язані з працевлаштуванням моряків визначаються в останній частині роботи.
ГЛАВА 1. ГАРАНТІЇ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ
.1 Конституційні гарантії зайнятості і працевлаштування
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, яка завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався. Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга - в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою. Потреби матеріального порядку є головними і становлять основу життя людей. Для того, щоб мати їжу, одяг, взуття, люди незалежно від своєї волі та свідомості вступають у відносини з іншими людьми щодо виробництва і розподілу цих благ. Ці зв'язки неможливі без певної організації, що створюється на базі взаємодії людей один з одним. Виникають відносини по виробництву, управлінню та розподілу, створюється власність на знаряддя та засоби виробництва, на результати своєї та чужої праці. Право на працю - одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає «потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість» [37, С. 118 ].
Соціальність права на працю виявляється у тому, «що здійснюючи його, особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя, гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї» [58, С. 87]. Соціальність полягає також у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соціальний розвиток працівників - на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві - найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак - забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо [73, С. 132 ].
Конституція України у статті 43 проголосила: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» [1, С. 20]. Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України. Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.
У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються «права та принципи», тим самим підкреслюється значення дотримання державами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (переглянутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації. Показово, що трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудових прав як принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин [74, С. 32]. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і можливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідготовку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримінації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні організацією у передбачених законом формах; право на участь працівників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні трудових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установленому федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого ставлення до майна роботодавця; право працівників вимагати від роботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, законодавства про працю та інших актів, які містять норми трудового права, в тому числі право представників здійснювати профспілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права [71, С. 66].
Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод людини і громадянина в усіх основних сферах людської діяльності - політичній, економічній, соціальній та культурній. Крім багатьох інших в ній закріплені основні трудові права особи, які відобразили головні принципи трудового права як галузі права. Конституція України містить такий перелік трудових прав: 1) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять та професію; 2) право на належні, безпечні та здорові умови праці; 3) право на своєчасне одержання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом; 4) право на захист від безробіття; 5) право на захист своїх прав через механізм індивідуальних та колективних трудових спорів з використанням установлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк; 6) право на соціальний захист; 7) право на відпочинок [58, С. 76 ].
При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції України закріплені в ній права і свободи людини і громадянина не є вичерпними.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Слід відмітити, що у наведеному переліку частина прав належить до загальноправового статусу особи (людини) і громадянина [1, С. 6]. Це, наприклад, 1) право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; 2) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять і професію; 3) право на захист від безробіття. По суті перелічені права належать до вже згаданих загальних соціально-економічних прав людини, «а тому ними володіє кожна фізична особа, незалежно від того, всякій формі і в яких сферах, суспільних відносин ця особа реалізує свою здатність до праці» [60, С. 62]. Основний Закон проголосив концептуально інше право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Вперше в Конституції України було закріплено заборону примусової праці, право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. При задоволенні громадянами права на працю ними визначаються гарантії, яких вони будуть дотримуватись протягом усього часу існування трудових відносин. Інколи при виконанні трудових зобов'язань у громадян виникають причини, які потребують тимчасових змін трудових правовідносин. Це тимчасове переведення працівника на іншу роботу, службові відрядження, підвищення кваліфікації, вагітність і догляд за дитиною тощо. В таких випадках держава також забезпечує працівників належними гарантіями, які виникають тільки на короткий період для забезпечення відповідних обставин. Такі гарантії обмежені значно вужчим проміжком часу, який попередньо визначений у законодавстві. Водночас при зміні істотних умов праці будуть змінюватись тільки довготривалі або постійні гарантії та встановляться нові, які повинні врегульовувати вже нововстановлені відносини. На підставі вищесказаного юридичні гарантії за часом дії поділяють на постійні, довготривалі (які діють протягом усього часу дії трудових правовідносин) та тимчасові (поширюються протягом нетривалого періоду) [71,С.36].Вирішення соціальних та економічних проблем, які в сучасних умовах стоять перед Україною, значною мірою залежить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню активності як працівника і господаря.
Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівника, продуктивності його праці [61, С. 19]. Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати. Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов'язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи. Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам - підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і народився сумний жарт: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.
З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З'явились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості це люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди перед пенсійного віку. В тому, що освічені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують не тільки поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники. Це стосується науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, підприємств військово-промислового комплексу, машинобудівних заводів, які раніше були престижними, багатими, могутніми, здатними залучити до роботи кваліфікованих працівників. Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій - це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни. В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відіграла і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва. І хоча безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри, як і раніше, потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації [73, С. 29].
Для того щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства забезпечити робочою силою, була створена державна служба зайнятості. Її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів мають не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення. Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо за її допомогою трудящим забезпечується здобуття засобів до існування. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.
Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Основні принципи державної політики зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва, координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співробітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні [37, С. 81].
Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положенням державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян [47, С. 3-20].
Державна служба зайнятості складається з Центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри професійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення. Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служби зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.
Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо міжнародним договором або угодою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод [47, С. 24].
Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною. Кодекс Законів про працю України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Закон України «Про зайнятість населення» встановлює державні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування [73, С. 29]. Частково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, заявленим підприємствами, установами, організаціями.
Юридичні гарантії встановлюються і державою, для того щоб забезпечити неї ухильне дотримання законів та підзаконних актів. Вони є одним із засобів, за допомогою яких впроваджуються принципи законності, забезпечується реальне здійснення та надійна охорона прав працівників. Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 51КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи [3, С. 25].
Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам гарантій на всій території України створені служби зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, державними службами зайнятості надаються безплатно.
.2 Нормативні акти, що регулюють працевлаштування
Перехід до ринкових відносин призводить до того, що частина населення відстороняється від виробничої діяльності і не має можливості знайти собі роботу. Поява безробіття викликає соціальну напруженість у суспільстві, тому у правовій, соціальній державі питанням зайнятості надається велике значення. Європейська соціальна хартія проголошує, що всі працівники мають право на захист у разі припинення зайнятості.
Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [58, С. 47].
Проблеми зайнятості, принципи державної політики зайнятості населення відображені в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці. Так, Конвенція № 122 «Про політику у сфері зайнятості» проголошує як головну мету державної діяльності активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття і неповної зайнятості. Конвенція «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 142 (а також відповідні рекомендації: «Про професійну орієнтацію» № 87; «Про професійне навчання» № 117; «Про політику у сфері зайнятості» № 122; «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 150) визначає розвиток всебічної і скоординованої політики і програми професійної орієнтації й професійної підготовки через державні служби зайнятості. Важливе значення також мають Конвенція «Про безробіття» і відповідні рекомендації: «Про безробіття» № 1; «Про запобігання безробіттю в сільському господарстві» № 11; «Про міжнародну співпрацю у сфері громадських робіт» № 50 тощо [74, С. 28-30].
Основним нормативним актом, який регулює правові питання зайнятості в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», який в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності закріплює правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.
Цей Закон визначає зайнятість як діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих і суспільних потреб і, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою за допомогою проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюванні створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Цей нормативно-правовий акт дає перелік категорій громадян, які віднесені до зайнятого населення; у ньому дається визначення понять безробітного і підходящої роботи. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» безробітними визнають громадян працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові і здатні приступити до підходящої роботи.
Частина 1 ст. 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1, С. 19]. Це формулювання є більш чітким і відображає реальний стан речей. Зараз ідеться не про одержання гарантованої роботи, а про право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці. Крім того, свобода вибору не обмежується необхідністю врахування суспільних вимог. Однак не можна не відмітити, що на перший погляд рівень гарантованості реалізації права на працю знизився - держава сьогодні не гарантує надання роботи кожному громадянину. На підставі цього можна було б зробити висновок про погіршення становища громадян. Вважаємо, що однозначно такий висновок зробити не можна. Дійсно, в становищі трудящих стало менше стабільності - з'явилося безробіття, а разом з ним можливість втратити роботу. Проте на зміну стабільності прийшла свобода, яка зовсім їй не суперечить. Тільки в умовах дійсної свободи буде йтися про стабільність трудових правовідносин, де гарантією збереження роботи слугуватиме висока кваліфікація, а у разі, коли робота все-таки буде втрачена, - допомога держави. «В цьому плані закріплення права на захист від безробіття буде набагато чеснішим, ніж лозунговий підхід до визначення права на працю» [52, С.11]. Отже, в умовах побудови правової суверенної держави в Україні вперше на найвищому - конституційному рівні закріплено право людини на працю. Головне в цьому - не лише визнання цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку. А в застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.
Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття» (ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р.). Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» з наступними змінами та доповненнями [73, С. 82].
Відповідно до ст.1 цього Закону зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Окрім Закону України «Про зайнятість населення», правове регулювання зайнятості здійснюється:
іншими законами України (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування», Законом України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» тощо);
указами Президента України (наприклад, Указ Президента України «Про національну програму громадських робіт» від 19 червня 1993 р. № 221/93; Указ Президента України «Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків» від 17 жовтня 1997 р. №1153/97 тощо);
) постановами Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про організацію роботи по сприянню зайнятості населення в умовах масового вивільнення працівників» від 31 грудня 1993 р. № 1090, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про державний фонд сприяння зайнятості» від 24 червня 1991р. №47 тощо); 4) наказами і розпорядженнями Міністерства праці і соціальної політики України та інших міністерств і відомств (наприклад, Наказ Міністерства праці і соціальної політики України «Інструкція про порядок виплати громадянам матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації за направленням Державної служби зайнятості» від 28 вересня 1998 р. тощо); 5) міжнародними договорами й угодами (наприклад, договір між Урядом України і Урядом Литовської Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян», договір між Урядом України і Урядом Словацької Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян» тощо) [47, С. 2-20]. .
.3 Міжнародні правові акти про зайнятість і працевлаштування
Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.). підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне значення для нашої держави. Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Європейська соціальна хартія проголошує, що «кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять» [74, С. 95]. Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи соціально-економічних прав людини, і ця подвійність - економічна та соціальна складові - свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до Існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини. Право на працю є також соціальним правом людини. «Соціальність» - від французької, означає громадськість, таке» що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. «Соціальність» від латинської (socialis - спільний, громадський) - це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.
У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29)[74, С. 95 ].
З самого початку створення МОП, вже на першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.
На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбулася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків [8, С. 20; 16, с. 4; 19, с. 86].
Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяльності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість працівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми забезпечення роботою усіх бажаючих.
На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безробіття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної конференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.
Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомендацій, а саме: № 15 - про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 - про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 - про учнівство (1939 р.). Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.
Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філадельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості».
МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.
Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня - 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 - про професійну орієнтацію (1949 р.); № 88 - про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 - про перекваліфікацію інвалідів (1955 р.).
Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища [60, С. 93].
Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.
Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом у формуванні та реалізації такої політики.
Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загальних і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо [37, С. 112].
Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності. В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію 30 червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповідають цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.
У 1984 р. МОГІ прийняла Рекомендацію про політику в галузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна частина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Конвенцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття.
Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава - член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайнятості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі - шукати таку зайнятість [60, С. 164].
Конвенцією повне безробіття визначено як втрата заробітку з причин неможливості одержати підходящу роботу особою, яка здатна працювати, готова працювати і дійсно шукає роботу.
Конвенцією передбачені також юридичні, адміністративні та фінансові гарантії, що повинні увести держави для осіб, які потребують захисту.
Одним з міжнародних нормативних актів, в якому приділяється увага питанням зайнятості і боротьбі з безробіттям, є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. В ст. 6 цього пакту вказується, що держави, які беруть участь у ньому, «визнають право на працю, яке включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять необхідні кроки для забезпечення цього права».
В післявоєнний період дальший розвиток одержала нор-мотворча діяльність в галузі професійного навчання. Тут також проявляється тенденція покладення відповідальності на держави і включення цього питання до сфери загальної соціальної політики. Так, Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.
В 1962 р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію по професійному і технічному навчанню, пов'язуючи ці питання з потребами науково-технічного прогресу. Запропонована докладна схема планування, управління і організації професійно-технічної освіти. Незважаючи на те, що ці норми є досить прогресивними, вони прийняті лише у формі рекомендації, що значно знижує їх цінність.У лютому 1968 р. Конференція по професійній освіті і технічним удосконаленням, скликана Всесвітньою федерацією профспілок, прийняла Хартію про професійне навчання. Таке навчання повинно бути демократизоване і поставлене на постійну основу. Воно є обов'язком держави, повинно стати складовою частиною планів соціального і економічного розвитку і включатися в загальну систему освіти. Конференція спеціальною резолюцією запропонувала МОП прийняти нову конвенцію про право всіх трудящих на професійну підготовку, постійне професійне навчання і технічне удосконалення.
У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості. Вона базується на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості.
Короткий огляд міжнародного регулювання зайнятості свідчить про те, що міжнародне співтовариство прагне розробити заходи щодо повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Але в жодній країні такі програми повної зайнятості реалізувати не вдалося.
ГЛАВА 2. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ І ОСНОВИ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
.1 Поняття працевлаштування та його правові форми
В Україні до зайнятого населення належать громадяни, які проживають на її території на законних підставах, працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном; громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві; обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в державних органах та об'єднаннях громадяни; проходять службу в Збройних Силах, Національній гвардії, Службі безпеки, Прикордонних військах, військах внутрішніх справ і цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу; направлені на виконання оплачуваних громадських робіт; проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва: навчаються в денних середніх загальноосвітніх школах, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах; працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні, виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій. Законодавством можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення [72, С. 86].
Для тих громадян, які втратили роботу, Українська держава забезпечує можливості підшукання підходящої роботи. Підходящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідного регіону за минулий місяць.
При пропонуванні громадянинові підходящої роботи враховуються його трудовий стаж за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.
Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, що потребує попередньої професійної підготовки, а для громадян, які бажають поновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, - робота, що не потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання - інша оплачувана робота. Така робота може носити навіть тимчасовий характер. У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) після закінчення періоду виплати допомоги по безробіттю підходящою може вважатися робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей громадянина, колишнього досвіду і доступних для нього засобів навчання [57, С. 108].
За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади можуть встановлюватись транспортна доступність та інші критерії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист населення. Працевлаштування оформляється шляхом укладення трудового договору, контракту або угоди відповідно до законодавства про працю.
Якщо підходяща робота відсутня, громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і. місцевими органами державної виконавчої влади розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Ці програми спрямовані на сприяння розвиткові та структурній перебудові економіки, створення умов для направлення вивільнюваних працівників передусім на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства; запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної зацікавленості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості; поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення; ефективне використання трудових ресурсів; захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; формування матеріальної, кадрової, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості; заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості [73, С. 112]. З метою забезпечення зайнятості населення і розвитку окремих регіонів України розробляються заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей з виділенням відповідних матеріальних ресурсів і фінансових коштів. Порядок розробки і реалізації цих заходів, а також надання пільг цим громадянам визначається законодавством України про порядок переселення сімей та організований набір робітників.
Тим, хто виявив бажання переселятись, видається направлення на переселення та працевлаштування. В це направлення на переселення вписуються всі члени сім'ї. Враховуються також тимчасово відсутні члени сім'ї, наприклад військовослужбовці строкової служби, особи, які навчаються, тощо. Громадяни, які переселяються з радіоактивно забруднених територій за направленням обласних державних адміністрацій, одержують ордери на заселення у надані їм житлові приміщення після пред'явлення виконкому місцевої Ради народних депутатів довідки з попереднього місця проживання про здачу раніше займаного житла [37, С. 88].
Кабінет Міністрів України визначає території, де розвиток робочих місць заохочується державою. Такі території, насамперед трудонадлишкові і з високим рівнем безробіття, гірські та сільські райони, на певний період набувають статусу територій пріоритетного розвитку. Підприємства, що створюють на зазначених територіях свої виробництва, філіали і додаткові робочі місця, користуються пільгами в порядку і на умовах, визначених законодавством.
Для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державної виконавчої влади, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців. Порядок формування координаційних комітетів і організація їх роботи визначаються представленими у них сторонами. Місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети відповідних Рад за участю державної служби зайнятості для забезпечення тимчасової зайнятості населення організують проведення оплачуваних громадських робіт на підприємствах комунальної власності і за договорами на інших підприємствах. Громадські роботи - це загальнодоступні види тимчасової трудової діяльності безробітних або частково незайнятих громадян, що не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки [57, С. 114]. Вони організуються з метою тимчасової роботи громадян, які втратили роботу і заробіток, в першу чергу безробітних, а також юнаків до призову їх в Збройні Сили, учнівської молоді у вільний від навчання час; забезпечення роботою осіб передпенсійного віку, інвалідів, які втратили професійну і територіальну мобільність; трудової реабілітації громадян, які мали значну перерву в професійній діяльності у зв'язку із тривалою хворобою, вихованням дітей, доглядом за непрацездатними членами сім'ї тощо.
Порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Оплачувані громадські роботи повинні мати суспільно корисну спрямованість і сприяти соціальному розвитку регіону. До видів робіт, які можуть застосовуватися під час організації оплачуваних громадських робіт, відноситься благоустрій та озеленення територій населених пунктів, зон відпочинку і туризму; підсобні та ремонтні роботи на будівництві житла, об'єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров'я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів, інших об'єктів); будівництво шляхів, водопровідних, каналізаційних, газових, залізничних, портових та інших господарських споруд; землевпорядні та меліоративні роботи; виконання сільськогосподарських робіт (під час весняно-польових робіт, збирання врожаю, сінокосіння); окремі види робіт на овочевих базах; виконання вантажно-розвантажувальних робіт на залізницях; догляд за особами похилого віку та інвалідами, а також догляд за хворими в закладах охорони здоров'я; збирання та заготівля лікарських рослин і ягід; інші доступні види трудової діяльності [47, С. 23].
Участь у оплачуваних громадських роботах молоді до направлення її на професійну підготовку, учнівської і студентської молоді у вільний від навчання час, а також громадян, які проходять перенавчання, не вважається роботою за сумісництвом. Для організації оплачуваних громадських робіт можна використовувати на договірній основі тимчасову роботу на підприємстві на строк до двох місяців. Не можуть використовуватися під громадські роботи вакантні робочі місця.
Оплачувані громадські роботи є підходящою роботою для осіб, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності). Оплачувані громадські роботи організовують місцеві державні адміністрації за участю державної служби зайнятості для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах комунальної власності і за договорами - на інших підприємствах. Для проведення оплачуваних громадських робіт місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних Рад створюють на підвідомчих підприємствах за рахунок коштів місцевого бюджету спеціальні додаткові робочі місця, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, а також вивчають умови та порядок створення таких робочих місць на інших підприємствах, незалежно від форм власності і господарювання [41, С.43]. Місцеві органи виконавчої влади приймають рішення про організацію оплачуваних громадських робіт на підприємствах комунальної власності, визначають види оплачуваних громадських робіт та їх обсяги і доводять їх до підприємств. Відповідно до прийнятого рішення центри зайнятості укладають договори з підприємствами комунальної власності. Центри зайнятості безпосередньо можуть укладати договори про організацію оплачуваних громадських робіт з підприємствами усіх форм власності. На підставі укладених договорів державною службою зайнятості здійснюється направлення громадян на оплачувані громадські роботи.
З громадянами, які бажають брати участь в оплачуваних громадських роботах, підприємства укладають строкові трудові договори з правом їх продовження за погодженням сторін до вирішення питання про їх працевлаштування на підходящу роботу. Громадянам, зайнятим на оплачуваних громадських роботах, тривалість робочого часу встановлюється відповідно до законодавства про працю України. При цьому до оплачуваного робочого часу безробітного, зайнятого на оплачуваних громадських роботах, додається 2 години на тиждень, призначені для пошуку підходящої роботи та відвідування центру зайнятості. За бажанням громадян можуть проводитися підсумований облік робочого часу безробітного, використовуватися гнучкі форми організації робочого часу (робочого дня і робочого тижня), а також запроваджуватися скорочений режим роботи з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу [65, С. 235].
Служба зайнятості, підприємство, робітник можуть розірвати договір у разі, коли однією з сторін не виконуються встановлені договором умови. Спірні питання вирішуються у встановленому законодавством порядку.
Фінансування оплачуваних громадських робіт проводиться за рахунок коштів місцевих бюджетів, коштів державного фонду сприяння зайнятості населення (в частині організації таких робіт для безробітних) та коштів підприємств, для яких ці роботи виконуються.
Оплата праці осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, здійснюється за фактично виконану роботу і не може бути меншою мінімального розміру заробітної плати, встановленої законодавством. За умови якісного виконання норм праці підприємства можуть встановлювати відповідні доплати до заробітної плати. Для безробітних, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, оплата праці та доплата до мінімальної заробітної плати може фінансуватися за рахунок державного фонду сприяння зайнятості населення за умови відсутності коштів у підприємства на момент сплати заробітної плати, що підтверджується відповідною довідкою банку.
На осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах, поширюються соціальні гарантії, включаючи право на пенсійне забезпечення, виплату допомоги по тимчасовій непрацездатності.
Період участі в оплачуваних громадських роботах зараховується до загального трудового та безперервного трудового стажу. За безробітними громадянами в період участі у оплачуваних громадських роботах зберігається виплата допомоги по безробіттю.Однією з форм міжтериторіального перерозподілу робочої сили, спрямованої на регулювання ринку праці та сприяння зайнятості населення, є організація сезонних робіт. Порядок організації сезонних робіт регулюється Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Сезонними вважаються роботи, які через природні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців [47, С. 37].
Сезонні роботи організуються підприємствами за сприянням державної служби зайнятості і місцевих органів виконавчої влади для підвищення ефективності виробництва трудонедостатніх регіонів та прискорення їх економічного розвитку. Направлення робітників на сезонні роботи проводиться центрами зайнятості за прямими договорами з підприємствами усіх форм власності, які потребують додаткової робочої сили, і здійснюється на добровільних засадах. Переважне право на участь у сезонних роботах мають громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні. При направленні на підприємство заповнюється картка персонального обліку громадян, які звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні на сезонні роботи.
.2 Особливості працевлаштування окремих категорій громадян
Громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, індивідуального селянського (фермерського) господарства чи до іншого роботодавця, у тому числі до фізичної особи, безпосередньо або до державної служби зайнятості за сприянням у підшуканні роботи.
За сприянням до державної служби зайнятості в працевлаштуванні можуть звертатись як незайняті на роботі громадяни, які бажають працювати, так і зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, влаштуватися працювати за сумісництвом чи у вільний від навчання час [73, С. 96].
Усі незайняті громадяни, які звертаються до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації, в тому числі пенсіонери, інваліди та молодь, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади. Під час реєстрації кожна особа самостійно або із застосуванням автоматизованої системи за допомогою працівника державної служби зайнятості заповнює картку персонального обліку громадянина, який шукає роботу, і особистим підписом підтверджує достовірність внесених до неї даних та ознайомлюється з пам'яткою «Ваші права - Ваші обов'язки». Форма цієї картки персонального обліку затверджена Міністерством праці та соціальної політики України.
Зайнятим громадянам, які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) або самостійно забезпечують себе роботою, навчаються в денних загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах очної форми навчання, а також особам без певного місця проживання і прописки надаються консультативні послуги з питань працевлаштування у разі звернення до державної служби зайнятості. Під час прийому таких громадян працівник державної служби зайнятості проводить консультацію з цих питань і робить відповідні записи у картці консультацій.
Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби - військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадяни і особи без громадянства реєструються та облікуються тільки при наявності постійної прописки [ 57, С. 92].
При відсутності у громадянина паспорта його може замінити довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання особи. Громадяни до 16 років повинні пред'явити свідоцтво про народження та довідку житлово-експлуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання.
У разі відсутності трудової книжки громадянин, який вперше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці - військовий квиток. Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захворювання і через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації, повинні пред'явити довідку медико-соціальної експертної комісії щодо професійної придатності [41, С. 20].
Випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направлення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне працевлаштування, форми якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992. Випускники професійно-технічних училищ пред'являють довідку про надання можливості самостійного працевлаштування. При відсутності у них такої довідки їм надаються протягом календарного року з дня закінчення навчання консультаційні послуги [47, С. 420]. Громадяни, звільнені з підприємств у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, при відсутності у них запису в трудовій книжці про причини звільнення подають довідку про відселення або самостійне переселення, видану місцевою державною адміністрацією чи органом місцевого самоврядування.
Громадяни, які втратили роботу в колективних сільськогосподарських підприємствах, у тому числі звільнені у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пред'являють довідку про вихід із складу членів сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського колективу, сільськогосподарського акціонерного товариства, видану цим підприємством, кооперативом, товариством.
Особи, які одержують пенсію, пред'являють пенсійне посвідчення або посвідчення інваліда. Працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, реєструються в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення.
Якщо звільнення з підприємств відбулося у зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з території радіоактивного забруднення, громадяни реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного місяця після звільнення. Громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захворювання, і через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації, реєструються у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення [71, С. 119].
У випадках, коли законодавством визначений певний строк реєстрації, а громадянин без поважних причин своєчасно не зареєструвався у державній службі зайнятості як такий, що шукає роботу, він втрачає передбачені пільги, а умови виплати допомоги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. Поважними причинами вважаються хвороба громадянина, смерть близьких родичів, догляд за хворою дитиною віком до 14 років відповідно до медичного висновку, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість, переїзд на інше місце проживання тощо.
Громадяни, які протягом семи календарних днів не зареєструвалися у державній службі зайнятості через хворобу чи з інших поважних причин, повинні звернутися до центру зайнятості на наступний день після хвороби чи іншої поважної причини і зареєструватися як такі, що шукають роботу. У разі порушення цього строку вони втрачають передбачені законодавством особливі гарантії, а умови виплати допомоги по безробіттю та її розмір встановлюються на загальних підставах. На загальних підставах реєструються також громадяни України, які працювали в зарубіжних країнах, у тому числі і країнах СНД.
Громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається підходяща робота. Якщо громадянин в період пошуку роботи не відвідував центр зайнятості у призначені дні через хворобу або з інших поважних причин, що підтверджуються документами, строк підбору підходящої роботи відповідно подовжується на цей строк [60, С.120].
Громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з обліку, і їм протягом шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Працівники, які зареєстровані у державній службі зайнятості і мають особливі гарантії, у випадку відмови від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою переєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу.
Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, можуть, як виняток, бути зареєстровані як такі, що шукають роботу, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють. Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безрабітні зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї служби. Діяльність держави через свої органи по забезпеченню зайнятості населення є соціальною діяльністю. Але органи державної служби зайнятості не могли б вирішувати поставлені перед ними завдання без участі підприємств. Тому створення підприємствами робочих місць і надання їх бажаючим здійснювати трудову діяльність громадянам також носить соціальний характер. Підприємство на добровільній договірній основі бере участь в роботі по комплексному економічному і соціальному розвитку території, що проводиться місцевою Радою. Підприємство зобов'язане за рішенням місцевої Ради створювати за рахунок її коштів спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою правоздатністю та організовувати їх професійну підготовку. Рада народних депутатів має право залучати підприємства на непрофільні роботи в разі стихійного лиха, а також на підставі постанов Кабінету Міністрів України, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями [57, С. 184].
Підприємства, незалежно від форм власності, їх службові особи сприяють: проведенню державної політики зайнятості на основі додержання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов, договорів та угод; організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва; працевлаштуванню визначеної місцевою державною адміністрацією кількості осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці. Підприємства, що активно сприяють розв'язанню проблем зайнятості населення в регіоні, одержують певні пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов'язані з прийняттям на роботу додаткової кількості працівників. Проблеми зайнятості підприємства можуть розв'язувати шляхом створення додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці. Громадяни, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і безробітні, які виявили бажання працювати на сезонних роботах, знімаються з обліку. В картці персонального обліку робиться запис про працевлаштування на сезонну роботу, зазначається номер договору між центром зайнятості і підприємством та дата початку роботи [73, С. 94].
Після закінчення строку дії договору громадяни мають право на перереєстрацію в державній службі зайнятості за місцем постійного проживання. Громадяни, які були зняті з обліку у зв'язку з виїздом на сезонні роботи, у разі повторного звернення до центру зайнятості підлягають реєстрації, і на них заповнюється нова картка персонального обліку громадянина, який шукає роботу, чи безробітного. Громадяни, які самостійно прибули з іншого регіону до трудонедостатнього регіону в пошуках сезонної роботи і звернулися до місцевого центру зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, реєструються у центрі зайнятості за місцем тимчасового перебування. При направленні на підприємство заповнюється персональна картка обліку громадян, які звернулися по державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні на сезонні роботи.
ГЛАВА 3. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ МОРЯКІВ
.1 Особливості працевлаштування плавскладу морського флоту
В Україні існує законодавчо визначена категорія громадян - моряки. Конвенцій Міжнародної організації праці щодо даної категорії громадян нараховується в цілому 25% - 32 документа. Вони всі мають різноманітний характер - від обов'язкового до рекомендаційного. Як відомо, Україна є дійсним членом МОП. Наявність в Україні системи освіти, що готує фахівців для морського транспорту (22 навчальних заклади готують фахівців для суден торговельного флоту), підтверджує той факт, що громадян України, які відносяться до даної категорії, з кожним роком стає більше [64, С.374]. З огляду на деякі економічні реалії, наші громадяни, що одержали фахову освіту, вимушені працювати на суднах під іноземними прапорами. За даними закордонних судовласників більш сорока тисяч громадян України щорічно влаштовуються на роботу на судна іноземних держав. Для визначення задач, які в Україні необхідно вирішувати з метою реалізації захисту інтересів і прав цієї категорії громадян, визначимо основні положення, що впливають на організацію контролю системою органів державної влади України (в першу чергу - виконавчої).
Одним з основних явищ, за допомогою яких здійснюється реалізація задач системи органів державної виконавчої влади є "контроль". У зв'язку з вищенаведеним проаналізуємо існуючу систему органів державної виконавчої влади України, яка здійснює контроль щодо захисту прав моряків, відповідно загальним правам їх як громадян України, і спеціальним вимогам, що закріплені чинним законодавством України. Відповідно до КТМ України (р.3,гл.1) встановлюється порядок регулювання правовідносин підконтрольних системі органів державної виконавчої влади України суб'єктів торгового мореплавання - судовласників (фрахтувальників, операторів, агентів), моряків (членів екіпажів судів) [2, С. 20]. Необхідно відзначити, що контроль виникає на підставі правовідносин, які виникають на судах зареєстрованих під українським прапором. Ці положення відповідають положенням Конвенції ООН 1982 р. з морського права (ст. 94) [34, С. 78]. З огляду на те, що велика кількість моряків, громадян України вступає у правовідносини із суб'єктами торговельного мореплавства інших країн та міжнародними договорами України, передбачається захист законних інтересів і прав "моряків" - громадян України, необхідне встановлення контрольних функцій органів виконавчої влади України по захисту інтересів "моряків" - громадян України. Ця діяльність регулюється спеціальними для кожного суб'єкта відносин нормами права.
Вони є основою діяльності органів виконавчої влади з метою створення механізмів ефективного державного контролю за прийнятими і встановленими державою положеннями міжнародних і національних стандартів умов охорони й оплати праці, податкового законодавства, норм соціального і пенсійного забезпечення, страхування, дипломування та кваліфікації [32, С. 173]. Конституцією України (ст. 25) проголошено право на захист громадян України за межами держави, Концепцією національної безпеки України (ст. 1) закріплене положення про необхідність забезпечення захисту громадян України, Концепцією адміністративної реформи - положення про спеціалізований системний підхід до захисту прав громадян у напрямку специфікації прав громадян, комплексного підходу захисту прав специфічних категорій громадян, створенню системи спеціальних органів виконавчої влади з чітким визначенням повноважень. В організації контролю щодо захисту прав моряків важливою є участь системи зовнішньополітичної.
Створено систему контролю держави "порту" і держави "прапора". У цю систему входять: Головна державна інспекція України з безпеки судноплавства, капітан морського торговельного порту, Інспекція державного нагляду морського торговельного порту України [21, Ст. 1953 ]. Система створена з метою здійснення контролю за безпекою судноплавства, в тому числі - з метою організації контролю за дотриманням прав "моряків", що працюють на судах України й інших держав, у відповідності до ст. 94 Конвенції ООН з морського права 1982 р.; Конвенції ПДМНВ 78/95; Конвенції СОЛАС 74/98 (правила 4 гл. 11, правила 6 гл. 9 (МКУБ), правила 19 гл. 1); ст. 86 КТМ України [10, 11, 20, 21]. Ці норми визначають стандарти технічного стану суден, умови безпечної праці, побуту, визначення кваліфікації, стандарти соціального і пенсійного забезпечення. Відзначимо, що цій системі властиві деякі хиби: вона не в змозі встановити необхідний рівень контролю захисту прав моряків (громадян України) - за відсутністю безпосередньої організації їх обліку. Створена відповідно до вимог Конвенції ПДМНВ 78/95 і ст. 51 КТМ України міжвідомча система контролю з підготовки, дипломування фахівців в галузі торговельного мореплавства, до якої входять [40, 105]:
Координаційна рада (представлено Міністерство праці і соціальної політики України, Міністерство Транспорту України, Міністерство аграрної політики України, Міністерство освіти і науки України) з питань підготовки та дипломування моряків - консультаційно-дорадчий орган, що забезпечує реалізацію основних напрямків реалізації державної політики, узгодження і координації діяльності органів виконавчої влади в галузі підготовки, оцінки компетенції і дипломування членів екіпажів торговельних суден відповідно до вимог ПДМНВ 78-95;
Інспекція з питань дипломування і підготовки моряків;
Державні кваліфікаційні комісій [65, С. 236].
Серед основних задач цього елемента системи необхідно виділити такі контрольні функції - визначення легітимності, визнання дипломів і посвідчень, що визначають право моряків на працевлаштування відповідно до отриманих спеціальних знань, визнання їхнього права на роботу в інших державах. В організації контролю, відповідно до конвенцій МОП №№ 16, 73,164, ст. 49 Конституції України, Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", та відповідних наказів Міністерства охорони здоров'я і Головного санітарного лікаря України з боку органів державної виконавчої влади України за станом здоров'я моряків, бере участь Міністерство охорони здоров'я, його спеціальні комісії, що встановлюють придатність моряків до роботи в спеціальних умовах [54, С.10]. Контроль за відповідністю умов праці на суднах торговельного флоту за договорами між моряками і наймачами здійснює Міністерство праці і соціальної політики України. Фактично контроль зводиться до перевірки дотримання ліцензійних умов, хоча на практиці необхідно здійснення контролю в першу чергу за закріпленням у договорах стандартів робочого часу, оплати праці, мінімального віку, необхідної кваліфікації.
У наші дні міжнародне співтовариство зіткнулося з проблемою світового рівня - морським піратством та тероризмом на морі. Морське піратство є одній з поширених і жорстоких форм міжнародного тероризму. Закон моря був суворий завжди, але сьогодні скорботний список загиблих поповнюється і жертвами тероризму на морі. Не дивлячись на глибинне історичне коріння свого виникнення, до останнього часу відсутнє єдине визначення морського піратства. Прийнято вважати, що піратство - це захоплення на морі судів,
З 2000 і 2007 роки по всьому світу зареєстровано 2400 піратських нападів - приблизно в два рази більше, ніж за попередні шість років [46, С.67]. Ці підрахунки навряд чи можуть бути скільки-небудь точними, що визнають всі організації, які займаються моніторингом безпеки мореплавання. Наприклад, австралійський уряд вважає, що справжня кількість піратських нападів перевищує назване вище двадцятикратно. За оцінкою австралійців, піратство обходиться торговому судноплавству в 13-16 млрд. дол. [59, С. 12].
Морське піратство стало прибутковим бізнесом в Сомалі. Зазвичай пірати ігнорують африканські судна, нападаючи на танкери, сухогрузи і розкішні яхти під різними європейськими прапорами. В даний час пірати утримують більше 200 членів екіпажів різних національностей (на жаль, серед них наші українські моряки з «Фаїни»). Список жертв множиться день від дня, ростуть і суми викупу. Якщо ще навесні за голландський сухогруз було виплачено 700 тис. дол., за французьку яхту «Lе Роnаnt» в квітні - 2 млн дол, то за «Фаїну» пірати сьогодні вимагають 8 млн дол.: більше 30 танків - вантаж недешевий. На думку ЗМІ загальна сума викупу, який отримають пірати Сомалі за 2008 рік, складе порядка 50 млн. дол. [ 43, С. 6] .
Піратство в Сомалі було народжене хаосом беззаконня. На сьогоднішній день в Сомалі йде громадянська війна, що паралізувала економічне і соціальне життя в країні, зруйнувала структури адміністративного управління. Берег Сомалі служить притулком для декількох піратських банд, які об'єднані клановими зв'язками і знаходяться під контролем воєначальників, корумпованих бізнесменів і місцевих властей. Кількість піратів фантастично виросла за останніх 3 року: з сотні до більш ніж 1200 чоловік, об'єднаних в 160 банд.
Насильство і корупція традиційні для тутешніх місць і широко поширені серед високопоставлених урядових осіб і лідерів місцевих общин. Сьогодні президент не контролює піратське побережжя. Місцеві племена оголосили незалежність і проголосили свої «держави. Пірати держави, що самопроголошує, з владою (навіть місцевою) не ладнають і не вважаються, і місцевій адміністрації не вдається навести порядок. Навіть для переговорів пірати не пускають місцевих міністрів на борт захоплених судів.
Складається відчуття, що світова спільнота виявилася безсилою перед жменькою морських розбійників. Більш того, тільки тоді, коли піратство почало гальмувати постачання продовольства і інших гуманітарних вантажів таким, що потребує Сомалі, Рада безпеки ООН вирішила втрутитися. 2 червня 2008 року була прийнята резолюція №1816, що схвалила вирішення ПФП, що наділяє іноземні військово-морські сили правом входити в територіальні води Сомалі в цілях переслідування піратів.
В кінці вересня відбувся «круглий стіл» найбільших міжнародних асоціацій судноплавних компаній ICF/ISF, ВIMCO, Intarcardo і Intartanko, а також Міжнародної федерації транспортних робітників IТF, після якого вони виступили з сумісною заявою: «В даний час напади піратів на судна, що супроводжуються обстрілом з автоматів і гранатометів, відбуваються щодня, більше 200 моряків знаходяться в полоні у піратів в очікуванні викупу. Якби такими темпами почали викрадати цивільні пасажирські літаки, то позиція країн світової спільноти була б абсолютно іншою. Проте до комерційних судів, які є кров'ю світової економіки, відношення обурливе байдуже...» [64, С.374] .
Судновласники здивовані, що «провідні світові держави з їх гігантськими військово-морськими силами не можуть забезпечити безпеку судноплавства на одній з найголовніших водних артерій миру, що зв'язує країни Азії і Індійського океану з Європою і Східним побережжям Північної Америки, - адже мова йде про Суецькому каналі». Слід визнати, що влада Сомалі не сидить склавши руки. У квітні цього року їм вдалося узяти штурмом піратське судно «А1 Кhaleey», команду якого складали 16 пакистанців. Один з них був убитий, семеро узяті в полон. Вирок - довічне увязнення. З тих пір пірати тримають на кожному із захоплених суден загін в декілька десятків бойовиків, ще стільки ж про всяк випадок чергують на березі. Ефективніше за інші країни бореться з піратами Франція, що використовує свою військову базу в Джібуті, де розквартировані частини Іноземного легіону.
Слід особливо зазначити, що однозначно існує ризик того, що пірати зможуть порозумітися з терористами, і тоді морське співтовариство зіткнеться з небаченими раніше погрозами. Проблеми, які виникають у сфері застосування норм кримінального законодавства України відносно встановлення кримінальної відповідальності за піратство досить наглядно проявилися під час захоплення суховантажного судна «Фаїна». 13 лютого 2008 р. стало днем фактичного завершення епопеї навколо звільнення екіпажу суховантажного судна "Фаїна" - вантаж дійшов до свого адресата в Кенії, а моряки прибули до Києва. Піратам заплатили 3,2 млн доларів, зумівши зберегти вантаж вартістю понад 120 млн доларів, а найголовніше - захистити життя 20 моряків. Вперше Україна зіштовхнулася з феноменом міжнародного тероризму і змогла гідно вийти зі складної ситуації. Однак лише зараз на інформаційну поверхню сплили численні відомості, що дозволяють робити висновки про причини захоплення судна та інші варіанти виходу із ситуації. Є інформація, що за фактичним захопленням вантажу та заручників стоять як транснаціональні злочинні угруповання, так і спецслужби провідних держав світу. На думку вітчизняних і зарубіжних аналітиків, на цьому скандал не закінчиться. Судно "Фаїна" було захоплене 25 вересня 2008 р. сомалійськими піратами. Приватне судно перевозило військовий вантаж - танки, гранатомети, зенітні установки, - котрий Україна продала Кенії. Цей випадок став для України першим зіткненням з проявом міжнародного тероризму і, як переконують експерти, вона не була готова до цього [43, С. 6].
Упродовж місяців моряки знаходилися під загрозою смерті. їх доля була невизначеною. Незважаючи на те, що родичі заручників та окремі правозахисники одразу почали бити на сполох і звертатися до влади з вимогою вживати рішучих дій, чиновники органів державної влади, схоже, вирішили утриматись від квапливих рішень. Тому кілька місяців можна було спостерігати лише за бездіяльністю центральних відомств. Важливо й те, що не відразу держава підтвердила інформацію про захоплення судна. Очевидно, що в інтересах влади було замовчувати не стільки факт полону громадян, як факт того, що на борту знаходилася зброя. І лише завдяки повідомленням іноземних мас-медіа і вітчизняним політикам, що розпалювали скандал у власних цілях, влада заговорила про захоплення "Фаїни". Виникає запитання: українська влада була готова пожертвувати життями своїх громадян, аби приховати інформацію про факт торгівлі зброєю? Громадськість, близькі та родичі захопленого екіпажу від самого початку захоплення судна почали діяльність по їх звільненню. Відомо, що правозахисники і батьки заручників звинувачують українську владу у бездіяльності щодо звільнення екіпажу і мають намір подати до суду на Президента Віктора Ющенка і Міністерство закордонних справ. "Таке звернення обов'язково буде. Ми маємо справу зі світовим рекордом бездіяльності влади у питанні захисту своїх же громадян", - заявив член правління Української Гельсінкої Спілки Володимир Чемерис. За словами правозахисника, ця справа перебуває під юрисдикцією адміністративних судів і якщо це звернення не дасть позитивних результатів, батьки звертатимуться до Європейського суду з прав людини. Народний депутат від фракції "Народна самооборона" Геннадій Москаль теж вбачає злочинну недбалість у діях українського керівництва: "Вищі посадовці вирішили дочекатись, доки піратам нададуть викуп, щоб потім поздоровити один одного з "успішно проведеною операцією" і вручити відповідні нагороди. У ст. 5 Закону "Про основи національної безпеки України" визначені принципи національної безпеки, серед яких основними є пріоритет прав і свобод людини і громадянина, верховенство права, своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам. У ст. З Конституції України сказано, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Що зробило вище керівництво держави на виконання цих норм?".
На думку пана Москаля, в України був шанс використати силовий сценарій, але від нього безпідставно відмовились. Необхідність силового сценарію підтверджує експерт Центру морського права Василь Гуцуляк: "Виникає виправдане запитання: чому так довго все це тягнулося? Вичікувальна позиція, яку зайняли, зокрема, і результаті все закінчилося викупом". Варто в той же час зауважити, що жоден з прихильників силового сценарію не запропонував конкретних напрямів його реалізації. Лякає те, що в перші місяці влада дійсно дозволила собі занадто пасивну поведінку. Міністерство закордонних справ України заявило, що держава не може вести з піратами переговори про звільнення захопленого корабля. МЗС стверджує, що у випадках захоплення суден піратами, державні структури не беруть безпосередньої участі в переговорах з нападниками. Механізм проведення переговорів передбачає спілкування судновласника або компанії-менеджера з піратами безпосередньо або через посередницькі структури. Дотримуючись цієї практики, судновласник "Фаїни" уповноважив професійну юридичну компанію на ведення переговорів з піратами, чим формально звільнив владу від обов'язків захищати своїх громадян [24, с.6]. Експерт з військових питань Олександр Колосюк вважає, що випадок з "Фаїною" засвідчив повну нездатність України протистояти сучасним загрозам і може стати серйозною перешкодою для подальшої торгівлі зброєю. "Легальна торгівля зброєю потребує від держави-продавця, окрім наявності власне товару, мати спроможність забезпечити бодай елементарні заходи безпеки вантажу і фізичної охорони судна та екіпажу. І ці заходи розпочинаються із забезпечення таємниці про літерний рейс та вміння здійснити операцію інформаційного прикриття, - заявив О. Колосюк. - Судячи із результату, тобто захоплення судна із військовим вантажем на відстані понад 200 миль (більше 400 км) від берегової смуги, свідчить про те, що сомалійські пірати були добре інформовані про графік руху "Фаїни" та її курс. Це підтверджується тим, що легкі піратські човни, як правило, не відходять на таку відстань від берега, оскільки це дуже небезпечно", а словами експерта українська держава безвідповідально поставилась до транспортування вантажу, котрий має не лише значну матеріальну цінність, а й становить небезпеку у разі захоплення зловмисниками: "Не менш важливим є заходи із забезпечення фізичної безпеки екіпажу та судна. Тобто абсолютно нормально, коли вантаж зброї супроводжують озброєні військовослужбовці спецназу. Наприклад, відомо, що у СРСР це здійснювали підрозділи морської піхоти. Крім того, для зменшення ризиків втрати вантажу внаслідок захоплення третьою стороною, транспорт із озброєннями, як правило, супроводжує хоча б один військовий корабель, наприклад, класу "Фрегат". Як відомо, у колишньому СРСР та США військові вантажі, які транспортуються морем, супроводжувалися також підводними човнами. Чи наважилися б пірати напасти на судно, яке має надійну охорону? Звісно - ні". Підсумовуюч, пан Колосюк висловив думку, що інцидент негативно позначиться на статусі України на міжнародній арені: "Державна політика у царині військово-морського флоту (як, до речі, й торговельного) не те що помилкова, а й повністю відсутня. І в першу чергу це унеможливлює як охорону державних інтересів на морських транспортних комунікаціях, так і стратегічно важливий для бюджету напрям зовнішньої торгівлі - легальну торгівлю озброєнням". Однак представники нашої держави пишаються перемогою. Президент України пообіцяв нагородити звільнених моряків орденами за мужність на рівні з працівниками спецслужби. Навряд чи моряки розцінять нагороду інакше, як згадку про ті жахливі 4 місяці, проведені у полоні під постійним страхом загибелі, що стало можливим через неузгодженості в українській владі, через необачність керівництва, недосконалість законодавства. Оплата праці осіб, зайнятих на сезонних роботах, здійснюється на основі трудових договорів за фактично виконану роботу згідно з нормами, розцінками, тарифними ставками, які діють на підприємстві, і не може бути нижчою розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законодавством України, за умови виконання норм праці.
Професія моряка в нашому суспільстві завжди користувалась повагою і шаною. Адже вона пов'язана з нелегкими океанськими буднями, повсякденним ризиком, відірваністю від родини. Однак в цій сфері останнім часом накопичилось чимало проблем, і зокрема з оплати праці і соціального забезпечення моряків дальнього плавання [33, С. 198].
Спостерігається зрівнялівка моряків з береговими працівниками, з низькокваліфікованими професіями. Умови праці, точніше - морської служби, явно відрізняються від берегових і ненормованими трудовитратами, і численними обов'язками, не врахованими у Кодексі законів про працю, але регламентованими Уставом служби на суднах морського флоту, і умовами відпочинку, і ступенем ризику... Також немає обліку рівня кваліфікації моряка. Скажімо, морський механік-моторист володіє близько 30 береговими спеціальностями. Капітани і старші механіки дальнього плавання отримують пенсії набагато нижчі, ніж офіцери подібних рангів ВМФ Збройних сил, хоча закінчували аналогічні навчальні заклади і потім на цивільних суднах виконували бойові завдання у міжнародних конфліктах. Також морякам не зараховуються в пенсії частину заробітку в іноземній валюті, оскільки, мовляв вони не оподатковувалась. Не обліковується і вислуга років на морі.
Ми чудово знаємо, чого ми варті на світовому морському ринку праці, - після занепаду наших флотів українські моряки вже встигли скуштувати хліба іноземних судновласників. Капітани і старші механіки там «коштують» від 3,5-5 до 7 тисяч доларів на місяць [39, С.111]. До речі, їхні такі ж спеціалісти отримують вдвічі більше. Все це треба врахувати при відродженні наших флотів, аби уникнути перетікання кадрів. Назріла необхідність ратифікувати Конвенції №71 Міжнародної організації праці «Про пенсії морякам», інакше ні про яке входження до ЄС не може бути й мови [10, С. 420]. Йдеться там про відповідну компенсацію за неординарну працю і ризик системою виплат морякам, «які йдуть у відставку після служби на морі». Саме так - службою, а не працею називається в міжнародних документах нелегкий труд моряка. А це вимагає й відповідного перегляду усієї нормативної бази.
.2 Робота моряків України на судах іноземних судновласників
Характерна особливість судноплавної індустрії - її інтернаціональність: торгові судна, перевозячи вантажі, відвідують порти десятків країн з різними політичним устроєм, правилами, звичаями, моряки тут мають справу з державними, муніципальними, приватними, колективними підприємствами і організаціями, обслуговуючими перевезення, людьми різної національності, віросповідання, рівня кваліфікації і так далі В той же час моряки можуть найматися і працювати на судах під своїм національним прапором, на судах іноземних компаній, плаваючих під прапором розвинених країн, а також на судах так званих зручних прапорів. У першому випадку найм на роботу і працевлаштування моряків здійснюється через державні бюро зайнятості або відділи кадрів судноплавних підприємств і регламентується чинним законодавством країни, громадянином якої моряк є. Правила прийому на роботу в судноплавних підприємствах відображають відповідні положення законів про працю, заробітній платі і інших пов'язаних з цим законних актів, а також вимоги вживаних міжнародних документів, відносно віку, кваліфікації, Стану здоров'я членів екіпажа морських торгових судів [35, С. 41]. Аналогічно, при влаштуванні на судна під прапором США, Великобританії, Німеччини, Франції і інших країн необхідно керуватися законоположеннями цих країн, що стосуються питань найму і роботи плавсостава. Далеко не у всіх розвинених країнах закон дозволяє використовувати на своїх судах моряків іншої національності. Це викликано, в першу чергу, необхідністю збереження робочих місць (і достатньо високою оплатою праці) для громадян своєї країни, а також турботою про безпеку мореплавання і навколишнє середовище - за рахунок комплектування екіпажів добре професійно підготовленим персоналом. Зрозуміло, така вимога не вигідна для судновласників, які вимушені нести великі витрати на зміст екіпажа, тому багато хто з них переводить (перереєстрували) свої судна під прапори інших держав ("зручні" прапори) і наймає для роботи часто менш кваліфікованих, та зате більш низькооплачуваних моряків - вихідців з країн, що розвиваються. Наймання на роботу на судна іноземних компаній і під "зручними" прапорами здійснюють різні міжнародні бюро і агентства, які діють по уповноваженню відповідних судновласників. Наприклад, в Україні, в Одесі і інших портових містах є десятки агентств, представляючих грецьких, німецьких, іранських і інших судновласників, діють агентства ("крюїнгові" бюро) від імені крупних компаній - операторів судів ("Акомаріт"), нарешті, є бюро, які наймають моряків на судна під прапорами Кіпру, Мальти, Ліберії, Панами і інших держав.
Працевлаштування на судна, які знаходяться в оперативному управлінні компаній суднового менеджменту або на судна "зручного" прапора, повинне регламентуватися міжнародними правилами, і нормами. Практичне застосування ці правила і норми отримали у вигляді вимог і положень численних конвенцій, розроблених і вживаних МОП і документів МФТ. Багаторічний досвід свідчить про те, що одним з найважливіших чинників безпеки мореплавання є професійна підготовка (компетентність) суднових екіпажів. Тому питанням підготовки моряків міжнародні організації постійно приділяють особливу увагу [38, С. 59]. Наукові розробки і практика мореплавання свідчать, що морський фахівець формується як професіонал по схемі: "Знання - уміння - навики - професійна майстерність". Разом із зростанням професіоналізму і підвищенням на посаді збільшується кількість підлеглих, владні повноваження і відповідальність. В процесі роботи отримується і дуже цінна для фахівця якість - досвід управління виробничими процесами і керівництва колективом людей.
Документи ІМО враховують названі умови підготовки суднових офіцерів, встановлюючи певні вимоги до їх знань, умінь, навикам - залежно від посади на судні. Як відомо, знання - це віддзеркалення в мозку людини предметів і явищ дійсності, а засвоєння знань - освіта в свідомості людини певних систем уявлень про предмет. Уміння - здатність застосовувати отримані в процесі навчання знання в своїй практичній діяльності; навик - уміння, доведене до автоматизму, коли дія виконується як би машинально. Наявність у суднового офіцера сукупності цих якостей говорить про його компетентність в певній сфері професійної діяльності. Основним документом, що регламентує професійну підготовку моряків, є Конвенція ПДМНВ-78/95 і однойменний Кодекс, прийняті ІМО на Міжнародній Конференції в Лондоні в 1995 році 44, С. 26].
У 1978 році на конференції ІМКО в Лондоні була прийнята Міжнародна Конвенція по підготовці і дипломуванню моряків і несенню вахти - ПДМНВ-78, яка набула чинності 28 квітня 1984 року. Конвенція ПДНВ-78 встановила основні базові вимоги по підготовці, дипломуванню і несенню вахти для моряків на міжнародному рівні замість тих, що існували до цього національних вимог до кваліфікації моряків [4, С. 29]. Вона визначала основні принципи несення ходової навігаційної і машинної вахт, радіовахти і обслуговування радіоустаткування. Конвенція встановлювала обов'язкові мінімальні вимоги для дипломування судноводіїв, механіків, радистів і інших суднових фахівців. При невиконанні вимог Конвенції, що стосуються несення вахти або кваліфікації суднових фахівців, якщо встановлено, що цим створюється небезпека для людей, майна або навколишнього середовища, судну забороняється вихід в рейс. Основні вимоги Конвенції містяться в Додатку, який складається з шести розділів:
Загальні положення - визначення, дипломи, контроль.
Капітан, палубна команда - мінімальні вимоги до несення вахти, компетенції капітана і палубних офіцерів і матросів.
Машинна команда - принципи несення вахти в МО, мінімальні вимоги до кваліфікації суднових механіків.
Радіотехнічна служба - несення радіовахти, обслуговування радіоапаратури, мінімальні вимоги до компетенції радистів, а також до дипломування радіотелефонних операторів.
Спеціальні вимоги для танкерів. У 1984 році цей розділ був майже повністю переглянутий у зв'язку з уточненням і посилюванням мінімальних вимог.
Фахівці з рятувальних плотів і шлюпок. Наголошується, що для отримання сертифікату фахівця з рятувальних засобів слід мати стаж роботи на судні не менше 12 місяців або спеціальну підготовку і стаж не менше 9 місяців. Вказана Конвенція сприяла в цілому підвищенню рівня професійної підготовки моряків і організації вахтової служби на судах світового флоту, проте, з ряду причин, не забезпечила досягнення наміченої мети. У ній були відсутні стандарти компетенції для належного виконання моряками дій із забезпечення безпеки мореплавання, не враховувалися сучасні тенденції в судноплавстві і ін. [69, С. 20].
У зв'язку з цим в липні 1995 року на сесії ІМО Конвенція ПДНВ-78 була переглянута і доповнена. На цій же сесії був прийнятий новий Кодекс по підготовці і дипломуванню моряків і несенню вахти (8ТС\ У Сойок), який складається з 2 частин. Частина А - обов'язкова, в ній містяться мінімальні стандарти компетенції для плавсостава, представлені у вигляді таблиць; частина В - рекомендаційна, вона містить рекомендації по впровадженню і застосуванню Конвенції. Переглянута Конвенція ПДМНВ-78/95 і Кодекс ПДМНВ-95 увійшли в силу з 1 лютого 1997 року. Проте до 1 лютого 2002 року країни-учасниці можуть видавати, визнавати і підтверджувати дипломи тим морякам, які почали навчання до 1 лютого 1998 року [52, С. 13].
У числі доповнень, внесених Лондонською Конференцією 1995 року в Конвенцію ПДНВ-78, встановлюється відповідальність компанії-судновласника (правило 1/14) за призначення моряків для роботи на її судах, виходячи з вимог даної Конвенції, а саме:
кожен моряк, призначений на яке-небудь з судів компанії, повинен мати належний диплом відповідно до положень Конвенції;
судна компанії повинні бути укомплектовані екіпажами відповідно до прийнятих вимог Адміністрації держави прапора щодо безпечного укомплектовування судів екіпажами;
моряки, отримуючи призначення на будь-яке з суден компанії, повинні бути знайомі зі своїми конкретними обов'язками, а також зі всіма пристроями, установками, устаткуванням, процедурами і характеристиками судна, які мають відношення до їх повсякденних обов'язків або обов'язків при аваріях;
судновий персонал повинен ефективно координувати свою діяльність в аварійній ситуації і при виконанні функцій, що мають життєво важливе значення для забезпечення безпеки, запобігання забрудненню або пом'якшенню його наслідків. При підготовці Кодексу ПДМНВ-95 був використаний функціональний підхід до оцінки навчання і компетентності моряків. При цьому встановлюються норми компетентності для належного їх виконання на судні і практичних навиків кандидата на дану посаду. Визначені наступні сім основних функцій в області експлуатації, управління і матеріально-технічного обслуговування судна: судноводіння; вантажні операції; обслуговування силової установки і механізмів; обслуговування електричних і електронних систем і приладів; зв'язок; технічне обслуговування і ремонт; матеріально-технічне обслуговування [4, С. 26].
Відповідальність визначена на трьох рівнях:
а) адміністративний - управління - капітан, старший помічник капітана, старший механік, другий механік - шукаючи, що відповідають за виконання обов'язків екіпажем;
в) операторський - експлуатаційний - помічники капітана, механіки, радисти - особи командного складу, що забезпечують навігаційну або машинну вахту, виконання робіт по обслуговуванню судна, вантажних операцій;
в) підтримуючий - старанний - рядовий склад, що бере участь в несенні навігаційної або машинної вахти, вахти в порту, у вантажних операціях, обслуговуванні судна і ін. Кожен кандидат на отримання диплома повинен представити доказ того, що він досяг необхідного стандарту компетентності відповідно до методів демонстрації компетентності і критеріїв для її оцінки, приведених в Кодексі.
Адміністрація держав-учасників, бажаючи визнавати сертифікати, видані іншою державою, для використання на своїх судах, повинна отримати гарантії, що стандарти і процедури навчання і дипломування моряків відповідають Конвенції. Крім того, кожному морякові повинне бути видане відповідне підтвердження, що свідчить про таке визнання. Нові правила встановлюють години відпочинку для осіб, що беруть участь в навігаційній вахті. Для запобігання аварійної ситуації, повинно бути надано 10 годин відпочинку в 24-годинний період. Ці години можуть бути поділені на дві частини, одна з яких винна складати не менше 6 годин [8, С. 10].
Таким чином, переглянута Конвенція ПДМНВ-78/95 і однойменний Кодекс є основними міжнародними документами, що забезпечують застосування єдиних для всіх морських держав уніфікованих вимог до рівня професійної підготовки суднових фахівців, судноводіїв і механіків, керівників рухом судна і виробничими операціями. У них визначені умови, які повинен виконати кандидат на отримання відповідного диплома, що дає йому право посідати на судні певну посаду, - на рівні управління або експлуатації, а також принципи організації і несення навігаційної вахти на ходу судна і на стоянці в порту [33, С. 199].
Передбачається, що таким шляхом буде досягнуте підвищення кваліфікації членів суднових екіпажів до необхідного в сучасних умовах експлуатації флоту рівня, різко скоротиться кількість аварій і подій на морі, пов'язаних з "людським" чинником. Багато питань, що стосуються праці і побуту моряків, розглядаються МОП спільно з ІМО, Всесвітньою організацією охорони (ВІЗ) здоров'я, Конференцією ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) на об'єднаних засіданнях. Україна є членом МОП з 1954 року. В ході проведення "морських" сесій МОП було прийнято більше п'ятдесяти морських конвенцій і рекомендацій, які разом складають всеосяжний комплекс норм, що званий "Міжнародним кодексом моряків", зачіпає практично всі аспекти умов побуту і праці моряків. Умовно морські конвенції і рекомендації можна підрозділити на наступні групи: регулюючі умови праці і найму моряків, житлові умови на борту судна і обслуговування на березі, соціальне страхування і ін. Розглянемо основні з них. Конвенція № 22 (1926) "Про трудові договори моряків", набула чинності 4 квітня 1928 року. Визначає обов'язковий зміст трудового договору між судновласником і моряком з урахуванням національного законодавства. Кожен моряк, відповідно до статті 5, повинен отримати документ, що містить відомості про його роботу, зміст і форма якого визначається національним законодавством [8, С. 10].
Конвенція № 55 (1936) "Про зобов'язання судновласника у разі хвороби або травми у моряків визначає відповідальність і зобов'язання судновласника у разі хвороби, травми або смерті моряка [9, С. 14].
Конвенція № 71 (1946) - "Про пенсії моряків" набула чинності 10 жовтня 1962 року. Передбачає встановлення системи пенсійного забезпечення морякам [10, С. 20].
Конвенція № 92 (1949) "Про умови помешкання екіпажів" (переглянута), набула чинності 23 січня 1953 року. Ця Конвенція, що складається з 21 статті, встановлює докладні вимоги до умов мешкання екіпажа [11, С. 22].
Конвенція № 109 (1958) - "Про заробітну плату, час роботи і чисельність екіпажа (на морі)" складається з 27 статей і встановлює мінімальну зарплату і максимальну кількість робочого годинника для різних категорій працівників, а також чисельності і кваліфікації екіпажа [12, С. 18].
Мінімум МОП по зарплаті, не будучи обов'язковим, все ж таки широко визнаний судновласниками і урядами як абсолютний мінімум (з січня 1998 року склав 435 доларів в місяць для матроса 1-го класу), який повинен виплачуватися на будь-якому судні під різним національним прапором. Список країн і територій, на які розповсюджується це положення, складає в даний час близько 50 морських держав, що володіють флотом загальним тоннажем понад 2 млн. брутто-регистровых тонн.
Конвенція № 146 (1976) - "Про щорічну оплачувану відпустку моряків" набула чинності 13 червня 1979 року. Встановлює право моряків на щорічну оплачувану відпустку, тривалістю не менше 30 календарних днів протягом одного року (у 1936 році термін відпустки складав від 9 до 12 днів, в 1949 - від 12 до 18 днів) [13, С. 26].
Конвенція № 147 (1976) - "Про мінімальні норми (стандартах) на торгових судах - набула чинності 28 листопада 1981 року. Відповідно до цієї Конвенції, держава, що ратифікувала її, зобов'язано мати закони і ухвали, регулюючі норми безпеки, соціального забезпечення, умови найму і життя на борту судна і обслуговування на березі [14, С. 29].
Конвенція № 147 вимагає від країн, що ратифікували її, здійснювати ефективний контроль за судами, зареєстрованими на їх території, з урахуванням стандартів безпеки (включаючи компетентність, години роботи, чисельність екіпажа), соціальний захист за чинним національним законодавством і умови купа на борту судна по законах, що діють. Вона вимагає від ратифікуючої країни забезпечення відповідних процедур подачі і розслідування скарг, що подаються моряками їх власної національності (як на борту судна національного прапора, так і на борту іноземних судів), і також забезпечити, що будь-які скарги, подані іноземними моряками з іноземних судів, будуть повідомлені в країну, в якій судно зареєстроване. На основі цих положень, що ратифікували Конвенцію держави можуть інспектувати будь-які іноземні судна, що заходять в їх порти, незалежно від того, чи ратифікувало державу прапора цю Конвенцію. За допомогою Конвенції № 147 була укріплена концепція "Державного портового контролю", що передбачає право держави порту контролювати іноземні судна по питаннях відповідності умов роботи і мешкання моряків на борту судів нормам, зафіксованим в цій Конвенції і додатках до неї [62, С. 67].
Конвенція № 164 (1987) "Про охорону здоров'я і медичне обслуговування моряків" передбачає норми охорони здоров'я моряків на борту судів. Набула чинності 11 січня 1991 року [15, С. 36].
Конвенція № 165 (1987) "Про соціальне забезпечення моряків, переглянута" надає морякам соціальну захищеність, не меншу в порівнянні з соціальною захищеністю берегових працівників. Набула чинності 2 липня 1992 року [16, С. 38].
Конвенція № 166 (1987) "Про репатріацію моряків, переглянута", набула чинності 3 липня 1991 року. Конвенція встановлює права моряка на репатріацію. Витрати по репатріації несе судновласник або держава прапора. У випадку, якщо моряк допустив порушення своїх обов'язків за трудовим договором, він репатріюється за свій рахунок [17, С. 42].
Конвенція № 178 (1996) "Про інспекції умов праці і побуту моряків". Кожна держава - член Організації, зобов'язано проводити інспекції судів, зареєстрованих на його території, не рідше, ніж раз на три роки [18, С. 40].
Конвенція №179 (1996) "Про найм і працевлаштування моряків, переглянута". Визначає умови роботи служб по найму і працевлаштуванню моряків. Моряки повинні бути ознайомлені з умовами найму до підписання контрактів і отримувати копії трудових контрактів (колективних договорів) на руки. Держава повинна створити державні служби по працевлаштуванню моряків, що працюють без якого б ні було винагороди. Морякам повинен забезпечуватися вільний вибір судна, а судновласникам - вільний вибір членів екіпажа [19, С. 47].
У 1998 році МОП прийняла документ історичного значення в XX сторіччі - "Декларацію про основоположні принципи і права у сфері праці". У Декларації встановлено чотири головні міжнародно-правові принципи, що відносяться до прав людини у сфері праці, вводиться принципово новий механізм міжнародно-правового контролю за реалізацією основоположних конвенцій МОП. Зокрема, Міжнародна організація праці нагадує, що:
а)вільно вступаючи в МОП всі держави-члени визнали принципи і права, закріплені в Статуті, і зобов'язалися добиватися досягнення всіх цілей Організації, використовуючи все наявні в їх розпорядженні засоби;
б)ці права і принципи отримали свій вираз в конвенціях,
визнаних основоположними як в самій МОП, так і за її межами.
МОП заявляє, що всі держави-члени зобов'язані дотримувати, сприяти застосуванню і запроваджувати в життя принципи, які є предметом цих конвенцій, а саме:
а)свободу об'єднання і дієве визнання права на ведення колективних переговорів;
б)скасування всіх форм примусової або обов'язкової праці;
в)дієва заборона дитячої праці;
г)недопущення дискримінації в області праці і занять [60, С. 120].
Поза сумнівом, практична реалізація положень даної Декларації зробить великий позитивний вплив на багато процесів, що стосуються працевлаштування, роботи і соціального забезпечення моряків в світовій судноплавній індустрії.
Міжнародна федерація транспортних робочих - МФТ була утворена в липні 1896 року. Об'єднання діячів профспілок моряків і докерів з декількох країн привело до освіти спочатку Міжнародної федерації моряків, докерів і річковиків - організації, яка два роки опісля була перейменована в Міжнародну федерацію транспортних робочих, що об'єднали, окрім працівників морського і річкового транспорту, робочих ж/д і автомобільного транспорту, цивільної авіації і ін. Зараз МФТ налічує більше п'яти мільйонів членів із понад 400 профспілок більше 100 країн світу.
Цілі МФТ викладені в її Конституції, прийнятій на 36-му Конгресі МФТ, в серпні 1990 року, в р. Флоренція (Італія). Вони зводяться до наступного:
сприяти зростанню пошани до прав профспілок і правам людини у всьому світі;
працювати на благо світу, заснованого на соціальній справедливості і економічному прогресі;
допомагати профспілкам, що полягають в ній, захищати інтереси своїх членів;
забезпечувати членів організації послугами в області досліджень і інформації;
надавати загальну допомогу працівникам транспорту, що опинилися у важкій ситуації [55, С. 14].
У Конституції МФТ говориться, що "членство в МФТ відкрито для будь-якої організації, чиї члени працюють в транспортній промисловості і яка підтримує демократичні принципи і здатна діяти незалежно від зовнішнього контролю". Значне місце в діяльності МФТ займає боротьба проти використання судами "зручних" прапорів. Головною метою цієї боротьби є повернення судів, плаваючих під "зручним" прапором, в свій достовірно національний регістр і нагляд класифікаційними суспільствами. Крім того, вона направлена на забезпечення всім екіпажам таких судів умов оплати і праці, які відповідали б загальноприйнятим міжнародним стандартам і мінімальним нормам. МФТ управляється профспілками-членами. Головним органом, що визначає політику організації, є з'їзд, який збирається кожні чотири роки. На з'їзді обирається Генеральна рада і виконавський комітет, в обов'язки якого входить керівництво діяльністю МФТ між з'їздами (збирається двічі в рік). На з'їзді обирається Генеральний секретар МФТ, в обов'язки якого входить проведення в життя рішень і політики з'їздів і виконкому, а також робота Секретаріату МФТ, що складається з штаб-квартири, розташованої в Лондоні і регіональних бюро в Найробі (для Африки), в Лімі (для Латинської Америки і Карібського басейну), в Куала-лумпуре (для Азіатського/Тихоокеанського регіону) і в Лондоні (для Європи).
Розглянемо докладніше питання, що відносяться до роботи на судах під "зручними" прапорами. Судновласники часто називають їх "вільними" прапорами або відкритій реєстрації. Моряки частіше використовують назву "зручні" або "дешеві" прапори. В даний час налічується вже більше 20 країн і територій, що пропонують послуги з реєстрації судів ("зручний" прапор) [35, С. 44].
Термін "зручний" прапор, прийнятий МФТ, означає: "Якщо дійсний власник судна, насправді контролюючий його, представляє іншу країну, ніж та, прапор якої вивішує судно, таке судно вважається плаваючим під "зручним" прапором" [48, С. 29]. Або часто зустрічається наступний переклад визначення судна під "зручним" прапором: "Судно вважається плаваючим під "зручним" прапором, якщо володіння, що приносить дохід, і управління експлуатацією цього судна знаходиться за межами тієї країни, під прапором якої це судно плаває". МФТ видала Покажчик країн міжнародної реєстрації судів з перерахуванням країн, що пропонують різні форми і умови реєстраційних послуг, що дозволяють судновласникам понизити загальні експлуатаційні витрати (на зміст екіпажа, податки, збори і інше).
Валова місткість судів, зареєстрованих під прапорами цих країн, досягла майже 120 млн. рег. т. або близько 30% тоннажу світового флоту. Надання послуг з реєстрації судів в цих країнах має виключно комерційний характер (отримання валюти), оскільки ці країни не поширюють свій суверенітет або контроль на судна, а часто дозволяють судновласникам уникнути високих податків, повних вимог профспілок до умов оплати праці екіпажа, його чисельності і так даліУ Конвенції ООН про умови реєстрації судів (1986 р.) вказано, що умови найму моряків повинні відповідати міжнародним нормам і стандартам [61, С. 18].
Одним з практичних символів компанії МФТ проти "зручних" прапорів є "блакитний сертифікат". Цей документ видається Секретаріатом МФТ в Лондоні судновласникам, що уклали прийнятну угоду МФТ: або з профспілками моряків, що полягають в МФТ, в країні справжнього володіння, або з іншим членом МФТ або безпосередньо із Спеціальним відділом моряків МФТ. Сертифікат повідомляє профспілки моряків і докерів про те, що екіпаж судна захищений угодою, стандартам МФТ, що відповідають.
Умови найму моряків на судна під "зручним прапором встановлені МФТ на основі Колективної Угоди за умовами найму. Ці умови зводяться, в основному, до наступного. При підписанні контракту про найм екіпажа судновласник зобов'язаний укласти Колективну Угоду з профспілкою, членами якої є моряки, або безпосередньо з МФТ (для неорганізованих моряків). У Угоді повинні міститися дані про термін найму, заробітну плату, режим роботи і відпочинку, наднормових і їх відшкодуванні, про відпустки, соціально-побутові умови, умови і розміри страхування, умови репатріації і ін. При цьому особливо обмовляється мінімальний рівень заробітної плати моряка. Якщо різні організації судновласників вимагають, щоб мінімальна зарплата матроса 1-го класу складала мінімум 435 доларів США на всіх судах (згідно рекомендації МОП), то МФТ вважає, що цей мінімум повинен стосуватися тільки судів під національним прапором. "Прийнятна" для МФТ шкала заробітної плати екіпажів судів під "зручним" прапором значно вища (від 800 до 1200 доларів США) [52, С. 13].
Вища освіта України активно інтегрує в європейській освітній простір, впроваджуючи принципи Болонського процесу. Це дає можливість готувати фахівців, які цілком відповідають вимогам сьогодення і користуються попитом на вітчизняному та міжнародному ринках робочої сили. Водночас, не зменшилась кількість проблемних питань, які виникають не тільки в комплексі системних заходів по трансформації освіти в контексті європейської вимоги, але й у виробленні поточних питань освітньої діяльності. Сьогодні замало дати студенту (курсанту) необхідний обсяг знань і навичок професійної праці. Кінцевим, може найважливішим для вищих навчальних закладів, стало нелегке завдання адаптації до ринкового принципу працевлаштування. З переходом більшості державних підприємств у приватну форму власності проблема працевлаштування випускників стала однією з найскладніших на державному рівні, в тому числі і для морських навчальних закладів [44, С. 26]. .Діюча у колишньому СРСР система централізованого розподілу молодих спеціалістів самозруйнувалася, а національна система працевлаштування випускників в умовах ринкових відносин та конкуренції на ринку праці досі не склалася та законодавчо не врегульована. Проблеми працевлаштування випускників вищих морських навчальних закладів в основному, загальні як для курсантів, так і для студентів. Хоч, безумовно, працевлаштування курсантів на морські судна під іноземним прапором має свою специфіку. В умовах світової фінансової кризи питання працевлаштування фахівців морської галузі ще більше ускладнюються [56, С. 59].
Питання працевлаштування випускників постали проблемними і клопітними, тому, що держава не дуже приділяє уваги такій життєво необхідної справі, як забезпечення робочими місцями молодих фахівців.
Формально в Україні діють, можна сказатися, дуже прогресивні нормативні акти щодо випускників. Це:
Указ Президента від 16.05.96 р. "Про заходи щодо формування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів";
Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабміну від 22.08.96 р. № 992;
Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008 роки, затверджена Законом України від 18.11.03 р.;
Закон України від 04.11.04 р. "Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з надання дотації роботодавцю" [47, С. 20- 39].
Наведені законодавчі та нормативні акти встановлюють, що особи, яки навчались за рахунок державних коштів, після закінчення навчання зобов'язані відпрацювати у державному секторі господарства і управління не менш трьох років. При відмові працювати в держсекторі, випускник повинен відшкодувати державі вартість навчання. За рік до закінчення вузів підприємства, установи і організації (замовники) за рознарядками Міністерств, відомств, облдержадміністрацій укладають з навчанням закладом контракти на працевлаштування випускника з визначенням місця роботи, розміру заробітної плати, забезпечення житлом, інших соціальних гарантій. Замовник повинен перерахувати ВНЗ для видачі випускникові кошти на 30-денну відпустку, проїзд фахівця і членів його сім'ї до місця роботи, забезпечити житлом. На жаль, ці положення нормативних актів так і залишились простим гаслом, декларацією на папері. Самостійно підприємства і організації відмовляються оформляти заявки на молодих спеціалістів, щоб не нести витрати на оплату їх відпустки, вартості переїзду, наданню житла, а приймають випускників безпосередньо за трудовими договорами. До того ж комерційні та приватні підприємства і заклади при подання заявки на фахівця повинні компенсувати вартість його навчання. Та навіщо нести витрати, коли в умовах нашої країни можливо зовсім легально зарахувати випускника на роботу безпосередньо за двохстороннім трудовим договором [65, С. 236].
Діючі нормативні акти не визначили орган, який повинен відстежувати випускників, котрі навчались на державні кошти і не працюють за направленням. Не визначено, який орган повинен бути позивачем при відшкодуванні витрат за навчання в прибуток держави, хто оплатить держмито по позовній заяви, не встановлено розмір витрат на навчання тощо.
При цьому, склалось колізія положень нормативних актів, які забороняють направляти випускників, що навчались за державні кошти, на роботу у недержавні структури.
Ще 3 грудня 2005 року Мінпраці та соціальної політики і Міносвіти і науки прийняли рекомендації про розробку нових підходів щодо механізму формування та розміщення державного замовлення на підготовку кадрів, визначивши повноваження центральних та місцевих органів влади, роботодавців, навчальних закладів. При цьому передбачалось розробити нове Положення про працевлаштування випускників ВНЗ та ПТУ, передбачивши адаптацію організаційно-розпорядчого механізму до умов ринкової економіки в суспільстві. Але нових підходів і нового Положення про працевлаштування випускників і досі не розроблено [32, С. 173].
У директивному листі Міносвіти і науки «Про основні завдання ВНЗ на 2007\2008 навчальний рік» наголошується, що поліпшенню працевлаштування випускників має сприяти поглиблення співпраці ВНЗ з роботодавцями регіону. Та залишається риторичними питання: як бути з відсутністю планів розподілу молодих спеціалістів, їх обов'язком відпрацювати 3 роки у державному секторі господарства, коли левову частку випускників НЗ начебто самостійно направляють в установи недержавного сектору. Слід відзначити, що більшість НЗ навчились самотужки працевлаштувати своїх випускників. Щодо працевлаштування беспосередньо випускників морських навчальних закладів, то тут проблема найбільш полягає у відсутності вітчизняного морського флоту. Це спонукало, зокрема, ОНМА налагоджувати контакти по працевлаштуванню курсантів-випускників з іноземними судновласниками. Вже понад 20 судноплавних іноземних компаній уклали з академією угоди на проходження плавальної практики курсантами та їх подальше працевлаштування. При цьому курсанти забезпечені проживанням у сучасних каютах, належним харчуванням, заробляють необхідний із вимогами ІМО плавательний ценз, одержують плату у валюті і на закінчення навчання заслуговують собі постійні робочі місця [33, С. 199]. Іноземні суднокомпанії сплачують навчальному закладу обумовлені угодами валютні суми за кожного практиканта та випускника, який іде працювати під іноземним прапором. Це зовсім не означає, що морські навчальні заклади працюють виключно на закордонних судновласників. У Концептуальних засадах освіти і професійної підготовки членів екіпажів суден у вищих навчальних закладах України, затверджених наказом Міносвіти і науки від 05.07.02 р. № 385 вказано: «Вихід українського моряка на міжнародний ринок праці є не тільки престижним, але й економічно доцільним, оскільки сприяє розвитку трудових ресурсів України». До цього слід повторити, що навчальний заклад одержує певну плату за кожного фахівця, а молоді спеціалісти - значну платню у валюті, яку ввозять в Україну [47, С. 40]. Характерно, коли національна судноплавна компанія «Укррічфлот» підняла рівень оплати праці до мирових стандартів, то частина «підфлажників» повернулася на роботу до батьківщини. За таких умов моряки-українці мають можливість не вимушено, а свідомо обирати собі місце роботи: у своїй країні чи за кордоном. Трудова міграція - норма ринкових відносин заборонити громадянам шукати краще життя ніхто не може [60, С. 120]. Моряки бажають одержувати не просто роботу, а роботу бажану, щоб отримувати від неї не тільки задоволення, а й добрі заробітки. В пошуках цих умов певна частина фахівців подається за кордон. Однак на фінансовому аспекті закордонно-міграційні плюси, мабуть і закінчуються. З одного боку, мігранту доводиться перебувати в чужих реаліях, серед людей з іншим менталітетом. З другого - родини «підфлажників», стикаються з різними проблемами, відчуттям самотності, неповноцінної сім'ї, пошуки дітьми заміни батька чи матері.
Не сприяють закріпленню молодих спеціалістів на вітчизняних суднах і деякі протиріччя між Кодексом законів про працю та Кодексом торгівельного мореплавства України. Так, стаття 66 КТМ наголошує, що ніхто з осіб суднового екіпажу не може бути призначеним на судно без згоди капітана [2, С. 45]. При цьому виникає колізія: як бути, коли судновласник зарахував на судно фахівця, уклав з ним контракт, сплатив йому аванс, вартість перельоту до порту, де знаходиться судно, а там капітан відмовив молодому спеціалісту в роботі на судні. Адже контракт з випускниками ВНЗ вважається укладеним і не може бути розірваним згідно ст.ст. 5-1 та 24 КЗпП [3, С. 9]. Для забезпечення належного працевлаштування випускників морських навчальних закладів, на наш погляд, необхідно:
Кабінету Міністрів невідкладно прийняти нову редакцію Порядку
працевлаштовання випускників вищих навчальних закладів;
вдосконалити структуру державного замовлення з орієнтацією на
прогнозований розвиток галузей, інфраструктуру виробничої та
невиробничої сфер, потреб ринку праці на державному і регіональному
рівнях;
збільшити частки цільової підготовки фахівців, за індивідуальними замовленнями роботодавців, навчання за модульними програмами;
законодавчо розширити сфери використання випускників, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, на підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності.
Підготовка та працевлаштування молодих спеціалістів - це майбутнє нашої країни, це відрядження та розвиток національного морського флоту і вони вимагають повсякденного піклування і уваги.
ВИСНОВКИ
Від знань і поведінки людей на борту судів кінець кінцем залежить безпека мореплавання, можливість захисту природного середовища від забруднень і реалізації на практиці сучасних науково-технічних досягнень.
Екіпажем судна є склад осіб, які знаходяться на борту судна, виконують обовязки по експлуатації судна, забезпечують безпеку мореплавання і ведення промислу , а також інші адміністративно - господарські і технічні завдання. Морське судно зобовязане мати хоча б мінімальний екіпаж, інакше воно може бути визнане неморепохідним.
Відповідно до вимог переглянутої Міжнародної конвенції по стандартах підготовки, дипломування моряків і несення вахти (ПДМНВ-95) суднові фахівці операторського рівня (помічники капітана, механіки і електромеханіки) повинні не тільки володіти відповідними професійними знаннями і практичними навиками, але і уміти піклуватися як про своє здоров'я і безпеку, так і про здоров'я і безпеку підлеглих ним членів екіпажа, забезпечувати виконання дисциплінарних правил, що діють, підтримувати в судновому колективі обстановку взаєморозуміння, доброзичливості, взаємовиручки, дотримання загальноприйнятих етичних норм і людських відносин. Тобто, уміти здійснювати ефективне керівництво судновим персоналом.
Конвенція про мінімальні норми на торгових судах, прийнята в Женеві 29.11.1976 (Конвенція МОП-147) визначає обов'язок держав-учасників в своєму національному законодавстві встановлювати на користь безпеки судноплавства норми щодо кваліфікації екіпажів судів, їх укомплектовування, тривалості робочого часу, умов праці, соціального страхування і життя на судні.
В Україні, як державі з морськими традиціями та розвинутою системою морських освітніх закладів виникає потреба працевлаштування кваліфікованих морських кадрів, які за рівнем отриманої морської освіти відповідають вказаним світовим стандартам.
Слід зазначити, що молоді суднові фахівці, недавні випускники морських учбових закладів, виступаючи в ролі керівників на судні, нерідко потрапляють в скрутне положення.
Володіючи достатніми професійними знаннями, вони не мають необхідного досвіду роботи з людьми, навиків організації і керівництва їх спільною діяльністю, ефективної і безпечної експлуатації судна, виконання завдань рейсу.
Разом з тим молодші офіцери щонайближче до рядовому складу, вони є безпосередніми начальниками матросів і мотористів на вахті в морі і в порту, при швартових і вантажних операціях, ремонтних і профілактичних роботах. Тобто від їх особових і професійних якостей, організаторських здібностей багато в чому залежить успішність виконання суднових робіт, збереження вантажів, що перевозяться, і природного середовища, безпека людей, що знаходяться на борту.
Як показує практика, сучасний моряк-керівник для успішної роботи на флоті повинен володіти, принаймні, чотирма специфічними навиками:
умінням ухвалювати обгрунтовані і ефективні рішення в будь-якій ситуації на судні, пов'язаній з підвищеною відповідальністю, дефіцитом часу або їх одночасною дією;
умінням самостійно заглиблювати і розвивати свої знання в складних умовах роботи на морі;
умінням ефективно застосовувати на практиці знання і навики, отримані в період навчання в морському учбовому закладі і підвищення кваліфікації;
умінням аналізувати свій досвід і досвід своїх попередників в області управління виробничими процесами і керівництва людьми на судні і робити з цього правильні виводи.
Виходячи їх цих міркувань, мають бути переглянуті вимоги навчальних програм до підготовки управління судновими екіпажами, метою якої має стати формування у майбутніх командирів флоту цілісного уявлення про їх обов'язки і можливості по підтримці в судновому колективі належної дисципліни, згуртованості, відчуття єдиної команди, здорового морально-психологічного клімату.
Положення міжнародно-правових актів належним чином враховуються в національному морському законодавстві України. Кабінетом Міністрів України». Надання звань підтверджується видачею дипломів або кваліфікаційних свідоцтв після успішної здачі іспитів в державній кваліфікаційній комісії. Позбавлення звання і вилучення диплома або кваліфікаційного свідоцтва допускається тільки за рішенням суду.
До заняття посад командного складу, для яких не передбачено одержання звання, а також членів суднової команди допускаються особи, що мають видані в установленому порядку відповідні документи, підтверджуючі їх кваліфікацію, необхідну для виконання обов'язків на судні.
У загальному питанні про підготовку екіпажів судів і їх експлуатації крім експлуатації судів в суто навігаційному і технічному плані важливе значення має грамотна експлуатація судна як перевізника вантажів. Під цим розуміється робота екіпажа по правильному завантаженню судна, розміщенню вантажів, обліку різних чинників, пов'язаних з умовами плавання в різних районах Світового океану і інші питання.
В той же час, як показує практика, створена зусиллями комскладу нормальна обстановка на борту судна багато в чому сприяє збереженню здоров'я і життя моряків, успішній роботі; у критичних ситуаціях допомагає запобігти паніці, налагодити необхідні дії з боротьби за живучість судна, порятунку людей, забезпечення збереження вантажу.
Тому важливою проблемою, яка потребує свого вирішення є підготовка кваліфікованих суднових офіцерів, компетенція та високий фах яких сприяють забезпеченню мореплавання та безперебійній роботі судна.
Характерна особливість судноплавної індустрії - її інтернаціональність: торгові судна, перевозячи вантажі, відвідують порти десятків країн з різними політичним устроєм, правилами, звичаями, моряки тут мають справу з державними, муніципальними, приватними, колективними підприємствами і організаціями, обслуговуючими перевезення, людьми різної національності, віросповідання, рівня кваліфікації і так далі В той же час моряки можуть найматися і працювати на судах під своїм національним прапором, на судах іноземних компаній, плаваючих під прапором розвинених країн, а також на судах так званих зручних прапорів. У першому випадку найм на роботу і працевлаштування моряків здійснюється через державні бюро зайнятості або відділи кадрів судноплавних підприємств і регламентується чинним законодавством країни, громадянином якої моряк є.
Наймання на роботу на судна іноземних компаній і під "зручними" прапорами здійснюють різні міжнародні бюро і агентства, які діють по уповноваженню відповідних судновласників. Наприклад, в Україні, в Одесі і інших портових містах є десятки агентств, представляючих грецьких, німецьких, іранських і інших судновласників, діють агентства ("крюїнгові" бюро) від імені крупних компаній - операторів судів ("Акомаріт"), нарешті, є бюро, які наймають моряків на судна під прапорами Кіпру, Мальти, Ліберії, Панами і інших держав. Працевлаштування на судна, які знаходяться в оперативному управлінні компаній суднового менеджменту або на судна "зручного" прапора, повинне регламентуватися міжнародними правилами, і нормами.
Практичне застосування ці правила і норми отримали у вигляді вимог і положень численних конвенцій, розроблених і вживаних МОП і документів МФТ. Багаторічний досвід свідчить про те, що одним з найважливіших чинників безпеки мореплавання є професійна підготовка (компетентність) суднових екіпажів.
Працевлаштування випускників вищих морських навчальних закладів в основному, загальні як для курсантів, так і для студентів. Хоч, безумовно, працевлаштування курсантів на морські судна під іноземним прапором має свою специфіку. В умовах світової фінансової кризи питання працевлаштування фахівців морської галузі ще більше ускладнюються.
Питання працевлаштування випускників постали проблемними і клопітними, тому, що держава не дуже приділяє уваги такій життєво необхідної справі, як забезпечення робочими місцями молодих фахівців.
Формально в Україні діють, можна сказатися, дуже прогресивні нормативні акти щодо випускників. Це:
Указ Президента від 16.05.96 р. "Про заходи щодо формування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів";
Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабміну від 22.08.96 р. № 992;
Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008 роки, затверджена Законом України від 18.11.03 р.;
Закон України від 04.11.04 р. "Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з надання дотації роботодавцю". Наведені законодавчі та нормативні акти встановлюють, що особи, яки навчались за рахунок державних коштів, після закінчення навчання зобов'язані відпрацювати у державному секторі господарства і управління не менш трьох років. При відмові працювати в держсекторі, випускник повинен відшкодувати державі вартість навчання. Слід відзначити, що більшість навчальних закладів навчились самотужки працевлаштувати своїх випускників. Щодо працевлаштування беспосередньо випускників морських навчальних закладів, то тут проблема найбільш полягає у відсутності вітчизняного морського флоту. Це спонукало, закремо, ОНМА налагоджувати контакти по працевлаштуванню курсантів-випускників з іноземними судновласниками. Вже понад 20 судноплавних іноземних компаній уклали з академією угоди на проходження плавальної практики курсантами та їх подальше працевлаштування. При цьому курсанти забезпечені проживанням у сучасних каютах, належним харчуванням, заробляють необхідний із вимогами ІМО плавательний ценз, одержують плату у валюті і на закінчення навчання заслуговують собі постійні робочі місця. Отже, як один із шляхів вирішення проблеми вбачається співпраця морських навчальних закладів з судноплавними компаніями, і особливо - національними.
Іноземні суднокомпанії сплачують навчальному закладу обумовлені угодами валютні суми за кожного практиканта та випускника, який іде працювати під іноземним прапором. Це зовсім не означає, що морські навчальні заклади працюють виключно на закордонних судновласників. У Концептуальних засадах освіти і професійної підготовки членів екіпажів суден у вищих навчальних закладах України, затверджених наказом Міносвіти і науки від 05.07.02 р. № 385 вказано: «Вихід українського моряка на міжнародний ринок праці є не тільки престижним, але й економічно доцільним, оскільки сприяє розвитку трудових ресурсів України». До цього слід повторити, що навчальний заклад одержує певну плату за кожного фахівця, а молоді спеціалісти - значну платню у валюті, яку ввозять в Україну.
Трудова міграція - норма ринкових відносин і заборонити громадянам шукати краще життя ніхто не може. Моряки бажають одержувати не просто роботу, а роботу бажану, щоб отримувати від неї не тільки задоволення, а й добрі заробітки. В пошуках цих умов певна частина фахівців подається за кордон. Однак на фінансовому аспекті закордонно-міграційні плюси, мабуть і закінчуються. З одного боку, мігранту доводиться перебувати в чужих реаліях, серед людей з іншим менталітетом. З другого - родини «підфлажників», стикаються з різними проблемами, відчуттям самотності, неповноцінної сім'ї, пошуки дітьми заміни батька чи матері.
А в сучасних умовах, коли увага всього світу прикута до долі чергового українського екіпажу, який захоплений піратами - робота на іноземних судах українських екіпажів стає не просто неприбутковою, а небезпечною.
Не сприяють закріпленню молодих спеціалістів на вітчизняних суднах і деякі протиріччя між Кодексом законів про працю та Кодексом торгівельного мореплавства України. Так, стаття 66 КТМ наголошує, що ніхто з осіб суднового екіпажу не може бути призначеним на судно без згоди капітана. При цьому виникає колізія: як бути, коли судновласник зарахував на судно фахівця, уклав з ним контракт, сплатив йому аванс, вартість перельоту до порту, де знаходиться судно, а там капітан відмовив молодому спеціалісту в роботі на судні. Адже контракт з випускниками ВНЗ вважається укладеним і не може бути розірваним згідно ст.ст. 5-1 та 24 КЗпП. Для забезпечення належного працевлаштування випускників морських навчальних закладів, на наш погляд, необхідно:
Кабінету Міністрів невідкладно прийняти нову редакцію Порядку працевлаштовання випускників вищих навчальних закладів;
вдосконалити структуру державного замовлення з орієнтацією на
прогнозований розвиток галузей, інфраструктуру виробничої та
невиробничої сфер, потреб ринку праці на державному і регіональному
рівнях;
збільшити частки цільової підготовки фахівців, за індивідуальними замовленнями роботодавців, навчання за модульними програмами;
законодавчо розширити сфери використання випускників, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, на підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності.
Підготовка та працевлаштування молодих спеціалістів - це майбутнє нашої країни, це відрядження та розвиток національного морського флоту і вони вимагають повсякденного піклування і уваги.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Конституция Украины// Ведомости Верховной Рады Украины. - 1996.- № 30.- Ст. 141.
Кодекс торгового мореплавания Украины. - К.: Право, 1998. - 115с..
Кодекс законів про працю України// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - Додаток до №50. - ст.375.
Международная конвенція по стандартам подготовки, дипломирования моряков и несения вахты( ПДМНВ-95) // Позолотин Л., Торский В. Международныеконвенции, кодексы, рекомендации ИМО И МОТ.- О: Астропринт, 1998.- 108 с.
Міжнародна конвенція про охорону людського життя на морі 1974/78 р. (СОЛАС), ООН, ІМО // Права людини і професійні стандарти для юристів у документах міжнародних організацій.-К., 1996.
Междунородный кодекс управления безопасностью.- О.: ОНМА, 2004.- 45.
Конвенція по забезпеченню міжнародного морського судноплавства 1965 р. // Позолотин Л., Торский В. Международныеконвенции, кодексы, рекомендации ИМО И МОТ.- О: Астропринт, 1998.- 108 с.
Конвенція № 22 (1926) "Про трудові договори моряків" від 4 квітня 1928 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 55 (1936) "Про зобов'язання судновласника у разі хвороби або травми у моряків визначає відповідальність і зобов'язання судновласника у разі хвороби, травми або смерті моряка // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 71 (1946) - "Про пенсії моряків" набула чинності 10 жовтня 1962 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 92 (1949) "Про умови помешкання екіпажів" (переглянута), набула чинності 23 січня 1953 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 109 (1958) - "Про заробітну плату, час роботи і чисельність екіпажа (на морі)" складається з 27 статей і встановлює мінімальну зарплату і максимальну кількість робочого годинника для різних категорій працівників, а також чисельності і кваліфікації екіпажа // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 146 (1976) - "Про щорічну оплачувану відпустку моряків" набула чинності 13 червня 1979 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 147 (1976) - "Про мінімальні норми (стандартах) на торгових судах - набула чинності 28 листопада 1981 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 164 (1987) "Про охорону здоров'я і медичне обслуговування моряків" передбачає норми охорони здоров'я моряків на борту // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 165 (1987) "Про соціальне забезпечення моряків, переглянута" надає морякам соціальну захищеність, не меншу в порівнянні з соціальною захищеністю берегових працівників від 2 липня 1992 року // Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція №166 (1987) "Про репатріацію моряків, переглянута"// Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція № 178 (1996) "Про інспекції умов праці і побуту моряків"// Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Конвенція №179 (1996) "Про найм і працевлаштування моряків, переглянута"// Міжнародне законодавство про охорону праці: конвенції та рекомендації МОП: в 3-х т. Т. 1.- К.: Основа, 1997.- 672 с.
Положення про Головну державну інспекцію України з безпеки судноплавства: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1998 р. М° 2098 // Офіційний вісник України. -1998. - № 52. - Ст. 1953.
Про вдосконалення державного нагляду за станом підготовки та дипломуванням моряків: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 р. № 83 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 5. - Ст. 186.
Положение об инспекции по вопросам подготовки и дипломирования моряков: Приказ Минтрансу от 17.10.2001 г. № 693 //ОВУ. - 2001. - № 45.
Правила визначення мінімального складу екіпажу, при якому допускається вихід судна в море: Затв. Наказом Мінтрансу України від 30.01.2001 р. № 44 //ОВУ. - 2001. - № 8. - Ст. 335.
Про затвердження розмірів плати за підтвердження кваліфікації моряків: Наказ Мінтрансу від 08.11.2006 р. № 1065/337 //Офіційний вісник України. - 2006. - № 47. - Ст. 3158.
Положення про інспекцію державного портового нагляду морського торгового порту України: Наказ МТУ № 574 від 18. 10. 2000 р., зареєстрований Мін'юстом України 2. 10. 2000 р. №775/4996 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 45.
Про затвердження положення про Координаційну раду з питань підготовки та дипломування моряків // Транспорт України. 2001. - 15 листопада. - № 21.
Положення про порядок присвоєння звань особам командного складу морських суден: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2005 р. № 38 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 3. - Ст. 137.
Про затвердження положення про Інспекцію з питань підготовки та дипломування моряків // Транспорт України. - 2002. - 30 квітня. - № 8.- С. 22 - 24.
Про затвердження структури Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків // Транспорт України. - 2002. - 30 квітня. - № 8.
Про укладення міжнародних угод щодо визнання документів моряків України //Уряд. кур'єр. - 2002. - 10 січ. - С. 4.
Аверочкіна Т. Система органів державного управління підготовкою та дипломування моряків в Україні //Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2005. - Вип. 26. - С. 173-177.
Анцелевич Г.О. Актуальні проблеми сучасного міжнародного морського права // Зовнішня торгівля. - 2006. - С. 197-199.
Анцелевич Г. Международное морское право. - К.: Слово, 2004. - 398 с.
Бабенко Н.Є. "Реальний зв¢язок" між судном та судноплавною компанією "держави прапору" (Міднародно-правові стандарти) //Митна справа. - 2007. - № 3. - С. 41-44.
Бекяшев М. Международное публичное правао.- М.: Юрист, 2006.- 628 с.
Болотіна Н. Трудове право України. - К.: Вища школа, 2006.- 734 с.
Буркинський Б., Колубай А. Реестр - международный, суда - украинские //Судоходство. - 2006. - № 2. - С. 58-59.
Буценко С.В. Деякі аспекти управління укомплектуванням суднових екіпажів в Україні //Вісник ОІВС. - 2003. - № 2. -С. 105-111.
Буценко С.В. Організаційно-правові питання укомплектування судноводій них кадрів екіпажів морських суден в Україні //Вісник ОІВС. - 2003. - № 3. - С. 38-43.
Горчаков С. Морские образование на експорт? // Судоходство.- 2006.-№ 12.- С. 60.
Горчаков С. Правове регулювання репатріації моряків //Юрид. журн. - 2004. - № 1. - С. 80-85.
Дудін В. Екіпаж на волі. Держава - під ударом// Юридичний вісник України. - 2009.- № 8.- С. 6.
Жуков А. Повышение престижа морских профессий: общий вигляд на проблему // Морское образование. - 2008.- № 5-6.- С. 25-31.
Завадский В. Особенности морского образования в Украине в условиях евроинтеграции // Морское образование. - 2007.- № 1-2.- С. 30-34.
Загороднюк С.О. Кримінально-правова боротьба з піратством та тероризмом на морі //Вісник ОІВС. - 2005. - № 4. - С. 66-71.
Законодавство України в сфері забезпечення зайнятості. - К.: Наука, 2006.- 187 с.
Иванов Г. Международная морская организация.- О.: ОГМА, 1999.- 472 с., 211с.
Каргаполов С. Сколько стоит жизнь моряка?: [Междунар. и рос. подходы] //Трансп. право. - 2003. - № 2-3. - С. 7-12.
Кифак А. Как морякам избежать двойного налогообложения? //Порты Украины. - 2005. - № 1. - С. 76- 77.
Козырь Л. Морское образование в Украине: вчера, сегодня, завтра // Морское образование. - 2006.- № 3-4. - С. 13 - 16.
Конталев В.А. Анализ состояния и перспективы современного рынка труда моряков //Трансп. право. - 2005. - № 4. - С. 2-13.
Конталев В.А. Международный трудовой кодекс моряков //Трансп. право. - 2006. - № 3. - С. 9-17; 2006. - № 4. - С. 8-14; 2006. - № 2. - С.8-14; 2007. - № 1. - С. 7-18.
Кривощеков В. Проблеми подготовки и дипломирования моряков в Украине // Судоходство. -2004. - № 9-10. - С. 10.
Лапин А. О конвенциях, кодексах и капитанах: [Кодекс ОСПС] //Судоходство. - 2006. - № 10. - С. 14-15.
Лихогляд К. Морское образование: какие перспективы?// Судоходство.- 2006.- № 9.- С.58-59.
Ницевич А., Меньшиков Н. Регистрация морских судов в аспекте международного морского права //Судоходство. - 2004. - № 4-6. - С. 57.
Павлик П. Трудове право України. - К.: Атіка, 2007.- 349 с.
Пашинский В. Моряков, которых взяли в плен, удалось освободить, но… //Голос України. - 2006. - 3 марта. - С. 12.
Піскун В. Міграційне трудове право. - К.: Знання, 2006.- 487 с.
Позолотин Л.А., Торский В.Г. Трудовой стандарт для моряков: [Сводная Конвенция по труду в мор. судоходстве] //Судоходство. - 2006. - № 12. - С. 18-19.
Позолотин Л., Торский В.Управление безопасностью в судоходстве.- О., 2005.- С. 18.
Позолотин Л., Торский В. Международные конвенции, кодексы, рекомендации ИМО И МОТ.- О: Астропринт, 1998.- 108 С.
Попов А. Особенности правового статуса моряков //Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2003. - Вип. 16. - С. 374-377.
Попов А. Политика Украины в области защиты социальных прав моряков - гражданам Украины //Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2002. - Вип. 15. - С. 233-236.
Попов О. Деякі аспекти організаційно-правових засад діяльності моряків в Україні //Митна справа. - 2006. - № 4. - С. 36-40.
Попов О. Організація контролю щодо захисту прав "моряків" - громадян України //Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2003. - Вип. 19. - С. 311-315.
Степанченко А.Г., Трубачев Ю.В. Офицер по охране судна: Учеб. пособие /Одес. мор. тренаж. центр; Под общ. ред. А.Н. Пипченко. - 2-е изд., перераб. - О.: ТЭС, 2003. - 259 с. - Библиогр.: С. 258.
Торский В., Топалов В. Управление судовыми экипажами.- О., 2000.- С.88.
Торский В.МКУБ.- О.: , 2006.- 112 с.
Трудове право України / За ред. В. Пилипенко.- К.: Ін Юре, 2000.- 534 с.
Прусс В. Деякі проблеми паралельної реєстрації іноземних суден //Право України. - 1999. - № 7. - С. 127-134.
Стичинський Б., Зуб І., Ротань В. Науково - практичний коментар до законодавства про працю. - К.: АСК, 2004. - 961с.
Феськов М. Трудове законодавство України і Європейська соціальна хартія (переглянута). - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 191 с.