Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Вступ

Актуальність теми. Розвиток сучасного правознавства обумовлений його переходом від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, що повязано з серйозним переглядом уявлень про державно-правові закономірності, які змінилися під впливом глобалізаційних процесів. Глибокий аналіз усіх явищ, визначення принципових орієнтирів подальшого розвитку правової науки є найважливішим напрямом наукових досліджень, основою ефективності яких має бути методологія правознавства. Тому формування методологічної системи є першочерговим завданням сучасного правознавства. Особливо актуальні ці питання для української правової науки.

Загальновизнано, що методологічні дослідження - необхідна умова розвитку науки. Вони істотно актуалізуються у періоди глибоких реформ, корінних трансформацій системи цінностей і світоглядних основ суспільства. Адекватність осмислення соціально-економічних, політичних, культурних змін, ефективність досліджень нових правових реалій повинні базуватися на новітній системі теоретичних уявлень, сформованих в результаті перегляду філософських основ і методів наукового пізнання права.

Незважаючи на доволі значний інтерес до методологічно-правової проблематики згаданих учених, усе ж недостатньо розробленими залишаються питання загальної характеристики методологічної ситуації у сучасному вітчизняному правознавстві та тенденцій розвитку його методології в контексті формування нової системи правових цінностей розширення впливу інтеграційних та глобалізаційних процесів на стан функціонування правової системи України та її окремих складових. Крім того, додаткового осмислення потребують філософські основи методології сучасної юридичної науки, поєднання у ній світоглядних засад класичної, некласичної і постмодерністської типів методології та їх впливу на визначення шляхів удосконалення вітчизняного правознавства.

Актуальність обраної проблематики дослідження обумовлена також суттєвою зміною меж філософсько-методологічного самовизначення юридичної науки, розглядом права не тільки як соціальної регулювальної системи, а й як фактора культури, як феномена сучасної цивілізації. Тобто дослідженню методологічних проблем юридичної науки задається соціокультурний контекст, який дозволяє уявити її як систему, що розвивається і поєднується з провідними філософськими ідеями і ціннісно-цільовими структурами суспільства. Саме ці парадигмальні чинники обумовили вибір теми дослідження.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні основних закономірностей та особливостей становлення і розвитку методології сучасного правознавства та формування її концепції. Досягнення цієї мети передбачає вирішення основних завдань, суть яких зводиться до потреби:

- охарактеризувати специфіку процесу становлення та розвитку юридичної науки;

проаналізувати особливості внутрішньої організації методології сучасного правознавства;

виявити основні напрями змін концептуальних підходів у сучасному правознавстві;

Обєкт дослідження - методологія правознавства.

Предмет дослідження - закономірності та особливості становлення і розвитку методології сучасного правознавства та їх концептуальне оформлення.

правознавство юридичний наука

Розділ 1. Теоретико-методологічний аналіз методології сучасного правознавства

.1 Загальна характеристика методології

Методологія - складний соціокультурний феномен, у якому яскраво відображається специфіка пізнавального дискурсу сучасності. Властиво, вона виходить за межі наукового пізнання, миследіяльнісно обіймаючи увесь соціокультурний світ у його мультипроблемності, багатопредметності, конкретно-історичному часописі. А це означає, що її цікавить те, як чи у який спосіб діють люди, з одного боку, за законами соціальності, з іншого - за законами культури або змісту. На шляху утвердження методологічного плюралізму в сучасній українській правовій науці актуалізується пошук нових засобів пізнання явищ, фактів, а також проходить процес докорінного переосмислення традиційних. Як приклад, панування марксистсько-ленінської методології протягом десятиліть обумовило етатичне трактування права, що значною мірою зберігається досі. Ці та інші міркування наводять на думку, що у зміст методології вкладалися певні ідеологічні бачення, керований світогляд, ізоляція від європейської та світової культури. Усі ці маніпуляції були насамперед зорієнтовані (інколи й насильницьким шляхом) на вибір такої установки творчої діяльності, яка б підтримувала існуючий державний устрій, суспільний лад.

Обґрунтування новітньої методології слід починати з попереднього переосмислення успадкованого філософського світогляду, а відтак юристу-методологу потрібно мати професійні знання як у галузі юриспруденції, так і філософії. У такій ситуації пізнавальні проблеми права набувають особливої гостроти тим більше, що обєктивно виникає потреба й у реформуванні методології правових досліджень, яка б відповідала сучасному етапу становлення національного права.

Цілком очевидним є те, що у багатьох галузях науки дослідники досить часто виявляють доволі малу обізнаність або непоінформованість про науку взагалі і про методологію зокрема. Нерідко побутує упередження щодо методології, яка розуміється дуже спрощено, як певна абстрактна сфера філософії, що прямо не стосується ні конкретних наукових досліджень, ні потреб практики.

Недостатній інтерес науковців до питань методології пояснюється також тим, що у самій методології є надто багато незрозумілого, що стосується передусім її сутності, питань співвідношення методологічних і теоретичних проблем науки, співвідношення методології та філософії. Ще туманнішою, незрозумілою сферою є методологія для практичних працівників та фахівців, які не займаються професійно науковою діяльністю. Ці неясності мають свої історичні причини. Щоб зрозуміти їх походження, розглянемо спочатку сучасні спільні енциклопедичні та інші визначення методології. «Методологія (від «метод» і «логія») - вчення про структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності» [46]. «Методологія - система принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему» [170]. Методологія - це система підходів, методів і засобів пізнання державно-правових явищ та виокремлення загальних закономірностей їх виникнення, функціонування та розвитку» [24, c. 3]. Методологія (від грецьк. - шлях дослідження чи пізнання) - це сукупність підходів, способів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети [6, c. 171].

Чотири спростовні варіанти визначення поняття, поки що умовно вважатимемо основними для викладу низки положень у цьому підрозділі. Зокрема, з урахуванням цих визначень проаналізуємо підходи, що склалися в літературі. По-перше, методологія взагалі тривалий час розглядалася лише як учення про методи діяльності (метод і «логос» - вчення). Схоже розуміння методології обмежувало її предмет аналізом методів (починаючи з Р. Декарта [102, c. 89]. І таке розуміння методології мало свої історичні підстави: в умовах класового суспільства, поділу праці на працю розумову і фізичну (за К. Марксом), відносно невелика група людей «розумової праці» задавала мету діяльності, а інші працівники «фізичної праці» повинні були цю мету реалізовувати. Так склалося класична для того часу психологічна схема діяльності: мета - мотив - спосіб - результат. Мета ставилася перед людиною нібито «ззовні» - учневі у школі вчителем, робітникові на заводі начальником і т.д.; мотив або «навязувався» людині також ззовні, або він його повинен був сам собі сформувати (наприклад, мотив - заробити гроші, щоб прогодувати себе і сімю). І таким чином, для більшої частини людей для вільного прояву своїх сил, для творчості залишався тільки один спосіб - синонім-метод (детальніше про це явище і його наслідки у книзі А.М. Новікова [169]). Звідси й вузьке розуміння методології.

У філософському словнику 1972 р. видання читаємо: «Методологія - 1) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в тій або іншій науці; 2) вчення про метод пізнання і реформування світу». Таке вузьке трактування методології практикується досі: «Поняття» методологія - пишуть автори підручника, - має два основних значення: система визначених способів і прийомів, що застосовуються у тій або іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві і т.п.); вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії».

По-друге, традиційно склалося уявлення, що методологія практично цілком стосується науки, наукової діяльності. Власне кажучи, до останнього часу, слово «методологія» начебто малося на увазі, коли йшлося про методологію науки взагалі або методологію якоїсь конкретної науки - математики, хімії і т. п. Однак наукова діяльність - лише один зі специфічних видів людської діяльності, як і мистецтво, релігія чи філософія. Всі інші професійні види діяльності людини належать до практики. На них також має поширюватися поняття «методологія», в тому числі поняття «методологія практичної діяльності», «методології художньої діяльності» тощо.

По-третє, у гуманітарних, у суспільних науках, через недостатні рівень розвитку їх теоретичного апарату у минулі роки загалом тепер склалася тенденція зараховувати до методології усі теоретичні побудови, що перебувають на вищому ступені абстракції, ніж найбільш поширені, усталені узагальнення. В.І. Загвязинський наприклад, так сформулював визначення: «Методологія педагогіки - це вчення про педагогічне знання і про процес його добування, тобто педагогічне пізнання. Вона включає:

1)вчення про структуру і функції педагогічного знання, в тому числі про педагогічну проблематику;

)вихідні, ключові, фундаментальні, філософські, загальнонаукові та педагогічні положення (теорії, концепції, гіпотези), що мають методологічний сенс;

)вчення про методи педагогічного пізнання (методологія у вузькому сенсі слова)» [132].

До цього визначення, якщо його проаналізувати з позицій сучасного розуміння методології, слід зробити такі застереження:

а)пункт перший не стосується методології педагогіки не відноситься, це предмет самої педагогіки, зокрема теоретичної педагогіки;

б)пункт другий; справді, теорія відіграє роль методу пізнання, але в тому сенсі, що попередні теорії є методом для подальших досліджень, в тому числі для побудови наступних теорій; але, якщо тут теорії розглядаються, в розумінні методу, то висунуте положення пункт другий цілком поглинається пунктом третім;

в)пункт третій стосується тільки методів педагогічного пізнання, але ж, як уже зазначалося, структура діяльності вченого-дослідника значно ширша, від методів.

Таким чином, у цьому визначенні наявні, з однієї сторони, роздвоєність, неоднозначність предмета методології, а з іншої - його звуженість. Подібні підходи до визначення поняття методології досить типові. Так, у навчальному посібнику Г.І. Рузавін зазначає: «Головна мета методології науки - вивчення тих методів, засобів і прийомів, за допомогою яких набувається і обґрунтовується нове знання в науці. Але, окрім цього основного завдання, методологія також вивчає структуру наукового знання взагалі, місце і роль у ньому різних форм пізнання та методи аналізу і побудови різних систем наукового знання» [171, c. 89]. Наявність сполучника «і», слів «також», «окрім цього» зайвий раз свідчить про багатозначність, невизначеність, розпливчатість предмета методології у цьому визначенні.

Інший варіант роздвоєння предмета методології теж часто зустрічається, таким чином робляться спроби поєднати у предметі методології свідомість і діяльність. У солідному тритомному виданні читаємо: «Методологія - є дисципліна про загальні принципи і форми організації мислення і діяльності» [172], далі: «Методологія - тип раціонально-рефлексивної свідомості (?!). Здавалося б, друга частина слова «методологія» - (логос) - вчення, аж ніяк не вказує на якийсь тип свідомості, «спрямований на вивчення, вдосконалення та конструювання методів ... в різних сферах духовної і практичної діяльності». «У сфері загальної методології методолог вивчає і констатує «закони» мислення і діяльності як такі ...» [173, c. 1115].

До речі, у фізико-математичних, і технічних науках надто поширилося цілком не спрощене трактування поняття «методологія», адже під ним стали розуміти або лише загальний підхід до вирішення завдань того чи іншого класу, або почали плутати методологію з методикою, тобто послідовністю дій з досягнення необхідного результату . Обидва трактування мають право на існування, але є дуже вузькими.

По-четверте, дехто з науковців розділив методологію (маючи на увазі методологію науки) на два типи: дескрептивну (описову) методологію - про структуру наукового знання, закономірності його наукового пізнання тощо та нормативну (прескриптивну) - прямо спрямовану на регуляцію діяльності, що являє собою рекомендації і правила здійснення наукової діяльності. Але такий поділ знову ж таки веде до роздвоєння, неоднозначності предмета методології. Очевидно, у цьому випадку слід було б говорити про дві різні функції - описову та нормативну одного вчення - методології.

По-пяте, для появи такої невизначеності і багатозначності предмета методології були свої причини. Справа в тому, що методологія як така, насамперед, методологія науки в радянські часи стала формуватися лише в 60- 70-ті рр. До того та й у ті часи партійні органи вважали, що вся методологія полягає в марксистсько-ленінському вченні, а будь-які розмови про «методологію» шкідливі і небезпечні. Незважаючи на це, методологія науки завдяки працям П.В. Копніна, В.А. Лекторського, В.І. Садовського, В.С. Швирьова, Г.П. Щедровицького, Е.Г. Юдіна та інших учених стала розвиватися. І в цьому їх величезна заслуга, оскільки вони змогли протистояти ідеологічному тиску. Але в той же час вони поділили методологію (розглядаючи лише методологію науки) на чотири рівні: філософський; загальнонауковий; спеціальнонауковий; методика і техніка дослідження [174, c. 366].

Цей поділ методології було визнано практично всіма методологами і він не піддавався сумніву. Але такий поділ призвів до того, що вчені повинні були займатися методологією або використовувати її у своїх дослідженнях лише на певному рівні - порізно. І цю плутанину в методології маємо досі.

Справді, судячи з усього, перший і другий рівні зазначеної конструкції будови методології відведено для філософів. Але філософи конкретних наукових досліджень самі не здійснюють (за винятком власне філософських досліджень). Вони аналізують лише найзагальніші результати, отримані в різних галузях наукового знання в минулих дослідженнях, як правило, - в минулих десятиліттях, а то й століттях. Їхні праці, виходячи з того, слід віднести в основному до гносеології як науки про пізнання, до науки логіки і т.д., тобто до тих аспектів, які повязані з наукою як зі сформованою системою наукових знань (минула діяльність померла, залишилися лише її результати). А вченим - представникам конкретних наук (фізикам, хімікам, юристам, педагогам і т.д.) потрібна методологія (як наука про організацію діяльності) як зброя їх діяльності для проведення власних досліджень, котрі здійснюються сьогодні. Крім того, роботи філософів з проблематики гносеології та методології, як правило, написані досить складною мовою.

Третій рівень відведено нібито методологам конкретних наук права, фізики, біології, психології і т.д. Але позиція, положення цих методологів «зависають» - вони вже не філософи, а й ще не вчені, які добувають нове наукове знання. Ці методологи, як правило, у конкретні методики і техніку наукових досліджень не вникають. Тому їх результати рідко становлять інтерес для дослідників у конкретних предметних сферах. Адже конкретними методиками і технікою досліджень буцімто повинні займатися вчені (четвертого рівня), як правило в значному або в повному відриві від інших рівнів такої структури методології.

Таким чином, завершуючи екскурс в методологію наукового дослідження (методологію науки), маємо констатувати, що при великому обсязі накопичених корисних матеріалів складається парадоксальна ситуація: з одного боку, багатозначність предмета, з іншого - його звуження.

Водночас такий поділ спеціалістів на методологів і методистів глибоко вкоренився у суспільній свідомості. Так, Г.Х. Валеєв, критикуючи позиції Г.П. Щедровицького, зазначає: «… Слабкою стороною тут є те, що прийдеться розглядати методологію учнівської діяльності, слідом за цим визнати не тільки вчителя, а й учня самому собі методологом, що усіх заведе у безвихідь». Та попри такі застереження, якраз йдеться про те, що знати методологію хоча б у першопочаткових основах і вміти користуватися нею повинен кожен, учений і спеціаліст-практик, і навіть той, хто навчається, тобто школяр, студент, аспірант.

Характерно, що у засобах масової інформації стали зявлятися публікації вчених, присвячені аналізу та науковому обґрунтуванню інноваційної діяльності в освіті, інженерній справі, економіці і т.д. До речі, в останні роки серед програмістів поширився термін «методологія» зовсім у новому «значенні». Під методологією програмісти стали розуміти той чи інший тип стратегії, тобто той чи інший загальний метод створення компютерних програм [23, c. 249]. Так, по суті, поряд з методологією науково-дослідницької діяльності став формуватися новий напрям - методологія практичної діяльності. На нашу думку, їх слід розглядати в одному ключі, з єдиних позицій, а саме з позицій сучасного проектно-технологічного типу організаційної культури.

Загалом же, основною обєктивною причиною появи різних неоднозначних тлумачень поняття «методологія» є та обставина, що людство перейшло в нову постіндустріальну епоху свого розвитку, що супроводжується такими явищами, як інформатизація суспільства, глобалізація економіки, зміна ролі науки у суспільстві і т.д.

Тепер, коли ми розглянули причини розпливчатості і неоднозначності предмета методології, що відображено в літературі, перейдемо до формулювання власних позицій. Задамося питанням: а чим принципово методологія науки (методологія наукової діяльності, методологія наукового дослідження - синоніми) відрізняється від методології будь-якої іншої людської діяльності? І чим, зокрема, якщо говорити про методологію науки, методологія, наприклад, педагогіки як науки відрізняється від методології науки психології? Або методології правознавства?

Дійсно, як бачимо, неможливо виділити окремо будь-які суто специфічні для будь-якої конкретної науки методи, принципи або засоби дослідження, адже, особливості наукової діяльності, принципи пізнання і т.п. єдині для всієї науки взагалі. Вимоги, наприклад, до експерименту однакові і для фізики, і для біології, і для криміналістики, і для будь-якої іншої галузі наукового знання.

Навіть, здавалося б, такі екзотичні методи, як буріння свердловин в геології чи розкопки в археології - це різновиди дослідницької роботи, що має свої аналоги у педагогіці чи психології. Інша річ, що, приміром, аксіоматичний метод математичного моделювання широко застосовується у фізиці, а у соціології, в педагогіці та ін. поки що дуже обмежено. Або ж ще таке: вивчення і узагальнення передового досвіду широко практикується в педагогіці, економіці, організації праці на виробництві, а у фізиці й хімії це застосовувати безглуздо. Щоправда, йдеться лише про специфіку застосування тих чи інших методів, проте у принципі загальна структура методології науки єдина. Ця теза підтверджується досвідом багатьох науковців, які працювали у вищій школі, де питанням методології наукового дослідження приділялася дуже серйозна увага, зокрема, при підготовці методологічних посібників «Як працювати над дисертацією», «Докторська дисертація», «Освітянський проект» та ін. [169, c. 32]. Авторам цих посібників довелося ознайомитися з сотнями авторефератів кандидатських і докторських дисертацій, розмовляти з колегами-фахівцями з різних галузей наукового знання. І все це дозволило, з одного боку, стверджувати, що загальні принципи, засоби, методи дослідження в різних науках однакові, хоча зміст досліджень у різних наукових сферах - різний. То ж коли далі будемо говорити про методологію наукового дослідження, маючи на увазі методологію наукового дослідження загалом. А з іншого боку, виникає питання: чим принципово організація практичної діяльності вчителя відрізняється від організації, такої ж діяльності наприклад, юриста. Безперечно, зміст їх діяльності різний, але в принципах, методах, способах, в організації і т.п. є загальне, основне. Тому, коли йдеться про методологію практичної діяльності, то маємо на увазі методологію будь-якої практичної професійної діяльності.

Тепер повернемося до наведених загальних енциклопедичних визначень поняття «методологія». Вони загалом правильні за своїм змістом, однак у них допущена деяка розпливчатість формувань. Насамперед, через наявність у визначенні, яке дане у філософському енциклопедичному словнику, діади «теоретична діяльність» і «практична діяльність», і виникає, очевидно, безліч різних тлумачень [25, c. 124]. На наше переконання, діади «теоретична діяльність» - «практична діяльність», і «науково - дослідницька діяльність» аж ніяк не співпадають, адже будь-яка практична діяльність, якщо вона хоч якось осмислена субєктом, включає в себе теоретичні компоненти. А будь-яке наукове дослідження щонайменше в емпіричній частині буде вміщувати практичні компоненти. Так, одні автори розглядають методологію як спосіб, засіб звязку науки і практики (наприклад, В.В. Краєвський [175, c. 244]), інші автори - як засіб допомоги науки практиці. Тож спробуємо дати визначення поняття «методологія», очистивши його від зайвих нашарувань.

Методологія - це вчення про структуру, логічну організацію, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних явищ.

Таке визначення однозначно детермінує предмет методології - організацію діяльності. Водночас необхідно відзначити, що, напевно, не всяка діяльність має потребу в організації, у застосуванні методології. Як відомо, людська діяльність може поділятися на діяльність репродуктивну й продуктивну (про це докладніше писав М.С. Каган [149]).

Репродуктивна діяльність - копія з діяльності іншої людини або копія власної діяльності, заснованої на попередньому досвіді. Така діяльність (як, наприклад, одноманітна робота токаря-операційнника в будь-якому механічному цеху, або рутинна повсякденна робота вчителя на рівні раз і назавжди засвоєних технологій) в принципі вже організована (самоорганізована) і, очевидно, в застосуванні методології не потребує.

Інша справа - продуктивна діяльність, що спрямована на отримання обєктивно нового чи субєктивно нового результату. Будь-яка науково-дослідницька діяльність, якщо вона здійснюється більш-менш грамотно, як правило, завжди спрямована на обєктивно новий результат. Інноваційна діяльність спеціаліста-практика може бути спрямована як на обєктивно новий, так і на субєктивно новий (для цього спеціаліста або для конкретного підприємства чи установи) результат. Діяльність, спрямована на отримання обєктивного нового результату, називається творчістю. Діяльність у відповідному розумінні протилежна продуктивній діяльності - так звана упорядкована діяльність. Якщо продуктивна діяльність руйнує попередні порядки, стереотипи, то упорядкована діяльність спрямована (зрозуміло з назви) на відновлення порядку. Вона полягає у встановленні норм діяльності, що функціонують, зокрема, у формі стандартів, законів, наказів і т.п. Навчальна діяльність завжди спрямована на субєктивно новий (для кожного, хто навчається) результат. Власне у випадку продуктивної діяльності і виникає необхідність її організації, тобто існує потреба застосування методології.

Якщо методологію розглядаємо як вчення про структуру, логічну організацію, методи, засоби і форми діяльності, то, природно, необхідно розшифрувати зміст поняття «організація». Відповідно до енциклопедичного визначення, організація - 1) внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, обумовлена його структурою; 2) сукупність процесів або дій, що ведуть до утворення і вдосконалення взаємозвязків між частинами цілого; 3) обєднання людей, які спільно реалізують деяку програму або мету і діють на основі певних процедур і правил. У нашому випадку ми використовуємо поняття «організація», в основному, в першому і в другому значенні, тобто як процес (друге значення), і як результат цього процесу (перше значення). Третє значення також використовується (але в меншій мірі) - при описі колективної наукової діяльності, управління проектами в організаціях і т.д.

При такому наведеному вище понятті методології її можна розглядати дуже широко - як вчення про організацію будь-якої людської діяльності: і наукової, і будь-якої практичної професійної діяльності, і художньої, і ігрової і т.п., або ж як індивідуальної і колективної діяльності.

Якщо виходити з класифікації діяльності за цільовою спрямованістю: гра-вчення-праця, то можна говорити про: методологію ігрової діяльності (маючи на увазі, в першу чергу, дитячу гру); методологію навчальної діяльності; методологію трудової, професійної діяльності.

У професійній діяльності слід розрізняти: а) практичну як у сфері матеріального, так і у сфері духовного виробництва, (нею фактично зайнято більшість людей); б) та специфічну у галузях філософії, наукознавства, мистецтва, релігії [176, c. 758].

Ми акцентуємо увагу на методології наукової діяльності (методології наукового дослідження), розглядаючи організацію діяльності як цілеспрямовану активність людини. Організація діяльності - це упорядкування її в цілісну систему з чітко визначеними характеристиками (логічно структуровану).

Логічна структура включає такі компоненти: субєкт, обєкт, предмет, форми, засоби, методи діяльності, її результат. Зовнішніми щодо цієї структури є характерні ознаки, відображені в особливостях, принципах, умовах, нормах.

Історично відомі різні типи культури організації діяльності. Сучасним є проектно-технологічний тип, який полягає в тому, що продуктивна діяльність людини (або організації) розбивається на окремі завершені цикли, які називаються проектами. Процес проведення діяльності будемо розглядати в межах проекту, що реалізується в певній часовій послідовності за фазами, стадіями і етапами, причому послідовність ця є загальною для всіх видів діяльності. Завершеність циклу діяльності (проекту) визначається трьома фазами: а) проектування, результатом якої є побудована модель створюваної системи та план її реалізації; б) технології, результатом якої є реалізація системи; в) рефлексії, результатом якої є оцінка реалізованої системи та визначення необхідності або її подальшої корекції, або «запуску» нового проекту.

Таким чином, можна запропонувати таку «схему методології»:

. Характеристики діяльності: особливості; принципи; умови; норми.

. Логічна структура діяльності: субєкт; обєкт; предмет; форми; засоби; методи; результат.

. Тимчасова структура діяльності: фази; стадії; етапи.

Таке розуміння та структура методології дозволяє з єдиних позицій і в єдиній логіці узагальнити різні наявні в літературі підходи і трактування поняття «методологія» та його використання в найрізноманітніших видах діяльності.

Розглянувши зміст поняття організації, необхідно зосередити увагу на змісті поняття «діяльність».

Діяльність - форма активного ставлення до довкілля, а її зміст становить доцільність зміни і перетворення цього світу на основі засвоєння та розвитку культури [177, c. 254].

Місце і роль поняття «діяльність» визначається перш за все тим, що вона належить до розряду універсальних, граничних абстракцій. Універсальність поняття такого типу, породжує ще одну їх властивість, далеко не очевидну, але методологічно дуже суттєву, - полі-функціональність. Так, поняття «діяльність» може виконувати різні функції. Одна з них полягає у тому, що діяльність може бути обєктом наукового пізнання. Її визначають різні наукові дисципліни.

У відповідності з діяльнісним підходом наука розглядається у єдності пізнавальної діяльності і її результату - наукового знання. Природа цієї єдності визначається особливостями наукової діяльності та наукового пізнання.

Важливо те, що наука не зводиться до знань. Це не просто система знань, як інколи стверджують, а власне діяльність, праця, яка ставить за мету отримання знань. Інакше кажучи, у науці слід бачити особливу галузь духовного виробництва - виробництва наукового знання [177, c. 29].

Специфіка наукової діяльності значною мірою визначається методами - загальнонауковими та спеціальними. Метод пізнання виникає як система правил та операцій, обумовлених обєктивними властивостями системи «субєкт - обєкт». На нашу думку, метод - це не щось зовнішнє щодо субєкта або не дещо, що стоїть між субєктом та обєктом, він включений у зміст поняття «субєкт пізнання», виступає як його властивість, виникає і розвивається в результаті творчої, активної діяльності субєкта щодо пізнання явищ та процесів.

Всезагальна структура діяльності включає мету, засіб і результат.

Таким чином, діяльність може бути обєктом дійсності, обєктом пізнання, обєктом наукового пізнання, предметом спеціального наукового аналізу, який, як випливає з викладеного, сам може розглядатися як окремий вид діяльності.

Загальновизнано, що діяльність, являє собою процес пізнання. Саме тому ця діяльність має базуватися на закономірностях загальнонаукового пізнання. Що ж являє собою «пізнання»? Попри важливість цього питання, воно юристами фактично не досліджувалося (окрім монографії А.А. Козловського «Право як пізнання»). Що ж до філософської та загальнонаукової літератури, то навіть найзагальніше ознайомлення з нею дає підстави для висновку, що тут воно тлумачиться як відображення людиною природи; процес набуття в процесі суспільно-практичної діяльності людини істинних знань про обєктивний світ; зумовлений розвитком суспільно-історичної практики процес відображення і відтворення дійсності у мисленні; зумовлений розвитком людства процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини; засвоєння чуттєвого змісту того, що відчувається або випробовується, стану речей або процесів з метою пошуку істини [176] тощо.

Уже сама кількість запропонованих визначень пізнання свідчить про те, що одностайності думок учених з цього приводу не досягнуто, проте кожне з них не є безспірним. Адже кожне із запропонованих визначень дає лише найзагальніше уявлення про вищезазначене поняття, а в окремих аспектах і не відповідає дійсності, яка, як відомо, і є критерієм істини. Наприклад, вважати, що пізнання - це «відображення людиною» неправильно, оскільки людина є надто складним явищем і не кожна її складова, яка може відображати обєкт, пізнає його. Отже, логічно припустити, що людина може відображати дійсність різними способами, не пізнаючи її. Що ж до пізнавального відображення, то воно починається з уваги, тобто вибіркової зосередженості психічної діяльності на конкретному обєкті, у результаті чого й виникає субєктно-обєктне відношення та пізнавальна взаємодія, результатом якої є відображення обєкта не просто людиною, а її свідомістю. А оскільки очевидно, що пізнання - це відображення дійсності саме свідомістю людини, то саме на цій його особливості і слід акцентувати увагу при визначенні його сутності.

Не варто зводити пізнання й до відображення людиною лише природи або до процесу набуття знань лише про обєктивний світ. Адже обєктом пізнання можуть бути не тільки природа, а й суспільство, не тільки матеріальний, а й духовний світ, як матеріальні, так і ідеальні обєкти, як обєктивне, так і субєктивне. Та й сам основоположний постулат теорії пізнання про «обєктивність зовнішнього світу і відображення його свідомістю людини» орієнтує на існування двох світів - матеріального і духовного, зовнішнього, що існує обєктивно, тобто поза і незалежно від людської свідомості, та внутрішнього - субєктивного, породженого свідомістю людини, що має філософський характер існування. У звязку з цим доречно згадати й Е. Гуссерля, який ще на початку XX ст. підкреслював, що приписувати свідомості природу... це означає впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття в значенні природи.

Саме тому є підстави вважати, що обєктом пізнання можуть бути не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, а також свідомість, память, воля, почуття, духовна діяльність та її результати тощо. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише обєктивного світу, а й світу субєктивного та породжених ним явищ (наприклад, власних фантазій тощо), на дослідження не лише матеріальних, а й ідеальних (абстрактних) обєктів (наприклад, числа, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві).

Акцентування уваги на тому, що пізнання - це процес набуття знань «у ході суспільно-практичної діяльності» або «зумовлений розвитком суспільно-історичної практики», також не є безспірним, оскільки логічно припустити можливість набуття знань і поза суспільною практикою, як і те, що він може бути нею і не зумовлений і здійснюється у межах «чистої думки» без урахування суспільно-історичного досвіду та знань. Слід враховувати й те, що пізнання не стихійна, випадкова взаємодія його субєкта з довкіллям, що постійно відбувається в дійсності, а процес активної, осмисленої та цілеспрямованої взаємодії субєкта з обєктом пізнання, а отже, цілеспрямоване відображення. Хоч пізнання - процес активної, осмисленої та цілеспрямованої взаємодії субєкта з його обєктом, твердження про те, що пізнання - процес набуття «істинних знань», також надто категоричне, бо як же бути з хибними знаннями, що постійно супроводжують людину, як і з тим, що результати пізнання завжди є субєктивним образом обєктивної дійсності, який лише більш-менш адекватно відтворює цю дійсність.

Важливим є й те, що отримані знання мають бути певним чином сформульовані (формалізовані) та систематизовані самим субєктом пізнання. І, зрештою слід брати до уваги, що отримані людиною знання не можуть стати надбанням інших людей до тих пір, поки не будуть певним чином матеріалізовані, що здійснюється насамперед за допомогою мови, яка набуває форми слів, понять, суджень, умовиводів, теорій тощо. Тобто пізнання - це категоріальне відображення дійсності. А звідси стає очевидним, що пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, категоріального відображення дійсності свідомістю людини [177, c. 669].

Відображення дійсності у свідомості людини виступає у складі емпіричного і теоретичного, діалектичний взаємозвязок яких також проявляється в механізмі пізнання, і які також задають йому відповідну характеристику.

Емпіричне - це такий рівень пізнання, який досягається переважно за допомогою органів чуття, а тому і зміст його результатів в основному отримано з досвіду, тобто безпосередньої взаємодії органів чуття з обєктивною дійсністю. На емпіричному рівні обєкт пізнання відображається переважно з боку ознак, властивостей і відносин, доступних чуттєвому сприйняттю.

Теоретичний рівень пізнання - це вищий ступінь відображення дійсності. З даними досвіду він повязаний опосередковано. В його процесі предмет пізнання розкривається не тільки з боку зовнішніх ознак, а й з боку внутрішніх властивостей, звязків і відносин, які недоступні чуттєвому сприйняттю і які виявляються лише мисленням.

Незважаючи на те, що поділ пізнання на емпіричне і теоретичне має глибокий смисл, не можна погодитися з думкою, що безпосередня мета емпіричних знань - забезпечити діяльність людини в тій чи іншій предметній сфері, а мета теоретичних - у виробленні знань емпіричного рівня економнішим і надійнішим способом на основі тих чи інших формальних перетворень без звернення до безпосереднього предметного середовища. Іноді ця позиція обґрунтовується тим, що емпіричне пізнання має справу з предметами зовнішнього світу або їхніми безпосередніми знаковими аналогами, а теоретичне є діяльністю з упорядкування внутрішнього змісту самого мислення [177, c. 167]. Але ж очевидно, що тут більшою чи меншою мірою неправомірно протиставляються рівні пізнання, функціонування яких здійснюється в їхній діалектичній єдності, і може йтися лише про використання переважно емпіричних або переважно теоретичних способів отримання знань.

Тим більше неправі ті, хто протиставляє не тільки рівні пізнання, а й емпіричне і теоретичне знання. Адже будь-які знання є результатом відображення дійсності, і в цьому розумінні вони єдині. Саме тому щодо дійсності немає принципової відмінності між емпіричними і теоретичними знаннями, але вони відображають відносно різні її аспекти, різним чином і різною мірою. У філософській літературі в основу розмежування знань на цих два рівні покладено поділ дійсності на сутність і явище. Емпіричні знання в цьому випадку є відображенням дійсності на рівні явищ - з їхнього зовнішнього боку. Теоретичні ж знання відображають глибинну сутність речей і процесів та істотні звязки, що лежать в основі їхньої зміни і розвитку. А оскільки явище і сутність тісно взаємоповязані, «сутність зявляється, явище суттєве», то емпіричні та теоретичні знання в процесі наукового пізнання нерозривно взаємоповязані і не існують одні без одних. Має рацію М. Янков, який відзначає, що досить часто пізнавальний цикл розгортається, в межах обох або ж за домінуючої ролі одного з рівнів пізнання. «Емпіричні методи пізнання - спостереження, вимірювання, експеримент, - які використовуються в щоденній науковій практиці, завжди здійснюються в межах певних теоретичних уявлень, що детермінують мету експериментальних процедур, забезпечують теоретичну базу для створення необхідних приладів та інструментів, впливають на зміст тих понять, у яких висловлюються їхні результати. Водночас експериментальні дані, з яких складається наукове емпіричне знання, істотно впливають на формування і зміст наукових теорій, які хоча й можуть коригувати ці дані, але повністю без них обійтися не можуть ніколи, бо лише завдяки емпіричним пізнавальним процедурам наукова теорія стикується з дійсністю [64].

Чітку схему співвідношення емпіричного і теоретичного рівнів пізнання дав Л. Рубінштейн, який зазначав, що будь-яке теоретичне пізнання починається з констатації фактів, окремих випадків, з емпіричних даних, і ні з чого іншого воно починатися не може. Але якщо пізнання, не обмежуючись набором окремих випадків, заглиблюється в їхній аналіз, повязаний з абстракцією, і переходить до заснованого на них узагальнення, воно на відомому рівні аналізу з внутрішньою необхідністю переходить у пізнання теоретичне, яке дає нові знання про незалежну від неї реальну дійсність, що є недосяжною пізнанню, яке залишається на рівні емпіричних констатацій. У цій схемі простежується і якісна відмінність обох рівнів пізнання, і генетична зумовленість переходу від емпіричного до теоретичного рівня, і синтетичний характер знань, який досягається, однак, не через розширення сфери досвіду, а саме за рахунок установлення внутрішніх істотних відносин і звязків у багатошаровій структурі обєктивної дійсності.

Якісна відмінність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання у структурі пізнавального процесу дає змогу виділити два рівні формування нового знання, які відповідають двом формам пізнавальних дій, - емпіричний і теоретичний. Будучи двома якісно своєрідними рівнями пізнавального процесу, вони різняться глибиною і повнотою охоплення обєктивної дійсності, аспектами спрямованості пізнавального процесу (пошуковий, дослідницький або оціночний), характером звязку з практикою, способом досягнення його результатів, а також ступенем узагальнення явищ, що визначає особливості пізнавальних функцій кожного із зазначених рівнів пізнання (констатація, опис, пояснення, передбачення).

Отже, емпіричний - це нижчий рівень пізнавального процесу. Він заснований безпосередньо на даних досвіду і спрямований на виявлення та опис фактів, накопичення первинної інформації про явище, яке пізнається. У ньому переважає пошуковий аспект, а отже, він реалізується переважно за допомогою емпіричних методів пізнання. Він менше впорядкований, не вимагає абстрагування. Оскільки емпіричному рівню пізнання доступні в основному зовнішні звязки і відносини, то він не здатний відображати обєкт в усій його глибині.

Слід, однак, відзначити, що недостатня систематизація і впорядкованість емпіричного рівня пізнання береться до уваги винятково у межах його співвідношення з теоретичним, бо, наприклад, порівняно з побутовим він є науковою формою пізнання і являє собою відносно впорядковану систему пізнавальних дій емпіричного характеру.

Пізнавальними завданнями, що переважають на емпіричному рівні, є: 1) установлення реальності досліджуваних обєктів; 2) виявлення, уточнення і класифікація фактів, які належать до предметної сфери обєкта, що вивчається, їхніх якісних і кількісних характеристик; 3) виявлення емпірично спостережуваних залежностей; 4) вивчення конкретних умов і сфери дії залежностей, сформульованих у вигляді закону або принципу, а разом з ними і сфери дії тих теорій, у яких ці принципи та закони отримують узгодження і пояснення; 5) розробка і використання точних способів опису фактів і залежностей.

Теоретичний - це вищий рівень пізнавального процесу. Він являє собою процедуру виявлення, пояснення і узагальнення фактів, які на емпіричному рівні не сприймаються. З даними досвіду, практики він повязаний опосередковано. У ньому переважає дослідницький аспект. Він виходить за межі буденності і зовнішніх звязків. За допомогою системи спеціально розроблених теорій, методів, матеріальних засобів пізнання він дає можливість осягнути не тільки зовнішній прояв, а й сутність явища. Це вдається за рахунок того, що він підіймається над даними, отриманими безпосередньо в результаті досвіду, з допомогою емпіричних засобів і активно використовує засоби абстрактного мислення і дослідження, у процесі якого виділяються істотні властивості або сторони обєкта і виявляються обєктивні закономірності, звязки та тенденції їхнього розвитку, недоступні для чуттєвого пізнання.

До пізнавальних завдань, що переважають на теоретичному рівні, належать: 1) виявлення і вивчення конкретних причин, звязків, залежностей, взаємодій, процесів, які дають змогу пояснити факти; 2) абстрагування, вихід за межі безпосередньо спостережуваних характеристик, висування і обґрунтування гіпотез про ті причини, процеси або механізми, які дають можливість пояснити встановлені факти; 3) формулювання теоретичних висновків, які дають змогу проводити їхню емпіричну перевірку. «Поряд із цим слід брати до уваги, що теоретичне пізнання, базуючись на емпіричних даних у процесі осягнення їхньої сутності, та абстрагуючись від них, змушено повертатися на емпіричний рівень, оскільки саме він дає змогу зробити висновок про істинність або помилковість отриманих знань. Не випадково у філософській літературі констатується: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання обєктивної реальності [178, c. 152-153]. Правда, тут слід застерегти, що теоретичне пізнання як вищий його рівень хоча й базується на емпіричному, але можливе й без нього.

Методологічні вимоги, що предявляються до розвязання теоретичних пізнавальних завдань, такі: 1) теоретичне пізнання хоча й може бути спрямованим і на абстрактні обєкти, але вони мають бути реальними, тобто не може бути «безпредметного» пізнання; 2) пізнавальний процес може бути успішним тільки за належного поєднання емпіричного і теоретичного рівнів пізнання, оскільки обєктивна істина є відносною на кожному його етапі, і в той же час вона містить у собі момент абсолютного, абсолютна ж істина складається з безкінечної суми істин відносних; 3) у формулюванні та розвязанні теоретичних пізнавальних завдань слід виходити з детерміністської концепції, тобто, оскільки у світі існують залежності та взаємозалежності одних обєктів та їхніх характеристик від інших, то завдання теоретичного пізнання, в остаточному підсумку, полягає в тому, щоб знайти і пояснити ці залежності. Пізнавальна роль цієї концепції в теоретичному дослідженні полягає в тому, що вона орієнтує на пошук, вивчення і формулювання таких залежностей, які можна перевіряти за допомогою емпіричних методів пізнання; 4) теоретичні пізнавальні завдання мають узгоджуватися з емпіричними, допускати контрольований перехід від теоретичних методів пізнання до емпіричних і навпаки; 5) у теоретичному пізнанні слід виходити з раніше отриманих знань, які існують у вигляді сформульованих понять, описів фактів, висновків, гіпотез, теорій, законів тощо.

Поряд з чуттєвим і раціональним слід розрізняти безпосереднє та опосередковане пізнання. В основі їхнього розмежування лежить характер взаємодії субєкта пізнання з обєктивною дійсністю. Так, при емпіричному, яким є чуттєве сприйняття, йдеться про пізнання безпосереднє. На відміну від чуттєвої форми пізнання мислення є його опосередкованою формою, яка полягає в тому, що людина пізнає дійсність не тільки з результатів свого особистого досвіду, а й непрямим шляхом, використовуючи при цьому знання інших людей. Але до істини людина може приходити і шляхом логічного розмірковування, за допомогою умовиводів. Це має принципове значення для доказування, оскільки ще Гегель зазначав, що доказування є опосередкованим пізнанням. А оскільки у сфері судочинства обставини злочину пізнаються не безпосередньо, то в юридичній літературі поширена думка, що слідчо-судове пізнання є тільки опосередкованим, з чим погодитися не можна, як не можна погодитись і з тим, що слідчий і суд можуть безпосередньо пізнавати подію злочину загалом

З огляду на специфіку слідчо-судового пізнання слідчий чи суддя не можуть виступати субєктами безпосереднього пізнання злочинного діяння, оскільки в цьому випадку вони автоматично стають свідками і згідно з вимогами закону (ч. 2 ст. 54 та ч. 1 ст. 60 КПК) їхня участь у судочинстві в попередній процесуальній практиці виключається. Водночас, по-перше, це не є перешкодою для безпосереднього пізнання ними окремих елементів обставин злочину (слідів, речових доказів, відомостей про них); по-друге, предмет доказування обєктивною стороною злочину не вичерпується і окремі його обставини, що входять до нього, слідчим і судом також пізнаються безпосередньо (напр., щире розкаяння, явка з повинною, сприяння розкриттю злочину тощо); по-третє, слідчий і суд пізнають також обставини, які не належать до предмета доказування (напр., причини і умови, що сприяли скоєнню злочину), що також здійснюється ними безпосередньо. Розширює можливості судово-слідчого пізнання й залучення до нього технічних засобів як способів виявлення і фіксації обставин злочину та інших відомостей, необхідних для вирішення справи, але визнавати пізнання з їхнім використанням пізнанням безпосереднім [135, c. 83] неправильно, оскільки і в цьому випадку злочинне діяння пізнається не безпосередньо, а шляхом використання його відображення.

Таким чином, незважаючи на переважний характер опосередкованого пізнання у сфері кримінального судочинства, тут широко використовується й пізнання безпосереднє. У процесі предметно-практичної діяльності людини пізнання здійснюється у формі буденного або наукового. Ці форми обєднує те, що вони являють собою процес, спрямований на досягнення істинного знання про навколишній світ шляхом виявлення і використання окремих фактів. Межа між ними відносна, умовна, історично зумовлена і рухлива, однак способи і засоби досягнення знань, можливості проникнення в сутність явищ, критерії істинності отриманих знань у кожному з них значно різняться, що и дає підстави для висновку про їхню якісну відмінність.

Характерними рисами буденного пізнання є те, що воно нерозривно повязано з практичною діяльністю і підпорядковано розвязанню практичних буденних завдань. Воно являє собою стихійне формування уявлень про обєктивну дійсність. Воно не цілеспрямоване, не систематизоване і не впорядковане, а тому не являє собою систему однозначних правил, які виконують евристичну функцію, а виступає як сукупність уявлень, суджень, оцінок, необхідних для розвязання завдань щоденної практики. Його правила спираються на практичний досвід щоденного життя, здоровий глузд.

А оскільки практичне мислення не систематичне і не методичне, оперує предметами і явищами, які сприймаються безпосередньо, і не може осягнути їхні внутрішні закономірності, звязки і відношення, то й надійність його результатів невелика. Систематизація, удосконалення і подальше використання пізнавальних прийомів у вигляді певної системи правил, спрямованих на досягнення пізнавальної мети, зумовило становлення наукового пізнання.

А. Ейнштейн відзначав, що вся наука є не чим іншим, як удосконаленням побутового пізнання, що свідчить про тісний взаємозвязок побутового і наукового пізнання. Однак слід погодитися й з тим, що наука не є простим продовженням знань, які базуються на здоровому глузді, а вона є пізнанням особливого роду, зі своїми специфічними засобами, методами та критеріями.

Наукове пізнання відзначається цілеспрямованим, послідовним, і систематичним відображенням, результати якого виступають у вигляді системи понять, законів, теорій [77, c. 50-58]. Воно є самостійним видом суспільної діяльності. Надійність, систематичність і контрольованість знань, отриманих в його процесі, забезпечується за допомогою науково-технічних засобів, які включають систему принципів, законів, методів, правил і технічних засобів, використання яких хоча й не гарантує досягнення істини, але дає змогу цілеспрямованіше і глибше проникати в сутність явищ, робить пізнання методичнішим і раціональнішим. А цілеспрямованість, систематичність, обґрунтованість використовуваних науково-технічних засобів, контрольованість отримуваних висновків дає змогу одержати надійніші результати. Саме тому слід погодитися з твердженням: «Якщо йдеться про знання, що дає обєктивну істину в доказовій формі, то таким є лише наукове знання».

.2 Методологія правознавства: структура та тенденції розвитку

Методологічна криза (у світоглядних підходах, у невмінні застосовувати традиційні методи, у відсутності нових способів і засобів пізнання), наслідки якої все ще відчуваються у вітчизняному правознавстві, значною мірою пояснюється тим, що в науці тривалий час наукові методи підмінялися ідеологемами, політичними гаслами, заперечувався світоглядний плюралізм, що перешкоджало належному розвитку правової науки. Зміст відображеного механізму полягає в тому, що будь-який пізнавальний акт, як у наукових, так і у позанаукових (практичних) формах, має властивість «звернення» до самого себе. У цьому відношенні справедливим є визначення Б. Кістяківським методологічного аналізу як «совісті науки». При цьому змістом такого методологічного відображення є не просто відношення «обєкт пізнання - субєкт пізнання», а зміст цих відносин, їх «практична» сторона, що неминуче призводить до поєднання когнітивних процесів із загальними питаннями про сутність людини, світу і т.п. Але, як свідчить історія, в умовах, коли творчий, нічим не обмежений у своїх сутнісних параметрах, відображений процес заміщується готовими ідеологічними стереотипами, субєкт такого пізнання втрачає не просто здатність одержувати адекватне теоретичне знання, а й можливість залишатися моральним субєктом.

Методологічне відображення обумовлене самою природою пізнавального процесу. За словами Ст. Тулмина, «людина пізнає, але разом з тим і усвідомлює, що пізнає». І у тій мірі, у якій підсилюється відображеність пізнавальних процесів, вони стають більш глибокими й адекватними тим проблемам, що виникають у процесі пізнання [140, c. 91]. Методологічне відображення, осмислення основ, умов, тенденцій і завдань пізнання - необхідна сторона в розвитку кожної конкретної науки. Хоча відображення виступає як невідємна властивість наукового знання, на відміну від донаукового і позанаукового, посилення уваги до відображення характерне для тих етапів розвитку науки, коли виникають сумніви в надійності вихідних засад теорії. Ще на початку минулого століття Г. Радбрух помітив, що інтерес до методології - ознака «хвороби науки», на що Б. Кістяківський заперечив, що втрата інтересу до методології може бути «причиною хвороби» [140, c. 3-18].

Історія правознавства яскраво ілюструє цю тезу численними дискусіями, що спалахували у переломні етапи його розвитку та торкались як світоглядних, так і суто теоретичних проблем. Характерною рисою нинішнього етапу розвитку вітчизняної юридичної науки є подолання вузьконормативного підходу до осмислення правової реальності, відповідно до якого сформувалися і домінуюча в теорії права фундаментальна теоретична схема, і пануючі концептуально-методологічні установки в правопізнанні загалом [99, c. 3-12]. Саме цим обумовлена значимість методологічних досліджень, які мають бути внутрішнім відображенням науки і визначати важливі передумови вирішення теоретичних проблем, що при цьому виникають. Аналіз публікацій вітчизняних науковців засвідчує, що все ще проблематичним є статус та пізнавальні можливості методологічних досліджень в структурі правової науки, які або надмірно спрощуються до рівня «методики написання наукового тексту», або ж взагалі виводяться за межі правознавства як «загальнотеоретичний рівень» осмислення правової реальності.

Ще на початку 90-х рр. минулого століття, тобто тоді, коли потреба в методологічних дослідженнях вже постала достатньо відчутно, М.І. Козюбра відзначав, що «на даний час немає єдності в розумінні понять «метод», «методологія» і похідних від них» [100, c. 5]. Невизначеність у загальних питаннях проблеми дається взнаки при зверненні до більш «вузьких», галузевих методологічних проблем. Аналіз дискусій на міжнародних, загальноукраїнських наукових конференціях з питань методології правознавства (Харків, 1996 та 2002 р., Одеса, 2012 р. ) засвідчує, що досить часто методологічними визнаються будь-які теоретичні проблеми [65]. Водночас досить повільно в площину теоретичного аналізу вводяться наскрізні онтологічні та гносеологічні проблеми правової науки, що за своїм змістом є методологічними.

У цьому контексті важливим стає визначення статусу (зокрема - дисциплінарного) методологічних досліджень проблематики правового пізнання. Традиційним для вітчизняної науки є тлумачення методології науки як одного з різновидів філософського знання. Тепер фундаментальні методологічні проблеми також досить часто розглядаються або як безпосередньо філософські, або як такі, що вимагають ґрунтовного філософського осмислення у межах спеціальної науки. Це стає підставою для визначення методологічного дослідження як філософського знання. Але таке припущення є суттєвим звуженням проблеми. У ході будь-якого наукового дослідження виникають гносеологічні проблеми, що за своїм характером є методологічними і мають бути віднесені до різних рівнів методологічного знання (філософського, загальнонаукового, спеціальнонаукового, окремонаукового), але їх вирішення можливе лише у межах спеціально-наукового аналізу і стосовно спеціально-наукових цілей. В іншому випадку аналіз виходить за межі певної дисципліни. У цьому є суттєвий ризик. Предметна сфера сучасної теорії права є не лише відкритою для проблем, витоки яких в спеціальних науках, а й значною мірою потребує таких зовнішніх стимулів. Однак для правознавства виведення методологічних проблем за його межі, в сферу «чистої філософії» досить рідко є корисним, оскільки при цьому найчастіше втрачається звязок з «практичними» витоками методологічної проблеми, що зводиться до досить значних абстракцій.

Правила і принципи правопізнання не містяться в готовому вигляді в певній методології і не виводяться автоматично з неї. Розробка методології - результат спеціальних наукових досліджень. Методологія не може ототожнюватися з теорією предмета, а становить специфічну метатеорію, спрямовану на дослідження правопізнавального процесу. Причому така метатеорія ніякою мірою не накладається на науку, як щось зовнішнє стосовно неї, раз і назавжди дане. Її проблематика розвивається і збагачується в міру того, як стає усе складнішим, диференційованим і різноплановим саме правопізнання, обумовлене потребами правового регулювання різних сфер правової діяльності.

Хоча в літературі не сформувалося єдиного визначення предмета методології, проте як основний обєкт методологічних досліджень найчастіше виділяється аналіз наукових теорій і науково-практичної діяльності. «Безвідносно до різновиду чи рівня дослідження, - пишуть В.А. Лекторський і В.С. Швирьов, - можна говорити про методологічний аналіз там, де розкриваються ті елементи пізнавального процесу, що виступають як засоби й умови одержання знання конкретного типу» [66, c. 41-59].

Однак при цьому слід погодитися з висновком Е.Г. Юдіна, який відзначив «неможливість дати аналітичне визначення методології через виділення її предметної сфери, оскільки ця сфера різнорідна і безупинно трансформується» [60, c. 267]. Тобто визначення має бути функціональним і окреслювати лише загальний контур проблематики, інакше залишається можливість перетворити методологічне знання на «нормативні» теоретичні приписи, якими мають керуватися дослідники. Саме такий характер мали уявлення про сутність методологічного знання, які існували в радянському правознавстві вже з початку 20-х рр. минулого століття, а в «трансформованому вигляді» окремі риси такого підходу зберігаються і в сучасних умовах в різних спробах обґрунтовувати теоретичний «монізм» чи будь-які інші методологічні канони. Як відзначав І. Разумовський на початку 20-х рр. XX ст., «правильний методологічний підхід до юридичних понять полягає в тому, щоб підходити до них, як до понять історичного матеріалізму». Ця теза стала основою для радянської (марксистської) парадигми методологічного знання, що ґрунтується на двох базових положеннях: а) застосування до правопізнання гносеологічних та епістомологічних постулатів марксизму; б) пізнання права, виходячи з «класової природи» його специфічної форми - «радянського права», тобто права тоталітарного ладу, що формується. У цьому сенсі досить типовим було розуміння правової методології Д. Могеровським, який виходив з того, що в умовах перехідного періоду «встановлення методологічних меж вивчення права» винятково важливо для застосування «диктатурою пролетаріату такого тонкого знаряддя, як право». Намагаючись визначити сутність методології через її базові засади (принципи), Д. Могеровський відзначав, що у сукупності методологічні принципи утворюють «єдиний теоретичний метод пізнання права». Зміст методологічних принципів визначається базовими положеннями «марксистської теорії соціального буття та марксистською методологією діалектичного матеріалізму: «залежність свідомості від буття», «розгляд предмета діалектично - як суперечливого буття, що розвивається»; «включення практики (діяльності), як критерію і мети пізнання». Він виділяв чотири методологічних принципи та підкреслював їх значення у пізнанні права: а) «діалектичний - ставить радянське право в звязок із усіма суспільними відносинами, що існують у суспільстві; б) економіко-матеріалістичний - розкриває залежність правових відносин від виробничих відносин і обумовленість обох ступенем розвитку продуктивних сил; в) соціально-класовий - розкриває ті класові протиріччя, що продовжують існувати в суспільстві… і народжують своєрідні функції радянського права…, які в межах, обумовлених характером розвитку продуктивних сил дають можливість панівному класу керувати діями соціальних груп і класів, насильно видозмінювати деякі соціальні відносини. Однак самі по собі методологічні принципи ще не дають бачення «живого предмета» права, оскільки все ще існує «мрячна завіса невизначеності». Її розвіяти покликане зєднання методологічних принципів з «методологічною технікою», основними елементами якої є: а) «метод науково-допоміжний - догматичний чи формально-юридичний (а також його різновид - історико-догматичний метод)», завдання якого - пошук «обєктивно-логічного змісту діючих норм позитивного права; б) «політико-правовий метод (чи соціально-технічний)», що визначає ті правові форми (технології), за допомогою яких реалізується політика пануючого класу [89, c. 24-31]. Так виглядало історично перше бачення правової методології з позицій марксизму. У дискусіях цього періоду приймалися різні форми, однак ці відмінності в тлумаченні проблем не скасовували співпадіння поглядів на головні характеристики методології правопізнання. А саме:

1)визнавався нормативний характер методології - вона інтерпретувалася як жорстко визначені межі пізнання, «звід керівних початків», слідування яким було не тільки критерієм науковості, а й партійності;

)у структурі методології визначалося концептуальне теоретичне ядро («методологічні принципи») і сукупність пізнавальних інструментів («методи пізнання», «методологічна техніка» і т.п.); при цьому визнавалося, що предмет дослідження визначається вихідними методологічними принципами;

)теоретичне ядро методології - певний тип праворозуміння, що ґрунтується на марксистських постулатах; саме тут у 20-і рр. ХХ ст. проявилася досить помітна концептуальна розмаїтість марксистських досліджень; однак ці розбіжності не виходили за межі базових постулатів марксистської теорії (економічний детермінізм, звязок права з інтересами класу й ін.); і тому не створювали реального теоретичного плюралізму;

)визнавалася необхідність використання формально-догматичного методу (а також інших - наприклад, порівняльного, історичного й ін.) як підлеглих «єдиному теоретичному методу» - діалектичному матеріалізму в його застосуванні до життя суспільства.

Методологічна проблематика із кінця 20-х рр. була витиснута зі сфери наукового дослідження. Панівна доктрина у науці права виходила з чисто нормативного бачення методології, що задається конкретній науці ззовні, у виді готових процедур дослідження, що випливають з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна. Але правотлумачення цих текстів було надано лише окремим науковцям. Фактично за своїм змістом це був прояв ідеологічного панування правлячої партії в сфері соціальних та гуманітарних наук. Теоретичні дискусії 30-х рр. про праворозуміння (сутність права) тому очевидне підтвердження [47].

Ситуація змінилася лише на початку 60-х рр., коли питання методології стали предметом широкого обговорення, що співпадало із загальною переорієнтацією радянського суспільствознавства на осмислення шляхів і засобів пізнання. Незважаючи на деяке послаблення ідеологічного обмеження проблематики цих теоретико-методологічних досліджень, в основному збереглася установка на їхню нормативність для правової науки загалом. Визнавалося існування певних теоретичних схем, що мають нормативну силу як прескриптивні норми для сукупного і для індивідуального субєкта наукової творчості. Розробка таких нормативних схем покладалася на «марксистську методологію пізнання», яка формується за межами правової науки [14]. Тож відбувається іделогізація певного різновиду праворозуміння. В умовах недемократичного суспільства ідеологізація теорії підкріплюється її специфічною соціально-політичною інституалізацією, тобто включенням у систему цінностей, що підтримують державу і нею заохочуються.

Як відзначав І. Грязін, можна розглядати чотири парадигми методології правової науки в радянському правознавстві, що хоча і виникають одна за одною, але до кінця 80-х рр. вони існували, багато в чому накладаючись і тісно взаємодіючи [93]. Ця «мультипарадигмальність» стала багато в чому відправним моментом для методологічних досліджень у правовій науці України, що відтворювали проблематику та підходи, визначені у цих парадигмах.

Перша парадигма була вперше представлена в працях В.П. Казимирчука, який вбачав завдання методологічних досліджень у тому, щоб визначити як «номенклатуру» використовуваних у правовій науці методів, так і їх можливості, спосіб застосування, і, чи не найголовніше - субординацію. При цьому методологія визначалася як «застосування обумовлених теоретичними принципами матеріалістичної діалектики системи логічних прийомів і спеціальних методів (способів) дослідження правових явищ» [148]. Зазначимо, що в третій групі цих методів (після «загального методу - марксистської матеріалістичної діалектики» і «загальнонаукових методів»), був названий і «конкретно-соціологічний метод» [148, c. 46]. У сукупності ці методи склали, на думку В.М. Сирих, «метод правової науки», а методологія була теорією цього методу [98].

Друга парадигма, найповніше сформульована у працях Д.А. Керімова, в основному стосувалося застосування у правопізнанні «загального методу» - матеріалістичної діалектики, категорії якої (насамперед, ті, що відображають структурні і каузальні процеси) використовуються як пізнавальний засіб у переосмисленні змісту категорій правових наук. Важливо відзначити, що сам Д.А. Керімов визнавав, що його робота обмежується застосуванням законів і категорій діалектики не до права взагалі, а лише до його «сутнісних проявів», для пізнання реальних правових явищ на основі діалектики необхідні «колективні зусилля» [170, c. 35]. Корисність такого підходу для юридичної науки була досить спірною, тому що юридичний матеріал служив не більш ніж ілюстрацією того, що категорії діалектики універсальні як «посуд», що може бути наповнений чим завгодно. Досить симптоматичним варто вважати визнання Д.І. Луковської: «Інтерес філософів до методологічних розробок юристів відносно невеликий», а твердження Д.А. Керімова про співпрацю загальної теорії права й історичного матеріалізму вона визнає «скоріше перспективним, чим констатуючим реальний стан справ» [80].

Третя парадигма, представлена у найбільш завершеному вигляді працями А.М. Васильєва, основним змістом методології визнає «специфічну логіку права і систему правових категорій, що відображають її», на основі чого, власне, і відбувається вирішення «проблеми самопізнання в правознавстві» [54]. Однак, загалом цей підхід не отримав поширення через складність конструювання розгорнутих та завершених категоріально-понятійних рядів в умовах дискусійності багатьох теоретичних питань як на рівні загальної теорії права, так і в галузевих науках.

Четверта парадигма, що сформувалася наприкінці 70-х - початку 80-х рр., представлена як у конкретних досліджених проблем правосвідомості, правовідносин, так і в працях з історії політико-правових учень, що були за своїми функціями скоріше методологічними дослідженнями, ніж чисто історико-описовим [30]. В межах цієї парадигми увага акцентувалась на двох тематичних блоках: а) аналіз соціокультурної обумовленості правопізнання (у працях з історії правових ідей та правової науки); б) визначення ролі теорії як «способу» отримання нового знання (у працях з теорії права). В останньому випадку визнавався системний характер правової науки, наявність у ній фундаментальних наукових проблем, що мають методологічне значення для дослідження конкретних правових явищ та процесів. Перелік таких фундаментальних (методологічних) проблем вже не обмежувався проблемою сутності права, а поступово розширювався за рахунок формулювання інших проблем. При цьому було запропоновано інше розуміння методології, що вело від спрощеного «механічно-сумативного» визначення методології, як певним чином організованої системи методів, до більш складної картини, де головний акцент зміщався убік аналізу методологічних функцій теоретичного знання. Однак у радянському правознавстві всі сфери методологічного знання обєднувало намагання отримувати певні стандарти, еталони наукового пізнання правових явищ, що мали відповідати світоглядним орієнтирам марксизму. Хоча безпосередньо нормативність методологічного знання не проголошувалась, але фактично визнавалася його іманентною ознакою.

На відміну від спрощених, ідеологічно заангажованих підходів, що були характерні для радянської правової науки, методологію в сучасній українській юридичній науці намагаються розглядати як складне багатоаспектне утворення. Наприклад, М.І. Козюбра віддає перевагу «широкій, синтетичній інтерпретації методології юридичної науки, коли вона включає до себе два ряди явищ: а) «систему принципів та способів організації теоретико-пізнавальної діяльності в сфері дослідження державно-правової дійсності»; б) «вчення про цю систему» [20, c. 8].

Багатоаспектність, багатосторонність методологічного знання обтяжена можливою абсолютизацією ролі тих чи інших методів у правопізнанні. Кожен окремий науковий метод, будучи правильним і ефективним при вирішенні своїх специфічних завдань, може бути абсолютизований, гіпертрофований при його методологічній канонізації. Це стає можливим у певному соціокультурному контексті.

У методологічних дослідженнях вітчизняних науковців не завжди адекватно відтворюється принцип, що став загальновизнаним в сучасній науці права. Пізнавальні засоби мають розглядатися у поєднанні з субєктом, що їх застосовує. Тобто методологічний аналіз правопізнання передбачає виокремлення особливого предмета - діяльності субєкта правопізнання, включеного у певний соціокультурний контекст. Тобто методологія вивчає як правила, методи і принципи наукової діяльності, так і прояви активності субєкта, що повязані з його світоглядом, соціально-культурними умовами його діяльності, його ціннісними орієнтаціями. Тобто методологія правової науки до певної міри набуває ознак «соціології правової науки», оскільки саме так можна адекватно розкрити витоки та напрямки активності субєкта пізнання, який не може розглядатися лише як абстрактна «гносеологічна» сутність [23].

Крім епістемологічних структур, що породжують наукові форми правового знання, для методології правопізнання важливі аналіз позанаукових пізнавальних структур. Гносеологія містить усі форми пізнання - як наукові, так і позанаукові. Важливим моментом базового знання для правової науки стає система правових норм і специфічне духовно-практичне пізнання, включене в юридичну практику як правові норми. Очевидними передумовами формування методологічних засад і засобів наукової діяльності в сфері пізнання права в сучасних дослідженнях все частіше виступають і ті різновиди правопізнання, що не є науковими за своїм змістом і засобами. Зокрема, методологічному аналізу піддається і нерозривно звязана з науковою, діяльність у галузі юридичної практики. Вивчення пізнавальної сторони юридичної практичної діяльності (правотворчість, правозастосування, масова правова поведінка) досить довго залишалося поза межами ґрунтовних теоретико-правових досліджень. Іноді дослідження мали фрагментарний характер, стосувалися окремих сторін цього феномена (наприклад, правового інформування, правової культури і т. п.). При цьому не враховувалася особлива когнітивна природа цього процесу, а як єдина прийнятна модель правопізнання, своєрідний еталон передбачалося теоретичне правопізнання.

Специфіка юридичної практики повязана з іншими видами соціальної практики полягає у тому, що у ній істотно вищий ступінь раціоналізації, формалізації, стандартизації пізнавальної діяльності. Однак це не може бути основою для ототожнення принципів і форм теоретичного і практичного правопізнання. Теорія як фактор духовного життя може завершити практичну роботу лише разом з позанауковими формами освоєння світу, зорієнтованими на життєво-практичні завдання, розвязувані ідеально, з виробленням відповідних цілей і цінностей. Саме тому позанаукові форми, які можуть бути зовнішніми («чинники») або внутрішніми («форми») для наукового правопізнання, не можна не враховувати при дослідженні правопізнавального процесу.

Аналіз припускає виявлення усіх форм і способів пізнання. Цей аналіз, безсумнівно, важливий, тому що дозволяє виявити специфіку права. Це доречно відзначити у звязку з досить помітними сцієнтистськими за своїм змістом тенденціями абсолютизації наукового знання, уявленнями про науку, як єдиний засіб вирішення проблем пізнання у сучасному світі. Подібні тенденції виявляються часом і в правовій теорії, коли правотворчість повязується винятково з науковим пізнанням соціально-правової дійсності.

Досить спірним є намагання при вирішенні сучасних методологічних проблем правознавства (особливо у галузевих науках) «повернутись до витоків», тобто спертись на традиції «класичної юриспруденції». Часто це відбувається при свідомому нехтуванні тими теоретико-методологічними підходами, що формуються в сучасному світі, як відповідь на новітні риси правового життя. В останні роки важливим фактором розвитку і правового життя і правознавства стає глобалізація права, тобто посилення єдності в розмаїтості транснаціонального розвитку права, як соціального феномена, усе більше визначеного не стільки політичними функціями національних держав, скільки спільністю соціального і політичного розвитку сучасних демократій [25]. Наслідком цього стають не лише процеси гармонізації національних правових систем, а й зближення національних правових шкіл як у частині проблематики досліджень, так і світоглядно-теореичних орієнтаціях та методологічних підходах.

Вже у середині 80-х рр. стала очевидною обмеженість позитивістських інтерпретацій методології. Методологічні дослідження вступили в смугу впливу постмодернізму. Це значною мірою пояснюється тим, що первісна програма постмодернізму в рамках правознавства була трохи помякшена, ослаблено її «деконструктивний порив» і прийнято деякі постулати «традиційних підходів», перш за все - нормативізму. Хоча загалом не варто переоцінювати значення постмодернізму в розвитку правової науки, де його вплив, за свідченням А. Ханта, був обмеженим і фрагментарним [626], в сфері методологічних досліджень деякі положення постмодернізму стали визначальними, дозволивши звернути увагу на нові проблеми розвитку юридичної науки. Відзначимо деякі з них, що належать до площини теоретико-правового аналізу.

1)було сформульовано завдання переосмислення ролі юридичної науки не тільки як «інструментальної науки» стосовно практики, а й аксіологічної (повязаної зі світом цінностей і ідей), риторичної (спрямованої на формування певних способів конструювання соціальної реальності і здатної на «переконання» за рахунок не логіки, а форми);

)у розумінні субєкта правопізнания було істотно підірвано віру в його незалежність, створене обґрунтування релятивізму, як універсального підходу в інтерпретації результатів наукового пізнання;

)розкрито взаємозвязок наукових і позанаукових форм правопізнання, які визнавалися однопорядковими, що значно послаблювало позитивістську установку на пріоритетність «наукової істини»;

)обґрунтовано необхідність реконструкції процесу отримання наукового знання, що має різні форми залежно від соціокультурного контексту;

)розкрито природу сучасної правової науки як складного та структурованого інституту, що має не лише численні функціональні звязки з зовнішнім середовищем, до якого, насамперед, мають належати юридична практика, юридичні інститути (організації), політична система, ціннісні структури, а також й внутрішні соціальні регулятори; розкриття регулятивної ролі внутрідисциплінарних норм і стандартів наукової творчості давало пояснення такої нетривіальної, але досить поширеної ситуації, коли задекларовані методологічні орієнтації розходилися з реальним процесом дослідження;

)зясовано, що найбільш наочно постмодерністська «реконструкція» принципів методологічної свідомості виявляється в аналізі тих «посередників», що неминуче присутні у субєкт-обєктних відносинах у процесі правового пізнання; насамперед, звернуто увагу на роль таких чинників:

а)повсякденної мови і якісних «образів» позанаукового правопізнання, які воно здатне привнести в процес наукового пізнання;

б)професійної термінології, що значною мірою ґрунтується на термінології позитивного права, і тому, не може не визначати особливості наукового опису і пояснення правової реальності; текст правових досліджень нормативно-правових текстів стає обєктом аналізу, що дозволяє виявити крос-культурні розходження, специфіку дії конкретно-історичних і політичних умов функціонування правової науки [631];

в)стандартів «правового дискурсу», як основи «риторики» правової науки, що припускає певні стандарти створення науково-правових текстів, у яких власне й обєктивується теоретичне правопізнання. Дослідження текстів юридичної науки («риторики правознавства») у західній правовій науці має сталі традиції та досить цікаві результати, що розширюють бачення процесів теоретичного правопізнання.

Загалом можна говорити про те, що в сучасній правовій науці (як континентальній, так і в країнах common law) існує відносна єдність поглядів у розумінні місця і функцій методологічного знання в структурі правової науки. Найбільш суттєве зводиться до таких положень.

По-перше, під методологією розуміється не стільки створення нормативних зразків наукового правового пізнання через виділення найбільш точних і адекватних пізнавальних засобів, скільки відображення конкретного пізнавального процесу в його наступних вимірах: типологічному (тобто структура процесу пізнання, його різновиди, типологія методів і т.п.), історичному (зміна парадигм та способів правопізнання в єдності з динамікою суспільних умов) і соціокультурному (звязок науки з зовнішнім середовищем і наука як соціальний процес).

По-друге, методологічні дослідження у правовій науці - це внутрішньодисциплінарний дискурс на основі використання різних підходів. При цьому локалізація цієї проблематики у предметній сфері загальної теорії права є одним з найбільш обґрунтованих та поширених варіантів, який забезпечує ґрунтовність та корисність методологічних досліджень.

По-третє, серед завдань методологічних досліджень пріоритетними - вважати такі:

а)аналіз реального механізму функціонування правової науки як різновиду пізнавальної діяльності (як в історичній динаміці, так і в конкретних ситуаціях), що передбачає, перш за все, систематизацію знань про проблематику правових досліджень; використовувані підходи, методи, техніки і т.п.; способи і форми наукової комунікації і звязки науки з практикою, масовою свідомістю; такий аналіз виявляється найефективнішим за умови поєднання досліджень історичної динаміки пізнавальних ресурсів науки та досліджень специфічних пізнавальних ситуацій, чим і обумовлена необхідність включення історико-типологічного аналізу в структуру методологічного дослідження;

б)аналіз епістемологічних і онтологічних проблем правової науки; йдеться не про підміну спеціально-наукових досліджень, а про дослідження, в яких онтологічна проблематика «обтяжена» епістемологічними завданнями і має двояку обумовленість; з одного боку, це - проблеми юридичної практики, а з іншого - власні потреби правознавства, яке потребує оцінки наявних та пошуку нових адекватних пізнавальних засобів; очевидно, розробка цієї проблематики найбільш плідна на рівні теоретико-правових досліджень, які забезпечують експертизу пізнавальних засобів та прийомів;

в)аналіз етосу правової науки, тобто вивчення того, як організована сама юридична наука, які норми і цінності в ній вироблені для регуляції наукової творчості і правової комунікації дослідників, яким має бути (і яким є реально) набір етичних стандартів науки, які соціальні чинники впливають на наукову діяльність тощо.

На підставі зазначеного, теоретично обґрунтувано положення, за яким методологія правознавства базується на вченні про структуру, логічну організацію, принципи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно-правових явищ. Методологія правознавства є складним багатоплановим утворенням, що охоплює проблеми структури юридичного наукового знання загалом і особливо його теорій, концепцій, тенденції виникнення, функціонування і зміни наукового знання, а також його класифікації, типології, понятійний апарат методології та її наукову мову, структуру і склад методологічного підходу та інших наукових методів, що застосовуються у юридичній науці; формалізовано методики і процедури конкретних юридичних досліджень, доведено своєрідність методології правознавства, яка проявляється у тому, що вона адаптується до предмета науки і відповідним чином модифікує його для розвязання властивих їй завдань. Це є підставою вважати, що саме методологія правознавства розробляє як теорію застосування різних підходів, так і ті наукові знання про предмет, які і надалі при їхньому використанні в інших дослідженнях набувають методологічного характеру.

Найбільш суттєве значення для правознавства мають зміни у підходах до теорії пізнання, що відображають перехід від класичної до некласичної та постнекласичної наукової раціональності. В сучасних умовах ідеал природничо-наукового знання перестає бути універсальним способом наукового пізнання, який визначає базові стандарти та принципи наукового пізнання взагалі. Перспективнішим виявляється варіант, у якому природничо-наукове знання розглядається як окремий, граничний випадок гносеології та методології, що більшою мірою базується на зразках гуманітарного та соціального знання [32].

Ці тенденції загострюють проблему методологічного самовизначення юридичної науки, що змушена відмовлятися від беззастережного слідування канонам «позитивної» науки. У звязку з цим слід визначити ще один важливий чинник оновлення методології вітчизняної правової науки - критичне переосмислення можливостей та меж використання «теорії відображення» як основи гносеології права. Дослідження проблем правопізнання у радянській науці завжди опиралося на «стандартні процедури» вирішення гносеологічних проблем, що запозичувалися (найчастіше у незмінному виді) з марксистсько-ленінської гносеології. Тому тепер, з позицій науки початку нового тисячоліття, аналізуючи світоглядно-теоретичні засади сучасного правознавства, важливо визначитися в тому, що в марксистсько-ленінській гносеології все ще зберігає своє евристичне значення, а що слід відкинути. Це питання далеко не тривіальне і повязане не тільки зі специфічною ситуацією в пострадянській науці, що обумовлено потребою критичного перегляду теоретичної спадщини радянських часів. Воно відображає загальну проблематичність сучасної (чи точніше традиційної) гносеології, що втрачає своє фундаментальне становище в структурі теоретичного знання. Існує досить широкий спектр оцінок перспектив традиційної гносеології, серед яких знаходимо не лише досить помірковані заклики до її реформування, а й спроби обґрунтувати необхідність її заміни певним набором інших дисциплін, що вивчають людське пізнання.

У 90-х рр. науковцями проведено докладний аналіз теоретичної спадщини марксистсько-ленінської науки у сфері гносеології та епістемології, виявлено основні проблемні вузли, без розвязання яких подальший прогрес у цій сфері неможливий. Ці висновки можуть бути запропоновані як певні теоретичні орієнтири в переосмисленні гносеологічної проблематики сучасного правознавства, врахування яких необхідне у дослідженні епістемологічного статусу методологічного підходу.

Теоретичне відображення сучасного наукового дискурсу дає все більше підстав для обґрунтування неповноти та проблематичності тлумачення наукового пізнання, як безпосереднього одержання «копії», «образу» реального світу. Поняття «відображення» фіксує скоріше кінцевий результат, ніж істотну сторону пізнавальної діяльності. Цей процес далеко не завжди має відображаючу природу, в більшій мірі він реалізує творчі підходи, засновані на продуктивній уяві, соціокультурних передумовах, індивідуальному і колективному життєвому досвіді. У звязку з цим необхідним стає розмежування розуміння відображення як атрибутивної властивості матерії і як специфічної пізнавальної ситуації, що за змістом не може поглинати всі гносеологічні механізми теоретичного правопізнання [33, c. 11].

Зміцнюється переконання у необхідності подолання ситуації, коли на рівні світоглядних постулатів визнавалася історична природа й обумовленість пізнання та субєкт-обєктних відносин процесу пізнання, то в практиці реальних теоретичних (стосовно нашої проблеми - теоретико-правових) досліджень ця обумовленість не розкривалася - «теорія пізнання ототожнювалася лише з абстрактним гносеологічним підходом» [33, c. 13]. Наприклад, це наочно виявляється у розумінні природи субєкта пізнання, що тлумачиться одночасно і як абстракція індивідуального емпіричного субєкта (здійснюючого «живе» споглядання), і як «свідомість взагалі», тобто гранично абстрактний субєкт, позбавлений будь-яких конкретно-історичних характеристик. Про це образно писав В. Дільтей ще на початку століття: «У жилах субєкта, що… пізнає..., тече не дійсна кров, а розріджений сік свідомості у вигляді чисто розумової діяльності» [33, c. 158].

У сферу аналізу мають бути повернені ті види знання (пізнання), що не відповідають критеріям раціональності та стосуються позанаукового пізнання. У марксистській гносеології науки заперечувалася необхідність включення в обєкт аналізу різних форм позанаукового знання. Сучасна гносеологія виходить з того, що такі пізнавальні феномени насправді є не «пустоцвітом на дереві пізнання», а додають повноту і завершеність пізнавальній діяльності людини в усіх сферах [23].

Стало очевидним, що наукова раціональність у традиційному («класичному») розумінні не відображає реального процесу наукового пізнання, що не зводиться до логічних процедур застосування методу, а припускає наявність «відповідного процесу», як свого ядра. На цій основі запропоноване нове методологічне бачення наукової раціональності. У цьому випадку сутність раціональності розкривається через обумовленість наукової діяльності відповідними інститутами, що визначають її форми і стандарти оцінки. Такими стандартами є парадигми, ціннісні системи, світоглядні орієнтації і т.п. Раціональність виходить з антропологічних характеристик субєкта і умов його діяльності.

Відмова від абсолютизації принципу відображення, як базової пізнавальної процедури, допускає відновлення і переосмислення ролі тих процедур, що відображають комунікативний характер наукового пізнання (конвенції, інтерпретації, репрезентації). У звязку з цим отримуємо теоретичне підґрунтя для більш коректного розгляду проблеми «конструювання правової реальності», яка все більше привертає увагу правознавців.

Істотно переосмислюється як традиційне співвідношення субєкта з обєктом, так і саме розуміння обєкта. Тому іншим буде тлумачення таких звичних для вітчизняного теоретичного дискурсу понять, як «обєктивна реальність», «субєктивне й обєктивне», «субєктивність» і т.п. Вони найчастіше не тільки наповнюються новим змістом (що повязано з відмовою від жорсткого слідування схематизованим і спрощеним стандартам марксистсько-ленінської гносеології), а й доповнюються новими категоріями, що часто запозичаються з інших наук, котрі мають своїм обєктом пізнання. Досить виразно ця проблема постає у сучасних дослідженнях проблеми «субєкта правовідносин». Заперечується універсальність та незмінність субєкта правового життя, пропонується його визначати не лише як певні юридичні фікції («логічні конструкції, створені для спрощення юридичного пізнання»), а як «живі», «повнокровні» субєкти, що діють у певних умовах, мають певні способи самоідентифікації як субєкти правовідносин.

.3 Осмислення методології права

Нормативна сила права визнається такою мірою, якою в ньому втілена справедливість, що виражає мінімальні вимоги любові людини до іншої людини як визнання її прав. Значення ж позитивного права вбачається в захисті справжнього людського співіснування, яке неможливе без взаємного визнання субєктивності іншого. Момент міжсубєктної взаємодії зберігається як основа в герменевтичних і комунікативно-дискурсивних підходах до права, які обґрунтовують адекватну інтерпретацію функціонування права в умовах розвинутої демократії та зіткнення цінностей різних культур у сучасному світі. Слід підкреслити, що осмисленню права в парадигмі інтерсубєктивності, що прагне подолати обмеженість інших моделей праворозуміння і їхню ізольованість одна від одної, властиві не тільки переваги, але і недоліки, певна обмеженість. Так, йдучи від договірних концепцій права, за основний елемент правової реальності інтерсубєктивний підхід бере правовідносини. Однак правова особа (суб'єкт) з правовідносин безпосередньо не викристалізовується. Якщо не постулюються права людини, тобто ідея права, то всі правовідносини будуть фрагментарними. Тож в осмисленні правової реальності, залежно від теоретичного і практичного завдання, кожний з підходів може бути застосований відповідно до принципу доповнювальності при одночасному визнанні пріоритетності позиції інтерсубєктивності, яка виражає особливості сучасної філософсько-правової рефлексії і зберігає гуманістичне значення природно-правового мислення. Другий розділ Осмислення права в соціокультурному контексті присвячений розкриттю соціокультурних передумов концепції правової реальності. На основі виявлення домінуючої установки правосвідомості аналізується досвід поєднання універсальних правових цінностей з цінностями національної культури у творчості провідних представників дореволюційної української і російської філософсько-правової думки і його вплив на вибір методологічних пріоритетів у сучасному правопізнанні. У першому підрозділі Універсально-цивілізаційне і культурно-специфічне в осмисленні права звертається увага на особливу значущість у процесі демократичного реформування правової системи знаходження оптимального співвідношення універсально-цивілізацій-них і культурно-специфічних моментів у правосвідомості, оскільки правова система, що реформується, повинна, з одного боку, засновуватися на універсальних правових принципах, а з другого орієнтуватися на певну культурно-правову традицію. Відкидаючи крайнощі надмірної універсалізації і партикуляризації ідеї права, розв'язання проблеми автор вбачає в одночасному визнанні ідеї права універсальною ціннісною основою сучасної цивілізації і специфічних для кожної культури способів її виправдання, які детермінуються особливостями національного характеру і національного світогляду. Близькість національних культур і, відповідно, правових традицій, а також спільність сучасних трансформаційних завдань зумовлюють можливість і необхідність паралельного аналізу українського і російського національних характерів і виявлення міри їх сумісності з універсальною ідеєю права. Робиться висновок про те, що відмінні риси як російського національного характеру (етичний максималізм, прагнення до абсолютного втілення ідеалу, недовіра до формального аспекту культури), так і українського (емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до свободи, рухливість), хоч і створюють певні ускладнення в процесі формування національної правосвідомості, однак не є непереборною перешкодою для визнання і виправдання універсального змісту ідеї права. Вони зумовлюють специфічний мотив виправдання права екзистенційний мотив творчої самореалізації особистості. Формування цього ідеалу пов'язане також із загальною світоглядною гуманістичною тенденцією, що бере свій початок у релігійно-романтичній філософії серця. У другому підрозділі Світоглядно-методологічні основи української філософії права аналізуються філософсько-правові ідеї українських мислителів, що дозволяють реконструювати ідеальну модель правосвідомості українського народу в єдності загальнолюдських і специфічно національних рис. При цьому відмічається багатоплановість вияву екзистенційно-романтичної лінії виправдання права в українській філософії права. У символічно-онтологічній концепції права Г.С. Сковороди ця тенденція знаходить свій вияв в ідеї сродності, що виражає справедливу міру реалізації людських здібностей, а також в акценті на внутрішній духовній сутності права та ідеї тотожності смислу юридичних законів вимогам біблійних заповідей, які, у свою чергу, як феномени символічного світу, потребують герменевтичної інтерпретації; у творчості Т.Г. Шевченка вона виявляється в пошуках духу праведного закону, що гарантує вільний розвиток особистості; в антропологічно зорієн-тованій морально-правовій філософії П.Д. Юркевича в ідеї внутрішньої основи моральних і правових норм, у вимозі співвіднесення нормативних розпоряджень з природою живої людини, у відстоюванні ідеї гідності людини і запереченні поглинання інтересів індивідуума інтересами тієї чи іншої соціальної спільноти; у політичних творах М.П. Драгоманова в ідеї суспільства як асоціації гармонійних особистостей, організованого на засадах федералізму, а також в ідеї невід'ємних прав людини. Особлива увага приділена аналізу ідей Б.О. Кістяківського найпомітнішої постаті в українській філософії права. Характерні для української культурно-правової традиції мотиви знаходять у нього вираження у сфері методології права в обґрунтуванні і реалізації принципу методологічного плюралізму, що забезпечує визнання різних способів праворозуміння як взаємодоповнюючих, і формулюванні ідеї синтезу різних концепцій на основі соціокультурного підходу; у вченні про соціальну правову державу в обґрунтуванні і юридичній розробці права на гідне існування як вимоги рівних можливостей для реалізації здібностей всіх; у вченні про правосвідомість у висновку про своєрідне заломлення у свідомості кожного народу правових ідей, а також у пропозиції ідеалу правової особистості, котра вільна і соціально дисциплінована правом, як антитези вітчизняному правовому нігілізму.

Внаслідок особливої культурної обумовленості ці ідеї продовжують перебувати в центрі сучасного вітчизняного філософсько-правового дискурсу. В аналізі ідей представників цієї тенденції наголошується на різних формах втілення мотиву творчої реалізації особистості як основного принципу виправдання права: у виправданні права як необхідному рівні в Боголюдинному процесі, в ідеї єдності і взаємодоповнювальності моралі і права, а також в релігійно-метафізичному обґрунтуванні права на гідне існування (В.С. Соловйов); в етичному обґрунтуванні ідеалу віль-ного універсалізму особистості і політико-правовому трактуванні права на гідне існування (П.І. Новгородцев); у феноменологічній концепції права як імперативно-атрибутивному стані свідомості (Л.І. Петражицький); в ейдологічно-феноменологічній концепції правової структури, основоположним елементом якої виступав правовий суб'єкт, а визнання як характерний для права спосіб ставлення до цінностей обгрунтовувалося християнською ідеєю любові (М.М. Алексєєв); в екзистенціальній концепції правосвідомості, що засновується на серцевому спогляданні і трактуванні аксіом правосвідомості як законів людського співіснування (І.О. Ільїн); в ідеї особистості, або самості, як критерію легітимності права (Б.П. Вишеславцев) та ін. На основі здійсненого аналізу зроблений висновок про домінуючу роль релігійно-антропологічних (екзистенціальних) і феноменологічних методів обґрунтування правових ідеалів у межах гуманістичної лінії дореволюційної вітчизняної філософії права і соціокультурну обумовленість характерної для неї тенденції визнання права на гідне існування провідною світоглядною установкою на забезпечення рівних умов для творчої самореалізації особистості. Це дає підстави для соціокультурного обґрунтування сучасного конституційного ідеалу соціальної правової держави. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсубєктивності, а першореальністю права виступає ідея (смисл) права, що полягає у взаємному визнанні субєктів як певному способі їх співіснування.

Структурними елементами світу права є не соціальні факти, а смисли, що відрізняє онтологічний статус правової реальності від онтологічного статусу емпіричної соціальної реальності і він при цьому є аналогічним реальності логічних і математичних істин, або третьому світу К. Поппера. Нарівні з мораллю право належить до деонтологічної реальності, або світу належного, мінімальною умовою можливості якого є визнання свободи волі і принципової можливості оцінки людської поведінки з точки зору певного критерію. Дійсність права знаходить свій вияв у дії людини на основі внутрішньої значущості і авторитету, а тому спирається на процедуру легітимації, що виражає обґрунтованість, виправданість і визнання цих вимог.

Розділ 2. Ряд підходів до розуміння правознавства

.1 Система наукознавчих підходів у сучасному правознавстві

Слід виходити з того, що наукознавчий підхід проявляється лише в реальному науковому процесі, тобто при взаємодії з іншими методологічними підходами, які у межах певного дослідження можуть утворювати систематизовану єдність. Формат такої взаємодії визначається типом юридичного світогляду, який є системоутворюючим чинником для методології пізнання права. Зокрема, це проявляється в тому, що зміст інших методологічних засобів визначається внутрішніми ресурсами юридичного підходу та ступенем їх відповідності існуючим потребам у отриманні теоретичного знання про правову реальність.

Наведена вище структура наукознавчого підходу має характер «ідеального типу», оскільки вона відображає ситуацію безвідносно до конкретних звязків та взаємодій, які виникають між різними підходами в рамках однієї наукової дисципліни. Більше того, можна стверджувати, що наукознавчий підхід як конкретний методологічний феномен, власне, і формується в такій взаємодії в межах певної проблемної дослідницької ситуації і має унікальний, ситуативний характер. Тому необхідна «динамічна модель» наукозначого підходу, яка фіксує ті зміни, яких зазнає певний підхід в ситуації взаємодії. Наприклад, наукознавчий підхід у межах правознавства зазнає суттєвих трансформацій: формуються специфічні типи праворозуміння («живе право», «праворозуміння» тощо), як конкретизація світоглядних установок до обєкту правової науки. Праворозуміння виконує функцію «наукової картини світу», оскільки дає певне цілісне бачення предмета досліджень правознавства. Основна проблема полягає у встановленні співвідношення праворозуміння і теорій, оскільки на одній моделі праворозуміння можуть базуватись різні теоретичні пояснювальні схеми. Лише через взаємодію з певними світоглядними елементами праворозуміння теоретичні конструкції отримують онтологічний статус. Загалом можна визнати, що праворозуміння виконує певні функції у межах наукознавчого підходу. По-перше, онтологізація, тобто здатність надавати онтологічну визначеність тим чи іншим теоретичним конструкціям. Наприклад, теорія правовідносин отримує різне онтологічне визначення залежно від вирішення фундаментальних проблем праворозуміння про природу права. По-друге, систематизація знань, яка обумовлена наявністю двох типів взаємодій, з одного боку, світоглядні засади взаємодіють з теоретичними конструкціями, створюючи проблемну орієнтацію досліджень, а з іншого - з емпіричними дослідженнями, визначаючи типи та природу соціальних фактів, а також способи їх емпіричного дослідження. По-третє, інтегративна функція дослідницької програми, оскільки загалом світоглядні установки праворозуміння встановлюють «образ правової реальності» та межі застосування різних методів та процедур.

Синтез теоретичних конструкцій, що застосовуються для теоретичного дослідження правових феноменів, може отримати інституалізацію у вигляді самостійної науки (субдисципліни) у рамках правознавства - теорії права. Однак принципово структура наукознавчого підходу не змінюється. Він є системно інтегрованою комбінацією світоглядного, теоретичного та інструментального знання, яка існує як достатньо автономний елемент методології правознавства.

Застосування наукознавчого підходу передбачає аналіз тієї теоретико-пізнавальної ситуації, що виникає у правознавстві в звязку з цим, оскільки вона супроводжується, з одного боку, трансформацією самого підходу, що перебудовується під конкретні пізнавальні завдання правознавства, а з іншого боку - міняється система пізнавальних засобів і гносеологічних принципів самого правознавства. Саме ці процеси складають сутність «сучасного правознавства». Тому наукознавчий підхід у правовій науці має розглядатись як один з підходів, що існують у правовому пізнанні в ситуації взаємодії з типом юридичного світогляду, який є системоутворюючим чинником для методології пізнання права.

У сучасній літературі можна зустріти оцінки, у яких у трохи помякшеному вигляді відтворюються слова А. Менгера про «теоретичну неповноцінність» юридичного підходу (чи за іншою термінологією - методу), якими він характеризував ситуацію в правознавстві на початку ХХ ст. [62]. З цим неможливо погодитись. Варто звернути увагу на судження одного з найавторитетніших європейських фахівців в сфері права і цивілістики Ж. Карбоньє: «Соціальна цінність догматичної юриспруденції незмірно вище ніж соціології права чи інших сучасних підходів, що претендують на універсальність» [61]. Мається багато свідчень про те, що виключення юридичного (аналітичного, догматичного) підходу позбавляє пізнання правової реальності системоутворюючого елементу. Зокрема, Д. Нелькен зазначав, що зневага логіко-понятійним аналізом нормативного матеріалу, яка відрізняє деякі підходи в межах права, створює небезпеку виникнення таких концепцій права, що «зрозумілі» тільки фахівцям. «Це - ще одна цеглинка в стіну, що розділяє соціологію і правові науки» [65]. За словами Е. Колвіна, аналітичний підхід (понятійний, логіко-понятійний аналіз права) повинен бути ядром будь-якої правової теорії [61].

Якщо на рівні методів навряд чи виявляємо якісну специфіку засобів і прийомів юридичного пізнання, то наукознавчий підхід орієнтований саме на те, щоб на рівні основ науки (тобто не тільки «технології науки», а й її «ідеології») можна виділити такі елементи епістемології науки, що відрізняють її від інших. У цьому контексті слід вести мову про юридичний підхід, як характеристику основ юридичної науки. У сучасній юридичній науці, зокрема - вітчизняній, при всій дискусійності багатьох питань, структури методологічної свідомості правознавства починає формуватись спільність уявлень про сутність і значення наукознавчого підходу. Хоча залишається відкритим питання про узгодження термінології. Найчастіше використовуються такі поняття, як догматичний метод, формально-логічний метод, доктринальний підхід, юридичний метод, формально-юридичний підхід тощо. Термін наукознавчий підхід може і не вживатися, але фактично у названі визначення вкладається зміст, аналогічний поняттю наукознавчий підхід, що використовується в нашому дослідженні. Характерно, що така спільність поглядів відрізняє представників різних методологічних орієнтацій у сучасній юридичній науці.

Досить типовим прикладом може вважатися така аргументація. Оскільки право набуває соціальної значущості насамперед як «позитивне право», то пізнання природи права у межах будь-якого підходу (чи будь-якої наукової дисципліни) повинне спиратися на аналіз того, як створюється і реалізується «позитивне право».

Ще на початку минулого століття в ситуації появи конкуруючих теорій права (перш за все, аксіологічних) важлива увага приділялась визначенню базових засад юридичного підходу з метою його розмежування з іншими можливими (але досить часто - не зовсім бажаними) способами його пізнання. Г.Ф. Шершеневич сутність юридичного підходу вбачав у «систематичному викладі норм права, які діють за певних умов у певній країні», розкриваючи його зміст через науково-пізнавальну діяльність у вигляді «опису, узагальнення, систематизації норм, формулювання юридичних дефініцій» [83, c. 768]. Його визначення цілком вписувалося у домінуючі уявлення про сутність правової науки як, головним чином, «юриспруденції понять» [141, c. 39]. Логіко-понятійні конструкції визнавалися основним обєктом, з яким має справу юридична наука, хоча не виключалася можливість існування інших «модусів» функціонування права.

М. Вебер сутність юридичного підходу визначає через виділення орієнтації на «такий зміст правових категорій, яким він має бути, на логічно коректне виявлення нормативного змісту вербальних конструкцій, в яких існує правовий припис» [56, c. 507-508]. Є. Ерліх констатував, що «юридична наука не знає іншого методу, крім того, що був вироблений для застосування закону в судовій практиці», тобто абстрактного і дедуктивного, позбавленого всякого зіткнення з реальністю [22]. Юридичний підхід забезпечує можливість цілком «відволікатися від усякої тимчасовості і дійсності, тобто перебувати у площині, далекій від буття і реальності» [146, c. 730]. Досить жорстко про це заявляв Р. Ієрінг: «Юриспруденція - це заперечення здорового глузду» і саме «на цьому базується таємниця юридичного методу, його влада над матерією і доказова сила для розуму» [50, c. 53-85].

У радянській юридичній науці як на стадії її становлення (20-30-і рр. ХХ ст.), так і в післявоєнний період питання про «домінуючий підхід», «основний метод», «фундаментальне ядро» мав не стільки власне методологічне значення, скільки ідеологічне. Тому не випадково, визначення його змісту звичайно включало встановлення ролі «діалектичного й історичного матеріалізму» як основи юридичного підходу [89, 170, 54]. Однак у такому визначенні бажане (необхідне) видавалося за дійсність. Якщо на рівні теорії права цю тезу можна вважати справедливою, то інші галузі правознавства ґрунтувалися на спеціально-юридичному підході, що «сформувався як результат відображення процесів створення системи правових норм і практики їхнього застосування...», і став «парадигмою юридичного знання і мислення», визначаючи спрямованість правових досліджень у галузевих юридичних науках [19, c. 21-29]. У 50-х рр. ХХ ст. Р. Лукич стверджував, що для правової науки специфічним (властивим лише для неї) є «догматичний метод, який включає «систематичне тлумачення та вивчення конкретних правових приписів» [78, c. 23]. Про існування специфічного юридичного підходу («юридичного методу») писав і Д.А. Керімов, зокрема, наголошуючи на «неможливості існування цього методу (підходу) поза обєктом» [170]. Розгорнуту характеристику юридичного підходу (або «спеціально-юридичного методу») дав С.С. Алексєєв, визначаючи домінуючу в радянському правознавстві його дефініцію: юридичний підхід означає особливу систему обробки й аналізу змісту діючих норм права і юридичної практики, що містить у собі: 1) опис норм права, юридичної практики; 2) встановлення юридичних ознак правових явищ; 3) вироблення понять і визначень; 4) класифікацію правових явищ; 5) встановлення їхньої природи виходячи з правових конструкцій, загальних положень юридичної науки; 6) їхнє пояснення під кутом зору юридичних теорій і концепцій. Юридичний підхід характеризується спрямованістю на вивчення нормативного матеріалу (нормативні тексти - закони, судові рішення і т.п.). Але, як точно відзначив М.С. Строгович, головне не в цьому, а у свідомому виключенні соціальних умов, соціального контексту нормативності, що розглядається як замкнута, самодостатня система норм, що після відповідної логічної обробки дає принципи і поняття, стандарти будь-яких правових рішень [45, c. 51-61].

Таке тлумачення не викликає суттєвих заперечень у сучасних дослідників, оскільки воно фактично відображає базові та органічні для правознавства пізнавальні засоби. Наприклад, А.А. Козловський визначає формально-догматичний підхід (метод) у якості специфічного для правознавства, вказуючи на його звязок з логікою як основою тлумачення права [21, c. 39].

Сучасне правознавство вже давно не схоже на «юриспруденцію понять» ХІХ ст. А його методологія не обмежується використанням лише формально-логічних та понятійних форм. Поступове розширення предметної сфери, як і накового інтересу, поява нових «онтологій права» уможливили застосування певних комбінацій різних методологічних підходів.

Побудова вичерпної типології наукознавчих підходів, наявних в сучасному правознавстві, є досить складною науковою проблемою, що вимагає самостійного розгляду. У даному випадку обмежимося лише найбільш важливими її аспектами.

Досить поширеною є типологія наукознавчих підходів на основі праворозуміння, тобто світоглядного за своїм характером знання про сутність права, на підставі визначення гносеології й онтології вирішення «основного світоглядно-філософського питання правової науки» - «що є право?». При всьому різноманітті підходів у таких типологіях виділяються кілька базових способів праворозуміння: а) догматичне (варіанти: «нормативістський», «позитивістський», «аналітичний», «формально-юридичний» і т.п.); б) соціологічне («генетичний», «реалістичний» та ін.); в) аксіологічне («цінністний», «природно-правовий», «антипозитивістський», «психологічний», «субєктивний» тощо [20, c. 3-14]).

Така типологія була виправданою наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст., коли світоглядні відмінності були жорсткими, однак вона не відповідає сучасним умовам. Пізнавальні засоби стали більш спеціалізованими, мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного методологічного підходу можливі різні типи праворозуміння. Наприклад, наукознавчий підхід можливий на засадах не лише власне «соціологічного праворозуміння» («соціологізму» з його обєктивізмом і деперсоналізацією), а й нормативізму (наприклад, в рамках емпіричних соціально-правових досліджень, де право сприймається як формальні конструкції правових приписів, для пояснення яких використовуються соціологічні методи та теоретичні конструкції) та ціннісного праворозуміння.

Слід відзначити, що концепція «координації методів» не завжди сприймається критично та продовжує залишатися привабливим способом пояснення методології вітчизняного правознавства.

Наукознавчі підходи також можуть бути поділені за ознакою наявності та характеру генетичних звязків з конкретною наукою на два типи.

По-перше, це підходи, які мають чіткий звязок з конкретною «материнською» наукою. Саме вони становлять більшість серед тих підходів, що можуть бути виділені в правознавстві, характеризуючись не лише більшою мірою поширеності, а й більш вираженою інституалізацією як пізнавальні інструменти правознавства. Прикладом можуть бути такі підходи: історичний, соціологічний, економічний, психологічний, семіотичний та деякі інші. Слід звернути увагу на те, що «материнські» науки, на базі онтологічних та епістемологічних постулатів яких відбувалося формування цих підходів, на різних етапах свого розвитку мали період більш чи менш вираженого «наукового імперіалізму», тобто претензію на існування як універсальної інтегративної науки про суспільство, що визначає спосіб та методи пізнання суспільних феноменів іншими науками про суспільство. В крайньому варіанті такий імперіалізм супроводжувався тезою про включення таких наук до структури цієї універсальної науки у якості субдисциплін.

У ХІХ - на початку ХХ ст. набув поширення «соціологічний імперіалізм». Саме як така універсальна, інтегративна наука про суспільство інституалізувалася соціологія. Важливо, що залучення наукознавчого підходу до пізнання правових феноменів відбувалося у той період значною мірою під впливом такого розуміння співвідношення соціології та права. Наприклад, відомий російський теоретик права С. Муромцев розглядав проблематику теорії права на основі тлумачення правознавства як частини загальної соціологічної науки [36, c. 3-29]. В сучасних умовах схожі інтенції знаходимо в прагненні обґрунтувати універсальний статус економічної науки в поясненні суспільних феноменів. В останній чверті ХХ ст. економічний підхід отримав чіткі концептуальні орієнтири на основі актуалізації значення мікроекономічних теорій. Такий «методологічний переворот» звичайно асоціюють з Г. Беккером, який вже у 50-х рр. ХХ ст. чітко визначив завдання вивести економічний аналіз на рівень дослідження всіх різновидів соціальної поведінки, перетворивши його на універсальний засіб соціального пізнання. Правові феномени розглядалися не як зовнішні щодо економічної системи, а як її внутрішні елементи, що перебувають у взаємодії з іншими елементами системи. Їх пояснення передбачає визначення сутності механізмів індивідуального вибору учасників соціальної взаємодії. Такий наукознавчий підхід претендує на універсальність у правопізнанні загалом, а не лише у сфері правового регулювання економічних процесів. Досить довго в правознавстві економічний редукціонізм сприймався негативно, однак в 80-90-х рр. ХХ ст. відбулися радикальні зміни. Економічні теорії починають претендувати на роль універсального способу пояснення будь-яких соціальних феноменів. Це дає підстави говорити про появу наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. «економічного імперіалізму», який охоплює різні сфери соціального знання. Підтвердженням цього може вважатись те, що економіст Г. Беккер отримав Нобелівську премію за праці про економічний підхід до соціальної поведінки [66].

По-друге, це наукознавчі підходи, що в генетичному аспекті не мають чіткої дисциплінарної ідентифікації і визнаються загальнонауковими або міждисциплінарними за своєю природою. Наприклад, до них можуть бути віднесені системний, синергетичний, інформаційний, порівняльний, антропологічний та деякі інші. Але в більшості випадків такі підходи також мають певну наукову дисципліну (інколи комплекс дисциплін), що претендує на виконання функції епістемологічного та онтологічного обґрунтування сутності та меж застосування таких підходів або ж реально виконує цю функцію. Варто згадати антропологічний підхід у правознавстві, що базується на засадах сучасної антропології як соціально-філософської дисципліни. В інших випадках досить важко вести мову про базисну («материнську») дисципліну. Показовим може бути синергетичний підхід, який відображає інтенції сучасного наукового пізнання, які ще не отримали чіткого дисциплінарного оформлення, залишаючись загальними світоглядними установками, не перетворюючись на повноцінні схеми наукового (теоретичного) пояснення. Цим, на наш погляд, пояснюється відсутність суттєвих результатів у дослідженні конкретної проблематики галузевих правових наук. Вітчизняні автори досить часто вказують на застосування синергетичного підходу, однак висновки, отримані на його основі, мають достатньо тривіальний характер.

Продуктивними слід визнати спроби типологізації підходів в історико-теоретичних дослідженнях політико-правового знання [80, c. 120]. Визнається, що система методологічних підходів динамічна і принципово «незамкнута», відкрита для адекватного реагування на суспільний контекст розвитку науки. Якщо в період формування «класичної» юридичної науки Нового часу (XVII-XVIII ст.), застосовувалися тільки два підходи (крім догматичного) - порівняльно-історичний та аксіологічний (на основі світоглядних установок природно-правової теорії), то в сучасному правознавстві, крім них - це історичний, порівняльний, діяльнісний, економічний, соціологічний, системний, інформаційний, антропологічний, семіотичний, кібернетичний, організаційний, інституційний, гендерний (феміністський), конфліктологічний і деякі інші [69]. Головна проблема, що при цьому виникає, це необхідність розрізнення двох можливих шляхів побудови такої типології наукознавчих підходів. По-перше, така типологія може бути отримана шляхом теоретизування щодо можливих підходів, тобто таких які можуть бути застосовані до пізнання правових феноменів. Цю теоретичну типологію слід, безумовно, визнати значимою, оскільки вона розкриває потенційні можливості методологічного розвитку правової науки. По-друге, типологія може бути отримана шляхом методологічного відображення конкретної теоретико-пізнавальної ситуації, коли ми отримуємо ті типи наукознавчих підходів, які реально застосовуються в правознавстві. Декларовані дослідниками наукові підходи не завжди є свідченням застосування цих підходів в реальному пізнанні, а найчастіше навіть навпаки. Очевидно, такий варіант типологізації («рефлексивний») є більш адекватним завданням нашого дослідження.

В результаті інтенсифікації взаємодії суспільних наук, у якому усе виразнішою стає участь юридичної науки, виникає можливість говорити про появу нових підходів (дуже часто міждисциплінарних за своїм статусом), що використовуються у вирішенні теоретико-методологічних проблем сучасної юридичної науки. Кожен з наукознавчих підходів, зазначених вище, може бути самостійним обєктом дослідження. У цьому випадку обмежимося короткою характеристикою деяких з цих підходів, що є однопорядковими (однорідними) за своїм статусом.

Достатньо показовим може бути визнано економічний підхід, який чітко кореспондує з методологією сучасної економічної науки, перш за все - її мікроекономічними парадигмами. Інституційно цей підхід існує як рух «право та економіка» або «аналіз правових феноменів з позицій економічного підходу» і є однією з найвпливовіших парадигм у сучасному правознавстві, а в країнах прецедентного права (перш за все, США) - це найбільш динамічна та «агресивна» парадигма [65].

У найбільш загальному вигляді сутність підходу полягає в тому, що зміст поведінки пояснюється через механізми вибору певних дій, який «актори» (індивіди, соціальні групи, інститути) раціонально обґрунтовують на основі оцінки тих альтернатив, які формуються соціальним середовищем, використовуючи для цього економічні критерії («співвідношення витрат та результатів», «ефективність» тощо). Економічний підхід, який базується на засадах мікроекономічної теорії «раціонального вибору», є універсальним способом пояснення соціальної поведінки. Г. Беккер намагався це довести, застосовуючи цей підхід, зокрема, і для пояснення класичних правових проблем: злочин і покарання, расова дискримінація в трудових відносинах, розлучення, угоди тощо [61]. М. Олсон зазначав, що «підхід економістів відрізняє не обєкт дослідження, а здебільшого методи та припущення. Мікроекономічна теорія релевантна завжди, коли поведінка має якусь мету і існує брак ресурсів для її задоволення» [32, c. 236].

Теоретики права багато уваги приділяють поясненню того, чим обумовлена раціональна природа людської поведінки і як раціональність впливає на правові феномени. Теоретичні схеми, які при цьому пропонуються, достатньо складні за змістом і абстрактні за формою, що викликає в кращому випадку стримане ставлення до них з боку правознавців. Натомість теорія раціонального вибору намагається дати соціальній поведінці максимально просте і наближене до «здорового глузду» пояснення: в своїй поведінці індивід керується певним стратегічним планом, який полягає в тому, щоб максимізувати задоволення своїх прагнень при мінімізації витрат.

У контексті аналізу правових феноменів теорія раціонального вибору доповнюється інституційним підходом. У рамках інституційного підходу інститутами визнаються «створені людьми поняття, що структурують соціальну взаємодію і включають як формальні елементи (правові норми, соціальні стандарти поведінки тощо), так і процесуальні (спосіб застосування цих норм і стандартів)». Сутність інститутів виражає їх здатність створювати обмеження поведінки соціальних субєктів, які формують таку важливу її характеристику, як передбачуваність для інших учасників соціальної взаємодії. Економічний підхід має чітку структуру, яка включає не лише світоглядні та теоретичні засади, але й певні стандарти емпіричних досліджень, що будуються на «запозиченнях» з методики мікроекономічних досліджень [53].

Іншою ілюстрацією сучасних підходів є інформаційний підхід. Право може розглядатися і як певний вид інформації, а правовідносини - вид інформаційної взаємодії. Спроби розглядати соціальну взаємодію з огляду на її інформаційний зміст й аналізувати її у поняттях інформаційної теорії, що має міждисциплінарний характер, починалися в різних науках. У правовій науці була обґрунтована цінність «інформаційного підходу до права», що означав розгляд правової реальності як певних інформаційних процесів. Хоча при цьому визнавалось, що «результати досліджень на основі інформаційного підходу повинні були переосмислюватися в поняттях теорії права», тобто він ставився у відносини додатковості до формально-догматичного, аналітичного підходу [38, c. 6-7]. Однак висновки, до яких він приводив, були далеко не тривіальні для юридичної науки: «право - не тільки владні веління», «законодавство - не завжди єдине джерело інформації для реальної поведінки», «схема «норма - вчинок» не обовязково має універсальну дію» і т.д. [38, c. 125-127]. Показовим слід вважати і те, що інформаційний підхід має цілісний характер, оскільки в ньому присутні не лише теоретичні конструкції, а й світоглядно-філософські постулати, а також і специфічні кількісні методи обробки та аналізу інформації.

Очевидно, можна говорити про те, що в останній чверті XX ст. концептуально оформився семіотичний підхід до права, що базується на загальних дослідницьких програмах сучасної семіотики. Семіотика вивчає тексти, обєкти, дії як знаки, що одержують значення у рамках певної культури, і намагається знайти правила, що у знаках породжують зміст. Цей підхід також розглядається як універсальний (загальнонауковий). У правовій семіотиці обєктом є правові тексти, а також сам правовий дискурс (у т. ч. правова наука). Важливим є те, що даний підхід акцентує увагу на процесах комунікації, що забезпечує формування і функціонування права як знакової системи .

Останнім часом вітчизняні дослідники звернули увагу на «організаційний підхід», що є багато в чому новим для вітчизняної юридичної науки, хоча в західній науці використовується давно і плідно. Цей підхід припускає розгляд державно-правових інститутів (як різновиду соціальних систем) «по-перше, в організаційно-теоретичному аспекті; по-друге, у співвідношенні з методологічними принципами юридичної науки».

Інституалізація теорії права як загальнотеоретичної дисципліни в межах правознавства та зростання в галузевих правових науках зацікавленості в використанні філософських категорій при дослідженні галузевих проблем дозволяє ставити питання про можливість виділення філософського підходу. Сутність цього підходу не зводиться лише до поширення філософського дискурсу на проблематику правознавства. Варто погодитись з Т.І. Ойзерманом, що не існує якихось аспектів реальності, які є предметом власне філософського дослідження, але є тенденція до універсалізації властивого філософії способу дослідження, пізнання явищ, яка перетворює будь-які наукові чи позанаукові («життєві») проблеми в предмет філософського розгляду [68, c. 164]. Філософський підхід не означає поглинання онтологічної проблематики правових наук, а лише створює інший аспект їх бачення. П. Рінкерт стверджував, що «філософ - це той, хто відкриває новий спосіб запитувати» [163, c. 1926]. Цінність філософського підходу полягає в здатності формулювати проблеми і тільки в другу чергу - давати відповіді, оскільки саме проблеми («формулювання питань») становлять стратегічний компонент наукового пізнання, а відповіді (теорії, гіпотези тощо) мають ситуативний характер, змінюються з часом. Філософські проблеми, які саме на основі філософської рефлексії реконструюються у правознавстві, характеризуються відсутністю однозначної й загальновідомої відповіді, періодично актуалізуючись у внутрішньонауковому дискурсі під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх чинників (наприклад, проблем юридичної практики).

Існування політологічного підходу у правознавстві обґрунтовується тим, що, за свідченням Р. Дворкіна, право є політичним за своєю природою і юристи змушені використовувати політичну теорію для пояснення правових феноменів. Аналогічною є аргументація і Дж. Брігхама, який вказує, що «в сучасних умовах піддається сумніву теза про необхідність відокремлення права від політики, а основним способом пояснення механізмів функціонування права стає політологічний підхід». Політологічний підхід визнається як найбільш універсальний засіб розкриття механізмів взаємодії політичних та правових інститутів. В таких дослідженнях застосовуються дві основні теоретичні конструкції. По-перше, «груповий підхід», згідно з яким правові процеси мають розкриватись через виділення процедур реалізації «групових інтересів» у прийнятті рішень. По-друге, «біхевіоризм», який робить акцент на поведінці окремих реальних субєктів (суддів, парламентарів тощо). Найчіткіше політологічний підхід інституалізується в США, перш за все, відносно конституційного права [120]. Однак і європейські дослідники визнають цей підхід самостійним феноменом в рамках методології правознавства. Варто погодитися з В.В. Річицьким, що навіть в консервативних рамках методології радянського правознавства були спроби аналізувати проблеми конституційного права із застосуванням політологічного підходу.

Наведені вище приклади не вичерпують всього різноманіття епістемологічного статусу окремих підходів, що є новим для сучасного дискурсу права.

.2 Правознавство: сучасні підходи до розуміння проблеми

В історії теоретико-правових ідей, все частіше здійснюються спроби осмислення світоглядних проблем правознавства на основі зміни типологічних різновидів наукового знання, типів наукової раціональності, що визначає природу та зміст наукового дискурсу.

Тип науки це - певний стандарт наукового пізнання, що охоплює не тільки його світоглядні, гносеологічні і епістемологічні характеристики, але й особливості інституційного статусу науки, її соціальну організацію, функції і т.п. Існують певні термінологічні розходження у визначенні моделі розвитку науки. Але практично усі вітчизняні і зарубіжні автори виділяють три «парадигми» наукового знання, тобто три моделі його побудови. Використовуючи термінологію В.В. Ільїна, це - «класична», «некласична», «посткласична» наука [143, c. 16-35]. Зміна цих типів науковості дозволяє зафіксувати найбільш істотне в динаміці наукового знання. Хоча щодо певного етапу можна говорити тільки про панівний тип, тому що реально вони існують паралельно і їхній взаємозвязок (співвідношення) завжди необхідно осмислювати. Гіпотеза нашого дослідження полягає в можливості розгляду типології наукознавчого підходу в правопізнанні на основі зміни типів наукового пізнання, що припускає виділення істотних ознак цих трьох типів наукового пізнання у специфічних проявах, які вони отримували в правовому дискурсі. Більшість сучасних дослідників відзначають, що правова наука формувалася на принципах класичної науки, які продовжують визначати її базові епістемологічні характеристики. Але її розвиток не був ізольованим від загальних тенденцій еволюції соціального знання, що зумовлює необхідність визначення механізмів та наслідків їх впливу на науковий поступ правознавства [74].

Оформлення класичного типу науки починається у XIX ст., коли власне і відбувається її становлення як особливого суспільного феномена, складаються певні гносеологічні, епістемологічні, світоглядні стандарти. Доти ці стандарти інтерпретувалися як універсальні атрибути науки взагалі. Вже на прикладі навчальної літератури з теорії права, можна пересвідчитись, що такі принципи визнаються ознаками наукового дискурсу сучасного правознавства [132].

З-поміж них основними слід вважати такі:

а) наївний реалізм - визнання дзеркально-безпосередньої відповідності знання і дійсності, тобто онтологізація продуктів пізнавальної діяльності;

б) фундаменталізм - визнання унітарних основ світу й установка на жорстко детерміністські пояснення, монотеоретизм, що витісняє варіативність та полісемантичність світосприйняття;

в) фіналізм - уявлення про можливість досягнення істини в остаточному і завершеному вигляді;

г) імперсоналізм - усунення особистості, індивідуальності, відмова від цінностей, мислення у схемах типу «наслідок-причина-наслідок»;

ґ) ессенціалізм - розрив сутності і явища, орієнтація на відтворення за існуючою сутністю тих якостей, що втілюють внутрішні панівні засади пізнання;

д) аналітизм - жорсткий розподіл пізнавальної діяльності на предмет і метод, світу - на світ реальний і світ у пізнанні, цілого - на підстави і т.п.;

ж) суматизм - зведення складного до простого з наступною реконструкцією комплексних феноменів як агрегату елементарних складових.

Некласична наука - якісно новий тип наукового пізнання, формування якого розпочинається вже на початку ХХ ст. Її стилеформуючими ознаками звичайно вважають такі:

а) персоналізм - заперечення монізму й панлогізму на основі допущення повнокровного реально існуючого субєкта пізнання і дії;

б) прагматизм - пріоритет інструментальних цінностей пізнання;

в) інтегратизм - визнання багатомірності, поліваріантності дійсності;

г) феноменологізм - конституювання дійсності як продукту «соціального конструювання»;

ґ) поліфундаментальність - відмова від моністичного субстанціоналізму з прийняттям образу цілісної, багаторівневої реальності;

д) антиспоглядальність - визнання включення субєкта пізнання в діяльність, що і формує обєкт пізнання;

е) релятивізм як онтологічний, так і епістемологічний;

є) додатковість - свідоме використання в науковому дослідженні взаємовиключних понять (теорій, підходів);

ж) еволюціонізм - визнання процесуальності обєктів науки, їхньої мінливості і рухливості;

з) методологічний плюралізм - орієнтація не на конфронтацію підходів, а на їхню координацію.

Посткласична наука лише починає формуватись в 80-90-і рр. ХХ ст., як форма наукової раціональності епохи постмодерну. Можна говорити про декілька її істотних ознак:

а) визнання несуперечності знання і цінності;

б) усунення конфлікту чи протистояння з іншими формами знання (як усередині науки, так і між науковим і позанауковим знанням);

в) послідовне проведення антропоцентризму - аж до заміни поняття істина антропною ознакою - корисності (тобто прийняття принципу «знання - засіб»);

г) нелінійний характер розвитку наукового знання.

Крім того, зберігаються всі риси класичної і некласичної науки, що не суперечать цим принципам.

Такі три основних типи наукового знання, взаємодія яких багато в чому дозволяє структурувати форми і різновиди застосування дослідницького (наукознавчого) підходу в науці права. Однак щодо правової науки навряд чи можна говорити про зміну типів наукової раціональності як чіткий та завершений у своїх епістемологічних формах процес, оскільки в ній панівним залишається класичний тип наукової раціональності (наукового пізнання), що зазнає суперечливих за своїми наслідками впливів динаміки соціокультурного середовища наукового пізнання. Цінність правової науки, її призначення визначаються звязками з юридичною практикою, а це робить її більш консервативною, менш чутливою до загальних парадигмальних зрушень в науковому пізнанні. Хоча навряд чи це може бути підтвердженням того, що вона є, як це стверджував А. Менгер ще на початку ХХ ст., «найвідсталішою наукою». У контексті правознавства йдеться про інший спосіб методологічних трансформацій, що відбуваються співзвучно із загальними зрушеннями у стилях наукового пізнання, але при збереженні в основі правового дискурсу гносеологічних і епістемологічних стандартів класичної науки.

Викладені уявлення про науку, методологію наукового пізнання загалом прийнято відносити і до природничих, і до соціальних, і гуманітарних наук. Досі ще не поставлено крапку в дискусіях про поняття «гуманітарні науки» і «суспільні науки». Значна частина учених вважає, що поняття «гуманітарні науки» охоплює звернення до духовних явищ (наука про дух) і опертя на духовні цінності. Крім того, на думку прихильників таких тверджень, це поняття є більш загальним, ніж поняття «соціальні науки», які скеровані на пізнання тільки соціальних законів. Інші ж науковці переконані в тому, що таке розмежування є малопродуктивним, бо досить умовне стосовно обєкта дослідження і фактично неспроможне у плані застосування методу. Щоправда, вважається, що соціальні і гуманітарні науки мають свою серйозну специфіку, наділені, порівняно з природничими (точними), суттєвими особливостями, у тому числі в плані застосування методу. Однак погляди на характер цієї специфіки і методологічні особливості соціальних наук досить різні. Основні розбіжності з цього питання головно повязані з розумінням природи соціальних і гуманітарних наук, їх співвідношення з науками природничими (точними). Ця проблема актуалізувалася ще в ХІХ ст. через відродження уявлень про принципову різницю способів пізнання природи і суспільства. Як методологічна, вона широко обговорювалася, зокрема неокантіанцями. Існуючі у сучасній літературі розбіжності у трактуванні природи гуманітарних наук та їх співвідношення з науками природничими (точними) можна узагальнити у межах двох основних позицій.

Представники першої вважають, що незалежно від особливостей досліджуваного обєкта гносеологічна установка, принципові правила дослідницької діяльності, ставлення до методу пізнання, способи перевірки теоретичних конструкцій тощо є єдиними для будь-якого наукового пізнання, ідеал якого найповніше реалізовано у природничих науках. Цьому ідеалові мають наслідувати й «науки про суспільство».

Прихильники опозиційного погляду переконані, що гуманітарні науки завдяки принциповій відмінності обєкта дослідження, своїх соціокультурних контекстів наділені настільки кардинальними особливостями організації дослідницької діяльності і ставлення до методу, що можуть вважатися цілком автономними від природничонаукової традиції і не підпорядковуватися правилами і критеріями науки, що сформувалися у ній.

Ці позиції, зазвичай, співвідносять з двома основними традиціями у методологічному мисленні. Перша - вже згадуваний позитивізм, висхідний до витоків натуралізму і оформлений відповідно, у тому числі до філософської програми О. Конта. Найфундаментальнішими «догмами» цього напряму вважаються однакове ставлення до наукового методу незалежно від галузі наукового дослідження, прийняття точних природничих наук як методологічного зразка для усіх наук, у тому числі гуманітарних, використання як механізму наукового пояснення і підведення конкретних випадків під загальні закони. Друга традиція, що зародилася наприкінці ХІХ ст. як реакція на панування позитивізму, стала його методологічним антиподом і набула поширення в середині ХХ ст. як герменевтико-діалектична філософія, або герменевтика. До числа найбільш знаних її представників належать В. Дільтей, М. Вебер, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Р. Коллінгвуд. Прихильники цього напряму відкидають ідею універсального наукового методу, обмежуючи дію позитивістських пізнавальних установок і засобів сферою природничих (точних) наук. У соціальних науках вони протиставляють пошукові загальних законів вивчення індивідуального, поясненню через підведення одиничного явища під загальний закон - розуміння явища в його «однократній та історичній конкретності», будують пояснення не в термінах законів причин та наслідків, а в термінах цілей, намірів, умов.

Методологічний ідеал «антипозитивізму» досить яскраво висловлений Х.-Г. Гадамером: «Пізнання соціально-історичного світу не може піднятися до рівня науки шляхом застосування індуктивних методів природничих наук. Що не позначало б тут слово «наука» і яким би не було поширеним в історичній науці загалом застосування більш загальних методів до того чи іншого предмета дослідження, історичне пізнання, тим не менш, не має на меті представити конкретне явище як випадок, що ілюструє загальне правило. Одиничне не слугує простим підтвердженням закономірності, яка у практичних обставинах дозволяє робити передбачення. Навпаки, ідеалом тут має бути розуміння самого явища в його однократній і історичній конкретності. До того ж можливий вплив скільки завгодно великого обсягу загальних знань; мета ж полягає не у їхній фіксації і розширенні для глибшого розуміння загальних законів розвитку людей, народів і держав, а навпаки, в розумінні того, якими є ця людина, цей народ, ця держава, яким було становлення, іншими словами - як могло статися, що вони стали такими» [69, c. 560].

На сьогодні суперечності між цими традиціями настільки глибокі, що, за словами Г.Х. фон Врігта, вибір між ними можна характеризувати як «екзистенціальний», тобто як «вибір погляду, який не має подальшого обґрунтування». З позиції конкретної науки вважати, що істина перебуває у таборі однієї зі сторін, було б ілюзією. Для правознавства важливіше бачити ті перспективні аспекти, котрі проявляються у кожній із методологій-суперниць, їхній взаємній критиці і дозволяють найбільш ефективно вирішувати його власні дослідницькі завдання. Водночас, враховуючи критику останніх років на адресу позитивної юриспруденції, звернення у сучасних юридичних дослідженнях до установок і положень герменевтики, необхідно уточнити можливе ставлення юридичної науки до згаданих традицій не тільки в прагматичному, а й у теоретичному плані.

Відмінність гуманітарних і природничих наук за обєктом дослідження давно помічено й усвідомлено. Саме з огляду на це й розглядаються особливості правознавства як науки гуманітарної. Повязані з цим особливості методу завжди обговорювалися значно менше, оскільки, з одного боку, відомо, що закони наукового пізнання єдині, а з іншого - традиційно вважалося, що особливості методу науки визначаються специфікою її обєкта. Проте в чому полягає ця специфіка, окрім відмови від числових вимірювань математичного інструментарію природничих наук, наскільки далеко він може зайти щодо гносеологічних установок, чи може правознавство, відмовившись від принципових методологічних установок позитивізму, виправдати себе як науку і ставитися до юридичного знання як до наукового? Ці питання слід мати постійно на увазі, зважаючи у всіх випадках на сьогоднішню гостру критику позитивізму як «тупикового» напрямку юридичної науки, що віджив свій вік і не відповідає вимогам часу.

У методологічній літературі навіть опоненти позитивізму відзначають, що «не існує ніякого власного методу гуманітарних наук», а проблематизується тільки питання, «в якому обсязі тут вживається поняття методу і чи не впливають на стиль роботи у гуманітарних науках певні повязані з ними умови більшою мірою, ніж індуктивна логіка» [69, c. 49]. У дослідженні методології правознавства ставлення до позитивістської традиції може постати, наприклад, як проблема епістемологічного статусу юриспруденції. Інакше кажучи, як питання: чи є правознавство наукою з погляду відповідності критеріям наукової раціональності у розумінні позитивізму або у розумінні герменевтичної традиції. Питанням, яке може здатися не дуже актуальним для нагальних потреб повсякденної дослідницької практики юристів. Проте це може видатися у тому разі, якщо не враховувати наслідків його вирішення, які обовязково поширюються на сферу і фундаментальних, і прикладних юридичних досліджень. Від відповіді на це питання залежить у тому числі зясування, чи мають право юристи обговорювати свої теорії, результати досліджень, юридичні знання у категоріях істини, як це властиво позитивній науці, чи це слід робити у стилі, наприклад, герменевтичної традиції у термінах мети та намірів, так званих фіналістських уявленнях. Це, зрештою, спонукає до неадекватного ставлення до юридичних понять. Зокрема до встановлення, чи є юридичні поняття виразом законів правової реальності або чи мають статус простих конвенцій, що нормують юридичне відношення до дійсності. Змінюється й розуміння теоретичних законів юриспруденції. Якщо у позитивістській ідеології юриспруденція претендує на відкриття обєктивних законів соціальної реальності, теоретичне пояснення стану правової сфери суспільства і прогнозування її розвитку тощо, то при герменевтичному підході вона повинна орієнтуватися, наприклад, на розуміння правової сфери, права «одиничного», історично конкретного суспільства. З цього приводу П. Рікер писав: «Є науки, метою яких є не встановлення природничих законів і навіть взагалі не утворення загальних понять; це історичні науки у найширшому сенсі цього слова. Вони хочуть викладати дійсність, котра ніколи не буває загальною, але завжди є індивідуальною, з погляду на її індивідуальність; і оскільки йдеться про останню, то природно-наукове поняття виявляється безсилим, бо значення його ґрунтується саме на виключенні ним усього індивідуального як несуттєвого. Тут мета дослідження буде полягати «не у відкритті законів, а у розумінні суті явищ» [179]. Загальні положення, що при цьому формулюються, вже можуть бути оцінені не як універсальні закони, а як «деякі загальні формули, які, групуючи досі розрізнені факти, складають їх у відповідні серії» [179, c. 22].

У юридичній науці, вочевидь, можливі обидва підходи. Можна припустити різний ступінь їхнього застосування у тих чи інших сферах юриспруденції. Зокрема, вважається, що герменевтичний підхід має як відповідні традиції, так і безперечні перспективи щодо проблем тлумачення. Звернення до нього, безперечно, є виправданим при дослідженні окремих питань цієї проблематики [60]. Водночас сучасні дослідники схильні стримано ставитися до абсолютизації герменевтики навіть з огляду на проблеми інтерпретації і розуміння. Так, В. Титов зазначає, «що питання інтерпретації і тісно повязані з ними процеси розуміння являють собою комплексну методологічну проблему, яку з різних сторін повинні досліджувати філософія і право, логіка і психологія, герменевтика і семіотика, історія та інші науки». На погляд ученого, можливості герменевтичного ставлення до права перспективно реалізувати у межах діяльнісного підходу, що дозволяє розглядати інтерпретацію як вид юридичної практики».

Загалом, сучасне правознавство не дуже схильне до рішучого переходу від наукового позитивізму до герменевтичної методології. Найбільше визнання пізнавальні ідеали герменевтики отримали, мабуть, в історії. От як пише про це видатний представник сучасної французької історичної школи Марк Блок: «Покоління останніх десятиріч ХІХ і перших років ХХ ст. жили ніби заворожені дуже негнучкою, направду контовською схемою світу природничих наук. Поширюючи цю чудодійну схему на всю сукупність духовних багатств, вони вважали, що справжня наука повинна приводити шляхом неспростовних доказів до безперечних істин, сформульованих у вигляді універсальних законів. Це було майже всезагальним переконанням. Вони дійсно вважали можливою науку про еволюцію людства, котра б погоджувалася з цим так би мовити «всенауковим» ідеалом, і не шкодуючи сил, працювали над її створенням… розумова атмосфера нашого часу вже не така… ми нині краще підготовлені до думки, що певна сфера пізнання, де не мають сили евклідові докази чи незмінні закони повторюваності, може, тим не менше, претендувати на звання наукової. Ми тепер значно легше допускаємо, що визначеність і універсальність - це питання ступеню. Ми вже не відчуваємо обовязком навязувати всім обєктам пізнання єдинообразну інтелектуальну модель, запозичену з наук про природу, тому що навіть там цей шаблон вже не може бути застосованим повністю. Ми ще не надто добре знаємо, чим стануть у майбутньому науки про людину. Але ми знаємо: для того, щоб існувати, - продовжуючи, звісно, підпорядковуватися основним законам розуму, - їм не доведеться відмовлятися від своєї оригінальності або соромитися її» [45, c. 116].

Мабуть, під час обговорення ставлення юридичної науки до основних методологічних традицій йдеться не про вибір «методологічного прапора», а про необхідність, враховуючи, в межах якого підходу здійснене конкретне юридичне дослідження, адекватно інтерпретувати його результати, і отже, здійснювати всебічне спрощування методологічних проблем правознавства.

У такому плані проблема самовизначення сучасного правознавства стосовно панівних методологічних традицій і сфери гуманітарних наук втрачає образ суто академічних «інтелектуальних вправ», що склався у нашій свідомості, і набуває прямого практичного змісту.

Слід підкреслити, що вітчизняна юриспруденція традиційно вважала за краще не заглиблюватися у сферу методологічної проблематики, визнаючи її прерогативою офіційної філософії. Тим не менше, і в юридичній літературі при зверненні науковців до принципових питань можна виявити фактично виражене тією чи іншою мірою відповідне ставлення до названих позицій і традицій методологічного мислення.

Прийнято вважати, що переважна більшість юридичних досліджень сьогодні виконуються у межах позитивізму, отже є, безперечно, позитивістськими. Проте згідно з метою нашого дослідження це твердження потребує певних уточнень. Насамперед необхідно домогтися достатньої ясності в уявленнях про позитивізм і уточнити, що у разі такого роду кваліфікацій розуміється під позитивізмом.

Неоднозначність вживання терміну «позитивізм» дозволяє виокремити різні тлумачення, котрі можуть надаватися йому в юриспруденції. Ми вже торкалися питання про доцільність розмежування юридичного позитивізму в розумінні трактування професійної свідомості і позитивізму як методології юридичної науки. При цьому зазначалося, що їх змішування може призводити до суттєвих методологічних і теоретичних непорозумінь, вносити викривлення в оцінки конкретних юридичних досліджень. Проте слід думати, що й стосовно юридичного позитивізму недостатньо обмежитися уявленням про нього як про класифікаційну інтерпретаторську діяльність, звернену до чинного (позитивного) права з метою його практичного застосування, що є тільки предметом юридичної науки і не здійснює власне наукового дослідження права (за відомим твердженням Ф.В. Тарановського). На наш погляд, зводити всю цю сферу, названу позитивною догматичною юриспруденцією, тільки до систематизації і тлумачення позитивного права винятково з метою його практичного застосування означає недооцінювати її роль у праві і правопізнанні.

Враховуючи мету цього дослідження, очевидно, доцільно окреслити два аспекти розгляду юридичного позитивізму.

Перший - прикладні, головним чином «технічні», розробки чинного (позитивного) права. Сюди можна віднести всі напрацювання, що стосуються побудови і оформлення юридичних текстів, систематизації законодавства, юридичного документообігу, організаційних схем і процедур професійної юридичної практики тощо. При цьому, зазвичай, залишаються за межами розгляду соціокультурні контексти позитивного права, його ставлення до культурно-історичних традицій, а основні дослідницькі змісти повязуються з поточною політичною і юридичною практикою.

Другий - осмислення позитивного права з погляду «юридичної догми». Вважають, що юристи мають справу з «догмою права». На думку С.С. Алексєєва, тут «йдеться не про що інше як про специфічний предмет юридичних знань, особливий спектр соціальної дійсності - юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, виокремлені відповідно до потреб юридичної практики як підстави вирішення юридичних справ» [8, c. 10]. При цьому слово «догма», як вважає учений, повинно відображати ставлення до позитивного права як до незаперечної підстави поведінки людей, дій держави і рішень, що нею виносяться [8, c. 12]. У межах зробленого нами розмежування таке розуміння догми права, догматичної юриспруденції тяжіє до першого аспекту юридичного позитивізму. Тому для нас важливо звернути увагу на другий план розгляду догми і догматики в юридичному позитивізмі, який у С.С. Алексєєва виявляється при оцінці культурно-історичного значення пандектистики. Вона, за оцінкою ученого, є «першою в історії універсальною системою юридичних знань, а положення юридичної догматики (що знайшли втілення у германському цивільному уложенії, в російських законопроектах з цивільного права, у сучасному цивільному законодавстві) - одним з найвищих досягнень юридичної думки, яке цілком обґрунтовано знаходить визнання як феномен наднаціонального порядку» [8, c. 31].

У такому контексті догма права набуває відповідного статусу в юридичній думці, а підставою ставлення до неї як до юридичної догми стають не тільки імперативи позитивного права, а й авторитет правової культури. Через це юридичну догму виправдано розглядати як соціокультурний феномен і розуміти як фундаментальні правові установки і конструкції, засоби і методи правового регулювання, форми і правила юридичної діяльності тощо, які формуються у процесі історичного розвитку права і втілюються у конкретних правових системах. Отже, юридичний позитивізм може розглядатися у плані як конкретної юридичної практики, так і в плані правового мислення і юридичної культури.

До речі, наша теоретична наука традиційно недооцінювала догматичний аспект позитивної юриспруденції, ставлячись до нього як до суто технічного інструмента, і в цьому сенсі займалася не стільки його науковим дослідженням, скільки саме «інженерною» розробкою без звернення до соціокультурних засад догми права. Враховуючи це, можна вважати, що саме юридична догма, представлена як «речова» правова культура, як власний зміст права може розглядатися і як реалізована догматична юриспруденція, обєктивоване юридичне мислення. За такого підходу становище юридичної догми, з одного боку, ніби оприроднюються, тобто вимагається ставлення до неї як до природних властивостей права, визначених його природою, а з другого - вона стає матеріалом для наукової реконструкції способів юридичного мислення. Важливо мати на увазі, що до розрізнення «природного» та «штучного» тут слід ставитися не за зразком протиставлення фізичного світу і людської діяльності, а як до протилежності природного і штучного в історії суспільства, яка «внутрішньо властива усьому процесу формування і розвитку людства». У цьому сенсі не виключено, що виявлення власних, незалежних від конкретного суспільства, закономірностей права, його власних засад становлення і розвитку може відбутися, зокрема, на шляху теоретичного дослідження правової догми, догматичної юриспруденції. Слід відзначити, що питання про власну природу і власні засади розвитку права у тих чи інших контекстах порушувалося в юридичній літературі. Так, полемізуючи з представниками соціологічної школи, С.С. Алєксєєв відзначав, що «право, виростаючи на ґрунті суспільних відносин, може і не зливатися за своєю сутністю з суспільними явищами, може мати свою власну, зовсім не соціальну природу» [8, c. 29].

Тож можна припустити, що аналіз становлення і розвитку юридичної догми (як юридичного мислення) у співвіднесенні з теоретичною юриспруденцією (як науковим пізнанням права) є необхідним аспектом обговорення цієї проблематики. Через це юридична догма може бути представлена як спеціально-юридичний метод пізнання права. Тут вона як чинне юридичне мислення зі своїми одиницями і власною юридичною «логікою» має бути осмислена з огляду на своєрідність тієї специфіки, що, дозволяючи відрізняти юридичне мислення від будь-якого іншого, робить право елементом культури, а юриспруденцію - самостійною сферою суспільства. Теоретичне дослідження цього аспекту догматичного правознавства є не менш, а можливо, й більш актуальним, ніж практичне. Проте таке дослідження вже повинно носити не стільки предметно-науковий, скільки рефлексивно-методологічний характер. Це означає, що методологічне дослідження у сфері науки скероване насамперед на сам процес наукового пізнання. У спеціальній літературі такий постулат, фактично, є загальновизнаним [44, c. 47-65], і в цьому значенні, він розглядається як пізнавальне наукове мислення. За твердженням А.А. Піскоппеля, погляд на наукове мислення як на обєкт методології утвердився ще з часів Абеляра та Декарта. Тоді бралися до уваги не позитивні проблеми права, а проблеми засобів і методів дослідження проблем права, тобто предметом дослідження виступало власне юридичне мислення. Ймовірно результатом зусиль юристів у цій сфері могла стати, наприклад, достатньо обґрунтована гіпотеза про правомірність обговорення юриспруденції як особливої раціональності юридичної науки, тобто такої, що має суттєву методологічну своєрідність порівняно не лише з природничими, а й гуманітарними науками. Філософи, зокрема, відзначають, що «однією з найважливіших проблем філософії права у її сучасному розвитку є дослідження універсалій правового мислення, юриспруденції загалом».

Як відомо, у вітчизняному правознавстві панувало принципово інше ставлення до права і правової науки, що пояснювалося методологічним впливом моделі «базис-надбудова». У радянський час з дослідницьких позицій, які перебували у жорстких рамках економічного детермінізму, право ставилося в безумовну залежність не тільки від економічного базису, а й дуже часто від інших соціальних факторів. Усе це призводило й до таких крайніх позицій, коли праву відводилася у суспільстві просто службова роль [171].

Навряд чи є сенс оспорювати цю методологічну установку і теоретичне уявлення за їх підставами, тим більше, що критики з цього приводу в сучасній літературі цілком достатньо. Це - простий наслідок прийняття певної філософської онтології. Інша річ, що в евристичному відношенні ця позиція, по суті, закривала дослідження власного змісту права, специфіку дослідницьких методів правової науки та її власної методології. Важливим є і розуміння соціальних наслідків такої парадигми. Гадаємо, така наукова позиція вітчизняних юристів відіграла не останню роль у формуванні такого професійного юридичного знання і соціального статусу юридичної професії, коли правознавці бачили своє професійне завдання в обґрунтуванні ідеологічних установок і в оформленні політичних дій влади.

Слід відзначити, що ідея соціально-економічної детермінації права досить серйозно впроваджувалися у наукову правосвідомість. Відповідні сліди її помітні і в сучасних теоретичних працях, зокрема тих, автори яких безперечно прагнуть висловити новий погляд на правову проблематику і звертаються до новітніх методологічних узагальнень. Так, досліджуючи правову культуру, С.С. Сливка виходить, зокрема, з того, що форма власності закономірно породжує низку цілком достатньо однозначних наслідків практично в усіх сферах життя суспільства.

Підкреслимо, що це відношення стосується не впливу економіки на право, а установки економічного детермінізму, що закривала перспективи дослідження власної природи і основ розвитку права. Заперечувати однак вплив економічних (як і багатьох інших) факторів на право, на його становлення та розвиток, звісно ж, безглуздо. Визнання залежності права від соціальних, насамперед економічних факторів, мало місце в нашій юридичній думці і на початку ХХ ст. Можливо, таке бачення місця права у соціальній дійсності зумовлюється, зокрема, і традиційною увагою дослідників до його формальних якостей. Так, наприклад, ще на початку ХХ ст. Б.О. Кістяківський, відносячи право до духовної культури, розцінюючи його саме як найбільш досконалу й розвинену форму, хоча й «частково», але повязував його зміст зі змінними «економічними і соціальними умовами» [14].

Цікавими є і його погляди на методологічну природу і характер правової науки, співвідношення і взаємодію у пізнанні права філософії, соціальних наук і правознавства. Можемо констатувати, що основні положення концепції Б.О. Кістяківського з розглянутої проблеми такі:

) різноманіття права є факт емпіричної дійсності, інакше кажучи, предмет науки про право має емпіричний характер;

) основне завдання полягає у забезпеченні самостійності правової науки;

) щоб наука про право була методологічно правильно побудована, вона повинна орієнтуватися на філософію культури і на всі гуманітарні науки, обєднані філософією в єдину систему наукового знання;

) для розвитку правової науки надзвичайно важливе значення має напрямок, темп та інтенсивність філософського мислення, правова наука й у майбутньому змушена шукати опори у філософії.

Згодом, і В.С. Нерсесянц, розробляючи «лібертатно-юридичну» концепцію праворозуміння, характеризував її як формально-юридичну, в тому числі тому, що вважав право «формою відносин рівності, свободи і справедливості» [180, c. 50-56]. Через таку традицію підхід до права як до форми висвітлено у нашій літературі досить повно.

Слід відзначити, що тепер зявляються публікації, в яких не тільки виокремлюється як самостійна група факторів «саморозвитку права», а й проблематизується сам принцип економічного детермінізму як одна з важливих методологічних основ нашої науки, враховуючи потреби сьогодення. Проголошуючи звільнення права від ідеології детермінізму, науковець йде далі, наголошуючи на необхідності переосмислення уявлень про раціональність стосовно права. Обговорюючи проблему щодо термінів закономірності і випадковості, природного та штучного у праві, він, по суті, піддає сумніву безумовну цінність логічної організації права і догматичного правового мислення. Тим самим встановлюється цінність природності в праві, що хоч і непрямо але ототожнюється з ідеалом римської і сучасної англо-американської юриспруденції. А це вже передбачає інший тип раціональності, що суперечить нашій континентальній традиції.

Неважко помітити, що в цьому міркуванні тип організації свідомості дивним чином повязується з простором соціальної дії. Тим більше, що з огляду на правову політику значення має не доведення будь-якого положення, а його «прийнятність» як цінність. Тому вважати, що логічне мислення більшою мірою передбачає насильство, аніж природну свідомість означає робити досить сильне припущення. У будь-якому разі, історичне виправдання цього постулату - справа не зовсім проста. Коли йдеться про право, то можна навести свідчення, що дуже відрізняються за змістом від цієї тези. Маємо на увазі надзвичайно цікаве зауваження Г.Ф. Пухти, який свідчить про певний супротив в Європі поширенню римського права в звязку з переконанням, що воно буде надто сприяти зміцненню верховної влади. «Думка ця мала прихильників і між германськими вченими, - підкреслює науковець, - однак хибність її чудово довела історія, що спростувала багато інших теоретичних похибок; звичайний хід історичних подій був таким: із зростанням значення римського права зменшувалася сила верховної влади». Чи не перебуває ця обставина, підмічена мислителями і юристами, в числі факторів, які ініціювали ідею правової держави?!

Нарешті, чи варто при обговоренні цієї проблематики онтологізувати методологічну конструкцію «природного і штучного», оскільки, будь-який соціальний процес характеризується не як природний чи штучний, а як природно-штучний або штучно-природний? Отже, надмірна однозначність у висновках, особливо тих, що стосуються соціально значущих наслідків, здатна радше ускладнити, аніж просунути обговорення проблеми звільнення права від ідеології детермінізму і постановку питання про особливий тип правової раціональності.

Для багатьох науковців питання про власні засади і закономірності права все ще не надто популярні. Одна з причин полягає, мабуть, у неясності його перспектив і значення для вирішення конкретних прикладних завдань, що стоять перед юриспруденцією. Однак чи не повязана обговорювана криза, наприклад, західної правової традиції, не кажучи вже про Україну, з переважним ставленням до права як до способу оформлення цінностей сучасної цивілізації [40, c. 48]? Ця невизначеність, цілком ймовірно, може бути певною мірою усунена, якщо припустити, що у сучасному суспільстві право, як і наука, релігія, техніка, набуло іншого соціокультурного значення, аніж 200-300 років тому. У цьому випадку спектр ставлень до нього як до форми суспільних (насамперед економічних) відносин або як до етичного мінімуму або як до форми соціальної свободи нині має право щонайменше на розширення. Справді, при зверненні до історії становлення і розвитку права можна виокремити періоди, коли право переважно сприймалося суспільством з певного боку. Так, для Риму право було насамперед інструментом і регулятивною практикою. У Середньовіччі домінує релігійно-етичний план. Новий час, коли в європейському суспільстві формується інститут особистості, повязав право із соціальною свободою [108, арк. 1-27].

Відзначимо, що обговорення поняття права або способів праворозуміння не належить до завдань, які вирішуються нами. Тому, перебуваючи на методологічній позиції, ми використовуємо термін «право» номінативно, для позначення того, що прийнято називати правовою дійсністю, правовою реальністю. У цьому контексті термін «право» відповідає будь-якому з існуючих у юридичній науці поняттю безвідносно до його змісту, істинності тощо. Іншими словами, «право» у цьому випадку - це просто поняття права, наприклад, як епістемологічна одиниця предмета юридичної науки. Ця ідея продовжує залишатися провідною і в сучасній юриспруденції. В європейській історії ідеї свободи, рівності і справедливості набули такої тотальної привабливості, що можуть розцінюватися як провідні поняття європейської свідомості епохи просвітництва. Щоправда, у філософській герменевтиці такими позначаються й інші поняття - освіта, здоровий глузд, здатність судження, смак [69, c. 50]. Як загальновизнані ідеї, як базові цінності сучасної цивілізації, вони є беззаперечними. Тому для сьогоднішньої правосвідомості само собою зрозумілим є, наприклад, ставлення до ідеї свободи як до змісту права, а до права як до форми свободи. «Щоправда, - зауважував Б.О. Кістяківський, - це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода є можливою тільки при здійсненні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої» [180, c. 45-56].

Незважаючи на домінування у різні епохи неоднакових ідей права, можна помітити, що всі вони ставили право у залежність від інших сфер суспільства. Якщо спробувати вийти за межі цього уявлення, то гіпотеза про зміну соціокультурного статусу права у сучасному суспільстві може бути цілком реальною. З методологічних позицій, не торкаючись обговорення конкретних теоретичних ідей, тут цікаве, наприклад, питання про коректність розгляду права як «рівноправної соціальної сфери, що перебуває з іншими сферами суспільства (економіка, політика, тощо) не у відносинах залежності чи інструментального забезпечення, а як мінімум взаємовпливу і взаємоозумовленості». Ця думка виправдовує і ставлення до догматичної юриспруденції, при якому вона може розглядатися вже як спеціальне, власне юридичне дослідження права.

Отже, якщо спробувати тепер узагальнити все викладене з приводу позитивістського характеру нашого правознавства, то можна виокремити щонайменше три значення, що можуть надаватися терміну «позитивізм» в юриспруденції. По-перше, це - прикладні напрацювання чинного (позитивного) права з метою забезпечення і відтворення поточної юридичної практики. По-друге, це - дослідження права у системі юридичних уявлень і власне юридичними «догматичними» методами; ми обмежуємося вказівкою на дослідження права, оскільки зосереджуємося на методології права, що імперативно обмежене рамками предмета правознавства; водночас не можна уникати можливості юридичних уявлень і в більш ширших дослідницьких контекстах, якщо визнано, що уявлення природничих наук відчутно вплинули на сучасну філософську картину світу, то логічно вважати можливим подібний вплив і з боку правової науки; правда, цим поки що з науковців ніхто не зацікавився. По-третє, це - дослідження права з позицій наукового позитивізму, оскільки, ототожнюючи себе з науковим способом пізнання, правознавство не може не звертатися до цієї методології, особливо у теоретичній сфері; як позитивістські у цьому сенсі, на відміну від догматичного юридичного дослідження, в тому числі і розуміння аналітичної юриспруденції, можуть розглядатися, наприклад, соціологічні дослідження права [8].

Отже, для забезпечення предметних змістовних дискусій усі сучасні претензії до нашого правознавства з приводу панування в ньому духу позитивізму мають отримати чіткіше визначення. Викладені уявлення за змістом є близькими до деяких поглядів у межах сучасної аналітичної юриспруденції, яка, на відміну від традиційного позитивізму, поряд з юридичною догматикою звертається і до соціальних контекстів права, і до рефлексії засад основ правових наук . Водночас із методологічних позицій, зважаючи на перспективи у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, нема достатньо раціональних підстав вважати цей науковий підхід єдиним придатним для юридичної науки, так само як і вважати його у сучасних умовах, як іноді це робиться, застарілим. Тим більше проблематично піддавати у сучасній ситуації таким однозначним оцінкам конкретні юридичні дослідження, присвячені спеціальним проблемам права. Завдання юристів, як вже зазначалося, не стільки у приєднанні до однієї з методологічних традицій, скільки в їх осмисленні з погляду власних дослідницьких завдань. Обрання ж відповідної лінії, що розвивається у філософії і методології науки, у формуванні юридичної думки, що узагальнюється як позитивне правознавство, повязане з нашою впевненістю у тому, що можливості цієї методологічної традиції юристи не тільки не вичерпали, а й не реалізували належною мірою. До того ж, враховуючи традиційний натиск на особливості правознавства, вони визначені його гуманітарністю.

Треба також зауважити, що, висуваючи можливі заперечення перспектив позитивізму як наукової методології і, отже, методології юриспруденції, слід враховувати, що іншої методології науки у певному сенсі на сьогодні просто нема. Якщо ж вважати позитивізм методологією, непридатною для правознавства, то доведеться «виводити» його з числа наук. У принципі, такий розвиток юриспруденції можна уявити, але складно сприйняти як перспективу. Тим більше, що всі докори нашій науці щодо її позитивістської обмеженості, формулюються не стільки в науковому, скільки в філософському просторі. Причому сучасне наукознавство, як зазначалось, більшість таких докорів фактично переосмислило за рахунок уявлень про некласичний і посткласичний типи наукової раціональності. Через це, перш ніж розгортати сьогодні боротьбу з позитивізмом у правознавстві, вбачаючи у цьому запоруку принципового відходу від усіх наших попередніх труднощів, доцільно ґрунтовно проаналізувати, наскільки ця методологічна традиція реально впливала на нашу дослідницьку діяльність і якими є її перспективи для правопізнання у некласичних і посткласичних трактуваннях. Наскільки нам відомо, ані українськими, ані радянськими юристами така робота практично не проводилася.

Прийнявши установку на виведення наукового теоретичного знання про право шляхом узагальнення аналізу емпіричних фактів, ми практично залишили без уваги повязаний з цим гносеологічний рівень побудови наших теорій. Досягнувши визнаних висот професійного, заснованого на юридичній догмі мислення, в сфері теорії наукового пізнання, правознавці схильні до досить вільного поводження з нормами і правилами дослідницької діяльності, що виправдовується посиланням на специфіку правознавства як науки гуманітарної, де вже сам обєкт не дозволяє формалізувати ані процедури, ані результати досліджень. Вважається, що метод юриспруденції як система особливих, формалізованих правил наукового мислення з приводу права у нашій науці існувати не може. Судячи з усього, на сьогодні це справді так. Проте в чому ж причина такої особливості юриспруденції? Пояснення однією приналежністю за підставам обєкта дослідження до гуманітарних, соціальних наук явно незадовільне. Адже відомі гуманітарні науки (психологія, соціологія), які мають достатньо «технічно» розроблені методики дослідження і способи формалізації результатів.

Таким чином, неточність гуманітарних досліджень (порівняно з природничонауковими) приймається не тільки як їхня характеристика, а й як одне з методологічних обґрунтувань обраного способу праці. Посиливши свою позицію тезою, що не можна мислити точно і про людину як про істоту, яка наділена свободою волею, учений підсумовує: «У гуманітарних науках не можна бути однозначним і безкомпромісним. Необхідно завжди звіряти систему ціннісних і цільових координат дослідження, враховуючи унікальність і багатоманітність аж до нескінченності суспільного життя і культур різних епох, часів і народів, не забуваючи, звичайно, і про універсальність, загальнолюдськість культури, проводячи аналіз найбільш глибинних, фундаментальних і в певній мірі безспірних базових цінностей людського існування: свободи, незалежності, гідності особистості. Загалом дуже приваблива і беззаперечна за своїм гуманістичним пафосом позиція з методологічної погляду все ж таки потребує суттєвих коректив. Легко помітити, що тут поєднано декілька різнопланових вимог до гуманітарного дослідження. Насамперед - етична, у частині нетерпимості і безкомпромісності, оскільки якщо інтерпретувати її як методологічну вимогу, то неясно, як ставитися до точності, визначеності наукової позиції і послідовного її обстоювання. Згадувані ціннісно-цільові координати дослідження у поєднанні з базовими цінностями людського існування тяжіють до постнекласичного розуміння науки, а безспірність базових цінностей людського існування говорить про філософські засади. Нарешті, найважливіша для нас вимога - враховувати унікальність і багатоманітність, аж до нескінченності, суспільного життя і культур різних епох. Підсумовуючи, зазначимо, що відповідно до загальновизнаного визначення трьох основних типів наукового знання, взаємодія яких багато в чому дозволяє структурувати форми й різновиди застосування дослідницького (наукознавчого) підходу в науці права, доведено, що невиправданим є твердження про зміну типів наукової раціональності щодо правової науки як чіткого і завершеного в епістемологічних формах процесу, оскільки в ній панівним залишається класичний тип наукової раціональності, що зазнає суперечливих за своїми поступами впливів з боку динаміки соціокультурного середовища. На підставі аналізу функцій науки зясовано необхідність використання у сучасних дослідженнях двох підходів до методологічної проблематики юридичної науки - генетичного та системного. Генетичний підхід дозволяє акцентувати увагу на юридичному мисленні, трактувати його як фактор правової культури, підтверджувати відносну самостійність поширення юридичної думки, спадкоємність досягнень юридичної науки поза прямою залежністю від зміни економічно-політичних епох в історії людства. Системний - повязаний з системним ставленням до предмета і методу правознавства, що й потребує розгляду проблем методології юридичної науки у співвіднесенні з відповідною проблематикою інших наук, метанауковими розробками, гносеологічними конструкціями. Виокремлення цих підходів з низки інших викликане особливою їх органічністю для правознавства. Це, з одного боку, дає можливість вийти за межі уявлень ортодоксального детермінізму, підтвердити ставлення до права та юридичної науки як до самостійних факторів суспільного буття, умов існування цивілізації, а з іншого - поглибити осмислення особливостей правознавства у контексті сучасних уявлень наукового пізнання.

.3 Обєкт і предмет правознавства

У сучасній методології науки прийнято розрізняти обєкт і предмет науки [23]. Така методологічна установка виразно виникла у ХІХ ст. на етапі некласичної наукової раціональності, коли відбулася відмова від ставлення до однієї з конкретних наукових теорій як до єдино істинної і проведене «розототожнення» досліджуваного обєкта і його «представлення» [169, c. 294] як теоретичного опису. Сутність її вбачається у тому, що «на противагу ідеалові єдино істинної теорії, що «фотографує» досліджувані обєкти, допускається істинність декількох відмінних одне від одного конкретних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, оскільки в кожному з них може бути обєктивно-істинне знання. Осмислюються кореляції між онтологічними постулатами науки і характеристиками методу, посередництвом якого освоюється обєкт. Через це приймаються такі типи пояснення та опису, «котрі виразно містять посилання на засоби і операції пізнавальної діяльності» [30, c. 111]. Іншими словами, якщо у класичній раціональності наукова теорія вважалася поясненням та описом реального обєкта таким, як він існує насправді, то тепер важливою вимогою, що ставиться до наукової теорії, стає обовязковим, крім опису обєкта, необхідне визначення засад і засобів її побудови. Це й призводить до творення гносеологічної конструкції, у межах якої наукова свідомість починає виходити з відмінностей обєкта науки як зовнішньої реальності, у філософському сенсі цього поняття, і її теоретичного опису засобами науки як предмета. Отже, виникнення у звязку з цим необхідності багатопланових досліджень методів наукового пізнання, постановка проблеми співвіднесення іманентних законів обєкта і теоретичних конструкцій предмета й приводять до методології науки в її сучасному вигляді.

Підкреслимо, що ця відмінність існує лише як гносеологічна установка. Іншими словами, розмежування обєкта і предмета науки слід розуміти не як їх самостійне, окреме існування, а як зміну гносеологічних уявлень, що виражається, зокрема, у зміні способів обґрунтування наукового знання, ідеалів і норм доведення у науковому дослідженні, уявленні про наукову істину тощо. У гуманітарних сферах, мабуть, найважливішим наслідком здійсненої відмінності стала можливість обґрунтувати розгляд як наукових обєктів складні системи, що саморозвиваються. Для правової думки, яка розвивалася до цього часу як юридична догма або філософія права, у звязку з цим виникли підстави звернутися до пізнання права за нормами наукового дослідження, розпочати розробку наукової теорії права.

Ставлення до відмінності обєкта і предмета науки відображено, з різним ступенем деталізації і послідовності відображення і у наукових публікаціях. Так, у трактуванні А.М. Васильєва обєктом теорії держави і права «є вся сфера державно-правового життя суспільства, тобто державно-правова надбудова загалом, а в якості її предмета «виступає закономірне і необхідне, загальне і суттєве у цьому обєкті» [54, c. 178].

Виразно фіксує свої вихідні положення у дослідженні відповідної проблематики В.С. Нерсесянц: «Обєкт - це те, що ще підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки. У процесі наукового вивчення вихідні емпіричні знання про обєкт доповнюються теоретичними знаннями, тобто системою понять про основні суттєві властивості, ознаки і характеристики досліджуваного обєкта, про закономірності його генезису, функціонування та розвитку. Наукове (теоретичне) пізнання тим самим являє собою творчий процес глибинного осягнення досліджуваного обєкта у мисленні, у свідомості його мисленнєвого образу (моделі) у вигляді певної системи понять про суттєві властивості цього обєкта. Ці знайдені сутнісні властивості обєкта (у їх понятійному вираженні) і є предметом відповідної науки».

Ґрунтовний аналіз питання у контексті проблем структури загальної теорії права зробив В.А. Козлов. Для нього принциповим є те, що «обєкт, його окремі сторони і властивості не входять у систему науки. Поняття і речення, що описують реальний обєкт, його властивості, звязки і відношення, закони його розвитку і функціонування становлять невідємну частину науки. У процесі пізнання формується предмет науки, котрий постає у вигляді ідеалізованого обєкта науки, його теоретичної моделі» [98, c. 54].

У своїх роздумах В.М. Сирих прийшов до переконання у виправданості розгляду предмета загальної теорії держави і права як «системи загальних закономірностей права як тотального цілого, а також соціологічних, економічних, політичних та інших закономірностей, котрі впливають на дію і розвиток права, його закономірностей, і систему закономірностей пізнання предмета цієї науки». Обєктом же «загальної теорії права і інших галузей правознавства», на думку вченого, виступають «право, правова політика, а також соціально-політична та інша (неюридична) практика у тій частині, в якій вона обумовлює формування і розвиток правових явищ і процесів» [49, c. 113].

Аналіз найпоширеніших серед науковців поглядів на це питання показує, що їх увагу в частині обєкта і предмета правознавства привертають, в основному, засади визначення понять та їх відмінності. Підкреслимо, що теоретичне обговорення понять предмета та обєкта юридичної науки в категоріях «закон», «реальність», «дійсність», визначення понять тощо не входить у предмет нашого дослідження. Тут ми торкаємося лише того, що стосується виявлення методологічних сенсів розмежування предмета і обєкта правознавства. Тому питання змісту предмета юриспруденції, його структури, характеристики обєкта юридичної науки тощо будуть далі розглядатися лише у тій мірі, в якій це потрібно для зясування методологічного відношення до проблеми. Необхідність і актуальність таких розробок є безсумнівною. Проте нормативна інтерпретація загальнометодологічних конструкцій у матеріалі юридичних досліджень, що будуються на відношенні до методології правознавства як до окремого випадку методології науки, повинна поєднуватися з розглядом їхнього виправдання враховуючи традиційні особливості юриспруденції. Один із напрямків таких досліджень, на наш погляд, і полягає у зверненні до методологічних змістів відмінностей обєкта і предмета юридичної науки.

Для подальших роздумів над наслідками ототожнення або відмінностей обєкта і предмета юридичної науки доцільно спростити проблему до граничних засад і розглядати її з двох поглядів. Тоді сутність першого з них буде полягати у тому, що предмет науки права подається в «обєктному відношенні», тобто як «обєктивна реальність», яка існує поза науковим знанням і не залежить від засад і методів наукового дослідження. З цього погляду наукове пізнання мислиться як безпосереднє відношення обєкта до дослідника, в котрому і формується знання про обєкт. Тому предмет правознавства тут постає як сама, дана у спогляданні, реальність права («правові явища»), його іманентні властивості, закономірності виникнення, функціонування і розвитку. Така позиція являє собою значною мірою реалізацію натуралістичної гносеологічної моделі, що панувала до ХІХ ст. у класичній науковій раціональності, котрій «властива тенденція так званої «філософії тотожності», «тотожності мислення та буття». У цьому сенсі, ставлячись до свого предмету як до правових явищ, що перебувають поза юридичним знанням, як до обєктивних закономірностей права, правова наука повинна розглядати уявлення про правову реальність як тотожні цій реальності. Такий (певною мірою натуралістичний) погляд на обєкт будується на прийнятті положення про існування деякої системи знань, «вихідні положення якої уявляються абсолютно безспірними і виступають як очевидні факти самої дійсності». Постолювання цих вихідних положень і дає змогу трактувати предмет науки як обєктивну реальність (закони обєктивної реальності), а отримуване у дослідженні знання розглядати, абстрагуючись від умов та засобів його продукування, тобто в установці, що обєкт дослідження є таким самим, якими є наші знання про нього. Якщо дотримуватися такої натуралістичної точки зору, то засад для виявлення відмінностей обєкта і предмета науки, а також зясовування змісту такої відмінності нема. У правознавстві такої схеми міркувань як актуальної дотримуються і нині, а у галузевих науках - вона вважається панівною. «Оскільки норми цивільного права втілені у численних актах цивільного законодавства, - підкреслює А. Довгерт, - то останні також входять у предмет науки цивільного права» [86]. Безсумнівні плюси цього підходу, якщо його оцінювати з позицій позитивної юриспруденції, полягають у відповідності юридичного дослідження ідеалові обєктивності, у природному забезпеченні погодженості наукового знання, усуненні суперечностей між різними його сферами вже завдяки пізнанню законів самого обєкта, що відповідає як постулатам тривалий час панівної у нас версії матеріалізму, так і традиційним уявленням про природу права [171, c. 136].

Для протилежної позиції принциповою є вимога розмежовувати обєкт як реальність, що пізнається, і предмет науки як створювану певними дослідницькими засобами теоретичну модель цієї реальності. З цієї точки зору предмет - «це реальність, створена самою наукою, що існує лише постільки, оскільки є знання про обєкт» [171, c. 124]. Так, обґрунтовуючи необхідність розмежування обєкта і предмета загальної теорії права, В.А. Козлов відзначає: «Кожний складний обєкт має сутності різного порядку, що характеризують всебічно його, багатоманітні звязки і відносини, і кожна наука досліджує свою власну сутність, що й робить її відносно самостійною. Тому один і той самий обєкт вивчається різними науками, кожна з котрих фіксує в своїй системі знань специфічний предмет. Однак обєктивна орієнтація, трактування предмета як системи обєктивних законів приводить до абстрагування від діяльності субєкта пізнання і до ототожнення законів науки і законів реальної дійсності» [14, c. 109]. У такому розумінні обєкт юридичної науки «існує», а предмет формується у процесі пізнавальної діяльності правознавців залежно від тих чи інших світоглядних уявлень, гносеологічних установок і дослідницьких засобів.

Від прийняття однієї з цих позицій точок зору нерідко залежить трактування обговорюваних питань, розуміння конкретних проблем правознавства, підходи до їх вирішення. Зокрема, точне наслідування за першою вимагає абстрагуватися від умов, цілей та засобів наукового пізнання права, що не лише мінімізує можливості критики засад отриманого знання, змушує приймати «на віру» його предметну репрезентативність, а й фактично знімає питання про самостійність методологічних досліджень у межах юридичної науки. За другою - дослідницькі засоби перебувають залежно і від гносеологічної установки, і характеру соціокультурної ситуації, можуть створюватися шляхом методологічного конструювання, а отже, цільові методологічні дослідження і розробки є умовою побудови розгорнутого предмета правознавства і відповідного забезпечення найповнішого пізнання права. Крім того, оскільки наукове дослідження права, правових явищ здійснюється певними, властивими юриспруденції засобами і методами, то оцінити адекватність теоретичних конструкцій правової реальності (і відповідно істинність юридичного знання) можна лише настільки, наскільки характер і особливості застосовуваних методів дослідження виявляться спроможними у процесі опису і пояснення досліджуваних обєктів. Це означає, що за цією установкою філософські методологічні розробки вже не можуть сприйматися «шляхом замовчування» і розглядаються як достатня умова для наукової обґрунтованості правових теорій. Відтак методологія визнається фундаментальною сферою юридичної науки. Доречно нагадати, що серед методологів науки поширена думка, про те що філософія покликана давати тільки дефініцію істини, а проблема її критеріїв повинна вирішуватися винятково конкретними науками.

Наслідки акцентування на одній з цих установок виявляються і в дискусіях правознавців з конкретних питань юридичної науки. Прикладом можуть послужити розбіжності у розумінні наукового факту як фрагмента реальної дійсності і наукового факту як форми знання про цю дійсність. Так, позиція науковців, які наполягають на включенні у склад правознавства наукових фактів як фрагментів реальної дійсності [10, c. 217], може бути співвіднесена з онтологічною установкою на ототожнення обєкта і предмета правознавства, що веде до його натуралістичного розуміння. Критикуючи таку позицію, А.Ф. Черданцев розглядає наукові факти як такі, що становлять емпіричний базис науки, не самі «реальні факти», тобто фрагменти реальної дійсності, а форми достовірних знань про цю дійсність, тобто по суті, теоретичні конструкції реальної дійсності. До того ж, А.Ф. Черданцев не тільки розрізняє факт як подію реальної дійсності і науковий факт як форму знання, а й наголошує на важливості знакового існування наукового факту, мови юридичної науки. Тим самим учений, ігноруючи доцільність спеціального обговорення цієї проблеми, фактично користується конструкцією відмінності обєкта і предмета юридичної науки.

У ширшому контексті відмінності обєкта і предмета юриспруденції полягають, наприклад, у тому, що правова система, правовий статус, правовідносини, правозастосування, типи правового регулювання, правосвідомість тощо повинні розглядатися як теоретичні конструкції, що входять до предмета юридичної науки, які створюються під час наукового пізнання з приводу відповідних соціальних реалій і відповідними методами. Тому, оперуючи у процесі наукового дослідження цими поняттями, ми перебуваємо у межах предмета юридичної науки, оскільки правила такого оперування задаються не досліджуваною дійсністю, а методом науки. Вона виникала в теоретичній юриспруденції не тепер. «Встановлена у межах спостереження однотипність відносин між явищами, - зазначає Ф.В. Тарановський, - носить назву емпіричного закону і протиставляється закону у науковому сенсі, або математичному, тобто необхідному відношенню між явищами». «Часто закони у тому вигляді, в якому вони фіксуються в науці, проектуються на обєктивну реальність, тобто ті властивості, які притаманні закону як феномену пізнання, механічно переносяться на обєктивні закони. Для вирішення проблеми визначення предмету важливо те, що теорія відображає дійсність, формулюючи закони не відносно емпіричних даних обєктів, а відносно абстрактних (теоретичних) обєктів, їх систем. Іншими словами, теорія має своїм безпосереднім предметом системи абстрактних обєктів». Звідси випливає, що формульовані правознавцями у процесі юридичних досліджень твердження про факти правової дійсності є справедливими стосовно предмета науки, а їхнє співвіднесення з обєктом дослідження як правовою реальністю, їх онтологічна інтерпретація - це вже окрема проблема. Таке розуміння дає підставу стверджувати, що не можна ототожнювати формульовані юридичною наукою закони правового регулювання з правовою реальністю, так само як і поширювати висновки наукових досліджень безпосередньо на юридичну практику, оскільки правознавство має справу з правовою реальністю опосередковано, через свій предмет, який поєднує обєкт і засоби його дослідження. При цьому виправдано вважати, що закони обєкта і конструкції предмета науки перебувають, з методологічної точки зору, у відношеннях не тотожності, а пізнавальної відповідності. Звідси у правовому дослідженні неминуче актуалізуються проблеми способів обґрунтування, доказовості критеріїв істинності наукового юридичного знання тощо.

Нагадаємо, що для нашого дослідження доцільно розглядати аналізовані точки зору не просто як опозиційні гносеологічні конструкції, одна з яких є неадекватною науковому пізнанню, а як різні методологічні установки, що підлягають оцінці на можливість їх застосування у сфері юриспруденції, зокрема, щодо юридичної догми. Як зазначалося, натуралістична точка зору на процес пізнання має місце тоді, коли дослідження спирається на систему знань, вихідні положення котрої сприймаються як абсолютно безспірні і розглядаються як очевидні факти самої дійсності. Саме таким чином будуються міркування на рівні юридичного позитивізму, де правова дійсність обмежена чинним правом, а засобами його аналізу є конструкції юридичної догми, цілі визначаються забезпеченням завдань юридичної практики, а не пізнанням сутності законів правової реальності. Тому в юридичних розробках такого роду сама постановка питання про відмінність обєкта дослідження і предмета як створюваної у процесі знакового заміщення його теоретичної моделі втрачає сенс, оскільки досліджуваний обєкт - позитивне право, що вже існує як знакова система, адекватна характеру завдань, що вирішуються, - дійсно дані правознавцеві у безпосередньому спогляданні. У звязку з цим необхідності знакового заміщення такого обєкта нема, а юрист мислить не концептуальними схемами, а термінами і поняттями закону. Таким чином, на рівні юридичного позитивізму виходити з того, що аналітичні твердження стосуються самого позитивного права як обєкта дослідження і не потребують подальшої практичної інтерпретації, не лише допустимо, а й цілком виправдано.

Такі судження можуть сприйматися як зайві, якщо врахувати викладене розуміння юридичного позитивізму як сфери інтелектуальної діяльності правознавців. В інших контекстах можливі інакші трактування цього питання, зокрема, якщо поглянути на нього з певних аспектів уявлень про постнекласичну наукову раціональність. Наприклад, можна вважати, що коли йдеться про ціннісно-цільові структури суспільства, то юристи випередили постнекласичне розуміння науки і природознавство мінімум на 500-600 років. Ця обставина дозволила, як це уже зазначалось, Г.Дж. Берману стверджувати, що право повинне розглядатися як прототип західної науки, а «юристи схоластичної школи створили науку права, науку радше у сучасному західному, а не платонівському чи арістотелевому розумінні» [40, c. 234]. Проте до цього твердження вченого слід ставитися з певною обережністю. Адже сучасна постнекласична раціональність, на відміну від класичної, справді розглядає науку в системі ціннісно-цільових структур суспільства, але це можна трактувати як зміну в стратегіях розвитку науки, але не як зміну ставлення до методів наукового дослідження. Щодо методології пізнання юриспруденції з природознавством, як зазначалося, навряд чи це правомірне. Насамперед слід мати на увазі принципову різницю у способах обґрунтування і перевірки постулатів. Розглядати природничо-науковий експеримент і реалізацію юридичних ідей як рівнозначні способи перевірки гіпотез надто малоймовірно. Не випадково й сам Г.Дж. Берман поспішив дещо послабити напругу в заявленій тезі. «Що й казати, - пише він, - це не була точна наука на кшталт сучасної фізики або хімії, вона не піддавалась лабораторним дослідам, характерним для багатьох (нехай і не всіх) природничих наук, хоча й користувалася власним видом дослідної перевірки» [40, c. 154].

Однак й таке паліативне тлумачення науковості не знімає основних пересторог у позиції автора. Насамперед, це стосується характеристики західної науки нового часу як такої, що зосередилася «на формулюванні гіпотез» [40, c. 154]. Вбачаючи основу методу науки у висуванні гіпотез як способів упорядкування явищ, учений, на наш погляд, ігнорує тією обставиною, що наукова гіпотеза будується у межах предмета дослідження, теоретичної схеми, «сконструйованої» самою наукою, а не на основі певним чином зрозумілої потреби практики, не на розсуд дослідника. «Гіпотези розгортаються з базової схеми природи і вписані у неї, - зазначає він. - Експеримент є образ дій, котрий у своїй підготовці і проведенні обґрунтований і керується покладеним в основу законом і покликаний виявити факти, які підтверджують закон або відмовляють йому в підтвердженні. Чим точніше спроектована основна схема природи, тим точніше окреслена можливість експерименту. Часто згадуваний середньовічний схоласт Роджер Бекон ніяк не може тому вважатися попередником сучасного дослідника-експерименатора, він залишається поки що просто спадкоємцем Арістотеля» [51, c. 90-97]. Інакше кажучи, наукова гіпотеза не береться з соціальної реальності, а формується у предметі правознавства, «упорядковує» не явища, а знання і тому не може бути наслідком практичного розсуду юриста. Отже, без теорії і поза теорією наукова гіпотеза неможлива «за визначенням». Тому догматична юриспруденція завжди займалась обґрунтуванням правових положень, а не їхньою теоретичною концептуалізацією і перевіркою на істинність у науковому розумінні.

У такій логіці ставити знак рівності між класичною науковою раціональністю нового часу і «наукою схоластів», а отже, і догматичною юриспруденцією, досить проблематично. Тому розглядати прикладні юридико-позитивістські розробки з позицій наукового пізнання, у тому числі щодо обєкта і предмета дослідження, сенсу нема. Водночас догматичний науковий і філософський підходи до права у дослідницькій практиці нерідко реалізуються синкретично і в конкретних дослідженнях можуть бути виділені тільки шляхом методологічного аналізу. Тому обговорювана відмінність працює, в тому числі, як інструмент такого аналізу.

Значення відмінності обєкта і предмета дослідження у правознавстві загалом, а в юридичній науці як системі може бути подане через складність права як обєкта наукового пізнання і багатоаспектність юридичних досліджень. Вважається, що складність, багатогранність права як соціального явища передбачає, що воно тією або іншою мірою досліджується не лише правознавством, а й цілим комплексом суспільних наук, «виникає та існує незалежно від держави» [79, c. 96-114]. Поряд з цим і самі юристи досить активно звертаються до питань політології, економічної теорії, теорії управління, займаються соціологічними, соціально-психологічними, антропологічними, інформаційними та іншими аспектами права. У нинішніх умовах такі дослідження отримують додатковий імпульс у звязку з пошуком нових підходів до права і проблем правового регулювання.

Можна вважати, що всі такі дослідження тією або іншою мірою розкривають природу права, його роль у культурі та суспільстві. Водночас їхній змістовний дотик та перетин за недостатньо виразної відмінності обєкта і предмета правознавства постає насамперед як проблема «меж» юридичної науки, визначеності її предмета. Виглядати це може, наприклад, як питання про межу між юридичним дослідженням психологічних, антропологічних тощо аспектів права і дослідженням права психологами, філософами, соціологами і т.д. [42]. Ототожнення обєкта і предмета правознавства, що виходить з тотожності дійсності та знання про неї, призводить до натуралізації наших уявлень про права і ставлення до його моделей як до самої реальності права. При такій дослідницькій установці вихід за рамки панівної онтології права може виглядати виходом за межі права як явища. Звідси активізація звернень юристів до різного роду «неюридичної» проблематики нерідко розглядається як небезпека втрати правознавством своєї предметної визначеності, «розмивання» меж предмету юридичної науки. Висловлюючи таке ставлення до питання, О.Ф. Скакун вважає можливим уникнути цього завдяки певному «самообмеженню» правознавства, яке має полягати у зверненні до «неюридичних» абстракцій тільки в звязку з дійсністю позитивного права і реалізацією правових норм [75], тобто з позицій аналітичної юриспруденції. Для В.В. Копейчикова звернення правознавства до питань, що традиційно належать до інших сфер знань (філософія, економічна теорія, соціологія тощо), також є виходом за межі його предмету, який учений допускає за умови, що відповідними науками вони розроблені у стані, недостатньому для дослідницьких завдань юристів. Тому з цим юридична наука змушена займатися «неюридичними» проблемами, однак повинна звертатися до них «лише у тому звязку і в тому обсязі, в яких це необхідно для вичерпного, всебічного і детального вивчення саме держави і права»[22, c. 43].

Неважко помітити, що у межах наведених концепцій методологічне ставлення до проблеми повязане з прагненням позначити межі власного юридичного пізнання права, оскільки від цього залежить дослідницька «власність» юриспруденції на право і право юристів на «наукову автономію» через визначення явищ, закономірності яких і повинна розкривати правова наука. Як предмет юридичної науки тут розглядаються деякі явища, узяті у своєму теоретичному описі, але в обєктному відношенні. Таким чином, при обговоренні цих питань поза відмінністю обєкта і предмета правознавства ми змушені співвідносити різні онтологічні твердження, а по суті - робити оцінки явищ як таких, що підлягають юридичному дослідженню, так і тих, що перебувають за межами його «компетенції». Основою таких оцінок будуть виступати домінуючі правові поняття (право, правосвідомість, правова реальність, правова дійсність тощо), котрі розглядаються не як теоретичні конструкції, створені на певних засадах і за певними правилами, тобто як наукова реальність [99, c. 82], а як явища обєктивної реальності. Отже, обмеження щодо розширення предмета юридичної науки будуть задаватися не властивостями права, а панівними уявленнями про них. «Поняття предмету дослідження, - підкреслює Е.Г. Юдін, - за своїм змістом виражає залежність усякого конкретного акту пізнання від існуючої у певний час системи знань». Наприклад, якщо панівні уявлення про право, правову реальність будуються на фундаменті юридичного позитивізму, то й будь-які дослідження, що виходять за сферу позитивного права (за винятком суто прикладних) будуть розглядатися як «неюридичні». І навпаки, якщо право починає розглядатися як складний соціокультурний феномен, то сфера досліджень, що визнаються юридичними, починає розширятися до проблем правової ментальності, народного духу як джерела права і відношень між теорією права і юридичною методологією. Таким чином, поза відмінністю обєкта і предмета правознавства розмежування «юридичних» і «неюридичних проблем» у правових дослідженнях багато у чому перетворюється на питання онтологічної оцінки і в цьому сенсі не вирішує питання про предметну визначеність юридичної науки.

Дискутуючи з приводу предметної визначеності юридичної науки, ми пропонуємо інше бачення ситуації. На наш погляд, «побоювання деяких правознавців «розмивання» меж предмета юридичної науки не має під собою будь-яких раціональних підстав». У своїх міркуваннях Д.А. Керімов виходить з того, що держава і право - елементи єдиної соціальної дійсності, що підпорядковуються «загальним обєктивним закономірностям розвитку суспільства» [171, c. 15], через що для юридичного дослідження майже завжди існує необхідність вийти за межі державно-правових явищ, а неюридичні проблеми, органічно повязані з проблемами суто юридичними, разом з останніми становлять предмет правової науки» [171, c. 36]. Така логіка приводить ученого до висновку про безплідність спроб провести «абсолютну розмежувальну лінію» між предметами суспільних наук, що не заперечує можливості визначення предмета конкретної науки, але означає, що «відмежування предмета однієї науки від інших повинно йти не тільки лінією розчленування обєктів дослідження, а й аспектами і рівнями дослідження у разі збігу їхніх обєктів» [171, c. 42]. З такою інтерпретацією проблеми можна погодитися в частині «безплідності» пошуку абсолютної межі між «юридичним» і «неюридичним» в дослідженні права у тому сенсі, що ця межа, коли й може бути визначена, то лише як «ковзаюча», оскільки в процесі історичного розвитку правознавства вона помітно зсувається у бік того, що раніше вважалося «неюридичним». Щоправда, у розмірковуваннях Д.А. Керімова у цьому випадку переважає онтологізований підхід до проблеми. Так, зусилля з абсолютного розмежування предметів суспільних наук для нього є малопродуктивними, «оскільки самі суспільні явища органічно між собою повязані, взаємодіють і взаємо проникають у процесі свого розвитку» [171, c. 41]. Інакше кажучи, такі розмежування не носять абсолютно нормативного характеру, повязані з соціокультурною ситуацією, пізнавальною традицією, визначаються філософсько-методологічними установками, а отже, здійснюються не щодо узятих як фрагменти реальності обєктів дослідження, а через характеристики і співвіднесення їхніх теоретичних моделей, тобто предметів наук.

Таким чином, за виразного розмежування обєкта і предмета юридичної науки проблема багатоаспектності юридичних досліджень і питання предметної визначеності правознавства набувають інших понять і переміщуються з плану онтологічних тверджень про право у сферу гносеологічних характеристик правової науки, методології пізнання права.

Стосовно теорії права і наукових напрямків у правознавстві В.А. Козлов, окрім онтологічних тверджень і методологічних особливостей, розглядає й інші критерії предметної визначеності [94, c. 21-29]. Це дозволяє звернути увагу на методологічні проблеми юридичної науки, повязані з співвіднесенням різнопланових уявлень про право, їхнім синтезом у межах єдиної теоретичної системи. При такому підході до різних аспектів дослідження права, з одного боку, досягається розширення предмета юридичної науки, а з другого - виникають проблеми співвіднесення нових уявлень про право з усталеними поняттями і категоріями, що оформляють певну концепцію права. М.І. Козюбра слушно зазначає: «Необхідність переосмислення предмета загальної теорії держави і права обумовлюються також процесами інтеграції, які характерні практично для всіх наук».

Розширення предмета юридичної науки, в тому числі й за рахунок досліджень різних аспектів права, можна вважати однією з характеристик її еволюції. Але необхідно розрізняти прикладні дослідження та розробки, що здійснюються юристами у ході вирішення певних окремих проблем, та їхні спроби поглянути на право з різних ракурсів для поглиблення знань про нього як про ціле. У першому контексті повернення до різних «неюридичних» питань повязане з вирішенням конкретних дослідницьких або практичних завдань юриспруденції, коли зясовуються не стільки цілі відкриття деяких властивостей самого права, скільки встановлюються суттєві для правового регулювання закономірності суспільних відносин і соціальних процесів, доцільність використання в юридичних практиках інформацій інших наук. Тому, мабуть, точніше йдеться не про розширення предмета правознавства, а про комплексний характер сучасної науки права, її «поступове» входження до системи сучасного наукового пізнання, що зумовлює залежність отримання обґрунтованого «юридичного» знання про права лише у взаємозвязку з даними інших, насамперед суспільних наук.

Цю думку доречно пояснити, процитувавши висловлювання вітчизняного вченого. «Багато питань цивільного права, - зазначає М.В. Гримич, - не могло б бути вирішено без використання положень: психології - при дослідженні, наприклад, ціленаправлених вольових актів; логіки - при формуванні понять і систематизації досліджуваного матеріалу; історії - при простежуванні шляхів розвитку цивільного законодавства; пізнаних законів технічного (при обґрунтуванні сутності винахідницького права), наукового (при виявленні природи права на наукове відкриття) та інших видів творчості (при розкритті змісту авторського права)» [90, c. 145]. Відзначаючи, що проблеми правотворчості не досліджувалися представниками інших наук, Д.А. Керімов пише: «Але у кожному конкретному випадку створення нормативно-правового акту, скажімо, при вирішенні тих чи інших значних за обсягом народногосподарських завдань, не було випадку, щоб до розробки цього акту не залучались у тій чи іншій формі спеціалісти багатьох галузей наукового знання. І було б великою наївністю вважати, що всі проблеми, які постають перед теорією і практикою правотворчості, можуть бути самостійно вирішені юридичною наукою. Без звернення за допомогою до інших суспільних, природничих і навіть технічних наук (у відповідних випадках), без інтеграції знань, накопичених цими науками, не може бути й мови про пізнання і використання тих спільних і специфічних закономірностей, котрі необхідні для правотворчості, що йде в ногу з потребами сучасного світу…» [171, c. 41].

Самостійність цих контекстів, звісно ж, є відносною, оскільки навіть у процесі власне теоретичного дослідження, через історично сформовану практичну орієнтацію професіональної свідомості, юриспруденція неминуче робить проекцію досліджуваної проблеми у простір реального життя і ніби паралельно «бачить» план її реалізації. Реалізація ж вимагає саме всебічної оцінки існуючих умов, врахування різних процесів і закономірностей (від психологічних - до економічних). Звідси правознавець, який здійснює теоретичне дослідження, неминуче кожного разу повинен співвідносити свої ідеальні побудови з наявною соціальною реальністю, тобто постійно здійснювати їхню мисленнєву експериментальну перевірку шляхом такого співвіднесення. Додавши до цього сформовану у нашому суспільстві традицію, оцінювати наукові праці залежно від їх виходів у сферу практичних пропозицій, умовно кажучи, інженерного конструювання, що вимагає визначеності, в тому числі за своєю адресністю відносно професійної практики, тобто реалізованості цих пропозицій, ми отримуємо винятково складний простір юридичного дослідження. Притому специфіка цього дослідницького простору полягає у тому, що домінує в ньому не план ідеальних побудов, а емпірично сприйнята реальність і уявне конструювання фрагментів цієї реальності. Якщо перевести таку дослідницьку роботу правознавців у систему уявлень класичної науки, то виникає аналогія синкретичного поєднання в юридичному дослідженні кількох діяльностей: теоретичної (робота з поняттями), експериментальної (інтерпретація теоретичних суджень в уявленнях і термінах соціальної практики), інженерно-проектувальної (розроблення пропозицій з удосконалення законодавства), професіональної практики і організаційно-технічної діяльності (забезпечення реалізації чи впровадження таких пропозицій). Отже, правознавці у своїй дослідницькій діяльності змушені виконувати такий обсяг роботи, до якого у природничих сферах залучаються представники чотирьох «спеціальностей».

Однак, про розширення предмета правознавства за рахунок його звернення до «неюридичної» проблематики можна говорити тоді, коли таке звернення переслідує мету поглиблення наших уявлень про природу, сутність, функції права, його роль у культурі і суспільстві тощо. Оцінювати цей процес як розмивання предмета юридичної науки можна, мабуть, тільки з позицій юридичного позитивізму. З огляду на методологію наукового пізнання це інтерпретується як формування знань про різні сторони обєкта дослідження. І тут основна складність - співвіднесення таких знань, їхній синтез у межах єдиної теорії.

Це можна проілюструвати таким прикладом.

У 60-х рр. С.С. Алєксєєв розробив теорію механізму правового регулювання. Введений Н.Г. Александровим термін [2], що отримав розгорнуте теоретичне осмислення, теоретично структурований зміст, стає юридичною категорією, що являє собою окрему правову теорію. Описуючи юридичну модель правового регулювання, С.С. Алєксєєв запропонував поняття «психологічний механізм впливу права на суспільні відносини» [7]. Учений наводить цей термін у лапках, підкреслюючи цим, що теоретичний статус цього поняття для правознавства не є тотожним статусу поняття «механізм правового регулювання». Однак, психологічні аспекти правового регулювання вводяться у предмет юридичного дослідження. Слід зауважити, що психологічні фактори і тут беруться як «фрагменти реальності», тобто обєктивно, і як теоретична ідеалізація, оскільки психологічний механізм пропонується розуміти як аспект правового регулювання. Таким чином, правове регулювання стає єдиним предметом - обєктом дослідження, а механізм правового регулювання сприймається як опис юридичної реальності.

Звісно, психологічні фактори у праві завжди привертали увагу науковців при обговоренні юридичної проблематики. Услід за Л.І. Петражицьким, юристи навіть правові норми обговорювали як «душевні переживання», а осмислення психологічної дійсності, її значення для права можна виявити практично у публікаціях багатьох науковців [14]. Проте тут психологічні фактори уже обговорюються не в звязку з правом, не у плані його засад або факторів впливу, а поміщаються «всередину» позитивної юридичної теорії, і тим самим на них поширюються правила юридичної моделі і відношення як до грані юридичної дійсності. Відмінність вбачається лише у тому, що за допомогою механізму правового регулювання здійснюється результативний правовий вплив, тобто забезпечується передбачуваний і належний результат, а психологічний вплив позначається на досягненні належного результату і є ніби ще одним «каналом» дії права.

Далі до «психологічного механізму» ученим робляться нові «додатки». С.С. Алєксєєв у праці «Механізм правового регулювання…» (1966 р.) тільки окреслює соціальні аспекти правового регулювання, здебільшого як його зовнішнє середовище, а в 1972 р. вже пише про «соціальний механізм дії права» [6]. Причому сприйнятий підхід до правового регулювання через його механізм реалізується й іншими авторами, зокрема В.П. Казимирчуком, на дослідження якого вказує сам С.С. Алєксєєв [148, c. 63-68]. Характеризуючи соціальний механізм, дії права, учений, відзначає: «Щоправда, поняття «механізм» тут набуває своєрідного відтінку: воно виражає не цілісну систему тісно повязаних, взаємодіючих елементів правового регулювання, а радше окремі аспекти характеристики права. Але якщо і тут йдеться про процес правового впливу, то перед нами механізований підхід, і, отже, цілком допустимо говорити про соціальний механізм правового регулювання» [6, c. 212]. Таким чином, у межі цієї теорії включено ще одну дійсність, ще одну грань такого явища, як правове регулювання.

Послідовно розвиваючи теорію правового регулювання, С.С. Алєксєєв у 1981 р. вводить у її межі уявлення про інформаційний вплив права. Тут ставлення до права вже будується як до різновиду соціальної інформації, аналізується його ціннісно-орієнтаційний вплив, що базується на розгляді права не лише як самостійної цінності, а й як носія інших соціальних і культурних цінностей. При цьому свідченням того, що це не приватна думка автора, а процес органічного розвитку теорії правового регулювання, є активна участь у ньому певного кола науковців. До речі, сам С.С. Алєксєєв сприймає такими, наприклад, праці В.М. Кудрявцева.

Якщо ж відмовитися від натуралізації механізму правового регулювання і розглядати його як теоретичну модель правового регулювання, то психологічний, соціологічний та «інформаційний» механізми також повинні інтерпретуватися як моделі правового регулювання. Тут можна говорити про модельне «представлення» у предметі правової науки формально-юридичної, психологічної, соціологічної і інформаційної «сторін» правового регулювання. Це, безперечно, сприяє всебічному пізнанню права. Проте залишається незясованим питання про співвідношення цих сторін правового регулювання.

Вважається, що «однобічні» знання про обєкт приводять до його якісно нового теоретичного осмислення тільки за умови їхнього синтезу в єдиній теоретичній схемі, у межах концепції. У нашому правознавстві таким прикладом є обєднання різнопланових уявлень про право через категорію «правова система» [7]. Тут соціологічні, психологічні, формально-юридичні уявлення про правове регулювання інтерпретуються як такі, що обєднані лише відношенням до обєкта дослідження. Такий стан справ не тільки допустимий, а й досить поширений у науці. Однак евристичний «прорив» передбачає створення теоретичної конструкції, що забезпечує синтез різнопланових знань про обєкт, тобто досліджень і розробок у просторі предмета науки. Для аналізованої ситуації таку теоретичну конструкцію розробити, судячи з усього, не вдалося. Не випадково С.С. Алексєєв досить швидко відмовився від ідеї множинності механізмів правового регулювання (аспектів правового регулювання) і розгорнув інтерпретацію цієї проблематики у межах традиційної юридичної предметності через введення уявлень про загальні дозволи, загальні заборони і типи правового регулювання [3].

Відмінності між обєктом і предметом юридичної науки дають підставу для ще одного репрезентованого представника механізму правового регулювання як окремої наукової теорії. Якщо не брати до уваги ці відмінності, то щодо механізму правового регулювання застосовуються переважно позитивно-юридичні інтерпретації, тобто здійснюється опис структури процесу правового регулювання суспільних відносин. Тому сприйняття цього механізму як певної юридичної реальності тривалий час домінувало у нашій теорії держави і права. Слід визнати, що онтологічне розуміння механізму правового регулювання було властиве й С.С. Алєксєєву, про що свідчать згадувані способи обґрунтування психологічного, інформаційного та інших механізмів правового регулювання. Таке ж ставлення до механізму правового регулювання характерне для декого в теоретиків права й сьогодні.

Якщо ж звернутися до недавньої історії вітчизняної науки права, то у цьому аспекті досить виразне політичне свідчення того, що механізм правового регулювання відіграв (і відіграє) у ній ще й методологічну роль. До того ж, з цих позицій саме методологічне значення конструкції механізму правового регулювання може вважатися першорядним. Але він важливий не тільки у теоретичному описі, а і як методологічна конструкція став належно оцінюватися наукою, хоч і таке визнання прийшло до нього лише недавно. Отже, вже сьогодні можна досить впевнено стверджувати, що наше правознавство сприйняло механізм правового регулювання не лише як поняття теорії права, як пояснювальний принцип правового впливу на суспільні відносини, а й як методологічну конструкцію, що багато у чому визначила характер юридичних досліджень, в тому числі у галузевих науках. Що стосується загальної теорії права, то тут механізм правового регулювання став методологічною схемою. І якщо теоретики не приділяли належної уваги обговоренню такої ролі механізму правового регулювання, то це можна пояснити якраз відсутністю в нашому правознавстві трактування послідовної відмінності обєкта і предмета юридичної науки. Про це ж свідчать і поширені у 60-70-х рр. заперечення проти уведення поняття «механізм правового регулювання» на тій підставі, що в радянській теорії права вже існувала категорія, що охоплювала фактично те саме коло юридичних явищ, тобто правова надбудова суспільства. Проте як категорія історичного матеріалізму, вона в принципі не могла «творити» конструкцію предмета наукової теорії. Натомість як механізм правового регулювання, що був неідеальним обєктом філософського характеру, а ідеалізованою теоретичною абстракцією, що редукує правове регулювання до структурно-функціональних уявлень, вважався «несучою конструкцією» наукового предмета теорії права. Незалежно від усвідомлення цього факту правознавцями теоретичне осмислення правової дійсності через категорію і структуру механізму правового регулювання стало помітно коригувати предмет теорії права, його організацію.

З традиційної точки зору предмет науки - це те, що наука вивчає у конкретному обєкті. Таке розуміння обєкту і предмета науки, на думку автора, страждає досить суттєвим недоліком, вадою принципового характеру - у ньому відсутня навіть постановка питання про цінність поняття «обєкт науки», про функціональне призначення цього поняття, і про те, яку роль воно повинно виконувати у характеристиці конкретної науки і що взагалі цій науці воно дає. У даному випадку питання про цінність поняття підміняються одвічною данністю і соціальною цінністю того явища, яке розглядається як обєкт науки.

Інша принципова вада традиційного підходу полягає у наданні поняттю «предмет науки» невластивих йому функції: «те, що вивчає наука», - це обєкт науки, а не її предмет. У цій ситуації «предмет науки» традиціоналістами відокремлюють від обєкту науки лише шляхом словесної еквілібристики: виявляється, що предмет науки - це те, що наука вивчає «в обєкті». А «обєкт науки» - деяке реальне явище, яке існує ще до наукового вивчення. Але тоді виникає питання: а яке відношення це реальне явище взагалі має до конкретної науки, який функціональний звязок того, що позначається як «обєкт науки» і самої цієї науки? У традиційному підході до проблеми це питання залишено без відповіді.

Щоб визначити зміст і призначення цього поняття, слід у терміні «обєкт науки» звернути увагу на слово «обєкт». Під «обєктом» у філософському значенні розуміється те, що протистоїть субєкту у його практичній і пізнавальній діяльності. Іншими словами, «обєкт» - це не яка-небудь частина обєктивної реальності, а така її частина, яка вступила у взаємодію із субєктом, залучена у діяльність людина (практичну або пізнавальну).

Без субєкта нема обєкта. Обєкт науки виникає у процесі включення деякого явища у пізнавальну діяльність людини. Тому визначати «обєкт науки» як те, що існує до пізнавальної діяльності, неправильно. До процесу пізнання, спрямованого на деяке реальне явище, існує лише це явище, але не обєкт науки. Отже, те, що називають «обєктом науки», правильніше співвідносити не з наукою (як системою знань чи навіть сферою діяльності), а з постаттю вченого. «Обєкт науки» - умовний термін, який позначає збірне поняття, що охоплює усе те коло явищ реальності, які залучені у пізнавальну діяльність вчених, які ідентифікують себе із відповідною цариною пізнання (тієї чи іншої науки). У строго функціональному розумінні «обєкт науки» - це те явище реальності (частина дійсності), яке потрапило у поле зору вченого, залучене в коло його пізнавальної діяльності. Тому функціональне призначення поняття «обєкт науки» полягає у тому, що з його допомогою визначається, намічається поле наукової діяльності, межі дослідницької уваги, сфера наукових інтересів.

«Предмет науки» - це спеціальний термін наукознавства (у його метатеоретичній частині), що позначає особливий параметр у характеристиці науки. Як вже було зауважено, функціональне призначення категорії «предмет науки» полягає в тому, щоб визначити, знання про що з усього того, що наукою вивчається, повинно ввійти в систему науки. Ця характеристика предмета науки уявляється принципово (методологічно) правильною. Однак вона потребує пояснення і детальнішої аргументації. Справа в тому, що, коли предмет науки визначається через науку (систему науки), може скластися враження логічно замкнутого ланцюга, оскільки наука (її суть, зміст, система) визначається, як відомо, її предметом. Як розірвати це логічне коло? Можливий варіант - це запровадження «третього елемента»: формулювання «методу науки» у його ширшому значенні, фіксації «кута зору» науки на її обєкт через визначення її цілей і завдань.

Якщо перевести цю проблематику на мову сучасної теорії систем, то вирішення проблеми виглядає достатньо чітко: цілі і завдання науки визначають її функції, а функції визначають будову науки як інформаційної системи. Однак категорія «предмет науки» є «досистемною» (чи позасистемною) і на загал включає у себе (у деякій мірі навіть поглинає) характеристику цілей і завдань науки. Тому спроба окреслювати межі предмета науки через її систему залишає відчуття деякої логічної замкнутості. Ознайомлення із літературою (філософською і наукознавчою) показало, що ця проблема наукознавству і теорії пізнання відома. При цьому констатується, що виходу з цієї ситуації немає. Так, Л.К. Науменко зазначає: «Мета у її раціональному вираженні є не що інше, як деякий внутрішній, змістовний образ предмета», який ми хочемо бачити здійсненим. Мета також є деяким предметом, хоча і уявним. Цей предмет цілком може і повинен бути визначений у змістовних категоріях логіки: «предмет» визначається через науку, а наука визначається через предмет. «Завдання» - це просто нереалізований предмет, а предмет - лише реалізоване завдання. Де ж тут вихід? Його немає, скільки б ми його тут не шукали».

Насправді, сугубо формально-логічними засобами цю проблему не вирішити. Однак теорія і практика юриспруденції знають методи вирішення подібних проблем. З такого роду логічним завданням стикається правозастосовник: щоб встановити предмет доказу, потрібно знати норми, що стосуються справи, а щоб знайти ці норми, потрібно знати факти, що складають предмет доказу по цій справі. З позиції формальної логіки також створюється замкнуте коло. Вийти з нього можна за допомогою прийому, який може бути названий «методом човника»: правозастосовник повинен звертатися то до фактичної сторони справи, то до його юридичної сторони, поступово уточнюючи ту чи іншу. По суті, так і здійснюється робота вченого з предметом науки і системою її знань.

Отож функціональне призначення категорій «предмет науки», на думку автора, полягає в тому, щоб визначити, знання про що, з усього того, що наукою вивчається, повинно увійти в систему науки. А функціональне призначення поняття «обєкт науки» полягає в тому, що з його допомогою визначається, намічається поле наукової діяльності, межі дослідницької уваги, сфера наукових інтересів вчених, що ідентифікують себе з тією чи іншою наукою.

Розділ 3. Професійне методологування

.1 Рівні та категорії методології у професійній правознавчій діяльності

Прикладна методологія як спосіб виконання людиною будь-якої професійної діяльності існувала до виникнення науки як особливої, історично перехідної, форми організації знань і мислення. Тому, на думку Г.П. Щедровицького, остання виникає всередині цієї методології, а не сама собою, причому зявляється порівняно пізно - у XVII ст., коли створювалася онтологічна картина природи й Галілео Галілей відкривав дві науки механіки [588, c. 7-24]. Але в логіці реального історичного поступу людства все було навпаки: лишень після «Роздумів про метод» Р. Декарта і «Нового Органона» Ф. Бекона методологія стала обовязковим компонентом спочатку наукових пошуків, а поступово й усіх інших форм людської діяльності. Так постає й набуває надуманої всезагальності науковий підхід чи метод, котрому притаманні такі обєктивні складові: 1) наявність ідеального обєкта, 2) вичленення з цього обєкта предмета наукового пізнання, 3) обґрунтування способу, або методу дослідження, 4) проведення експерименту як практики виняткового типу[45, c. 5].

У результаті сьогодні реальному світу щоденної практики життя і конкретної миследіяльності людей у формі науки як сфери суспільного виробництва і специфічного соціального інституту протистоїть світ ідеальних сутностей з його могутніми засобами пізнання і мисленнєвого конструювання неявних - невидимих і навіть неможливих - законів наскрізь утаємниченої безодні-реальності.

Методологія правознавства як вчення про структуру, логічну організацію, принципи, способи і засоби діяльності, а також про понятійно-категоріальний апарат разом із формами і методами досягнення тих чи інших завдань дослідження, субєктно уможливлюється на індивідуальному чи колективному рівні як специфічна, вочевидь надскладна і багатопредметна, професійна правознавча діяльність - методологування. Хоча останнє тісно й повязане з типом філософування (щонайперше виділяють східне і західне, класичне, некласичне, посткласичне і постнекласичне), все ж має свої особливості, що безпосередньо залежать від конкретної науково-методологічної школи. І це зрозуміло чому, адже будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, а й методологічний зміст, тому що спричинює критичний перегляд наявного понятійного апарату, концептів і підходів, норм і засобів інтерпретації досліджуваного матеріалу. Ось чому за кожною, а тим більше теоретичною чи інноваційною професійною діяльністю, мов тінь за освітленим рухомим обєктом, слідує метод, тобто спосіб досягнення її упредметненої мети, а самій цій діяльності притаманна методологічність, котру треба належним чином обєктивувати і відрефлексувати. У такий спосіб методологія науки, завдяки аналітико-рефлексивному вивченню низки конкретних науково-дослідницьких діяльностей, зокрема, у галузі правознавства, соціально утверджується як одна з фундаментальних форм самопізнання і самотворення цієї, найбільш інтелектоємної й переважно нематеріальної, сфери суспільного виробництва.

Задля вичерпної проблематизації вище сформульованих тематизмів звернемося до альтернативного типу методологування - системно-миследіяльнісної методології (СМД-методології), що розроблена школою Г.П. Щедровицького [181]. Вона, по-перше, усвідомлено відділяється від логіки, теорії пізнання, філософії і науки в цілому; по-друге, обґрунтовується як новий синтетичний спосіб мислення; по-третє, створює технологію синтезу різно-предметних знань і нові конфігурації із знаннєвих комплексів різного дисциплінарного походження; по-четверте, спрямована не на окремі науки і види діяльності, а на весь універсум людської діяльності; по-пяте, оголошує мегатенденцією сучасної культури методологізацію усіх можливих сфер цієї діяльності; по-шосте, програмує і розповсюджує методологічний спосіб мислення у просторі реальної соціальної взаємодії; по-сьоме, програмує і зреалізовує практику організаційно-діяльнісних ігор; по-восьме, узагальнює ОДІ як метод розвитку колективної миследіяльності; нарешті по-девяте, організовує методологічне співробітництво як міжпрофесійний соціокультурний рух, а також перші методологічні лабораторії, журнал, альманах. У будь-якому разі професійне методологування тут здійснюється в ситуаціях розриву у системі попередньої і нової діяльностей чи мислєдіяльностей і містить дослідження, критику, нормування і власне методичну роботу. Відтак методологування як діяльність: а) взаємодоповнює опис (до минулого) і проектування (до майбутнього) у створенні нових засобів мислення і діяльності; б) поєднує три пояси миследіяльності: соціально організоване і культурно закріплене колективне миследіяння, поліпарадигмальну мисле-комунікацію і чисте мислення, яке розгортається в невербальних схемах; в) діяльно виявляється, оформляється та організується на підґрунті і завдяки рефлексії як специфічний механізм розвитку діяльності, котрий зумовлює вичленення структурних новоутворень-засобів, що й знаменують кроки такого розвитку.

Конкретно окреслені типи методологування (сцієнтистське і системно-миследіяльнісне), на наше переконання, не стільки заперечують чи виключають один одного, скільки взаємодоповнюють і навіть в окремих змістових сегментах взаємозбагачують відмінною мисленнєвою інтенційністю, зреалізовуючи в багатоваріантних аспектах суспільного життя різні програми діяльно-наукового пізнання і перетворення світу. Крім того, вони не лише проблематизують сутність методологічної роботи, а й вказують на онтологічну наявність різного за масштабністю і досконалістю методологічного професіоналізму, котрий оргдіяльнісно формовиявляється у різних рівнях методологування. Рефлексивне виокремлення останніх, а також критичний аналіз категоріального апарату відповідних літературних джерел [13, 148, 257] дали змогу побудувати шестирівневу модель методологування як професійної правознавчої діяльності специфічного, надскладного типу життєво-мисленнєвого зреалізування людини в метасистемі суспільного виробництва (наука, економіка, культура, право, освіта, дозвілля тощо) (Додаток А.).

Характерними особливостями цієї моделі є: 1) метаметодологічний план мисленнєвого осягнення сутності методологічних конструктів (передусім категорій) у їхніх звязках і взаємозалежностях; 2) логіка розгортання методологічного професіоналізму (як генеральна, так і ситуативна), що організується як нарощування засобів, процедур, технік і мислесхем від першого рівня до шостого, а відтак символізує ускладнення та розширення актуального простору методологування; 3) відносна автономність рівнів методологічної професійної правознавчої діяльності, що зумовлена таким фактом: за кожним із них обєктивується своя специфічна дійсність, де перші три відображаються між собою та специфічно поєднуються на трьох наступних з допомогою механізмів переоформлення та інтегрування, а в системній сукупності інтенційно спрямовані до межі абсолютної методологічної досконалості - чистого мислення, котра у просторі пізнавальної творчості тотожна теоретичному мисленню. 4) змістове підтвердження кожного рівня специфічним критерієм як мірилом достовірності здійснюваних методологічних дій-інтенцій, їх відповідності обєктивній логіці розгортання-постання дійсності; 5) деталізоване зреалізування ідей і принципів відомої схеми колективної миследіяльності як базового засобу віта-практичного здійснення методологічної роботи на трьох взаємозалежних поясах (соціально організованого колективного миследіяння, думки-комунікації, котра виявляється й закріплюється у словесних текстах, і чистого мислення, яке розгортається в невербальних схемах, формулах, графіках, таблицях, картах, діаграмах і т. ін.) [181, c. 286-293].

Очевидно, що аргументоване обґрунтування як вище окреслених, так і не названих особливостей запропонованої моделі виходить за стислий формат цього повідомлення, потребує окремого, більш ґрунтовного і логічного, висвітлення. Тому обмежимося дотичним аргументуванням модульних звязків між встановленими рівнями методологування та їх відповідними критеріями.

У царині науки предметом методологічного аналізу, як відомо, є не створення нової теорії, а дослідження загальної структури і типології наявних методів дослідження, зясування тенденцій і напрямків їх розвитку, а також проблема взаємозвязку різних методів, методології і підходів у процесі наукової творчості. Саме ґрунтовність такого аналізу зрештою й визначає докорінну зміну точки зору професійного науковця: замість того, щоб обговорювати той обєкт, що пізнається у предметі, він починає вивчати те, як сам мислить, якими поняттями користується, які пізнавальні ситуації є у предметі аналізування, яких принципів і правил дотримується та які засоби і способи задіює при цьому. Відтак зародження методологічного аналізу датується цим мисленнєвим поворотом - зміною предметного погляду від обєкта до діяльності з ним і мислення про нього. І коли ця зміна реально відбувається, то вона закономірно спричинює розгортання методологічної рефлексії котра вимагає піти далі - від певної миследії до виходу в рефлексивну позицію, тобто подивитися на себе як дослідника, з боку, уявити, що, власне, ти робив. У такий спосіб методолог зосереджується на рефлексивно-мисленнєвому напруженні, котре не лише відіграє критеріальну роль на цьому рівні методологування, а й дає змогу побачити все багатство змісту як у ретроспективі, так і в перспективі. Тому рефлексія, вичерпуючи зміст діяльності на противагу абстрактному мисленню, до межі конкретна і суто субєктивна та повна хвилювань. Більше того, вона організує наші простір і час і «врешті-решт наше бачення власного життя, створює структуру нашої життєдіяльності... Одиницею є не дія, а дія плюс наступне рефлексивне прогумовування, наше переживання: як я діяв і що відбувалося?» [25, c. 43-44]. Звідси зрозуміло, чому методологічна рефлексія діє як обєктивний механізм розвитку діяльності: від неможливості цілепокладання через усвідомлення розупредметнених форм діяльності та її функціонального збагачення до пошуку адекватних засобів-новоутворень прийнятного розвязку системних проблем. Саме «з її допомогою новоутворення в матеріалі мислення можуть бути усвідомлені, функціоналізовані й описані як засоби, що розвязують проблемну ситуацію».

На третьому рівні методологування на перший план виходить методологічне розуміння, а його критерієм стає «здатність методолога відтворювати без спотворень думку опонента і передбачати її можливе продовження» [87, c. 21-39]. Це вимагає активної ситуативної участі в діалозі та дискусії, котрі стимулюють свідоме створення методологом певних ідеалізацій результатів колективної роботи. Тоді його власна свідомість організується у вигляді топів (просторових зон) або фасет (зон, що мають функціональне призначення), котрі продукують нерозуміння, тобто пустоту в усвідомленні, яку неможна заповнити знанням чи звести до наявних уявлень. Таке нерозуміння робить свідомість методолога проблемною, котра депроблематизусться шляхом переводу утвореної фасети в топи, тобто у структуру просторових місць, і в такий спосіб переходу інтенційної свідомості спочатку від нерозуміння до розуміння з усвідомленням того, чого саме він не осягає, а потім, на підґрунті постання все більш глибинного розуміння, - до методологічного мислення, котре становить домінантну сутність вищого, четвертого, рівня методологування. І це має логічне пояснення, адже інтенційно-діяльний рух-поступ такого конструктивно зорієнтованого мислення здійснюється не в пустоті, а в складно-організованому смисловому полі - полі розуміння, яке формується за умов дискусії і комунікації методолога з колегами і представниками інших наук. «Саме методологічне мислення, - пише Ю.В. Громико, - є дуже цікавим організмом, котрий, прагнучи виробити і сформувати нове бачення складного обєкта, в якийсь момент раптом починає виробляти уявлення про самого себе, «повертається» від розгляду обєкта до рефлексії і розуміння самого мислення. Подібна зміна інтенціональної спрямованості свідомості, організованого відповідно до принципів методогічного мислення з обєкта на мисленнєву діяльність, вельми часто зреалізовується у проблемній ситуації, коли уявлення про обєкт сформувати не вдається. У цьому випадку важливим є аналіз засобів миследіяльності, спрямованої на визначення і зясування відсутніх, недостатніх для розвязання задачі засобів, які треба сконструювати» [87, c. 30].

Отже, зазначені проміжні рівні методологування співорганізовані у такий спосіб, що між ними, за умов належної методологічної професійності, налагоджується відкритий системний звязок, що як певний значущий продукт методологічної роботи уможливлюється на відповідних семінарах, диспутах, конференціях. «При цьому функція розуміння стосовно мислення полягає в тому, щоб постачати останньому матеріал для організації і конструктивної переробки, втручаючись в усе нові професійно-предметні сфери. Функція мислення щодо розуміння полягає у позначенні того, що є проблемним, які мисленнєві засоби в даний час у людства відсутні» [87, c. 21-39]. Так і методолог фатумно задає формат подвійності свого професійного життя: він одночасно живе в соціальному світі і в культурі.

Методологічна робота, поряд з методологічною діяльністю, не випадково характеризує один із двох вершинних рівнів професійного методологування. Вона становить не лише сутнісне ядро СМД-методології (у 1981 р. Г.П. Щедровицький дав її характеристику за шести ознаками), а й чітко відмежовує від філософської, теоретичної, проектної, методичної видів робіт, пояснює відмінності між різними типами знань, науковими знаннями і рефлексивними, різними предметними позиціями у виробленні обєктивних знань, нарешті між схемами обєкта діяльності та схемами самої діяльності в індивідуальній та колективній миследіяльності [13,]. Серед основних рис методологічної роботи називаються такі:

1)методологічна робота не є дослідницькою у «чистому вигляді»; вона містить також критику і схематизацію, програмування і проблематизацію, конструювання і проектування, онтологічний аналіз і нормування; її суть полягає не стільки у пізнанні, скільки у створенні методик і проектів, у творенні заново; тому вона обслуговує весь універсум людської діяльності проектами і приписами, що перевіряються не на істинність, а на можливість реалізації;

)методологія відрізняється від методики тим, що до межі насичена знаннями, й обіймає чітко відмежоване рафіноване дослідження, котре підпорядковане нормуванню у єдності з проектуванням і критикою як складовими методологічного мислення;

)методологія розширює науковий підхід, створюючи композиції із знань різного типу і підтримуючи лінію на розрізнення типів знання й відповідних їм типів мислення, надаючи підґрунтя для такого розрізнення вона створює і використовує знання про знання, плекаючи саму себе;

)методологія поєднує знання про діяльність і мислення зі знаннями про обєкти цієї діяльності та мислення, безпосередньо обєктивні знання з рефлексивними саме у способах такого поєднання й закладена найважливіша особливість методології, що задає логіку рефлексії;

)методологія враховує відмінності та множинності позицій дослідника стосовно обєкта, що веде до роботи з різними уявленнями про одне і те ж як характерної риси миследіяльності; лише після цього ставиться питання про реконструкцію обєкта в такому вигляді, у якому він існує «насправді», не забуваючи про те, що онтологічне уявлення справжнє лише з історично обмеженого погляду, а тому треба звязувати між собою всі типи знання і поперемінно приписувати їм індекс обєктивності;

)у методології обєднання знань відбувається не за схемами обєкта, а за схемами самої діяльності шляхом фокусування професіоналами своїх уявлень, участі в єдиній кооперації та мисленнєвій обробці окремо взятого обєкта методологування відтак у методологічній роботі виробляється як онтологічне уявлення щодо структури професійно-кооперативної діяльності, так і аналогічне уявлення про обєкт діяльного мислення-перетворення.

Сутнісна характеристика ознак методологічної роботи, їх мислесхеми та пояснювальні функції дана у працях Г. Щедровицького.

Таким чином, «методологічна робота спрямована не на природу як таку, а на миследіяльність та її організованості, причому останні мають ніби подвійне існування: один раз як елементи і компоненти мислення та діяльності, а другий - як незалежні атомарні утворення (здебільшого штучно-природничі), що розмножені в різних формах і повязані між собою процесами миследіяльності» [181, c. 7-24]. Щоб професійно працювати із знаннями різних типів (про діяльність, про обєкти) треба розробляти логіку рефлексії, синтетично обіймаючи при цьому й методологічну рефлексію, і методологічне розуміння, і методологічне мислення з його критерієм «чистоти-досконалості».

.2 Базові рівні професійного методологування у правознавстві

Обґрунтування методологічних аналізу і рефлексії як базових рівнів професійного методологування зумовлене їх винятковою роллю в утвердженні самого методологічного відношення людини до дійсності, не зважаючи на те, яка дійсність підлягає освоєнню - реальних чи ідеальних обєктів. При цьому таке відношення зароджується тоді і там, коли і де дослідник переходить від вивчення предметного змісту певного фрагмента реальності до зясування способів і засобів такого вивчення. Ф. Бекон як родоначальник методології вперше аргументував вирішальну роль методу в організації успішного пізнання: оскільки головна перепона на шляху до істини міститься не в предметі, а у застосуванні розуму людини, то треба спрямовувати зусилля насамперед на відшукання такого методу, який дозволяв би правильно зорієнтовувати теоретичну і практичну діяльності, підвищувати їх ефективність з допомогою системи методів, що дає змогу найкоротшим шляхом досягти істини. Отож, крім знань про світ, котрі вказують на те, що пізнається чи перетворюється, фактично з часів Ф. Бекона утверджується інший тип знань - знання про знання, котрі визначають те, яким чином (шляхом чи способом) досягається будь-яке нове знання. Так на історичній арені людства зявляється методологія, лише спочатку як учення про принципи, форми і способи побудови науково-пізнавального діяння, а в XX ст. як необхідна складова не тільки однієї наукової, а взагалі будь-якої діяльності тією мірою, якою остання стає предметом усвідомлення, навчання, оптимізації і творення.

На сьогодні методологія правознавства у найзагальнішому парадигмальному форматі - це вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно - правових явищ. У цьому визначенні, зважаючи на зміст поданої мислесхеми, принциповими принаймні є три моменти.

По-перше, методологія правознавства ґрунтується на діяльнісному підході, який дає змогу зясувати її смисл, обґрунтувати способи творення різнопредметних міждисциплінарних та інших видів знань про право та правові явища, бо професійне правове методологування є важливою складовою будь-якої повноцінної правознавчої діяльності, без якої вона втрачає не лише спрямування, а й внутрішню організацію. «Діяльність - зауважує Г.П. Щедровицький, - єдина реальність», а тому вона «має розглядатися не як атрибут окремої людини, а як базова універсальна цілісність, значно більш широка, ніж самі «люди». Не окремі індивіди тоді створюють і продукують діяльність, а навпаки: вона сама «захоплює» їх і примушує «поводитися» певним чином. Стосовно окремої форми діяльності - мовлення-мови - В. Гумбольдт висловив схожу думку так: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми» [181, c. 93-97]. Відтак, освоюючи упродовж життя різні види діяльності, кожна особа закономірно долучається до методологування, котре, на жаль, відбувається стихійно і малоусвідомлено, і лише одиниці досягають його вищих рівнів.

По-друге, методологія правознавства не обмежується аналізом лише вже усвідомлених, раціонально обраних дослідником засобів, а передбачає також осмислення не завжди чітко визначених засад, передумов або ситуацій пізнавальної діяльності. У цьому функціональному форматі методологія, на переконання Е.Г. Юдіна, постає як «рефлексія стосовно смислу і спрямованості того чи іншого виду діяльності, причому рефлексія, мета якої - не тільки раціоналізація діяльності, але й виявлення її мотивів, моральних і ціннісних регуляторів», а відтак реалізація усіх духовних, особистісних сил людини Загалом рефлексія - це «уявлення у свідомості того, що і як я роблю» (Г.П. Щедровицький); вона є межово конкретна, субєктивна, повна переживань, а тому діє як протилежність абстрактному мисленню [181, c. 41-49]. Природно, що в СМД-методології рефлексія - найважливіший конституційний момент миследіяльності. Але якщо вона у професійній і предметній роботі визначає умови і межі докладання відповідних знань, норм, умінь і навичків, то у процесі колективного пошуку - під час конфлікту, при проблематизації чи розробці методологічних засобів - вона уможливлює саму МД як реальність.

По-третє, сучасна методологія правознавства (правознавчої діяльності) виходить за рамки наукового пізнання, миследіяльнісно обіймаючи увесь соціокультурний світ у його мультипроблемності, багатопредметності, конкретно-історичном часовому просторі. А це означає, що її цікавить те, як чи у який спосіб діють люди, з одного боку, за законами соціальності (формовідповідності), з іншого - за законами культури або змісту. Зрозуміло, що це лише межові, ідеальні типи поведінки, між якими наявна нескінченна кількість траєкторій життєзреалізування кожної особи. Причому для одних життя в суспільстві характеризується переважанням соціальної форми, для інших - культурного змісту, ще для інших - певною збалансованістю його формозмістових витоків. За будь-яких обставин тотальна проблемність життя у методологічному опрацюванні знаходить відображення як проблема створення-вибору певного плану чи окремої програми дій, а її адекватний розвязок можливий лише в контексті постійно змінних вітаісторичних ситуацій. При цьому проблемний простір методології характеризується своєрідною тривимірністю рефлексивного відношення до: а) традиційних проблем, зафіксованих у культурі, б) сучасних соціокультурних ситуацій, до їх індивідуальних та колективних діячів, їхніх ставлень, цінностей і цілей, в) власної миследіяльності самих методологів і тих дослідників, управлінців, мислителів, котрі самостійно здійснюють методологування. Отже, методологія «як сфера чи організм діяльності, що охоплює масу різних утворень чи функціональних елементів - цілі і завдання діяння, засоби, процедури, продукти та ін.» (За Г.П. Щедровицьким [181, c. 365]), інтенсивно розвивається у трьох напрямах: 1) розширює свій горизонт діяльного впливу, тобто все більше проникає у різні сфери людського життя та форми повсякденного практикування; 2) збільшує перспективу, себто детально обґрунтовує принципи і форми мислення, діяльності, МД і ПМ; 3) заглиблює свою інструментальну присутність у культурі і соціальному житті - безперервно збагачує та удосконалює наявну номенклатуру засобів методологування на всіх його рівнях (аналізу, рефлексії, розуміння, мислення, методологічних роботи і діяльності). Звідси закономірною є діяльнісна цілісність методології, адже будь-яка діяльність набуває методологічної вагомості як тільки стає предметом усвідомлення, навчання, оптимізації, творення.

Висловлені аргументації дають змогу стверджувати, що засадничою умовою налагодження власне методологічного відношення людини до дійсності є аналіз самого різноаспектного знання про здійснювану діяльність, а достатньою - рефлексія процесу отримання цього знання. Власне у взаємодоповненні цих умов і виникає методологування - спочатку як специфічне ставлення і розуміння, згодом і як складна робота та унікальна діяльність, а в підсумку здобуваються методологічні знання, основна функція яких полягає у тому, щоб внутрішньо організувати і відрегулювати процес пізнання чи практичного перетворення того чи іншого обєкта. До того ж, скажімо, у системі наукового пізнання, де має місце ієрархічна організація знань, майже завжди під час їх використання пласти знань більш високого рівня абстрактності виконують методологічні функції щодо більш конкретних, спеціалізованих. І це зрозуміло чому, адже «всіляке обєктивне знання, - як пише Е.Г. Юдін, - послуговується людям двічі - спочатку як пояснення навколишньої реальної дійсності, а потім у ролі засобу, методу під час розвязання тих чи інших проблем. Фактично будь-яка наукова теорія виконує методологічні функції, коли вона використовується за межами її власного предмета, а наукове знання у цілому відіграє роль методології стосовно сукупно практичної діяльності людини».

Загальна характеристика методологічного аналізу, що свого часу здійснена відомими науковцями (В.А. Лекторський, В.С. Швирев, Е.Г. Юдін та ін.), вказує на те, що реальне уможливлення цього аналізу є надскладною справою професіоналів, зважаючи на його різні завдання і форми, типи і рівні. Тим більше, що останні традиційно прирівнюються до типів і рівнів методології загалом, що не зовсім коректно, принаймні тому, що співвідношення між методологією і методологічним аналізом з філософського погляду виявляється як діалектика загального та одиничного, а з позицій системного підходу розглядається як відношення «ціле - елемент».

У XX столітті в англо-американському культурному просторі (головно після війни) утвердилася у ролі домінантного напрямку аналітична філософія, яка спричинила розвій певного типу філософського мислення, що вимагав чіткості і точності використання термінології поряд з обережним ставленням до широких філософських узагальнень та спекулятивних суджень. У її лоні «особлива увага приверталася до проблематики значення, постулювання методу аналізу як підґрунтя філософської рефлексії з метою організації філософії як «строгого знання», заперечення жорсткого водоподілу між власне філософськими проблемами і питаннями логістики, лінгвістики, методології» [90, c. 34-36]. Задаючи загальну спрямованість на максимально можливе розчленування обєктів досліджуваної дійсності, цей метод утворився у процесі рефлексії науковцями предметних теорій і забезпечував регуляцію та контроль як пізнавальної, так і практичної діяльності за логікою «руйнівного» проникнення думки і дії у світ невидимого, непроявного, безформеного, фрактального.

Предметом методологічного аналізу, як вважає А.Г. Спіркін, є не створення нової теорії, яка б давала повний і систематизований опис усіх існуючих і можливих методів, а дослідження загальної структури і типології наявних методів, зясування тенденцій і напрямків їх розвитку, а також проблема взаємозвязку різних методів у науковому дослідженні. Про методологічний аналіз як цілісне діяння можна говорити після виходу у світ роботи Р. Декарта «Міркування про метод», у якій мислитель уперше охарактеризував пізнання як відношення субєкта і обєкта й завдяки цьому обґрунтував такий аналіз як роздуми про обставини та передумови пізнавальної діяльності, про інтелектуальні засади і методи міркування, що потрібні для досягнення істинного знання [102, c. 123].

Вагомий внесок у розвиток методології в XVIII столітті здійснює Іммануїл Кант, котрий чітко розмежував конститутивні і регулятивні принципи пізнання, обєктивний зміст знань і форми, з допомогою яких воно організується у систему, й у такий спосіб визначив особливий статус методологічного знання та виокремив методологію від теорії пізнання (див., наприклад, розділ «Трансцендентальна методологія» у «Критиці чистого розуму») [152]. І звичайно ж еталонної досконалості філософський аналіз пізнання був здійснений Г. Гегелем, котрий створив своєрідну методологію раціоналізованої діяльності абсолютного духу і похідної від неї діяльності людського пізнання, яким властива діалектика як всезагальний метод.

Отже, розуміння ролі і функцій методології і методологічного аналізу зокрема у системах наукового пізнання і практичного перетворення дійсності за кілька останніх століть істотно змінилося: вузький формально-логічний підхід поступився місцем моделям і теоріям, що змістовно та інструментально збагатили проблематику професійного методологування, котра охопила соціокультурні, гуманітарні, ціннісні та інші виміри знань і пізнавальної діяльності. У проекції на сучасну науку як сферу духовного виробництва методологічний аналіз є формою її самосвідомості, авторефлексії (Г.П. Щедровицький). Він висвітлює моделі та інваріанти поєднання знань і діяльності, зясовує будову, організацію, способи отримання та обґрунтування перших, передумови і чинники утвердження другої, водночас типологізуючи і систематизуючи сферу людського діяння-перетворення. Нарешті цей аналіз перетворює всі ці та інші організованості у засоби усвідомленого вибору, наукового пошуку, проектування, конструювання, ситуативного виживання та буденного практикування.

Спрямування аналітичної діяльності залежить від типу методологування - нормативного чи дескриптивного, хоча очевидно, що будь-яка методологія більшою чи меншою мірою завжди виконує нормативні функції. За нормативного методологічного аналізу природно переважають конструктивні завдання, повязані з розробкою позитивних рекомендацій і правил здійснення діяльності. Тоді методологічні знання обєктивуються у формі приписів, правил чи норм, які фіксують зміст і послідовність зреалізування певних видів діяльності і виконують, на думку Е.Г. Юдіна, три основних функції: а) забезпечують правильну постановку проблеми як із змістовного, так і з формального погляду; б) надають у розпорядження дослідника засоби для розвязання вже поставлених завдань і проблем, тобто висвітлюють інтелектуальну техніку ведення наукової роботи; в) оптимізують організацію досліджень та інших способів професійного практикування. Яскравим прикладом реалізації останньої функції була оригінальна праця Є.С. Жарикова, в якій ставилася і вирішувалася проблема зведення до мінімуму нерезультативності зусиль учених і водночас підвищення підсумкової продуктивності їхньої праці шляхом дотримання певних принципів, створення відповідних можливостей, використання прихованих організаційних та психологічних резервів і засобів найкращого перебігу наукової діяльності як на індивідуальному рівні, так і груповому, колективному.

Дескриптивний методологічний аналіз полягає у ретроспективному описі наявних процесів наукового пізнання. Його головне завдання - «вивчення тенденцій і форм розвитку пізнання з боку його методів, категоріального і понятійного складу, а також характерного для кожного конкретного етапу схем пояснення». Прикладом цього типу аналізу є здійснена ще у 1965 році спроба В.А. Лефевра, Г.П. Щедровицького та Е.Г. Юдіна дати загальну характеристику системному підходу з окремої, внутрішньо єдиної дослідницької позиції . У підсумку вся картина опису зростання складності основоположних підходів до дослідження і методів наукового пізнання диференційована зазначеними авторами на чотири етапи або рівні організованого пошуку, котру можна подати у вигляді мислесхеми (Додаток В.), що побудована за формулою «3+1=1». У її зміст фіксує основні способи або етапи чи рівні дескриптивного аналізу в ретроспективі опису добре опрацьованих методологами процесів наукового пізнання. При цьому кожний наступний, спосіб охоплює всі попередні й водночас вирішує певні нові завдання. У форматі презентованої наступності поетапного дослідження-опису системний підхід природно повязується або з функціональним описом, або з описом поведінки, або ж розглядається як новий, ще більш складний і метасистемний, тобто «комбінований».

За принципом кватерності (схема «3+1») існує принаймні чотири рівні організації (виробництва, передачі) методологічного знання, що за логікою дедуктивного підходу презентують загальну схему метоології від її найвищого рівня - філософської методології - до окремонаукового (Додаток Г.). Очевидно, що методологічний аналіз на кожному з цих рівнів є різним за спрямуванням, функціями, змістом та результатами діяння, що повно підтверджує інформація таблиці 1.

Зрозуміло, що, з одного боку, завдяки цій своєрідній функціональній спеціалізації всі рівні методології утворюють складну систему, у межах якої між ними наявне досить визначене підпорядкування, з іншого - вкрай цікавими є взаємозвязки і взаємопереходи аналітичного методологування між зазначеними рівнями. Вкажемо на основні динамічні залежності.

По-перше, філософський рівень, як зауважує Е.Г. Юдін, постає як змістовне підґрунтя всілякого методологічного знання, оскільки лише на ньому формуються пізнавальні установки дослідника і, більше того, тільки під час філософського аналізу виявляються історично конкретні межі кожної наукової теорії, кожного методу, усвідомлюються переломні ситуації у розвитку тієї чи іншої наукової дисципліни, нарешті здійснюється світоглядна інтерпретація результатів науки.

По-друге, єдність філософського і загальнонаукового рівнів методологування є в основі дисципліни, що отримала назву «методологія наукового пізнання». Вона може бути визначена як «філософське вчення про систему апробованих принципів, норм і методів науково-пізнавальної діяльності, про форму, структуру і функції наукового знання. її призначення - виявити та осмислити рушійні сили, передвісти, засади і закономірності зростання та функціонування наукових знань і пізнавальної діяльності, організувати проектно-конструктивну діяльну роботу. її аналіз і критику». Загалом методологія науки обіймає всю сукупність пізнавальних засобів, у т. ч. понятійно-категоріальний апарат наукового дослідження, використовувані в ньому методи і теоретичні моделі, методологічні принципи і настановлення, дослідницькі проекти і програми.

По-третє, філософське знання набуває дієвості і методологічної вагомості в конкретному науковому дослідженні не само собою, не ізольовано, а у тісному взаємозвязку з іншими рівнями методологування. «Філософсько-методологічні положення і принципи в сучасній науці переломляються, конкретизуються принаймні двічі: спочатку на рівні загальнонаукових принципів і концепцій, а згодом на рівні спеціально-наукової методології». Водночас методики і конкретні дослідницькі прийоми відносно незалежні від базових принципів і методів наукового пізнання і застосовуються майже незмінно в різних методологічних системах.

По-четверте, необхідним компонентом філософської методології є соціокультурний аналіз науки. Це означає, як підкреслює Е.Г. Юдін, що методологічне знання, крім науки, має своїм обєктом усю культуру, і насамперед той її пласт, в котрому наявне діяльнісне джерело і повязаний з ним могутній імпульс раціоналізації, що стимулює розвиток наукового знання і багато в чому визначає його проникнення у найрізноманітніші сфери життя. У цьому разі методологічний аналіз виходить за межі внутрішньонаукових проблем методології, а розповсюджується на проблеми взаємодії науки та інших сегментів культури і суспільства. А Г.П. Щедровицький, виділяючи у взаємодії методології і науки кілька стратегій, обґрунтовує найприйнятнішу - соціокультурну [181, c. 294-310].

Отже, реальна практика методологічного аналізу способів продукування нового знання передбачає переплетення і взаємодоповнення рівнів його проведення з тенденцією переважання того чи іншого рівня методологування і відповідно до його завдань виконання специфічних функцій. У будь-якому разі стратегічно він спрямований на утвердження співвідношення між теорією і методологією як ціллю і засобом, оскільки перша спрямована на отримання знань про той чи інший фрагмент дійсності, а друга - на сам процес - спосіб чи шлях - добування цих знань. Звідси цілком закономірно є давня прискіплива увага методологів науки до структури і процесу наукового дослідження [76, c. 248] і навіть в окремих випадках визначення предмета методології як «внутрішньої будови науково-дослідної діяльності, що розглядається як з боку змісту, так і з боку організації».

Таблиця 1 Рівні методології та особливості методологічного аналізу на кожному з них

Рівні методологіїОсновні особливості методологічного аналізу та його результатів1. Філософська методологія· філософський аналіз, який виконує методологічні функції, визначаючи найзагальніший підхід чи спосіб пізнання явищ дійсності, перетворення її певного фрагмента; · філософія відіграє подвійну методологічну роль: здійснює конструктивну критику наявного наукового знання з позиці умов і меж його застосування, адекватності його методологічного фундаменту та загальних тенденцій розвитку і воднораз дає світоглядну інтерпретацію результатів науки з погляду тієї чи іншої картини світу; · як регулятивні принципи, методи і форми пізнання діють філософські ідея, положення, способи умогляду і рефлексії, які за певних умов можуть бути застосовані до вивчення науково-пізнавальної діяльності; · основний зміст цієї методології становлять загальні принципи пізнання категорійне наповнення науки і система філософських знань загалом, а її підсумок - світоглядне узагальнення одержаних результатів й удосконалення наукової картини світу.2. Загально-наукова методологія· методологічний аналіз принципів, методів і форм організації знань, що функціонують у багатьох науках і відповідають їх обєкту і предмету дослідження; · дає вказівки щодо способів розробки змістовних і формальних теорій та концепцій, допомагає обґрунтувати принципову структуру й основні лінії взаємозвязків у досліджуваному обєкті; · задіює методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, експеримент), загальнологічні методи (аналіз, синтез, індукція, аналогій, дедукція та ін.), а також такі форми знання, як поняття і закони, гіпотези і теорії, і водночас оперує такими загальнонауковими процедурами, як ідеалізація, формалізація, абстрагування, моделювання тощо; · специфіка аналізу тут визначається певною нейтральністю до конкретних типів предметного змісту і разом з тим апеляцією до тих чи тих загальних рис процесу наукового пізнання у його достатньо розвинених формах. 3. Спеціально-наукова методологія· методологічний аналіз оперує сукупністю методів, прийомів дослідження і процедур, котрі вироблені і застосовуються у спеціальній науковій дисципліні; · передбачає залучення методологічних засобів із вищих рівнів аналізу за умови, що вони неодмінно одержують належну предметну інтерпретацію і розробку (наприклад, правила та умови проведення фізичних та хімічних експериментів, з одного боку, і соціологічних та психологічних - з іншого); · має також справу з технічними прийомами, приписами, нормами та методами конкретно-наукової діяльності, котрі здебільшого підлягають деталізованому розмежуванню (скажімо, загальна методологія економічного дослідження, методологія економічного аналізу, методологія економічного інжинірингу тощо); · в аналітичній практиці дослідження всі методики розглядаються разом із філософською та загальнонауковою методологією, у контексті вирішення більш принципових завдань наукового пізнання.4. Окремонаукова методологія· методологічний аналіз на цьому рівні дослідження має ситуативний характер, тобто з допомогою відповідних методик і технік практично зреалізовує той чи інший метод за конкретних умов і завдань пошукування; · зорієнтований на тематичну локалізацію та чітке упредметнення набору дослідницьких процедур, котрі забезпечують одержання достовірного емпіричного матеріалу і його адаптивну первинну обробку, · конкретні методологічні прийоми є відносно незалежні від методологічних принципів і застосовуються майже завжди в однаковій формі у межах різних методологічних орієнтацій; маючи відносну самостійність, вони залежать від теоретичної позиції дослідника і від парадигми тієї наукової школи, у просторі якої були створені; · на цьому рівні аналіз має справу із високоспеціалізованим методологічним знанням, яке через властиві йому функції безпосередньої регламентації наукової діяльності завжди характеризується явною нормативністю.

Висновки

Очевидно, аналітична характеристика структури і процесу наукового дослідження, хоча й не виходить за межі предмета наших методологічних пошукувань - професійного методологування, все ж потребує окремого деталізованого розгляду. Тому обмежимося визначенням найважливіших концептів, схем організації та спрямування дослідницького процесу. Зокрема, до набору концептів, що повно характеризують статичну структуру науково-пізнавальної діяльності, на наш погляд, належать такі:

.Субєкт наукової діяльності, котрий функціонує у сучасному світі на чотирьох рівнях: на індивідуальному - це дослідник, науковець, який акумулюючи певний соціокультурний досвід, працює у системі пізнавальної творчості автономно, самостійно; на груповому чи колективному - творча група чи наукове співтовариство як «сукупний науковець» (лабораторія, інститут, академія тощо), котрий інтегрує в собі низку умов і можливостей продуктивної пізнавальної діяльності; на соціумному - суспільство в цілому, яке так чи інакше розвязує проблеми) соціальної організації науки та аналізує її особливості в різних соціально-економічних структурах; на глобальному - людство загалом із його сучасною науковою картиною світу, спеціальними організованостями розвитку та популяризації науково-дослідної діяльності як важливої складової сучасної культури: прикладом тут може бути діяльність такої міжнародної організації, як «Римський клуб» [20, c. 833-839].

.Обєкт дослідження. В методологічному обґрунтуванні це не просто зовнішня реальність, а та, котра спеціально окреслена у своїх межах наукою шляхом здійснення принаймні чотирьох рівнів аналізу: філософсько-методологічний дає змогу осмислити самі процедури дослідження, з допомогою яких відбувається перехід від обєкта як спостережуваної реальності до обєкта дослідження (як системи наукових абстракцій), а також допомагає розрізняти власний зміст обєкта, незалежно від пізнавального субєкта, і пізнавальну форму, в якій відображений цей зміст (поняття, судження тощо); загально-методологічний, спираючись на відповідні принципи, визначає тип обєкта і конкретний спосіб установлення його меж (скажімо, пізнання системного обєкта вимагає не тільки зясування його структури, типів звязків, елементів, особливостей взаємодії з оточенням та ін., а й розгортання в моделях і в онтології такого його уявлення, щоб воно потім пояснювало різні предметні уявлення та зображувало їх у вигляді своїх проекцій); спеціально-методологічний, задіює визначений обєкту рамки певної наукової дисципліни й у такий спосіб уможливлює його експериментальне вивчення, систематичний опис, пояснення причин і тенденцій розвитку тощо; спеціалізовано-методологічннй тематично окреслює формат розупредметнювання виокремленого обєкта та розробляє конкретні процедури мисленнєвого оперування ним. Отож обєкт наукової діяльності не тотожний відповідному фрагменту реальності, він стає таким лише внаслідок матеріально-практичної і теоретичної діяльностей дослідника. Здебільшого спочатку він підтягає прєдметно-знаряддєвому впливу під час експерименту (фізичного, соціологічного, психологічного та ін.), а для того щоб стати обєктом теоретичного мислення, його мисленнєво перетворюють в ідеальний обєкт з допомогою системи понять і спеціально створених наукових абстракцій. Серед умов ефективної аналітичної роботи з обєктами пізнання основними є максимально точна постановка проблеми, чітке формулювання дослідницького завдання і розробка критеріально обґрунтованої програми дослідження.

Отже, отримані результати дослідження і окреслені проблеми дозволяють з достатньою упевненістю стверджувати, що методологія сучасного правознавства може і повинна розглядатися сьогодні як самостійний напрям юриспруденції, як визначальний фактор її розвитку.

Список використаних джерел

1.Аверинцев С.С. Античная риторика и судьбы античного рационализма / С.С. Аверинцев // Риторика и истоки европейской литературной традиции. - М.: Русский язык, 1996. - С. 122-128.

2.Айзерман М.А. Выбор вариантов: основы теории / М.А. Айзерман, Ф.Т. Алескеров. - М.: Наука, 1990. - 397 c.

.Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма/ Н.Г. Александров. - М.: Юрид. лит., 1961. - 341 с.

.Алексеев Н.Н. Введение в изучение права / Н.Н. Алексеев. - М.: Тип. Сазонова, 1918. 184 с.

.Алексеев С.С. Объективное в праве / С.С. Алексеев // Правоведение. 1971. № 1. С. 112118.

6.Алексеев С.С. Право: азбука теория философия. Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. М.: Статус, 1999. 712 с.

7.Алексеев С.С. Теория права / С.С. Алексеев. 2-е изд. - М.: БЕК, 1995. 311 с.

8.Алексеев С.С. Философия права / С.С. Алексеев. - М.: НОРМА, 1997. 336 с.

9.Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С.С. Алексеев. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: НОРМА, 2002. - 608 с.

10.Андерсон П. Размышления о западном марксизме на путях исторического материализма / П. Андерсон; пер. с англ. М.: Прогресс, 1991. - 322 с.

11.Андреев И.Д. Методологические основы познания социальных явлений/ И.Д. Андреев. - М.: Юрид. лит., 1977. - 217 с.

12.Андреев И.Д. Теория как форма организации научного знания / И.Д. Андреев. - М.: Юрид. лит., 1979. - 311 с.

.Андрієвський А. Право як соціальне явище / А. Андрієвський // Науковий ювілейний збірник, присвячений президентові Т.Г. Масарикові: у 2-х т. - Прага, 1930. - Т. 2. - С. 220-229.

14.Анисимов О.С. Методология: функция, сущность, становление / О.С. Анисимов. - М.: ЛМА, 1996. - 380 с.

15.Антологія української юридичної думки. в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Том 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права / упоряд.: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко; відп. ред. В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко. - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. - 568 с.

16.Аристотель. Топика / пер. с греч. А.В. Кубицкого. - М.: Эксмо, 1978. - 318 с.

.Аристотель. Метафизика / пер. с греч. А.В. Кубицкого. - М.: Эксмо, 2008. - 608 с.

.Арістотель. Нікомахова етика пер. з давньогрецьк. В. Ставнюк. - К.: Аквілон-Плюс, 2002. - 480 с.

.Арендт Г. Становище людини / Г. Арендт; пер. з англ. - Львів: Центр гуманіт. досліджень ЛДУ ім. І. Франка, 1999. 254 с.

.Арнаутова Л. П. Методологія та методи в правовій спадщині О. В. Стрілова / Л. П. Арнаутова // Актуальні проблеми держави і права. - 2010. - Вип.12. - С. 289-295.

21.Арно А.-Ж. Изучение предзаконодательного процесса - вклад в развитие теории нормотворчества / А.-Ж. Арно // Социальные аспекты правотворчества. - М.: Наука, 1980. - С. 78-90.

.Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Р. Арон - М.: Универс, 1993. - 606 с.

23.Артикуца Н.В. Термінологія законодавства і проблеми законодавчих дефініцій / Н.В. Артикуца // Актуальні проблеми юридичної науки: зб. тез міжнар. наук. конф. «Шості осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 26-27жовт. 2007 р.): у 3 ч. - Хмельницький: вид-во Хмельн. ун-ту управління та права, 2007. - Ч. І. - С. 6-13.

24.Аскиназий С.И. Общие вопросы методологии гражданского права / С.И. Аскназий // Ученые записки Ленинградского государственного университета. Серия Право. - 1948. - Вып. 1. - С. 38.

.Байниязов Р.С. Духовно-культурологический подход к правоведению и праву / Р.С. Байниязов // Новая правовая мысль. - 2003. - № 1. - С. 26.

.Байниязов Р.С. Правосознание и российский правовой менталитет / Р. С. Байниязов // Правоведение. - 2000. - № 2. С. 3140.

.Байтин М.И. Сущность права. Современное нормативное правопонимание на грани двух веков / М.И. Байтин. - М.: ООО ИД «Право и государство», 2005. 544 с.

.Бакиров В.С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора / В.С. Бакиров. Харьков: Выща школа. Изд-во при ХГУ, 1988. 152 с.

.Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві / О.О. Бандура. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2000. 200 с.

.Бандура О.О. Філософія права доби постмодерну: людина та її права / О.О. Бандура // Проблеми філософії права. - 2005. - Т. ІІІ. - № 1-2. - С. 250255.

31.Баранов В.М. Истинность норм советского права. Проблемы теории и практики / В.М. Баранов. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989. 400 с.

.Бартошек М. Римское право: понятие, термины, определения / М. Бартошек; пер. с чешск. - М.: НОРМА, 1989. - 448 с.

.Бачинин В.А. Морально-правовая философия / В.А. Бачинин. - Харьков: Консум, 2000. 208 с.

.Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук. Эстетика словесного творчества // М.М. Бахтин. - М.: Наука, 1979. - 489 с.

.Белкин Р.С. Ленинская теория отражения и методологические проблемы советской криминалистики / Р.С. Белкин. - М.: Наука 1970. - 189 с.

.Бентам И. Введение в основание нравственности и законодательства. Основные начала гражданского кодекса. Основные начала уголовного кодекса / И. Бентам. Избранные сочинения в 4-х т. - СПб.: Русская книжная торговля, 1967. - Т. 1. 678 с.

.Бережнов А.Г. Теоретические проблемы правопонимания и формирования содержания права / А.Г. Бережнов // Вестник Московского университета. Сер. 11. Право. - 1999. - № 4. С. 3-13.

.Берман Г.Дж. Вера и закон: примирение права и религии / Г.Дж. Берман; пер. с англ. - М.: Норма, 1999. - 432 с.

.Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Г.Дж. Берман; пер. с англ. М.: Изд-во МГУ, 1994. 592 с.

.Бернал Дж. Наука в истории общества / Дж. Бернал. - М.: Соцэкгиз, 1956. - 532 с.

.Бистрицький Є. Політична філософія посткомунізму: горизонти методології / Є. Бистрицький // Політична думка. - 1995. - № 1 (5). С. 313.

.Бігун В.С. Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис) / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. - 2005. - Т. ІІІ. - № 1-2. - С. 105127.

43.Блауберг И.В. Системный подход и системный анализ / И.В. Блауберг, Э.Н. Мирский, В.Н. Садовский // Системные исследования. Методологические проблемы. - М.: Наука, 1982. - С. 47-65.

.Блок М. Апология истории, или Ремесло историка / М. Блок. - М.: Медиум, 1986. - 248 с.

.Боброва Д.В. Цивільне право: в 2-х ч. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера та ін. - К.: Вентурі, 2004. - Ч. 1. - 544 с.

.Большая Советская Энциклопедия: в 30-ти т. - М.: Советская энциклопедия, 1968-1979.

47.Братасюк М Г. Філософсько-світоглядне знання як засіб формування сучасного юридичного мислення / М.Г. Братасюк, В.М. Братасюк // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2006. № 2. С. 2127.

48.Буева Л.П. Человек: деятельность и общение / Л.П. Буева. - М.: Мысль, 1978. 284 с.

.Булатов М.А. Логические категории и понятия / М.А. Булатов. - К.: Наук. думка, 1981. - 234 с.

.Бурлай Е.В. Философский уровень государственно-правовых исследований / Е.В. Бурлай // Методологические проблемы юридической науки: сб. науч. тр. / отв. ред. Н.И. Козюбра. К.: Наук. думка, 1990. С. 1940.

51.Бугерко Я. Процеси розгортання інтелектуальної рефлексії у модульно-розвивальному освітньому циклі / Я. Бугерко // Психологія і суспільство. - 2003. - № 4. - С. 46-53.

52.Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца XIX - начала XX веков / А. Валицкий // Вопросы философии. - 1991. -№ 8. С. 25-40.

.Васильев А.М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права / А. М. Васильєв. - М.: Наука, 1976. 234 с.

.Васьковский Е.В. Руководство по толкованию и приминению права для начинающих юристов / Е.В. Васьковский. - М., 1913. - 203 с.

.Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер; пер. с нем. / общ. ред. Ю. Н. Давидова. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.

56.Виготский Л.С. Психология / Л.С. Виготський. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. - 1008 с.

57.Винер Н. Творец и Робот / Н. Винер. - М.: Аспект-прогресс, 1966. - 253 с.

.Витрук Н.В. Об онтологическом статусе объективного и субъективного права / Н.В. Витрук // Правоведение. 1973. № 1. С. 8693.

59.Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: монографія / Ю.Л. Власов - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - 196 с.

60.Власть и право: из истории русской правовой мысли. Л.: Лениздат, 1990. 320 с.

.Воротилин Е.А. Онтология права в теории институционализма / Е.А. Воротилин // Правоведение. - 1990. - № 5. - С. 42-47.

.Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления: логико-гносеологический анализ / Е.К. Войшвилло. - М.: Изд-во МГУ, 1989. - 239 с.

63.Войшвилло Е.К. Проблема взаимоотношения эмпирического и теоретического знаний / Е.К. Войшвилло, А.Л. Никифоров // Диалектика научного познания: очерк диалектической логики - М.: Наука, 1978. - С. 417-420.

64.Всеобщая декларация ЮНЕСКО о культурном разнообразии, принятая Генеральной конференцией ООН по вопросам образованя, науки и культуры, на ХХХІ сессии, 2 ноября 2001г. [Электронный ресурс].

.Вступ до сучасної юридичної логіки: навч. посібник / за ред. М. І. Панова і В. Д. Титова. Харків: Ксилон, 2001. 198 с.

66.Вышинский А.Я. Некоторые вопросы науки советского права / А.Я. Вышинский // Советское государство и право. - 1953. - №4. - С. 24 - 45.

67.Габермас Ю. До легітимації через права людини / Ю. Габермас. К.: Український філософський фонд, 1999. 62 с.

68.Гадамер Г.-Г. Истина и метод / Г.-Г. Гадамер. М.: Прогресс, 1990. 700 с.

.Гайденко П.П. История и рациональность. Социология М. Вебера и веберовский ренессанс / П.П. Гайденко, Ю.Н. Давыдов. - М.: Политиздат, 1991. 367 с.

.Галкин Б.А. Право как социальная реальность / Б.А. Галкин // Вопросы философии. - 1978. - № 8. С. 7480.

.Гарник А.В. На пути «объективистского разволшебствования права»: М. Вебер, Т. Парсонс / А.В. Гарник // Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. - 2001. - Вип. 8. - С. 30-35.

72.Гарник А.В. Право в системно-теоретической интерпретации Н. Лумана: контингентность и аутопойэсис / А.В. Гарник // Філософсько-антропологічні студії 2001: спецвипуск. К.: Стилос, 2001. С. 244257.

73.Гарник А.В. Философия права: предметная специфика, место и значение в системе социально-гуманитарного знания / А.В. Гарник. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. 160 с.

.Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель; пер. с нем. - М.: Мысль, 1990. 524 с.

.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: в 3 т. / Г.В.Ф. Гегель; пер. с нем. - М.: Мысль, 1977. - Т. 3: Философия духа. 471 с.

76.Герасимов И.Г.Структура научного исследования: философский анализ познавательной деятельности в науке / И.Г. Герасимов. - М.: Мысль, 1985. - 248 с.

77.Гиляров А.Н. Разложение политических и общественных идеалов / А.Н. Гиляров // Философская и социологическая мысль. 1990. № 6. С. 102109; № 7. С. 8799.

78.Головатий С.П. «Верховенство закону» versus «верховенство права»: філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм / С.П. Головатий // Вісник Академії правових наук України. 2003. № 2-3. С. 96-114.

79.Головин А.И. Что такое методологическое исследование / А.И. Головин // Актуальные проблемы диалектической логики. - Алма-Ата: Наука, 1971. - С. 379-388.

.Голоскоков Л.В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной эпохи / Л.В. Голоскоков. - М.: Научный мир, 2003. - 317 с.

.Горшенëв В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе / В.М. Горшенëв. - М.: Юрид. лит., 1972. - 258 с.

.Гойман-Калинский И.В. Элементарное начало общей теории права / И.В. Гойман-Калинский, Г.И. Иванец, В.И. Червонюк. - М.: Экзамен, 2003. - 318 с.

.Гражданское общество, правовое государство и право («Круглый стол» журналов «Государство и право» и «Вопросы философии») // Вопросы философии. 2002. № 1. С. 350.

.Графский В.Г. Интегральная (синтезированная) юриспруденция: актуальный и все еще незавершенный проект / В. Г. Графский // Правоведение. 2000. № 2. С. 4964.

.Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права / Ю.И. Гревцов. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1987. - 128 с.

.Гредескул Н.А. Общая теория права / Н.А. Гредескул. - СПб.: Изд-во Сабашниковых, 1909. - 317 с.

87.Громыко Ю.В. Московская методологическая школа: социокультурные условия возникновения, идейное содержание, проблемы развития / Ю.В. Громыко // Вопросы методологии. - 1991. - № 4. - С. 21-39.

88.Гроф С. За пределами мозга / С. Гроф. - М.: Academia, 1993. - 457 с.

.Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців XIX - початку XX ст. / М. В. Гримич. - К.: Аристей, 2006. - 275 с.

.Грицанов А.А. Аналитическая философия / А.А. Грицанов, А.В. Филипович // Новейший философский словарь. - 3-е изд., испр. - Мн.: Книжный Дом, 2003. - С. 34-36.

.Грязин И. Текст права (Опыт методологического анализа конкурирующих теорий) / И. Грязин. - Таллин: Ээсти раамат, 1983. 187 с.

.Грязин И.Н. Методология права как диалектика правопознания (о структуре методологии права) / И.Н. Грязин // Методология права: общие проблемы и отраслевые особенности. - Тарту, 1988. - С. 4-24.

.Губаева Т.В. Язык и право. Искусство владения словом в профессиональной юридической деятельности / Т.В. Губаева. - М.: Норма, 2003. - 538 с.

.Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні закони дослідження / Д.А. Гудима // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / ред. кол.: П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. - Серія. Дослідження та реферати. Вип. 20. - Львів: Край, 2009. - 292 с.

.Гуренко-Вайман М.М. Історичні традиції формування сучасного громадянського суспільства в Україні / М.М. Гуренко-Вайман, М.М. Філик // Кримський юридичний вісник. Науковий збірник. - 2009. - № 1 (5). - С. 121-127.

.Гусарєв С.Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні аспекти/ С.Д. Гусарєв. - К.: Знання, 2005. - 375 с.

97.Гуторович О. В. Стиль мышления в научном познании / О. В. Гуторович. - Саратов: Сарат. гос. ун-т., 2002. - 198 с.

.Давид Р. Основные правовые системы современности (сравнительное право) / Р. Давид; пер. с фр. М. А. Круглова и В. А. Туманова. - М.: Прогресс, 1967. - 495 с.

.Даррест Р. Исследования по истории права / Р. Даррест. - СПб., 1894. - 268 с.

.Дворкін Р. Серйозний погляд на право / Р. Дворкін; пер. з англ. - К.: Основи, 2000. 519 с.

.Декарт Р. Избранные произведения / Р. Декарт - М.: Мысль, 1950. - 298 с.

.Декарт Р. Россуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскать истину в науках. Метафизические размышления. Начала философии / Р. Декарт. - М.: Мысль, 1998. - 396 с.

.Денежкин А. «Фактичность и значимость» Ю. Хабермаса. Новые исследования по теории права и демократического правового государства / А. Денежкин // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью. - М.: Academia, 1995. C. 181208.

.Денис Ллойд. Идея права / Денис Ллойд; пер. с англ. - М.: ЮГОНА, 2007. - 416 с.

.Денисов Ю.А. Абстрактное и конкретное в советском правоведении / Ю.А. Денисов, Л.И. Спиридонов. - Л.: Наука, 1987. 207 с.

.Депенчук Л.П. Богдан Кістяківський / Л.П. Депенчук. К.: Основи, 1995. 136 с.

.Дністрянський С.С. До юридичної методології // Державний архів Тернопільської обл., ф. Р3430, оп. 1, спр. 35, арк. 1-27.

.Дністрянський С.С. Загальна наука права і політики / С.С. Дністрянський. - Прага, 1923. - Т. 1. - 212 с.

.Дністрянський С.С. Погляд на теорію права та держави / С.С. Дністрянський. - Львів, 1925. - 176 с.

.Дністрянський С. Соціальні форми права / С. Дністрянський // Записки соціально-економічного відділу ВУАН. (+Київ). - 1927. - Т. 5/6. - С. 1-32.

111.Добреньков В.И. Методология и методика социологического исследования / В.И. Добреньков, А. Н. Кравченко. - М.: Наука, 1991. - 343 с.

.Добреньков В.И. Методология и методы научной работы / В. И. Добреньков, Н. Г. Осипова. - М.: Инфра, 2009. - 179 с.

.Драгоманов М.П. Политические сочинения: в 2-х т. / под ред. И.М. Гревса, Б.А. Кистяковского. М.: Тип. Сытина, 1908. Т. 1. 486 c.

114.Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального та прикладного знання (постнекласичне дослідження) / Л.Г. Дротянко. К.: Атіка, 2000. 324 с.

115.Дудченко В.В. Концепт позитивізму в юриспруденції: генезис та обґрунтування / В.В. Дудченко // Актуальні проблеми держави і права. - 2005. - Вип. 25. - С. 6-11.

.Дудченко В.В. Плюралістичне праворозуміння: досягнення української юриспруденції / В.В. Дудченко // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. - 2006. - Вип. 13. - С. 42-54.

.Дудченко В.В. Трансцендентність західної традиції права / В.В. Дудченко // Юридический вестник. - 2003. - №4. - С. 69-73.

118.Дюркгейм Є. О разделении общественного труда. Метод социологии / Є. Дюркгейм; пер. с фр. - М.: Наука, 1991. - 343 с.

.Егоров С.А. Политическая юриспруденция в США / С.А. Егоров. - М.: Наука, 1989. - 248 с.

120.Еремеев В.Я. Социологический метод: теория, онтология, логика / В.Я. Еремеев. - СПб.: Петрополис, 1995. - 144 с.

121.Ершов Ю.Г. Философия права (материалы лекций) / Ю.Г. Ершов. - Екатеринбург: Урал. кадр. центр, 1995. 55 с.

.Жени Ф. Законодательная техника в современных гражданско-правовых кодификациях / Ф. Жени // Журнал министерства юстиции. - 1906. № 8-9. - С. 130-158.

.Жерар Косейньяк. Ясне законодавство. Нариси з нормотворення. / Жерар Косейньяк. - у 2-х кн. - Кн. 1. Видання центру правової реформи і законопроектних робіт. К.: - 2000. - С. 165-180.

.Жеребкін В.Є. Логіка: підруч. для студ. юрид. ін-тів і фак., що вивчають дисципліну «Логіка» / В.Є. Жеребкін. - Х.: Основа, 1995. - 256 с.

125.Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов): учеб. пособие / К.К. Жоль. - К.: Атіка, 2001. - 288 с.

.Жилин А.А. Учебник государственного права. (Пособие к лекциям): в 2-х ч. - Петроград, - 1916. Ч. І. Общее учение о государстве.- 258 с.

.Заботин В.В. Этап усмотрения проблемы в мышлении и обучении / В.В. Жаботин. - Владимир, 1973. - 187 с.

.Забигайло В.К. Право и общество: Новые проблемы и методы буржуазного правоведения / В.К. Забигайло. - К.: Наук. думка, 1981. - 277 с.

129.Завальний А. Юридичні факти: історичні та сучасні аспекти розуміння / А. Завальний // Право України. - 2006. - № 1. - С. 112114.

.Завальнюк В.В. Взаємодія суспільства та права: антропологічний вимір / В.В. Завальнюк // Актуальні проблеми держави і права. - 2009. - Вип. 51. - С. 349-356.

.Загальна теорія держави і права: підручник за ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 349 с.

132.Загвязинский В.И. Методология и методика дидактического исследования / В.И. Загвязинский. - М.: Педагогика, 1982. - 160 с.

133.Заєць А.П. Світоглядні основи праворозуміння / А.П. Заєць // Вісник Академії правових наук України. 1997. № 2. С. 312.

134.Зайчук О.В. Правовая система США (историко-теретический анализ) / О.В. Зайчук. - К.: Наукова думка, 1992. - 136 c.

.Зиброва Г.П. Сравнительные исследования в социальных и гуманитарных науках: методология и история / Г.П. Зиброва // Журнал социологии и социальной антропологии. - 2001. - Т. IV. - № 3. - С. 171-176.

.Зивс С.Л. О методе сравнительного правоведения в науке государства и права / С.Л. Зивс // Советское государство и право. - 1964. - № 3. - С. 2936.

.Зиманов С. Опыт внедрения метода конкретно-социолгического исследования в правовую науку / С. Зиманов // Советское государство и право. - 1964. - № 12. - С. 1229.

.Зорин Г.А. Криминалистическая методология / Г.А. Зорин. - Минск: Наука, 2000. - 189 с.

.Зорькин В.Д. Позитивистская теория права в России / В.Д. Зорькин. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. 268 с.

.Иеринг Р. Дух римского права на различных ступенях его развития / Р. Иеринг; пер. с нем. СПб., 1875. 427 с.

.Иконникова Г.И. Основы философии права / Г.И. Иконникова, В.П. Ляшенко. М.: ИНФРА-М; Весь мир, 2001. 256 с.

.Ильин В.В. Классика - неклассика - неонеклассика: три эпохи в развитии науки / В.В. Ильин // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. - 1993. - № 2. - С. 16-35.

143.Ильин В.В. Политическая антропология / В.В. Ильин. - М.: Знание, 1998. - 284 с.

144.Ильин И.А. О сущности правосознания. Сочинения в 2 т. // И. А. Ильин. - М.: Медиум, 1993. - Т. 1: Философия права. Нравственная философия. С. 73300.

145.Ильин И.А. Понятие права и понятие силы (опыт методологического анализа) // И.А. Ильин. Сочинения: в 10 т. - М.: Медиум, 1994. - Т. 4. С. 730.

.Иоффе О.С. Вопросы теории права / О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородский. - М.: Юриздат, 1961. - 380 с.

.Казимирчук В. П. Право и методы его изучения / В.П. Казимирчук. - М.: Юрид. лит., 1965. - 204 с.

.Каган М.С. Человеческая деятельность / М. С. Каган. - М.: Политиздат, 1974. - 189 с.

.Кальной И.И. Философия права / И.И. Кальной. - Спб: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр пресс», 2006. - 259 с.

.Кант И. Метафизика нравов // И. Кант. Сочинения: 6 т. М.: Мысль, 1965. Т. 4. - Ч. 2. 478 с.

.Кант И. Трактаты и письма / И. Кант. - М.: Наука, 1980. 709 с.

.Кант І. Критика чистого розуму / пер. з нім. та прим. І. Бурковського. - К.: Юніверс, 2000. - 504 с.

153.Канторович Я. Первая статья гражданского кодекса / Я. Канторович // Право и жизнь. - 1925. - Кн. 2-3. - С. 1-8.

.Карбонье Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье; пер. с фр. - М.: Прогресс, 1986. 351 с.

.Карбонье Ж. Принцип «никто не вправе ссылаться на незнание закона» во французском праве / Ж. Карбонье // СССР-Франция. Социологический и международно-правовой аспекты сравнительного правоведения: Сб. статей. - М.: Наука, 1987. - С. 1417.

.Карнап Р. Значение и необходимость. Исследования по семантике и модальной логике / Р. Карнап. - М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1959. - 350 с.

.Карнер И. Социальные функции права / И. Карнер - М.-Пгр.: Госиздат, 1923. - 123 с.

158.Карсавин Л.П. Заблуждающийся разум? Многообразие вненаучных форм знания / Л.П. Карсавин. - М.: Юрид. лит., 1999. - 261 с.

.Карсавин Л.П. Философия истории / Л.П. Карсавин. - СПб.: Изд-во. СПб. юрид. ин-та, 1993. - 204 с.

.Карпович В.Н. Объяснение в социальном познании / В. Н. Карпович. - Новосибирск: Наука, 1989. - 175 с.

.Карташов В.Н. О многообразии подходов к праву и интегративному его определению / В.Н. Карташов // Юридические записки Ярославского государственного университета. 2003. Вып. 7. - С. 314.

.Касавин И.Т. Проблема и контекст. О природе философской рефлексии / И. Т. Касавин // Вопросы философии. - 2004. - № 11. - С. 1926.

.Кацан В.С. Системный подход и гуманитарное знание. Избр. статьи / М. С. Кацан - СПб.: А.С.Р., 1991. - 489 с.

.Кацапова И.А. Русская школа права: П. И. Новгородцев о необходимости этико-нормативного анализа права / И А. Кацапова // Вопросы философии. - 2003. № 4. - С. 152-159.

.Кедров В.М. Философия как общая наука / В. М. Кедров // Вопросы философии. - 1962. - № 6. - С. 60.

.Келле В.Ж. Переосмысление системной методологии: версия Ч. Чекленда / В.Ж. Келле // Системные исследования. Методологические проблемы. Ежегодник 1995-1996 гг. - М.: Эдиториал УРСС, 1996. - С. 361-376.

.Кельман М.С. Розуміння методології правознавства в юридичній літературі / М. С. Кельман // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - 2009. - № 2. - С. 3-12.

168.Керимов Д.А. Потребность, интерес и право (к вопросу об объективном и субъективном в праве) / Д.А. Керимов // Правоведение. 1971. № 4. С. 95103.

169.Новиков А.М. Образовательный проект. Методология практической образовательной деятельности. - М.: Эгвес, 2004. - 260 с.

170.Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1983. - 758 с.

171.Рузавин Г.И. Методология научного познания: учеб. пособие для вузов / Г.И. Рузавин - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. - 287 с.

172.Методология: вчера, сегодня, завтра: в 3-х т. / ред.-сост. Г.Г. Крылов, М.С. Хромченко. - М.: Изд-во Школы культурной политики, 2005. - 323 с.

.Новая философская энциклопедия: в 4-х т. - М.: ИФРАН; Мысль, 2000. - 2660 с.

.Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности: методологические проблемы современной науки / Э. Юдин. - М.: Наука, 1978. - 392 с.

.Краевский В.В. Методология научного исследования: пособие для студентов и аспирантов гуманитарных ун-тов. - СПб.: ГУП, 2001. - 278 с.

.Франк С. Л. Духовные основы общества / С. Л. Франк. - М.: Республика, 1992. 511 с.

.Сырых В.М. Метод правовой науки (основные элементы, структура) / В.М. Сырых. - М.: Юрид. лит., 1980. - 176 с.

.Ленин В. Философские тетради. К вопросу о диалектике // В. И. Ленин. Полн. собр. соч. - Т. 29. - С. 301-318.

.Пионтковский А.А. О методологии изучения действующего права / А.А. Пионтковский // Ученые записки ВИЮН. - 1947. - Вып. 7. - С. 11- 21.

.Нерсесянц В. С. Процессы универсализации права и государства в глобализирующемся мире/ В.С. Нерсесянц // Государство и право. - 2005. - № 5. - С. 50-56.

181.Щедровицкий Г.П. Избранные труды / Г.П. Щедровицкий - М.: Шк. культ. полит., 1995. - 760 с.