єктивної, точної, зрозумілої інформації, про діяльність органів державної влади та її посадових осіб відповідно до законодавства. Від прозорості влади, від якості інформування громадськості про діяльність її органів у демократичній державі також залежить ефективність функціонування публічної адміністрації.
На етапі становлення української держави проблема забезпечення прозорості в роботі органів влади є однією з основних перешкод, які стоять на шляху розвитку демократичного суспільства. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами.
Основою права на свободу інформації є відкритість, ді якою розуміється відсутність перешкод в одержанні інформації і можливості інформувати інших, тобто можливість шукати, запитувати, одержувати, а також передавати і поширювати інформацію. Це - можливість людини одержувати інформацію не тільки щодо себе самої, але також щодо соціальних, політичних та інших питань.
Як традиційне право людини свобода думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань постійно змінюється відповідно до розвитку нових технологій. Сучасний стан розвитку мережі Інтернет дозволяє реалізовуватися свободі слова і думки, а також забезпечує швидку передачу необмеженому колу осіб інформації.
Інтернет являє собою частину світової комунікаційної технології, яка активно розбудовується й еволюціонує в нинішньому сторіччі в зовсім нову інформаційну індустрію.
Сьогодні Інтернет поєднує 48 тисяч мереж, розосереджених по всій земній кулі. Деякі із цих подсетей охоплюють цілі географічні регіони, інші ж носять сугубо локальний характер. У цей час підключитися до Інтернету можна через супутники зв'язку, радіо-канали, кабельне телебачення, телефон, стільниковий зв'язок, спеціальні оптико-волоконні лінії або електропроводи. Всесвітня мережа стала невід'ємною частиною життя в розвинених і країнах, що розвивати.
Протягом п'яти років, Інтернет досягся аудиторії понад 50 мільйонів користувачів. Іншим засобам комунікації було потрібно набагато більше часу для досягнення такої популярності:
Вихід Інтернету в космічний простір, назване об'єднанням глобальних просторів, лише перший крок такої модифікації.
Серйозний крок з погляду розвитку людства зробила Організація Об'єднаних Націй, визнавши право на доступ в Інтернет одним з невід'ємних прав людини. Згідно із прийнятим документом, поширення інформації в Мережі повинне бути максимально вільним. Виключенням із правил є дії здатні привести до порушення будь-чиїх прав або законів.
ООН символізує новий етап у розвитку суспільства, ведучий до змін філософії роботи з інформацією. Нематеріальні цінності усе більше будуть переважати над матеріальними речами. Економіка виробництва товарів усе більше переорієнтується в економіку виробництва послуг.
Інформація тепер, по суті справи, доступна всім без обмежень. Якщо раніше знання (ремесла, грамоти, науки) ретельно опікували, передавалися усередині соціальних груп і володіння тем або іншим знанням автоматично визначало місце людини в суспільстві, то тепер визначальним є тільки доступність джерела інформації й уміння ним користуватися.
І хоча заява ООН усього лише декларація, як і всі інші права людини, але багато в чому завдяки таким деклараціям і міняється мир. На новому етапі розвитку суспільства на провайдерів буде покладено більше відповідальності, тому що саме ми станемо тем механізмом, який реалізує право людини на доступ в Інтернет.
Таким чином, історія Інтернет нараховує більш 50 років. Враховуючи, як глобальні зміни відбулися й відбуваються в області комп'ютерних технологій за цей час, - це значний вік.
В останні роки Інтернет перетерплює великий підйом як у світі, так і в нашій країні. Усе більше функцій у сфері інформації виконує він у житті людини. Електронна адреса зайняла міцне місце на візитках фірм. Правда багато з людей, у тому числі й досить солідного віку, потрапляючи в павутину Інтернет, проводять у ній увесь свій вільний час. І таких досить багато, а поки Інтернет залишається найшвидшим і доступним постачальником інформації, надаючи швидкий зв'язок між людьми на відстані багатьох тисяч кілометрів.
Оскільки Інтернет міцно увійшов у наше повсякденне життя, став її невід'ємною частиною. Сьогодні важко уявити, що зовсім недавно подібної всесвітньої павутини зовсім ще не було. Не було тих фантастичних можливостей, які він нам надає в будь-якій області.
Але разом з Інтернетом виник і новий тип суспільних відносин, інтернет-відносини. Діяльність у Мережі народжує безліч проблем:
етичних, економічних, соціальних і правових. Потрібно також врахувати відносно нову ідею яка була висловлена в ООН.
У 2011 році ООН вирішило наділити Інтернет юридичним статусом, як «базове право людини».
У роботі зроблена спроба представити доступ до Інтернету - як базове право людини і як сучасний напрям юридичної науки. Для обгрунтування цього положення було потрібно проаналізувати ціле коло проблем:
В дипломній роботі ставився акцент на регулювання, функціонування мережі Інтернет у світі, проте в якості матеріалу для аналізу використовувалися також законодавство країн (Європейського Союзу, та України) у сфері мережі Інтернет.
Одночасно була зроблена спроба врахувати в дослідженні вельми успішно зарекомендували себе на Заході великі ініціативи у сфері саморегулювання суспільних відносин, пов'язаних з використанням інформаційних технологій та мережі Інтернет.
Мета дипломної роботи - дослідити ряд важливих питань регулювання використання мережі Інтернет, таких як: доступ до самої мережі, доступ до інформації, безпека в мережі і власне головне сама Резолюція ООН від 3 червня 2011 року, яка зробила доступ в інтернет основним, невід'ємним правом людини, обмеження якого є незаконним.
Задачі дипломної роботи:
Для досягнення мети дослідження визначимо необхідність розвязання таких завдань;
висвітлити поняття інформації та конституційно-правову природу доступу до неї;
охарактеризувати основні напрями формування державної правової політики щодо конституційного забезпечення прав людини в Україні на доступ до інформації;
зясувати поняття Інтернету як мережі та зрозуміти, чи має Інтернет мережа бути базовим правом людини за Резолюцією ООН «L13» від 3 червня 2011 року;
виявити особливості рішень провідних країн світу стосовно розвитку інформаційного суспільства та новації у вигляді «Електронного уряду»;
розкрити роль Резолюції ООН «L13» від 3 червня 2011 року у наділенні юридичним статусом Інтернету, як базове право людини згідно з іншими міжнародними правами людини.
Обєктом дослідження - конституційно-правові відносини, повязані з забезпеченням прав людини на доступ до Інтернету та інформації в Україні та Європейському Союзі.
Предметом дослідження - є доступ до Інтернету як базове право людини (за резолюцією ООН від 3 червня 2011 року).
Світ потребує нових засобів для полегшення доступу до інформації. Інтернет - це глибокий та потужний інструмент завдяки якому можна знайти інформацію будь-якого характеру.
Структура роботи складається зі; вступу, першого розділу в якому розповідається про доступ до інформації за законами України, та доступ до Інтернету для отримання інформації. Другого розділу наводить чіткі позиції науковців Європейського Союзу, про те щоб надати доступу до мережі Інтернет статус, як «Базове право людини». Підсуки роботи закінчуються висновками та пропозиціями.
Розділ І. Право на доступ до інформації як базове право людини
.1 Конституційно-правова природа, поняття та види інформації
Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільними почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбудови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права - конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.
Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийняттям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини ще величезна. Але головне і найважче у кожній справі - це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не останню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету. Але спочатку ми поговоримо про інформацію та зясуємо нарешті, що таке інформація, звідки вона має своє походження та потім плавно перейдемо до доступу до неї в мережі інтернет.
Інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина зараз є ефективнішим, ніж політичний, економічний і навіть військовий. Інформація стає реальною, майже фізично відчутною силою.
Поняття «інформація» використовується в усіх галузях науки, зокрема в правовій. Воно набуло багатозначності й інтерпретується залежно від сфери вживання. У перекладі з латинької мови «інформація» (information) - це розяснення, виклад; тобто йдеться про відомості (або їх сукупність), про предмети, явища й процеси навколишнього світу. Сьогодні немає установленого й вичерпаного тлумачення цього терміна; його можна розглядати, виходячі з досліджень філософів.
Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися то звужувалися. Спочатку під цим словом розуміли «уявлення», «поняття», потім - «відомості», «передачу повідомлень». Уперше термін інформація знайшов своє відображення у математичній теорії інформатики і теорії передачі даних каналами звязку Клода Шенона (1948 році), у якій він під інформацією розумів усі види повідомлень. К. Шеннон разом с У. Уівером запопропонували ймовірні методи для визначення кількості інформації, що передається. Однак такі методи описують лише знакову структуру інформації, не торкаючись її змісту.
Н. Вінер запропонував «інформаційне бачення» кібернетики, як науки про управління в живих організмах та технічних системах. Під інформацією почали розуміти вже не будь-які відомості, алише ті, які є новими та корисними для прийняття такого рішення, що забезпечить досягнення мети управляння. Інщі відомості не вважались інформацією.
У свою чергу, Л. Веккер, як і Н. Вінер, підкреслює у цьому понятті ознаку впорядкованості і зазначає: «Інформація може бути охарактеризована як збереження і відновлення її носієм упорядкованості станів і її джерела, яке впливає на цього носія».
Розглядаючи інформацію як предмет правовідносин у правовій системі, предмет взаємовідносин між державою та юридичними і мізичними особами доводиться повертатися до вихідних визначень інформаіїї. Прикладом цього може стати визначення, яке запропонував С. Ожегов. На його думку, інформація - це: 1) відомості про навколишній світ і процеси, що в ньому відбуваються; 2) повідомлення про стан справ, про стан чого-небудь. І це правильно, адже більшість суспільних відносин виникає саме з приводу інформації як відомостей і повідомлень під час її створення, розповсюдження, перетворення та споживання.
Схожі визначення давали й інші науковці. Так, В. Ровенський, А. Уємов, Є. Уємова під інформацією розуміли «повідомлення про події, що відбуваються як у зовнішньому щодо системи середовищи, так і в самій системі». С. Анісімов вважає, що «інформацією можна назвати будь-яке повідомлення або передачу відомостей про будь-що, яке заздалегідь не було відоме».
Однак були і більш витончені ідеалістичні інтерпретації поняття інформації. Відомий дослідник К. Фон Вайцзекер у своїх працях розкриває його за допомогою іншого поняття - форми, тобто стверджує, що маса й енергія еквівалентні інформації. На думку А. Блока, Г. Гунтера, П. Снайдера, інформація є взагаді чимось третім, «нейтральним», «проміжним» між духом і матерією.
Узагальнюючи, можна виділити дві концепції інформації. Прихильники першої концепції зробили спробу співвіднести інформацію х поняттям «відображення», розкриваючи водночас необхідність єдності відображення й взаємодії як діалектичної єдності полярних категорій.
Друга концепція інформації, на думку багатьох учених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, - «різноманітна» концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як «зняту нерозрізненість», як розмаїтість. Інформація, - підкреслює Б. Бірюков, - існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація «виявляється» тоді, коли хоча б два «елементи» у сукупності різняться, і вона «зникає», якщо обєкти «склеюються», «ототожнюються». Багато авторів використовують у своїх дослідженнях ті визначення інформації, які наведені в енциклопедичному словнику: «Інформація - це відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом».
Одночасно розглядається і більш узагальнене системне визначення: «Інформація - це загально наукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному й рослинному світі; передачу ознак від клітини, від організму до організму». Зазначено, що для цих двох визначень характерна єдина внутрішня сутність, що дає підставу застосовувати їх для різноманітних систем.
Категорія «інформація» виступає одним із найважливіших факторів системи суспільних відносин. У звязку з цим у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії «інформація».
Під інформацією також розуміють зміст про річ, явище, факт, людину, суспільство, державу тощо, тобто вилучені із них чи про них дані. При цьому категорія «дані» розглядається як абстрактна категорія. Їх конктретий зміст визначається з привязкою до сфери пізнання.
Існує думка, що з точки зору праксеологічного аспекту, на практиці дуже часто неправомірно (нераціонально) встановлюють однозначність між даними та інформацією. На думку прихильників цієї теорії, дані реєструють явища і події, що відбуваються, а інформація - результат переробки та аналізу даних на рівні індивідуального інтелекту, тобто, їх усвідомлення конкретною людиною.
Поняття інформації має ширше поняття, тому неможна слово «Інформація», розглядати в окремій галузі. Можна тільки погодитися з тим, що вчені які по своєму тлумачать це визначення бажали внести в нього дрібну особливість під ту чи іншу науку.
Тому для того щоб окреслити інформацію у правовому контесті ми повинні виділити такі юридично значимі ознаки, які зумовлюють специфіку інформації як обєкта правового регулювання.
До таких ознак найчастіше відносять:
Нематеріальний характер («самостійність носія», тобто цінність інформації полягає в її суті, а не в матеріальному носії, на якому вона зафіксована);
Необхідність обєктивації для включення у правовий обіг;
Кількісна визначеність;
Неспоживчість, можливість багаторазового використання;
Зберігання інформації у субєкта, який її передає;
Здатність до відтворення, копіювання, збереження і накопичення.
Отже, інформація - це багатофункціональний обєкт. Вона ствоюється й застосовується в усіх сферах діяльності і забезпечує виконання багатоманітних функцій і завдань, що постають перед найрізноманітнішими субєктами - органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними і юридичними особами, іншими соціальними утвореннями. Саме тому Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року розуміє інформацію як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі». Проте таке визначення потребує суттєвого уточнення.
Розуміння інформації як відомостей лише про події та явища (статичні поняття) залишає поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі). Адже під інформацією слід розуміти і створювані в процесі інтелектуальної діяльності відомості про стан справ.
Закон України «Про інформацію» визначає перелік сфер, де інформація має місце. Це - суспільство, держава та навколишнє природне середовище. Обсяг кожної з цих сфер можна розуміти по-різному. Одночасно не має визначення термінів «сіспільство» чи «держава». Швидше за все, цей перелік не є вичерпним.
Отже, краще чітко конкретизувати й розширити дію Закону, зазначивши в статті 1 весь перелік сфер діяльності, які існують, а також ті, які можуть виникнути. Але з огляду на недоцільність такого викладу не слід обмежувати Закон вищезгаданим переліком, а вказати, що інформація - це відомості про осіб, предмети, факти, події, явища й процеси, незалежно від форма їх вираження.
Тому слід зважати на те, що порівняно з філософським підходом законодавча дефініція є недосконала, а тому провокує термінологічні конфлікти.
Однак 11 січня 2001 року було прийнято Закон України «Про захист економічної конкуренції», у п. 1 ч. 2 статті першої якого подано визначення терміна «інформація», яке використовується для цілей даного Закону, а саме під інформацією тут розуміються «відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації ( карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії голограми, кіно-, видео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних компютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості». Аналізуючи це визначення, можна побачити значний поступ законотворця в інформаційній сфері.
Що ж до інформації органів виконавчої влади, то, згідно з Принципами законодавства про свободу інформації міжнародної організації «Article 19. Всесвітня кампанія за свободу слова», «інформація» включає всі записи, які знаходяться в органах виконавчої влади, незалежно від форми, в якій інформація зберігається (документі, магнітофонна стрічка, електронний запис, тощо), їхні джерела (чи її було створено публічним органом, чи якоюсь іншою організацією) і дату створення. Законодавство повинно також застосовуватися до записів, які були засекречені піддаючи їх такій самій перевірці, як і всю іншу інформацію.
Однак варто зауважити, що доступ до інформації не є тим самим, що доступ до документів. Перше поняття є значно ширшим. Для того щоб мати доступ до документів, спочатку треба отримати інформацію про їхнє існування. Отож для повноцінного доступу до інформаці необхідно, щоб хтось був зобовязаний надавати таку інформацію. Таким чином, природа права на доступ до інформації є подвійною. З одного боку, влада мусить утримуватися від обмеження дій субєкта інформаційних правовідносин, зацікавленого в отриманні інформації, а з іншого - сама повинна сприяти поширенню такої інформації, сповіщаючи про факти та події, які є предметом громадського інтересу.
Існують різні підходи до того, що слід вважати документом. Ми знаємо, що існують певні ознаки, за якими можна визначити традиційні паперові документі. Але значно складніше зясувати подіні ознаки стосовно електронної документації. Стрімке зростання такого виду документації, включно з легалізацією електронних документів у багатьох країнах світу шляхом ухвалення законів про цифровий підпис, вимагає врахування багатьох нових елементів, необхідних для подальшого розвитку законодавства про доступ до інформації. Вважаю, цікавим наприклад є шведський підхід, де документом вважається будь-яка інформація записана на будь-якому носії, тому поняття доступу до інформації та доступу до документів майже збігаються за своїм змістом. Проте такий підхід може створювати й певні складнощі. Так, Державний архів Швеції свого часу був змушений копіювати розміщену й доступну інформацію з усіх шведських сайтів в Інтернеті. Адже за новим законодавством країни кожен автономний шматок подібної інформації визнається документом, а останній підлягає зберіганню в архіві. Для цього була зроблена спеціальна програма-робот, яка копіює інформацію з друкованих виданнь та записує її на електронні носії.
Враховуючи стрімкий розвиток технічних засобів і зростаючі обсяги інформації, така робота вимагає великих фінансових витрат і може перетворити архів на музей компютерної техніки. Але в такий спосіб держава гарантує реалізацію права на доступ до інформації.
Якщо розглядати інформацію в контесті інформаційного суспільства, то вона (інформація) разом із знаннями виступає головним продуктом і основою його функціонування. Функціонування інформаційного суспільства забезпечується розвитком інформаційної інфраструктури, одним з основних елементів якої є інформаційні ресурси. Інформаційні ресурси становлять собою документи та масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах та ін.); тобто вони виступають джерелами інформації.
Інформаційне суспільство у правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, які регламентують інформаційні відносини (особлива однорідна група суспільних відносин, що виникають під час руху інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також у порядку виконання обовязків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод) і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси та авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному управлінні. З точки зору функціонування інформаційного суспільства цікавим є питання саме використання інформації (задоволення інформаційних потреб субєктів інформаційних відносин), проблема доступу до неї. Право на доступ до інформації та недоторканності особистості є загальними правами людини, їх законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства.
Таким чином, інформація виступає обєктом інформаційних правовідносин - відносин, які повязані з реалізацією права на інформацію та інформаційною діяльністю у галузі створення, збирання, отримання, використання, поширення та зберігання інформації.
Конституція України закріпила право людини на свободу інформації. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободну думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.
Поняття «свобода інформації» охоплює цілу групу прав і свобод: свободу слова (свободу вираження думок), свободу преси й інших засобів масової інформації право на одержання інформації будь-яким законним способом. поширення інформації будь-яким законним способом. Свобода інформації гарантується забороною цензури. Водночас Конституція України містить обмеження свободи інформації. Головним обмеженням свободи інформації є заборона будь-якої пропаганди й агітації, що збуджують соціальну, національну, расову, релігійну ненависть і ворожнечу, а також пропаганди соціальної, расової, національної, релігійної або мовної переваги.
Конституцією Украйни також передбачено, що свобода інформації може бути обмежена лише законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охороги здоровя населення, для захисту репутації або прав інших любей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя.
Свобода інформації не є абсолютним правом і не може бути обмежена в період дії надзвичайного або воєнного стану.
Отже, з вищенаведеного випливає, що право на доступ до інформації є складовою закріпленого Конституцією України права на свободу інформації. Дана норма Конституції ґрунтується на положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 10), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (статті 18, 19) тощо.
Україна нині перебуває на шляху формування і розвитку в ній інформаційного суспільства, існування якого можливе у демократичній правовій державі, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізація прав людини. Право на доступ до інформації є одним із невідємних прав людини і громадянина, а тому знаходить своє закріплення як на міжнародному рівні, так і в національному законодавстві.
В умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися сепаративно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.
Так, Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) є основним загально прийнятим документом проголошення прав людини, що відноситься до прецедентного міжнародного права. Стаття 19 Декларації прав людини гарантує не тільки право на свободу вираження поглядів, а й право на доступ до інформації; це положення сформульоване так:
«….Кожний має право на свободу думки і вираження; це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незаважаючи на кордони… Зазначені свободи можуть бути обмежені у випадках, коли «це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (стаття 29 Загальної декларації).»
У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (МПГПП), ратифікованому Україною у 1973 р., гарантії доступу до інформації сформульовані подібно до ЗДПЛ, а саме:
«… Кожен повинен мати право на свободу думки і слова: це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони…»
Свобода слова та думки також забезпечується Конвенцією з прав людини, ратифікованою в Україні у вересні 1997 р., та двома регіональними системами захисту прав людини, статтею 13 Американської Конвенції з прав людини та статею 9 Хартії прав людини та народів Африки. Посилаючись на Конвенцію з прав людини, Парламентська Асамблея Переконувала Країни-члени, які ще не схвалили нормативних актів про інформацію, доповнити національне законодавство відповідним регулюванням.
У статі 10 Конвенції з прав людини чітко зазначено, що в країнах-членах Ради Європи свобода доступу кожного до офіційних документів розглядається як засіб публічного нагляду за діями влади і як показник ступеня розвитку демократії в цих странах.
Для забезпечення свободи інформації та запровадження принципів вільного доступу до документів у Рекомендаціях Ради Міністрів (81) 19, схвалених у 1987 році, були визначені конкретні заходи щодо доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади. Згідно з положеннями згаданого документа для крахн членів ЄС є обовязковими такі принципи:
Всі громадяни країн-членів мають право складати запит на інформацію, яка знаходиться в розпоряджені органів публічної влади.
Заборонено відмовляти у запиті на інформацію лише тому, що інформація, на яку складається запит, не стосується особистих інтересів зацікавленої сторони.
Кожен запит на інформацію повинен бути роглянутий у визначений термін, а в разі відмови у наданні документів, повинно бути чітко пояснено (обгрунтовано) причини відмови.
Доступ до інформації може бути обмежений лише у випадках, визначених законом, та які стосуються інтересів національної безпеки, громадського порядку, розслідування кримінальних злочинів, або які можуть порушити право на приватність.
ООН визнає право на доступ до інформації як складову права на свободу думки і слова.
У 2002 році Комітет Міністрів Ради Європи прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів, у якій проголошено:
«Загальний принцип доступу до офіційних документів»
Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів, що належать органам державної влади. Цей принцип повинен застосовуватися в сіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.
«Можливі обмеження доступу до офіційних документів»
Країни-учасниці можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Ці обмеження повинні були чітко визначені законом, служити розвитку демократичного суспільства та відповідати меті захисту. Обмеження допускається стосовно інформації про:
національну безпеку, оборону та міжнародні стосунки;
громадську безпеку;) попередження, розслідування та переслідуванні злочинної діяльності;) особисте життя та інші законні особисті інтереси;) громадські чи приватні комерційні та інші економічні інтереси;) рівність сторін судового процесу;) екологічну безпеку;) інспекцію, контроль та нагляд органів державної влади;) економічну, грошову та валютну політику держави;) конфіденційність нарад органів державної влади під час внотришньої підготовки питання.
. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або, скоріше за все зашкодить інтересам, зазначеним у пункті 1, якщо тільки користь від оприлюднення не переважає потенційної шкоди.
Рада Європи рекомендувала всім країнам-учасницям керуватися цими принципами як у законодавчій діяльності, так і застосовувати їх на практиці».
Також слід враховувати два важливих документи Article 19 - Право громадськості знати: принципи законодавства про свободу інформації (Принципи Артикля 19) та Модельний закон про свободу інформації (Модельний закон АРТИКЛЯ 19). Ці документи ґрунтуються на порівнянні та використовуються для аналізу інформаційного законодавства країн світу.
У Європі існує ще один базис для захисту права на інформацію - Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийнятий 1 серпня 1975 року. Цей Акт ще раз підтвердив всі зобовязання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких барєрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами. Документ також запровадив загальноприйняті стандарти щодо збору та поширення інформації у сфері комерції та промисловості, захисту довкілля, наукових досліджень та новітніх технологій.
Закріплення права на доступ до інформації широко відображено в Йоганнесбурзьких принципах, які були ухвалені 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки та прав людини, скликаною Article 19. Цей документ складається з 25 принципів, які визначають право на свободу інформації, обмеження свободи слова, обмеження свободи інформації, засобів правового захисту права на свободу інформації.
Принципом 11 - «Загальні норми доступу до інформаціх» - передбачено, що кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, а також інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накладати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд зможе довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту занних інтересів національної безпеки».
Міжнародна організація «Article 19» також розробила принципи законодавства про свободу інформації, щоб встановити стандарти , на основі яких будь-хто може визначити, чи насправді закони його країни дозволяють мати доступ до офіційної інформації. До таких принципів відносяться:
Принцип максимального оприлюднення: «Законодавство про свободу інформації повинно керуватися принципом максимального оприлюднення». Даний принцип встановлює презумпцію, яка полягає в тому, що вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню і що цю презумпцію може бути подолано тільки в дуже обмеженій кількості випадків. Якщо державна влада намагається заборонити доступ до інформації, вона повинна нести відповідальність щодо обґрунтування відмови на кожному етапі розгляду справи. Інакше кажучи, державна влада повинна довести, що інформація, яку вона бажає приховати, підпадає під сферу режиму винятків.
Обовязок публікувати: «Публічні органи повинні бути зобовязаними публікувати основну інформацію». Закон повинен встановлювати як загальний обовязок публікувати інформацію, так і її основні категорії, що підлягають опублікуванню. Публічні органи повинні принаймні бути зобовязаними опублікувати такі категорії інформації:
Оперативна інформація про те, як публічна адміністрація функціонує, включаючи кошти, цілі, перевірені рахунки, стандарти, досягнення тощо, особливо якщо орган надає безпосередні послуги суспільству;
Інформація на будь-які запити, скарги чи інші безпосередні дії, які члени суспільства можуть здійснити щодо цієї публічної адміністрації;
Інструкції стосовно процедур, через які члени суспільства можуть втрутитися в основну політику чи внести законодавчі пропозиції;
Визначення типів інформації, якими володіє ця інституція і форми, у яких ця інформація зберігається;
Зміст будь-яких адміністративних чи політичних рішень, що впливають на суспільство, разом з причинами прийняття подібних рішень і матеріали щодо обґрунтування їх необхідності.
Стимулювання відкритого уряду: «Публічні органи повинні активно сприяти відкритому уряду». Інформування громадян про їхні права і сприяння культурі відкритості уряду є головним, зо має на меті здійснення законодавства про свободу інформації.
Обмежена сфера винятків: «Винятки повинні бути зрозумілими, описуватися вузько і підлягати суворому контролю стосовно категорій «шкоди» і «суспільних інтересів». Відмова державних органів оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо вони не можуть довести, що інформація пройшла «трискладовий тест», який містить такі вимоги: (1) інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; (2) оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; (3) шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації».
Процедура отримання доступу: «Запити стосовно надання інформації повинні опрацьовуватися швидко і справедливо, а перегляд відмов має бути доступним і незалежним». Процес прийняття рішень стосовно інформаційних запитів повинен здійснюватися на трьох різних рівнях: на рівні публічного органу; апеляції до незалежного адміністративного органу; апеляції до суду.
Кошти: «Надмірна вартість не повинна перешкоджати особам подавати інформаційні запити». Кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації, не повинні бути настільки високими, щоб стримувати потенційних заявників.
Відкриті засідання: «Засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості».
Оприлюднення створює прецедент: «Закони, які суперечать принципу максимального оприлюднення, повинні бути змінені або скасовані».
Захист інформаторів: «Особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищеними».
Право на доступ до інформації повинно забезпечуватися у першу чергу, наявністю відповідного ефективного законодавства, що є правовою підставою забезпечення здійснення конституційного права людини на свободу інформації, а також наявністю реальних механізмів здійснення цього права.
Традиційно право на доступ до інформації асоціюється з досвідом Сполучених Штатів Америки. Однак першими країнами, у яких громадяни одержади право на інформацію, були скандинавські країни:
Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий Ріікстагом у 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.). У 1966 році був прийнятий Закон Сполучених Штатів Америки про свободу інформації, у якому були представлені нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії і Норвегії у 1973 р. - в Австрії, у 1978 р. - у Франції і Нідерландах, 1982 р. - в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. - в Італії, у 1992. - Угорщині, у 1993 р. - у Португалії, у 1994 р. - у Бельгії, у 1997 р. - в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. - у Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. - у Польщі. У згаданих країнах відкритість стала законним принципом, а таємність - винятком.
Після розпаду тоталітарного режиму в країнах Центральної і Східної Європи зявилися сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації. Той факт, що практично в усіх країнах були прийняті нові конституції та запроваджена сучасна правова система, дав можливість поставити питання свободи інформації на центральне місце в законодавстві.
Незважаючи на те, що Законами України «Про інформацію» та «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та огранів місцевого самоврядування» в Україні засобами масової інформації» визначено, що держава гарантує вільний доступ до відкритої інформації, на сьогодні немає нормативного акта на рівні закону, який би повною мірою регулював питання громадян до інформації взагалі, а тим більше до інформації про діяльність органів державної влади та вищих посадових осіб. Однак є певні позитивні зрушення. Зокрема, народним депутатом України С.П. Гловатим на розгляд Верховної ради було внесено - Проект Закону №2082 від 20.08.2002 «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Цей проект передбачав запровадження правил, які забезпечують більшу інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України. Ним пропонується охопити питання щодо обовязкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Законопроект покликаний сприяти встановленню юридичної основи здійснення права людини на доступ до інформації про органи державної влади так вищих посадових осіб, що забезпечить громадянам право активно брати участь у політичному житті держави, а також впливати на ті чи інщі політичні процеси. Він досі функціонує, але зважаючи на те, що наше законодавство має властивість частково змінюватись, то він не функціонує у повному своєму обсязі.
Далі слід зауважити, що не менш показовими є проведені в Україні в квітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можливості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, проблеми реалізації свободи слова тощо.
Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції України наведено перелік основних прав і свобод людини та громадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в українській теорії конституційного права їх поділяють на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.
Логічно і природно відносити право людини на інформацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на самовираження людини.
Однак виникає запитання, а чи знайшло закріплення в ст. 34 Конституції право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Більшість фахівців переконані, що так, адже ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує юридичну можливість «збирати» інформацію, але варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 34 не містить правомочності одержання інформації. Це, на наш погляд, є істотним недоліком, тому що юридична можливість збирати інформацію не охоплює правомочність одержувати її. Існує очевидна різниця між правомочністю одержувати і правомочністю збирати інформацію. Так, дія «збирати» у словнику Д. Н. Ушакова тлумачиться як пошук, а «пошук» означає - «знайти, виявити, визначити місцезнаходження». У науковій літературі правники пошук інформації тлумачать як звернення особи (фізичної, юридичної, уповноваженого субєкта органу державної влади чи місцевого самоврядування) до органу, організації чи інших субєктів за отриманням необхідної інформації, аодержання - як отримання в установленій формі пошукової інформації від субєкта, який володіє нею на законних підставах. Таким чином, поняття «одержувати» і «збирати» не є тотожними, тобто вони передбачають різні дії.
Опоненти зазначеного вище твердження, апелюючи до загальноприйнятої позиції, що праву збирати інформацію кореспондує обовязок органів влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність та надавати інформацію, можуть визнавати такий підхід неправильним. А намагання автора інтерпретувати правомочність «збирати» лише за допомогою граматичного способу тлумачення - не зовсім коректним.
Проте варто звернути увагу, що й ст. 19 Загальної декла¬рації прав людини 1948 р. і ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає не лише юридичну можливість збирати, а й правомочність одержувати інформацію. Спеціальний доповідач з питань щодо заохочення та захисту свободи думки, а також права на вільне їх вираження Комісії з прав людини ООН, досліджуючи питання свободи інформації та доступу до інформації в доповіді E/CN.4/1998/40, визнав, що право шукати та одержувати інформацію покладає на державу позитивний обовязок забезпечити доступ до інформації, зокрема, право на ознайомлення з офіційними документами та їх копіюванням. Отже, як бачимо,доповідач використовує конструкцію «збирати» та «одержувати».
Крім того, з точки зору юридичної техніки формула збирати й одержувати є більш довершеною.
Саме тому автор дисертаційного дослідження в науковій статті, що була присвячена висвітленню проблем права на інформацію, пропонував ч. 2 ст. 34 Конституції України доповнити правом вільно одержувати інформацію. У подальшому автор дійшов висновку про необхідність закріпити в Конституції окреме право на свободу інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із загальнодоступних джерел, а окремо закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, разом із правом на доступ до суспільно важливої інформації, яка є у розпорядженні приватних юридичних осіб. Це необхідно для подолання неясності, розмитості змісту та обсягу права на доступ до інформації.
Є. Ю. Захаров наголошує, що в Законі України «Про інформацію» не вистачає статті такого змісту: Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної та іншої передбаченої законом таємниці, не належить до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку». Він переконаний, що «тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Закріплення цієї норми в законі є необхідним, оскільки, як показує практика, досить часто органи влади відмовляються надати інформацію про кандидатів у депутати або про депутатів, посилаючись на те, що ця інформація є конфіденційною». Наприклад, Херсонська обласна молодіжна організація «Молодіжний центр регіонального розвитку» звернулася до обласної Херсонської ради та Генічеської районної ради Херсонської області з запитом, в якому містилася вимога надати поіменний склад депутатського корпусу (прізвища, імя, по батькові депутатів, дату народження, місце роботи на день обрання депутатом, від якої партії/блоку обраний, партійність, до складу якої фракції увійшов, дата причина дострокового складання повноважень). Проте у задоволенні запиту було відмовлено, оскільки, на переконання адресата, зазначені дані належать до конфіденційної інформації. Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» «обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст», а згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» «депутат місцевої ради - представник інтересів територіальної громади» (прим. автора: а не власних інтересів). Є дивним, чому депутати Херсонської обласної ради та Генічеської районної ради Херсонської області приховують свої прізвища всупереч здоровому глузду та сутності місцевого самоврядування. Не зрозуміло, також, як особи, що представляють інтереси територіальної громади можуть залишатися їй невідомими. Необхідно також звернути увагу, що ця інформація не є конфіденційною, адже неодноразово публічно оголошувалась самими депутатами та засобами масової інформації під час та після виборчих кампаній. До того ж відповідно до положення передбаченого п. 8 ст. 36 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» однією із умов реєстрації кандидатів у депутати у багатомандатному окрузі є заява про згоду на оприлюднення біографічних відомостей у звязку з участю у місцевих виборах.
1.2 Конституційно-правове забезпечення права на доступ до інформації в Україні
Не вирішеним на рівні закону залишається також питання про обовязок кандидатів у народні депутати декларувати доходи своєї родини, адже на підставі ч. 3. ст. 60 Закону України «Про вибори народних депутатів України» та ч. 11 ст. 36 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», форма декларації про майно та доходи кандидата у депутати затверджується Міністерством фінансів України…». На практиці це призвело до того, що згідно з Наказом Міністерства фінансів «Про затвердження форми декларації про майно та доходи кандидата в народні депутати України» вiд 14 листопада 2005 р. депутати повинні декларувати лише свої доходи (зареєстровано: Мінюст України вiд 17 листопада 2005 р. № 1392/11672).
Хоча відповідно до попередньої форми декларації депутати повинні були декларувати доходи, квартири, автомобілі, житлові будинки, землю, відомості про рахунки в Україні і за кордоном, цінні папери та інші активи, які належать їм та членам їх сімей.
З огляду на стратегічну мету України - членство в Європейському Союзі - варто зауважити, що найважливішим принципом функціонування європейського адміністративного простору є відкритість та прозорість публічної адміністрації. Відповідно державотворчі процеси в Україні мають ґрунтуватися на засадах європейських цінностей, що вимагає створення ефективних політико-правових механізмів, спрямованих у тому числі й на забезпечення максимальної прозорості діяльності органів державної влади.
Найкращий шлях до забезпечення відкритості та прозорості влади - налагодження ефективного діалогу з громадськістю через поєднання її участі на всіх етапах прийняття управлінських суспільно значущих рішень, управлінні державними справами та забезпечення доступу до повної, обєктивної інформації органами державної влади.
У розвинених країнах світу забезпечення доступу до публічної інформації є основним індикатором відкритості державної влади. Якщо розглядати це питання в ретроспективі, то доцільно згадати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., у якій у ст. 10 вперше йдеться про доступ до публічної інформації як права кожного та забороняється втручання органів державної влади в свободу отримання і передачі інформації та ідей за винятком випадків, коли заборона здійснюється в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоровя чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Суттєвим поштовхом для розвитку законодавства у сфері забезпечення доступу до інформації в різних країнах світу стало прийняття 27 листопада 2008 р. Конвенції про доступ до офіційних документів, яка була розроблена Комітетом Міністрів Ради Європи. Важливою подією для нашої країни в цьому контексті стало прийняття у січні 2011 р. Закону України Про доступ до публічної інформації. Згідно зі ст. 1 цього Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання субєктами владних повноважень своїх обовязків, передбачених чинним законодавством, або яка є у володінні субєктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Право на доступ до інформації інтерпретується як право на отримання доступу до офіційних документів, а також інформації про діяльність органів державної влади. До речі, таке розуміння права на доступ до інформації характерне і для західноєвропейської та американської наукових шкіл.
Таким чином, прийняття Закону України Про доступ до публічної інформації мало б наблизити Україну до кращих демократичних практик організації діяльності органів державної влади. Та чи справдилися сподівання громадськості щодо впровадження європейських стандартів відкритості та прозорості в діяльність української влади? Відповідь на це запитання можна знайти у коментарях діячів українських громадських і міжнародних неурядових організацій, експертів, які достатньо поширені у ЗМІ і свідчать про те, що забезпечення доступу до публічної інформації органами державної влади України, як і будь-який інший процес, має свої здобутки і недоліки.
Слід визнати, що з набуттям чинності Закону України Про доступ до публічної інформації активізувалася діяльність української влади щодо забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка є у володінні субєктів владних повноважень.
Невідкладно було прийнято укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних і місцевих органів влади, інших субєктів, якими затверджено заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації. Практично одночасно на офіційних веб-сайтах органів державної влади та інших розпорядників публічної інформації зявилися сторінки Доступ до публічної інформації, де було оприлюднено нормативно-правові акти, якими визначено відповідальних за забезпечення доступу до публічної інформації, затверджено форми запитів на інформацію, порядок опрацювання запитів, відшкодування витрат на копіювання та друк документів, звіти про опрацювання запитів, найбільш запитувані документи тощо.
Установлений законом строк опрацювання та підготовки відповіді на запит - пять робочих днів - не залишив вибору субєктам забезпечення доступу до публічної інформації і мотивував їх на підготовку відповіді запитувачам у визначений термін.
Ефективним стимулом до виконання вищезгаданого закону стало визначення відповідальності за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.
Усе це слугувало тому, що суспільство визнало позитивні зрушення у відкритості діяльності органів державної влади. Доречно відзначити, що за рейтингом забезпечення права на інформацію, розробленим двома провідними міжнародними організаціями Access Info Europe (Іспанія) та Centre for Law and Democracy (Канада), український Закон Про доступ до публічної інформації посів 9-те місце серед 89-ти країн світу. Проте, говорячи про реалізацію права на доступ до інформації, доцільно визнати, що законодавство не дало відповіді на всі запитання. У цьому аспекті згадаємо рішення, прийняте Конституційним Судом України 20 січня 2012 р. у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч. І, ІІ ст. 32, ч. ІІ, ІІІ ст. 34 Конституції України.
Конституційний Суд України постановив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням у її особисте і сімейне життя і допускається виключно у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Члени Конституційного Суду України зробили висновок, що конфіденційною інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, повязані з особою та членами її сімї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, повязану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень.
Підставами для втручання в особисте життя визнано: згоду людини на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також у разі відсутності такої згоди - тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту.
Іншим цікавим моментом у контексті аналізу проблем забезпечення інформаційної безпеки Євросоюзу є розгляд основних нормативно-правових актів, що закріплюють права та свободи громадян Євросоюзу в інформаційній сфері.
Основним документом Європейського Союзу, що закріплює такі права громадян є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.
Хартія проголошує, що права, які в ній закріплюються, базуються на конституційних традиціях та загальних міжнародних зобов'язаннях держав-членів, а також Договору про Європейський Союз, Договору про Європейські співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, Соціальних хартіях, прийнятих Європейським співтовариством й
Радою Європи та судової практики суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини.
Аналіз даного документу, дозволяє виокремити ряд прав та свобод людини в інформаційній сфері в контексті інформаційної безпеки Європейського Союзу, що практично повторюють положення Конституції України.
Так, ст. З даного Договору зазначає, що кожна людина має право на фізичну недоторканність та недоторканність психіки. Отже, дана теза корелює з таким національним інтересом людини в інформаційній сфері, як забезпечення права людини на захист від маніпуляції індивідуальною свідомістю та таким конституційним положенням, яке закріплено в статті 34 Конституції України, відповідно до якого кожному гарантується право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Ст. 7 закріплює положення, відповідно до якого кожна людина має право на повагу її приватного та сімейного життя, на недоторканність житла та таємниці кореспонденції.
Згідно зі ст. 8 кожна людина має право на охорону відомостей особистого характеру.
Таким чином, дані норми віддзеркалюються у ст. 31 Конституції України, а саме: кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також ст. 32 - ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Ст. 11 визначає, що кожна людина має право на свободу вира жати свою думку. Це право охоплює свободу підтримувати свою думку, отримувати та розповсюджувати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічних властей та незалежно від державних кордонів. Забезпечується свобода та плюралізм засобів масової інформації. Основна ідея даної тези закріплена Конституцією України в статтях 15 (Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена.) та 34 (Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.).
Ст. 41 зазначає, що кожна людина має право на доступ до матеріалів, що мають до неї безпосереднє відношення, при забезпеченні законних інтересів конфіденційності, а також професійної і комерційної таємниці. Ст. 34 Конституції України відображає основну ідею вищезазначеної статті, а саме: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Насамкінець, відповідно до ст. 42 кожен громадянин чи громадянка Європейського Союзу, чи будь-яка фізична чи юридична особа, яка проживає чи має офіційно зареєстроване місцеперебування в одній з держав-членів, має право доступу до документів Європейського парламенту. Ради та Європейської комісії. Що ж до України, то ст. З Конституції України закріпила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Іншим цікавим моментом у контексті аналізу проблем забезпечення інформаційної безпеки Євросоюзу є розгляд основних нормативно-правових актів, що закріплюють права та свободи громадян Євросоюзу в інформаційній сфері.
Основним документом Європейського Союзу, що закріплює такі права громадян є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.
Хартія проголошує, що права, які в ній закріплюються, базуються на конституційних традиціях та загальних міжнародних зобов'язаннях держав-членів, а також Договору про Європейський Союз, Договору про Європейські співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, Соціальних хартіях, прийнятих Європейським співтовариством й Радою Європи та судової практики суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини.
Аналіз даного документу, дозволяє виокремити ряд прав та свобод людини в інформаційній сфері в контексті інформаційної безпеки Європейського Союзу, що практично повторюють положення Конституції України.
Так ст. 41 зазначає, що кожна людина має право на доступ до матеріалів, що мають до неї безпосереднє відношення, при забезпеченні законних інтересів конфіденційності, а також професійної і комерційної таємниці. Ст. 34 Конституції України відображає основну ідею вищезазначеної статті, а саме: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Насамкінець, відповідно до ст. 42 кожен громадянин чи громадянка Європейського Союзу, чи будь-яка фізична чи юридична особа, яка проживає чи має офіційно зареєстроване місцеперебування в одній з держав-членів, має право доступу до документів Європейського парламенту. Ради та Європейської комісії. Що ж до України, то ст. З Конституції України закріпила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Тому підбиваючи підсумки вищевикладеного, слід зазначити, що право на доступ до інформації є одним із невідємних прав людини і громадянина, яке повинне забезпечуватися, насамперед, нявністю ефективних правових механізмів його здійснення. Потрібно також памятати, що функціонування інформаційного суспільства можливе лише за умов існування демократичної, правової держави, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізація прав людини.
.3 Інтернет як інструмент реалізації права на доступ до інформації
Розвиток інформаційних технологій дав поштовх для створення новітньої системи для пошуку інформації за спрощеною процедурою.
Інтернет називають мережею мереж. Інтернет складається з мільйонів локальних і глобальних приватних, публічних, академічних, ділових і урядових мереж, пов'язаних між собою з використанням різноманітних дротових, оптичних і бездротових технологій. Інтернет становить фізичну основу для розміщення величезної кількості інформаційних ресурсів і послуг, таких як взаємопов'язані гіпертекстові документи Всесвітньої павутини (World Wide Web - WWW) та електронна пошта.
В повсякденній мові слово Інтернет найчастіше вживається в значенні Всесвітньої павутини і доступної в ній інформації, а не у значенні самої фізичної мережі. Також вживаються терміни Всесвітня мережа, Глобальна мережа чи навіть одне слово «Мережа, Іне́т, Тенета, Міжмережжя, Інтерне́трі або Не́трі».
Все частіше Інтернет вживається і з малої літери, що можна пояснити паралелями з термінами «радіо», «телебачення», які пишуть з малої.
Історія Інтернету сягає досліджень 1960-х років, які проводилися на замовлення уряду США і мали на меті створення надійних розподілених комп'ютерних мереж, стійких до пошкоджень. Попередницею Інтернету стала мережа ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), яка почавши функціонувати в кінці 1960-х, в кінці 1970-х об'єднувала близько 200 вузлів.
Урядове фінансування магістральної мережі Національного наукового фонду США в 1980-х, а також приватне фінансування для інших комерційних магістральних мереж в усьому світі призвело до участі в розробці нових мережевих технологій і злиття багатьох мереж. Комерціалізація в 1990-х міжнародної мережі привела до її популяризації та впровадження в практично кожен аспект сучасного життя людини.
З 2011 року понад 2,1 мільярда людей користуються послугами Інтернету.
Інтернет не має централізованого управління, правил використання чи доступу. Кожна складова мережа встановлює свої власні стандарти. Централізовано визначаються правила використання адресного простору Інтернет-протоколу та Системи доменних імен.
Керує цим Інтернет корпорація з присвоєння імен та номерів (англ. Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, або ICANN), міжнародна некомерційна організація з головним офісом у США. Технічне обґрунтування і стандартизацію основних протоколів (IPv4 та IPv6) проводить Internet Engineering Task Force (IETF), некомерційна організація, відкрите міжнародне співтовариство проектувальників, учених, мережевих операторів і постачальників послуг.
Абсолютно невеликі зміни в області інформаційних технологій мали такий Революційний ефект як створення Інтернету. На відміну від будь-якої іншої середовища зв'язку , таких як радіо, телебачення та друковані видання на основі односторонньої передачі інформації, Інтернет являє собою значний крок вперед як інтерактивне середовище.
Насправді , з його появою , люди більше не є пасивними одержувачами інформації, а також стають і активними учасниками її наповнення.
Такі платформи становлять особливу цінність у тих країнах, де немає незалежних ЗМІ, оскільки вони дозволяють людям обмінюватися різними поглядами на ті, чи інші події, а також дають можливість знайти об'єктивну інформацію.
Вважається, що Інтернет, як «Мережа», досягла такого розвитку, що завдяки неї кожна людина у світі, має можливість дізнатися про будь що, де завгодно, де є доступ до «Всесвітньої павутини». Це, в свою чергу, сприяє відкриттю істини і прогресу суспільства в цілому. Дійсно, Інтернет став одним з основних засобів, за допомогою якого люди можуть реалізувати своє право на свободу думок і їх вираження, гарантоване статтею 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Останній передбачає, що :
(А) Кожен має право безперешкодно дотримуватися своїх думок;
(Б) Кожен має право на свободу вираження своєї думки;
Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою будь-якого іншого засобу масової інформації за своїм вибором. Інтернет складається з багатьох тисяч корпоративних, наукових, урядових та домашніх мереж.
Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно звязана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (стаття 1 Закону України «Про телекомунікації»).
Як стверджують у своїй публікації Б. Червак та І. Радзієвський до основних напрямів політики в інформаційній сфері віднесено надання статусу засобів масової інформації веб-ресурсам вітчизняного сегмента Інтернет.
Відповідно до частини четвертої, статті 20 Закону України «Про інформацію» порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби.
Сьогодні все частіше виникають ситуації, коли в Інтернеті розміщується неперевірена інформація, яка не відповідає дійсності. Таку інформацію передруковують газети з посиланням на відповідне джерело в мережі Інтернет. У звязку з цим, авторів таких матеріалів неможливо притягати до відповідальності, а честь, гідність та ділову репутацію осіб немає можливості захистити правовими засобами.
Оскільки проблема поширення недостовірної інформації в Інтернеті залишається не вирішеною, актуальність питання правового регулювання діяльності субєктів господарювання, повязаної з використанням мережі Інтернет, не викликає сумнівів.
Поряд з цією проблемою актуальними залишаються: розповсюдження у мережі Інтернет порнографії, в тому числі дитячої, різноманітних закликів терористів, інформації, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, фашизм та неофашизм, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.
Також вважається, що необхідно підкреслити, сьогодні Інтернет став найбільшважливим джерелом інформації, ніж періодичні друковані засоби масової інформації. Можливість доступу до мережі Інтернет дозволяє ознайомлюватися з новинами за допомогою електронних версій звичайних газет, телепередач або спеціалізованих сайтів. Існування власних сторінок друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації у мережі Інтернет робить інформаційні ресурси доступними майже з кожної точки світу 24 години на добу.
З огляду на вищенаведене, можна вести мову про необхідність підготовки Проекту Закону «про засоби масової інформації в мережі Інтернет».
У своїй публікації на тему «Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства та держави», Р. Романов підкреслює, що якщо йдеться про можливість отримання електронними виданнями статусу засобів масової інформації за бажанням самого видання, то такий підхід може бути прийнятним. Працівники Інтернет-видань матимуть повноцінний статус журналістів, а на самі видання будуть поширюватися права та обовязки засобів масової інформації. Однак, якщо держава буде вимагати реєстрації всіх українських Інтернет-видань, встановлюючи в разі відмови різного роду обмеження щодо їх діяльності, то такі дії однозначно слід вважати спробою поширити державний контроль над інформаційною діяльністю, включно із цензурою, на досі не вражений цим Інтрнет-простір.
Необхідно зазначити, що неодмінною умовою діяльності в Україні друкованих засобів масової інформації є їх державна реєстрація (стаття 11 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні). Для здійснення телерадіомовлення необхідно отримати відповідну ліцензію (стаття 23 Закону України „Про телебачення і радіомовлення). Іншими словами, діяльність засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених законодавством дозволів. З огляду на наведене, можна вести мову про необхідність визначення статусу „засобів масової інформації в мережі Інтернет, порядку їх функціонування та легалізації (реєстрації або ліцензування). Головним є те, щоб порушене питання не трактувалося як спроба встановлення політичного контролю над інформаційними Інтернет ресурсами.
Пунктом 8 статті 3 Указу Президента України від 31 липня 2000 року № 928 „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні Кабінету Міністрів України доручено підготовку законопроекту з питання особливостей діяльності засобів масової інформації, створення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі Інтернет.
Необхідно зазначити, що Кабінетом Міністрів України неодноразово ініціювалася підготовка проектів нормативно-правових актів з питань регулювання правовідносин під час розповсюдження інформації в українському сегменті Інтернет. Проте, враховуючи специфіку питання, та невирішеність його у світі, зазначена робота триває і досі.
Так, пунктом 65 Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2009 року № 185-р, Службі безпеки України передбачено підготовку проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної реєстрації Інтернет-видань», яким слід врегулювати процедуру державної реєстрації Інтернет-видань шляхом надання їм статусу засобів масової інформації.
Якщо запитувана інформація (документ) наявна на офіційному веб-сайті або в інших відкритих джерелах у мережі Інтернет і при цьому запитувач надав адресу своєї електронної пошти, відповідальний працівник надсилає листа з відповіддю на цю адресу із зазначенням розміщеної онлайн-інформації та прямим гіперпосиланням на відповідне джерело і розясненням, що запитувач може попросити про надання письмової відповіді по суті запиту (без пояснення причин) або повідомити про відсутність потреби в письмовій відповіді. Аналогічно пропонуємо надавати інформацію (документи), наявні в розпорядника в електронній формі.
Наявність в запитуваному документі частини інформації з обмеженим доступом не має перешкоджати безумовному наданню відкритої інформації з нього (частина сьома статті 6 Закону).
Публічна інформація з обмеженим доступом (документ, що її містить), щодо якої надійшов запит, підлягає розгляду на предмет існування на цей момент формальних підстав для обмеження доступу до неї (можливе закінчення строків засекречування, скасування законодавчих норм про обмеження доступу, прийняття рішення або початок публічного обговорення у випадках, визначених пунктом 1 частини першої статті 9 Закону). У разі відсутності на момент розгляду таких формальних підстав для обмеження доступу до інформації вона підлягає наданню на запит (частина четверта статті 6 Закону).
Якщо запитується копія документа, в тексті якого наявна інформація з обмеженим доступом, яка не може бути надана за результатами розгляду цього питання за трискладовим тестом, копія документа надається одним із таких способів:
За наявності електронної версії документа - з неї прибираються слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, і заміняються пропусками втексті. Далі відкоригований таким чином документ залежно від вказівок у запиті на нього надсилається в електронній версії електронною поштою (при наявності технічної можливості) або роздруковується і надсилається поштою, а електронна відкоригована копія документа зберігається на компютері відповідального працівника.
За наявності лише паперової версії документа (або його копії) - виготовляється його копія, в якій слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, ретушуються (чорною тушшю, чорнилом, білим коректором або іншим способом, який виключає подальше прочитання ретушованого).
Після цього виготовляється копія вже з відкоригованої копії документа. Друга копія надсилається запитувачеві з відповіддю поштовим відправленням. Копія, яка безпосередньо коригувалася (перша), зберігається з рештою документації по відповідному запиту та може використовуватися повторно в разі нового звернення щодо того самого документа.
Якщо формальні підстави продовжують існувати, застосовується процедура трискладового тесту. В процесі застосування процедури трискладового тесту мають враховуватися доводи запитувача з приводу того, чому, на його думку, конкуруючий суспільний інтерес в отриманні інформації з обмеженим доступом переважає законний інтерес обмежити доступ до неї (за наявності таких доводів).
Перевага конкуруючого суспільного інтересу над законними інтересами зобовязує до надання запитуваної інформації та зняття з неї статусу інформації з обмеженим доступом.
Рішення про надання на запит інформації з обмеженим доступом та зняття з неї відповідного статусу доцільно оформляти доповідною запискою на імя керівника розпорядника (заступника керівника), оскільки таке рішення повинно ним погоджуватися. Але і в цьому випадку лист-відповідь на запит надсилається за підписом працівника, відповідального за обробку запиту.
.4 Резолюція Організації обєднаних націй від 3 червня 2011 року та її значення в реалізації прав людини на доступ до інформації
На думку правозахисників всі люди повинні мати можливість доступу до мережі Інтернет в цілях здійснення і користуватися своїми правами на свободу вираження думки, переконань та інших основних прав людини. Держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб доступ в Інтернет був широко доступні для кожної людини, а також що держави не можуть необгрунтовано обмежувати доступ громадян до Інтернету. Доступ в Інтернет визнається як право відповідно до законодавства ряду країн.
В Женеві (3 червня 2011 р) - Спеціальний доповідач ООН з питання про заохочення і захист права на свободу думок та їх вільне вираження Франк Ла Рю заявив, що уряди держав стали частіше обмежувати потоки інформації в інтернеті, оскільки побоюються, що інтернет дає людям можливість мобілізуватися і виступити проти статусу-кво.
«В останні місяці по всьому світу ми спостерігаємо зростаючий рух людей, що вимагають змін, а саме справедливості, рівності , підзвітності влади, а також дотримання прав людини», - заявив Ла Рю, представляючи Раді ООН з прав людини свою доповідь про право на свободу думок та їх вільне вираження в інтернеті.
«Проте, унікальні властивості інтернету, що дозволяють людям миттєво поширювати інформацію, об'єднуватися в групи і розповідати світовій спільноті про несправедливість і нерівність, також викликають занепокоєння у тих, хто має владу і могутністю», - заявив експерт.
У своїй доповіді Ла Рю вивчає ключові тенденції і перешкоди в рамках дотримання невід'ємного права людини на свободу думок та їх вільне вираження, забезпеченого статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Відзначаючи, що інтернет є відносно новим засобом комунікації, експерт підкреслив доцільність застосування усталених міжнародних стандартів у галузі прав людини при оцінці дій урядів країн на предмет несправедливого обмеження потоків інформації в інтернеті.
«Законний вираз думок у багатьох державах продовжує залишатися протизаконним. Про це свідчить той факт, що в 2010 р. більше 100 блогерів були взяті під варту», - нагадав Спеціальний доповідач. «Уряди країн використовують все більш витончені засоби для обмеження доступу до електронних ресурсів та відстеження активістів і критиків».
«Інформаційні потоки в інтернеті повинні зустрічати якомога менше обмежень, за винятком дуже рідкісних випадків, приписаних міжнародним правом», - підкреслив Ла Рю.
«По суті, це означає, що будь-які обмеження повинні бути чітко узгоджені з законом і визнані необхідними в даній ситуації. Для забезпечення прав людини такі заходи повинні бути найменш агресивними і насильницькими», - додав Ла Рю. Спеціальний доповідач також закликав уряди країн розробити чіткий і ефективний план дій для того, щоб зробити інтернет широкодоступного для всіх верств населення. Організація Об'єднаних Націй ухвалила, що доступ в Інтернет є одним з основних прав людини, яке має бути гарантовано і захищено державами.
«Резолюція L13», яка була прийнята в Женеві, "стверджує, що ті права, якими люди володіють в "реальному" часі, також повинні бути захищені і віртуальному просторі (онлайн), зокрема, свобода вираження думок.
Резолюція ООН від 11 червня 2011 року «Про надання доступу до мережі інтернет», - як базового права людини свідчить:
. Ті ж самі права, що люди мають в автономному режимі, також повинні бути захищені в Інтернеті, зокрема, свободи вираження думок, яка застосовна незалежно від державних кордонів і будь-якими засобами за своїм вибором, відповідно до статей 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;
. ООН визнає глобальний і відкритий характер Інтернету в якості рушійної сили в прискорення прогресу в напрямку розвитку в різних її формах;
. ООН настійно закликає всі держави в демократичних цілях заохочувати і полегшити доступ до Інтернету і засобів зв'язку у всіх країнах "прийняти" спеціальні процедури " з питань безперешкодного доступу до мережі.
За словами посла США в «Human Rights Campaign» - далі « Організація з захисту прав людини» - Ейлін Донахью".
«... Це перша в історії людства резолюція ООН стверджує, що права людини в цифровому світі повинні бути захищені і підкріплені законодавства у тому ж обсязі і з тією ж турботою, як права людини в реальному світі ...».
Незважаючи на те, подібна Резолюція ООН є першою в світі, то представники ООН та організації з Захисту Прав Людини та Міжнародний союз електрозв'язку ( МСЕ ) заявили, що вони підтверджують принцип права на свободу думок і їх вираження".
Навіть не дивлячись на позитивні рішення в таких представницьких органах щодо «Резолюції «L13» про доступ в Інтернет», як праву людини був і залишається досі високий рівень критики. Арабські революції та Хвилі протестів 2011 року вініклі в Першу Черга Завдяк інтернету та новим технологіям віртуального світу.
В звічайній, з одного боку, масовій демонстрації не відбулісь би, якщо тісячі людей не виявило бажання вийти на вулиці та взяти участь у мітінгах. Проте, наврядчи протести досяглі б таких масштабів без інтернету. Оскількі він пропонує незамінні можливості для комунікації, організації та міттєвого поширення інформації.
Однак протести порушили важливе питання - чи є та чи має бути доступ до Інтернету правом людини або правом громадянина?
Ця проблема стоїть особливо гостро у країнах, де уряди блокували доступ до веб-мережі - саме з метою припинення дій протестуючих. Через це у червні була оприлюднена спеціальна доповідь Обєднаних Націй.
У ній згадуються заворушення на Середньому Сході та в Північній Африці і стверджується, що Інтернет зараз «став вкрай важливим механізмом для реалізації людських прав». За останні кілька років суди та парламенти таких країн, як Франція та Естонія, які проголосили доступ до Інтернету правом людини.
Це непогане твердження, проте воно оминає важливу деталь: технологія є лише засобом реалізації прав, але не є правом сама по собі. Насправді існує дуже висока планка для того, щоб щось почали вважати правом людини. Якщо говорити просто: то це те, що потрібно людині для здорового та наповненого смислом життя, наприклад, свобода від катувань та свобода совісті. Помилково відносити технології у таку високу категорію, оскільки таким чином ми можемо дійти до переоцінювання певних речей.
«Доступ до Інтернету» не повинен бути одним з прав людини такі слова виходять від Вінта Серфа, якого часто називають "батьком Інтернету . Серф стверджує, що доступ в Інтернет не може бути правом, він резюмує свій аргумент, коли стверджує, «Ця технологія є засобом забезпечення прав, а не саме по собі право».
«Це було розцінено як вузьке тлумачення, як вважають в ООН право людини». Серф говорив, що Інтернет відіграє важливу роль в житті людини, в подальшому він сам же приходить до висновку, що доступ в Інтернет повинен бути одним з цивільних прав, однак і тут він не згоден з цим. Стаття, яку опублікували після цієї заяви батька інтернету викликала багато суперечок у Всесвітній павутині - далі (Інтернет), про рамках прав людини і доступу в Інтернет. Оскільки вже пора визначитися, який повинен бути статус Інтернету і взагалі чи має бути?
Багато вчених вказали на слабкі аргументи Серфа, однак він же зазначає, що позитивний акт надання доступу до Інтернет, було б занадто обтяжливим для уряду і в будь-якому випадку влада не зобов'язана надавати всім своїм громадянам доступ до тих чи інших засобів комунікацій та зв'язку.
Єгипетський правозахисник Шеріф Ельсайед - Алі стверджує, що поняття права на доступ до інтернету має можливість змінюватися в міру зміни соціальних умов.
Він стверджує, що треба дивитися на право доступу в інтернет в контексті певних умов. Залежно від ситуації і розширювати право доступу на інтернет або ж обмежувати , якщо воно несе шкоду.
Ельсайед - Алі стверджує, без інтернету ми зробимо крок назад у своєму розвитку, оскільки ділитися новинами та інноваціями в ключових секторах, таких як у сферах охорони здоров'я та тих чи інших технологій займає набагато більше часу без використання мережі, щоб поширити повідомлення по всьому світу.
Кращий спосіб схарактеризувати права людини - це визначитися із результатами, яких ми намагаємось досягти. Вони включають такі необхідні свободи як свобода слова та свобода доступу до інформації - і вони не обовязково повязані з певною технологією у певний час.
Справді, навіть у доповіді Організації Обєднаних Націй (хоч там доступ до Інтернету і проголошується правом людини), зазначається, що Інтернет цінний, як засіб досягнення мети, а не як самоціль.
Як щодо заяви, що Інтернет повинен, бути громадянським правом? Тут ми можемо застосовувати аналогічну аргументацію: доступ до Інтернету завжди лише інструмент для досягнення чогось важливішого. Тим не менш, твердження, що доступ до Інтернету є громадянським правом, я визнаю сильнішим, ніж твердження про право людини. Зрештою, громадянські права відрізняються від прав людини тим, що вони надаються законом, а не притаманні нам як людським істотам.
Інші вказують на те , що це не сам Інтернет , повинен є правом, а саме доступ в Інтернет, про що і йдеться, має бути закріплений правом і гарантуватися законом.
Європейська комісія Європейського Союзу в особі віце -президента Вівіенс Редінга заявила, що "Необхідно забезпечувати право доступу у ставленні до мережі інтернет або використання, послуг і тих або інших додатків які поставляються разом з послугами до доступу в інтернет. Необхідно поважати основні права і свободи фізичних осіб, у тому числі права на недоторканність приватного життя , свободу вираження і доступ до інформації та освіти, а також належної правової процедури".
Заборона цього права через цензуру або відмова в обслуговуванні може призвести до порушення кількох прав людини , які дотримуються в онлайн просторі.
Ла Рю, таким чином, підкреслює - «Кожна держава повинна, таким чином, розробити конкретний інструмент та ефективну політику, щоб зробити Інтернет широко - доступним для всіх верств населення».
Я, погоджуюся з твердженням Ла Рю, тому як людина котра живе у 21 строріччі вважаю, що Інтернет це мережа свободи, завдяки якої можна досягти чимало досягнень. Інтернет повинен бути вільним, та заслуговує на набрання статусу «Базове право людини», а регулювання цього доступу, це інша матерія.
Інтернет в цілому розглядається як середа, яка знаходиться за межами юрисдикції будь-якої однієї держави, в той час частині Інтернету можуть бути закони та правильні для тих країн , в яких вони працюють. Забігаючи вперед, то згадуючи вище згадану резолюцію, весь міжнародний діалог щодо доступу почався не, скільки з самого доступу людей до мережі, а скільки самим питанням. «Як Інтернет повинен регулюватися?».
Правозахисники ж заявляють, що Інтернет необхідно зовсім не регулювати, а навпаки дати майданчик для вільного одержання інформації і ні в якому разі не порушувати право людини на доступ в мережу. Оскільки будь-яка спроба регулювати "шкідливу" або незаконну діяльність в Інтернеті може зіткнутися з великими труднощами, оскільки держави розходяться в її визначенні «за» і « проти».
Також з 18 червня по 6 липня 2012 року проходила чергова 20 сесія ради з прав людини ООН, на якій було прийнято 22 резолюції, зокрема, «Документ №A/HRC/20/L.13» по відношенню до заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті. Його було прийнято всіма 46 поточними членами ради без голосування, зокрема, Китаєм і Кубою, що мали певні застереження.
Так, ООН підтвердило, що незалежно від кордонів і обраних засобів масової інформації ті ж права, що людина має в звичайному житті, мають також захищатися й в он-лайн середовищі, зокрема право на свободу вираження думок. Також було визнано глобальний і відкритий характер Інтернету - однієї з рушійних сил прискорення прогресу на шляху розвитку в його різноманітних формах.
ООН зокрема закликала всі країни заохочувати та полегшувати доступ до Інтернету та міжнародне співробітництво з метою розвитку засобів масової інформації, а також зауважила, що продовжить вивчати питання заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті - важливому інструменті виконання та розвинення прав людини - й інших технологічних середовищах.
Проект резолюції було підготовлено 76 країнами, зокрема й Україною, яка наразі не є членом Ради з прав людини, на чолі зі Швецією. Вона стала логічним продовженням «Доповіді №A/HRC/17/27», Спеціального доповідача з питання про заохочення та захисту права на свободу думок й їхнє вільне вираження Франка ла Руа на XVII сесії Ради з Прав людини 16 травня 2011 року, коли ООН фактично визнала доступ до Інтернету базовим правом людини, зазначивши також, що поширення інформації в мережі має бути максимально вільним і обмежуватись лише тими ситуаціями, коли воно може призвести до порушення чиїхось прав. Згодом ця доповідь була представлена за №A/66/290 Генеральним секретарем ООН на XVI сесії Генеральної Асамблеї 10 серпня 2011 року.
Підводячи підсумки висвітленого вище, можна скласти висновок, тому як держави, члени Європейського Союзу та США, фактично цією Резолюцією надали доступу до мережі Інтернет - юридичного статусу, завдяки чому він автоматично становиться базовим правом кожної людини. Але існує чимало проблем, тому як не всі держави світу будуть ратифікувати цю резолюцію і адаптувати своє законодавство стосовно доступу до всесвітньої павутини під Європейські стандарти. Цей факт чинить низку проблем тому, як потрібно створювати інститути при владі, які мали б змогу регулювати це питання. Тому зараз можна тільки сподіватися, що права людини стосовно доступу до мережі, не будуть порушені.
Розділ ІІ. Конституційно-правове забезпечення доступ до Інтернету в країнах: Європейського Союзу та України
.1 Забезпечення доступу до інформації в інтернеті у Европейському союзі. Електронний уряд
Реалізація стратегічної мети ЄС у сфері становлення інформаційного суспільства здійснюється за допомогою як загальної системи органів (Європейська Рада, Європейська Комісія, Генеральний Директорат з освіти і культури тощо), так і спеціально створеного інституційного механізму - Генерального Директорату з інформаційного суспільства, Форуму інформаційного суспільства ЄС.
Так, у ст. З Договору про Європейський Союз зазначено, що ЄС діє як єдина інституційна структура, котра має забезпечувати узгодженість та безперервність діяльності, здійснюваної з метою досягнення його цілей. Союз має забезпечувати послідовність своєї зовнішньополітичної діяльності в загальному контексті міжнародних відносин, питань безпеки, економіки та політики.
Серед загальних органів ЄС, значну роль в забезпеченні політики інформаційного суспільства відіграє Європейська Комісія (ЄК). На ЄК покладені не лише функції щодо розробки політики ЄС у відповідних сферах життєдіяльності європейського суспільства, але згідно з положеннями установчих договорів, ЄК здійснює також функції контролю за забезпеченням виконання зобов'язань країн-учасниць для реалізації спільної стратегії ЄС.
Основними документами, які були підготовлені ЄК у сфері становлення інформаційного суспільства є: "Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС" 1994 року, "Підготовка Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, "Шлях Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, "Включення інформаційного суспільства в політику Європейського Союзу. План дій" 1996 року, щорічні "Доповіді ЄК Форуму інформаційного суспільства".
Особливо важливим є розроблений Єврокомісією програмний документ "Шлях Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, в якому зазначено, що шляхом збереження національно-культурної самобутності та ідентичності європейської спільноти необхідно формувати відповідну європейську інформаційну політику за допомогою забезпечення вільного доступу до інформаційних послуг.
За останні роки використання та доступ до Інтернету у Європейському Союзі значно зросли. Зокрема, у 2013 році, у порівнянні з 2007 роком, кількість домогосподарств‐користувачів Інтернету у Євросоюзі зросла на 24% склала 79%. Окрім того, 62% людей у Європейському Союзі користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня).
Серед країн, жителі яких користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня), першість утримує Данія. У цій країні без щоденного доступу до Інтернету своє життя не уявляють 84% людей. Дуже високі показники також мають Нідерланди (83%), Люксембург (82%), Швеція (81%), Фінляндія (80%) і Обєднане Королівство (78%).
Чехи (16%), естонці, ірландці та австрійці (усі по 14%) складають найбільші групи населення, які «відвідують» всесвітню мережу принаймні раз в тиждень (однак не щодня).
Найнижчий доступ до Інтернету демонструють країни, які нещодавно приєдналися до ЄС - Болгарія (54% домогосподарств) і Румунія (58%), - а також Греція (56%).
Водночас 21% населення Євросоюзу жодного разу не користувалося Інтернетом.
Найбільше таких людей проживає у Румунії (42%), Болгарії (41%), Греції (36%), Італії (34%), Португалії (33%), а також на Кіпрі та в Польщі (обидві по 32%).
Інтернет і електронна пошта є такою ж базовою потребою людини, як мобільність або житло. Такий вердикт винесла Федеральна судова палата Німеччини в судовому розгляді інтернет-користувача та телекомунікаційної компанії freenet.
Так, например, произошел весьма интересный случай в Германии, когда у рядового пользователя сети интернет сетевое подключение было нарушено.
Через технічну помилку провайдера позивач протягом двох місяців був позбавлений доступу до Мережі. Суд ухвалив, що користувач має право на повернення частини абонентської плати.
Своє рішення судді мотивували тим, що інтернет у даний час є важливим медіним майданчиком і засобом комунікації, а користування ним має центральне значення в житті людини.
"Цей вердикт Федеральної судової палати демонструє, наскільки фундаментальним є сьогодні інтернет для того, щоб бути поінформованим. Суспільство починає усвідомлювати, що користування Мережею є одним з цивільних прав людини", - заявила міністр юстиції ФРН Забіне Лойтхойссер-Шнарренбергер.
Ураховуючу як позитивну, так і негативну роль глобальної мережі Інтернет у становленні глобального та європейського інформаційного суспільства, особливої актуальності набуває проблема безпеки цієї мережі. Так, Єврокомісія прийняла Резолюцію про запобігання поширенню в Інтернеті інформації незаконного змісту, шкідливої для морального здоров'я суспільства в 1996 році, відповідно до якої поняття шкідливого змісту залежить від культурних традицій, а поняття незаконного змісту - від чинного законодавства.
Серед основних заходів із забезпечення безпеки інформації в мережі Інтернет ЄС передбачає здійснення таких заходів:
. Забезпечити свободу комунікації он-лайн.
. Визначити обов'язки постачальників послуг (зокрема, видавців та посередників).
. Запровадити захист інтелектуальної власності в режимі он-лайн.
. Забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Інтернет.
. Забезпечити захист персональних даних.
. Забезпечити правовий статус доменів.
. Забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Інтернет для масового використання (Досвід Франції).
У зв'язку з реорганізацією ЄК у 1996 році було створено Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства. Основними завданнями Генерального Директорату є:
) формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС;
) розробка регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення інформаційної політики в європейському регіоні;
) створення програм інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства;
) впровадження нових технологій в інші сфери життєдіяльності європейських спільнот;
) допомога у реалізації програм ЄС, пов'язаних з інформаційним суспільством, зокрема, за напрямками зовнішньої політики, технологічних досліджень, підприємницької ініціативи, конкуренції, єдиного ринку, освіти, культури.
Проблема забезпечення безпеки інформаційного суспільства Євросоюзу посідає особливе місце серед інших повноважень Генерального Директорату ЄС з інформаційного суспільства.
Ось чому право на доступ громадян країн ЄС до Інтернет мережі, так важливе у їхньому житті. Якщо забезпечити належний, регульований на законодавчому рівні доступ до мережі Інтернет тоді це допоможе уряду та громадянам запитувати один одного про деякі аспекти діючого законодавства, чи наприклад дізнаватися про новини у державному керівництві. Впливати на деякі законотворчі процеси, чи запропоновувати свої побажання. Тому надалі я, вважаю, можна перейти до такого поняття як «Електронний Уряд», та висвітлити його особливості.
Поняття «Електронне удядування» на сьогодні вже не є цілком невідомим і новим, як це було декілька років тому. Повязуючи його з доступом до публічної інформації, можна сказати, що воно є ефективним засобом забезпечення такого доступу, а отже, сприяє прозорості та ефективності діяльності влади. Нажаль зараз не існує чіткого визначення поняття «Електронне урядування» наприклад, на Заході це поняття мало дослівний переклад - «електронний уряд». У сучасному розумінні термін (англ. - e-goverment) тлумачиться на багато ширше ніж «електронний уряд», чи навіть, як я вважаю більш правильним можу надати визначення, «електронне управління державою», тобто використання в органах державного управління сучасних технологій, завдяки мережі Інтернет. Тому E-government зараз - це дуже лаконічний опис сучасного підходу до визначення ролі урядових органів у житті держави і суспільства, що все більше поширюється на Заході.
У чому полягають перспективи для державних органів із застосуванням цієї новизни у державному управлінні? Знову-ж відповідь проста. Державні органи здатні змінити на краще ставлення населення до уряду завдяки якості надання тих чи інших адміністративних послуг і підвищити довіру громадян, зробивши їх центром уваги будь-яких ініціатив при здійсненні своєї діяльності. Організації, орієнтовані на потреби громадян, усвідомлюють, що весь процес надання послуг населенню рідко здійснюється однією людиною. Так наприклад в Європейському просторі, зявилося таке поняття як «»Електронна Європа» - це є ініціативою Європейської комісії, виконавчого ограну Євросоюзу, яка спрямована на прискорення трансформації європейського промислового суспільства і інформаційне Європейці зацікавлені в покращені та полегшенні доступу громадян до інформації державних органів, що забезпечує більшу прозорість діяльності органів державної влади, а також гарантуватиме більшу ефективність прийнятих Євросоюзом рішень. Необхідно також здійснити великий обсяг роботи, для того щоб забезпечити громадянам доступ до веб-сайтів урядів окремих держав і європейських інституцій, забезпечивши їм зручні засоби для пошуку необхідної інформації.
Обмеження доступу до основних статистичних і економічних даних гальмує розвиток бізнесу загалом, а також приватного сектора вторинних послуг, що спрямовані на інформування суспільства зокрема. Тому необхідно полегшити одержання державної інформації, що у свою чергу, стимулюватиме розвиток нових секторів послуг, які базуються на відкритих джерелах інформації.
Потенційний ефект після вирішення цього завдання важко переоцінити:
Уряди стануть ближчими до простих громадян;
Зявиться можливість скоротити видатки на утримання урядових службовців;
Будуть створені додаткові робочі місця для тих, хто надає вторинні послуги;
Буде створено загальноєвропейський інформаційний ринок державної інформації.
Надалі ж можна говорити й про інші провідні країни Європейського Союзу які вирішили застосовувати «Електронний уряд», у роботі своїх парламентів та інших державних установ. Німеччина постійний член Європейського союзу яка є однією з провідних країн у галузі Інтернет розвитку. На мій погляд розвиток «Електронного уряду», це важливий крок до безперешкодного доступу кожної людини до необхідної інформації. Саме тому коли ООН прийняла Резолюцію «L13» від 3 червня 2011 року, це і є та точка, завдяки чому доступ до інформації із застосуванням мережі Інтернет буде найбільш легким та прозорим, ніж раніше.
Висока швидкість пошинення інформаційних технологій змушує державні органи вчитися використовувати їх для підвищення ефективності роботи і бути готовими до швидких змін. З цією метою Німеччина приступила до реалізації програми («Bund Obline 2005»), («Німеччина в Мережі»), що спрямована на збезпечення надання всього спектра державних послуг через Інтернет з 2005 року і по сьогодення. Внаслідок цього громадяни одержують доступ до 1,2 тис. онлайнових послуг державних уставнов. Зокрема, у жителів країни зявилася можливість заповнювати податкові декларації, продовжувати дії водійського посвідчення або паспорта, тощо через мережу Інтернет. Також ця програма яка діє вже з 2005 року передбачає обладнання 181 відділення Національної служби зайнятості пунктами безкоштовного та безперешкодного доступу до мережі Інтернет для безробітних, котрі зможуть скористатися ними для надсилання своїх резюме і пошуку вакансій.
Деякі послуги вже надаються, у тому числі заповнення електронних заявок у Федеральному адміністративному відомстві, менеджмент службових поїздок федеральних працівників, а також управління доступу до інформації у Федеральному міністрелстві внутрішніх справ. Крім того, через мережу Інтернет приймаються прохання від студентів про надання їм фінансової допомоги. В усіх випадках відомості надходять у систему й автоматично направляються на сераер обробки даних документобігу. Після закінчення процесу обробки електронна форма з інформацією направляється назад користувачеві. Ці рішення були реалізовані шляхом впровадження новітніх інтернет-технологій в програми управління документобігом. Створені програми безкоштовно передаються в усі державні установи Німеччини. Серед переваг програми «BoundOnline» варто виділити підвищення зручності роботи для громадян і більш раціональне використання управлінських ресурсів.
Та на останок можна виділити ще один проект, реалізований у рамках впровадження електронного уряду, це є перетворенні землі Шлезвіг-Гольштейн у «електронний регіон» (e-region) шляхом організації надійної інфраструктури, що дозволяє здійснювати швидкий і ефективний обмін інформацією. Цей проект спрямований на створення «державної універсальної установи», що забезпечить доступ до будь-якої інформації чи послуг з будь-якого місця на території цього регіону.
Підсумовуючи вище викладене «Електронний Уряд», надає кожному громадянину країн Європейського союзу доступ до урядової інформації та взагалі до загальної інформації, новин тощо, спрощуючи життя людей, які мешкають в тих країнах. Також вважаю за потрібним сказати, що «Електронний уряд», - це великий крок до майбутнього вільного доступу до мережі Інтернет з метою пошуку необхідної інформації.
2.2 Законодавче гарантування права на доступ до інтернету в Україні. Електронний уряд в Україні, перспективи розвитку
Після розвалу Радянського Союзу державам колишнього СРСР повинно було відновити свої стосунки вже на рівні міжнародних інституцій та нади довіру людям про те що їх права у майбутньому будуть захищені.
Десять років проходить перед тим як всесвітня мережа Інтернет стає головним джерелом інформації для суспільства у тому числі для громадян країн СНД. З усіх країн колишнього СРСР, найбільш демократичного, вільного доступу до Інтернету набула - Україна.
Україна зайняла 68- е місце серед 157 країн миру й шосте місце серед країн СНД по темпах розвитку інформаційних технологій. Про це свідчать результати щорічного дослідження "Виміру інформаційного суспільства" Міжнародного союзу електрозв'язку, публикуемого з 2009 року. При цьому в Україні спостерігається вкрай низька ціна на широкосмуговій доступ до Інтернету - $7,5 з одного абонента на місяць, що в 1,7 рази менше середнього показника по країнах регіону.
Інтернет Асоціація України (Инау) після прийняття в ООН Резолюції від 03.06.2011 року яка наділяла "доступ в Інтернет базовим правом людини" пропонує внести зміни в Конституцію й прописати там положення про те, що кожний громадянин має право вільного доступу до Інтернету й свободу слова у всесвітній мережі.
Про цю ініціативу на брифінгу розповів член правління Инау, віце-президент по науці й ІT Українського союзу промисловців і підприємців Іван Пєтухов.
"Необхідно певні моменти закріпити в Конституції. Закріпити тому, що громадянин має право приватности в Інтернеті, і це повинне гарантувати держава", - вважає І.Пєтухов.
Невід'ємним також повинне бути право доступу кожного громадянина України до мережі Інтернет, підкреслив І.Пєтухов.
Як відзначив експерт, ООН визнала право на доступ до Інтернету одним з невід'ємних прав людини. Згідно з резолюцією 2010 року, поширення інформації в Інтернеті повинне бути максимально вільним і обмежуватися лише в тому випадку, коли воно може привести до порушення будь-чиїх прав. Крім того, торік Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла ще одну резолюцію, що стосується захисти особистої інформації користувачів мережі й інших форм електронних комунікацій від втручання в приватне життя, у тому числі з боку спецслужб.
На початку 2014 року коли Україна переживати початку один із самих важких етапів в історії незалежності Верховна Рада України прийняла закони які йшли в розріз із резолюцією ООН про право доступу в Інтернет для кожного громадянина на території нашої держави.
Тоді ж Інтернет асоціація України звернулася з відкритим листом до Президента України Віктору Януковичу щодо Закону № 721- VІІ про внесення змін у Закон України "Про судоустрій і статус суддів" і процесуальних законів про додаткові заходи захисту безпеки громадян.
У листі також була зазначена вимога повернути даний Закон у Верховну Раду (нагадаємо, свою позицію із приводу прийнятого Закону виразила також Асоціація юристів України).
Тому наслідком впровадження пропонованих Законом новацій стане руйнування ринку телекомунікацій, значне підвищення вартості надання телекомунікаційних послуг населенню й безпрецедентне порушення конституційних прав споживачів телекомунікаційних послуг України.
Такий сценарій розвитку подій стане можливим у силу ряду причин, у числі яких:
. Впровадження обмеження доступу абонентів операторів телекомунікацій до окремих ресурсів мережі Інтернет без рішення суду спричинить висновок бізнесу розміщення Інтернет-ресурсів за кордон з відповідними бюджетними втратами.
Також слід зазначити, що ООН визнала право на доступ до Інтернету одним з невід'ємних прав людини. Згідно з документом ООН 2001 р., поширення інформації в мережі повинне бути максимально вільним, обмежуючись лише тими ситуаціями, коли воно може привести до порушення будь-чиїх прав, забезпечувати повсюдне доступ до мережі й співробітництво з ресурсами й організаціями, що сприяють вираженню суспільної думки через Інтернет.
Надання Законом Національної комісії, що здійснює регулювання в сфері зв'язку й інформатизації, далекого їй права ухвалювати без рішення суду власного розв'язку по обмеженню доступу абонентів операторів телекомунікацій до ресурсів мережі Інтернет, через які здійснюється поширення інформації, є нарушениме інших норм Закону України "Про телекомунікації" щодо вільного доступу, загальноприйнятої системи судочинства України, у т.ч. презумпції невинності, а також не узгодиться зі ст. 12 Директиви 2000/31/ЄС Європейського парламенту й Ради "Про деяких правових аспектах інформаційних послуг, зокрема , електронній комерції, на внутрішньому ринку" ("Директива про електронну комерцію"). При цьому забезпечення повного блокування Інтернет-ресурсів, розташованих за межами України, технічно неможливо, і впровадження норми про позасудовий блокування сайтів спричинить висновок бізнесу хостинга за кордон з відповідними бюджетними втратами.
. Уведення ліцензування послуг доступу до мережі Інтернет приведе до того, що через 3 місяця (згідно заключних положень Закон) в Україні фактично буде зруйнований ринок надання доступу до Інтернету.
Ліцензування приведе до зменшення кількості суб'єктів, що надають послуги, особливо серед малого й середнього бізнесу, подальшої монополізації ринку телекомунікацій, створення корупційних схем по відключенню доступу й, як наслідок, до значного підвищення вартості телекомунікаційних послуг для споживачів.
До того ж, ліцензування доступу до Інтернету суперечить принципам регуляторної політики держави по зменшенню регуляторного тиску й міжнародним нормам, згідно з якими ліцензування виду господарської діяльності вводиться тільки у випадку недостатності інших засобів госрегулирования, якщо така діяльність стосується використання обмежених природних ресурсів або може становити загрозу життю або здоров'ю людей.
. Покладання на операторів, а також провайдерів телекомунікацій обов'язки по придбанню за власні засоби технічних засобів, необхідних для здійснення вповноваженими органами оперативно-розшукових заходів не узгодяться із правовою позицією Конституційного Суду України, висловленої в розв'язках від 29 червня 2010 р. № 17- рп і від 2 листопада 2004 р. № 15- рп по дотриманню конституційних принципів рівності й справедливості. Впровадження цієї норми приведе до значного підвищення вартості телекомунікаційних послуг для вітчизняних споживачів і створить умови для росту соціальної напруженості.
. Впровадження норми про надання телекомунікаційних послуг з використанням ідентифікаційних телекомунікаційних карток винятково на підставі ув'язненого між оператором телекомунікацій і споживачем телекомунікаційних послуг договораприведет до значного скорочення кількості користувачів телекомунікацій, особливо в сільських районах, і до збільшення цифрового розриву між регіонами України.
До того ж, окремі положення Закону не узгодяться з вимогами ст.19 Конституції України щодо визначення способу здійснення повноважень органами госвласти, і не враховують правової позиції Конституційного Суду України, оскільки не містять достатніх і завершених правових механізмів реалізації положень, як того вимагає принцип правової держави (Розв'язок від 30 травня 2001 р. № 7- рп/2001).
Вже після трагічних подій на Майдані незалежності в Київі. Україна перейла нову сторінку у своїй драматичній історії. Громадяни України постали перед вибором чи повертатися назад, звідки ми так довго виходили, чи орієнтуватися на європейські закони щодо свободи слова, вільного доступу до інформації та мережі Інтернет.
Так, 24.02.2014 року Інтернет Ассоціація України - далі «ІнАУ» запропонувала внести зміни до Конституції України згідно з якими як повідомляє голова правління «ІнАУ» Тетяна Попова. За її словами, інтернет став інструментом, що дав змогу людям знаходитися в центрі подій і робити з них висновки самостійно: "Тому ми в ІнАУ вважаємо, що право на вільний доступ до інтернету має бути закріплене новою Конституцією, так само як закріплено право на свободу слова".
Зараз, повідомила Попова, фахівці асоціації формулюють своє бачення необхідних норм, які закріплять це право, а також координують їх з питань, пов'язаних зі свободою доступу до інформації з іншими асоціаціями на ринку.
В ІнАУ мають намір подати необхідні документи у Верховну Раду, коли почнеться розгляд питання про створення нового основного закону України.
Відзначимо, що користувачів інтернету в Україні з кожним роком стає все більше. Згідно з останнім дослідженням Gemius Ukraine, українська інтернет-аудиторія до кінця 2013 року становила 17,5 млн осіб, що на 1,5 млн більше, ніж роком раніше. Понад 87% користувачів хоча б раз на день користуються всесвітньою павутиною. За прогнозами Gemius Ukraine, інтернет-аудиторія в Україні продовжить рости і до кінця 2014 року становитиме понад 20 млн.
При цьому посиляться темпи росту частини користувачів інтернету в невеликих містах і селах, а також серед людей старшої вікової категорії.
Завдяки Інтернету посилилися позиції всесвітньої павутини, як інформаційного каналу і як засобу для самоорганізації громадян.
"Багато телеканалів, описуючи останні політичні події, перекручували факти. Тому частина глядачів перейшла на альтернативне джерело отримання інформації - інтернет",- говорить заступник директора дослідницької компанії GFK Ukraine Гліб Вишлінський. Він вважає, що нинішні політичні події приведуть до збільшення частини користувачів інтернету і аудиторії онлайн-телеканалів, у тому числі серед людей старшого віку. Також, можна знову ж повернутися до доступу громадян до інформації, завдяки «Електронному уряду», із застосуванням Мережі Інтернет.
Досвід провідних країн світу (США, країн ЄС) показує, що одним з шляхів зменшення негативних наслідків цієї кризи є здійснення відповідної інвестиційно-інноваційної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування. В Програмі діяльності Кабінету Міністрів України Подолання впливу фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток вперше включено окремий розділ Розбудова інформаційного суспільства, в якому серед пріоритетних напрямів визначено: впровадження в усіх органах виконавчої влади систем електронного документообігу та цифрового підпису, створення умов для інтеграції інформаційних ресурсів державних органів усіх рівнів; забезпечення відкритості інформації та збільшення різноманітності та кількості послуг, що надаються населенню та субєктам господарювання державними органами з використанням електронних засобів та Інтернету; підвищення ефективності формування та виконання Національної програми інформатизації; розроблення проекту Державної цільової програми впровадження в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом; створення нової та вдосконалення чинної нормативно-правової бази у сфері інформатизації; гармонізація із стандартами ЄС стандартів на ІТ- продукцію та ІТ- послуги.
В організаційному плані впровадженню електронного урядування сприяє те, що у центральних та місцевих органах виконавчої влади в Україні визначені відповідальні особи з питань розвитку інформаційного суспільства з числа заступників керівника, а на структурні підрозділи з питань розвитку та впровадження інформаційних технологій обласних та районних держадміністрацій покладені функції забезпечення розвитку інформаційного суспільства. Позитивними організаційними передумовами впровадження електронного урядування є також створення Державного комітету інформатизації України та повернення йому статусу як окремого центрального органу виконавчої влади, на якій покладені завдання з розвитку інформаційного суспільства, інформатизації та впровадження електронного урядування тощо.Однією з невирішених актуальних проблем ефективного формування та реалізації державної політики в цій сфері залишається відсутність офіційно визнаної національної системи індикаторів та в цілому системи вимірювання. Статистичні спостереження не відповідають потребам державного управління по повноті, точності, достовірності, оперативності, функціональності, а також не орієнтовані на аналіз ефективності виконання стратегій, планових та програмних документів в цій сфері. Інформація від учасників ринку ІКТ в основному носить несистемний, фрагментарний, часто субєктивний характер. Опитування та аналіз, що здійснюють в цій сфері Держкомінформатизації та іншими ЦОВВ є обмеженими, стосуються в основному тільки окремих питань стану інформатизації органів виконавчої влади та недостатньо узгоджені між собою. Тому серед пріоритетних напрямів, визначених в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України Подолання впливу фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток та розпорядженні Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 № 653-р, є розробка Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства.
Метою впровадження електронного урядування в Україні є розвиток електронної демократії задля досягнення європейських стандартів якості електронних адміністративних послуг, відкритості та прозорості влади для громадян, представників бізнесу та громадських організацій. При цьому мова йде не про інформатизацію наявної моделі державного управління, а про використання можливостей ІКТ для переходу до нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян, що передбачає:
підвищення якості та доступності державних послуг для громадян, спрощення процедур та скорочення адміністративних витрат;
підвищення якості адміністративних та управлінських процесів, забезпечення контролю за результативністю діяльності органів виконавчої влади з одночасним забезпеченням належного рівня інформаційної безпеки;
забезпечення відкритості інформації про діяльність органів виконавчої влади, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі громадян та інститутів громадянського суспільства у процесах підготовки та експертизи проектів рішень, які приймаються на всіх рівнях державного управління.
Стратегічні завдання з розвитку електронного урядування необхідно визначити відповідно до тих переваг, які надають ці технології у розвитку суспільства та держави:
забезпечення прав громадян на доступ до всіх видів відкритої державної інформації, що має індивідуальну та суспільну значимість;
залучення громадян до участі у державних справах;
вдосконалення технології державного управління;
подолання інформаційної нерівності;
організація надання послуг юридичним та фізичним особам в інтегрованому вигляді дистанційно - через Інтернет та інші засоби;
перебудова відносин з громадянами;
надання громадянам можливості навчатися протягом всього життя;
сприяння розвитку економіки;
системоутворююче законодавче забезпечення.
Для вирішення зазначених завдань необхідно вжити наступних заходів:
створити нормативно-правову та методологічну базу, що дозволяє державі, громадянам і організаціям функціонувати в умовах інформаційного суспільства;
розробити та затвердити єдину архітектуру електронне урядування, яка повинна офіційно зафіксувати структуру електронне урядування в Україні;
створити ефективну організаційну інфраструктуру реалізації відповідних проектів (у тому числі раду СІО);
оптимізувати структуру державного апарату та усю систему державного управління, провести реінжиніринг робочих процесів державних органів;
удосконалити систему інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття рішень на всіх рівнях державного управління;
створити єдину державну систему контролю ефективністі діяльності органів державної влади, впровадити відомчі інформаційні системи планування та управлінської звітності;
провести аналіз технологічної готовності інформаційних систем органів державного управлянні до їхньої інтеграції в інфраструктуру електронне урядування, на основі якого розробити та реалізувати середньострокову програму усунення технологічної нерівності окремих інформаційних систем;
інтегрувати інформаційні ресурси та системи органів державної влади, створити єдину інфраструктуру, яка забезпечить ефективну міжвідомчу та міжрегіональну інформаційну взаємодію та взаємодію органів державної влади з громадянами і організаціями (в тому числі єдину захищену інформаційно-комунікаційну інфраструктуру для державних потреб, технологічний центрів системи електронне урядування та електронне середовище взаємодії);
сформувати стратегію підвищення якості та доступності державних послуг, основою якої є впровадження єдиних стандартів надання державних послуг, надання таких послуг в інтегрованому вигляді через мережу Інтернет, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісне вираження, в систему державних електронних послуг, що відповідає реальним потребам населення;
організувати систему обліку та контролю за результатами розгляду звернень громадян;
організувати центри суспільного універсального (з урахуванням наявних засобів, рівня підготовки та освіти, віку та соціального стану) доступу до державних інформаційних ресурсів і послуг;
розробити комплексну систему моніторингу формування електронне урядування, методологію та механізм оцінки рівня використання технологій електронне урядування в державних та місцевих органах влади, що забезпечить керованість процесу впровадження електронне урядування;
вдосконалити систему підготовки та перепідготовки кадрів в сфері ІКТ;
вирішити питання ресурсного забезпечення всіх вказаних заходів.
Базові принципи впровадження. Впровадження електронного урядування є не самоціллю, а передусім засобом підвищення ефективності на основі докорінної перебудови роботи державних органів. У світі не існує єдиного підходу щодо впровадження технологій електронного урядування, проте у більшості країн приділяється значна увага наступним ключовим принципам:
Реформування процесів. Головною передумовою успішного впровадження електронного уряду є розуміння того, що воно полягає не лише в автоматизації існуючих процесів і усуненні неефективних ланок. Передусім йдеться про створення нових процесів і нових відносин між субєктами управління. Використання ІКТ не є виключно інструментом економії коштів.
Лідерство. Впровадження електронного урядування вимагає сильного політичного лідерства. Щоб добитися переходу до електронного уряду, на всіх рівнях виконавчої влади повинні бути присутні державні службовці, які розуміють важливість цих технологій та усвідомлюють загальну мету державної політики і налаштовані активно проводити реформи. Сильне лідерство покликане також забезпечити безперервний притік фінансових ресурсів та інформації, необхідних для виконання поставлених завдання, а також співпрацю державних органів різного рівня. Воно також може зміцнити ініціативи із впровадження електронного урядування, проводячи її через всі необхідні стадії під виразним політичним гаслом.
Стратегічні інвестиції. Враховуючи реалії жорсткої економії фінансових ресурсів, необхідно виділити головні, пріоритетні проекти, фінансування яких здійснювалося б за «захищеним» принципом. Такі проекти повинні характеризуватися чіткою суспільною цінністю, вимірюваною за визначеними критеріями.
Співпраця. Необхідно запроваджувати нові форми взаємин, як між державними установами, так і в рамках співпраці з приватним сектором і неурядовими організаціями. Передусім, державним установам, доведеться подолати неготовність спільно працювати одна з одною. З іншого боку - співпраця урядових установ, приватних підприємств і неурядових організацій може допомогти політикам в справі проведення результативних реформ і прискорити процес впровадження електронного урядування.
Участь громадян. Сама концепція електронного урядування орієнтована на задоволення потреб громадянина. Електронний уряд не є простим механізмом скорочення витрат або підвищення ефективності. Скоріше це ініціатива, направлена на поліпшення життя пересічних громадян. Щоб виробити таке орієнтоване на громадянина бачення, необхідно створити систему дослідження інтересів та потреб громадян, у тому числі з використанням сучасних технологій.
Впровадження електронного урядування в Україні забезпечить якісно новий рівень управління державою та суспільством в цілому, зміцнить довіру до держави та її політики, вдосконалить взаємодію між органами державної влади, бізнесом, громадянами та державними службовцями.
Саме якісно побудована система електронне урядування має позитивно впливати на загальний хід та наслідки проведення подальших радикальних перетворень в українському суспільстві, насамперед, соціальної і економічної реформи, розбудови соціальної держави з впливовими інституціями громадянського суспільства, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми взаємодії органів державного управління з населенням та бізнесом, громадськими організаціями. Подальше здійснення політики розбудови системи електронне урядування прямо залежить від політико-правового становища суспільства, фінансово-економічних можливостей держави. Зазначені фактори здатні внести суттєві корективи в процес електронне урядування, у темпи проведення реформаторських заходів - особливо це стосується наявності фінансових і матеріально-технічних ресурсів. Вважаю, якщо в Україні до 2015 року зявиться такий вагомий інститут як «Електронний уряд», це полегшить органам влади, та громадянам знаходити необхідну інформацію, швидко, якісно, та безперешкодно. В той же час, влада буде здатна надавати найбільш якісну допомогу своїм громадянам. Але все одно хоча наша держава працює над ратифікуванням тих чи інших міжнародних договорів, актів, чи резолюцій, які спрямованні на реалізацію прав людини стосовно доступу до інформації чи Інтернету, то все одно хоч Резолюція ООН «L13» від 3 червня 2011 року, яка наділила «доступ до Інтернету статусом, як базове право людини», наша країна ще нажаль не ратифікувала цю резолюцію, але як говорять наші вчені та відомі правозахисники побачимо в майбутньому.
Якщо в Україні ситуація з доступом до мережі Інтернет для пошуку інформації значно простіше та демократичніша, то в Респуліці Біларусь своїм безпрецедентним рішенням Президент країни - Олександр Лукашенко, має намір де-факто націоналізувати Інтернет у своїй країні. З набранням чинності "Змін до кодексу про адміністративні й процесуальні порушення" 6 січня 2014 року, громадяни Республіки Біларусь не зможуть відвідувати іноземні сайти, сервери яких розташовані за межами національних границь. За порушення закону передбачені штрафи до 96 євро.
Це значить, до демократичного шляху в цій державі взагалі, як я бачу не передбачається. Новий закон Лукашенко торкнеться не тільки приватних осіб: підприємствам, що діють на території Білорусі, можна буде користуватися тільки національними доменами, усі транзакції будуть проводитися через місцеві Інтернет-ресурси, а інформація про них буде доступна як податковим органам, так і службам безпеки.
Більш жорсткі заходи й у відношенні WІ- FІ мереж: тепер власники місцевих кафе й інших закладів будуть нести безпосередню відповідальність за дії клієнтів. Не випадково Білорусь вважається однією із самих закритих на сьогоднішній день держав, завдяки чому не всі західні політики вирішуються робити візити в цю країну.
Підводячи підсумки треба сказати, що розвиток доступу до мережі Інтернет набирає обортів у провідних країнах світу. Це означає, що взагалі ООН зробила великий крок на зустріч усьому людству. Інтернет в багатьох країнах світу дійсно став невідємною складовою життя людини і позбавляти її цього права на мій погляд буде грубим порушенням цієї Резолюції.
Висновки
З огляду на стан забезпечення прав та свобод людини та громадянина в Україні і у світі на доступ до інформації та мережі Інтернет викликалася стурбованість, як у міжнародної спільности, так і у корінного населення України та країн СНД.
В результаті проведеного аналізу науковової літератури було зроблено висновок, що права та свободи людини належать їй від народження, є природніми та невідємними. Право на доступ до інформації яке закріплене діючим Законом України «Про інформацію», також є невідємним та повинно чітко забезпечувати громадянам безперешкодний доступ до інформації.
Висвітлюючи поняття інформації можна зробити висновок, що інформація це - документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Право на доступ до інформації є загальним правом людини, його законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства.
Таким чином, інформація виступає обєктом інформаційних правовідносин - відносин, які повязані з реалізацією права на інформацію та інформаційною діяльністю у галузі створення, збирання, отримання, використання, поширення та зберігання інформації.
Конституція України закріпила право людини на свободу інформації. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободну думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.
Механізм забезпечення прав людини на доступ до інформації формують правові принципи, норми (юридичні гарантії), а також умови і вимоги діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, громадян, які в сукупності забезпечують дотримання, реалізацію і захист прав громадян.
Основою національного законодавства України у сфері прав людини є переусім Конституція України, яка закріплює основні права людини, встановлює механізм їх захисту шляхом регламентування діяльності вищих органів державної влади та місцевого самоврядування. Слід відмітити, що регулювання доступу до інформації в Україні здійснюється завдяки Закону України «Про Інформацію», та Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.
Варто відзначити, що Конституційний Суд України постановив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням у її особисте і сімейне життя і допускається виключно у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У загальному розумінні згідно з Законом України «Про телебачення та телекомунікації» можна навести визначення Інтернету. Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно звязана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.
На думку правозахисників всі люди повинні мати можливість доступу до мережі Інтернет в цілях здійснення і користуватися своїми правами на свободу вираження думки, переконань та інших основних прав людини.
«Резолюція L13», яка була прийнята в Женеві, "стверджує, що ті права, якими люди володіють в "реальному" часі, також повинні бути захищені і віртуальному просторі (онлайн), зокрема, свобода вираження думок.
Резолюція ООН від 11 червня 2011 року «Про надання доступу до мережі інтернет», - як базового права людини свідчить про те, що ті ж самі права, що люди мають в автономному режимі, також повинні бути захищені в Інтернеті, зокрема, свободи вираження думок, яка застосовна незалежно від державних кордонів і будь-якими засобами за своїм вибором, відповідно до статей 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Також ООН визнає глобальний і відкритий характер Інтернету в якості рушійної сили в прискорення прогресу в напрямку розвитку в різних її формах. Та на останок ООН настійно закликає всі держави в демократичних цілях заохочувати і полегшити доступ до Інтернету і засобів зв'язку у всіх країнах "прийняти" спеціальні процедури " з питань безперешкодного доступу до мережі.
В умовах розвитку доступу до інформації та Інтернету у Європейському Союзі зявилося таке поняття - «Електронне удядування».
У сучасному розумінні цей термін тлумачиться як, «електронне управління державою», тобто використання в органах державного управління сучасних технологій, завдяки мережі Інтернет. Тому E-government зараз - це дуже лаконічний опис сучасного підходу до визначення ролі урядових органів у житті держави і суспільства, що все більше поширюється в ЄС.
Саме завдяки цієї новації Державні органи здатні змінити на краще ставлення населення до уряду завдяки якості надання тих чи інших адміністративних послуг і підвищити довіру громадян, зробивши їх центром уваги будь-яких ініціатив при здійсненні своєї діяльності. Організації, орієнтовані на потреби громадян, усвідомлюють, що весь процес надання послуг населенню рідко здійснюється однією людиною.
Наразі ж в Україні метою впровадження електронного урядування є розвиток електронної демократії задля досягнення європейських стандартів якості електронних адміністративних послуг, відкритості та прозорості влади для громадян, представників бізнесу та громадських організацій.
Впровадження електронного урядування в Україні забезпечить якісно новий рівень управління державою та суспільством в цілому, зміцнить довіру до держави та її політики, вдосконалить взаємодію між органами державної влади, бізнесом, громадянами та державними службовцями.
Саме якісно побудована система електронне урядування має позитивно впливати на загальний хід та наслідки проведення подальших радикальних перетворень в українському суспільстві, насамперед, соціальної і економічної реформи, розбудови соціальної держави з впливовими інституціями громадянського суспільства, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми взаємодії органів державного управління з населенням та бізнесом, громадськими організаціями.
ООН підтвердило Резолюцією L13 від 3 червня 2011 року, що незалежно від кордонів і обраних засобів масової інформації ті ж права, що людина має в звичайному житті, мають також захищатися й в он-лайн середовищі, зокрема право на свободу вираження думок. Також було визнано глобальний і відкритий характер Інтернету - однієї з рушійних сил прискорення прогресу на шляху розвитку в його різноманітних формах. Вона також закликала всі країни заохочувати та полегшувати доступ до Інтернету та міжнародне співробітництво з метою розвитку засобів масової інформації, а також зауважила, що продовжить вивчати питання заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті - важливому інструменті виконання та розвинення прав людини - й інших технологічних середовищах.
Держави, Європейського Союзу, фактично цією Резолюцією надали доступу до мережі Інтернет - юридичного статусу, завдяки чому він автоматично становиться базовим правом кожної людини. Але існує чимало проблем, тому як не всі держави світу будуть застосовувати цю Резолюцію і адаптувати своє законодавство стосовно доступу до всесвітньої павутини під Європейські стандарти. Цей факт чинить низку проблем тому, як потрібно створювати інститути при владі, які мали б змогу регулювати це питання. Тому зараз можна тільки сподіватися, що права людини стосовно доступу до мережі, не будуть порушені.
Список використаної літератури
Конституція України. Закон України "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-IV від 8.12.2004 р. : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України від 28 черв. 1996 р. - К. : Велес, 2005. - 48 с. - (Серія видань "Офіційний документ");
Закон України Про інформацію: від 02.10.1992 № 2657-XII. нова редакція від 9 травня 2011 р.; // - Режим доступу: #"justify">Закон України «Про доступ до публічної інформації», від 13 січня 2011 р. № 2939-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2011. - № 32. - Ст. 314; // - Режим доступу: #"justify">Закон України «Про захист персональних даних» // від 1 черв. 2010 р. № 2297-VI; - Режим доступу: #"justify">Закон України «Про захист економічної конкуренції» //:, (зі змінами) від 11 січня. 2001 р. № 2210-ІІІ; - Режим доступу: #"justify">Закон України № 3723 XII // «Про державну службу»:, Закон від: 16.12.1993; - Режим доступу: #"justify">Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23.091997 // № 539/97-ВР; - Режим доступу: #"justify">Цивільний кодекс України, від 16.01.2003 № 435-IV, редакція від 28.03.2014; - Режим доступу: #"justify">Указ Президента України «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні»; Президент України; // Указ від 31.07.2000 № 928/2000 - Режим доступу: #"justify">Загальна декларація прав людини // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 93. - Ст. 3103. - С. 89; - Режим доступу: #"justify">Конвенція «про захист прав людини і основоположних свобод», Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950; ратифікована від 17.07.1997, підстава - 475/97-ВР; - Режим доступу: #"justify">Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 грудня 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 30. - Ст. 260; - Режим доступу: #"justify">Американська Конвенція з прав людини. // Прийнята 22 листопада 1969 року,// Вступила в силу 18 липня 1978 року;
Хартія прав людини та народів Африки. Прийнята 26 червня 1981, вступила в силу 21 жовтня 1986 року.
Спеціальна література:
Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти // За ред. О.М. Бандурки. - Харків: Вид-во Університету внутрішніх справ, 2000. - С. 9.
Баркар, І.В. Мережа інтернет: питання правового регулювання // Сучасні проблеми соціогуманітарних та фундаментальних наук . - 2011. - С.14-16.
Баштанный Р.В.Интернет и современные тенденции глобального общественного развития // Молодежь и общество: пути решения проблем (к 10-й годовщине независимости Украины) . -. - С.118-127.
Виноградова, Т.Ю. Место Интернета в медиа метрическом пространстве Франции // Вестник Московского университета / Серия 10: Журналистика . - 2010 . - № 2. - С. 81-89.
Голубев, Р.Н. Влияние Интернета на информационную инфраструктуру // Аспирант и соискатель* . - 2008 . - № 1. - С. 34-36
Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. - К., 2002., - С. 68.
Гарабарчук, В.І. Інтернет як основний клас інформатичних систем і перспективи їх розвитку // Актуальні проблеми економіки* . - 2008 . - № 12. - С. 192-203.
Дашян, М.С. Правовое регулирование сети Интернет в странах Ближнего Востока и Северной Африки // Современное право . - 2005 . - № 1. - С.12-15
Еляков, А. Интернет - тотальная угроза обществу? // Мировая экономика и международные отношения . - 2007 . - № 11. - С. 92-98.Series No. 5, прийнята 4 листопада 1950, вступила в силу 3 вересня 1953 року. На 7 липня 2003 підписана 44 країнами;
Ємельянчик, С. О. Договірне регулювання надання послуг доступу в Інтернет :автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. - Харків, 2013. - 20 с;
Жарова, А.К. Интернет, глобализация и международное право // Общественные науки и современность (ОНС) . - 2004 . - № 6. - С.97-104.
Інформатизація, право, управління: організаційно-правові питання / Р.А. Калюжний, О.Д. Крупчан, В.Д. Павловський, М.В. Гуцалюк, В.С. Цимбалюк, М.Я. Швець. - К., 2002;ванов, В.Ф. Законодавче регулювання діяльності Інтернету: необхідність чи непотрібність // Вісник: Журналістика . - 2000 . - №8. - C.15-18;
Интернет и мобильное общество будущего: // Вестник Московского университета / Серия 10: Журналистика . - 2006 . - № 3. - С. 3-59;
Кормич, Б.А. Ключові питання правового регулювання інтернет в Україні // Держава і право: Юридичні і політичні науки* . - 2006 . - Вип. 34. - С. 373-379.
Кушнерук, Д.В. Інтернет і проблема міжнародно-правової юрисдикції
// Актуальні проблеми держави і права* . - 2007 . - Вип. 34. - С. 19-23.
Кутюгин, Д.И. Интернет как новое коммуникативное пространство информационного общества // Закон и право . - 2007 . - № 3. - С. 45-46.
Лищишин, М. Інтернет інстумент розвитку інформаційних технологій // Підприємництво, господарство і право* . - 2004 . - №12. - С.124-126.
Лебедева Н.Н.Что такое Интернет? // Юрист . - 2003 . - № 10.. - С.57-62.
Максимова, Н. Інтернет у законодавчому полі України // Інтелектуальна власність* . - 2002 . - №12. - C.29-31.
Марутян, Р.Р. Громадянське суспільство в епоху інформаційних технологій :проблеми і перспективи // Грані . - 2006 . - № 3. - С. 108-111.
Максуров, А. Интернет как новое правовое пространство // Право и экономика . - 2010 . - № 3. - С. 38-44.
Маркарьян, Р.В. «Об основных направлениях совершенствования законодательства о развитии Интернета в Российской Федерации». // Международное публичное и частное право . - 2011 . - № 4. - С. 20-22.
Макарьян, Д.В. Регулирование Интернета: правовой аспект // Гражданское право . - 2006 . - № 3. - С. 28-31.
Михайленко, Е. Информационное право в свете развития глобальной сети Интернет // Закон и право . - 2004 . - № 8. - С.60-62.
Международное информационное право: Методические материалы к междисциплинарному спецкурсу / Сост. Т.М. Смыслова. - М.: СТЭНСИ, 2002. - 192 с.
Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова.: Збірник публікацій міжнародних організацій «Артикль 19». - К.: Міленіум, 2003. - С. 8.
Никифоров, А. Законодательные пробелы Интернета // Юридическая практика* . - 2009 . - 3 ноября (№ 44). - С. 1, 14.
Носік В.В. Стан і проблеми правового забезпечення розвитку інтернету в Україні // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка . - 2003 . - №49. - C.34-35.
Оляш, А.Ю. Международно-правовое регулирование распространения информации и общения в сети Internet // Міжнародні читання присвячені пам'яті професора Імператорського Новоросійського університету П.Є. Казанського . - 2011. - C.322-324.
Пілат, С.Проблеми реалізації права на доступ до інформації в мережі Інтернет // Проблеми державо-творення і захисту прав людини в Україні . - 2009. - С.112-112.
Песков, Д.Н Интернет-пространство: состояние премодерна // Полис . - 2003 . - №5. - C.46-55.
Присяжнюк, О.А. Основиконцепції правового регулювання інтернет-відносин в Україні (загально теоретичні аспекти) :Автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. - Х., 2007. - 18 с.
Право на приватність: condition sine qua non / Харківська правозахисна група. - Харків: Фоліо, 2003. - С. 117.
Прокофьев, К.В. Интернет и международное право // Международное публичное и частное право . - 2003 . - №2. - C.58-60.
Ровенский В., Уемов А., Уемова Е. - Машина и мысль. - М., 1960. - с. 69.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «217А (III)», від 10 грудня 1948.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «2200 (XXI)», від 16 грудня 1966, вступила в силу, 23 березня 1976 року.
Recueil des resolutions et recommendations du Comite des Ministres du Conseil de LEurope relatives au droit administrative aves leurs rapport explicatifs/ Ducument prepare par la Direction des Affairs Juridiques CJ-DA (94) Info 1, Strasburg 1994.
Рудницька, Т. Інтернетизація як початковий етап входження України у світову спільноту , що глобалізується : позитиви й ризики // Соціологія: теорія, методи, маркетинг . - 2004 . - №1. - С.73-88.
Толокнов, А.А. Деякі аспекти доступності Інтернет ресурсів органів державної влади України // Правове життя сучасної України . - Т. 1 . - 2011. - С. 442-443.
Харчук, В. Запровадження правового регулювання відносин у глобальній мережі Інтернет // Юридичний журнал* . - 2010 . - № 3. - С. 60-62.
Хербергер, М. Слово о понятности права в Интернете в эпоху Интернета // Юрист . - 2003 . - № 12. - С.56-59.
Харечко, І. З. Політико-правові аспекти доступу до публічної інформації в Україні через мережу Інтернет // Актуальні проблеми політики* . - 2013 . - Вип. 49. - С. 131-140.
Черешкин Д.С. Оружие, которое может быть опаснее ядерного // Независимая газета. - 1995. - № 123.
Черкес, М.Е. Интернет и политическая демократия // Актуальні проблеми політики* . - 2001 . - Вип.10-11. - С. 284-291.
Шахбазян, К. Деякі питання міжнародно-правового регулювання відносин в інтернеті // Підприємництво, господарство і право* - 2005 . - № 12. - С. 58-61.
Эйдман, И.В. Интернет-общство будущего // Свободная мысль . - 2007 . - № 5. - С. 117-130.
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (головна редкол.) та ін.. - К.: Укр. енцикл., 1998 - Т. 2. - с. 717.