Законодавче забезпечення прав пацієнтів в Україні

В усіх випадках, коли обставини надання медичної допомоги потребують від лікаря здійснити вибір пацієнта, зумовлений черговістю її надання, такий вибір повинен бути зроблений без дискримінації, справедливим чином і обгрунтований тільки медичними критеріями. Пацієнта можна залишити очікувати медичну допомогу тільки тоді, коли цього не можна уникнути і на якнайкоротший час.

Право на якісну і безпечну медичну допомогу Пацієнти мають право на якісну медичну допомогу, що відповідає як сучасним технологічним стандартам, так і принципам людяності у стосунках між пацієнтом і надавачем медичних послуг. [Стаття 7.]

Кожному пацієнту при будь-якому медичному втручанні повинна бути гарантована якість і безпека наданої медичної допомоги з метою задоволення потреб, зумовлених його станом, і виключення невиправданого ризику для життя і здоровя.

Держава забезпечує якість і безпеку медичної допомоги пацієнтам завдяки відповідній системі сертифікації, ліцензування, акредитації і стандартизації, а також належній підготовці і перепідготовці медичного і фармацевтичного персоналу на підставі існуючих державних стандартів навчання і здійснює контрольні функції за будь-якою медичною практикою.

При наданні медичної допомоги пацієнтам повинні використовуватися методики, медикаменти, устаткування і засоби медичного призначення, розроблені, виготовлені чи придбані згідно із встановленими правилами і державними стандартами.

Будь-яке медичне втручання повинно здійснюватися з дотриманням відповідних санітарних норм.

Відповідальність за дотримання безпеки медичної діяльності стосовно здоровя і життя пацієнтів у закладах охорони здоровя несе адміністрація цих установ або приватно лікуючий медичний працівник за місцем здійснення своєї практики.

Право на дотримання фізичної і психічної недоторканності і цілісності при медичному втручанні. [Стаття 8.]

Право на дотримання фізичної і психічної недоторканності і цілісності організму пацієнта є обовязковою умовою надання йому медичної допомоги і не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачені чинним законодавством України. Це право може бути обмежене чи порушене тільки для порятунку життя пацієнта.

Рішення про медичне втручання, здатне спричинити погіршення фізичного чи психічного стану здоровя пацієнта, з метою порятунку його життя чи лікування, спираючись на положення статей 7 і 8 цього закону, пацієнт у випадку своєї дієздатності приймає сам на основі повної інформації, наданої лікуючим лікарем, про що робиться запис у медичній документації пацієнта. Рішення про необхідність такого втручання, при недієздатності пацієнта, приймає консиліум лікарів, а в екстренних випадках, якщо неможливо зібрати консиліум, - лікуючий (черговий) лікар, про що також робиться запис у медичній документації пацієнта.

У процесі надання хірургічної допомоги пацієнту не допускається вилучення будь-яких протезів, органів, тканин і середовищ організму, включаючи тканини і середовища, що відриваються в процесі пологів, і абортивний матеріал ні на які інші цілі, крім нормалізації стану здоровя пацієнта.

Право пацієнтів на одержання інформації. [Стаття 9.]

Кожен пацієнт при зверненні за медичною допомогою повинен бути поінформований про свої права як пацієнта.

При зверненні в лікувально-профілактичну установу пацієнт має право на одержання інформації про медичні послуги, що надаються в ній, порядок та умови їхнього надання, про освіту, кваліфікацію і компетенцію лікуючого лікаря і медичного персоналу, що мають відношення до процесу його лікування.

Лікуючий лікар зобовязаний надати пацієнту інформацію про стан його здоровя, мету та переваги запропонованих досліджень і лікувальних заходів, альтернативні методи лікування, прогноз можливого розвитку захворювання, ризики для життя і здоровя.

Інформація про стан здоровя пацієнта повинна надаватися в доступній формі, та зрозумілою пацієнту мовою, уникаючи використання незвичних для нього термінів.

Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби й іншими документами, що можуть бути йому необхідні для подальшого лікування.

Пацієнт має право звернутися до "іншої медичної думки", тобто за консультацією до інших спеціалістів, з цією метою він може одержувати дані з історії своєї хвороби.

Пацієнт має право вимагати корекції, заповнення, уточнення або виключення даних особистого і медичного характеру, якщо вони є неточними або не мають відношення до обгрунтування діагнозу і проведення лікування.

Інформація може бути прихованою від пацієнта лише в тих випадках, коли є вагомі підстави думати, що вона може нанести шкоду його здоровю. У цьому випадку інформація надається членам родини чи законному представнику пацієнта з урахуванням особистих інтересів пацієнта. У такий же спосіб лікар діє, якщо пацієнт знаходиться в несвідомому чи недієздатному стані. Неповнолітньому пацієнту у віці від 15 до 18 років також повинна бути надана необхідна інформація, як і його законним представникам.

При виписці з лікувально-профілактичного закладу пацієнт має право отримати витяг з історії хвороби із зазначенням діагнозу і обсягу проведеного лікування.

Право на інформовану згоду. [Стаття 10.]

Обовязковою попередньою умовою будь-якого медичного втручання є згода на це дієздатного пацієнта, отримана на основі наданої йому повної й обєктивної інформації про таке втручання.

Згоду або незгоду на медичне втручання пацієнт повідомляє лікуючому лікарю або адміністрації установи охорони здоровя.

Якщо пацієнтами є обмежено дієздатні особи, то при одержанні згоди їхніх законних представників на медичне втручання повинна також враховуватися думка самих пацієнтів, яких необхідно залучати до процесу ухвалення рішення у той спосіб, у який вони на це здатні і дозволяють обставини.

Згода пацієнта на медичне втручання може бути виражена усно, письмово або іншим способом. В усіх випадках, коли невиконання медичного втручання може призвести до важких наслідків для пацієнта, відмова, надана йому або його законним представникам, повинна бути виражена тільки в письмовій формі за підписом пацієнта або його законного представника.

Згода пацієнта необхідна в усіх випадках консервації і використання будь-яких компонентів людського тіла, зокрема з метою діагностики чи лікування.

У випадку коли лікар вважає, що медичне втручання необхідне для порятунку життя пацієнта або поліпшить стан його здоровя, а сам пацієнт не в змозі прийняти рішення і його законний представник не приймає рішення про проведення медичного втручання або є відсутнім, лікар таке втручання робить.

Вирішення суперечностей після виконання такого медичного втручання проводиться в судовому порядку відповідно до законодавства.

Інформована згода пацієнта є обовязковою умовою його участі в процесі клінічного навчання, медичних і наукових експериментів. Усі протоколи повинні бути надані відповідній етичній експертизі. Медичні і наукові експерименти не можуть бути проведені на пацієнтах, що самі не можуть висловити згоду й у них відсутній законний представник, а також на особах, які перебувають в місцях позбавлення волі.

Право на вибір та відмову від медичного втручання Пацієнт має право здійснювати самостійний і усвідомлений вибір у процесі діагностики, лікування, навчання, наукових і медичних експериментів на основі самовизначення. [Стаття11.] Пацієнт має право на вибір практикуючого лікаря, а також будь-якого іншого медичного працівника чи лікувально-профілактичної установи за умови, якщо вони мають можливість забезпечити йому відповідну медичну допомогу.

Якщо за медичними показами є доцільними переведення пацієнта в інший лікувально-діагностичний заклад або виписка його додому, то пацієнт має право знати причини такого переводу або виписки. Необхідною умовою переводу є згода іншого закладу прийняти хворого. Якщо після виписки необхідно продовжити лікування або догляд за місцем проживання, то перед випискою необхідно пересвідчитися в тому, що відповідне лікування або догляд будуть реально здійснені.

Пацієнт має право вибору запропонованих йому методів лікування, діагностики і профілактики на основі повної та обєктивної інформації, що йому зобовязаний надати лікуючий лікар чи медичний працівник, що має відношення до його лікування.

Пацієнт може вимагати переведення в іншу установу охорони здоровя, що повинно бути здійснене відповідно до діючого порядку, визначеного законодавством, і якщо ця установа має можливість забезпечити відповідне лікування.

Пацієнт має право на заміну лікуючого лікаря, а також будь-якого іншого медичного працівника, причетного до його лікування за умови, якщо його вимоги обґрунтовані.

Кожен пацієнт має право на повну чи часткову відмову від пропонованої медичної допомоги за умови, якщо йому докладно були розяснені наслідки цього рішення.

Відмова від медичного втручання повинна бути добровільною, оформлятися письмово і завірятися підписом пацієнта після одержання ним повної інформації про необхідність запропонованого лікування і можливих наслідків прийнятого ним рішення і включатися в медичну документацію пацієнта.

Пацієнт має право залишити установу охорони здоровя в будь-який час, навіть якщо його лікар буде вважати продовження лікування необхідним. Водночас пацієнту це може бути заборонено, якщо його стан здоровя може наразити на небезпеку чи принести шкоду здоровю інших осіб.

У випадках недієздатності пацієнта відмову від пропонованої медичної допомоги може виразити його законний представник.

Якщо законний представник неповнолітнього чи визнаного недієздатним пацієнта відмовляється від медичного втручання стосовно до пацієнта, але це не має екстреного характеру, проте необхідне для збереження здоровя пацієнта, рішення про таке втручання приймає суд за поданням адміністрації установи охорони здоровя, в якій пацієнту було рекомендовано зазначене медичне втручання.

Реалізація права на повну або часткову відмову від пропонованої медичної допомоги може бути обмежене у випадках, передбачених чинним законодавством України, з метою захисту здоровя, прав і законних інтересів як самого пацієнта, так і інших осіб.

Пацієнт має право на повну чи часткову відмову від надання інформації щодо свого здоровя, якщо він висловить таке побажання, призначити у встановленому законом порядку представника для інформування його від свого імені, крім випадків, коли лікар вважає, що пацієнт повинний знати про суть свого захворювання, а також якщо він може наразити на небезпеку здоровя інших осіб.

Кожен пацієнт має право на відмову від участі в біомедичних дослідженнях, навіть якщо вони поєднані з наданням йому медичної допомоги. Така відмова пацієнта не може бути причиною обмеження його в правах і не повинна бути причиною дискримінації стосовно нього.

Право на конфіденційність. [Стаття 12.]

Усі медичні дані про стан здоровя пацієнта, діагноз, прогноз і лікування так само, як і будь-яка інша інформація персонального характеру, є конфіденційними і не можуть бути розкриті для третіх осіб навіть після його смерті.

Конфіденційна інформація може бути розкрита тільки тоді, коли на це є персональна згода пацієнта чи у випадках, передбачених законом. Лікувальна установа так само, як і медичні працівники, несуть відповідальність за збереження і нерозголошення інформації про стан здоровя пацієнта, включаючи дані про його особисте життя, що стали відомими в процесі надання медичної допомоги, а також інформацію, що міститься в письмових документах, архівах і компютерних базах даних, у т. ч. інформацію про особисте майно пацієнта.

Пацієнт може зробити заяву про осіб, що не повинні бути поінформовані про його стан здоровя. Ступінь захисту інформації повинен бути адекватним формі приховування даних. Якщо згідно з чинним законодавством медичний заклад надає конфіденційну інформацію третій стороні, пацієнт має право вчасно про це довідатись. Компоненти людського тіла, з яких можна отримати ідентифікаційну інформацію, також повинні зберігатися з дотриманням вимог захисту.

Право на недоторканність особистого життя пацієнтів та на спілкування. [Стаття13.] Пацієнти мають право на особисте життя й особисте майно, а також на їхню недоторканність у стінах лікувальної установи в рамках установлених цим закладом правил внутрішнього розпорядку, складених відповідно до чинного законодавства і на підставі принципу поваги до особистості пацієнта та його гідності. Під час перебування в установі охорони здоровя пацієнти мають право використати підтримку родини і друзів, приймати їх у визначеному в лікарні місці, зустрічатися з адвокатом, запрошувати нотаріуса для здійснення угод від свого імені. Якщо стан здоровя дорослого пацієнта чи дитини цього вимагає, будь-яка особа на вибір пацієнта чи батьки дитини мають право постійно знаходитися біля хворого. У такий же спосіб мати має право на постійне перебування біля її новонародженої дитини.

Пацієнт має право на духовну і пасторську допомогу, зустрічатися зі священнослужителем наодинці і мати умови для відправи релігійних обрядів, якщо це не порушує внутрішнього розпорядку установи охорони здоровя, у тому числі в окремому приміщенні. Якщо пацієнт не досягнув 18 років, він має право продовжувати навчання, перерване хворобою за програмами загальноосвітньої школи. Пацієнт має право мати і придбати за свій рахунок предмети особистої гігієни, користуватися власним одягом, одержувати і відправляти за свій рахунок кореспонденцію, речові і грошові перекази, користуватися за свій рахунок телефоном, подавати скарги і заяви в порядку, встановленому законодавством України.

Вторгнення в особисте чи сімейне життя пацієнта не допускається без його згоди і за умови, що це необхідно для діагностики, лікування чи медичного догляду.

При порушенні норм даної статті пацієнт має право звернутися в судові чи адміністративні органи за захистом своїх порушених прав.

Право пацієнта на дотримання норм медичної етики та в лікувальній практиці з використання досягнень біомедицини. [Стаття14.] Медичні працівники мають етичний обовязок і професійні зобовязання діяти в інтересах пацієнта у будь-який час. Інтереси та благополуччя окремої людини домінують над інтересами суспільства або науки.

Діяльність медичного персоналу будь-якої установи охорони здоровя в процесі надання медичної допомоги пацієнтам повинна бути заснована на дотриманні норм медичної етики, що включають:

поважне і гуманне ставлення медичного й обслуговуючого персоналу;

полегшення фізичних і моральних страждань, включаючи знеболення, повязаних із захворюванням чи медичним втручанням відповідно до наявних наукових знань;

індивідуальний підхід до пацієнта в процесі надання медичної допомоги;

дотримання лікарської таємниці;

гуманне ставлення в термінальній стадії невиліковного захворювання.

Пацієнт має право прийняти або відхилити духовну і моральну підтримку, включаючи допомогу духовної особи відповідної конфесії. Хворий, що помирає, має право на гуманне поводження і на гідну смерть, Евтаназія (акт навмисного переривання життя пацієнта) або прискорення його смерті не може бути виконана медичним працівником навіть на прохання самого пацієнта або його близьких родичів. Допомога лікаря при самогубистві, подібна до евтаназії, навіть безнадійно хворого є неетичною.

Дотримання даних норм забезпечується медичним персоналом і керівництвом установ охорони здоровя усіх форм власності, що надають медичну допомогу пацієнтам.

Втручання з метою модифікації геному людини може здійснюватися лише в профілактичних, діагностичних або терапевтичних цілях і лише за умови, що воно не спрямоване на зміну геному нащадків. Створення ембріонів людини для дослідницьких цілей, а також клонування людини забороняється. Неприпустимим є використання допоміжних медичних технологій для вибору статі дитини, яка має народитися, за винятком випадків, коли це робиться задля уникнення серйозних спадкових захворювань, що повязані зі статтю.

Етичним має бути ставлення і до тіла померлого. При відсутності родичів, інших законних представників померлого допускається використання органів і тканин тіла покійного в навчальних і наукових цілях за умов дотримання права на повагу до тіла померлого й у порядку, передбаченому законодавством України.

Не допускається експорт і імпорт трупів і трупного матеріалу на комерційній чи іншій основі, крім випадків з наступним похованням.

Право на подання скарги. [Стаття15.] Кожен пацієнт має право оскаржити в судовому чи адміністративному порядку дії будь-якого медичного працівника щодо порушення його соціальних або індивідуальних прав, якщо він вважає, що вони нанесли йому моральну чи матеріальну шкоду. Оскарження повинно бути виконане відповідно до вимог чинного законодавства України.

Адміністративний порядок оскарження передбачає подачу письмової скарги до вищого за підпорядкуванням медичного працівника або органу охорони здоровя.

Письмова скарга подається і зобовязана бути розглянутою відповідно до вимог Закону України "Про звернення громадян" іншими нормативними актами.

Оскарження в судовому порядку передбачає встановлений цивільним законодавством механізм звернення до суду або зі скаргою на дії посадової особи, або з позовом про відшкодування моральної і матеріальної шкоди, заподіяної пацієнту медичним працівником.

Захист прав пацієнта в судовому або адміністративному порядку здійснюється відповідно до загальних правил цивільного кодексу, цивільного процесуального кодексу України й інших нормативних актів України.

У випадку порушення прав пацієнта в галузі охорони здоровя в результаті недобросовісного виконання медичними або фармацевтичними працівниками своїх професійних обовязків, що спричинило пошкодження здоровя громадянина або його смерть, відшкодування здійснюється винними особами в обсягу визначеному законодавством України.

Права розумово відсталих осіб. [Стаття16.] Розумово відстала особа, по можливості, повинна мати ті ж права, що й інші громадяни, зокрема право на медичне обслуговування і лікування, а також на навчання і відновлення працездатності, що дозволятиме їй розвивати свої здібності і практику до належної соціальної адаптації.

Розумово відстала особа має право на захист від експлуатації, нанесення шкоди здоровю і принизливого ставлення. У випадку судового процесу, викликаного подібними діями, вона має право на належне дотримання законності, що враховує ступінь її розумового розвитку.

Обмеження прав пацієнта. [Стаття17.] У процесі надання медичної допомоги права пацієнта можуть бути піддані тільки таким обмеженням, що не суперечать основним принципам прав людини і відповідають чинному законодавству.

Права і свободи пацієнта можуть бути обмежені тільки при необхідності надання йому термінової медичної допомоги, коли це є єдиним шляхом порятунку його життя, а також збереження здоровя інших осіб чи пацієнтів. Обмеження прав, однак, не повинно принижувати людської гідності чи мати характер покарання.

Обмеження прав пацієнтів на дачу згоди на медичне втручання, на відмову від лікування, на вибір і самовизначення, що допускає примусову госпіталізацію і лікування, можливе тільки на підставі рішення суду відповідно до чинного законодавства України при наявності у пацієнта захворювань, небезпечних для здоровя оточуючих.

Проведення визначених методів лікування, діагностики і профілактики захворювання, травми чи отруєння може потребувати обмеження прав і свобод пацієнта, що зумовлено прагненням до досягнення максимальної користі для здоровя пацієнта.

Кожне таке обмеження прав пацієнта повинно бути обґрунтовано методикою проведеного стосовно нього лікування і може включати обмеження рухливості, спілкування, дієти, режиму, встановленого в установі охорони здоровя, де проводиться відповідне лікування, та інші обмеження, про що пацієнт повинен бути поінформований.

При недієздатності або обмеженій дієздатності пацієнта необхідність обмеження його прав при проведенні встановленої стосовно його методики лікування повинна бути розяснена його представнику.

Розділ 3. Механiзм забеспечення i захисту прав пацієнтів у системi охорони здоров'я України

Гарантії забезпечення прав пацієнта. [Стаття 18.] Система, що забезпечує гарантії прав пацієнтів в Україні, а також їхню реалізацію і захист складається із закладів охорони здоровя та їхніх посадових осіб, центральних і місцевих органів управління системою охорони здоровя, органів державної влади й органів місцевого самоврядування, судових і правоохоронних органів громадських організацій.

Органи державної влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень видають нормативно-правові акти, що передбачають і закріплюють відповідні права пацієнтів, а порядок їхньої реалізації, захист і юридичну відповідальність за їхні порушення, також здійснюють контроль за дотриманням норм, закріплених у виданих ними нормативно-правових актах у рамках наданої їм законом компетенції.

В усіх інших випадках контроль за дотриманням правових норм, що стосуються прав пацієнтів, здійснюють правоохоронні органи, а відновленням порушених прав пацієнтів займаються судові органи відповідно до існуючого в Україні порядку.

Адміністрація установ охорони здоровя та їхні посадові особи зобовязані сприяти реалізації і захисту прав пацієнтів, дотримуючись норм і принципів цього закону, інших нормативних актів з питань прав пацієнтів в Україні.

Ніякі рішення органів виконавчої та представницької влади не повинні обмежувати права пацієнтів більше, ніж це передбачено законодавством України.

Механізм здійснення захисту прав пацієнтів. [Стаття 19.] Здійснення перерахованих у цьому законі прав пацієнтів забезпечується державним механізмом їхньої реалізації. Даний механізм закріплений діючим в Україні цивільним (господарським), адміністративним, трудовим, кримінальним законодавством.

Відповідальність за порушення прав пацієнтів настає в кожному конкретному випадку відповідно до чинного законодавства України. Це засвідчує, що будь-який пацієнт має право звернутися зі скаргою у встановленому законом порядку до органу охорони здоровя чи вищої посадової особи установи охорони здоровя або безпосередньо в судові органи з позовом про відшкодування морального чи матеріального збитку, чи скаргою на дії посадових осіб лікувальної установи.

У випадках коли пацієнт не в змозі скористатися наданими цим законом правами особисто, ці права повинні бути здійснені його законним представником чи опікуном, а якщо вони відсутні, то лікувально-профілактична установа повинна здійснити заходи щодо реалізації прав пацієнта.

Посадові особи лікувальних установ, що порушили права пацієнта в ході надання йому медичної допомоги, несуть дисциплінарну відповідальність відповідно до законодавства України. При здійсненні медичним працівником дій, що підпадають під кваліфікацію статей Кримінального Кодексу України, вони несуть кримінальну відповідальність.

Органами державного контролю за дотриманням вимог даного закону є органи державної влади і місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень і повноважень відповідних посадових осіб, спеціалізовані державні органи в справах захисту прав і свобод людини і громадянина.

Органами суспільного контролю за дотриманням даного закону є громадські організації та органи, політичні партії, державні і недержавні засоби масової інформації, спеціалізовані громадські організації в справах захисту прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль за дотриманням прав пацієнтів. Права громадських обєднань щодо захисту прав пацієнтів. [Стаття 20.] Окрім державного контролю, в Україні здійснюється громадський контроль за дотриманням прав пацієнтів як споживачів медичних послуг.

Громадський контроль в Україні здійснюють недержавні громадські організації, рухи, обєднання (політичні і неполітичні), засоби масової інформації й інші обєднання громадян.

Громадські обєднання реалізують захист прав пацієнта як самостійно, так і на основі угод з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, учасниками системи медичного обслуговування шляхом свого представництва у громадських, консультативних і наглядових радах, створених в органах місцевого самоврядування й органах куправління системою охорони здоровя, а також іншими не забороненими законом способами.

Громадські обєднання мають право предявляти позови в суди, представляти інтереси пацієнта в суді й органах позасудового розгляду скарг і претензій пацієнта у спосіб, установлений чинним законодавством.

Для виконання функцій громадського контролю громадські обєднання громадян мають право одержувати необхідну інформацію, що відноситься до захисту прав пацієнтів, вносити в органи законодавчої і виконавчої влади, медичні установи пропозиції щодо поліпшення реалізації і захисту прав пацієнтів і підвищення якості медичних послуг.

Відповідальність за порушення прав пацієнта. [Стаття 21.] Особи, винні у порушенні прав пацієнта, визначених цим законом, несуть відповідальність у випадках і в порядку, передбачених цивільним, адміністративним чи карним законодавством України. Шкода, заподіяна здоровю пацієнтів у результаті порушення їхніх прав, підлягає відшкодуванню у спосіб, установлений цивільним законодавством України.

Факт здійснення стосовно пацієнтів протиправних дій, що заподіяли шкоду їхньому здоровю, може бути визнаний у результаті досудового розгляду із залученням організацій із захисту прав пацієнтів, представників інших громадських організацій і професійних медичних асоціацій, страхових організацій і (чи) у судовому порядку.

Умови і порядок страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, що заподіяна здоровю пацієнта, а також порядок виплати компенсацій визначаються законодавством України.

Розділ 4. Заключнi положення

Порядок введення в чинність цього закону. [Стаття 22.] Цей закон набуває чинності з дня його офіційного опублікування.

Закони й інші нормативно-правові акти України до набрання чинності цього закону застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону.

Кабінету Міністрів України, органам державної влади протягом трьох місяців з дня офіційного опублікування цього закону привести свої правові акти у відповідність з цим законом. Уряду України протягом трьох місяців внести до Верховної Ради України пропозиції про внесення відповідно до цього закону змін і доповнень у раніше прийняті закони і про встановлення (посилення) відповідальності за порушення цього закону.

Висновки

Проаналізовано українське законодавство й міжнародно-правові стандарти щодо забезпечення прав пацієнтів, зясовано каталог прав цієї категорії субєктів медичних правовідносин і здійснено їх класифікацію, а також запропоновано деякі рекомендації щодо удосконалення нормативно-правової бази у цій царині.

Ключові слова: пацієнт, права пацієнта, законодавче забезпечення прав пацієнта. У національній системі охорони здоровя на сьогодні існує чимало проблем, а саме: відсутність належної нормативно-правової бази у сфері охорони здоровя; недостатня правова поінформованість медичних і фармацевтичних працівників, правовий нігілізм; удосконалення правового захисту як медичних і фармацевтичних працівників, так і пацієнтів (збільшується кількість судових справ щодо медичних працівників, як видно з аналізу судової практики, хоча на сьогодні статистики з цієї категорії справ в Україні не ведуть, а також зростає кількість скарг в адміністративному порядку, про що свідчать дані у звітах управлінь охорони здоровя); впровадження обовязкового медичного страхування і зміна правового статусу закладів охорони здоровя; необхідність удосконалення навчальних програм для студентів і слухачів вищих медичних закладів освіти тощо.

Якщо брати до уваги окреслене коло проблем, постала нагальна потреба вживати негайних заходів, які б сприяли значному покращенню стану справ у царині охорони здоровя та, зокрема, забезпечили б належні умови праці та захист медичним і фармацевтичним працівникам, а також гарантували б пацієнтам можливість належної реалізації права людини на охорону здоровя. На сьогоднішньому етапі розвитку законодавчого забезпечення права на охорону здоровя в Україні особливої гостроти та актуальності набувають питання захисту прав людини у сфері охорони здоровя і, зокрема, у разі надання їй медичної допомоги. Потрібно розуміти, що пацієнт - "ключова постать" медичної діяльності, що вся система охорони здоровя функціонує саме для забезпечення його прав, свобод та законних інтересів. Правовий статус пацієнтів і їх законодавче регулювання в Україні - це проблема, що потребує негайного, поступального і виваженого реформування.

Джерельною базою для дослідження були праці як правників, що вивчали питання правового статусу пацієнтів і способи захисту їхніх прав (В. Акопов, Г. Бірлідіс, О. Гагарінов, З. Гладун, Є. Калініченко, С. Стеценко та ін.), так і, відповідно, медиків (Г. Лопатенков, О. Пищита та інші), що аналізували права пацієнтів у контексті здійснення медичної діяльності. Теоретичною основою статті також були праці, у яких висвітлено правовий статус медичних працівників, етичні та правові аспекти взаємовідносин лікаря і пацієнта та інші питання у сфері охорони здоровя. У працях Є. Маслова, В. Попова, Н. Попової, В. Рикова, С. Вєковшиніної, В. Кулініченка, Я. Драгонця, П. Холлендера та інших досліджено проблеми у цій царині, розроблено відповідний науковий та практичний матеріал і закладено належний фундамент для подальшої розробки нормативно-правових актів у сфері прав пацієнтів. Мета статті - аналіз національного законодавства й міжнародно-правових стандартів щодо забезпечення прав пацієнтів в Україні, а також зясування недоліків і прогалин у юридичній регламентації правового статусу цієї категорії субєктів медичних правовідносин.

Особливу увагу відведено зясуванню каталогу прав пацієнтів, класифікації таких прав й уточненню понятійно-термінологічного аппарата у цій сфері. Комплексний аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає змогу викристалізувати права пацієнтів і визначити ті прогалини, що характеризують чинне законодавство у цій царині. Найповніше регламентуються права пацієнтів Основами законодавства України про охорону здоровя (далі - Основи), так званій декларації прав людини у сфері охорони здоровя. Окрім цього, права пацієнтів можемо визначити, керуючись нормами Конституції України (далі - КУ), Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та Клятви лікаря, затвердженої Указом Президента України (далі - Клятва). Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт має право на:

) життя (ст.27 КУ, ст.281 ЦК);

) медичну допомогу (ст.49 КУ, ст.284 ЦК, п. "д" ст.6, п. "а" ст.78 Основ, п.1 ч.1 Клятви);

) свободу вибору (ст.284 ЦК, ст. ст.34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря, методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоровя України;

) особисту недоторканність (ст.29 КУ, ст.289 ЦК, ст. ст.42, 43 Основ), тобто на інформовану згоду на медичне втручання, відмову від медичного втручання;

) медичну інформацію (ст. ст.32, 34 КУ, ст.285 ЦК, п. "е" ст.6, 39 Основ), тобто на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоровя, ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;

) медичну таємницю (ст. ст.32, 34 КУ, ст.286 ЦК, ст.40, п. "г" ст.78 Основ, п.3 ч.1 Клятви), що ґрунтується на обовязку медичних працівників та інших осіб, яким стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну та сімейну сторони життя не розголошувати ці відомості;

) чуйне ставлення на дії і помисли, що ґрунтуються на принципах загальнолюдської моралі, з боку медичних і фармацевтичних працівників (п. "г" ст.78 Основ, п.2 ч.1 Клятви);

) допуск інших медичних працівників (ч.1 ст.287 ЦК);

) допуск членів сімї, опікуна, піклувальника (ч.1 ст.287 ЦК);

) допуск нотаріуса та адвоката (ч.1 ст.287 ЦК);

) допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч.2 ст.287 ЦК);

) повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний експеримент (ч.3 ст.28 КУ, п.3 ст.281 ЦК, ст.45 Основ); 13) донорство крові та її компонентів (ст.290 ЦК, ст.46 Основ); 14) трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст.47 Основ); 15) штучне запліднення та імплантацію ембріона (п.7 ст.281 ЦК, ст.48 Основ); 16) застосування методів стерилізації (п.5 ст.281 ЦК, ст.49 Основ); 17) добровільне штучне переривання вагітності (п.6 ст.281 ЦК, ст.50 Основ); 18) зміну (корекцію) статевої належності (ст.51 Основ); 19) незалежну медичну експертизу (п. "й" ст.6, розділ 9 Основ); 20) відшкодування заподіяної здоровю шкоди (п. "і" ст.6 Основ); 21) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, повязаних зі станом здоровя (п. "и" ст.6 Основ); 22) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоровя (ст. ст.40, 55, 56 КУ, п. "ї" ст.6 Основ). З метою поглибленого аналізу прав пацієнтів, зясування прогалин і потреб удосконалення правового регулювання у цій галузі вважаємо за доцільне здійснити їх класифікацію. У медико-правовій науковій літературі наявні різні підходи до класифікації прав пацієнтів. Зокрема, О. Леонтьєв [1, с.15] поділяє права на такі групи:

) право на надання медичної допомоги;

) право на отримання інформації про стан свого здоровя;

) право на згоду на медичне втручання і відмову від нього;

) право на вимогу допуску до пацієнта священнослужителя й адвоката;

) право на вимогу відшкодування шкоди здоровю пацієнта і (чи) моральної шкоди у випадку її заподіяння. На думку О. Пищита [2, с.48-49], права пацієнта можна поділити на:

) загальні права пацієнтів;

) права пацієнтів у сфері медичного страхування;

) права пацієнтів у разі надання різних видів медичної допомоги;

) права різних професійних і соціальних категорій пацієнтів. Беручи до уваги вищенаведені класифікації, пропонуємо здійснити поділ цих прав за критерієм субєкт реалізації на основні, окремі та додаткові. До основних відносимо права, що належать усім пацієнтам, зокрема, право на кваліфіковану медичну допомогу, право на медичну таємницю, право на медичну інформацію та ін. Окремими є ті права, що закріплені за окремими категоріями пацієнтів, а саме - право на медико-біологічний експеримент, право на корекцію статевої належності, на стерилізацію тощо. Додатковими визначаємо право на зберігання речей пацієнта, право на харчування, право на належні побутові умови у стаціонарних закладах, право на створення умов для проведення релігійних обрядів та ін.

Обираючи за критерій класифікації юридичну специфіку джерела права, права пацієнтів можемо поділити на загальні, тобто ті, що закріплені у Конституції України, Цивільному кодексі України й Основах законодавства України про охорону здоровя. А права пацієнтів, які містяться у законодавстві, що регламентує окремі види надання медичної допомоги, зокрема у сфері психіатрії (Закон України "Про психіатричну допомогу від 22 лютого 2000 р.), інфекційних хвороб (Закони України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12 грудня 1991 р., "Про захист населення від інфекційних хвороб від 6 квітня 2000 р.), гінекології (Накази МОЗ України "Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні" від 29 грудня 2003 р. № 620 та "Про удосконалення амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні" від 28 грудня 2002 р. № 503) віднесемо при цьому поділі до спеціальних прав.

Проаналізувавши каталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що містяться у цьому аспекті правового регулювання охорони здоровя і декларативність багатьох із цих прав. Аналізуючи Основи, зазначимо, що цей акт не містить статті, яка б чітко визначала права людини у разі її звернення за медичною допомогою (у цьому випадку людина набуває статусу "пацієнта та стає субєктом специфічних відносин). Наприклад, у РФ у ст.30 Основ законодавства про охорону здоровя громадян РФ ("Права пацієнта) [3, с.53] передбачено права пацієнтів, зокрема на: а) вибір лікаря; б) обстеження, лікування й утримання в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам; в) полегшення болі, повязаної із захворюванням і медичним втручанням доступними способами і засобами; г) проведення за його проханням консиліуму і консультацій інших спеціалістів; д) інформовану добровільну згоду на медичне втручання; е) відмову від медичного втручання; є) отримання інформації про свої права й обовязки і стан свого здоровя, а також на вибір осіб, яким в інтересах пацієнта може бути передана інформація про стан свого здоровя тощо. Права пацієнтів "розкидані" по пятому розділу, частково закріплені у ст.6 Основ законодавства України про охорону здоровя, а також у Конституції України та Цивільному кодексі України.

Як бачимо, є необхідність чіткого визначення прав пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації шляхом прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України "Про правовий статус пацієнтів в Україні, у яких би закріплювались права й обовязки пацієнтів і гарантії їх забезпечення. Першою державою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, булла Фінляндія (1992), у якій цей закон прийняли після 20-ти років тривалих дискусій у парламенті. Цей закон є дуже "адміністративним, оскільки містить директиви для представників медичних послуг, але не передбачає стандартів якості послуг, які отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній інституції, яка працює у сфері медичного обслуговування повинен бути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії близько 2 000 з прав пацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права пацієнтів, були Нідерланди (1995), у якому міститься перелік прав пацієнтів і їх забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли схожі закони були Ізраїль (1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), Норвегія (2000). У Росії та Естонії закон про права пацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи цих країн. В Україні вже розроблено два проекти Закону про права пацієнтів, один з яких був зареєстрований 16 січня 2003 р., а інший - 21 лютого 2005 р., метою яких є систематизація і розширення, порівняно з чинним законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі тенденції, що простежені у вітчизняній законопроектній практиці як: розширення переліку прав пацієнтів; інколи невиправдана їх деталізація; не повною мірою відповідність проектного законодавства до чинної вітчизняної нормативної бази; необхідність подальшого вивчення і врахування під час розробки та прийнятті національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних стандартів сфери охорони здоровя.

В українському законодавстві не закріплено загального визначення поняття "пацієнт. У п.2.15 Інструкції про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затвердженої наказом МОЗ України від 01.11.2000 р. [4, с.259] передбачено спеціальне визначення пацієнта, а саме пацієнт (доброволець) - це особа, яка безпосередньо контактує з закладами охорони здоровя та пропонує себе за добровільною згодою як досліджуваний в клінічних випробуваннях лікарського засобу. Аналіз проектів законів про права пацієнтів дає змогу зясувати бачення законотворців щодо формулювання (визначення) поняття одного з ключових субєктів медичних правовідносин: пацієнт - це будь-яка особа, що звернулась за медичною допомогою або скористалась нею, незалежно від того, в якому вона стані, хвора, здорова, чи особа, що погодилась на медико-біологічний експеримент (проект Закону України від 16 січня 2003 р.); пацієнт - це особа, що має потребу в медичній допомозі і/чи звернулась по неї, одержує медичну допомогу або бере участь у якості випробуваного в біомедичних дослідженнях, перебуває під медичним спостереженням, а також споживач медичних і повязаних з ними послуг незалежно від стану його здоровя (проект Закону України від 21 лютого 2005 р.). Визначення цього проекту передбачено й у проектах законів "Про фінансування охорони здоровя та медичне страхування" від 19 вересня 2006 р. (пацієнт - це особа, яка звернулася за медичною послугою) та "Про правові основи біоетики і гарантії її забезпечення від 08 червня 2005 р. (пацієнт - це здоровий або хворий споживач медичних послуг). Дослідження основних міжнародно-правових стандартів у сфері прав пацієнтів дало змогу зясувати відсутність загального визначення такого поняття і на цьому рівні. Спеціальне визначення пацієнта міститься, зокрема, у Принципах захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги від 17 грудня 1991 р. (ООН). У цьому документі пацієнта визначають як особу, що отримує психіатричну допомогу, у тім числі осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу. У той же час вивчення наукової літератури виявляє плюралізм формулювання цього поняття. Так, на думку О. Пищита [2, с.47], пацієнт - це особа, що вступила у правові відносини з медичними працівниками й (чи) іншими представниками медичних закладів з приводу отримання медичної допомоги.

Під "пацієнтом" Г. Лопатенков [5, с.34] розуміє особу, що звернулась за медичною допомогою і повязані з нею послуги, незалежно від наявності чи відсутності у нього захворювань.Г. Колоколов, Н. Косолапова і О. Нікульнікова [6, с.92] визначають поняття пацієнта як особи, що звернулась у лікувальний заклад будь-якої форми власності, до лікаря приватної практики за отриманням діагностичної, лікувальної, профілактичної допомоги незалежно від того, хворий він чи здоровий. Проаналізувавши численні наукові визначення та "спроби законотворення, можемо запропонувати власне визначення цього поняття: пацієнт - це особа, яка звернулась за наданням профілактичної, діагностичної, лікувальної чи реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоровя будь-якої форми власності чи лікаря приватної практики незалежно від стану здоровя або добровільно погодилась на проведення медико-біологічного експерименту. Починаючи з другої половини 1970-х років зявляється низка міжнародно-правових стандартів, присвячених правам пацієнтів. Зокрема Рекомендації Ради Європи щодо прав хворого і помираючого (1976), Хартія про права лікарняних пацієнтів (1979), Права пацієнта в Європі (ВООЗ, 1993). Дуже цікавим міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 р., яка закріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі:

) на профілактичні заходи, тобто право на відповідні послуги з метою попередити захворювання;

) на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоровя. Медичні служби мають гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу звернення за допомогою;

) на інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоровя, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу;

) на згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дасть змогу йому активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоровя; ця інформація є обовязковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, у тім числі участь у наукових дослідженнях;

) на свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними медичними процедурами і закладами (спеціалістами) на основі адекватної інформації;

) на приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої інформації, у тім числі інформацію про стан здоровя і пропоновані діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів і загалом у разі медичних і хірургічних втручань;

) на повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування без зволікання, протягом наперед зумовленого строку. Це право стосується кожного етапу лікування;

) на безпеку, тобто право на свободу від шкоди, спричиненої неналежним функціонуванням систем охорони здоровя, недбалістю і помилками медичних працівників, а також право на доступність медичних послуг і лікувальних процедур, що відповідають високим стандартам безпеки;

) на інновації, тобто право на доступність медичних інновацій, у тім числі діагностичні процедури, відповідно до міжнародних стандартів і незалежно від економічних чи фінансових міркувань;

) на попередження за можливістю страждань і болю, тобто право уникати страждань і болю на кожному етапі захворювання;

) на індивідуальний підхід до лікування, тобто право на діагностичні чи лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих потреб; 13) на подання скарги, тобто право скаржитись й отримувати відповідь чи інший зворотний звязок у випадку заподіяння пацієнтові шкоди; 14) на компенсацію, тобто право на отримання протягом розумно короткого строку достатньої компенсації у випадку заподіяння йому фізичної чи моральної і психологічної шкоди діяннями медичного закладу. Кожній національній системі охорони здоровя у країнах ЄС властива специфічна, відмінна від інших модель забезпечення прав пацієнтів. Але аналізована Хартія у будь-якому випадку підсилює ступінь захисту прав пацієнтів у різних національних контекстах і може слугувати інструментом гармонізації національних систем охорони здоровя щодо дотримання прав пацієнтів. Ключовими міжнародними документами щодо прав пацієнтів є Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі (1994) та Лісабонська декларація про права пацієнта (1981, зміни і доповнення 1995). Зазначені акти містять ті міжнародно-правові стандарти, яких неухильно потрібно дотримуватися при вітчизняному нормотворенні, з урахуванням національних особливостей правової системи.

Запропоновані українські проекти у цій сфері, на жаль, мають багато неточностей у понятійно-термінологічному апараті, простежено неоднозначність у тлумаченні понять й окресленні структури і змісту прав пацієнтів тощо. У проектах також немає вичерпності у відображенні усіх можливостей пацієнтів, що входять до структури права на охорону здоровя як загальносоціального явища. Зокрема, доцільно було б закріпити право на санітарну просвіту, яке передбачене Лісабонською декларацією, і яке дає змогу особі зробити обґрунтований вибір щодо свого здоровя і медичної допомоги, що надається.

Завданням такої освіти є інформування про здоровий спосіб життя і методи попередження й виявлення захворювань на ранніх стадіях. Особливу роль профілактиці захворювань, наданню консультативних й освітніх послуг відводить Європейська соціальна хартія (ст.11) [7]. Крім міжнародно-правових стандартів, звертаємо увагу на законодавство України, зокрема Основний Закон держави (ч.2 ст.49), Концепцію розвитку охорони здоровя населення України (п.6), Міжгалузеву комплексну програму "Здоровя нації" на 2002-2011 рр. (розділ 2), де передбачено розроблення і впровадження програм, спрямованих на пропаганду, формування і заохочення здорового способу життя. Відтак, як бачимо, пацієнти мають численний каталог прав у сфері охорони здоровя, які можна класифікувати за різними критеріями для повнішого і детальнішого їх дослідження. Це дає змогу виявити й недоліки чинного законодавства, яке містить прогалини, декларативні норми, не завжди дієві гарантії для реалізації прав цих субєктів медичних правовідносин. Є також невідкладна потреба у прийнятті нових актів, які б розширили й систематизували перелік прав пацієнтів, закріпили належні механізми для їхнього забезпечення.

Підводячи підсумки нашої курсової роботи ми можемо сказати, що відповідно до поставленої мети, нами вирішені основні завдання поставлені на початку виконання курсової роботи.

Список використаних джерел

1. Леонтьев О.В. Медицинская помощь: права пациента. - СПб.: ИК "Невский проспект, 2002. - С.11-25.

. Пищита А.Н. Правовой статус российского пациента // Журнал российского права. - 2005. - № 11. - С.46-53.

. Евтухов И.В. Медико-правовой справочник для населения (медицинское право в документах). - Ростов на Дону: Изд-во "Феникс, 2001. - 512 с.

. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів / Упоряд. і наук. ред. Н.Б. Болотіна. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре, 2001. - 412 с.

. Лопатенков Г.Я. Права пациента. Практические рекомендации. - СПб.: БХВ - Петербург, 2005. - 160 с.

. Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В. Основы медицинского права. Курс лекций: Учеб. пособие для вузов. - М.: Изд-во "Экзамен, 2005. - 320 с.

. Европейская социальная хартия // Международные акты о правах человека: Сборник документов. - М., 1998. - С.570-586.