полягає у можливості використання роботи на уроках з історії, при підготовці до лекцій і семінарів з всесвітньої історії та суміжних дисциплін.
Розділ 1. Етатизм в політичній думці Стародавньої Греції ти Риму
Стародавній грецький світ з самого моменту свого виникнення охоплював азійське і європейське узбережжя Егейського моря, причому протягом кількох століть азійська Греція за рівнем цивілізації набагато випереджала європейську Грецію. Протягом короткого часу - VIII-V ст. до нашої ери у Греції відбувається "культурний переворот", в наступне століття спостерігається небачений досі розквіт філософської думки. У результаті в науці, філософії, літературі, образотворчому мистецтві Греція перевершила давньосхідні цивілізації, хоча ті зародилися і отримали розвиток багато раніше.
Можна виділити дві головні причини цього, як з'ясувалося набагато пізніше, всесвітньо=історичного явища. Перша причина полягала в тому, що на відміну від держав Стародавнього Сходу, де суспільна свідомість (політичні, правові, етичні та інші погляди людей) була пронизана панівним релігійним світоглядом і підпорядкована йому, а влада верховного правителя розглядалася як влада, що виходить від бога, в Греції у людей і богів склалися особливі стосунки [2, 70]
У грецькій релігії, що мала більш ніж десятивікову історію, немає нічого, що нагадувало б катехізис або походило на проповідь. Не було й духовенства як особливого впливового жрецького стану. Вірування стародавніх греків самі по собі були надзвичайно вільні. "Це щось на зразок привітального помаху руки, повітряний поцілунок на адресу великих сил", тонко помічає відомий швейцарський вчений А. Боннар. Він же підкреслює, що прогресуюче олюднення божественного становить найцікавішу рису грецької релігії, яка по суті є фольклором. Так, у Посейдона, бога морів, зовнішність, думки і почуття людські. Він запрягає своїх коней точно так само, як будь - який благородний грецький воїн (правда, його коні летять по хвилях) [4, 58]
Бог Аполлон своєю сонячною стрілою може вразити будь-якого смертного. Але він добрий. Він лікує хворих, очищає і лікує не тільки тіло, але змиває бруд злочинів, якщо винуватець помолиться біля його вівтаря або зануриться в джерело біля святилища бога в Дельфах. Те ж характерно для всіх інших грецьких богів, включаючи верховного бога Зевса. Олюднення релігії призводить до того, що боги і держава утворюють нерозривне ціле. Греки споруджують в Афінах та інших містах храми як для прославлення богів, так і на славу суспільства, що їх будувало. Таке вільне ставлення до релігії призводить до того, що з VII-V ст. до н. е. почався процес поступового вивільнення філософської (а разом з нею політичної і правової) думки від релігії та міфології. І досить скоро політико - філософська думка затвердила свою самостійність, своє право міркувати над проблемами світобудови, творця і людини, висловлювати і відстоювати різні думки на цей рахунок [5, 13]
Свобода філософського мислення підкріплювалася свободою людей - громадян демократичного поліса - держави. "Співдружність вільних людей, - зазначав К. Ясперс, - встояла під натиском універсальної деспотії, тотальної організації, що впливала на народи. Тим самим поліс заклав основи всього західного усвідомлення свободи як реальності". При цьому, зрозуміло, завжди необхідно враховувати, що устрій будь-якого "демократичного" поліса (Афін та ін.) ґрунтувався на широкому застосуванні і використанні праці рабів.
Вільнодумство індивіда і демократичний устрій суспільного життя в рабовласницькому грецькому суспільстві мали цілком певну спрямованість. Ні перше, ні друге не могло бути використане на шкоду державі. Держава, що мала божественний ореол, її інтереси розглядалися як щось таке, що перевищувало всі групові і тим більше індивідуальні інтереси, праця рабів визнавалася необхідністю. У Платона, Арістотеля і Цицерона держава є необхідною формою спільного життя людей, що поглинає окрему людину. Такі політичні погляди і вчення називаються етатистськими (від фр. Etat - держава) [4, 60]
Розділ 2. Етатизм як теорія взаємовідносин держави та громадянського суспільства
До числа найважливіших політичних факторів і умов функціонування і розвитку громадянського суспільства відноситься характер його взаємин з державою. Відносини держави і суспільства становить один з найбільш живих питань сучасної політичної літератури. Держава і суспільство - це свого роду дві форми побуту, які існують разом і мають безпосередній вплив один на одного. Причому суспільство перебуває в діалектично суперечливій єдності з державою: вони взаємодоповнюють і взаємозаперечують один одного.
Наростання спонтанності і стихійності у соціальному розвитку було відображенням прагнення індивіда до свободи і автономії від держави і форм колективного життя. Процес становлення автономних від держави сфер життєдіяльності людини відобразило поняття "громадянське суспільство". З іншого боку, потреба в упорядкуванні, забезпеченні цілісності суспільства, узгодженні та інтеграції устремлінь індивідів і соціальних груп вилилось в понятті "держава". Рівновагу і взаємозв'язок суспільних, групових та індивідуальних процесів держава здійснює за допомогою управлінських функцій, і тут виникає проблема глибини залученості держави в зазначені процеси [2, 73]
Ідея держави як вищого результату і мети суспільного розвитку в континентальній консервативній традиції, насамперед у Німеччині і у Франції, належить Гоббсу і Гегелю. Цю позицію можна позначити як «державна свідомість» (Е. Форстхоф), що стоїть в опозиції не тільки анархізму, але і ліберальним поглядам. За Гегелем не громадянське суспільство було рушійною силою історичного прогресу, а держава. Примат держави по відношенню до громадянського суспільства був пов'язаний з тим, що, як вважав Гегель, основою розвитку всього і вся виступає "Світовий Дух", "Абсолютна Ідея". Саме держава втілює "Світовий Дух", а громадянське суспільство є "інобуття" Духа - Ідеї. Держава, за Г. Гегелем, уособлює всі чесноти. Воно - найбільш досконале втілення світової ідеї, самого могутнього прояву людської особистості, загальності політичного, матеріального і духовного начал [5, 15].
Держава захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує загальність інтересів. Громадянське суспільство і індивід підпорядковані державі, бо саме держава інтегрує окремих індивідів і їх групи в органічну цілісність, задаючи сенс їх життєдіяльності. Небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що воно поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їхні права і свободи.
У марксистському трактуванні ролі держави в суспільстві відзначаються дві найважливіші сторони діяльності держави: її схильність піддаватись змінам у різних ланках соціально-економічних та соціально-класових структур і зворотний вплив держави на структурні зрушення в суспільстві, на всю систему політичних відносин [1, 142]
Соціал-демократична традиція заснована на визнанні політики серцевиною громадянського суспільства. За допомогою владних відносин політика пронизує суспільне життя, формує вигляд громадянського суспільства, надає стабілізуючу дію на нього. Держава повинна, на думку І. Шумпетера, брати участь у забезпеченні функціонування громадянських інститутів, щоб гарантувати, що вони будуть управлятися демократично і що одна частина громадянського суспільства не перетвориться в руйнівну силу, а ринок не підпорядкує собі суспільство. У зв'язку з цим соціал-демократи вважали обов'язковим державне регулювання економічних, соціальних та інших процесів, введення гарантій прожиткового мінімуму, страхування і т. п.
Власне етатизм (від фр. Е1а1 - держава) як термін, почав використовуватися спочатку у Франції в 80 рр. 19 ст. і розуміється з двох позицій [1, 143]
З загальнотеоретичної позиції під етатизмом мається на увазі напрямок суспільно-політичної думки, що розцінює державу як вищий результат і мету суспільного розвитку. Найбільш повно ідеї про необхідність державного втручання в різні сфери суспільства відображені в ідеології консерватизму і соціалізму, хоча сьогодні чітко виділяється тенденція до злиття різних течій політичної думки і появи більш раціональної й об'єктивної точки зору. Результатом подібного злиття є поява такої ідеологічної течії як неолібералізм, що також передбачає певне активне втручання держави, при збереженні базових положень лібералізму.
Консерватизм же як певна система поглядів на світ, людину і суспільство має свої уявлення про місце і роль держави. Уявлення ці склалися на противагу ліберальним підходам до аналізу. Програму консерватизму можна звести до двох центральних ідей. По-перше, позиція консерваторів в тій чи іншій формі завжди зводилася до відстоювання положень, відповідно до яких держава, шляхом активного впливу регулює суспільні процеси. По-друге, домінування держави виражається в ідеї так званого державного соціалізму, де соціалізм розуміється як контроль і вплив держави на економічні та соціальні процеси.
При цьому в соціалізмі можна виділити і вузлове теоретичне ядро, яке полягає у визнанні усіма соціалістами того, що соціалізм є альтернатива ліберальній економіці і антитеза буржуазному суспільного устрою [5, 16]
На мій погляд, є сенс говорити про те, що консерватизм виробив своє, етатистське розуміння соціалізму. Перераховані ідеї етатизму та державного соціалізму присутні в працях таких представників консервативної думки, як А. Мюллер, Ф. Ліст, Б. Гільдебранд, К. Кніс, В. Рошер, Р. Штаммлер, Г. Шмоллер, А. Шеффле, К. Родбертус, Ф. Лассаль, Л. Штейн, К.Н. Леонтьєв, Л.А. Тихомиров, М.О. Меньшиков. Держава, по Мюллеру, являє собою сукупність всіх людських відносин, як фізичних, так і духовних, поєднання їх в одне живе ціле. Це не штучне утворення, а живий організм, в якому окрема особа є живим членом, і поза яким вона немислима. За задумом Мюллера, основною помилкою ліберальних економістів було їх прагнення відокремити від держави "приватні інтереси і приватну власність", розділити "громадське" (державне) і "приватне" (позадержавне, громадянське) життя. Держава, за твердженням німецького філософа, "має охоплювати все життя людини", вона виступає як могутня сила, що цілком проникає в господарські та соціальні відносини, це є "не проста юридична установа, не окрема галузь людської освіченості, вона обіймає всю сукупність людських відносин і несе свою мету в самій собі" [2, 77]
Держава, таким чином, є керівною силою розвитку суспільства і джерелом національного багатства. Без держави неможливий не тільки господарський розвиток, а й безперервне існування суспільства. Таким чином, етатистські основи політичної думки формувалися в першій половині XIX століття в основному як відповідна реакція на програми лібералізму, викладені в працях представників класичної буржуазної політекономії. Мислителі цього періоду протиставили ліберально-буржуазному економічному детермінізму такі принципи етатизму:
) Чільна роль держави в політичних, духовних та економічних процесах (А. Мюллер, І.Г. Фіхте), а також у галузі правотворчості (Р. Штаммлер, Р. Штольцман).
) Держава є джерело розвитку (А. Мюллер, Б.Н. Чичерін).
) Необхідність активного впливу на всі сфери суспільного буття, з причини відсутності у суспільства здатності до справедливого самоврядування.
) Патерналізм
) Державний інтервенціонізм - політика державного регулювання соціально-економічних процесів. У цьому випадку консервативно орієнтовані мислителі апелюють до ідеї соціалізму, вкладаючи в це поняття етатистські ідеї (Г. Шмоллер, А. Шеффле, Л. Штейн, К. Родбертус, К.Н. Леонтьєв) [3, 16] політичний етатизм держава суспільство
Держава, на їх думку, має взяти на себе регулювання економічних процесів з метою пом'якшення соціальних протиріч та недопущення революції. Конкретно - історично етатизм розглядається, по-перше, як політична доктрина, що зводиться до визнання чільної і активної ролі держави, що з'явилася в кінці XIX століття. У цьому сенсі ідею етатизму взяли на озброєння такі політики як Б. Дізраелі, О. фон Бісмарк і Кемаль Ататюрк. У той час, як ліберали наполягали на мінімальній участі держави в господарському житті, а марксисти бачили в державному інтервенціонізмі лише головним чином інструмент панування буржуазії, консервативні політики (Дізраелі, Бісмарк) відкрили в етатизмі засіб пом'якшення соціального питання і запобігання революційним тенденціям, а в 1937 р. принципи етатизму були включені до Конституції Турецької Республіки як офіційна доктрина, яка передбачала розширення прямого втручання держави в соціальне та економічне життя методами фінансового управління, перерозподілу, націоналізації, контролю за цінами і заробітною платою, розробкою соціального законодавства з метою пом'якшення соціальних протиріч та запобігання революційних тенденцій [5, 17]
З 70-х рр. після «неоконсервативного ренесансу», термін етатизм застосовується в більшості випадків в критичному сенсі (особливо в англосаксонських країнах і в Японії) для позначення домінуючої ролі держави щодо суспільства і як синонім державного соціалізму. Неконсервативна критика етатизму наполягає також на тому, що послідовне втілення в життя етатистських установок веде до звуження сфери індивідуальної діяльності і вступає в конфлікт з принципами правової держави. На сучасному етапі етатизм, який розуміється в консервативному сенсі, становить головну небезпеку для емансипованого суспільства. Подолання цієї небезпеки зв'язується зі здатністю держави затвердити свою самостійність стосовно суспільства. Таким чином, сучасне уявлення про ефективність взаємодії між державою та суспільством передбачає взаємоконтроль і взаємодопомогу.
Складний характер взаємозв'язку і взаємозалежності держави і громадянського суспільства точно помітив лауреат Нобелівської премії, американський учений М. Фрідман (нар. 1912 ): "Суспільство таке, яким його ми самі робимо... Тільки від нас залежить створення такого суспільства, яке охороняє і розширює свободу людської особистості, не допускає надмірного розширення влади держави і стежить за тим, щоб уряд завжди залишався слугою народу і не перетворювалося в його господаря". Історично склалося і науково обґрунтовано: поняття «громадянське суспільство» використовується в зіставленні з поняттям «держава», ці поняття відображають різні сторони життя, що протистоять один одному [2, 77]
Сьогодні держава визначається як особлива форма організації політичної влади в суспільстві, що проживає на певній території, що володіє суверенітетом і здійснює управління на основі права і за допомогою спеціальних органів. Становлення соціальної, правової держави в розвинених країнах і країнах, що розвиваються, здійснюється на принципах і постулатах теорії соціального лібералізму (Берк, Дж. Ст. Мілль, Кейнс), що приймає як активну роль держави в життєдіяльності суспільства, так і цінності лібералізму (свобода, приватна власність, конкуренція і т.д.) і являє собою новий крок у державному будівництві.
У свою чергу, громадянське суспільство - це система позадержавних суспільних відносин, які формуються на основі реалізації принципів індивідуальної свободи (Дж. Локк), правової рівності, їх самодіяльності і самоорганізації, досягає найбільш повного втілення в демократичних правових державах (Дарендорф) і втілюється у всіх сферах життєдіяльності.
Необхідно відзначити, що політичне життя суспільства не має сенсу без такого елемента, як держава. Саме в політичному житті суспільства найбільш яскраво проявляється нерозривність держави, права і особи. Держава може бути суб'єктом політичного життя не як окремий, відособлений інститут, а тільки як частина політичної системи суспільства, її найважливіший складовий елемент.
Саме в цій якості держава в змозі сконцентрувати в собі все різноманіття політичних інтересів, врегулювати явища політичного життя за допомогою загальнообов'язкових встановлень. Тим самим держава відіграє особливу роль в політичній системі та політичному процесі суспільства. Надаючи цілісність і стійкість політичної системи, вона стає здатним виконувати основний обсяг роботи з управління суспільством, користуючись його ресурсами і впорядковуючи його життєдіяльність. В останніх положеннях і полягає сутність етатизму як теорії взаємовідносини держави і громадянського суспільства, тобто держава є центральною ланкою всієї політичної системи, вона є джерело розвитку суспільства і має займати активну позицію по відношенню до громадянського суспільства [1, 146].
Розділ 3. Етатизм як державна політика в Туреччині
Успіхи етатизму в господарстві Туреччини часів Мустафи Кемаля Ататюрка виявилися скромними. Зростання ВВП на душу населення в Туреччині 1929-1950 рр., а саме цим періодом датована епоха турецького етатизму, було відносно невисоким - лише 2,8% на рік. Думка, що період державного втручання в економіку збігся з прискоренням зростання капіталу і збільшив продуктивність праці була трохи хибна [1, 148]
Мустафа Кемаль Ататюрк був засновником Турецької Республіки, провів радикальні політичні, економічні та соціальні реформи для перетворення Оттоманської імперії на сучасну світську державу. Кемалізм став офіційною ідеологією Турецької Республіки, що ґрунтувалася на шести принципах, так званих "шести стрілах", закріплених у конституції 1937 року. Шість стріл - це республіканізм (ідеал конституційної демократичної республіки як альтернатива османській абсолютній монархії), націоналізм як база режиму, народність (боротьба проти класової нерівності і станових привілеїв), світський характер держави і відокремлення держави від релігії, етатизм, або державність (побудова змішаної ринково - державної економіки за провідної ролі держави), реформізм (курс на вестернізацію та боротьбу з пережитками традиційного суспільства) [3, 116]
Професор Лондонської школи економіки Севкет Памук, найвідоміший дослідник економічної історії Туреччини (і брат нобелівського лауреата з літератури Орхана Памука), дослідив економічні ефекти етатизму у працях "Джерела довгострокового економічного зростання в Туреччині протягом 1880-2005 рр." і "Економічні зміни в Туреччині у XX ст.". Головний висновок його досліджень: етатизм лише незначно вплинув на економічне зростання і структурну трансформацію.
Ататюрк писав про етатизм як "про систему, що походить від принципу приватної діяльності громадян, але з роллю держави в національній економіці, для того, щоб досягти цілей, які не були досягнуті індивідами або приватною діяльністю". У 1930-х рр. етатизм просував державу як головного агента трансформації та модернізації, провідного виробника та інвестора. Перший пятирічний план індустріального розвитку розробили 1934 р. за допомогою радників із СРСР. Нагадаю, що індустріалізація тих років - синонім того, що сьогодні називають у Росії побудовою інноваційної економіки, економічною модернізацією і диверсифікацією економіки. Однією з найважливіших складових етатизму було створення державних компаній у ключових секторах економіки [3, 121]
Утім, успіхи етатизму виявилися скромними. Зростання ВВП на душу населення в Туреччині 1929-1950 рр. (а саме таким періодом датує Памук епоху турецького етатизму) було відносно невисоким - лише 2,8% на рік. Головним чинником зростання було в сільському господарстві, у якому працювали три чверті всього населення. Але й зростання в сільському господарстві не було зумовлене збільшенням продуктивності праці. У цьому секторі, як і раніше, домінували малі селянські господарства, що використовують тяглову силу і примітивну сільськогосподарську техніку. Зростання випуску було спричинене збільшенням кількості населення й освоєння сільськогосподарських земель, яких не обробляли під час І Світової війни, війни за незалежність і розпаду Оттоманської імперії.
Політика етатизму та державного втручання не призвела ані до буму інвестицій, ані до підвищення ефективності. Темпи зростання продуктивності праці у промисловості протягом 1929-1950 рр. були в середньому негативними (-10,3% за весь період). Темпи зростання капіталу приблизно дорівнювали темпам зростання капіталу в останні роки Оттоманської імперії - у 1880-1913 рр. Лише після 1950 р. темпи зростання капіталу зросли (утричі). Іншими словами, думка, що період державного втручання в економіку збігся з прискоренням зростання капіталу і збільшив продуктивність неправильна [1, 152].
Не скоротила Туреччина і відставання від розвинених країн Західної Європи та США. 1913 року рівень ВВП на душу населення становив близько 29% від рівня розвинених країн. 1929 р. рівень ВВП на душу населення становив трохи більше за 30% від рівня розвинених країн, а 1950 р. цей показник знизився до 24%. Памук обчислює і зміни показників індексу людського розвитку, який враховує рівень життя, здоровя й освіти. З 1913-го по 1950 р. цей показник у Туреччині виріс з 0,19 до 0,38 (максимальний показник - 1, або 100%), тобто збільшився на 19 пунктів. Але за той самий період показник індексу в Західній Європі виріс на 12 пунктів (з 0,58 до 0,707), хоча зростати з низької бази, як у Туреччині, набагато простіше. Дослідження Памука свідчать, що "модернізація" Ататюрка з його реформами згори не дала суттєвих економічних досягнень (і в абсолютних, і у відносних показниках розвитку) [2, 77].
Висновки
Згідно поставлених дослідницьких завдань можна зробити наступні висновки:
) Свобода філософського мислення підкріплювалася свободою людей - громадян демократичного поліса - держави. "Співдружність вільних людей, - зазначав К. Ясперс, - встояла під натиском універсальної деспотії, тотальної організації, що захоплювала народи. Тим самим поліс заклав основи всього західного усвідомлення свободи як реальності". При цьому, зрозуміло, завжди необхідно враховувати, що устрій будь-якого "демократичного" поліса (Афін і ін..) ґрунтувалося на широкому застосуванні і використанні праці рабів. Вільнодумство індивіда і демократичний устрій суспільного життя в рабовласницькому грецькому суспільстві мали цілком певну спрямованість. Ні перше, ні друге не могло бути використане на шкоду державі. Держава, що мала божественний ореол, її інтереси розглядалися як щось таке, що перевищувало всі групові і тим більше індивідуальні інтереси, працю рабів визнавали необхідністю. У Платона, Аристотеля і Цицерона держава є необхідна форма спільного життя людей, що поглинає окремих людей. Такі політичні погляди і вчення називаються етатистськими (від фр. Etat - держава)
) З загальнотеоретичної позиції під етатизмом мається на увазі напрямок суспільно - політичної думки, що розцінює державу як вищий результат і мету суспільного розвитку. Найбільш повно ідеї про необхідність державного втручання в різні сфери суспільства відображені в ідеології консерватизму і соціалізму, хоча сьогодні чітко виділяється тенденція до злиття різних течій політичної думки і появи більш раціональної й об'єктивної точки зору. Результатом подібного злиття є поява такого ідеологічної течії як неолібералізм, що також передбачає певне активне втручання держави, при збереженні базових положень лібералізму. Таким чином, етатистські основи політичної думки формувалися в першій половині XIX століття в основному як відповідна реакція на програми лібералізму, викладені в працях представників класичної буржуазної політекономії .
) В Туреччині вже на ранній стадії існування держави виникла об'єктивна потреба в активізації його економічних функцій, тобто необхідність серйозної і широкої участі держави у вирішенні складних економічних завдань, що стояли перед країною і саме Кемаль став ініціатором і теоретиком етатизму. На думку турецьких економістів етатизм є процесом «капіталістичного розвитку, в якому держава функціонує як стратегічний агент приватнокапіталістичного накопичення». Будучи особливою формою розвитку капіталістичних виробничих відносин, що базуються на державній власності, етатизм у Туреччині являв сукупність відносин між державою ̶ капіталістом і всією експлуатованої масою. Сутність державного капіталізму в Туреччині в тому і полягає, що держава бере в свої руки деякі основні засоби виробництва і здійснює функції капіталістичного підприємця.
Список використаних джерел та літератури:
1. Алибеков И.В. Государственный капитализм в Турции. / И.В. Алибеков/ М., 1962. ̶ C.149
. Затонский В.Л. «Сильное государство и активная личность: актуальне проблемы взаимодействия.» / В.Л. Затонский // Вестник Московского Университета ̶ 2004 ̶ №1 ̶ С.70-89.
. Миллер А.Ф. Кемаль Ататюрк. Избранные речи и выступления. / А.Ф. Миллер ̶ М., 1966 - C. 231.
. Мюллер А. Элементы государственного искусства / А. Мюллер. - СПб., 1809. ̶ С. 98.