Напрями модернізації національної економічної моделі Індії в умовах глобалізації

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні моделі економічного розвитку Індії

.1 Моделі економічного розвитку національних економік: сутність та еволюція

.2 Особливості формування азійських моделей економічного розвитку

.3 Характеристика національної моделі економічного розвитку Індії

Розділ 2. Аналіз ефективності національної моделі економічного розвитку Індії

.1 Оцінка соціально-економічного розвитку Індії

.2 Порівняльна характеристика індійської моделі розвитку з іншими країнами

Розділ 3. Напрями модернізації національної економічної моделі Індії в умовах глобалізації

.1 Проблеми розбудови національних моделей розвитку Індії в умовах глобалізації

.2 Ключові аспекти трансформації національної моделі економічного розвитку Індії

Висновки

Список літератури

Вступ

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв’язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини. В той же час економічне зростання і розширене відтворення - це ідентичні, проте не тотожні поняття. Економічне зростання переважно акцентує макрорівень і означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності Національної системи, яке проявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого товару. Під час вивчення теорій економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури. Центральним моментом в проблемі економічного зростання є проблема динамічної рівноваги, взаємодії різних її елементів.

Головним інструментом теоретичної економіки є економічні моделі, які відображають реально існуючий зв’язок між явищами. Дослідження проблеми економічного зростання призвело до вивчення її теоретичних моделей, покликаних обґрунтувати взаємозв’язок і взаємозалежність основних макроекономічних показників без чого неможливе ефективне прогнозування наслідків і варіантів доцільної стратегії.

Економічні проблеми, які відображають в часі економічне зростання, з одного боку повинні передбачати здатність системи зберігати свою стійкість та протидіяти змінам - без цього не можуть бути забезпечені направленість на незворотність, а з другого - розвиток нерозривно пов’язаний зі здатністю системи до переходу в інший стан. Погляди на проблему використання економічних моделей еволюціонували від класичної теорії до кейнсіанської та її послідовників і пов’язані з об’єктивною необхідністю державного втручання в економіку.

Нездатність ринку врегульовувати "зовнішні ефекти" економічної діяльності, неспроможність обмежити загрозливу для долі людства нерівномірність у розподілі ресурсів, доходів та благ є єдиним і самостійним механізмом, здатним забезпечити задоволення поточних і перспективних потреб суспільства.

Необхідність сприяння процесу економічного зростання пов'язане з тим, що саме воно на кожному етапі суспільного розвитку визначає стан не лише господарської системи, а й суспільства загалом, відображає масштаби діяльності економіки в даний час та перспективи її майбутнього розвитку.

Дослідженням проблеми економічного зростання присвячені роботи таких вчених: В.М. Гейця, В.П. Семиноженка, Б.Е. Кваснюка, А.С. Гальчинського, Ю.Аразішвіллі, О.Веклича, І.Грицевича, М.Дайлами, Б.Данилишина, Л.Корнійчука, Р.Лукаса, А.Макарова, Д.Медоуза, Г.Менк’ю, Ю. Орловскої П.Ромера, Д.Уейла та інших.

Мета курсової роботи є дослідження національної моделі економічного розвитку Індії.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

· вивчити моделі економічного розвитку національних економік: сутність та еволюцію;

·        дослідити особливості формування азійських моделей економічного розвитку;

·        охарактеризувати національну модель економічного розвитку Індії;

·        здійснити аналіз ефективності національної моделі економічного розвитку Індії;

·        визначити напрями модернізації національної економічної моделі Індії в умовах глобалізації.

Предметом дослідження є національна модель економічного розвитку Індії. Об’єктом дослідження є економічний розвиток країни.

Розділ 1. Теоретичні моделі економічного розвитку Індії

.1 Моделі економічного розвитку національних економік: сутність та еволюція

Проблема економічного зростання особливо гостро була поставлена перед людством у ХХ ст. Уперше про неї заговорили меркантилісти, а більш предметно - фізіократ Ф. Кене. Категорія економічного зростання досить багатогранна. При її розгляді головним є досягнення кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури. Під економічним зростанням розуміють збільшення обсягів вироблених за визначений проміжок часу товарів та послуг, кінцевою метою якого є ріст споживання та добробуту.

У посібнику "Основи економічної теорії" за редакцією В.О. Білика та П.Т. Саблука [4, с. 154] економічне зростання, розглядається як збільшення реальних результатів економічної діяльності, які виражаються у приростах валового національного доходу або чистого національного продукту, визначаючи його двома взаємопов’язаними способами: збільшенням обсягу реального валового національного доходу чи чистого національного продукту протягом певного часу або приростом за той же період цих показників у розрахунку на душу населення. На їх думку, сутність економічного зростання полягає в інтенсифікації суспільного виробництва на основі використання досягнень сучасної науково-технічної революції.

Колектив авторів підручника "Основи економічної теорії" за редакцією Г.Н. Климка та В.П. Нестеренка [9, с. 98] визначають, що економічне зростання характеризує цілі економічні системи (господарство країни, групи країн) та означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності цих систем, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. Головна увага ними приділяється поняттям "валового продукту", "національного доходу", "зайнятості", "суспільного капіталу".

Світові і вітчизняні вчені вивчали економічне зростання з різних позицій, але усі вони, як це видно з економічної літератури, ґрунтуються на теорії економічних циклів. Аналіз динаміки основних економічних показників дає змогу економістам стверджувати про циклічність розвитку економіки. Економічний цикл характеризується чергуванням підйому і спаду ділової активності протягом певного періоду часу.

Видатний вітчизняний економіст М. Туган-Барановський був засновником інвестиційної теорії циклів, за якої цикл складається із 3-х фаз: промислового піднесення, кризи та промислового застою, що в майбутньому надало поштовх для розвитку сучасної теорії кон'юнктури. Французький економіст С. Сісмонді причиною коливань вважав недостатній рівень споживання населення. Австро-американський економіст Й. Шумпетер пов'язував циклічні коливання з інноваційними процесами. У його працях аналізується взаємозв'язок трьох циклів, що розрізняються за тривалістю, а саме: короткі, середні і довгі, а також доводиться вплив інновацій на кожен з циклів [23, с. 201]. К. Маркс причиною економічних циклів вважав зношеність, відшкодування та розширення основного капіталу. Теорія економічних циклів Дж. Гікса була синтезом, в якому автор узагальнив положення і висновки низки дослідників. У концепції Гікса головну роль у циклічних коливаннях відіграє положення про обмеження на шляху рівноважного руху економіки.

Дж. М. Кейнс розглядав цикли як наслідок змін у співвідношенні між споживанням і нагромадженням основного капіталу та динамікою національного доходу. М. Фрідмен причиною циклічних коливань вважав порушення рівноваги грошового попиту і пропозиції. Відповідальність за величину грошової маси, що перебуває в обігу, М. Фрідмен покладав на державу, котра засобами власної грошово-кредитної політики повинна здійснювати постійний контроль за величиною грошової пропозиції [22, с. 92].

Фундаментальний внесок у розвиток теорії економічного зростання зробив Роберт Солоу. Він запропонував математичну модель, у якій відобразив співвідносну роль різних факторів виробництва, що сприяють економічному розвитку. Цей науковець увів у свою модель "агрегатну виробничу функцію", що відображує залежність між валовим національним продуктом, обсягом виробничих фондів та трудових ресурсів.

Отже, існує багато підходів до теорії економічних циклів, але щодо фаз циклу економісти є одностайними. На рис.1.1. схематично зображено фази економічного циклу: пік, спад, депресія і піднесення. У фазі піднесення зростає ділова активність і збільшується рівень ВВП. Пік відображає стан економіки з високим рівнем попиту і зайнятості населення. Для фази спаду притаманне зниження рівня зайнятості, попиту, також скорочення ВВП. Депресія відповідає найнижчій точці спаду, досягнувши якої виробництво і зайнятість починають дещо пожвавлюватись, утворюючи фазу піднесення.

Рис.1.1. Фази економічного циклу [4, с. 214]

Отже, розгляд явища економічного зростання, необхідно здійснювати на основі згаданих вище теорій циклів.

На нашу думку поняття економічного розвитку і економічного зростання необхідно розмежовувати, оскільки перше поняття є ширшим і означає якісний перехід від одного стану економіки до іншого, при якому розширене відтворення додатково характеризується виробництвом нових товарів і послуг з використанням інновацій та зростанням економічного добробуту країни протягом тривалого періоду часу. Вважаємо, що економічне зростання може відбуватись без економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання не можливий.

Економічне зростання потрібно розглядати як реальне збільшення макроекономічних показників у будь-якому даному періоді порівняно з попереднім. Щодо питання вибору макроекономічного показника, який би характеризував економічне зростання, то, на наш погляд, найбільш повно його характеризує динаміка реального ВВП. Цей показник широко використовується як в системі національних рахунків України, так і в закордонній практиці, що дає змогу здійснювати порівняльний аналіз економічних досягнень окремих країн та визначати тенденції розвитку світового господарства.

Провідною ідеєю економічного зростання виступає підвищення загального рівня добробуту громадян, тому доцільно використовувати показник реального ВВП в поєднанні з показником ВВП на душу населення. Не випадково у словниковій літературі зазначається, що "економічне зростання - це збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольнити зростаючі потреби населення у товарах і послугах". Отже, економічне зростання - це абсолютне збільшення реального ВВП і ВВП на душу населення в даному періоді порівняно з попереднім. Серед статистичних показників, що дають змогу кількісно вивчити процес зростання, можна виокремити показник приросту реального ВВП за певний період, показник реального приросту ВВП на душу населення, індекс зростання реального ВВП та ВВП на душу населення.

Встановлено, що економічне зростання має як позитивні, так і негативні сторони. Серед переваг необхідно виділити такі: збільшення потужності господарської системи; підвищення життєвого рівня населення; повніше задоволення потреб населення; можливість задоволення потреб суспільства у благах; покращення умов праці; підвищення рівня техніки безпеки; більш справедливий розподіл; вагома соціальна підтримка малозабезпечених верств суспільства; допомога у вирішенні проблем обмеженості ресурсів; зростання можливостей підвищення освітньо-культурного рівня суспільства.

Дослідники, які виступають проти процесу економічного зростання, обумовлюють це існуванням певних проблем, що він породжує, а саме: знищення рослинного і тваринного світів; забруднення довкілля; породження проблеми розшарованості суспільства; техногенні аварії і катастрофи; порушення архітектурних комплексів та погіршення вигляду міст; наявність промислового шуму; породження неспокою та невпевненості; використання обмежених природних ресурсів; ймовірність незалучення працівників до виробничого процесу через його переоснащення й модернізацію; суперечність зростання загальнолюдських цінностей.

Виходячи з великої кількості аргументів на користь економічного зростання та проти нього, в умовах формування ринкової системи економічне зростання є не лише бажаним, а й необхідним. Звертаючись до історичного огляду теорії економічного зростання, переконаємось, що ця проблема цікавила багатьох видатних економістів як кінцева мета функціонування економічної системи.

Працю А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776), П. Самуельсон називає "довідником економічного зростання" [20,с. 341]. Економічне зростання А. Сміт розглядав як результат збільшення кількості населення і, як наслідок, - збільшення вироблених ними благ. При цьому А. Сміт зауважував, що для забезпечення зростання економіки необхідним є також поділ праці.

Т. Мальтус вважав, що людству загрожують війни, епідемії та голод, які врівноважать чисельність населення з кількістю продовольчих товарів. Через неврахування майбутнього розвитку науки і техніки Т. Мальтус не зміг передбачити стійке зростання економіки, що відбулося в наступних століттях.

Дж. М. Кейнс вважав, що лише макроекономічна політика державного регулювання здатна забезпечити ефективне функціонування та зростання економіки. Визначальну роль у забезпеченні економічного зростання автор відводив інвестиціям, зростання яких, на думку автора, означало залучення у виробництво додаткових працівників, що підвищує зайнятість, рівень національного доходу, а, отже, є стимулом економічного зростання.

М. Фрідмен вважав, що запорукою зростання економіки є стабільність руху маси грошей, яку має забезпечити грошово-кредитна політика держави. Багато уваги приділив вивченню проблеми економічного зростання Й. Шумпетер. У своїй праці "Теорія економічного розвитку" він висуває на перший план інновації як основний чинник, що забезпечує зростання економіки [23].

Для систематизації наведених вище поглядів представників різних течій економічної думки щодо понять "економічного зростання" та "економічного розвитку" можна виділити два підходи:

) ступінь понятійного співвідношення зростання та розвитку

) уяву про домінуючі тенденції розвитку.

Відповідно до першого підходу можна виділити, з одного боку, теорії в яких зростання та розвиток ототожнюються, або чітке розмежування відсутнє, а з іншого боку, теорії в яких ці поняття розрізняються. До перших можна віднести класичну політичну економію, неокласику, кейнсіанство (частково), економічну теорію розвитку (частково). До других - історичну школу, теорію розвитку Шумпетера, марксизм, цивілізаційний підхід, інституціоналізм, теорію постіндустріального суспільства.

Відповідно до другого підходу, можна виділити три види уявлень про тенденції розвитку: розвиток як поширення ринкової економіки, розвиток як загальна зміна соціально-економічних систем (формацій) та розвиток як розкриття потенціалу цивілізаційної самобутності. Течії економічної думки, що притримуються ринкової трактовки розвитку - це класична політична економія, неокласика, кейнсіанство, економічна теорія розвитку.

Розвиток людства крізь призму зміни соціально-економічних формацій розглядали: Й. Шумпетер, марксизм, інституціоналізм, теорія постіндустріального суспільства, історична школа (частково). Притримуються погляду на розвиток як розкриття потенціалу цивілізаційної самобутності: історична школа (частково) та цивілізаційний підхід ( рис. 1.2.).

Рис.1.2. Трактування економічного зростання та розвитку основними течіями економічної думки [12]

У ході аналізу виділено основні чинники, що впливають на зростання економіки держави. Класифікація охоплює як загальні, так і специфічні для перехідних економік чинники економічного зростання, і становить вісім груп, а саме:

. Економічні чинники - дія об'єктивних економічних законів, наявність ризиків, час, циклічні коливання.

. Чинники державного регулювання економіки - законодавча база, бюджетно-податкова політика, грошово-кредитна політика, політика в сфері зовнішньоекономічної діяльності, соціальна політика, структурна політика, інституційні чинники.

. Інноваційні чинники - рівень розвитку науки, інноваційна політика, сприяння науково-технічного прогресу (НТП), технічна оснащеність виробництва, інформаційні ресурси.

. Форс-мажорні чинники - природні катастрофи, стихійні лиха, аварії, техногенні катастрофи, війни, терористичні акти.

. Природні чинники - географічне положення країни, кліматичні умови, наявність корисних копалин, мінеральних ресурсів.

. Демографічні чинники - кількість населення, склад населення, рівень зайнятості, рівень освіти населення.

. Психологічні чинники - ментальність, рівень свідомості нації, ставлення до праці, економічна культура, підприємницькі здібності, загальна соціально-політична атмосфера в державі.

. Інвестиційні чинники - рівень залучення іноземних інвестицій, інвестиційна активність в середині країни, ефективність розміщення інвестиційних ресурсів, капітальні блага [17].

Сучасні вчені приділяють значну увагу вивченню впливу інвестиційних чинників на економічне зростання в країні. Інвестиційна активність всередині держави має безпосередній вплив на економічне зростання, високий її рівень спричиняє зростання ВВП як в цілому, так і на одну особу.

Цьому сприяє повне використання інвестиційних ресурсів держави, зокрема, і заощаджень населення, а також відкритість шляхів руху інвестиційних капіталів як всередині держави, так і назовні - до міжнародних валютних і фондових ринків. Покращення інвестиційного клімату національної економіки можливе за умов державного сприяння реалізації інвестиційних проектів та прискорення темпів розвитку інфраструктури фінансового ринку з метою стимулювання портфельних інвестицій. Однак, не треба забувати про таку важливу складову групи інвестиційних чинників, як ефективність розміщення інвестиційних ресурсів, що дає змогу правильно скерувати капіталовкладення.

Виробничий сектор потребує великої кількості інвестиційних потоків, адже саме він продукує економічне зростання через зростання обсягів ВВП, а недостатнє фінансування виробництва призводить до скорочення випуску продукції. Важливо наголосити на тому, що наявність великої кількості капітальних благ з паралельним процесом їх нагромадження, що має тенденцію до прискорення, є одним із найбільш сприятливих чинників економічного зростання. Таким чином, залежно від того, за рахунок яких чинників відбувається економічне зростання, доцільно виділити інтенсивний та екстенсивний тип економічного зростання.

Інтенсивне економічне зростання характеризується підвищенням рівня продуктивності праці, неперервністю НТП, покращенням організації виробництва, економним використанням робочої сили та матеріальних ресурсів, скороченням енергомісткості виробництва тощо. Екстенсивне економічне зростання пов'язане з кількісними змінами, характеризується збільшенням кількості засобів виробництва, залученням додаткової кількості капітальних та природних ресурсів, а також збільшенням кількості робочої сили. Ендогенне економічне зростання - це таке, що забезпечується впливом внутрішніх чинників, пов'язаних з розвитком економічної системи в середині держави. Прикладом таких чинників є науково обґрунтована макроекономічна політика, винайдення додаткових природних ресурсів, створення інноваційної моделі розвитку економічної системи та ін. [17]

Прогресивний тип економічного характеризується прискоренням його темпів, тобто темпи зростання кожного наступного періоду повинні перевищувати досягнення попередніх періодів. Натомість під регресивним типом економічного зростання розуміють уповільнення його темпів у кожному наступному періоді, а також їх незмінність упродовж декількох періодів. Якщо розглядати економічне зростання в контексті такого показника як темп приросту, то доцільно виділяти такі підтипи: рівномірне зростання; нерівномірне зростання. Своєю чергою, їх можна прокласифікувати за напрямами зміни темпів зростання, а саме: без зміни напрямку, тобто зберігається напрямок зміни темпів приросту; зі зміною напряму, за якого напрямок зміни темпів приросту не зберігається.

Отже, слід зазначити, що сьогодні немає єдиного тлумачення поняття "економічне зростання". І хоча, світові і вітчизняні вчені вивчали економічне зростання з різних позицій, але усі вони, як це видно з економічної літератури, ґрунтуються на теорії економічних циклів. Аналіз динаміки основних економічних показників дає змогу економістам стверджувати про циклічність розвитку економіки. Економічний цикл характеризується чергуванням підйому і спаду ділової активності протягом певного періоду часу.

.2 Особливості формування азійських моделей економічного розвитку

"Азійські тигри" - неофіційна назва економік Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу і Тайваню, що демонстрували дуже високі темпи економічного розвитку з початку 60-х до фінансової кризи 90-х років XX століття.

Чинники, що зумовили появу "Азійських тигрів", умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні [13, с.27].

Зовнішніми факторами є:

. Країна опинилась у сфері особливих політичних чи економічних інтересів промислово розвинених країн, передусім США і Японії. Отже для неї робитиметься все можливе, аби забезпечити високу стабільність і високу лояльність її населення до економічної системи капіталізму. Так США діяли після Другої світової війни - надавали різноманітну допомогу і підтримку Південній Кореї і Тайваню, хотіли перетворити їх в головні країни, які б протистояли комуністичному впливу з боку КНР, Корейської Народно-Демократичної республіки та Соціалістичного В'єтнаму. Південній Кореї і Тайваню надавалася величезна економічна допомога та військова підтримка. За період 1950-1990 років Тайвань отримав понад 24 мільярди доларів США іноземних капіталовкладень. Під час фінансової кризи 1998 року США та інші розвинуті країни через міжнародні фінансові організації надали Південній Кореї позики обсягом майже 70 мільярдів доларів США. Країни Південно-Східної Азії були і є сферою особливих економічних та політичних інтересів США, Японії.

. Структурна перебудова економіки, що розпочалася у промислово-розвинених країнах завдяки науково-технічній революції в 50-60-х роках. Транснаціональні корпорації промислово розвинених країн швидко освоїли виробництво автомобілів, напівпровідників, обчислювальної техніки, побутової електроніки не тільки в межах країни базування, але й в країнах, що розвиваються. У 80-х роках прямі інвестиції в економіку нових індустріальних країн становили понад 40% усіх прямих капіталовкладень, що їх здійснювали промислово розвинуті країни в економіку країн, що розвиваються.

Основними внутрішніми чинниками, що спричинили економічне зростання так званих "Азійських тигрів", є:

. Відносна політична стабільність і лояльні до розвинутих капіталістичних країн політичні режими. Керівництво країн було готове здійснювати політичні та економічні реформи, спрямовані на користь капіталістичних країн, зокрема повне гарантування безпеки їхніх інвестицій, дистанціювання від соціалістичної теорії і практики, підтримки дій розвинених країн у міжнародних організаціях. Країни, що розвиваються, унормували свої правові акти таким чином, що вони дозволяли ТНК зі США, Японії та їх союзників практично безперешкодно використовувати дешеву робочу силу, дешеву сировину та достатньо місткі внутрішні ринки і так само безперешкодно експортувати вироблену продукцію.

. Продуктивна з точки зору досягнення кінцевого результату економічна стратегія, що складалась з декількох етапів. На першому етапі країни поступово заміняли вітчизняною продукцією імпорт аналогічних виробів з-за кордону і тим самим економили валютні кошти й водночас насичували внутрішній ринок основними споживчими товарами. На другому етапі створювався експортний потенціал та нарощувалась потужність базових галузей економіки. При цьому країни Південно-Східної Азії створювали підприємства з випуску переважно трудомісткої продукції масового споживання, в той час як латиноамериканські віддавали перевагу розвитку високотехнологічних капіталомістких галузей, таких, як обробна та видобувна промисловість. Третій етап впровадження економічної стратегії характеризується створенням власної науково-дослідної бази та розвитком наукомістких галузей, включенням країни у процес експорту капіталу. Причому більшу частину капіталів східноазіатські країни намагаються інвестувати в обробну промисловість і сферу послуг країн Північної Америки та Західної Європи, прагнучи таким чином отримати доступ до новітніх технологій.

. Розвиток продуктивних сил, тобто засобів виробництва та людини як головної продуктивної сили суспільства. Країни Південно-Східної Азії зробили величезні капіталовкладення в оновлення засобів виробництва у традиційних галузях економіки та створили нові, раніше відсутні виробництва на базі новітньої техніки і технології. Причому інвестиції у фізичний капітал вони здійснювали за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень, що становила понад 30% валового внутрішнього продукту. Водночас країни Південно-Західної Азії інвестували кошти у початкову та середню освіту, розвиток науково-технічного потенціалу та перепідготовку кадрів, тому місцева робоча сила виявлялася готовою до високоефективної роботи зі складною наукомісткою технікою.

. В економіці оптимально поєднались ринковий механізм та державне регулювання. Хоча економічна роль держави в кожній із країн різна, в цілому вона була достатня для того, щоб доповнити ринкові механізми там, де вони об'єктивно неспроможні були забезпечити високі темпи економічного розвитку. Саме завдяки державному регулюванню зовнішньо-економічних відносин Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур протягом тривалого часу мали позитивне сальдо платіжних балансів. Уряди азіатських країн контролювали заходи щодо підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. У Південній Кореї всі провідні галузі матеріального виробництва мають яскраво виражений експортно-орієнтований характер. Доходи від зовнішньої торгівлі становлять основну частину бюджетних надходжень.

. Ефективна, протилежна традиційній, політика доходів. Уряди Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу і Тайваню проігнорували традиційні західні теорії, згідно з якими нерівність у доходах начебто потрібна для стимулювання економічного зростання, оскільки багаті схильні до заощадження в більшій мірі, ніж бідні. Чим більше багатих, твердять традиційні теорії, тим більше заощадження і тим більші можливості для інвестицій в економічний розвиток. Східно-азіатські країни пішли шляхом забезпечення більш справедливого розподілу, подолання нерівності в доходах, що посилило мотивацію безпосередніх виробників - головної продуктивної сили суспільства.

.3 Характеристика національної моделі економічного розвитку Індії

Економічний бум у державі ґрунтується на податковій реформі у стилі "Мінус ПДВ", світовому і регіональному співробітництві, транспортному бумі в країні й регіоні.

В Індії реформою 2001-2003 р. запроваджено федеральний ПДВ розміром 3% (раніше найменшу ставку ПДВ - 5% мав Сінгапур, згодом Нігерія, Панама і Тайвань). Поруч із цим податком, задіяним у міжнародних угодах на кшталт договорів про уникнення подвійного оподаткування, для наповнення місцевих бюджетів застосовується ПДВ 12%, що діє на рівні штатів; дедалі більша кількість штатів проводять регулярні збори керівництва і фахівців для колективної розробки стратегії і кооперації щодо зниження тиску ПДВ шляхом переходу від вульгарної модифікації податку до компенсаційну (таку реформу уже здійснено у штаті Таміл Наду). У 2005 р. ставки податків дещо зросли: федеральний - до 4%, муніципальний - до 12,5%. [30]

Цей досвід використовує група успішних країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Саме така реформа допомагає широко залучати іноземні інвестиції, що підтверджує реальна (а не із застарілого підручника "Економікс") світова практика. Модель, започатковану зниженням тиску 20-відсоткового вульгарного ПДВ, практикують країни Балтії, Білорусь і Азербайджан (18%), а Казахстан довів ставку до 16%. Цей досвід, із запозиченням якого Україна запізнюється, цілком прийнятний, сприятливий для інновацій.

Проте варто зауважити, що, з одного боку, успіху тут досягають через подолання антиреформаторського внутрішнього спротиву, а часто і сильного зовнішнього тиску, а з другого - цей успіх зазвичай супроводжують напружені соціальні процеси. Це й не дивно, адже економіка Індії стає класичною наздоганяючою і дедалі більш орієнтованою назовні (звідти надходять інвестиції, фахівці, приїжджають туристи і туди експортують, щоразу збільшуючи, якісну індійську продукцію). І, скажімо, в галузях аутсорсингу чи обробної промисловості, одним з найважливіших чинників є дешевизна індійської робочої сили (дешевша, ніж у Китаї, але дорожча, ніж у Бангладеш).

Підприємці та уряд просто змушені стримувати зростання заробітної плати й водночас долати соціальну напруженість. Однією з особливостей індійської економіки є прогрес інформаційних технологій в окремих "точках зростання": так, у Бангалорі з населенням 6,5 млн працює 1500 технологічних та суто зовнішньо керованих підприємств.

Бум в обробній промисловості. Розвиток обробної промисловості, безперечно, є наслідком успіху в податковому реформуванні (на федеральному рівні воно здійснене ще урядом А.Б.Ваджпаї, нині триває на рівні груп і деяких штатів). Цей успіх для Індії - досі переважно аграрної, традиційно бідної країни - ще не так помітний: так, приріст ВНП за 2005 р. становив лише 6,8%-8% (за різними даними).

Тим часом у деяких обробних галузях відбувається справжній економічний бум. Насамперед це стосується продукування готових ліків, автомобілебудування, виробництва сільськогосподарської техніки. Як було зазначено на економічному саміті 27 листопада 2005 р., приріст продукції в обробній галузі становить 9,9%, а в останні три роки у провідних індійських компаніях - близько 20% на рік.

Квотування. У країні з боку індуської більшості розпочався рух за зменшення або навіть скасування квот (в отриманні освіти та прийнятті на роботу) для релігійно-національних меншин. [30]

Питання збереження квот є принциповим для ІНК, який позиціонує себе як загальнонаціональна світська партія - гарант рівноправного розвитку всіх релігійних та нацменшин, які становлять значну частину його електорату.

БДП - на протилежній позиції. Нині її курс у внутрішній та зовнішній політиці, у зв’язку зі зміною керівництва, жорсткішає: Р. Сінгх, ставши головою партії після того, як його попередник Л.К.Адвані (колишній заступник прем’єра) 31 грудня 2005 р. пішов з цієї посади, підтвердив прихильність до принципів "хіндутви" (створення індуїстської держави в Індії). Це означає повернення до традиційно жорсткого підходу БДП до кашмірського конфлікту, вимогу скасування статті 370 у конституції (передбачає особливий статус Кашміру) та відновлення індуїстського храму Рами в Айодх’ї на місці мусульманської мечеті. (Зруйнування мусульманської мечеті в 1992 р. призвело до масових сутичок по всій країні між індуською та мусульманською громадами, що активізувало перехід політичних сил на комуналістську основу.)

Страйки. 2005 р. був позначений певними соціальними заворушеннями у формі політично мотивованих робітничих страйків. Найбільший з них відбувся у вересні 2005 р. - це був перший національний страйк у країні з часу приходу до влади ОПА, в якому взяло участь близько 60 млн осіб. Страйк, організований профспілками, був спрямований проти економічної політики уряду, а саме проти приватизації (насамперед продажу контрольних пакетів акцій державних підприємств транспортної сфери), лібералізації інвестиційного режиму (надання дозволу на іноземні інвестиції в банківську сферу і страхування, особливо в пенсійні фонди), проти зміни трудового права в бік гнучкості щодо найму та звільнення робітників (зі зменшенням гарантій їх соціального захисту). Страйк активно підтримували (ініціювала) Комуністична партія Індії (марксистська) та інші партії Лівого фронту, котрі головні союзники ОПА в парламенті й водночас виступають проти реформ, які він упроваджує.

Отже, неоліберальна економічна політика уряду, найвигідніша для великого індійського бізнесу, залишається в центрі політичної і суспільної дискусії, оскільки НДА програв вибори 2004 р. саме на хвилі опору економічним реформам з боку населення.

Однією з головних причин соціальних заворушень є нерівномірний розподіл прибутків між селом та містом (70% населення проживають у 500 тисячах сіл), а також значні асигнування на військову сферу, оскільки військову міць Індія вважає важливим чинником для одержання статусу однієї з провідних держав світу. [30]

Уряд Індії продовжує реалізацію політики розширення і поглиблення другого етапу економічних реформ по лібералізації економіки, які почали здійснюватися з 1991г. і метою яких є тісніша інтеграція Індії в глобальну систему економічних відносин. Прискорення процесу приватизації підприємств державного сектора перетворення в банківській сфері, зміна трудового законодавства і процедури проведення банкрутств стали пріоритетними напрямками реформ. Всі заходи, що проводяться, направлені на реалізацію довгострокових державних програм з розвитку інфраструктурних галузей економіки (енергетичною нафтогазовою і транспортною) і привели до помітних позитивних результатів в розвитку економіки країни.

Розділ 2. Аналіз ефективності національної моделі економічного розвитку Індії

.1 Оцінка соціально-економічного розвитку Індії

Економіка Індії знаходиться на кривій стрімкого зростання. З огляду на такі позитивні показники, як стабільний річний темп росту на рівні 8 відсотків, зростаючі золотовалютні резерви близько 140 млрд дол. США, процвітаючий ринок цінних паперів, притік прямих іноземних інвестицій (ПІІ) на рівні близько 8 млрд дол. США та більш ніж 20-відсотковий ріст експорту, можна легко сказати, чому Індія є провідним напрямком іноземного інвестування.

Індійська економіка досягала зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) в сталих цінах в більш ніж 8% тільки п’ять разів, і два з них - за останні три роки. Ріст сільськогосподарського та пов’язаних з ним секторів передбачається на рівні 2,3%, причому очікується, що виробництво сільськогосподарської продукції збільшиться до 209 млн тон.

Деякими із визначних проявів динамічного зростання за останні роки стали: відновлення значного інвестування в промисловий сектор; помірний рівень інфляції, незважаючи на зростаючі світові ціни на сиру нафту; значне зростання експорту/імпорту з розширенням дефіциту поточного платіжного балансу; фінансування розвитку фактичної інфраструктури; прогрес у консолідації коштів та запуску Схеми національного гарантування зайнятості сільського населення (NREG) для зростання економіки сільських регіонів та соціального забезпечення.

Промислове зростання було на значному рівні - 7,8%, особливо у виробничому секторі. Індія посідає друге місце у світі за виробництвом продуктів харчування після Китаю, причому ключовим сектором є харчова промисловість, яка додає до валового виробництва більше 69,4 млрд дол. США, з яких продукти з доданою вартістю складають 22,2 млрд дол. США. Промисловому зростанню також сприяють виробничий сектор та будівництво з річним темпом росту в 7-9% та вдвічі відповідно. Темп росту роздрібного експорту в Індії склав більше 20% і перевищив 80 млрд дол. США. П’ять секторів були провідними - дорогоцінне каміння та ювелірні прикраси, продукція машинобудування, продукти переробки нафти, руди, мінерали та продукція хімічної промисловості. Експорт послуг збільшився більше, ніж на 71% , стаючи рушійною силою індійської економіки. Індія є найбільшим у світі виробником молока, фруктів, бобових, горіхів кеш’ю, кокосів та чаю, посідає друге місце за виробництвом рису та пшениці, четверте - за виробництвом кормового зерна. Крім цього, Індія є одним з найбільших виробників бавовни, цукру, цукрової тростини, арахісу, джуту та ряду спецій. Наведемо у таблиці 2.1. макроекономічні характеристики Індії.

Таблиця 2.1 Макроекономічні характеристики Індії

Слід відмітити позитивну динаміку до покращення макроекономічних показників економіки Індії в 2011 році порівняно із 2010 роком, зокрема реальний ВВП зріс на 13%, при цьому показник ВВП / на 1 млн.чол. зріс на 11%.

Рис.2.1. Динаміка реального ВВП Індії протягом 2006-2011 р.р., млрд..дол. [30]

Також відмічена динаміка до зростання експорту та імпорту.

Таблиця 2.2 Обсяг зовнішньої торгівлі товарами і послугами, млрд..дол.США [30]

Рівень інфляції скорочується, що є позитивно.

2.2 Порівняльна характеристика індійської моделі розвитку з іншими країнами

Порівняємо індійську модель розвитку з іншими країнами та прикладі азіатських країн.

. Сінгапур - невелика острівна держава, з населенням 4,4 мільйона осіб, площею в 1,3 рази меншою за Київ. Країна імпортує майже всі природні ресурси - водогінну воду, пісок для будівництва, нафту і газ, метал та деревину тощо. При цьому Сінгапур чи не єдина у світі країна, яка змогла здійснити прорив із країн третього світу до класу розвинутих країн. Сьогодні понад чверть національного доходу маленької держави виробляється у сфері високих технологій - таких як інформаційні та біотехнології. Жодна інша країна не має такої прогресивної структури економіки.

Сінгапур - високорозвинена країна з ринковою економікою і низьким оподатковуванням, у якій важливу роль відіграють транснаціональні корпорації.

У рейтингу конкурентоспроможності економіка Сінгапуру зайняла в 2010-2011 роках 3 місце. Стрімкий розвиток Сінгапуру розпочався під час правління прем‘єр-міністра Лі Куан Ю з 1959 р. В 1965 році Сінгапур став незалежною державою, а в 1990 році, після 31 року прем’єрства, Лі Куан Ю пішов у відставку з цієї посади, але фактично досі править своєю країною, вирішуючи всі найважливіші стратегічні питання: спеціально для нього створено небачену ніде у світі посаду міністра-ментора, або міністра-наставника, а формально уряд нині очолює його син - бригадний генерал у відставці Лі Сяньлун [26].

Становище Сінгапуру відразу після проголошення незалежності було не просто складним та проблемним - його без перебільшення можна назвати катастрофічним. Міні-країна практично не мала власної промисловості, окрім первинної переробки, а найчастіше просто сортування та упаковки різних видів сировини, що надходила з сусідніх країн, а потім реекспортувалася до Європи та Америки. А ці країни-сусіди були сповнені рішучості позбутися Сінгапура як зайвого посередника. Найбільший роботодавець міста - британська військово-морська база, яка безпосередньо давала роботу 40 тисячам городян, ось-ось мала припинити своє існування.

Достатньо багато уваги у політиці розвитку держави було присвячено ролі іноземних інвестицій. Оскільки сусіди Сінгапуру планували обмежити свої економічні зв’язки з ним, Лі Куан Ю вирішив налагодити зв’язки з розвиненими країнами: Америкою, Європою, Японією - залучити їхніх виробників для створення підприємств у Сінгапурі і подальшого експорту продукції до розвинених країн.

Лі Куан Ю зазначає наступне: "…загальноприйнята мудрість - транснаціональні корпорації є експлуататором дешевої землі, праці та сировини… ТНК продовжували політику колоніальної експлуатації, яка прирікала країни, що розвиваються, продавати сировину розвиненим країнам і закуповувати в них товари. ТНК… формували союзи з урядами країн, що розвиваються, щоб експлуатувати народи і тримати їх у відсталості. Багато лідерів країн третього світу вірили в ці теорії колоніальної експлуатації, проте на мене вони… не справляли враження. Ми мали вирішувати пекучі проблеми країни і не могли дозволити собі бути обплутаними якимись теоріями та догмами. В кожному разі, якихось природних ресурсів, які ТНК могли експлуатувати, в Сінгапурі не було. Все, що в нас було, - працелюбні люди, добра базова інфраструктура та уряд, який вирішив бути чесним і компетентним" [26].

Отже, уряд країни вирішив забезпечити два мільйони жителів Сінгапура засобами для існування за допомогою приваблення на ринок ТНК, що могли б створити робочі місця для працівників і навчити їх технічних, інженерних та управлінських навичок. Але для реалізації цієї стратегії ще було потрібно, щоб таке бажання виникло в самих ТНК.

До того часу уряд країни вже провів декілька заходів щодо організації порядку на території країни, було скорочено рівень корупції та інших неправомірних дій. Всі роки правління Лі Куан Ю в Сінгапурі практично немає корупції. З одного боку, чиновники мають дуже високу платню: нині прем’єр цієї країни отримує 50 тисяч доларів на місяць - найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці - президент США з 33 тисячами). З другого - покарання за будь-які корупційні дії невідворотне і дуже жорстоке.

У своїй стратегії розвитку уряд керувався таким принципом: Сінгапур має стати організованішим, ефективнішим, енергійнішим, ніж інші країни регіону. Уряд мав створити для інвесторів можливості працювати в Сінгапурі успішно і прибутково, попри відсутність внутрішнього ринку і природних ресурсів.

Першим проектом Лі після його приходу до влади став Джуронг - новий індустріальний район за містом, куди підвели шляхи, електроенергію, воду і все необхідне, а ділянки, готові до початку промислового будівництва, передавали потенційним інвесторам за символічні гроші. 1961 року було створено Агентство економічного розвитку, яке з часом прославилося в цілому світі як "сінгапурське єдине вікно".

Лі був переконаний, що іноземний інвестор у Сінгапурі мусить мати справу не з величезною кількістю міністерств, служб, відділів та департаментів, а з однією агенцією, з одним чиновником цієї агенції - куратором конкретного іноземного інвестора. Діяльність чиновника оцінювалася залежно від успіхів іноземного інвестора в бізнесі. "Ця агенція мала вирішувати всі проблеми, що виникали в інвесторів, - від земельних питань до постачання електроенергії та води, від охорони довкілля до забезпечення безпеки праці" - пише Лі Куан Ю у своїй книзі. І вона таки їх вирішувала і вирішує досі ці питання [26].

В Сінгапурі вітали кожного вкладника капіталів, і коли знаходили великого інвестора з потенціалом для серйозного зростання, допомагали йому розпочати виробництво.

Перших кілька років Джуронг простояв пустим. Наприкінці 60-х з’явилися перші інвестори з Гонконгу і Тайваню, які відкрили там текстильне виробництво та виготовлення іграшок. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії з високими технологіями. Проривним став 1970 рік, коли "Дженерал електрик" заснувала в Сінгапурі за один рік шість великих підприємств.

Закриття британської військової бази 1971 року (Лі Куан Ю вдалося умовити колишніх колонізаторів відкласти цю подію на три роки) ринок праці практично не помітив. 1972 року чистий експорт вперше в історії Сінгапуру перевищив реекспорт.

Уряд Сінгапуру щороку відбирав і посилав кращих випускників шкіл до кращих університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, а згодом, коли з’явилися кошти, - до США.

Таблиця 2.3 Показники сінгапурської економіки протягом 1990-2011 років

В країні виростили своїх власних підприємців, щоб заснувати такі прогресивні компанії, як "Нептун Орієнт Лайнз" (пароплавство) та "Сінгапур Ейрлайнз". Уряд прагнув вкладати кошти в галузі можливих технологічних проривів, таким чином диверсифікували ризики. Робота уряду полягала в постановці великих економічних завдань на тривалий проміжок часу. Уряд регулярно розглядав плани та коригував їх. Було засновано величезну кількість нових компаній під егідою відповідних міністерств. Коли вони стали успішними, було приватизовано декілька державних монополій.

Сьогодні Сінгапур - це електроніка і точне приладобудування, виробництво оптичних інструментів та лінз, літакобудування і найсучасніші бурові платформи для нафто- й газовидобутку, комп’ютерна техніка та кораблебудування, металургія та нафтохімія. Сінгапурський порт (власне п’ять портів, розміщених у межах міста) - четвертий у світі за перевалкою вантажів після Роттердама, Йокогами та Кобе. Сінгапур - третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона.

У довгостроковій перспективі, уряд сподівається встановити новий шлях росту, який буде менш уразливими для глобальних циклів попиту, особливо для продуктів інформаційних технологій.

. Гонконг став частиною Китаю по формулі "одна країна, дві системи", що мало на увазі збереження капіталістичних принципів організації економіки і широкого самоврядування, що поширюється практично на всі сфери громадського життя за винятком оборони, зовнішньої політики й ряду аспектів політичного режиму.

За англо-китайською згодою ця колишня британська колонія, що включає півострів, острів Гонконг і більше 250 інших островів (переважна більшість із яких слабко заселені), з 1 липня 1997 року ввійшла до складу КНР, одержавши статус Спеціального адміністративного регіону (САР).

Багато в чому завдяки ліберальній економічній політиці, основи якої були закладені за 150 років колоніального правління, Гонконг перетворився в один із процвітаючих регіонів планети. Гонконг займає 7 місце у світі по національному доходу на душу населення (44 тис. дол.), обігнавши Швейцарію, Великобританію, Францію, Німеччину, Канаду, Нідерланди і Австрію.

Сфера послуг є традиційною спеціалізацією економіки Гонконгу. У ній працюють близько 85% жителів Гонконгу, і цей сектор становить більше 90% ВВП. До неї належать такі напрямки, як туризм, телекомунікації, роздрібна торгівля (орієнтована на місцевих жителів, китайців і туристів), фінансові послуги і транзитна торгівля, головним чином з Китаєм. Гонконг сильно залежить від міжнародної торгівлі й фінансів, відкрита економіка Гонконгу зробила його відкритим впливу глобального економічного спаду, проте зростаюча інтеграція з Китаєм допомогла йому відновитися після кризи значно швидше, ніж очікували експерти.

Протягом останнього десятиліття, коли обробна промисловість Гонконгу переїхали на материк, його сфера послуг швидко зростає і в 2011 році займала більше 90% від ВВП Гонконгу. Природні ресурси Гонконгу обмежені, і продовольство і сировину доводиться імпортувати.

Тайвань є незалежною державою. Тайвань посідає 17 місце за ВВП і 15 місце за обсягом торгівлі у світі. Він залежить від міжнародної торгівлі, необхідної для його виживання, тому вилучення з міжнародних інституцій, насамперед економічних, ускладнює торговельні стосунки Тайваню, становить загрозу економічній безпеці острова і створює багато незручностей і проблем.

.Тайвань є великим експортером капіталу у світі, особливо в Південно-Східну Азію (за останні п'ять років інвестиції в цьому регіоні досягли 36 млрд. дол.). Тайвань має шість блоків атомної станції потужністю 30 млн квт. Уранова сировина поставляється переважно з Африки. У новітніх технологіях Тайвань спеціалізується на виробництві ЕОМ і дисплеїв для них.

А в судноплавстві Тайвань є одним зі світових лідерів по виробництву спортивних яхт. Тайвань є одним зі світових лідерів по випуску взуття (особливо спортивного), спортивного одягу та інвентарю (тенісні ракетки, м'ячі й т.д. ). Важливу роль в економіці країни відіграє туризм. Економіка острова залежить від імпортного палива, сировини, продовольства і устаткування, на експорт ідуть готові вироби сучасної промисловості. Головні торговельні партнери Тайваню - США, Японія, Гонконг і Німеччина.

При наявності політичного ризику у відносинах КНР - Тайвань, в економічному плані співробітництво розвивається успішно вже багато років. Політика нового уряду Тайваню спрямована на послаблення обмежень на інвестиції тайванських підприємств в КНР, організація прямого транспорту, торгівлі, поштового сполучення з материком та створення "спільного ринку". Перспективи розвитку відносин позитивні. Рейтингові агенції відразу відреагували на цю подію, знизивши політичний ризик для інвестиційного середовища Тайваню [7, c. 42].

Бачимо, що індійська модель розвитку дещо схожа на моделі інших азіатських країн. Протягом більшої частини своєї історії після здобуття незалежності, Індія проводила соціалістичну економічну політику з урядовою участю в приватному секторі, строгому контролі над іноземною торгівлею і інвестиціями. Однак, починаючи з 1991 року, Індія провела ліберальні економічні реформи, відкривши свій ринок і зменшивши урядовий контроль у сфері економіки.

В останні роки Індія зберігає високі темпи економічного росту, близькі до 9%. Золотовалютні резерви зросли від 5,8 млрд. доларів США в березні 1991 року до 301,8 млрд. за даними на 18 березня 2011 року, а федеральний бюджетний дефіцит помітно скоротився.

Після реформи економічної реформи 1991 року Індія поступово переходила до експортно-орієнтованої моделі розвитку. Реформа істотно міняє роль, що відводиться державному сектору. Таким чином, державний сектор поступово втрачає роль головного знаряддя структурних перетворень, форсованої капіталістичної трансформації колоніальної соціально-економічної структури і стає по характеру свого функціонування однотипним приватнокапіталістичному укладу.

Розділ 3. Напрями модернізації національної економічної моделі Індії в умовах глобалізації

.1 Проблеми розбудови національних моделей розвитку Індії в умовах глобалізації

Після проголошення незалежності Індії її велетенська економіка пережила тривалий період надмірної зарегульованості і захисту від зовнішньої конкуренції, який в місцевих ЗМІ отримав назву "Ліцензійного Раджу". З розпадом СРСР та загостренням ситуації у Перській затоці в 90- 91-х роках ХХ ст. політична еліта країни була змушена кардинально переглянути економічні пріоритети, перейшовши до політики лібералізації за залучення прямих іноземних інвестицій (ПЗІ). Відомі економісти переконані, що 2000-і роки стануть для Індії періодом інтенсивного зростання, а економічний розвиток КНР уповільниться.

Нова економічна політика вже дала свої результати. Якщо раніше індійські інвестиції в країни Південної Азії були державними і спрямовувались переважно у інфраструктурні та гідроенергетичні проекти, то нині до регіону починає агресивно проникати приватний капітал, який має незрівнянно більші можливості у порівнянні з державним у таким аспектах як обсяги та диверсифікація його прикладання.

Прямі закордонні інвестиції стали одним із найголовніших чинників розвитку народних господарств країн Азії, які використовували їх для створення експортно-орієнтованих виробництв та модернізації транспортної інфраструктури. ПЗІ позитивно впливають на розвиток країн-реципієнтів у кількох аспектах. Насамперед, вони збільшують зайнятість населення (особливо в депресивних регіонах), сприяють притоку конвертованої валюти, насичують ринок споживчими товарами, виробленими в самій країні, на її потужностях та сировині, за участі її робочої сили.

При цьому відбуваються трансфери технологій та навчання робітників новим навичкам, створення маркетингових мереж зі збуту виготовленої продукції у найвіддаленіших регіонах. Особливо це важливо для країн із великою чисельністю населення, таких як Індія, що має надлишок молодої робочої сили та економічно відсталі штати на півночі та сході. Поява надлишку конвертованої валюти допомагає державі безболісно закуповувати критичний імпорт (у випадку Індії складні види озброєнь, авіатранспорт та енергоносії), від якого залежить її нормальне функціонування, а також підтримувати стабільний курс власної грошової одиниці рупії.

ПЗІ стимулюють економічне зростання, яке в країні в останні роки становило в середньому 8 відсотків. У свою чергу, воно сприяло скороченню чисельності бідних людей та збільшенню купівельної спроможності населення, породжуючи культуру споживання, характерну для західноєвропейських країн. Інвестиції у виготовлення товарів для масового споживача викликають гостру конкуренцію серед виробників, що можна спостерігати в Індії на прикладі автомобільної галузі, в якій представлені всі найбільші автомобільні концерни світу, які намагаються виграти змагання поміж собою за якість та ціну малолітражних автомобілів для місцевого ринку [25].

З 1991 року індійське керівництво почало проводити нову промислову політику, складовою частиною якої стало залучення ПЗІ. Для цього було необхідно створити належну міжнародну договірно-правову базу та лібералізувати зарегульований сектор надання дозволів на інвестування західного капіталу. Станом на 2006 рік договори про уникнення подвійного оподаткування було укладено з 74 країнами, а ще 54 країни підписали угоди з Індією про заохочення та захист взаємних інвестицій, які передбачали національний режим та статус найбільшого сприяння для закордонних інвесторів, повну репатріацію їх прибутків та недопущення націоналізації вкладень без належної компенсації [26].

В грудні 2005 року на 13 саміті СААРК в грудні 2005 року в місті Дакка було прийнято конвенції про багатостороннє уникнення подвійного оподаткування, про адміністративну взаємодопомогу в податкових питаннях, про співробітництво у митних справах. Остання з них мала особливо важливе значення, оскільки в Південній Азії процвітає контрабандна торгівля, від якої найбільше страждають товаровиробники Індії, неспроможні продавати свою продукцію за ринковою ціною в інших країнах Індостану, де функціонує "чорний" ринок зі значно більш дешевою пропозицією товарів [27].

Що стосується внутрішньоіндійського регулювання, то в більшості галузей економічної активності дозволено 100-відсоткові закордонні інвестиції. Уряд Манмохана Сінгха продовжує лібералізувати так звані чутливі сектори, усвідомлюючи, що без приватного капіталу держава не спроможна досягнути їх розвитку. Зокрема, серед його пріоритетних завдань називають забезпечення оборонної самодостатності Індії. Нині 26 відсотків у великих підприємствах ВПК може належати іноземним інвесторам, а 100 відсотків власності допускається на підприємствах із випуску набоїв та запасних частин. Планується, що індійська армія отримуватиме 70 відсотків озброєнь від внутрішнього виробника вже у 2010 році за рахунок збільшення частки закордонних власників у підприємствах ВПК до 49 відсотків.

В 2007 році Сінгх також заявив, що західний капітал зможе відкривати в Індії філії навчальних закладів зі 100-відсотковою власністю, однак їх керівництву доведеться погодитись із квотовою політикою уряду, яка має на меті захист інтересів відсталих каст та племен. Урядовець також планує вкрити все південне узбережжя спеціальними економічними зонами китайського зразка, в яких інвестори матимуть "податкові канікули" і зможуть безперешкодно ввозити засоби виробництва [26].

Провайдери інтернет-сервісу та розважальних телеканалів мають право перебувати в повній іноземній власності, обмеження існують тільки для каналів новин та радіостанцій, які також ретранслюють новини та політичні передачі. Таким чином, уряд сподівається, що приватний капітал вирішить за свій кошт такі традиційні індійські проблеми, як значні витрати на імпорт озброєнь, високий рівень неписьменності серед жінок на півночі та сході країни, відсутність телекомунікаційних мереж у багатьох регіонах. Результати лібералізації перевищили всі очікування, адже в Індії з’явились не тільки інвестиції транснаціональних корпорацій, але й нові спільні підприємства, які створили місцеві конгломерати з західними партнерами, ставши завдяки цьому глобальними гравцями. Зокрема, найбільші індійські інвестиції останнього десятиліття були спрямовані у металургійний сектор за кордоном.

Протягом декількох останніх років підприємець Лакшмі Міттал придбав за 32 млрд. доларів безпосереднього конкурента своєї компанії "Арселор Стіл", а конгломерат "Ратан-Тата" викупив англо-голландського сталевого велетня "Корус" за 11,3 млрд.доларів. Таким чином, компанія Міттала стала вже найбільшою у світі за обсягом випуску металургійної продукції (100 мільйонів тонн сталі на рік або 10 відсотків світового виробництва), а "Тата-Корус" - п’ятою, стрибнувши на нього з 56 місця. Це гарантує обом концернам глибоке проникнення на європейські ринки і покращення технологічної бази для утвердження їх продукції на півострові Індостан та у Південно-Східній Азії.

Потреба в металі в Індії об’єктивна - його поглинуть величезний ринок транспортних засобів та запчастин, на якому працюють місцеві, японські та американські корпорації, сектори житлового та промислового будівництва, суднобудування, ВПК. Підрозділ компанії "Тата" "Тата-чай", який вже має найбільші пакувальні потужності в Індії, придбав одну з найвідоміших фірм Великобританії "Тетлі", що допоможе при збуті південноазійського напою в Західній Європі [27].

3.2 Ключові аспекти трансформації національної моделі економічного розвитку Індії

Отже, Індія зазнає інвестиційного буму, який має значно більше позитивних наслідків для економіки, ніж негативних. В цьому контексті важливо встановити, яка ж ситуація з ПЗІ складається у інших країнах Південної Азії. В 2007 та 2008 роках Світовий Банк традиційно називав діловий клімат у Південній Азії другим найгіршим у світі після регіону "Чорної" Африки, виходячи зі значної бюрократизації та корумпованості тамтешнього управлінського апарату. Причина низької конкурентоздатності економік країн регіону полягає також у незадовільній інфраструктурі.

Політична нестабільність у Афганістані, Пакистані та на Шрі-Ланці також відлякує потенційних інвесторів. За даними організації "Транспаренсі Інтернешнл" серйозною проблемою також залишається корупція. Так, в 2007 році Бутан було визнано найменш корумпованою країною регіону (32 місце зі 163 країн світу), а Банґладеш - найбільш корумпованою (156 місце). Індія, що опинилась на 70 місці, виявилась другою після Бутану країною з найнижчим рівнем корупції на субконтиненті. З іншого боку, у країн регіону є незаперечна перевага в таких компонентах, як швидкість процедур із відкриття нових компаній та ефективність захисту прав закордонних інвесторів. При цьому найгірше становище склалось в Індії, яка знаходиться на 88 місці, що є наслідком доби надзвичайної зарегульованості та бюрократизації [27].

На Індію припадає понад 80 відсотків ПЗІ, що надходять до цього регіону, що поступово призводить до нерівномірності його розвитку. Високі ризики та низька купівельна спроможність ринків у інших країнах Південної Азії змушують закордонних інвесторів вкладати гроші у стабільну в політичному відношенні Індію з її велетенським внутрішнім ринком. Це означає, що виробнича база індійської економіки модернізується швидше, ніж у сусідніх країн. Транснаціональним корпораціям вигідніше виробляти продукцію в Індії, а потім перепродавати її на півострові Індостан, послуговуючись угодами про вільну торгівлю, укладеними в рамках СААРК між Індією та її сусідами. Враховуючи високі темпи зростання населення і неспроможність регіональних держав створювати нові робочі місця та надавати соціальні послуги, проблему відсутності національного капіталу може якраз вирішити залучення інвестицій. Оскільки західних коштів надходить до регіону недостатньо, в Південній Азії відчувається суттєвий дефіцит фінансових ресурсів, який може подолати індійський капітал. В умовах демографічного вибуху та глобальної економічної кризи регіон врятує від стагнації транскордонне співробітництво (будівництво доріг, телекомунікацій, складів продукції, електрифікація прикордонних районів, створення спільних підприємств із виробництва товарів з більш дешевої сировини в одній з країн) яке стане одним із головних чинників, що приваблюватиме інвесторів. Далі, важливо встановити вплив світової фінансової кризи на регіон Південної Азії.

Враховуючи надмірну залежність країн Індостану від грошових переказів своєї робочої сили, зайнятої переважно на некваліфікованих роботах у США, Канаді, Малайзії та монархіях Перської затоки, можна сказати, що вони відчують на собі серйозні наслідки кризи. Суттєво скоротяться також обсяги закордонної допомоги країнам регіону, так само, як і експортні показники.

На цьому тлі виграє Індія, яка має 274 мільярди доларів валютних резервів і вже є самодостатньою державою. Повернення індійської кваліфікованої робочої сили сприятиме зростанню кількості підприємств малого та середнього бізнесу як в Індії, так і в суміжних країнах. В умовах кризи Індія залишається єдиною країною регіону, яка має вільний капітал і лібералізовані закони з його експорту. Зокрема, федеральне законодавство передбачає, що верхня межа автоматичних (не потребуючих згоди державного наглядового органу) інвестицій до країн СААРК становить 150 мільйонів доларів на рік, а до країн далекого зарубіжжя - лише 100 мільйонів. При цьому не дозволено вкладати кошти в економіку Пакистану та у нерухомість за кордоном, оскільки ці сфери інвестування представляють собою значний ризик [26].

Стан торговельно-інвестиційного співробітництва Індії з великими мусульманськими країнами півострова Індостан можна назвати незадовільним. Через складні політичні відносини взаємодія Індії з Пакистаном на цьому напрямку практично не розвивається, бо офіційний Ісламабад побоюється економічного домінування Індії. До 2009 і перемоги на парламентських виборах проіндійської партії "Ліги Авамі" взаємини офіційних Делі та Дакки були напруженими, відображенням чого стали великі обсяги контрабандної торгівлі між країнами та обмеженість індійських інвестицій в економіку Банґладеш.

Однак в умовах глобальної економічної кризи на "землю бенґальців" чекає багаторазове скорочення грошових надходжень від її робочої сили в монархіях Перської затоки, що змушує політичну еліту країни шукати нові шляхи наповнення бюджету, зокрема за рахунок оподаткування спільних підприємств. На позицію нового керівництва країни також вплинув дипломатичний успіх офіційного Делі, яке зуміло добитись у військової хунти М’янми обіцянок гарантувати транзит товарів із індійських північно-східних штатів до Бенґальської затоки через її територію. За таких обставин нова правляча верхівка Банґладеш із ентузіазмом сприйматиме інвестиційні пропозиції Індії, зокрема 3-мільярдний енергетично-промисловий проект концерну "Тата", який базується на ідеї про утилізацію збудованими промисловими велетнями банґладешських газових та кам’яновугільних родовищ. економічний індія інвестиціний конкурентоздатність

Сторони також вже обговорили перспективу створення в Банґладеш спільних підприємств, які будуть використовувати сировинну базу північно-східних штатів Індії (будматеріали, ліс, чайний лист тощо) та дешевий банґладешський газ і порти країни на узбережжі Бенґальської затоки. Банґладеш - досить вигідне місце для прикладання індійського капіталу, незважаючи на природні катаклізми, спровоковані складними природними умовами над Бенґальською затокою. По-перше, в країні практикується дуже серйозний підхід до захисту прав інвесторів, по-друге, будучи найбільшою серед найменш розвинених країн (LDC), Банґладеш користується значним доступом на західні ринки текстильної та шкіряної продукції. У свою чергу, індійський приватний сектор зацікавлений в утилізації велетенського потенціалу ринку транспортних засобів та запчастин у Банґладеш, оскільки в 150-мільйонній країні існує попит на дешеві малолітражні автомашини та моторолери.

Однак для створення спільних підприємств необхідна належна транспортна інфраструктура як між північно-східними штатами та півднем Банґладеш, так і між "столицею сходу Індії" Колкатою та Даккою. Вперше з 1965 року, коли залізничне сполучення було перервано, в 2008 році між країнами почав двічі на тиждень курсувати пасажирський потяг Колката-Дакка, відкрилась автобусна лінія за цим самим маршрутом, сторони домовились про щотижневий 61 авіпереліт між своїми найбільшими містами.

Також буде пожвавлене річкове та морське сполучення, яке слугуватиме не тільки для потреб двосторонньої торгівлі, але й допомагатиме у постачанні індійської сировини та товарів до ізольованих північно-східних штатів Індії за маршрутом Колката-Чіттаґонґ. Нарешті, у випадку коли сторонам вдасться частково розв’язати проблему тероризму, прикордонне співробітництво стане значно динамічнішим, бо скоротиться час, що витрачається на перевірки пасажирів та вантажів прикордонниками.

Висновки

Прямі закордонні інвестиції справили потужний вплив на економіку Індії в таких ключових секторах як металургійний, автомобільний, високі технології. Індійські корпорації поступово концентрують у своїх руках надлишковий капітал і модернізовані потужності, що дозволяє їм стати глобальними гравцями за рахунок придбання всесвітньовідомих компаній у "старій" Європі. Очевидні вади інфраструктури, низька якість робочої сили та складні кліматичні умови відлякують від більшості країн Південної Азії великих міжнародних інвесторів. Однак, як не парадоксально, саме зараз у Індії з’явилась унікальна нагода на довгий час закріпитись у інвестиційному полі країн Південної Азії. Скорочення гуманітарної допомоги і надходжень грошових переказів від нерезидентів до країн півострова Індостан, викликані світовою кризою, ставлять перед їх політичними елітами завдання пошуку шляхів пожвавлення економічної активності. Одночасно у регіоні спостерігаються сприятливі для Індії політичні тенденції, такі як завершення громадянської війни в Непалі, фактична поразка "Тигрів визволення Таміл Іламу" на Шрі-Ланці, прихід до влади в Банґладеш про індійських політичних сил. В регіоні з’явилась стабільність і очікуваність, а саме за таких умов роль провідного постачальника ПЗІ до країн Південної Азії може взяти на себе індійський приватний сектор. Враховуючи, що Індія має давні традиції інвестування в країни Південної Азії на державному рівні, як то в Непалі та Бутані у гідроенергетичні проекти, зазначимо, що інвестиційні перспективи регіону їй добре відомі. Країна може поділитись своїм зростанням із своїми південно-азійськими сусідами, оскільки вона зацікавлена, як ніхто інший, в розвитку транскордонного економічного співробітництва, враховуючи існування проблеми регіонального тероризму та відсталості своїх північних і східних штатів, неспроможних подолати свої вади без пожвавлення регіональної торгівлі.

Список літератури

1.       Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: регіональний аспект. [Електронний ресурс] // Антонюк Л.Л.// КНЕУ - 2005. - №1

2.       Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації: Монографія. - К.: КНЕУ, 2004. - С. 104-105.

.        Базилюк Я. Б. Конкурентоспроможність національної економіки: сутність та умови забезпечення: Моногр.- К.: НІСД, 2002.- 132 с.

.        Білик В.О. Основи економічної теорії: навч. посібник / В.О.Білик, П.Т.Саблук. - К.: Ін-т аграр. економіки, 1999. - 467 с.

.        Білорус О., Мацейко Ю. Конкурентоспроможність у сучасному глобальному світі // Екон. часопис ХІ. - 2002. - № 9. - С. 7-13.

.        Гончаревич Л.Г., Міжнародна конкурентоспроможність в процесі еволюції. [Електронний ресурс] / Гончаревич Л.Г. // Державне управління: теорія та практика - 2007 - №2 - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/dutp/2007-2/txts/07hlhkpe.htm

.        Економічна теорія: макро- і мікроекономіка/ За ред. З. Ватаманюка С. Панчишина. - Вид. дім "Альтернатива", 2001. - 576 с.

.        Климко Г.Н. Основи економічної теорії: політекон. аспект / Г.Н. Климко, В.П. Несторенко. - К.: Вища школа; Знання,1997. - 291 с.

.        Конкурентоспроможність національної економіки / За ред. д-ра екон. наук Б.Є.Кваснюка (Ін-т економіки та прогнозування НАН України) - К.: Фенікс, 2005. - 582 с.

.        Новицький В. Державна промислова політика - чинник економічного зростання // Дзеркало тижня. - 2000. - С. 10.

.        Пікус А.Ю. Питання економічного зростання та розвитку в економічній науці. [Електронний ресурс] / Пікус А.Ю.// Економічний простір. Збірник наукових праць - 2010 - №35.

.        Погореленко Н.П. Економічне зростання: макроекономічні передумови та концептуальні основи фінансової стратегії / Н.П. Погореленко // Вісн. Ун-ту банк. справи Нац. банку України. - 2008. − № 3. - С. 25-30.

.        Полунев Ю. Технология экономического прорыва [Електронний ресурс] / Полунев Ю. //Зеркало недели - № 41 (620) - Режим доступа: http://www.zn.ua/1000/1030/54916/

.        Полунев Ю. Конкурентоспроможність: національна ідея, соціальна згуртованість, економічний прорив. [Електронний ресурс] / Полунев Ю.//Всеукраїнська експертна мережа - Режим доступу: http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11350

.        Портер М., Такеури Х., Сакакибара М. Японская экономическая модель: может ли Япония конкурировать? Пер. с англ. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. - 262 с.

.        Реверчук О.С. Класифікація видів економічного зростання: історико-аналітичний огляд [Електронний ресурс] / Реверчук О.С. // Збірник наукових праць - Львів: НЛТУ України. - 2008. - Вип. 18.4.

.        Роль держави у довгостроковому економічному зростанні/ За ред. д-ра екон. наук Б.Є. Кваснюка. - К.: Ін-т економ. прогнозування. - Харків: Форт, 2003. - 320 с.

.        Сакс Д. Що таке конкурентоспроможність в умовах глобалізації. [Електронний ресурс] / Сакс Д. // День - 2001 - №203 - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/66710/

.        Семюелсон Поль А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка/ Пер. з англ. - К.: Основи, 1995. - 544 с.

.        Уніят А. Критерії та оцінка конкурентоспроможності країн на міжнародному рівні. [Електронний ресурс] / Уніят А. // Галицький економічний вісник Тернопільського державного технічного університету - 2009 - № 2.

.        Шніцер М. Порівняння економічних систем / М. Шніцер; пер. з англ. -К.: Основи, 1997. - 519 с.

.        Шупметер Й. Капитализм, социализм и демократия [Электронный ресурс] / Й. Шумпетер // Экон. б-ка. - 2001 -- Режим доступу: http: //www.e2000.kyiv.org /biblioteka/index.shtm.

.        Юдникова, Е. С. Проблемы конкурентоспособности в современной экономике / Е. С Юдникова // Проблемы современной экономики. - 2007. -№2 (26). - С. 34-40.

.        Foreign direct investment in South Asia//South Asia Economic report by Asian Development Bank. February 2008. - P.7-9. - Режим доступу до сайту:http://www.adb.org/Documents/Reports/South-Asia-Economic-Report/2008/chap2.pdf

.        Regional integration and trade costs in South Asia//Asia Development Bank Working paper 127. - Режим доступу до сайту:http://www.adbi.org/files/2008.12.19.wp127.regional.integration.trade.costs.south. asia.pdf 3. Envisioning South Asia//South Asian Journal. 2006. - April 30. - Режим доступу до сайту: http://www.southasianmedia.net/Magazine/Journal/13_sapana.htm

.        India government for 100pc investment in higher education//One World South Asia. - 2007. - February 07. - Режим доступу до сайту: http://southasia.oneworld.net/Article/indian-govt-for-100-pc-fdi-in-higher-education

.        www.cia.gov

.        http://www.weforum.org/

.        www.indianembassy.org.ua