Тема селянства у творчості Уласа Самчука
Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського
Факультет української філології
Кафедра теорії та історії української літератури
КУРСОВА РОБОТА
з української літератури
на тему: Тема селянства у творчості Уласа Самчука
Студентки ІV курсу B групи Сапаєвої А.І
Керівник кандидат філол. наук, доцент Киричок М. С
м. Сімферополь - 2013 рік
Зміст
Вступ
Розділ 1. Постать Уласа Самчука в українській літературі
.1 Характеристика творчості Уласа Самчука літературною критикою
.2 Естетичні погляди Уласа Самчука
Розділ 2. Реалізація теми селянства у творчості У. Самчука
.1 Домінанти змістового рівня творів У. Самчука: проблеми, ідеї, концепція людини
.2 Проблема землі у творах У. Самчука
.3 Звичаї та традиції українського народу в творах Уласа Самчука
Висновки
Список використаної літератури
самчук селянство український література
Вступ
Останнє десятиліття в історії української культури позначилося виявом тих площин духовного надбання, які тривалий час були за межами широкого усвідомлення й осмислення. Емігрантська література в умовах ізоляції від материкового читача не тільки сконденсувала досить якісний мистецький продукт, а й виявилась фактором правдивого пізнання історії нації. Наші уявлення про літературу ХХ століття, про той її період, що припадає на 20-ті - 50-ті роки, є далеко неповним.
З культурного обігу надовго було вилучено твори письменників, без розуміння оригінальності яких з позиції прояву в них індивідуального почерку автора, буде порушено природний хід літературного процесу.
Серед цих митців вирізняється постать Уласа Самчука, чий талант певною мірою визначав особливості й рівень української діаспорної прози, а індивідуальний стиль свідчив одночасно про глибоку закоріненість в українську традицію і про творче сприйняття й осмислення європейської та світової літератур. Хроніки Уласа Самчука дають можливість сучасному дослідникові й читачеві пізнати зріз української історії крізь призму художнього світогляду з позиції принципу відстороненості (Я. Мукаржовський).
Представник еміграційної гілки української літератури Улас Самчук у своїх творах прагнув відобразити буття українського народу в ХХ ст. Він досліджував одну тему - як могла вистояти і викристалізуватися у соціально-політичних катаклізмах цієї доби національна ідея української державності. Творча спадщина Уласа Самчука репрезентує вершинні досягнення української літератури ХХ ст. У своїх творах письменник відобразив цілу історичну епоху, у якій особливо виділяється мотив жіночої долі, жіночого національного характеру в його індивідуальних проявах.
Різноманітна художня і публіцистична діяльність У. Самчука була зумовлена динамікою суспільних процесів, необхідністю всебічно висвітлювати плин і зміни історичної ситуації, а також унікальним талантом митця. Із найбільшою мірою аналітичності розмірковував він про ідеологічну й естетичну природу української нації, самоусвідомлення якої могло розвиватися тільки в процесі напруження інтелектуальних сил.
Актуальність курсової роботи вмотивована тим, що в сучасному літературознавстві назріла потреба системного вивчення творчості Уласа Самчука в контексті літературної традиції. Це дасть змогу провести глибші паралелі, віднайти естетичне підгрунтя, що складало основу його художньо-естетичних пошуків.
Аналіз творів Уласа Самчука, виявлення тих традицій, на які спирався письменник у своїх стильових пошуках, дозволить розкрити характер художнього мислення письменника, дослідити тематику його творів.
Метою дослідження є аналіз теми селянства у творах Уласа Самчука, що дозволить окреслити параметри індивідуального стилю письменника; осмислення специфіки художнього почерку митця в його обумовленості явищами стильового самовідображення і з урахуванням його впливу на літературну еволюцію письменника в цілому.
Відповідно до поставленої мети у роботі вирішуються такі завдання:
дослідити літературно-критичні праці про письменника;
охарактеризувати естетичні погляди У. Самчука;
розкрити образну систему творів письменника;
проаналізувати проблему землі у творчості У. Самчука;
виявити особливості змалювання народних звичаїв та обрядів.
Об`єкт дослідження - твори Уласа Самчука «Марія», «Волинь», «На білому коні», «На коні вороному», «Юність Василя Шеремети», «Кулак», «Ост».
Предмет дослідження - тема селянства та її реалізація творах У.Самчука.
Методи дослідження. У роботі застосовано методи аналізу та синтезу, описовий та контекстуальний методи. Дослідження спирається на узагальнюючий та синтетичний підходи, без яких неможливо розкрити основні закономірності творчості Уласа Самчука в історико-літературному процесі.
Методологічна основа. В основу курсової роботи покладено праці таких вчених як М. Гон, [ Гон. М 2005] А. Живюк, [ Живюк. А 2004] С.Пінчук, [Пінчук. С 1993] Ю. Безхутрій [ Безухтрій. Ю 1996] та ін.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при вивченні історії української літератури ХХІ століття, зокрема, творчості Уласа Самчука.
Спостереженнями й висновками, що викладені в курсовій роботі, можна скористатися на уроках з української літератури у коледжах, гімназіях, ліцеях, загальноосвітніх школах.
Розділ 1. Постать Уласа Самчука в українській літературі
.1 Характеристика творчості Уласа Самчука літературною критикою
Творчість У. Самчука - це багатий неоціненний матеріал для виховання і духовного збагачення кожної людини. Перші спроби дослідження творів письменника зявилися в 30- х рр. минулого століття. Його високохудожній доробок постійно перебуває в центрі уваги дослідників у діаспорі. Оглядові статті та аналітичні матеріали в післявоєнний період опублікували А. Власенко-Бойцун, В. Державін, Г. Костюк, І. Кошелівець, Б. Кравців, О. Лятуринська, О. Тарнавський та ін. В Україні тільки на початку 90-х років зявилися статті учених, які намагалися збагнути естетично-виховний феномен творчості У. Самчука, заглибитися в його художній світ, проаналізувати виховні аспекти літературної спадщини. Першими самчукознавцями є М. Герц, М. Гон, Р. Громяк, А. Живюк, М. Жулинський, С. Пінчук, Г. Чернихівський та ін. Захищено низку кандидатських дисертацій (С. Бородіца, І. Бурлакова, Г. Горох, А. Живюк, В. Кизилова, І. Комінярська, Ю. Мариненко, О. Пастушенко, Н. Плетенчук, О. Пасічник, І. Руснак).
Попередні дослідження, присвячені Уласу Самчуку, охоплювали біографічний, літературознавчий, філософський, історіософський напрями (Є. Нахлік, Ю. Мариненко, Ірина Руснак, Валентина Кизилова, Раїса Мовчан, А. Живюк, Наталя Лисенко, В. Саєнко, Я. Поліщук та ін.). Незважаючи на те, що постать Уласа Самчука в останні десятиліття викликала велике зацікавлення дослідників, творчість його ще недостатньо вивчена, адже вона має безліч граней, мистецьких вимірів.
Письмо У.Самчука нагадує стиль літописця доби Київської Русі, а також особливості художнього мислення Л.Толстого та Ф.Достоєвського (Ю.Шерех). Окреме місце У. Самчукові серед таких письменників, як В.Винниченко, З.Тулуб, Ю.Яновський, М.Хвильовий, А.Головко, І.Ле, В.Гжицький відводить Г.Костюк. За силою художнього розвінчання тоталітарної системи друга частина трилогії Ост (Темнота) співзвучна, на думку Г.Костюка, з Архіпелагом ГУЛаг О.Солженіцина. Широкий спектр асоціацій у своїх працях, присвячених доробку У.Самчука, розгортає С.Пінчук. Науковець неодноразово називає письменника українським Гомером ХХ століття.
Різкого розмежування щодо оцінки творчого надбання У.Самчука літературною критикою діаспори та вітчизняного літературознавства не маємо. Існує тенденція до встановлення типологічних звязків стильових ознак творів У.Самчука з творами видатних представників української та світової літератури різних культурних епох. Такий напрямок розкриття особливостей індивідуального стилю певною мірою був зумовлений статтею О.Тарнавського Традиція Кожомяки. (Дещо про органічні джерела й паралелі в творчості Уласа Самчука).
Творчий доробок Уласа Самчука вивчений досить добре, проте у науковій літературі спостерігається більша схильність до розгляду повісті Марія. А у вивченні деяків творів (Волинь, Чого не гоїть огонь, На білому коні, На коні вороному) дослідники не йдуть далі історії створення, аналізу проблематики й системи образів. Зокрема, Л.Зілінська вказує на такі проблеми в творчості У.Самчука: проблема місця і ролі України в історичному світовому контексті епохи (книги спогадів); проблема еміграції, проблема правильного вибору в житті однієї людини і цілої нації (Волинь, Чого не гоїть огонь).
В свою чергу О.Пастушенко в статті Жіночі образи в трилогії Волинь побіжно виділяє в творі проблеми релігійності та становлення людини, народження митця і бунтаря зі спрагою творчості та усвідомлення себе українцем.
Найкраще проблематику Волині на сьогодні дослідив М.Гон у своїй статті Роман Уласа Самчука Волинь, де, крім названих вище проблем, він виділив проблеми внутрішньої еволюції, національного воскресіння, традиційну проблему влади землі та повязану з нею проблему праці й добробуту в соціальному та національному розрізах, проблему національного примирення на противагу ідеї класової боротьби як рушійної сили історії.
Р.Громяк вказував на проблеми місця й ролі людини в світі, а також значну увагу приділив єврейській темі як міфічній історії народу та характерній для творчості У.Самчука проблемі єдиного носія колективної свідомості роду й народу.
Один з найвідоміших дослідників творчості автора, С.Пінчук у своїй статті Дві епопеї У.Самчука серед інших згадав і проблему родового й особистого самоствердження в праці як формі вияву свого людського обличчя і соціального престижу. В дослідженні поетики вказаних творів велику роль, крім згаданих праць М.Гона та Р.Громяка, зіграла Поетика духовності в романі У.Самчука Волинь Т.Хомяк.
Просвітницько-популяризаторський період підходу до творчості У. Самчука в українському літературознавстві пройдено. Про творчу спадщину письменника-емігранта зявилися діаспорні праці А. Власенко- Бойцун, М. Гарасевич, О. Лятуринської, Л. Луціва, О. Тарнавського. Надруковані матеріали наукових конференцій, на яких виступали знані самчукознавці С. Барабаш, М. Гон, Р. Громяк, М. Жулинський, О. Макаренко, М. Моклиця, П. Панасюк, С. Пінчук, Г. Штонь. Дослідженню життя і творчості Гомера ХХ століття Уласа Самчука присвятили свої дисертації С. Бородіна, В. Бурлакова, В. Кизилова, І. Комінярська, Ю. Мариненко, О. Пасічник, О. Пастушенко, Н. Плетенчук, Н. Приймас, І. Руснак. Особливо відзначаємо внесок у самчукознавство історика, літератора та краєзнавця з Кременця Гаврила Івановича Чернихівського.
.2 Естетичні погляди Уласа Самчука
За своїми переконаннями У. Самчук був консерватором, котрий орієнтувався на ангажовану національною ідеєю літературу. Україна для письменника залишалася радше духовною, аніж реально існуючою фізичною інстанцією. Народ, на його думку, будував свою незалежність тільки і виключно Словом [Самчук 1946, с. 132]. У таких умовах на літературу покладалися, крім основних, інші, неестетичні повинності. Передусім вона мала виконувати пізнавальну функцію, бо тільки „через слово, мову, літературу, як через призму світло, проходить і розкладається на безліч відтінків людська думка, якої завданням є висловити повноту, цілість обєкта, з якого вона походить [Самчук 1995, арк. 4].
Великі твори, стверджував письменник у період МУРу, надають народам „право бути висловленими, бути не німими, „кожна літера і кожний знак висловить нас учинно і тривало [Самчук 2005, с. 15, 28]. У цьому випадку поняття „велика література варто сприймати як синонім до словосполучення „класична література, що неодмінно повязувалася У. Самчуком із автентичною творчістю, яка відбивала форму та зміст якоїсь конкретної нації.
До справи пізнання української людини в її часі та її просторі долучилися І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Франко, але українська література вражала У. Самчука певною однобічністю. Філософські проблеми висвітлювалися переважно мовою поезії з її ліричною, досить чуттєвою концепцією дійсності, де все зводилося до фокусу емоцій, болю, співчуття, жалю, а рушійною силою вважалися доля, визначення, приречення. Сенсуальне наставлення витворило досить тенденційну концепцію філософії Добра і Зла, за якою крилися культ малих, убогих і погорда до всього великого, багатого. Усе вбоге і немічне - добре, сильне і багате - зле. Петро і Наталка („Наталка Полтавка І. Котляревського) - добрі, чесні, гарні, натомість їхні супротивники - злі, нечесні, погані. Такий поділ соціальних чеснот перетворився, переконаний митець, на основну моральну засаду української літератури, яка плекала нехіть і відразу до людини активної, творчої, здобуваючої.
Названу вище дихотомічну пару доповнює інша: „село - місто. Перше було обєктом поневолення, друге - квінтесенцією зла. Так, у T. Шевченка місцем, „де серце відпочине, є село, бо воно „наше, „українське, а місто „німецьке, або турецьке, а може то московське. У. Самчук, світовідчуття якого було типово європейським, наголошує, що маємо справу не з категоріями „своє - чуже, а з моральною вартістю: „Це вислів ідеалу, за яким має формуватися моє Его, Я, а тим самим моє соціальне, політичне і господарське Кредо, тобто вірування. Загально це вислів концепції нашої людини [Самчук 195, арк. 14]. Ідеалом письменника була „сильна, „активна, „творча, „заможна, „ділова особистість, вона й стала головним героєм його художньої прози. Певну „життєву дерзость цій людині „дає місто своїми обріями, закованими в лінію будівлі, і своїм зенітом величезного буяння фантазії. Сама проекція міста провокує уяву, і тоді розум і логіка мусять діяти [Самчук 2005, с. 36].
Із твердження У. Самчука про літературу як один із факторів духового самовияву нації витікає інше: „Література - це мова народу [Самчук 2005, с. 11]. Простежимо за окремими розмислами письменника. Слово - це думка, а думка - рушій усього людського. Раз колись посіяне воно переходить у чин, і від цього значною мірою залежатиме, яке місце буде відведено тій чи іншій нації на планеті Земля. Завдяки мові кожна з них має можливість бути історичною: „Це є також одна з основних засад життя і на цій засаді були побудовані на землі держави, їх закони, їх культури, як також їх історія. Кожний цивілізований народ виходить від кореня своєї мови і своєї літератури [Самчук 195, арк. 4].
Систему поглядів У. Самчука можна визначити як національний консерватизм, основні ідейно-естетичні аспекти якого зросли на ґрунті органічного відчуття України, з одного боку, як явища, закоріненого у реальному часопросторі, з іншого - як категорії онтологічної, буттєвої. Як традиціоналіст, письменник свідомо не приймав мистецький авангардизм.
Мало не в усіх своїх творах (особливо у довоєнній творчості) він наголошував на значенні культурного наснаження у кристалізації національного характеру, підкреслював вагомість впливу культури на визрівання політичної свідомості нації. „Перемандровуєм від занепаду до культурництва, - стверджував автор документальної книжки „Живі струни, - від культурництва до політики, від політики до світовости [Самчук 1976, с. 26]. Під останньою У. Самчук розумів модерну світову політичну тенденцію визволення колоніальних просторів й утворення Організації Обєднаних Націй, що прийшла на зміну занепадницькому комплексу імперій.
У часи козацької України діючим субєктом народного мистецтва були сліпі співці, з діяльністю яких У. Самчук повязував провокуючу філософію відродження. Кобзарі, лірники, бандуристи були свідомі своєї місії, свого вищого післанництва проповідувати істину музикою, співом і словом. У часи ганебного підкорення політичної еліти чужій волі вони були носіями всього, що кожний живий народ вважав для себе священним, - свободи, честі, гідності, правди, незалежності, невмирущості. Великою силою духу ці скарби було збережено від нищення і передано у спадок нащадкам. Бандуристи - колектив посередників між постійно змінюваним сучасним та „абсолютним минулим (Н. Бахтін), які творять, відгукуючись на духовне замовлення нації: „Вони бачили слухом, в глибинах їх темноти виринали надмірні видива універсу, в якому минуле, теперішнє і майбутнє творили часову й просторову цілість [Самчук 1937, с. 82-83]. Виконувані кобзарями твори - це історико-героїчна, а разом із тим трагічна память українців. У них не просто відтворено перебіг історичних подій і фактів, а втілено способи сприйняття, оцінювання і переживання цих подій і фактів сучасниками. Трагічна історична реальність відійшла у минуле, а думи перетворилися на культурні символи незнищенності українського народу.
Отже, в літературно-критичних працях У. Самчук зробив спробу створити свою філософію культури й мистецтва, яка, з одного боку, формувала б митця, його розуміння навколишнього світу, а з іншого - передбачала глибоке пізнання індивідуальності українського народу, його ментальності, історичних і творчих коренів. „Велика література була для нього вираженим у слові світом людських емоцій, тому вона й належить до загальнокультурних явищ. Її варто розглядати за своєрідністю тієї культурної спільноти, з якої виріс митець, а нею для У. Самчука була нація.
Розділ 2. Реалізація теми селянства у творчості У. Самчука
.1 Домінанти змістового рівня творів У. Самчука: проблеми, ідеї, концепція людини
Однією з особливостей індивідуального стилю У.Самчука є акцентація вагомої ролі слова в житті людини. Прозаїк, змальовуючи типово українські ситуації громадського життя, прагнув мислити категоріями загальнолюдськими. У прозі У.Самчука відтворено насичену протиріччями й позначену трагізмом епоху, яка відбилася на психології українського селянина.
Духовну площину світу його героїв пронизує модус слова-істини. Включення у твори Біблійного тексту дозволяє Самчукові активізувати нові смислові рівні Священного Письма. Своє морально-естетичне кредо У.Самчук декларує в роздумах Володька, героя роману Волинь: У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів. І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму.
В образі Володька Довбенка автор реалізує концепцію нової людини. Цей тип еволюціонує у творах У.Самчука, набуваючи чіткіших обрисів у романах Юність Василя Шеремети, Чого не гоїть огонь, трилогії Ост. Риси, які можуть стати визначальними в характері нової людини, закладені, на думку автора, у ментальності селянина: антеїзм, вітаїзм, стійкість у вірі, дотримання традицій, ідеалів, серед яких -патріотизм, вшанування памяті предків, збереження історичної памяті, повага до науки та книжного слова, потреба реалізувати себе в праці - творчому акті.
У романі-хроніці Марія(1934) письменник прагне розвязати одну із складних проблем - проблему виживання нації в екстремальних умовах. Автор розглядає життя окремої людини як постійну боротьбу за існування та життя нації як практику виживання в умовах етноциду. На відміну від епопеї Волинь, роман Марія не має яскраво вираженого автобіографічного характеру.
Василь є носієм заповіту предків-хліборобів: не зрадь основного, що маєш ти, що мав і має твій міцний батько і що, напевне, мали багато предків твоїх - бажання вічно бути.3 Автор навмисне моделює ситуацію, за якою герой не може більше зволікати із самовизначенням.
Наприкінці повісті Василь набуває відносної душевної рівноваги, що прийшла на зміну стану роздвоєності. Віднайденню рівноваги, цілісності деякою мірою сприяє спілкування героя з Настею Мединською.
Взагалі, жінки у творах У.Самчука посідають особливе місце. Письменник часто підкреслює їхню роль, але найбільш послідовно письменник робить це в романі Чого не гоїть огонь, де людиною нового типу є жінка Віра Ясна. Твір цікавий іншими представленими в ньому типами жінок. Феміністична лінія прочитується в цьому творі не одразу, а виокремлюється з контексту всієї творчості У.Самчука.
Становленню характеру чоловіка-переможця сприяє саме нова українська жінка, що й доводить письменник долею своїх героїв - Віри Ясної та Якова Балаби.
Формуючи власну концепцію людини, У.Самчук вдається до антитоталітарної риторики, яка пронизує європейську літературу від початку ХХ століття й повязана з розвитоком екзистенційного напрямку в белетристиці. Екзистенційне прочитання є продуктивним і для роману Темнота. У ньому У.Самчук накреслив історії поневірянь самотніх людських душ лабіринтами жорстокого світу. Такими душами є брати Морози (Іван та Андрій), Микола Бич, Ірина Виноградова, Ольга Мороз, Людмила Ворман та інші.
В екзистенційному дискурсі роману Темнота з тоталітарною машиною ототожнюється фатум, сила. Одному з героїв, письменникові Андрію, лишається тільки право вибору: жити чи не жити (нова парадигма шереметівського бути чи не бути). Право вибору себе як митця для нього вже не існує. Андрій обирає фізичне виживання.
Смерті як типовому розвязанню конфлікту, що визріває в душі екзистенційного героя, віддає перевагу У.Самчук, вирішуючи долю Миколи Бича. Численні факти життя Миколи Бича вказують на те, що прототипом цього образу був М.Хвильовий.
Творенню художнього світу, який маємо в романі Темнота, значною мірою спричинилося власне трагічне відчування письменника-емігранта. Через прищеплення на грунті екзистенційної естетики мотиву вітаїстичного буття в У.Самчука відбувається модифікація екзистенційного мислення. Життєвою силою наділені ті, хто народився й виріс у безпосередній близькості до землі.
Герой У.Самчука - сильна, неординарна особистість, йому притаманний фаустівський дух неспокою і прагнення пізнати істину. Традиційний образ Фауста у творчості У. Самчука модифікований національним духовно-історичним чинником. Його енергія спрямована на пізнання себе як представника своєї нації у світі. У прозі У. Самчука проявляється поліфонізм фаустівської міфологеми. Прагнення свободи у людини-Фауста органічно повязане з тим, що вона усвідомлює, яка місія покладена на неї. Таке розуміння фаустівської сутності суголосне думкам О.Шпенглера, який вважав, що тільки фаустівський дух породжує фантом часу, який покликаний задовольнити його потребу все зрозуміти, виміряти і надати всьому причинного звязку.
Проблематика прози У.Самчука є типологічно розмаїтою - від психологічної (рефлексія людської душі) до соціальної (доля людини), національної (доля нації) і навіть філософської (і долю людини, і долю нації подано під соціокультурним, історіософським кутами зору). Візія національної держави постає як новий міф, орієнтований, за У.Самчуком, на концепцію нової людини. Гамлетівська та фаустівська парадигми привязані до національного грунту. Національно свідомому героєві У.Самчук протиставляє людей, байдужих до проблем національного життя, утворюючи таким чином опозиційні пари. У такий спосіб в У.Самчука відбувається реалізація дихотомічної моделі свій / чужий (свій / ворог), притаманної літописній літературі.
Для героїв У.Самчука тим кодом, який зберігає інформацію, духовну матрицю роду, виступає топонімічна легенда, казка, міф, притча, оповідання. Активізуючи просторово-територіальний компонент через символіко-міфологічний пласт культури, У.Самчук наголошує на найдавнішому звязку людини і землі, людини і природи. На метатекст Самчукової прози проектується алегоричний зміст легенди про Ляша, але її сюжетно-фабульну цілісність доводиться реконструювати через пошуки фрагментів, розпорошених в усьому інтертексті творів письменника.
Національно-елітарна модель ментальності у творчості У.Самчука подана через галерею образів окремих героїв, селянських сімей, які духом своїм піднеслися до осмислення істинного в житті людини, роду. Подібно до авторів козацьких літописів, У.Самчук засуджує конфронтацію всередині етнічно однорідної маси через соціально-політичні причини. Так митець стає літописцем нової Руїни. На заперечення Руїни У.Самчук свідомо вводить у текст кожного твору картини Сотворіння Світу, протиставляє творче начало руйнівному.
2.2 Проблема землі у творах У. Самчука
Художнє осмислення соціальних проблем села - давня традиція світової літератури. У зарубіжній літературі цю тему порушували такі письменники як Е.Золя ("Земля"), Г.Успенський ("Влада землі"), О.Бальзак ("Селяни"), В.Реймонт ("Селяни") та ін. Вона була провідною в українській літературі. Такі письменники як Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, А.Тесленко, М.Черемшина, Л.Мартович, С.Васильченко та ін. зуміли глибоко і всебічно змалювати життя, побут, звичаї українського села, передати його мрії і сподівання. Кожен з них спробував по- своєму осмислити цю тему, проте принципової різниці у вирішенні цієї проблеми немає [УУЛ 1991, с. 207].
У своїх творах письменники показали землю не тільки як вимушену необхідність, як умову матеріального існування, але і як внутрішню потребу людини. Селянин не уявляє себе без неї. Вони наголошують, що чесна і працьовита людина без землі - ніщо, зате кожний, хто має землю, - все. Зрозуміло, що природним бажанням кожної людини є ґрунт. Власність на землю визначає взаємини між людьми, їх поведінку. Безмежна влада землі над людиною доводить її до морального зламу (Чіпка), до братовбивства, вчиненого Савою, до незгоди у сім'ї Кайдашів. Вона робить людину черствою, байдужою до чужого горя. Влада землі, значною мірою, зумовлює мотиви поведінки персонажів і в романах "Волинь" та "Марія". Але, У.Самчук поставив у центрі твору господаря, хазяїна своєї долі, "завойовника землі", який не плаче, а хоче здобувати сам своє щастя, формувати життя.
Улас Самчук показує землю як творця, як життєдайну силу, яка є духовним мірилом багатства людини. У "Волині" та "Марії" У.Самчук яскраво змальовує селянське життя, побут, розкриває болючу проблему землі - землі, яка була змістом життя селянина, яка потребувала важкої праці і вміння господарювати. Кровна єдність із якою визначає духовний світ героїв, мораль і закони. Проблема власного поля проходить через весь твір - це і купівля землі, догляд за нею, пошук нових земель, передача її своїм дітям. Вона для персонажів " Волині" та "Марії" є чи не найголовнішим. Вона робить селянина господарем, повноцінною людиною, дає сенс його життю. Відшукавши найболючіші точки в житті волинського села - проблему ґрунту і проблему становлення національної ідентичності, - У.Самчук, крок за кроком, зближує їх між собою, щоб у фіналі об'єднати в одну, можливо, найвеличнішу й найвизначнішу проблему, - проблему власної землі, власної країни, без чого саме фізичне існування героїв не можливе [Безхутрій 1996, с. 169].
Романи "Волинь" та "Марія" багаті на драматичні події, у них зображено живі, правдиві образи селян з їх внутрішнім світом, почуттям, своєрідною психологією, але завжди у центрі - пошук героєм змісту життя, свого місця на землі. Одним з центральних персонажів "Волині" є Матвій Довбенко. Письменник наділяє його рисами типового волинського господаря: працьовитого, чесного, дбайливого, "робота в його руках горить. Ступить - земля гнеться" [Самчук 1993, с. 18].
У Матвія та інших селян любов до землі - риса спадкова. У.Самчук показує нам, що людина створена із землі і піде у землю, бо вона є початком життя. Описуючи землю, У.Самчук її персоніфікує. При цьому найчастіше використовує метафору, яка є знаряддям мислення й пізнання. Земля стає живим організмом. Вона, як жива істота, має фізіологічну будову, виконує фізичні дії. Письменник наділяє її людськими рисами характеру: "Земля найбільше щастя - більша за любов, за життя. Земля найбільший скарб - більший за золото і коштовні речі. Земля - сон мільйонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрості! От що земля" [Самчук 1993, с. 252] або "Земля тріпалась, мов піймана пташина, розгортала окраси, бриніла барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми просторими полотнищами" [Самчук 1993, с. 264], "земля тримає… цупкими обіймами" [Самчук 1993, с. 324], "земля гнівається" [Самчук 1993, с. 409], "земля втягує у своє нутро" [Самчук 1999, с. 62], "і земля ніжить" [Самчук 1999, с. 67], земля стогне, пє кров, насичується, лускає [Самчук 1999, с. 108].
Коли прийшла війна, "Земля виразно тремтить" [Самчук 1993, с. 376], "земля ще не встигла випити рештки розлитої крові" [Самчук 1993, с. 514], земля закостеніла [Самчук 1993, с. 363]. Земля завжди потрібна людині, щоб вижити. Була "мірилом багатства, достатку". Матвій віддав їй всі свої сили, бо вона потребує рук, він працює на ній, обробляє її. Праця Матвія - тяжка, майже каторжна - скерована, передусім, на здобуття грунту, власної ниви. Земля дає йому насолоду відчути себе творцем. Він жадає віддати їй своє життя і силу. Матвій хоче мати її якнайбільше, бо вона для селянина - найперше багатство. Кожен гріш він використовує для того, щоб купити землі, бо земля не може простоювати просто так, вона потребує господаря: "Земля належить тому, хто працює і хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не отважся робити інакше" [Самчук 1993, с. 396]. Такої ж думки дотримується і Корній (Марія): "Хто працює на ній - дай тому… Не працює - геть! Не заважай, не займай… Земля праці і поту вимагає… [Самчук 1999, с. 84]. Матвій весь час у пошуках землі: "Мушу я кудись звідси вимандрувати. Росєя велика. Безліч у ній землі" [Самчук 1993, с. 32].
Праця біля землі показана не тільки як вимушена необхідність, а як умова життя взагалі. Вона є потужною силою не тільки матеріального благополуччя, а й духовного наповнення людини. Завдяки їй людина міцно стає на ноги, впевнена в собі, має авторитет, повагу. Самовіддана праця зробила з Марії, Корнія, Матвія справжніх господарів. "Ціла його (Матвієва - М.С.) істота відчуває "брак дощу", бо це відчуває земля, жито, пшениця, корови і все живе. А хіба ж він не одно, не цілість з тим усім, що його оточує?" [Самчук 1993, с. 256]. "Він знає землю свою, як самого себе" [Самчук 1993, с. 536], "Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість" [Самчук 1993, с. 539]. Подібні думки висловлює і Корній. Йому "приємно чутися зв'язаним із землею" [Самчук 1999, с. 84]. Він не розуміє, як можна не любити це поле: "Як не любити його? Скільки тих колосків… І хто дав їм життя?" [Самчук 1999, с. 85]. Корній відчуває себе творцем. Володько (Волинь), як і батько, тонко відчуває струни землі, її настрої: "Володько чує цю землю, бачить її красу, її радість і горе… Ціле єство повне вдячності до цього клаптя великої своєї батьківщини" [Самчук 1993, с. 409]. Земля попереджає героїв, щоб вони не впустили до своєї душі "бацили розкладу". "Так говорить Володькові рідна земля. Яке щастя, що він послухав голосу душі… Голос землі втихомирив дещо голоси карикатур, плакатів і промовців" [Самчук 1993, с. 533].
Володько розуміє, що влада землі над людиною спричинила до того, що, поки ця людина працювала не розгинаючись над землею, інші запанували над ними. Тому він каже батькові: "Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на цю землю яка-небудь шпана… А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо своє спожити. Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар нехай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять чужі - нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!" [Самчук 1993, с. 559]. Володько усвідомлює, що ніхто не має права заперечувати твоє місце на землі [Самчук 1999, с. 197]. Розуміє це і Матвій. Він бачить, що бажання власного поля затуманило очі багатьом людям і вони не побачили, що командують ними оті "чужі". Матвій шкодує, що не розгледіли люди, "коли сяка-така власть своя була", а всі сиділи по своїх хуторах і думали "моя хата скраю". Тому і каже, що "за землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити… Битись треба!" [Самчук 1993, с. 534].
Проблема "земля і людина" розроблена в Самчукових романах "Марія" та "Волинь" досить глибоко. Влада землі зумовлює багато в чому мотиви поведінки персонажів у романі. Марія виходить заміж за нелюба Гната Кухарчука, бо він добрий господар, має землю. Мартин обіцяє дати Марії дві десятини поля, якщо вона вийде за Гната, бо за хорошим господарем не пропаде. На якийсь час влада землі бере верх над почуттями. Але нові історичні реалії зумовили оригінальний авторський задум.
Самчук показує землю не тільки як "темну силу", а навпаки, - як силу, що здатна вирвати людину з полону аморальності. Здоровий устрій селянського життя, відшліфований віками, уявляється авторові роману добре налагодженим механізмом, що приводить в дію хліборобську традицію. Сам процес праці на землі справляє на людину благодійний вплив: "Все більше пізнається радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує в своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову…" [Самчук 1999, с. 62]. Змінюється також і Архип, коли "торкається землі", коли розуміє суть нової влади. Земля робить із матроса, комуніста справжню людину, людину праці: "Архип твердо тримався власної господарки. Вставав раненько, йшов з косою в поле і розмахував нею на всю широчінь… Радісно і приємно, хоч і не легко. З чола по загорілих щоках течуть потьоки поту. Не маєш досить часу втирати їх… Хай собі капають на землю. Не чужа ж…" [Самчук 1999, с. 116-117].
Показавши плідний труд вільного селянина у Волині та Марії, письменник поставив працю на власному ґрунті у Марії у контраст до невільної, примусової, колгоспної праці, що привела країну до руїни і голоду. Виконуючи плани керівництва країни, яке боїться спізнитись у сівбі, почали сіяти раніше у мокру землю, в грязюку: "Трактори пороли мокру скибу. Зерно давали в глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий вітер, затверділа і стала репатись. Ярина ледве вибилась з землі і пожовкла" [Самчук 1999, с. 124].
В результаті такої політики, такої "любові до землі" зійшли на полях тільки буйні бур'яни. У.Самчук впевнений, що на місці примусової праці, колективної волі має бути поставлене суспільство, тобто збірнота, вільних одиниць, обєднаних спільними інтересами. Він наголошує, що позбавлення приватної власності стало однією з головних причин денаціоналізації українського суспільства. Людина втратила потребу діяти самостійно, проявляти яку-небудь ініціативу. Вона стає тільки гвинтиком у величезному механізмі, перетворюючись на якусь норму. Позбавлення приватної власності зводить усе до інтересів дрібного, щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі [Самчук 1972, с. 95]. Не любить того спільного і Матвій Довбенко, який так говорить про працю на своєму полі: Не люблю того спільного. На своєму хоч стань, хоч сядь… Я тут пан…, і тому, коли його кличуть ділити панські землі, Матвій заявив, що він у тому некомпетентний. Хай хто хоче, бере, а він на дароване не ласує. Він на своєму прожив, дітей своїх хлібом вигодував, хотілося б на своєму і кості зложити [Самчук 1993, с. 491].
Роздумуючи над цим становищем, Улас Самчук не тільки вказує на ганебну політику по відношенню до землі, але і дає відповідь на питання, чому так сталось. Причини, на його думку, полягають у тому, що основою української душі є земля, а тому ті, хто обіцяють її, можуть заволодіти і душею народу: "Говорили на всі лади про землю. Земля, земля й земля. Дайте нам землі! Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба землі, мало землі, народ не може без землі!" [Самчук 1999, с. 94], "Земля і воля! Усе народові! Поміщицькі землі без викупу! Мов буревій летять домагання з душі мужика" [Самчук 1993, с. 416]. Селяни, - писав Франко, - не розуміють життя без землі, він приростає до неї всією істотою, а між тим він бачить, що ця земля серед теперішніх, суспільних умов щораз більше усувається йому з-під ніг. Звідси дикий, безупинний страх перед втратою цієї землі і невгамовна жадоба до володіння шматочком її, як у потопаючого, що хапається за соломинку. Будучи споконвічно пов'язаним з землею, селянин "набирався люті, розправляв пазурі лише тоді, коли під загрозою опинялася основа його буття - земля.
Проблема землі У.Самчуком розглядається не просто як здобуття власного поля, це проблема створення власної держави. Письменник вказує на те, що аполітичність, бездержавність селян призводить до втрати держави, а разом з тим - до втрати грунту: Селянин поволі читає, а український народ за кожним словом заходиться від реготу. Який дурень піде сповняти обовязок… Цар як хотів брати, не просив, а брав [Самчук 1999, с. 101]. Автор підводить своїх персонажів до думки, що тільки у власній державі можлива вільна праця вільної людини. І, що ця держава, ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають [Самчук 1993, с. 131].
Необмежена влада землі може призвести до того, що людини перетвориться на якусь сіру масу, у якої "…і свідомості мало. Не кажемо, якоїсь великої свідомості, а навіть свідомості того, що вони до людей належать. Так, так… Це горе… Це якась винятково безталанна, загнана і збита, мов макуха, юрба…" [Самчук 1993, с. 315-316]. Тому персонажі Уласа Самчука закликають до багатої традиції землеробської культури додати більше динамізму, практичності, мобільності, вирватись із солодко-елегійного стану нейтрального споглядання: "Вміли гречку сіяти та бджолу плекати… Але не вміли боронити себе…" [Самчук 1993, с. 534]. Тому Матвій відсилає Василя до війська, хоча немає ніякої мобілізації, він впевнений, що "…мало за землю битися… Тепер, знаєте, наперед ту землю відвойовувати треба. І я кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тільки не заманеться. А господар її, наш мужик, сидить зложивши руки і чекає… Ні. Тепірка не перечекаєш. Тепірка хто кров проллє, того земля… [Самчук 1993, с. 490].
Про українця, а особливо про українського селянина, створено уявлення як про людину апатичну, інертну, пасивну і, навіть, ліниву. Самчук у своїх творах показує новий тип селянина. Самчуків герой діє добровільно, і не тільки для своєї особистої користі, а й для користі громади, серед якої він живе. Поряд із інертними селянами він зображує працьовитого і поступового селянина. Письменник переконаний, що наше коріння - у глибоких традиціях розумного господарювання на землі. Закликаючи до змін, герої Уласа Самчука розуміли, що не можна порушувати генетичного звязку із землею. Відірваність від землі шляхом колективізації є дуже небезпечною, може призвести до голоду та морального зубожіння.
.3 Звичаї та традиції українського народу в творах Уласа Самчука
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть й освячені віками. Звичаї народу - це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому.
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи й дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини й світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу впливає на процес становлення народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно повязана зі звичаями народу.
Найактивніше традиції й звичаї вкоренилися в життя українських селян. Село й хутір завжди відрізнялися від міста своєю духовністю, релігійністю, заглибленістю в історичне минуле, в коріння своїх предків, схилянням перед сакральним - землею, працею, родиною. Серед усієї когорти художників слова, котрі оспівували життя українського селянина, хуторянина виокремлюється постать Уласа Самчука, автора «Марії», «Волині», «Осту» та ін. Улас Самчук писав, що він увійшов у свідомість українця як «літописець українського простору», який оприлюднив заповітні ідеали, повязані з історією, культурою, прагненнями, думками, почуттями українського народу.
У центрі роману Уласа Самчука «Морозів хутір» (перша частина трилогії «Оst») родина Морозів, яка живе на власному хуторі неподалік від Канева. Всі її члени - активні, творчі, працьовиті люди, наснажені своїм хутором, благодаттю своєї землі, і, як зазначив один з героїв цього роману, Андрій Мороз, «ми - родина мистецтва у всьому» [Самчук 2005, с. 132].
Прототипами родини Морозів були родичі та знайомі Уласа Самчука з Дермані, Тилявки й з тих хуторів, які він знав, де народився, де росла і розвивалася сила його творчого таланту. У спогадах «На білому коні», відвідавши свою родину, автор зазначає: «Приємно й радісно бути в такому товаристві, це ж бо все «герої» моїх писань, найближчі стражі роду» [Самчук 1999, с. 63]. У другій частині спогадів «На коні вороному» знову є коментар: «Хутір Мартинюків. Я тут чуюся наче « вдома». А тому побувати на цьому хуторі, у цей час, після такої довгої відсутності, було для мене чималою пригодою. Пізніше, я використав його легендарність у ряді своїх літературних праць, а особливо в романі « Ост», на тлі якого я побудував цілу фабулу родини Морозів, перенісши його географічно аж до Дніпра насупроти Канева» [Самчук 2000, с. 123].
У родині Уласа Самчука зберігалися прадавні звичаї, обряди, традиції, вона жила за віковічними законами, де святими поняттями були Бог, праця, земля, рід, де хліборобський календар диктував розподіл обовязків, де кожний знав свою роль і своє місце в житті. Це зі своєї родини виніс майбутній письменник переконання, що людей потрібно шанувати « не за маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами» [Самчук 1999, с. 23].
Самчуковий талант зрів і вигрівався на волинських просторах, на життєдайному хуторі. «І мені приємно ствердити, що Крем