Запровадження християнства на Русі

Запровадження християнства на Русі

Вступ

У 988 році відбулась подія, котра суттєво вплинула на подальший розвиток Київської Русі, торкнувшись багатьох сфер її життя. Такою подією стало запровадження правителем держави Володимиром Великим християнства як єдиної державної релігії. Цей крок суттєво вплинув на такі сфери життя держави як: духовне життя, розвиток культури та мистецтва, зовнішньополітичні орієнтації, економіку та ін.

Прийняття християнства мало для Русі величезне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найрозвиненішою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Більш широкий зміст цієї події полягає в тому, що від цього моменту Русь вже назавжди стала пов`язана з християнським Заходом більше, ніж з мусульманським сходом. Цей зв`язок потяг за собою колосальні історичні, політичні та культурні зрушення. Не менш важливим залишається той момент, що християнство прийшло на Русь з Константинополя, а не з Риму. Коли християнський світ остаточно буде розколотий навпіл, тріщина пройде в тому числі і між українцями, та їх найближчими сусідами - католиками-поляками [32].

Таким чином, проблема запровадження християнства на Русі як єдиної релігії не втрачає своєї актуальності, адже ця подія не тільки заклала підвалини подальшого розвитку Київської держави, а і суттєво вплинула на сучасний образ української держави.

Таким чином, об`єктом даного дослідження є власне християнство.

Предметом дослідження є запровадження християнства на Русі як єдиної релігії.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від ІХ ст., розглядаючи передумови та існування християнства у східних слов`ян в цей період до початку ХІ ст., розглядаючи остаточне запровадження християнства Володимиром Великим, його укорінення та наслідки пов`язані з його прийняттям.

Географічні межі дослідження охоплюють терени Київської Русі та держав котрі входили до її складу, а саме, межі сучасної України, Польщі, Білорусії, Росії, Латвії, Литви та ін.), Візантії (терени сучасної Туреччини) та їх найближчих сусідів.

Мета роботи - описати процес запровадження християнства на теренах Київської Русі.

Завданням роботи є дослідити етапи запровадження християнства в Київській Русі. А саме, розглянути передумови виникнення та розповсюдження християнства як релігії, розглянути питання про релігію, котра існувала до приходу християнства (язичництво), спроби запровадження християнства в Давньоруській державі та їх успішність, розглянути ситуацію боротьби язичництва та християнства, та остаточне закріплення християнства як державної релігії Київської Русі.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що воно допоможе пояснити підвалини політичної орієнтації нашої держави, виникнення та розвитку її культурних цінностей, традицій та проллє світло на деякі події в історії.

Проблеми соціокультурного розвитку Київської Русі, знайшли своє відображення в грецьких джерелах, зокрема це є енцикліка (окружне посланіє) патріарха Фотія, де відображено християнізацію Русі у 60-ті роки ІХ ст. Поширення християнства у східних слов’ян в ІХ-Х ст. засвідчено і в арабських джерелах. Зокрема, це праці Ібн-Хордадбега (автор кінця ІХ ст.).

Надалі проблеми соціокультурного розвитку Київської Русі, зокрема стародавні вірування східних слов'ян, уперше зацікавили вчених уже наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ ст.

Чи не найкращою працею, написаною вже в другій половині ХІХ ст. із застосуванням елементів критичного опрацювання матеріалу, є тритомник О. Афанасьєва "Поэтические взгляды славян на природу" (М., 1865-1869).

На початку ХХ ст. було підготовлено цілий ряд досліджень, у яких зазначена проблематика в тій чи іншій мірі знайшла своє відображення. Зокрема, про дохристиянські вірування слов'ян та запровадження на Русі християнства йшлося в узагальнюючій праці Є.Голубинського "История русской церкви" (М., 1901), монографічному дослідженні М.Гальковського "Борьба христианства с остатками язычництва в Древней Руси" (Москва 1913, Харьков 1916. - Т.1,2), статті Є.Анічкова "Язычництво и Древняя Русь" (1914) та ін.

У радянській історіографії проблематика дохристиянських вірувань слов'ян та історія православної церкви загалом перебували на периферії наукових зацікавлень вітчизняних медієвістів. Попри все, за більш ніж півстоліття розвитку радянської історіографії представникам тогочасної історичної науки вдалося вийти за вузькі рамки офіційно задекларованих підходів.

Серед тих, кому все ж вдалося це зробити варто назвати праці М. Нікольського "Дохристианские верования и культы днепровских славян" (М., 1929) та Б.Рибакова "Язычництво древних славян" (М., 1981).

Своєрідний перелом у підходах до вивчення історії давньоруської церкви знаменували собою праці Я.Щапова "Церковь в системе государственной власти Древней Руси / Древнерусское государство и его международное значение" (М.,1965), "З історії давньоруської церкви Х-ХІІ ст." ("Український історичний журнал", 1967), "Церковь и становление древнерусской государственности" ("Вопросы истории", 1969), "Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ-ХІV вв." (М., 1972) та ін. В них учений у вельми толерантній формі, неупереджено та об'єктивно дослідив проблеми виникнення та розвитку церковно-адміністративного устрою Київської Русі, місця та ролі православної церковної організації в її економічному житті тощо.

Відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Русі дало новий поштовх до активізації наукових студій цієї проблеми.

Доволі ґрунтовний погляд на проблему впровадження християнського віровчення в Київської Русі висловив у цей час український історик Михайло Брайчевський, котрий 1988 р. опублікував працю "Утвердження християнства на Русі". У ній вчений запропонував власну концепцію щодо утвердження християнства в Київській Русі.

Проте, багаточисленні дослідження істориків показують, що тема запровадження християнства на Русі не така проста як здається і вимагає більш детального дослідження. Так, необхідно звернути увагу на строки прийняття християнства, котрі не змогли обмежитись одним роком, причини християнізації держави, наслідки прийняття віри для народу і найголовніше - на те, яким чином відбувався перехід в свідомості людини від однієї картини світу до іншої.

Структура роботи. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та бібліографічного списку.

У вступі була актуальність проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет і мету дослідження, формулюються задачі дослідження, визначаються його етапи.

В основній частині роботи поетапно розглянута проблема запровадження християнства в Київській Русі, основні аспекти проблеми, обставини та значення цієї події.

В заключній частині надані основні висновки за темою дослідження, визначено подальші шляхи розробки проблеми.

Розділ 1. Християнство у східних слов'ян до середини ІХ століття

Починаючи розгляд проблеми запровадження християнства в Київській Русі, найбільш доцільно було б розглянути питання про те як, звідки і коли саме нова релігія з’являється на теренах Східної Європи та розповсюджується серед місцевих племен.

Митрополіт московський и коломенський Макарій в своїй книзі «История Русской Церкви» називає 5 періодів проникнення християнства слов`янські терени. А саме:

проповідь святого апостола Андрія;

проповідь слов`янських апостолів Кирила та Мефодія в Болгарії та Моравії та особливо найважливішу їх працю - переклад Священного Писання і богослужбових книг на слов`янську мову;

Хрещення перших князів київських Аскольда та Діра;

Хрещення великої княгині Ольги;

Хрещення великого князя Володимира [20].

Отже, згідно з цим, християнська віра розповсюдилась в межах Русі з І ст., а іі провідником був апостол Андрій Первозванний. Про його проповіді і історії свідчать писемні джерела, підтверджені археологічними данними.

Евсевій, єпископ Кесарійський, посилаючись на вчителя Церкви Оригена, в своїй «Церковній історії» пише: «Святі Апостоли і учні Спасителя розсіялись по всій землі. Фомі, як розповідає переказ, випала за жеребкуванням Парфія, Андрію - Скіфія, Іоанну - Асія...».

Про проповідь святого апостола Андрія Первозванного у скіфів розповідають также церковні письменники: святий Іполіт, єпископ Римський, священномученик Дорофій, єпископ Тирський, Сафроній Палестинський, святий Єпіфаній, єпископ Кіпрський і святий Євхерій Ліонський. Таким чином, за свідченням ранніх церковних письменників, Скіфія - це жереб і і місце апостольського благовістя святого Андрія Первозванного.

Скіфією за часів грецького історика Геродота (V в. до Різдва Христова) називалось Північне Причорномор`я. Тут починаючи з VI ст. до Різдва Христова з`явились багаточисленні грецькі міста-колонії, з котрих найбільш відомі Ольвія (в гирлі Південного Буга), Тирас (в гирлі Дністра), Танаїс (в гирлі Дону), Пантикапей (Керч), Феодосія, Херсонес (близько Севастополя). Між греками і скіфами велась жвава торгівля.

В ряді давніх свідчень характерне повідомлення ієрусалимського ієромонаха Єпіфанія (поч. ІХ ст.), котрий пройшов по слідам апостола Андрія все узбережжя Чорного моря і всюди зіштовхувався з місцевими розповідями про проповіді Первозванного апостол, бачив церкви, хрести, ікони святого Андрія та інші реліквію, що вказували на його апостольський подвиг, зібрав та записав імена учнів апостола - першиї єпископів заснованих їм Церков.

В м. Херсонес було складено «Алфавітарь» апостолу Андрію (канон з алфавітним акровіршем), про який відомо лише з давньослов`янського перекладу «Сказання» ієромонаха Єпіфанія. Можливо, саме зі «Сказання» відомості про проповідь апостола Андрія потрапили до руського літописного зводу, створеного на початку ХІІ ст., - «Повісті временних літ».

В другій половині ХІ ст. На Русі вже відомі храми на честь святого апостола Андрія Первозванного, а в «Повісті временних літ» є розповідь про відвідання Рісі Апостолом Андрієм: «Коли Андрій навчав в Синопі і прибув до Корсуні, дізнався він, що недалеко від Корсуні гирло Дніпра, і захотів відправитись до Риму, і приплив в гирло дніпровське, і звідти відправився вгору по Дніпру. І сталось так, що він прийшов і став під горами на березі. І вранці встав і сказав своїм учням: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике, і постане багато церков». І піднявся на ці гори, благословив іх, і поставив хрест, і помолився Богу, і зійшов с гори тої, де пізніше виник Київ, і відправився по Дніпру вгору. І прийшов до слов`ян, де зарас стоїть Новгород».

Потім, за свідченням «Степової книги», висхідному до стародавніх новгородських переказів, апостол прийшов в землю словен, «де нині Новгород, проповідував тут слово Боже, поставив і залишив свій жезл в селі Грузино, де є нині церква святого Андрія».

В вітчизняній історіографії відношення до достовірності літописного сказання про відвідання Києва та Новгорода святим Апостолом Андрієм Первозванним різноманітне, проте все ж історики сходяться на тому, що апостол Андрій безперечно проповідував в межах нашої держави - давній Скіфії чи Північному Причорномор`ї. «Якщо і покладені були святим Андрієм в країнах київських та новгородських певні початки християнства, - пише церковний історик митрополіт Московський Макарій, - то вони існували дуже не довго... І святого апостола Андрія не можно вважати безпосередньо засновником Церкви... Цю Церкву Первозванний лише звіддалі благословив в дусі пророцькому, утвердивши на горах Київських святий Крест - її нетлінну опору» [20].

Історик Церкви І. І. Малишевський в роботі «Сказання про відвідання русткої держави святим апостолом Андрієм» прийшов до такого висновку: «Є підстави для визнання історичною істиною, що святий апостол Андрій Первозванний проповідував по Чорному, чи Понтійскому, морю, "єже сливіт Руське море"». Він проповідував і элінам тутешньої Скіфії, і скіфам, корінним жителям країни... Серед племен цього скіфського світу могли бути і слов`яни.

Таким чином, зусиллями святого апостола Андрія Первозванного було покладено основи християнських церкви в містах Північного Причорномор`я, чи в Скіфії. Слухати проповіді Андрія Первозванного могли представники всього різномовного населення: греки, скіфи, сармати, слов`яни.

Археологічні розкопки останніх десятиліть допомогли відкрити в Херсонесі і Танаїсі давні «сіонські кордони» - підземні храми перших християн, котрі можливо відносяться до часів апостола Андрія.

В І ст. від Різдва Христового було ще одне джерело, звідки слов`янські народи черпали християнське учіння. Апостол Павло, проповідуючи християнську віру в Ілірії, звертався і до слов`янських племен, котрі тут жили. Святий апостол Андронік (І ст.), родич та учень апостола Павла, був поставлений єпископом в Панонію, де також жили слов`янські племена. Розповіді про апостольську працю святого Павла і Андроніка зберігались в народній пам`яті багато віків.

Великий водний шлях, по котрому йшов апостол Андрій Первозванний, відомий пізніше як шлях «із варях в греки», мав велике значення для розповсюдження християнства серед східнослов`янських племен - перш за все у словен, кривичів і полян, головними містами яких були Новгород, Смоленськ і Київ. Південні східнослов`янські племена - уличі і тіверці - жили між нижнім Дністром і нижнім Дунаєм - по сусідству з християнською грецькою колонією Тирас і Скіфською єпархією. В VІ ст., за свідченням Прокопія, єпископа Кесарійського (VІ ст.), уличі і тіверці спільно з дунайськими слов`янами здійснювали набіги на Візантію, служили у візантуйських військах. Проте в той період християнство ще не могло міцно утвердитись серед східнослов`янських племен. Однією з істотних причин цього чтало велике переселення народів, коли безчисельні орди азіатських кочівників (гунів, аварів та інших) ринулись одна за іншою через південну Росію в Європу, знищуючи сліди християнства там, де воно розповсюдилось.

За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед східноєвропейських варварів були полонені - християни, які були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор'я. Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. На початку ІV ст. у північному Причорномор'ї склались перші варварські єпископії.

Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури свідчать про те, що нова віра була вже досить поширена. Але християнство ще не було офіціально затверджено. Його сповідувала тільки частина населення, яка за кількістю, очевидно, була набагато менша язичницької.

Початок історії Русі, як державного об'єднання південної частини східноєвропейських племен пов'язується з легендарною постаттю Кия - засновника Києва. "Повість временних літ" розкриває деякі важливі подробиці політичної біографії Кия, який княжив "в роде своем". Перебуваючи у Константинополі, він прийняв "велику честь від царя"; зробив спробу закріпитися в Нижньому Подунав'ї і навіть збудував там "градок Киевец", але невдало - "не прийняли його" місцеві племена. Він був змушений відійти у Середнє Подніпров'я і, заснувавши там нову резиденцію - Київ, помер [25]. Але цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які стосуються перебування слов'янського правителя у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття їм християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: "Куврат (так звали Кия), князь гунів та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов'язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників". Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.

Наступною важливою сторінкою в розповсюдженні християнства на теренах Східної Європи є діяльність братів Кирила та Мефодія.

Перш ніж приступити до основного питання потрібно коротко розглянути житіє святих слов’янських просвітителів. Отже, брати Костянтин (нар. бл. 827 р.) і Мефодій (нар. бл. 815 р.) походили із знатної грецької сім’ї, що жила в місті Солуні (Фессалоніки). У сім’ї було семеро синів, з яких Мефодій був старшим, а Костянтин - молодшим. Спочатку Мефодій вибрав світський життєвий шлях і досягнув на цьому шляху чималих висот - він, маючи військове звання, став правителем в одному з підлеглих Візантійської імперії слов’янських князівств, де й вперше вивчив слов’янську мову. Але через десять років, як повідомляє “Житіє Мефодія”, він змінив “суєту мирського життя і морок земних турбот” і прийняв чернецтво в одному з монастирів на горі Олімп в Малій Азії поблизу Мармурового моря. Костянтин же навчався у кращих вчителів Константинополя, зокрема у знаменитих Лева Математика і філолога Фотія, майбутнього Константинопольського патріарха. Знання, отримані Костянтином, були різноманітні - філософія, діалектика, геометрія, арифметика, риторика, астрономія, музика, а також мови - грецька, латинська, арабська, єврейська. Вже в ці роки Костянтин за свій розум і видатні пізнання отримав ім’я Філософа. Закінчивши навчання, Костянтин прийняв сан священика і став бібліотекарем в патріаршому книгосховищі при соборі Святой Софії в Константинополі. А незабаром він вже викладав філософію в Константинопольській школі. Будучи знавецем Священного Писання, Костянтин брав участь в різних богословських диспутах. В одній із суперечок йому вдалося перемогти єретика-іконоборця Аннія. У 851 р. Костянтин у складі візантійського посольства побував в арабських країнах, де вів богословські суперечки з арабськими мудрецями про сутність Святої Тройці і теж отримав перемогу. Але прагнення до благовірного життя спонукало Костянтина відректися від світу. Якийсь час він жив в самотності і безмовності, а потім віддалився в монастир до свого брата Мефодія на Олімп. Варто відмітити, що місіонерська діяльність серед північно-західних слов’ян не тільки могла відкривати імперії нове поле для широкої політичної і церковної місії, але в той же час завдати удару домаганням Західної імперії і поставити межу розповсюдженню латинської Церкви в збиток правам Константинопольського патріархату. Пошук Візантією союзників увінчався успіхом завдяки святим братам Костянтину та Мефодію.

В 860 году Костянтин був направлений з місіонерською метою у двір до хазарського кагана. Згідно житію, посольство було направлене у відповідь на прохання кагана, обіцявшого, якщо його запевнять, прийняти християнство. Під час перебування в Корсуні Костянтин, готуючись до полеміки, вивчив єврейську мову, самаритянське письмо, а наряду з ним якесь «русьскоє» письмо і мову (вважають, что в житії описка і замість «русьские» письмена варто читати «сурьские», то є сирійські - арамейські; у всякому випадку це не давньоруська мова, котру в ті часи не виділяли з загальнослов`янської. Диспут Костянтина з мусульманським імамом і єврейським раввіном, котрий стався в присутності кагана, згідно «Житію», закінчився перемогою Костянтина, проте каган віри не змінив. Арабські джерела і «Лист Йосипа» дають іншу картину: переможцем в диспуті був визнаний раввін, котрий зцькував Костянтина з імамом і, вичекавши, коли вони дискредитують один одного перед каганом у взаємній суперечці, довів кагану переваги іудейської віри.

Наступним етапом діяльності Костянтина та Мефодія стала Болгарська місія.

Роль Костянтина і Мефодія в розповсюдженні християнства в Болгарському царстві до сих пір не до кінця виявлена. Скептики вважають, що брати під час хрещення хана Бориса виконували Моравську місію і не могли приймати участь в цій події. В той же час ряд болгарських дослідників вважають, що в Константинополі знаходилась в якості заручниці сестра болгарського хана Бориса. Вона прийняла хрещення з іменем Феодори та була вихована в духі Святої віри. Близько 860 року вона повернулась до Болгарії і стала схиляти свого брата до прийняття християнства. Борис охрестився, прийнявши ім`я Михаїл, на честь сина Візантійської імператриці Феодори - імператора Михаїла ІІІ, в правління котрої відбулось обернення болгар в християнство. Костянтин і Мефодій знаходились в цій країні і своєю проповіддю сприяли утвердженню в ній християнства. З Болгарії християнська віра розповсбдилась на сусідню з нею Сербію. В 1863 році з допомогою брата Мефодія та учнів Костянтин склав старослов`янську абетку та переклав на болгарську мову з грецької основні богослужбові книги. Про час винайдення слов`янської абетки свідчить оповідання болгарського монаха Черноризця Храбра, сучасника царя Симеона, «Прописьмена». Він пише: «Аще ли въпросиши словѣньскыя боукаря, глаголя: „Къто вы письмена сътворилъ есть, или кънигы прѣложилъ?“ - То вьси вѣдятъ и отъвѣщавъше рекутъ: „Святыи Костанътинъ Философъ, нарицаемыи Кѵрилъ, тъ намъ письмена сътвори и кънигы прѣложи, и Меѳодие, братъ его. Суть бо еще живи иже суть видѣли ихъ“. И аще вопросиши: „в кое время?“ то ведят и рекут: „яко въ врѣмена Михаила, цѣсаря грьчьска, и Бориса, къняза блъгарьска, и Растица къняза моравьска, и Коцеля къняза блатьньска въ лѣто же отъ съзъданья вьсего мира 6363“». [11]

Таким чином, створення слов`янськохї абетки можна віднести до 863 року від Різдва Христова, згідно з Олександрійським літочисленням, що вживається болгарськими літописцями.

Спеціалісти до сих пір не дійшли згоди щодо того, автором котрої саме з двох слов`янських абеток - глаголиці чи кирилиці - є Костянтин.

В 862 році до Константинополя явились посли від моравського князя Ростислава з таким проханням: «Народ наш проповідує християнську віру, але у нас немає вчителів, котрі б могли пояснити нам віру на нашій рідній мові. Пришліть нам таких вчителів.» [2] Імператор і патріарх зраділи і, призвавши солунських братів, запропонували ім ідти до моравів.

В Моравії Костянтин і Мефодій продовжували перекладати церковні книги з грецької на слов`янську мову, навчали слов`ян читанню, письму та веденню богослужіння на слов`янській мові. Брати пробули в Моравії бульше трьох рокув, а потім відправились з учнями до Риму до папи римського. Серед частини богословів Західної Церкви склалася точка зору, що хвала Богу може віддаватись лише на трьох мовах, на котрих було зроблено напис на Хресті Господньому: єврейською, грецькою та латинською. Тому Костянтин і Мефодій, котрі проповідували християнство в Моравії, були сприйняті як еретики і визвані до Риму. Там вони сподівались знайти підтримку в боротьбі проти німецького духовенства, що не бажало здавати свої позиції в Моравії та перешкоджало розповсюдженню слов`янської писемності. Дорогою до Риму відвідали ще одну слов`янську країну - Паннонію, де знаходилось Блатенське князівство. Тут в Блатнограді, за дорученням князя Коцела брати навчали слов`ян книжній справі та богослужінню на слов`янській мові. Після того, як Костянтин передав папі римському Адріану ІІ отримані ім в своїй херсонеській подорожі мощі святого Климента, той затвердив богослужіння на слов`янській мові, та перекладені книги наказав покласти в римських церквах. За наказом папи, Формоз (єпископ Порто) і Гаудерик (єпископ Веллетри) посвятили в священники трьох братів, що подорожували з Костянтином і Мефодієм, а останній бів рукопокладений в єпископський сан.

В Римі Кирило важко захворів, на початку 869 року остаточно зліг, прийняв схиму та нове монашеське ім`я Кирило, і через 50 днів (14 лютого) помер. Його було поховано в Римі в церкві Святого Климента.

Перед смертю заповів Мефодію продовжувати ії спільну справу. Папа рукопоклав його в сан архієпископа Моравії і Паннонії. Мефодій з учнями, отримавши сан священників, повернувся до Наннонії, а пізнішк до Моравії.

На цей час становище в Моравії різко змінилось. Після того, як Ростислав потерпів поразку від Людовіка німецького і в 870 році помер в баварській тюрмі, моравським князем став його племінник Святополк, котрий підкорявся німецькому політичному впливу. Діяльність Мефодія та його учнів протікала в дуже складних умовах. Латинсько-німецьке духовенство всіляки заважало розповсюдженню слов`янської мови як мови церкви. Їм навіть вдалося на 3 роки полонити Мефодія в одному з швабських монастирів - Райхенау.

Дізнавшись про це, папа Іоанн VІІІ заборонив німецьким єпископам проводити літургію, доки Мефодій не буде звільнений. Що правда, він же заборонив богослужіння на слов`янській мові, дозволивши лише проповіді.

Будучи в 874 роцу відновленим в правах архієпископа, Мефодій, недивлячись на заборону, продовжував богослужіння на слов`янській мові, хрестив чеського князя Боривоя і його дружину Людмилу.

В 879 році німецькі єпископи організували новий процес проти Мефодія. Проте Мефодій в Римі блискуче виправдався і навіть отримав папську буллу, що дозволяла богослужіння на слов`янській мові.

В 881 році Мефодій за запрошенням імператора Василія І Македонянина приїхав до Константинополся. Там він провів три роки, після чого разом з учнями повернувся до Моравії. За допомогою трьох учнів він переклав на слов`янську мову Вітхий Завіт і святоотеческіе книги.

В 885 році Мефодій важко захворів. Перед смертю послідовником назвав учня Горазда. 19 квітня, в Вербну неделю він попросив віднести себе в храм, де прочитав проповідь. В той же день він і помер. Відспівування Мефодія проходило на трьох мовах - слов`янській, грецькій і латинській.

Діяльність солунських братів завершує етап розповсюдження християнства серед слов`ян до середини ІХ століття. З середини ІХ століття починається нова сторінка в історії християнства східних слов`ян - хрещення Русі Аскольдом.

Розділ 2. Перше (Аскольдове) хрещення Русі

Прийняття християнства Київською Руссю трохи більше ніж за сто років до хрещення Володимира є наступним етапом нашого дослідження.

Для розкриття цієї проблеми варто розглянути наступні питання:

Становище Русі на час правління Аскольда;

Джерела, які засвідчують правдивість проблеми:

А) грецькі джерела,

Б) мусульманські джерела,

В) вітчизняні джерела,

Історіографія проблеми;

Питання датування Аскольдового хрещення;

Аскольд був напівлегендарним володарем Київської держави. Його правління (загинув у 882 році) становить блискучу сторінку в історії ранньої Русі. На цей час щойностворена держава вийшла на світову арену, здобула світове визнання і стала невід`ємною частиною Європи. В державі завершується формування феодальних відносин, що тривало майже з І до середини ІХ століття.

Що являла собою Київська Русь тих часів в географічному плані? Арабські письменники часів Аскольда повідомляють про три центри Русі. Такими джерелами є автори так званої групи Ал-Бахі: Ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімна книга “Худу-ал-Алам”, а також значно пізніший твір Ідрісі. За свідченням цих джерел, в середині або на початку другої половини ІХ ст. в Східній Європі існували три об’єднання східнослов’янських племен - Куявія, Славія та Арсанія (чи Артанія).

Існує багать гіпотез щодо локалізації цих об`єднань. Проте в основній масі історики доходять висновку, що:

Куявія - це Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона охоплювала південну групу східнослов’янських племен з центром у Києві. Її головне територіальне ядро утворювала Середня Наддніпрянщина - за термінологією А.Насонова та Б.Рибакова “початкова Русь”, або ж “Русь у вузькому значенні слова”. Її містами, крім Києва, були Чернігів та Переяслав.

Славія - це об’єднання північної частини східнослов’янських і деяких не слов’янських племен з центром у Ладозі - майбутня Новгородська Русь.

Серйозні суперечки викликає Арсанія, але більшість дослідників визнають, що вона локалізується на південному сході нашої країни - в області надазов’я, Східного Криму та Північного Кавказу. Це так звана Азовська, або Чорноморська чи Тмутараканська Русь. [21]

За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини, сіверян (з містом Черніговом). Славія включала територію ільменських словенів, чуді, весі та мері. Між обома об’єднаннями лежала область кривичів, щодо 872р. зберігала незалежність Землі в’ятичів, радимичів та більшої частини сіверян ще у VIII ст. були захоплені хазарами і перебували під зверхністю Каганату.

Головні інтереси Аскольдової Русі охоплювали південь та південний схід. Її приваблювали багаті й сильні держави - Хазарія, Болгарія, Візантія, кавказькі країни - Грузія, Вірменія, Албанія (Азербайджан), навіть віддалений Багдад. З ним вона підтримувала активні торгівельні та політичні зв’язки.

З Хазарією, яка з ІХ ст. почала занепадати, Аскольд підтримував мирні стосунки. Не ставлячи серйозної загрози для молодої держави, каганат, одначе, був ще досить міцним заслоном проти кочових племен Сходу. Лояльними були відносини Русі з мадярами, які у першій половині і середині ІХ ст. утворили політичне об’єднання в басейні Дону - Леведію. Змушені відійти під тиском печенігів до Нижнього Наддніпров’я, вони перейшли під Київський протекторат.

Інтереси забезпечення східного тилу спонукал київського кагана (Аскольд мав титул кагана, що дорівнював імператорському (царському)) утримуватися від будь-яких конфліктів з Хазарією. Напевно тому він не ставив перед собою мету про визволення і прилучення до Русі в’ятичів, радимичів та сіверян, які лишалися в складі каганату аж до захоплення Києва Олегом в 882р. Натомість Аскольд був зацікавлений землями Східного Криму та Надкубання (Арсанія), які мали стати плацдармом для активних дій проти Закавказзя та прикаспійських володінь Халіфату. Зокрема, в арабських джерелах (ал-якубі) є відомості про допомогу проти арабської навали, подану “царем слов’ян” (“Сахіб ас-Сахаліба”) - разом з хазарським каганатом і грецьким імператором - племенам Кахетії. Відомий також похід Аскольдової дружини на Абесгун (південне узбережжя Каспію), про яке повідомляє перський хроніст Ібн-Інсфендіяр, що базувався, очевидно, на відомостях сучасника подій ат-Табарі.

Головною найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда були походи проти Візантії та договори, укладені з нею. [3]

У 860р., за імператора Михайла ІІІ, Русь раптово напала на Константинополь, що закінчилось гучною перемогою Київського кагана. Джерела нічого не повідомляють про укладання в тому році договору, але якась угода була досягнута, хоча можливо не мала юридичного оформлення у вигляді писаного документа. Неважко здогадатися і про її зміст: Візантія відкупилася від небезпечного ворога контрибуцією і даниною. Головний політичний сенс походу полягав, однак, не в суто матеріальному знаку. Найголовнішим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави і достойного контрагента Візантії. Цим походом Київська Русь ствердила свою міжнародну позицію в системі Ейкумени.

Другий похід, ймовірно, відбувся близько 863р. Грецькі джерела (Микита Пафлагонський) відзначають напад Русі на Принцеві острови у Мармуровому морі. Через три роки відбувся новий похід, який однак закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала київський флот і кампанія обернулася фатально. “І був в Києві плач великий”, - констатує давній літописець під наступним 867р.

У 874р. Аскольд організував четвертий похід, який мав позитивні наслідки. До рішучої битви, правда не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонян поспішив укласти з київським каганом мирну угоду. На цей раз договір оформлено з дотриманням усіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко відзначений в джерелах - як візантійських (Константин Багрянородний), так і в давньоруських (зокрема, в Київському літописі).

Успішні походи проти Візантійської імперії показали, що Русь входить до найпотужніших держав середньовічної Європи і ствердили її міжнародний авторитет.

Розглянувши питання про те, що собою являла давньоруська держава за часів правління Аскольда звернемося до джерел, що розповідають про прийняття державою русів християнства.

Грецькі джерела. Головним джерелом, що відбило християнізацію Русі у 60-ті роки ІХ ст., є енцикліка (окружне посланіє) патріарха Фотія. Фотій писав: “Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через надто залишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди”.

Повідомлення чітке за викладом. У ньому йдеться не про поширення християнства на Русі, а про офіційне запровадження нової віри. Русь на тільки прийняла Христа; вона відмовилася від язичества (“еллінської та безбожної віри”), тобто формально стала християнською державою, хоча прилучення до нової віри її підданих затяглось на досить тривалий час.

Про хрещення Русі у ІХ ст. повідомляють ще деякі грецькі джерела, серед яких перше місце належить твору Константина Багрянородного, який чытко описав два факти: по-перше, хрещення Русі, як цілої країни, по-друге - заснування Руської єпархії в рангу архієпископії.

Дуже коротко про це йдеться у так званого продовжувача Феофана: “небагато часу пізніше посольство їхнє (русів) прибуло у царське місто з проханням зробити їх учасниками у святому хрещенні, що й було доконано".

Для грецької історіографії Русь кінця ІХ-Х ст. була християнською країною.

Грецькі історики ХІ-ХІІ ст. були погано поінформовані про київські справи. Стверджена у Візантії концепція християнської Русі, природно, стикалася з Володимировою легендою, що прагнула приписати християнізацію країни самому лише Володимиру Святому. Ця легенда знайшла відбиття і в грецькій літературі, але наскільки своєрідне і несподіване, що виключає можливість вбачати в ній певну історіографічну версію. Цікавим документом є так звана Бандурієва легенда, що належить анонімному візантійському автору.

В кінці XVII ст. Ансельм Бандурі видав невідому доти повість присвячену Володимиру Святому. Русь, згідно цієї версії, хрестив Володимир, але він мав справу не з Василем ІІ Болгаробойцем, а з Василем І Македонином, сучасником Аскольда. В ролі просвітників Русі виступають Кирило та Афанасій. Вони сподвижники архієрея, який продемонстрував чудо з Євангелієм. Для успіху просвітницької місії вони створюють спеціальний слов’янський алфавіт з 35 літер. Тут поєднано щонайменше три різні перекази: 1) відомості про перше хрещення Русі, що йдуть від Константина Багрянородного; 2) історія моравської місії Кирила і Мефодія, під час якої винайдено слов’янський алфавіт; 3) особисте хрещення київського князя Володимира Святославина наприкінці Х ст. і повернення християнству значення офіційної релігії на Русі.

Бандурієва легенда становить собою винятково важливий, можна сказати унікальний, документ, що відбив дивовижне переплетення історичних тенденцій та ідеологічних концепцій. Значення його виходить далеко за рамки самого твору, бо допомагає з’ясуванню та інтерпретації багатьох інших джерел. Як бачимо, крім того, що в ролі просвітника Русі виступає Володимир Святославич, сам акт хрещення віднесено до часів Василя І Македонина. Кирила та Афанасія-Мефодія, тобто до другої половини ІХ ст.

Мусульманські джерела. Поширення християнства у східних слов’ян в ІХ-Х ст. засвідчено і в арабських джерелах. Зокрема, Ібн-Хордадбег (автор кінця ІХ ст.), оповідаючи про русів (точніше руських купців, що приїздили до Багдада), підкреслював: “І видають вони себе за християн, і платять джізію” [12]. Наведений текст, правда, звучить трохи двозначно: руси “видають” себе за християн, але чи були вони такими насправді? Втім, враховуючи ситуацію, цей відтінок неясності можна зняти. Прикидатися християнами в Багдаді, не будучи ними реально, навряд чи мало сенс: столиця ісламу не обіцяла адептам грецької віри ніяких переваг чи вигід. Доцільніше було б прикидатися магометанами.

Отже, свідчення Ібн-Хордадбега слід розуміти у прямому значенні: руси вважають себе християнами тобто дійсно належать до цієї віри (принаймні формально). У кожному разі все руське купецтво виявляється християнським.

Ібн-Хордадбег писав свою книгу у 80-х роках ІХ ст., тобто був сучасником Аскольда. Таким чином, його свідчення відноситься до другої половині ІХ ст., коли Русь офіційно вважалася християнською країною, її громадяни мали “видавати” себе за християн навіть тоді, коли в глибині душі лишалися язичниками.

Інші відомості наводить ал-Масуді, автору Х ст. В його творі одна частина слов’ян виступає християнами, а інша - язичниками. “Вони мають багато городів, - пише Маруді. - а також церкви, де вішають дзвони, в які б’ють молотком, - подібно до того як у нас християни ударяють дерев’яним стукалом по дошці”. Декотрі дослідники вважають, що наведені свідчення стосуються переважно західних слов’ян. Названі в тексті географічні реалії, однак, з певністю вказують на східну Слов’янщину, населення якої було сусідами хозарів, волзьких булгар. Його зв’язки простягаються до Волги, Дону, Північного Кавказу, а Чорне море ал-Масуді називає “Руським”. Згадка царя Діра (брата Аскольда) також веде нас до Київської Русі.

Вітчизняні джерела. Найбільшої уваги, звичайно, потребують вітчизняні джерела. Прийнято вважати, що вони не зберегли жодних спогадів про перше хрещення Русі. Адже офіційна історіографічна традиція беззастережно прийняла Володимирову легенду. Проте, давньоруських свідчень про християнізацію ІХ ст. чимало, вони досить різнобарвні й промовисті.

Насамперед літописання. Б.О.Рибаков, вважає, що розповідь про Аскольдове хрещення містилася в Несторовій редакції “Повісті временних літ” і вилучена звідти авторами третьої редакції 1118р. [29]

З текстів, що дійшли до нас, найважливішим є Никоновський літопис (середина XVI ст.). Його автори використали численні стародавні документи, пізніше, на жаль, втрачені.

Проте, в Ніконовському літописі багато неузгоджень.

Прагнення якось узгодити численні свідчення запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. з офіційно ствердженою версією про Володимирове хрещення 988р., освяченою церковною традицією, породило цікаву концепцію, про багатоступінчастий процес християнізації нашої країни. Виклад цієї схеми знаходило в Густинському літопису, де подано хронологічну схему з п’ятьма послідовними етапами досліджуваного процесу.

Перший етап - місія апостола Андрія; другий - хрещення Болгарії і Моравії у 60-і роки ІХ ст.; третій - Аскольдове хрещення в другій половині ІХ ст.; четвертий - хрещення Ольги; п’ятий - Володимира. Наведена схема відповідає реальному розгортанню подій, хоча їх перебіг був набагато складнішим. Це схема вийшла за рамки вітчизняної історіографії, відбилася в деяких західних хроніках і як вияв зворотного впливу - у Київському Синопсису. В останньому Аскольдове хрещення представлено як третій етап, причому наводиться точна дата: 886р.

Розглянувши джерельну бвзу, звернемося до історіографії проблеми. Достовірність прийняття християнства в Київській Русі до 988 року не викликає сумніву, проте цей факт не є популярним в історіографії, котра звикла пов`язувати цю подію з іменем Володимира Великого. Значення Аскольдового хрещення для розвитку Русі надто применшувалось й затушковувалось.

В старій науці твердилося, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не Русь, яку наприкінці Х ст. просвітив Володимир Великий. Тобто не Київська, а Тмутараканська. Цей погляд відстоювали або підтримували А.Л.Шлепер, Ф.К.Брун, Д.І.Іловайський, Є.Є.Голубинський, Д.І.Багалій, В.А.Пархоменко та ін.

Ця гіпотеза не підтвердилася і була відкинута радянською наукою. В енцикліці Фотія підкреслено, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася саме та Русь, яка загрожувала Константинополю, тобто Аскольдова або Київська Русь. Те ж саме - у вітчизняних джерелах, в літописах Никоновському, Тмутараканському, в Київському Синопсисі. Тмутараканська або Чорноморсько-Азовська Русь на становила собою визначної політичної сили, не відповідала Фотієвій характеристиці.

Тому в радянській історіографії набула поширення точка зору, яку можна назвати “становою”. Її сенс полягає в тому, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не вся Київська Русь, не народ, не держава і не країна, а лише певна частина суспільної верхівки на чолі з київським князем (Каганом). Держава ж в цілому продовжувала залишатися язичницькою, що й визначало її ідеологічний статус. Цієї концепції дотримувалися Б.Д. Греков, В.В. Мавродін, М.В. Шевченко, М.Ф. Лавров, В.Т. Пашу то, Г.Г. Митаврин та ін.

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле поганство. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема “довір’я”, яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак цілком очевидно, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинило до ліквідації язичницьких пережитків.

Суть постановки питання зводиться до того, коли саме Русь офіційно стала християнською державою; коли вкорінилася грецька віра, набувши необхідних організаційних форм; коли нарешті була створена руська (або київська) єпархія. Наявність (навіть значної кількісно) язичеської верстви серед населення багатоетнічної країни не має принципового значення для позитивної або негативної відповіді на поставлені питання.

На думку багатьох дослідників Аскольдове хрещення передбачало хрещення всієї Русі (Брайчевський) - принаймні формальне. Одне з двох: або київський каган мав досить сили й авторитету для забезпечення нової релігії панівного становища в країні, або ж він мав зникнути з політичної арени, оскільки язичницька частина населення навряд чи погодилася б терпіти на престолі адепта грецької віри [7].

Важливими є роботи Татіщева. Відношення дослідників до “Татіщевських відомостей” пройшло досить цікаву еволюцію. Спочатку їх використовували без необхідної критичності, як і будь-які інші стародавні тексти. Потім виникла протилежна тенденція взагалі заперечувати джерелознавче значення цих відомостей. Зокрема, особливе роздратування викликав Іоанимівський літопис, на який В.М. Татіщев посилався особливо охоче і схильний був ставити його вище за Нестерівську “Повість временних літ”. У 1945р. В.В.Мавродин назвав цей літопис “класичною підробкою XVIII ст.”

Останнім часом ситуація докорінно змінилася. Дослідження повоєнного часу довели джерелознавчу цінність “Історії Російської”. Факт запровадження християнства на Русі за Аскольда Татищев підкреслює неодноразово. Історик нараховує шість стадій християнізації слов’янських країн. Аскольдове хрещення попадає до четвертої позиції.

“Четвертое крещение в славянах, - пише історик, - точно до нас не принадлежит и есть первое на Руси, чрез нир Михаила митрополита и показали чуде Евангелие. Сие по летом во время Оскольдово, который от грек Рос именовал и 867-м году крещение приял, яко Бароний из Недрино и Куропалата в том и 867-м сказуем тако: «Рос, князь скифский, часто на места поморские нападая, около Чернаго моря разорел и то него в Константинополи бедствие немало. Рос той и цармо Михаило послово прислал и святое крещение испросил». [33]

Далі вміщено знайомий нам переказ про чудо з Євангелієм. Цю подію Татищев відносить до 886р.

Найцікавішим епізодом з наведених В.М.Татищевим є лист патріарха Фотія, написаний на третє літо після хрещення Русі адресований київському князю та митрополиту Михайлу Сирину. Державця названо Володимиром, що вводить документ в розглянуту вище категорію текстів, які поєднали ім’я “рівно-постольного” князя з іменами Фотія ат Михайла. В дійсності ж адресатом листа мав бути Аскольд.

Цей текст містився в утраченому Новгородському зведенні, виписки з якого В.М. Татищеву передав А.Ф. Хрущов. З цих виписок історик запозичив деякі ідомості, критична перевірка яких дає підстави вважати їх доброякісними документами. Лист про який повідомляє В.М. Татищев дійсно був написаний Фотієм, але не у 991р., а у 863р., і адресований не Володимиру, а Аскольду. Визнання цього факту знімає всі джерелознавчі труднощі та сумніви. Відомості про цей лист витримують критичну перевірку і добре накладаються на тогочасну історичну обстановку. Вони вносять істотні доповнення в самі знання щодо візантійсько-руських взаємин у середині ІХ ст.

Наталія Полянська-Василенко вважає, що хрещення відбулося не за цісаря Михайла ІІІ та патріарха Фотія, а за цісаря Василія І та патріарха Ігнатія. Вона пише, що “питання про охрещення Київської Русі за князювання Аскольда можна визнати за доведене”. За Н. Полянською-Василенко можна сказати, що коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг вислати св. Кирила [26].

Б.О. Рибаков вважає, що християнами в середині ІХ ст. стали переважно представники давньоруської соціальної еліти. Самий факт хрещення розглядається ним як такий, що мав безпосереднє значення для дальшого розвитку Русі в цілому. Ще у 1956р. Б.О. Рибаков визнавав акт хрещення кульмінаційним пунктом в історії Аскольдової держави. “Редактор “Повісті временних літ”, - писав він, - з якихось міркувань приховав від нас цю подію і приписав хрещення Русі князю Володимиру Святославичу. При цьому літописна розповідь вступила в протиріччя із включеним до літопису текстом договору 944р., де прямо говориться про християнську Русь та про св.Іллі в Києві” [28].

Посилаючись на Фотія, Константина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела, Б.О. Рибаков упевнено стверджує існування Руської митрополії, створеної за часів Аскольда.

Розглянувши історіографію проблеми, звернімося до ще одного важливого і завершального пункту розділу - уточнення дати першого хрещення Русі. Це питання породило в науковій літературі гостру дискусію. Найбільшу плутанину вносить текст Константина Багрянородного. З його оповідання випливає, що Русь була навернена в правління Василя І Македонина, тобто, після 867р. Порфирордний хроніст підкреслює, що акт хрещення відбувся після і в наслідок угоди, укладеної Василем з Аскольдом. Оскільки точна дата останньої відома (874р.), то виходить: християнство в нашій країні було запроваджено архієпископом рукопокладеним патріархом Ігнатієм незабаром після названого року.

Цей висновок рішуче спростовується енциклікою Фотія - головним джерелом, що є в розпорядженні науки. Фотій був усунутий з патріаршого престолу 25 вересня 867р. - одразу ж після вбивства Михайла ІІІ. На жаль, окружне посланіє Фотія не має твердої дати, але написане, безсумнівно, ще до його падіння. Більшість дослідників відносять цей документ до 866 або 876, але виключно через хибно усвідомлену “обережність”.

У пізнішій літературі традиції XVI-XVII ст., репрезентованій М. Кромером, Ц. Баронієм, І.Гізелем та ін., виникла ще одна версія, за якою хрещення русі і рукопокладення митрополита в Київ припадають на час другого понтифікату Фотія, тобто після смерті Ігнатія (жовтень 877р.). так у Густинському літопису читаємо: “В то же время, по смерти Игнатия, паки возведень бисто Фотий на пристоль Василиемъ Македониномъ царемъ и отсель есть водити, яко Фотий тогда бъ, понеже Игнатий умре в лъто 878.. Сего же Михаила посылама патриархъ Фотий в лето 886, сие же бысть, якоже мню при Алгу князю Рускомъ». В київському синопсису вміщено аналогічний текст: “Третие крестимося Росы лъ оть Рождества Христова Осмьсото осмьдесять шестаго, в царство Греческого Царя Василья Македона, тому же Патриарху Фотию сие жуву Сушу: оть них же прислань бысть крещения ради Россовь Обладающу Князю Ольгу михаиль Митрополит…» ця версія до вітчизняної історіографії потрапила, ймовірно, із західних хронік.

Наведений матеріал не витримує критики. Угода імператора Василя І Македонина укладена не з Олегом, а з Аскольдом (що надійно засвідчено Никонівським літописом) Отже не 886р., а не пізніше 882р.. Справжян дата договору (874р.) також не виключає сумнівів і передує поверненню Фотія на патріаршество. До того ж Константин Багрянородний твердить, що архієрей надісланий на Русь, був рукопокладений Ігнатієм, а не Фотієм. Таким чином, усуваючи, ніби, одні протиріччя, коментована версія породжує нові, ще складніші.

Розбіжність джерел активно дебатувалася в новітній літературі. Частина істориків, але менша, віддавала перевагу версії Константина. Їх позиція здається безнадійною. Заперечувати свідчення Фотія неможливо, оскільки передбачати подію за десятиліття до того, як вона сталася реально, патріарх, звичайно, неміг. Залишається одне з двох: або відкинути повідомлення Порфирогенета, як недостовірне, або спробувати відтлумачити його якось по-іншому. Декотрі дослядники вважали, що обидва джерела доброякісні, але мають не увазі різін події. М.М. Карамзін писав, що свідчення візантійських джерел можуть бути принципово узгоджені: церковних наставників на Русь могли надсилати і Фотій, і Ігнатій [15].

Правильну позицію, на мій погляд, зайняв Б.М.Меліоранський. Він писав: «Продовжувач (Феофана, тобто Константин Багрянородний) має на увазі змін унадісланого Фотієм єпископа русів, що мала місце за патріарха Ігнатія після 867р. І друзі й вороги Фотія визнають, що він володів особливою здібністю привертати до себе прибічників; з числа всіх єпископів, ним поставлених, або тих, хто його визнали, зрадили його у 867-877рр. Лише дуже нечисленні; а переважна більшість були позбавлені кафедр і замінені ігнатіанцями. Нічого нема неймовірного і тому, щосеред них опинився й надісланий, або призначений на Русь архієпископ.

Таке припущення правдоподібне. Втім, можливе інакше, ще простіше: архієрей, рукопокладений Фотієм, міг померти, або ж з якихось причин повернутися до імперії. Звільнена вакансія потребувала заміщення незалежно від міркувань високої політики. Таким чином, у нас нема ніяких підстав брати під сумнів свідчення Константина Багрянородного. Він писав у середині Х ст., коли пам’ять про Аскольдове хрещення вже стиралася в свідомості сучасників. Онук Василя І, звичайно, прагнув прикрасити діяльність свого діда, всіляко підкреслюючи його досягення й заслуги. Тому не дивно, що розповідь про призначення на Русь нового ієрарха перейшла межу історичної достовірності й під пером порфірородного хроніста адміністративний по суті акт перетворився на незмірно важливий і масштабний акт хрещення Русі.

Підкреслимо: звсім необов’язково вбачати в цьому свідому фальсифікацію. Константин користувався різними джерелами. В їх повідомленнях містилося чимало протиріч - чи то справжніх, чи то удаваних. З цих протиріч треба було знайти вихід. І немає нічого дивного, що з можливих альтернатив Константин обирав найважливіший для свого діда.

Таким чином зникає суперечливість і все порівняно легко стає на свої місця. Усе заперечуючи достовірність Константинового переказу, надаємо перевагу версії Фотія. Саме йому довелося здійснити акт Аскольдова хрещення, а відтак його свідчення є найавторитетнішим. Можливий хронологічний діапазон скорочуєтся до семи років. Навернення Аскольда відбулося не раніше 860 і не пізніше 867р. Однак документи, що є в нашому розпорядженні, дозволяють надійно визначити точний рік і місяць цієї події.

З тексту Фотієвої енцикліки випливає, що навернення страшних північних варварів, біблійного «Гога з країни Магог» відбулося незабаром після походу, що загрожував імперії незліченними бідами. Отже, дата хрещення безпосередньо пов’язується з датою експедиції. Ще певніше цей зв’язок фіксований у повідомленні Продовжувача Феофана: «З того часа, пригнічувало ромеїв нашестя Русі, - народ же вони скіфський, дикий та брутальний, який спалював Понт і Чорне море, і саме місто (Константинополь) облягав тоді, як Михайло вирушив у похід проти ізмаїльтян; але вони, зазнавши гнів Божий, повернулися до себе, як тільки Фотій, управник церкви, умилостивив Бога. Деякий час пізніше…» (йде цитований вище текст, присвячений Русі).

Дата походу в літературі стала предметом суперечок. Частина дослідників називає 860, інші - 866р. Вище вже говорилося, що насправді тих походів було чотири; зокрема, розмежування подій 860-866 рр. Не підлягає сумніву. Частина джерел (Фотій, Продовжувач Феофана, Іоан Диякон, можливо, Акафіст Божої Матері) описують успішну експедицію Русі, здійснену на 360 кораблях, жодним словом не згадуючи про бурю. Інші (Симеон Логофет, Лев Граматик, Продовжувач Амартала, Феодосій Мелитенський) описують нещасливий для Русі похід на 200 кораблях, більша частина яких загинула під час несподіваної бурі. Перший похід закінччився почестю «для Русі угодою (за твердженням Іоана Диякона) «тріумфом»; другий - «плачем великим» у Києві.

Насамперед підкреслимо, що дата енцикліки проблематична 866-867рр. крайній термін, пізніше якого документ не міг з’явитися, тому що до написання енцикліки минув якийсь час. Патріарх уже міг судити про наслідки акту. Він підкреслює, що Русь “прийняла пастиря” (за даними Никонівського літопису, це сталося лише на другий рік після хрещення Аскольда) і ретельно виконує всі обряди (діяльність митрополита Михайла та шести підлеглих йому єпископів по наверненню народу, побудова церков та висвячення пресвітерів для них, за свідченням того ж Никонівського літопису, зайняла щонайменше три роки). Справді потрібний був досить тривалий час, аби рукопокладений архієрей встиг прибути на місце призначення, освоїтися на новому поприщі, розгорнути активну місіонерську діяльність, домогтися помітних наслідків і повідомити у Константинополь. Навіть без літописних повідомлень ясно, що кілька місяців строк надто малий для цього.

З другого боку 866 р. видається менш прийнятною датою, адже тогочасний похід мав трагічні для Русі наслідки. Аскольд повинен був думати не стільки про запровадження нової віри, скільки про врятування решти розбитого бурею флота. Патріарх підкреслює, що Русь перед хрещенням грабувала Грецію і “виявляла нестримну зухвалість”, що дійсно мало місце у 860 р. Навряд чи ці слова відносяться до 866р., коли руський флот практично був знищеним. Фотій дає зрозуміти, що напередодні хрещення Русь мала безумовний успіх у боротьбі проти імперії і що її дії становили чималу загрозу для Константинополя.

Ще виразніше цей мотив проглядає у Продовжувача Феофана. Тут безпосередній зв’язок хрещення з успішним походом Русі на Царгород (без бурі) зафіксовано цілком певно. По суті, це повідомлення можемо вважати за радикальне вирішення питання. Очевидно, одним з пунктів угоди, завдяки якій Русь припинила облогу столиці і повернулася до дому, було введено на Русі нові релігії. Цей пункт у викладі змісту угоди вилучено давньоруськими літописцями під час створення Володимирової легенди.

Два моменти рішуче підтверджують факт хрещення Русі саме у 860р. Перший з них - особливо Руська ера, запроваджена київськими книжниками Аскольдового часу. Реальність її обґрунтована Б.О.Рибаковим, який звернув увагу, що в літописних текстах деякі факти відраховані від 860р. Відомо щонайменше три такі реліктові позначення у хронологічних підрахунках “від Михайла царя”: похід Аскольда 874р. у Никонівському літопису, позначений 14-м літом від Михайла; початок княжіння Олега (889р.) - 29-м роком від Михайла (тобто від 860р. за олександрійським літочисленням); нарешті великий індиктіон (884р.) - 24-м роком Михайла. Всі ці відрахунки пов’язані з літописною статтею 860р.: “В лъто 860, индикта 15, наченмо Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Русская земля. О семь бо оцвъдахом, яко при сем цесари приходима Русь на Цесаръград, яко же писашеть в льтописании Гръцком, тъмь же и отселъ почнем, и числа положим».

Сенс повідомлення розкривається цитованим уривком: мова йде не про початок врядування малозначного візантійського імператора, а про початки Русі, в розумінні - її датованої історії. Б.О.Рибаков справедливо підкреслює, що в державній біографії Михайла ІІІ 860р. нічим не позначений. Формально він став імператором 842р., регентство його матері Феодори закінчилося 856р. Одноосібне врядування почалося лише 865р. Отже, літописне твердження, ніби у 860 р. почалося Михайлове врядування не відповідає дійсності. Та й в разі відповідності лишилося б незрозумілим, чому вступ на престол зверхника однієї держави взято за початок історії другої [30].

На перший погляд роз’яснення міститься в наведеному вище тексті: того року “Русь приходила на Цесар град”. Саме цю подію висуває за хронологічний репер Б.О.Рибаков. На його думку успішний похід на Візантію міг спонукати київського книжника до подібного ідеологічного ходу. “Природно, - пише Б.О.Рибаков, - що така подія приємна для національної амбіції, могла стати пунктом для відрахування років. Це стало тим необхіднішим, що віднині історія Русі тісно переплелася з історією Візантії, Болгарії, потрібно було вести точний рахунок рокам і співвідносити руські справи із справами сусідніх держав” [30].

Ми вважаємо таку позицію недостатньою. Б.О.Рибаков має рацію, підкреслюючи необхідність запровадження на Русі нової системи літочислення. Але ж чому початок Руської ери локалізовано саме на 860р.? Конкретний військовий похід, навіть найгучніший, навряд чи міг стати таким репером. Повинно було б бути ще щось більш визначне і унікальне. Історія середньовіччя заповнена численними походами й перемогами, але ніколи вони не розглядалися як початок нової ери. Ймовірно, справа полягла не так в наслідках, скільки в буденності самого явища. Події воєнної історії - саме через свою повсякденність - принципово не могли братися хронологічні підрахунки.

Зовсім інша річ, коли за початок Руської ери прийняти акт хрещення. Середньовічна ідеологія завжди відводила релігійним моментам вирішальне місце в системі суспільних відносин. Введення християнства вважалося за прилучення до благодаті, початок нового, справжнього життя. Тому не дивно що й навернення Русі усвідомлюється як поворотний момент в розвитку країни, як своєрідний перелом на шляху прогресу.

Хрещення Аскольдової русі відбулося незабаром після досягнення угоди з Візантійською адміністрацією, напевно до повернення київського війська на Русь. Напад на Константинополь стався 18 червня 860р. Облога міста тривала лише кілька днів, щонайбільше тижнів, оскільки візантійці поспішили відкупитися від нападу контрибуцією та даниною. Обряд хрещення здійснено через кілька днів (за деякими даними - через дві доби) - в кінці червня, щонайпізніше на початку липня.

У 882 році сталось вбивство Київського князя Аскольда. На думку декого з Істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої військової авантюри. Олег, прийшовший на зміну Аскольду мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. І дійсно, далеко не одразу християнство було сприйнято русами і витіснило язичництво. Це був складний і тривалий процес.

Про боротьбу християнства та язичничтва протягом Х століття йтиметься в наступному розділі.

Розділ 3. Боротьба християнства та язичництва на протязі Х ст.

Процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле язичництво. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Проблема “довір’я”, яке нібито існувало на Русі майже до самої Батиєвої навали, потребує спеціального розгляду. Однак цілком очевидно, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинило до ліквідації язичницьких пережитків.

Населення Київської Русі з самого моменту її утворення було різнонародним. Великій кількості племен та народностей відповідала і велика кількість вірувань, культур та ритуалів. Хоча і прийнято вважати, що основою світогляду давніх слов`ян було язичництво не варто сприймати його за релігію. «Язичництво, - пише А. В. Воронін, - це лише об`єднання великої кількості хаотичних релігійних обрядів, культів, вірувань різноманітних народів».

Дослідження давньослов`янського язичництва ускладнюється скудністю первинних історичних свідчень. Можна виділити декілька груп джерел.

По-перше, варто назвати свідоцтва візантійських істориків, котрі починаючи з IV століття згадують про побут та норов слов`ян. По-друге, арабських географів VII-XІI століть. Третю групу складають розповіді західноєвропейських авторів - католицьких місіонерів - про релігію слов`янських племен на кордонах з німецькими землями. По-четверте, існують руські літописи і поучіння проти язичництва XI-XIV віків. До них додаються польські російські записи XV-XVII віків, автори котрих значно віддалені від часу відкритого господарювання язичництва та спостерігали пережиточні обрядові форми етнографічного порядку.

Дуже важливим розділом дослідження є фольклор слов`янських народів, де в обрядових піснях часто згадуються власні імена богів персоніфікаційних природних явищ. Цей історичний матеріал неоднократно розглядався дослідниками, починаючи з кінця XVIII століття.

З середини ХІХ століття значення в науці стало приділятись археологічним дослідженням. Археологічні данні VI - XIII століть свідчать про розповсюдженість певних типів капищ, ідолів, сакральних предметів по всіх східнослов`янських теренах, отже, можна допускати і те, що за цим стоїть єдність основ вірувань і обрядів.

Зародження язичницьких культів, на думку Р.А. Арсланова, відбулось в сиву давнину - в епоху верхнього палеоліту, близько 30 тис. років до н. е. З переходом до нових типів господарювання язичницькі культи трансформувались, відображаючи еволюцію суспільного життя людини. При цьому найдавніші пласти вірувань не витіснились більш новими, а нашаровувались один на одного. Тому відновлення інформації про слов`янське язичництво надзвичайно складний процесс [1].

Помимо того обставини відтворення картини язичництва слов`ян ускладнені і тому, що до цього дня практично не збереглосьписьмових джерел. Більшою частиною - це християнські антиязичницькі твори.

Лише на VIII - IX століття стали стали виділятись загальні риси в віруваннях племен, котрі населяли Київську Русь. В основі світогляду давніх народів лежить обожествління сил природи. Так, у східнослов`янських племен був культ роду. «Як і всі дикі народи, руські слов'яни, перш за все, поклонялися предкам. Кожен рід визнавав за добрих богів - покровителів всіх своїх померлих родичів, могили яких охороняли родову землю. Цим богам - покровителям приносили жертви на вогнище, біля якого тулилися живучі родичи» - пише Рибаков в книзі «Язичництво давніх слов`ян» [31].

В пантеон язичницьких богів входили Сварог (бог неба), Даждьбог (бог сонця), Стрибог (бог вітру), Перун (бог грози). «Крім того, пише Арсланов, світ слов`ян був населений численними лісовиками, русалками і т. д.» [1].

В руському язичництві одне з головних місць займає Перун - громовержець, котрій відає енергією земних і небесних сил. В розумінні його ролі думки дослідників співпадають. На думку К. Федорова, як символ життєпробуджуючих початків - вогню, вологи, небесного світла - Перун викликає благоговіння землеробця. В самій природі своїй він двоякий: в ньому добрі властивості уживаються паралельно з властивостями грозними.

Перун відноситься до числа творчих сил життя: від нього залежало виробництво і народження всієї природи. Присвячений Перуну четвер вважався днем особливо щасливим, легким для початку всіляких справ, обіцяючи виконання бажань та успіх.

Інше важливе месце в руському пантеоні належить Стрибогу - божеству неба, повітря, вітру. Як божество атмосферних явищ Стрибог, подібно Перуну, має також роздвоєний характер. К. Федоров зазначав в цьому зв`язку, що Стрибог носить благотворний дощ для плодючості землі весною і влітку, але він також мчить урагани й заморожує природу зимою.

В київському пантеоні важливе місце займає богиня Макош. Ім`я іі в різних джерелах пишеться по різному. Можливо, що в дійшовшому до нас по різним данним образі злилося дві богину зі схожими іменами і функціями. Макош - покровителька жіночої праці, прядіння, ткацтва, мати врожаю, достатку, жіночої життєвої сили [35].

В слов`янському язичницькому пантеоні боги, поєднані з домовим, сімейним та родовим початками, займали значне місце і були об’єднані в єдиний комплекс, що каже про особливу повагу та вшанування слов`янами цієї сфери, про розвиток та вдосконалення етичних відносин.

Характерною рисою язичницьких вірувань слов`ян був спосіб поховання мерців (спалювали на вогнищі), верховенство деяких людей - жерців, волхвів під час звернення до богів, ритуалів.

Влада розуміла значущість духовних потреб людей вже тоді. Так, князем Володимиром була зроблена спроба створення ієрархії божеств з одним єдиним богом - Перуном на чолі. Проте ця спроба не була сприйнята ні жерцями ні населенням.

Вірування торкались багатьох сфер життя людини і в першу чергу - культурної. Велося будівництво язичницьких храмів. Вони відігравали роль великого сховища предметів поклоніння. Обряди являли собою складну суміш танців, співів, заговорів, заклинань.

З розвитком міждержавних відносин, торгівлі на Русь стали проникати носії інших вірувань - християни, іудеї, мусульмани. При частих відносинах з Візантією руські слов`яни рано познайомилися з християнською релігією, особливо князі та дружина.

Не досягнувши великого розвитку и не маючи внутрішньої міцності язичницький світогляд наших предків повинен був легко поступитись сторонньому релігійному впливу. Якщо слов`яни легко примішували до своїх забобонів диких фінів та піддавали впливу фінських шаманів - «волхвів» і «чарівників», - то тим паче повинна була впливати християнська віра на тих слов`ян, котрі могли іі пізнати.

Торгові відносини з Грецією полегшували для Русі знайомство з Христовою вірою. Варяжські купці та дружинники, що раніше та частіше за слов`ян ходили до Цариграду, перш за слов`ян стали там обертатися до християнства та приносили на Русь нове вчення, передаючи його слов`янам.

В княжіння Ігоря в Києві була вже християнська церква св. Іллі, так як, за словами тітописця, в Києві «мнозі бо беша варязі хрістіані». В дружині самого князя Ігоря було дуже багато християн. Жінка князя св. Ольга також була християнкою.

Словом, християнська віра стала добре знайомою киянам ще за перших варязьких князів. Правда, Святослав був холодний до грецької віри, а за сина його Володимира в Києві ще стояли язичницькі «кумири» (ідоли) і ще бували перед ними людські «треби» чи жертви.

Як бачимо, язичництво міцно утвердилось у світогляді тогочасних жителів Київської Русі увійшовши у найвіддаленіші закутки ії життя. Проте, існував ряд факторів, котрі потребували заміни язичництва єдиною релігією.

Політичний фактор. Велика кількість племен в складі держави потребувала уважного ставлення зі сторони керівництва до управління ними. Єдинобожжя могло стати одним з таких «інструментів» об`єднання і як наслідок - підвищення авторитету княжої влади.

Вактор престижу. В цивілізованій Європі на той час язичників сприймали як варварів. Для підвищення авторитету нової держави на міжнародній арені потребувалось введення єдиної з Європою релігії - християнства.

Ідеологічний характер. Деякі дослідники вважають, що християнство було більш запевняючою зброєю в руках зароджуючогося феодалізму по примусу трудящих мас.

Особистісний фактор. Прийняття християнства допомогло б Володимиру одружитись на сестрі візантійського імператора і, як наслідок, значно підвищити свій княжий авторитет. Окрім того, для Володимира був свіжим приклад його бабки Ольги, котра прийняла хрещення. Дехто з істориків просить не забувати епізоди гріховного життя Володимира, від котрих, на їх думку, той намагався очиститись, прийнявши християнство.

Проте, не дивлячись на всі позитивні сторони нової релігії, очікувати м`якого та стрімкого переходу до нової віри не приходилося. Історії відомі походи проти Новгорода, в котрому владна верхівка пішла проти нових порядків. В столиці ж, де авторитет влади був величезним, нову віру приймали більш жваво.

Не менш важкою задачею з котрою зіштовхнулось новоспечене духовенство було примусити вчорашніх язичників «молвити своя гріхи» - духовному отцю - священику, що був поставлений контролювати повсякденне життя своїх прихожан. Адже, з приходом нової віри на Русі з`являвся новий інститут - християнська церква. Наступаючи на традиційні общинні права і звичаї, церква посилювала контроль за поведінкою людей в найбільш консервативній та важкодоступній для державного втручання сфері сімейного побуту. На ряду з цим духовенство як носій знань та грамоти виступало в якості шкільних вчителів. Втручання церкви в життя людей не визвало захвату в тогочасного населення.

Церква приймала активну участь в розповсюдженні християнства: з розширенням кордонів княжих володінь будувались нові храми, а в містах засновувались єпископальні кафедри.

Проте під християнізацією не розумілось швидкого стирання із свідомості людей старих порядків. «Язичництво, пише Арсланов, ще довго зберігало свої позиції, особливо в свідомості людей. Церква пристосовувалась до місцевого середовища, поєднувала свята поклоніння язичницьким богам з культами святих. Так свято Купали злилося з днем Іоанна Хрестителя, Перуна - з днем Іллі Пророка» [1].

Одночасне існування язичницьких вірувань та зароджуючихся православних традицій історики називають двовір`ям. Прикладом двовір`я може служити той факт, що новонародженим давали два ім`я - за язичницькими канонами і за християнськими.

Поєднанні церковної культури та повсякденного життя відповідало двомов`я: в храмі звучала церковнослов`янська (давньоболгарська) мова, а в суспільстві говорили давньоруською мовою.

Сакральному простору храму та «красному кутку» селянської хати з іконами та лампадами протистояли «нечисті місця». В повсякденному житті за допомогою в делікатних ситуаціях звертались не тільки до священика, але й до місцевих чарівників за «зіллям» для «привороту», лікарськими травами чи просто за порадою.

Духовенство поступово й обережно вводило язичницькі ритуали в рамки церковного календаря: святки стали частиною святкування Різдва, а ніч на Івана Купалу «поєднала» язичницькі русалії та Різдво Предтечі. Язичницькі образи та сюжети органічно вписувались в світ «високої» культури.

Поєднання язичництва з християнством простежується і в поховальних обрядах Русі. Язичницьке спалення було витіснене похованням в землю. На кістках археологи знаходять інколи крести та образки. Але разом з тим в могилу клали і їжу. Ця їжа, необхідна померлому в потойбічному світі, а також поминальні обіди після поховання і в поминальні батьківські дні - явні ознаки язичницьких уявлень про душу і потойбічний світ.

Підводячи висновок до вищесказаного, варто зазначити наступне:

Християнство виникло на Русі не випадково. Довгому процесу християнізації суспільства, що населяло терени Київської Русі, сприяв цілий ряд обставин.

Розглядати процес введення нової релігії в державі з адміністративної точки зору іі важливості та цінності саме в той час і в тому місці можна лише частково.

Важливо розуміти, що саме нова релігія дала конкретній людині, що сприяло зміні давніх культів та вірувань в сили природи в свідомості на духовні цінності.

Процес християнізації Київської Русі був поступовим. Версія про насильницьке насадження християнства не зовсім вірна. Звісно, випадки насильства були, особливо на початку, проте в основній масі дві віри наклались одна на одну та існували паралельно.

Останнім питанням, котре б хотілось розглянути в даному розділі є вплив двовір`я на світогляд населення Київської Русі.

«Ймовірно, - пише А.В. Воронін, реальні причини зміни релігії можна зрозуміти лише в тому випадку, якщо розглядати релігію не просто як віру в надприродне, а як, і це головне, - форму світогляду. Кожна релігія намагається по-своєму пояснити світ. Якщо змінюється світ навколо людини, то виникає й потреба змінити спосіб його пояснення».

Поняття «світогляду» І.І. Жбанковою визначається «як система поглядів на світ та місце людини в цьому світі, що визначає відношення до світу, іншим людям, до себе самого і що формує її особистісні структури».

Світогляд давніх народів київської Русі був міфологізованим. Міф допомагав суміщати в свідомості людини видимі йому явища з тими явищами, властивостями і т.д., котрі їй напряму не підвладні. Міфологізований світогляд вважається загальноприйнятою формою світосприйняття та властивий всім давнім народам.

Проте для слов`янських племен, на думку А.В. Вороніна не була характерна складна єдина система подібного світогляду. Окремі міфи, окремі вірування у окремих народів не вистроювались в загальну структуру. Багато хто з філософів вважає, що для цього було недостатньо часу.

Міфологія могла перерости в більш складний світогляд, оснований на тотемізмі, анімізмі (що спостерігається в деяких народів Африки, Південної Америки і по цей день). З приходом на Русь християнства міф став переходити до ролі народного повір`я, народної творчості.

Тому був ряд причин. Повір`я, котрі виступали в противагу християнству, перестали мати практичну реалізацію. Розбирали капища, жертви богам плодючості та дощу більше були не потрібні і не підтримувались князем. Крім того приходили нові традиції, котрі на рівних існували зі старими традиціями.

Деякі функції язичницьких богів перейшли до християнських святих, а персонажі нижчої міфології склали величезне зібрання нечистої сили. Саме проти неї більшою мірою були обернені народні заговори, язичницькі за своєю суттю, хоча й маючі звернення до християнських святих.

Як не боролась православна церква з «побутовим язичництвом», з забобонними звичаями та обрядами, знищити їх вона не змогла. В поетичному світогляді слов`ян нечиста сила постає не лише як лютий ворог, що несе пагубу для людини та іі господарства, але й як істота, що любить попустувати, пожартувати над господарем чи мандрівником.

Трансляція від покоління до покоління традиційного світогляду перешкоджається без підтримки символьної та знакової (ідоли, божки та ін.). Їх місце займали православні ікони, церкви, молитви та пісноспіви.

Носіями язичницьких вірувань окрім символів, знаків були волхви та жерці. З приходом християнства вони стали опиратись нововведенням. Проте підтримка християнством князівської влади, в решті решт, дискредитувала жерців в очах соплемінників, перетворивши її на негативних персонажів казок та оповідань. Місце жерців зайняли священики.

Хрещення Русі не тільки відповідало інтересам верхівки суспільства. Нова релігія принесла з собою і невідому язичницьку ідею рівності людей:

виключила племені та етнічні ознаки;

кожному - від князя до землероба варто було відповідати за свої земні справи на Страшному суді: ні високе положення, ні багатство не рятували грішника та злодія від вогняної гієни, котра зображувалась художниками на західній стіні християнського храму;

праведника за терпіння та добрі справи очікував рай.

В новій системі цінностей походження та соціальній статус людини не мали значення: на Страшному Суді смерд міг виявитись більш гідним, чим боярин чи князь. При цьому нова віра не посягала на земні порядки, хоча і осуджували різкий розрив між євангельськими нормами та реальністю грішного світу.

Християнство підносило особистість людини, створеної за образом та подібністю Божою (т. є. Людини-творця, що обирає своїм розумом свій шлях і відповідає за свої вчинки), на відміну від язичницьких традицій підкорення окремої людини роду та долі.

Але християнство не лише робило людей рівними перед Богом, воно виривало їх з коловороту сліпої космологічної залежності: особиста відповідальність не можлива без свободи особистого вибору та духовної самостійності кожної людини, котра відтепер за мірою своїх сил могла прилучатись до божественної благодаті. А назустріч йому розкривався Бог в людському обличчі Ісуса Христа, реально поєднавши божество зі всією природою людини.

Особистісне сприйняття світу як Божого дару давало християнину і надію: навіть на порозі смертного часу грішник котрий розкаявся міг отримати прощення та полегшити свою участь.

Християнська віра сформувала картину світу давньоруської людини. В центрі її знаходились уявлення про відношення Бога та людини. В руську культуру обмежено увійшло уявлення про любов як про силу, домінуючу в житті людей та в їх відносинах з Богом та між собою. Важлива для християнської віри ідея особистого спасіння орієнтувала людину на самовдосконалення та сприяла розвитку індивідуальної творчої діяльності.

Християнська картина світу визначала не тільки відношення Бога, людини та іі душі, але й положення людини в світі природи і в історії.

Язичницька свідомість космологічна та циклічна. Картина світу давніх слов`ян в цілому містила в собі наступні основні світоглядні ідеї:

єдинство та взаємодія діха та матерії;

божественність Мироздання;

єдинство світу в розмаїтті;

побудова Мироздання через ієрархію його внутрішніх структур;

час - як послідовність реконструкції первинного порядку в розгортаючомуся творячомуся бутті, та пов`язані з цим уявлення про циклічність буття;

відносність понять позитивного та негативного, і, внаслідок цього, умовне розуміння протилежностей;

наявність багатозначних взаємозв`язків серед явищ, вчинків та ідей;

взаємозв`язок Мироздання, людини та суспільства [35].

Християнській же свідомісті властивий історизм. Час для язичника рухається по колу, що визначається зміною порів року. Коляда, Осінь, Масляна, Кострома та інші міфологічні персонажі кожного року приходили в світ людей та покидали його, щоб повернутися наступного року. Християнин живе в системі розімкнутих часових координат, відчуваючи свій зв`язок з всесвітньою історією та з майбутнім; самий же час розглядається ним як спіраль. Будь-яка історична і навіть особиста подія може мати аналогію в минулому. Християнське богослужіння завжди включає в себе спогади про події Священної історії.

Таким чином, язичництво слов`ян Київської Русі перестало являти собою релігійне вірування в чистому його вигляді. Воно змішалось з простим суспільним світоглядом.

Частково язичницькі вірування вплелись в православне християнське населення Русі. Вплив язичництва та християнства виявився обоюдним. Маючи широкі культурні корені, останнє відвоювало собі місце центральної релігії, проте зовсім не придушило язичницькі устої в світогляді людей.

Язичництво зайняло ланку спрощеної форми світосприйняття. В той же час рівень розвитку суспільства в Київській Русі, рівень розвитку окремої особистості вимагав більш складної системи світосприйняття. І саме християнство змогло зайняти місце такої [6].

В даному розділі були розглянуті основні аспекти християнізації Київської Русі, визначено специфіку взаємного впливу язичництва та християнства на світогляд громадян Київської Русі. Як бачимо, специфіка полягає в тому, що язичницький міфологічний світогляд - як традиційна форма пізнання світу для найдавніших народів у населення Київської Русі не прийняло складних форм, як це відбулось, наприклад, в давніх греків. Цей факт має під собою наявність в свідомості людей великої кількості білих плям (котрі збільшувались з кожним разом в процесі розвитку суспільства, держави), котрі неможна цілком «покрити» міфологічним світоглядом. Це дає можливість для внесення нових інструментів світорозуміння, чим і явилась нова релігія.

Однією з причин прийняття християнства на Русі є адміністративна. Під нею розуміється цілий комплекс факторів: посилення центральної влади серед великої кількості племен, посилення авторитету князя, підвищення авторитету держави на міжнародній арені и т. д. Всі ці фактори стали рушіями для прийняття змін княжою владою. За її допомоги відбувалась немаловажлива процедура переформатування засобів світосприйняття, що необхідні для прищеплення державі нової релігії.

Величезною перевагою християнства були засоби його розповсюдження на Русі. Нова віра вдало вбирала в себе язичницькі порядки, свята і т.д., жорстко розправляючись за допомогою влади з небажаними тенденціями, котрі несли язичницькі вірування.

В повсякденній свідомості людини язичництво при відсутності підмоги зі сторони поступово втрачаючих позиції, символів та знаків перейшло до розряду народної творчості та світського світогляду.

Християнство ж не примушувало людину сильно змінювати своє життя та давало нову на той час нечувану ідею рівності всих перед Богом. Язичницькі культи також визнавали існування єдиного бога, що значно зміцнювало позиції нової релігії. Ідея рівності всих людей незалежно від статусу та походження знайшла підтримку серед переважно бідного населення Київської Русі. А ідея богоявленості влади - у верхівки знаті та князя нової держави.

Світогляд, заснований на міфах, по суті, прийняв новий, лише більш досконалий міф зі своєю історією та традиціями. Крім того, на відміну від обривкових численних язичницьких повір`їв християнство давало чітке знання, виражене в текстах Священного Писання, мале число символів та заповідей.

Християнство давало людям більше відповідей на питання, особливо по відношенню до власного життя людини та життя земного. Поняття «вічне» давало право людині визначати себе частиною єдиного процесу життя, а поняття «гріх» вводило більш чіткі рамки для самооцінки. В поєднанні вони давали людині головне - право бути задоволеними своїм життям і те, як цим правом можна скористатись.

Розглянувши в даному розділі існування двовір`я в свідомості громадян Київської Русі протягом Х століття перейдемо до наступного розділу - хрещення Русі князем Володимиром в 988 році.

Розділ 4. Хрещення Володимира 988 року

Київська Русь за правління Володимира Великого стала однією з найбільших держав Європи, сягнувши площі близько 800 тис. кв. Км. А сам Володимир увійшов в історію як правитель, котрий ввів на всіх цих теренах християнство.

Виходячи з попереднього розділу, розуміємо язичництво як віру в предків-покровителів кожного племені, «духів», від доброго чи поганого настрою котрих залежить доля людей та народу. В другій половині Х століття складалось нове суспільство, більш єдине та більш складне. Язичництво вже не задовольняло потреб тогочасних громадян, мало багато білих плям в своєму світогляді. На цьому шляху старі духовні, соціальні, політичні орієнтири вже не годились. Проводячи аналогію з сучасністю, можна було б сказати, що Володимир опинився в положенні лідера розвиваючоїся країни «третього світу», котрий вимушений був зробити вибір між «першим» та «другим» вітами, на його думку, вже достатньо модернізованими.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в „Повісті временних літ“, - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той» [25]. Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії.

В часи Володимира існувало дві ідеології з котрими пов`язувалось уявлення про більш розвинуте суспільство, якими були християнство та іслам. До того ж це релігії саме тих країн, з котрими Русь підтримувала та намагалась укріплювати торгові та політичні відносини. В «Повісті временних літ» є захоплююча розповідь про те, як посланці Русі відкинули іслам за зневагу спиртних напоїв та вибрали християнство в його візантійському варіанті за красу церковної служби. Були, проте, й більш практичні міркування, котрими керувався в своєму виборі князь Володимир. Розглянемо їх.

З історичних джерел відомо, що Володимир був сином Малуші (Ольжиної ключниці ), тобто незаконнонародженим сином і не мав прав на Київський престол.

Володимир за бажанням князя Святослава та Добрині стає князем у Новгороді. У 982р. Святослава вбито печенігами, і до влади приходить Ярополк. З цього року три сина Святослава починають боротьбу за владу. У 980р. Володимир здобуває Київ, запорукою перемоги стають норманські та новгородські війська. Існує гіпотеза, що Володимир був схожий на свого нормандського предка - Рюрика, і скориставшись цим, отримав підтримку серед вікінгів острова Ютланд, звичайно, пообіцявши за допомогу наділити їх землею. Серед новгородців заполучити підтримку було простіше, так як сам Володимир провів у Новгороді певну частину життя, і як князь просто мав право зібрати військо у похід [22].

Отже, 980р. Володимир стає князем у Києві, тобто у всій Київській Русі. Через те що він був незаконнонародженим сином, він починає пошук шляху ствердження на престолі і намагається консолідувати владу у своїй руках. Цією спробою стає заснування ним язичницького пантеону, котрий об'єднав шість богів. На Старокиївській горі постали ідоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Створенням цього пантеону Володимир бажає зрівняти племена між собою, про це свідчить те, що ідоли були розташовані у формі кола. Але зрівняння викликає обурення серед племен, тому що не могли шість богів поєднати вірування у собі всього давньоруського народу через те, що кількість язичних богів перевищувала число „шість".

Потрібен був новий бог, єдиний бог, котрим вже міг стати Перун. Київській Русі, як державі, і Володимиру, як князю, потрібно було підтвердити авторитет і довести іноземцям, що у Русі існує самобутня культура, добре військо, що сам князь непросто син ключниці, а далекоглядний політик непросто син ключниці. Що з Київською Руссю можна і треба рахуватись.

Зіставляючи всі події, що передували 988 р., поділимо причини впровадження християнства за сферами життя і виділимо такі: політичні, економічні, соціальні, культурні.

Політичні причини.

Володимиру була необхідна сила, котра б об'єднала племена, з метою централізації влади. А християнство - це одночасно і релігія, і сила, котра стала засобом об'єднання давньоруських земель.

Якими б заплутаними не були відносини Русі з Візантією, але її підтримка була необхідною, так як, по-перше, вона сусід Русі, по-друге, має повагу інших країн, вона могла слугувати еталоном для створення політичних інструкцій Київської держави. Прискоренню впровадження християнства сприяє ускладнення політичного і воєнного становища Візантії. Тривала війна на два фронти (з арабами і болгарами), повстання Варда Фоки, поставили Василя II у скрутне становище. Він змушений був звернутися до Києва, що надавало Володимиру блискучі політичні шанси. Під час русько-візантійських переговорів розглядались питання прийняття християнства Руссю та її володарем, воєнна допомога імперії, його одруження з сестрою імператора Анною. Цей шлюб встановив би родинні зв'язки між Рюриковичами і Македонською династією, але традиції візантійського імператорського дому забороняли мати шлюб з варварами-іноземцями і язичниками.

В обмін на військову допомогу, Володимир одружується з Анною і охрещується. Місце охрещення невідоме, існує декілька варіантів місце охрещення - Корсунь, Київ, Василев, але це не є принципово важливим, бо насамперед головним є те, що князь стає християнином і родичем Візантійського імператора, таким політичним ходом Володимир отримав поважного союзника.

Звичайно, знайшлись і ті, хто б не підтримав впровадження християнства і хто б взагалі не сприймав Володимира, як князя Русі, тобто опозиція. Нею були волхви, котрі з провадженням християнства просто втрачали роботу, чи ті, хто підтримував Ярополка чи Олега. Володимир міг під прикриттям незгоди цих верств населення з становленням християнства, просто їх знищити. Це був дуже тактичний хід - з одного боку він робить все можливе для поширення нової релігії, а з другого - позбавляється опозиції.

Економічні причини.

Тепер, коли Візантія стала союзником, було б надзвичайно вигідно налагодити з нею торгівельні відносини, з умовами, котрі б задовольняли обидві сторони. Але візантійські купці-християни, могли б не забажати вести якісь переговори з руськими язичниками, так само як і руські з візантійцями, тому введення християнства було необхідним навіть з метою покращення економіки держави.

Якби руські купці стали християнами, то Київська Русь могла вести торгівлю із православною Римською імперією, із Польщею.

Соціальні причини.

Як відомо, на той час у державі існувала соціальна нерівність - це завжди ворожнеча між простим людом та елітою. Володимир намагається хоча б зовнішньо подолати цю проблему християнством. Християнство - це релігія, котра проповідує рівність людей. Використовуючи його, Володимир нібито зрівнював мешканців Русі.

Такі ж самі проблеми існували і між окремими регіонами, наприклад Новгород і Київ, і тут знову допомагає так звана „рівність", котрої, звичайно, ніхто не отримав, але міг думати, що її має.

Цією „рівністю" міг скористатись і Володимир. Не маючи законного права на престол, але зайнявши його, він міг довести слов'янам, що новий Бог - справедливий, і допомагає тим, хто в нього вірить, і що сам Володимир - яскравий цьому приклад.

Культурні причини.

Прийняття християнства сприяло б приєднанню Русі до культури цивілізованих країн (Римської імперії, Візантії, Болгарії). Поширення його сприяло б поширенню писемності. Ще у дохристиянську добу східні слов'яни мали свою писемність, котра могла слугувати засобом пропаганди християнського вчення і одразу нести до людей і релігію, і знання. А народ, котрий вміє писати, читати виходить на етап розвитку культури, що теж було необхідним для створення іміджу держави.

Охрещення Русі - не було явищем раптовим, йому передували історичні події, котрі завжди тісно пов'язані з життя суспільства, тому і причини слід шукати у самому суспільстві, виходячи з його потреб і прагнень.

Тому нова релігія повинна була зачепити кожну з сфер життя народу і провести у них зміни, котрі були б необхідні суспільству чи окремій верстві, тобто владі.

р. без введення та вступу відкривається у літопису повідомлення про посольство до Володимира мусульман з Волзької Болгарії, іудеїв з Хазарії і християн з Рима і Візантії з пропозиції змінити віру. Літописець з деякою іронією розповідає про вагання Володимира. Так князю „солодко" було слухати мусульман, бо й сам любив жінок і всяку розпусту. Про розпустне життя Володимира трохи раніше, 980р., казав цей же літописець [25]. І тим самим спостерігається вже одно протиріччя: спочатку Володимира засуджують за це, а пізніше провина нібито переходить на потерпілих. Від спокус мусульман Володимир відмовився лише тому що: „Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути." Німці здавалося передбачили схильності князя. На питання: „Яка заповідь ваша?" - вони розвіяли всі сумніви: „поститися кріпко, смиряти дух і тіло своє. Володимир же відправив німців до дому, тому що „батьки наші не прийняли цього" [25]. Дослідники вважають, що князь нагадував про вигнанця німецьких місіонерів за чверть століття, до цього у 961-962р.р.. Хазарські іудеї прибули, почувши про невдачі мусульман і німців. Але спокушувати Володимира взагалі було нічим, весь їх закон зводився до заборони. Володимир змусив іудеїв зізнатися, чому бог розгнівався на їхніх предків і розкидав по різних країнах, а потім ще і прочитав мораль: „ як же ви інших учити, коли самі відкинуті Богом і розсіяні?". Далі у літописі повідомляється про приїзд грецького філософа, котрий заново засуджує всі ті вірування, котрі вже відкинув Володимир. Промова філософа на відміну від попередніх, більш змістовна і у стислій формі відображає основні положення і переваги християнства. За літописом саме завдяки приїзду грецького філософа Володимир вперше зупиняється на християнстві.

р.у літописі починається зі скликання бояр і старост Володимира (ніби то вони нічого не знали про послів), і повідомлення о пропозиціях болгар, німців, іудеїв, і греків (цього разу греки названі у множині). Посли були направлені в Волзьку Болгарію, в „Німці", а потім - в Царгород. У болгар посли побачили тільки „печаль велику", у німцях „не побачили краси ніякої", а знайшли її у греків. Бояри нагадують князю, що саме грецький закон вибрала мудра Ольга. Питання вирішене. Залишаються формальності. „Де будемо хреститись?" - питає Володимир бояр. „Де тобі любо," - відповідають бояри. Ось так літопис розповідає про вибір князя Володимира, так він уявляє, чому саме обрано грецьку віру, а не іншу.

Важко повірити у правдивість літопису. І справді, чи можна допустити, щоб болгарський посол міг розказати про свою віру, як про віру, що допускає гріх? Чи можна допустити, щоб посол від євреїв змальовував свою віру, як відкинену Богом? Проте грек каже велику промову і переконує Володимира, що грецька віра найкраща. Тому виникає припущення, що ці промови склав сам автор літопису, склав з метою: опоганити всі віри, а грецьку прославити.

Перше, хто критично поставився до літописної легенди про вибір віри Володимира був професор Є. Голубинський. Він цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира. Голубинський подає такі докази:

Логічні - незгідність факту цих посольств із здоровим глуздом.

Історичні - незгідність їх з джерелами [9].

Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства і пропонували нову зміну віри, то це мусило викликати великий розголос. І Володимир досить швидко міг стати зрадником свого народу, тому що для народу язичництво було єдиною вірною релігією. Володимиру, могутньому українському князю, зовсім не було потреб цікавитись вірою болгар, так саме не було як і іудаїзмом, бо політично вони б нічого не дали українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як наші посли були у „німців". Послам Володимира не сподобалось римське богослужіння, але на той час в Римі вже були такі майстри богослужіння котрі могли уразити таку пишну процесію, яка б нічим не поступалась грецькій. Саме завдяки таким невідповідностям виникають сумніви щодо реального відтворення подій у літописі. Ми вже бачили вище, що політично - державні мотиви довели Володимира до думки про хрещення. І саме політичні мотиви, а не релігійні вагання, зупинили вибір Володимира на християнстві. Тому доцільно показати не про вибір Володимира, а про можливість, котра склалась зі збігу обставин і ряду історичних передумов.

Початок ствердження християнства як панівної релігії слід датувати 988 роком, тому що саме у цьому році відбулося масове хрещення Русі. За літописом Володимир приїхавши із Корсуня у Київ звелів повалити ідолів: одних порубати, інших попалити. Особливої уваги було приділено Перуну, голові пантеону слов'янських богів:" Наказав прив'язати коневі до хвоста та волочити з гори по Боричеву узвозу до Почайни". З приводу цього літописець моралізує:" Велик ти Господи і чудні діла твої! Вчора ще був шановний людьми, сьогодні зганьблений!" [13] Масове хрещення київського люду проходило наступного дня. За наказом Володимира все населення було запрошено до річки, але важко казати до якої саме : Почайни, Дніпра чи Хрещатика. Князь попередив, що кожен, хто уникне хрещення, той буде мені ворогом" [13]. Навряд чи можна погодитись з твердженням літописця, що „люди пішли до Дніпра, радіючи і кажучи, що якби це не було добре, то того б не прийняли бояри і князі". Але і стара релігія не дуже стримувала киян , а наруга над Перуном, мабуть, була бажаною, тому що християнська община в Києві була могутньою.

Так відбулося хрещення киян. Як пише літописець по охрещенні киян „почав Володимир ставити по містах церкви та священиків та зганяти людей на охрещення по всіх містах і селах. Звичайно, це було не так просто: якщо не просто було охрестити киян, де було багато християн, то хрестити поганські села було справою майже неможливою для однієї людини.

В першу чергу Володимиру була потрібна церковна ієрархія - митрополити та єпископи, котрі б займалися подальшим охрещенням Київської Русі. Володимир просив допомоги з цього приводу у Греції, але греки не дуже поспішали надати допомогу своїми священиками державі, яка тільки-но починає християнізацію. Окрім цієї проблеми, Володимира не влаштовувала загальна інтеграція нової київської церкви у східну православну до Візантії. Всі грецькі ієрархи були підпорядковані візантійським імператорам, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул імператори - архієреї. Візантійські імператори через єпископів могли диктувати свою волю київським князям, а на це Володимир погодитись не міг.

Саме тому організацію київської церкви було доручено Володимиром болгаро-орхизській церкві, що давало можливість уникнути Константинопольського впливу.

З боку болгарської церкви Володимиру не загрожувало жодної небезпеки. Тоді як константинопольський патріарх був звичайною маріонеткою в руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла б бути реальним союзником Київської Русі. Причому своєю обрядовістю вона була зв'язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополем на незалежність Київської Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Огризу - резиденцію болгарського патріарх звернувся князь Володимир за священиками - місіонерами, які мали служити хрещенню населення та становленню церковної організації. Це відбувалося до 991 року, а потім основними місіонерами на території Київської Русі були монахи Візантійського єпископату [19].

Поширення християнства починається від Києва. У ньому проводить пропаганду митрополит, грек Леон, а до найбільших міст, що були центрами земель, послано єпископів. Цими містами були Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир - Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк.

Про яку не-будь політичну боротьбу після прийняття християнства літописи мовчать. Якщо хрещення в Києві пройшло відносно спокійно і спроб реставрації язичництва не було, то у Новгороді ситуація склалася набагато складніша. Нема нічого дивного , що новгородці на відміну від киян почитали саме Перуна. Згідно з повідомленням новгородського літопису, новгородці походили „від роду варязького", а культ Перуна був дуже поширеним серед варязьких дружин.

Щодо заміни свого войовничого бога Перуна на бога рабів новгородська община була агресивно налаштована. Новгородці не бажали впускати єпископа та Добриню з військом у місто, але Добриня разом з тисяцьким Путятою взяли силою Новгород, розтрощивши язичницькі ідоли та заявивши про початок хрещення новгородських земель. Це був кривавий і жорстокий процес, через це серед новгородців виникло прислів'я: "Путята хрестив її мечем, а Добриня - вогнем". Таку реакцію новгородців можна пояснити значним впливом волхвів на людей. Волхви були досить міцною опозицією, тому, відмовляючись від язичництва, Новгород фактично відмовлявся і від волхвів, тобто цей прошарок суспільства залишався без роботи [4].

У 1007 році на Україну прибув місіонер з Угорщини - Бруно Боніфацій. Він мав намір охрестити печенігів. Згідно з історичними джерелами Бруно Боніфацій від імені київського князя уклав угоду з печенігами, і ті навіть дали згоду на хрещення. Князь погодився з умовами і відправив свого сина до печенігів у якості заручника. Про наслідки діяльності Бруно нічого невідомо. З літописів відомо, що через декілька років печеніги знову розпочали війну, це свідчить про те, що навіть прийняття християнства не змогло вплинути на войовничий характер печенігів.

Князь Володимир також видав Церковний устав. Він надавав Київській великих прав. Так, сфера церковного суду була значно ширшою, ніж у Візантії: йому належали, у більшості випадків, багато справ, пов'язаних з сімейними відносинами. Це повинно було сприяти перетворенню моральних устоїв суспільства на християнські. Авторитет Церкви в середовищі, де залишалися могутніми дохристиянські вірування і традиції, підтримувався земельними володіннями. Це зрівнювало Церков у правах з представниками вищих прошарків суспільства. Цим самим впроваджувались заходи і до того, щоб церковні ієрархи не потрапляли у залежність від місцевих князів і бояр.

Висновок

християнство русь мефодій язичництво

Метою дослідження було описання процесу запровадження християнства на теренах Київської Русі.

Було визначено 5 періодів проникнення християнства на слов`янські терени. А саме:

проповідь святого апостола Андрія;

проповідь слов`янських апостолів Кирила та Мефодія в Болгарії та Моравії та особливо найважливішу їх працю - переклад Священного Писання і богослужбових книг на слов`янську мову;

Хрещення перших князів київських Аскольда та Діра;

Хрещення великої княгині Ольги;

Хрещення великого князя Володимира.

В ході роботи вдалося розглянути основні аспекти тривалого процесу християнізації Київської держави, визначити деякі її особливості. Було досліджено етапи запровадження християнства в Київській Русі. А саме, розглянуто передумови виникнення та розповсюдження християнства як релігії, розглянуто питання про релігію, котра існувала до приходу християнства (язичництво), спроби запровадження християнства в Давньоруській державі та їх успішність, розглянута ситуацію боротьби язичництва та християнства, та остаточне закріплення християнства як державної релігії Київської Русі.

В ході дослідження були зроблені висновки згідно з якими:

християнська віра розповсюдилась в межах Русі з І ст., а іі провідником був апостол Андрій Первозданний. Його зусиллями було покладено основи християнської церкви в містах Північного Причорномор`я;

важливою сторінкою в розповсюдженні християнства на теренах Східної Європи є діяльність братів Кирила та Мефодія, котрі склали слов`янську абетку та переклали на слов`янську мову деякі грецькі релігійні книги;

в середині ІХ ст. християнами стали переважно представники давньоруської соціальної еліти. У 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не вся Київська Русь, не народ, не держава і не країна, а лише певна частина суспільної верхівки на чолі з київським князем (Каганом). Держава ж в цілому продовжувала залишатися язичницькою, що й визначало її ідеологічний статус;

обряд хрещення Київської Русі князем Аскольдом здійснено в кінці червня, щонайпізніше на початку липня 860 р.;

процес християнізації Русі був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле язичництво. Ще у ХІІ ст. на Русі існували кутки, куди офіційно стверджена віра ще не пробила собі шлях. Однак цілком очевидно, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988р. не одразу спричинило до ліквідації язичницьких пережитків;

прийняття християнства Володимиром Великим сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов`ян; нова релігія стала надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни; християнство сприяло зростанню міжнародного авторитету держави; під впливом християнства поступово відбувалась докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави; нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва;

Отже, християнство з'явилось на теренах стародавньої Русі задовго до часів князювання Володимира. Воно стало політичним засобом для досягнення вищого стану, як і однієї певної людини ,так і всієї країни. Хрещення Русі - не було явищем раптовим, воно було тісно пов'язаним з життям суспільства і конкретними історичними подіями. Що дало християнство Київській Русі? Розглядаючи це питання слід сказати, що воно стало не лише способом духовного збагачення народу, а і те, що були певні втрати. Там, де християнство впроваджувалось силою, воно для більшості означало рабство. Саме тому дуже важливо у висновках до нашої роботи підвести підсумок щодо оцінки значення християнства Русі.

Взагалі, дослідники вважають хрещення явищем прогресивним, але при цьому найчастіше порівнюється явище абстрактного християнства і явище абстрактного язичництва. На нашу думку, це порівняння має бути конкретним: що нового дала ця релігія, а що знищила.

Головна перевага язичництва була в тому, що воно за декілька століть свого панування ввібрало в себе світогляд давніх слов'ян з безмежністю фантазії та розвиненої, як на той час, медицини. Відмовляючись від язичництва, суспільство позбавлялось своїх здобутків. Небажання сприймати нову релігію дуже часто супроводжувалось масовими бунтами. Тому церква була змушена пристосуватись до язичницьких свят, зокрема до тих, котрі відносились до циклу сільських робот. Набагато складнішими були відносини з народною медициною, яка найчастіше приймала форму чарів. Тобто духовенство, хоча і боролось з язичницькими пережитками, відносилось до них досить терпимо. Саме ця обставина забезпечувала зворотною терпимість язичників до християнства. Внаслідок такого взаємного обміну терпимості в країні утворилось два культа - язичницький та християнський, а вірніше - три. Третім став язичницько-православний. Язичництво з'єдналось з християнством у людській свідомості, і як наслідок ці дві самобутні релігії утворили нашу сучасну релігію, котра стали чи повинні стати одним з найголовніших культурних надбань українців, бо будь-яка релігія є рухомою силою, основою і стержнем культури і цивілізації.

Мінусом є те, що прийняття християнства в 988 році стало примусовим, наші предки були позбавлені права вибору, права, котре дає людині можливість існувати як особистості. Один із засновників сучасного релігієзнавства Макс Мюллер сказав: "Той, хто дає одну релігію, не знає жодної". Саме тому не слід забувати релігії наших предків і того, що реформа Володимира була суто політичною, що вона не відображала дійсних потреб наших предків. На нашу думку, релігійність реформи Володимира лише у її назві, адже релігійний переворот в першу чергу мав відбутися у людській свідомості, а на це потрібен був час. Ось чому процес ствердження розтягнувся на століття , і навіть у нашій сучасній культурі залишається дуже багато місця для проявів язичництва, зокрема, це свято Івана Купала, це колядки і щедрівки, народні прикмети. Можливо, це лише відголосся нашого минулого, але це - наша історична пам'ять, наявність котрої визначає нас як самодостатню націю.

Список використаної літератури

1.     Арсланов Р.А., Керов В.В. И др. История России с древних времен до конца ХХ века. Пособие для поступающих в ВУЗы. - М.: высш. шк., 2007., - 784 с.

2.       Архиепископ Самарский и Сызранский Сергий. Статья «Значение миссии святых Кирилла и Мефодия» - \\http:\\www.samara.orthodoxy.ru\Arhrey\Statya\07.html

.        Багрянородый К. Об управлении империей. - М., Наука, 1991

.        Белей Л. Стаття «Чи справді вогнем та мечем хрестили наших предків?» - \\http:\\www.zn.kiev.ua\nn\show\566\51351\

.        Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів ВНЗ. Видання 3-тє. - К.: Академвидав, 2008. - 688 с.

.        Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К., 1992

.        Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988

.        Біданов В. Заведення християнства. - К., 1993

.        Голубинський Є. Історія руської церкви. - М., 1901. - Т.1. - Ч.1.4

.        Грушевський М. Істория України-Руси. - К., 1992 - Т.2

.        Истрин В.А. Развитие письма. - М.: Издательство Академии наук СССР, 1961. - 396 с.

.        Ибн-Хордадбех. Книга путей и государств \ Пер. С арабского, коммент., исслед., указатели и карты Наили Велихановой. - Баку: «Элм», 1986. - 428 с.

.        Іпатіївський літопис \\ ПСРЛ. - 1962. - Т.2.

.        История России. От древних славян до Петра Великого. Энциклопедия для детей. - изд. «Аванта +», - 2007.

.        Карамзин Н.М. Перекази столыть. Сказання, легенди і йогорозповіді з «Історії держави Російської». - М., вид. «Щоправда», 1988.

.        Леви-Стросс К. Первобытное мышление. - М, 1994.

.        Литвин В.М. Історія України (на 2-х компакт дисках) - К., Видавництво ТОВ «3 Медіа», 2007.

.        Малышевский И. Статья «Святые Кирилл и Мефодий» \\\\http:\\www.dugward.ru\library\malyshevskiy\malishevskiy-sv-kirill-i-mefodiy.html

.        Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. - К., 2010.

.        митрополит Макарий (Михаил Петрович Булгаков) - История Русской Церкви. - СПб.: Тип. Имп. Акад. Наук, 1857-1883.

.        Насонов А.Н. Русская земля и образование территории Древнерусского государства: Историко-географическое исследование. - М., 1951.

.        Нікітенко Н.М. Нові дані до історії хрещення Русі. - К., 1991.

.        Никоновская летопись. - М., 1965.

.        Огнієнко І.І. Українська церква. - К.: Україна, 2009.

.        Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.1-2. -К., 1995.

.        Платонов. Сочинения по российской истории. Санкт-Петербург., изд. «Стройместпечать», 2009.

.        Быбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - М., 1963.

.        Рыбаков Б.А. Начальные века русской истории. - М., 1984.

.        Быбаков Б.А. Первые века русской истории. - М., 1964.

.        Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981.

.        Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1994. - 736 с.

.        Тахиаос А. Святые братья Кирилл и Мефодий просветители славян. - Свято-Троицкая Лавра, 2010. - 391 с.

.        Федоров К. Религиозно-нравственное мировоззрение древнерусского языческого народа и его влияние на усвоение русским народом христианства. Серг. Посад., 1994.

.        Флория Б. Сказания о начале славянской письменности. - СПб.: Алетейя, 2000. - 384 с.

.        Юдин А.В. Русская традиционная народная духовность. - М., 1994.