Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

РВУЗ «КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» (м. ЯЛТА)

ФАКУЛЬТЕТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА

КОРЕКЦІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПРОЦЕСІ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНИХ ГУРТКІВ

студента

заочної форми навчання

Дудника Сергія Анатолійовича

Науковий керівник:

Вожегова Тетяна Вікторівна

Ялта - 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження проблеми корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

.1 Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

.2 Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів та шляхи її корекції

1.3 Організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів

Розділ 2. Експериментальна перевірка ефективності організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів

.1 Критерії, показники та рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів

.2 Зміст, організація та результати формуючого експерименту

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження та ступінь наукової розробки теми. Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується змінами, що охоплюють усі сфери людського життя. На тлі цих змін саме діти перебувають у найтяжчому становищі внаслідок несформованості власної системи стійких моральних переконань, ціннісних орієнтацій, що нерідко викликають неадекватну реакцію на події навколишнього життя. Скрутне матеріальне становище переважної більшості сімей зумовлює погіршення внутрішньо-сімейних стосунків. Недоліки шкільного виховання і значне скорочення кількості позашкільних закладів призводять до збільшення кількості дітей, чия поведінка виходить за межі моральних норм. Кількість правопорушень, здійснених дітьми, є закономірним наслідком процесу соціальної деградації особистості. Саме тому проблеми, пов’язані з поведінковими виявами школярів, постійно перебувають у центрі педагогічних досліджень.

Як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті, пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є формування в дітей та молоді загальнолюдських цінностей, сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості. З огляду на це суттєвого значення набуває проблема корекції девіантної поведінки на ранніх етапах її вияву, зокрема в дітей молодшого шкільного віку. Вже в цьому віці можна спостерігати досить чіткі симптоми негативних відхилень у поведінці, які за відсутності відповідної корекційної роботи поступово перетворюються в злочинні дії в підлітковому віці.

Упродовж усього історичного шляху розвитку цивілізації простежується розуміння важливості проблеми подолання негативних відхилень у поведінці дітей та значущості моралі й права у становленні особистості. До різних аспектів цієї проблеми зверталися античні мислителі Арістотель, Демокріт, Платон. Питання виховання в підростаючого покоління загальнолюдських моральних цінностей відображено у працях видатних учених Й. Гербарта, Ф. Дістервеґа, Я. Коменського, Й. Песталоцці.

Значний внесок у розробку філософських та соціологічних аспектів проблеми зробили С. Анісімов, А. Скрипник, А. Титаренко та інші. Психолого-педагогічні основи проблеми становлять теоретичні й практичні напрацювання вчених: І. Беха, Л. Божовича, Л. Виготського, Л. Дзюбко, Є. Драніщевої, Л. Зюбіна, В. Кащенка, Ю. Ковалевської, І. Кона, Г. Костюка, О. Лазурського, Н. Максимової, І. Невського, В. Оржеховської, Є. Пєтухова, Н. Пихтіної, Н. Протасової, В. Татенка, Т. Титаренко, Г. Товканець та інших.

Проведений аналіз джерельної бази дає можливість констатувати, що на сьогодні достатньою мірою розкрито причини виникнення відхилень у поведінці учнів середніх та старших класів загальноосвітніх навчальних закладів, розроблено їх діагностичні методики, сформовано шляхи ефективної профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, окреслено роль школи, сім’ї, позашкільних дитячих установ та спеціальних виховних закладів у профілактичній роботі з неповнолітніми. Проте залишаються недостатньо вивченими форми вияву девіантної поведінки молодших школярів, чинники її детермінації, відсутні науково обґрунтовані рекомендації щодо ефективного здійснення та педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки зазначеної категорії дітей.

Окрім цього у роботі з молодшими школярами недостатньо використовується накопичений багатий арсенал змісту, форм і методів виховної діяльності дитячих організацій, потребує вдосконалення програма підготовки керівників дитячих осередків. У ряді випадків відсутня необхідна профілактична робота серед дітей.

Таким чином, зростання соціально-педагогічної актуальності порушеної проблеми, її недостатня розробленість у вітчизняній педагогічній теорії, а також потреби практики зумовили вибір теми дослідження “Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків”.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці ефективності організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

В основу дослідження покладено гіпотезу: ефективність корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків підвищиться за таких організаційно-педагогічних умов:

·        урахування у виховній діяльності шкільних гуртків мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки молодших школярів;

·        дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків;

·        залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності;

·        поетапної організації самовиховання учнів із девіантною поведінкою;

·        упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Відповідно до поставленої мети та висунутої гіпотези визначено такі завдання дослідження:

1.      На основі аналізу наукової літератури визначити сутність та різновиди девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку та шляхи її корекції.

2.      Виявити основні чинники детермінації девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку та шляхи її корекції.

.        Визначити критерії, показники та рівні вияву девіантної поведінки учнів початкових класів.

.        Розкрити зміст та особливості виховної діяльності шкільних гуртків щодо корекції девіантної поведінки молодших школярів.

.        Обґрунтувати й експериментально перевірити організаційно-педагогічні умови, що сприяють ефективній корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Об’єктом дослідження є перевиховання учнів молодшого шкільного віку, які виявляють негативні відхилення у поведінці, а предметом - організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Методологічною основою дослідження є концептуальні положення філософії і психолого-педагогічних наук про динаміку і розвиток особистості, її соціальну природу; діалектичний взаємозв’язок і взаємообумовленість педагогічних явищ і процесів, необхідність системного підходу як різнобічного та багаторівневого способу аналізу досліджуваних педагогічних проблем. Важливе методологічне значення для розв’язання досліджуваної проблеми мають ідеї та положення Конституції України, Закону України “Про освіту”, Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, в яких знайшли відображення питання демократизації та гуманізації сучасного суспільства і системи національного виховання.

Теоретичною основою дослідження є праці видатних вітчизняних і зарубіжних філософів і педагогів (Я. Коменський, А. Макаренко, Й. Песталоцці, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, К. Ушинський); концепції розвитку освіти, виховання та навчання в сучасних умовах; принципи детермінізму, єдності свідомості й діяльності, взаємозалежності зовнішніх та внутрішніх чинників становлення особистості (Б. Ананьєв, Л. Божович, Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв); концептуальні положення про детермінанти й механізми девіантної поведінки особистості (Ю. Ковалевська, Н. Максимова, В. Оржеховська), психолого-педагогічні теорії організації виховання дітей та молоді в шкільних гуртках(Р. Бейден-Пауел, М. Жуков, І. Звєрєва, Ю. Старосольський, О. Тисовський, Г. Троцко).

Для перевірки висунутої гіпотези і виконання поставлених завдань використано комплекс методів: теоретичні - аналіз, синтез, систематизація, класифікація, порівняння, узагальнення (опрацювання теоретичних джерел із проблеми, опис процесу дослідження та узагальнення одержаних результатів) дозволили систематизувати теоретичні матеріали з проблеми дослідження; емпіричні - спостереження, бесіда, вивчення результатів діяльності, анкетування, аналіз та узагальнення досвіду педагогів, психологів; експериментальні (констатуючий, формуючий експерименти) дали змогу визначити рівні вияву девіантної поведінки в молодших школярів, провести корекцію девіантної поведінки учнів початкових класів у процесі діяльності шкільних гуртків на основі визначених організаційно-педагогічних умов; статистичні методи кількісної та якісної обробки результатів експерименту довели ефективність запропонованих організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Наукова новизна здобутих результатів: уперше обґрунтовано організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків, що передбачають урахування мети, завдань та функцій педагогічної корекції; дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків; залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності; поетапної організації самовиховання учнів з девіантною поведінкою; упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів; удосконалено критерії та показники вимірів вияву девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку; набули подальшого розвитку наукові положення про детермінацію та різновиди девіантної поведінки молодших школярів.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає у визначенні сутності та різновидів негативних відхилень молодших школярів від освітньо-виховних та морально-правових норм, що діють у суспільстві; визначенні критеріїв (активності, культури поведінки і гуманності), показників і рівнів вияву девіантної поведінки учнів початкових класів.

База дослідження ЯНВК № 15 м. Ялта, гурток «Роксолана». До експерименту було залучено учнів 2-4 класів, батьків, вчителів.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження проблеми корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

1.1 Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

В умовах розбудови українського суспільства, послідовного й цілеспрямованого вирішення складних проблем економічного, політичного, соціального й культуротворчого змісту особливої гостроти й актуальності набувають питання виховання особистості, прилучення дітей та молоді до високих морально-правових норм та цінностей життя, естетики взаємин між людьми. Складність процесу формування особистості, наявність факторів негативного впливу в суспільному середовищі відбиваються на свідомості й поведінці певної частини дітей та молоді, в яких система моральних, правових, естетичних цінностей ще не знайшла достатнього становлення й зміцнення. Це зумовлює необхідність здійснення профілактичної роботи, внесення педагогічної корекції у поведінку особистості, що формується.

Корекція девіантної поведінки особистості належить до складних педагогічних проблем, успішне розв’язання яких можливе лише на основі наукового осмислення сутності цього складного явища, а також особливостей вияву девіантної поведінки у певному віці. Ураховуючи ці положення, нами було сформульовано завдання дослідження, які передбачали:

1.      Визначення сутності девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку.

2.      Виділення основних видів девіантної поведінки молодших школярів.

Сутність девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке є предметом наукового пошуку фахівців у галузі психології, медицини, соціології, кримінології, а також педагогіки. Акумулюючи на цьому питанні свою увагу, відомий вчений-педагог С. Гончаренко зазначає, що девіантна поведінка (від латинського deviatio - “відключення”) являє собою окремі вчинки або систему вчинків, які суперечать прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам: злочинність і поведінку, яка заслуговує карного покарання. З метою попередження девіантних вчинків слід із ранніх років прищеплювати повагу до моральних норм і виробляти моральні звички [24].

На думку сучасних науковців (А. Капської, І. Пінчук, С. Толстоухової та ін.), девіантна поведінка об’єднує дії і вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Девіант - особа, яка не дотримується наявних у суспільстві норм поведінки [77].

Характеристика цього поняття з психологічного погляду суттєво не відрізняється. Девіантна поведінка є системою вчинків або окремими вчинками, які не відповідають прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам.

Уперше в історії педагогіки звернув увагу на проблему девіантної поведінки М. Гернет. Хоча, на думку В. Кудрявцева, лише А. Герцензон у 1922 році у своїй праці “Злочинність і алкоголізм в РСФСР” науково обґрунтував різні вияви девіантної поведінки [27].

У 1971 році було надруковано дві праці вчених Я. Гілінського та А. Здравомислова, які в заголовку вперше вмістили поняття “девіантна поведінка” [22]. Важливими для нашого дослідження є твердження цих учених про те, що девіантна поведінка є соціальним феноменом, а різні форми її вияву мають спільні генезис та причини і перебувають у взаємозв’язку й взаємозалежності від економічних та соціальних умов.

У кінці 70 рр. - на початку 80 рр. ХХ ст. було створено перші наукові центри дослідження девіантної поведінки: на базі лабораторії соціологічних досліджень при Ленінградському державному університеті (керівники Л. Спиридонов, Я. Гілінський, Ю. Суслов), відділ соціальних проблем алкоголізму і наркоманії інституту соціальних досліджень АН СРСР (керівник Б. Левін), науково-дослідна лабораторія соціології злочинності МВС Грузії (керівник А. Габіані), лабораторія соціології девіантної поведінки Тартуського державного університету (керівники Е. Раска, Ю. Саар) [27].

Зазначимо, що окремі дослідження в цій галузі проводилися не лише у науково-дослідних центрах. Так, значний внесок у розв’язання проблеми корекції девіантної поведінки зробили А. Лепс із Естонії, Н. Баімбетов з Башкирії та ін. У кінці 90-х рр. ХХ ст. розпочинається активна взаємодія вітчизняних і зарубіжних дослідників девіантної поведінки - конференції, спільні дослідницькі проекти. У результаті численних емпіричних пошуків науковців різних спеціальностей (Н. Алетик, Я. Гілінського, В. Оржеховської та ін.) отримано взаємодоповнюючі та уточнені відомості про стан, структуру, динаміку різних форм девіантної поведінки.

Спираючись на дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо девіантну поведінку як негативні відхилення у поведінці дитини від соціальної норми (табл.1).

Термін “соціальна норма” має широкий діапазон визначень, які залежать від культурно-історичного устрою суспільства. Так, у 70-ті роки ХХ ст. норму вважали невід’ємним елементом громадського устрою, одним із засобів орієнтації поведінки особистості або соціальної групи в певних умовах та способом контролю суспільством цієї поведінки [7]. М. Бобнєва стверджувала, що соціальні норми є не лише могутнім засобом соціальної регуляції поведінки, а мостом, який з’єднує всі вияви особистості людини, її поведінки з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою та вимогами [14]. Дослідник Є. Пеньков визначає норму як “правило, вимогу суспільства до особистості, у яких більш-менш точно визначено обсяг, характер та межу дозволеного в її поведінці” [70].

У 80-ті рр. ХХ ст. роки вчені стверджували, що соціальна норма в цілому закріплює ту поведінку, що є типовою для більшості представників існуючого суспільства і узгоджується ними [54]. У 90-ті роки окреслився найбільш ґрунтовний погляд М. Галагузової: “Соціальна норма - це правило, взірець діяльності або межа дозволеної чи обов’язкової поведінки, або діяльності людей, соціальних груп, яка офіційно прийнята на тому чи іншому етапі розвитку суспільства” [81].

Табл. 1. Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

За В. Оржеховською, норма є існуючим у соціальній спільності чи групі стандартом, зіставлення з яким визначає прийнятість і досконалість об’єктів, процедур і продуктів діяльності [65].

Узагальнюючи вищесказане, робимо висновок, що норма - це сукупність вимог і очікувань, які пред’являє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою здійснення діяльності (поведінки) установленого зразка (типу). Нормативні вимоги і чекання фіксуються і виражаються як у вербальній (писані закони, інструкції, кодекси), так і невербальній (наприклад, символічна атрибутика) формі. Функціональна роль соціальних норм полягає перш за все в тому, що суб’єкт діє відповідно до їх розпоряджень або вимагає від інших суб’єктів відповідної поведінки. Порушення норм викликає акт відповідної дії (санкцію).

На думку В.Дімова, соціальну норму формує руйнівний вплив соціальних явищ, які загрожують фізичному і соціальному виживанню людини. Це і є межею, яка відділяє норму від девіації [19]. Ми вважаємо, що цей розподіл є умовним, оскільки існує багато ситуацій, які ускладнюють ідентифікацію соціального явища.

Невизначеність критеріїв, межі дозволеного, відсутність чітких заходів відповідальності за ті чи інші асоціальні вияви значною мірою впливають на збільшення “поля девіантності” і зумовлюють розширення його кордонів. Важливими показниками норми є її корисність, обов’язковість та практичне використання в поведінці людей. Якщо норма з різних причин не буде суспільно корисною, то хоч вона й буде обов’язковою внаслідок діючих моральних або правових законів і дотримуватиметься людьми, наслідки її соціальної дії будуть негативними. За умов втрати показника обов’язковості люди не дотримуватимуться навіть суспільно-корисних правил поведінки. Це призведе до поступової заміни норми на інші правила, сприятиме появі девіантної поведінки.

Різновиди девіантної поведінки молодших школярів. У процесі дослідження девіантної поведінки важливого значення набуває питання щодо різновидів відхилень, які мають місце у поведінці дітей. На жаль, як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі немає єдиних підходів до класифікації девіантної поведінки. Сучасними вченими було розроблено класифікації, які залежать від фаху та спеціалізації дослідників і часто використовуються як синоніми поняття “девіантна поведінка”, що призводить до труднощів під час визначення форм девіантної поведінки неповнолітніх.

З метою узагальнення та систематизації філософських, соціальних, психолого-педагогічних підходів до визначення різновидів та особливостей вияву девіантної поведінки молодших школярів девіантну поведінку нами було умовно поділено на дві групи відхилень від соціальної норми:

·        відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми;

·        відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми.

Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми. Спираючись на дослідження М. Галузової, ми визначаємо зазначені відхилення як вчинки та дії учнів, які не відповідають освітньо-виховним нормам [81]. Критеріями освітньо-виховної норми є державні стандарти освіти, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої підготовки в Україні та є основою освітнього рівня учнів певного віку [81]. Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми мають такі види:

·        відхилення в отриманні учнями початкової освіти;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з шкільною дезадаптацією;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з педагогічною занедбаністю.

Відхилення в отриманні учнями початкової освіти є різновидом девіантної поведінки. В умовах сьогодення в Україні з’являються неповнолітні, які внаслідок певних причин не отримують початкової освіти. До цієї групи належать діти, які закінчили лише окремі класи початкової школи або взагалі не відвідують школу.

За статистичними даними В. Оржеховської щорічно в Україні не відвідує загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів 200 тисяч неповнолітніх. Причинами, які формують появу таких відхилень, можуть бути: негативне ставлення дітей до школи і, як наслідок, небажання вчитися; сімейне неблагополуччя (важкі матеріально-побутові умови життя в сім’ї, низька педагогічна освіченість батьків); втрата батьків, опікунів та ін. [64].

Розв’язання цієї проблеми потребує залучення кваліфікованих спеціалістів-психологів, профконсультантів, юристів, педагогів, головними напрямами діяльності яких повинні стати: психолого-педагогічна консультативна робота з батьками та молоддю щодо перспективи освіти, удосконалення форм профорієнтаційного та профінформаційного консультування молоді, підвищення педагогічної освіченості батьків, формування та корекція в молоді особистісних якостей для оволодіння професійним середовищем, надання інформаційної допомоги (про навчальні заклади, умови прийому до них, професії тощо).

Відхилення у поведінці у зв’язку з шкільною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Сьогодні важливою проблемою психолого-педагогічної практики є виникнення шкільної дезадаптації молодших школярів. Ця дефініція досить широко використовується саме в психолого-педагогічній теорії та практиці й характеризує ті порушення і відхилення, які виникають у дітей під впливом шкільного середовища і пов’язані з навчальною діяльністю, поведінкою учнів у школі або вдома під час виконання шкільних завдань.

Сучасні педагоги та психологи появу шкільної дезадаптації в неповнолітніх пов’язують із недоліками в системі шкільної освіти (стресова тактика авторитарної педагогіки, інтенсифікація навчального процесу та ін.), психологічною некомпетентністю вчителів та батьків.

У системі відносин негативна динаміка шкільної дезадаптації формується так: неуспішність у навчальній діяльності призводить до непорозумінь молодших школярів із батьками та вчителями (перший етап), змістових бар’єрів (другий етап), епізодичних (третій етап) та постійних конфліктів (четвертий етап), порушення особистісно-значущих зв’язків у системі відношень (п’ятий етап).

Психологічний рівень шкільної дезадаптації неповнолітніх характеризується почуттям тривожності, пов’язаної з навчальною діяльністю (перший етап розвитку адаптаційних порушень на психологічному рівні), яка знімається внаслідок виникнення (другий етап) та закріплення (третій етап) негативних психозахисних реакцій (відсутність уваги на уроці, виконання своїх справ під час уроку), що призводить до порушення дисципліни на уроці, протидії шкільним нормам (четвертий етап).

На фізіологічний рівень шкільної дезадаптації звертали увагу ще педагоги минулого. Так, Г. Песталоцці у 1805 році зазначив, що під час традиційних шкільних форм навчання відбувається незрозуміле “придушення” розвитку і здоров’я неповнолітніх [71].

Відхилення у поведінці у зв’язку з педагогічною занедбаністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Дослідники Є. Пєтухов, Б. Кобзар зазначають, що педагогічна занедбаність - це відхилення від норм у навчальній діяльності неповнолітніх та в поведінці, що зумовлені недоліками виховання [40]. Тобто, педагогічна занедбаність зумовлена в першу чергу недоліками навчальної діяльності, сімейного виховання. Це призводить до несформованості дитини як суб’єкта навчально-пізнавальної, ігрової та інших видів діяльності.

Важливе значення має розроблена Є. Пєтуховим, Б. Кобзарем класифікація педагогічно занедбаних неповнолітніх:

·        Рання стадія педагогічної занедбаності. До цієї групи належать учні з негативним ставленням до навчальної діяльності, недисциплінованістю на ранніх етапах розвитку.

·        Середня стадія педагогічної занедбаності. Провідними новоутвореннями в неповнолітніх цієї групи стає прагнення до дезорганізації порядку і низька громадська активність. У таких учнів спостерігається сварливість, прагнення до лідерства, приниження слабких, індивідуалізм. Недисциплінованість перетворюється в норму поведінки.

·        Стадія глибокої педагогічної занедбаності. У неповнолітніх цієї групи утворився стійкий комплекс негативного ставлення до навчальної діяльності, стійка відсутність суспільно-корисної активності. Яскраво проявляються асоціальні потреби, цинізм, грубість, озлоблення, агресивність. У взаємостосунках із педагогами такі діти виділяються суб’єктивним негативізмом, несприятливістю до педагогічних впливів.

Відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми віднесено нами до другої групи відхилень, які мають соціальний характер і свідчать про вчинки і дії, заборонені нормами моралі і права.

На думку Я. Гілінського, до соціальних відхилень у поведінці дітей належать правопорушення, злочинні дії, а також алкоголізм, наркоманія, самогубства [21]. Г. Аванесов розглядає це поняття у більш широкому значенні: “До відхилень у поведінці неповнолітніх належать дії, які не відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам і правилам”, тобто йдеться про порушення будь-яких соціальних норм [1].

Різновидами відхилень у поведінці молодших школярів від морально-правової норми можна вважати такі:

·        відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з соціальною дезадаптацією;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з адиктивною діяльністю;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з делінквентною діяльністю;

·        відхилення у поведінці у зв’язку з кримінальною діяльністю.

Відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. У сучасних умовах в Україні особливої гостроти набуває проблема збільшення кількості соціальних сиріт. Це діти, батьки яких відмовилися від виконання батьківських обов’язків (соціальні сироти), 10% - біологічні сироти, які втратили батьків внаслідок трагічних обставин.

Соціальна сирота - це дитина, що має біологічних батьків, які з різних причин не займаються її вихованням і не доглядають її. Сучасні дослідження свідчать про так зване вимушене соціальне сирітство, коли школа чи сім’я “виштовхують” неповнолітніх на вулицю. Тому соціальне сирітство було віднесено нами до категорії соціальних відхилень.

Назвати всі причини появи соціального сирітства досить важко, оскільки це багатогранна проблема, яку досліджують вчені різних галузей і спеціальностей і яка на сьогоднішній день залишається ще маловивченою. Але на сучасному етапі розвитку суспільства передусім виділяється чотири негативні чинники, які є джерелом поповнення соціального сирітства. По-перше, це зростаюча кількість відмов батьків (частіше матері) від утримання та виховання своїх дітей.

Іншою причиною зростання соціального сирітства є примусове позбавлення батьків їх батьківських прав із метою захисту інтересів неповнолітніх. Головним чином це відбувається з неблагополучними сім’ями, де батьки є хронічними алкоголіками чи наркоманами, ведуть аморальний спосіб життя, жорстоко поводяться зі своїми дітьми, зловживають батьківськими правами. Третя причина зумовлена передчасною смертю батьків унаслідок автомобільної аварії, катастрофи на виробництві, стихійного лиха, хвороби. Наступною причиною є відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі або їх перебування під вартою в період слідства у зв’язку зі скоєними злочинами.

Для дітей-сиріт в Україні традиційною виховною моделлю тривалий час були школи-інтернати. Але вчені виявили специфічні особливості розвитку інтелектуальної, мотиваційної і поведінкової сфер особистості у вихованців дитячих будинків. Дослідження 8 тисяч дітей-сиріт у школах-інтернатах, проведені Українським державним центром соціальних служб для молоді, довели:

·        Неповнолітні цієї категорії, як правило, “важкі”, але вони готові йти на контакт із дорослими-друзями.

·        Для таких дітей є характерними одноманітність та регламентованість у стосунках, негативна спрямованість до соціального досвіду, опір педагогічним впливам.

·        Відсутність безпосереднього спілкування з великою кількістю людей призводить до психологічної та духовної самотності, замкненості.

·        Обмеженість сфери вибору друзів - спілкування тільки в рамках школи-інтернату, що в більшості випадків ускладнює встановлення зв’язків з ровесниками з благополучних сімей.

Отже, інтернати вже не спроможні в повному обсязі виконувати функції підготовки дітей до дорослого життя. Тому сьогодні активізують свою роботу соціальні заклади нового типу: центри соціальної реабілітації, дитячі будинки сімейного типу, центри вільного проживання, соціальні притулки. Так, в Україні діє 85 дитячих будинків сімейного типу, де виховується понад 900 неповнолітніх.

Відхилення у поведінці у зв’язку з соціальною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Соціальна дезадаптація об’єднує різні соціальні порушення, які виникають у дітей внаслідок непристосованості до складних соціальних умов їх життєдіяльності та розвитку. Ми погоджуємося з думкою А. Міллера про те, що дезадаптація призводить до порушення соціально-позитивних зв’язків та відношень і, як наслідок, відбувається десоціалізація особистості неповнолітніх [61].

У науковій педагогічній літературі існує багато термінів, які характеризують соціально дезадаптованих дітей, зокрема, це недисципліновані, важкі, важковиховувані, соціально-занедбані діти та діти з асоціальною поведінкою. Не дивлячись на деякі відмінності у визначенні цих понять, вчені схиляються до думки, що у всіх цих випадках поведінка таких неповнолітніх не відповідає прийнятим у суспільстві нормам і правилам.

Термін “важковиховуваність”, на думку Н. Максимової, найкраще відображує зміст процесу соціальної дезадаптації особистості і поєднує в собі три поняття: педагог, дитина та їхня взаємодія. Неповнолітні стають важковиховуваними внаслідок недостатнього засвоєння позитивного соціального досвіду. Такі школярі не піддаються педагогічним впливам дорослих. Водночас, за дослідженнями Н. Максимової, не всі неповнолітні, які чинять опір педагогічним впливам та порушують норми поведінки (тобто зо всіма ознаками є соціально дезадаптованими), належать до категорії важковиховуваних. І далеко не завжди частота негативних виявів, їх демонстративність та яскравість визначають ступінь важковиховуваності учня [57].

Сучасною структурованою класифікацією соціально дезадаптованих неповнолітніх, на нашу думку, є класифікація Н. Максимової, у якій типи “важких” дітей залежать від детермінант соціальної дезадаптації:

·        неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (педагогічна занедбаність);

·        неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуація характеру, емоційна нестійкість);

·        неповнолітні, у яких опірність педагогам і батькам викликана невмілими виховними діями (ситуативна важковиховуваність);

·        неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам викликана функціональними новоутвореннями особистості (власне важковиховуваність).

В. Оржеховська дала обґрунтоване визначення поняття “важковиховувані неповнолітні”. Це така категорія учнів, у яких під впливом несприятливих для їхнього розвитку негативних чинників відбуваються порушення моральних ставлень до навчання та норм поведінки, зниження або й втрата почуття відповідальності за свої вчинки [65].

Дослідниця виділяє такі типи важковиховуваних неповнолітніх:

·        Пасивно-позитивний, або ж конфліктно-ситуативний з переважною пози-тивною спрямованістю. Такі діти розуміють, що асоціальна поведінка існує, але змінювати її не збираються.

·        Байдуже-нестійкий, або ж неврівноважено-ситуативний з незначною негативною спрямованістю. Такі учні ставляться до асоціальної поведінки байдуже, зрідка роблячи те саме.

·        Пасивно-негативний, або нестійкий з переважальною негативною спрямованістю. Такі діти негативно ставляться до асоціальної поведінки і пасивно до тих, хто має відхилення в поведінці.

·        Активно-негативний, або стійкий з негативною спрямованістю. Такі діти не бажають боротися з відхиленнями в поведінці.

Відхилення у поведінці, пов’язані з адиктивною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що складність та історична новизна завдань, які вирішує країна сьогодні, потребують від її громадян високої соціальної активності, уміння дотримуватися законів і норм цивілізованого суспільства. Особливо актуальними є питання зміцнення дисципліни, правопорядку та законності. Але соціально-економічні проблеми сьогодення та пов’язані з ними зростання тенденцій, що існують у поведінці людей, зумовлюють актуалізацію адиктивної діяльності дітей молодшого шкільного віку (від англійського слова addiction - “шкідлива звичка”).

Виявами адиктивної поведінки серед молодших школярів є вживання алкоголю, наркогенних речовин, тютюнопаління. Сьогодні надзвичайно гостро постає проблема росту дитячого алкоголізму. Із соціальної точки зору алкоголізм - це різновид адиктивної поведінки, що характеризується патологічним потягом до спиртних напоїв і як наслідок - соціальною деградацією особистості.

Медичні обстеження виявили, що алкоголізм не передається генетично, передається лише схильність до вживання алкоголю, яка формується під дією негативних чинників соціального середовища. М. Галагузова виділяє такі типи сімей, у яких неповнолітні діти починають вживати спиртні напої частіше, ніж в інших сім’ях:

·        Сім’ї зі стійкими конфліктами між її членами, коли стосунки будуються за типом суперництва, ізоляції, невротичного доповнення.

·        Десоціалізовані сім’ї, в яких батьки ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, вживають наркотики, мають низьке матеріальне забезпечення, не дотримуються санітарно-гігієнічних вимог, не займаються організацією домашнього побуту.

У дітей із таких сімей формуються почуття провини, замкнутість, занижена самооцінка, спостерігаються вияви тривожності, невпевненості в собі, що є основою девіантної поведінки, однією з форм якої є адиктивна поведінка.

Одним із виявів адиктивної поведінки є наркоманія - хворобливий психічний стан, який зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркогенними речовинами, і характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Дані статистики засвідчують, що в Україні сьогодні нараховується 68 тисяч хронічних наркоманів, серед них майже 5 тисяч неповнолітніх; кількість токсикоманів визначається десятками тисяч. Дослідження, проведені центрами соціальних служб для молоді, виявили такі причини вживання наркотиків:

) провокації друзів - 62%,

) обставини життя (відсутність інтересу в житті, бажання забути проблеми, погані стосунки з батьками, від нудьги) - 52%,

) для задоволення - 44%,

) бажання отримати “кайф” - 45%,

) цікавість - 37%,

) нав’язлива ідея, нездатність зупинитися - 5%,

) вживання за компанію, тому що “вживають всі” - 26% [69].

Корекційна робота з молодшими школярами, що мають адиктивну поведінку, керується відповідною нормативно-правовою базою, зокрема Конституцією України, Національною програмою “Діти України”, Національною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства (від 15.09.1999 р., №1697), Програмою профілактики ВІЛ/СНІДу та наркоманії на 2001-2003 роки (від 11.07.2001 р., №790).

Відхилення у поведінці, пов’язані з делінквентною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що за умови несвоєчасної корекційної роботи соціальна дезадаптація та адиктивна поведінка можуть перетворитись у делінквентну поведінку - асоціальну поведінку неповнолітніх, яка не відповідає загальноприйнятим у суспільстві правовим нормам. Термін “делінквент” походить від латинського слова delictum, що означає будь-яке правопорушення, тобто вчинення дії, що суперечить закону. Означена дефініція широко вживається за кордоном, зокрема у Англії та США, у значенні “правопорушник” (від латинського delinquens - той, що вчиняє провину) [78].

Аналіз наукової літератури свідчить, що сьогодні не існує чіткого визначення поняття делінквентної поведінки. Н.Левіна стверджує, що це такий вид девіантної поведінки, який перешкоджає нормальному розвитку неповнолітніх та об’єднує в собі не лише правопорушення, а й злочини, передбачені кримінальним кодексом [89].

Сучасні науковці вважають делінквентність сукупністю протиправних вчинків чи злочинів, які не відповідають формально зафіксованим юридичним нормам, виконання яких гарантовано державою [77]. Ми дотримуємося погляду Д. Кассебаума, який вважає, що діти-делінквенти є “певною групою неповнолітніх віком від 7 до 16 років, які здійснюють такі вчинки, що у випадку здійснення їх дорослими розглядаються як злочини”.

Ураховуючи дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо делінквентну поведінку як асоціальну поведінку, різновид девіантної поведінки, що не передбачає притягнення до кримінальної відповідальності внаслідок невеликої суспільної небезпеки скоєних правопорушень та недосягнення дитиною віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Проблема делінквентної поведінки неповнолітніх досліджувалася вченими протягом тривалого періоду часу. Зокрема, психолого-педагогічний аспект проблеми вивчали В. Бочкарьова, З. Зайцева, І. Козубовська, Т. Титаренко та ін.[35]. Вивченням медико-біологічного аспекту займалися М. Буянов, В. Лебединський, О. Селецький, С. Тарарухін та ін.. Питання профілактики делінквентної поведінки неповнолітніх розглядали Є. Драніщева, В. Оржеховська, Г. Пономаренко, М. Фіцула та ін.

Значне місце у своїх працях учені приділяють дослідженню причин появи делінквентної поведінки у неповнолітніх. Вони підкреслюють, що джерела виникнення цієї форми девіантної поведінки слід шукати ще в ранньому дитинстві, коли дитина починає формуватися як особистість. На думку Д. Дріля, дитина вже в три роки може мати схильність до делінквентної поведінки, що виявляється у вигляді “поганих зачатків, які, поступово розвиваючись у цьому напрямі, дадуть гіркі плоди” [30].

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що головними детермінантами появи делінквентної поведінки молодших школярів є негативний вплив соціального середовища, соціальних умов життя. Так, за матеріалами науково-практичної конференції “Закон і підліток” на обліку в органах внутрішніх справ перебуває понад 28 тисяч батьків, які негативно впливають на виховання дітей, та 65 тисяч осіб, які систематично вчиняють правопорушення у сфері сімейно-побутових відносин [37].

Учені, які досліджують проблему неповнолітніх правопорушників, дійшли висновку, що не всі діти мають однаково сформовану протиправну спрямованість та викривлені антисуспільні уявлення про норми моралі і права. Так, Г. Міньковський виділяє чотири види неповнолітніх правопорушників залежно від ступеня протиправної спрямованості:

·        Неповнолітні з кримінальною спрямованістю. Для них є характерними агресивність, жорстокість, наявність примітивних потреб. Такі діти в основному є організаторами та активними учасниками правопорушень.

·        Негативна спрямованість особистості. Такі діти мають адиктивну поведінку і правопорушення скоюють, “пливучи за течією”.

·        Нестійка особистісна спрямованість. Правопорушення неповнолітні скоюють внаслідок наслідування.

·        Позитивна спрямованість. Такі діти скоюють правопорушення випадково, внаслідок необдуманих дій.

Бачимо, що значна кількість неповнолітніх має нестійку або позитивну спрямованість, тобто їхня асоціальна поведінка пов’язана з дефектами емоційно-вольової сфери, що виявляється в емоційній нестійкості, відсутності стійкого опору негативним зовнішнім чинникам.

Ми вважаємо, що найбільш обґрунтованою є класифікація Л. Грищенка та Б. Алмазова, у якій враховано не лише вікові особливості правопорушників, а й тяжкість скоєних злочинів:

·        неповнолітні злочинці, які порушили кримінальний кодекс у віці, з якого передбачена кримінальна відповідальність;

·        діти з делінквентною поведінкою, проступки яких не мають протиправного змісту (втеча з дому, азартні ігри і т.д.) або скоєні у віці, з якого не передбачено притягнення до кримінальної відповідальності;

·        інші неповнолітні, проступки яких виходять за межі дитячих пустощів.

Виявами девіантної поведінки молодших школярів є:

·        агресивно-насильницька поведінка, яка спрямована проти особистості людини і поєднує приниження гідності інших людей, бійки, підпали, вияви садизму, хуліганство, нанесення тілесних пошкоджень;

·        корислива поведінка, що поєднує дрібні крадіжки, вимагання, викрадення автотранспортних засобів, тобто дії, що передбачають швидке матеріальне збагачення;

·        незаконне виготовлення, придбання, зберігання та продаж наркогенних речовин.

Несвоєчасно та неефективно проведена рання корекційна робота призводить до того, що неповнолітні правопорушники перетворюються в злочинців. Важливою у контексті нашого дослідження є думка М. Гернета про те, що суспільство залишається в боргу перед тими, кого воно “починає усовіщати тільки біля підніжжя ешафоту, годувати тільки в тюрмах, виховувати у виправних колоніях, кому воно починає говорити слова обов’язку тільки за високими стінами тюрми, під охороною тюремної варти” [36].

Педагогічна корекція правопорушень є складовою частиною виховної роботи з неповнолітніми, сферою формування їх особистості, розвитку їх інтересів, здібностей, активної пізнавальної і трудової діяльності, а також продовження позашкільної роботи. Для одержання позитивних результатів вона повинна бути невід’ємним компонентом і необхідною ланкою цілісного безперервного процесу виховання - у школі, сім’ї, позашкільному середовищі. Також невід’ємною частиною цієї системи роботи повинна бути виховна робота з тими, хто складає найближче оточення дітей: батьками, іншими родичами, друзями. Під час проведення такої роботи повинні враховуватись індивідуальні та вікові особистості дітей, мікроклімат сім’ї, різноманітність запитів і інтересів як сім’ї в цілому, так і кожного її члена зокрема. Окрім цього, необхідний диференційований підхід до змісту, форм і методів корекційної роботи з неповнолітніми.

Для роботи з дітьми у школах створюються гуртки. Гурток - це вільне об’єднання дітей і педагогів на основі спільної захопленості конкретним видом діяльності, мета якого - задоволення і розвиток творчих здібностей дітей, їх духовно-моральне збагачення.

У гуртки, як правило, об’єднуються діти одного віку, хоч і з різним рівнем підготовки, з установкою на конкретні творчі досягнення у спільній з педагогом діяльності. Гурток - це ще й місце об’єднання дітей на основі спільних соціальних переживань, співпричетності до чогось дуже важливого і значного для них.

Відхилення у поведінці, пов’язані з кримінальною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. За своїм змістом, характером і спрямованістю вона є асоціальним явищем, що полягає в скоєнні злочинів неповнолітніми, які досягли віку, з якого починається кримінальна відповідальність.

Актуальними для нашої наукової роботи є результати соціальних досліджень центрів соціальних служб для молоді на тему “Злочинність очима підлітків”, метою яких було з’ясування рівня усвідомлення неповнолітніми деяких проблем кримінальної поведінки та шляхів її розв’язання. У результаті досліджень було виявлено, що неповнолітні недостатньо володіють нормами кримінального кодексу України.

Серед проблем, які хвилюють сьогодні дітей та детермінують появу кримінальної поведінки, виділяються:

) відсутність позитивно сформованої мети в житті,

) недостатня кількість грошей,

) відсутність взаєморозуміння з батьками,

) відсутність вірних друзів [82].

У кожному місті різними службами для неповнолітніх створюються та впроваджуються в життя програми корекції кримінальної поведінки. Так, у Луганську на базі обласного центру соціальних служб для молоді з 1998 року діє програма “Правове виховання”, яка передбачає організацію комплексної роботи з корекції правопорушень і злочинності в молодіжному середовищі, попередження девіантної поведінки неповнолітніх, проведення комплексу заходів з правового виховання. У рамках програми проводяться науково-практичні конференції з питань подолання правопорушень та підвищення рівня правової культури. Спільно з працівниками кримінальної міліції проводяться рейди в неблагополучні сім’ї та рейди з метою виявлення бездоглядних дітей [82].

Таким чином, здійснений нами теоретичний аналіз вказаної проблеми дозволяє зробити висновок про те, що девіантна поведінка молодших школярів являє собою складне соціально-педагогічне явище. Його основою є відхилення у поведінці дітей молодшого шкільного віку від освітньо-виховних та морально-правових норм.

За своїм змістом і характером девіантна поведінка молодших школярів має певні особливості і свідчить про існування різних видів відхилень. До основних видів девіантної поведінки учнів віднесено ті, що характеризують негативні відхилення від освітньо-виховної та морально-правової норми. У зв’язку з цим педагогічною увагою мають бути охоплені такі різновиди девіантної поведінки молодших школярів, що пов’язані з припиненням навчання у школі, шкільною дезадаптацією, педагогічною занедбаністю, соціальним сирітством, соціальною дезадаптацією, адиктивною, делінквентною та кримінальною діяльністю.

.2 Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів та шляхи її корекції

Актуальною проблемою, з якою все частіше зустрічаються батьки, вихователі дитячих колективів, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, організатори дитячих осередків, працівники правоохоронних органів, є ріст девіантної поведінки серед учнів молодшого шкільного віку. На жаль, цій проблемі не приділяється достатня увага в психолого-педагогічній літературі, хоча вона є надзвичайно важливою і потребує свого розв’язання. Адже саме в цьому віці закладаються основні стереотипи поведінки людини. Водночас виявлення основних чинників детермінації девіантної поведінки в молодших школярів допомагає не тільки пояснити причини негативних відхилень у їх поведінці, а й з’ясувати шляхи корекції девіантної поведінки учнів початкових класів.

Ураховуючи значущість цього питання, у дослідженні було визначено наступні завдання:

1.      На основі аналізу результатів теоретичних досліджень виділити основні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів.

2.      Обґрунтувати необхідні шляхи корекції девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку.

Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке набуває в сучасних умовах організації виховної роботи актуального характеру. Адже за віковою періодизацією, прийнятою педагогами і психологами, молодшим шкільним віком називається час життя дітей від шести до десяти років. У цей період у дітей відбувається процес адаптації до соціальних умов узагалі та шкільного життя зокрема. У молодшому шкільному віці закладається та формується вміння вчитися, соціальна пристосованість, вищий рівень довільної поведінки тощо. Саме тому період молодшого шкільного віку відіграє винятково важливу роль у формуванні соціально значущої поведінки дітей та корекції девіантної.

Зазначимо, що учні молодшого шкільного віку виявляють ще недостатню готовність протидіяти негативним чинникам соціального життя, підпадають під їх вплив, виявляють схильність до девіантної поведінки. Про це писав В. Сухомлинський, підкреслюючи, що існує декілька причин появи дітей з відхиленнями в поведінці: несприятлива спадковість, незадовільний стан здоров’я, складні сімейні стосунки, збіднене духовне життя, неправильне виховання.

Аналіз педагогічних поглядів з проблеми корекції девіантної поведінки учнівської молоді дає підстави стверджувати, що означена проблема досліджувалася на всіх етапах розвитку суспільства. Найпоширенішим для більшості дослідників було усвідомлення девіантної поведінки як прагматичного ставлення дитини до соціального і природного середовища. У педагогічній науці існували різні погляди щодо визначення детермінант девіантної поведінки учнівської молоді, які можна об’єднати у три основні групи:

·        причини, пов’язані з особливостями психічного розвитку дитини;

·        причини, пов’язані з особливостями виховання у сім’ї;

·        причини, пов’язані з особливостями навчально-виховного процесу.

Здійснений нами аналіз наукової літератури у галузі психології, соціології, дефектології, психофізіології, криміналістики, педагогіки дозволив виділити основні чинники детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку. До них віднесено біологічні, психологічні, соціальні, педагогічні та кримінальні чинники. Зрозуміло, що кожний із них має складну структуру, знаходиться у відповідному ієрархічному взаємозв’язку та потребує ретельного аналізу з погляду нейтралізації його деструктивного впливу на процес розвитку дитини (рис. 2).

Біологічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. На поведінку дитини значний вплив має фізичне і психічне нездоров’я, а також протиріччя між рівнем її домагань та можливостями їх реалізації. За результатами досліджень медиків і психологів, серед молодших

школярів відсоток дітей з невротичними відхиленнями більший, ніж серед дошкільників, а в десятирічному віці кількість нервових дітей досягає 56% [57]. Серед нервово-психічних захворювань найпоширенішими в молодших школярів є три види неврозів:

·        істерія;

·        неврастенія;

·        невроз нав’язливих станів.

Кожен з них виникає за певного типу вищої нервової діяльності і темпераменту.

Уже з перших днів навчання в першому класі привертають увагу непосидючі, надзвичайно активні, метушливі діти, які не здатні навіть деякий час зосередити на чомусь увагу. Така поведінка є характерною для молодших школярів із синдромом гіперактивності. Оскільки такі відхилення характеризуються відсутністю стійкої уваги, їх часто називають синдромом дефіциту уваги [34].

Рис. 2. Основні чинники детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку

Вчені виділяють такі вияви синдрому дефіциту уваги в молодших школярів:

·        неспокійні рухи рук і ніг;

·        невміння спокійно сидіти на місці;

·        швидке відволікання на сторонні подразники;

·        нетерплячість, невміння дочекатися своєї черги під час гри або в різних ситуаціях у колективі;

·        невміння зосередитися: на питання така дитина відповідає, не дослухавши його до кінця;

·        труднощі під час виконання запропонованих завдань;

·        мінімальне зосередження уваги під час ігор або виконання завдань;

·        швидка зміна однієї незакінченої справи на іншу; з) невміння гратися спокійно;

·        балакучість;

·        зважання іншим;

·        нездатність слухати те, що дитині говорять;

·        постійне розгублювання шкільного приладдя, іграшок;

·        здатність до небезпечних дій.

Гіперактивні молодші школярі у колективі однолітків виділяються неуспішністю в навчальній діяльності і труднощами в спілкуванні з дітьми та дорослими.

На основі теоретичного аналізу результатів дослідження зазначеної проблеми можна виділити чинники впливу на девіантну поведінку учнів, які охоплюють як внутрішню, так і зовнішню сфери:

·        біологічну (морфофізіологічні показники: ріст та вага тіла, нервово-м’язовий апарат, серцево-судинна система, внутрішньочеревний розвиток, порушення ендокринної системи);

·        неврологічну (структурно-функціональна будова мозку, його вікова специфіка діяльності);

·        етнічну (риси характеру; генетична спадковість: темперамент, захворювання, здібності; види поведінки, притаманні національній спільноті);

·        психічну (рівень розвитку компонентів - когнітивного, мотиваційного, емоційно-вольового та поведінкового).

Зовнішні чинники складаються з трьох сфер:

·        соціальної (рівень міжособистісних стосунків “дитина-батьки”, “дитина-вчитель”, “дитина-дитина”, “батьки-вчитель”);

·        економічної (добробут сім’ї, ставлення до матеріальних цінностей);

·        трудової (рівень сформованості працездатності та працелюбності).

Психологічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що вступ дитини до школи, висунення нових вимог до неї призводить до розвитку в учнів дидактогеній (від грецького didaktikos - повчальний, genos - походження) - порушень психічної діяльності учня, викликаних неправильними виховними діями вчителя. Гримання, погрози та образи призводять до виникнення в дитини стану загальмованості - мимовільного захисту організму з метою недопущення продовження дії, руйнівної для психіки. Повторення таких стресових для школяра ситуацій закріплює зазначену реакцію на зауваження та різке звернення педагога. Поряд зі станом загальмованості в молодшого школяра формується звичка до відмови від розумових зусиль. Тому в неосвічених вчителів складається враження, що дитина розумово відстала.

В останні роки зростає кількість молодших школярів з порушеннями емоційно-вольової сфери. До них належать:

·        негативізм - немотивований і нерозумний опір дитини впливу навколишніх людей;

·        свавілля - дії молодшого школяра, що суперечать вимогам, порадам старших;

·        неслухняність (витівки, пустування, проступки) - психічний стан, який полягає в протидії без видимих та чітких мотивів усім виховним нормам;

·        агресія (у молодших школярів частіше зустрічається вербальна агресія) - вживання образливих, брутальних слів;

·        інфантилізм - збереження рис характеру, притаманних дошкільному віку;

·        конформність - повне беззаперечне психічне підкорення дорослим і ровесникам.

Особливої гостроти набула проблема збільшення молодших школярів із так званими педагогічними відхиленнями, зокрема педагогічною занедбаністю та шкільною дезадаптацією. Характерною для молодших школярів є рання стадія педагогічної занедбаності.

Дослідник Р. Овчарова в монографії, присвяченій проблемі педагогічної занедбаності молодших школярів, зазначає, що такі діти, як правило, соціально непристосовані, недовірливі, надміру образливі, мають занижену самооцінку. Їхня поведінка характеризується негативізмом, егоцентризмом, упертістю [47].

Педагогічно занедбані молодші школярі виділяються серед інших дітей нестійкістю уваги, швидким виснаженням, змінами настрою, відсутністю рішучості, низьким рівнем самостійності. Такі діти болісно переживають невдачі, важко адаптуються до нових умов. У стосунках із дорослими занедбані школярі сором’язливі, боязливі, вразливі до погроз. Вони легко втрачають контроль над поведінкою, їх постійно переслідує передчуття невдачі; діти завжди мають поганий настрій. Така дитина намагається компенсувати недостатність уваги до себе агресивністю, схильністю до ризикованих вчинків із метою привернути до себе увагу. У більшості випадків такі діти вважають себе нерозумними, поганими учнями, яких ніхто не любить і не поважає. Такі відчуття підвищують тривожність, знижують рівень домагань дітей.

Накопичення в дитини негативних емоцій призводить до порушення її душевної рівноваги, що виявляється в пригніченості, апатичності, плаксивості, дратівливості, немотивованих страхах, тривожності в одних дітей та розгальмуванні, підвищеній руховій активності, некерованості в інших. Такі стани молодшого школяра зумовлюють появу протидії педагогічним впливам - девіантної поведінки.

Сьогодні непокоїть збільшення соціально дезадаптованих дітей. Соціально дезадаптованою поведінка молодшого школяра стає в тому випадку, коли дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися щодо зразків поведінки та вимог педагога (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум у цілому), тобто коли порушується процес соціалізації. Найчастіше в дітей молодшого шкільного віку формується початкова стадія соціальної дезадаптації - важковиховуваність.

За дослідженнями Н. Максимової, важковиховуваність молодших школярів зумовлена:

·        несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (психогенна шкільна дезадаптація);

·        особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуації характеру, емоційна нестійкість);

·        невмілими виховними діями батьків (ситуативна важковиховуваність).

Дослідження свідчать, що перші ознаки важковиховуваності з’являються в дітей ще в дошкільному віці. Тому закономірно, що, прийшовши до школи, така дитина відразу потрапляє в нерівні умови зі своїми однокласниками. За даними В. Оржеховської, виражені форми важковиховуваності спостерігаються в 6-8 % першокласників, а в третіх класах їх число зростає до 10-12%.

Соціальні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Ми погоджуємося з думкою Р. Овчарової про те, що шкільна дезадаптація молодших школярів є наслідком тривалого, несприятливого для розвитку особистості стану дитини, який пов’язаний із недостатнім, суперечливим або негативним впливом на неї соціального мікросередовища (зовнішні обставини) у поєднанні з внутрішніми установками. У своїх працях дослідниця дала якісні характеристики середовища та можливі позиції в ньому молодшого школяра на всіх етапах його соціалізації (у сім’ї, школі). Несприятливими для розвитку особистості дитини є поєднання негативного ставлення до неї педагогів і батьків, авторитарного стилю навчання і виховання в сім’ї та школі із бездіяльністю (гіперзалежністю, нестійкістю, поступливістю) школяра або опором (гіпернезалежністю, негативізмом, упертістю, важковиховуваністю) виховним впливам.

Останнім часом у країні спостерігається зростання кількості безпритульних, соціально дезадаптованих, із виявами адиктивної та делінквентної поведінки дітей молодшого шкільного віку. За дослідженнями В. Оржеховської в Україні з 200 тисяч безпритульних неповнолітніх кожна п’ята дитина - учень початкових класів [64].

Соціальні кризи, деформація суспільної свідомості в Україні дали поштовх такому явищу, як соціальне сирітство молодших школярів. Варто зазначити, що на сьогоднішній день у країні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як “бездоглядні”, “бездомні”, “безпритульні”, “діти вулиці”, “діти, позбавлені батьківського піклування”.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

·        дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

·        дітей, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань щодо них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі на вулиці;

·        дітей-вихованців інтернатів та притулків.

Результати досліджень феномена соціального сирітства, що провів Український інститут соціальних досліджень, досвід роботи притулків, соціальних служб для молоді з дітьми-сиротами дають підстави виділити групу “дітей вулиці” та детермінанти їх появи, до яких належать:

·        безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання у зв’язку із втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім’ї; діти, яких вигнали з дому батьки;

·        бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але змушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

·        діти-втікачі з виховних установ - це діти, які зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

·        діти-втікачі з зовні благополучних сімей - це діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями в психічному розвитку;

·        діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - це діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з девіантною поведінкою.

Зазначимо, що в молодших школярів, які проживають у школах-інтернатах, переважають обмежені мотиви, які безпосередньо пов’язані зі щоденною діяльністю: із дотриманням розпорядку, правил поведінки, тоді як у дітей цього ж віку, які проживають у сім’ях, мотиви діяльності й спілкування значно різноманітніші. Така обмеженість мотиваційної сфери зумовлена перебуванням дітей в дитячих будинках та недостатнім спілкуванням з дорослими, що призводить до появи різних конфліктних ситуацій у системах “дитина-дорослий”, “дитина-колектив” і виявів девіантної поведінки [82].

Отже, причини актуалізації проблеми соціального сирітства, безпритульності молодших школярів можна об’єднати в декілька блоків:

·        погіршення матеріального добробуту значної частини населення України. За даними Українського інституту соціальних досліджень, близько 70% сімей самоідентинфікують рівень свого матеріального добробуту “нижче середнього”;

·        збільшення кількості дітей, які не бажають відвідувати школу;

·        економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих, зокрема залучення до жебракування, злодійства, шахрайства тощо;

·        зменшення відповідальності батьків за утримання та виховання дітей, послаблення виховної функції сім’ї; жорстоке поводження з дітьми в сім’ях;

·        загострення протиріч і конфліктів між дітьми і батьками;

·        послаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем проживання або навчання;

·        пропаганда засобами масової інформації насильства та “легкого життя”.

Зазначимо, що явище соціального сирітства ще не достатньо вивчене, а в суспільстві не сформоване адекватне ставлення до нього.

Педагогічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. У психолого-педагогічній теорії та практиці стосовно молодших школярів значної актуальності набув термін “шкільна дезадаптація” - відхилення, які виникають у поведінці дітей унаслідок впливів шкільного середовища. У практиці роботи школи шкільною дезадаптацією називають будь-які труднощі, відхилення, які виникають у дитини під час шкільного життя. Вчені, досліджуючи це відносно нове поняття в науці, намагаються виділити педагогічні чинники, які провокують появу шкільних відхилень у молодших школярів.

На думку В. Базарного, появі шкільної дезадаптації сприяють в першу чергу такі недоліки навчально-виховного процесу:

·        звичне для школи сидіння за партами в неприродно напруженому стані. Дослідження довели, що за таких умов уже через 10-15 хвилин молодший школяр відчуває ті ж нервово-психічні навантаження, що й космонавти під час зльоту;

·        відсутність у навчально-виховному процесі природних стимулів і переважання приміщень закритого типу, обмеження простору. За цих умов відбувається згасання процесів емоційно-чуттєвого сприйняття світу, пригнічення емоційного стану дітей;

·        вербальний (словесно-інформаційний) принцип побудови навчального процесу, вивчення життя через “світ книг”. Таке сприймання інформації перешкоджає вільному розвитку дитини, реалізації природного потенціалу і призводить до втрати здатності мислити самостійно;

·        поділ на частини матеріалу, що вивчається. Це негативно впливає на цілісне сприйняття і розуміння навколишнього світу;

·        надмірне захоплення методиками інтелектуального розвитку. Світ почуттів і уявлень замінюється штучно створеним світом букв, цифр, позначок, що призводить до пригнічення уяви дитини [9].

У наукових працях М. Безрукого до негативних чинників шкільного середовища, які впливають на формування особистості молодшого школяра, віднесено стресову тактику авторитарної педагогіки; інтенсифікацію навчального процесу; невідповідність програм і технологій процесу навчання індивідуальним і віковим особливостям учнів; недостатнє розуміння педагогами проблеми розвитку дитини та охорони її здоров’я; педагогічну неосвіченість батьків.

У найбільш несприятливе становище потрапляють молодші школярі, які схильні до девіантних виявів у поведінці, так звані “діти ризику”. До педагогічних чинників, які детермінують появу шкільної дезадаптації в дітей ризику, належать:

·        невідповідність шкільного розпорядку і санітарно-гігієнічних умов навчально-виховного процесу психофізіологічним особливостям дітей ризику;

·        невідповідність темпів навчальної роботи на уроці можливостям дітей;

·        екстенсивний характер шкільних навантажень;

·        переважання негативного оцінкового стимулювання;

·        конфліктні стосунки в сім’ї, що виникають унаслідок шкільних невдач дітей.

Отже, аналіз сутності шкільної дезадаптації свідчить, що джерелом її появи є шкільне середовище, вимоги, які воно ставить перед учнем та неможливість їх виконати без особистісних втрат. Тобто шкільна дезадаптація молодших школярів - це порушення (або неможливість створення) рівноваги, гармонійних відносин між дитиною і шкільним середовищем, внаслідок чого страждає дитина.

Досліджуючи проблему делінквентної поведінки молодших школярів, Л. Аувяерт виявив, що процес засвоєння правових норм дітьми складається з чотирьох компонентів: поінформованості про норми та розуміння їх змісту, ототожнення своєї поведінки із нормами, бажання дотримуватись норм, можливості реалізувати норму [5]. Отже, ціннісно-нормативні уявлення поєднують когнітивні (знання), афективні (відношення) та вольові поведінкові компоненти. При цьому делінквентна поведінка молодших школярів може детермінуватися недоліками системи внутрішньої регуляції.

За даними А. Махсми, вченими було виділено фактори ризику, які впливають на появу делінквентної поведінки у молодших школярів:

·        недоліки сімейного виховання: жорстока дисципліна в сім’ї, суворе ставлення батьків до своїх дітей, невиконання батьківських обов’язків щодо виховання дітей. Так, 55% досліджуваних ним молодших школярів (дітей 8 років), які не отримали повноцінного сімейного виховання, згодом стали злочинцями;

·        гіперактивність, яка є характерною для дітей 5-8 років, тісно пов’язана з делінквентною поведінкою і має тенденцію до виявів у підлітковому віці;

·        прагнення прославитися. Ризик, на який ідуть діти віком 8-10 років, на думку батьків, впливає на кримінальну поведінку в дорослому віці. Так, 57% “зухвалих” дітей пізніше були засуджені;

·        низький інтелектуальний розвиток. За дослідженнями британських учених, діти з коефіцієнтом розумового розвитку 88 балів при нормі 101 у майбутньому стали злочинцями-рецидивістами (скоїли понад чотири злочини);

·        освіта. Неуспішність у школі, небажання вчитися є передумовою появи делінквентної поведінки;

·        вплив ровесників. На думку вчених, дружні стосунки з ровесниками-правопорушниками призводять до формування в дитини протиправної поведінки;

·        зловживання наркотиками та алкоголем.

·        матеріально-побутові обмеження. Кількість правопорушень прямопропорційна соціальному класу та побутовим умовам дітей [37].

Як свідчать наукові результати, незначні відхилення в розвитку дитини педагоги досить часто взагалі не виявляють або невірно розуміють. Тому перехід до більш складних видів навчальної діяльності призводить до появи у неї значних труднощів. Лише своєчасне виявлення та вірне тлумачення відхилень, які виникають у дитини, сприятимуть проведенню ефективної корекційної роботи і вирішенню можливих навчально-виховних проблем.

Зазначимо, що корекційна робота з молодшими школярами передбачає тісну співпрацю вчителів та вихователів. Педагоги зазвичай недостатньо диференціюють причини неуспішності і недисциплінованості учнів, використовують застарілі засоби виховання, які не впливають на фактори детермінації девіантної поведінки учнів. Це призводить до подальшого розвитку негативних поведінкових відхилень.

На думку сучасних науковців, одним з основних чинників, що веде до появи тих чи інших відхилень у поведінці дитини, є недосконалість людських взамовідносин у першому в її житті колективі - сім’ї.

Недоліки шкільного та сімейного виховання, як правило, призводять до того, що окремі діти “випадають” із загальної системи виховного процесу, не сприймають належним чином виховний вплив педагогічного колективу, і, як наслідок, відстають у своєму інтелектуальному і моральному розвитку.

Як свідчать результати проведеного нами дослідження, чинниками детермінації девіантної поведінки у молодших школярів є слабкі педагогічні знання батьків, наявність непедагогічних дій і настанов, які навіть у благополучній сім’ї нерідко діють негативно на виховання дітей. До них належать:

·   переоцінювання батьками справжніх здібностей і сил дитини (“Моя дитина найкраща, найталановитіша за усіх”);

·   сімейне виховання базується на помилковій ідеї: дитинство повинно бути без труднощів та постійних обов’язків (“Устигне напрацюватися, встигне “намучитися”, коли виросте”);

·   надмірне прагнення дорослих все найкраще віддати дитині (“Нам, дорослим, необов’язково споживати фрукти, а дитині потрібні вітаміни”);

·   помилкова думка батьків про те, що виховувати дитину повинна, в першу чергу, школа (“Нам немає коли, тому що ми працюємо”);

·   неправильне ставлення до навчальної діяльності дитини (“Моя дитина розумна, але якщо вона погано вчиться, то у цьому винні вчителі”);

·   вина за аморальність, “білі плями” і недоліки у вихованні перекладаються на школу, неформальне середовище, оскільки “в сім’ї поганому не навчають”.

Як бачимо, причини антипедагогічних настанов полягають передусім у надмірній батьківській любові і відсутності у батьків елементарних психолого-педагогічних знань, бажання розібратись у складному і суперечливому світі дитини.

Ці типові помилки сімейного виховання доповнюються недоліками шкільного середовища:

·   прагнення подолати опір учня педагогічним тиском за допомогою погроз, покарань, скарг батькам;

·   поверхові знання вчителями особливостей школяра, прийняття складності і своєрідності його характеру за девіацію;

·   конфліктні відносини батьків або дитини із педагогами;

·   зловживання мовними методами впливу, невміння використовувати методи переконання, переучування, перебудови характеру та ін.

Криміногенні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. Згідно з результатами психолого-педагогічних та соціологічних досліджень сьогодні в Україні зростає кількість молодших школярів із виявами адиктивної поведінки (вживання алкоголю, тютюнопаління, проба наркотичних і токсичних речовин). Особливо непокоїть вживання алкоголю саме в цьому віці, коли відбувається інтенсивний розвиток організму, формування особистості дитини.

Індивідуально-психологічний рівень групує причини, пов’язані з особливостями психології дитини та власного досвіду. До них можна віднести: прагнення до самоствердження; неадекватна самооцінка; відсутність стійких соціально-позитивних інтересів; неповноцінний спосіб життя і відповідна схильність до його компенсації за рахунок штучної регуляції; наявність патогенних рис характеру: агресивності, впертості, надмірної чутливості, безвідповідальності, імпульсивності; психічні відхилення та хвороби: психопатії; акцентуації характеру: а) нестійкий тип - рівень найбільшого ризику, проявляється в неспроможності дитини до систематичної, наполегливої праці, що вимагає здатності до вольових зусиль, б) епілептоїдний тип - у дітей такого типу дуже швидко формується залежність від наркотичних речовин, в) конформний тип характеризується швидким призвичаєнням до наркотиків, г) астенічний тип - особливістю є вживання наркогенних речовин задля стимулювання настрою, д) шизоїдний тип - наркотики вживаються для покращення емоційного контакту, е) істероїдний тип характеризується стійкою установкою на вживання наркогенних речовин.

Мікросоціальний рівень групує причини, пов’язані з безпосереднім соціальним оточенням дитини:

·        відсутність чи недостатність позитивних взаємостосунків із батьками;

·        неправильна позиція дорослого у вихованні. За дослідженнями А. Капської, найбільш поширеними серед неправильних типів виховання в ситуаціях прояву адиктивної поведінки є: 1) домінуюча гіперпротекція, виховання з підвищеною моральною відповідальністю, виховання за типом кумира сім’ї, що формує в дітей почуття безвідповідальності, пасивності, інфантилізму, агресивності, роздратованості і т.д.; 2) відсутність педагогічних знань у батьків та надмірні покарання дітей. Надмірні покарання призводять до довготривалого психологічного дискомфорту, сприяють розвитку нещирості, замкнутості, хитрощів; 3) домінуюча безкарність дитини, що призводить до безвідповідальності за власні вчинки, інфантилізму, байдужості до себе й оточення; 4) сімейне неблагополуччя заважає наданню дітям дієвої допомоги в навчанні, обмежує їх можливості в контактах із іншими дітьми і т.д.;

·        негативний статус у колективі однолітків;

·        негативний вплив референтної групи, що має вирішальне значення у формуванні особистісних якостей у дітей молодшого шкільного віку.

Макросоціальний рівень об’єднує причини, пов’язані з різними негативними явищами, що відбуваються в суспільстві:

·        відсутність необхідної інформації про наслідки зловживань наркогенними речовинами;

·        соціальні кризові явища суспільства: різке зубожіння населення, втрата життєво важливих людських цінностей; комерціалізація усіх важливих сфер впливу на дитину, відсутність цілісної соціальної політики дитинства, правової і нормативної бази захисту дітей тощо.

Безперечним є той факт, що Україна потрапила у сферу дії міжнародного наркобізнесу, і це теж впливає на динаміку наркотизації суспільства.

Зазначимо, що формуванню наркоманії як хвороби сприяють три основні стани організму молодших школярів:

·        Психічна залежність - хворобливий стан, коли настає потяг до безперервного або періодичного вживання наркотика з метою підняття або зняття психічного дискомфорту.

·        Фізична залежність - перебудова організму у зв’язку з хронічним вживанням наркотика. Вона проявляється інтенсивним фізичним і психічним розладом - абстиненцією (від латинського abstinentia - “стримування”), коли людина перестає вживати наркотик. Зняття такого розладу можливе тільки вживанням більшої дози наркотика.

·        Толерантність (від латинського tolerans - “терпіння”) - коли організм людини звикає до однієї дози наркотика і для одержання ефекту необхідно постійно збільшувати дозу препарату.

Відсутність відповідної корекційної роботи з дітьми молодшого шкільного віку призводить до появи в них делінквентної поведінки. Правопорушення, скоєні молодшими школярами, - це вчинки, що, як правило, не становлять значної суспільної небезпеки, характеризуються примітивністю способів їх вчинення, часто мають чітко виражену “дитячу мотивацію”. Але в цьому віці вони надзвичайно небезпечні тим, що в разі відсутності своєчасної виховної роботи з боку батьків, школи, громадськості, правоохоронних органів можуть набути систематичного характеру, сприяти поглибленню соціальної деформації особистості та перетворитись у кримінальну поведінку.

У процесі вивчення проблеми правопорушень неповнолітніх дослідники виділяють найбільш типові помилки сімейного виховання, що призводять до появи делінквентної поведінки в дітей молодшого шкільного віку:

·        дефіцит позитивного спілкування батьків з дітьми,

·        відсутність у дорослих стійких власних моральних установок,

·        організація життя в сім’ї, яка не сприяє формуванню в дитини моральних звичок,

·        незнання й нерозуміння батьками внутрішнього світу своєї дитини,

·        недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до дітей.

Сутність та шляхи корекції девіантної поведінки молодших школярів. Зазначений вище матеріал переконує в тому, що девіантна поведінка молодших школярів являє собою соціально-педагогічну проблему, яка вимагає свого послідовного й ефективного вирішення. Необхідність своєчасного виправлення відхилень у поведінці дітей усвідомлюється широкою громадськістю: вченими, педагогами, психологами, медиками, працівниками правоохоронних органів. Вони наголошують на тому, що корекція девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку є одним із пріоритетних завдань системи суспільного і сімейного виховання, передбачає внесення відповідних змін у свідомість і поведінку дітей.

Про це, зокрема, пише С. Гончаренко, підкреслюючи, що сьогодні особливої актуальності набувають питання перевиховання дітей та молоді, які виявляють девіантну поведінку. Адже, на думку вченого, перевиховання передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні людської особистості. Провідним механізмом перевиховання має бути переконання дією, тобто шляхом залучення вихованця до активної, значущої для нього і водночас суспільно корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, формування адекватної соціальної спрямованості й відповідних соціально прийнятих зразків поведінки [24].

Як зазначено в українському педагогічному словнику, термін “корекція” (від латинського correctio - “виправлення, поліпшення”) зустрічається, передусім, у спеціальній педагогіці й осмислюється як виправлення (часткове чи повне) вад психічного або фізичного розвитку в дітей, порушення тієї чи іншої психічної функції в дорослих. Конкретна мета й завдання корекції, а також методи і прийоми корекційної роботи визначаються в кожному випадку видом порушення розвитку та індивідуальними особливостями дитини. У спеціальних школах (для глухих, туговухих, з тяжкими розладами мови, сліпих, слабкозорих, розумово відсталих) відповідні дефекту корекційні заходи входять до змісту корекційно-виховної роботи.

Слушним є твердження Н. Палій про те, що корекційна робота розглядається лише в практиці психологічної служби в системі освіти та вікового психологічного консультування [67]. Це пояснюється тим, що традиційно корекція була і залишається прерогативою психології, медицини, дефектології.

Поняття педагогічної корекції вперше було використано в контексті відносно нового напряму наукової діяльності вчених - педагогічної реабілітації. Сутність корекційної роботи полягає в тому, що вона є різновидом експлікаційної допомоги (від латинського explikation - “роз’яснення, тлумачення”) вихованцю з боку вихователя у конкретній діяльності з метою її регулювання.

Важливим для нашого дослідження є визначення Ю. Ковалевською сутності корекції девіантної поведінки молодших школярів як безперервного процесу короткочасних впливів, спрямованих на виявлення, зменшення та подолання негативних відхилень у поведінці учнів.

Складність і багатогранність зазначеної проблеми вимагає залучення до її розв’язання фахівців у галузі не лише психології, дефектології, але й медицини, соціальної роботи, педагогіки, правоохоронної діяльності. Розуміння цього дозволило нам виділити необхідні шляхи забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Соціальне забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів пов’язане зі створенням необхідних умов для життя, розвитку й формування особистості дитини в сім’ї, навчальних закладах інтернатного типу, мікрорайоні, де проживають діти. Одним із головних завдань правоохоронних органів є проведення корекційної роботи з учнями молодшого шкільного віку, які виявляють девіантну поведінку. Як зазначає С. Гончаренко, “іноді внаслідок бездоглядності й негативного впливу середовища педагогічна занедбаність в окремих підлітків набуває такого стійкого й антигромадського характеру, що створює загрозу для всього їхнього розвитку й може стати одним із джерел дитячої злочинності. У таких випадках виникає необхідність “примусового” перевиховання, яке здійснюється в закритих навчально-виховних закладах інтернатного типу, де поряд із загальними засобами і методами виховання використовуються спеціальні засоби педагогічного впливу і створюється особливий педагогічний режим” [24].

Особливе значення у корекційній роботі з молодшими школярами має педагогічне забезпечення цього процесу. Воно передбачає здійснення корекційно-виховної роботи в школі, позашкільних навчальних закладах, а також у дитячих громадських організаціях. Завдання педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів полягає у тому, щоб залучити дітей до тих видів діяльності, в яких вони можуть реалізувати свій життєвий і творчий потенціал, зміцнюючи роль найважливіших соціальних цінностей (моральних, правових, естетичних та ін.).

Шкільні гуртки спрямовані на задоволення пізнавальних інтересів учнів, розвиток їх інтелекту. У роботі гуртків учні беруть участь виключно на добровільних засадах. Щоб зацікавити учнів їх діяльністю, гурткам нерідко дають інтригуючи назви. Шкільні гуртки є позаурочними організаційними формами навчання. Їх завдання - поглиблення набутих на уроках знань,розвиток інтересів і здібностей дітей. Організовуючи роботу гуртків, педагог не повинен забувати про моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання школярів, має дбати про високу організованість і дисципліну під час занять. Залучати до роботи гуртків якомога більше дітей. Забезпечувати активність і самостійність учнів під час занять. «Надзавдання» гуртка можна визначити як організацію привабливого спілкування, взаємної зацікавленості усіх його членів - педагогів і дітей.

Заняття у гуртках збуджують у дітей радість творчих знахідок, співучасті, співпереживання; дитина тут звільнена від усяких умовностей, обмежень стереотипів. У виконанні суспільно важливих справ формуються і розкриваються кращі сторони особистості дитини. Творчість і моральність невіддільні.

Отже, здійснений нами теоретичний аналіз дозволив зробити висновок про те, що девіантна поведінка молодших школярів може бути детермінована різними чинниками, серед яких значний негативний вплив можуть здійснювати біологічні, психологічні, соціальні, педагогічні та криміногенні явища і процеси. У сучасних умовах здійснення корекційної роботи з молодшими школярами потрібно прагнути до системного вирішення цієї проблеми, створюючи для цього відповідні умови. Поряд із медичним, психологічним, соціальним, правозахисним забезпеченням корекційної роботи з дітьми важливо здійснювати педагогічний вплив, залучаючи для цього можливості навчально-виховного процесу навчальних закладів, а також діяльності дитячих громадських організацій.

1.3 Організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

Успішне вирішення завдань корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків передбачає створення відповідних організаційно-педагогічних умов. У попередні роки було накопичено значний практичний досвід педагогічного забезпечення виховної діяльності шкільних гуртків. Водночас питання організації корекційної роботи в дитячих осередках ще не знайшли достатнього теоретичного осмислення й практичного вирішення.

Усвідомлюючи необхідність більш глибокого аналізу цього питання нами було визначено наступні завдання наукового пошуку:

1.      Проаналізувати досвід теоретичного осмислення організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів.

2.      Обґрунтувати організаційно-педагогічні умови, необхідні для корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Аналіз досвіду теоретичного осмислення організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів засвідчує, що вказана проблема привертала у різні часи увагу філософів, психологів, соціологів, педагогів. Значну увагу проблемі корекції відхилень у поведінці та вихованню дітей приділяли філософи. Так, Арістотель для запобігання та подолання відхилень у поведінці особистості рекомендував ураховувати індивідуальні якості (“задатки, які даються кожному від природи”) та вікові особливості дитини. На його думку, під час виховного процесу потрібно дотримуватися “середини”, тому що надлишок чи нестача чогось є небажаними [69]. Інші філософи (Платон, Демокріт) інтерпретували відхилення в поведінці як ставлення людини, що не сприймає цінностей, які втілюються суспільством у повсякденне життя. Девіантна поведінка розглядалася ними як форма протесту проти того, що пропонувала суспільна практика людині в системі її правових, моральних та економічних відносин.

Не менш важливими є погляди вчених, які вважали відхилення в поведінці виявом суто прагматичного ставлення людини до життя, соціального і природного середовища, цінностей культури. Підкреслювалося, що прагматизм, який призводить до знищення духовних принципів і цінностей, може зашкодити людині і суспільству та зумовити негативні явища.

Чимало суджень з проблеми корекції відхилень у поведінці дітей можна знайти в стародавніх документах часів Київської Русі. Літописи свідчать, що виховання дітей у той час було підпорядковане певній системі. У першу чергу дітей навчали основам моралі на позитивному прикладі дорослих, народній творчості (казки, прислів’я, приказки, ігри). Також у дітей виховували любов до праці, повагу до дорослих, чуйність та милосердя. Значна увага в ті часи приділялася дітям-сиротам та дітям з фізичними вадами, для яких було створено спеціальні притулки.

Важливими є думки Володимира Мономаха щодо профілактики та корекції відхилень у формуванні особистості, які він виклав у своїй праці “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. Це насамперед - привчання дітей до праці, що є основним засобом запобігання лінощам, тактовне ставлення дорослих до дітей, гуманні стосунки між людьми. Серед основних методів виховання дітей Володимир Мономах надавав перевагу особистому позитивному прикладу старших. Тому в “Повчанні…” він постійно звертається до своєї біографії, розповідаючи про себе як державного діяча, учня, воїна, батька, вихователя [72]. Враховуючи схильність дітей, особливо молодших школярів, до наслідування, такий корекційний метод є ефективним і в наш час.

З XVIII ст. питання корекції девіантної поведінки дітей досліджуються М. Новіковим, Г. Сковородою, О. Радіщевим. У праці “О воспитании и наставлении детей” М. Новіков розкрив нерозривний зв’язок поведінки людини з рівнем її освіти, а також дав рекомендації щодо організації формування розумної поведінки дитини. Г. Сковорода вважав, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що “справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям” [76]. На думку вченого, до відхилень у поведінці призводять суспільні умови, неправильно поставлене виховання, неосвіченість. На формування особистості суттєвий вплив має правильне виховання, яке може дати “те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож”. З погляду Г. Сковороди, у профілактиці та корекції негативних виявів у поведінці дітей значну роль повинні відігравати батьки, сімейне виховання. Дитину потрібно починати виховувати якомога раніше, максимально враховуючи її психофізіологічні особливості.

Чимало думок з питання корекції девіантної поведінки дітей висловили Я. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Й. Гербарт, Й. Песталоцці. Вони зазначали, що формування особистості буде ефективним лише за умов опосередкованого впливу на поведінку дитини, тобто через організацію внутрішніх мотиваційних сил, що її визначають. Значну увагу проблемі відхилень у поведінці приділяв Я. Коменський. Він визнавав, що є діти, які важче піддаються виховним впливам, але їх можна і треба виховувати. Педагог порівнював їх із дірявою брудною посудиною, яка не тримає воду, але якщо її часто мити, то вона стане чистішою; так і у важковиховуваних дітей пом’якшиться характер, вони стануть здатними дотримуватися прийнятих у суспільстві норм і правил [46]. Цінною є розроблена Я. Коменським класифікація дітей, схильних до негативних виявів у поведінці. До цієї категорії дітей віднесено:

·  дуже повільні, загальмовані діти;

·        уперті, невгамовні, нестерпні діти, яких часто вважають безнадійними, але з яких можна виховати видатних людей;

·  байдужі до всього, тупі, мляві діти;

·        злі, вперті, тупі діти.

Зазначимо, що це одна із перших класифікацій дітей з девіантною поведінкою, розроблених у педагогіці.

У контексті нашого дослідження важливим є твердження Я. Коменського, що поганими чи добрими діти не народжуються, вони стають такими в результаті виховання, яке може бути правильним або неправильним. На його думку, починати виховувати дітей потрібно з раннього дитинства, оскільки з віком поведінкові прояви не піддаються формуванню [47]. З метою корекції негативних відхилень у поведінці педагог рекомендував оберігати дітей від будь-яких аморальних виявів: поганих “друзів”, непотрібних книг та ледарства. Оскільки діти стають важковиховуваними, переймаючи такий негативний досвід.

Водночас, важко погодитися з думкою Я. Коменського про те, що в існую-чому суспільстві є діти, безнадійні у вихованні. Він порівнював їх із сухим, викривленим деревом, яке треба викинути [47].

Чимало думок та пропозицій іншого вченого Ж.-Ж. Руссо щодо дітей з відхиленнями в поведінці не втратили своєї актуальності в сучасній корекційній роботі. Зокрема, це вимога природовідповідності виховання, обмеження покарань, необхідність урахування індивідуальних та вікових особливостей дитини. Педагог звертає увагу на те, що відхилення в поведінці дітей виникають до 12 років, тому саме в цей період потрібно якнайбільше уваги приділяти вихованню [47].

Суттєву увагу відхиленням у поведінці дітей приділяв Й. Гербарт. Він вважав, що профілактика відхилень полягає у створенні таких організаційно-педагогічних умов життєдіяльності дитини, за яких вона не могла б виявляти свої погані нахили, починаючи з перших кроків життя. Ця ідея є цікавою, але в її реалізації вчений припускався ряду помилок. Зокрема, у своїй праці “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання” він підкреслював, що процес виховання немислимий без управління, тобто підтримання порядку, дисципліни. До засобів управління педагог відносив погрози, залякування, заборони. Й. Гербарт навіть розробив спеціальну систему покарань для дітей з відхиленнями у поведінці [20]. Цінною для нашого дослідження є думка вченого про те, що педагог для правильного виховання дітей із відхиленнями у поведінці повинен не лише мати емпіричний досвід, але й знати основи багатьох наук: психології, педагогіки, хімії, фізики і т.д., тобто бути всебічно розвиненою особистістю.

Важливою є пропозиція Й. Песталоцці, суть якої полягає у тому, щоб “під час виховання розвивати всі природні нахили і здібності дитини та починати цей процес з перших днів народження дитини” [71]. Для запобігання появи відхилень у поведінці він радив педагогам розвивати в дітей такі якості, як витримка, рішучість, уміння стримувати свої бажання, слухняність, чесність.

Суттєвий внесок у дослідження проблеми корекції відхилень у поведінці дитини зробив педагоги К.Ушинський. Він зауважував, що наука про виховання повинна спиратися на дані фізіології, анатомії, психології. У праці “Людина як предмет виховання” він обґрунтував думку про необхідність організації навчально-виховного процесу з урахуванням вікових, психологічних і біологічних особливостей людини. При цьому значну увагу педагог приділяв вихованню звички, підкреслюючи, що гарна звичка - це моральний внесок, покладений людиною у свою нервову систему. Цей внесок збільшується, і користуватися ним можна все життя. Водночас погана звичка - це несплачена позика з процентами, що постійно збільшується. Вона може паралізувати в людині всі найкращі починання та призвести до морального банкрутства [88]. К.Ушинський описав типологічні особливості школярів з відхиленнями в поведінці, їх характер і темперамент, проаналізував поведінку “нервових” і “лінивих” дітей та “з відхиленнями від нормального розвитку”.

В Україні плідно працював Я.Чепіга, який зробив чималий внесок у розробку проблеми корекції відхилень у поведінці дітей та їх морального виховання. Важливою є думка вченого про те, що лише після досконалого вивчення дитини можна починати її виховання. З метою корекції негативних відхилень у поведінці дітей він радив усувати від дитини все те, що може негативно відбитися на її моральному розвиткові, понівечити й знищити добрі задатки й нахили, обережно здійснювати процес виховання [68]. У своїх працях Я. Чепіга підкреслював виховну роль позитивного прикладу у формуванні особистості дитини, оскільки “гарні слова при поганому, брудному вчинкові не мають на дитину доброго впливу. І гарні слова можуть тоді навчити тільки лицемірства” [91].

Педагог зазначав, що на появу відхилень у поведінці дітей впливає негативна поведінка людей, які їх оточують. Він закликав батьків та дорослих бути завжди і в усьому високоморальним прикладом думок, звичок, поведінки, дій для своїх дітей. Засуджуючи покарання дітей у сім’ях, Я. Чепіга застерігав батьків від непослідовності й непомірності в застосуванні кари, наголошуючи, що кара рідко буває справедливою, і дитина після покарання не зрозуміє своєї провини. І тоді покарання призведе до появи негативних відхилень у поведінці неповнолітніх: жорстокості, брехні, помсти тощо.

Проблема педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки дітей активно досліджувалась і в ХХ столітті. Питанням корекції відхилень у поведінці дітей присвятили свої праці П. Бєльський, В. Бехтерєв, П. Блонський, Л. Виготський, В. Кащенко, Я. Корчак, А. Макаренко, С. Шацький, В. Сухомлинський. Педагог-гуманіст Я. Корчак стверджував, що важливим засобом корекції поведінкових відхилень у дітей є формування в них досвіду спілкування в соціумі, умінь зіставляти власну і громадську оцінку своїх вчинків. Характерною особливістю виховної системи педагога є глибоке пізнання індивідуальності кожної дитини в комплексі умов її повсякденної життєдіяльності в родині, школі, оточенні друзів, на прогулянках, у роботі. Кожна дитина, на думку Я. Корчака, має цілий світ “глибоко людських цінностей, гідностей, властивостей, прагнень, бажань”, який треба вивчати щодня і щохвилини [48].

Зазначимо, що вчений виявив явища внутрішнього життя та навколишнього світу дитини, які впливають на формування її особистості. До негативних чинників, що сприяють появі відхилень у поведінці, він відніс

·        нерозуміння дитини дорослими;

·        надто високі вимоги до дитини;

·        насаджування поглядів та думок [49].

Я. Корчак відстоював право дитини на демонстрацію своїх переваг та приховування недоліків, оскільки “дитина з недоліком усвідомлює всю його складність, прагне позбутися його, але їй важко - безрезультатно, без керівника. Вона неодноразово розпочинає боротьбу із собою, і лише ряд поразок змушує її зізнатись у банкрутстві стосовно себе” [49].

Корекції відхилень у поведінці школярів сприяла створена Я. Корчаком організація спільного життя дорослих і дітей у Будинку сиріт та Нашому домі, а також побудова взаємостосунків між вихователями та вихованцями на нових, партнерських засадах. У цих закладах діяла відповідна виховна система (судова рада, Сейм, Товариський суд, плебісцити доброзичливості, опікунська комісія), кожний елемент якої був спрямований на розвиток певних якостей особистості, формування почуття обов’язку, відповідальності тощо. Важлива роль відводилася Товариському суду, діяльність якого Я.Корчак детально описав у своїй праці “Як любити дітей”.

Зазначимо, що, розглядаючи прості на вигляд справи, судді (діти) у першу чергу намагалися проаналізувати причини, що зумовили появу відхилень у поведінці неповнолітніх. На думку Я. Корчака, “діти часто краще від вихователя знають, хто і якою мірою не правий”. Тому Товариський суд є “мудрою психологічною грою, що спирається на знання дитячої психіки” [49]. З метою педагогічного забезпечення корекції відхилень у поведінці дітей він використовував специфічні виховні методи: індивідуальні заклади дитини з педагогом, списки, що фіксували ті чи інші поведінкові вияви, “пам’ятні листівки”, “письмове спілкування” тощо. Так, з метою викорінення поганих звичок у дитячих будинках застосовувалось укладання закладів з вихователем - своєрідних добровільних зобов’язань дітей щодо себе.

Важливими є розроблені Я. Корчаком психолого-педагогічні умови виховної й корекційної роботи педагогів, які сприяють корекції негативних відхилень у поведінці дітей. До них можна віднести:

·        повагу до особистості дитини і сприяння її гармонійному розвитку;

·        постійне всебічне вивчення дитини з метою правильного діагностування, прийняття обґрунтованих рішень та вибору найбільш адекватних форм і методів педагогічного впливу;

·        опору на позитивне через актуалізацію внутрішніх можливостей особистості дитини та розвиток прагнення до подолання труднощів;

·        побудову взаємостосунків у системі “педагог-дитина” на засадах партнерства, гуманізму і взаємовпливу;

·        високу культуру поведінки, постійне самовдосконалення і саморозвиток.

Корекція девіантної поведінки особистості під час її формування є важливою проблемою і розв’язувати її потрібно в контексті державної політики. На думку В. Кащенка, психологи і педагоги мають справу з аномаліями, зумовленими не лише недоліками організму, а й неправильним способом життя, несприятливими соціальними умовами. Крім цього, відхилення в поведінці, ставленні до навколишнього середовища, сприйнятті соціальної інформації залежать від надмірного вияву тих чи інших особливостей організму або особистості [42].

Вченим сформулювано принципи роботи з “винятковими дітьми”, які залишаються актуальними під час організації корекційної роботи з дітьми з девіантною поведінкою в наші дні. Перший принцип - у процесі виховання заміна педагога, який веде за собою дитину, на саму дитину, яка визначатиме зміст та методи роботи вчителя і вихователя. Другий принцип - орієнтація на потенційну соціально-психологічну повноцінність особистості та повернення її у звичні умови існування. Третій - безперервне вивчення “винятковості” дитини під час корекційно-розвивальної роботи, що передбачає тісну взаємодію педагога і психолога.

Зазначимо, що педагог одним із перших розробив класифікацію методів корекції відхилень у поведінці неповнолітніх, які розділив на педагогічні та психотерапевтичні. До складу педагогічних методів автор відносить методи загально-педагогічного впливу, корекції через працю, корекції шляхом змістовної організації дитячого колективу [43].

У 30-ті роки ХХ ст. в Україні розвивався соціально-педагогічний напрямок корекційної роботи з дітьми з девіантною поведінкою. Значний внесок у розв’язання цієї проблеми зробив А. Макаренко. Він теоретично обґрунтував можливість перевиховання, а багаторічною практичною діяльністю підтвердив правильність своїх висновків. У своїй “Книзі для батьків” педагог визнав недоцільною ідею Я. Коменського щодо ізоляції дітей від усього поганого, стверджуючи, що “безглуздим і безнадійним є намагання деяких батьків відмежувати дитину від впливу життя і підмінити соціальне виховання індивідуальним домашнім дресируванням. Однак це скінчиться невдачею: або дитина вирветься з домашньої катівні, або ви виховаєте виродка”.

Появу дітей з негативними відхиленнями в поведінці, так званих “вуличних дітей”, педагог пояснював недоліками сімейного виховання: безвідповідальністю батьків, відсутністю в них почуття обов’язку за виховання своїх дітей. З метою корекції відхилень у поведінці дітей шкільного віку А. Макаренко радив використовувати методи, які є цінними для нашого дослідження: ознайомлення із близьким оточенням дитини (друзями, їх батьками), організацію та забезпечення змістовного дозвілля дітей, індивідуально підібраний розпорядок дня, наявність справжнього батьківського авторитету в сім’ї, свідому дисципліну, виховання кращих рис характеру особистості, позитивний приклад дорослих, виховання культурних навичок, залучення до трудової діяльності.

Найвищим критерієм суспільно значущої поведінки А. Макаренко вважав “вчинок наодинці”, коли дитина у своїй діяльності керується бажанням зробити добрий вчинок не для похвали, а для себе і своїх товаришів. На думку педагога, “ніяких природжених злочинців, ніяких природжених важких характерів немає, діти стають такими під час виховання у несприятливих соціальних умовах. Якщо змінити ці умови і застосувати правильні виховні засоби, то особистість дитини зміниться на краще”. При цьому зауважимо, що сучасними науковцями доведено наявність не лише соціальних, але й генетичних чинників появи девіантної поведінки в дітей.

Значний внесок у розв’язання проблеми педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки учнівської молоді зробив С. Шацький, виділивши соціальний інстинкт, сутність якого полягає в необхідності вчитися життю, пристосовуватися до нього, тобто засвоювати соціальні норми, соціальний досвід, включатися в процес соціалізації [93].

Зазначимо, що Л. Виготський стосовно девіантної поведінки вживав термін “ненормальна поведінка”. Він виділив такі форми означеної поведінки: короткочасні та випадкові (механічні помилки під час писання, сп’яніння і т.д.), довготривалі та стійкі стани (психози, неврози, деякі види психічних захворювань), постійні відхилення в поведінці [47].

Важливе значення для нашого дослідження мають результати вивчення П. Блонським залежності між неуспішністю учнів та характером впливу середовища, яке їх оточує. Ним було доведено, що головними причинами неуспішності дітей є “малокультурне домашнє середовище”, скрутне матеріальне становище сім’ї, бездоглядність дітей. Такі діти з перших днів навчання у школі виділяються серед своїх ровесників низьким рівнем загального розвитку, відсутністю навичок культурної поведінки. Отже, “неуспішність виникає не в ході шкільних занять, вона вже існує з першого ж дня цих занять” [13].

Зазначимо, що основні напрями теорії і практики соціальної та превентивної роботи у 20-30 рр. ХХ ст. спиралися на здобутки таких галузей знань, як медицина, психологія, педагогіка, юриспруденція. Вони мали гуманістичне та соціально зорієнтоване спрямування. У 40-50 рр. ХХ ст. педагогічна наука майже не займалася розробкою проблеми корекції девіантної поведінки дітей. Це пов’язано з тим, що в 1936 році спеціальною постановою ЦК ВКП(б) були піддані критиці концепції з педології в психолого-педагогічній науці, що призвело до заперечення деякими вченими взагалі всього, що було зроблено педагогами, та до значного скорочення наукових досліджень з проблеми корекції відхилень у поведінці неповнолітніх.

Лише в 60-70 рр. ХХ ст. активізується вивчення особистості школярів із відхиленнями в поведінці. У цей час спостерігається тенденція до дослідження вищезгаданої проблеми в різних аспектах: психолого-педагогічному, соціально-правовому, медичному. Причини негативних виявів у поведінці вбачалися тоді в порушенні педагогічних зв’язків між школою, сім’єю і громадськістю.

Важливим для успішного розв’язання зазначеної проблеми є виявлений І. Невським зв’язок між занедбаністю дитини і соціально-психологічними умовами її життя. Він зазначав, що 85-90% неповнолітніх правопорушників у школі мали статус важковиховуваних дітей [63]. Окрім цього І. Невський виділив причини виникнення девіантної поведінки в неповнолітніх, до яких відніс недоліки навчання, дефективність розвитку особистості, відхилення у взаємовідносинах із оточенням [63].

Значний внесок у дослідженні питань педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки зробив В. Сухомлинський. У науково-практичній діяльності вченого провідною є система поглядів на дитину як на цінність, до якої з перших днів її існування необхідно ставитись як до неповторного біосоціального унікуму. В основі цього підходу - знання і розуміння дитини, віра, любов і повага до неї, бережливе, чуйне ставлення до підтримки почуття її гідності, до фізичного, психічного і духовного розвитку вихованця. У багатьох своїх працях він висловлював думку про те, що в роки дитинства кожна людина особливо потребує тепла, ласки, любові, уваги. Без цього неможливий нормальний розвиток особистості [86].

Актуальними є рекомендації В. Сухомлинського про необхідність створення сприятливих педагогічних умов для самовдосконалення дитини, що допоможе їй повірити в себе, у свої сили, у можливість свого розвитку. Він також висловив думку про те, що немає дітей, у яких не було б нічого позитивного. Якою б занедбаною не була дитина, педагог має відшукати те хороше, що, безперечно, є в кожної дитини і використати це у виховній роботі.

Значне місце у своїх працях В. Сухомлинський приділяв вихованню молодших школярів. Він наголошував на тому, що потрібно враховувати специфічні особливості цього віку: емоційність, уміння мислити конкретно. Тому значну роль у вихованні дітей молодшого шкільного віку відіграє виразність, яскравість властивостей предметів і явищ, через які розкриваються перед дитиною моральні ідеї [85].

Виховання дітей 6-10 років педагог називав “школою сердечності”. Він радив педагогам і батькам навчати дітей добра, любові, милосердя. Також суттєву роль В. Сухомлинський відводив природі як об’єкту пізнання, сфері активної діяльності. Водночас він вважав, що природа сама по собі не виховує, лише активна взаємодія дитини з природою сприятиме вихованню особистості. Це стало основним принципом організації виховання учнів Павлиської середньої школи: “Ми прагнемо того, щоб усе життя вихованців було сповнене творінням у світі природи” [87].

Слушною є думка педагога про те, що “саме серед природи, багатої на живі образи, легше думається, краще фантазується, швидше добираються слова з найтоншими відтінками” [86]. Водночас він наголошував на ранимості душі дитини, на її бажаннях, які “легко згасити необережним дотиком до дитячого серця - різким образливим словом чи байдужістю” [86].

Зазначимо, що В.Сухомлинський першочерговими завданнями виховання дітей з відхиленнями в поведінці вважав створення умов для радості праці, радості успіху в навчанні; пробудження почуття гордості, власної гідності неповнолітніх. Тонкий знавець дитячої психології стверджував, що “діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність; у них свої критерії краси, у них навіть своє вимірювання часу: у роки дитинства день здається роком, а рік - вічністю” [85].

Організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків є тим питанням, яке ще не отримало достатнього висвітлення у науковій літературі. Окремі дослідники, надаючи велике значення виховним можливостям дитячого осередку, вказували на необхідність розробки питань педагогічної корекції дітей з виявами девіантної поведінки. На думку В. Кащенка, педагог повинен намагатися “всебічно розвивати колективні навички дітей з важким характером. Методика дитячого й молодіжного руху повинна знайти тут широке поле застосування” [43].

До організаційно-педагогічних умов, що покликані сприяти ефективній корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності дитячих громадських організацій віднесено ті, що передбачають урахування мети, завдань та функцій корекційної роботи; дотримання у роботі з дітьми найважливіших виховних принципів; використання індивідуального підходу до учнів; поетапне залучення їх до самовиховання; впровадження комплексу методів педагогічної корекції девіантної поведінки.

Урахування у виховній діяльності шкільних гуртків мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки молодших школярів. Виділення вказаної організаційно-педагогічної умови пов’язане з тим, що ефективність корекційної роботи можна забезпечити лише тоді, коли організатори дитячого осередку, вчителі, батьки усвідомлюють її мету, завдання і функції.

Мету діяльності дитячої організації можна розглядати у двох аспектах. З одного боку - як мету, яку ставлять перед собою діти, що об’єдналися в організацію, з іншого - як соціологізуючу мету, яку ставлять дорослі.

Проблема вибору мети в діяльності дитячої організації дуже важлива. Розуміння взаємозв’язку ідеалу й конкретизації мети діяльності повинне бути діалектичне: поступове втілення ідеалу, наближення до нього з урахуванням конкретних історичних етапів суспільного розвитку. На жаль, при визначенні мети дитячої організації тривалий час намагалися трансформувати ідеальну модель - гармонійно розвинуту особистість - у реальну виховну мету, якої досягти неможливо. Мета будь-якої діяльності - не тільки напрям, але й можливість досягти практичного результату. Це свого роду проект дії, що визначає характер і впорядкованість різних актів і операцій як ідеальне передбачення результату діяльності.

Відповідно до мети діяльності дитячих громадських організацій нами визначено мету корекційної роботи з молодшими школярами: формування соціально активної позиції учня.

Зазначимо, що розглядаючи позицію особистості, тобто її ставлення до таких найважливіших компонентів соціальної дійсності, як суспільний ідеал, людина, діяльність людини (праця) метою педагогічної корекції, ми окремо виділяємо моральну позицію особистості. Вона визначається як гуманістичне, відповідальне ставлення вихованця до людини, з якою він спілкується. При цьому моральна позиція молодшого школяра конкретизується культурою поведінки, активністю (соціальною, трудовою), гуманністю тощо.

На основі кількісно-якісного аналізу виявів ставлення особистості до свого соціального місця в житті, встановлено, що формування соціально активної позиції молодшого школяра з її складовими - активністю, культурою поведінки, гуманністю - може бути покладено в основу методики корекції девіантної поведінки учнів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Зазначимо, що у нашому дослідженні сутність корекційної роботи полягає у виявленні та подоланні негативних рис особистості школяра шляхом витіснення їх позитивними.

Підсумком реалізації поставленої мети є сформованість у молодших школярів - членів гуртка - готовності до виконання різноманітних соціальних функцій у суспільстві. Розуміння мети дає можливість по-новому визначити завдання дитячих громадських організацій, які сприятимуть формуванню особистості дитини та успішній корекційній роботі із школярами з девіантною поведінкою. ами визначено такі завдання педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів:

·        Усвідомлення учнями негативних наслідків девіантної поведінки.

·        Збагачення позитивного досвіду учнів.

·        Прищеплення учням непримиренного ставлення до девіантної поведінки.

Пріоритетними функціями гуртка «Роксолана»щодо корекції девіантної пове-дінки молодших школярів ми вважаємо такі:

·        орієнтаційно-розвиваючу (впливає на формування особистості дитини, її мотиваційну сферу);

·        інформаційно-аналітичну (передбачає використання індивідуального підходу у виборі виду діяльності в організації, інформування про діяльність осередку);

·        комунікативну (реалізація прагнень учнів у повноцінному спілкуванні, розумінні та підтримці);

·        прогностичну (дозволяє вчасно виявити девіантну поведінку молодших школярів та провести відповідну корекційну роботу з ними).

Урахування організаторами дитячих осередків, вчителями і батьками мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки сприятиме успішному вирішенню зазначеної проблеми. Особливе значення при цьому має педагогізація батьків дітей-девіантів у процесі діяльності шкільних гуртків, що передбачає підвищення їх педагогічної освіченості, інформування про негативні наслідки девіантної поведінки та озброєння методикою її корекції.

Дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків. Зазначимо, що принципи діяльності дитячих осередків покликані забезпечити ефективність корекційної роботи з учнями. Саме тому вони повинні відображати спрямованість діяльності осередків на формування соціально значущої поведінки особистості дитини та корекцію її девіацій. До таких принципів ми відносимо:

·        Принцип гуманізації: реалізація видів діяльності на основі урахування інтересів та потреб дітей; вибір соціально значущої справи; виховання на ідеях гуманізму;

·        Принцип вільного вибору: добровільність вступу та виходу з організації; визнання особистості дитини суб’єктом виховного процесу; спрямованість системи діяльності на її інтереси та потреби; формування самосвідомості учня; створення умов для вибору дітьми видів і змісту діяльності та використання індивідуального підходу в роботі з ними.

·        Принцип самореалізації: стимулювання творчої діяльності дітей, створення умов для реалізації їх інтересів та потреб; розвиток ціннісно-орієнтаційної та мотиваційної сфер особистості дитини, умінння самостійно приймати рішення, мислення, інтелекту; забезпечення безперервної діяльності дитини у соціальному середовищі; стимулювання та відзначення позитивної діяльності дітей;

·        Принцип романтики і гри: емоційна збагаченість творчих та суспільно корисних справ; використання спеціальної символіки та ритуалів; стимулювання інтересу до технічної творчості, мистецтва; активне використання ігрових форм і методів у діяльності; розвиток творчої уяви.

Зазначимо, що розглянуті принципи взаємодоповнюють та обумовлюють один одного, тому ефективність корекції девіантної поведінки молодших школярів забезпечується їх комплексним використанням.

Залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності є організаційно-педагогічною умовою, яка пов’язана із самореалізацією дітей, розкриттям їх здібностей і можливостей у діяльності й стосунках. Самореалізація дитини як процес передбачає ідентифікацію себе з іншими, відкритість досвіду і його засвоєння, різноманітне сприйняття суб’єктом чуттєво заданих ситуацій, творчий характер активності суб’єкта.

Джерелом особистісного розвитку дитини є суспільний досвід, накопичений попередніми поколіннями людей у процесі їх діяльності і сконцентрований у знаннях, різноманітних уміннях і навичках, способах творчої діяльності людей. Щоб оволодіти в тій чи іншій мірі суспільним досвідом, дитина, яка вступає в життя, повинна засвоїти певні його елементи, а це можливо тільки в процесі конкретної діяльності особистості. Значить, самореалізація можлива тільки в процесі діяльності. Поза діяльністю молодший школяр не може реалізувати себе. Вона виступає як головний засіб і умова самореалізації. Основними видами діяльності є ігрова, пізнавальна, комунікативна, трудова, художня, спортивна. Різноманітність діяльності - одна з обов’язкових умов успішної самореалізації: чим вона більша, тим більші можливості створюються і для самореалізації особистості. Об’єктивний зв’язок між самореалізацією й діяльністю може бути визначений як закономірність: залежність самореалізації від включення дитини в різноманітну діяльність на базі стрижневого інтересу.

У самореалізації багато залежить від способу організації суспільно значущої діяльності членів дитячої організації. Між способом організації життєдіяльності членів дитячої організації та їх задоволенням її результатами також існує прямий зв’язок і залежність. Тому правомірно говорити й про таку закономірність, як залежність результатів самореалізації від способу організації тієї діяльності, у процесі якої вона здійснювалася. Практика свідчить: чим краще організована різноманітна діяльність дітей, тим вища її ефективність, тим більше в них можливостей реалізувати себе.

Дослідження педагогів і психологів показують: пасивність, неробство чужі природі дітей. Як правило, вони прагнуть діяльності, виявляють активність та ініціативу в організації різних справ, тому дуже важливо вчасно підтримати і стимулювати їх розвиток. Але часто активність та самостійність школярів пригнічується дорослими, що призводить до неможливості реалізації своїх здібностей дитиною, і як наслідок, - до девіантних виявів у поведінці.

Таким чином, самореалізація дитини в багатьох аспектах залежить від залучення її до діяльності в шкільних гуртках.

Пошук варіантів спільної діяльності з іншими дітьми, вибір дитячого об’єднання і програми діяльності, визначення й реалізація своєї соціальної ролі в гуртках, виявлення індивідуальних особливостей дитини, реалізація творчості та соціальної активності в роботі дитячої організації - відбувається процес самореалізації молодшого школяра через залучення до діяльності в гуртках.

Потреба індивідуального підходу зумовлена тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості, “внутрішні умови”. Тому корекційна робота з молодшими школярами передбачає вивчення їх індивідуальних особливостей і розробку індивідуальних програм для кожного школяра на основі підбору для нього відповідної програми діяльності гуртків, тобто реалізації варіативно-програмного підходу.

Одночасно самовиховання виконує важливі функції у формуванні позитивних якостей особистості. Під час його організації необхідно враховувати специфічні особливості молодшого шкільного віку. Наприклад, нами встановлено, що у 2-4 класах самовиховання як засіб подолання особистісних недоліків є ефективним лише за безпосередньої участі дорослих та у вигляді самотренувань, самовправ. Цей процес у даному випадку базується на самостійності поведінки і вмінні обслуговувати себе: виконувати режим, свої обов’язки, дотримуватися правил для учнів.

Розробці такої програми передує виявлення здатності дитини-девіанта до самовиховання (відношення до себе, направленість самоствердження, позитивні риси, негативні якості тощо).

На основі аналізу одержаних даних складається програма підготовки школярів із девіантною поведінкою до самовиховання у межах загальної роботи і планується додаткова індивідуальна діяльність вчителів та батьків. Результати дослідження свідчать, що перші успіхи у самовихованні у частини молодших школярів викликають почуття самозаспокоєння. Тому вони припиняють роботу над собою, оскільки вважають, що вже подолали негативні відхилення. Інші, навпаки, нічого не досягнувши за короткий термін, втрачають віру у ефективність процесу самовиховання. Зазначимо, що самовиховання - це перш за все програма дій, яка залежить від його мети й завдань і спирається на самопізнання, ідеали і мрії, уявлення про своє майбутнє дитини.

Перший етап розробки програми самовиховання - написання самохарактеристики (мрії, бажання, риси характеру, якості, навчання, праця, поведінка, стосунки тощо).

Другий етап - порівняння себе з ідеалом і визначення основних завдань самовиховання на певний термін. Під час планування роботи над собою важливою умовою є врахування особливостей свого “Я”. Наприклад, енергійному сангвініку та запальному холерику треба формувати в собі витримку; спокійному й інертному меланхоліку необхідно виховувати активність, рішучість і наполегливість. Наступною умовою ефективності самовиховання є врахування індивідуальних особливостей. Оскільки навіть заняття спортом залежить від стану здоров’я, досвіду фізичної праці, витривалості, статі конкретної людини. Процес самовиховання передбачає також залучення до співпраці батьків, педагогів, лікарів.

Третій етап - складання програми самовиховання на декілька років (організація режиму дня, фізичне вдосконалення, трудове виховання, формування самодисципліни, позитивних якостей особистості, подолання негативних відхилень тощо).

Упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів є важливою організаційно-педагогічною умовою. Методика педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків включає функціонально пов’язані компоненти: цільовий, змістовий, операційний і результативний.

Цільовий компонент передбачає спрямування зусиль педагогів, керівництва і членів шкільних гуртків на зниження виявів девіантної поведінки учнів шляхом залучення їх до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності.

Змістовий компонент визначає структурування тих видів і форм діяльності школярів у шкільних гуртках, які відповідають особистісним потребам учнів і водночас мають значний педагогіко-коригуючий потенціал.

Результативний компонент методики визначається на основі систематичного здійснення педагогічного моніторингу за станом, динамікою розвитку та виявленими тенденціями девіантних виявів у поведінці молодших школярів.

Необхідно підкреслити, що корекція девіантної поведінки молодших школярів є комплексним процесом, який може бути необмеженим у процесі діяльності дитячих громадських організацій, якщо, по-перше, сама організація, її мета, завдання, функції, зміст діяльності будуть спрямовані на створення умов для цього, а, по-друге, самореалізація учня буде побудована як система, що розвивається сама і базується на залученні дитини до діяльності в дитячих громадських організаціях та реалізації її потреби бути в товаристві інших людей

Таким чином, організація корекційної роботи з молодшими школярами в процесі діяльності шкільних гуртків базується на визначенні мети, завдань, функцій корекції та їх конкретизації в залежності від типу виховного закладу і психофізіологічних характеристик дитячих контингентів; обґрунтуванні педагогічних умов ефективної корекції девіантної поведінки учнів початкових класів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Висновки з першого розділу

1.      Сучасний етап розбудови українського суспільства спрямований на успішне вирішення комплексу важливих економічних, політичних, соціальних та культуротворчих завдань. У зв’язку з цим пріоритетного характеру набувають питання виховання особистості, здатної глибоко сприймати, високо цінувати та примножувати матеріальні й духовні цінності українського народу, зміцнювати культуротворчі традиції та духовні надбання попередніх поколінь.

2.      Складність та багатоаспектність соціальних та економічних процесів не завжди сприяють повноцінному розвитку особистості, що призводить до певних відхилень у її поведінці. Найбільш вразливими у сфері морально-правових відносин залишаються діти, які ще не отримали достатнього досвіду сприймання й розуміння соціальних явищ і залишаються незахищеними від негативних впливів. Саме тому девіантну поведінку окремої частини дітей слід розглядати як актуальну соціально-педагогічну проблему, яка вимагає свого теоретичного осмислення й вірного практичного вирішення.

.        Теоретичний аналіз проблеми дозволив зазначити, що девіантна поведінка молодших школярів являє собою вчинки та дії, які не відповідають офіційно прийнятим у суспільстві освітньо-виховним і морально-правовим нормам. Девіант - особа, яка не дотримується чинних у суспільстві норм поведінки і йде на порушення цих норм. Нормативні вимоги до особистості та її поведінки зафіксовані й знаходять своє вираження у вербальній (писані закони, інструкції, правила, стандарти, вимоги, кодекси) і невербальній (символічна атрибутика) формі.

.        Девіантна поведінка молодших школярів виникає тоді, коли діти деградують у своєму духовному розвитку і зупиняються на рівні суто прагматичної взаємодії з навколишнім середовищем. За таких умов девіація стає формою свідомого неадекватного реагування молодших школярів на цінності суспільного життя, які за своїм змістом і спрямованістю не відповідають освітньо-виховним і морально-правовим нормам. Вивчення девіантної поведінки молодших школярів дозволило виділити такі її різновиди, як відхилення в отриманні початкової освіти, відхилення у поведінці, пов’язані з шкільною дезадаптацією, педагогічною занедбаністю, відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством, соціальною дезадаптацією, адиктивною, делінквентною та кримінальною діяльністю.

.        Встановлено, що існує декілька чинників детермінації девіантної поведінки молодших школярів. До них віднесено: біологічні, психологічні, соціальні, криміногенні та педагогічні. Виявлення основних чинників детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку дозволило не лише пояснити причини негативних відхилень у поведінці дітей, але й знайти необхідні шляхи забезпечення їх корекції.

.        З погляду системного вирішення зазначеної проблеми важливим є медичне, психологічне, соціальне, правозахисне та педагогічне забезпечення корекції девіантної поведінки молодших школярів. Підкреслено, що у педагогічному забезпеченні корекційної роботи з дітьми особливого значення набуває діяльність дитячих громадських організацій, покликаних створити необхідні умови для перевиховання дітей, які мають негативні відхилення у поведінці.

Розділ 2. Експериментальна перевірка ефективності організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

.1 Критерії, показники та рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів

Теоретичний аналіз зазначеної проблеми дозволив розкрити сутність, різновиди, чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів, обґрунтувати необхідність упровадження на практиці організаційно-педагогічних умов, покликаних забезпечити ефективну корекцію негативних відхилень у процесі діяльності шкільних гуртків. З метою перевірки теоретичних положень і висновків дослідження нами було зроблено наступні кроки наукового пошуку, пов’язані з експериментальною перевіркою ефективності обґрунтованих організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Експериментальне вивчення зазначеної проблеми передбачало проведення констатуючого і формуючого експериментів, розробку критеріальної системи оцінки рівня девіації у поведінці учнів, визначення методики діагностування рівнів вияву девіантної поведінки та здійснення відповідного аналізу результатів експериментальної роботи.

Робота проводилася у шкільному гуртку «Роксолана». Дослідно-експериментальна робота проводилася з 2 по 4 класи. Експеримент проводився в різних класах для того, щоб показати послідовність роботи, а також виявити чи впливають вікові особливості молодших школярів на розуміння задач та діяльності взагалі. Термін проведення експериментальної роботи з 01.09.2009 року по 25.03.2010 рік.

На констатуючому етапі експериментального дослідження зазначеної проблеми нами було визначено такі завдання:

1.      Розробити критерії та показники оцінки вияву девіантної поведінки молодших школярів.

2.      Виявити контингент молодших школярів із девіантною поведінкою.

.        Визначити рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів на основі аналізу результатів констатуючого експерименту.

Критерії та показники оцінки вияву девіантної поведінки молодших школярів. Це питання мало важливе значення для нашого дослідження. Адже проведений попередньо аналіз проблеми корекції девіантної поведінки дітей засвідчив, що в сучасній психолого-педагогічній практиці діагностування негативних відхилень переважно йдеться про дітей дошкільного та підліткового віку. При цьому залишаються невизначеними критерії діагностування девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку.

Ураховуючи вищесказане, а також особливості сучасної соціокультурної ситуації, проблеми виховання дітей та виділені структурні компоненти девіантної поведінки молодших школярів, нами було визначено три групи критеріїв, які дозволили оцінити рівні її вияву:

І критерій - соціальна і трудова активність;

ІІ критерій - гуманність;

ІІІ критерій - культура поведінки.

Зазначимо, що під час визначення критеріїв оцінки девіантної поведінки ми керувалися необхідністю виявлення та виправлення тих рис особистості, які є першочерговими для учнів із девіантною поведінкою.

На табл. 3 представлено загальну структуру девіантної поведінки молодших школярів з урахуванням критеріїв та показників її оцінки.

Соціальна і трудова активність молодших школярів. Під час визначення цього критерія ми керувалися вимогами сучасної практики національного виховання. Відповідно до Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті метою національного виховання є виховання свідомого громадянина, що в першу чергу передбачає соціальну і трудову активність особистості [62].

За дослідженнями науковців [66] соціальна активність визначається як характеристика способу життєдіяльності соціального суб’єкта, який полягає у свідомій спрямованості його діяльності на перетворення соціальних умов у відповідності з назрілими потребами, інтересами, ідеалами, у висуненні і реалізації соціальних ініціатив, участі у вирішенні актуальних соціальних завдань, формуванні в собі необхідних соціальних якостей.

Табл.3. Структура девіантної поведінки молодших школярів, критерії та показники її оцінки.

Через соціальну активність виражається культура, уміння, знання і навички суб’єкта, його здатність охоплювати своєю діяльністю навколишній світ, змінювати його і самого себе. Соціальна активність учнів передбачає, що вона повинна бути значимою для суспільства, відповідати моральному прогресу.

Гуманність молодших школярів. Виділення цього критерію девіантної поведінки учнів зумовлено тим, що культура праці учня передбачає не лише високу продуктивність праці, порядок на робочому місці, сумлінне виконання доручень, а й наявність таких якостей особистості, як уважність, тактовність у стосунках із товаришами, батьками, педагогами, ввічливість, доброзичливість, готовність допомогти слабшому.

У процесі визначення цього критерію ми опиралися на ті загальнолюдські цінності, які мають найважливіше значення: чесність, вірність даному слову, ввічливість, повага до старших, піклування про близьких тощо. Отже, одним із найважливіших критеріїв оцінки морального становлення учнів з девіантною поведінкою є гуманність.

Для оцінки девіантної поведінки молодших школярів нами було визначено показники гуманності, які повинні бути притаманні усім об’єктам системи “дитина-батьки-вчителі”. До них віднесено доброту (милосердя, прагнення робити добро, чуйність, турботливість, жалісність); справедливість (непримиренність до будь-якого вияву жорстокості, обману; повага до праці і людей праці, вимогливість до себе й інших); доброзичливість (великодушність, готовність допомогти, стриманість, тактовність).

Культура поведінки молодших школярів. Під час виділення цього критерію оцінки девіантної поведінки учнів ми виходили з розуміння того, що регулятором вияву девіантної поведінки молодших школярів є їх культура поведінки - вимоги і правила, які є зовнішніми “контролерами” [66]. До показників культури поведінки учнів нами віднесено культуру зовнішнього вигляду (охайність, акуратність), культуру спілкування (повага до оточуючих, щирість, порядність), культуру мовлення (послідовність, відсутність лихослів’я, логічність мовлення).

Отже, враховуючи важливість методики і техніки виміру ефективності корекційної роботи з учнями-девіантами, ми визначили три групи критеріїв оцінки девіантної поведінки молодших школярів: соціальну і трудову активність, гуманність та культуру поведінки.

Кожна група містить ряд показників виміру:

. Критерії соціальної і трудової активності характеризують участь дітей в об’єднаннях позитивного соціального спрямування, їх прагнення до успіхів у навчальній діяльності, дисциплінованість, культуру праці, наявність позитивних захоплень та інтересів, відсутність адиктивної і делінквентної поведінки.

. Показниками гуманності є доброта, справедливість, доброзичливість.

. Показниками культури поведінки є культура зовнішнього вигляду, культура спілкування, культура мовлення.

Характерною особливістю нашого дослідження є комплексний підхід до діагностики негативних відхилень у поведінці учнів початкових класів. Девіантна поведінка молодших школярів досліджувалася за трьома рівнями: високим, середнім і низьким. Кожен рівень має свою характеристику:

Високий рівень вияву девіантної поведінки молодших школярів відповідно до критерію соціальної і трудової активності характеризується негативним ставленням до школи, стійкою неуспішністю, наявністю пропусків занять, неусвідомленням мети навчання, відсутністю інтересу до шкільних занять; систематичними порушеннями дисципліни, негативним впливом на однокласників, підбиванням інших до недисциплінованості; постійною розкутістю, неповагою до оточення, виявами зарозумілості, зверхності, ухиленням від виконання доручень, відсутністю бажання працювати, безвідповідальністю, невмінням дотримувати слово; відсутністю стійких позитивних інтересів до будь-чого; регулярним вживанням алкогольних напоїв, токсичних речовин, тютюнопалінням, стійкими виявами делінквентної поведінки на фоні об’єднань у малі групи з антигромадською спрямованістю.

Середній рівень за цим критерієм характеризується небажанням вчитися, низькою успішністю, в основному на “задовільно”, відсутністю інтересу до навчальної діяльності, переважанням особистісних мотивів навчання; незначними порушеннями дисципліни, епізодичними виявами дисциплінованості у поєднанні з негативною реакцією на зауваження (вчителів, батьків); зухвалістю на зауваження дорослих, виявами неповаги до однолітків, відсутністю ініціативи під час виконання громадських доручень та безвідповідальним ставленням до них, наявністю деяких позитивних захоплень та інтересів; періодичним вживанням алкоголю, тютюнопалінням; схильністю до незначних правопорушень.

Низький рівень виявляється у задовільній успішності, якщо про це попросять дорослі, наявності нестійкого інтересу до навчальної діяльності, частковому усвідомленні мети навчання; дисциплінованості на фоні випадкових порушеннях дисципліни; незначних спалахах незадоволення у ставленні до дорослих; епізодичних виявах неповаги і недовіри у стосунках із однолітками, у труднощах під час емоційних контактів з батьками, виконанням лише тих доручень, які цікавлять; наявності певних захоплень та інтересів; схильністю до епізодичного тютюнопаління, делінквентна поведінка має випадковий та неусвідомлений характер.

Виявлення молодших школярів із девіантною поведінкою було визначено завданням констатуючого експерименту. Оскільки девіантна поведінка є системою стійких відхилень у свідомості школяра, а також виникає внаслідок тривалого процесу соціальної деформації особистості, нашому дослідженню підлягали учні 2-4-х класів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 15 м. Ялти. У процесі виявлення учнів молодшого шкільного віку із девіантною поведінкою враховувались їх вікові особливості, а експериментальні завдання підбирались у доступній для дітей формі.

Під час діагностування високою результативністю характеризувалися методи спостереження, бесіди, вивчення продуктів діяльності, спрощений варіант соціометрії. Зокрема, ми використовували результати непрямого (опосередкованого) спостереження - через вчителів, батьків. Так, спостереження за поведінкою учня під час його взаємодії з однолітками проводилося за такою схемою:

·        почуває себе вільно, розкуто, сміється, задоволений;

·        допомагає іншим, підтримує, заохочує;

·        пасивно підкоряється, погоджується;

·        дає поради, хоча прислухається до думки інших;

·        висловлює свою думку, аналізує;

·        інформує, пояснює;

·        намагається зрозуміти, просить пояснити;

·        діє формально, не допомагає іншим;

·        ухиляється від спільної діяльності, проявляє дратівливість;

·        захищає себе, принижуючи інших.

Серед інших методів діагностування поведінки молодших школярів хочемо виділити метод бесіди, який дозволив у процесі спілкування з учнем, його батьками та вчителями отримати детальну інформацію про особистість дитини, його найближче оточення та ставлення до норм поведінки. Зазначимо, що ефективність бесіди з молодшим школярем забезпечувалася дотриманням таких правил:

·        установлення доброзичливої атмосфери;

·        тривалість бесіди не більше 15-20 хвилин;

·        кожне питання передбачає досягнення певної мети;

·        чіткість, лаконічність питань, відсутність невідомих слів та слів з подвійним значенням;

·        питання не передбачають шаблонних відповідей;

·        у питанні відсутні слова, які передбачають негативну або позитивну відповідь.

Наприклад, бесіда з класним керівником та практичним психологом школи відбувалася за таким планом:

·        що викликає труднощі у вихованні даного школяра?;

·        поведінка вдома і в школі;

·        навчальна діяльність;

·        коло захоплень та інтересів школяра;

·        які методи застосовувалися до цього школяра для його виправлення та які їх результати?;

·        умови проживання учнів;

·        стосунки з однолітками.

Бесіда про учня з його однокласниками передбачала отримання інформації з таких запитань:

·        чи товаришуєте ви з цим учнем?

·        які ваші улюблені спільні справи?

·        що тобі подобається в твоєму однокласнику?

·        що тобі не подобається в твоєму однокласнику? Чому?

·        чи допомагаєш ти йому?

·        яке ставлення учнів до інших однокласників?

·        яке його ставлення до шкільних доручень, навчання?

Бесіда з досліджуваним молодшим школярем проводилася за таким планом:

·        які навчальні предмети тобі подобаються найбільше?

·        ким ти хочеш стати після закінчення школи?

·        які книги ти любиш читати?

·        з ким ти товаришуєш у класі, у дворі?

·        чи задоволений ти своїм навчанням та поведінкою у школі, класі, вдома?

·        які доручення ти виконуєш або хотів би виконувати?

·        що ти вважаєш найцікавішим та найважливішим у житті?

·        як ти ставишся до батьків?

·        як ставишся до вчителів, до дорослих взагалі?

·        чим ти займаєшся у вільний час?

Бесіда з батьками школяра мала на меті отримати відповіді на такі запитання:

·        чи задоволені Ви поведінкою і навчанням своєї дитини?

·        що Вас турбує в поведінці і навчанні дитини?

·        який режим дня Вашої дитини? Як вона його дотримується?

·        які в неї домашні доручення? Як вона їх виконує?

·        чим займається Ваша дитина у свій вільний час?

·        з ким товаришує Ваша дитина?

·        який світ захоплень Вашої дитини?

З метою вивчення шкільної мотивації учнів початкових класів, виявлення школярів із адиктивною поведінкою було проведено анкетування учнів, їх батьків та педагогів з тем: “Моє ставлення до школи”, “Чи знаєте Ви свою дитину”, “Моє ставлення до шкідливих звичок”, “Я і мій клас” (додатки).

На основі отриманих результатів було встановлено, що 38,4% молодших школярів йдуть до школи тому, що “потрібно йти”; 32,3% - з почуттям тривоги; 9% - з ненавистю і лише близько 20% - з радістю. Зазначимо, що майже у всіх учнів, які мають девіантну поведінку, напружені стосунки з учителями, що пояснюється нерозумінням вчителем учня, відсутністю взаєморозуміння у стосунках педагога з батьками цих дітей.

Результати проведеного анкетування з теми “Я і мій клас” (додаток) засвідчили, що лише 49% учнів 2-4 класів вважають свій клас дружним, 32% - не дуже дружним, близько 20% стверджують, що їхній клас недружний. Такі взаємостосунки в класі впливають на появу негативних відхилень у поведінці школярів.

Результати констатуючого експерименту довели, що у школах відсутня належна профілактико-корекційна робота щодо адиктивної поведінки учнів. Так, за допомогою спостережень за учнями, опитувань батьків і вчителів, анкетування школярів (додаток) нами було виявлено, що 31,2% учнів початкових класів мають досвід тютюнопаління, 35,6% учнів хоча б раз вживали спиртні напої. Хочемо відмітити, що на запитання “Як ти ставишся до людей, які вживають спиртні напої і палять” 48% школярів відповіли “позитивно”; 32,1% - “можливо припиню з ними товаришувати”; 24,7% - “можливо, це погано, але спробувати інколи можна” і лише 11% негативно ставляться до людей з адиктивною поведінкою.

Під час констатуючого експерименту було використано метод аналізу продуктів діяльності молодших школярів, зокрема аналіз малюнків, творів (особлива увага зверталася на твори з вільної теми), виробів тощо. Зазначимо, що нами враховувався не лише кінцевий результат (продукт діяльності), а й сам процес його створення, оскільки у дітей молодшого шкільного віку він залежить не лише від бажання, але й від здібностей.

Наступним методом виявлення учнів із девіантною поведінкою був метод соціометрії, адаптованої для молодших школярів. Ми запропонували учням відповісти на такі запитання:

1)   з ким із однокласників ти найбільше хотів(ла) би сидіти за однією партою?;

2)   з ким би не хотів(ла) сидіти разом?;

3)   кого з однокласників ти покликав(ла) би на допомогу?;

4)   кого не покличеш на допомогу?.

На кожне запитання дозволялося називати 1-3 прізвища. У результаті обробки отриманих даних було виявлено, що діти з девіантною поведінкою взагалі не обираються однокласниками або обираються за негативними показниками (питання 2, 4), тобто у класному колективі вони є ізольованими. Це свідчить про залежність поведінки учня від стану морально-психологічного клімату в класі.

Важливим методом діагностування молодших школярів з девіантною поведінкою було використання різноманітних тестів - спеціально складених завдань, які пропонуються індивіду з метою виявлення у нього наявності або відсутності певних властивостей, здатності виконувати ту чи іншу роботу. Зазначимо, що у дослідженні використовувалися в основному тестоподібні методики. Це пов’язано з віковими та індивідуальними особливостями молодших школярів.

У контексті нашого дослідження високою ефективністю та валідністю характеризувалися методики “Вибір” та “Як вчинити”, розроблені І. Бехом [11]. Так, з метою отримання даних за критеріями активності і гуманності, ми запропонували учням виконати такі завдання:

1.   Під час канікул, коли ти зібрався поїхати відпочити, класний керівник несподівано попросив тебе допомогти привести до ладу навчальний кабінет. Як ти вчиниш?

а) скажеш, що згоден допомогти, і відкладеш свій від’їзд;

б) збереш друзів і разом з ними зробиш усю роботу за один день;

в) пообіцяєш виконати роботу після повернення;

г) запропонуєш залучити до допомоги того, хто залишається в місті;

д) або...

. Ти отримав доручення, яке тобі не зовсім до душі, але його виконання терміново необхідне колективу. Як ти вчиниш?

а) сумлінно виконаєш доручення;

б) залучиш до його виконання товаришів, щоб не робити самому;

в) попросиш дати тобі інше, цікавіше для тебе доручення;

г) знайдеш причину для відмови;

д) або...

. Ти став свідком того, як одна людина незаслужено образила іншу на твоїх очах. Як ти вчиниш?

а) вимагатимеш від кривдника вибачень на адресу потерпілого;

б) розберешся в причинах конфлікту і доб’єшся його усунення;

в) висловиш співчуття тому, кого образили;

г) зробиш вигляд, що тебе це не стосується;

д) або...

. Ти випадково, не бажаючи того, зробив лихо іншій людині. Як ти вчиниш?

а) зробиш усе можливе для усунення лиха;

б) вибачишся, поясниш потерпілому, що не хотів цього;

в) зробиш вигляд, що ти не винний;

г) звернеш провину на того, хто потерпів: хай не лізе, сам винен;

д) або...

Особливу зацікавленість у молодших школярів викликала методика “Як вчинити”, у ході реалізації якої дітям надавалася можливість обговорити рішення таких педагогічних задач:

. Оленка не виконала домашнє завдання з математики, тому що її не так дав-но викликали до дошки і поставили за відповідь гарну оцінку. По дорозі до школи вона розповіла про це своїй однокласниці Світлані.

Учитель як завжди увійшов до класу, привітався з учнями і запитав, хто не підготувався до уроку. Всі мовчали. Мовчала й Оленка. Як би ти вчинив(ла) на місці Світлани?

. Іде контрольна робота. Ти виконав(ла) роботу. Твій товариш не знає розв’язку і просить тебе дати йому списати. Як вчинити?

. Ти не можеш розв’язати задачу на уроці математики. Твій товариш пропонує тобі списати в нього. Як вчиниш?

. Під час перерви один з твоїх товаришів випадково розбив вікно. Ти один (одна) бачив(ла) це. Товариш не хоче зізнаватися. Чи назвеш ти при розгляді цього випадку ім’я винного?

. Захворіла ваша вчителька. Вчитель з паралельного класу дав вам завдання. Але діти замість роботи почали гратися. Що будеш робити ти?

6. Ти отримав(ла) погану оцінку і знаєш, що коли твої батьки дізнаються про це, вони тебе покарають. Чи повідомиш ти батьків про отриману оцінку?

Виявлені результати свідчать про низький рівень сформованості соціально активної позиції молодших школярів, зокрема таких позитивних якостей особистості як дисциплінованість, гуманність, культура поведінки, що може зумовлюватися, як незавершеністю становлення особистості в цей період, віковими особливостями ставлення до навколишнього соціального оточення, так і відсутністю ефективної корекційної дії зовнішніх факторів (сім’ї, школи).

За допомогою методики ранжування ознак середовищної адаптації молодших школярів нами було виділено учнів із порушенням процесу їх входження до соціуму (сім’ї, колективу однолітків, середовища неформального спілкування) (додаток З). Зазначимо, що у других класах виявлено 48% учнів із ознаками середовищної дезадаптації, у третіх - 53%, у четвертих - 61%. Отримані дані свідчать про відсутність або неефективність корекційної роботи у школі, що призводить до збільшення кількості учнів з девіантною поведінкою у старших класах.

Наступна методика, використана під час констатуючого експерименту, - комплексна експрес-діагностика стану соціально-педагогічної занедбаності молодших школярів (МЕДОС) Р. Овчарової. За її результатами було виявлено позитивні якості особистості дитини, вияви девіантної поведінки та установлено їх причини, а також уточнено отримані раніше дані.

Основою методики є незалежні характеристики дитини педагогом і психологом за такими шкалами: властивості самосвідомості; спілкування; навчальна діяльність (мотивація навчання, навчально-пізнавальна активність, цілеспрямованість та усвідомлення навчання); загальна тривожність (у школі, сім’ї); виховний мікросоціум; позитивні якості особистості учня.

Отримані за методикою діагностики соціально-педагогічної занедбаності учнів дані свідчать, що для більшості молодших школярів є характерним низький рівень соціально-педагогічної занедбаності (51,1% - у других класах; 48,4% - у третіх; 45,1% - у четвертих). Але насторожує той факт, що з віком спостерігається збільшення кількості дітей з високим рівнем соціально-педагогічної занедбаності з 2,6% у другому класі до 19,6% - у четвертому. Це свідчить про закріплення у поведінці учнів негативних відхилень та відсутність ефективної корекційної роботи з ними.

За методикою В. Оржеховської, на основі опитування педагогів і батьків, було охарактеризовано такі основні види діяльності і ставлень учня: навчальна діяльність та ставлення до неї; трудова діяльність та ставлення до неї; наявність захоплень та інтересів; ставлення до себе (самооцінка); ставлення до матеріальних та моральних цінностей; участь у неформальних групах з асоціальною спрямованістю; взаємини з однолітками; ставлення до батьків та вчителів (додаток Е). Зазначимо, що нами було виявлено 34% від загальної кількості молодших школярів з початковою стадією важковиховуваності, 43% - із середньою та 51% - із глибокою.

Під час дослідження було виявлено, що учні початкових класів мають значні вияви делінквентної поведінки. Так, 22,3% школярів хоча б раз скоювали крадіжки особистого чи шкільного майна; 12,4% - займалися вимаганням; 24,5% - вчиняли бійки. Хочемо відмітити значне зростання цих негативних відхилень у поведінці молодших школярів.

Під час проведення дослідження ми враховували психолого-педагогічні здобутки В. Оржеховської [66], О. Селецького [75], С. Тарарухіна [75], які встановили, що існують типові зв’язки в системі відношень особистості, які дають чітке уявлення про ранні порушення поведінки школярів. Наприклад, негативне ставлення до навчальної діяльності перебуває в причинно-наслідковому зв’язку з негативним ставленням до суспільних доручень, до батьків, сім’ї в цілому, вчителів, впливає на самооцінку.

Рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів. З метою розв’язання наступного завдання констатуючого експерименту - на основі аналізу отриманих результатів визначити рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів - та забезпечення валідності результатів ми застосували методики “Незакінчені речення” та “Дім-дерево-людина”, адаптовані для молодших школярів.

За допомогою методики “Незакінчені речення” було отримано та перевірено інформацію про ставлення молодших школярів до батьків, взаємовідносини у родині (питання №3,7,11,17,20,25,30,31); ставлення до однолітків (питання №8,15,21,26); прагнення, інтереси та нереалізовані можливості дітей (питання №1,4,5,10,13,16,18,19,23,28,32,33); ставлення до навчальної діяльності (питання №14,22,29); ставлення до моральних норм (питання №2,6,12,24,27). У додатку наведено приклад отриманих результатів за цією методикою. За методикою “Дім-дерево-людина” було остаточно встановлено наявність або відсутність у молодших школярів девіантної поведінки.

У процесі дослідження було підтверджено, що на формування девіантної поведінки учнів впливають недоліки сімейного виховання. Із 56 досліджуваних батьків 21,4% не обізнані з можливостями діагностико-корекційної та прогностичної роботи з дітьми; 40,5% - мають низьку педагогічну освіченість; 26,3% - використовують під час виховання дітей неефективні або непедагогічні методи (покарання, залякування тощо).

За результатами дослідження учнів з девіантною поведінкою ми умовно розділили на три типологічні групи з різними рівнями її вияву.

До першої групи з високим рівнем вияву девіантної поведінки належать діти переважно з неблагополучних сімей: батьки цих дітей ведуть аморальний спосіб життя, зловживають алкоголем, мають судимості за тяжкі злочини або перебувають у місцях позбавлення волі, нічим не займаються. Під час спілкування школярі досить часто вживають брутальні слова; можуть малювати непристойні малюнки, що спричинює веселий настрій.

Характерними емоційно-вольовими ознаками дітей цієї групи є: негативна егоїстична спрямованість, непослідовність, протиріччя в емоційних та вольових виявах; часті й короткочасні афекти (гнів, плач, ненависть); недостатній розвиток сили волі. Такі школярі виділяються небажанням учитися, відсутністю інтересу до школи. Їх моральні якості недостатньо розвинені. Такі діти невиховані, недисципліновані, нещирі, здатні до обману; не мають стійких позитивних інтересів до різних видів діяльності; рішучість та цілеспрямованість виявляють лише для задоволення власних егоїстичних потреб.

Другу групу із середнім рівнем вияву девіантної поведінки формують молодші школярі з малозабезпечених, неповних сімей з низьким культурно-освітнім рівнем, де процес виховання дітей зводиться лише до того, щоб одягнути та нагодувати їх. У спілкуванні з дорослими виявляють ввічливість, повагу; стосунки з ровесниками будуються на безконфліктній основі. Ставлення до громадських заходів байдуже. Внаслідок переживань такі діти можуть часто перебувати в пригніченому стані, мають високий рівень тривожності та занижену самооцінку.

Такі школярі охоче відкликаються на пропозицію допомогти що-небудь зробити, виявляють турботу стосовно молодших і слабших. Легко дають обіцянки і не дотримують слова. Поряд із хорошими розумовими здібностями мають погану успішність, відсутність інтересу до навчальної діяльності. Поведінка таких дітей виділяється моральною несформованістю, асоціальною мотивацією. Вони виявляють недовіру до дорослих та ровесників; люблять злі жарти. Будь-який конфлікт, навіть під час гри, сприяє появі афективного спалаху: лихослів’я, намагання вдарити кривдника, відмові прислухатися до зауваження дорослого. Під впливом негативної референтної групи ці школярі легко набувають різних форм девіантної поведінки: делінквентної, адиктивної тощо. Брутальні слова вживають в основному для підтримання свого авторитету.

Такі діти егоцентричні, болісно переживають будь-який негативний відгук про себе. На формування негативного ставлення до однокласників, учителів впливає нетерпимість до зауважень на свою адресу. У школі такі учні поводять себе одноосібно, майже ні з ким не товаришують. На уроці не дуже активні, але в разі отримання похвали від вчителя їхня працездатність різко підвищується. Недисциплінованість, неслухняність пояснюються наявністю такої риси характеру, як упертість. Ці діти важко піддаються позитивним впливам ззовні, у поведінці виявляють самостійність.

Більшість дітей цієї групи має деякі позитивні інтереси та бажання; їх моральна занедбаність може мати антигромадську спрямованість. Вияви девіантної поведінки в них нестійкі. Такі діти здатні до правильної вибіркової поведінки.

Представники третьої групи з низьким рівнем вияву девіантної поведінки проживають (або проживали) в сім’ях із негативним психологічним кліматом, відчувають постійні труднощі під час емоційних контактів із батьками, вважають себе покинутими. Серед моральних цінностей превалюють авторитет серед однолітків, споживацькі настрої (бажання мати достатню кількість кишенькових грошей, можливість придбати дорогі речі), вірні друзі. У дітей виявляються такі позитивні риси характеру, як відповідальність, чесність, щирість, хоча вони найчастіше не вважаються взірцем для наслідування. Спілкування з ровесниками є не самостійною потребою, а засобом самоствердження, компенсації незадоволення своїм становищем.

Діти цієї групи можуть палити, лихословити лише з метою “виділення” себе серед ровесників. До дорослих та однокласників ставляться з недовірою. Поведінка егоїстично спрямована; до похвали та нарікань діти ставляться спокійно. Для таких школярів є характерними вияви сором’язливості на фоні загальної самовпевненості. Для задоволення своїх потреб використовують хитрість та неправду. За наявності гарного настрою охоче беруть участь у рухливих іграх. Такі діти, як правило, мають здібності для успішного навчання в школі, але не бажають вчитися. На уроках за наявності інтересу вони швидко включаються в роботу, у протилежному випадку - повільно. Інтенсивність їх включення короткочасна, поява труднощів призводить до згасання процесу включення в навчальну діяльність. Вони беруть активну участь лише в тих шкільних заходах, які викликають у них інтерес.

Такі діти не здатні на організовану цілеспрямовану діяльність. Вони з цікавістю починають виконувати доручення, залучаються до ігор, але швидко втрачають інтерес до виконуваної роботи, беруться за іншу, але й її не доводять до логічного завершення. Їх поведінкові вияви не завжди усвідомлені, не мають стійкої спрямованості. Вирішальну роль у формуванні девіантної поведінки відіграють негативні приклади і впливи референтної групи. Школярі, як правило, жалкують про скоєні вчинки; рішення, які вони приймають, залежать від особистих поглядів та набутого досвіду, в основному негативного.

Діти цієї групи здатні до правильної вибіркової поведінки, але неусвідомлення ними морально-правових норм і цінностей призводить до появи девіантної поведінки. Правопорушення носять випадковий характер, хоча в цілому поведінка має соціальну спрямованість.

Порівняльну характеристику цих груп відповідно до критеріїв оцінки девіантної поведінки представлено у табл.4.

Зазначимо, що характеризуючи девіантну поведінку молодших школярів за критеріями активності (соціальної, трудової), гуманності та культури поведінки, нами виділено найтиповіші і найстійкіші показники якостей особистості, які виявляються у різних сферах діяльності учнів із девіантною поведінкою. У виховному процесі за одними показниками якості учня відповідають високому рівню, за іншими - низькому, що не дає можливості достовірно визначити, до якого рівня умовно віднести вияв у школяра девіантної поведінки. У зв’язку з цим кожен рівень вияву показника мав не лише якісну характеристику, а й кількісну, виражену в балах. У відповідності з прийнятою методикою високий рівень ми оцінювали в 1 бал, середній - 2, низький - 3. Тоді алгебраїчна сума балів за 11 показниками характеристики девіантної поведінки знаходилася в інтервалі від 11 до 44.

Таблиця 1. Критеріальні характеристики оцінки девіантної поведінки молодших школярів

Для вибору оптимальної величини інтервалу, що характеризує той чи інший рівень вияву девіантної поведінки, була застосована формула, детально описана В. Оржеховською [66].

Для кожного рівня вияву девіантної поведінки нами було визначено інтервал допустимих значень суми балів. Низький рівень вияву девіантної поведінки учнів може мати від 34 до 44 балів, середній - від 23 до 33, високий - від 11 до 22.

Виходячи з викладеного, високий рівень вияву девіантної поведінки (1) характеризується активно стійкими виявами усіх форм девіантної поведінки; середній (2) - незадовільно сформованими, деформованими або зовсім не сформованими якостями особистості, частим порушенням норм і правил; низький (3) - позитивні якості особистості сформовані не повністю, проявляються лише за певних умов, девіантна поведінка нестійка.

Враховуючи розглянуті вище критерії, показники оцінки рівнів вияву девіантної поведінки, можна діагностувати рівень її вияву в експериментальній і контрольній групах та підвести підсумки констатуючого експерименту. Кількісний і якісний аналіз результатів зроблено на основі педагогічних зрізів - до початку експерименту і після нього. До експериментальної групи потрапили учні 2-Б, 3-Б, 4-Б класів, до контрольної групи - учні 2-А, 3-А, 4-А класів.

Зведені дані представлено на рис. 3.

Як видно з рисунку та представлених у цьому підрозділі таблиць, результати контрольної та експериментальної груп за рівнем вияву девіантної поведінки молодших школярів суттєво не відрізняються.

Виявлення у 2-4 класах значної частини учнів з низьким та середнім рівнями вияву девіантної поведінки та наявність 26,1% у експериментальній і 24,7% у контрольній групах учнів з високим рівнем свідчать про неефективність профілактичної роботи, яка проводиться у загальноосвітніх закладах та відсутність відповідної корекційної роботи з молодшими школярами.

Отримані внаслідок проведеного констатуючого експерименту результати засвідчили, що значна частина молодших школярів виявляє високий та середній рівень девіації, а здійснювана серед учнів корекційна робота не відзначається достатньою ефективністю. Констатуючий експеримент підтвердив необхідність внесення суттєвих змін у практику перевиховання молодших школярів із девіантною поведінкою та впровадження організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки дітей, які б позитивно впливали на розв’язання зазначеної проблеми.

Рис. 3. Зведені дані результатів констатуючого експерименту

.2 Зміст, організація та результати формуючого експерименту

Для перевірки ефективності виділених організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків нами було проведено формуючий експеримент. Програма експериментальної роботи мала конкретний зміст і передбачала послідовне вирішення наступних завдань:

1.      Здійснити корекційну роботу з молодшими школярами у процесі діяльності шкільних гуртків на основі визначених організаційно-педагогічних умов.

2.      Проаналізувати результати експериментального дослідження.

Зміст та організація формуючого експерименту.

Формуючий експеримент складався з трьох етапів: підготовчого, основного та завершального. Кожний з них передбачав застосування комплексу педагогічних прийомів, методів і засобів.

На підготовчому етапі експериментальної роботи було розроблено програму залучення молодших школярів до діяльності у шкільному гурті «Роксолана». Ефективність проведення даного етапу значною мірою визначала успішність корекційної роботи. Як ми вже зазначали, у суспільній діяльності з іншими людьми дитина набуває не лише соціального досвіду й досвіду спілкування, але й реалізує своє прагнення бути в колективі інших людей і займатися обраною нею справою з метою самоствердження, саморозвитку, самореалізації.

У ході експерименту нам вдалося створити умови для того, щоб дитина з девіантною поведінкою могла вибрати собі напрям діяльності, що відповідає особистим прагненням. Так, за допомогою членів та керівників дитячих осередків нами був проведений захід “Тиждень дитячих мрій”, що мав на меті зацікавити молодших школярів та їх батьків. Заздалегідь членами гурту «Роксолана» у школі було доведено такий план проведення заходу:

·        понеділок - змагання на приз Котигорошка (“Веселі старти”); урочисте відкриття “Банку ідей” і виставки виробів народних майстрів;

·        вівторок - “Червона калина” (концертна програма),

·        середа - відкриття “Біржі праці”, операція “Чистодвір” (наведення порядку в школі й на подвір’ї);

·        четвер - аукціон “Козачок”; підведення підсумків роботи “Біржі праці”, виплата премій “Банку ідей”;

·        п’ятниця - урочистий збір, присвячений вступу молодших школярів до цих організацій.

Змагання на приз Котигорошка проводились у формі спортивного свята, учасниками якого могли стати не лише учні, а й їхні батьки. У конкурсі “Банк ідей” за найкращі ідеї, запропоновані дітьми щодо діяльності шкільного гурту, “банк” сплачував молодшим школярам спеціальні гроші (“козачки”), за які діти могли придбати певну річ на аукціоні “Козачок” або на виставці-продажу виробів народних майстрів. У концертній програмі “Червона калина” брали участь колективи художньої самодіяльності та всі бажаючі. Під час заходу “Чистодвір” усе подвір’я шкіл та самі школи було поділено на певні ділянки роботи, за яку дітям сплачувалися “козачки”.

Аукціон “Козачок” проводився в декілька етапів. Спочатку було підведено підсумки роботи “Банку ідей”, нагороджено кращих учасників. Потім проводився аукціон, на якому діяли такі правила:

1.  Брати участь в аукціоні може кожний, у кого є “козачки”.

2.      Збільшувати ціну можна на будь-яку суму.

.        Якщо Вам сподобалася річ і Ви хочете її придбати - підніміть свій номер і покажіть розпоряднику аукціону.

.        Той, хто не зможе сплатити “козачками”, повинен залишити зал.

Протягом тижня у школах працювало дитяче “фотоательє”. Діти, які приходили “фотографуватися”, отримували “фотокартки” з дружніми шаржами на “фотомодель”, зроблені художниками. Копії “фотокарток” були виставлені на “фотовиставці”. Зазначимо, що проведений захід сподобався молодшим школярам та отримав схвальні відгуки батьків і вчителів.

На другому етапі формуючого експерименту нами було створено організаційно-педагогічні умови, які передбачали:

·        урахування вчителями, батьками, організаторами дитячих осередків мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки молодших школярів;

·        дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків;

·        залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності;

·        поетапну організацію самовиховання учнів із девіантною поведінкою;

·        упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Для реалізації зазначених організаційно-педагогічних умов школярам було запропоновано широкий вибір варіантів спільної діяльності з іншими дітьми. Тому що саме спільна діяльність зближує дітей, вчить гуманності, товариськості, чесності, формує соціальну і трудову активність. Для прикладу наведемо фрагмент сюжетно-рольової гри “Сонячне коло”, головна мета якої - включення учнів у різноманітні справи, ігри, конкурси, змагання, в яких учасники можуть вибрати вид діяльності і кожному надається можливість змінити свою позицію від простого глядача до автора-розробника чи організатора гри.

Ігровий комплекс проводився з дітьми експериментальної групи. Усі учасники гри мали право вибору “творчої студії” - структурного об’єднання, що складалося з кількох груп дітей. Таких творчих студій було створено три:

) студія “Гра” (проводилося знайомство з іграми, створювалися “ігрові клуби”);

) студія “Майстерність”;

) студія спортивно-туристична або екологічна.

Таким чином, дитина відразу потрапляла в ситуацію вибору. Їй пропонувалося заявити про себе у всіх структурних утвореннях: загоні - групі до 15 осіб, студії - об’єднанні до 100 осіб, центрі - співдружності творчих студій.

У ході гри учасникам пропонувалися варіанти роботи ігрокласів, які було реалізовано в такому алгоритмі: 1) реклама і спільне заняття для всіх бажаючих, 2) знайомство з різними видами ігор, 3) знайомство з колективними творчими справами організацій, 4) конкурси, змагання, ігри, 5) підсумкові змагання, консультації, 6) захист звання “дослідник” (для найкращих, найактивніших, найбільш творчих), 7) загальне підведення підсумків роботи ігрокласів.

Кожна студія вела ігрокласи за одним із варіантів. Перший уключав вибір таких напрямів: рухливі, спортивні, народні ігри; творчі й розважальні ігри; цікаві конкурси, атракціони; інтелектуальні, ділові, психологічні ігри; шоу-програми, інсценування. За другим варіантом кожне об’єднання відвідувало заняття за спеціальним графіком у відповідності до напрямів діяльності (“Кругова система”). Результатом стала підготовка конкурсних завдань для загального підведення підсумків. Третій варіант передбачав конкурсні зустрічі об’єднань, виявлення об’єднань-переможців у різних видах ігор. У підсумку проводився “Калейдоскоп конкурсів”, організований з урахуванням побажань молодших школярів. Четвертий варіант забезпечував поєднання теоретичних і практичних завдань, результати виконання яких було винесено на загальне обговорення.

У першій студії працювали ігрокласи: “Народні ігри”, “Архітектурний”, “Ігровий”, “Танцювальний”, “Пісенний”, “Театральний”, “Спортивний”, в яких розучувалися пісні, проводилися творчі рухливі й сюжетно-рольові ігри, йшла робота над сценічним мовленням і сценічними рухами, формувалися навички організації спортивних ігор, веселих естафет, міні-спартакіад. У запропонованій діяльності визначалися не тільки інтереси і нахили дітей, а й надавалися можливості вибору будь-якого варіанта діяльності й налагодження контактів з іншими дітьми з метою самореалізації. В ігрокласах третьої студії спортивно-туристичні заняття проводилися за “круговою системою”. Діти брали участь в інтелектуальних іграх, шоу-програмах, жартівливих і творчих конкурсах, атракціонах тощо.

На другому етапі формуючого експерименту ми провели з молодішими школярами гру “Добродушок”. Учасників було розділено на шість груп, кожна з яких мала свій колір та мандрувала по пунктах (“Місто кмітливих”, “Співуча галявина” та ін.). У кожному пункті після виконання завдання група отримувала кольоровий аркуш паперу, на якому написана одна літера. Із отриманих літер в кінці гри потрібно скласти слово. Гра передбачала об’єднання творчих зусиль усіх дітей, оскільки в кожної групи слова різні і якщо їх скласти в певному порядку, то вийде загальний текст, у якому вказано, де захований подарунок.

До переліку справ за цією програмою входять:

·        конкурс загонових тематичних газет,

·        персональна виставка робіт фотокореспондентів і карикатуристів,

·        випуск дружинної сатиричної газети,

·        випуск “бойових листків”.

У процесі індивідуальної корекційної роботи застосовувалися методи заохочення, відзначення за гарно виконане завдання, розуміння, довіри.

Перелік заходів, представлених у таблиці 2, на цьому не закінчується. Після занять за переліченими програмами мами і вчителі констатували, що поведінка дітей змінилася на краще: підвищився інтерес до шкільних занять, розширилося коло позитивних захоплень та інтересів, зросла соціальна активність, культура поведінки, налагодилися взаємини з батьками.

Таблиця 2. Орієнтовна програма діяльності “Несемо радість людям”

Під час проведення корекційної роботи значна увага приділялася формуванню соціально значущої поведінки молодших школярів та належній організації їх самовиховання. У ході дослідно-експериментальної роботи ми передбачали, що цей процес залежить від усвідомлення і реалізації учнями позитивних соціальних ролей, що є складовою процесу соціалізації особистості. Активна участь дітей у пошуках шляхів реалізації соціальних ролей зумовлена їх можливістю проявити й усвідомити себе в ситуації соціальних спроб. Соціальна спроба - це сукупність послідовних дій, пов’язана з виконанням спеціально організованої соціальної діяльності в економічній, політичній і духовній сферах на основі вибору способу поведінки в цій діяльності. Вона є засобом співвіднесення самопізнання та аналізу своїх можливостей у спектрі соціальних функцій, що реалізуються.

З метою формування соціально активної позиції учнів початкових класів нами було розроблено та впроваджено ряд методик.

Діяльність за програмою “Лицарі пера” передбачала:

·        залучення до роботи з дітьми не лише професійних журналістів, а й педагогів шкіл, вожатих, батьків;

·        створення та організацію діяльності юнкорівських груп;

·        навчання юнкорів журналістській, репортерській справі, майстерності оформлення;

·        видання дитячих рукописних стінних і тиражних газет та журналів, організацію діяльності дитячих прес- і радіоцентрів;

·        публікацію дитячих заміток, матеріалів дорослих, професійних журналістів у місцевій та центральній пресі, які об’єктивно висвітлюють життя піонерів;

·        проведення конкурсу “Гей, хто з нами?”;

·        заохочення, відзначення активних учасників програми.

У межах програми “Я” кожний молодший школяр вивчав правила людських взаємин, критерії оцінки себе і своєї роботи; намагався ефективно використовувати вільний час, турбуватися про своє здоров’я, розвивати фізичні здібності, дбати про свій зовнішній вигляд. Учні вчилися: 1) чемно поводити себе вдома, у школі, на подвір’ї, 2) бути гостинним і привітним, врівноваженим і товариським, 3) стежити за своїм зовнішнім виглядом, 4) гартувати себе фізично, піклуватися про власне здоров’я. Зазначимо, що ці знання сприяли організації самовиховання дітей.

Молодші школярі, які працювали за цією програмою, намагались дотримуватися таких законів:

Я - виховую віру в себе, розкриваю і розвиваю свої здібності, поспішаю творити добро, намагаючись розділяти радість і горе інших;

Я - пізнаю, бережу та примножую красу у всьому, розумію, що до істини веде безліч шляхів, відшукую серед них свій;

Я - утверджую себе в праці, шаную будь-яку корисну справу, прагну стати сильним, витривалим та сміливим.

Тема 1: “Що таке кіно?”

Гра 1 - “Інопланетяни”.

Гра 2 - “Якби я був режисером”.

...Гра 4 - “Кіно-казка”.

Тема 2: “Велика кіно-подорож”

... Гра 5 - “Відгадай мультфільм”.

Гра 6 - “Кіно-КВК”.

Гра 7 - “Розумники і розумниці”.

Тема 3: “Дитячий кінофестиваль”

Гра 1 - “Я - актор”.

Гра 2 - “Кіносвято”...

Спостереження за дітьми після реалізації всієї програми занять-ігор таку дають можливість зробити певні висновки. Перш за все, побачити реальні позитивні результати, очевидні конструктивні дії, що виключило необхідність проведення більш тонких замірів ефективності методики. В експериментальному загоні за всю зміну не сталося жодного конфліктного випадку, пов’язаного з девіантними виявами поведінки дітей; не виникло жодної мікрогрупи асоціального спрямування. У членів експериментального загону були яскраво виражені прагнення до участі в соціально значимій діяльності, потреба в спілкуванні, у вивченні й набутті соціального досвіду, бажання використовувати цей досвід у конкретній діяльності і передавати іншим.

На другому етапі формуючого експерименту значна увага приділялася формуванню гуманності, культури поведінки учнів. З цією метою ми провели з молодшими школярами з девіантною поведінкою ряд заходів.

. Операція “Лелека” - діти вчилися будувати хатинки птахам, підгодовували їх.

. “Бім” - здійснювали патронаж покинутих у місті домашніх тварин з подальшою безкоштовною передачею тим, кому потрібен друг, включаючи самотніх людей і дітей-інвалідів.

. “Ялинка” - збирали викинуті після новорічного свята дерева з метою вторинного їх використання. Основна частина ялинок була використана як паливо для шкільних котелень і будинків ветеранів війни, частина - як вітамінний додаток для відгодівлі тварин.

. “Милосердя” - надавали посильну допомогу хворим, одиноким людям; проводили благодійні ярмарки, концерти, вітали хворих і самотніх людей зі святами, днями народжень.

. “Подарунок далеким друзям” - відправляли подарунки в дитячі садки, школи-інтернати, будинки для пристарілих.

. “Гайдарівська атака” - оперативно виправляли виявлені недоліки на вулиці, у мікрорайоні або місті (підв’язували пошкоджені дерева, збирали сміття на дитячому майданчику тощо).

. “Смерекова хата - батьківський поріг” - записували і розучували тексти колискових пісень, народні прикмети, приказки, прислів’я, бабусині казочки, рецепти старовинних народних страв.

. “Народний календар” - проводили колективні творчі справи (Зустріч весни, свято Івана Купала, відзначення Нового року і т.д.).

Ми проводили:

) сходини з повчальними розповідями (казки, байки, перекази, легенди, оповідання). При цьому ми дотримувалися правила: не розповідаємо більше десяти хвилин підряд, більше однієї розповіді на одному занятті;

) ігри:

·        з розвитку почуття товариськості, взаємодопомоги (“Серед нас є люди”, “Моє ліве місце”, “Киця-киця, няв-няв”);

·        з розвитку мовлення, уяви, мислення (“Пишемо на літеру”, “Я пішов у магазин”, “Хто я”, ребуси, хрестиківки);

·        з розвитку творчих здібностей, кмітливості (“Лабіринт”, “Домалюй”, “Знайди розбіжності”);

·        з розвитку уваги, пам’яті (ігри Кіма);

·        із виховання свідомої дисципліни, обов’язку й відповідальності; патріотичних почуттів (“Охорона прапора”, “Заховані скарби”);

·        з формування національної самосвідомості (ігровий історичний комплекс - “Захисники Рідного Вогнища”, “Отрок”, “Джура”, “Звідун”, “Боярівна”).

) різноманітні пісенні конкурси, вернісажі з метою формування естетичних смаків, цінностей та ідеалів (“Гей на Івана”, “Веселий танок”, “Пісні новаків і новачок”, “Марш Новаків”, “Пісні з казок”);

) малювання на тему з подальшим обговоренням: “Ким я хочу стати”, “Мої друзі”, “Мої хороші вчинки”, “Мої погані вчинки”;

) прогулянки, екскурсії з метою:

·        формування впевненості в собі, у власних силах, розвиток орієнтації, внутрішньої рівноваги (“Велика гра в терені”);

·        розвитку трудових навичок та вмінь (екскурсії на підприємства, виставки);

·        формування моральних почуттів і переконань, розвитку потреби поводити себе відповідно до прийнятих у суспільстві соціальних норм (екскурсії в музеї, “Подорож до книжкового царства (знайомство з бібліотекою), експедиція “Козацькими шляхами”, “Пам’ятники моєї місцевості”);

) зустрічі з цікавими людьми з метою передачі позитивного досвіду, виховання непримиренного ставлення до наркогенних речовин (зустрічі з працівниками кримінальної міліції в справах неповнолітніх, ветеранами війни, учасниками афганських подій, Почесними громадянами міста, працівниками соціальних служб для молоді);

) змагання, що були спрямовані на повноцінний фізичний розвиток особистості, формування фізичних здібностей, зміцнення здоров’я; закріплення здобутих знань, умінь та навичок; формування справедливості, чесності, товариських взаємостосунків, навичок самостійності, активності (“До висот”, “Контрольна робота від гномів”, “Ми - друзі лісу”, “Мандрівка по Україні”, “Ключі від таборової брами”, “ Життя від природи”).

У процесі формуючого експерименту в єдиному комплексі системи “дитина-педагог-батьки” проводилася педагогізація батьків, оскільки саме родина є тим первинним осередком, що впливає на формування соціально активної позиції дітей молодшого шкільного віку. Зазначимо, що варіантів роботи в означеній системі є багато, але за основу ми взяли пошук конструктивних шляхів взаємовідносин на основі довіри, взаємоповаги, взаємодопомоги і доброзичливості.

У ході формуючого експерименту ми намагались об’єднати дітей та їх батьків за наявності спільного інтересу до історії сім’ї; відродити сімейні традиції й звичаї; зміцнити родинні контакти, зв’язки поколінь у сім’ї. Для цього ми провели дитячі конкурси: “Сімейний архів представляють юні”, “Історія сім’ї в листах і щоденниках”, “Чим би дитя не тішилось...”.

Для прикладу наведемо завдання конкурсу “Анумо, діточки!” для дітей молодшого шкільного віку:

а) для тих, кому від шести до восьми років:

1.      Напишіть нам найсмішнішу історію, в яку потрапляли ви, ваші друзі, ваші батьки, члени вашої сім’ї.

2.      Напишіть нам про найбільшу неправду, з якою ви стикалися. Хто обманював - ви чи хтось інший - не має значення.

б) для тих, кому від восьми до десяти років:

1.      Що ви вмієте робити дуже гарно? Яким ремеслом володієте? Хто вас цьому навчив і як він вас учив?

2.      Уявіть, що ви тато чи мама. Як ви будете виховувати свою дитину? І чому стали б робити саме це?

Для дітей цього ж віку проводилися конкурси у вигляді письмових робіт:

Конкурс “Чотири способи зробити радість мамі” (ідея конкурсу належить журналу “Мурзилка”). Не знаємо, чи знайома вам, діти, наука “Як не ображати дорослих”, але вона існує. Серед “учених”, що нею займаються, багато дівчаток і хлопчиків -ваших однолітків. Є шанс поповнити їх лави. Пропонуємо взяти участь у конкурсі “Чотири способи зробити радість мамі”. Учасники конкурсу подають короткий опис кожного способу і дають йому назву. Переможе найоригінальніший, раніше незнайомий спосіб. Бажаємо фантазії і творчості! Переможців чекають призи”.

Конкурс “Коли ми були зовсім маленькими”. Як відомо, найсмішніші історії траплялися з нами, коли ми були зовсім маленькими. Вам і зараз, мабуть, розповідають дідусі, бабусі й батьки, що в дитинстві ви були смішними й потішними. Розкажіть про те, які смішні й цікаві історії трапилися з вами, а також з вашими матусями, татусями, дідусями й бабусями, коли вони були маленькими. Переможе в конкурсі, звичайно, найсмішніший випадок, а переможець отримає приз”.

Конкурс “Оберіг”. З речами, як і з людьми, трапляється в житті різне. Вони з’являються в нашому домі, зникають, на їх місці з’являються нові. Але є серед речей такі, до яких особливо ставляться в домі, в сім’ї, розповідають про них історії й легенди, намагаються зберегти. Якщо у вашому домі є така річ і ви знаєте її історію, напишіть. Переможе найзахоплюючіша й найромантичніша історія”.

Конкурс “Давай поговоримо про нас із тобою...”. Уяви, що настав 2100 рік. Скільки тобі буде років? У тебе (будемо разом сподіватися) є дім, робота, сім’я, діти. У всіх є свої заняття, справи. Цікаво дізнатися, як ти собі все це уявляєш. Напиши. Приймаються будь-які фантазії. Але краще, якщо твоя сім’я залишиться жити на планеті Земля, а ще краще - на тому місці, де зараз знаходиться твій рідний дім. Бажаємо успіхів! Переможців чекають призи”.

Проведені конкурси допомогли виділити і назвати основні напрями, за якими проводилася робота з батьками:

. “Сім’я вся разом і душа на місці” - зміцнення зв’язку поколінь у сім’ї. Притаманними дитячим організаціям формами (розучування жартів, колискових пісень, спільне читання казок, билин, виготовлення іграшок) намагалися формувати сприятливий емоційний клімат у сім’ї, сприяти її згуртуванню.

. “Свята чоловіча спілка” - аналіз письмових робіт переконав нас у необхідності активно вести роботу, спрямовану на “повернення” в сім’ю батька, саме йому відводиться основна роль у формуванні психологічної статі дитини.

. “Домострой” - велася робота стосовно створення умов для ознайомлення батьків і дітей із заповідями народної педагогіки, які зберігаються в офіційних національних джерелах, сімейних архівах, легендах, переказах, для того, щоб вони змогли навчитися знаходити, зберігати й передавати наступним поколінням зразки народного життя; “Домострой” - власний довідник для життя й поведінки людей в суспільстві й сім’ї як спосіб збереження національних традицій.

На завершальному етапі формуючого експерименту було проаналізовано результати експериментального дослідження. Зазначимо, що основними науковими результатами нашого дослідження є обґрунтовані організаційно-педагогічні умови ефективної корекції девіантної поведінки молодших школярів. Характеристика цих результатів можлива лише на основі об’єктивної оцінки тих реальних змін, які відбулися внаслідок проведеної дослідно-експериментальної роботи. З цією метою на основі методики діагностування, запропонованої під час констатуючого експерименту, у ході формуючого експериментального дослідження систематично здійснювалися зрізи стану девіантної поведінки учнів початкових класів.

Аналіз дослідних даних засвідчив, що в результаті проведеної корекційної роботи відбулися якісні і кількісні зміни в показниках рівнів вияву девіантної поведінки молодших школярів. Особливо вони відчутні в експериментальній групі.

Із даних видно, що в порівнянні з результатами констатуючого експерименту відбулися зміни на краще і в експериментальній, і в контрольній групах. Також в експериментальній групі з’явилися молодші школярі, які втратили ознаки девіантної поведінки. Такі учні характеризуються високою соціальною і трудовою активністю (успіхами у навчанні, дисциплінованістю, культурою праці, умінням протистояти груповому тиску, який схиляє до різних видів девіантної поведінки; негативним ставленням до фактів вияву адиктивної та делінквентної поведінки), гуманністю (добротою, повагою до оточуючих, справедливістю, доброзичливістю); високою культурою поведінки (охайністю, акуратністю, культурою спілкування, культурою мовлення). У контрольній групі було виявлено 6 (4,5%) учнів, поведінка яких втратила негативні відхилення, що пояснюється виховною роботою, проведеною педагогами загальноосвітніх навчальних закладів.

Аналіз рівнів вияву девіантної поведінки молодших школярів після проведення формуючого експерименту показав, що учні експериментальної групи покращили свої показники. Для прикладу наведемо кількісні та якісні зміни, які відбулися у групі учнів з низьким рівнем вияву девіантної поведінки. В порівнянні з результатами констатуючого експерименту на 14,4% зросла кількість учнів, які характеризуються успіхами в навчанні, на 17% - в яких задовільна поведінка, на 20,1% - в яких сформовано позитивне ставлення до виконання доручень, на 8,7% - в яких наявні стійкі позитивні інтереси. Також зросла кількість учнів, в яких сформовані такі моральні якості як доброта (на 7,4%), справедливість (на 12,6%), доброзичливість (на 27,7%), охайність (на 14,1%). На 12,8% збільшилася кількість учнів, які характеризуються охайність й акуратністю, на 15,6% -. культурою спілкування, на 13,5% - культурою мовлення.

У результаті проведеного формуючого експерименту в експериментальній групі з’явились учні, поведінка яких характеризувалася відсутністю девіантних виявів. Це відбулося за рахунок тих учнів, які раніше мали низький рівень вияву девіантної поведінки. Такі учні відзначалися соціальною і трудовою активністю: наявністю академічної успішності (18,8%), зразкової поведінки (17,4%), добровільним виконанням будь-яких доручень (17,5%), стійкими позитивними інтересами (17,4%), відсутністю адиктивної і делінквентної поведінки (18,5%); високою гуманністю: добротою (18%), справедливістю (17,4%), доброзичливістю (17,4%) до оточуючих людей; високою культурою поведінки: культурою зовнішнього вигляду (18,3%), повагою до батьків, однолітків, дорослих (16%), культурою мовлення (15,8%).

На рис. 4 наочно представлено позитивні зміни рівнів вияву девіантної поведінки молодших школярів експериментальної й контрольної груп.

Рис. 4. Зведені дані результатів формуючого експерименту

Із рисунку видно, що в експериментальній групі на кінець формуючого експерименту налічувалося лише 2,9% учнів з високим рівнем вияву девіантної поведінки, 23,2% учнів - із середнім, 56,5% - з низьким рівнем, тоді як у контрольній групі високий рівень мали 22,8% учнів, середній - 34,2% учнів, низький - 38,5% молодших школярів.

Аналіз одержаних результатів формуючої дослідно-експериментальної роботи констатував, що різноманітність способів включення молодших школярів у соціально значиму діяльність дала можливість відповісти на індивідуальні запити дитини, розвивати її здібності, творчість і соціальну активність; що вибір варіантів спільної діяльності обумовлював свідомі дії дитини на шляху самореалізації.

У процесі формуючого експерименту високою ефективністю характеризувалися традиційні (розповідь, гра, приклад, щотижневі сходини, спеціалізовані таборування, зустрічі з цікавими людьми тощо) та специфічні (свята з різної тематики, спеціально створений для дітей-девіантів табір інтенсивної кіноосвіти, тренінг групової діяльності; розроблені виховні заходи “поштова скринька”, “тижневі листи-новини”, “сонячне коло”, “кава” тощо) форми і методи виховної діяльності дитячих громадських організацій.

Після формуючого експерименту було проведено перевірку ефективності проведеної роботи з батьками учнів експериментальної групи (табл. 3).

Із таблиці видно, що в результаті проведеної виховної роботи відбулося підвищення соціальної активності батьків учнів експериментальної групи. Зокрема, на 52,5% збільшилась кількість батьків, які прагнуть покращити взаємостосунки в сім’ї; на 53,9% - які вміють забезпечити змістовне дозвілля своїх дітей; на 50,4% - які прагнуть підвищити рівень своєї педагогічної освіченості.

Таблиця 3. Порівняльні дані про участь батьків у вихованні молодших школярів (%)

В результаті проведеної дослідно-експериментальної роботи в експериментальній групі у порівнянні з контрольною відбулося зниження негативних показників рівнів девіантної поведінки. Так, на кінець експерименту в експериментальній групі з високим рівнем вияву девіацій залишилось лише 1,8% учнів, які мали стійку неуспішність (у контрольній - 22,1%), 2,6% - які систематично порушували дисципліну (у контрольній - 21,6%), 2,9% - які не хотіли виконувати доручення (у контрольній - 20,8%), 2% - які мали адиктивну і делінквентну поведінку (у контрольній - 24,5%), 2,1% - у яких спостерігалися вияви егоїзму і нахабства (у контрольній - 25,2%), 1,9% - які характеризувалися відсутністю культури спілкування (у контрольній - 23,8%), 1,7% - які систематично лихословили (у контрольній - 22,8%).

Результати проведеного дослідження дають можливість стверджувати, що розроблені нами організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків сприяли зниженню негативних відхилень у поведінці молодших школярів та формуванню соціально активної позиції особистості. В учнів початкових класів підвищилась соціальна і трудова активність, а саме: покращилися міжособистісні стосунки у системах “дитина-батьки”, “дитина-вчителі”, “дитина-дитина”, “батьки-вчителі”; підвищилась культура праці, успіхи в навчальній діяльності, розширилося коло позитивних захоплень та інтересів; учні стали виконувати доручення за бажанням, за переконанням в їх необхідності та з почуття обов’язку; зменшились адиктивні (тютюнопаління, вживання алкоголю) та делінквентні (правопорушення) вияви в поведінці.

Поведінка учнів набула гуманної спрямованості. В школярів відбулося формування таких позитивних якостей особистості як милосердя, прагнення робити добро, чуйність, турботливість; вони демонструють непримиренність до виявів жорстокості і обману, повагу до праці, вимогливість до себе й інших, великодушність, готовність допомогти, стриманість.

У молодших школярів підвищилася культура поведінки. Учні намагалися бути охайними, поважати батьків, вчителів, однолітків; у них зросла культура мовлення.

Ефективність формуючої дослідно-експериментальної роботи засвідчили узагальнені дані кінцевого зрізу рівнів вияву девіантної поведінки в учнів початкових класів, представлені на рис. 5.

Рис. 5. Розподіл учнів експериментальної групи за рівнями вияву девіантної поведінки до і після формуючого експерименту (%)

Дані гістограми показали, що після проведеного формуючого експерименту в групі з високим рівнем вияву девіантної поведінки залишилося лише 2,9% молодших школярів (до експерименту - 26,1%), у групі з середнім рівнем - 23,2% (до експерименту - 32,6%), з низьким рівнем вияву девіантної поведінки стало 56,5% учнів (до експерименту - 41,3%).

Отже, результати проведеного експериментального дослідження підтверджують викладену у вступі дисертації гіпотезу, а також основні теоретичні положення про те, що девіантна поведінка молодших школярів піддається корекції в процесі діяльності шкільних гуртків. Формуючий експеримент довів ефективність обґрунтованих нами організаційно-педагогічних умов корекційної роботи з молодшими школярами у процесі діяльності шкільних гуртків.

Висновки з другого розділу

1.      Унаслідок проведення теоретичного аналізу проблеми, врахування результатів констатуючого експерименту (аналізу практики, педагогічного спостереження, анкетування учнів і вчителів, бесід із батьками) визначено критерії та рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів. До основних критеріїв нами віднесено: активність (успіхи у навчанні, дисциплінованість, культура праці, наявність захоплень та інтересів, частота адиктивних і делінквентних виявів), гуманність (доброта, справедливість, доброзичливість), культура поведінки (культура зовнішнього вигляду, культура спілкування, культура мовлення). На основі встановлених сутнісних характеристик та структури відхилень у поведінці конкретизовано якісні характеристики рівнів девіантності молодших школярів, які відбивали сукупність проявів показників по кожному критерію досліджуваного явища. Визначено три рівні вияву девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку: низький, середній, високий. Кожний рівень характеризується наявністю певного ступеня якісних і кількісних критеріальних ознак.

2.      Дані формуючого експерименту виявили, що в експериментальній групі на кінець формуючого експерименту налічувалося лише 2,9% учнів з високим рівнем вияву девіантної поведінки, 23,2% учнів - із середнім, 56,5% - з низьким рівнем, тоді як у контрольній групі високий рівень мали 22,8% учнів, середній - 34,2% учнів, низький - 38,5% молодших школярів. В експериментальній групі було виявлено 24 (17,4%) молодші школярі, які втратили ознаки девіантної поведінки. Такі учні характеризувалися високою соціальною і трудовою активністю (успіхами у навчанні, дисциплінованістю, культурою праці, умінням протистояти груповому тиску, який схиляє до різних форм девіантної поведінки; негативним ставленням до фактів вияву адиктивної та делінквентної поведінки), гуманністю (добротою, повагою до оточуючих, справедливістю, доброзичливістю); високою культурою поведінки (охайністю, акуратністю, культурою спілкування, культурою мовлення).

.        Порівняльний аналіз девіантної поведінки молодших школярів до і після формуючого експерименту засвідчив позитивну динаміку зниження рівнів вияву девіантної поведінки в учнів експериментальної групи: кількість школярів із високим рівнем вияву девіантної поведінки зменшилася на 23,2% (в контрольній - на 1,5%), із середнім рівнем вияву девіантної поведінки зменшилася на 9,4% (в контрольній - на 1,5%), з низьким рівнем девіантної поведінки зросла на 15,2% (в контрольній - на 1,5 %), а 17,4% (в контрольній - 4,5%) молодших школярів взагалі втратили ознаки девіації. В учасників експериментальної групи підвищилася культура праці, культура поведінки, успіхи в навчальній діяльності, розширилося коло позитивних захоплень та інтересів; зменшилася частота негативних відхилень у поведінці (правопорушення); відбулося формування таких позитивних якостей особистості як милосердя, прагнення робити добро, чуйність, турботливість; учні демонструють непримиренність до виявів жорстокості і обману, повагу до праці, вимогливість до себе й інших, великодушність, готовність допомогти, стриманість.

.        Результатами формуючої дослідницької роботи доведено ефективність організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків, що підтверджує вірність висунутої гіпотези.

Висновки

. Корекція девіантної поведінки молодших школярів є актуальною проблемою сучасної теорії і практики виховання. Протиріччя, що мають місце в період демократизації суспільного життя, недоліки сімейного і шкільного виховання, значне скорочення позашкільних закладів призводять до збільшення кількості учнів молодшого шкільного віку, чия поведінка виходить за межі освітньо-виховних та морально-правових норм. Усе це зумовлює необхідність корекції девіантної поведінки дітей та її науково-педагогічного забезпечення.

. Науковий аналіз філософської, психолого-педагогічної, соціологічної літератури дав змогу визначити сутність девіантної поведінки як соціально-педагогічного явища, виділити низку поглядів, згідно яких девіантна поведінка інтерпретується як вчинки, дії неповнолітніх, що не відповідають офіційно прийнятим у даному суспільстві нормам. Враховуючи значущість осмислення девіантної поведінки, у нашому дослідженні було визначено девіантну поведінку як негативні відхилення у поведінці дитини, що не відповідають освітньо-виховним та морально-правовим нормам, котрі діють у суспільстві.

. Вивчення девіантної поведінки молодших школярів дозволило виділити такі її різновиди, як відхилення в отриманні початкової освіти, відхилення у поведінці, пов’язані з шкільною дезадаптацією, педагогічною занедбаністю, відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством, соціальною дезадаптацією, а також адиктивною, делінквентною та кримінальною діяльністю. В учнів початкових класів вони формуються внаслідок впливу біологічних (генетичні ускладнення, фізіологічні аномалії), психологічних (психопатологія, порушення емоційно-вольової сфери, неврози), соціальних (несприятливі умови сімейного виховання, негативний вплив референтної групи), криміногенних (спілкування та взаємодія з кримінальними особами), педагогічних (недоліки навчально-виховного процесу в школі).

. Доведено, що особливу роль у процесі корекції девіантної поведінки молодших школярів відіграють дитячі гуртки. Під дитячими організаціями розуміється добровільне, самодіяльне, самокероване на основі Статуту (та інших документів) рівноправне об’єднання дітей і дорослих, створене для спільної діяльності, для реалізації й захисту інтересів його членів. Виховний потенціал дитячих гуртків містить найрізноманітніші форми, методи і засоби корекції девіантної поведінки учнів та передбачає створення умов для отримання ними додаткових інформаційних, наукових, практичних знань.

. Результати наукового пошуку свідчать, що незважаючи на зростання актуальності проблеми девіації в сучасний період, ще обмаль теоретичних і особливо практичних розробок щодо ефективної корекційної роботи з молодшими школярами у процесі діяльності дитячих гуртків. У процесі дослідження було визначено та обґрунтовано організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності дитячих гуртків. До них віднесено: урахування у виховній діяльності шкільних гуртків мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки; дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності дитячих гуртків; залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності; поетапну організацію самовиховання учнів із девіантною поведінкою; упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Проведене дослідження не претендує на повне і всебічне вирішення порушених у ньому питань, важливість і значущість яких актуалізується в період реформування системи освіти. Перспективними можуть бути дослідження з проблем вивчення взаємодії дитячих гуртків і загальноосвітніх навчальних закладів у формуванні соціально значущої поведінки молодших школярів; розвиток у дітей несприйнятливості до негативних явищ побутового оточення; підвищення ролі й місця сім’ї в процесі педагогічної корекції девіантної поведінки учнів. Набуває актуальності проблема підготовки педагогічних кадрів до корекційної роботи з молодшими школярами, які мають девіантну поведінку.

девіантний поведінка школяр педагогічний

Список використаних джерел

1. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика. - М., 1980. - С. 257.

2. Азаров Ю.П. Искусство воспитывать (Из опыта воспитания трудных ребят). - М.: “Знание”, 1971. - 96 с.

3. Актуальні аспекти соціальної роботи з девіантною молоддю: Методичний посібник. - Донецьк, 1996. - 112 с.

4. Алмазов Б.Н. Психологическая средовая дезадаптация несовершеннолетних. - Свердловск: УрГУ, 1986. - 150 с.

5. Ануфриева С.Н. Как преодолеть трудности в обучении психодиагностические таблицы -М.:1999. 224с.

6. Аувяэрт Л.И. Роль семьи и сверстников в правовой социализации несовершеннолетних: Автореф. дис…канд. педаг. наук. - М., 1981. - 26 с.

7. Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. - М.: Политиздат, 1975. - 406 с.

8. Баєв Б.Ф. Трудні діти (про виховання дітей) - К.:, “Знання”, 1965. - 61 с.

9. Базарный В.Ф. Нервно-психическое утомление учащихся в традиционной школьной среде. - Сергиев-Посад, 1995. - Части І-VI.

10.Баранов В.В. Актуальные проблемы социальной реабилитации детей с девиантным поведением // Наша школа. - 1999. - № 4. - С. 108-111.

11.Бех І.Д. Від волі до особистості. - К.: Україна-Віта, 1995. - 202 с

12.Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання. - К.: ІЗМН, 1998. - 204 с.

13.Блонский П.П. Трудные школьники. - М., 1959. - 90 с.

14.Бобнева М.И. Социальные нормы как объект психологического исследования. - М.: Наука, 1975. - С. 221.

15.Вайнола Р.Х., Пінчук І.М., Толстоухова С.В. Соціальна робота з підлітками та молоддю: Інформаційно-аналітичний звіт за 2000 рік / За заг. ред. С.В. Толстоухової. - К.: УДЦССМ, 2001. - 146 с.

16.Выготский Л.С. Основные положения плана педагогической исследовательской работы в области трудного детства: Собр. соч : В 5-ти т. - М., 1983. -Т.5. - С. 193

17.Выготский Л.С. Трудное детство: В 5-ти т. - М., 1983.

18.Вогонь Орлиної ради: Журнал новацьких виховників. - Львів, 2001. - Ч. 129. - липень-вересень. - 52 с.

19.Воспитание трудного ребенка: Дети с девиантным поведением: Учебно-методическое пособие / Под ред. М.И. Рожкова. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001 - 240 с.

20.Гербарт И.Ф. Избранные педагогические сочинения. - Т.1. - М.: Учпедгиз., 1940. - 292 с.

21.Гилинский Я.И., Афанасьев В.С. Социология девиантного (отклоняющегося) поведения: Учебное пособие. - Спб., 1993. - 537 с.

22.Гилинский Я.И. Отклоняющееся поведение как социальное явление // Человек и общество. - Л., 1971. - Вып. 8. - С. 113-118.

23.Гилинский Я., Раска Э. О системном подходе к отклоняющемуся поведению // Изв. АН Эст. ССР. - Т.30: Общественные науки. - 1981. - № 2. - С.134-142.

24.Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. - К.: “Либідь”, 1997. - 376с.

25.Гончарова Т. Дитячі громадські організації України - на захисті прав та інтересів дітей // Початкова школа. - 2000. - № 9. - С.11-16.

26.Глозман Ж.М., Нейропсихологическая диагностика в дошкольном возрасте.-СПб.:Питер, 2006. - 80с.

27.Девиантность и социальный контроль в России (ХІХ-ХХ вв.): тенденции и социологическое осмысление / Под.ред. Я.И. Гилинского. - Спб.: Алетейя, 2000. - 384 с.

28.Державна національна програма “Освіта (Україна ХХІ століття)”. - Київ: Райдуга, 1994. - 64 с.

29.Дзюбко Л.В. Психологічні особливості ранньої шкільної дезадаптації і шляхи її подолання: Дис…канд. психол. наук: 19.00.07 / Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України. - К., 2000. - 196 с.

30.Дриль Д.А. Некоторые вопросы воспитания. - Санкт-Петербург, 1892.

31.Елен Р.Данієлс, Кей Стаффорд. Залучення дітей з особливими потребами до загальноосвітніх класів.Україна, Львів, Товариство.”Надія”. 2006 - 567с.

32.Ігнатьева С.А., Назаренко А.А. Велика книга дошкільнятка. -Харьків:Торсинг, 2003.-128с

33.Жданова И.В. Особенности личности подростков с девиантным поведением при пограничных нервно-психических расстройствах: Дис…канд. психол. наук: 19.00.01 / Украинский НИИ охраны здоровья детей и подростков. - Х., 1997. - 197с.

34.Заваденко Н.Н. Как понять ребенка: дети с гиперактивностью и дефицитом внимания. - М.: Школа-Пресс, 2000. - 112 с.

35.Зайцева З. Школа та важковиховувані підлітки: Книга для вчителя. - К.: Рад. школа, 1991. - 80 с.

36.Зак А.И. Характеристика детской преступности // Дети-преступники: Сборник / Под ред. М.И. Гернета. - М., 1912.

37.Закон і підліток: Матеріали обласної науково-практичної конференції. Донецьк, 27 жовтня 2000 р. / Гол. ред. Ю.Л. Титаренко. - Донецьк: ДІВС, 2001. - 284 с.

38.Закон України “Про загальну середню освіту” // Інформаційний збірник МО України. - 1999. - №15. - С.6-31.

39.Закон України про молодіжні та дитячі громадські організації. - К.: Парламентське вид-во, 2000. - 23 с.

40.Запобігання відхиленням у поведінці школярів / За ред. Б.С.Кобзаря, Є.І. Пєтухова. - К.: Вища школа, 1992. - 143 с.

41.Захарчук В.А. Девиантное поведение учащихся младших классов // Начальная школа. - 1998. - № 2. - С.101.

42.Кащенко В.П. Исключительные дети. - М., 1929. - С.23.

43.Кащенко В.П. Педагогическая коррекция: Исправление недостатков характера у детей и подростков. - М.: “Академія”, 1999. - 304 с.

44.Козубовська І.В., Товканець Г.В. Соціальна профілактика девіантної поведінки: корекція відхилень у поведінці важковиховуваних дітей в процесі професійного спілкування. - Ужгород: Патент, 1998. - 195 с.

45.Коменский Я.А. Избранные педагогические сочинения. - М.: Учпедгиз, 1955. - 661 с.

46.Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И.Г. Педагогическое наследие / Сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский. - М.: Педагогика, 1989. - 416 с.

47.Коррекционная педагогика в начальном образовании: Учебное пособие / Под. ред. Г.Ф. Кумариной. - М.: Издат. Центр “Академія”, 2001. - 320 с.

48.Корчак Я. Избранные педагогические произведения. - М.: Педагогика, 1979. - 474 с.

49.Корчак Я. Как любить ребенка: Книга о воспитании. - М.: Политиздат, 1990. - 493 с.

50.Кисова В.В., Конева И.А. Практикум по специальной психологии. -СПб.2006.-352с.

51.Кряжева Н.Л.Развитие эмоционального мира детей. Популярное пособие для родителей и педагогов.- Ярославль:Академия развития, 1996.-208 с.

52.Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 240 с.

53.Крячко Т. Виховний потенціал молодіжних організацій - сучасній школі // Вересень. - 1996. - № 1 - С.52-54.

54.Кудрявцев В.Н. Юридические нормы и фактическое поведение // Советское государство и право. - 1980. - № 2. - С.14.

55.Кутішенко В.П. Вікова та педагогічна психологія Навч. посібник.-Київ:Центр навчальної літератури, 2005.-128с.

56.Лурия А.Р. Основи нейропсихологии. Учеб. пособие для студентов высш учебн.заведений -М.; Издательский центр «Академия»,2003 -384с.

57.Максимова Н.Ю. Виховна робота з соціально дезадаптованими школярами: Методичні рекомендації. - К.: ІЗМН, 1997. - 136 с.

58.Максимова Н.Ю., Мілютіна К.Л., Піскун В.М. Основи дитячої патопсихології. - К.: Перун, 1996. - 464 с.

59.Максимова Н.Ю. Психологічні фактори узалежнення неповнолітніх від алкоголю і наркотиків та засоби його попередження: Дис…д-ра психол. наук: 19.00.07/ Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України. - К., 1998. - 468 с.

60.МЭШ Э., Вольф Д. Детская психология.Напушения психики ребенка._СПб.:Прайм Еврознак, 2003.-384с.(Психологическая енциклопедия)

61.Миллер А.И. Притивоправное поведение несовершеннолетних: Генезис и ранняя профилактика. - Киев: Наукова думка, 1985. - 152 с.

62.Національна доктрина розвитку освіти // Дошкільне виховання. - 2002. - №7. - С. 4-9.

63.Невский И.А. Правонарушения несовершеннолетних // Тезисы докладов и сообщений Межведомственной научно-практической конференции. - М., 1970.

64.Оржеховська В.М. “Діти вулиці” потребують захисту // Початкова школа. - 1999. - №2. - С. 58-60.

65.Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх. – К.: ВіАн, 1996. – 352 с.

66.Оржеховська В.М. Соціально-педагогічні основи профілактики правопорушень важковиховуваних учнів: Дис… д-ра педаг. наук: 13.00.01. - К., 1995. - 440 с.

67.Палій Н.В. Педагогічна корекція емоційної сфери молодших школярів у процесі художньо-ігрової діяльності: Дис… канд.педаг.наук: 13.00.07. - Тернопіль, 2000. - 222 с.

68.Палюх З. Погляди Я.Ф.Чепіги на моральне виховання дітей // Початкова школа. – 1997. – №9. - С. 44-47.

69.Педагогические воззрения Платона и Аристотеля. – Пг, Школа и жизнь, 1916.

70.Пеньков Е.М. Социальные нормы - регуляторы поведения личности. – М.: “Мысль”, 1972. – 198 с.

71.Песталоцци И.Г. Избранные педагогические произведения: В 3 т. – Т.1 – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1961. – 720 с.

72.Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X-поч. XX ст.): Нариси / За ред. М.Д. Ярмаченка. – К.: Радянська школа, 1991. – 381 с.

73.Регуш Л.А. Проблеми психического развития и их предупреждение -СПБ., 2006 -м 320с.

74.Северіна Л.В. Особливості виховання і розвитку виховання дітей у : років.-Харків.:Торсінг 2003.

75.Селецкий А.И., Тарарухин С.А. Несовершеннолетние с отклоняющимся поведением. – К.: Высшая школа, 1981. – 237 с.

76.Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т.1. - 530 с. - Т.2. - 573 с.

77.Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг. ред. А.Й. Капської, І.М. Пінчук, С.В. Толстухової. – К.: УДЦССМ, 2001. – 260 с.

78.Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1974. – 775 с.

79.Сорокин В.М. Кокоренко В.Л. Практикум по спеціальной психологии /2003.-12с.

80.Сорокин В.М. Спеціальная психологія:Учебн.пособие/Под научн. ред. Л.М. Шипициной. - СПб.2003. - 216 с.

81.Социальная педагогика: Курс лекций / Под общей ред. Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – 416 с.

82.Соціальна робота з дітьми та молоддю: проблеми, пошуки, перспективи / За ред. Пінчук І.М., Толстоухової С.В. – К.: УДЦССМ, 2000. – Випуск 1. – 276 с.

83.Сньов В.М. Розумова відсталість як педагогічна проблема. Навчальний посібник.- К.:2007.

84.Стурова М.П., Силенков В.И. Девиантное поведение несовершеннолетних как педагогическая проблема // Педагогика. – 1999. – №7. – С.38-42.

.Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.3. – 670с.

.Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. – К.: Рад. школа, 1988. – 302 с.

.Сухомлинський В.О. Школа і природа: Вибрані твори: В 5 т. – К., 1977. – Т.5.– 549 с.

.Ушинский К.Д. Собрание сочинений в 11 т. – Т. 8. – М.: Изд-во АПН РСРСР, 1950. – 776 с.

.Факторы педагогической запущенности и психологические вопросы коррекции делинквентного поведения несовершеннолетних: Сб. науч. трудов / Ред. кол.: И.Ф. Мягков. – Воронеж: Известия ВГПИ, 1983. – 142 с.

.Федорова Г.Г. Коррекционная работа с подростками девиантного поведения: Учебное пособие.–СПб: Изд-во РГПУ им. А.И. Герцена,2000. – 77 с.

.Чепіга Я.Ф. Страх і кара // Проблеми виховання і навчання. – К., 1913. -66c.

92. Целуйко В.М. Психология неблагополучной семьи: книга для педагогов и родителей. М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2006. 271 с. 52.

93.Шацкий С.Т. Избранные педагогические сочинения: В 2 т. / Под ред. Н.П. Кудина, М.Н. Скаткина, В.Н. Шацкой. – М.: Педагогика, 1980. – Т.1. – 304 с., – Т.2. – 416 с.

94.Шабалина В. Аддиктивное поведение в подростковом и юношеском возрасте // Психология подростка. М. 2003.

Додаток А

Вимоги до вміння “Астроном”, виставлені молодшим школярам

1.   Описати в довільному порядку планети Сонячної системи, їх супутники; пояснити, що таке кільця Сатурна; завдяки чому планети безперервно рухаються навколо Сонця, що таке Сонце.

.     Пояснити, що таке астероїди, метеорити й комети, чим вони відрізняються один від одного.

3.      Пояснити за допомогою лампи і двох кульок затемнення Сонця й Місяця.

.        Пояснити, чому небезпечно дивитися на затемнення Сонця.

.        Зробити модель планет Сонячної системи та пояснити, чому Місяць завжди повернутий до нас одним і тим же боком.

.        Пояснити, чому Місяць “світить” та який він має вплив на Землю.

.        Знайти на небі та намалювати Велику Ведмедицю або Північний Хрест.

.        Показати на небі або на малюнку Чумацький Шлях та пояснити, що це таке.

.        Розповісти, як зорі ставали в пригоді нашим предкам і як навіть нині вони є дороговказом морякам і астронавтам.

.        Розповісти цікаві легенди про назви сузір’їв.

Додаток Б

Діагностика важковиховуваності молодшого школяра

Інструкція педагогам

Уважно прочитайте 13 показників та оцініть їх знаком “+”, “-”, “0” індивідуально стосовно кожної дитини і позначте на бланку для відповідей. Щирість ваших відповідей буде сприяти правильній оцінці ситуації та допоможе дитині перебороти існуючі труднощі.