Українська культура доби тоталітаризму
Українська культура доби тоталітаризму
1. Українське «розстріляне Відродження»
1.1 «Розстріляне Відродження» в українській літературі 20-30-х років
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Що ж визначало творчі шукання новітньої еліти й тематику її творчості? Головними складниками її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового - розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.
Головний герой повісті «Смерть» Бориса Антоненка-Давидовича - Кость Горобенко. Серед насильства громадянської війни і втрати людиною всіх матеріальних здобутків та елементарної гідності він сприймає більшовиків як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища істина. Вони здатні вбивати інших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля - його перехід до вищої касти, ставання людино-богом.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Яка ж доля їхніх творів?… Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.
Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
1.2 Представники
Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу - безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що в цілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.
Далі буде перераховано діяльність основних представників «Розстріляного відродження».
Мико́ла Хвильови́й (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (1 (13) грудня 1893, Тростянець - 13 травня 1933, Харків) - український прозаїк, поет, публіцист. Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі.
Валер'ян (Валеріян) Петро́вич Підмоги́льний (2 лютого 1901, с. Писарівка, тепер Дніпропетровська область (за іншими даними с. Чаплі під Катеринославом) - 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) - український письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження». Автор роману «Місто» (1928). Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920-1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині. У цей період важливу роль в становленні творчої особистості Підмогильного відіграв літературознавець Петро Єфремов, брат Сергія Єфремова. Саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного «Поет чарів ночі». Чималий вплив на Підмогильного мала особистість Дмитра Яворницького. Своїм духовним наставником у відчутті слова вважав Михайла Коцюбинського. Підмогильний брав участь у літературній дискусії 1925-1928 років. 24 травня 1925 року він виступив у великій залі Всенародної бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури».
Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (26 квітня 1890, Зіньків - 3 листопада 1937, Сандармох, Республіка Карелія) - український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії. 1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, - наголошував М. Зеров, - такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».
Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.
Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…«».
2. Шістдесятництво в Україні
2.1 Вплив «шістдесятників» на процес розвитку суспільства
У 1961 р. Хрущов почав новий етап десталінізації, піком якого стало вилучення мумії диктатора з мавзолею. Будь-яка дія, спрямована проти Сталіна, завжди було хорошим знаком для українців. Їх впевненість в собі підкріплювали та інші події. Урожай, зібраний республікою в цьому році, був винятково багатим, що дало партійному керівництву Україна підстава вимагати від Кремля нових поступок. Намагаючись якось зменшити тертя, що виникли між ним та українцями через проблеми сільського господарства, Хрущов здійснив у травні 1961 р. широко розрекламовану поїздку до могили Шевченка. Тим часом культурна «відлига» досягла найвищої точки, коли російські письменники наважилися на такі кроки, як публікація за кордоном «Доктора Живаго» Б. Пастернака, який стверджував загальнолюдські, а не радянські цінності, або видання в СРСР «Одного дня Івана Денисовича» О. Солженіцина, детально описувати жахи сталінських таборів. Ці факти створювали враження, що, незважаючи на сердиті окрики з Кремля, можлива подальша лібералізація літератури і культури в цілому.
Культурна українська еліта, особливо літератори, відновила спроби використовувати десталінізації для розширення можливостей творчого самовираження. Вона знову зайнялася підрахунками тих втрат, які Сталін завдав українській культурі. Письменники старшого покоління досі наполягали на реабілітацію своїх репресованих колег. Так, Корнійчук запропонував заснувати «Бібліотеку великих 20-х», щоб оприлюднити твори Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші вимагали реабілітації жертв кінця 1940-х. І всі разом виступали проти тривала русифікації.
Однак найбільш примітним явищем стало народження нового покоління письменників, поетів і критиків, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, вимагали виправлення «помилок» сталінського минулого та гарантій, що розвиток української культури не буде задушене в майбутньому. На їхню думку, найкращим способом досягнення цієї мети було б «повернення до правди». Не в силах бути спокійними свідками непослідовною десталінізації, ці молоді люди самі включилися в неї, вимагаючи припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, домагаючись права на творчі пошуки і відстоюючи чільну роль української мови в освіті і культурному житті республіки. На початку 1960-х представники нового літературного покоління, що отримав назву «шістдесятники», не тільки відкидали втручання у свою творчість партійних бюрократів, а й засуджували лицемірство, угодовство і надмірну обережність своїх старших колег.
Бунтарство цієї талановитої молоді явно виходило за рамки, що передбачають хрущовської лібералізацією. Крім того, нова літературна когорта отримувала все зростаючу підтримку молодої інтелігенції.
У Радянському Союзі з'явився примітно невеликий, але постійно зростаюче коло людей званих шістдесятниками, який став, відкрито критикувати уряд і вимагати дотримання своїх релігійних і національних прав. Як же після многоліття терору, в умовах жорсткого ідеологічного контролю та постійного «промивання мізків» міг виникнути цей гідний подиву виклик режимові? У значній мірі шістдесятництво було результатом десталінізації, процесу ослаблення «паралічу страху», розпочатих Хрущовим. Дозовані викриття страшних злочинів сталінської епохи викликали розчарування та скептицизм відносно інших сторін режиму. У результаті, коли Брежнєв почав згортати політику лібералізації, це викликало протест, особливо інтелігенції.
Рух шістдесятників, в СРСР умовно можна розділити на три течії, які, втім, часто зливалися. Завдяки своїй наближеності до західним кореспондентам найбільшу популярність здобуло правозахисний, або демократичний, рух, що базувалося в Москві. Більшість його учасників представляла російська інтелігенція, а серед його лідерів були такі світила, як романіст Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. В Україні та інших національних регіонах шістдесятники викристалізовувалося навколо національних проблем, зазвичай тісно взаємопов'язаних з питаннями громадянських прав і свободи совісті.
2.2 «Шістдесятники» - нове покоління літературно-творчої інтелігенції
Спочатку основу українських дисидентів сформувалося в основному за рахунок «шістдесятників» - нового покоління літературно-творчої інтелігенції, зовсім недавно став відомим. До нього ставилися Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Игор і Ірина Калинець, Микола Горбаль, Іван Гель, брати Горині. Вражаюче, проте, спільною рисою лідерів цієї групи було те, що всі вони представляли собою зразковий продукт радянської системи освіти і виховання і починали робити багатообіцяючу кар'єру. Деякі взагалі були переконаними комуністами. Зосереджені в основному в Києві та Львові, вони були вихідцями з різних регіонів республіки (більшість - зі Східної України, проте багато хто був тісно пов'язані з її західними регіонами, де свого часу працювали або вчилися). Ще однією примітною особливістю українських дисидентів є їх соціальне походження: переважно вони були вихідцями з села і ставилися до першого покоління міської інтелігенції. Можливо, цим пояснюються наївний ідеалізм та ускладненість аргументації, нерідко характерні для їх заяв. У цілому вони представляли собою досить нечисленний, погано організований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше 1 тис. активних шістдесятників. Щоправда, кількість співчуваючих їм, цілком ймовірно, досягала багатьох тисяч.
Проти чого і за що боролися шістдесятники? Як і в будь-якій групі інтелігенції, серед них спостерігалися значні розбіжності і суперечливість у поглядах. Один з найвідоміших шістдесятників - літературний критик Іван Дзюба однаково прагнув як до досягнення громадянських свобод, так і до реалізації національних прав. Він чітко сформулював свою мету: «Я пропоную… тільки одну річ: свободу - чесного, публічного обговорення національних проблем, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і самовдосконалення. Однак спочатку і в першу чергу повинна бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал комуніста Дзюбу турбував колосальний розрив між радянською теорією та практикою, особливо в галузі прав націй, і він закликав владу ліквідувати цей розрив для блага і радянської системи, і українського народу. Історик Валентин Мороз, навпаки, продовжив інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму і не приховував своєї огиди до радянської системи та надії на її загибель.
І все ж головним чином шістдесятники виступали за реформи в СРСР, а не за революцію чи відділення Україні. Вони були проти національного гноблення в Україні і за громадянські права в СРСР.
Перші прояви активності припадають на кінець 1950-х - початок 1960-х років, коли в Західній Україні виникло декілька невеликих підпільних груп. Найвідомішою стала так звана «група юристів», очолена адвокатом Левком Лук'яненком. Члени групи готувалися до агітації за використання Україні її конституційного права на вихід з СРСР. Розкривши ці організації, влади розправилися з ними, провівши серію закритих судів, що закінчилися жорстокими вироками.
Однак інерція десталінізації продовжувала сіяти неспокій серед інтелігенції. У 1963 р. спочатку офіціозна конференція з проблем української культури і мови в Київському університеті, що зібрала більше 1 тис. учасників, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей же час традицією стали щорічні збори інтелігенції і студентів біля пам'ятника Шевченку в Києві (офіційно, - для того, щоб читати вірші поета, насправді - з метою критики культурної політики режиму). Підозрілий пожежа 1964 р, знищив зібрання українських книг і рукописів у бібліотеці Академії наук, викликав бурю протестів серед провідних діячів літератури. Побоюючись, що ситуація вийде з-під контролю. Кремль вирішив покінчити із шістдесятниками у всьому СРСР. В Україні результатом цього рішення стали арешти в кінці шістдесятих років двох десятків найбільш активних шістдесятників. Розраховуючи залякати співчуваючих, влада вирішила провести відкриті процеси, Однак цей прийом вдарив по них самих, оскільки викликав нову хвилю протестів.
Свідок процесів, що відбувалися у Львові, молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл, щирий комуніст, розповсюдив викривальний збірник статей і документів «Лихо е. розуму» (на Заході він був виданий під назвою «Записки Чорновола»), в якому розкривалася вся таємниця незаконних і цинічних маніпуляцій правосуддям з боку влади. Дзюба у свою чергу засудив арешти в палкої промови, зверненої до великої аудиторії у київському кінотеатрі «Україна». З метою перешкодити владі ізолювати шістдесятників, один від одного і від суспільства, а, також маючи намір інформувати про радянських репресіях. Світову громадськість, українські дисиденти у 1965 р. почали таємно друкувати журнал «Український вісник». КДБ зумів припинити поширення цих матеріалів в Україну, проте запобігти їх проникнення на Захід не вдалося. За допомогою українських емігрантів вони були опубліковані і набули широкого розголосу, що викликало замішання радянської влади.
Після падіння Шелеста в 1972 р. Щербицький разом з партійним ідеологом Маланчуком і шефом КДБ Україні Федорчуком влаштував масовий погром інакомислячий інтелігенції, що супроводжувався сотнями арештів і набагато більш жорстокими, ніж в 1965-1966 рр., Вироками. Відкритих дисидентів, а також всіх, хто підозрювався в «неблагонадійності», вичищали з університетів, наукових установ, редакцій і т.д. Ця хвиля репресій, що нагадала сталінські часи, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох або припинити дисидентську діяльність, або публічно покаятися, як це зробив Дзюба.
2.3 «Шістдесятники» у мистецтві
Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.
Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.
Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В. Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ірина та Ігор Калинці, Г. Кириченко, Ліна Костенко, Борис Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, В. Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Лесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш.
На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді - київський «Супутник» (голова - Лесь Танюк) і львівський «Пролісок» (голова - Михайло Косів), які стали центрами громадської діяльності шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.
Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.
Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.
Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.
3. Дисидентський рух і культура
3.1 Зародження дисидентського руху
Дисидентсво (від лат. dіssіdent - незгодний) - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.
У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини».
Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.
Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.
Отже, дисидентський рух зародився у 60-х рр. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Його поява була певною мірою викликана десталіназацією та новою політикою Хрущова. Розвивалось дисидентство трьома напрямами: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу.
Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.
Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст В'ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» - тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.
Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.
3.3 Придушення дисидентства
На Україні дисидентський рух було практично розгромлено на початку 80-х рр.
Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.
Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.
У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».
Отже, уже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентсва країною прокотилася хвиля арештів. Переслідувань з політичних мотивів зазнали сотні діячів українського культури. Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р., коли були заарештовані І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
Висновки
Відродження української культури було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Отже, протягом 60-х - першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.
Список літератури
відродження український інтелігенція тоталітаризм
1. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.
. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р. Штуса. - К.: Генеза, 2002. - С. 211-212.
. Наєнко М. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С. 281-287.
. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - С. 23-33.