Захист прав дітей і підлітків: світова традиція і вітчизняна реальність

Захист прав дітей і підлітків: світова традиція і вітчизняна реальність

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

з Теорії соціальної роботи

(назва дисципліни)

на тему: «Захист прав дітей і підлітків: світова традиція і вітчизняна реальність»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі

.1 Захист прав дітей і підлітків в США

.2 Захист прав дітей і підлітків в Німеччині

.3 Міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні

Розділ 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі

.1 Практика реалізації сімейних прав дитини в Україні

.2 Закордонна практика захисту сімейних прав дитини

2.3 Шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі

Висновок

Бібліографічний список

Вступ

Діти та підлітки - невідємна частина сучасного людства зі своїми специфічними проблемами і інтересами. Усвідомлення цього стало важливим здобутком сучасної цивілізації. В ХХ ст. були розроблені, прийняті та ратифіковані багатьма країнами міжнародно-правові акти, спрямовані на захист прав та інтересів дітей та підлітків. В найбільш розвинутих державах зараз діють закони, що регулюють правове положення молоді та неповнолітніх. Універсальною правовим документом у цьому відношенні є Конвенція про права дитини, ратифікована і нашою державою.

Захист прав дитини в сучасній Україні відноситься до числа актуальних проблем, породжених явним неблагополуччям в положенні неповнолітніх дітей як в суспільстві, так і в сім'ї. І важко сказати, в чому причина такого неблагополуччя і хто винен в цьому в першу чергу - держава чи сім'я. Безсумнівно, винні і ті, і інші. Причому очевидно, що декларований інтерес держави до дітей тісно переплітається з безперечним фактом втрати родиною свого авторитету, ослаблення сімейних устоїв, коли традиційні захисні функції сім'ї сходять нанівець або перетворюються на свою протилежність, перероджуючись в серйозну загрозу для незрілої особистості дитини. Іншими словами, є всі підстави вважати, що діти в небезпеці. Ця обставина зобов'язує перейти від гасел, адресованих всім і кожному, як фізичним, так і юридичним особам, до більш чітких за змістом правових розпоряджень, здатних при необхідності на ділі допомогти дитині.

На даний час в Україні проблема реалізації прав дитини зумовлюється економічними та соціальними протиріччями, що негативно впливають на розвязання завдань організації захисту дітей. Одним з найважливіших напрямків діяльності соціально орієнтованої держави є сприяння розвитку молодого покоління, задоволення його потреб та виконання обовязків, передбачених, зокрема, Конвенцією ООН про права дитини. Втілення в життя вимог міжнародних нормативних документів потребує від держави невідкладних дій, спрямованих на пріоритетне ефективне вирішення проблем дитинства.

Уперше знайомство майбутнього громадянина держави із правами людини відбувається у сімї, яка є первинним та основним виховним середовищем дитини, де формується система цінностей та норм поведінка, де дитина вчиться бути відповідальною особистістю та громадянином; а батьки виступають прикладом та вихователями правової культури. Виховання дитини в сімї має спрямуватися на розвиток її особистості, на формування поваги до прав, свобод людини та громадянина, підготовку дитини до свідомого життя у соціально-правовому суспільстві.

Нагальна необхідність приведення системи національного адміністративно-правового забезпечення прав дітей і підлітків до вимог міжнародних стандартів вимагає удосконалення законодавства, форм та методів діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, громадськості, упровадження позитивного зарубіжного досвіду у сфері захисту прав дітей, що неможливо без проведення комплексного наукового дослідження.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, приділяється увага дослідженню проблем утвердження та захисту прав людини та громадянина. У загальнотеоретичному та конституційному аспекті їх досліджували такі вчені - юристи, як О.М. Бандурка, В.М. Бутилін, В.В. Вітвіцька, М.М. Гуренко, В.О. Демиденко, А.М. Колодій, Я.Ю. Кондратьєв, С.П. Коталейчук, Ю.Ф. Кравченко, О.А. Лукашова, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, І.В. Ростовщиков, О.Л. Слюсаренко, М.І. Хавронюк.

Питання адміністративно-правового захисту прав людини та громадянина вивчали такі фахівці, як В.Б. Аверянов, О.В. Бакаєв, І.Л. Бородін, М.А. Бояринцева, О.В. Горбач, І.О. Ієрусалімова, Р.А. Калюжний, Я.М. Квітка, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, Ю.Ф. Кравченко, О.В. Негодченко, В.П. Столбовий, Я.М. Шевченко та ін. Ці вчені-адміністративісти досліджували загальнотеоретичні засади адміністративно-правового забезпечення і захисту прав людини, діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у цій сфері; окремі напрями адміністративно-правового захисту прав і свобод неповнолітніх (зокрема, попередження адміністративних правопорушень серед неповнолітніх, адміністративної відповідальності неповнолітніх, батьків або осіб, які їх замінюють) тощо. Водночас комплексне монографічне дослідження теоретико-правових засад адміністративно-правового забезпечення і захисту прав неповнолітніх, особливостей діяльності субєктів адміністративного права у цій галузі за часів незалежності України не проводилося.

На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях із соціального захисту певною мірою висвітлено: науково-теоретичні засади соціально-правового, соціально-педагогічного та соціального захисту дитинства (Н. Агаркова, І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, І. Ковчіна, І. Пєша, А. Платонова, Г. Сємя, Л. Яковлєва); причини виникнення соціального явища дитячої бездоглядності та питання розробки соціальних механізмів його локалізації (А. Адлер, Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Л. Волинець, Л. Дулінова, А. Зінченко, А. Капська, П. Люблінський, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва, І. Пінчук, С. Толстоухова); питання вдосконалення нормативно-правової бази щодо захисту неповнолітніх та профілактики негативних явищ у дитячому середовищі (Н. Комарова, В. Оржеховська, В. Татушинський, І. Трубавіна); Проблемі захисту прав дітей присвячені роботи Н. Агаркової, Т. Алєксєєнко, В. Варивдіна, Н. Заверико, О. Зайця, І. Звєрєвої, А. Капської, О. Караман, Р. Корнюшиної, Л. Кузьменко, Г. Лактіонової, Ж. Петрочко, Т. Піддубної, В. Тасєєва, М. Шакурової та ін. У них визначено методологічні засади, основні принципи і завдання його здійснення відносно різних категорій дітей і в різних соціальних інституціях.

Об'єкт дослідження - теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі.

Предмет дослідження - практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі.

Мета даної роботи - розглянути питання захисту прав дітей і підлітків у світовій та вітчизняній практиці.

Виходячи з об'єкта і предмета були визначені наступні завдання дослідження:

-вивчити теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі;

-вивчити теоретичні основи захисту прав дітей і підлітків в США;

вивчити теоретичні основи захисту прав дітей і підлітків в Німеччині;

вивчити міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні;

розглянути практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі;

розглянути практичний аспект захисту сімейних прав дитини в Україні;

розглянути закордонну практику захисту сімейних прав дитини;

розглянути шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі.

У міжнародному співтоваристві питання про окремий розгляд проблеми соціально-правового захисту дитинства виник не так давно - в результаті масових рухів за демократичні реформи XIX століття. Під впливом цих демократичних рухів ряд держав, у тому числі Україна, взяли на себе зобов'язання щодо соціального захисту дітей від рабства та торгівлі ними, від втягнення в проституцію, від експлуатації дітей роботодавцями, від свавілля батьків та від інших негараздів.

Глава 1. Теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі

.1 Захист прав дітей і підлітків в США

Цікаво, що права дітей в США почали захищати захисники прав тварин. На початку 1870-х років восьмирічна дівчинка Мері Уілсон звернулася в поліцію, де заявила, що страждає від жорстокості прийомних батьків.

На захист Мері виступила громадська організація Американське Суспільство по запобіганню жорстокому поводженню з тваринами. Юрист Товариства на суді заявив, що як і тварини, діти потребують захисту. На суді було доведено, що дівчинку практично щодня пороли і били, вона спала на підлозі і т.д. Суд засудив прийомну матір Мері до року виправних робіт. Після цього, в 1874 році в Нью-Йорку було створено Товариство по Запобіганню жорстокого поводження з дітьми \ New York Society for the Prevention of Cruelty to Children. Рік потому муніципалітет Нью-Йорка ухвалив, що подібні суспільства можуть звертатися до правозахисних органів з позовами про захист дітей.

Нині в США діє система забезпечення благополуччя дитини. Найчастіше американські сім'ї стикаються з цією системою після того, як на них подають скарги про насильство над дитиною або залишення дитини без нагляду, ненадання дитині гідних умов проживання та ін. Наприклад, сусіди можуть зателефонувати в поліцію і повідомити, що малолітня дитина залишений удома сам без нагляду. Сукупність дій батьків називається "поганим поводженням з дитиною" - це дії батька, батьків або опікуна (няні, вихователя, вчителя та ін), які призвели до смерті, серйозного фізичного чи емоційного збитку, до експлуатації дитини, або до виникнення ризику для життя і здоров'я дитини. Неприйняття дій, які могли б запобігти збитку дитині, також вважається "поганим поводженням". Спеціальні державні агентства, контролюючі дії дорослих, не втручаються, якщо дитина постраждала в результаті дій сторонніх людей - цього роду злочинцями займаються правоохоронні органи [2, с. 87].

Згідно з офіційними даними (статистику веде структура, яка називається National Child Abuse and Neglect Data System), щорічно в США реєструється приблизно 1.4 тис. випадків загибелі дітей, причиною якої стали дії (в тому числі, і злочинне недіяння) дорослих. Тобто, з 100 тис. американських дітей, приблизно 1.98 йдуть з життя з вини дорослих. Найбільша частина жертв знаходиться у віці до 1 року (приблизно 40%) і 12-17 років (приблизно 35%).

Однак багато дослідників вважають, що реальні масштаби проблеми можуть бути набагато більш значними , оскільки багато подібні факти не фіксуються і, відповідно, не розслідуються. За оцінками Університету Теннесі, зробленим в 2000 році, щорічно в США з вини дорослих гинуть до 4 тис. дітей, крім того, фіксується до 116 млн. випадків поганого поводження з дітьми.

У США погане поводження з дітьми частіше спостерігається в сім'ях, в яких батько перебуває без роботи; у великих, географічно (тобто, що живуть на відшибі) або соціально (тобто, що зводять до мінімум контакти із зовнішнім світом) відокремлених сім'ях і в громадах (насамперед , релігійних), в яких практикуються фізичні покарання. Ці дані вперше опублікував відомий дослідник сім'ї Джозеф Хаус в 1991 році.

У 1912 році в США була створена федеральна структура "Дитяче Бюро", перед яким було поставлено завдання захисту інтересів дітей. Перед цим положення юного покоління привернуло до себе багато уваги, насамперед завдяки діяльності благодійних і церковних організацій. Саме вони звернули увагу суспільства на те, що діти часто живуть у жахливих умовах, вони страждають від поганої гігієни, важко працюють, у тому числі і в шахтах, і на заводах, в результаті чого часто помирають від хвороб і травм, які можливо запобігти. Спочатку Бюро входило в структуру Міністерства Торгівлі і Праці, нині воно знаходиться у складі Міністерства Охорони Здоров'я. Бюро спеціалізується, зокрема, на запобігання жорстокого поводження з дітьми.

У 1962 році відбулася подія, в черговий раз довело, який ефект може надати одна стаття. Тоді медичний журнал Journal of the American Medical Association опублікував статтю доктора Генрі Кемпе, в якій пропонувалася методика визначення - чи піддавався дитина знущанням і поганому поводженню. Наслідком цієї статті стала широка дискусія в професійних колах, що призвела за собою масштабні зміни в законодавстві. До 1970 року у всіх штатах США були прийняті нормативні акти, які зобов'язували лікарів, дантистів, вчителів, соціальних працівників і т.д. повідомляти правоохоронним органам про свої підозри в поганому поводженні з дітьми. У 1974 році з'явився федеральний Закон про Запобігання жорстокого поводження з дітьми, в рамках якого були створені спеціальні органи, що займаються роботою з постраждалими дітьми. Згодом цей закон багаторазово доповнювали новими статтями (останні зміни були зроблені в 2003 році).

У різних штатах США діють різні закони і правила щодо захисту дітей. Відповідно, розрізняються і методи застосування цих законів. Однак у всіх штатах США будь-яка людина має право повідомити відповідним органам (як правило, поліції) про свої підозри щодо поганого поводження з дітьми, в 18-ти штатах подібні дії є обов'язковими. Як правило, кожен передбачуваний випадок насильства розглядається співробітником спеціального Агентства Захисту Дітей (CPS), який робить попередній висновок - чи постраждала дитина від дій дорослих. За даними Міністерства Охорони здоров'я США, в 2003 році в ці Агентства надійшло близько 2.9 млн. скарг, які стосувалися 5.5 млн. дітей. У 68% випадків було розпочато офіційне розслідування - 32% скарг були визнані неспроможними.

Якщо розслідування почате, то співробітник Агентства перетворюється на слідчого. Він опитує батьків, сусідів, дітей, намагаючись з'ясувати реальну картину події. Якщо слідчий приходить до висновку, що дитина дійсно постраждав з вини батьків, то Агентство вживає заходів. Дітей, яким загрожує серйозна небезпека, переміщають у притулок, до родичів або віддають під опіку іншої сім'ї на час розслідування і суду. У менш серйозних випадках за родиною що проштрафилась встановлюється спостереження, батьки зобов'язані пройти обов'язкові консультації з психологом. У 2003 році близько 906 тис. дітей були визнані жертвами насильства або злочинного недіяння. З них близько 206 тис. були передані під опіку. В екстремальних випадках, особливо, якщо суд виносить вердикт про позбавлення батьків батьківських прав, дитина стає кандидатом на усиновлення.

Якщо батько або опікун вчиняв дії, які підпадають під визначення кримінального злочину, то розслідування починають правоохоронні органи. У багатьох штатах, якщо дитина була згвалтована або побита, цією справою займається поліція. У будь-якому випадку, навіть якщо кримінальна справа не порушується, ім'я винуватця потрапляє в особливі бази даних. У деяких штатах, доступ до інформації, що знаходиться в регістрі, дозволений деяким зацікавленим особам, наприклад, дитячим садкам або школам, які наймають вчителів, вихователів, нянечок і пр.

Більшість дітей, які були відібрані у недолугих батьків, переселяються до родичів або в сім'ї опікунів (вони отримують державні допомоги на цю дитину). Якщо це неможливо, вони потрапляють в дитячі будинки та будинки для спільного проживання "важких" і бездомних підлітків (для їх позначення використовується термін "групові будинки". Станом на кінець 2003 року, в США налічувалося 523 тис. подібних дітей, які перебувають під опікою, з них 118.7 тис. очікували усиновлення \ удочеріння. Всього у 2003 році понад 50 тис. дітей були усиновлені. Приблизно половина дітей, які перебували під опікою, рано чи пізно повертаються до своїх батьків. В середньому, одна дитина знаходиться під опікою близько 12-ти місяців [3, с. 42].

За даними дослідницького Urban Institute, в 2002 році на функціонування системи забезпечення безпеки і благополуччя дитини, в США було витрачено не менше $ 22.2 млрд. $ 11.3 млрд . із цих коштів надійшли з федерального бюджету, $ 8.2 млрд. - з бюджетів штатів, $ 2.6 млрд. - з бюджетів окремих міст, графств і пр.

На середину вересня 1997 року Конвенцію про права дитини ратифікувала 191 держава. Зараз залишається лише дві країни (США та Сомалі), що не ратифікували цей міжнародний документ.

За цих умов вже в 50-ті роки в західному, зокрема американському, суспільстві поступово визріває конфлікт між молоддю і дорослим суспільством, повязаний з кардинальною розбіжністю в системах цінностей двох поколінь. Америка 50-х років просякнута примітивною споживацькою ідеологією - споживання матеріальних цінностей стає з умови життя людини стає її метою. В якості національного ідеала на щит були підняті такі риси,як індивідуалізм, особиста ініціатива, сформовано культ успіху в умовах рівних можливостей, втілений в міфі американської мрії. Америка тих часів, за виразом американського соціолога Ф.Слейтера, віддавала перевагу правам власності перед правами людини, вимогам техніки перед людськими потребами, конкуренції перед співробітництвом, зовнішнім соціальним нормам перед самовираженням особистості [5, с. 23-24]. Конфлікт батьків і дітей знайшов вияв у бурхливих подіях 60-х років.

Тодішні масові рухи молоді наклали помітний відбиток на наступне громадське й культурне життя Заходу. Молоде покоління раптово підняло прапор бунту, загрожуючи зруйнувати консервативні, на їх думку, підвалини соціуму. Дана проблема, заслуговує на особливу увагу вже тому, що дещо подібне відбулося двома десятиріччями пізніше в радянському суспільстві і дотепер дається взнаки в середовищі української молоді, особливо в великих містах нашої держави. Саме тому важливо зясувати причини молодіжного вибуху 60-х.

В різних країнах вони були різними. Американську молодь турбували надмірний вплив корпорацій на систему вищої освіти, обмеження на свободу політичної діяльності у студентських містечках - кемпусах, обовязкова служба в армії, зумовлена війною, яку вели США у Вєтнамі.

Молодіжний протест 60-х набув різноманітних форм. Каліфорнійський університет Берлі в вересні - жовтні 1964 року породив сіт-іни - сидячі страйки протесту. В Мічиганському університеті 25 березня 1965 року було надано поштовху серії тич-інів - митингів-дискусій, проведених незабаром більше ніж у ста американських вузах…З весни 1965 по весну 1968 року в Америці різко - приблизно в 300 разів - збільшується чисельність учасників антивоєнних демонстрацій. [5, с. 27].

Хоча за сучасних умов становище дітей та молоді в країнах Заходу виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми - передусім, психологічні. Сучасні дослідники спостерігають, зокрема, що в американському суспільстві дається в знаки тенденція демографічної інфільтрації, яка виявляється в тому, що діти чимдалі набувають ознак дорослих, дорослі намагаються стати більш юними.

Один техаський законодавець пропонує запровадити смертну кару, починаючи з 11 років, і його, нехай ненадовго, але сприймають серйозно. Американські підлітки день у день скоюють дедалі жорстокіші вбивства, дорослі намагаються за допомогою психотерапевтів виявити в собі дитину. Першокласники вчаться у школі за програмами настільки складними і стимулюючими конкуренцію, немовби вони не діти, а корпоративні правники, працівники корпорацій разом відправляються у фінансовані компанією туристичні походи, щоби створити колективну спайку [13, с. 34].

Схоже на те, що в американському суспільстві розмиваються межі між дитинством та зрілістю. З одного боку, Америка закохана в дітей і захоплюється піклуванням про них, з другого - вона аж ніяк не турбується про збереження дитинства, яке є не лише біологічною, а й культурною конструкцією.

В США навіть висловлюється думка про те, що, уряд взагалі повинний усунутися зі сфери освіти, яка має бути віддана на відкуп самих батьків. Протилежна точка зору виходить з того, що за умов конкуренції до дітей, навпаки, мають предявлятися підвищені вимоги. «В багатьох школах в Атланті, наприклад, збираються скасувати канікули, позаяк рівень конкуренції в сучасному світі вимагає від дітей ще більших навичок і знання ще більшого обсягу інформації» [7, с. 35].

Отже, хоч за сучасних умов становище дітей та молоді в США виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми. Права дітей в США почали захищати ще в 1980-х роках. У 1912 році в США була створена федеральна структура "Дитяче Бюро", перед якою були поставлені завдання захисту інтересів дітей і права яких вона захищає. Нині в США діє система забезпечення благополуччя дитини. У різних штатах США діють різні закони і правила щодо захисту дітей. Відповідно, розрізняються і методи застосування цих законів. За даними дослідницького Urban Institute, в 2002 році на функціонування системи забезпечення безпеки і благополуччя дитини, в США було витрачено не менше $ 22.2 млрд. Розглянувши сучасний стан захисту дітей і підлітків в США, основні переваги та недоліки, можна розглянути систему захисту дітей і підлітків в Німеччині, про що йдеться в наступному підпункті.

.2 Захист прав дітей і підлітків в Німеччині

За останні 20 років у світі дітей і підлітків відбулися великі зміни, з'явилося і міцно зайняло своє місце в їх дозвіллі безліч технічних новинок (персональний комп'ютер, Інтернет, електронні ігри, мобільний телефон та багато іншого). Застосування цих новинок часто спричиняє за собою нові небезпеки для молоді, які повинні бути враховані законодавцем.

Тому в нині діючому законі про захист молоді в Німеччині (Jugendschutzgesetz - JuSchG) посилені забороняючі положення, що стосуються засобів масової інформації. Крім того, оскільки кожна молода людина має право на сприяння йому з боку держави у своєму розвитку і вихованні, в цьому законі посилені положення щодо їх компетенції в частині тих чи інших пропозицій сфери послуг, спорту і розваг, щоб уникнути можливих небезпек. У законі передбачається також санкції проти тих організаторів заходів для молоді та осіб, які займаються тим чи іншим промислом, які свої економічні інтереси ставлять вище захисту дітей і підлітків. Положення закону повинні надавати підтримку батькам, вчителям, вихователям та іншим педагогічним працівникам в їх виховних зусиллях серед молоді [6, с. 43].

Закон про захист молоді розрізняє дітей, до яких відносяться особи до досягнення ними 14 років, та неповнолітню молодь, до яких відносяться особи від 14 до 18 років (особи, яким виповнилося 18 років, є повнолітніми ). Крім того, положення цього закону стосуються осіб, які здійснюють опіку дітей і неповнолітньої молоді, і осіб, яким доручено їх виховання. У цьому законі йдеться про носіїв масової інформації, тобто яких-небудь текстів, картинок, звуків на дискетах, касетах, компакт-дисках та ін.., які можна неодноразово відтворювати за допомогою відповідних приладів, апаратів (комп'ютера, магнітофона, плеєра і т.п.). Що стосується інформації, яка передається за допомогою радіо та телебачення, то це регулюється іншими відповідними законами. Придбання носіїв масової інформації дітьми та неповнолітньою молоддю допускається законом лише безпосередньо в магазинах, а не за допомогою посилкової торгівлі по пошті з використанням електронних засобів зв'язку для замовлення, при якій відсутній особистий контакт між постачальником і замовником.

Згідно закону діти і підлітки при необхідності повинні представити доказ свого віку на вимогу організаторів заходів або осіб, які займаються промислом (зокрема, торговим). Організатори прокату кінофільмів та ігрових програм згідно закону повинні застосовувати чіткі вказівки щодо віку їх учасників.

Відвідування ресторанів дітьми та підлітками молодше 16 років дозволяється лише у супроводі опікуються або виховують їх осіб, причому в інтервалі від 5 години ранку до 23 години вечора. Підлітки 16 років і старше можуть обходитися без супроводу цих осіб, але перебувати в ресторані також тільки в цей же період доби. Виняток з цього допускається тільки при їх знаходженні на визнаному державою заході або в ході подорожі. Категорично забороняється перебування дітей і підлітків до 18 років у нічних клубах і барах, а також у подібних їм розважальних закладах.

Не дозволяється присутність дітей і підлітків до 16 років без супроводу опікуючих або виховуючих їх осіб на публічних танцювальних заходах, підлітки старше 16 років можуть бути на цих заходах без супроводу, але тільки до 24 годин. Виняток в частині перебування для дітей (до 22 годин) і підлітків до 16 років (до 24 годин) можливо тільки, якщо цей захід проводиться визнаною державою установою або служить художньому заняттю молоді або залученню до народних звичаїв.

У ресторанах, їдальнях і кафе, в торгових точках та ін публічних місцях дітям і підліткам до 18 років не дозволяється продавати або вживати на місці вино-горілчані та ін. аналогічні алкогольні напої. Що стосується містячих алкоголь інших напоїв (наприклад, пиво), то заборона поширюється на молодь до 16 років. На алкогольних напоях має бути вказівка ​​про обмеження їх продажу неповнолітній молоді згідно з цим параграфом закону. Доступ дітей і підлітків до автоматів для продажу вино-горілчаних напоїв та тютюнових виробів повинен бути обмежений і перебувати під постійним контролем, а найкраще, щоб ці автомати знаходилися в місцях, взагалі недоступних підліткам до 16 років.

Присутності дітей і підлітків при публічному перегляді кінофільмів дозволяється тільки тоді, коли кінофільм дозволений до перегляду ними вищим земельним адміністративним органом, або громадською організацією добровільного самоконтролю в рамках процедури згідно параграфу 14 цього закону, або коли у фільмі йдеться про інформацію, інструкції та навчальному матеріалі , позначеної виробником фільму в якості інформаційної або навчальної програми. Дозволяється показ дітям і підліткам кінофільмів, які позначені як дозволені до перегляду ними з 12 років. Перегляд таких фільмів дітьми старше 6 років допускається тільки у супроводі з опікунами. Супровід дітей та підлітків опікаючими або виховуючими їх особами при показі дозволених до перегляду ними кінофільмів необхідно також для дітей молодше 6 років, для дітей старше 6 років на сеансах, що закінчуються після 20 годин; для дітей і підлітків молодше 16 років на сеансах, що закінчуються після 22 годин; нарешті, для підлітків старше 16 років на сеансах, що закінчуються після 24 годин. Кінофільми рекламного характеру або рекламні кінопрограми, в яких мова йде про тютюнові вироби чи алкогольні напої, дозволяється показувати дітям і підліткам тільки після 18 годин.

Аналогічно кінофільмам дозвіл вищого адміністративного земельної органу або громадської організації добровільного самоконтролю потрібен і для ігрових відеокасет або таких відеопередач. У тому випадку, коли мова йде про інформаційні або навчальні відеоматеріали, на упаковці касети повинно матися відповідне позначення. Його зміст, розмір, форма, колір і місце розміщення встановлюється адміністративним органом. Автомати для ігрових відеокасет можуть встановлюватися в публічних місцях руху людей (на площах, вулицях, у підземних вуличних переходах, фойє і коридорах будівель громадського користування та в ін місцях) тільки в тому випадку, якщо ці касети дозволені для дітей і підлітків або прийняті технічні та організаційні заходи, що запобігають їм доступ до автоматів. Те ж відноситься і до електронних відеомоніторів.

Кінофільми та ігрові відеопрограми, які можуть завдати шкоди розвитку дітей і підлітків або вихованню в них відповідальної і придатної до життя в колективі, суспільстві особистості, забороняються до перегляду ними. Щоб уникнути цього на упаковці, рекламному плакаті і в початковій частині фільму, відеопрограми повинні бути розміщені знаки, титри, які визначають дозволену для перегляду вікову групу молоді, наприклад, «дозволяється без обмеження віку», «дозволяється до перегляду за 6 років, або з 12 років, або з 16 років» або «забороняється до перегляду для неповнолітньої молоді».

Підприємству, організації - власникові засобу масової інформації (газет, журналів, книг, аудіо чи відеокасет, кінофільмів, електронних сайтів в Інтернеті і ін.. її видів), чия інформаційна продукція опублікована в списку небезпечної для дітей і підлітків, забороняється:

пропонувати їх дітям і підліткам, передавати або робити іншим способом їм доступною;

виставляти, афішувати, демонструвати або робити іншим способом доступною дітям і підліткам в місцях, які можуть бути доступні їм або в перегляді ними;

пропонувати або передавати дітям і підліткам в роздрібній торгівлі поза торгових приміщень, в кіосках та інших місцях продажу, якими вони не повинні користуватися, в посилковій торгівлі або в бібліотеках і читальних залах.

У список небезпечних для дітей та підлітків включається інформаційна продукція, яка прославляє війну, описує людей з важкими фізичними і душевними вадами, принижує людську гідність, завдає шкоди розвитку або вихованню відповідальних за свою поведінку і здатних жити в колективі особистостей [4, с. 266].

За порушення розглянутих вище законоположень відповідні особи, підприємства та організації можуть понести адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з розділом VI закону.

Поряд з участю в різних молодіжних заходах Закон про захист молоді в Німеччині велику увагу приділяє питанням користування нею соціальними мережами (наприклад, schülerVZ, MySpace, Facebook, Kwick, wer-kennt-wen і т.д.). Закон зобов'язує батьків підлітків тримати під контролем це питання. Перш ніж дитина розмістить свої особисті дані на одному з сайтів соціальних мереж, батькам слід з'ясувати, які заяви власник сайту робить з приводу охорони прав дітей та молоді і захисту особистих даних. Там, крім іншого, повинна міститися інформація про те, як він буде поводитися з цими даними - чи може він, наприклад, використовувати їх для рекламних розсилок. Якщо у них виникнуть питання або стане щось неясно в відношенні подальшого використання персональних даних, вони мають змогу зв'язатися з власником даного ресурсу соціальної мережі або з уповноваженим із захисту персональних. Серйозні сайти соціальних мереж мають, крім того, інформаційні сторінки для батьків та залучають уповноваженого з охорони прав дітей та молоді.

Таким чином, аналізуючи теоретичні аспекти прав дітей і підлітків в Німеччині можна зробити висновок, що необхідністю є спеціальний захист цих прав, для того щоб були забезпечені можливості для повноцінного розвитку дітей. Нині в діючому законі про захист молоді в Німеччині посилені забороняючі положення, що стосуються засобів масової інформації. Також відвідування ресторанів дітьми та підлітками молодше 16 років дозволяється лише у супроводі опікуються або виховують їх осіб в інтервалі від 5 години ранку до 23 години вечора. Державні органи можуть не дозволити участь дітей і підлітків у заходах, які становлять небезпеку для їхнього здоров'я. Кінофільми та ігрові відеопрограми, які можуть завдати шкоди розвитку дітей і підлітків забороняються до перегляду ними. Закон про захист молоді в Німеччині велику увагу приділяє питанням користування нею соціальними мережами (наприклад, schülerVZ, MySpace, Facebook, Kwick, wer-kennt-wen і т.д.). Батьки підлітків зобовязані тримати під контролем це питання. Німеччина, як і Україна є учасницею міжнародних договорів щодо захисту прав дітей, і з роками складуються міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків про що йдеться в наступному підпункті.

.3 Міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є вдосконалення нормативно-правової бази, зокрема імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота зацікавлених органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід зазначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених у рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дають змогу вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002-2003 роках.

Так, у 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996 р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996 р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003 р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956 р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобовязань про утримання, 1973 р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980 р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975 р. Готуються пропозиції щодо ратифікації ще низки Конвенцій, а саме: Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, 2007 р., Європейської конвенції про усиновлення (переглянутої), 2008 р., Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, 1993 р.

Крім того, Україна вже не лише приєднується до чинних Конвенції, але й бере активну участь у розробці нових міжнародних інструментів у сфері сімейного права як, наприклад Європейської конвенції з усиновлення (переглянутої), Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання [14, с. 126].

Зазначені Конвенції після надання згоди на їхню обовязковість Верховною Радою України відповідно до ст. 9 Конституції України стають частиною національного законодавства України [20, с. 20].

Окремо слід зазначити важливість прийняття і набуття чинності новим Сімейним кодексом України, який на національному рівні забезпечує регулювання всіх шлюбних та сімейних правовідносин особистого майнового і особистого характеру.

На захист дітей від їхнього незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері, адже її учасницями є вже 81 держава світу, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм. Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 р., а Конвенція набула чинності 1 вересня 2006 р.

У сучасному світі причиною розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може бути не лише переїзд в інше місто, регіон, а взагалі - і в іншу країну. Однак, незважаючи на це, дитина має право в межах законодавства спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими є сімейні, психологічні та духовні звязки, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад, це можуть бути хрещені, вчителі, тощо). Проте як бути у тих випадках, коли є загроза, що у разі транскордонного контакту (виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або того із батьків, який проживає окремо, прагне установити регулярний контакт, які гарантії і заходи можуть бути застосовані [16, с. 121].

Визначення загальних принципів, що застосовуються до контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні звязки з дітьми, відповідних запобіжних заходів та гарантій для забезпечення належного здійснення контакту й негайного повернення дітей після закінчення контакту, а також започаткування співробітництва між компетентними органами є предметом Конвенції про контакт з дітьми, яка булла ратифікована Верховною Радою України 20 вересня 2006 р.

Конвенція набула чинності для нашої держави 1 квітня 2007 р.

Конвенція про контакт з дітьми визначає запобіжні заходи та гарантії, що повинні вживатися стосовно контакту. Відповідно до положень Конвенції кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії для забезпечення виконання рішення та для забезпечення повернення дитини чи запобігання її неналежному переміщенню й сприяє їхньому використанню.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання рішення про контакт можуть, зокрема, передбачати: спостереження за контактом; зобовязання особи сплатити витрати, повязані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину; сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка прагне контакту, не перешкоджали; накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати рішення щодо контакту.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 р. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 р.

Конвенція дозволяє визначити:

-обсяг повноважень державних органів стосовно вжиття заходів захисту дитини, які є необхідними у конкретному випадку;

-вибір права, яке застосовують держави при вирішенні питань, повязаних із захистом особи або майна дитини;

-порядок виконання заходів, які було вжито іншою державою з метою захисту особи або майна дитини;

-зобовязання кожної з Договірних держав призначити Центральний орган, функції та обовязки таких Центральних органів, а також дії держав з метою виконання положень Конвенції.

Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, піклування та аналогічних інститутів, влаштування дитини в прийомну сімю або в установи опіки і піклування, нагляду з боку державного органу за дитиною, яка перебуває під опікою, а також вжиття заходів з метою захисту особи або майна дитини.

У разі наявності рішення суду України про стягнення аліментів з громадян, які проживають у державах, з якими Україна уклала двосторонні договори про правову допомогу у цивільних справах, зацікавлена особа може звернутися з проханням до суду, що постановив рішення про стягнення аліментів, оформити клопотання про визнання та виконання такого рішення на території держави місця проживання боржника [15, с. 433].

Водночас з 19 жовтня 2006 р. для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу.

Отже, на сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, повязані із здійсненням батьківських прав і виконанням обовязків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей. Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р. Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це повязано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та іншими факторами. Ці зміни мають вирішити деякі проблеми в реалізації прав дитини в Україні, як з сімейних так і інших прав, що розкрито в наступному підпункті.

Глава 2. Практичний характер захисту прав дітей в Україні та світі

.1 Практика реалізації сімейних прав дитини в Україні

Особливий правовий статус дітей в сімейних відносинах вимагає допомоги батьків (усиновлювачів) у реалізації тих чи інших прав. Як правильно зазначає Р.Б. Шишка, потреба у представництві виникає тоді, коли в силу юридичних чи фактичних перешкод суб'єкти правовідносин не в змозі самостійно реалізувати свої субєктивні права,а інколи й юридичні обовязки. До юридичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб'єктам правовідносин самостійно вчиняти правочини. До них відноситься часткова чи неповна дієздатність фізичної особи (недосягнення 18 річного віку), обмеження дієздатності фізичної особи за рішенням суду, визнання фізичної особи недієздатною за рішенням суду і т. п. Так, наприклад, отримувати готівку у банку має право та особа, на імя котрої відкрито рахунок.

До фактичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які в силу суб'єктивних чи об'єктивних причин перешкоджають суб'єктам правовідносин особисто вчиняти правочини. Це може бути хвороба, відсутність суб'єкта в момент реалізації його прав і обовязків у місці проживання, юридична безграмотність чи недостатня компетентність; небажання особисто реалізувати свої права та обов'язки; відсутність спеціальних знань чи досвіду, які необхідні для реалізації [22, с.452-464].

В сучасній юридичній літературі домінує позиція згідно з якою, використання терміну законне представництво не зовсім відповідає його правовій природі [10, с.117 ].

Чинний ЦК України до законних представників відносить батьків (усиновлювачів), опікунів та інших осіб, яким таке право надано в силу закону (ст.242).

В літературі зверталась увага на те, що є суттєва різниця між правовим статусом опікуна при укладенні ним правочинів від імені недієздатної особи і правовим статусом представника, який діє на підставі довіреності, виданої дієздатною особою. Так, Р.О. Халфіна вважала за недоцільне обєднувати ці абсолютно різні за своїм характером відносини в один інститут представництва [18, с. 73 ].

Крім того, характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі закону (так зване законне представництво) є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом [22, с.452-464]. Так, згідно ч.1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (ч.2 ст.242 ЦК України). Разом з тим опікун призначається органом опіки та піклування, тобто на основі адміністративного акту. Тому відносити представництво опікуна до законного на наш погляд є невиправданим. Одне коли батьки є одночасно і опікунами своїх малолітніх дітей, інше - коли опікун призначається органом опіки та піклування. Таким чином коли ми говоримо про батьків як опікунів, то їх представницькі повноваження охоплюються ч. 1 ст. 242 ЦК України.

Законним представником у встановлених законом випадках може бути інша особа. Це характерно для сімейно-правових відносин, де за відсутності батьків обовязки по представництву покладаються на інших осіб. Зокрема, такими іншими особами можуть бути прийомна сімя, дід, баба, ін. родичі.

Більше того, згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Але необхідно підкреслити, що дитина стає власником цього майна не тому, що її батьки виконували щодо неї представницькі функції. Представник діє в інтересах особи, яку представляє за її рахунок. Підставою набуття права власності на перелічені речі є односторонні правочини батьків.

Відповідно до ст.179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє імя вони виплачуються, і мають використовуватись за цільовим призначенням. Представник не може стати власником майна, одержаного на користь особи, яку представляє. На підставі ст.178 СК України дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання дитини та на невідкладні потреби сімї.

Представник же зобовязаний звітувати перед особою, яку він представляє, за використання майна і не має права використовувати це майно на користь інших осіб.

З норм СК України не випливає того, що батьки є представниками своїх дітей, зокрема в матеріальних правовідносинах. Тому правове становище батьків в такому відношенні визначається фактом батьківства (материнства), а не представництвом. Що ж стосується ст.154 СК України (і співзвучної їй ст.29 ЦПК України), яка закріплює за батьками право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законних представників без спеціальних на те повноважень, то тут вже має місце процесуальне представництво.

Саме тому, укладаючи від свого імені правочин на користь малолітньої дитини, батьки діють на свій розсуд. Такі правочини за своїм змістом носять характер односторонніх правочинів. Коли закон передбачає обовязкове нотаріальне посвідчення такого правочину (передача батьками у власність дитини квартири чи іншої нерухомості тощо), нотаріус з дотриманням вимог щодо посвідчення односторонніх правочинів повинен його посвідчити. Якщо такий правочин, виходячи зі змісту закону підлягає державній реєстрації, він буде вчинений з моменту такої реєстрації [10, с.117-118].

Отже, батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і субєктивних прав дітей. Здається, що така участь батьків більше подібна до інституту здійснення юридичних дій в інтересах іншої особи.

Крім того, не можна однозначно говорити про представництво батьків з огляду на буквальне тлумачення деяких норм ЦК. Так, згідно ч.1 ст.237 ЦК України представник зобовязаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до ч.2,3 ст.32 ЦК України не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, які вони можуть вчиняти з огляду на обсяг їх дієздатності, батьки не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей як в матеріальних, так і в процесуальних відносинах. Це підтверджується і нормами СК, які визначають неповнолітнього як самостійного субєкта права. Тому представництво неповнолітніх, як таке, не відображає своєї юридичної природи, а має місце участь батьків, яка зводиться до того, що батьки повинні бути обізнані з тими правочинами, які вчиняють їх неповнолітні діти і в деяких випадках висловлювати свою думку (давати згоду).

Можна говорити про законне представництво лише малолітніх дітей.

Як правильно зазначає Ю.С. Червоний, необхідно ще й відрізняти представництво прав та інтересів батьками своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей [19, с.252].

Слід звернути увагу і на тому факті, що представництво має місце не тільки при вчиненні тих чи інших правочинів, а діє під час захисту прав та інтересів дітей. При чому, СК України у цьому відношенні надав батькам можливість бути представниками не тільки їх неповнолітніх, а й повнолітніх дітей, та ще й без спеціальних на те повноважень (ст.154). Поняття дитина в даній нормі законодавець вживає в широкому значенні і не звертає увагу на повну цивільну дієздатність повнолітніх батьків та їх можливість самостійно захищати свої права та інтереси. С.Я. Фурса підкреслює, що тут захист прав повнолітньої дитини може допускатися в екстремальних ситуаціях. Загальним же правилом має бути положення, що повнолітні діти можуть доручити батькам вести свої справи в усіх установах. Відмінність тільки у видах такого представництва. Коли дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України), то-му не потрібно подавати документи, що стверджують їх повноваження, а тільки паспорт батька, матері, свідоцтво про народження дитини, де вони вказуються батьками. Якщо ж дитина повнолітня, то батьки функцію представництва мають здійснювати на підставі довіреності чи договору доручення, залежно від тих повноважень, якими дитина наділяє своїх батьків. Але можуть мати місце випадки, коли батьки можуть захищати права своїх повнолітніх дітей і без надання останніми своїм батькам повноважень. Так, у разі необхідності визнання дочки, сина, які зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами, токсичними речовинами та в результаті чого ставлять себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати, у тяжке матеріальне становище, обмежено дієздатними або недієздатними, коли син, дочка хворіють хронічними психічними захворюваннями, внаслідок чого не здатні усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст. 238 ЦПК України), батьки можуть в інтересах своїх дітей та неповнолітніх онуків звернутися до суду, незалежно від того, що їх діти є повнолітніми [17, с. 400].

Ч.3 ст.154 СК України поважаючи можливість дитини самостійно звернутись за захистом свого порушеного права, надає одночасно таке право її батькам, і це справедливо. Оскільки, соромлячись свого віку, чи то необізнаності, діти інколи не вдаються до реалізації свого права на захист. І в таке правовідношення мають право вступити законні представники - батьки.

Батькам, як вже зазначалося, належить право та обов'язок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здійснюють права та обов'язки останніх. У зв'язку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дружини та близьких родичів? Ні у ЦК України, ні в СК України це питання не врегульоване.

Так, ч.2 ст. 64 СК РФ забороняє батькам представляти інтереси своїх дітей, якщо у відносинах між ними є суперечності. В СК і ЦК України такої норми немає. Тому у наведеному нами випадку згідно зі статтями 8 і 10 СК України треба застосовувати за аналогією положення ст. 68 ЦК, яке передбачає, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передачі йому майна у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички, тобто батьки можуть укладати з дітьми такі договори. І вони мають визнаватись дійсними, оскільки відповідають інтересам дітей.

Цікавим для дослідження є питання, чи можуть батьки відмовитись від покладених на них обовязків. Ч.3 ст.155 СК України не допускає відмову від дитини, визнаючи її неправозгідною і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. При чому, правового визначення поняття відмова від дитини СК України не містить. В наукових колах відмову від дитини тлумачать, як згоду батьків на усиновлення своєї дитини або як невиконання обовязку забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоровя. І в певних випадках пропонується таку відмову визнавати правозгідною, якщо вона відповідає інтересу дитини [9, с. 78].

В навчальній літературі вже пропонується розглядати згоду батьків на усиновлення як форму відмови від дитини. Зокрема, С.Я. Фурса зазначає, що згода батьків на усиновлення дитини - це водночас відмова батьків чи одного із них від дитини, хоча її усиновлення іншими особами може бути здійснено в інтересах останньої, оскільки у житті мають місце випадки, коли у силу об'єктивних обставин батьки не можуть надати утримання та належне виховання дитині. Тому, на думку науковця, не завжди відмову батьків від дитини можна вважати такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Чи якщо батьки зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, ніде не працюють, ведуть неналежний спосіб життя, ухиляються від виконання батьківських обов'язків та при цьому не хочуть віддавати нікому дитину, утримують її в таких умовах та своєю поведінкою негативно впливають на розвиток та становлення дитини, змушують її жебракувати, хіба такі дії батьків не суперечать моральним засадам суспільства? При цьому державні органи ніяк не реагують на таку ситуацію. Тому, на думку автора такої позиції, відмова батьків від дитини реально передбачена у положеннях СК і не вважатиметься неправозгідною та такою, що суперечить моральним засадам суспільства, якщо вона здійснена свідомо, без будь-якого примусу безумовно та в інтересах дитини [17, с.403-404].

Зі змісту ст.217 СК випливає, що умовами згоди батьків на усиновлення є вільне волевиявлення, його безумовний характер, нотаріальна форма (порядок засвідчення нотаріусом такої згоди поки в чинному законодавстві не встановлений, але дотримання нотаріальної форми є обовязковим відповідно до абз.5 п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 №3 досягнення дитиною двохмісячного віку (якщо її було покинуто у пологовому будинку або іншого закладу охорони здоровя), та згода дитини, якщо остання досягла віку та рівня розвитку, що може її висловити. Отже, чинний СК допускає відмову від дитини. Тому, з огляду на те, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини, необхідно все ж таки виокремити випадки, коли відмова від дитини є правозгідною.

Можна підтримати позицію Ю.С. Червоного про те, що належне здійснення батьками батьківських прав є їх обовязком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у вигляді позбавлення батьківських прав. І замість того, щоб відмовитись від своїх прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобросовісні батьки для досягнення того ж самого результату просто мають перестати здійснювати свої права та виконувати обовязки. Однак це негативно позначиться на дітях [19, с. 256].

Правова природа норми про неправозгідність відмови від батьків побудована на позиції, що батьки не можуть відмовитись від своїх батьківських прав і що ці права не передаються і не відчужуються. Однак з цього правила повинні бути виключення, одне з яких робить законодавець. Зі змісту ч.3 ст.132 СК випливає, що за наявності поважних причин батьки можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншому закладі охорони здоровя.

Отже, в Україні відбуваються перманентні процеси нормотворчості. Замість колишніх нормативно-правових урядових і відомчих актів розробляються сучасні. Нажаль, діти не знають сутності своїх прав та мають складності у реалізації. Згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і субєктивних прав дітей. Якщо дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України). Цікавим для дослідження є питання, чи можуть батьки відмовитись від покладених на них обовязків. Ч.3 ст.155 СК України не допускає відмову від дитини, визнаючи її неправозгідною і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Прикладом для реалізації сімейних прав дитини служить закордонна практика захисту прав дітей, про яку розповідається в наступному підпункті.

.2 Закордонна практика захисту сімейних прав дитини

В різних країнах існують спеціальні механізми захисту інтересів дітей.

Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894) і в США (1899). Їх приклад наслідували інші країни, де через короткий час виникли національні суди для неповнолітніх.

Сьогодні ювенальні суди функціонують більш ніж в 60 країнах світу.

Історія розвитку концепції ювенальних судів свідчить про наявність різних підходів до даного питання. Автономна ювенальна юстиція виникла аж ніяк не у всіх країнах, де були створені суди для неповнолітніх. Досить чітко позначилися два варіанти:

автономний суд, не пов'язаний із загальним судом;

склад загального суду, який одержав функції розгляду справ про неповнолітніх.

На самому початку існування судів для неповнолітніх автономна ювенальна юстиція була створена в США, Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Греції, Нідерландах, Росії, Польщі, Угорщині, Єгипті, Японії, Австралії, Новій Зеландії , кантонах французькій Швейцарії.

У Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, кантонах німецької Швейцарії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що висунуло на перший план їх діяльності задачу судового захисту прав неповнолітніх, а не завдання боротьби зі злочинністю, як це сталося в судах першої групи країн.

Деякі країни пішли по шляху створення спеціалізованих складів судів по справам неповнолітніх. Це сталося в Ірландії, Італії, Греції, Швейцарії (кантон Женева), Японії, Новій Зеландії.

Разом з тим саме ювенальна юстиція породила цілий комплекс несудових, навіть неюридичних органів, які покликані її обслуговувати, мають допоміжні функції і нерідко в ході історичного розвитку ювенальної юстиції починали активно витісняти суд як орган правосуддя.

Функцію захисту дітей від сімейного насильства в багатьох країнах світу виконують не правоохоронні органи у співпраці з органами опіки, піклування, місцевого самоврядування, а фахівці з соціальної роботи. У них є досвід постійної і повсякденної роботи з сім'ями, які потрапляють у скрутне і навіть небезпечне становище. Соціальний працівник має повне законне право пред'явити до винних суворі вимоги. У США, ФРН, Голландії, Великобританії фахівці з соціальної роботи наділені широкими повноваженнями (аж до порушення кримінальної справи і клопотання про відчуження дитини від батьків) [8, с. 17].

Найбільш часто застосовується тимчасова ізоляція постраждалої дитини (наприклад, приміщення дитину в притулок для проведення з ним реабілітаційних заходів, тимчасове влаштування в фостерну сім'ю і навіть арешт батька від 15 до 30 діб). У тому випадку, коли поведінка батьків і після застосування до них санкцій залишається без змін, застосовуються інші, більш кардинальні заходи.

Соціальна робота з неповнолітніми жертвами насильства за кордоном спирається на практику оповіщення. Будь-яка людина за власною ініціативою може поставити до відома соціальну службу, покликану займатися захистом дітей, або поліцію про випадок або підозру на факт насильства над дитиною в сім'ї. Такі повідомлення вважаються елементарною необхідністю.

Що стосується лікарів, педагогів, тренерів, вихователів, то для них це - прямий обов'язок. Повідомлення можна передати по телефону, послати поштою, оформити безпосередньо у відповідній установі протягом 24 годин після події. Законом передбачені недоторканність інформуючих осіб, збереження анонімності й конфіденційності, а також покарання для тих, хто ці правила порушує. Соціальні працівники розслідують справу, протягом 48 годин вступають разом з поліцейським і медпрацівником в контакт з сім'єю (якщо випадок дуже важкий - негайно). Працюють такі служби цілодобово і без вихідних. При цьому соціальний працівник в домашніх умовах обговорює з батьками отриману інформацію, спілкується з дитиною, ретельно спостерігає за їх поведінкою, оцінюючи реальні умови життя сім'ї, контактує з фахівцями, вчителями, сусідами, друзями і родичами дитини.

Розслідування передбачає невідкладний лікарський і психологічний огляд дитини в умовах соціального чи медичного закладу, госпіталізацію (в притулку або медичному стаціонарі) в якості короткочасної захисної заходи. Згоди або дозволу батьків не вимагається. Соціальний працівник має право звернутися до суду, якщо його розслідуванню чинять опір. Навіть у випадку не підтвердження звинувачень соціальний працівник періодично відвідує дитину.

Втручання визначається вже як безпосередня соціальна робота з дитиною та її родиною в ситуації сильного стресу, викликаного насильством, жорстоким поводженням. Вона включає в себе надання конкретних послуг, психологічну та соціальну підтримку, соціальну терапію і психотерапію. Завершення справи припускає, що соціальна служба вирішує сімейні проблеми протягом певного часу, а саме від 3 місяців до 1 року, і за цей період її працівники повинні докласти максимум зусиль для того, щоб ситуація кардинально покращилася. Тільки в тому випадку, коли доведено, що ніяких поліпшень не спостерігається, і існує загроза життю дитини, вживаються заходи щодо його ізоляції. В окремих випадках, за рішенням суду винного батька змушують покинути будинок, де він живе, і куди повернеться після реабілітації дитина [11, с.143].

Сучасна система захисту прав дітей у Франції склалася в результаті розвитку системи, введеної в 1945 році. Незважаючи на те, що ця система захисту прав і законних інтересів дитини зазвичай розглядається у двох аспектах (організаційному і правовому), задача забезпечення захисту прав дитини, перш за все, лежить на її батьках. Стаття 371-2 Цивільного кодексу визначає її як виключне право, яким наділені батьки: "батьківські права належать батькові й матері для захисту інтересів дитини з питань, пов'язаних з його безпекою, станом здоров'я та морально-етичним вихованням. Вони мають право і на них лежить обов'язок захищати дитину, стежити за ним і займатися його вихованням". Батьки не можуть ні відмовитися від цих виключних прав, ні передати їх третім особам.

У французькій системі організаційні або правові заходи приймаються тільки у випадках, коли батьки визнаються як виконуючі неналежним чином свої обов'язки, або коли вони не можуть виконувати свої батьківські функції, або коли при виконанні своїх обов'язків вони керуються тільки особистими інтересами, які завдають шкоди дитині.

Система захисту прав дитини включає два компоненти, що пояснюється необхідністю досягнення одночасно двох цілей: одна з яких - робота з профілактики, реалізується в рамках так званого "організаційного захисту", коли сім'ї, усвідомлюючи що з'явилися у них труднощі, самі звертаються за допомогою або дають згоду на втручання компетентних структур і допомога з їхнього боку; інша - захист прав і життєвих інтересів дитини, реалізована в рамках так званого "правового захисту", коли є підтвердження того, що ситуація приймає небезпечний характер для дитини (в цьому випадку судовий орган вимагає від сім'ї виконання певних заходів) або що відносно дитини скоєно кримінально каране діяння.

В силу законів про децентралізацію від 1985 і 1986 років, здійснення організаційного захисту прав дітей покладено на голови Генеральної ради (Департаменту) і знаходяться в його веденні служби.

Три служби, що знаходяться в підпорядкуванні голови Генеральної ради, спеціально займаються питаннями охорони прав дітей:

-Служба соціальної допомоги дітям (грає головну роль на службі сімей);

-Служба з охорони материнства і дитинства;

-Соціальна служба в масштабі секторів;

-Служба пропаганди здорового способу життя серед учнів шкіл та шкільна соціальна служба;

-Служба психіатричної допомоги дітям і підліткам.

Незважаючи на те, що задіяні в забезпеченні правового захисту органи можуть використовувати самі різні форми участі у долях дітей, вони тим не менш не завжди мають можливість виконати свої функції, наприклад, коли сім'ї відмовляються від запропонованої допомоги, або коли вжитих заходів не достатньо для захисту прав і законних інтересів дитини. До того ж при реалізації заходів щодо захисту прав та інтересів дитини можуть бути виявлені або з'явитися підстави для підозри у вчиненні кримінально караних діянь у відношенні дитини. З урахуванням цього, законом від 10 липня 1989 вводиться зобов'язання для соціальних працівників повідомляти про подібні факти в Судовий орган в особі Прокурора Республіки. Як виняток, коли мова йде про дітей, закон скасовує зобов'язання про нерозголошення професійної таємниці, що є зазвичай обов'язковим для деяких категорій фахівців.

Судовий орган має дуже широкі і різноманітні за формою повноваження, які в залежності від ситуації дозволяють здійснювати контроль, обмежувати, припиняти чи позбавляти батьківських прав осіб, жорстоко звертаються зі своїми дітьми; крім того, ці особи можуть бути притягнуті до відповідальності і до них можуть бути застосовані карні санкції. Втручання Судового органу, так зване застосування "Заходів щодо захисту неблагополучних дітей", грунтується на статті 375 і наступних за нею статтях Цивільного кодексу.

Заходи щодо захисту неблагополучних дітей, які можуть бути приписані суддею у справах неповнолітніх, різноманітні і застосовуються залежно від випадку:

-можливе застосування заходів щодо захисту дитини поза соціальних установ. Неповнолітня дитина залишається у своїй рідній сім'ї, але їй на допомогу і для консультацій призначається група фахівців з питань виховання;

-суддя може прийняти рішення по влаштуванню дитини в спеціальну установу (шкільний інтернат, притулок) або до приватних осіб (родичів, третім особам, яким можна довірити дитину, прийомні сім'ї). Протягом усього терміну перебування дитини в установі / у приватних осіб батьки зберігають права на свою дитину, які рішенням Судді змінюються, зокрема, в частині, що стосується відвідувань дитини членами сім'ї.

Основними документами, що регламентують питання госопіки над дітьми у Великобританії, є:

-Конвенція ООН про права дитини;

-Декларація прав дитини;

-Декларація про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі їх на виховання та при всиновленні, на національному і міжнародному рівнях, прийнята резолюцією 41/85 Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1986 року;

-Закон про дітей (Children Act), прийнятий Парламентом Великобританії в 1989 році і набув чинності в жовтні 1991 року;

-Загальні інструкції про влаштування дітей (Arrangements for Placement of Children (General) Regulations), прийняті в 1991 році;

-Правила влаштування дітей на фостерних виховання (Foster Placement (Children) Regulations), прийняті в 1991 році;

-Національні Стандарти Великобританії з організації фостерного виховання (UK National Standards for Foster care), затверджені в 1999 році.

Незважаючи на те, що законодавча та адміністративна системи у Великобританії досить централізовані, місцеві органи влади мають власні повноваження у формуванні соціальної політики та складанні бюджету. Це означає, що різні регіони Сполученого Королівства реалізують право на створення своєї стратегії і вибору пріоритетних соціальних технологій для вирішення проблем дітей з групи ризику.

Закон про дітей (Children Act) визначив, що кровні батьки розділяють між собою батьківську відповідальність стосовно своїх дітей, за винятком тих випадків, коли батьки не перебувають у шлюбі або будь-хто з батьків один виховує дитину (single-parent family). При цьому в Законі вперше був введений термін "батьківська відповідальність" (parental responsibility), під якою маються на увазі "всі права, обов'язки, моральні зобов'язання, функції, відповідальність і повноваження, які мають батьки дитини при спілкуванні з ним і поводженні з його майном і закріплені законодавчо" [12, с. 209].

Значення визначення "батьківська відповідальність" не обмежується лише кровними батьками дитини. Такою відповідальністю можуть володіти також родичі дитини, його опікуни (піклувальники), будь-яка інша людина, яка виховує дитину та піклується про неї (в тому числі і фостерні вихователі).

Закон визначив існування двох основних типів:

-фостерного виховання над дітьми;

-приватної фостерної опіки (private foster care).

Стаття 23 Закону дала визначення поняттю "фостерних батьків", яким і керуються органи місцевого управління:

-людина, яка не є батьком дитини, але несе за нього батьківську відповідальність;

-людина, яка дбає і виховує дитину, поміщеного в його сім'ю рішенням органів місцевої влади при розмежуванні прав між ними і батьками дитини;

-представник стаціонарного закладу в тому випадку, якщо дитина перебуває під державною опікою і поміщений в такий заклад.

Відповідно до статті 67 Закону про дітей відповідальність в регіоні за забезпечення та контроль добробуту дітей, які перебувають під різними видами опіки, покладається на органи місцевої влади. Держсекретар має право вимагати, щоб кожну дитину, що знаходиться на фостерному вихованні, оформленому в приватному порядку, обов'язково і регулярно, а також у разі надзвичайних обставин відвідував представник органів місцевої влади. Він повинен переконатися, що будь-яка опікувана дитина дійсно проживає на території регіону. В обов'язки представника також входить обстеження умов життя дитини та внесення пропозицій щодо розміщення інших дітей, які потребують опіки.

Пріоритетними для проживання дитини визначаються:

-його рідна сім'я;

-сім'я родичів, інша підходяща для дитини родина.

І тільки в разі, якщо жоден з названих варіантів не є можливим, розглядається питання про проживання дитини в різного роду стаціонарних закладах, таких, як дитячі будинки, притулки, інтернати і т.п.

У Законі докладно обумовлюються умови, за яких людина, що є фостерних вихователем, може бути дискваліфікована. Зокрема, підставою для позбавлення права бути фостерними батьками є визнання винними у якомусь злочині. Підкреслюється, що як визнання людини фостерним батьком, так і позбавлення його цього статусу повинні в обов'язковому порядку бути задокументовані.

У США захист прав дитини починається ще в утробі матері. 21 жовтня 2003 Сенат США (US Senate) затвердив заборону на так званий "частковий аборт" на пізніх термінах вагітності. Незважаючи на люті протести, в листопаді 2003 року президент Буш підписав цей законопроект і, тим самим, перетворив його в повноцінний закон.

Права дітей серйозно враховуються також під час процесу усиновлення (удочеріння). Якщо дитина перебуває під опікою якийсь сім'ї і проходить через процес усиновлення, то в цьому процесі сім'я, яка опікала його протягом всього часу, в більшості випадків, отримує перевагу, так як дитина вже звикла до цього оточення. У випадках, коли права батьків конфліктують з правами дитини, то перевага віддається правам дитини. При цьому в США в деяких штатах дозволено всиновлювати дітей одностатевим парам.

Згідно з параграфом 29а "Поліцейського закону" США, голові родини, який застосував насильство, на два тижні заборонений доступ у будинок і будь-які контакти з дружиною і дітьми. У багатьох штатах США, наприклад, ще в кінці 60-х років минулого сторіччя було прийнято законодавство, яке зобов'язує громадян повідомляти владі про кожен випадок у разі підозри в поганому поводженні з дітьми.

У випадках розлучення, дитина має право на спілкування з обома батьками. Під час процесу розлучення жоден з батьків не має права впливати на дитину, налаштовуючи його проти свого колишнього чоловіка. Більш того, дитині повинно бути популярно пояснено, що розлучення відбувається не з його вини. Однак, у багатьох випадках батько, який отримує права на опіку над дитиною, не допускає колишнього чоловіка (дружину) до будь-яких контактів з ним, спираючись на такі законні заходи як судова заборона.

У більшості шлюборозлучних процесів право на опіку виграють матері.

У США дитина має право "розлучитися" зі своїми батьками або опікунами. Емансипація дитини відбувається в разі його одруження (заміжжя), початку служби в збройних силах або тоді, коли суд приходить до висновку, що розлучення з батьками необхідне для захисту інтересів дитини. Якщо неповнолітній одружується або йде в армію, йому необхідно отримати офіційну згоду батьків. Якщо дитина не задоволена своєю сімейною ситуацією і звертається до суду, то йому достатньо поінформувати своїх батьків або піклувальника, що вони зобов'язані з'явитися до суду. Для того щоб почати судовий процес проти своїх батьків, дитина повинна бути не молодше 14 років. Дитина також повинна довести, що у нього є власний заробіток, і він може про себе дбати самостійно [21, с. 50].

Права дітей захищені також в американських школах. Головною правовою нормою вважається право дитини на інтелектуальний розвиток і навчання, незалежно від його здібностей. Ця норма дає незаперечні права дітям-інвалідам, особливо розумово відсталим. Діти-інваліди, у віці від 3 до 21 років, мають право на безкоштовну освіту. Кожна подібна дитина повинна навчатися за особливою, індивідуально складеною програмою. Більш того, під час періоду, який хвора дитина проводить у школі, освітній заклад, вчителі та директор зобов'язані забезпечувати максимальний догляд за ним і гарантувати його безпеку. Наприклад, діти, хворі на діабет, повинні регулярно одержувати ін'єкції інсуліну, а шкільна влада повинна особливо стежити за їх харчуванням.

Право на загальну освіту поширюється також на дітей іммігрантів. Багато дітей з сімей "нових американців" відчувають труднощі в спілкуванні англійською мовою. Школа зобов'язана надати дітям іммігрантам окремі курси англійської мови.

Отже, в різних країнах існують спеціальні механізми захисту інтересів дітей. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894) і в США (1899). Сьогодні ювенальні суди функціонують більш ніж в 60 країнах світу. У Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, кантонах німецької Швейцарії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх. У США, ФРН, Голландії, Великобританії фахівці з соціальної роботи наділені широкими повноваженнями. Сучасна система захисту прав дітей у Франції склалася в результаті розвитку системи, введеної ще в 1945 році. Право на загальну освіту поширюється також на дітей іммігрантів у багатьох країнах. У світі мають бути створені шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей і підлітків. У наступному підпункті розглядається ця проблема.

.3 Шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі

Мільйони дітей в світі все ще потребують захисту: діти, як і раніше, стають жертвами насильства, експлуатації, бездоглядності, соціального виключення та дискримінації. Деякі форми насильства (такі, як тілесні покарання) все ще є легальними, дозволеними соціумом та широко розповсюдженими в суспільстві. Незважаючи на те, що багато країн проводять важливі заходи щодо захисту дітей, державним та місцевим органам влади необхідно вживати дій, які б більш ретельно забезпечували права людини та які б постійно здійснювались, і при цьому вони б були засновані на чіткому баченні проблем.

Певні категорії дітей мають дуже обмежений доступ до освіти, медичних послуг, правосуддя, соціального захисту та турботливого і сприятливого середовища. Результатом економічних, соціальних та технічних інновацій є нові проблеми, і при цьому діти, їх родини та спеціалісти, які працюють з ними, є недостатньо підготовленими або навченими для вирішення цих питань. Інтегровані місцеві, регіональні та державні стратегії є ключовими для посилення можливостей місцевих, регіональних та національних органів влади для реагування на існуючі та майбутні проблеми шляхом ефективного використання ресурсів [4, с. 87].

Діти та молодь зазначають, що вони ставляться з насторогою до державних послуг та систем, коли вони звертаються за першими або вступають у контакт з останніми. Вони хочуть, щоб до них відносились як до особистостей та щоб їх спілкування зі спеціалістами було засноване на обопільній довірі та повазі. Отже, державні органи мають робити зрушення в своїх системах захисту, на прикладі заходів наведених нижче.

Популяризувати освіченість з питань громадянства та прав людини, включаючи створення навчальних програм для спеціалістів у сфері освіти, зосереджуючись на правах дитини, культурі демократії, рівності, новому медійному середовищі, міжкультурному діалозі та педагогіці, що є зосередженою на дитині та вчителі, з метою забезпечення середовища без насильства.

Популяризувати етичні основи та людську гідність, чесність та безпеку тих, хто є залученим до цієї діяльності, зокрема, шляхом захисту дітей від експлуатації у політичних, комерційних і фінансових цілях та від випадків, коли з ними жорстоко поводяться або принижують їх гідність, включаючи зловживання наркотиками та сексуальну наругу і насильство, особливо сексуальне насильство. Посилення прав дітей у спорті шляхом розвитку відповідної спортивної педагогіки та навчання, що відповідає їх розвитку.

Як тільки один раз діти зіткнулись з насильством, діти - жертви насилля часто стають жертвами насилля вдруге, оскільки певні звітні процедури, розслідування та судочинство інколи не захищають права, потреби та погляди дітей.

Рада Європи продовжує виконувати роль регіонального ініціатора та координатора ініціатив, спрямованих на викорінення усіх форм насильства по відношенні до дітей в Європі. З цією метою вона застосує дворівневий підхід:

-прийняття та впровадження інтегрованих національних стратегій захисту дітей від насильства. Це передбачає відповідні законодавчі, політичні та інституційні реформи і зосередження на профілактиці;

-популяризація політики абсолютного неприйняття усіх форм насильства шляхом підвищення обізнаності та вживання заходів для подолання окремих видів насильства та зосередження на конкретних середовищах, де мають місце випадки насильства щодо дітей.

Надавати досвід та керівні рекомендації державам-членам з метою захисту прав дітей з обмеженими можливостями шляхом виконання Конвенції ООН про права інвалідів та Плану дій Ради Європи щодо сприяння правам і повній участі людей з обмеженими можливостями в суспільстві.

Надавати підтримку державам-членам у покращенні захисту дітей-мігрантів та мандруючих дітей, включаючи шукачів притулку, біженців, дітей без супроводу дорослих, дітей, які є розлученими зі своїми батьками, дітей, які мігрують усередині країни, та дітей без громадянства. У звязку з цим, стимулювати застосування керівних принципів стосовно правосуддя, дружнього до дитини, в таких ситуаціях.

Популяризувати та оцінювати виконання прав дітей бути почутими та серйозно сприйнятими відповідно до стандартів Ради Європи, приділяючи особливу увагу участі дітей, що знаходяться у складній життєвій ситуації.

Створювати та розповсюджувати інформацію щодо прав дитини, адаптовану як для дітей, так і для батьків, вчителів та інших спеціалістів, які працюють з дітьми, у письмовому та електронному вигляді [16, с. 144].

Розширювати права та можливості дітей на реалізацію права на участь у медійному середовищі, під час забезпечення їх права на приватне життя шляхом розробки нових інструментів, що дозволить їм краще управляти своєю приватною і персональною інформацією в Інтернеті та інших медіа. Заохочувати саморегулювання та державне регулювання Інтернет-провайдерів, соціальних мереж та медіа відповідно до прав дитини, а також допомагати дітям та батькам у підвищенні рівня самозахисту та попередження виникнення негативних ситуацій в мережі Інтернет.

Реалізація основоположного права кожної дитини жити і виховуватися в родині. В Україні мають створюватися умови для забезпечення дотримання прав та законних інтересів дитини в сім'ї, своєчасного виявлення їх порушень та організації профілактичної допомоги сім'ї та дитині, забезпечення адресної підтримки нужденних у ній сімей з дітьми, які опинилися у важкій життєвій ситуації, а при необхідності вживати заходів по влаштуванню дітей, які залишилися без піклування батьків, на виховання в сім'ї громадян.

В Україні повинна бути сформована система, що забезпечує реагування на порушення прав кожної дитини без будь-якої дискримінації, включаючи діагностику ситуації, планування та прийняття необхідного комплексу заходів із забезпечення дотримання прав дитини та відновлення порушених прав; правове просвітництво; надання реабілітаційної допомоги кожній дитині, яка стала жертвою жорстокого поводження або злочинних посягань.

Максимальна реалізація потенціалу кожної дитини. Мають створюватися умови для формування гідної життєвої перспективи для кожної дитини, її освіти, виховання та соціалізації, максимально можливої самореалізації в соціально позитивних видах діяльності.

Збереження здоров'я кожної дитини. В Україні повинні вживатися заходи, спрямовані на формування в сім'ї і дітей потреби в здоровому способі життя, загальну ранню профілактику захворюваності, впровадження технологій які зберігають здоровя в усі сфери життя дитини, надання кваліфікованої медичної допомоги в будь-яких ситуаціях.

Технології допомоги, орієнтовані на розвиток внутрішніх ресурсів сім'ї, задоволення потреб дитини та реалізовані за підтримки держави. Необхідно ширше впроваджувати ефективні технології соціальної роботи, що припускають опору на власну активність людей, надання їм можливості брати участь у вирішенні своїх проблем поряд з фахівцями, пошук нестандартних економічних рішень.

Особливу увагу приділяти вразливим категоріям дітей. В Україні в усіх випадках особлива і достатня увага повинна бути приділена дітям, що належать до вразливих категорій. Необхідно розробляти та впроваджувати форми роботи з такими дітьми, що дозволяють долати їх соціальну виключеність і сприяють реабілітації та повноцінної інтеграції в суспільство.

Забезпечення професіоналізму і високої кваліфікації при роботі з кожною дитиною та її родиною. Формування та реалізація політики в області дитинства повинні грунтуватися на використанні останніх досягнень науки, сучасних технологій, у тому числі в соціальній сфері. Необхідно забезпечити умови для якісної підготовки і регулярного підвищення кваліфікації кадрів у всіх галузях, так чи інакше пов'язаних з роботою з дітьми та їх сім'ями.

Політика в області дитинства повинна спиратися на технології соціального партнерства, суспільно-професійну експертизу, реалізовуватися за участі бізнес-спільноти, за допомогою залучення громадських організацій та міжнародних партнерів до вирішення актуальних проблем, пов'язаних із забезпеченням та захистом прав та інтересів дітей. Необхідно вживати заходів, спрямованих на формування відкритого ринку соціальних послуг, створення системи громадського контролю в сфері забезпечення і захисту прав дітей.

Отже, можна зробити висновок, що мільйони дітей в світі все ще потребують захисту: діти, як і раніше, стають жертвами насильства, експлуатації, бездоглядності, соціального виключення та дискримінації. Інтегровані місцеві, регіональні та державні стратегії є ключовими для посилення можливостей місцевих, регіональних та національних органів влади. Влада для покращення системи захисту прав дітей має популяризувати освіченість з питань громадянства та прав людини, популяризувати етичні основи та людську гідність, впровадити прийняття інтегрованих національних стратегій захисту дітей від насильства. Країни мають розширювати права та можливості дітей на реалізацію права на участь у медійному середовищі, мають створюватися умови для забезпечення дотримання прав та законних інтересів дитини в сім'ї, мають створюватися умови для формування гідної життєвої перспективи для кожної дитини, її освіти, виховання та соціалізації, і все це має привести до максимально можливої самореалізації в соціально позитивних видах діяльності дітей і підлітків усього світу.

сімейний право дитина

Висновок

Таким чином, можна зробити висновок, що мета і завдання, поставлені в курсовій роботі, виконані. Розглянуте питання захисту прав дітей і підлітків у світовій та вітчизняній практиці. Був вивчений теоретичний аспект захисту прав дітей і підлітків в Україні та світі, зокрема в США, Німеччині та вивчені міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків в Україні. Також був розглянутий практичний характер захисту прав дітей і розглянуті шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей в Україні та світі. В даній роботі виявлено ключові особливості сучасного захисту прав дітей і підлітків в світовому та вітчизняному праві, а також практика цієї діяльності з урахуванням її переваг і недоліків.

Хоч за сучасних умов становище дітей та молоді в США виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми. Права дітей в США почали захищати ще в 1980-х роках. У 1912 році в США була створена федеральна структура "Дитяче Бюро", перед якою були поставлені завдання захисту інтересів дітей і права яких вона захищає. Нині в США діє система забезпечення благополуччя дитини. У різних штатах США діють різні закони і правила щодо захисту дітей. Відповідно, розрізняються і методи застосування цих законів. За даними дослідницького Urban Institute, в 2002 році на функціонування системи забезпечення безпеки і благополуччя дитини, в США було витрачено не менше $ 22.2 млрд. Розглянувши сучасний стан захисту дітей і підлітків в США, основні переваги та недоліки, можна розглянути систему захисту дітей і підлітків в Німеччині, про що йдеться в наступному підпункті.

Таким чином, аналізуючи теоретичні аспекти прав дітей і підлітків в Німеччині можна зробити висновок, що необхідністю є спеціальний захист цих прав, для того щоб були забезпечені можливості для повноцінного розвитку дітей. Нині в діючому законі про захист молоді в Німеччині посилені забороняючі положення, що стосуються засобів масової інформації. Також відвідування ресторанів дітьми та підлітками молодше 16 років дозволяється лише у супроводі опікуються або виховують їх осіб в інтервалі від 5 години ранку до 23 години вечора. Державні органи можуть не дозволити участь дітей і підлітків у заходах, які становлять небезпеку для їхнього здоров'я. Кінофільми та ігрові відеопрограми, які можуть завдати шкоди розвитку дітей і підлітків забороняються до перегляду ними. Закон про захист молоді в Німеччині велику увагу приділяє питанням користування нею соціальними мережами (наприклад, schülerVZ, MySpace, Facebook, Kwick, wer-kennt-wen і т.д.). Батьки підлітків зобовязані тримати під контролем це питання. Німеччина, як і Україна є учасницею міжнародних договорів щодо захисту прав дітей, і з роками складуються міжнародні стандарти захисту прав дітей і підлітків про що йдеться в наступному підпункті.

На сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, повязані із здійсненням батьківських прав і виконанням обовязків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей. Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 р. і набула чинності 27 вересня 1991 р. Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це повязано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та іншими факторами. Ці зміни мають вирішити деякі проблеми в реалізації прав дитини в Україні, як з сімейних так і інших прав, що розкрито в наступному підпункті.

В Україні відбуваються перманентні процеси нормотворчості. Замість колишніх нормативно-правових урядових і відомчих актів розробляються сучасні. Нажаль, діти не знають сутності своїх прав та мають складності у реалізації. Згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і субєктивних прав дітей. Якщо дитина малолітня, неповнолітня, то батьки діють як законні представники дитини (ст. 39 ЦПК України). Цікавим для дослідження є питання, чи можуть батьки відмовитись від покладених на них обовязків. Ч.3 ст.155 СК України не допускає відмову від дитини, визнаючи її неправозгідною і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Прикладом для реалізації сімейних прав дитини служить закордонна практика захисту прав дітей, про яку розповідається в наступному підпункті.

В різних країнах існують спеціальні механізми захисту інтересів дітей. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії (1890), потім зазначені суди були утворені в Канаді (1894) і в США (1899). Сьогодні ювенальні суди функціонують більш ніж в 60 країнах світу. У Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, кантонах німецької Швейцарії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх. У США, ФРН, Голландії, Великобританії фахівці з соціальної роботи наділені широкими повноваженнями. Сучасна система захисту прав дітей у Франції склалася в результаті розвитку системи, введеної ще в 1945 році. Право на загальну освіту поширюється також на дітей іммігрантів у багатьох країнах. У світі мають бути створені шляхи підвищення ефективності захисту прав дітей і підлітків. У наступному підпункті розглядається ця проблема.

Мільйони дітей в світі все ще потребують захисту: діти, як і раніше, стають жертвами насильства, експлуатації, бездоглядності, соціального виключення та дискримінації. Інтегровані місцеві, регіональні та державні стратегії є ключовими для посилення можливостей місцевих, регіональних та національних органів влади. Влада для покращення системи захисту прав дітей має популяризувати освіченість з питань громадянства та прав людини, популяризувати етичні основи та людську гідність, впровадити прийняття інтегрованих національних стратегій захисту дітей від насильства. Країни мають розширювати права та можливості дітей на реалізацію права на участь у медійному середовищі, мають створюватися умови для забезпечення дотримання прав та законних інтересів дитини в сім'ї, мають створюватися умови для формування гідної життєвої перспективи для кожної дитини, її освіти, виховання та соціалізації, і все це має привести до максимально можливої самореалізації в соціально позитивних видах діяльності дітей і підлітків усього світу.

Бібліографічний список

1. Антокольска М.В. Сімейне право. - Москва: Юрист, 1997. - 366 с.
2. Белламі К. Положення дітей у світі. - Нью-Йорк: ЮНІСЕФ, 2008. - 143 с.
3. Бессонова Т.І. Психологічний феномен соціальної занедбаності дитинства / Т.І. Бессонова // Неперервна професійна освіта: теорія і практика. - 2003. - Вип. 3-4. - C. - 221-227.
4. Гуріч В.О. Правове виховання дитини як основа її моральності і духовності. - Київ: Пед. думка, 2010. - 362 с.
5. Запесоцкий А.С. Эта непонятная молодежь: Проблемы неформальных молодежных объединений. - Москва: Профиздательство, 1990. - 224 с.
6. Кайлова О. Опыт семейной политики в странах Европейского Союза: система родительских отпусков. - Москва: МАКС Пресс, 2009. - 131 с.
7. Коваль Л.Г. Соціальна робота: навчальний посібник / Л.Г. Коваль, І.Д. Зверєва,С.Р. Хлебік; під ред. проф. Л.Г. Коваля. - Київ: ЗМН, 1997. - 390 с.
8. Логвінова М.В. Цивільна та сімейно-правова відповідальність батьків за правопорушення, вчинювані неповнолітніми. - Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2006. - 20 с.
9. Москалюк В.Є. Щодо поняття «відмова від дитини» та суміжних понять у Сімейному Кодексі України. - Київ: Ксилон, 2008. - 81 с.
10. Москалюк В.Ю. Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України. - Київ: Ксилон, 2010. - 212 с.
11. Опольська Н.М. Механізм забезпечення прав та свобод дитини. - Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - 178 с .
12. Петрухин Л.И. Личные тайны (человек и власть). - Москва: Издательство института государства и права Российской Академии наук, 2008. - 232с.
13. Радышевский Д.А. От унисекса к унивозрасту. - Москва: Профиздательство, 1998. - 66 с.
14. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Київ: Видавничий Дім "Ін Юре", 2009. - 528 с.
15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.
16. Тарасенко В.С. Соціальний захист дитини у міжнародно-правових актах. -Одеса: Альтернатива, 2001. - 201 с.
17. Фурса С.Я. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Київ: КНТ, 2008. - 1248 с.
18. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в советском гражданском праве. - Москва: АН СССР, 1954. - 239 с.
19. Червоний Ю.С. Сімейне право України: Підручник. - Київ: Європ. ун-т, 2004. - 288 с.
20. Чорна Ж.Л. Цивільно-правовий захист майнових прав та інтересів малолітніх і неповнолітніх. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2010. - 22 с.
21. Шевченко Н.Ю. Реалізація прав дитини в сімї. - Київ: Ксилон, 2004.- 68 с.
22. Шишка Р.Б. Цивільне право в Україні: Курс лекцій / Р.Б. Шишка, О.Л. Зайцев, Є.О. Мічурін та ін.; під ред. проф. Р.Б. Шишки та В.А. Кройтора. - Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2004. - 417 с.