єктів, засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.
Актуальність роботи. На сьогоднішній день США є ініціатором глобалізації, світовим лідером в економічній, політичній, соціальній сферах життя. Виходячи з цього, актуальним є визначення переваг у її політичній системі.
США - президентська республіка з ліберально-демократичним типом правління. Президент є главою держави і виконавчої влади. Парламент США Конгрес - складається з Сенату та Палати представників. Судова система складається з федеральної та системи штату (у кожному штаті створюється на основі конституції та законодавчих зборів штату). Демократична та Республіканська партії є головними у формуванні органів державної влади. Демократична партія обстоює соціально-ліберальні цінності, а Республіканська - ліберально-консервативні. Виборча система є мажоритарною відносної більшості на всіх рівнях формування влади.
Що ж стосується Великої Британії - дана країна є однією з провідних країн європейського регіону, тому важливим є визначення головних концепцій функціонування політичної системи даної держави для використання її як прикладу.
Велика Британія - парламентська монархія, в якій главою держави є Королева. Парламент Великої Британії складається з Палати громад та Палати лордів. Уряд є вищим органом виконавчої влади, здійснює внутрішню та зовнішню політику. Судова система включає суди, юрисдикція яких поширюється на всю країну і суди, які діють лише на території Англії, Уельсу та Шотландії. У Великій Британії, так само як і у США, функціонує двопартійна система. Провідними партіями є Лейбористська та Консервативна. Лейбористська партія обстоює соціал-демократичні цінності, а Консервативна - ліберально-консервативні. Виборча система, як і в США, є мажоритарною відносної більшості.
Мета: знайти спільні та відмінні риси, переваги та недоліки політичних систем США і Великої Британії .
Завдання і методи: методом компаративного аналізу визначити спільні та відмінні риси політичних систем США та Великої Британії.
Обєкт: політичні системи США і Великої Британії.
Предмет: особливості формування та розвитку політичних систем США і Великої Британії.
У даній роботі було використано довідкову літературу, періодичні видання, джерела Інтернет.
Розділ 1. Теорія політичних систем
Різноманітні політичні явища в суспільстві є самодостатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства. Її завдання - забезпечення неперервності, взаємоповязаності й координації діяльності різних політичних субєктів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Теорія політичної системи важлива для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а надто для передбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизняної реальності.
Із розширенням меж політичної діяльності, збільшенням кількості її учасників, обумовленого становленням сучасних демократичних режимів, зявляється необхідність розробки поняття «політична система».
Д. Істон, американський вчений, є засновником системного підходу в політичній науці. У його розумінні політична система є механізмом формування і функціонування влади у суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей. Д. Істон розглядає політику:
-як відносно самостійну сферу суспільства, цілі якої - розподіл ресурсів;
-як частину більш широкої цілісності - суспільства.
Її задача - реагувати на імпульси, що надходять ззовні, запобігати конфліктам, що виникають через розподіл ресурсів між індивідуумами та групами.
Таким чином, політична система є одним із основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільної та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.
Політична система суспільства - інтегрована сукупність відносин влади, субєктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок життєдіяльності суспільства.
Основними ознаками політичної системи є:
-взаємозвязок групи елементів;
-утворення цими елементами повної цілісності;
внутрішня взаємодія всіх елементів;
прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;
здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.
Структуру політичної системи становлять:
-політичні відносини;
-політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та обєднання);
засоби масової інформації;
політичні принципи й норми;
політична свідомість і культура.
Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це - між класові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (обєднання за інтересами).
Елементи політичної системи суспільства:
-суб'єкти політики - держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;
-політичні норми і принципи;
політичні відносини;
політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;
зв'язки між названими елементами.
У політичній системі будь-якої розвинутої країни важливе місце займають політичні партії. Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Характеризуючи взаємодію і взаємовідносини держави і політичних партій, слід звернути увагу на явище інституціоналізації партій. Інституціоналізація політичних партій виявляється у створенні розгорнутої правової основи їхньої організації і діяльності. Поняття інституціоналізації охоплює регламентацію порядку утворення партій, фіксацію в законодавстві загальних вимог щодо формування програмних і організаційних документів, внутрішньої структури і членства, фінансування діяльності та регулювання деяких інших питань.
Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси, здійснюють взаємозвязок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.
Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними субєктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.
Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних обєднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.
Засоби масової інформації є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність всіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. ЗМІ намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.
Призначення політичних принципів й норм полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.
Будучи важливими елементами політичної системи, політична свідомість і політична культура формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.
Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.
У структурі політичної системи виділяють ряд підсистем:
-інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття «політична організація суспільства»);
-комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як у середині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;
нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозвязків між субєктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);
культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;
функціональна підсистема обєднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.
Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:
-вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
-організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;
координація окремих елементів суспільства;
легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);
політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);
артикуляція інтересів (предявлення вимог до осіб, які виробляють політику);
агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів та потреб соціальних верств населення);
стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).
Насьогодні поділ політичної системи на типи є умовним, оскільки вона, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і у певному місці. До того ж політична система суспільства - своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. То ж у сучасній науці вчені вирізняють такі основні типи політичної системи:
-військові та громадянські;
-консервативні, та ті, що трансформуються;
завершені та незавершені (основний критерій такого поділу - наявність усіх складників системи);
мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;
традиційні та модернізовані;
Висновки до розділу
Отже, політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, включає організацію політичної влади, відносини між суспільством та державою, характеризує протікання політичних процесів, включаючи інституціоналізацію влади, стан політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі та неінституційних політичних відносин. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.
При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи: а) інституціональної (організації, установи); б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).
Розділ 2. Порівняння політичних систем США і Великої Британії
.1 Структура влади США і Великої Британії
США є ліберально-демократичною, децентралізованою державою, з розвиненими політико-адміністративними інститутами, які забезпечують потужний стимул для розвитку підприємництва, надійний захист прав і свобод громадян.
США - класична президентська республіка, для якої характерні такі ознаки: президент є одночасно главою держави і виконавчої влади; відсутній уряд як окремий політичний інститут; глава держави не має права розпустити парламент4президент не є субєктом законодавчої ініціативи.
Конституція США заклала основу сучасного конституціалізму, сутність якого полягає у створенні збалансованого механізму розподілу влади (законодавчу здійснює Конгрес, виконавчу - президент, судову - Верховний суд); забезпеченні надійних гарантій захисту прав і свобод громадян; успішному функціонуванні інститутів федеральної держави.
Ліберальний режим політичної системи США забезпечує високий динамічний розвиток американської економіки та науки, завдяки чому утримується лідерська позиція країни на світовій арені.
Велика Британія є країною, в якій зародилися передові ліберальні ідеї, сформульовані у творах Д. Локка, А. Сміта, І. Бентама та інших мислителів, а також сучасні інститути демократи, такі як парламент, суд присяжних, загальне виборче право.
Британський конституціоналізм є унікальним явищем правової реальності. Формуючись протягом багатьох століть, британське конституційне право вибудувало міцний фундамент - загальне право і високу правову культуру. Тому в цій країні на відміну від більшості інших кілька століть не виникало потреби прийняття нової писаної конституції. Британська доктрина конституціоналізму відносить до писаних тільки ті акти, які виходять від парламенту - статути. Судові прецеденти, як і конституційні звичаї, англійські вчені відносять до неписаної частини права.
Конституція Великої Британії включає значну кількість джерел, їх можна класифікувати, поділивши на чотири групи: статути, судові прецеденти, конституційні звичаї, доктринальні джерела.
Статутне право утворюють акти парламенту, відлік яких ведеться від 1215 р. - дати прийняття Великої хартії вільностей. В іінглійській літературі та практиці немає єдиних критеріїв, за якої їй той чи інший статут можна було б віднести до конституційних, До найважливіших конституційних актів належать статути, які регулюють структуру, повноваження і взаємовідносини палат і парламенту, правовий статус особистості. Нині налічується понад 4,0 таких актів. Це Велика хартія вільностей (1215), Хабеас корпус акт (1679), Білль про права (1689), Акт про перів (1963), Акт про Палату громад (1978), акти про народне представництво - виборче право (1949,1969,1979,1983), про місцеве самоврядування (1972, 1985), Акт про престолонаслідування (1701).
Прецедентне право як джерело Конституції Великої Британії - це сукупність судових рішень з конституційних питань, обов'язкових при розгляді судами в майбутньому аналогічних справ. Його умовно можна поділити на загальне право і право справедливості.
Загальне право в Англії створене королівськими Вестмінстерськими судами. Воно включає кримінальне, договірне право та право цивільної відповідальності.
Право справедливості - сукупність норм, створених Судом канцлера, щоб поповнювати, а іноді переглядати, систему загального права. Право справедливості охоплює право нерухомості, кредиту, опіки, взятого на себе зобовязання, право комерційних фірм, банкрутство тощо. Обовязкові прецеденти в Англії можуть створюватись тільки так званими високими судами і Палатою лордів. Нині вони в основному регулюють питання, що стосуються привілеїв Корони.
Звичаєве право відіграє значно більшу роль порівняно з прецедент ним правом. Наприклад, згідно зі звичаєм монарх підписує законодавчі акти і призначає премєр-міністром лідера парламентської більшості.
Доктринальні джерела - специфічний елемент неписаної частини британської конституції. Під ними розуміються погляди вчених у галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли відсутні статут, прецедент чи звичай, які регулюють певні відносини.
Конституційний лад США характеризується високим рівнем стабільності, оскільки процедура внесення змін і доповнень до конституції дуже складна. Поправки до конституції мають бути ухвалені 2/3 голосів депутатів кожної з палат Конгресу, а потім ратифіковані законодавчими зборами або конвентами 3/4 штатів.
Главою держави та виконавчої влади в США є президент. У його безпосередньому підпорядкуванні перебуває весь державний апарат управління країною: міністри, яким президент делегує деякі свої повноваження, а також глави численних відомств. Президент республіки та виконавчий державний апарат утворюють у США президентську владу.
Президент не є політично відповідальним перед Конгресом, проте несе відповідальність перед народом, від якого отримує свій мандат. Хоч повноваження президента закріплено в достатньо широкому обсязі, однак президентська влада не може перерости в особисту диктатуру, оскільки завжди стримується сильними повноваженнями Конгресу та Верховного суду.
Як глава держави і виконавчої влади президент здійснює такі повноваження:
-скеровує до Конгресу щорічні послання, в яких формулює основні законодавчі пропозиції;
-відповідає за підготовку та виконання федерального бюджету;
видає акти, які ґрунтуються на законах і регулюють важливі питання державного управління;
промульгує закони; протягом 10 днів накладає на закон вето, яке можна подолати 2/3 голосів обох палат, а якщо Конгрес не встигає подолати вето у звязку із закінченням сесії, то процедура проходження законопроекту починається спочатку;
скликає Конгрес на надзвичайні сесії;
як верховний головнокомандувач збройних сил та національної гвардії має право направляти війська за межі території США для «захисту американських інтересів», присвоює вищі військові відзнаки;
представляє США у міжнародній політиці, укладає договори, які ратифікуються двома третинами голосів сенату або набирають чинності без такої ратифікації (так звані виконавчі угоди);
відстрочує виконання вироків і має право на помилування (крім злочинів проти США, які було доведено в процесі процедури імпічменту);
призначає за порадою та згодою Сенату 10 міністрів, керівників відомств, начальників обєднаних штабів, послів, суддів верховного суду та інших федеральних суддів, самостійно призначає до 2,5 тис. службовців федеральної служби.
У випадку відставки, смерті або звільнення з посади президента республік, його пост займає віце-президент. Це друга особа в державі, яка обирається разом із президентом. Останній може бути достроково позбавлений своїх повноважень шляхом процедури імпічменту у випадку державної зради або скоєння тяжкого злочину. Процедура імпічменту передбачає такі стадії: Палата представників на основі рішення правового комітету відносною більшістю голосів депутатів висуває обвинувачення главі держави; Сенат, на якому головує голова Верховного суду, 2/3 голосів виносить остаточне рішення про позбавлення президента повноважень. Процедура імпічменту поширюється на всіх вищих посадових осіб держави.
Президентська влада включає кабінет міністрів, виконавчий апарат президента, виконавчі агентства.
Кабінет міністрів складається із керівників департаментів і відомств, яких називають міністрами або секретарями. Він не має конституційного статусу, а формується та діє на основі звичаю, що склався ще за Дж. Вашингтона. Кабінет міністрів виконує тільки консультативні функції, тому він не видає жодних актів. Усі рішення кабінету міністрів, якщо вони приймаються, формуються як акти президента. Кабінет міністрів припиняє свою діяльність тоді, коли йде у відставку президент.
У сучасній практиці США кабінет міністрів складається приблизно з 13 керівників департаментів. До нього входять: державний секретар, міністр фінансів, юстиції, оборони, внутрішніх справ, торгівлі, сільського господарства, праці, охорони здоровя і соціальних служб, житлового будівництва та міського розвитку, транспорту, освіти, енергетики.
Другою ланкою виконавчої влади є виконавчий апарат президента, який включає ради національної безпеки, внутрішньої політики, з міжнародної економічної політики, служби Білого дому, віце-президента, а також адміністративно-бюджетне управління та ін. (усього 14-16 підрозділів).
Третя ланка виконавчої влади - це виконавчі агентства: національне управління трудових відносин, інформаційне агентство з аеронавтики та космосу, комісія з атомної енергетики та ін.
Парламент США - Конгрес - складається з двох палат: верхньої - Сенату - і нижньої - Палати представників. Остання у складі 435 депутатів обирається прямими виборами на 2 роки, а Сенат у складі 100 сенаторів - терміном на 6 років (кожні два роки Сенат оновлюється на 1/3).
За конституцією США Конгрес має право видавати закони, які діють і є обовязковим на всій території США. ОДНАК конгрес має обмежені законодавчі повноваження. Це зумовлюється тим, що в США діють ще 50 законодавчих зборів штатів (за кількістю штатів), які проводять законодавчу діяльність відповідно до своїх повноважень.
Палату представників очолює спікер, який обирається самою палатою (традиційно її більшістю). Це третя особа в державі після президента і віце-президента. Спікер веде засідання, скеровує законопроекти у комітети, має право голосу, підтримує зв'язок з президентом та ін.
Віце-президент США є головою Сенату. Якщо віце-президент у Сенаті відсутній, то з числа сенаторів обирається тимчасовий голова. Найчастіше ним стає представник партії більшості. Віце-президент уособлює зв'язок законодавчої та виконавчої влади, веде засідання, скеровує законопроекти у комітети, підписує прийняті Сенатом законопроекти та ін. він голосує тільки тоді, коли голоси сенаторів поділилися порівно. Сенатори та члени Палати представників працюють на професійній основі і не мають права займатися підприємницькою діяльністю. Жоден із членів Конгресу не може обіймати будь-якої посади в органах влади. У них вільний, а не імперативний мандат.
Члени Конгресу мають обмежений індемнітет. Вони не несуть жодної відповідальності за виступи в Конгресі, за ними зберігається свобода слова і голосування. Депутати Конгресу володіють імунітет том тільки під час сесій, за винятком випадків вчинення ними державної зради, тяжкого злочину і порушення миру.
Активну роль у діяльності Конгресу відіграють комітети, комісії і підкомісії. Саме вони займаються обговоренням законопроектів та розсліду вальною діяльністю. Комітети поділяються на обєднані, комітети всієї палати, спеціальні, погоджувальні та постійні.
Обєднані комітети включають членів обох палат Конгресу, розробляють проекти законів, контролюють їхню дію у визначеній сфері. Комітет усієї палаті - це засідання палати у повному складі. Така форма діяльності палат дає змогу застосовувати спрощену процедуру розгляду законопроекту. Спеціальні комітети мають тимчасовий характер. Вони створюються для розвязання конкретного питання. Погоджувальні комітети утворюються обома палатами для подолання розбіжностей між ними з певного кола питань.
Важливе значення для законодавчої діяльності конгресу мають постійні комітети, яких у Сенаті - 17, а в Палаті представників - 22. Постійні комітети утворюються відповідно до закону у всіх напрямках державного управління.
Компетенція кожного комітету розкрита у регламенті кожної палати (у Палаті представників - із закордонних справ, у справах збройних сил, юридичний, з асигнувань, освіти, праці та ін.; у Сенаті - із сільського господарства, фінансів, з питань малого бізнесу, із закордонних справ та ін.).
Значне місце в діяльності Конгресу належить партійним фракціям. Ці органи відіграють головну роль в організації роботи кожної палат. Партійні фракції діють самостійно і не підпорядковуються виконавчим комітетам своїх партій, але тісно з ними повязані.
Конгрес ухвалює закони, має право оголошувати війну, здійснює контроль виконавчої влади і виконання бюджету, а також проводить процедуру імпічменту. Кожна палата конгресу наділена власними повноваженнями: Палата представників має пріоритет у прийнятті фінансових законів (про бюджет і податки), висуває обвинувачення президентові під час процедури імпічменту, обирає президента, якщо він не обраний колегією вибірників; Сенат дає «згоду і пораду» на призначення вказаних президентом посадових осіб, ратифікує міжнародні договори, позбавляє президента повноважень у завершальній стадії процедури імпічменту, обирає віце-президента, якщо той не обраний колегією вибірників.
Законодавчий процес у Конгресі США передбачає такі стадії:
-внесення законопроекту;
-обговорення законопроекту;
прийняття законопроекту.
Першою стадією проходження законопроекту є його внесення.
Друга стадія законодавчого процесу - обговорення законопроектів.
Третя стадія - голосування щодо законопроекту. Закони ухвалюються відносною більшістю голосів.
Президент промульгує законопроект або протягом 10 днів накладає на нього вето. Якщо президент, отримавши законопроект, потягом 10 днів його не прогальмує та не застосовує вето, то проект автоматично стає чинним.
Судова система США складається з двох автономних систем: федеральної і штатів. Федеральна судова система включає: Верховний суд, апеляційні суди (94), окружні та спеціальні суди.
Найвищим судовим органом є Верховний суд, який у складі 9 суддів розглядає конституційність акта або його норми; є найвищою апеляційною інстанцією, яка розглядає спори між штатами, штатами і федерацією, у справах іноземних послів і консулів.
Апеляційні суди перевіряють вироки окружних судів, розглядають скарги на вироки деяких адміністративних органів (наприклад, національного управління трудових відносин), а також спеціальних судів - претензійних і податкових. Кожний апеляційний суд територіально охоплює декілька штатів.
Окружні суди розглядають цивільні й кримінальні справи в межах федеральної судової компетенції. До федеральної судової компетенції належать справи про скоєння таких злочинів, як викрадення людини чи літака, тероризм, шпигунство, порушення законодавства у сфері судноплавства, а також цивільні справи з вартістю позову не менш ніж 10 тис. дол. США.
Спеціальні суди - це претензійний суд (розглядає майнові позови до Конгресу США), суд з питань міжнародної торгівлі, податковий суд, апеляційний суд у справах ветеранів, військовий, апеляційний суд.
За формою правління Велика Британія є парламентською монархією. Ця форма правління існує стільки ж, скільки й сама держава, тобто з початку IX ст., коли об'єдналися сім ворогуючих королівств. Монарх - глава держави, джерело суверенної влади, символ єдності нації, який втілює стабільність державних інститутів. Його становище у системі влади визначається формулою "царює, але не править".
Монархом у Великій Британії є король (королева). Престолонаслідування відбувається за кастильською системою, відповідно до якої трон передається старшому синові померлого монарха чи старшому синові монарха, який зрікся престолу, а якщо немає синів, то старшій дочці. Монарх повинен бути протестантом і не може перебувати у шлюбі з католиком. Спадкоємець має право зректися престолу на користь свого найближчого родича, і в цьому випадку його нащадки по прямій лінії втрачають право на успадкування трону. Монарх може змінити порядок престолонаслідування і самостійно визначити, хто успадкує трон. З 1952 р. престол займає Єлизавета II. Вона сорок другий монарх Великої Британії і шоста королева.
У британських офіційних документах і доктринальних творах інститут монарха часто визначають терміном "корона". Більшість повноважень існує у формі прерогативи корони, тобто природжених виключних прав, які не є похідними від рішень парламенту. Королівську прерогативу поділяють на особисту і політичну.
Особиста прерогатива охоплює такі права: на атрибути монаршої влади (корону, мантію, трон, скіпетр, титул); королівський двір, що складається з осіб, котрі обслуговують монарха та членів його сім'ї, і цивільний лист (у 1995 р. виплати за ним становили 7,9 млн. фунтів стерлінгів).
Політична прерогатива передбачає, що монарх має такі повноваження: є главою Британської співдружності; входить до складу парламенту; кожної осені відкриває чергову сесію парламенту, виступаючи з тронною промовою, підготовленою прем'єр-міністром; промульгує закони, ухвалені обома палатами парламенту; має право королівського вето, але з 1707 р. його не застосовує; має право розпустити Палату громад; призначає прем'єр-міністра і за його пропозицією інших членів Кабінету міністрів (хоч ця процедура і має суто формальний характер, буди ситуації, коли слово монарха мало вирішальне значення, як, наприклад, у 1957 та 1963 рр.); видає акти, які контрасигнуються прем'єр-міністром; призначає за поданням міністра юстиції, суддів; має право на амністію і помилування; є главою англіканської та пресвітеріанської церков; є головнокомандувачем збройних сил; призначає за поданням міністра юстиції суддів, 20 суддів-лордів, 300 перів, вищих посадових осіб у збройних силах і дипломатичних представництвах; присвоює військові звання офіцерам армії, авіації і флоту, нагороджує відзнаками; підписує міжнародні договори.
Парламент - орган законодавчої влади, до складу якого входять монархії дві палати:
Палата громад (історично - палата простолюдинів),
Палата лордів (історично - палата знаті та вищого духовенства).
Основними функціями парламенту є представництво нації, законодавство, прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду.
Палата громад, хоч і вважається нижньою, насправді відіграє головну роль у здійсненні функцій парламенту. Тому терміном "парламент" у Великій Британії часто позначають тільки нижню палату. Палата громад складається з 659 депутатів, які обираються терміном на пять років. Кількісний склад цієї палати змінюється. Він зростає щоразу після перегляду меж виборчих округів у зв'язку зі зростанням чисельності населення. У 1997 р. 539 депутатів представляли Англію, 41 - Уельс, 61 - Шотландію, 18 - Північну Ірландію.
У парламентському праві Великої Британії немає обмежень, щодо дострокового розпуску парламенту. Звичай та численні прецеденти дають змогу прем'єр-міністру в будь-який час запропонувати монархові розпустити парламент і не існує підстав, на яких король може відмовити. Палата громад приймає рішення про саморозпуск або, навпаки, видає закон про продовження терміну повноважень.
Керують засіданням-Палати громад та її обслуговуючим персоналом спікер і три його заступники. Спікер обирається палатою за згодою короля з числа депутатів. Найчастіше це один із найвпливовіших членів правлячої партії, але трапляються і винятки. Спікер Палати громад обирається на один термін легіслатури парламенту, але перебуває на цій посаді доти, доки не піде у відставку з власної ініціативи або не програє вибори.
Основними завданнями спікера є такі: представництво палати перед монархом, урядом й іншими інститутами влади та забезпечення організації керівництва палатою. У рамках цієї функції спікер вирішує, в якому порядку повинні виступати депутати, стежить за тим, щоб вони говорили по суті або позбавляє їх слова; одноосібно відхиляє пропозиції про припинення обговорення; вибирає комітет, який буде займатися тим чи іншим законопроектом, та ін. Рішення спікера з огляду на його функції є остаточними. Щоб спікер не чинив тиску на депутатів у процесі дебатів, він позбавлений права виступати на засіданнях палати, коментувати виступи членів палати і брати участь у голосуванні. Винятком є той випадок, коли голоси депутатів поділяються порівну. У цій ситуації саме спікер вирішує долю питання. Після закінчення повноважень спікер отримує титул барона, стаючи членом Палати лордів.
Палата громад має такі комітети: комітет всієї палати - це Палата громад у повному складі, яка обговорює конституційні та фінансові законопроекти, пропозиції про націоналізацію чи денаціоналізацію майна; постійні комітети формуються у складі 16-50 депутатів для розгляду конкретних законопроектів; спеціалізовані комітети утворюються за галузями та сферами управління; спільні комітети обох палат парламенту, створюються для розгляду спірних питань щодо деяких видів законопроектів.
Палата лордів - це унікальний за своєю архаїчністю інститут. Кількісний склад палати законодавчо не встановлено. Загальна кількість членів у 1994 р. становила 1259 перів: 800 лордів, які мають право передавати титул у спадок; 300 довічних перів; 26 духовних лордів (2 архієпископи: Йоркський і Кентерберійський) та 24 єпископи англіканської церкви; 20 довічно призначених "лордів за апеляцією" і кілька десятків осіб, які обираються шотландськими та ірландськими лордами.
Керує палатою лорд-канцлер, який є членом кабінету, а тому призначається королевою за пропозицією прем'єр-міністра на п'ять років.
Лорд-канцлер здійснює важливі функції у різних галузях державного життя, зокрема: наділений правом участі в дебатах і виступу від імені уряду, коли Палата лордів засідає як комітет всієї палати; попередньо оцінює запити перів, які надходять до комітету за привілеями; є головним радником уряду з питань правосуддя та застосування конституційних норм; очолює судову владу і головує у Палаті лордів та в Судовому комітеті Таємної ради при монархові; офіційно є головою Апеляційного суду і головою одного з відділів Високого суду (суду Канцелярії).
Законопроекти, які виносяться на розгляд у палати парламенту, називаються біллями. Законопроекти розглядаються у трьох читаннях. У першому читанні оголошується назва законопроекту, потім він роздруковується і передається в комітети палати, де депутати та експерти детально його вивчають. Під час другого читання обговорюються загальні положення законопроекту, після чого його передають у комітети палати. У третьому читанні за доповіддю головного комітету законопроект розглядається на пленарному засіданні палати. Депутати можуть проводити дискусію, але, як правило, спікер ставить проект на голосування. Якщо законопроект отримує відносну більшість голосів, то він скеровується; до другої палати. Якщо Палата лордів вносить поправки до законопроекту, то вони обговорюються в Палаті громад. Як правило, спірні питання розвязуються шляхом компромісу. Якщо не вдається досягти згоди, то Палата лордів правомочна відкласти законопроект на рік (з фінансових питань на один місяць). Але після цього Палата громад може прийняти цей законопроект, проголосувавши за нього двічі протягом двох чергових сесій тобто протягом 13 місяців. Якщо обидві палати приймають законопроект, то він промульгується монархом і публікується в офіційному виданні.
Особливості прийняття фінансових біллів полягають у тому полягають у тому, що вони, по-перше, вносяться виключно до Палати громад тільки членами уряду; по-друге, поправки до них мають бути попередньо узгоджені з міністром фінансів; по-третє, Палата лордів не має права затримати фінансовий білль більше ніж на місяць. Парламент Великої Британії здійснює контроль за діяльністю уряду. Формами контролю, є вотум недовіри, резолюція осуду, письмові та усні запити.
Висловлювання вотуму недовіри урядові тягне за собою його відставку або розпуск Палати громад за пропозицією прем'єр-міністра. Підставою для висловлення вотуму недовіри є постановка урядом питання про довіру у зв'язку з прийняттям урядового законопроекту. Резолюція суду, як правило, ініціюється опозицією. Усні та письмові запити, подаються кожному міністрові раз на місяць, а премєр-міністрові - двічі на тиждень.
Уряд у Великій Британії очолює прем'єр-міністр, яким монарх традиційно призначає лідера партії, що перемогла на виборах до Палати громад. Уряд формується, як правило, з депутатів партії парламентської більшості. Прем'єр-міністр здійснює загальне керівництво, кабінетом міністрів і офіційно займає посаду першого лорда казначейства.
Функції премєр-міністра такі: формує уряд і керує його діяльністю; підтримує постійні відносини між кабінетом і монархом, дає поради монархові з питань політики; представляє уряд у парламентських дебатах, відповідає на запитання про урядову політику; інформує лідера опозиції уряду та монарха про найважливіші конфіденційні питання оборони і безпеки; здійснює контроль за виконанням рішень уряду міністерствами та. відомствами; бере участь у прийнятті рішень про призначення на вищі державні посади.
Уряд відіграє головну роль у державному механізмі Великої Британії. Він налічує близько 100 осіб. До нього входять чотири міністерські групи: державні секретарі та міністри, які входять до кабінету; державні секретарі - заступники міністрів, парламентські секретарі, які забезпечують зв'язок міністрів з парламентом; міністри без портфеля, які займають почесні посади: лорд - хранитель печатки, лорд-канцлер, а також юридичні радники уряду та організатори голосування.
У повному складі уряд практично ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. Із його складу виділяється вузький орган - кабінет, очолюваний премєр-міністром, який включає 20-23 найвпливовіших міністрів. Це звичайно лорд-канцлер, лорд - хранитель печатки, лорд - канцлер казначейства, міністри внутрішніх справ, закордонних справ, оборони, а також міністри без портфеля.
Кабінет міністрів: є суб'єктом законодавчої ініціативи; має право розпустити Палату громад; визначає політичний курс держави, який виноситься на обговорення та затвердження парламенту; здійснює контроль за тим, щоб апарат виконавчої влади діяв відповідно до політичної лінії, визначеної парламентом; координує і розмежовує сфери діяльності міністерств і відомств.
У політичному житті Великої Британії лідер опозиції уряду її Величності королеви очолює "тіньовий кабінет" і забезпечує контроль опозиції за діяльністю кабінету.
Судова система Великої Британії включає ієрархію судових органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію Сполученого Королівства та вищих судів, які діють лише на території Англії й Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії.
Найвищими судовими органами, юрисдикція яких поширюється на територію держави, є Палата лордів та Судовий комітет Таємної ради при монархові. Палата лордів як судовий орган - це переважно апеляційна інстанція у цивільних та кримінальних справах. Палата лордів розглядає скарги на рішення Апеляційного суду, Високого суду Англії і Уельсу, Високого суду Північної Ірландії (а на рішення Суду сесій Шотландії до Палати лордів можна апелювати тільки з цивільних справ). Судовий комітет Таємної ради - це апеляційна інстанція на рішення церковних судів та медичних трибуналів. Він може висловлювати думку щодо тлумачення права на вимогу монарха і розглядати скарги громадян Британської співдружності.
Судова система Англії та Уельсу (фактично її копіює Північна Ірландія) включає: Апеляційний суд; Високий суд; суд Корони; суди магістратів і графств.
Апеляційний суд має апеляційну юрисдикцію в межах цивільного та кримінального судочинства.
Високий суд складається із трьох судів: суду Канцелярії, який розглядає справи, як перша інстанція в межах права справедливості та здійснює, апеляцію на рішення судів графств; Суду Королівської лави, який розглядає як перша інстанція справи в межах загального права і здійснює апеляцію на рішення нижчих судів; Сімейного суду, який розглядає як апеляційна інстанція скарги на рішення судів магістратів, судів графств і Суду корони у справах про опіку, усиновлення, встановлення батьківства та ін.
Суд корони розглядає найтяжчі кримінальні злочини і деякі цивільні справи, зокрема про видачу ліцензій.
До нижчих судів у Англії, Уельсі та Північній Ірландії належать суди магістратів та графств, які розглядають 90 % цивільних і кримінальних справ.
Поряд із судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі діють судові органи спеціальної юрисдикції: адміністративні, військові та церковні.
Адміністративну юстицію утворюють численні адміністративні трибунали (близько 3 тис.), які об'єднуються у дві групи:
) трибунали у сфері, соціального управління;
) трибунали у сфері управління економікою;
У Шотландії діє автономна судова система. Вищими судами є Високий суд юстиціаріїв та Суд сесій.
Високий Суд юстиціаріїв як перша інстанція розглядає справи про тяжкі кримінальні, злочини, а в порядку апеляційної юрисдикції скарги на вироки шерифських та районних судів.
Суд сесій є вищим судовим органом із цивільних справ.
Шерифські суди діють на місцях і розглядають справи про дрібні злочини, які передбачають позбавлення волі терміном до двох років, а також несуттєві цивільні справи.
Районні суди - це найнижча ланка судів, які розглядають кримінальні злочини, покарання за які не перевищують трьох місяців позбавлення волі або штрафу на суму 2 тис. фунтів стерлінгів.
Висновки до підрозділу
Отже, США є класичною президентською державою, де главою держави є президент. Великобританія - парламентською монархією, в якій главою держави є Королева. В США, окрім того, що президент - глава держави, він ще й глава виконавчої влади. В Британії глава виконавчої влади - уряд.
Парламент США складається з двох палат: Палати представників та Сенату. Парламент Великої Британії - Палати громад і Палати лордів. В США палати є рівноправними у законодавчому процесі, але кожна має окремі повноваження в інших сферах: нижня палата має пріоритет у прийнятті фінансових законів, виносить обвинувачення під час процедури імпічменту, обирає Президента, якщо вій не обраний колегією вибірників; Сенат дає згоду і пораду Президенту для призначення вищих федеральних посадових осіб, ратифікує міжнародні договори, виносить остаточне рішення під час процедури імпічменту. Особливість законодавчого процесу Великої Британії на відміну від США полягає в тому, що, по-перше, обговорення законопроекту в другому читанні відбувається до розгляду його в постійному парламентському комітеті, по-друге, верхня палата може відкласти законопроект на рік (фінансовий - не більше місяця), але протягом цього терміну нижня палата може ухвалити цей законопроекті проголосувавши за нього на двох чергових сесіях.
Судова система США складається з двох автономних систем: федеральної і штатів. Федеральна судова система включає: Верховний суд, 12 апеляційних судів, 94 окружні й спеціальні суди. Судова система Великобританії включає суди, юрисдикція яких поширюється на всю країну, і суди, які діють лише не території Англії, Уельсу та Шотландії. Найвищими судовими органами, юрисдикція яких поширюється на всю територію країни є Палата лордів і Судовий комітет Таємної ради.
.2 Виборча та партійна системи США і Великої Британії
У конституції США містяться лише деякі положення, що регулюють вибори. Федеральні закони про виборче право, які приймалися у 1965, 1970, 1972, 1974 рр., доповнили конституційні положення. Значна частина норм виборчого права міститься у законодавстві штатів. Нині у США діє загальне виборче право. Активне виборче право належить громадянам США, яким виповнилося 18 років і які проживають у тій чи іншій місцевості упродовж певного терміну (для президентських виборів - 30 днів, для інших виборів - від трьох місяців до року). Позбавлені виборчого права душевнохворі та засуджені. Реєстрацію виборців проводять органи місцевого самоврядування (графства чи округу) або спеціальні виборчі комісії.
Для виборів президента США використовується система непрямих виборів. До кандидата на посаду президента конституція ставить такі вимоги: він повинен бути громадянином США від народження, досягти 35-річного віку, жити у США не менш ніж 14 років. У березні - червні кожного високосного року відбуваються первинні вибори, на яких виборці голосують за президентів у кандидати на посаду президента. У липні - серпні проводяться національні партійні зїзди, де остаточно затверджуються кандидати від політичних партій. Ними стають ті, хто переміг на первинних виборах. У перший вівторок після першого понеділка листопада виборці голосують за вибірників у штатах. У кожному штаті обирається стальки вибірників, скільки обрано депутатів і сенаторів до Конгресу. При обранні вибірників встановлюються багатомандатні виборчі округи і застосовується мажоритарна система відносної більшості. За цією системою, список вибірників від однієї партії, у якому є більше голосів, ніж у списках інших партій, завойовує всі місця від певного штату в колегії вибірників. Тільки-но стає відомою кількість вибірників, обраних від кожної партії, фактично можна визначити, хто з кандидатів стане президентом. У середині грудня вибірники голосують у столицях штатів за президента і віце-президента. Термін перебування на посаді президента - 4 роки. Одна і та ж особа може обиратися не більше ніж двічі.
Кандидат до палати представників повинен бути громадянином США не менше 7 років, досягти 25-річного віку та жити у штаті, де розташований його виборчий округ.
Сенатором може бути обрана особа, що є громадянином США не менше 9 років, досягла 30-річного віку і живе у штаті, від якого обирається.
Губернатор обирається громадянина ми штату на термін від 2 до 4 років із числа кандидатів, висунутих зїздами партій.
На всіх рівнях виборів функціонує мажоритарна система відносної більшості.
У Великій Британії діє загальне, рівне, пряме виборче право з таємним голосуванням.
Активне виборче право належить усім громадянам Великої Британії, які досягли 18 років. Внесення до реєстраційного списку - обов'язкова умова реалізації активного виборчого права. До 29 листопада цей список вивішується для загального огляду в бібліотеці чи в будь-якій іншій громадській установі.
З 1985 р. право брати участь у парламентських виборах мають британські громадяни, які живуть за кордоном і подали заяву до певної дати згідно з чинним законодавством. Вони мають право голосувати на тій виборчій дільниці, де були зареєстровані перед виїздом за кордон. Але це право діє тільки протягом п'яти років з того дня, коли людина виїхала з Великої Британії.
З метою гарантування активного виборчого права громадян, які перебувають у день проведення виборів за межами постійного місця проживання або за кордоном, передбачене голосування поштою або за дорученням.
Активним виборчим правом не володіють такі особи: іноземці; громадяни з пригінними розладами; пери і переси (за винятком перів Ірландії); особи, які перебувають У місцях позбавлення волі.
Пасивне виборче право надається британським громадянам, які досягли 21 року Закон позбавляє пасивного права такі категорії населення: громадян з тяжкими психічними захворюваннями; банкрутів; осіб, винних у використанні незаконних методів боротьби на виборах; осіб, які відбувають покарання за Державну зраду; громадян, посади яких несумісні з депутатським мандатом (професійні судді, міністерські чиновники, дипломатичні службовці, військовослужбовці (крім офіцерів у відставці)); керівників громадських корпорацій; працівників місцевих рад.
На парламентських виборах висуваються у середньому 2300-2500 кандидатів. Більшість з них - кандидати від Консервативної і Лейбористської партій. Процедура, висування дуже проста. Кандидат повинен подати з чиновників виборів заяву, підписану 10 виборцями, й оплатити виборчу заставу в 500 фунтів стерлінгів, яка не повертається, якщо кандидат не набере більше ніж 5 % голосів виборців свого округу.
При формуванні Палати громад країна поділяється на 659 округів. Від кожного округу обирається один депутат. На відміну від інших країн у Великій Британії немає спеціальних центральних органів з проведення виборів. Немає їх і у виборчих округах. Загальне керівництво організацією виборів у масштабі всієї країни здійснює Міністерство внутрішніх справ, а на місцях - чиновник з виборів.
Інститут референдуму має у Великій Британії обмежене практичне застосування. За всю історію було проведено три референдуми, при цьому в двох випадках - на регіональному рівні. У 1979 р. проводилися референдуми в Шотландії і Уельсі, на яких ставилося питання про автономію з власними парламентами й органами виконавчої влади. Але на жодній з цих територій це питання не отримало потрібних 40 % голосів зареєстрованих виборців. Отже, рішення на референдумі не було прийнято, і статусу автономних одиниць ні Шотландія, ні Уельс тоді не отримали .
У США функціонує велика кількість партій, однак найважливішими з тих, які беруть участь у формуванні органів державної влади, є Демократична (з 20-х років ХІХ ст.) та Республіканська (з 1854 р.) партії, які виникли відповідно з представників плантаторів Півдня та з представників промислової Півночі. Символ Республіканської партії - слон - уособлював силу президента А. Лінкольна, котрий розправлявся зі своїми противниками, наче слон. Символом Демократичної партії виступає осел, що означав упертість і непоступливість президента Е. Джексона.
Ідеологічними цінностями Республіканської партії є ліберально-консервативні, які полягають:
-по-перше, в обмеженні втручання держави у сферу економіки, скороченні державних видатків, зменшенні податків, максимальному сприянні розвитку підприємництва;
-по-друге, у посиленні військової могутності США для забезпечення їхніх геополітичних інтересів та захисту цінностей західної демократії від загрози недемократичних режимів;
по-третє, в обстоюванні інтересів окремих американських корпорацій.
Найбільший вплив республіканська партія має на бізнесові кола, освічені верстви населення, а також етнічні групи англосаксонського походження.
Демократична партія обстоює соціал-ліберальні (соціал-демократичні в європейському значенні) цінності, які виявляються:
-по-перше, у захисті наявних стандартів соціальної допомоги населенню й орієнтації на збіднілі прошарки населення, здебільшого емігрантів;
-по-друге, в обстоюванні геополітичних інтересів без конкретних вигод для американських корпорацій;
по-третє, у меншій увазі до посилення військової могутності США.
Організаційна структура американських партій - кадрова, тобто відсутнє масове членство, а є партійні функціонери, що виконують свої функції від виборів до виборів. Структура партії така: лідер, обраний на зїзді партії як майбутній кандидат у президенти; партійна фракція у Конгресі; організація на рівні штату; організація на рівні округу. Важливу роль у партійному житті відіграють лобістські організації, які впливають на вибори, законодавчий та інші процеси й забезпечують за допомогою юридичних структур захист інтересів різних громадських обєднань.
Двопартійна система, що діє у Великій Британії, склалася наприкінці XVII ст., коли утворилися партії торі й вігів.
Починаючи з першої світової війни фаворитами виборців є Консервативна і Лейбористська партії, які по черзі змінюють одна одну біля керма державної влади. Всього, ж у парламентських виборах беруть участь понад 10 партій.
З часом двопартійна система Великої Британії може перерости коаліційну партійну систему німецького зразка. Найбільш впливовими у Великій Британії, кілька політичних партій.
Консервативна партія - найбільша партія країни, налічує близько 2 млн. членів. Створена 1867 року на основі партії торі, яка обстоювала інтереси поміщиків і вищого духовенства. Оскільки метою партії є участь у роботі парламенту і формуванні уряду, то основну роль в політиці керування цією організацією відіграє парламентська фракція на чолі з лідером. Лідер обирається самою фракцією і у випадку здобуття партією парламентської більшості стає премєр-міністром. Партія налічує 11 регіональних організацій. Вона не має статуту і чіткої тривалої програми. Ідеологічними постулатами Консервативної партії є правове забезпечення розвитку підприємництва, скорочення державних видатків і обмежене втручання держави до соціально-економічної сфери; обстоювання національних інтересів на міжнародній арені з акцентом на поміркований підхід до політики глобальної інтеграції, а також традиційних, релігійних та моральних цінностей.
Лейбористська партія є другою за значенням партією в країні. Створена 1900 р. з ініціативи профспілок і низки соціалістичних організацій для підтримки обрання представників робітничого класу до парламенту. На відміну від Консервативної, Лейбористська партія обирає лідера не тільки парламентською фракцією, а й залучає до цього процесу представників профспілок і низових партійних осередків. Структура Лейбористської партії більш децентралізована порівняно з партією торі, лідер партії має менший вплив. Партія налічує близько 6,5 млн. членів, серед яких 6,2 млн. колективних, членів. Індивідуальних членів близько 277 тис. після поразки на парламентських виборах 1979 р. процес розмежування в партії посилився. Британські лейбористи виступають за збереження державного регулювання економікою зі збільшенням капіталовкладень у розвиток промисловості. Однак на нинішньому рівні лейбористи змушені дотримуватися тих же пріоритетів що і консерватори, за винятком зовнішньої політики, де вони більш відкриті до європейської інтеграції.
Партія соціал-ліберальних демократів виникла у березні 1988 р. внаслідок обєднання Ліберальної партії і частини членів Соціал-демократичної партії, які з 1981 р. приєдналися до лібералів. Політична платформа - центристська. Чисельність партії - близько 60 тис. осіб. У галузі економіки партія у багатьох питаннях приєднується до консерваторів.
Комуністична партія Великої Британії створена в 1920 р. як партія робітничого класу, яка виходила з позицій марксизму-ленінізму. У листопаді 1991 р. Комуністична партія Великої Британії, яка налічувала близько 7 тис. осіб, заявила про свій саморозпуск. На її основі утворилися дві партії - Партія демократичних лівих сил, яка стоїть на позиціях соціал-демократії, та Комуністична партія Британії (менше ніж 2 тис. осіб); яка сповідує старі догматичні постулати.
Великий вплив на партійну систему Великої Британії мають профспілки, які об'єднують близько 40 % робітників. Близько 90 % усіх членів профспілок входять до Британського конгресу тред-юніонів, який діє з 1868 р. її об'єднує 78 профспілок. У.80-х роках XX ст. зменшилася кількість профспілок. Підприємці створюють свої економічні організації - союзи підприємців. їхня головна мета - розроблення єдиної економічної політики.
Висновки до підрозділу
Отже, у США організація і діяльність політичних партій регламентуються законодавством штатів, головним чином їхніми виборчими законами, які визначають процедуру створення і реєстрації партій, а також їхню структуру на рівні штатів. Одним з головних завдань керівних органів партій визнається висунення кандидатів на виборні посади в державних органах. У законах докладно регламентується порядок формування місцевих партійних організацій. За своїм змістом ці положення мало чим відрізняються від спеціального законодавства про політичні партії, що діє в деяких європейських країнах.
Законодавство Великобританії не передбачає спеціальної процедури створення і реєстрації саме для партій. Вони розглядаються як звичайні асоціації за інтересами. Такий підхід спрощує зміст і обсяг правового статусу політичних партій, забезпечує відсутність спеціальних юридичних обмежень їхньої діяльності в політичній сфері.
Якщо для США характерне явище інституціоналізації політичних партій, то щодо Великобританії можна говорити про інституціоналізацію не партій, а партійних систем, тобто про нормативне оформлення ролі партійної системи в організації та діяльності державного механізму.
У США та Великобританії існує двопартійна виборча система. У США найголовнішими партіями, що беруть участь у формування органів державної влади є Демократична та Республіканська партії, у Великобританії - Консервативна і Лейбористська партії.
І в США, і в Великобританії виборча система є мажоритарною відносно більшості.
.3 Регіональні структури влади та місцевого самоврядування США і Великої Британії
До компетенції штату належать повноваження, які не входять до федеральної компетенції. Конституція США забороняє штатам виходити зі складу США, підписувати міжнародні договори, вступати в союзи і конфедерації, друкувати гроші та кредитні банкноти, накладати мито на ввезення товарів, утримувати в мирний час військо та військові суди.
Законодавчими органами влади у штатах виступають легіслатури, генеральні асамблеї, законодавчі асамблеї або генеральні збори. Законодавчі органи здебільшого двопалатні. Нижні палати іменуються палатами представників або асамблеями, а верхні - сенатами. До нижньої палати залежно від штату обирається від 35 до 400, а до верхньої - від 17 до 65 депутатів. Нижню палату очолює спікер, верхню - лейтенант-губернатор або голова.
Судова система у кожному штаті створюється на основі конституції та актів законодавчих зборів цього штату. Судова система кожного штату складається з кількох ланок:
-перша ланка - мирові суди, суди магістратів, поліційні суди, суди мерій, які розглядають дрібні кримінальні та цивільні справи;
-друга ланка - суди графств, округів, міські суди тощо - розглядають більшість кримінальних та цивільних справ;
третя ланка - апеляційні суди - діють у великих штатах і розглядають апеляційні скарги;
четверта ланка - вищі (верховні) суди штатів - виступають вищою судовою інстанцією і наділені апеляційною юрисдикцією щодо рішень нижчих судів, а також правом конституційного контролю над законодавством штату.
Система органів місцевого самоврядування ґрунтується на адміністративно-територіальному поділі США. Єдиної системи місцевих органів самоврядування немає. Компетенція органів місцевого самоврядування в США розширюється на основі тенденції децентралізації.
До регіональних структур влади у Великій Британії належать владні органи національних автономій, які функціонують у Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії та заморських територіях, а також у графствах.
Місцеве самоврядування у Великій Британії побудоване за англосаксонською муніципальною системою. Ради обираються населенням, а голови виконавчої влади - радами.
Відсутність представників державної влади, яких призначає уряд на місцях, не означає, що місцеве самоврядування повністю звільнене від державного контролю. Форми контролю центральної влади за місцевим самоврядування є непрямими. Найширше використовується інспектування.
Особливу відповідальність за організацію місцевого самоврядування несуть Міністерство навколишнього середовища, а також комісари, які функціонують у деяких адміністративних одиницях, зокрема у Великому Лондоні, Мідленді та Південній Англії. Комісари кожного району щорічно подають звіти до комісії, яка складає офіційні послання і скеровує їх до місцевих органів.
У фінансовій сфері контроль центральної влади за місцевим самоврядуванням здійснюється аудиторами. Кандидатури аудиторів висуваються місцевими органами і затверджуються міністром навколишнього середовища. Інформацію про незаконну діяльність муніципальної влади аудитори скеровують до суду.
Висновки до підрозділу
Отже, у США регіональну владу становить влада субєктів федерації - штатів, які мають свою конституцію, законодавчу, виконавчу і судову владу, а також фінансову систему. Законодавчими органами у штатах є легіслатури і генеральні асамблеї, які мають двопалатну структуру. Виконавчу владу очолює губернатор, який має повноваження: керує апаратом виконавчої влади, здійснює призначення на вищі посади у штаті, має вплив на законодавчий процес штату. Судова система штату складається з: мирових, окружних, апеляційних судів та Верховного суду штату.
До регіональної влади Великобританії належать органи влади національних автономій, заморських територій і графств, а також великих міст-метрополій. Представницькі органи місцевого самоврядування обираються населенням, а голови виконавчої влади - радами. Державним органом, який здійснює контроль за органами самоврядування і координує їхню діяльність, є Міністерство навколишнього середовища.
Висновки
Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві.
Політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. Її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це - внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.
У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи з своїми органами самоврядування.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.
Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.
Головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
Таким чином, США є класичною президентською державою, а Великобританія - парламентською монархією. У той час, як в США президент є главою держави і главою виконавчої влади, у Великобританії уряд виконує функції виконавчої влади.
Існують також відмінності у складі, механізмах функціонування парламентів даних країн, і наслідком цього є відмінність у процесі прийняття рішень, затвердження законів.
Що стосується діяльності політичних партій та організацій, то, їх процедури створення і реєстрації у Великобританії є більш простішими та централізованими, у США цю відповідальність покладено на законодавство штатів.
У США та Великобританії існує двопартійна виборча система. У США найголовнішими партіями є Демократична та Республіканська, у Великобританії - Консервативна і Лейбористська партії. Виборча система є мажоритарною відносно більшості у кожній з даних країн.
Характерним для США є те, що регіональну владу становить влада субєктів федерації - штатів, які мають свою конституцію, законодавчу, виконавчу і судову владу, а також фінансову систему. До регіональної влади Великобританії належать органи влади національних автономій, заморських територій і графств, а також великих міст-метрополій. Законодавчими органами у штатах є легіслатури і генеральні асамблеї, які мають двопалатну структуру. Виконавчу владу у Великобританії очолює губернатор, який має повноваження: керує апаратом виконавчої влади, здійснює призначення на вищі посади у штаті, має вплив на законодавчий процес штату. Представницькі органи місцевого самоврядування обираються населенням, а голови виконавчої влади - радами. Державним органом, який здійснює контроль за органами самоврядування і координує їхню діяльність, є Міністерство навколишнього середовища.
Зробивши порівняльний аналіз, ми визначили спільні та відмінні риси даних політичних систем, кожна з яких є досить функціональною, тому може слугувати зразком високо рівня розвитку демократії.
влада партійний система регіональний
Список використаної літератури
1.Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / В.Г.Хорос, Г.И.Мирский, К.Л.Майданик и др. РАН ин-т Мировой экономики и международных отношений; отв. Ред. В.Г.Хорос.- М.: Наука, 1996.
2.Актуальные проблемы Европы.- М., Выпуски 192-1994гг.
.Белов Г.А. Политическая система // Кентавр.- 1995.- № 2.
.Белов Г.А. Фунции политической системы // Кентавр.- 195.- № 3.
.Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник.- К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000.
.Гринстайн Ф. Американская партийная система и американский народ. / Пер. с англ. - М., 1990.
.Кочетков А.П. Политические партии и политические системы // Вестник Московского университета. Серия 127. Политические науки.- 1998.- № 6.
.Лернер М. Развитие цивилизации в Америке.- М., 1992.
.Мельниченко В. Механізм стабільності: стримування і противаг // Віче.- 1994.- № 9.
.Ордещук П. Американская политическая система: поиск эффективной демократии // Свободная мысль.- 1991.- № 18.
.Политическая система США: актуальне измерения.- М.: Наука, 2000.
.Політичні режими сучасності та перехід до демократії // С.Давимука, А.Колодій, Ю.Кужелюк та ін.- Львів, 1999.
.Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. К., 1996.
.Селезнев Л.И. Политические системы современности: сравнительный анализ.- СПб, ТОО ТК «Петрополис», 1995.
.Согрин В.В. Ветви государственной власти в США: Эволюция, взаимодействие, соперничество. // ОНС. - 2001. - № 1. С. 70 - 1989.
.Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы // Социально-политический журнал.- 1994.- № 1-2.
.Трипольский В. Оголенный нерв демократии // Віче.- 1996.- № 1.
.Уилсон Дж. Американское правительство: пер. с англ..- М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1995.
.Цыганков А.П. Политический режим // Социально-политический журнал.- 1996.- № 1.