Запорізькі козаки в приказках та прислів’ях
Управління освіти і науки виконкому Криворізької міської ради
Відділ освіти виконкому Саксаганської районної у місті ради
Криворізька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 41
Запорізькі козаки в приказках та прислівях
Виконавець: Попов Богдан
м. Кривий Ріг
Запорізьке козацтво - це яскрава героїчна сторінка в історії українського народу. Про їх бойову звитягу, знамениту Січ, радість переможних битв та гіркоту поразок, звичаї та традиції, відомих козацьких ватажків писали письменники та поети; використовуючи історичні документи та свідчення очевидців, досліджували ці питання науковці.
Та набагато цікавіше, на нашу думку, познайомитися з тим, що самі козаки говорили про себе. Розпочинаючи свої пошуки, я дещо знав і про козаків, і про їхній гострий розум і дотепний гумор. Згадати лише, які іронічні прізвища запорожці іноді давали втікачам, що приходили на Січ. Породженням відчайдушного та розкутого духу Запорізького січового товариства є, очевидно, своєрідні такі прізвиська, як: Голопупенко, Задерихвіст, Непийвода, Неїсало, Недайкаша, Неїжборщ, Нагнибіда, Паливода, Перебийніс, Убийвовк, Куйбіда, Обійдихата, Торботряс та інші.
Метою нашої пошукової роботи було: скласти збірник козацьких прислівїв та приказок, дізнатися їхній зміст, знайти підтвердження історичними фактами чи, навпаки, це так жартували запорожці.
З XV століття в українських степах з'являються добувачі, що пізніше поповнюються утікачами від польського панування. На вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина-втікача («Або пан, або пропав» чи «Хоч і спина гола, аби своя воля») до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхівях Південного Бугу та їх численних притоках. На новій території їм приходиться постійно захищатися від татар, і поєднуються в окремі збройні групи, що не тільки відбивають напади татар, але і самі нападають на татарські загони й міста. Цих відважних людей почали називати козаками.
У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у «Польській хроніці» Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки.
Вважається, що слово «козак» походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина або степовий мисливець. Тому є підтвердження в таких прислівях, як: «Козак без волі, як кінь на припоні», «Козак у полі - то він на волі», «Степ та воля - козацька доля», «Коли козак в полі, то він і на волі», «Кінь, шаблюка, вітер в полі і ніхто не здолає козацької волі». Вищою святинею і цінністю для запорожця була воля. Заради її він готовий був відмовитися не тільки від родини, але й узагалі від спілкування з жіночою статтю. «Степ як воля - козацька частка» - говорили в народі. Потрапляючи до січовиків, людина мимоволі залучалася до таїнства, символічно вінчався з «нареченою» - волею. «Оженися на вільній волі, на козацькій частці» - писав Тарас Шевченко. Іншою «жіночою» фігурою козацького символічного вінчання була смерть: «Узяв собі панночку в чистому полі земляночку». Ці два традиційні образи доповнювали один одного. Хто присвячував своє життя волі, піддавав себе безлічі небезпек, і зрештою, стикалися зі смертю.
До середини XVI століття козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали зявлятися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою.
У 1552 - 1554 роках Дмитро Вишневецький об'єднав розрізнені групи козаків, створивши на острові Мала Хортиця козацький центр, військову фортецю - Запорізьку Січ. Козацький устрій був демократичним. Обєднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. І побутовий устрій, і адміністративний пристрій, і характер взаємин між людьми - усе було незвичайно і своєрідно в Січі. Це був озброєний табір. Жили в нім люди молоді і старі, але без сімей. У перервах між військовими походами вони займалися іноді землеробством, а найчастіше мисливським і риболовецьким промислом. Тут панувала сувора дисципліна, особливо в поході. Кожне земляцтво (курінь) очолювалося виборним отаманом куреня, який підкорявся виборному головному начальникові коша, або громади,- кошовому отаманові. Таке було адміністративне облаштування Січі.
Козацтво зароджувалося у різних краях України: на Дніпрі, на Південному Поділлі, на Черніговщині, Волині та інших регіонах і постійно зростало кількісно («Де байрак, там і козак», «Де кущ, там і козак, де байрак, там і ватага козаків»). Це підтверджує, що не якась окрема частина, а вся «Україна - козацька мати». На південь від Канева, Черкас, Білої Церкви, Вінниці, Брацлава, Камянця землі були незаселеними. Саме ці прикордонні міста межували з Диким Полем. Козаки поступово стали тікати за Дніпровські пороги. В ті часи нижню течію Дніпра перегороджували девять порогів - ряди камяних скель заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи численні притоки, луки і острови. Ця територія називалася Великим Лугом.
Серед багатьох островів Великого Лугу, багнистих боліт, серед непроглядного очерету, одвічних лісів міг не загубитися тільки той, хто відмінно і в усіх подробицях знав цю місцевість. Бо інакше одна, навіть незначна помилка, один необережний крок могли привести до загибелі.
Саме ця дикість і неприступність приваблювала низових козаків, тому Великий Луг став колискою запорозьких козаків. Запорожці назвали себе ще «січовиками». Слово це походить від дієслова «сікти» і має той самий корінь зі словом «засіка». Козацька столиця - Січ - для захисту обставлялася вирубаними (висіченими) деревами. Звідси зявилося «Січ - мати, а Великий Луг - батько».
Новим людям, які приходили на Січ не було відмови. Новачка питали:
А в Бога віруєш?
-Вірую, - відповідав гість.
Перехрестись!
Коли той хрестився, то це був певний доказ, що він хрещений і його брали на Січ. Хто він і якої нації, - нікого не цікавило. Ще жартома цікавилися, чи пє горілку, і після цього приймали до свого товариства. Та це зовсім не означало, що новачок ставав козаком. Недарма побутували прислівя: «Зовсім козак, та чуб не так», «Не той козак, що боїться собак», «Не усе ж то козак, що списа має», «Ти козак, тільки шапка не так». До запорожців приходили різні люди, але поганих розпізнавали досить швидко. За крадіжки, дезертирство, неповагу до січової верхівки виганяли геть. А ще насмішкувато говорили козаки так: «Ой піч, моя піч, якби я - на тобі, а ти - на коні, славний би тоді був козак з мене», «Козак - душа невередлива, в пеклі не мерзне, в ополонці не пріє», «Якби хліб та одежа, то козак і вмер би лежа», «Козака і соплі гріють».
У самій Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках.
По навколишніх запорізьких землях в зимівниках (козацьких хуторах) проживали козаки, що мали родини. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме: мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися до більш заможних козаків («Звання козацьке, а життя собацьке»), займалися здобичництвом та іншим.
Коли на січовій раді оголошувався військовий похід, то збирали всіх козаків. З Січі виїздили козацькі гінці та обїжджали села і хутори. Підїхавши до воріт. Вони стукали і гукали:
Пугу! Пугу!
І так доти, поки хазяїн не вийде з хати й не спитає, хто там.
Козак з Лугу, - відповідали ті.
Така відповідь означала , що запорожці збирають військо у похід. Хазяїн відчиняв ворота, запрошував у хату і, доки господиня щиро пригощала гінців, збирався у воєнний похід. Збори були не довгими, бо «Козакові мандрівочка - рідна тіточка», «Козаку зібратись - тільки підпоясатись», «Коли стелеться доріжка - козакові не до ліжка».
Нас зацікавили дві приказки «Нащо в Бога день, як в козака місяць» і «Місяць - козацьке сонце». Переглянувши літературу, ми зрозуміли, що головними рисами запорозької тактики на суходолі були раптові напади, засіки, особливо нічні рейди. Вдень козаки відволікали ворога малими боями, щоб вночі атакувати його й зненацька заскочити в пітьмі. Свої раптові напади по ворогу козаки здійснювали, використовуючи природні умови і особливості місцевості.
Були тактичні особливості та спеціальні способи боротьби і в морських боях проти турецьких кораблів. Передусім запорожці вміло використовували можливості своїх човнів. Чайки зовсім близько підходили з-під сонця або вночі до турецької галери, і козаки, непомічені ворогом, швидко атакували. Але морські походи не обмежувалися сутичками з галерами. Вони також нападали з моря і на самі морські фортеці. Щоб зупинити козаків, турки вирішили протягти залізні ланцюги від фортеці Аслан-города до Кизикермена, таким чином перегородивши Дніпро. Чайки ніяк не могли оминути «пастку». Зачувши брязкіт, турки розпочинали палити з гармат.
Та скоро козаки найшли спосіб, як обманювати ворогів. Дочекавшись ночі, пускали вперед кілька порожніх плотів. Ті розгойдували залізні ланцюги. Турки розпочинали шалену стрілянину. Дочекавшись, доки все стихне, пускали ще кілька плотів. Якщо була тиша, це означало, що перешкоди на шляху немає. І козаки під покровом ночі непомітно проходили повз фортеці.
У відкритому морі козаки ще здалеку першими помічали великі турецькі галери, які мали високі щогли і вітрила. Маленькі ж запорозькі чайки здалеку помітити було неможливо.
Користуючись цим, запорожці завжди мали змогу підготуватися до атаки і напасти на турків несподівано. Як правило, козаки наближалися до галер надвечір з боку сонця, відблиск якого надійно захищав чайки від ворожих очей.
Коли наставала темрява, козацькі човни нечутно підходили до бортів галер, обступали їх з усіх боків і чіпляли гаками. Поки одні козаки обстрілювали турків. Інші забиралися на галери, визволяли з кайданів невільників, які відразу приєднувалися до бою. Раптовість нападу майже завжди забезпечувала перемогу, бо в близькому рукопашному бою козаки були неперевершеними воїнами (Додаток 2).
Одного разу поблизу гирла Дунаю турецька ескадра наздогнала козацький флот. Та запорожці за наказом Сагайдачного раптом повернули чайки на ворога і, оточивши турецькі галери, пішли на них штурмом, інші галери козаки вимазували дьогтем і підпалювали; деяким галерам прорубували днище і потопляли їх. Від турецької ескадри майже нічого не залишилося.
За вміння знайти вихід з будь-якого складного становища козаками були складені такі прислівя та приказки: «Де відвага, там і щастя», «Козак, як кішка, як не кинь - на ноги впаде», «Козак, як птах - знявся та й полетів», «Не той козак, хто поборов, а той, хто викрутився», «Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води», «Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся».
Кожний статечний запорожець мав свого джуру. Так називали хлопчаків, яких приводили на Січ запорожці. Після татарських набігів у селах лишалося багато посиротілих дітей. Жаліючи бідолах, козаки забирали їх під свою опіку.
Джура за кілька років вивчали запорозькі звичаї. Вони допомагали кухарям, чистили зброю, поралися біля коней, ходили з козаками в походи, де ставали у великій пригоді своїм названим батькам: підносили зброю, воду, допомагали пораненим. Джури ходили в січову школу при церкві, де навчалися читати, писати, хоровому співу, музиці, а також проходили курс фізичного і військового виховання. У вільний час хлопці спостерігали за тренуваннями дорослих козаків у лучній стрільбі, за проведенням двобоїв. Маленькі джури і собі починали боротися, набуваючи хисту і войовничого завзяття. А старі козаки повчали: «Терпи, хлопче, козаком будеш», «Терпи, хлопче, козаком будеш, а з козака - в отамани попадеш », «Терпи козаче, отаманом будеш», «То не козак, що отаманом не думає стати». Якщо виявлялося, що джура непридатний до військового діла, то його, як правило, відправляли з Січі. Коли джура досягав повноліття, то він уже був достойним звання запорозького козака.
А от прислівя «Зроду-звіку козак не був і не буде катом», «Легше вовком орати, ніж козаком проти козака воювати» стосується реєстрових козаків, які офіційно були взяті на службу польсько-литовською владою та занесені в особливий список - реєстр. Коли українські старости намагалися організувати козацькі загони головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення такого війська допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати антитатарські акції козаччини, або захищати південні кордони.
Козацтво, що стихійно утворилося в пониззі Дніпра, створювало усе більш серйозну загрозу для польських феодалів. Спочатку вони відносилися до Запорізької Січі більш менш терпимо, розглядаючи її як своєрідну сторожову заставу від зовнішніх ворогів - татар і турок. Але шляхта не плекала ілюзій відносно можливих наслідків близького сусідства з козацтвом. Щоб притягнути на свою сторону верхівку козацтва і тим самим обезголовити саму Січ, шляхта вирішує створити привілейований шар серед козаків. Вперше військо реєстрових козаків з'явилося у 1572 році, коли польський король Сигизмунд ІІ Август доручив найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Але ці козаки ще не мали ніяких особливих привілеїв.
За часів короля Стефана Баторія у 1578 році була здійснена так звана козацька реформа, за якою вже 600 козаків наймалися на службу з внесенням у реєстр. Вони отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади, звільнялися від податків. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Та намагання влади використати реєстровців для зменшення кількості козацтва чи придушення повстань низових козаків виявилися марними.
Зі спогадів мандрівників відомо, що «запорожці були дужими, сильними витривалими чоловіками і ніколи не хворіли». Проте у XVI-XVII століттях мало хто з запорожців доживав до старості. Тільки декого минала ворожа куля чи шабля! Недарма казали, що «У козака життя коротке, а слава вічна». За козацьким звичаєм смерть на ліжку вважали ганьбою, навіть божою карою за гріхи. Тому запорожці не уникали смерті, а йшли їй назустріч: «Наш Луг - батько, а Січ - мати - от де треба помирати», «Хто любить піч, тому ворог Січ».
Одягалися козаки майже однаково і дуже просто. Здебільшого вбиралися в одяг, шитий з білого полотна або домашнього сукна. Штани у козаків були дуже широкі «як Чорне море». Щоб їх пошити , необхідно було понад 10 метрів тканини. А от сорочка у бідних козаків інколи була одна, тому і говорили: «На козаку і рогожа пригожа».
Ось як описував запорожців французький військовий інженер Боплан, якого запросив польський уряд для будівництва фортеці Кодак: «В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні й проникливі, вибагливі й щедрі, не жадні до багатства, але страшенно цінять свою свободу; міцні тілом. Легко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі і навіть легкодушні - бо не цінять свого життя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоровя і навіть мало підлягають хворобам; від хвороби вмирають дуже рідко. Хіба в дуже великій старості; здебільшого кінчають життя на ложі слави - вбиті на війні».
А ось опис українських воїнів польським очевидцем: «Холопи всі однакові. В сірім одязі, рідко хто в синім або червоному. Шкіра на тілі, як кора на дереві, і зневага життя незвичайна. Є що бачити!». На підтвердження цього ми знайшли такі прислівя та приказки: «Де відвага, там і щастя», «Чия відвага, того й перемога», «Сміливого куля не бере», «Не такий страшний чорт, як його малюють», «Сміливого і чорти бояться», «Нуте браття, або перемогу здобути, або дома не бути», «Козак не боїться ні тучі, ні грому», «Козак не боїться ні хмари, ні чвари», «Думка воду пє, а відвага - мед», «Відвага козака мед пє».
У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Про це свідчить прислівя «Сам загибай, а братчика виручай». Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Хоч і стверджували: «Без горілки - одне лихо, а з горілкою - два: і пяний, і битий». Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.
Відгулявши кілька днів, козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися будь-яку пору року. На сніданок найчастіше їли соломаху (житнє борошно, зварене на воді і засмажене олією). Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Казали запорожці так: «Козак - душа правдивая, сорочки немає - коли не пє, так нужу бє, а все не гуляє», «Козак - душа правдива, сорочки немає - коли не пє, так воші бє, а все не гуляє». Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.
Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм «Отче наш» і тільки після цього приступали до їжі. Їли тетерю (пшоно або житнє борошно з квасом), варену або запечену рибу, іноді баранину чи дичину. Надвечір подавали вечерю: гречані галушки з часником, юшку з риби, куліш з салом і чи олією. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Та козаки були невибагливі до їжі, про це свідчать прислівя: «Як є хліб і вода, козаку не біда», «Хліб та вода - то козацька їда», «Козаки, як діти: хоч багато - поїдять, хоч трохи - наїдяться».
А потім запорожці починали готуватися до нового походу, бо «Козак коли не пє , то ворогів бє, а все не гуляє».
Коли я почав працювати над цією роботою, то відкрив для себе зовсім нову історію козацтва в стислих, влучних, образних висловах, які стосувалися різних сторін життя і побуту запорозького січового братства. Тепер праці істориків сприймалися зовсім інакше.
Прислівя та приказки про козаків найбільше увібрали в себе історичні реалії своєї доби. Маючи у своїй основі реальні факти і явища (прагнення до волі, боротьба з турецько-татарськими нападниками, перемоги і поразки козацького війська, кріпацтво і т. п.), вони створюють образ козака - типового представника Запорізької Січі, відтворюють його внутрішній духовний світ, думки і почуття, зроджені різними обставинами неспокійного козацького життя, передають романтику козацької волі.
З давніх-давен мудрість наших предків, козацькі прислів'я дивують нас своєю актуальністю і сьогодні. Ця мудрість для нас, молодого покоління, як неоціненний скарб, який ми зобов'язані знати, плекати і примножувати.
Список використаної літератури
1.Аркас М. Історія України-Русі. - К.: Наука, 1990.
.Гетьмани України. - Харків: Промінь, 2007.
.Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.
.Історія земель українських. - Харків: Фактор, 2008.
.Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Т. 1. Від середини XVII століття до 1923 року. - К.: Либідь, 1995.
.Яворницький Д. Історія запорозький козаків. - К.: Наука, 1990, т.1 (за виданням 1900).
козак прислівя приказка
Додаток 1
Збірник козацьких прислівїв та приказок
Аби була булава, то найдеться голова.
Або пан, або пропав.
Батіг - не мука, а наперед наука
Без Гетьмана (проводу) військо гине. Без горілки - одне лихо, а з горілкою - два: і п'яний, і битий!
Без ради й військо гине.
Береженого Бог береже, а козака - шабля стереже. Бог не без милості, козак не без долі (щастя). Відвага козака мед п'є.
Гетьман знає, що в нас нічого немає.
Горе тому козакові, нема сіна лошакові. Де байрак, там і козак.
Де відвага - там і щастя
Де два козаки, там три гетьмани.
Де козак, там і слава.
Де кущ, там і козак, де байрак, там ватага козаків.
Дівчина родиться, а козак на коня садовиться.
Долі ні возом, ні конем не об'їдеш (мається на увазі смерть). До булави треба й голови.
Добрий козак баче, де отаман скаче.
Дожились козаки - нема ні хліба, ні табаки.
Думка воду п'є, а відвага - мед
За наше жито та ще нас бито.
Звання козацьке, а життя собацьке. Звитяга або мед п'є, або сльози ллє
Здобувши перемогу, про пильність не забувай.
Зовсім козак, та чуб не так. Зроду-звіку козак не був і не буде катом. Кінь, шаблюка, вітер в полі і ніхто не здолає козацької волі! Козак без волі, як кінь на припоні.
Козак з біди не заплаче.
Козак з бідою, як риба з водою.
Козак з Дону - козак зроду.
Козак не боїться ні тучі, ні грому.
Козак оженився, наче упився.
Козак хороший, та нема грошей.
Козак у дорозі, а надія в Бозі.
Козак не боїться ні хмари, ні чвари. Козак як не сало їсть, турка не рубає, то нужі шукає. Козак душа правдивая, сорочки не має - коли не пє, так нужу бє, а все не гуляє. Козак з бідою, як риба з водою. Козак з біди не заплаче. Козак журби не має. Козак як голуб: знявся та й полетів.
Козак як голуб: куди не полетить, там і пристане. Козак коли не пє, то ворогів бє, а все не гуляє. Козак - душа правдива, сорочки не має, як не п'є, то воші б'є, а все не гуляє!
Козак у полі - то він на волі
Козак - як кішка, як не кинь - на ноги впаде
Козак як птах - знявся та й полетів
Козака і соплі гріють.
Козак - душа не вередлива, в пеклі не мерзне, в ополонці не пріє.
Козаки, як діти: хоч багато - поїдять, хоч трохи - наїдяться.
Козакові воєвода - велика невгода.
Козакові мандрівочка - рідна тіточка.
Козаку лучче проміняти шаблю на веретено, ніж напасти вдвох на одного.
Козаку зібратись - тільки підпоясатись.
Козача потилиця панам-ляхам не хилиться. Козацькому роду нема переводу. Коли козак в полі, то він і на волі. Коли навколо вороги - то не життя, а честь бережи.
Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка. Легше вовком орати, ніж козаком проти козака воювати. Мотай на вус (запам'ятовуй розмову мовчки). Місяць - козацьке сонце.
На козаку й рогожа пригожа.
На козакові й рогожка пригожа
Назвався хоробрим - виходь на бойовисько.
Наш Луг - батько, а Січ - мати - от де треба помирати. Нащо в Бога день, як в козака місяць.
Не вийде, пане-ляше, на ваше! Не журися, козаче, нехай ворог плаче!
Не такий страшний чорт, як його малюють
Не той козак, хто боїться собак.
Не той козак, хто поборов, а той, хто викрутився
Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води.
Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.
Не усе ж то козак, що списа має.
Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути. Ой піч, моя піч, якби я на тобі, а ти на коні, славний би тоді козак був би з мене. От тобі хомут і дуга - тобі я більше не слуга.
Отак! Славу під лаву!
Поки Дніпро пливе, Україна не вмре. Помер козак, та лежить, та й нікому тужить
Пропали пани гетьмани, а кобила порох з'їла.
Птиця з птицею не наб'ється, а козак з дівчиною не наживеться (мусить покинути).
«Пугу! Пугу!» - «Козак з Лугу».
Сам загибай, а братчика виручай. Січ - мати, а Великий Луг - батько.
Сміливого й чорти бояться
Сміливого куля не бере.
Сніп з бородою, а козак з молодою.
Степ та воля - козацька доля.
Терпи, козаче, горе - будеш пити мед.
Терпи, козаче, отаманом будеш.
Терпи, хлопче - козаком будеш, а з козака - в отамани попадеш
Терпи, хлопче, козаком будеш.
Ти козак, тільки шапка не так.
Тікай, ляше, бо все, що на тобі, то наше! То не козак, що отаманом не думає бути. Три пани, два отамани, а один підданий. У козака життя коротке, а слава вічна.
У ляхів - пани, у Москві - рєбята, а у нас - брати.
Україна - козацька мати.
Усім козак, та чуб не так.
Хіба ж душа моя з лопуцька і не бажа того, що й людська? Хліб та вода - то козацька їда. Хоч і спина гола, аби своя воля. Хто любить піч, тому ворог Січ .
«Чим грішен?» - «Малим родився, п'яним умер, нічого не знаю...» - «Іди, душа, в рай!» (Про запорожця). Чия відвага, того й перемога.
Чоловік без волі, як кінь на припоні.
Що нам холод, коли козак молод!
Що село, то й сотник (за Хмельницького було).
Як є хліб і вода, козаку не біда. Як череді без личмана, так козакам без гетьмана.
Якби хліб та одежа, то козак і вмер би лежа.