ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.
Предметом розгляду виступає національна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, її особливості та значення для українського народу.
1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ. ВІДНОСИНИ З КРИМСЬКИМ ХАНОМ
хмельницький гетьман дипломатія
Практично відразу після обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького на чільне місце в його діяльності виходить зовнішньополітичний вектор. Уже в березні 1648 р. на Запорожжі відбулися переговори з посольством коронного гетьмана <#"justify">2. військові походи б.хмельніцького у молдову
Період національно-визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького став часом надзвичайного взлету козацької дипломатії. Головною метою звязків з іноземними державми був пошук потенційних союзників у боротьбі за здобуття та відстоювання козацьких привілеїв. Якщо з більшістю країн, з якими Богдан Хмельницький підтримівав міжнародні зносини. Військо Запорізьке «загравало», то деяким воно намагалося диктувати свої умови. До таких держав перш за все треба віднести Молдовське князівство.
Молдова, яка була васалом Османської імперії, безпосередньо межувала з новоутвореною державою Богдана Хмельницького, а отже могла бути потенційним союзником чи ворогом. Для забезпечення необхідної «лінії поведінки» молдавського господаря Богданом Хмельницьким було здійснено три походи на територію князівства, які в історію увійшли під назвою «Молдавських».
Такий розвиток відносин неоднарозово розглядався вітчизніними та зарубіжними істориками. Дехто вбачав в них і просто грабіжницькі напади, і намагання здобути відданого союзника, і шляхом династичного шлюбу підняти авторитет козацької держави, і крок до встановлення монархії, шляхом породичання з молдавським господарем (формально «монаром») тощо. З вепвніністю можна лише стверджувати лише, що щодо Молдавське князівство становило в планах Богдана Хмельницького окремий проект. Існує багато точок зору стосовно даного питання і розглядаючи дану проблему необхідно розглядати усі ці точки зору.
Перший молдавський похід
Історія україно-молдавських союзів сягає своїм корінням у другу половину 16 ст., коли в 1563 р. невдалу спробу зайняти трон молдавського господаря здійснив прикордонний український староства, князь Дмитро Вишнивецький, а через півтора десятиліття, у 1577 р. інший козацький ватажок Іван Підкова, підтриманний частиною опозиційного молдавського боярства, на деякий час зумів закріпитися в Молдавському князівстві. На більш якісний рівень україно-молдавські відносини вийшли під час Національно-визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького. Ще в 1648 робив спроби через почередництво турецького султана Магомета IV схилити на свій бік васала Османської імперії Василя Лупула до встановлення добросусідських відносин з Україною. Розглядаючи перший Молдавський похід Богдана Хмельницького, необхідно визначити реальні причини походу, чи хоча б ті які називали в час описуваних подій.
Приготування до походу розпочалися в 20-х днях серпня 1650 р. Богдан Хмельницький зібрав під Уманню приблизно 70-ти тисячне козацьке військо, до якого приєднався 20-30 тис. татарський корпус на чолі з ханом Іслам-Гіреєм III. На прикінці серпня військо вирушило в похід. Попереду війська рухалися татари, які розділилися на дві частики - одна частина пішла за р. Прут, а інша уздовж ріки.
Молдавський господар Василь Лупул виявився зовсім не підготовленим до такого розвитку подій. Спочатку він вислав військо на зустріч татарам, але потім переконавшись в чисельній нерівності військ, наказав готувати столицю князівства - Яси, до оборони. Ймовірно Василь Лупул сподівався отримати допомогу від гетьмана Потоцького, який стовяв на кордоні з князівством чи від турецьких башів- намісників. Але допомога так і не надійшла. На початку вересня 1650 р. козацькі загони на чолі з Д. Не чаєм та Ф.Джалалієм увійшли до Яс.
В таких обставинах Лупул разом з своїм двором та особистою гвардією рушив до Су чави, де під Нямецьким манастирем заклав укріпленний табір, і одночасно намагався відкупитися богатими дарунками та виплатою контрибуції.
З татарами молдавський господар домовився шви дно, забовязавшись великою контрибуцією (600 тис. талерів). Богдан Хмельницький же зажадав політичних гарантій союзницьких відносин на майбутнє. З цією метою було зроблено домовленість про шлюб сина гетьман Тимоша з дочкою Василя Лупула Розан дою.
Цей шлюб дава дуже гарні перспективи. По-перше, він давав роду Хмельницьких права на молдавський перстол (хоча можливість такого розвитку подій майже не залежала від Хмельницьких, так як право на молдавський перстол надавалося Османським султаном) і сожливість легітимізація влади в козацькій державі для роду Хмельницьких. По-друге, такий династичний шлюб давав козацькій державі цінного союзника союзника на «лівому фланзі» у боротьбі з Польшею. По-третє, він віддаляв можливість поглиблення союзних відносин Молдови з Річчю Посполитою, так як унеможливлював шлюб Розанди Лупул з польськими магнатами. І по-четверте, він міг призвести до появи союзника у Литві. Такий розвиток подій був можливим через те, що, старша дочка молдавського господаря, Гелена з 1645 р. бала жінкою Януша Радзивіла - фактичного володаря Литовського князівства. Крім того, враховуючи той факт, що він був також лідером протестантської «партії» в Речі Посполитій, яка часто з православною шляхтою була в опозиції до державної влади, а також наявність в князівстві українського елементу, можливість такого союза ставал ще більшою в раз породичання роду Хмельницького з господарем Молдови, а відповідно і з Янушем Радзивілом.
Першій молдавський похід заврешився досить швидко. Василь Лупул, побоюючись через завдані погроми втратити владу в князівстві, слав гроші до Стамбула і намагався як найшвидше спровадити татар. За допомогою багатих подарунків це йому вдалося, не зважаючи на зусилля Богдана Хмельницького затримати Орду. Такий розвиток подій зумов гетьмана прискорити переговори. Таким чином, козацькі повернулися додому, забезпечившись лише обіцянками.
Другий молдавський похід
Події 1651 р. значно вплинули на розвиток козацько-молдавських звязків. У Берестецькій битві в червні 1652 р. козацькі загони зазнали нищівної поразки, що призвело до невигідного Білоцерківського договору. У таких умовах Василь Лупул відмовився від даних обіцянок і знову розпочав наближення до Польщі.
Підствави до проведення Другого Моладвського походу виникли в1652 р. Так, Білоцерківській договір не був затверджений на сеймі, і таким чином звільнила козаків від присяги на білоцерківські пакти. Акти помсти і насильства, які чинила шляхта, яка поверталася до своїх моаєтів, ще раз підтвердили неможливість співжиття з будь-якими польськими елементами. Козацька рада в Чигирині, зважаючи на такі обставини, винесла резолюцію про необхідність охорони своїх вольностей і українського народу, що був під протекцією війська Запорізького, очистити Україну від поляків, і у звязку з неминучістю війни забезпесити себе союзниками.
Таким потенційним союзником продовжувало залишатися Молдавське князівство. Для Війська Запорізького, враховуючи новий розрив з Польщею, відігравало важливе значення князівство буде підтримувати Річ Посполиту чи козаків. Крім того молдавський господар був посередником для Польщі у відносинах з Кримським ханом та Туреччиною, що ще більше заглиблювало проблему відносин з при дунайською державою.
Протягом усієї україно-польської війни василь Лупул залишався союзником Польщі. Він доносив королю та Потоцькому про зносини гетьмана з іноземними державами. Намагався нашкодити йому в Криму ат Стамбулі, паралізуючи старання Богдана Хмельницькогозабезпечити собі турецьку та татарську допомогу. Це ворогування послаблювало позицію гетьмана, як оборонця православної віри від утисків католиків. В воєнних операція Молдова відігравала роль форпоста Польщі на півдні. Крім того, замість того щоб впливати Януша Радзивіла в напрямі солідарності та підтримки Богдана Хмельницького, Василь Лупул навпаки настроював литовське магнатствао проти козаків.
Отсанній фактор відіграв дуже важливу роль. Адже Януш Радзивіл, як протестант, наслідник традиційного союзу Радзивілів з правоелавнимиі козаччиною, лідер усіх опозиційних сил, міг зробити Литву союзником козаків. Але замість підтримки він очолював похід на Київ, брав активну участь в бойвих діях з козаками. Але на останььому сеймі відносини Януша Радзивіла з польським королем надзвичайно загострилися. Тому дуже можливим був його перехід на сторону повсатлих у разі породичання з родом Лупулів.
Турецький уряд залишавсся сприятливо настроєним до Хмельницького сприятливо, і до того зайнятий власними справами, що ймовірно не надав Молдову допомоги у разі походу козацьких військ. Крім того Василь Лупул був у напружених відносинах з семигородським та волоським господарями. Все це створювало сприятливі умови для ходу Другого Молдавського походу.
Було відправлено козацьке військо до Молдови. Щоб не допустити воєнного союзу України з Молдовою, польський уряд направив армію на чолі з коронним гетьманом Мартином Калиновським у складі 12 ти. Кіннотників, 8 тис. жовнірів, та ЗО тис. озброєних слуг. У травні відбулася зузетріч обох військ біля гори Батіг на Поділлі. Польські війська зазнали нищівної поразки, М. Калиновський загинув. Результати битви повністю перекреслили Білоцерківський договір та відкрили дорогу на Молдову.
Козацькі загони вступивши до князівства змусили Василя Лупула прийняти умови Богдана Хмельницького. В серпні 1952 р. відбулося одруження Розанди Лупул на Тимоші Хмельницькому, що по суті і було ціллю походу. Василь Лупул стає союзником козацької держави.
Третій молдавський похід
Хоч врезультаті походу на Молдавське князівство 1652 р. останнє стало союзником козацької держави, що було закріплене династичним шлюбом, але якоїсь вагомої допомоги козацтву це не далло.
Тепер війська Війська Запорізького були вимушені боронити і Молдавію.
Забезпокоєні активною політикою Богдана Хмельницького в Молдові сусідні держави створили коаліцію у скалді Волощини, Семигороду та Річі Посполитої. У квітні 1653 р. волоськю-семигородське військо на чолі з володарями останніх держав Матвеем Басарабом та Юрієм II Ракоці за підтримки польського уряду захопили столицю князівства м. Яси та посадили на престол свого ставленика Стефана Георгіцу.
Вигнавши Стефан Георгіцу Василь Лупул не зайнявся укріпленням своїх позицій в Молдові, але покладаю чи великі сподівання на «непереможне» козацьке військо молдавський господар вирішив помститися Матвею Басарабу та Юрію Ракоці. Спільні війська Лупула та Тимоша Хмельницького виступили на Волощину.
Козацько-молдавське військо атакувало з ходу. Відпочивши лише 2-3 години. Матвій Басараб тим часом укріпив свій табір. Битву почали молдавські загони, спочатку фортуна була на їх боці, але волоському війську вдалося поправити ситуацію. В цей час у бій вступили козацькі загони. Але їх вдалося отчити і Тиміш був вимушений відступати до табору. В цей час розпочалася сильна злива, намок порох і козаки повинні були покинути вогнестрельну зброю. Бачу чи поразку, Тиміш Хмельницький разом з Василем Лупулом покинули табір і врятувалися втечею. Після втечі старшини козаки боронилися до вечора і вночі покинули табір. Тиміш там часом повернувся на Україну.
Зібравши залишки свого війська Тиміш відступив з Лупулом до Яс, і потім повернувся на україну. Ти часом положення Лупула не було безнадійним - турецький диван підтвердив його права на владу, а авторитет козацького війська залишався ще досить високим.
Але не зважаючи на підтримку султана валасько-польські війська вступили до Молдови та знову передали владу Стефану Георгіцу. Василь Лупул був разом з 2 тисячним гарнізоном оточений в Сучавській фортеці. На допомогу молдавському господарю на чолі 12-тисячного війська поспішив Тиміш Хмельницький. Враховуючи на чисельну перевагу військ супротивника син гетьмана вирішив прорватися до фортеці та допомогти у її захисті. Це йому вдалося. Буд час оборони міста 2 вересня Тиміш Хмельницький був смертельно поранений і через кілька днів помер. Враховуючи на загибель керівника оборони козаки зкпали зброю 9 вересня 1653. Козаки на почесних умовах покинули Сучаву - їм дозволи вийтив повному озброєнні з міста та забрати з собою тіло Тимоша Хмельницького.
Фактично таким безславним був кінець далекоглядних планів бог дана Хмельницького щодо Молдови. Відносини країїни підтримували і на далі. Так Стефан Георгіцу намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Богданом Хмельницьким та залучитися підтримкою у боротьбі з Кримським Ханством та Туреччиною. В липні-серпні 1654 р. в Яссах були проведні перговори з україїнськими послами д. Лисовцем та Іскрицьким., які завершилися поновленням дипломатичних відносин двох держав. Але всерівно із смерю Тимоша Хмельницького та втратою влади Василем Лупулом Богдан Хмельницький фактично відмовився від виконання своїх молдовських проектів.
Аналізуючи зовнішньо політичну діяльність Богдана Хмельницького, не можна забувати про відносини з Молдовою. їх унікальність полягає в тому, що на відміну від інших держами, з якими гетьман підтримував зносини шляхом відправлення посольств чи листування, питання повязані з Молдавським князівством вірішувалися військовими методами.
Взагалі проанілізувавши та зібравши до купи усі прлани гетьмана щодо придунайської держави, можна казати про існування масштабного молдавського проекту Богдана Хмельницького. Можна виділити декілька основних цілей, які становили основу даного проекту. Першопланової задачею безумовно було схилення молдавського господаря Василя Лупула до військово-політичного союзу з козаками і відмову князівства від підтримки Польщі. У разі виконання першого пункту відкривалися гарні перспективи. Серед них - породичання з монаршими родинами Європи (що б підвисило авторитет кзацької держави та дало можливість на претензії на монархічну владу - чи то в Молдові, чи то в навіть Україні); зближення у відносинах з іншими при дунайськими державами (Семигородом, Волощиною); можливість схилення на свій бік Януша Радзивіла (фактичного володаря Великого Князівства Литовського) тощо.
Але, на жаль, виконати ці плани вдалося лише частково. Молдавський проект вимагав великого напруження козацької держави. Крім того, якщо початок його виконання був досить успішним (остаточне схилення Василя Лупула на свій бік, та одруження на його донці Розанді Тимоша Хмельницького), то потім він призвів до ряду проблем. Януша Радзивіла не вдається схилити на свою сторону. Замість зближення Семигородом та Волощиною відбувається агресія останніх проти Молдови з метою заміни Василя Лупула Стефаном Георгіцу. Захист свого союзника вимагає відправлення до князівства частини козацьких військ, які були необхідні на центральному фронті бойових дій. Якщо козакам спочатку щастило, то в 1653 р. вони зазнають поразки під Тарговищем, а в вересні під час облоги Сучави гине син гетьмана Тиміш.
Фактично ця подія призвела до того, що гетьман відмовляється від киконання молдавського проекту і відтепер відносинам з князівством надається третьорядне значення.
Отже можна зробити висновок, що молдавський проект був наслідком зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького в при дунайському регіоні.
3. Дипломатичні стосунки Б. Хмельницького з московією. переяславська угода 1954 року та Березневі статті
Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще в 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, засвідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. "Іду я війною тут же на Московську державу, - заявляв він, - я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків ". Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу государеву руку", а 10 січня 1654 р. Царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.
Переяславська рада
Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих церемоній і, як пише Н.Полонська-Василенко, жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо, тому й обрав для переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, В.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником - Кримським ханством.
Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.
Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б. Хмельницький туди не поїхав. Посли - військовий судя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря - привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, "СтаттіХмельницького" (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів - встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.
"Березневі статті"
Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у Москві в березні 1654 p., звідси і його назва - "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі:
) українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій раді;
) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;
) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.;
) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном;
) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;
) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.
Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонам, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших же кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й булла побудована вся подальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі..." Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.
. УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ 1655 - 1657 РР.
На період літо 1654 - осінь 1655 з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі <#"justify">ВИСНОВКИ
хмельницький гетьман дипломатія
Протягом усіх років Хмельниччини відбувалося формування й вдосконалення Української Козацької держави - Війська Запорозького. Держава ця виявила свою високу життєздатність і незламність. Вона мала всі основні ознаки, якими характеризувалися інші європейські держави: політичну владу; територію; політико-адміністративний устрій; суд і судочинство; фінансову та податкову системи; боєздатне військо; соціальну політику й структуру населення; власні міжнародні відносини. Українська держава відіграла першорядну роль у згуртуванні українського народу на боротьбу проти іноземних поневолювачів.
Прагнучи повної перемоги над Польщею, одержати ефективну військово-політичну допомогу з боку Московської держави, Б.Хмельницький та його уряд пішли на укладення Переяславсько-московського договору 1654 р., на встановлення царського протекторату над Україною.
Здійснюючи зовнішньополітичну стратегію в нових умовах, Б.Хмельницький уміло користувався суперечностями між великими державами, вів дипломатичні переговори з багатьма європейськими урядами, все робив для того, щоб зміцнити позиції Козацької держави й остаточно здолати Річ Посполиту в збройній боротьбі.
Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжество українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом. Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних та культурних проблем.
Список джерел інформації
1.Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 8. Ч. I - Київ-Львів, 1922. - 336 с. (2-е вид.); Ч.II - Київ-Відень, 1922. - 224 с. (2-е вид.); Ч. III - Київ-Відень, 1922. - 288 с. (2-е вид.).
2.Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 9. Пол. 1. - Київ, 1928. - 602 с.; Пол. 2. - Київ, 1931 - 1631 c.
3.Чухліб. Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К.: Арістей, 2005. - 640 с.
4.Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К.: Критика, 2006. - 584 с.
5.Лазарович М.В. Історія України .Навчальний посібник.-К.: Знання, 2011.-161-167 с.(2-е вид.).