Володимир Великий і хрещення Русі
Чорноморський державний університет імені Петра Могили
КУРСОВА РОБОТА
з Історії України
на тему: Володимир Великий і хрещення Русі
м. Миколаїв - 2013 рік
Зміст
Вступ
. Русь до хрещення
.1 Історичні передумови хрещення
.2 Спроби прийняття християнства
.3 Язичницька реформа Володимира
.4 Причини прийняття християнства
. Русь після хрещення
.1 Охрещення Русі Володимиром
.2 Наслідки водохрещення
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбуденне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.
Досить нелегко описати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільство вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сімю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.
Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного "я", переосмислення конкретних явищ.
Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення, яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах, дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.
Можливо, завдяки і тому, що Володимир-"дикун" охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.
Обєктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовіря та утвердження християнства в період князювання Володимира Великого.
Предметом курсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожжя та запровадження християнства.
Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії, а також розвязати такі завдання:
− що послужило причиною прийняття християнства, та які були передумови.
− проаналізувати хід прийняття християнства та всі аспекти тогочасної ситуації.
− зробити висновки до данної теми.
За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий, та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.
Структура курсової роботи − вступ, чотири розділи, висновок, список використаних джерел та літератури, додатки.
Хронологічні межі данної роботи припадають на кінець Х - початок ХІ століття.
Історіографія та джерельна база. Київська Русь − перша велика східнословянська держава виникла у ХІ ст. внаслідок обєднання кількох словянських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література зявилася тут лише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її памятки до нас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; у більш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізніших текстах[1, c.603].
Упродовж кількох століть існування перша східнословянська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ-Х століттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на території східнословянського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга- нова віра, що поширилася на Русь із Візантії − могутньої середньовічної імперії[13, c.3].
Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І − на початку ІІ тис.н.е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту.
Вже у другiй половинi Х ст. на Русi реально склалося кiлька осередкiв щеплення християнського вiровчення. Воно дедалi бiльше знаходило своїх прихильникiв i в дружинному оточеннi великого князя київського - тому прошарку панiвної верхiвки Київської держави, вiд якого значною мiрою залежали кардинальнi зрушення в системi iдеологiчної органiзацiї тогочасного суспільства[7, c. 57-58].
Слід також зауважити, що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континенту відбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІ столітті н.е., Англія, Саксонія - у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія - ІХ, Чехія, Польща, Угорщина в - ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція - в ХІ, Померанія і ободрити - в ХІІ, Прусія в ХІІІ[13, c.7]. Тобто на територіях Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь у тому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів, нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.
Окремі відомості, що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньої давності, так і ближчих часів. Це і "Повість минулих літ" монаха Нестора, і матеріали його попередників та наступників ─ укладачів літописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших), і свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископа краківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, "Слово о полку Ігоревім". Взагалі то літературні твори ХІ─ХІІІ ст. відзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейні течії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватного відображення в писемних документах домонгольського часу[13, c.10].
Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі , в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.
Феодальна Русь, як і кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Один із них становили народні маси − експлуатоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.
Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри.
Територіальні рамки охоплюють землі від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.
1. Русь до хрещення
1.1Історичні передумови хрещення
Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунавї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.
У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Деревлянській землі - Олег, середній брат, був кількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древляни вбили князя Ігора) не користувалася довірям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопись мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол[1, c.137].
За "Повістю минулих літ" закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, "незаконне" походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя.
Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда ─ родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославина[20, c.48-49]. Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був його радником невідомо.
З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість "незаконного" Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р.він залишався язичником.
У 977 р. починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Яропокової влади.
Відомий історик П.П. Толочко, першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боючись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у Повісті минулих літ, "став княжити Володимир у Києві один"[3, c.568].
Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка. Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілити справжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира[1, c.90-91].
Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, є несправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, і спровокував до заміни урядника у Новгороді.
Але, з іншого боку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшого княжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимир були в числі лідерів "проязичницької" партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північноруських земель.
Поразка Свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійна опора, через ослаблення постійними конфліктами[24, c.39-40].
За дослідженням видатного історика М.Ю. Брайчевського, є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертю останнього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.
Перевагою стало наймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож, підсумуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах Володимира і проязичницької партії[21, c.60-61].
Рішучій спробі Володимира захопити київський престол передувала Полоцька трагедія, повязана з нещасною долею Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода. У вітчізняній літературі більш відому як - Гориславна, образ цієї жінки привернув увагу не тільки давньоруських літописців, історія її драматичного шлюбу знайшла відображення і в народному епосі (билина "Добриня - сват"). Ініціатива одруження Володимира належала саме користолюбному і жадібному Добрині, адже до рук княжича потрапляла і Половецька земля ─ одна з найбагатійших і найрозвиненіших провінцій Русі у той час.
Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну "робичич", яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про люлину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії. А от раби, сучасною мовою називалися "холопами" або "челяддю"[1, c.160-165].
Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері.
Чимало дивовижних домислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсь час був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстер при дворі феодального володаря ─ далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця, яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейлін двору[1, c.153-157].
Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за яким безталанна князівна була згвалтована Володимиром на очах у її батьків[1. c.162].
Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло його шанси у боротьбі за великокнязівський престол.
Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хітрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду. Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, зявився до Володимира і був убитий двома варягами.
Варяжко відмовився скласти зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ, певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князеві вдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд у тривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогою незаконнонародженого Володимира.
Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах[24, c.40-41].
За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування теріторії Давньоруської держави. З 981 - 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, вятичів, хорватів, як результат усі племена були обєднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних словян. Вони проходили у районі верхівя Окі і Волгі на сході; Сули, Північного Донця, Буга, Немана, Західної Двіни - на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер - на півночі.
Отже, по смерті князя Святослава, між його трьома синами розвязаляся міжусобна війна за престол і титул великого князя. Переміг у ній молодший, незаконний син Володимир, завдяки своєму розумові і підступності
1.2 Спроби прийняття християнства
У 874 році київський правитель Аскольд здійснив військовий похід на столицю Візантії Константинополь. Під час нього загинув, за грецькими джерелами, його син, а сам Аскольд приймає християнство. Проте охрещують його не греки, а місіонери римського обряду, підпорядковані тодішньому єпископському центрові у Хорватії (Іллірії) у місті Нін. Приймає київський князь християнство з франко-аквілейським колом святих та франськими іменами перших священників (Ольма - Алеман). Імя при хрещенні обирає Миколай, в память римського понтифіка Миколи І Великого (858-867 рр.). У Константинополі на часі походу русів патріархом був союзник цього папи Ігнатій (25.09. 867 - 23.11. 877), проти якого і закликав русів, можливо, його суперник - попередник (до 867 року) та наступник (після 879 року) на патріаршому престолі Фотій, ворог візантійського імператора-римофіла Василія Македонця (868-886), балканського словянина за походженням та вихованця власне католицьких місіонерів з Ірландії, які в ІХ ст. "господарювали" на території Візантийських Балкан і діяла спочатку в середовищі італійців-втікачів від франків в VI-поч.VII ст., з яких Аварський каганат створив особливі військові, т.зв. „окольні" (ai periks; αϊ πέριξ) поселення на Дунаї та Сереті.
На Русі ірландських священників означували традиційним стосовно кельтів поняттям „волохи"(гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець, кельт, романець" < гаельск. folc "бадьорий, жвавий").
Як ірландські місіонери, так і нінська (хорватська) єпископія дотримувалися старішої католицької традиції, збереженої тривалий час в Ірландській (т.зв. "далекозахідній", за А.Дж. Тойнбі) церкві, і самі наставляли єпископів на новонавернених у християнство землях. Цю їхню практику засуджував і римський папа Микола І, який у посланні "ліпшим людям і кліру Нінської єпископії" настоював на праві тільки римського понтифіка встановлювати єпископство. Зрештою, строптива Нінська єпархія у 928 році була ліквідована, заборонялося словянське богослужіння та оголошувалася верховна влада Риму над єпископами.
Цілком вірогідно, що поставленим нінською єпископією єпископом русів був Ольма. Але вже через два роки, в 876, відбулася офіційна передача церковної юрисдикції русів від Ніну під оруду константинопольського патріарха, яким був Ігнатій, прихильник Риму. Він призначив для Русі власного єпископа, або навіть архієпископа (митрополита), імя якого Олексій. Русь була віддана Візантії в знак подяки за її тодішню проримську позицію, а трохи раніше, у 869 - 870 роках, на Константинопольському соборі папські легати відмовилися на користь Візантії від претензій, щоб Болгарія залишалася під юрисдикцією папи, про що повторюється і пізніше у відповіді архієпископа Никомідійського єпископу Ансельму Гавелдергському, маючому у ХІІ ст. місію в Царгороді (3), хоча власне римського обряду бажав цар Болгарії Борис І (852 - 889), явно видозмінивши своє булгарське (тюркське) імя у напрямку до кельто-іллірійської католицької традиції.
Проте ірландські та ніннські місіонери не залишили Русь. Останні, вірогідно, групувалися довколацеркви святого Іллі на річці Почайна, що на Подолі, а ірландці мешкали у монастирі, що пізніше перетворився у Монастир святої Ірини, де є могила Діра.
Митрополію для русів візантійський патріарх Ігнатій встановив не в Києві, а у Переяславі, де ще з середини 860-х років перебували представники антагоніста Риму патріарха Фотія - греки Кирил та Атанасій, про яких згадують "Кольбертинські аннали". Перебували вони там, вірогідно, з 867 року, що дало підставу історику В.М. Татіщеву навіть оголосити цей рік роком хрещення Аскольда, "… который от Грек Рос имянован и в 867-м году кресчение принял" . Можливо, власне цим двом грекам належить заслуга у спонуканні Аскольда до походу проти ворожої Фотію проримської партії патріарха Ігнатія… Але зазнавши поразки і втративши сина, Аскольд розцінив це як особливе знамення - і пригорнувся до католицьких місіонерів.
Ще у 874 році архієпископом-місіонером у противагу католикам Константинополь надіслав нейтральну для русів людину - ні грека, ні католика - сірійця Михаїла, який до цього опікувався діоцезією у Болгарії (про нього згадує Лев Граматик, кін. Х - поч. ХІ ст.). Власне його замінив у 876 році вищезгаданий Олексій.
Але з падінням у тому ж році проримської партії у Константинополі, безумовно, Олексій був відкликаний, амитрополію з Переяслава було перенесено безпосередньо до Києва, щоб розпочати дієву протидію католицькому оточенню князя Аскольда. Кульмінацією цього протистояння стала мучинецька смерть у 882 році Аскольда та Діра. Відображення її знаходимо у "Сазі про Ньяла", де "всіма чудесами Христа" вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда ("Сивоголового") його жона Хільдігунна. Цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого (його походження невідоме). Вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі("Святий"; від цього імені походить словянське імя Олег, а отже, "Олегом" був і Святослав - "Хельгірозь"),син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва. То чи не є київський князь Аскольд (Хьоскульд) сином Трояна (Траіна), а його вбивцеві Олегу (Хельгі), відомстив Велес (Флоссі)?
Через століття Аскольда причислили до лику блаженних, як про це свідчить Іоакимів літопис, за словами В. Татіщева.
У "Церковному уставі" в редакції ХVІІ - ХVІІІ стт. мовиться : "… Се азъ, князь великый Василей, нарічаємий Володимеръ, сынъ Святославль, внук Игоревъ, блаженный Олгы, вьсприялъ есмъ святоє крещеніє от грічкаго царя Кастянтина и Фотія патриарха, взяхъ первого митрополита Михаила Киэву граду, иже крести всю землю Рускую".
Дослідники (В. Татіщев, М. Брайчевський, Є. Крамар) зазначали істотну неузгодженість цього повідомлення, бо ж Фотій помер більше ніж за сто років до 988 року, а патріархом у часи Володимира Великого був родич Фотія Сергій, а київським митрополитом призначений корсунський (херсонеський) священник Анастас, який допоміг русичам заволодіти Корсунем, а потім втік разом з польськими окупантами у обозі Святополка Окаянного.
Швидше за все, як на нас, Володимир став спадкоємцем установника Переяславської митрополії патріарха Фотія і переніс у Київ мощі першого поставленого ним єпископа Русі (Переяслава) Михаїла (860 - 867), якого усунула проримська партія і який повернувася на митрополичу кафедру у 878 році та помер після 886 року, можливо, перебуваючи у справах у Візантії.
1.3 Язичницька реформа Володимира
Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980р. Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами - сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь - грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг[10, c,151-152].
Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними[1, c.170-171].
Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі - замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнословянських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо─побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави[13, c.35-36].
Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край[15, c.18-19].
Це були: Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун - богом блискавки у литовців, Мокош - богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя. Сенс реформи полягає, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., щоб обєднати місцевих богів у єдиному пантеоні і тим самим ствердити політичну єдність Русі.
Вельми показовим видається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, був стверджений не полянський Дажбог, а новгородський Перун, запозичений у балтських племен. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, деревяний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом[11, c.33-34].
Біля статуї Перуна завжди палало вогнище ─ постійний живий вогонь, якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим імям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро.
Антиподом Даждьбогу в пантеоні 980 р. був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів[16, c.99].
Пятим був Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби[13, c.37].
Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош ─ це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично повязаний з родючістю.
Це був необережний крок, що неминуче поставив київське поганське жерцівство в опозицію до великого князя. Та, очевидно, іншого виходу Володимир немав: захопивши владу за допомогою новгородської олігархії, він мусив рахуватися з її волею. Втім, позиції київського язичництва на той час були вже докорінно підірвані; їх було підважино ще 860 року запровадженням християнства. Захопивши Київ у 882 році, Олег приніс із собою культ ільменського Перуна, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Дажбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нового капища було обставлено урочисто і розглядалося як незаперечна ідеологічна директива. Володимир вимагав ретельного дотримання обрядів, знову ж таки констатує літопис. Правдивіше за все обряд жертвопринесення був не тільки тварин, також практикувалися і людські жертвопринесення. Природно, що на першу чергу жертвами ставали саме християни. Причина зрозуміла, заволодівши столицею, Володимир побачив себе перед сильною опозицією, здатною змести його з лиця земного. Людські жертвопринесення були вдалим засобом нищення непокірної частини населення, що становила певну загрозу володареві. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.
Яскравий документ, що яскраво віддзеркалює тогочасну колізію,─легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення , кинули жереб - випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але вже двох. Тоді старий поставив вимогу ─ " хай же хоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох[5, c.125].
З оповідання випливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку ─ це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст. А відтак, впевнено можна зробити висновок, що культ Перуна тут зявився ще до Володимира[2, c.165-166].
Так прийшовши до влади 980 року на хвилi язичницької опозицiї i через труп свого брата-християнина, новоспечений князь змушений до певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх воєннополiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспiльства засвiдчус лiтописна стаття 983 року. Київськi "старцi i бояри" розвязали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.
Це була вельми продумана акцiя ревнителiв "старої вiри", спрямована проти нових iдеологiчних вiянъ та суспiльних порядкiв, що владно вторгалися в усi сфери життя країни.
Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних словян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв (за лiтописною хронологiсю - восьми) з часу проведення унiфiкацiї i обєднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних словян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.
1.4Причини прийняття християнства
Знамените хрещення Русі, яке поклало початок становленню могутньої держави, було викликано цілим комплексом факторів:
- політичний - прагнення князя Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племінного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Тільки єдинобожжя могло згуртувати країну і висвітлити авторитет одноосібної княжої влади.
- міжнародний - прийняття християнства вводило Русь в сімю європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, що відносяться до язичників як до нелюдей. При цьому слід враховувати, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 р.
- соціальний - зростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.
особисті міркування Володимира та деякі епізоди його життя. Він, напевно, брав до уваги хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру память. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженство, у підсумку, змусили замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру память. Але, швидше за все, він діяв, виходячи з прагматичних міркувань. У тому справа, що прийняття їм християнства було зумовлено одруженням на сестрі візантійського імператора. Це надзвичайно піднімало його авторитет, а, отже, зміцнювало і княжу владу.
Радянські історики вважали, що християнство відповідало класовим інтересам феодалів, тому що, проповідуючи смирення, послух, ставало ефективним ідеологічною зброєю, що допомагає експлуатувати трудящі маси.
2. Русь після хрещення
2.1 Охрещення Русі Володимиром
Починаючи з реформування язичницьких культiв 980 року, уряд князя Володимира вiв iнтенсивнi пошуки найбiльш оптимальної для молодої Київської держави релiгiйної структури, яка найбiльш вдало вiдповiдала б її iнтересам, що засвiдчує лiтописна оповiдь про "вибiр (випробування) вiрувань". Пiд 986 роком Повiсть минулих лiт сповiщає про вiдвiдини Києва болгарами "вiри магометанської", "нiмцями з Риму" та iудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послiв, але усiм їм вiдмовяв[3, c.568-569].
Магометанським мiсiонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрiзання, заборона вживати свиняче мясо, а особливо ─ необхідність відмови од вина. Вiн сказав: "Русi веселiсть ─ пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київсъкий князь звелiв повертатися назад, "бо предки нашi сього не прийняли". Дискутуючи з iудеями Володимир став дорiкати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть iнших навчати своєї віри[25, c.23-24].
За іншими свiдченнями лiтописців, київський князь скликав бояр i старiйшин на нараду, де було вирішино бiльщ детально вивчити переваги й недолiки iснуючих у тогочасному свiтi вiросповiдань. Було обрано десять "мужiв" якi вирушили в далекi свiти розiзнати про віру i службу тамтешнiх народiв. Найбiльше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Візантії[2, c.171]. А вітак навернення Русi в християнство за вiзантiйським взiрцем і стало логічним завершенням пошуків.
У християнському вiровченнi втiлився багатющий суспiльний досвiд, нагромаджений в умовах такого громiздкого й етнiчно рiзнорiдного державного утворення, яким була Вiзантiйська iмперiя. Київський правитель усвiдомлював свою вирiшальну роль у справi реорганiзацiї системи релiгiйних вiрувань. При всiй його недостатнiй обiзнаностi в християнських догматах та обрядовостi, князю, безперечно, було вiдомо про пiдпорядкованiсть Церкви iнтересам свiтської влади у Вiзантiї. Важливо зазначити, що в свiдомостi "варварських" вождiв тiєї доби вiзантiйська модель християнства повязувалася насамперед з уявленнями про вищу свiтську владу. Ця обставина зiграла чи не вирiшальну роль у запровадженнi на Русi християнства за вiзантiйським зразком. Його модель як найкраще вiдповiдала системi полiтичного устрою Київської Русi, що була тодi вiдносно єдиною ранньофеодальною монархiєю. Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти.
Охрещення Володимира Святославича i навернення в християнство пiдданих його країни повязувалося лiтописцем iз вiйськовим походом київського князя на грецьке мiсто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городi, i став Володимир з одного боку города в гаванi, на вiддалi одного полъоту стрiли од города, i боролися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київськi вої землю пiд мiськi мури, щоб оволодiти ними. Та городяни, пiдкопавши непомiтно мiську стiну, поночi вибирали той насип i носили землю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на імя Анастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiти мiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв, розташованих на схiдних околицях Корсуня[1, c.41-42]. Скориставшись iз цiєї поради, Володимир негайно звелiв поруйнувати труби. Приречене на прагу, багатотисячне мiсто вiдкрило ворота.
Заволодiвши Корсунем, Володимир посилас послiв до візантiйської столицi, де на iмператорсъкому престолi сидiли тодi Василiй i Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбованi василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.
На переговорах у Києвi Володимир пiдтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релiгiю Русi, а вiзантiйськi iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обiцяли видати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобовязувався надати Вiзантiї військову домогу, зокрема, негайно надiслати до Константинополя руський експедицiйний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, якi перекинулися на бiк полiтичних супротинникiв Вiзантійського iмператора Василiя II та його брата Костянтина.Здобувши фортецю, Володимир передав її своему шуриновi. Отже, корсуньська експедицiя була наслiдком вiзантiйсько-руської союзницъкої угоди, реалiзацiї якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфiрородною та охрещення влiтку 988 року мешканцiв Киева[10, c.191].
Необхiдно наголосити на тому, що християнiзацiя Київської Русi не перебувала в однобiчнiй залежностi вiд мiжнародних звязкiв. Прийняття християнства давньоруською верхiвкою було передусiм результатом внутрiшнього соцiально-економiчного, політичного i культурного розвитку схiдного словянства. Воно вiдповiдало назрiлим потребам данньорусъкого суспiльства, яке за правлiння Володимира Святославича зайщло в переломний перiод iсторичного розвитку. Саме тодi вiдходив у минуле родоплемiнний побут словян, утверджувалися новi, прогресивнi для того часу феодальнi виробничi вiдносини й притаманнi їм форми полiтичного i духовного життя. Завершувалося обєднання схiднословянсъких земель у складi Київсъкої держави, стабiлiзувалися її зовнiшнi рубежi. Країна вкривалася густою мережею мiст, фортець i замкiв, за мурами яких велася жвава торгiвля, розквiтали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної елiти, яка внесла до полiтики київських князiв орiентацiю на далекi вiйськовi походи, через що консервувалися процеси внутрiшнього, насамперед соцiально-економiчного розвитку. Вiдтак од грабiжницьких вiйн iз сусiднiми народами мiсцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатацiї своїх пiдданих. Так народжувався стан нової аристократiї, обєднаний матерiалъною основою (землеволодiння) буття та спiльними елементами соцiальної психологiї. Пошуки iдеологiчних засобiв консолiдацiї цієї елiти й поширення її влади на всi прошарки тогочасного суспiльства спричинилися до того, що панiвна верхiвка Київської Русi наприкiнцi Х ст. проголосила християнство офiцiйною релігією[6, c.347].
Крiм корсуньської версiї, лiтописцям були вiдомi й iншi "адреси" Володимирового охрещення. Зокрема, називають ще Василiв (сучасний Василькiв Київської областi). Одначе вже сама назна цього мiста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свiдчить про пiзнiшу лiтературну iнтерполяцiю (змiну первiсного тексту)[13, c.66].
Є вагомi пiдстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києвi на початку 988 року. За обчисленнями днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 сiчня. Вiдповiдно до церковних канонiв, Володимир пройшов пiдготовку до охрещення - так зване оглашення", що зазвичай тривало 40 днiв. Із настанням потеплiння, тобто навеснi 988 року, Володимир попрямував до днiпровських порогiв, щоб зустрiти тут свою порфiроносну наречену. Тодi ж (очевидно, 27 травня, на зеленi свята) вiдбулося масове охрещення киян.
Охрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсiм недавно спорудженого в центрi стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирiв, порубати, вогню оддати. Перуна ж велiв привязати коневi до хвоста і волочити з гори по Борисевому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужiв бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Днiпра, оплакували його невiрнi люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Днiпро, а як пристане до берега, то одштовхували.
В системi морально-етичних цiнностей язичницького суспільства цей акт насправдi виглядав звичайнісінькім обрядовим дiйством, що символiзувало "вигнання " чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавнiх словян вiддавна повязувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям також було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення словян[5, c.118].
Це означало, що за межi їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись мiсцем новiй, християнськiй релiгiї. Як сповiщає лiтописець, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при охрещеннi iмя Василiй, iмя свого швагра i хрещеного батька - iмператора ромеїв. Вiдтак святий Василiй став небесним покровителем i християнським патроном князя. Будiвництво християнського храму на честь святого Василiя на мiсцi язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорiнну перемiну релiгiйної структури Київської держави, а й символiзувало особисту роль Володимира Святославича в цiй реформi.
Процедура навернення в християнство киян, яскраво змалъована лiтописцем, поклала початок охрещенню всiє країни. Джерела повiдомляють, що вiдразу пiсля знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких iдолiв у Києвi розпочалася насильницька християнiзацiя населення Новгородської землi. Лiтопис сповiщас про те, що архiєпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, повязуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого iдола Перуна тут, як i в Киевi, було побито залiзними палицями й кинуто у води рiчки Волхов. Християнiзацiю Новгорода проводили київськi урядовцi Добриня та Путята. Велику активнiсть їх у цьому засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а добриня вогнем"[13, c.70].
Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. Тут, на березi рiчки Клязьма, було тодi, очевидно, й закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, вятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво[10, c.50].
Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення в християнство мешканцiв Муромської землi, яка за своїм етнiчним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фiнської групи та частково словяни, що зявляються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст.
За правлiння Володимира Святославича не всi давньорусъкi землi було цiлком християнiзовано, але є вагомi пiдстави вважати, що бiльшiсть населення країни навернулася, принаймнi формально, в нову вiру. Було закладено основи церковної органiзацiї. Розростаючись у глиб i в широчiнь, вона обєктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежнiсть. Церква сприяла змiцненню територiально-адмiнiстративного подiлу, засновуючи єпископiї в адмiнiстративно-полiтичних центрах давньоруських земель-князiвств, що формувалися. Все це безумовно вiдповiдало потребам обєднавчої полiтики київського уряду та згуртування країни.
Однак процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо (надто у вiддалених од київського центру областях). Населения Київсъкої Русi гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi перехлюпуля через край i виявлялося у формi фiзичноi розправи над ними. Достатнъо сказати, що протягом лише одного десятилiття в Новгородськiй землi, наприклад, було забито трьох єпископiв (йдеться про середину ХІ ст)[12, c.174-175].
Першi поставленi в Ростовi єпископи Федiр i Ларiон, зустрiвшись iз невдоволенням тамтешнього люду, змушенi були покинути цей край. Не бiлъшого успіху в справi навернення населения Ростовської землi в нону вiру досяг i їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтiй. "Житiє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повiдомляє про те, що Леонтiй, узявшись навiювати християнське віровчення дiтям, був скараний їх батьками на смерть. Тiльки епископу Ісайї, котрий заступив Леонтiя, вдалося винищить геть кумирiв язичницьких богiв, щанованих тамтещнiми поселянами.
Є вагомi пiдстави взяти пiд сумнiв i поширену у вiтчизнянiй iсторiографiї точку зору, згiдно з якою Церква в тогочасному суспiльствi виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорi й сама була гнобителькою. Церковна органiзацiя провадила гнучку соцiальну полiтику, спрямовану на захист найбiльш знедолених категорiй населення давньоруського суспiльства. Доступними їй методами вона виступала проти свавiлля феодалiв, жорстоких утискiв народу та iнших крайнощiв суспiльного життя того часу. Ця її дiяльнiсть (хоч i не завжди результативна) обєктивно сприяла помякшенню класових суперечностей i збереженню соцiального спокою, певна рiч, відносного[9, c.43-44].
Церква як надрегiональний iнститут пiдтримувала в населения рiзних земель Русi усвiдомлення спiльної релiгiйної приналежностi та полiтичного пiдданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемiнних принципiв, що зберiгалися в повсякденному життi тогочасного суспiльства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовостi та культури. Iз запровадженням християнства руська культура через контакти з Вiзантiєю знайшла точки дотику з бiблiйними й еллiнiстичними витоками, подолавши вiдтак локальну обмеженiсть, i набула свого унiверсального вимiру. Християнство пiдняло планку морально-етичних вимог, суттєво змiнивши їхню соцiальну природу в давньоруському суспiльствi, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвитковi[10, c.230-231].
Отже, запровадження християнства на Русi за Володимира Святославича мало багатограннi й далекосяжнi наслiдки. В некролозi на смерть князя, вмiщеному в "Повiстi минулих лiт" пiд 1015 роком, його автор чiтко усвiдомлював, що Володимир не просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога.
І справдi, Володимиру Святославичу належала вирiшальна роль у справi запровадження християнського вiровчення. Вiн розумiв, що християнiзацiя пiдданих його країни вiдкриває шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в тогочасному християнському свiтi, уможливлює закрiплення за її володарем нових знакiв влади та титулатури.
Устремлiння київсъкої влади до константинопольської моделi та спроби перейняти її символiку засвiдчують, зокрема, данi нумiзматики. На златниках i срiбляниках Володимира князь зображувався в iмператорських регалiях, з короною на головi та з хрестом у правицi. Зображення Христа й напис "Володимир на столi" надавали владi київського князя сакрального характеру. В середньовiчнiй символiцi влади хрест надiлявся синтезуючою силою, що поєднувала земне i небесне. Процедура вiнчання на царство вiзантiйського iмператора передбачала передачу йому хреста, якого вiн мав тримати в правiй руцi, з рук патрiарха. Проте не варто перебiльшувати вплив вiзантiйської моделi влади на київську. Спроби iмiтацiї вiзантiйської iмперiальностi не привнесли, як гадають дослiдники, докорiнних змiн у мiсцеву традицiю князiвської влади, сакралiзацiя якої мала iнше обгрунтування: князiвсъка гiднiсть легiтимiзувалася (узаконювалася) тут виключно приналежнiстю до роду. Схiднохристиянська концепцiя державної влади засвоювалася на Русi повiльно, модифiкувавшись в офiцiйну державну доктрину не ранiше середини ХI ст.
Для Київської Русi доби Володимира актуальним було не суперництво її з Вiзантiйською iмперiєю, а забезпечення автономностi нової християнсъкої держави в рамках церковної супрематiї (зверхностi) василевса, який стояв над усiм схiдним християнським свiтом. Невипадково в памятках давньоруської писемностi наполегливо пiдкреслюється самостiйна роль київського князя в запровадженнi християнства на Русi, усвiдомлення ним цього вибору. Слiд також вiдзначити намагання майже всiх словянських правителiв забезпечити церковну самостiйнiстъ своїх держав шляхом створення осiбної церковної єпархiї чи навiть окремої автокефальної (самостiйної, незалежної) Церкви. Остерiгаючись опинитися спершу в церковно-релiгiйнiй, а вiдтак i в полiтичнiй залежностi вiд Вiзантїї, київсъкий князь також ужив вiдповiдних запобiжних заходiв. Уряд князя Володимира вiдводить митрополитовi другорядну роль, визначивши мiсцем його перебування окраїнний Переяслав.
Боротьба за почесне мiсце Київської Русi в iєрархiї християнської ойкумени тривала i по смертi Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцiєю Ярослава та його пресвiтерiв було посмертне охрещення князiв язичницької епохи. 1044 року в Десятиннiй церквi вiдбулися урочистостi, повязанi з охрещенням останкiв загиблих пiд час усобиць князiв Ярополка i Олега Святославичiв (канонiзацiя цих язичникiв 13 правлячої династiї, схоже, вiдбулася всупереч волi митрополита та константинопольського патрiархату) В такий спосiб прославлявся князiвський рiд, Русь християнська повязувалася з язичницькою в одне цiле, християнiзувалася вся її iсторiя. Це мало засвiдчити сусiдам Русi силу i мiць нової релiгiї.
Підбиваючи підсумки варто звернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператором Русі, та й загалом після запровадження християнства починається така собі конкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречно зазначив Лев Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем[12, c.99-100].
2.2 Наслідки водохрещення
Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.
Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.
З історичних фактів відомо, що запровадження християнства не починає собою літочислення давньоруської цивілізації. І до 988 року розвивалися градобудівництво, прикладне та образотворче мистецтво, музика, філософія, усна словесність і писемність. Так, зокрема, про існування писемності в дохристиянський період свідчать договори Русі з греками 911 і 944 pp., писані руською мовою, тексти яких подає "Повість минулих літ". Однак прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.
Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. І. Франко справедливо зазначав, що національну літературу як складову частину національної культури формують два складники: "місцева різнорідність і замісцеві, привозні, міжнародні, отже, для різних народів спільні елементи... Кожна національна література - це в більшій або в меншій мірі органічний виплід свого місцевого, оригінального і своєрідного, з привозним, чужим із довговікових міжнародних зносин".
Історична наука оперує численними фактами, які засвідчують багатогранність візантійського впливу на розвиток давньоруського суспільства. Але якщо, скажімо, на розвиток права, церковної архітектури, малярства, музики цей вплив був безпосереднім, то на освіту і письменство - через посередництво слов'яномовної Болгарії, оскільки руське суспільство грецької мови не знало. А давньоболгарська мова для тогочасної Русі в цілому була зрозумілою.
Найінтенсивніше засвоєння давньоруським суспільством візантійської і болгарської літературно-культурної спадщини відбувалося у X-XI ст. Із запровадженням князем Володимиром шкільної освіти й активним храмобудуванням постала нагальна потреба у християнській церковній і учительно-проповідницькій літературі. Ввозилося передусім те, що було необхідне для практичних потреб, нового християнського культу. У болгарських перекладах на Русь прийшли основоположні зразки християнської літератури і, звісно, передусім санкціоновані церквою: біблійні, богослужбові, проповідницькі, агіографічні. їх не тільки бережно зберігали, а й переписували, тобто їх літературна доля продовжувалася на новому суспільно-історичному та культурному ґрунті. Найактивніше, звичайно, використовували біблійні тексти, перекладені з грецької мови болгарськими вченими-просвітителями Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Книга релігійних пісень Псалтир, "Остромирове євангеліє", "Учительне євангеліє", "Азбучна молитва" - це ті тексти, якими щодня послуговувалися служителі церкви. Великою увагою користувалися також перекладні тексти учительно-проповідницького спрямування, авторами яких були "отці церкви", відомі ідеологи християнства Іоанн Златоуст, Григорій Богослов та інші. Широко проникала на Русь із Болгарії перекладна агіографічна література - так звані "житія святих", найбільшою популярністю з-поміж яких користувалося житіє Олексія - "чоловіка божого". Цей запозичений сюжет про ідеального християнина став пізніше розроблятися в українській духовній пісні, а також у шкільній драмі та поезії XVII-XVIII ст.
Окрім канонічних, освячених церквою текстів літературних та проповідницьких жанрів, на Русь із Болгарії прийшло і чимало апокрифів - творів на теми Старого й Нового заповіту, що доповнювали та уточнювали Святе письмо. Найпопулярнішими були апокрифи про апостолів Петра і Павла, про пророків Іллю та Мойсея, "Ходіння Богородиці по муках". Останній з його високопоетичним образом Святої матері як матері-страдниці належав до найактивніше розроблюваних не тільки духовною, а й світською літературною традицією, зокрема Т. Шевченком у поемі "Марія".
Ймовірно, що, крім церковних книг, через Болгарію на Русь потрапили й пам'ятки історичного змісту. У них викладалася історія Вавилона, Єгипту, Греції, Риму, Візантії, дохристиянська і християнська міфологія, частково історія римської та візантійської культури. Перекладні хронографи знайомили давньоруського читача із всесвітньою історією, спонукали до роздумів про своєрідність Русі, її долі в загальносвітовій родині народів. їх також враховували при створенні зразків вітчизняної історіографії, зокрема "Повісті минулих літ". Проте руські літописи, запозичивши певною мірою манеру викладу й багато цікавих матеріалів, не копіювали хронографи і були не реєстром, зводом коротких записів, а розлогими, детальними творами.
Засвоєння чужого культурного досвіду у X-XI ст. свідчило не про відсутність свого власного, а, навпаки, про високу культуру давньоруського суспільства, адже перекладна література могла з'явитися лише на ґрунті розвиненого власного письменства. Свідченням цього є те, що уже в першій половині XI ст. русичі стали звертатися до візантійської культурної спадщини безпосередньо і самостійно. Князь Ярослав, як і його батько, великий князь Володимир, дбав про розвиток освіти, за що в народі був названий Мудрим. Літопис оповідає, що сам князь читав книги "днями і ночами", збирав "писців", тобто копіїстів і письменників, доручаючи їм у спеціально відведених приміщеннях - скрипторіях переписувати книги і перекладати з грецької мови. Він зібрав у храмі святої Софії велику бібліотеку, названу Ярославовою. Частину цієї бібліотеки як весільний посаг повезла з собою до Франції його дочка княжна Анна. На сьогодні з неї залишилася лише одна книга, відома серед істориків і мовознавців як Реймське євангеліє. Аналіз лінгвістичних особливостей цієї пам'ятки дає підстави вважати, що вона створена на Русі у першій половині XI ст. На Реймському євангелії королі Франції присягали при коронуванні. Цікаво, що культурно-освітній рівень Анни Ярославни тогочасне французьке суспільство оцінило надзвичайно високо: їй було дозволено ставити свій підпис на документах державної ваги. Чітко виведені нею знайомим "уставом" літери стояли поруч з хрестиками неписьменних королівських чиновників, придворних і самого короля Генріха І. Анна знала латинь - офіційну мову того часу, якою писали й розмовляли в Західній Європі освічені верстви суспільства. Вже навіть ці поодинокі факти засвідчують, що в XI ст. Київська Русь була не тільки за територією найбільшою державою Європи, а й у культурному плані являла собою одну із найрозвиненіших держав. У XII -на початку XIII ст. освіта й культура Київської Русі досягли такого рівня, що не лише розвивалися самостійно, а й справляли вплив на розвиток балканських, зокрема південнослов'янських, культур. У пам'ятках руського письменства цього періоду зникають болгаризми, тобто переклади з візантійських пам'яток здійснюються безпосередньо, а не через посередництво болгарської мови. Тепер вже самі болгарські пам'ятки включають елементи руської мови. Починаючи з XII ст., на Балканах поширюються не тільки руські переклади з грецької, а й оригінальні пам'ятки, насамперед "житія". Показовим у цьому плані є сербський список "Житія Феодосія Печерського" Нестора-літописця (XII ст.), що містить чимало болгарських рис як у мові, так і в графічному оформленні.
Отже, руська пам'ятка через Болгарію прийшла на Балкани. І такий приклад непоодинокий. Він показує, наскільки важливо для вивчення руської культури і писемності враховувати її зв'язки з різними країнами. Процеси "приживлення" на давньоруському грунті пам'яток візантійської та давньоболгарської літератури сприяли засвоєнню нових ідей, розширенню світоглядного й естетичного кругозору та розвитку оригінальної творчості місцевою мовою.
Висновки
Прийшовши до влади через тривалі міжусобні чвари та труп свого брата-християнина, Володимир отримав тяжку спадщину. Держава, де розкладається первіснообщинний лад, знесилена воєнними походами, ще дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань, та позиції язичництва вже підірвані, була схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх военно-полiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Оточена сусідами-християнами ─ візантійцями, поляками, чехами, болгарами, ─ Русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту.
Давня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі і підійшла одночасно з нею до рубежу утворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робить невдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обгрунтувати територіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних словян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв з часу проведення унiфiкацiї i обєднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних словян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.
Тому вже у 988 році відбувається охрещення Русі.Це дало можливiсть Киiвськiй державi як рiвноправнiй увiйти до кола наймогутніших держав Європи, активiзувати полiтичнi, економiчнi, вiйськовi, культурнi звязки з ними; - сприяло бурхливому розвитковi торгiвлi, камяного будiвництва, а також культурним звязкам iз християнським свiтом.
Утвердження християнства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце.
Безглуздість кривавих жертвоприношень, подолання страху над силами природи, розкриває людину як боже створіння, потрібне суспільству.
Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повірях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невідємною частиною християнської релігійної обрядовості.
Церква суттєво розширила межi великокнязiвської влади, витворивши iдеальний образ християнського володаря та повязану з цим систему поглядiв на прерогативи монарха, засоби i форми здiйснення його влади. Розвиваючи схiднохристиянську концепцiю верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспiльствi нової полiтичної моралi.
Освячуючи приватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активно сприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальному утвердженню влади імущіх.
Християнство вплинуло на мораль i культуру, сприяло їх гуманiзацii, оскiльки в центрi вчення християнства стоїть людина, її особистiсть, виступало проти невiльництва, навчало милосердю, пошанi та любовi до ближнього. Християнство повязало Русь з надбаннями європейсъкої та свiтової культури: вiдкривалися новi школи, розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирi, де перекладали й переписували книжки; досвiд словянських майстрiв збагачувався завдяки запозиченням архiтектурного та малярського мистецтва розвинутих краiн, насамперед Вiзантiї. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, муровані споруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.
Зміцнення і зростання могутності та уся велич християнства має і негативну оцінку: по-перше, нова релігія стверджувала феодальний лад, що вкорінило експлуатацію однієї частини населення іншою. По-друге, християнство спотворило образ навколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби за покращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу "розумного і потрібного" феодального ладу. Так християнська ідеологія трактує земне життя як тимчасове, ефімерне. У світі земному покірливість і непротиставлення можновладцям гарантувало блага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, аби зберегти земні цінності.
хрещення русь християнство язичницький
Використані джерела та література
1.Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі / М.Ю. Брайчевський. - К., 2004. - 700.
2.Брайчевский М.Ю. Утверждение християнства на Руси / М.Ю. Брайчевський. - К., 1989. - 205.
.Горелов М.Є. Цивіліцаційна історія України / Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. - К., 2005. - 630.
.Зайцев Ю. Історія України / Ю.Зайцев.- Львів, 1996. - 385.
.Іванченко М.Г. Дивосвіт / М.Г.Іванченко. - К., 1991. - 200.
.Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство / К.В.Кислюк .- К., 2007. - 636.
.Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність / А.Козаченко. - Х., 1931. - 100.
.Коляда А.І. Історія України / А.І.Коляда. - К., 1997. - 160.
.Концевич Н.М. Стяжания духа святого в путях Древней Руси / Н.М.Концевич. - К., 1990. - 180.
.Кузьмин А. Падение Перуна.Становление християнства на Руси / А.Кузьмин. - М., 1988. - 240.
.Лозко Г.С. Коло Свароже / Г.С.Лозко. - К., 2004. - 230.
.Любимов Л.Д. Исскуство Древней Руси / Л.Д.Любимов. - М., 1981. - 335.
.Моця О.П Київська Русь: від язичництва до християнства / Моця О.П., Ричка В.М.-К.,1996. - 224.
.Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу / І.Нечуй-Левицький - К., 2003. - 90.
.Носова Г.А. Язычество в православии / Г.А.Носова. - М., 1975. - 150.
.Павлюк С.П. Українське народознавство / С.П.Павлюк. - К., 2006. - 568.
.Пархоменко В. Начало християнства на Руси.Очерк из истории Руси ІХ-Х вв. / В.Пархоменко. - П., 1993. - 260.
.Повість минулих літ\\Поетичні скарби минулого.-К.,2004. - 127.
19.Полонська-Василенко Н. Історія України / Н.Полонська-Василенко. - К., 1993. - 386.
.Рыбаков Б.А. Язычество древних словян / Б.А.Рыбаков. - М.,1981. - 608.
.Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки соц-пол. Истории / П.П.Толочко. - К., 1987. - 245.
.Толочко П.П. Від Русі до України / П.П.Толочко. - К., 1997. - 393.
.Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культурию / М.Ф.Юрій. - К., 2007. - 445.
.Яковенко Н. Нарис історії України / Наталя Миколаївна Яковенко. - К., 2006. - 582.
.Ямпольская Т. История русской культуры / Т.Ямпольская. - М., 2007. - 832.