Особливості управління якістю та продуктивністю праці як засобами забезпечення конкурентоспроможності на мікро- та макрорівнях

Особливості управління якістю та продуктивністю праці як засобами забезпечення конкурентоспроможності на мікро- та макрорівнях

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ЯКОСТІ ПРАЦІ

1.1 Поняття продуктивності праці

1.2 Поняття якості праці та механізм управління нею

1.3 Програми та методи управління продуктивністю та якістю праці

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЧИННИКІВЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІНАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

2.1 Визначення чинників управління продуктивністю праці

2.2 Державне регулювання управління продуктивністю та якістю праці

2.3 Оцінка продуктивності праці національної економіки

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ЯКОСТІ ПРАЦІ

3.1 Механізми антикризового управління продуктивністю праці

3.2 Кластерний підхід до управління продуктивністю та якістю праці

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1 Аналіз потенційно шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що впливають на працівників офісу

.2 Розробка заходів щодо зменшення впливу небезпечних шкідливих факторів на робочому місці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Продуктивність праці є одним з найважливіших індикаторів діяльності будь-якої економічної системи незалежно від її розміру і функцій. Вона виступає основним критерієм ефективності економіки і вирішальною умовок підвищення життєвого рівня населення. Зростання продуктивності праці має винятково важливе значення для досягнення визнаних світовою спільнотою економічних, соціальних і екологічних стандартів життєдіяльності суспільства.

Державна програма розвитку промисловості на 2003-20] 1 роки, як; знаходиться на завершальному етапі, передбачала прискорення розвитку промисловості шляхом впровадження сучасних механізмів стимулюванні високопродуктивної праці, як основного джерела зростання ВВП і реальних доходів населення. Проте, за даними Міністерства промислової політики України, рейтинг 300 найбільших вітчизняних підприємств нараховує тільки 48 підприємств з нормальною та 44 підприємства з високою продуктивністю праці на одного працюючого. Звідси, тільки третина підприємств має достатній рівень продуктивності праці, а відповідно й раціональне використання робочої сили та ефективність виробництва в цілому. Така ситуація суттєво впливає на ефективність роботи підприємства та його конкурентоспроможність. Динамічний розвиток економіки України та високий рівень конкурентоспроможності вітчизняних підприємств не можуть бути досягнуті без підвищення рівня продуктивності.

Ринкові перетворення в економіці України докорінно змінюють умові розвитку і методи господарювання у всіх сферах і структурах національного господарства, у тому числі і в машинобудівній галузі, завданням якої і надалі залишається забезпечення розширеного відтворення і прискореного оновлення основних фондів виробничого і невиробничого призначення. При цьому актуального значення набуває створення об'єктивних умов для високопродуктивної праці в сфері матеріального виробництва, реформування економічного механізму управління продуктивністю праці.

Радикальні зміни в економіці машинобудування, зумовлені вступом України до Світової організації торгівлі, що передбачає суттєву перебудову системи управління працею в галузі. Підвищення ефективності господарювання, дотримання високої якості кінцевої продукції можуть бути досягнені лише за умови забезпечення високопродуктивної праці. Як показали практичні дослідження, продуктивність праці на машинобудівних підприємствах залишається сьогодні на рівні початку 90-х років. Не повністю реалізуються можливості зростання продуктивності праці за рахунок підвищення ступеня якості праці, механізації складальних робіт, скорочення частки ручної праці.

В епоху економічної кризи, яка охопила практично всі держави світу, стає надзвичайно актуальною розробка науково-методичного забезпечення щодо вдосконалення та економічного обґрунтування оцінки продуктивності праці відповідно до ринкової стратегії підприємств, що надасть можливість об’єктивно визначити шляхи виходу машинобудування з кризового стану, розробити надійну довгострокову стратегію економічного зростання. Дослідження проблем підвищення продуктивності праці на макро- і мікрорівнях та встановлення взаємозв’язку між її зростанням і матеріальним стимулюванням є важливими питаннями сучасної економічної теорії та практики, що і підтверджує актуальність теми дослідження.

Тому обрана тема є актуальною та необхідною.

Метою роботи є визначення механізмів управління якістю та продуктивністю праці як засобами забезпечення конкурентоспроможності на мікро- та макрорівнях. Завданнями є:

визначення поняття продуктивності та якості праці, їх впливу на ефективність функціонування економічної системи;

вивчення засобів управління якістю та продуктивністю праці;

визначення шляхів удосконалення управління продуктивністю та якістю праці на мікро- та макрорівнях.

Рівень продуктивності праці може характеризуватися кількістю продукції, виготовленої за одиницю часу одним робітником або затратами часу на виробництво одиниці продукції.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ЯКОСТІ ПРАЦІ

1.1 Поняття продуктивності праці

В сучасних умовах господарювання провідним завданням стає забезпечення конкурентоспроможності національної економіки завдяки ефективному управлінню продуктивністю праці на всіх її рівнях, на рівні національної економіки в цілому, так і на рівні окремих її галузей та підприємств.

Для проведення об’єктивного дослідження взаємозв'язків між продуктивністю праці та рівнем конкурентоспроможності національної економіки слід розглянути проблеми її виміру, аналізу й оцінки, а також виявити резерви її зростання в сучасних соціально-економічних умовах.

Управління продуктивністю праці є важливою складовою ланкою управління як національної економіки, так і конкретних машинобудівних підприємств. Рішення даної задачі обумовлює необхідність застосування конкретних принципів управління на основі комплексного та системного підходів.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) слід розрізняти поняття «продуктивність» і «продуктивність праці». Продуктивність - це ефективність використання ресурсів - праці, капіталу, землі,матеріалів, енергії, інформації - під час виробництва різних товарів і надання послуг [5,с.97].

Щодо тлумачення терміну «продуктивність праці», різні джерела трактують його по-різному. Так, економічна енциклопедія за редакцією С.В. Мочерного трактує продуктивність праці як ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг [4, с. 118].

На думку Г.Т. Завіновської продуктивність праці - це ефективність витрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції [5, с.98]. З цим визначенням згодна й більшість інших авторів книг, що вивчають продуктивність праці, таких як Волгін М.А., Володькіна М.В., Грішнова О.А., Зайцев Н.Л., Лукашевич В.М. та Пєліхов Є.Ф. Всі вони є прибічниками трудової теорії вартості, та вбачають у продуктивності праці джерело та узагальнюючий показник ефективності виробництва [7, с.57].

Але протиставити цьому визначенню можна тлумачення продуктивності праці західними вченими, які є прибічниками теорії факторів виробництва. Вони вважають, що треба відрізняти продуктивність усіх чотирьох факторів виробництва: продуктивність праці, продуктивність землі, продуктивність капіталу та продуктивність підприємництва. На їхню думку, загальна ефективність або продуктивність підприємства буде відбиватися сумою продуктивності факторів виробництва, а продуктивність праці - один з показників його ефективності [7, с.57].

Проте, ми будемо користуватися визначенням продуктивності праці згідно точки зору прибічників трудової теорії вартості. Можна розрізняти наступні види показника продуктивності праці. Індивідуальна продуктивність праці - це продуктивність окремого конкретного працівника або на даній виробничій ділянці, підприємстві; локальна продуктивність праці - це продуктивність праці в регіоні або галузі; а суспільна продуктивність праці - це продуктивність праці по народному господарству, економіці країни в цілому [1, с.266].

Аналіз літературних джерел дозволяє зробити висновок про те, що істотний внесок у розвиток теорії і практики управління продуктивністю праці зробив Гаррінгтон Емерсон, який у своїй роботі "Дванадцять принципів продуктивності" обґрунтував основні, на його думку, принципи управління продуктивністю праці, які доцільно застосовувати і на вітчизняних машинобудівних підприємствах [73].

Проте, вказане завдання вирішується Г. Емерсоном ширше - він розглядає управління продуктивністю на всіх рівнях і в більшості секторів (галузей) економіки. Практичні поради з реалізації запропонованих Г. Емерсоном методів управління продуктивністю праці знайшли віддзеркалення в працях Генрі Форда [63; 64] і колективній роботі Файоля А., Емерсона Г., Тейлора Ф. [62]. Науково обґрунтовані Г. Емерсоном принципи управління продуктивністю дозволили йому спрогнозувати місце японської економіки в світовій системі, і ці прогнози підтверджені практикою. Г. Емерсон відзначав: "... не особые свойства тела, крови и мозга делают японцев опасными соперниками американских промышленников, не деньги, ибо японцы бедны, не оборудование, ибо оно у японцев скудное, не природные богатства, ибо их в Японии почти нет; японская промышленность стала для нас опасным конкурентом только потому, что мы еще не доросли до того типа организации, который дает возможность для высокой производительности, а они доросли" [74, с. 21; 24].

Розглянуті вище принципи управління продуктивністю слід доповнити основними теоретичними положеннями, сформульованими -Г. Фордом в роботі "Сегодня и завтра", сутність яких полягає в наступному: при виконанні роботи слід уникати непотрібних формальностей і звичайного розподілення компетенції; необхідно сплачувати високу заробітну плату кожному робітнику (не менш, ніж 6 дол. на день, і забезпечити відпрацювання робочого часу на тиждень повних 48 годин, але не більше); забезпечити відповідне обслуговування машин і механізмів, підтримуючи їх працездібний стан, наполягати на дотриманні абсолютної чистоти, щоб привчити людей поважати свої знаряддя, навколишнє середовище та самих себе [63, с. 206.]

Про переваги японських методів управління продуктивністю праці персоналу свідчать факти, приведені в роботах і статтях зарубіжних учених-економістів [71; 72; 75; 76; 77]. Американські вчені, досліджуючи досвід розвитку японської економіки, виявили таку закономірність: "На тех японских предприятиях, которые выпускают продукцию более высокого качества, издержки производства, как правило, ниже, а производительность труда выше. По приведенным в печати данным, производительность труда на передовых предприятиях автомобильной и электронной промышленности в Японии в 2- 2,5 раза выше, чем на предприятиях США этих же отраслей" [71, с. 9].

Вчені-соціологи пояснювали японський феномен національним характером, високою свідомістю, умінням японських робочих ефективно працювати та застосовуванням прогресивних методів управління, а саме використання концепції "КАНБАН".

Р. Шонбергер провів детальне дослідження японської концепції управління "точно вчасно" і відзначив, що вона складає "... сердцевину системы управления промышленным производством в Японии и основу повышения эффективности труда. Идея проста: производить и поставлять готовые изделия как раз к моменту их реализации, комплектующие узлы - к моменту изготовления деталей" [71, с. 42].

Дослідження Р. Шонбергера, результати яких відображені в роботі "Японські методи управління виробництвом: (дев'ять простих уроків)", можна представити чотирма фундаментальними положеннями:

         перше положення - висока якість продукції на японських підприємствах обумовлена принципово іншим відношенням до пріоритетів виробничо-господарської діяльності. Основним для японських підприємств і кожного працівника є забезпечення високої якості продукції з наданням робочим права "... останавливать производственную линию, если они не успевают или не могут качественно выполнить свою операцию" [71, с. 23];

         друге положення полягає у відмові від виробництва продукції, що не користується попитом, що призводить до зростання незавершеного виробництва;

         третє положення можна характеризувати висловом Р. Шонбергера про те, що простота японської системи не зазнає зайвих адміністративних ланок і бюрократичної тяганини, тобто повинна забезпечувати прагнення до дебюрократизації та усунення зайвої писанини;

         четверте положення включає необхідність оперативної пристосованості до вимог ринку, що динамічно змінюються, на основі забезпечення гнучкості виробництва.

Для поглибленого розуміння сутності управління продуктивністю праці на рівні машинобудівних підприємств, господарських об'єднань, слід звернутися до основних положень, котрі витікають з досліджень, проведених Г. Емерсоном: реальна продуктивність забезпечує максимальний ефект навіть за мінімальних умов; напружена робота забезпечує високі результати при ненормально важких зусиллях. Ці висновки вчений обґрунтовує різною суттю понять "працювати напружено" і "працювати продуктивно". Особливого значення набуває встановлення норми мінімальної продуктивності праці, невиконання якої свідчить про недостатню кваліфікацію її виконавця. Норму продуктивності праці Г. Емерсон рекомендує встановлювати за середню між максимально повільним виконанням робочим трудових операцій і дуже швидким. Запропоновано розробляти і встановлювати норми і розклади відповідно для кожного учасника трудового процесу.

На думку Грішнової О.А. на рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва [3, с.382]. Екстенсивна характеристика праці відбиває ступінь використання робочого часу та його тривалість у зміну за умов незмінності інших характеристик. Екстенсивне використання робочого часу має наочну межу: законодавчо встановлену тривалість робочого дня та робочого тижня. Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості в одиницю часу та вимірюється кількістю витраченої за цей час енергії людини. Чим вища інтенсивність праці, тим вища її продуктивність.

Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними та психологічними можливостями людського організму [7, с.60]. Отже, рівень екстенсивного використання праці й інтенсивність праці - це важливі фактори зростання продуктивності праці, які,однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися нескінченно.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше і більше споживчих благ меншою кількістю праці [3, с.383].

Підвищення продуктивності є вираженням загального економічного закону,економічною необхідністю розвитку суспільства і має такі цілі: стратегічну - підвищення життєвого рівня населення. За рахунок зростання продуктивності в країнах, що переходили до ринкової економіки, досягалося від 40 до 90 % життєвого рівня; найближчу - підвищення ефективності діяльності галузей і підприємств, а також реальне зростання особистих доходів працівників [5, с.99].

Фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і причин, що призводять до збільшення продуктивності праці. Оскільки зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії та практики [3, с.386].

Завіновська Г.Т. погоджується із зарубіжними економістами та пропонує виділяти дві основні групи факторів продуктивності: зовнішні (які не контролюються), внутрішні(які контролюються). Зовнішні фактори включають політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства. Внутрішні фактори - це ті, які перебувають в зоні контролю окремого підприємства і поділяються на «тверді» та «м'які».

«Тверді» (стійкі, сталі) включають в себе: виріб - його якість, призначення, дизайн,тобто якою мірою він відповідає вимогам, що ставляться до нього споживачем, ринком;технологію й устаткування - впровадження нових технологій, зменшення простоїв устаткування та підвищення ефективності діючих виробничих потужностей, модернізація устаткування, усунення вузьких місць тощо; сировину - охоплює такі важливі аспекти, як підвищення ефективності використання матеріалів, поліпшення коефіцієнта обігу матеріалів, управління матеріалами, розвиток ефективних джерел постачання.

«М'які» (змінні) фактори включають: якість робочої сили, підвищення ефективності її використання за допомогою подальшого удосконалення мотивації праці,поліпшення її поділу та кооперації, участі всіх категорій працівників в управлінні підприємством; організаційні системи та методи - динамічність і гнучкість структури підприємства, удосконалення організації виробництва і праці, трудових методів; стилі та методи управління - вплив їх на організаційну структуру, кадрову політику, планування діяльності підприємства [5, с.108-109].

Володькіна М.В. використовує схожу класифікацію, проте до внутрішніх факторів,окрім вище перелічених, вона відносить ще й природні умови та географічне розміщення підприємств [2, с.91].

Лукашевич В.М. виділяє чотири групи внутрішніх факторів:

матеріально-технічні фактори - пов'язані з використанням нової техніки, нових видів сировини та матеріалів (модернізація обладнання, заміна морально застарілого обладнання новим, підвищення рівня механізації виробництва, автоматизації виробництва, впровадження нових прогресивних технологій, використання нових видів сировини, прогресивних матеріалів та інших заходів);

організаційно-технічні фактори - визначаються рівнем організації праці,виробництва та управління (удосконалення організації управління виробництвом,удосконалення організації виробництва, удосконалення організації праці);

соціально-економічні фактори (матеріальна та моральна зацікавленість у результатах праці, як індивідуальна, так і колективна, зміна форм власності на засоби виробництва та результати праці, рівень кваліфікації працівників, якість їх професійної підготовки та загальний культурно-технічний рівень);

соціально-психологічні фактори (якість трудових колективів, їх соціально-демографічній склад, рівень дисциплінованості, трудової активності та творчої ініціативи працівників, система ціннісних орієнтацій, стиль керівництва у підрозділах і на підприємстві у цілому тощо).

До зовнішніх факторів він пропонує віднести такі: якість державного економічного механізму; соціально-економічні умови у суспільстві та регіоні; ситуація на національному та світовому ринках; рівень кооперації з іншими підприємствами;природні умови тощо [7, с.67-68]. Аналогічну класифікацію внутрішніх факторів продуктивності праці наводить Зайцев Н.Л. [6, с.311]

Привертає увагу класифікація факторів продуктивності, запропонована Грішновою О.А., яку, на наш погляд, варто використовувати, бо вона є розширеною та зручною. За рівнем керованості: ті, якими може керувати господарюючий суб'єкт(управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо); ті, що знаходяться поза сферою керування господарюючого суб'єкта (політичне становище в країні та в світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість економічно активного населення країни,культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

За змістом: соціально-економічні, що визначають якість робочої сили, що використовується; матеріально-технічні, що визначають якість засобів виробництва;організаційно-економічні, що визначають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

За сферою виникнення та дії: на внутрішньовиробничі - ті, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації; галузеві і міжгалузеві, що пов'язані з можливістю покращання кооперативних зв'язків, концентрації та комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні всієї галузі або кількох суміжних галузей народного господарства; регіональні - це фактори підвищення продуктивності праці, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони); загальнодержавні - це такі фактори, які спричиняють підвищення продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я та підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо) [3,с.386-388].

Пєліхов Є.Ф. підкреслює, що у планово-економічній роботі застосовують трохи іншу класифікацію факторів зростання продуктивності праці, яку називають типовою класифікацією. Відповідно до неї, на зростання продуктивності праці впливають такі фактори:

структурні зрушення у виробництві (зміна питомої ваги окремих видів продукції або виробництва в загальному обсязі продукції);

підвищення технічного рівня виробництва (комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, впровадження передової технології, модернізація діючого устаткування; підвищення якості продукції, поліпшення використання матеріалів,палива, енергії);

удосконалювання керування, організації виробництва та праці (удосконалювання керування виробництвом, збільшення норм і зон обслуговування, скорочення втрат робочого часу, втрат від браку);

зміна обсягу виробництва продукції;

введення в дію й освоєння нових підприємств [8, с.75].

Вивчення впливу факторів на результативні показники дозволяє визначити резерви підвищення ефективності роботи підприємства.

Так, резерви підвищення продуктивності праці - це невикористані можливості економії витрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.

Завіновська Г.Т. пропонує наступну класифікацію резервів підвищення продуктивності праці. За часом використання розрізняють поточні та перспективні резерви. Поточні резерви можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року. Використання перспективних резервів передбачається у майбутньому через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.

За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві,галузеві, внутрішньовиробничі резерви.

До загальнодержавних належать такі резерви,використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і, які пов'язані з недовикористанням науково-технічного прогресу, нераціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною та територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.

Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.

Міжгалузеві резерви - це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій. Так, значному підвищенню продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції в сировинних галузях.

Галузеві резерви - це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.

Внутрішньовиробничі резерви виявляються та реалізуються безпосередньо на підприємстві. Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним стрижнем економіки і на ньому виявляються та використовуються всі попередні резерви. Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньозмінних втрат часу, а також прихованим безробіттям. Отже,внутрішньовиробничі резерви можна поділити на: резерви зниження трудомісткості продукції; резерви поліпшення використання робочого часу [5, с.114-115].

Лукашевич В.М. вважає, що кожний вид резервів можна розглядати відносно певного фактора, а всю сукупність резервів доцільно класифікувати у відповідності із класифікацією факторів. Це дає можливість при проведенні аналізу з'ясовувати основні причини витрат та невиробничих витрат праці за кожним фактором та визначити шляхи їх усунення [7, с.68-69].

З точки зору Грішнової О.А. основне значення для економіста та менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві.

Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи: соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості робочої сили, яка використовується; матеріально-технічні, що визначають можливості застосування більш ефективних засобів виробництва; організаційно-економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання робочої сили із засобами виробництва [3, с.388-389].

Ми повністю погоджуємося з Грішновою О.А. та з запропонованою нею класифікацією резервів підвищення продуктивності праці.

Для найбільш повного використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, в яких визначаються види резервів, конкретні терміни та заходи з їх виявлення та реалізації, плануються витрати на ці заходи і очікуваний економічний ефект від їх впровадження, призначаються відповідальні виконавці, розробляються системи мотивації працівників з досягнення запланованого рівня продуктивності [3, с.394].

Таким чином, можна зробити закономірний висновок, що управління продуктивністю праці повинне бути спрямовано на оптимізацію всього комплексу результатів фінансово-господарської діяльності машинобудівних підприємства і, зокрема - на збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції, розширення її номенклатури, зниження витрат, зростання прибутку, збільшення заробітної плати і підвищення конкурентоспроможності та ін.

На рівні машинобудівного підприємства управління продуктивністю праці повинно бути спрямовано на досягнення наступних результатів :

         збільшення обсягу виробництва і реалізації продукції, що створюються в одиницю часу при незмінній її якості;

         підвищення якості продукції при незмінній її масі, що створюється в одиницю часу;

         скорочення витрат праці на одиницю продукції, що виробляється; зменшення частки витрат праці в собівартості продукції на основі впровадження нової техніки і технологій, за рахунок зменшення частки матеріальних і прирівняних до них витрат на основі раціонального використання ресурсів виробництва; скорочення часу виробництва та реалізації товару;

         збільшення маси та норми прибутку.

В сучасних умовах господарювання основним завданням управління продуктивністю праці на рівні машинобудівного підприємства є виділення контрольованих з боку підприємства й неконтрольованих факторів, що впливають на зміну прибутку. Відповідно до цього відбувається розкладання фінансового результату діяльності підприємства на дві складові. Перша складова залежить від внутрішніх організаційно-технологічних зусиль, що й характеризують показники продуктивності праці, визначаючи фактори, які впливають на загальну продуктивність праці для подальшої розробки програми її підвищення. Друга складова залежить від конкретних ринкових обставин (цін на продукцію, сировину, матеріали, енергію й інші компоненти витрат). При цьому, звичайно, слід врахувати, що продуктивність праці й стійкість на ринку - величини, досить тісно пов'язані. Підприємство, що має середню продуктивність, а не більшу, ніж на інших підприємствах, перебуває в постійній залежності від ринку, зростання продуктивності праці знижує цю залежність [15].

Саме через ретельний аналіз виявляються невикористані можливості системи, які можна врахувати у стратегічному плані для проектування, створення і впровадження програм підвищення продуктивності праці [8, 14, 18].

Планування заходів у галузі управління продуктивністю праці - це складне завдання, що не залежить від величини й структури організаційної системи. Для ринкової економіки характерно, що все більше число працівників апарата, відділів кадрів і керівників різного рівня зіткнулися з необхідністю розробки й впровадження програм у галузі продуктивності праці [25, с. 133]. Якість процесу планування на ранніх стадіях розробки програм підвищення продуктивності має істотне значення, тому до їх розробки треба підходити всебічно підготовленими.

У роботі "Управління продуктивністю" Д.С. Сінка, більш детально описані вісім послідовних етапів процесу стратегічного планування щодо проектування і розробки програми підвищення продуктивності праці [52, с. 459-465]. Оскільки підходи до формування програм підвищення продуктивності за своєю сутністю є однаковими, тільки особливості та специфіка тієї, чи іншої організації незначно впливають на етапи планування, очевидно, що даний методологічний відхід може бути використаним й на вітчизняних машинобудівних підприємствах.

Відповідно до існуючої практики розробляється план стратегічних заходів в управлінні продуктивністю праці. Застосовувані методи її виміру, оцінки, контролю і підвищення можуть бути аналогічними до тих, які використовуються в інших організаціях. Однак характер цих методів та їх Об'єднання в систему є унікальним у кожній організації, оскільки будь-яка організація має свої особливості.

Управління підвищенням продуктивності праці передбачає не тільки врахування факторів, які впливають на ефективність праці безпосередньо на виробництві [20, 29]. Важливу роль у цьому випадку відіграють фактори, які визначають загальні пропорції праці на рівні національної економіки,механізм їх регулювання, рівень розвитку науки і знань, здатність суспільства реалізувати їх у великих масштабах, гнучкість і маневреність економічних методів управління, пріоритети інвестиційної політики, розподілу та кооперації праці, суспільну організацію праці, відтворення робочої сили.

Власне, мова йде про механізм багатофункціонального взаємозв'язку між виробничими силами і виробничими відносинами.

Що ж стосується контролю і підвищення продуктивності, то для того, щоб допомогти керівникам більш системно підійти до пошуку та відбору методів підвищення продуктивності, що відповідають їхнім потребам, нами пропонується використовувати добре розроблену вітчизняними науковцями класифікацію факторів і резервів підвищення продуктивності праці. Це дасть можливість визначити, які саме фактори більшою мірою впливають на підвищення продуктивності праці, який ще є резерв для підвищення та які є сучасні методи впливу на стан цих факторів.

Класифікація факторів важлива тому, що вона дозволяє перейти від простої реєстрації змін у рівні продуктивності праці до активного виявлення причин, які обумовили ці зміни, а отже, до виявлення невикористаних резервів.

Резерви росту продуктивності праці - це можливості більш повного використання продуктивної сили праці, всіх факторів підвищення її продуктивності за рахунок удосконалення техніки, технології, поліпшення організації виробництва, праці й управління [12, с. 389; 19, с. 279; 48].

Резерви тісно пов'язані з факторами росту продуктивності праці: якщо той або інший фактор розглядати як можливість, то використання пов'язаного з ним резерву - це процес перетворення можливості у дійсність [19, с. 279].

Відомо, що "мета виявлення резервів складається з максимального використання всіх можливостей економії суспільної праці як безпосередньо в живій праці, так і в уречевленій - у засобах праці й предметах праці. Тому резерви поділяються, насамперед, на дві великі групи: резерви кращого використання засобів виробництва й резерви кращого використання робочої сили" [12, с. 389]. Для досягнення поставленої мети треба постійно, або періодично визначати зміни витрат "живої” й "уречевленій" праці за допомогою існуючого ряду методів.

Для більш повного використання резервів підвищення продуктивності праці на машинобудівних підприємствах розробляються програми підвищення продуктивності, в яких визначаються види резервів, конкретні строки й способи їхньої реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їхнього впровадження.

Після визначення, які саме фактори більшою мірою впливають на підвищення продуктивності праці, керівникам необхідно підібрати відповідні методи для покращення ситуації на машинобудівному підприємстві.

1.2 Поняття якості праці та механізм управління нею

В Україні поступово з'являються підприємства, що розробляють сучасні системи якості, орієнтовані на вимоги міжнародних стандартів ІСО 9000, використовують у системах якості засоби комп'ютерної технології. Згідно з терміном стандартів ІСО 9000-9003 "петля якості" повинна поширюватися не тільки на товар, але і на людину. Якість освіти стає провідним фактором у проблемі якості взагалі, а управління "соціальним кругообігом якості" - законом [2, с. 30].

Основна ідея управління - створення умов для вільного розвитку розумових і фізичних спроможностей людини. Таке управління покликане оперативно використовувати особливості господарської ситуації, творчі здібності людей, різноманітні стилі і засобив пливу на виробництво.

Ділення всіх факторів управління якістю праці на групи має суто умовний характер. Важлива не класифікація сама по собі, а те, щоб класифікатор полегшив виявлення,вивчення і аналіз факторів, а також сприяв визначенню міри впливу того або іншого з них на якість праці.

Так, економічні фактори впливають на ступінь матеріальної зацікавленості робітника в якості своєї праці. Об'єктивна оцінка результатів індивідуальної праці є важливою мотиваційною умовою високоякісної праці.

Друга група факторів - суб'єктивні, - відображає індивідуальний хист робітника, його ставлення до праці, загальноосвітній рівень і кваліфікацію. Фактори цієї групи безпосередньо впливають на якість індивідуальної праці і залежать від кожної конкретної людини. Розглянемо їх детальніше.

Так, професійна компетентність робітника включає рівень знань, що залежить від загальної і спеціальної освіти робітника, його досвіду, стажу роботи і віку, загальної ерудиції, спроможності орієнтуватися не тільки в спеціальних питаннях своєї праці, а і логічно та чітко, в повному обсязі, вчасно виконувати завдання. Професійна компетентність робітника змінюється, тому необхідно враховувати зростання загальних і спеціальних знань в системі підвищення кваліфікації.

Рівень якості індивідуальних результатів праці робітників визначається не тільки в момент завершення трудового процесу. Він перевіряється практикою в ході використання створеної продукції. Почуття відповідальності будь-якої людини за роботу, що виконується,є важливою ознакою, що характеризує якість праці. Самоконтроль, охайність,самодисципліна, свідомість відповідальності робітників не тільки за свою, але і за колективну працю є необхідними передумовами бездефектної праці.

Фактором, що обмежує самостійність, є поділ праці. У будь-якій праці є можливість творчості. Спроможність прийняти певне рішення при переробці великого обсягу різноманітної інформації, здатність до активних самостійних дій - все це входить в поняття “самостійність робітника”.

Характер і зміст праці не тільки спеціалістів та службовців, але і робітників вимагають сумлінності, внутрішньої зібраності, вміння зосередитися, здатності оперативно вирішувати в процесі виробництва питання, що виникають. Всі ці властивості особистості сприяють більш цілеспрямованому і ефективному використанню робітничого часу. Неправильні прийоми і засоби виконання роботи погіршують якість праці, тому важливо навчати робітників передовому досвіду.

В умовах науково-технічного прогресу як фахівцям, так і робітникам доводиться мати справу з найсучаснішою технікою і технологією. Від них вимагається участь в вирішенні питань, пов'язаних з використанням програмованих технологічних процесів, нових видів обробки матеріалів. Успішне рішення цих питань залежить від спроможності робітника освоїти нові засоби роботи.

Однією з головних передумов високоякісної праці є вчасне і якісне інформаційне забезпечення всіх категорій робітників. Це дає змогу не тільки підтримати інтерес до якості,але і допомагає зберегти високий рівень якості продукції.

Комплексний аналіз факторів управління якістю праці може бути здійснений за рахунок застосування кореляційного аналізу. Багатофакторні кореляційні моделі будуються у вигляді рівнянь множинної регресії, в яких як залежна змінна використовується параметр оптимізації, а в якості аргументів - показники, що формують його:

y=f(X1, X2, ....Хn),

де у - параметр оптимізації; X1....Xn - вхідні фактори.

Підбираючи вхідні фактори, необхідно враховувати таке.

Визначаючи узагальнені показники поліпшення організації управління, слід виходити з того, що вдосконалення структури управління викликає зміну чисельності фахівців і службовців. Тому показником цього фактора, прийнятним для аналізу продуктивності,може служити питома вага фахівців і службовців у загальній чисельності ПВП. Крім того,дія цього фактора відображається коефіцієнтом корисного використання робітничого часу,бо оперативність збору інформації, її переробки і прийняття управлінських рішень з доведенням їх до виконавців скорочує втрати робочого часу. Питома вага основних робітників в чисельності ПВП також характеризує організацію управління на виробництві.

На рівні підприємства окремі соціально-економічні фактори можуть бути представлені такими показниками, як питома вага робітників з вищою і середньою освітою, середній кваліфікаційний розряд робітників, коефіцієнт стабільності кадрів. Так, професійна компетентність робітника як фактор включає рівень знань, що залежить від загальної і спеціальної освіти робітника, його досвіду, стажу роботи і віку, загальної ерудиції,спроможності орієнтуватися не тільки в спеціальних питаннях своєї праці, а логічно і чітко,в повному обсязі, вчасно виконувати завдання. Професійна компетентність робітника змінюється, тому необхідно враховувати зростання загальних і спеціальних знань в системі підвищення кваліфікації.

В умовах переходу до ринкових відносин як фахівцям, так і робітникам доводиться мати справу з найсучаснішою технікою і технологією. Від них вимагається участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням програмованих технологічних процесів,нових видів обробки матеріалів. Успішне вирішення цих питань залежить від кваліфікації,робітника і його спроможності освоїти нові засоби роботи.

Стабільність кадрів на виробництві здебільшого зумовлюється існуючим механізмом мотивації праці. Продуктивність праці робітників залежить від їх мотивації та інтенсивності праці.

Показники, що впливають на продуктивність і якість праці:- фондоозброєність, грн./чол.;

Х2 - питома вага фахівців і службовців в чисельності ПВП;

Х3 - питома вага основних робітників в чисельності ПВП;

Х4 - коефіцієнт стабільності кадрів;

Х5 - питома вага робітників з вищою і середньою освітою;

Х6 - середній кваліфікаційний розряд робітників;

Х7 - коефіцієнт корисного використання часу.

За результатами аналізу доступних джерел можна зробити такі висновки.

По-перше, для підвищення продуктивності праці робітників необхідно підтримувати питому вагу фахівців і службовців в межах 10 %, а питому вагу основних робітників в чисельності ПВП - 90 %. Коефіцієнт стабільності кадрів не повинен бути нижчим за 0.7, а питома вага робітників з вищою і середньою освітою повинна зростати. Водночас фондоозброєність праці необхідно підтримувати на максимальному рівні. Слід відзначити, що факторами прискорення зростання продуктивності служать середній кваліфікаційний розряд робітників підприємства, а також коефіцієнт корисного використання часу, значення яких відповідно.

Побудовані перетини показують залежність якості і продуктивності праці (Y) від факторів, що впливають на них. Наприклад,перетин Х3-Х4 характеризує вплив питомої ваги основних робітників в чисельності ПВП і коефіцієнта стабільності кадрів на якість і продуктивність праці.

Вплив фактора Х4 показує, що при мінімальному значенні коефіцієнта стабільності кадрів, в області значень, можливе значне зростання продуктивності та якості праці. Це говорить про необхідність підтримання Х4 на оптимальному для виробництва рівні. Плинність кадрів може бути зумовлена зростанням фондоозброєності праці, що вимагає цілком іншої якості робітників, їх знань і вмінь.

Перетин Х6-Х7 характеризує вплив на продуктивність та якість праці середнього кваліфікаційного розряду робітників підприємства і коефіцієнта корисного використання часу. Так, кваліфікація, досвід робітника і його вчасне інформування дають змогу швидко знайти рішення у виробничої ситуації, що створилася, а також скоротити втрати робочого часу.

1.3 Програми та методи управління продуктивністю та якістю праці

Розроблено досить багато методів підвищення продуктивності праці. Основні і них такі:

         традиційне нормування праці, скорочення накладних витрат;

         облік витрат;

         проектування витрат (кошторисні розрахунки);

         перевірка витрат енергії; управління запасами;

         складні роботи;

         розвиток та впровадження нових технологій;

         технічне переоснащення;

         спрощення документообігу та комп'ютеризація;

         робототехніка, автоматизація, системи автоматизованого виробництва;

         програми стимулювання удосконалення обладнання;

         дослідження і розробки;

         розробка методів проектування;

         стратегічне планування: організація виробництва; організаційний аналіз;

         управління виробництвом;

         управління якістю;

         аналіз операцій;

         планування виробничих потужностей і управління ними;

         розробка методів праці;

         дослідження операцій;

         управління по цілях за участю службовців;

         збагачення змісту праці, розробка і перегляд посадових обов'язків;

         сучасне управління трудовими ресурсами;

         прогресивна мотивація праці;

         підготовка керівників (підвищення кваліфікації);

         підвищення кваліфікації службовців;

         гуртки якості;

         програми якості трудового життя;

         лідерство та інші підходи.

Багаторічною практикою розроблена значна кількість ефективних методів забезпечення ощадливого використання ресурсів. Ці методи реалізуються через основні функції управління. Загальними функціями управління для всіх підсистем, що характеризують вплив на відносини людей у процесі виробництва, є функції організації, нормування, планування, координації, мотивації, контролю і регулювання.

Усі функції управління взаємодіють між собою та представляють систему, елементи якої взаємопов'язані спільними цілями і задачами. У зв’язку з тим, що система управління продуктивністю праці є складовою частиною загальної системи управління підприємством, то її організаційне забезпечення повинно органічно поєднуватися з загальною організаційною структурою управління [35].

Управління продуктивністю праці безпосередньо пов'язано з управлінням виробництвом, інноваціями, інвестиціями, фінансами, персоналом та іншими підсистемами. Це визначає необхідність інтегрувати систему управління продуктивністю праці в загальну систему управління машинобудівного підприємства. Із зазначеного можна зробити висновки, представивши основні етапи процесу управління продуктивністю праці на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Основні етапи процесу управління продуктивністю праці на машинобудівному підприємстві

Спочатку усвідомлюється сама проблема. Більшість розвинених країн сьогодні добре розуміють, що означає зниження темпів продуктивності в національному й міжнародному аспектах. Однак питання про продуктивність на рівні машинобудівного підприємства все ще усвідомлюється недостатньо, тому доцільно чітко визначити, що ж повинна мати організація на увазі, говорячи про свою власну "продуктивність".

Необхідно також зрозуміти, що відносно до різних функцій і різних рівнів організації проблема продуктивності повинна вирішуватися по-різному.

Після усвідомлення проблеми й ухвалення рішення про планомірні зусилля, спрямовані на підвищення продуктивності, на наступному кроці необхідно простежити зв’язок виміру продуктивності з іншими системами виміру й аналізу, якими вже володіє організація. Часто подібні системи здійснюють великий внесок у розвиток і зміцнення самої системи виміру продуктивності. Далі необхідно обрати основні показники, що дозволяють зосередити увагу на тих частинах організації, які перебувають у слабкому стані з погляду аналізу продуктивності та можливостей її підвищення.

Після одержання результатів вимірювання, важливим наступним кроком є оцінка резервів зростання продуктивності праці. Таке оцінювання може знаходитися в діапазоні від постановки формального й структурованого діагнозу, до швидкого й неформального перегляду результатів.

Після того як завершено оцінювання, виявлені проблеми й можливості їхнього рішення в певних сферах, проаналізовано наявні ресурси для здійснення змін, треба дослідити й застосувати відповідні методи підвищення продуктивності. Це не лінійний процес. Якщо досягнуті деякі успіхи в підвищенні продуктивності, слід розповсюдити дану інформацію для підвищення ступеня усвідомлення проблеми працівниками, що у свою чергу стимулюватиме більш якісне вимірювання, більш ретельне оцінювання й т. д.

Після реалізації методів підвищення продуктивності праці необхідно знову перейти до першого кроку з метою усвідомлення тих недоліків, які здійснені на попередніх етапах. І так далі, по спіралі, розширюючи сфери впливу системи управління продуктивністю праці.

Варто додати, що об'єднання зарубіжного досвіду в розробці програм підвищення продуктивності праці з вітчизняною класифікацією факторів підвищення продуктивності праці й сучасними виробничими методами дає добре підґрунтя для впровадження систем управління продуктивністю праці в машинобудуванні України.

Але в сучасних умовах господарювання, коли відбувається посилення інтеграційних процесів та негативного впливу світової кризи для вітчизняного ринку праці, ще деякий час характерними будуть такі процеси, як зниження загального розміру зайнятості і зростання безробіття, різке зростання диференціації в оплаті праці, вивільнення робочої сили у зв'язку зі спадом виробництва, інтенсивний перерозподіл кадрів між галузями і секторами економіки, високий рівень добровільної плинність. Тому питання забезпечення зростання продуктивності праці не можуть бути вирішені на рівні окремо взятих машинобудівних підприємств. Зважаючи на ці тенденції виникає необхідність формування нових концептуальних підходів щодо управління продуктивністю праці на всіх рівнях управління національною економікою.

За результатами проведених теоретичних досліджень склалися певні передумови формування інтегральної парадигми в управлінні продуктивністю праці:

         поява нового розуміння механізмів ринку й розуміння логістичних принципів управління - як стратегічного елемента в конкурентних можливостях суб’єктів господарювання;

         наявні перспективи інтеграції між економічними партнерами, нові організаційні відносини;

         здійснюється подальший науково-технічний прогрес, насамперед в галузі комунікацій, інформаційно-комп'ютерного забезпечення,

         впровадження гнучких автоматизованих виробництв, що дозволяє формувати нові системи управління та взаємодії як в середині, так і поза організацією;

         високий рівень конкуренції на ринку вимагає підвищення рівня гнучкості й адаптивності фірм до умов ринкового середовища.

         зростає значення тимчасового фактора при прийнятті й реалізації управлінських рішень, у тому числі в інтеграційних системах.

Відповідно до цієї типології системи найчастіше групуються за інституціональною приналежністю до відповідних ієрархічних рівнів економіки, тому й процес управління продуктивністю праці слід розглядати таким, що відбувається на певних рівнях управління мікро- та макрорівні. Макрорівень утворює свою ієрархічну піраміду, до якої входять мета-, мезо- та мегарівні (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Рівні управління продуктивністю праці на основі інтеграційного підходу

Підвалинами піраміди управління продуктивністю праці виступає мікрорівень, до якого відносяться конкретні суб'єкти господарської діяльності, де формуються провідні фактори та визначаються наявні резерви зростання продуктивності праці. Серед головних властивостей мікрорівня управління продуктивністю праці можна визначити наступні: працездатність цих систем досягається завдяки ефективному управлінню продуктивністю праці та всіма процесами, що в них протікають. До недоліків мікрорівня управління можна віднести відносну обмеженість можливостей виявлення і використання потенціалу інтегрального управління підприємством [55, 57, 58].

Метарівень управління продуктивною праці охоплює процеси взаємодії машинобудівних підприємств з зовнішнім мікросередовищем, до якого відносяться постачальники ресурсів та їхні посередники, покупці товарів і послуг, починаючи з оптових і закінчуючи роздрібними торгівельними структурами, податкові та інші державні організації, банківські, сервісні й {формаційні структури.

Мезорівень управління продуктивністю праці поєднують мікро- та метарівень в галузях економіки, економічних регіонів, корпоративних і асоціативних інтегрованих об'єднань (холдингів, корпорацій, синдикатів, регіональних об'єднань). Мезорівень управління передбачає управління продуктивністю праці вертикально або горизонтально інтегрованих утворень філій, дочірніх підприємств, мікрорайонів та ін.)

Вершиною піраміди управління є мегалогістичний рівень, який охоплює формування управління продуктивністю праці у галузях економіки країн, інтегрованих у міжнародних економічних союзах (наприклад, ЄЕС, ОПЄК іМС).

Відтак, проведене дослідження щодо розкриття соціально-економічної сутності управління продуктивністю праці актуалізується тенденціями посилення інтеграційних процесів та негативного впливу світової кризи на вітчизняний ринок праці і національну економіку в цілому. Формування нових концептуальних підходів щодо управління продуктивністю праці, повинно ґрунтуватися на тому що цей процес охоплює всі рівні управління (як макро-, так і мікрорівні). Тому питання забезпечення зростання продуктивності праці не можуть бути вирішені тільки на рівні окремо взятих підприємствах. Управління продуктивністю праці безпосередньо повинно бути пов'язане з управлінням виробництвом, інноваціями, інвестиціями, фінансами, персоналом та іншими підсистемами, що визначає необхідність інтегрувати систему управління продуктивністю праці в загальну систему управління машинобудівних підприємством, яка спрямована на забезпечення його конкурентоспроможності.

За результатами проведених теоретичних досліджень було визначено, що склалися певні передумови формування інтеграційної парадигми в управлінні продуктивністю праці. Наступним етапом дослідження є визначення вагомих чинників зростання продуктивності праці національної економіки відповідно до етапів її розвитку.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЧИННИКІВ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

2.1 Визначення чинників управління продуктивністю праці

Здійснення позитивних зрушень у соціально-економічному розвитку держави набагато в чому обумовлене необхідністю поглибленого дослідження питань управління продуктивністю праці, виявлення чинників і резервів її підвищення. Вони повинні вирішуватися як на рівні окремих машинобудівних підприємств, їх об’єднань, так і на макрорівні.

З питання сутності, класифікації чинників і умов зростання продуктивності праці в економічній літературі існувала і до цього часу існує певна дискусія [65,69].

У "Сучасному економічному словнику" Б. Райзберга під "чинником" розуміється один з основних ресурсів виробничої діяльності підприємства, і економіки в цілому (земля, праця, капітал, підприємництво); рушійна сила економічних, виробничих процесів, що впливають на результат виробничої, економічної діяльності [46, с. 356]. І далі, в цьому ж словнику наголошується, іцо чинники виробництва - це ресурси, які використовуються у виробництві, та від яких певною мірою залежать кількість і обсяг продукції, що випускається. До таких чинників відносяться: земля, праця, капітал, підприємницька активність (підприємницькі здібності) [46, с. 357-358]. Даючи ж визначення (у множині) чинників взагалі, автори вказаного економічного словника неправомірно, разом з умовами і причинами, включають до нього параметри і показники [46, с. 357].

Для поглибленого вивчення сутності поняття "чинник" доцільно підкреслити ще раз, що показник продуктивності праці кількісно визначає реалізовану можливість, закладену в продуктивній силі праці досягнення певного рівня цієї продуктивності під впливом багатьох чинників.

Окремі вчені економісти відзначають, що жива праця повільно впливає на економічне зростання, тому разом з продуктивністю праці можна та потрібно говорити про продуктивність матеріалів, енергії, запасів, устаткування тощо, а також про загальну продуктивність, котра характеризує ефективність використання всіх залучених у виробництво ресурсів [52]. Через це, розраховуючи показник продуктивності праці як один із показників, що характеризує результативність виробництва і праці, слід мати на увазі, шо не тільки жива праця є джерелом виробленої продукції, що враховується, але й уречевлена. Продуктивність праці слід розглядати у взаємозв'язку з продуктивною силою праці як показник, що кількісно визначає закладену в ній реалізовану можливість досягнення конкретного рівня такої продуктивності.

К. Маркс таким чином характеризував сутність економічної категорії "продуктивна сила праці". Він підкреслював: "Производительная сила труда определяется разнообразными обстоятельствами, между прочим, средней степенью искусства рабочего, уровнем развития науки и степенью ее технологического применения, общественной комбинацией производственного процесса, размерами и эффективностью средств производства, природными условиями" [38, с. 48].

На мікрорівні використовується показник продуктивності індивідуальної праці, яка характеризує ефективність живої праці, котра визначається виробленням продукції на одного працюючого машинобудівного підприємства. На макрорівні в поняття зростання продуктивності сукупної (суспільної) праці закладена наступна сутність: "Повышение производительности труда заключается именно в том, что доля живого труда уменьшается, а доля прошлого труда увеличивается, но увеличивается так, что общая сумма труда, заключающаяся в товаре, уменьшается, что, следовательно, количество живого труда уменьшается больше, чем увеличивается количество прошлого труда" [38, с. 286]

управління продуктивність якість праця

Еволюція розвитку науки про продуктивність праці дозволяє зробити висновок про те, що разом з К.Марксом вченими-економістами в період з XVI по XX ст. сформовано достатній науковий потенціал, що дозволив надалі визначити сучасний погляд на сутність продуктивності праці і чинники, що впливають на її зміну.

М. Балудянський і Ф. Бастія на особливу увагу приділяли такому чиннику, як технічний прогрес, вдосконалення якого забезпечує підйом національного господарства через зростання продуктивності праці [16, с. 76- 77, 93-94]. У свою чергу, в наукових працях американських економістів П. Дугласа і Ч. Кобба при розгляді резервів підвищення ефективності економіки в обґрунтуванні макроекономічної виробничої функції математично доведено, що без врахування науково-технічного прогресу неможливо добитися ні вдосконалення техніки, ні зростання продуктивності праці [16, с. 194-196].

В теоріях продуктивності Ж-Б Сея, Кері і Кларка виділено такий чинник, як технічна озброєність та кваліфікація працівників [36, с. 85-90]. Слід зазначити, що функцію Кобба-Дугласа удосконалено на початку XX століття відомим американським економістом Р. Солоу, який доповнив її такими чинниками, як приріст капіталу, збільшення чисельності і, так званий "людський капітал", залежно від знань, умінь і кваліфікації працівників, а також - характеру праці [78, с. 70-73].

Особливого значення набуває так званий "закон зростання продуктивності праці", як певне узагальнення наукових досліджень класиків економічної теорії, в якому знайшло свій вираз "... причинно-следственные, устойчивые и существенные связи между развитием и совершенствованием производительных сил, с одной стороны, и обусловленных этим увеличением количества произведенной продукции и услуг - с другой ..." [16, с. 549-550]. У цьому законі визначено 5 груп чинників, які впливають на продуктивність на макрорівні, а саме: матеріально-технічні (ступінь використання засобів виробництва, НТП, технології); організаційно-економічні й управлінські; природні; суспільно-економічні (форми власності) і соціально-психологічні (умови праці і відпочинку).

Поглиблене визначення сутності та більш повна класифікація чинників підвищення продуктивності праці надано в працях зарубіжних учених кінця XIX - початку XX століття. Так, Д. Скотг Симон, удосконалюючи модель вимірювання продуктивності, в кейнсіанській моделі макроекономіки визначив 7 економічних чинників, які класифікуються як початкові для зростання національного доходу на основі продуктивності праці, а саме: кількість та якість працівників, кількість і якість засобів виробництва, наявна техніка і технологія, рівень та форми конкуренції, споживчі переваги, гранична тяжкість праці і соціальна структура суспільства [26, с. 106].

Особливого значення набувають результати дослідження радянських вчених економістів, які покладено в основу вимірювання продуктивності праці. Вони заклали теоретичні засади щодо формування критеріального підходу в оцінці і класифікації чинників, що впливають на продуктивність. Е.В. Ігнатовіч розробив критеріальну модель досягнення оптимальності й зростання економічної системи (підприємства, галузі, національної економіки та світового господарства в цілому). Серед провідних чинників, які впливають на зростання продуктивності праці і, при цьому, забезпечують зростання економічної системи, було виділено наступні: напруженість праці, інтенсивність праці, технологічний рівень виробництва, вартість основних виробничих фондів і матеріалів (ресурсів виробництва) [17, с. 83-84]. Значний внесок у визначення чинників, що впливають на продуктивність праці, було зроблено такими українськими та російськими вченими-економістами, як: Абалишниковою В.І., Антосенковим В.Г., Белашовим Л.А., Гавріловим Р.В., Грязновою А.Г., Додоновим О.В., Ефремовим А.В., Івановим Н.1, Карпухіним Д.Н., Кліяненко Б.Т., Кокіним Ю.П., Костіним Л.А., Ломановим І.Ф.,Науменко К.Д., Соколовою Л.В., Ткаченко В.П., Шабановим Н.І., Уманським О.М. та ін. [7, 10, 13, 37, 53, 60, 61]. Таким чином, в основі даних досліджень міститься комплексний підхід щодо визначення чинників, які впливають на ефективність праці та всього процесу виробництва.

Науковий підхід Л.В. Соколової до розгляду чинників, що впливають на зростання продуктивності праці, співпадає також з точкою зору шведського економіста, Нобелівського лауреата XXI століття С. Агнарсона, котрий вважає, що "... общая продуктивность зависит от технических инноваций и эффективного использования ресурсов и капитала в процессе производства..." [2, с. 112]. На цих же засадах російським ученим Ю.С. Шишковим проведено аналіз чинників, що впливають на продуктивність праці в галузевому розрізі на прикладі індустріально-розвинених країн, серед яких виділені найбільш вагомі, а саме - продуктивне устаткування, кваліфікація праці (робочої сили), технологія, науково-технічний прогрес [70, с. 21-22].

Розглядаючи питання сутності та класифікації чинників продуктивності праці, сучасні вчені-економісти України також схиляються до думки про необхідність багатофакторного вимірювання даної економічної категорії - з одного боку, а з іншої - до її розгляду при визначені чинників, що впливають не тільки на живу, але й на уречевлену працю.

Так, Л.І. Кочурова пов'язує зростання продуктивності з оновленням основних фондів, раціональним використанням ресурсів виробництва, впровадженням технологій, навиками і уміннями працівників [34, с. 39]. До аналогічної точки зору схильні й О.М. Уманський і І.Ф. Ломанов, розглядаючи ефективність використання ресурсів як узагальнюючий чинник сукупної продуктивності при формуванні коштів на оплату праці працівника підприємств [37, с. 10-11].

В дослідженнях О.В. Додонова визначено класифіковані групи чинників, що безпосередньо впливають на зростання продуктивності праці при пошуку джерел зростання витрат на оплату праці за рахунок мобілізації внутрішніх резервів підприємства, а саме: техніко-технологічні (впровадження нової і модернізація діючої техніки та технологій, автоматизація виробничих процесів) і організаційно-економічні (вдосконалення організації праці і його нормування, організація виробництва і структури апарату управління; підвищення кваліфікації кадрів та їх мотивації до високопродуктивної праці) [13,с.79].

Ю.І. Продіус приводить інше групування чинників продуктивності праці: удосконалення управління, організації виробництва і праці; підвищення технічного рівня виробництва; економічні чинники (стимулювання, наявність і раціональне використання ресурсів виробництва); освоєння нової продукції під впливом зміни структури виробництва; соціальні чинники (склад і якість кадрів і їх кваліфікація, умови праці) [42, с. 117].

В деяких наукових працях існує підхід щодо поділення чинників продуктивності праці на рівні машинобудівного підприємства на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх чинників входять так звані "тверді" чинники, що складаються з виробів, устаткування, технологій, матеріалів і енергії; другу групу складають люди, організація, методи роботи, стилі управління [1, с. 245-247; 60, с. 20-35; 61, с. 381-385]. Особливого значення набувають зовнішні чинники, де в першу підгрупу включені економічні, демографічні та соціальні чинники; у другу - робоча сила, земля, енергетичні ресурси, сировина; у третю - інституційні механізми, політика і стратегія; інфраструктура і так далі [61, с. 382]. Внутрішні чинники є контрольованими, в той час, як зовнішні чинники є неконтрольованими і здійснюють вплив на рівень і динаміку продуктивності праці за допомогою адміністративних чинників.

У роботі [4, с. 205-207] чинники зростання продуктивності праці підрозділяють на наступні три групи: соціально-економічні, матеріально-технічні та організаційно-економічні. До соціально-економічних чинників Зростання продуктивності праці відносять чинники, які визначають якість використання робочої сили, зокрема: рівень кваліфікації і професійних знань,компетентність, відповідальність, професійна мобільність, дисциплінованість, трудова активність, соціально-психологічний клімат в колективі та ін. До матеріально-технічних чинників відносять ті, що пов'язані з прогресивними змінами в техніці і технології виробництва, а саме: модернізація устаткування,впровадження нових прогресивних технологій, підвищення рівня автоматизації і механізації виробництва, використання нового вигляду(яровини, матеріалів і енергії. У число організаційно-економічних чинників включають ті, які пов'язані із змінами в організації виробництва, праці і управління (удосконалення структури апарату управління і систем управління виробництвом, поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, впровадження передових методів і прийомів праці, впровадження прогресивних норм і нормативів праці, удосконалення систем матеріального стимулювання).

Певний інтерес являє собою точка зору російського вченого-економіста І.В. Соколової, яка доповнила поняття "Сукупної продуктивності праці", в (кому продуктивність розглянута на всіх рівнях, -внутрішньофірмовому локальному), галузевому, регіональному, народногосподарському національному), світової системи [53, с. 38]. Л.В. Соколова приходить до висновку про те, що незалежно від рівня економічної системи, на будь-якому з них визначальними чинниками є ті, що характеризують не тільки живу працю (інтенсивність праці), але і уречевлену (ефективність економічної системи, Залежної від раціонального використання ресурсів з використанням досягнень руки, досконалої техніки і технології, прогресивності управління) [53, с. 36].

2.2 Державне регулювання управління продуктивністю та якістю праці

Актуальність дослідження чинників підвищення продуктивності праці в сучасних умовах господарювання як вітчизняної економіки, так і світової обумовлено негативним впливом економічної кризи і досягненням провідної мети ефективного управління національною економікою, а саме - забезпечення відповідного рівня її конкурентоспроможності.

Слід зазначити про наявне багаторазове відставання значення показника продуктивності праці в Україні від рівня розвинутих країн, таких як СІЛА, Японії, країн Західної Європи і Південно-Східної Азії, що насамперед обумовлено значним технологічним та інформаційним розривом, величезним відставанням в технічній оснащеності виробництва, його інтенсивності, низькому рівні організації праці, виробництва й управління тощо.

За індексом продуктивності праці, обчисленим тижневиком Міжнародної організації праці на підставі даних МВФ для 85 країн, Україна посідає 72 місце. Кожен з працюючих українців у 2008 році "приніс" нації 16082 дол. Лідерами рейтингу виявилися Люксембург (кожен працівник там заробив для країни 192931 дол.), Сінгапур (129129 дол.) і Норвегія (101919 дол.). Найближчими "сусідами" України за показниками продуктивності праці є жителі Вірменії (16762 дол.), Азербайджану (18456 дол.), Таїланду (14459 дол.) та Іраку (13902 дол.) [47].

За оцінками аналітиків McKinsey Co, для підтримки темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці як мінімум у 2,6 рази, тобто вийти на рівень Польщі, Туреччини, Естонії, Литви та Чилі [47].

Розрахунки економістів підтверджують прогнози про те, що для досягнення рівня продуктивності праці країн світової спільноти, в Україні її необхідно підвищити більше, ніж у п'ять разів [49].

Корінні причини такого положення полягають у тому, що в Україні значно погіршилась структура промисловості в результаті зростання питомої ваги продукції чорної металургії і паливно-енергетичного комплексу та падіння частки продукції машинобудування. В Україні відбувається падіння купівельної спроможності української валюти, інвестиції в основний капітал «правлені в основному в фінансову сферу та торгівлю. При існуючій Інтенсивності оновлення основних фондів в промисловості на рівні 4,5 % за вік, при ступені їх зношеності на 60 %, необхідно 25-35 років для повної зміни виробничого устаткування, а це призводить до падіння ефективності виробництва і продуктивності праці.

Вітчизняні вчені-економісти, розглядаючи питання зростання продуктивності праці для розвитку економіки країни, відзначають: "За різними оцінками внесок продуктивності в економічне зростання країн з високорозвинутою ринковою економікою на первинних етапах виходу до постіндустріального суспільства складав від 70 до 100 %" [61, с. 374].

Таким чином, продуктивність праці слід розглядати як визначальний винник економічного зростання, збільшення зарплати, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на внутрішньому та [зовнішньому ринках, високого рівня життя людей, що, у свою чергу, вимагає Урахувати чинники, що впливають на саму продуктивність.

Про важливість питання забезпечення підвищення продуктивності праці № на рівні окремих підприємств, так і на рівні національної економіки України стверджує і наявність посилання на ці питання у ряді законодавчих документів країни. Розглянувши ряд документів, прийнятих законодавчим органом України, можна знайти окремі чинники, що впливають на продуктивність праці. Так, у статтях 43-46 Конституції України гарантується право на працю, на достатній життєвий рівень за рахунок вільно обраної праці [27].

Програма діяльності Кабінету Міністрів України "Послідовність. Ефективність. Відповідальність (2005)" визначає досягнення більш (масштабних цілей: значне підвищення рівня державних соціальних стандартів їда зниження рівня бідності. Цією програмою передбачається:

         закріплення високих темпів економічного зростання на основі його інноваційно-інвестиційної складової;

         забезпечення доступу до результатів економічного зростання для якомога більшої кількості громадян, справедливої оплати праці та повноцінного відновлення робочої сили;

         спрямування кадрової політики на істотне покращання забезпеченості галузей промисловості висококваліфікованими кадрами шляхом створення системи безперервної перепідготовки та підвищення кваліфікації (в тому числі робітничих професій);

         стимулювання до збільшення індивідуальних доходів громадян шляхом підвищення продуктивності праці;

         сприяння повній, продуктивній та вільно обраній зайнятості населення, посилення механізмів регулювання ринку праці залишаються важливими складовими елементами державної політики зайнятості [44].

Концептуальні засади Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки (Європейський вибір) визначають, що відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування і розвитку реальної економіки. Одним з основних пріоритетів політики модернізації промисловості має стати державне сприяння розвитку наукомістких виробництв та галузей, що базуються на використанні інформаційних та комунікаційних технологій. На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед, Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самостійної зайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці [28].

Основою сучасного цивілізаційного прогресу е всебічний розвиток людського потенціалу. Це головна складова національного багатства і рушійна сила суспільного прогресу, визначальний критерій оцінки його рівня, світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал - ефективніші. Саме цим зумовлюється нова якість економічного зростання, а утвердилася за останні десятиріччя в розвинених країнах. Наприклад, у Західній Європі цей компонент забезпечує близько 75 % приросту національного багатства.

Згідно з положеннями Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", яка спрямована на виконання поставленого Президентом України завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки раїни, розроблено реформи, що будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і рештою - на підвищення добробуту. Світова економічна криза не оминула /країну, болісно зачепивши майже всі галузі економіки, тисячі компаній й мільйони громадян. Вона загострила результати бездіяльності останніх років. З умовах, коли джерела швидкого зростання докризових років вичерпано, єдиний шлях виходу України на траєкторію сталого розвитку - це рішучі й всеосяжні реформи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки.

Для подолання наслідків кризи програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за наступними напрямами: створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, Стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи;формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародне економічної інтеграції України; модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг. Одним з провідних напрямів реформи і збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищенні ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості і доступності освіти й медичного обслуговування.

Оскільки забезпечення та подальше підвищенні конкурентоспроможності економіки неможливо без відповідного реформування промислового сектору, то провідними повинні стати нові програмні заходи з розвитку промисловості, оскільки Державна програма розвитку промисловості на 2003-2011 роки добігає свого завершення, а ї основні положення не було виконано через виникнення світової економічної кризи. Схвалено концепцію Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року.

Основною метою Програми розвитку промисловості, як і Програми економічних реформ на 2010-2014 роки, повинно стати забезпечення конкурентоспроможності економіки держави завдяки посиленню промислового потенціалу і створення передумов для досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку. Це передбачає активізацію трансформаційно-інституціональної та інноваційно-інвестиційної діяльності промисловості з позитивним впливом на її обсяги і структуру виробництва, прискорення інтеграції промислового комплексу у світове виробництво. Основними напрямами Програми розвитку промисловості є наступні заходи: вдосконалення системи управління промисловістю; запровадження ефективних механізмів координації і взаємодії держави, регіонів, бізнесу і суспільства при формуванні і реалізації промислової політики; подальше проведення інституційних перетворень в промисловості; формування нової системи прискореного інноваційного розвитку промисловості; удосконалення структури промислового виробництва та здійснення його технологічного переоснащення; вдосконалення інвестиційної політики; суттєвого покращення макроекономічних умов діяльності промисловості; розвитку людського потенціалу в промисловості; активізації регіональної промислової політики; стимулювання соціальної спрямованості промислового бізнесу; забезпечення екологічної безпеки [28].

Особливого значення набуває здійснення структурної політики, яка повинна бути спрямована на вдосконалення пропорцій промислового виробництва з метою формування структури випуску промислової продукції, яка відповідає потребам ринку, збалансування виробничих потужностей промисловості (табл. 2.1).

Реалізація основних положень, передбачених Програмою, створює умови для забезпечення якісно нового рівня розвитку промисловості. Передбачається трикратне зростання обсягів промислового виробництва та покращення його галузевої структури.

Отримає розвиток система стратегічного передбачення і управління промисловим розвитком. Організаційна структура промисловості наблизиться до світових прогресивних форм через утворення висококонцентрованих інтегрованих господарських структур, поширення процесів диверсифікації компаній, сіткової організації бізнесу, запровадження кластерної моделі.

Більш плідним стане поєднання інтересів держави, регіонів і бізнесу, покращиться територіальний устрій промислового виробництва. Буде створено умови для гармонійного розвитку людини - запроваджено галузеві і кваліфікаційні вимоги та нормативи з регулювання заробітної плати підготовки кадрів, оздоровлення екологічного стану машинобудівний підприємств та навколишнього природного середовища, поліпшення стан) здоров'я населення.

Таблиця 2.1

Показники очікуваних структурних зрушень у промисловості України після впровадження економічних реформ до 2014 р.

Таким чином, у розглянутих програмних та стратегічних заходах можна визначити основний вектор розвитку національної економіки - це досягнення конкурентоспроможності економіки завдяки зростанню продуктивності праці та одночасного забезпечення достатнього життєвого рівня населення.

Досягти поставленої мети можливо за рахунок стимулювання інновацій і підвищення продуктивності праці; встановлення відповідальності у здійсненні господарської діяльності та організації високопродуктивних робочих місць; посилення мотивації продуктивної праці; використання таких стимулюючих механізмів високопродуктивної праці, як участь працюючих у розподілі прибутку, визначенні розміру заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових здібностей людини.

Оцінка рейтингу конкурентоспроможності України, порівняно з іншими ріпами здійснюється щорічно Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), який почав розраховувати глобальний рейтинг конкурентоспроможності країн 1 1979 року, а Україна була включена до рейтингу в 1997 році. У щорічному звіті досліджується конкурентоспроможність країн на основі Глобального індексу конкурентоспроможності (ГІК), що складається з 12 субіндексів: державні та суспільні установи; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров’я та початкова освіта; середня, вища та Професійна освіта; ефективність товарного ринку; ефективність ринку праці; рівень розвитку фінансового ринку; технологічна готовність; розмір ринку; вдосконалення бізнесу; інновації. Загальний рейтинг зі звіту за період 2010- 2012 років очолили Швейцарія та Швеція (табл. 2.2). Сполучені Штати Америки, які тривалий час залишалися лідером рейтингу, посіли четверте місце. Місце України у рейтингу - з 82 (серед 133 країн) до 89 місця (серед 139 країн) [3]. Серед країн СНГ після України залишились лише Грузія (93 місце) та Вірменія (98 місце). Аналіз рейтингу України у ГІК 2010/2011 за складовими показує, що Україна втратила свої позиції майже за всіма субіндексами.

На покращення рейтингу зазначених субіндексів позитивно вплинули конкурентні переваги:

         розширення ринку мобільного зв’язку;

         покращення якості загальної інфраструктури (насамперед, залізничної);

         зменшення показника дитячої смертності;

         забезпечення достатнього рівня якості початкової освіти.

Найбільших втрат Україна зазнала за такими важливими складовими, що знаходяться в сфері критичного відставання, як:

         "макроекономічна стабільність" (мінус 26 пунктів);

         "рівень розвитку товарного ринку" (мінус 20 пунктів);

         "рівень розвитку фінансового ринку" (мінус 13 пунктів);

         "державні та суспільні установи" (мінус 14 пунктів).

Субіндекс "Ефективність ринку праці", втративши 5 пунктів перетворився для України з конкурентних переваг у ГІК 2009/2010 на потенційну загрозу через зниження оцінки респондентами рівня довіри професійному менеджменту, співпраці у відносинах робітник-роботодавець та рівня втечі "мізків". Такі низькі результати засвідчують нестачу робочих місць на ринку праці, низьку мотивацію легальної зайнятості і, як результат, проблему з адекватністю виконаної роботи. Водночас на досить високому рівні залишається індекс еластичності умов праці (31 бал, тоді як середній бал для Східної Європи та Центральної Азії - 29,2), при оцінці якого досліджується жорсткість регуляторних норм при наймі / звільненні робітників.

Утримати свої позиції в сегменті конкурентних переваг вдалося субіндексу "Середня, вища та професійна освіта".

Таким чином, за результатами проведеного теоретичного аналізу чинників підвищення продуктивності праці, і звертаючи увагу на провідні напрями економічного та соціального розвитку національної економіки, слід надати удосконалену класифікацію чинників зростання продуктивності праці за рахунок виділення інституційних чинників забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на кожній зі стадії розвитку економіки.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок,що продуктивність праці характеризує ступінь ефективності процесу праці, а діяльність людини направлена на досягнення його цілей і завдань функціонування економічної системи. Можна говорити про те, що продуктивність праці є мірою вимірювання ефективності праці, що формується на всіх рівнях економіки, - від макрорівня до рівня національної економіки (рис. 2.1).

З практичної точки зору даний висновок підтверджується результатами досліджень, які виконані вченими Науково-дослідного Інституту праці і соціального страхування (Російська Федерація), розглядаючи проблему економіки праці: на основі факторного аналізу зміни продуктивності праці в промисловості зроблено висновок, що не менш, ніж 75 % її приросту забезпечувалося підвищенням технічного рівня виробництва [68, с. 23].

Рис. 2.1. Класифікація чинників зростання продуктивності праці для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки

2.3 Оцінка продуктивності праці національної економіки

Динаміка продуктивності праці є одним з ключових показників національної економіки, який характеризує ефективність використання праці. Продуктивність сукупної праці впливає на витрати виробництва, ціни, прибуток, обсяг виробництва, пов'язується з зайнятістю, відіграючи важливу роль в економічних коливаннях. Комплексне та систематичне дослідження продуктивності праці в економіці загалом в Україні потребує постійного моніторингу. У 1993 р. було призупинено обчислення суспільної продуктивності праці, а лише у грудні 2008 р. Міністерство економіки затвердило "Тимчасові методичні рекомендації розрахунку продуктивності праці в цілому в економіці та за видами економічної діяльності". Згідно з рекомендаціями, "продуктивність праці (однофакторна продуктивність) - це узагальнюючий показник результативності праці, що характеризує ефективність її витрат у виробництві та сфері послуг".

Сучасна концепція продуктивності праці ґрунтується на Системі національних рахунків, ключовим показником якої є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Проведемо розрахунки показників продуктивності праці згідно до запропонованих у першому розділі роботи методичних підходів щодо розрахунку продуктивності праці відповідно до інтегрованої концепції управління нею.

В табл. 2.2 приведено результати розрахунків продуктивності праці на рівні національної економіки в період з 1999 - 2009 рр. відповідно у фактичних та постійних цінах з базисним відліком 1996 року.

Протягом 1996-2008 років відбувається поступове зростання рівня ВВП України. У той же час, стабільна динаміка за кількістю зайнятих не зберігається, оскільки в період з 1996-1999 років відбулося різке скорочення цієї кількості, а починаючи з 2000 року кількість стабілізується і несуттєво починає зростати. Тенденція зростання рівня продуктивності праці різко змінює свій напрям у 2009 році через вплив світової економічної кризи. У цей період відбулося значне зниження рівня продуктивності праці на 35,78 %. порівняно з показником 2008 року, при одночасному скороченні обсягів ВВП (майже на 38 %, порівняно з попереднім роком) та кількості зайнятих на 786 тис. осіб.

Таблиця 2.2

Однофакторний показник продуктивності праці в Україні

* розрахунок ланцюгових індексів-дефляторів з базисним рівнем 1996 року

Індекс продуктивності праці в Україні з 1998 року має середнє значення 1,06.Слід зауважити, що в період з 2000 по 2008 рр. у фазі економічного зростання динаміка індексу продуктивності праці є надзвичайно близькою до індексу фізичного обсягу ВВП. У 2009 році індекс продуктивності праці різко знизився на 37 %, порівняно з попереднім роком, і становив 0,6423. (рис. 2.2)

Наступним етапом аналізу є порівняння рівня продуктивності праці України з аналогічними міжнародними показниками. Програма міжнародних зіставлень (ПМЗ) ООН валового внутрішнього продукту (ВВП) була запроваджена у 1970 році з метою одержання інформації для здійснення співставного аналізу рівня розвитку та ефективності економіки різних країн, оцінки впливу окремих факторів на її зростання, а також для вирішення юань, пов’язаних з розробкою економічної політики певної країни, прогнозуванням її валютного курсу та оцінки рівня добробуту населення.

Рис. 2.2. Динаміка індексу продуктивності праці національної економіки України протягом 2001-2009 років

Починаючи з 1980 року міжнародні зіставлення проводяться з регіональним принципом один раз в 3-5 років. Регіональним зіставленням рамках ПМЗ ООН можна визначити Європейську програму зіставлень (ЄПЗ) останній етап якої був проведений у 1999 році Євростатом спільно з Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). В зіставленнях Євростат-ОЕСР за 1999 рік брали участь 43 країни серед яких: 15 країн-членів Європейського союзу (ЄС) та ОЕСР, 13 країн кандидатів в члени ЄС (з них 5 країн-членів ОЕСР), 3 країни-члені Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) та ОЕСР, 7 неєвропейських країн-членів ОЕСР, та 5 інших країн (в тому числі Україна), які не є членам ОЕСР.

Слід відмітити, що за даними міжнародних зіставлень окремих категорій кінцевих витрат ВВП на одну особу, найбільшими в Україні є кінцеві споживчі органи державного управління, зокрема, через витрати, пов'язані з наданням населенню товарів та послуг безкоштовно або за пільговими цінами. Поряд з цим високими серед інших витратних компонентів кінцеві споживчі витрати домашніх господарств та фактичне індивідуальне кінцеве споживання, і в першу чергу, продуктів харчування та житлово-комунальних послуг. Але порівняно з відповідними витратами країн-членів ОЕСР, показники України, в основному, залишаються на низькому рівні.

Підсумовуючи вищевикладене, слід відмітити, що в Україні порівняно: країнами, що приймають участь в міжнародних зіставленнях, спостерігаєтьс; більш низький рівень доходів та цін, і дещо завищений валютний курс відносно його купівельної спроможності (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Результати розрахунків показника продуктивності праці в Україні для проведення міжнародних порівнянь

За індексом продуктивності праці, обчисленим тижневиком на підставі даних МВФ і Міжнародної організації праці для 85 країн, українці посідають 72 місце. На кожного працюючого українця у 2008 році приходилося 15089 дол. Лідерами рейтингу з продуктивності праці у 2008 році були Люксембург (кожен працівник там заробив для країни 192931 дол.), Сінгапур (129129 дол.)і Норвегія (101919 дол.). Найближчими до України за показниками ефективності праці е Вірменія (16762 дол.), Азербайджан (18456 дол.), Таїланд (14459 дол.) та Ірак (13902 дол.). У 2009 році, через негативний вплив світової економічної кризи на рівень національної економіки, продуктивність праці в Україні різко скоротилася.

Слід зазначити про наявне багаторазове відставання показники продуктивності праці в Україні від рівня розвинутих країн, таких як США, Японії, країн Західної Європи і Південно-Східної Азії, що насамперед обумовлено значним технологічним та інформаційним розривом, величезним відставанням в технічній оснащеності виробництва, його інтенсивності, низькому рівні організації праці, виробництва й управління та ін.

За оцінками аналітиків МсКіnsеуСоmрапу, для підтримки темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці, як мінімум, в 2,6 рази, тобто вийти на рівень Польщі. Туреччини, Естонії, Литви та Чилі.

Враховуючи економічне і культурне різноманіття України, аналіз рівня продуктивності праці країни в цілому не може вважатися завершеним без порівняння показників в розрізі окремих регіонів. Ступінь економічної нерівності між регіонами України знаходиться на середньому рівні ВВП на одну особу, якщо порівнювати з іншими країнами. Регіони такс дуже сильно розрізняються за економічною динамікою показники продуктивності праці (табл. 2.4).

Українська економіка протягом 1999-2008 рр. демонструвала позитивну динаміку, але водночас спостерігалися ознаки порушення макроекономічної рівноваги, оскільки зростання не зумовлювалося стабільними довгостроковими факторами. Економічне зростання в цей період було не результатом системних внутрішніх реформ, а спричинялося в основному дією чинників як зовнішнього, так і внутрішнього походження. Підставою для такого твердження є надвисока волатильність траєкторії макроекономічної динаміки, яка не демонструє чітко окресленої домінанти розвитку.

Таблиця 2.4.

Продуктивність праці в Україні по регіонах

З 2004 р. відбувся перекіс у розподілі доходів на користь населення, який спричинив подвійний ефект, по-перше, це збільшення споживчого попиту, по-друге, він негативно позначився на нагромадженні коштів для майбутнього розвитку, крім того, інвестиції в основний капітал зростали нижчими темпами, аніж доходи населення, що й зумовило значне уповільнення загальноекономічної динаміки.

Підвищення рівня оплати праці в Україні є однією з найактуальніших та найгостріших проблем на сучасному етапі соціально-економічного розвитку, воно мало об'єктивний характер і зумовлено значним відставанням України за цим показником від стандартів розвинутих країн та переважної більшості країн, що формуються(рис. 2.5), а її динаміка є свідченням екстенсивного шляху розвитку та деіндустріалізації національної економіки.

Рис. 2.5 Динаміка приросту продуктивності праці, середньомісячної заробітної плати та ВВП України у 2001-2007 рр., %

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ТА ЯКОСТІ ПРАЦІ

3.1 Механізми антикризового управління продуктивністю праці

При визначенні антикризових заходів необхідно розглядати наступні пропорції:

         між фазами відтворення (виробництвом, розподілом, обміном і поживанням);

         між секторами економіки (виробничою і невиробничою сферами виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, добувними оброблювальними галузями промисловості, технологічними устроями); між регіонами;

         між внутрішнім і зовнішнім ринками;

         між накопиченням і кінцевим споживанням;

         між матеріально-речовинними і фінансово-грошовими потоками.

В зв'язку з цим не можливо надавати оцінку економічним процесам, у тому рахунку й процесу управління продуктивністю пращ, за окремими, вихопленими з контексту загального аналізу параметрами. Лише подолання сукупності відмічених вище диспропорцій може свідчити про стабілізацію економічної ситуації, яка супроводжується поступовим зростанням продуктивності праці.

На мікроекономічному рівні управління економічна криза означає "випадіння" підприємства з системи суспільного відтворення при втраті споживачів, ресурсної бази та ін. Для розуміння сутності і специфіки кризових явищ у національній економіці важливо враховувати необхідність докорінної зміни господарських зв'язків між підприємствами при переході до ринкових відносин.

В умовах ринкової економіки підприємства, що відносяться до різних галузей, вишукуються в відповідній послідовності і функціонують як єдине ціле для забезпечення всього відтворювального циклу конкретної продукції.

Крупні міжгалузеві утворення (наприклад, такі як General Motors, General Electric, Boeing) концентрують повний цикл відтворення певних видів продукції кінцевого споживання. В порівнянні з галузевим підприємством у них набагато вищий рівень концентрації виробництва і збуту. Така ринкова інтеграція підприємств знаходить своє організаційне відображення у вигляді багатогалузевих концернів і корпорацій за відсутності галузевих міністерств.

Підприємства самостійно, працюючи практично на всьому протязі відтворювального циклу того або іншого товару, забезпечують ринкові "галузеві" зв'язки. Ці особливості господарських зв'язків між підприємствами властиві вертикальній інтеграції.

Принципово інакше організована вітчизняна (українська) економіка. На протязі тривалого періоду часу в країні складалася галузева структура народного господарства. Вона характеризувалася переважанням такої спеціалізації, при якій підприємства функціонували в рамках однієї галузі. При цьому повний відтворювальний цикл руху продукції не контролювався і не регулювався на внутрішньофірмовому рівні. Ці функції виконувала адміністративна система.

Подібна спеціалізація знайшла своє віддзеркалення в галузевій структурі економіки та в її організаційному виразі - системі міністерств. Причому для узгодження діяльності галузевих відомств було необхідне жорстке державне планування. Галузевий принцип організації вітчизняної економіки склався через об'єктивні зовнішні і внутрішні умови, починаючи з індустріалізації 30-х років, а потім зміцнився та розвинувся технологічний принцип організації. Галузева організація економіки дозволила країні виконати конкретні задачі і досягти певних успіхів. Проте, як і будь-яке соціально-економічне явище, вітчизняна економіка, яка заснована на галузевій організації виробництва, пройшла етапи свого становлення, розвитку і спаду.

Відмінності у вертикальній (міжгалузевий) і горизонтальній (галузевий) інтеграції наведено на рис. 3.1. Як видно з рисунку, відмінності між вертикальною і горизонтальною інтеграцією носять принциповий характер. Відмінності вертикальної та інтеграційної організації виробництва повинні відбивати істотні зміни в організації підготовки кадрів, видах і розміщенні устаткування, характері проектування підприємств та їх інфраструктури та ін. Причому перехід від технологічної до інтегральної організації економіки фактично означає повне оновлення виробничого і трудового потенціалу підприємств, технологій, продукції, що випускається.

а                                             б

Пі - підприємства за ходом відтворювального циклу продукту (в добувної до переробної діяльності, а також до збутових операцій)

Рис. 3.1 Відмінності в організації відтворення при вертикальній (а) і горизонтальній (б) інтеграції

Основними чинниками виникнення кризи вітчизняної економіки ста; різке ускладнення виробництва, зростання його масштабів, розширені номенклатури продукції, яка випускається, які на певному етапі перевищили ресурсні можливості галузевої економіки. Неминучим слідством цього з'явилося скорочення джерел накопичення для розширеного відтворення, посилення незбалансованості на різних рівнях управління. Причому ці процеси носили об'єктивно економічний характер, і неминуче вели до кризи галузевої організації економіки, що склалася [3, с. 21].

Таким чином, цілком об’єктивним є формування інтеграційного підходу щодо управління продуктивністю праці, що обґрунтовано за результатами теоретичного дослідження у першому розділі роботи.

Можна зробити висновок, що нинішня криза національної економіки - це перш за все криза галузевої організації виробництва та його структури, у тому числі в промисловості. Галузева організація промислової діяльності вже вичерпала свій потенціал і не може швидко перейти до вертикальної інтеграції, яка вимагається конкурентними вимогами. При незбалансованій галузевій організації економіки стає неможливим підтримувати стійкі господарські зв'язки між різними галузями і регіонами внаслідок нарощування зовнішньої заборгованості і різкого скорочення виробництва і споживання.

Таким чином, вихід із кризи і забезпечення нової якості економічного зростання у промисловості, а також розробка заходів щодо стратегічного управління продуктивністю праці стане можливим на основі вертикальної інтеграції розширеного відтворення.

В той же час швидко і ефективно об'єднати існуючі промислові підприємства за міжгалузевим принципом неможливо. Це можна було б зробити при наявності певної кількості оптимально функціонуючих підприємств. В зв'язку з цим важливо розуміти, що суто організаційно-правові заходи без відповідних змін в структурі промисловості малоефективні, і в таких умовах замість інтеграції промислових підприємств різних галузей у великі міжгалузеві корпорації відбувається дроблення самих галузевих комплексів з відповідними деструктивними наслідками.

Із значними об'єктивними труднощами зіткнулися і спроби масового утворення фінансово-промислових груп. Таким чином, нова економічна структура промисловості і національної економіки в цілому не може бути створена в короткий термін лише шляхом застосування класичних ринкових методів управління, оскільки застосування цих методів вже спочатку припускає наявність функціонуючої ринкової економіки, тобто певного рівня вертикальної інтеграції, як наслідок, - збалансованих матеріально-речовинних потоків, стабільності і стійкості господарських зв'язків

Таким чином, виникає гостра необхідність запровадження певних модернізаційних заходів економічного розвитку, що забезпечить здійснення інтеграційного управління продуктивністю праці на всіх рівнях управління [19, с. 126]. На рис. 3.2 приведено основні умови переходу до модернізаційного економічного розвитку національної економіки.

Рис. 3.2. Структурна схема модернізації національної економіки з метою забезпечення її конкурентоспроможності

Критеріальними ознаками успішності результатів економіки є зростання експорту продукції кінцевого виробництва, розроблення та реалізація заходів щодо вдосконалення регуляторної політики держави; розвиток підприємництва в напрямі "покращення" ведення бізнесу; формування інститутів розвитку, які можуть компенсувати "провали ринку" щодо підтримки прикладних інновацій, які є основою управління продуктивністю праці.

Засадами модернізаційних заходів в першу чергу повинна виступати розробка довгострокової політики розвитку конкурентоспроможності, яка повинна вміщувати наступні положення:

         визначення обмеженого переліку пріоритетних напрямів розвитку модернізації та напрямів диверсифікації виробництва продукції і послуг для задоволення потреб внутрішнього ринку та зростання експорту продукції кінцевого виробництва.

         перехід до стратегічного управління розвитком на основі індикативного планування, яке дасть змогу скоординувати залучення додаткових ресурсів економічного зростання.

         послідовна капіталізація конкурентних переваг від аграрного комплексу, транзитного потенціалу, промисловості і перехід до реалізації високотехнологічного потенціалу країни.

         поширення ефекту зростання на суміжні галузі промисловості на базі їх модернізації за рахунок технологічного трансферту, розширення внутрішнього попиту, підвищення інвестиційної привабливості переробних секторів.

Так званим інструментом технологічної модернізації виступає промислова політика, яка повинна бути суттєво переглянута. Основні мета, завдання та зміст промислової політики, як інструменту модернізаційних заходів національної економіки надано на рис. 3.2.

Промислова політика це політика участі держави в національній економіці, яка повинна бути спрямована на зміну її структури через комплекс державних заходів з розвитку індустріальної бази країни. Таким чином, промислова політика повинна всіляко сприяти створенню гнучкої системи управління промисловістю через стратегічне забезпечення зростання продуктивності праці.

3.2 Кластерний підхід до управління продуктивністю та якістю праці

Основними передумовами переходу до модернізаційного економічного розвитку національної економіки та подальшим завданням модернізації є формування відповідної інноваційної інфраструктури розвитку, яка, в свою чергу, є передумовою забезпечення зростання продуктивністю праці.

У сучасній економіці, особливо в умовах глобалізації, традиційний розподіл економіки на сектори або галузі не є ефективним, тому на перше місце виходять кластери - системи взаємозв'язків фірм і організацій. Головна відмінність кластера від територіально-виробничого комплексу полягає в тім, що кластер максимально враховує ринковий механізм, він може бути ефективним тільки коли створюється за ініціативою знизу, коли самі підприємства для підвищення своєї конкурентоспроможності приходять до необхідності об'єднання в кластер.

Кластерний підхід здатний принципово змінити зміст державної промислової політики. У цьому випадку зусилля уряду повинні бути спрямовані не на підтримку окремих підприємств і галузей, а на розвиток взаємовідносин: між постачальниками і споживачами, між кінцевими споживачами і виробниками, між самими виробниками й урядовими інститутами тощо.

Такий підхід докорінно змінює принципи державної промислової політики. Це вимагає повної перебудови апарата державного управління, зміни менталітету місцевої влади, вимагає іншого зрізу інформації про стан справ в економіці - не за галузями, а на рівні окремих ринків-і компаній.

З цих позицій, доцільним буде врахувати досвід Франції, який засвідчує, що основою конкурентоспроможності є ефективне використання інноваційного потенціалу регіонів для підвищення продуктивності праці. Програма полюсів конкурентоспроможності у Франції передбачала здійснення на державному рівні 8 наступних кроків:

         виділити існуючі або потенційні полюси конкурентоспроможності за допомогою проведення тендера, і здійснити їх комунікаційну підтримку на європейському рівні;

         заохочувати (за допомогою фінансових та інших важелів) об'єднання підприємств у "мережі" з метою оптимізації витрат: спільна політика закупівель, загальне устаткування, дослідницькі лабораторії;

         інвестувати в кадри, організувати систему спільного для груп підприємств управління людськими ресурсами: як у плані пошуку співробітників (об'єднання роботодавців у союзи, складання планів найму), так і в плані їх навчання;

         зміцнювати зв'язки між виробництвом, з одного боку, і наукою й освітою - з іншого. Підприємства, що входять до складу полюсів поряд з дослідницькими лабораторіями й іншими "інноваційно утворюючими" структурами, будуть користуватися фінансовою підтримкою держави;

         стимулювати створення і розвиток інноваційних підприємств усередині полюсів;

         забезпечити зв'язок полюса із зовнішнім світом за рахунок ефективних комунікацій: залізничної, авіа-, дорожньої інфраструктури і високошвидкісних засобів зв'язку;

         просувати концепцію полюсів на європейському рівні: це інструмент підвищення загальноєвропейської економічної ефективності. Необхідно сприяти об'єднанню національних "мереж" у міжнародні. Тим самим і фінансування їх можна вивести на більш високий рівень;

         тісно співробітничати з регіонами, місцевою владою і фахівцями. Головною задачею формування і підтримки кластерів є підвищення продуктивності праці, причому без великих фінансових вкладень. Термін створення розвинутого кластера відповідає терміну створення конкурентоспроможної галузі - протягом 5-10 років.

В Україні також вже запроваджено певні законодавчі та інституційні передумови щодо формування та функціонування інноваційних кластерів. Згідно з Рекомендаціями щодо формування та функціонування інноваційних кластерів в Україні визначено, вони формуються та функціонують на двох рівнях: верхній рівень - національні інноваційні кластери; нижній рівень - виробничі інноваційні кластери [43].

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ

4.1 Аналіз потенційно шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що впливають на працівників офісу

Головним завданням будь якої галузі народного господарства є збільшення продуктивності праці. Разом з тим продуктивність праці обумовлена здатністю працівників фізично, фізіологічно та психофізіологічно виконувати поставлені задачі і нерозривно пов'язана з у мовами праці. Охорона праці може відігравати подвійну роль в інтенсифікації виробництва: з одного боку при ігноруванні принципів охорони праці можуть виникнути різкі порушення умов праці з наслідками негативної дії на здоров'я працівників, зниження продуктивності праці, а з іншого - охорона праці може стати важливим кроком успішної інтенсифікації виробництва.

Важливим моментом у комплексі заходів спрямованих на вдосконалення умов праці є заходи з охорони праці. Цим питанням з кожним роком приділяється все більша увага <http://ua-referat.com/%D0%A3%D0%B2%D0%B0%D0%B3%D0%B0>, тому що турбота про здоров'я людини стала не тільки справою державної ваги, але й елементом конкуренції роботодавців у питанні залучення кадрів. Для успішного втілення в життя всіх заходів по охороні праці необхідні знання в галузі фізіології праці, які дозволяють правильно організувати процес трудової діяльності людини.

Трудова діяльність людини повинна бути надійно захищена від впливів різного роду шкідливих і небезпечних чинників виробництва.

Небезпечним називається виробничий фактор, вплив якого на працюючого в певних умовах призводить до травми <http://ua-referat.com/%D0%A2%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BC%D0%B8> або іншого раптового різкого погіршення здоров'я. Якщо ж виробничий фактор призводить до захворювання або зниження працездатності, то його вважають шкідливим. Залежно від рівня і тривалості впливу шкідливий виробничий фактор може стати небезпечним.

Працівники ТОВ «ІНТЕРТЕХЕНЕРГО» стикаються з впливом таких фізично небезпечних і шкідливих виробничих факторів, як підвищена температура зовнішнього середовища, відсутність або недостатня освітленість робочої зони, електричний струм і інші.

Багато співробітників пов'язані з впливом таких психофізичних факторів, як розумова перенапруга, перенапруження зорових і слухових аналізаторів, монотонність праці, емоційні перевантаження. Вплив зазначених несприятливих факторів призводить до зниження працездатності, викликане втомою.

Стан здоров’я працюючих значною мірою визначається впливом на організм людини фізичних факторів: температури, вологості та швидкості руху повітря. Встановлено, щонайбільша шкода здоров’ю працюючих та економічні збитки у зв’язку з невиходом на роботу пов’язані з впливом на організм знижених температур повітря виробничих та побутових приміщень на промислових підприємствах. Під впливом низьких та знижених температур повітря розвиваються захворювання периферичної нервової та м’язової систем, суглобів: радикуліти, неврити, ревматоїдні захворювання.

Висока температура і вологість повітря негативно впливають на функціональний стан людини, тому на робочих місцях необхідно створювати комфортні теплові умови постійно.

За даними ВООЗ оптимальне значення температури повітря у приміщенні становить 19 - 23 С. Рекомендується відносна вологість повітря 55%, швидкість руху не повинна перевищувати на рівні обличчя 0.1м/с.

Згідно з діючими в нашій країні нормативами ГОСТ12.1.005.-88 “Мікроклімат виробничих приміщень” температура повітря, швидкість його руху та відносна його вологість повинні відповідно становити: 22-24 градусів С; 0,1м/с; 60-40%.

Для того щоб, мікроклімат в приміщенні відділу відповідав всім нормативам в офісі встановленні кондиціонери які подають свіже і чисте повітря. Але статистика свідчить про те, що працівники які працюють в приміщенні з кондиціонерами хворіють частіше, тому що, благотворні природні аєроіони застрягають у фільтрах кондиціонера і повітря подається чистим але мертвим.

Працівники використовують для обробки інформації комп’ютери, та копіювальну техніку. Так уже через 5 хвилин роботи монітора комп’ютера концентрація іонів знижується у 5-10 разів. Через 3 години їх концентрація наближується до нуля. Ця зміна в повітрі призводить до змін у серцево-судинній, бронхо-легеневій та негативних нервових системах.

Іншим фактором впливу на здоров’я працівників є освітлення приміщення. Слабке освітлення призводить до напруження очей, що при тривалій дії веде до погіршення зору. Також виникає головний біль, нервове напруження.

Освітлення у приміщенні має бути змішаним. Природне світло повинно проникати через бічні світлопрорізи, зорієнтовані, як правило, на північ чи північний схід.

Штучне освітлення повинно обладнуватися системою загального рівномірного освітлення. В офісі ТОВ «ІНТЕРТЕХЕНЕРГО» використовують комбіноване освітлення, бо робота пов'язана з засобами обчислювальної техніки та робота з документами.

Ефективність штучного освітлення приміщень залежить від правильного обслуговування світильників. Забруднення ламп, світильників, скла світлових отворів може знизити освітленість приміщень у 1,5-2 рази.

На робочих місцях може виникати шум, джерелами якого може бути вентилятор системного блоку, принтери, а також вулиця, суміжні приміщення. Дія шуму виявляються у виді підвищення кров'яного тиску, прискореного пульсу і подиху, зниження гостроти слуху, ослаблення уваги, деякі порушення координації руху, зниження працездатності, а також у виді головного болю, запаморочення, безсоння, загальної слабості. Згідно з до ГОСТ12.1.003-85 рівень шуму не повинен перевищувати 40-65 дБ. В офісі рівні звуку не перевищують допустимі.

Працівники ТОВ «Інтертехенерго» при виконанні своєї роботи застосовують апарати та обладнання в яких використовується електроенергія, тому питання електробезпеки є актуальним. При експлуатації обладнання потрібно дотримуватися вимог і правил «правила охорони обчислювальних машин», «Правила техніки і безпеки при експлуатації електроустановок», затверджено наказом Держнагляд охорони праці від 10 лютого 1999 року №21.

При недотриманні вимог, що зазначенні вище призводять до наступних електротравм:

·       Специфічне ураження тканини це - опіки, електричні знаки;

·       Металізація шкіри це - частки розплавленого металу;

·       Електроофтальмія це - запалення зовнішніх оболонок очей під дією ультрафіолетових променів електричної дуги;

·       Механічні ушкодження це - розірвання шкіри, вивихи, переломи і т.д, викликані мимовільним скороченням м’язів.

Електричний струм <http://ua-referat.com/%D0%95%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BC> являє собою прихований тип небезпеки. Смертельно небезпечним для життя людини <http://ua-referat.com/%D0%96%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%9B%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8> вважають струм, величина якого перевищує 0,05А, струм менше 0,05А - безпечний (до1000В). З метою попередження уражень електричним струмом до роботи повинні допускатися тільки особи, що добре вивчили основні правила з техніки безпеки.

Відповідно <http://ua-referat.com/%D0%92%D1%96%D0%B4%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C> до правил електробезпеки в службовому приміщенні повинен здійснюватись постійний контроль <http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C> стану <http://ua-referat.com/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83> електропроводки, запобіжних щитів, шнурів, за допомогою яких включаються в електромережу комп'ютери, освітлювальні прилади, інші електроприлади.

Пожежна безпека в приміщенні забезпечується системою запобігання пожежі і системою пожежного захисту. У приміщенні вивішені "Плани евакуації людей при пожежі", що регламентують дії персоналу у разі виникнення вогнища загоряння і в якому зазначено місця розташування пожежної техніки.

У необхідних місцях розміщені ручні вогнегасники (вуглекислотні ОУ-8 у кількості 2 шт).

Засобами виявлення та оповіщення про пожежу є автоматичні <http://ua-referat.com/%D0%90%D0%B2%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0> датчики - сигналізатори про пожежу типу ДТП, що реагують на підвищення температури.

Також потенційно шкідливими факторами, які впливають на працівників є інші функціональні порушення обумовлені тривалими статичними навантаженнями, викликаними поганою організацією робочого місця користувача: незручної чи невідповідної по розмірам меблі, незручним взаємним розташуванням компонентів системи персонального комп'ютера чи відсутністю достатнього для вільних рухів і зміни пози місця. Невдала організація клавіатури, або незручна конструкція миші здатні викликати «нагромадження» захворювань сухожиль, м'язів і нервових закінчень. Крім того, виникнення хвороб спини, шиї і рук фахівці пояснюють тим, що при роботі з клавіатурою комп'ютера користувачі з високою швидкістю повторюють ті самі рухи (швидкі натискання клавіш, переміщення миші, нахили і повороти голови і т.п.). Кожне натискання на клавішу сполучено з множинним скороченням м'язів, переміщенням сухожиль уздовж кісток і зіткненнями їх із внутрішніми тканинами. У підсумку через надмірну напруженість роботи чи захопленості нею можуть розвиватися хворобливі і запальні процеси.

Крім фізичних факторів на людину також діють і психофізіологічні небезпечні та шкідливі виробничі фактори. До них належать нервово-психічні перевантаження: розумове перенапруження, перенапруження очей, монотонність праці, емоційні перевантаження.

4.2 Розробка заходів щодо зменшення впливу небезпечних шкідливих факторів на робочому місці

З метою запобігання або зменшення впливу на працюючих шкідливих і небезпечних виробничих чинників застосовують наступні засоби захисту:

•нормалізації повітряного середовища виробничих приміщень і робочих місць (вентиляція, кондиціонування, опалення, автоматичний контроль і сигналізація);

•нормалізації освітлення виробничих приміщень і робочих місць (джерела світла, освітлювальні прилади, світлозахисне обладнання, світло фільтри);

•захисту від іонізуючих, інфрачервоних, ультрафіолетових, електромагнітних, лазерних, магнітних та електричних полів (огородження, герметизація, знаки безпеки, автоматичний контроль і сигналізація, дистанційне керування тощо);

•захисту від шуму, вібрації (огородження, звукоізоляція, віброізоляція);

•захисту від ураження електричним струмом (різні види огородження, захисне заземлення, автоматичне відключення, дистанційне керування);

•захисту від дії механічних факторів (огородження, автоматичний контроль і сигналізація, знаки безпеки);

Найбільш важливим питанням для даного офісу є нормалізації освітлення виробничих приміщень і робочих місць, електробезпек, а також ергономіка, технічна естетика та організація робочого місця.

Організацію робочого місця менеджера необхідно здійснювати на основі сучасних ергономічних вимог. Конструкція робочих меблів (столи, крісла або стільці) повинна забезпечувати можливість індивідуального регулювання відповідно росту працюючого і створювати зручну позу. Часто використовувані предмети праці й органи керування повинні знаходитися в оптимальній робочій зоні.

Для досягнення більш високого рівня працездатності потрібно обладнати робоче місце по всіх нормативним актам та вимогами. Завдяки цьому продуктивність зростає на 15-30%.

Робочий стіл повинний регулюватися по висоті в межах 680-760 мм. При відсутності такої можливості його висота повинна складати 720 мм. Оптимальні розміри робочої поверхні стільниці 1600x900 мм. Під стільницею робочого столу повинно бути вільний простір для ніг і з розмірами по висоті не менше 600 мм, по ширині 500 мм, по глибині 650 мм, а також робочі крісла з підйомно-поворотним пристроєм. Конструкція крісел забезпечує регулювання висоти опорної поверхні сидіння в межах 400-500 мм і кутів нахилу вперед до 15 градусів і назад до 5 градусів. Кожне крісло обладнане підлокітниками, що зводить до мінімуму несприятливий вплив на кистьові суглоби рук. На поверхні робочого столу для документів необхідно передбачати розміщення спеціальної підставки, відстань якої від очей повинно бути аналогічним від стан і від очей до клавіатури, що дозволяє знизити зорове стомлення.

Рекомендації щодо організації робочого місця та захисту від шкідливого впливу комп'ютера на здоров'я людини:

·       Положення тіла повинно відповідати напрямку погляду, неправильна поза призводить до виникнення згорблення;

·       Нижній край екрана повинен бути на 20 см нижче рівня очей;

·       Рівень верхньої кромки екрана повинен бути на висоті чола;

·       Екран комп'ютера - на відстані 75-120 см від очей;

·       Висота клавіатури повинна бути встановлена таким чином, щоб кисті рук користувача розміщувались прямо;

·       Крісло та клавіатуру розміщують таким чином, щоб не було потреби далеко витягуватись;

·       Відстань між столами з комп'ютерами повинна бути неменша 1,5 м, між моніторами - 2,2 м;

·       Якщо під час роботи доводиться дивитись на документи, то підставку з оригіналом документа слід встановлювати в одній площині з екраном і на одній з ним висоті;

·       Треба уникати яскравого освітлення, не втомлювати очі різкою зміною потужності світлових потоків;

·       Екран комп'ютера треба розміщувати під прямим кутом до вікон, самі вікна під час роботи доцільно завішувати або закривати жалюзі;

Рекомендації щодо режиму роботи:

·       При введенні даних, редагуванні програм, читанні інформації з екрана без перерв на робота за екраном монітора не повинна перевищувати 4-х годин при восьмигодинному робочому дні; кількість опрацьованих символів (знаків) не повинна перевищувати 30000 за 4 години роботи;

·       Через кожну годину праці необхідно робити перерву на 5-10 хв., а через 2 години-15хв., під час яких доцільно виконувати комплекс вправ виробничої гімнастики та провести сеанс психофізіологічного розвантаження.

Освітлення в офісному приміщенні повинно бути змішаним, природним і штучним. Природне освітлення повинно здійснюватися у виді бічного освітлення. Орієнтація світло отворів для приміщень з ЕОМ повинна бути північною.

Штучне освітлення в приміщеннях операторів варто здійснювати у виді комбінованої системи освітлення з використанням люмінесцентних джерел світла у світильниках загального освітлення. Для запобігання підсвічування екранів дисплеїв прямими світловими потоками застосовуються світильники загального освітлення, розташовані між рядами робочих місць або зоні з достатнім бічним освітленням. При цьому лінії світильників розташовуються паралельно світло отворам.

Освітлювальні установки повинні забезпечувати рівномірну освітленість за допомогою переважно від битого або розсіяного світлорозподілу. Вони не повинні створювати світних відблисків на клавіатурі й інших частинах пульта, а також на екрані. Для уникнення відблисків на екранах від світильників загального освітлення необхідно застосовувати антиблікові сітки, спеціальні фільтри для екранів, захисні козирки або розташовувати джерела світла паралельно напрямку погляду на екран.

Місцеве освітлення забезпечується світильниками, встановленими безпосередньо на столі або на його вертикальній панелі, а також в монтованими в козирок пульта.

Якщо виникає необхідність використання індивідуального світлового джерела, то він повинен мати можливість орієнтації в різних напрямках І бути оснащений пристроєм для регулювання яскравості і захисної сітки, що охороняє від осліплення і відбитого блиску.

Пульсація освітленості використовуваних люмінесцентних ламп не повинна перевищувати 10%. При природному освітленні варто застосовувати засоби сонцезахисту, що знижують перепади яскравостей між природним світлом і світінням екрану. У якості таки засобів можна використовувати плівки з металевим покриттям або регульовані жалюзі з вертикальними ламелями. Крім того, рекомендується розміщення вікон з однієї сторони робочих приміщень.

У полі зору оператора повинен бути забезпечений відповідний розподіл яскравості. Відношення яскравості екрана до яскравості навколишніх його поверхонь не повинно перевищувати в робочій зоні 3:1.

У розглянутому приміщенні знаходяться застосовуються в роботі комп'ютери, принтери <http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8>, сканери <http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B8>, безперебійні джерела живлення <http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B0_%D0%B6%D0%B8%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F> а також побутової музичний центр, які можуть бути причиною ураження людей електричним струмом. Хоча у всіх цих приладах застосовані сучасні заходи захисту, все ж таки необхідно проводити постійний контроль з боку електровідділу щодо стану електропроводки, вимикачів, штепсельних розеток і шнурів, за допомогою яких включаються в мережу електроприлади.

Для того, щоб зменшити кількість виникнення нещасних випадків уражених електричним струмом потрібно провести основні заходи:

·       Застосування малих напруг і електричний поділ мереж

·       Потрібно завжди пам’ятати, що небезпечного електроструму не існує, навіть при ураженні 12В, якщо напруга діє на безпосередньо важливі нервові вузли, керування якими в організмі людини здійснюється електричними сигналами дуже малих напруг.

·       Контроль ізоляції

·       При порушенні ізоляційного проводу може призвести до летальних випадків, тому контроль ізоляції є необхідним заходом, що попереджує небезпеку ураження електричним струмом.

·       Захисне заземлення

При здійснені трудової діяльності в приміщенні виникає також електростатистичне поле, воно виникає за рахунок тертя: килими, лаковані покриття, одяг із синтетичної тканини, взуття.

Для досягнення зниження електрики та її небезпечних проявів здійснюються такими заходами:

·       Застосуванням іонізації повітря нейтралізаторами статистичної електрики;

·       Застосуванням у приміщенні підлоги з анти статистичними лінолеумом і проведенням вологого прибирання;

·       Періодично при вимкненому комп’ютері протирати ледве змоченою мильним розчином бавовняною ганчіркою пил з поверхонь апаратури.

Нижче наведені правила техніки безпеки при проведенні робіт для працівників

1. Загальні вимоги безпеки:

.1. Працівник зобов’язаний дотримуватись вимог законодавчих та загальних нормативно-правових актів України з питань охорони праці, пожежної і радіаційної безпеки та безпеки життєдіяльності, нормативно-правових актів для загальноосвітніх навчальних закладів.

.2. До роботи допускаються особи які мають спеціальну освіту, відповідний стаж роботи і які пройшли:

·       Попередній (черговий) профілактичний медичний огляд;

·       Вступний інструктаж з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності;

·       Первинний інструктаж з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності на робочому місці чи спеціальне попереднє навчання і перевірку знань з питань охорони праці та безпеки життєдіяльності.

.3. Виконання робіт не пов’язаних з основною роботою допускається тільки після проведення цільового інструктажу;

1.4. Працівник повинен виконувати правомірні вказівки особи, уповноваженої з охорони праці від трудового колективу і інженера з охорони праці.

.5. За невиконання вимог даної інструкції з охорони праці, працівник несе відповідальність згідно з чинним законодавством України.

2. Вимоги безпеки праці перед початком роботи:

.1. Оглянути своє робоче місце з метою усунення виявлених небезпечних для життя та здоров’я факторів.

.2. У разі виявлення порушень або несправностей, вжити відповідних заходів щодо їх усунення та фіксування, а за потреби - повідомити начальника відділу освіти або особу, яка його замінює.

. Вимоги безпеки під час роботи:

.1. Працівник в процесі роботи зобов’язаний:

·       Виконувати роботу згідно із своїми посадовими обов’язками;

·       Не залишати без нагляду своє робоче місце, коли офісне обладнання підключене до електромережі (комп’ютер, електроприлади тощо);

·       Запобігати порушенням правил внутрішнього розпорядку, охорони праці, пожежної безпеки, техніки безпеки та безпеки життєдіяльності.

·       Повідомляти начальника відділу освіти про всі нестандартні випадки під час роботи;

.3. Працівник забезпечує:

·             Експлуатацію у справному і безпечному стані обладнання, розташованого в кабінеті;

·             Впровадження досягнень науки і техніки з метою підвищення безпеки праці, попередження профзахворювань;

. Вимоги безпеки після закінчення роботи:

.1. Провести огляд приміщення;

.2. Забезпечити проведення санітарного прибирання та провітрювання приміщення та відсутності підключених приладів, горючих матеріалів тощо;

.3. Закрити відкриті вікна в приміщенні;

.4. Відключити загальну подачу електричної напруги до приміщення.

Висновки

В ході роботи було розглянуто теоретико-методологічні основи аналізу продуктивності праці, рівень продуктивності праці та методи його обчислення. Було розглянуто практичне застосування статистичних показників продуктивності праці з використанням прикладних комп’ютерних програм.

Після проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.

Продуктивність праці є важливою економічною категорією.

Продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

Рівень продуктивності праці може характеризуватися кількістю продукції, виготовленої за одиницю часу одним робітником або затратами часу на виробництво одиниці продукції.

Рівень продуктивності праці завжди виражає ступінь розвиненості виробничих відносин. Водночас характер розвитку виробничих відносин створює відповідні передумови для зростання ефективності живої праці. За умов, коли вичерпуються джерела збільшення трудових ресурсів як фактор нарощування виробництва, незрівнянно зростає роль показника продуктивності праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва. Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу.

Вимірювання продуктивності праці має ґрунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

·       Одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;

·       Повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;

·       Забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;

·       Показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками.

Резерви підвищення продуктивності праці - це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, такі уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.

Використання інформаційних технологій для управління підприємством робить будь-яку компанію більш конкурентоздатною за рахунок підвищення її керованості й адаптованості до змін ринкової кон’юнктури.

Важливо відзначити, що автоматизація - не самоціль, а цілеспрямована перманентна діяльність по раціоналізації й оптимізації організаційно-штатної структури підприємства і його бізнес-процесів.

В роботі було проведений аналіз продуктивності праці в національній економіці України. Проаналізувавши продуктивність праці персоналу, можна сказати, що продуктивність хоч і зростає, але переважно через недостовірний рівень цін та обмінний курс гривні, що не відповідає її купівельній вартості. Конкурентоспроможність національної економіки та більшості підприємств, що її складають, знаходиться на низькому рівні і відстає від розвинених країн у 2,5-5 разів..

Охорона праці є не менш важливим напрямом поліпшення робити підприємства. Значення охорони праці полягає в сприянні росту ефективності суспільного виробництва шляхом безперервного вдосконалення і поліпшення умов праці, підвищення їх безпеки, зниження виробничого травматизму і профзахворювань.

Соціальне значення охорони праці проявляється в зростанні продуктивності праці, збереженні трудових ресурсів і збільшенні сукупного національного продукту. Також роботодавцям та керівникам підприємств необхідно своєчасно та у повному обсязі забезпечувати працівників необхідними засобами індивідуального захисту, а також слідкувати за дотриманням робочих місць у стані відповідному до інструкцій з техніки безпеки.

Список використаної літератури

1.      Бабицький А. Моделі економічного зростання і проблема підвищення суспільної продуктивності праці : вісник економічної науки України. / А.Бабицький. - К., 2008. - № 1. - С. 22-28.

.        Богиня Д.П. Основи економіки праці : навч. посібник / Д.П. Богиня, О.А. Грішнова. - К. : Знання-Прес, 2002. - 313 с.

.        Буряк П.Ю. Економіка праці й соціально-трудові відносини : навч. посіб. / П.Ю. Буряк, Б.Л. Карпіпський, М.І. Григорьева. - К. : ЦУЛ, 2004. - 438с.

.        Волгін М.А. Економіка праці: (соціально-трудові відносини) / Под ред. Н.А. Волгіна, Ю.Г. Одегова. - М: Видавництво «ІСПИТ», 2003. - 736 с.

.        Володькіна М.В. Економіка промислового підприємства. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 196 с.

.        Головина О.Д. Производительность, эффективность и продуктивность труда // Изв. Акад. труда и занятости.О.Д. Головина. - 1998. - № 2. - С. 34-41.

.        Гончаров В.М. Концептуальні проблеми ефективності праці в Україні : вісник економічної науки України. / В.М. Гончаров. - К. : 2007. - № 2. - С. 33-37

.        Грішнова О.А. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. - 3-тє вид., випр. і доп. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2007. - 559 с.

.        Економічна енциклопедія / Відповідальний редактор С.В. Мочерний. Т. 3.- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 952 с.

.        Єсінова Н.І. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. / Н.І. Єсінова. К. : Кондор, 2004. - 432 с.

.        Жидецький В.Ц. Основи охорони праці. Навчальний посібник./ В.Ц. Жидецький, В.С. Джигирей, О.В. Мельников - Вид. 4-те, доповнене. - Львів: Афіша, 2000. - 350 с.

.        Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003. - 300 с.

.        Зайцев Н.Л. Економіка організації: Підручник для вузів. - 2-е вид., Перераб. і доп. / Н.Л. Зайцев. - М.: Видавництво «Іспит», 2004 р. - 624 с.

.        Занфірова Т.А. Еволюція наукових поглядів на регулювання трудової діяльності й мотивацію / Т.А. Занфірова // Економіка та держава. - 2007. - № 6. - С. 82-85.

.        Заяць Т. Проблеми мотивації продуктивної трудової діяльності// Україна: аспекти праці. Т. Заяцб.-1996.-№6.-с.7-20.

.        Калина А.В. Менеджмент продуктивності: Навч. посіб. /А.В. Калина, С.П. Калініна, Н.Д. Лук’янченко.-К.: МАУП,2005.-232с.

.        Кудінова А. Аналіз продуктивності праці : довідник економіста / Алевтина Кудінова, Денис Верба. - К : Вища освіта, 2009. - № 6. - С. 79-88.

.        Лукашевич В.М. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник. - Львів: "Новий Світ-2000", 2008. - 248 с.

.        Музиченко С.А. Продуктивність праці: соціально-економічна сутність категорії / С.А. Музиченко // Формування ринкових відносин в Україні. - 2008. - Хе 6. - С. 24-28.

.        Орлов О.О. Планування діяльності промислового підприємства : підручник. / О.О. Орлов. - К. : Скарби, 2002. - 336 с.

.        Пєліхов Є.Ф., Іванова О.А., Сумець О.М. Економіка сучасного підприємства: Навч.-метод. і практ. посіб. - К.: «Хай-Тек Прес», 2008. - 344 с

.        Плаксов В.А. Економічний аналіз показників праці на підприємстві: навч.посіб./А.В.Плаксов. -К:ІЗМН,1998.-84с.

.        Ревенко А. Продуктивність праці в сучасних умовах : підручник / А.Ревенко. - 2008. - № 2 - С. 32-37

.        Семикіна М.В. Соціально-економічна мотивація праці: методологія оцінки ефективності та принципи регулювання : навч. посіб. / М.В. Семикіна. - Кіровоград : Мавік, 2004. - 328 с.

.        Сологуб О. Оцінка сукупної продуктивності підприємства на основі факторного аналізу : вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу / О. Сологуб. - К : КНЕУ, 2008. - №4. - с.54 - 57.

.        Сологуб О.П. Продуктивність економіки: регіональні аспекти / HAH України. Рада по вивч. продукт, сил України. О.П. Сологуб. - К.: Т-во "Знання". - 1999. - 351 с.

.        Тарасюк Г.М. Планування діяльності підприємства : навч. посіб. / Г.М. Тарасюк, Л.І. Шваб. - К. : "Каравела", 2003. - 432 с.

.        Тубальцев А.М. Виробниче освітлення та його розрахунок: Навчальний посібник. / А.М. Тубальцев - Миколаїв: УДМТУ, 2001. - 84 с.

.        Шевченко А.Ф. Ефективність праці та фактори її підвищення при переході до ринкової економіки. / А.Ф. Шевченко. -Кам’янськ-Шахтинськ:Станиця, 2004.-107.с.

.        Цал-Цалко Ю.С. Економіка підприємства : навч. посібник. / Ю.С.Цал-Цалко, Б.І. Холод. - Житомир : ЖІТІ, 2000. - З88 с.