ятдесят років минуло після смерті письменника, але як і раніше, як і при житті, про нього говорять, його твори досліджують, читають, екранізують, його п'єси не сходять зі сцен світових театрів.
Закономірним є питання, яке багато років хвилює дослідників творчості Моема, його читачів: у чому причина такої популярності? Які складові моделі успіху С. Моема?
Моем вмів балансувати на межі «серйозного» і «розважального», повністю не віддаючись ні тому, ні іншому. Коло його читачів завжди було досить широким, тому що він використовував різноманітні способи, за допомогою яких умів привернути увагу свого читача.
Кожен критик знаходить і характеризує «свого» Моема, зовсім несхожого на образ, створений колегами». Не можна не погодитися з цим твердженням Л. Н. Мітрохіна. Однак у виявленні основних складових моделі успіху С. Моема спостерігаються і деякі сходження в думках.
Важливим фактором є оповідна манера С. Моема: позиція стороннього спостерігача, не схильного до моралізаторства, що дає можливість читачеві самому зробити висновок (А. А.Гозенпуд, М. Злобіна, С. В. Кірсанова, Л. Н. Мітрохін, Д. М. Урнов).
Сильною стороною творчого кредо Моема дослідники вважають «вбивчу іронію» (В.А.Скороденко), спрямовану не лише на навколишній світ, а й на самого себе, що провокує читача, мимоволі зближує його з автором (А.А. Палій, В.А. Скороденко).
Частина критиків одним з головних чинників літературного успіху Моема називає «категорію трагічного», таку характерну для XX століття (А.А. Анікст, Г.Е. Іонкіс, Н.П. Михальська), оскільки «відповідність умонастроїв авторів (коли б вони не жили) духу останніх епох - це чи не головний чинник популярності творів і динаміки їх репутації»(В.Е. Халізев).
Безумовно, всі перераховані чинники складають модель літературного успіху С. Моема. Однак виникає необхідність розгляду використання образу «дивної людини», представленої читачеві в захоплюючій формі.
Ця необхідність пов'язана з недостатньою вивченістю творчості С. Моема у вітчизняному моемознавстві.
Образам «дивної людини» і образам колоністів в художній прозі С. Моема приділялася велика увага дослідників.
Проте в дослідженні цих образів, як правило, робився акцент на розкриття Моемом соціальної сторони життя.
Так М. Злобіна в статті «Сюрпризи С. Моема» пояснює втечу «дивних героїв» письменника в екзотичні місця не тільки прагненням до краси, а перш за все тим, що «індивідуальність могла тут розвиватися без перешкод»; в цивілізованому ж суспільстві відбувається придушення і нівелювання особистості [див. 9, 271-274].
Моема найбільше приваблювало створення людини з якоюсь дивиною в характері, людини незвичайної долі. Вихід з життєвого безвихідного становища, можливість внутрішнього звільнення Моем бачив для своїх героїв в поневіряннях по світу.
Широко досліджені літературні взаємозв'язки С. Моема з його сучасниками (письменниками першої половини XX століття) в роботах А.А. Бурцева, М.А. Комолова, Д. Олдріджа, З.П. Решетова, В.А. Скороденко, Ф.І. Юсупова, Д.М. Урнова, Ф.А. Хутиз. У перерахованих дослідженнях зустрічаються зіставлення творчості С. Моема і Р. Кіплінга, Д. Конрада, А. К. Дойля.
На даний час в літературознавстві існує багато робіт присвячених дослідженню життя і творчості Моема. Багато наукових робіт, статей написано про його драматургію, оповідання, романи. Проте мало комплексних значущих робіт присвячено одному з найбільш популярних його романів «Місяць і гріш».
Актуальність даної роботи обумовлена недостатнім дослідженням даного роману вітчизняними літературознавцями і необхідністю заповнення прогалини в дослідженні проблематики твору, героїв, місця твору як у творчості письменника так і в світовій літературі загалом. Важливим є аналіз розвитку характеру головного героя, ставлення до нього суспільства, реалізації його творчого таланту.
Метою дипломної роботи є дослідження місця роману в світовій літературі, прояву імматеріальності в характері головного героя, становлення особистості героя під впливом зміни його особистісних орієнтирів з матеріальних на нематеріальні, дослідженням внутрішнього світу героя.
Дана мета передбачає вирішення наступних завдань:
розглянути специфіку творчості Сомерсета Моема і місця роману у світовій літературі;
розкрити поняття матеріальності і імматеріальності як філософських категорій, зясувати значення категорії «духу» як сплаву понять «душі», «інтелекту», «волі», «таланту», «досвіду»;
дослідити і проаналізувати перший етап життя Стрікленда, зясувати ставлення оточуючих і автора до постаті героя в даний період життя;
дослідити і проаналізувати другий етап життя Стрікленда, визначити причини, передумови і наслідки кардинальних змін в характері героя;
дослідити і проаналізувати третій етап становлення особистості Стрікленда, зясувати суть імматеріальності успіху героя.
Обєктом даної роботи є життя і творчість головного героя роману «Місяць і гріш» Чарлза Стрікленда.
Предметом дослідження є співвідношення матеріального й імматеріального в постаті героя, еволюція його внутрішнього світу впродовж життєвого шляху.
Теоретичною основою стали філософські праці Е. Фромма, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, літературознавчі - A.A. Анікста, Г.Е. Іонкіса, М. Кудрявицького, С. B.А. Скороденка, І. Влодавської, В.С. Моема, Н. Михальської, статті енциклопедичних довідників вітчизняних і зарубіжних видань.
Методологічною базою роботи являється системний підхід, який полягає в комплексному вивченні становлення характеру головного героя крізь призму боротьби матеріального і нематеріального. Також використовуються такі методи як біографічний, описовий, аналізу і синтезу, узагальнення та систематизації, метод компаративістики і компіляції.
Наукова новизна дослідження повязана з тим, що в ньому проводиться комплексний аналіз характеру героя у контексті співвідношення матеріального й імматеріального.
Теоретична цінність дослідження полягає в тому, що в ньому розкриті світоглядні і естетичні позиції Моема, погляди і ставлення різних науковців до творчості письменника і до досліджуваного роману, глибоко досліджується постать головного героя, висвітлюється тісний зв'язок його характеру з нематеріальними категоріями буття, влив їх на його долю.
Практична значущість роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані у вузівських курсах з історії англійської літератури XX ст., історії зарубіжної літератури кінця XIX - початку XX ст., історії зарубіжної літератури XX ст., спецкурсах з творчості В. С. Моема.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. МАТЕРІАЛЬНЕ Й ДУХОВНЕ В РОМАНІ С. МОЕМА «МІСЯЦЬ І ГРІШ»
.1 Роман «Місяць і гріш» в контексті творчості Вільяма Сомерсета Моема
Роман «Місяць і гріш» є досить непростим і неоднозначним твором. Історія життя і творчості невідомого художника лишає багато простору для роздумів і створення власних інтерпретаційних ліній. Часто критики вбачають в романі моралізаторство, обґрунтовуючи це тим, що головний герой розплачується життям за порушення моральних правил суспільства. В статті «Сомерсет Моем» В. Скороденко проводить паралель між Стріклендом і Греєм, героєм «Портрету Доріана Грея» Оскара Вайльда, зауважуючи, що у конфлікті краси і моралі, перемагає остання, увінчуючись смертю головних героїв [див. 27, 283]. Часто Чарлза Стрікленда вважають негативним, аморальним героєм, різко критикуючи і засуджуючи його.
Проте варто зазначити, що сам Моем у праці «Підсумки творчості» пише, що він ніколи не засуджує людину за її негативні вчинки чи якості, він сприймає її такою, якою вона є, зі всіма позитивним і негативними рисами. Егоїзм і добросердечність, високі пориви і чуттєвість, марнославство, боязкість, безкорисність, мужність, лінь, нервовість, впертість, невпевненість в собі - все це вживається в одній людині, не створюючи дисгармонії, пояснює Моем. Він ніколи не намагався судити, повчати, виправляти. Він просто любив спостерігати несумісність, непослідовність, контрастність, властиві людині, і писати про це на сторінках своїх творів [див. 22, 134].
Стрікленд не є негативним героєм. Він не гнилий, він не бажає нікому зла, він не зраджує, не обманює, не вбиває. Він просто не такий як всі. В нього своя власна мораль, яку оточуюче його суспільство не розуміє. Більш того, у нього є чому навчитися. Впевненість, цілеспрямованість, рішучість і зневага до громадської думки, яка підкоряє, ламає особистість, байдужість до умовностей, які заважають бути щасливими, є тими рисами характеру, які варто розвивати в собі.
Можливо саме таким неоднозначним Стрікленда бачив автор, пишучи роман. Сам Вільям Сомерсет Моем був такою ж неординарною і непересічною особистістю, як і його герой. Він називав себе одним із провідних письменників другого сорту. Досягнув значної популярності та визнання за властиву йому майстерність оповідача, правдивість, відточеність літературної форми, побудованій на принципі простоти, зрозумілості та милозвучності.
Вражає те, що в кожному періоді часу, починаючи з 90-х років минулого століття і закінчуючи 50-ми теперішнього, Моем-художник залишався на диво сучасним.
Значну частину спадщини складають автобіографічна і мемуарна проза, записні книги і дорожні начерки, багаточисленні есе, статті і передмови [див. 27, 283-285].
За життя письменник у себе на батьківщині довго не знав прихильності критики. Він не був включений до літературного канону: в академічних працях з англійської літератури його імя не згадувалося взагалі. За ним утвердилася репутація «комерційного» письменника, що пише задля грошей. Його твори вважалися одноденками, написаними на догоду невибагливим смакам.
Він часто полемізував з академічним літературознавством. Крім того, його комерційний успіх явно псував його репутації в колах літературознавчих академічних орієнтацій. Зароблені пером гроші створили невидиму стіну між ним і його побратимами по ремеслу.
Моем болісно переживав те, що «інтелігенція» не сприймала його всерйоз. Його дратували несправедливі звинувачення в догоджанні широкій публіці.
Думки про письменника були аж занадто суперечливі. В одних випадках його звинувачували в мізантропії, байдужості, що межувала з аморальністю, в цинізмі, в інших - вбачали в ньому сентиментального гуманіста. Його проголошували натуралістом, реалістом, романтиком.
Попри зневажливість критики, літературна доля Моема склалася більш ніж сприятливо. Він був одним із тих письменників, чиї твори найбільше читалися і найвище оплачувалися. Нині Моем є визнаним в світі письменником, якого найбільше читають після Діккенса.
Моем належав до покоління письменників, що входили в літературу «на межі століть». Його сучасниками були Б. Шоу, Г. Уеллс, Д. Голсуорсі, А. Беннет, Е. М. Форстер, к. Маккензі, Д. Г. Лоуренс, Д. Джойс. «Межа століть» - це період, коли відходили в минуле ілюзії про стабільність, непорушність ситої Англії. Зміни були безповоротні і для багатьох бажані. Під впливом революційних виступів пролетаріату й марксистської ідеології у свідомості передової інтелігенції відбувалися глибокі зміни. Міцніли паростки актуальної у той час соціалістичної літератури. Найкращі представники критичного реалізму піддавали переоцінці морально-етичні та ідейні цінності буржуазної Англії.
На відміну від Шоу, Уеллса, Голсуорсі, що були занепокоєні долею суспільства й намагалися розвязати в міру своєї громадянської активності і свідомості його важливі проблеми в творчості, Моем не хотів надавати літературі ролі пропаганди і ухилявся від спроб художнього розвязання значущих суспільних і соціальних проблем. У житті він займав політичну позицію представника середнього класу, настроєного досить критично, проте категоричного противника будь-якої суспільної перебудови [див. 2, 35-37].
Головна тема творчості письменника - викриття лицемірства, разючої невідповідності між видимістю і дійсністю. З упевненістю і твердістю досвідченого хірурга Моем викриває добре знайоме йому середовище привілейованої касти, розкриваючи за зовнішньою респектабельністю цинічність власника, егоїста, міщанську нікчемність і аморальність [див. 2, 35-37].
В кращих своїх творах Моем порушував великі проблеми загальнолюдського і загальнофілософського плану, а також в його дивовижній чуттєвості до трагічного начала, характерного для буття ХХ століття, у прихованому драматизмі характерів і людських стосунків. Йому найчастіше дорікали за безпристрасність, сердечну холоднокровність, цинізм. Він міг би сказати, його, без сумніву, вважають одним з найбільш байдужих людей на світі. Він ж скептик, це не одне і теж, скептик, тому що в нього хороші очі. Його очі говорять його серцю: сховайся, старе, ти смішне. І серце ховається [див. 22, 59].
Моем не був байдужим до людини. Про людину можна писати все життя і все ж сказати дуже мало, про що часто наголошував письменник [див. 22, 68]. Подорожуючи по світу він не стільки вдивлявся в визначні місця, скільки шукав цікавих, самобутніх людей. Те, що було в людях хороше, радувало його; те, що в них було поганого, не призводило до відчаю, признавався Моем [див. 22, 83].
Його цікавили контрасти, які він виявляв в людях, у їхніх характерах і діях. Вивчаючи людську природу впродовж усього життя, письменник зізнався, що й на схилі літ сприймав людину як загадку й завжди остерігався судити про людей за першими враженнями. Він був терплячий і ставився до навколишніх з гумором. Немає нічого прекраснішого за доброту, стверджував Моем, і разом з тим вважав, що не слід чекати від людей надто багато [див. 22, 85].
Моем виявляє ті риси в людях, на які багато письменників закривають очі. Найхарактерніша якість, властива людям, - це безпосередність. Інколи такі несумісні риси вживаються в одній людині і справляють навіть враження гармонії. Є шахраї, здатні жертвувати собою, повії, які вважають справою честі добросовісно обслуговувати клієнтів. Автора критикували за те, що він не осуджував своїх персонажів за погане, і не хвалив за хороше. Моем навчився жити з людьми в злагоді. Він навчився прощати все і всім.
Обєктом критики Моема стає і релігія, і церква. У 1901 році він зробив у записнику знаменний запис про те, що він радий, що не вірить в Бога. Коли він дивиться на цей нещасний світ з його лихом, розуміє, що нема нічого ганебнішого за віру. Більш або менш гостро письменник розкриває цю тему в багатьох творах, та особливо переконливо у «Тягарі пристрастей людських» [див. 19].
У найкращих своїх персонажах письменник, підносячись над натуралістичним розумінням людської природи, зображував торжество розуму над глухою, ірраціональною природою, наділяв їх активним началом, прагненням не тільки розібратися в складному, а часом і ворожому світі, а й визначити своє місце в ньому, знайти себе. Характерною рисою таких творів є неприйняття морально-етичних, а іноді суспільних норм буржуазно-аристократичного суспільства.
В шкалі позитивних цінностей Моема головне місце посідає свобода. Завойована ціною втрати, вона по-буржуазному обмежена, хоч в деяких героїв і викликає бажання бути корисним людям, а деяких спонукає рухатися вниз по соціальній драбині, як у випадку зі Стріклендом.
Найчастіше в трактуванні свободи письменник оперує романтичними категоріями. Велике місце посідає тема Сходу, де герої знаходять порятунок від західної цивілізації, яка нівелює особистість.
Моем послідовно і методично зводив будівлю свого успіху, керуючись суворо продуманим планом. Легко і вільно переходив він від одного літературного роду і жанру до другого, в кожному добивався довершеності. Випадок унікальний, якщо згадати спроби Шоу писати романи і такі ж невдалі спроби Флобера в драматургії. Двадцять романів, біля трьох десятків пєс, численні збірники оповідань, дорожніх і автомобільних книг, критичних есе, статей, передмов - такий підсумок усього життя.
Моем черпав натхнення із багатьох джерел, добре володів знаннями філософії, починаючи з Платона і закінчуючи сучасними мислителями - неогегельянцем Бредлі і Уайтхедом. Світогляд Моема завжди відрізнявся еклектичністю. Він сформувався в пору широкого розповсюдження новомодних ідеалістичних концепцій - ніцшеанства, бергоніанства. Моем відносився до них як до фрейдизму, скептично, в той час як його високолобі сучасники курили фіміам новим кумирам. Моем із самого початку більше довіряв класикам - Платону і Арістотелю, Плотіну і Спінозі [див. 16, 5-18].
Називав він себе письменником-самоуком. Він багато працював, аби сягнути вершин професійної майстерності; і він досягнув успіху: у нього зявилося відчуття, що він став чутливий, наче фотоплівка, та з допомогою уяви міг з кожного, з ким звела його доля, створити достеменний образ. Його захоплювало експериментувати в літературі. Він намагався писати без всяких мудрувань, цілком вкладаючись в традиційні форми і, будучи прекрасним оповідачем, умів «мислити сюжетом». Йому було про що розповісти і йому було цікаво оповідати [8, 352].
Говорячи про своє стремління до довершеності, Моем назвав два жанри, в яких надіявся її досягнути, - роман і оповідання.
В основі його романів лежить добре побудований сюжет, всі частини його пропорційні. Їх характерною рисою є стислість і простота. Вони написані без афектації, в них немає складних конструкцій, вишуканих порівнянь і епітетів. Досвід драматурга дозволив йому оцінити переваги швидкого розвитку сюжету і зробити роман живим і динамічним.
Критика його субєктивна, але це компенсує ідеальний смак, глибокий розум, тонка іронія, широта підходу. Моем цікавий і захоплюючий у будь-якому жанрі. Мистецтво і етику він сприймає в їх єдності. Естетичне переживання має цінність лише в тому випадку, якщо воно впливає на природу людини і таким чином викликає в ній активне ставлення до життя. Ідея «мистецтво для мистецтва» не має сенсу [див. 10, 9].
Моем завжди холоднокровний, інколи трохи іронічний, має звичку називати речі своїми іменами. Зрадник для нього завжди зрадник, незалежно від того, свої чи чужі користуються плодами його підлості, точно так само він завжди з теплом говорить про людську любов, не зважаючи на те, чи достойні люди переживають це відчуття [див. 17, 7].
Письменник називав себе войовничим песимістом, котрий живе у світі, що «котиться в прірву». Це чимало пояснює в його творчості. Трагізм світовідчуття присутній у багатьох його творах, однак герої Моема знаходять в собі сили протистояти долі, шукають вихід зі стану «людського рабства», млявості буття [8, 353].
Для своїх творів Моем обирає цікаві життєві випадки, оригінальні ситуації, незвичайні психологічні проблеми, освітлює їх у сенсаційному дусі [див. 10, 14]. В цьому сенсі показовим є його роман «Місяць і гріш», в якому він під імям Чарлза Стрікленда зображує французького художника Гогена [див. 10, 14]. Вибравши зовнішні факти життя Гогена - несподівана відмова в зрілому віці від солідної посади заради заняття живописом, відїзд на Таїті - Моем по-своєму інтерпретує його образ.
Закоханий в мистецтво, в красу, Моем був далекий від їх естетської абсолютизації. Часто звертається у художніх творах до цього мотиву. В романі «Колись і тепер» письменник порушує проблему свободи особистості.
В книзі «Підводячи підсумки» письменник зауважує, що цінність мистецтва пізнається через результат. Якщо воно може приносити лише задоволення, нехай навіть духовного плану, значення його невелике. Якщо воно втішає, це інша справа. Світ повний неминучого зла, і добре, якщо у людини є сховище, куди вона час від часу може сховатися, але не для того, щоб уникнути зла, а для того, щоб набратися нових сил і боротися зі злом більш наполегливо. Бо мистецтво, якщо суспільство хоче відносити його до великих цінностей життя, повинно вчити примиренності, терпимості, мудрості і великодушності [див. 22, 96]. Саме цьому вчать твори Моема - філософські романи, дотепні пєси, цікаві оповідання. І написані вони за висловлюванням Джона Голсуорсі у одній з передмов до збірки творів Моема заради великого блага і величі людини.
Моем стверджує, що справжнє мистецтво вороже суспільству взагалі, вільне від моральних норм. В мистецтві він бачив особливий світ, який протистоїть буржуазній буденності і благопристойній вульгарності. Стрікленд, наділений жахливим егоїзмом, добивається врешті-решт досконалості завдяки тому, що повністю сконцентровується на своїй творчості, нехтуючи всіма моральними обовязками. При цьому талант Стрікленда Моем розглядає як результат містичного натхнення, прирівнюючи творчий процес задоволенню інстинкту [див. 1, 132].
Художник творить, щоб звільняти свою душу. Творити для нього так природно, як воді текти зі схилу. Недарма художники називають свої творіння дітищами свого мозку і порівнюють муки творчості з родовими муками. Це щось органічне, що розвивається не тільки в мозку людини, але і в серці, в нервах, в крові, щось, що в силу творчого інстинкту виростає із досвіду, душевного і фізичного, і нарешті розпирає його з такою силою, що він повинен від нього позбавитися [див. 20, 36]. Що і відбувалося у випадку зі Стріклендом.
На думку автора особливість художника полягає в тому, що він чимось відрізняється від інших людей, а значить і світ, побудований ним, буде особливим. Ця особливість - найцінніша риса, якщо зображення ним свого власного світу, може зацікавити певну кількість людей своєю незвичністю, або багатством, або відповідністю їхнім поглядам.
Природа творчості, її таємниці постійно цікавили Моема. Його цікавило, який звязок між мораллю творця і плодами його діяльності, між генієм і злодійством. В тому, що це дві речі несумісні, як вважав Пушкін, Моем був не до кінця впевнений. Ці проблеми складають ідейний стержень самого роману. Це роман про трагічну долю геніального художника, про загадкову таємницю його особистості. Моем повертає слову «геній» його первинне значення - «демон», що є божественною, злою чи благодійною силою, яка визначає долю людини [див. 10, 22].
Роман досліджувався ще в дещо іншій тематичній площині. Гендерне питання, характер жіночих образів, ставлення до жінок героя а також самого автора вивчається на основі роману Чернишовою. У своїй статті вона описує характер стосунків між острівянками і білими чоловіками, стосунки Стрікленда з трьома героїнями, місіс Стрікленд, Бланш Струве, Ати [див. 30, 223-229].
В свій час рання радянська критика не схвалила ні письменника, ні його героя: так, літературна енциклопедія в статті про Моема в 1934 р. стверджувала, що перевиробництво інтелігенції з усіма наслідками відбилося в одному з найкращих романів Моема «Місяць і гріш», персонажі якого - декласуючі інтелігенти - підіймають безсилий бунт проти суспільства, бунт, що виражається у проголошенні права на антисоціальність, в анархічному індивідуалізмі, дуже далекому від розуміння справжніх причин тяжкого становища дрібнобуржуазної інтелігенції. Моем Сомерсет представляє ту групу дрібнобуржуазної інтелігенції, яка нездатна до боротьби з капіталізмом і так чи інакше примиряється з ним. Цієї ж лінії дотримувався потім критик Петро Палієвський, який написав, що книга була прийнята абсолютно серйозно, хоча нічим, крім неадекватності героя, не виділялася: ні він не розуміє, що з ним таке, ні інші не вправі цього запитати, якщо не хочуть потрапити в розряд тупих [див. 14].
Пізніше, у більш ліберальній атмосфері 1960-х рр., літературознавець Майя Тугушева зазначала, що через весь роман проходить протиставлення життя, цілком відданого мистецтву, і ситого, вульгарного, святенницького благополуччя міщанства. Коментуючи це трактування, критик Едварда Кузьміна спирається на назву книги: «гріш» відноситься скоріше до світу дружини, від якої втік художник заради живопису. А от «місяць» - не просто прекрасне, але щось незрозуміле, недосяжне, непідвладне низьким буденним законам, невідворотно захоплююче, притягальне для лунатиків. Недарма майже три чверті книги ніхто не розуміє, що сталося з колишнім рядовим біржовим маклером. Всім здається, що він одержимий бісом [див. 14].
Отже, сам письменник, як і його творчість, є досить неординарним явищем в літературі Англії. Думка критиків явно розходиться з думкою читачів, які з захопленням читали і продовжують читати його твори, хоч і спочатку вони сприймалися як одноденки.
Моем завжди був сучасним, незважаючи на те, що творче життя його тривало близько шістдесяти років. В своїх творах він порушує великі проблеми загальнолюдського і загальнофілософського плану. Головною темою творчості письменника є викриття лицемірства, разючої невідповідності між видимістю і дійсністю. Та найбільше підкуповує його манера написання - простота у читанні, зрозумілість, іронія і цинізм вдало поєднуються на сторінках творів майстра. Він не засуджує своїх героїв за їх вчинки, не повчає і не навязує своєї думки. Моем своєю холоднокровністю і деякою відстороненістю дає матеріал для роздумів, дає право читачеві самому сформувати своє бачення і ставлення до проблеми.
Думки критиків з приводу твору і головного героя різняться. Одні засуджують, звинувачують в аморальності, інші шукають пояснень. Проте в даному дослідженні Стрікленд не позиціонується як негативний герой. Він не є аморальним, а іншим. Він рішуча, яскрава, геніальна особистість, яка в силу обставин змушена була відстоювати право на самовираження, одягнувши маску грубої, егоїстичної і зверхньої людини. В будь-якому разі - твір не залишає байдужим, спонукає переглянути ставлення до багатьох аспектів життя.
1.2 Співвідношення матеріального й імматеріального в романі
Категорії матеріального й імматеріального (ідеального, духовного) є одними з важливих питань життя кожного. Перед мислячою людиною постає вибір: визначити для себе ключовими матеріальні чи ідеальні цінності, жити за матеріальними чи духовними законами, чинити з розрахунку чи по совісті?
Дослідженням понять матеріальності й імматеріальності займається філософія. Співвідношення цих двох філософських категорій являє собою складне питання, навколо якого не вщухають суперечки, питання про те, що первинне: дух чи матерія, ідеальне чи матеріальне? Від його вирішення залежить загальне розуміння буття, адже матеріальне й ідеальне є його межовими характеристиками. Іншими словами, крім матеріального й ідеального в бутті просто нічого немає.
В основі матеріальності лежить поняття матерії. Матерією називається все те, що розділене, що відособлене, що дає опір і завдяки цьому стає доступним для чуттєвого сприйняття. Відповідно, матеріальність світу означає те, що все в ньому поділено й існує тільки у вигляді безлічі окремих утворень [див. 28].
Разом з тим все те, що в цьому світі розділене і уособлене, знаходиться в ньому в своїй взаємозв'язаній єдності. Всі одиничні предмети опосередковують своє існування один з одним. Навколишній світ являє собою системну єдностей всіх своїх окремих утворень, чи то система небесних тіл, чи система живих організмів біосфери або система суспільства. Все в світі знаходиться в злагодженому стані, незважаючи на те, що все, здавалося б, розділене й уособлене [див. 28].
Імматеріальність світу і є феноменом системної єдності всього того, що роз'єднане і уособлене, є зворотною стороною матеріальності світу. Вся множинність складових світу окремих, відокремлених предметів існує тільки в своїй єдності один з одним. Така організованість і гармонія співіснування оточуючого світу одиничних предметів дає, з одного боку, визначення матеріальності, а з іншого - протилежне йому визначення імматеріальності [див. 28].
Людина завжди знаходилася в пошуку відповіді на питання: звідки вона, хто вона, який цей світ, що оточує її, як він впливає на її буття. Намагається зрозуміти суть свого «я», двоїсту природу (з одного боку тіло, з іншого - дух) особистості.
В ході розвитку різних філософських думок зявляються такі поняття, як «дух», «духовність», «духовне життя», «свідомість», «душа», «інтелект», «воля», «талант», «знання», що відносяться до імматеріального світу. Саме ці поняття наразі залишаються незрозумілими загадками людської природи. Навіть при сучасному розвитку наукового прогресу і новітніх технологій людство не має відповіді на такі питання: що таке душа? У чому сутність духовності? Як формується людська психіка? Що нею керує? Як можна пояснити природу свідомості? Чи можна вважати духовність частиною ідеального світу?
Ідеальне у філософії - це не матеріальне. Ідеальний світ - це світ ідей, відповідно до поглядів Платона. В той час як матеріальний світ - це світ чуттєвих речей. Ідеї існують об'єктивно, незалежно від людини. Місце перебування ідей - це далекі, наднебесні місця. Це умоглядна, безтілесна суть, яку можна осягнути тільки розумом. Світ ідей існує ізольовано від світу речей і існує вічно.
Духовність - це внутрішній світ людини. Це явище, яке не можливо побачити чи відчути на дотик. А отже, воно є прямим проявом імматеріального світу. Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворчих дій, які сприяють проявам духу. Історично саме релігія поширювала духовні практики, але духовність не обовязково релігійна. Духовність може бути не повязана з традиційною моральністю. Духовність - не всяка творчість, а лише творчість на рівні фундаментальних перетворень [див. 4].
Поняття духовності нерозривно повязане з поняттям духу. Лише людському духу властива духовність. Він є імматеріальною сутністю людини, яка керує її життям. Проте не варто ототожнювати поняття духу лише з людиною.
Дух - це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.
Прояв духу не залежить від місця, часу, цивілізаційної чи культурної приналежності. І є лиш одне застереження - це місце чи час мають бути готові до проявів духу. Дух живе, де хоче, і здійснює одухотворення [див. 4].
Одним з найвідоміших мислителів, що намагалися пояснити подвійну природу людини був Гегель. У своїй праці «Феноменологія духу» він писав, що у вченні про поняття біосфери людина розглядається як біологічна істота. Однак тіло людини - це лише матеріальна основа, яка служить вмістилищем його духу. Справжня сутність людини полягає в його духовному змісті.
Формування духу людей відбувається в процесі їх взаємодії з навколишнім світом. Загальна властивість тваринного світу - здатність до активного чуттєвого сприйняття предметів навколишньої природи - служить тим каналом, через який в кожну людину надходять різноманітні відчуття. З таких первинних відчуттів утворюється вся подальша сутність людського духу [див. 3].
Сама взаємодія людини з навколишнім світом містить у своєму інтенсивному розвитку три щаблі. Згідно з цим в кожному існують такі формоутворення духу:
. Неусвідомлена чуттєва єдність із зовнішнім світом дає наявність душі.
. Усвідомлене людиною протиставлення свого «я» зовнішньому світу дає наявність свідомості.
. Людська усвідомлена змістовна єдність з навколишнім світом проявляється, власне, як дух, який виступає в двох формах:
а) теоретичної діяльності - як інтелект,
б) практичної діяльності - як воля.
Всі зазначені формоутворення складають єдиний дух людський як такий.
Кожний з цих елементів є надзвичайно складними і глибокими поняттями, розуміння яких викликало завжди контраверсійні думки.
Свідомість - це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачення результатів останньої. Свідомість людини - складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.
Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою [див. 25].
Щоб подолати утворену протилежність із зовнішнім світом, свідоме Я повинно створити свій власний зв'язок з ним, відмінний від того, який властивий душі. Самі по собі відчуття предметів зовнішнього світу як надходили, так і продовжують надходити в арсенал душі, але для того щоб тепер вони стали також і надбанням свідомого Я, йому потрібно ввести їх в свої власні форми: а) звернути на чуттєвий предмет свою увагу, б) зберегти його образ, в) присвоїти йому ім'я і т.д. Тільки діючи таким активним, творчим чином, власне Я здатне наповнити себе своїм власним змістом - знаннями, і через це стати справжньою свідомістю.
Така творча діяльність власного Я називається пізнанням. В ході пізнання набуваються знання про навколишній світ, якими наповнюємо самих себе, свою свідомість. Знання стають власним змістом власного Я, завдяки яким воно робиться свідомим. Пізнання, отже, - це спосіб існування свідомості. Поза, крім діяльності пізнання, свідомості не існує. Свідомість виробляє знання і складається з них: con-sciences [див. 28].
Ще одною формою духу, яка проявляється в теоретичній, практичній діяльності є інтелект. Це сукупність розумових здібностей. Також здатність пізнавати і вирішувати проблеми. Людина застосовує інтелект для обробки наявної інформації, наприклад, з метою побудови або вдосконалення розуміння, позиції, стратегії, методу, правила, комбінації, відношення, пояснення, рішення, плану чи цілі.
Інтелект пов'язаний з іншими внутрішніми властивостями людини, такими як сприйняття, пам'ять, мова, уява, самосвідомість, самоконтроль, характер, володіння тілом, творчість, інтуїція.
Інтелект найчастіше спрямовується на вирішення питань облаштування побуту і відпочинку, професійну діяльність, міжособистісні стосунки та самовдосконалення.
В повсякденному житті в сучасної розвинутої людини інтелект також проявляє себе у вигляді внутрішніх відчуттів і образів мислення, таких як відчуття реальності, часу, простору, себе, ритму, відповідальності, гумору, ситуації, прекрасного, небезпеки, захищеності, такту, комфорту, міри, справедливості, довіри, свободи, поваги, власної гідності та інших, і у вигляді аналітичного, образного, практичного, абстрактного, тактичного або стратегічного образу мислення [див. 11].
Іншою формою духу, яка проявляється в практичній діяльності, є воля. Вона так само є досить неоднозначним поняттям. Загалом воля - феномен регуляції суб'єктом своєї діяльності та поведінки, що забезпечує формування цілей і концентрацію внутрішніх зусиль на їх досягнення.
В ході теоретичної діяльності людина пізнає поняття оточуючих її предметів. Завдяки внесеним в поняття змінам мислення людини створює різні проекти й плани щодо перетворення даних предметів. Ось ця різниця між тим, яким предмет був пізнаний у своїй реальності, і тими змінами, які мислення вносить в це поняття, стає підставою для прояву волі людини, її практичної діяльності.
В ході практичної діяльності людина перетворює продукти своєї інтелектуальної творчості в життя. Воля - це практична діяльність людини, опосередкована її думкою. Бездумної і бездієвої волі не буває.
Оскільки мислення вільне, при прояві волі людина також внутрішньо вільна у виборі того, що їй належить робити. У словах «Я сам!» виражений основний принцип прояву волі людини. Але одна справа - потенційна наявність свободи волі і зовсім інша - сам процес її реалізації на ділі.
Людина має свободу у виборі, проте, на жаль, не завжди реалізовує дану можливість. Вона підкоряється суспільним обставинам, обмежуючи таким чином свою волю. Відмовляється від планів, підпорядковуючись навязаним установкам.
У романі Моем розповідає про той випадок, коли людина все таки наважилася реалізувати свою свободу, і врешті-решт добивається успіху. Яскравим прикладом прояву волі є протест Стрікленда проти правил, за якими він жив досить довгий час, пригнічуючи в собі мрію писати. Цей протест проявляється у повному ігнорування суспільної думки, відмовою від елементарного комфорту, сімї, помірного і забезпеченого майбутнього. Ризик втратити все зупиняє людину, і страх сковує її волю. Проте на прикладі щасливої долі Стрікленда, можна побачити, що досягнення гармонії в собі варте того, щоб ризикнути.
Ще одним важливим фактором є поняття душі, яке властиве філософії, релігії та психології. Згідно з багатьма ідеалістичними, дуалістичними філософськими напрямками і релігійними течіями, душа - безсмертна субстанція, нематеріальна сутність, в якій виражена божественна природа людини, що дає початок і обумовлює життя, здатність відчуття, мислення, свідомості, почуттів і волі, яка протиставляється тілу.
У релігійних та ідеалістичних уявленнях душа - нематеріальний початок життя, іноді протиставляється тілу; безтілесна сутність, яка залишається після смерті людини.
У традиційній психології - сукупність психічних явищ, переживань, основа психічного життя людини. Внутрішній, психічний світ [див. 5].
Душа - це екзистуюча істина матерії, яка є особливим її характером. Вона полягає у чуттєвому сприйняті дійсності. Це бездонна шахта, в яку спрямовуються несвідомо сприйняті відчуття. Людина ніколи не може знати, скільки відчуттів вона дійсно має в глибині самої себе, скільки всього бачила, чула, відчувала, пробувала, сприймала дотиком. Але все це надходить в глибину її душі і зберігається в ній. Нейроспеціалісти стверджують, що у людини в процесі мислення задіяно тільки 5% обсягу мозку. Виходячи з цих цифр, можна припустити, що решта 95% задіяні на сприйняття і переробку тієї безодні відчуттів, яка накопичується в кожному за все життя [див. 28].
Душа кожної людини містить в собі певну міру індивідуальних природних якостей: природних задатків, темпераменту, характеру.
Під природними задатками слід розуміти сукупність тих якостей людини, які дані їй від народження, на відміну від усіх тих знань і вмінь, які вона набуває в процесі свого життя. До природних задатків належать талант і геніальність. Обидва слова висловлюють певну схильність, яку душа людина отримує від природи.
Душа неповторна. Відчуття миттєві і конкретні. Вони завжди належать конкретно тій або іншій людині, на відміну, наприклад, від слів, які володіють однаковим значенням для всіх людей. В силу такої скороминущості та адресної конкретності сприйнятих відчуттів в кожному міститься своя унікальна безодня відчуттів, накопичених за все життя.
Крім того, душа також, в силу своїх природних якостей, проявляє своє власне ставлення до відчуттів, визначаючи їх значення для самої себе. Тому один і той же зміст відчуттів може сприйматися різними людьми по-різному.
Окремо від інших можна розглядати душу митця. Вона відрізняється унікальним сприйняттям і баченням обєктивної дійсності. Творчі люди мають неординарне творче враження від оточуючого середовища, яке завдяки задаткам, таланту виражають в живописі, музиці, літературі, скульптурі. Посередництвом матеріальних речей митець має змогу продемонструвати все багатство своєї імматеріальної душі.
Важливо зрозуміти те, що в першу чергу в мистецтві головним є внутрішнє наповнення митця. Другорядним вже є форма вираження. Хоча досить часто зміст нівелюється і форма займає пріоритетне місце. Що і відбулося у випадку з головним героєм твору. Люди з оточення Стрікленда не здатні були відчути за незрозумілим, інколи потворним живописом ту глибину змісту, дивне і зовсім нове, вражаюче сприйняття звичайних речей, певну таємницю всесвіту, яку вдалося пізнати герою.
Ніхто остаточно довести чи спростувати факт існування імматеріальної душі не може. Наразі залишається вибір за кожним - вірити чи ні. Але часто складно пояснити багато речей в цьому світі, якщо відкинути існування душі.
До таких речей відноситься і мистецтво. Його неможливо пояснити матеріальними розрахунками, законами фізики чи хімії, біологічними закономірностями і звязками. Дух як поєднання свідомості, волі, душі та інтелекту, - єдине джерело осягнення і творення мистецтва. Бути митцем - це унікальний дар, з яким людина народжується, проте часто не завжди здатна виявити його в собі, або просто ігнорує з різних причин.
Способи існування за матеріальними й ідеальними принципами дослідив і описав німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм.
Взагалі Фромм переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини - психічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. І людина, яка живе за принципом буття, досягає гармонії з собою і навколишнім світом [див. 30].
У книзі «Мати чи бути» Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство через суперечність цих двох способів існування - володіння та буття.
Модус буття має в якості своїх передумов незалежність, свободу і критичний розум. Його основна характерна риса - активність людини, але не в сенсі зовнішньої зайнятості, а в сенсі внутрішнього подвижництва, продуктивного використання ним своїх людських потенцій. Бути активним - значить дати проявитися своїм здібностям, таланту, всьому багатству людських можливостей, якими, хоч і різною мірою, наділена, на думку Е. Фромма, людина.
Бути - це значить оновлюватися, рости, виливатися, вириватися зі стін свого ізольованого «я», відчувати глибокий інтерес, пристрасно прагнути до чогось, віддавати. Е. Фромм підкреслював, що володіння і буття не є якісь окремі якості людини. Вони - два основних способи існування, два різних види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різних структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить.
Спочатку в житті Стрікленда переважав модус володіння. Він був простим, посереднім і пересічним громадянином. Та коли відбулася зміна орієнтирів на модус буття, життя почало змінюватися, в результаті чого головний герой зміг реалізувати себе як геніальна особистість.
Набувати, володіти і отримувати прибуток - ось священні і невід'ємні права індивіда в індустріальному суспільстві. Норми, відповідно до яких воно функціонує, формують також і характер його членів («соціальний характер»). В індустріальному суспільстві такими нормами є прагнення здобувати власність, зберігати її і примножувати, тобто отримувати прибуток. Володіння власністю стає предметом захоплення і заздрості.
При орієнтації на володіння немає живого зв'язку між особою і тим, чим вона володіє. І об'єкт володіння, і індивід перетворилися на речі. І індивід володіє об'єктом, і об'єкт має владу над ним. Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого, продуктивного процесу між суб'єктом і об'єктом, він перетворює на речі і суб'єкт, і об'єкт. Зв'язок між ними смертоносний, а не життєдайний [див. 30].
В житті за принципом володіння людина змушена відмовлятися від більшості своїх справжніх сокровенних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю і бажання, і навіть почуття, які їй не властиві, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів. Суспільству і сім'ї як його психосоціальному посереднику доводиться вирішувати важке завдання: як зламати волю людини, приховавши це від неї? В результаті складного процесу навіювання певних ідей і доктрин, за допомогою різного роду винагород і покарань і відповідної ідеології суспільство вирішує це завдання в цілому настільки успішно, що більшість людей вірять в те, що вони діють з власної волі, не усвідомлюючи того, що ця воля їм нав'язана і що суспільство вміло нею маніпулює [див. 30].
Життя Стрікленда проходило саме по такій схемі. В нього були чітко визначені обовязки, які він мав беззаперечно виконувати. Щоб утримувати сімю на достойному рівні, він працював біржовим маклером - робота досить прибуткова. Про свої бажання та інтереси він ні з ким не ділився, бажаючи придушити, викорінити їх, адже вони суперечили інтересам його сімї. Власна дружина і діти навіть не підозрювали про талант їх батька і чоловіка.
Проте в житті героя наступає переломний момент, коли він не може більш опиратися тій внутрішній силі. Це докорінно змінює його життя. Він заявляє про своє власне «я», ідучи проти суспільства. Герой зумів зупинити всі маніпуляції і будувати життя відповідно власній волі і бажанням.
Негативним у модусі володіння є те, що він породжує прагнення до влади - фактично потребу в ній. Щоб керувати людьми, потрібна влада для подолання їх опору. Щоб встановити контроль над приватною власністю, необхідна влада, адже потрібно захищати цю власність від тих, хто прагне відняти її, бо ніхто ніколи не може задовольнятися тим, що має; прагнення володіти приватною власністю породжує прагнення застосовувати насильство для того, щоб таємно або явно грабувати інших. При установці на володіння щастя полягає в перевазі над іншими, у владі над ними і в кінцевому рахунку в здатності захоплювати, грабувати, вбивати. При установці на буття щастя полягає в любові, турботі про інших, самопожертві [див. 30].
Проте з іншого боку, саме людське існування вимагає, щоб людина зберігала певні речі, доглядала і користувалася ними. Це відноситься до тіла, їжі, житла, одягу, а також до знарядь виробництва, необхідних для задоволення потреб. Таку форму володіння можна назвати екзистенціальним володінням, тому що воно корениться в самих умовах людського існування. Воно являє собою раціонально зумовлене прагнення до самозбереження - на відміну від характерологічного володіння, пристрасного бажання утримати і зберегти, про яке йшла мова до цих пір, і яке не є вродженим, а виникло в результаті впливу соціальних умов на людський вид [див. 30].
Отже, в житті за принципом володіння людина розчиняється як особистість в суспільстві, яке дає можливість набувати, примножувати і володіти матеріальними речами. Вона стає агресивною і ворожою, живучи в страху втратити те, чим володіє, в інших бачить лише ворогів, які хочуть відібрати в неї її власність. Проте, не можна повністю вважати даний спосіб негативним, з іншого боку, принципи екзистенціального володіння повинні бути властиві людині для самозбереження.
На противагу модусу володіння Фромм ставить модус буття, який зустрічається набагато рідше.
Модус буття має в якості своїх передумов незалежність, свободу та наявність критичного розуму. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських потенцій. Бути активним - значить дати проявитися своїм здібностям, таланту, всьому багатству людських можливостей, якими - хоч і різною мірою - наділена кожна людина. Це означає оновлюватися, рости, виливатися, любити, вирватися зі стін свого ізольованого «я», відчувати глибокий інтерес, пристрасно прагнути до чого-небудь, віддавати.
Лише в міру того, як людина починає відмовлятися від володіння, тобто небуття, а значить, перестає пов'язувати свою безпеку і почуття ідентичності з тим, що має, і триматися за свою власність, може виникнути новий спосіб існування - буття. «Бути» - означає стати незаповненим і вільним.
Проте більшість людей вважають, що відмовитися від своєї орієнтації на володіння занадто важко, будь-яка спроба зробити це викличе у них сильне занепокоєння, начебто вони втратили все, що давало їм відчуття безпеки, ніби їх, які не вміють плавати, кинули в бурхливе море. Вони не розуміють, що, позбавившись опори, якою являється для них їхня власність, вони почнуть покладатися на свої власні сили і ходити на власних ногах. Те, що їх утримує, - це ілюзія, ніби вони не можуть ходити самостійно, ніби вони впадуть, якщо не будуть спиратися на речі, якими вони володіють.
Буття означає здатність бути активним; пасивність виключає буття.
Продуктивна активність - це процес народження, створення чого-небудь і збереження зв'язку з тим, що створюєш. При цьому мається на увазі, що активність є проявом потенцій, що індивід і його діяльність єдині.
Продуктивна активність означає стан внутрішньої активності, вона не обов'язково пов'язана зі створенням твору мистецтва, чи наукової праці, або просто чогось корисного. Продуктивність - це орієнтація характеру, яка може бути властивою всім людським істотам, якщо тільки вони не емоційно збиткові. Продуктивні особистості оживляють все, чого б вони не торкнулися. Вони реалізують свої власні здібності і вселяють життя в інших.
Важливе значення принципу буття проявляється при зіставленні з видимістю. Якщо людина здається доброю, хоч її доброта - лише маска, що прикриває її прагнення експлуатувати інших людей; якщо вона представляється мужньою, в той час як є надзвичайно пихатою або, можливо, схильною до самогубства; якщо прикидається людиною, яка любить свою батьківщину, а насправді переслідує свої егоїстичні інтереси, то видимість, тобто відкрита поведінка, знаходиться в різкому протиріччі з реальними мотивами. Поведінка відрізняється від характеру. Структура характеру, справжня мотивація поведінки, складає реальне буття. Поведінка може частково відображати буття, але зазвичай вона служить своєрідною маскою, якою людина володіє і яку носить, переслідуючи якісь свої цілі. Біхевіоризм розглядає цю маску як достовірний науковий факт; справжнє ж проникнення в сутність людини зосереджено на її внутрішній реальності, яка, як правило, неусвідомлена і не може бути безпосередньо видима. Подібне розуміння буття як «зривання масок», за висловом Екхарта, знаходиться в центрі вчення Спінози і становить суть фундаментального відкриття Фрейда [див. 30].
Явище «зривання масок» є важливим у розгляді характеру головного героя. Таку маску, як і інші, носив Стрікленд. Вона була сірою і нудною, саме таким він здавався оточуючим. Грати цю роль для нього самого було нудно, ніякого задоволення він не отримував, просто існував без будь-яких емоцій і глибоких почуттів. Проте, на відміну від інших, Стрікленду вдалося припинити цей театр. Він просто став тим, ким був по своїй суті.
Отже, повертаючись до основної тези: буття відноситься до реальної, а не до спотвореної, ілюзорної картини життя. У цьому сенсі будь-яка спроба розширити сферу буття означає більш глибоке проникнення в реальну сутність самого себе, інших і оточуючого світу.
Звичайно, дуже просто не йти вперед, залишатися на одному і тому ж місці, не прогресувати, іншими словами, у всьому покладатися на вже наявне, що дає відчуття повної безпеки. Люди бояться зробити крок у невідоме і, відповідно, уникають цього. Тільки старе, випробуване безпечне. Кожен новий крок таїть в собі небезпеку невдачі, і це є однією з причин того, чому люди так бояться свободи.
Коли людина воліє бути, а не мати, вона не відчуває тривоги і невпевненості, що породжуються страхом втратити те, що маєш. Якщо я - це те, що я є, а не те, що я маю, ніхто не в силах загрожувати моїй безпеці і позбавити мене почуття ідентичності. Центр єства знаходиться в самому собі; здібності бути і реалізувати свої сутнісні сили - це складові частини структури характеру, і вони залежать від самого себе. Все це вірно за умови природного плину життя і, зрозуміло, не відноситься до таких непередбачених обставин, як раптова хвороба, лихо або інші суворі випробування. На відміну від володіння, яке поступово зменшується з використанням тих речей, на які воно опирається, буття має тенденцію до збільшення в процесі його реалізації (в Біблії символом цього парадоксу є «неопалима купина», яка горить, але не згорає.) Всі найважливіші потенції, такі, як здатність мислити і любити, здатність до художньої чи інтелектуальної творчості, зростають впродовж життя. Все, що витрачається, не пропадає, і, навпаки, зникає те, що люди намагаються зберегти. Єдина загроза безпеці при установці на буття таїться в самому собі: це недостатньо сильна віра в життя і свої творчі можливості, тенденція до регресу; це притаманна лінь і готовність надати іншим право розпоряджатися своєю долею [див. 30].
Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. Саме імматеріальність є підставою існування духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Окремо від інших можна виділити дух митця, адже він є творцем, він має дар, талант, яким наділений далеко не кожний.
Душа митця завжди була і залишається чимось незрозумілим, нерозгаданим, таємничим. Митець по-своєму сприймає цей світ, бачить його дещо з особливої субєктивної позиції. Мистецтво - засіб матеріального вираження світу ідей і вражень митця. І осягнути його можна лише духом, бо раціональному поясненню воно не підлягає.
Тема мистецтва часто розкривається письменниками в їх творах. Не винятком став і Моем. В центрі його роману - митець, який бореться за самореалізацію і втілення свого таланту. І врешті-решт всі його намагання увінчуються успіхом.
РОЗДІЛ 2. ШЛЯХ ДО УСПІХУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕВОЛЮЦІЇ ДУХУ
2.1 Перший етап життя Стрікленда як модус володіння
моем матеріальне духовне роман
Як відомо, головний герой Чарлз Стрікленд за життя не мав слави, його картини вважалися непотребом, який ніхто купувати не хотів, більш того -брати задарма. Він жив у злиднях, часто недоїдав. Помер в страшних муках, всіма забутий. Ніякого успіху, здавалося, така людина не добилася в житті.
Розуміння успіху сучасним матеріальним суспільством дещо спотворилося. Стереотипом стало ствердження того, що успішна людина повинна бути реалізована в житті як особистість, отримати визнання оточуючих і нажити певні матеріальні блага. Останні і являються найвагомішим критерієм для визначення успішності. Проте успіх Стрікленда полягає зовсім в іншому: це не є слава, мільйонні статки, будинки по всьому світу, парки дорогих авто, це блага на духовному, ідеальному рівні.
Взагалі успіх - це позитивний результат діяльності, факт найвищого досягнення поставленої мети [див. 29]. Очевидним є те, що розуміння даного поняття є досить неоднозначним, і кожний сам визначає, що для нього є позитивним результатом, яким він чином відповідає поставленій меті.
У ході досягнення власної мети характер Стрікленда зазнав ряд змін. Умовно його життя можна поділити на три етапи, під час яких його особистість еволюціонувала. В результаті цього кардинально змінилися його як внутрішній так і зовнішній світ.
Перший етап життя - це період осмислення і формування мети. На даному етапі життя Стрікленда - це життя пересічного громадянина Англії, нічим не примітного і посереднього.
На початку твору головний герой - біржовий маклер, досить успішний і перспективний чоловік, який має щасливу сімю, чудовий будинок, стабільність, визнання суспільства і достаток.
З дитинства він був звичайним хлопцем. Закінчивши школу, Стрікленд вступив до контори біржового маклера. До одруження він жив, як всі молоді люди його оточення: потрохи грав на біржі, під час Дербі чи веслувальних перегонів, траплялося, втрачав два-три соверени (золота британська монета). У вільний час займався боксом, а на каміні в нього стояло фото місіс Лангтрі, відомої британської співачки і актриси кінця ХІХ початку ХХ століття, і Мері Андерсон, американської актриси театру. Він читав «Панч» і «Спортінг таймс». Ходив на танці в Хамспед *[див. 21, 143].
Сімя Стрікленда відносилася до середньостатистичних сімей середнього класу того часу. Місіс Стрікленд - його жінка - була досить приємною особою. Висока, повна, але не товста, років тридцяти семи, вона не виділялась красою, але смугляве її обличчя було приємним, загалом через добрі очі [див. c.15]. Темне волосся вона акуратно зачісувала, не зловживала косметикою і порівняно з іншими дамами виглядала простою і нештучною.
Пристрастю місіс Стрікленд були письменники. Вона вважала їх незвичайними людьми. Юність вона провела в провінції, і книги, які їй присилали зі столичної бібліотеки, полонили її не тільки своєю власною романтикою, але і романтикою Лондона. В неї була справжня пристрасть до читання, вона жила у вигаданому світі, користуючись свободою, якої не вистачало в повсякденному житті. Ввійшовши у середовище письменників, їй здалося, що вона потрапила на сцену, яку дотепер бачила лише із зали. Їй подобалося годувати їх сніданками. Місіс Стрікленд так їх ідеалізувала, що їй і справді здавалося, що, приймаючи їх у себе або провідуючи, вона живе іншим, піднесеним життям [див. 21, 16].
В домі Стріклендів завжди було дуже чисто і затишно. Всюди стояли квіти. Їжа була чудово зготована, стіл маленької артистичної їдальні - витончено сервірований. Обидві покоївки добре одягнені і милі [див. 21, 18]. Їдальня була прикрашена досить стримано, відповідно до хорошого смаку того часу. В кімнаті поєднувались білі та зелені кольори зі строгими лініями. В той час в Лондоні знайшлось би не менше пятисот їдалень, прикрашених в такому ж стилі - скромно, артистично і затишно [див. 21, 16].
Домашнім господарством займалася місіс Стрікленд і відразу кидалося в очі те, що вона була неперевершеною господинею. І, звичайно, неперевершеною матірю. Вітальню прикрашали фотографії її дітей. Син Роберт, хлопець років шістнадцяти, вчився в Регбі. У нього, як і в матері, був чистий лоб і гарні задумливі очі. Він справляв враження чистоплотного, здорового, звичайного юнака.
Доньці було чотирнадцять років. Її волосся, темне і густе, як у матері, хвилями спадало на плечі. І у неї обличчя було добре, а очі безтурботні. Загалом сама місіс Стрікленд казала, що вони більш схожі на неї ніж на Стрікленда [див. 21, 18].
Це звичайне життя звичайного громадянина, який дотримується принципів володіння, про які говорив Фромм. Стрікленд володіє хорошими статками, а отже хорошим становищем в суспільстві, володіє сімєю, будинком. Він пасивний, підкоряється визначеним нормам і не прагне до розвитку, через що виглядає нудним, мовчазним і нецікавим. Це звичайно вигідно його сімї, яка живе за його рахунок, нічого не роблячи. Це вигідно суспільству, на яке так вдало працює Стрікленд, платячи податки, активно споживаючи товари і послуги. Вигідно всім окрім нього самого.
Вперше про чоловіка в тексті автор згадує після одного з відомих сніданків місіс Стрікленд. Місіс Уотерфорд, одна з відомих на той час письменниць, зауважує те, що він спокійний чоловік, який анітрохи не цікавиться літературою і мистецтвом [див. 21, 16 -17].
Сама місіс Стрікленд дотримується такої ж думки. Навіть власна дружина, найближча здавалося б людина, не помічала в Стріклендові нічого, що могло його повязувати з мистецтвом. Для всіх він був звичайним громадянином, далеким від літератури, типовим біржовим маклером, з яким можна вмерти від нудьги. Проте, з іншого боку, він був хорошим і добрим чоловіком [див. 21, 18].
Місіс Стрікленд соромилася чоловіка і ніколи не знайомила його зі своїми друзями. В свою чергу і самому Стріклендові не подобалися усі ці світські заходи, він не підтримував дружину у її захопленні літературою і завжди намагався уникати подібних прийомів.
Він був чоловіком сорока років, далеко не красенем, але і не потворним. Риси його обличчя досить-таки правильні, але на диво великі, справляли невигідне враження. Поголене велике обличчя здавалося неприємно голим. Волосся в нього було руде, коротко підстрижене, очі не то сірі, не то голубі. Загалом він мав звичайнісіньку зовнішність. Він нічим не виділявся. Це був просто добродушний, нудний, чесний, звичайний чоловік. Можливо і деякі якості заслуговували похвали, але бажати спілкуватися з ним було неможливо. Він був нулем. Хай він добропорядний член суспільства, хороший чоловік і батько, чесний маклер, але витрачати на нього час не варто було [див. 21, 21]. Тут автор досить категоричний у своїх висновках. Проте не варто судити про людину так негативно, якщо вона нічим не виділяється з натовпу, її погляди і судження не є оригінальними. Це не дає право нікому принижувати її. Кожна людина унікальна, справа лише в тому, наскільки сильно ця унікальність проявляється: в одних вона чітко виражена в зовнішності, в діяльності, в поведінці, в інших - прихована і непомітна. Не варто ділити за даним критерієм людей на кращих і гірших. Всі люди рівні і мають право на гідність і повагу.
Підсумовуючи даний етап життя головного героя, варто зазначити, що Стрікленди були звичайною буржуазною сімєю. Мила привітна жінка з невинною пристрастю до другосортних письменників, досить нудний чоловік, який чесно виконує свої обовязки на тому самому місці, на яке його посадив Господь Бог, милі здорові діти. Важко зустріти більш пересічне поєднання. Досить цікаво описує їх автор. Він порівнює їх з блідими фігурами на шпалерах, які злилися з фоном, на відстані зовсім втратили свій вигляд, і сприймаються як приємні для очей мазки. В них була розмитість, характерна людям, які являються частиною соціального організму, існують лише в ньому і завдяки йому. Ці люди нагадують клітини в тканинах людського організму, необхідні, але поки вони здорові, непомітні. В них не було нічого такого, що могло привернути увагу допитливого [див. 21, 26].
Здавалося, що їхнє життя плине тихо, мирно, нічим не забруднене і наповнене змістом завдяки дітям. Автор робить навіть власні прогнози щодо майбутнього Стріклендів: вони доживуть до глибокої старості, побачать своїх дітей зрілими людьми, син їх одружиться, як і належить, на хорошій дівчині, майбутній матері здорових дітей, дочка вийде заміж за красивого молодого хлопця, більш всього військового, і ось в похилих літах, оплакані внуками вони відійдуть у вічність, проживши щасливе і небезкорисне життя [див. 21, 27].
Таким Стрікленд виглядав на першому етапі життя - передбачуваним і нудним, одним із мільйонів. Він мислив згідно із принципом «володіти»: його метою було здобуття і накопичення обєктів володіння, утримання їх у власності, що робило його залежним від тих же обєктів. Поняття свободи було для нього чужим. Необхідність дотримання суспільних норм і правил, потрібних для накопичення суспільних благ, позбавляла його можливості на самовираження, утвердження власної особистості, робила сірим, пасивним, нездатним відстояти власне «я».
2.2 Виклик матеріальному суспільству на шляху до успіху
Початковим етапом нового життя стало те, що Стрікленд пішов із сімї. З цього моменту починається його інше життя. Процес еволюції його духу вже давно розпочався, і він перейшов до конкретних дій для реалізації свого власного «я», звільнення від гніту суспільства. Він все-таки наважився повстати проти всіх. Другий етап життя - це етап пошуку шляхів, методів, можливостей здійснення мети. Метою чоловіка було виразити все те, що рветься на волю з його нутра, засобом втілення якої він обрав живопис.
Стрікленда гостро критикують і звинувачують в тому, що він покинув сімю без засобів до існування, адже він один заробляв гроші, так як жінці було непристойно працювати в той час. Проте варто спочатку зауважити, що для його дружини, яка жила повність літературою, господарством, дітьми, чоловік був лише засобом матеріального існування. Вона соромилася показати його на людях, їхні діти також жили кожен своїм життям. Очевидно, що ніхто не цікавився тим, чим він жив. Ніхто не хотів побачити його істинний внутрішній світ. Нікому не було діла до його бажань і мрій. В сімї він був чужою людиною, яка просто заробляла і приносила гроші. Ніхто і не помітив, як десь там у його свідомості зародився план, який він довгий час виношував і обдумував. План про те, як стати художником, як реалізувати мрію дитинства, яку він все життя зберігав десь там, глибоко в душі.
До певного часу Стрікленд успішно грав свою соціальну роль, ховаючись за маскою звичайного комерсанта, і його сімя, як і інші, не розгледіли його природного потенціалу і потягу до мистецтва. Це не лише було проблемою даної сімї, це є взагалі проблемою суспільства. Люди все життя грають свої соціальні ролі, часто змінюючи їх відповідно до віку, статусу, вимог часу. Такими є закони життя у соціумі. Стрікленд був чоловіком, який кинув виклик цим усталеним порядкам і почав діяти згідно із власними прагненнями.
Зміни у зовнішності, поведінці, навколишньому середовищі були помітні зразу ж, при першій зустрічі зі Стріклендом в Парижі. Попри всі звинувачення у зраді, плітки про розкішні апартаменти, в яких він проживає з коханкою, автор зображує його самого в обідраному дешевому готелі. «Готель де бельж» знаходився не в досить респектабельному районі. На вулиці було повно дрібних крамарів, які торгували на потребу покупців-бідняків. Вивіска «Готель де бельж» прикрашала високу будівлю, яка не ремонтувалася роками і до того обшарпалася, що будинки по обидві її сторони виглядали чистими і ошатними. Брудні вікна, здавалося, ніколи не відчинялися [див. 21, 38]. Важко було уявити Стрікленда в даному середовищі, знаючи ті умови, до яких він звик.
Його кімната була тісна, битком набита меблями в стилі, який французи називають стилем Луї-Філіпа. Широке деревяне ліжко, прикрите червоним покривалом, великий гардероб, круглий стіл, крихітна раковина і два стільці, оббиті червоним репсом [див. 21, 39]. Все брудне і обшарпане. Сам же Стрікленд здавався ще більшим, ніж в перший раз. Він не голився вже декілька днів, і на ньому була поношена куртка і мішкуваті брюки. Руки нечисті, обличчя з рижою щетиною на підборідді, з маленькими очима і великим задертим носом, грубе і неотесане [див. 21, 46]. Колись удома в елегантному костюмі Стрікленд був не в своїй тарілці, а тепер, неохайний і нечесаний, він явно почувався просто чудово.
Особливо вражає поведінка головного героя. З люблячого і доброго чоловіка він перетворився на цинічного, байдужого і жорстокого мужлана. На всі репліки автора про страждання місіс Стрікленд, про невтішну долю дітей, які можуть опинитися на вулиці, про низький і нечоловічий вчинок - кидати сімю, Стрікленд відповідав спокійно, виважено і байдуже. Йому було все байдуже. Його не хвилювала доля жінки і дітей, яких він не любив, як він і сам признавався. Його не хвилювала думка громадськості, яка вважала його «свинею» і «кляла на всіх перехрестях».
Щоб звільнитися, потрібно було в першу чергу викинути з серця і життя все те, що тримало його в суспільстві. Йому було все байдуже, так само, як і всім було байдуже до нього. Суспільству, сімї, як уже зазначалося, було байдуже, чим жив Стрікленд. З тих пір він почав робити те, що вважав за потрібне, не зважаючи ні на що. Стрікленд почав займатися живописом, про що мріяв з дитинства. (Реалізувати цю мрію не вдалося в юності через те, що батько змусив його стати комерсантом, так-як мистецтво не являється прибутковою справою.) Стрікленд почав писати ще рік до того, як кинув сімю. І навіть відвідував вечірню художню школу [див. 21, 44]. До Парижа він приїхав, щоб навчитися писати, адже елементарно не мав ніяких навичок малювання. Його не хвилювало те, що йому вже сорок, що змінювати що-небудь в житті вже досить ризиковано. Йому було байдуже має він талант, чи ні, стане він великим художником, чи ні. Його це анітрохи не хвилювало. Він лише зазначив, що повинен писати, так як нічого не може з собою вдіяти. Коли людина падає в ріку, неважливо, добре вона плаває чи погано. Вона повинна вибратися із води, інакше - потоне [див. 21, 46].
В цих словах Стрікленда відчувалася справжня пристрасть. Вона захоплювала. Всередині у нього кипіла могутня сила, і, здавалося, що щось жорстоке і непобориме попри його волю володіло ним. Диявол вселився в цього чоловіка, диявол, який кожну хвилину міг розтерзати, згубити його [див. 21, 46].
Тепер постать Стрікленда захоплювала і важко було зупинити себе в бажанні спілкуватися з ним. Він був загадковим і непередбачуваним. Це повна протилежність того Стрікленда, який зявляється на початку твору.
Важко було розмовляти із Стріклендом. Він не був комунікабельною особою, насилу видавлював із себе слова, що здавалося, ніби вони не були для нього засобом спілкування зі світом. Про те, що в нього було на думці, можна було зрозуміти лише завдяки битим фразам, вульгарним вигукам і уривчастим жестам. Проте, хоч і нічого значущого він і не говорив, ніхто не посмів би назвати цього чоловіка нудним [див. 21, 47].
Кардинально змінюється зовнішність, поведінка, настрій, враження від даної особи і ставлення до неї. Зрозумілим є те, що Стрікленд, давши волю своїй пристрасті, наважившись стати тим, ким повинен бути, розкрився як особистість, звільнив свій характер, своє «я», яке був змушений приховувати всі попередні роки через натиск суспільства.
В цьому і проявляється успіх Стрікленда. Він зумів звільнитися від всього матеріального, людського і утвердити себе. Він став вільним. Це мало кому вдається, та і мало хто бажає. Адже людина залежна від оточення, в якому живе. Вона невільна. Мало кому вдається вижити поза суспільством. Тут людина реалізовується, отримує все необхідне для щасливого, за стандартними нормами, життя: сімю, освіту, дім, повагу, визнання, славу, роботу, турботу, захист, гарантії на майбутнє, гроші тощо.
Ще одним досить важливим моментом життя суспільства є влада, яку так необхідно відчувати людині, і яка в той же час сковує залізними ланцюгами і не дає вирватися до тієї примарної свободи. Людина, скоріш усього несвідомо, свою владу над іншими виміряє тим, як вони відносяться до її думки про них, і починає ненавидіти тих, які не піддаються її впливу [див. 21, 136]. Але у випадку зі Стріклендом все інакше. Його справді анітрохи не хвилювало, що про нього думають: умовності не мали над ним влади. Його егоїзм здатен був довести до божевілля. Проте це був здоровий егоїзм, який необхідний для самозбереження і самоідентифікації. Не можна його засуджувати за це. Він чинив правильно, адже будував своє щастя і йшов до своєї мети. Він був схожий на борця, який намазав тіло жиром, і це давало йому свободу, яка межувала зі святотатством [див. 10, 18].
Тут чітко проявляється зміна орієнтирів Стрікленда з принципу володіння на принцип буття, що все яскравіше проявляться з розвитком подій роману. Через пять років після першої зустрічі Стрікленд став кардинально іншою людиною. Еволюція його особистості чітко проявлялася у байдужому ставленні до матеріальних речей, до думки оточуючих, і все більш помітним ставала його внутрішня сила.
На даному етапі він вже досяг того, заради чого приїхав до Парижу - він писав. Проте це було лише проміжним пунктом на шляху до мети. Зовні він так само змінився: кошлата і нечесана рижа борода закривала більшу частину обличчя, і волосся на голові також було довге, але більше всього несхожим на попереднього Стрікленда його робила страшна худоба. Великий ніс ще різкіше випинався вперед, щоки запали, очі стали величезними. Запалі скроні здавалися ямами. Тіло нагадувало скелет. Сюртук той самий, що і пять років тому, рваний, в плямах, жахливо зношений, теліпався на ньому, як з чужого плеча [див. 21, 69]. Руки в нього були з відрощеними брудними нігтями, тільки шкіра та кості, проте великі і сильні. В цьому чоловікові відчувалася справжня непоясненна сила [див. 21, 70].
Коли закінчилась скромна сума, яку Стрікленд привіз з Лондона, він не впав у відчай. Картини його не продавалися, він і не старався їх продати. Стрікленд став гідом і знайомив лондонців з нічним життям Парижа. Довго він ходив по бульвару Мадлена, шукаючи клієнтів, і той чи інший раз вдавалося заробити кругленьку суму. Проте під кінець він дуже зносився, і його лахміття відлякувало туристів. Потім перекладав реклами патентованих ліків, які посилалися в Англію. Працював малярем. Проте, незважаючи ні на що, він не закинув своє мистецтво, просто перестав відвідувати студії і працював сам. Гроші на полотно і фарби в нього завжди знаходились. Працював він дуже важко.
У цьому ворожому світі Стрікленд став черствим, байдужим, інколи жорстоким. Його можна зрозуміти, адже по-іншому протистояти всьому світу було неможливо. Він не мав друзів, вони не були йому потрібні. Проте, незважаючи на це, знайшовся чоловік, якому Стрікленд був не байдужий, і який пізніше врятував його життя. Це був Дірк Струвер. Будучи жахливим художником, Дірк незвичайно тонко відчував мистецтво, і ходити з ним на виставки було справжньою насолодою. Він вмів тонко оцінити старих майстрів, але з живою симпатією ставився до сучасних художників. Швидко відкривав нові таланти і великодушно судив про них. Важко було зустріти людину з настільки вірним оком [див. 21, 62-63]. Саме Дірк перший розгледів в Стріклендові генія і постійно всім про це говорив. Коли Стрікленд важко захворів, він забрав його до себе додому і поставив на ноги.
В Марселі Стрікленд опустився на саме соціальне дно, ставши простим волоцюгою. Хоч саме в тому «нижчому» світі він знайшов багато друзів. Ті бродяги, не задумуючись, ділилися останньою копійкою з такими ж самими. В марсельський порт стікалися люди зі всього світу, але різноманітність національностей не слугувала перепоною добрій дружбі, всі вони відчували себе вільними громадянами єдиної країни - великої країни Кокейн (казкова країна розкоші, рівності, безтурботності) [див. 21, 159].
Це був окремий світ, де гроші й інші матеріальні речі не мали сенсу і влади. В цих людей не було нічого крім власної душі. Саме через це Стрікленд прижився серед них і вільно себе там почував, набагато краще, ніж у красивому будинку, постійно прикрашеному свіжими квітами, з гарно вбраними покоївками.
Проте Марсель був лише проміжним пунктом, де Стрікленд мав сісти на пароплав, щоб дібратися південних берегів. Адже він часто мріяв про загублений в безкрайньому морському просторі острів, де міг би мирно жити в затишній долині, серед невідомих дерев. Там би він знайшов те, що шукав [див. 21, 162].
Життя Стрікленда упродовж всіх цих років було безперервною боротьбою з різноманітними труднощами. Але багато того, чого боїться більшість людей, його не лякало. Він різко відрізнявся тим, що повністю нехтував комфортом, що якраз характерне саме для модусу «буття». З повною байдужістю жив в злиденній кімнатці, у нього не було потреби оточувати себе красивими речами. Він, напевно, і не помічав, які брудні в нього шпалери. Йому не потрібні були крісла, він надавав перевагу кухонній табуретці. Він їв з жадністю, але що їсти йому було байдуже; їжа для нього була лише засобом вгамування голоду, а коли її не було, він голодував. Злидні його не обтяжували, і він, як це не дивно, повністю жив життям духу [див. 21, 70].
Він відкинув ту матеріальну опору, про яку говорив Фромм, яка тримала його у клітці, і став активним у прояві своїх потенцій. Незалежність від суспільства, свобода від обовязків дали змогу йому рости і розвиватися, здобувати перемоги і добиватися свого. Ось в чому проявляється успішність.
Запорукою успіху Стрікленда можна вважати і те, що бажання займало в його житті дуже мало місця. Для нього воно було чимось другорядним і докучливим. Душа його рвалася в інші виміри. Він не відволікався на кохання, вважаючи це дармовою тратою часу. Звичайно, він знав дику пристрасть, і бажання час від часу рвало його плоть, вимагаючи шалених оргій чуттєвості, але він ненавидів цей інстинкт, який відбирав у нього владу над самим собою. Він ненавидів і ту, яка повинна була ділити з ним вакханалію пристрасті.
Він не був дотепний. Гумор його мав сардонічний характер. Жарти були в нього досить грубими. Він інколи змушував співрозмовника сміятися над тим, що говорив правду, але такий вид гумору діє тільки через те, на думку автора, що люди рідко говорять правду. І якщо б люди чули її частіше, то ніхто б не сміявся [див. 21, 147].
Він протистояв спокусі і не йшов на компроміси із суспільством, на які всі так охоче йдуть. Він не знав спокуси. Йому навіть ні разу не спала на думку можливість компромісу. В Парижі він жив більш одиноко, ніж відлюдник у Фівейській пустині. Він нічого не вимагав від людей, хіба лише щоб вони залишили його в спокої. Прагнучи досягнути цілі, він був готовий пожертвувати не тільки собою - на це здатна більшість, - а й іншими. Він був візіонером і одержимим. Стрікленд, на думку автора, був поганою людиною, але і великою також [див. 21, 146].
Стрікленд був іншим. Не розуміючи його особистості, суспільство вважало його жахливою, аморальною людиною. Він не знав співчуття. Почуття звичні для нормальної людини йому були нехарактерні, але звинувачувати його в цьому було так само безглуздо, як і звинувачувати тигра за дику жорстокість [див. 21, 106]. Стрікленд мав свою власну мораль. Це так звана «мораль» з маленької букви, яку Ніцше описує в своїй філософії. Вона є кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті. Інша «Мораль», з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей різними зовнішніми інститутами. Тому Мораль Ніцше відкидає як таку, яка йде проти людської суті, шкодить її творчому началу [див. 24]. Стрікленда суворо судять за принципами «Моралі» зовнішньої, яка є ворожою його сутності. А отже він має повне право нехтувати законами такої моралі і жити за принципами власної внутрішньої.
В Стріклендові відчувалася якась монументальна велич. В його очах була одухотворена чуттєвість. Від нього віяло первісністю, і в ньому була закладена частка тих темних сил, які греки втілювали а образах напівлюдей-напівтварин - сатира, фавна. Він був одержимий дияволом, але цей диявол не дух зла, бо він - первісна сила, яка існувала до добра і зла [див. 21, 93].
Немало значення для розуміння особистості героя мали його погляди як художника на мистецтво. Стрікленд від природи був не дуже розумний, і його погляди на мистецтво не відрізнялися самобутністю. Він ніколи не говорив про відомих художників-імпресіоністів, напевно через те, що він їх і не знав і картини їхні не бачив. Проте він мав жвавий інтерес до Брейгеля-старшого. Судячи з картин цього художника, йому, як і Стрікленду, ввижався якийсь особливий світ, який дивував його самого. Люди уявлялись йому потворними і комічними, життя - поєднанням комічних і підлих вчинків, вартих лише сміху. Проте гірко йому було над цим сміятися. Здавалося, що Брейгель засобами одного мистецтва намагається виразити те, що краще піддалося би вираженню засобами іншого. Він і Стрікленд хотіли вкласти в живопис ідеї, які більш пасували літературі [див. 21, 148].
Здавалося, що картини стануть розгадкою непростого характеру Стрікленда, розкриють його душу. Попри всю геніальність, про яку говорив Струве, першим відчуттям, яке викликали картини у автора, було гірке розчарування. Це було щось зовсім нове, і на перший погляд здавалося, що Стрікленд малює дуже погано. Форма предметів була спотворена, обличчя більші натуральної величини, що викликало відштовхувальне враження. Картини сприймались як карикатури. Все в цілому було схоже на якийсь незрозумілий, безглуздий фарс [див. 21, 140].
З іншого боку, картини змушували хвилюватися. Вони говорили про щось дуже важливе. В них була якась велич і нерозгадана таємниця, щось таке, що дратувало і хвилювало. Здавалося, що Стрікленд в матеріальних речах смутно розгледів якусь духовну сутність, сутність до того незвичну, що він міг лише в неясних символах натякати на неї. Точно серед хаосу всесвіту він віднайшов нову форму і в безсмертній душевній тузі невміло намагався її відтворити. В його картинах було видно мученицький дух, який прагне виразити себе і таким чином віднайти звільнення [див. 21, 140]. Здавалось, що він пізнав душу всесвіту і намагався її відтворити.
Він не мав інтересу до своїх картин, рідко кому їх показував. Причина полягала, ймовірно, в тому, що його цікавив лише процес писання картини, написання того, що він бачив. Йому життєво необхідно було писати, і зовсім байдужим був результат. Стрікленд ніколи не був ним задоволений, так як це було лише блідим і незначним образом, порівняно з тим, який являвся його духовному зору.
Ніякої матеріальної вигоди він не мав з живопису. Навпаки всі гроші, які вдавалося якимось чином роздобути, вкладав у картини. Йому ні до чого була слава, критика, влада, яку отримує митець, змушуючи людей хвилюватися і тремтіти від власних шедеврів. Він був злидарем, але успішним. Його полумяний мученицький дух прагнув цілі більш високої, ніж все те, що було сковане плоттю [див. 21, 73]. Не бачив перепон, проблеми всі долав, не покладаючи рук. Це був дійсно вольовий і вільний чоловік. І він неодмінно добивався того, чого прагнув. Він реалізував себе всупереч всьому. Це і є успіх.
Отже, другий етап, етап пошуку себе, створення конкретного образу мрії, формування мети і пошуку засобів, методів, шляхів реалізації всього запланованого був успішним для героя. Саме на другому етапі життя Стрікленд проявляє справжнього себе, без будь-яких масок. Завдяки відмові від життя за принципом володіння, ігноруючи матеріальні блага, комфорт, йому вдається реалізувати себе, проявити свій талант, дати волю внутрішній силі, яку так довго був змушений пригнічувати в собі. На другому етапі життя він постає зовсім іншою, якісно новою і неймовірно цікавою особистістю, на відміну від того, ким він був спочатку. Він був особливим, стояв осторонь суспільства. Одержимість диявольською силою, силою мистецтва, змушувала постійно писати, незважаючи ні на що. Своє власне, відмінне бачення цього світу він зображував на картинах, які дивували, захоплювали дух, відкривали звичайній людині таємницю всесвіту. Не варто його засуджувати за аморальність, адже жив він за принципами власної моралі, яка не суперечила його творчому началу, на відміну від моралі загальноприйнятої у суспільстві, і давала можливість творити і бути щасливим.
2.3 Утвердження успіху у втіленні мистецьких мрій буття
Третій період - це період втілення мрії, досягнення мети. Після довгих поневірянь Стрікленд опинився на Таїті. Саме там він створив картини, на яких тримається його слава. В цьому новому світі він знайшов багато елементів, необхідних для того, щоб його натхнення стало плідним. Зміст останніх картин дає уявлення про те, що він шукав. Здається, ніби в цьому далекому краї його дух, до тих пір безтілесно блукаючий по світу в пошуках спокою, нарешті знайшов плоть і кров. Там він знайшов себе [див. 21, 149].
Еволюція його характеру досягла нового рівня - з черствого, лайливого, грубого і аморального він став спокійним і мирним. Не можна сказати, що він став зразковим, турботливим, великодушним, але очевидним було те, що його душа знайшла спокій.
Можна виокремити три стадії становлення характеру Стрікленда: в Англії всім здавався люблячим чоловіком, чудовим батьком, але примітивною нудною особистістю. В період пошуків, боротьби за мрію він здавався жорстоким звіром, який ладен був віддати все і всіх у жертву задля поставленої мети, і в той же час був яскравою особистістю, справжньою знахідкою для допитливого. На Таїті його жорстокість зникає, так як він не має в ній ніякої потреби. Спокій і мир оселяються в його серці. Він має можливість постійно писати, не відволікаючись на такі тривіальні речі, як пошук грошей на ночівлю чи кусень хліба. Природа і тамтешні люди надихали його. Всі умови сприяли вивільненню його геніальності.
Стрікленд дібрався до Таїті через півроку після того, як покинув Марсель. Проїзд він свій заробив матроською службою на судні, яке здійснювало рейси між Оклендом і Сан-Франциско, і висадився на берег з етюдником, мольбертом і дюжиною полотен. У нього було декілька фунтів стерлінгів, які він заробив у Сіднеї. Висадившись на Таїті, він відразу відчув себе вдома. Коли він вперше побачив острів, він зрозумів, що це те саме місце, яке він шукав все життя. Було таке відчуття, ніби він був там раніше [див. 21, 168].
Так трапляється, що є люди, які народилися не там, де їм потрібно було. Випадковість закинула їх в той чи інший край, але вони все життя мучаться, сумують за невідомою вітчизною. Вони чужі в рідних краях. Чужинцями живуть вони серед родичів, чужинцями залишаються в рідних краях. Можливо саме це веде їх вдаль, на пошуки чогось постійного, чогось, що може привязати їх до себе. Можливо, якийсь глибокий атавізм гонить їх, вічних мандрівників, в краї, залишені їхніми предками давним-давно, в доісторичні часи. Трапляється, що людина ступає на ту землю, з якою вона повязана і розуміє, що це її дім, її вітчизна [див. 21, 169]. Можливо саме так і трапилося зі Стріклендом. В себе вдома в Англії він був посередністю, звичайним, нудним, нічим непримітним чоловіком. А на Таїті він став тим, ким був насправді - генієм.
Стрікленд поселився в маленькому будиночку в туземців за містом. Життя на острові не було насичене подіями. Спочатку він працював наглядачем у одного старого єврея. Та, попрацювавши два чи три місяці, він заробив грошей на фарби і полотно і зник. Він рідко зявлявся в Папееті [див. 21, 164], столиці Таїті. Декілька днів жив там, потім знову, якщо вдавалося заробити грошей, зникав [див. 21, 166].
Згодом Стрікленд оженився. Власниця готелю на імя Тіаре Джонсон, яка часто пригощала Стрікленда обідами, якось запропонувала йому оженитися на її родичці Аті. На перший погляд дивно, що він погодився, бо, знаючи характер Стрілкенда, йому не потрібен був ніхто. Проте аргументи Тіаре були досить розумними і переконливими, адже Ата мала гроші, землю, яка давала прибуток, і будинок в горах. Таким чином він би міг малювати скільки заманеться, ні про що не турбуючись.
Ата була чистокровною туземкою. Досить хороша дівчина років сімнадцяти. Мала гарну зовнішність. Їй дуже сподобався Стрікленд, хоч йому на той час було десь сорок сім років.
Будинок Ати, де Стрікленд прожив решту свого життя, розміщувався в восьми кілометрах від великої дороги, і добиратися до нього потрібно було по закрученій стежці, вкритій кронами пишних тропічних дерев. В цьому бунгало із непофарбованого дерева було лише дві кімнати, поруч під накриттям була влаштована кухня. Циновки, які слугували постіллю, і качалки на веранді були всіма меблями в будинку. Навколо росли банани, алігаторові груші і багато кокосових пальм. Кокосові горіхи - основний дохід тутешніх країв. Батько Ати насадив навколо своєї ділянки кротонові кущі, і тепер вони рясно росли, ніби огорожа із веселих святкових вогнів. Перед будинком височіло мангове дерево, а по краях багряні квіти двох зрощених тамариндів сперечалися із золотом кокосових горіхів [див. 21, 177].
Біля дому протікала річка. Траплялося, що в неї запливали косяки морської риби. Тоді туземці збігалися на берег, озброєні острогами, і з шумом і криком кидали їх в риб. Інколи Стрікленд ходив на мис, повертався звідти з омаром чи з повною корзиною рибок, яких Ата смажила в кокосовій олії. Вона готувала ще і страви із крупних земляних крабів, які попадалися під ноги всюди в тих краях. В горах росли дикі апельсини, Ата час від часу вирушала туди з жінками і приносила плоди. Коли спіли кокосові горіхи, родичі Ати вибирались на дерева і збивали вниз величезні зрілі плоди. Вони відкривали їх і розкладали на сонці сушитися. Потім вирізали копру і обмінювали на рис, мило, мясні консерви і трохи грошей.
Стрікленд писав картини, читав. Ата займалася господарством і дітьми. Часто, коли ставало темно, вони сиділи на веранді, курили і вдивлялися в ніч [див. 21, 178].
Ось саме таким спокійним і було життя Стрікленда на острові. Ніяких турбот, проблем, зобовязань, норм, правил. Повна свобода. А як гарно було навкруги. Природа там вражала. То були справді райські кущі. То було якесь свято фарб. Повітря пахуче і прохолодне. Важко передати словами враження від того місця. Стрікленд там жив, не думаючи про світ і світом забутий. На європейській погляд все це виглядало убого. Будинок наполовину розвалений і не дуже чистий. Стрікленд носив саме лише парео. Він мав скуйовджене волосся, рижу бороду, широкі волосаті груди. Ноги були збиті, всі в мозолях і подряпинах. Це свідчило про те, що він ходив босоніж. Одним словом він став справжнім туземцем [див. 21, 180]. Саме там, злившись з природою, він знайшов свободу. Там не потрібно було прикидатися, імітувати почуття, вдавати когось іншого. Там було все набагато простіше. Жорсткі правила матеріального суспільства тут не діяли. Люди жили за принципом обміну благами. Вони не мали великих матеріальних статків, а отже були вільними від почуття наживи, заздрості, влади. Вони лише працювали лише для того, щоб купити собі харчів і в більшій мірі насолоджувалися райською природою навколо. Стрікленд жив, споживаючи те, що давала йому земля.
Це кардинально інший світ у порівнянні з Лондоном. Сучасне розвинене місто зі всіма благами суспільства Стрікленд проміняв на місце, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Та саме там він почувався абсолютно щасливим, анітрохи не сумуючи за попереднім життям.
Особа Стрікленда особливо нікого не вразила на Таїті. Для тих людей він був просто жебраком без копійки за душею, який відрізнявся від інших лише тим, що малював якісь чудернацькі картини. І тільки через декілька років, коли на острів із Парижа і Берліна зїхались агенти великих торговців картинами, вони почали здогадуватися, що серед них жив незвичайний чоловік. Вони зрозуміли, що за безцінь могли купити полотно, яке коштувало згодом величезних грошей.
Там до нього відносилися не зі злобою, як в Англії, але зі співчуттям, мирилися зі всіма його витівками. Ці люди вважали його диваком, але вони звикли до таких людей. Вони вважали природнім те, що світ повний дивних людей, які здійснюють дивні вчинки. Вони розуміли, що людина - це не те, чим вона хоче бути, а те, чим вона не може не бути. В Англії і у Франції Стрікленд був недоречним, а там знаходилось місце для найрізноманітніших людей. Варто зазначити, що він не став більш добрим, менш егоїстичнішим чи грубим, але потрапив в сприятливіші умови. Якщо б він прожив там все своє життя, то, можливо, був би зовсім іншим, і доля його склалася б по-іншому [див. 21, 182].
Творчість Стрікленда по-різному оцінювали тамтешні люди. Мало кому вона подобались. Важко було зрозуміти, що на його картинах зображено, предмети були спотворені. Проте, з іншого боку, ці полотна викликали якісь дивні відчуття, які змушували тремтіти, в них можна було все-таки розгледіти якусь дивну красу [див. 21, 180].
Останні роки свого життя Стрікленд провів у муках. Він захворів на проказу. Хвороба відома з давніх-давен, але не перестає жахати і донині. Людина просто згниває заживо, бачачи як відпадають кінцівки, як спотворюється обличчя. Ззовні чоловік втрачає подобу людини і стає схожим на звіра, зсередини - всі його органи перетворюються на гнилу масу. В давнину, якщо дізнавалися, що чоловік хворий на проказу, його просто убивали. Не дивно, що місцеві туземці жахалися дому Стрікленда і Ати і близько не підходили до їх плантації. Можна лише захоплюватися мужністю Ати, яка не побажала кинути свого чоловіка і залишилася з ним до кінця.
Ставалося так, що Ата вночі спускалася в село і будила крамаря, щоб купити в нього саме необхідне. Вона знала, що на неї дивляться з не меншою відразою чим на Стрікленда, і як могла намагалася уникати зустрічі з людьми. [див. 21, 191].
Стрікленд прожив з хворобою десь чотири, пять років. За цей час навколо їхньої плантації все поросло кущами, ніхто на приходив збирати кокоси, і вони гнили на землі. Стежка заросла, і було дуже важко пробиратися до будинку, який захирів і став брудним. Це місце було домівкою страждання. Незважаючи ні на що, Стрікленд ніколи не жалівся на долю, ніколи не втрачав мужності. До самого кінця його дух залишався ясним і добрим, хоч і тіло згнивало. Страшний, спотворений шматок плоті, який залишився від Стрікленда, Аті допоміг поховати місцевий лікар. Так закінчилося життя геніального художника.
Проте перед смертю він встиг створити головну роботу свого життя. Це була картина на стінах кімнати. Розписи на стіні виглядали як казковий світ. Навколо був ліс, в якому гуляли оголені люди під деревами [див. 21, 194]. Це були райські кущі, Адам і Єва. Це був гімн красі людського тіла, чоловічого і жіночого, прославлення природи, величної, байдужої, спокусливої і жорстокої. Це був композиційно складний живопис, чудесний і таємничий. Дух захоплювало від відчуття безкінечності простору і нескінченності часу. Стрікленд написав дерева: кокосові пальми, баньяни, тамаринди, алігаторові груші - ніби в них є живий дух і таємниця. Фарби були добре знайомі, але в той же час дещо інші. В цих оголених людях відчувалася глина, з якої вони були створені, але була і в них іскра божества. То була людина у всій наготі первісних інстинктів [див. 21, 196].
Просто захоплювало дух. Відчуття, які виникали в серці, не піддавались ні розумінню, ні аналізу. Благоговійне захоплення наповнювало душу, захоплення людини, яка побачила створення світу. Це було щось величне, чуттєве, пристрасне, і в той же час жахаюче. Здавалось, це зроблено руками людини, яка проникла в приховані глибини природи і там відкрила таємниці - прекрасні і страшні. Руками людини, яка пізнала те, що людині пізнати не дозволено. Це було дещо первісне і жахливе. Щось нелюдське, прекрасне і безсоромне. Це було геніально [див. 21, 194].
Стрікленд нарешті повністю виразив те, що було в ньому. Працюючи в тишині, знаючи, що це остання можливість, він сказав все, що думав про життя, все, що розгадав в ньому. І, можливо, в цьому він знайшов умиротворення. Демон, який володів ним, був вигнаний, і разом із завершенням роботи, виснажливою підготовкою до якої було все його життя, спокій зійшов на його стражденну бунтівну душу. Він був готовий до смерті. Він виконав своє призначення.
Проте, на жаль, його magnum opus не став всезагальним надбанням. Будинок був спалений після його смерті, і побачити той шедевр вдалося лише лікарю і Аті. Важко зрозуміти, чому Стрікленд знищив свою геніальну картину. Скороденко вважав, що гордість, переконання в тому, що його творчість суспільство не зрозуміє, стали причиною такого вчинку. Але ж Стрікленду було байдуже на думку інших, його анітрохи не хвилювало, зрозуміють його творчість чи ні. Тому причина тут в іншому. Можливо, він, як завжди, втратив інтерес до вже намальованої картини, ймовірно, його цікавив лише процес написання, а не результат, і тому попросив її знищити, адже сенс її існування вичерпався.
Оглядаючи даний період життя Стрікленда, можна сказати, що він знайшов свій рай - райську природу, яку він безперестанку писав, мінімум людей навколо, жінку, яка прислуговувала і заробляла гроші, і добувала все необхідне. Комфорту він ніколи не прагнув і чудово обходився без нього. Йому залишалося лише насолоджуватися життям і ні про що не турбуватися.
Отже, підсумовуючи третій етап його життя, варто зазначити, що це був етап втілення мрій. Стрікленд нарешті знайшов своє місце на землі, де люди йому співчували, а не зневажали, допомагали, а не проклинали, та найголовніше - розуміли і сприймали таким, яким він був. Хоч і це йому було, здається, байдужим. Головне те, що він знайшов спокій, можливість писати, натхнення і зумів висловити все, що знаходилося в його свідомості. Життя за принципом модусу буття дало змогу йому звільнитися від тієї первісної сили, що не давала йому спокою упродовж життя. Він нарешті став повністю вільним від всього зайвого, він став тим, ким був по своїй суті. В цьому і полягав головний успіх його життя.
ВИСНОВКИ
Світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. В основі матеріальності лежить поняття матерії. Матеріальний світ - це світ чуттєвих речей. В той час як ідеальний світ - це світ ідей, які існують об'єктивно, незалежно від людини. Імматеріальний світ - це умоглядна, безтілесна суть, яку можна осягнути тільки розумом.
Способи існування за матеріальними й ідеальними принципами дослідив і описав німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм. У книзі «Мати чи бути» він аналізує суспільство через суперечність двох способів існування - володіння та буття. Модус буття орієнтується на світ ідей, на імматеріальність. Він має в якості своїх передумов незалежність, свободу і критичний розум. Його основна характерна риса - активність людини. Основними принципами модусу буття є продуктивне використання своїх потенцій, реалізація своїх здібностей, таланту, всього багатства людських можливостей. В основі ж модусу володіння лежить матеріальність, світ чуттєвих речей. Набувати, володіти і отримувати прибуток - ось його священні і невід'ємні закони. В житті за принципом володіння людина змушена відмовлятися від більшості своїх справжніх сокровенних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, почуття, які їй не властиві, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів.
Який принцип обрати - це досить важливе питання, яке постає перед кожним. Взагалі людина завжди знаходилася в пошуку відповідей на різноманітні запитання: звідки вона, хто вона, який цей світ, що оточує її, як він впливає на її буття. Завжди намагалася зрозуміти суть свого «я», двоїсту природу (з одного боку тіло, з іншого - дух) особистості. Навіть при сучасному розвитку наукового прогресу і новітніх технологій людство не має відповіді на такі питання: що таке душа? У чому сутність духовності? Як формується людська психіка? Що нею керує? Як можна пояснити природу свідомості? Чи можна вважати духовність частиною ідеального світу?
Духовність - це внутрішній світ людини. Це явище, яке не можливо побачити чи відчути на дотик. А отже, воно є прямим проявом імматеріального світу. Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворчих дій, які сприяють проявам духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Дух - це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.
Поняття духу і духовності як категорій імматеріальності є дуже важливими для розуміння сутності характеру головного героя одного з найбільш популярних романів Сомерсета Моема «Місяць і гріш». Природа творчості, її таємниці, звязок між мораллю творця і плодами його діяльності, між генієм і демоном - проблеми, які складають ідейний стержень роману. Це твір про долю геніального художника, про загадкову таємницю його особистості.
В центрі - постать митця, яка кинула виклик буржуазному суспільству з його матеріальними законами. Він рішуча, яскрава, геніальна особистість, яка в силу обставин змушена була виборювати право на самовираження, одягнувши маску грубої, егоїстичної і зверхньої людини.
Моем розглядає образ митця на основі ідеї розвитку його духу. Кожний крок до життя за принципом буття наближає героя до мети, увінчується успіхом і перемогою у боротьбі за свободу, мрію. Його метою було самовираження, реалізація всіх потенційних здібностей, вираження власного унікального світосприйняття. Внутрішня активність, сила волі, байдужість до матеріального комфорту, ігнорування суспільних моральних норм стають ключовими поняттями, які є запорукою успіху головного героя. У боротьбі матеріального й імматеріального перемагає світ нематеріальних благ. Саме в такому світі людина цінується за те, ким вона є, а не за те, що вона має. Вона не змушена підкорятися обставинам, моральним нормам, насадженим ззовні, які пригнічують її внутрішнє єство. Вона отримує свободу творити, реалізовуватися, чинити так, як вважає за потрібне. Вона здобуває внутрішню гармонію і щастя. А це і є запорукою успіху життя.
На шляху від модусу володіння до модусу буття характер Стрікленда зазнає ряд змін. Умовно його життя можна поділити на три етапи, під час яких його особистість еволюціонує.
Перший етап життя - це період осмислення і формування мети. На даному етапі життя Стрікленда - це життя пересічного громадянина Англії, нічим не примітного і посереднього.
На початку твору головний герой - біржовий маклер, досить успішний і перспективний чоловік, який має щасливу сімю, чудовий будинок, стабільність, визнання суспільства і достаток.
Другий етап - етап пошуку себе, створення конкретного образу мрії, формування мети і пошуку засобів, методів, шляхів реалізації всього запланованого. Саме на другому етапі життя Стрікленд проявляє справжнього себе, без будь-яких масок.
Завдяки відмові від життя за принципом володіння, ігноруючи матеріальні блага, комфорт, йому вдається реалізувати себе, свій талант, дати волю внутрішній силі, яку так довго був змушений пригнічувати в собі. На другому етапі він постає перед глядачем зовсім іншою, якісно новою і неймовірно цікавою особистістю, на відміну від того, ким він був спочатку.
Третій етап - це етап втілення мрій. Стрікленд нарешті знайшов своє місце на землі, де люди йому співчували, а не зневажали, допомагали, а не проклинали, та найголовніше розуміли і сприймали таким, яким він був. Митець знайшов спокій, можливість писати, натхнення і зумів висловити все, що знаходилося в його свідомості.
Життя за принципом модусу буття дало змогу йому звільнитися від тієї первісної сили, що не давала йому спокою упродовж життя.
Він нарешті став повністю вільним від всього зайвого, він став тим, ким був по своїй суті. В цьому і полягав головний успіх життя справді сильної, мужньої і непересічної особистості.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Анікст А. / Історія англійської літератури/ А. Анікст - М.: Держлітвид, 2006. - 264 с.
2.Влодавська І. Цей «загадковий» Сомерсет Моем // Всесвіт. - 1974. - №3. - С. 35-37.
3.Гегель Г. Феноменология духа [Електронний ресурс]: Електонна бібліотека. - 2012. - Режим доступу: <http://lib.ru/FILOSOF/GEGEL/fenomen.txt>. - Феноменология духа.
.Дацюк С. Що таке духовність та навіщо вона потрібна? [Електронний ресурс] // Українська правда. - 2009. - Режим доступу: <http://www.pravda.com.ua/articles/2009/06/16/4026929/> - Що таке духовність та навіщо вона потрібна?
.Душа [Електронний ресурс]: Вікіпедія. - 2012. - Режим доступу: <http://ru.wikipedia.org/wiki/Душа>.
.Жантиева Д. Некоторые «итоги» и «точки зрения»: (эстет, взгляды и творч. путь С. Моэма) / Д. Жантиева // Иностр. лит. 1960. - № 2. - С. 185-192.
.Зарубежная литература конца XIX начала XX века: Учеб. пособие для студертов высш. учеб. заведений / Под ред. В. М. Толмачева. - М.: Академия, 2003. - 496 с.
.Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2 т. - Т. 2; Л - Я / За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2006. - 864 с.
.3лобина М. Сюрпризы Сомерсета Моэма / М. Злобина // Новый мир. -1961. - №9. - С. 271-274.
.Ионкис Г.Э. Уильям Сомерсет Моэм: грани дарования / Г.Э. Ионкис // Моэм У. С. Подводя итоги: эссе, очерки. - М., 1991. - С. 7-25.
.Інтелект [Електронний ресурс]: Вікіпедія. - 2012. - Режим доступу: <http://uk.wikipedia.org/wiki/Інтелект>.
.История зарубежной литературы XX века. 1917-1945: Учеб. для студентов пед. ин-тов / Под ред. В.Н. Богословского, З.Т. Гражданской. - М.: Просвещение, 1984. - 304 с.
.Луна и грош [Електронний ресурс]: Вікіпедія. - 2012. - Режим доступу: <http://ru.wikipedia.org/wiki/Луна_и_грош>.
.Митрохин Л.Н. Сомерсет Моэм: Бремя религиозных страстей / Л.Н. Митрохин // Моэм С. Каталина. - М., 1988. - С. 5-40.
.Михальская Н.П. Сомерсет Моэм: взгляды и творчество / Н.П. Михальская // Моэм С. Нечто человеческое: Рассказы. - М., 1989. - С. 5-18.
.Моэм У.С. Вилла на холме: Эшенден, или Британский агент: Рассказы: Пер. с англ.; Предисл. М. Кудрявицкий. - М.: Республика, 1992. - 542 с.
.Моэм С. Записные книжки / Сомерсет Моэм / Пер. с англ. Л.Г. Беспаловой, И. С. Стам. - М.: Захаров, 2003. - 384 с. - (Биогр. и мемуары).
.Моэм У.С. Бремя страстей человеческих / Уильям Сомерсет Моэм. -М.:Правда, 1991. - 688 с.
.Моэм У.С. Искусство слова: о себе и других: Лит. очерки и портр. / Уильям Сомерсет Моэм / Пер. с англ., сост. И. Васильевой-Южиной; вст. ст. В. Скороденко. - М.: Худож. лит., 1989. - 399 с.
.Моэм У.С. Луна и грош / Уильям Сомерсет Моэм / Пер. с англ. Н. Манн. -М.: Вече, 2000. - 206 с.
.Моэм У.С. Подводя итоги / Уильям Сомерсет Моэм / Пер. с англ. М. Лорие. - М., 1957. - 321с.
.Моэм, Сомерсет. Узорный покров. Острие бритвы: Романы / Пер. с англ. М. Лорие; Предисл. В. Скороденко. - М.: Радуга, 1991. - 563 с.
.Ницше Ф. Так говорил Заратустра [Електронний ресурс]: Електронна бібліотека. - 2012. - Режим доступу: <http://lib.ru/NICSHE/zaratustra.txt> - Фридрих Ницше. Так говорил Заратустра.
.Свідомість [Електронний ресурс]: Вікіпедія. - 2012. - Режим доступу: <http://uk.wikipedia.org/wiki/Свідомість>.
.Скороденко В. Предисловие / В. Скороденко // Моэм В. С. Избранные произведения: В 2 т. - М., 1985. - Т. 1. - С. 7-28.
.Скороденко В. С. Моэм / В. Скороденко // Энциклопедический словарь английской литературы XX века / Отв. ред. А.П. Саруханян; Ин-т мировой лит. им. А.. Горького РАН. - М., 2005. - С. 283-285.
.Труфанов. Грамматика разума [Електронний ресурс] - Режим доступу: <http://psylib.ukrweb.net/books/trufa01/index.htm> - Грамматика разума.
.Успіх [Електронний ресурс]: Вікіпедія. - 2012. - Режим доступу: <http://uk.wikipedia.org/wiki/Успіх>.
.Фромм Э. Психоанализ и религия; Искусство любить; Иметь или быть? [Електронний ресурс]: Пер. с англ. - К.: Ника-Центр, 1998. - 400 c. - Режим доступу: <http://lib.ru/PSIHO/FROMM/haveorbe2.txt>. - Эрих Фромм. Иметь или быть?
.Чернишова. С. Гендер, імперіалізм… острівянки у світі Сомерсета Моема// Всесвіт. - 2011. - №7-8. - С. 223-229.
.Maugham W. S. Essays on literature / William Somerset Maugham. - London: Heinemann, 1967. - 192 p.
.Maugham W.S. Points of view : essays / William Somerset Maugham. -London: Heinemann, 1958. - 255 p.
.Maugham W.S. Selected prefaces and introductions / William Somerset Maugham. London: Heinemann, 1963. - 152 p.
.Trewin J. C. W. Somerset Maugham / John Courtenay Trewin // Mander R. Theatrical companion to Maugham: a pictorial record of the first performances of the plays of W. Somerset Maugham. London: Rockliff, 1955. - P. 1-16.
.Жидецький В.Ц. Основи охорони праці / Жидецький В.Ц., Джигирей В.С., Мельников О.В. [Електронний ресурс]. - Вид. 2-е, стериотипне. - Львів: Афіша, 2000. - 348 с. - Режим доступу: http://buklib.net/index.php?option=com_jbook&catid=177.
.Іванов Ю.Ф. Кримінологія / Ю.Ф. Іванов., О.М. Джужа [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.textbooks.net.ua/content/view/103/11/
.Кульчинський О.В. Охорона праці в закладах освіти [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://rmkdubrovick.ucoz.ru/_ld/0/85_____.pdf>
.Чижиков Г.І. Скорочений курс лекцій «Охорона праці в галузі»: для студентів спеціальності МО / Чижиков Г.І., Гончарова С.А., Доброносов Ю.К. [Електронний ресурс]. - Краматорськ: ДДМА, 2004. - 144 с. - Режим доступу: <http://www.dgma.donetsk.ua/metod/chemist/oto_tech/konsp/7.pdf>