Боротьба поколінь у романі 'Вальдшнепи' Миколи Хвильового
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Львівський національний університет імені Івана Франка
Кафедра української літератури імені. ак. М. Возняка
Курсова робота:
«БОРОТЬБА ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО»
Виконала:
студентка групи ФЛУ-42
Дубасова Олена
Науковий керівник:
Печарський А. Я.
ЛЬВІВ 2013
ЗМІСТ
ВСТУП
І. ПОСТАТЬ АВТОРА РОМАНУ «ВАЛЬДШНЕПИ»
ІІ. ТРАГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ БОРОТЬБИ ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО
2.1Інтертекстуальний аспект роману
.2Концепція боротьби поколінь у романі
ІІІ. ВИСНОВКИ
ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
У романі «Вальдшнепи» Миколи Хвильового поставлена проблема життя після революції. Дмитро Карамазов - недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він - вічний опозиціонер, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це - трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового.
Метою даного дослідження є систематизація, узагальнення і порівняльний аналіз засобів вираження концепцій боротьби поколінь у романі «Вальдшнепи».
Актуальність роботи полягає у дещо нових інтерпретаціях образів роману, дослідження, як політичні погляди автора проглядають через головних персонажів «Вальдшнепів».
У процесі дослідження, завданням вирішувалися такі задачі:
1.Прослідкувати історію формування світоглядних поглядів письменника через його біографію.
.Простежити інтертекстуальний аспект роману.
.Виявити концепції боротьби поколінь у романі й шляхи розвитку національної боротьби.
Обєктом дослідження є концепція боротьби поколінь у прмані «Вальдшнепи» Миколи Хвильового.
Предметом дослідження є засоби її вираження
В ході роботи були використані описовий та структурний методи.
Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури і джерел.
І. ПОСТАТЬ АВТОРА РОМАНУ «ВАЛЬДШНЕПИ»
" Ідея відродження моєї нації нічого не має спільного з національною романтикою"
Коли мова йде про інтерпретацію певного літературного твору, неминуче постає образ його автора, через який ми можемо побачити його суб'єктивне осмислення певних історичних подій.
Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов - український поет, публіцист, прозаїк, один з основоположників пореволюційної української прози. Народився13 грудня <#"justify">ІІ. ТРАГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ БОРОТЬБИ ПОКОЛІНЬ У РОМАНІ «ВАЛЬДШНЕПИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО
2.1Інтертекстуальний аспект роману
хвильовий боротьба вальдшнепи роман
«Вальдшнепи» - роман, що можна назвати підсумком письменницької та публіцистичної діяльності М. Хвильового, адже цей твір містить у собі і певною мірою пояснює основні мотиви та ідеї творчого доробку автора. Олег Соловей вважає його "ангажованим романом (романом ідей)". Цей роман є відомим серед уривків із романів, незавершених чи "ненаписаних" романів. Аналізувати й робити якісь певні висновки щодо його ідейного змісту чи формальних особливостей, зокрема й щодо жанрової сутності та структурної будови, надзвичайно складно саме через відсутність його завершення. «Вальдшнепи» - це не твір із відкритим фіналом, а з його відсутністю. Хоч роман був завершений, але до нас дійшла тільки його початкова частина. Загальновідомо, що "Вальдшнепи" писалися влітку 1926 року, перша частина друкувалася на початку 1927 року в 5-му числі «Вапліте», друга вже була набрана в 6-му числі, але і роман, і стаття І. Сенченка «Де хвилі?», і загальне ідеологічне протистояння ваплітян до офіційної лінії компартії видалися настільки неприйнятними, що цей випуск часопису був заборонений цензурою, конфіскований і знищений. Микола Хвильовий, очевидно, за вказівкою відповідних органів знищив рукопис другої частини роману, тому вона не збереглася ні в архіві письменника, ні в архівах журналу, цензурного відомства чи спецслужб. Із кожним роком сподівань на те, що текст буде знайдено, усе менше й менше [4, 96].
Знайдені лише окремі цитати з другої частини «Вальдшнепів», які наводить у критичній брошурі "Від ухилу - у прірву: Про «Вальдшнепи» Хвильового" Андрій Хвиля, колишній боротьбист і тодішній завідувач преси ЦК КП(б)У. За переказами, заборонена друга частина роману у вигляді журнальних гранок передавалася з рук у руки довіреними особами, тому певна кількість людей усе ж таки мала змогу її прочитати. Скажімо, Л. Сеник стверджує: в усних спогадах 60-х років Володимир Гжицький повідомляв, що читав другу частину "Вальдшнепів" [4, 95]. Про окремі сюжетні лінії наводить відомості також Юрій Лавріненко, який, за його словами, теж читав заборонену частину роману. Однак цього дуже мало, щоб скласти якесь більш-менш чітке уявлення про повний текст роману. Саме тому, наприклад, Ю. Безхутрий у ґрунтовному дослідженні "Хвильовий: проблеми інтерпретації" взагалі не аналізує цей твір: "Із відомих творів Хвильового 1922-1928 років поза нашою увагою залишився фрагмент роману "Вальдшнепи". Це зроблено свідомо: відсутність закінчення, як і у випадку з іншими незавершеними текстами, не дає можливості адекватно оцінити його як цілість" [7, 25]. Однак зрозуміло, що залишити поза увагою літературознавства фрагмент роману, якому М. Хвильовий надавав особливого значення у власному доробку, теж не можна. Особливо якщо врахувати, що цей фрагмент, на відміну від багатьох інших фрагментів і незавершених творів, усе ж таки був опублікований і відіграв важливу роль в історії української літератури й культури 1920-х років і XX століття загалом.
У такій ситуації ми можемо розглянути відому частину «Вальдшнепів» як окремий цілісний твір, що має відкрите закінчення. На сьогодні вже існує чимало ґрунтовних досліджень «Вальдшнепів». Однією з вичерпних праць є монографія Любомира Сеника «Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності», точніше розділ із цієї монографії «Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи». Науковець з подробицями зібрав корпус праць попередників, ґрунтовно опрацював його і виробив власну концепцію інтерпретації «Вальдшнепів»: він подає цілу низку надзвичайно цікавих і аргументованих спостережень, суджень, міркувань щодо ідейного змісту, художніх особливостей фрагменту роману, його інтертекстуальних перегуків із творами української та світової літератури. Зведення світу до тексту зумовило, естетику неоригінального, тобто інтертекстуальність.
Щодо інтертекстуальних виявів роману, в одному місці Л. Сеник проводить аналогії між Дмитром Карамазовим із «Вальдшнепів» та Альошею з «Братів Карамазових» Ф. М. Достоєвського, але жодним словом не згадуючи про Дмитра з роману російського письменника, хоча така аналогія була б значно доречнішою. Це виявляє те, що розділ про М. Хвильового в монографії Л. Сеника можна уточнити чи доповнити його; це необхідно тим більше, що згадувана праця стала певною мірою хрестоматійною, класичною для подальших дослідників, які некритично підхопили похибки й недогляди, яких припустився Л. Сеник. Окремо варто зазначити, що на багатьох дослідженнях "Вальдшнепів" і творчого доробку М. Хвильового загалом позначилися ідеологічні спрямування або породжені огляданням на офіційну владу (у період 80-90-х років ХХ століття).
Назва роману залишається загадкою через відсутність завершення. Хоча й невідомо, чи повний текст твору давав пряму відповідь на це запитання. Можна, навіть, виокремити деякі версії назви роману. Безперечно, мають право на існування міркування про те, що персонажі роману асоціюються з вальдшнепами, беззахисними перед дулами рушниць мисливців, як і версія, за якою вальдшнепи - це думки, що "навесні летіли на Україну". Однак варто пошукати й інші варіанти прочитання назви роману. Наприклад: у романі завуальовано поданий період пошуку шляху національного розвитку українців загалом, які не маючи власної держави, як "вальдшнепи" у лісах. А ще, предметом для мистецьких міркувань і зображення може бути уподібнення письменника (переважно все ж - гуманіста) з польованим птахом. Адже вальдшнеп гине тоді, коли злітає в небо в очікуванні так би мовити «кохання», сподіваного «піку щастя». "Назва специфічна ще тим, що відразу встановлюють цільового реципієнта: пересічний читач не зобов´язаний знати, що вальдшнеп - об´єкт полювання, а навіть - що це назва птаха" [10, 2]. Цей твір певною мірою випадає з ряду «справді мисливських», оскільки «орнітологічна» назва не вказує ні безпосередньо на зміст, ні на мисливство й лише при використанні біографічного методу дослідження дає прив´язку до мисливської тематики. Можна лише здогадуватися, яким би мало бути закінчення твору про двох друзів, які приїхали на відпочинок і полювання з української столиці до села і як була б обґрунтована назва. Поза тим значення твору в житті й доробку Миколи Хвильового настільки вагоме, що одне з останніх досліджень - Юрія
Шаповала за документами НКВС - має назву «Полювання на «Вальдшнепа».
Як з´ясувалося, радянська служба за Хвильовим закріпила назвисько
"Вальдшнеп".
Характерними особливостями роману є: настанова на новаторські пошуки, на експеримент, використання прийому "гри з читачем", письменник досягає ефекту гри за допомогою подвійного кодування, Це теж значною мірою були зумовлені прагненням підвищити рівень читабельності художньої літератури, викликати спонтанне прагнення продовжувати невідривно читати текст. Багато важила читабельність творів і для Миколи Хвильового, тому є версія, що "любовний" роман - це не тільки і не стільки форма зашифрованості, скільки прагнення написати цікавий для великої кількості читачів художній твір, що завжди приваблюв читача і міг би розважати його та згладжувати складність для читання повільнодинамічого сюжетного твору, інтелектуально навантажених діалогів і внутрішніх монологів.
Твір порушує проблеми між статевих, еротично-сексуальних взаємин і стає в 1920-х роках однією з найактуальніших у літературі. Сприяли цьому і фройдівська та ніцшеанська теорії, з якими були знайомі широкі верстви інтелігенції. і впроваджуване в перше пореволюційне десятиліття марсистське гасло "вільного" кохання, і визнання жінки рівноправним суспільним, а також і сексуальним партнером. Ця проблема була не чужою і для творчості М. Хвильового, який протиставляв міщанській розпусті й задоволенню тваринної хоті високе кохання, що, однак, не мислилося без тілесної насолоди. Добу, в яку М. Хвильовий писав свій роман «Вальдшнепи» (1928 р.), можнасхарактеризувати як історичний момент, «…коли людська натура змінилася. Змістилисявсі людські стосунки…» [3, 78].
Приміром, Дмитро Карамазов, значною мірою alter ego автора, так фіксує власні емоції та бажання, побачивши Аглаю в купальному костюмі: "Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати ... В ньому в перший раз прокинувся до неї справжній самець. Він безсоромно дивися на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись, йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю". І далі ця "мисль" стає постійною: "...Сьогодні він побачив прекрасне Аґлаїне тіло ... йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п'янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії". Ця "мисль" приходить до Карамазова ще і ще раз, отримуючи свій подальший розвиток, синтезуючи в почутті кохання до Аглаї інтелектуальний і тілесний первині: "Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити фізіологічно, і це почуття почалось не вчора ... Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора весь вечір намагалася одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумству хоробрих на фоні вранішньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське тіло? Нічого випадкового нема ... йому до болю захотілось бути ... безумним. Йому захотілося схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця ... Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду. Карамазов нахабно подивився на Аґлаїн торс і зупинив на ньому свої очі".
Цей духовно-тілесний безум кохання до Аглаї вже ні на мить не покине Дмитра аж до кінця тієї частини роману, що збереглася. Зрозуміло, він не може бути тільки формою приховування за еротичними переживаннями персонажа чогось значно вагомішого з проблем суспільного життя особистості, її партії та її нації, а є самодостатнім і вагомим чинником ідейно-художнього змісту «Вальдшнепів». Автор виражає одвічних первнів буття глибинні сутності людини.
Для інтерпретації роману М. Хвильового дуже багато важить його інтертекстуальне прочитання крізь призму творчості Ф. Достоєвського, на що автор сам прямо й недвозначно вказував через імена головних персонажів - Дмитра Карамазова та Аглаї. Про це говорить і Любомир Сеник: "Звернення до традиції в романі навмисне: не випадково герой названий Карамазовим. Його попередник - Альоша Карамазов, людина суперечлива, з багатьма мінусами. Аглая також "має своє літературне коріння у творі Ф. Достоєвського "Ідіот".. Крім цього, проблематика твору свідчить про проведення паралелей між Карамазовим Хвильового та Альошею Карамазовим із роману Ф. Достоєвського. Значення цього імені автор підкреслює уже на першій сторінці роману. Твір розпочинається «непотрібною» з точки зору розвитку сюжету сценою непорозуміння у «буфеті найкращих фіалок І. Л. Карасика». Співзвучність прізвища свого героя із прізвищем власника буфету М. Хвильовий підкреслює ще до того, як у тексті зявляється прізвище Карамазов. "Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика" [11, 23]: У «Братах Карамазових» образ одного з братів - Дмитра - і за іменем, і за духовним розвитком значно ближчий у плані аналогій до твору М. Хвильового, ніж образ його молодшого брата.
До проблеми перегуків між романами М. Хвильового та Ф. Достоєвського зверталася також Г. Церна. Вона обмежилася констатацією факту наявності таких перегуків і розрізненим аналізом «Вальдшнепів» та «Братів Карамазових» інтертекстуальні зв'язки між персонажем «Вальдшнепів» і всіма братами Карамазовими. Г. Церна, міркуючи про ймовірні продовження у втраченій частині роману, пише: "...Можливий інший варіант: потрапивши, як Іван, у полон ідеї, Дмитрій страждає і через страждання приходить до очищення, як Митя у Ф. Достоєвського, стає сповідником добра, як Альоша. Тобто можлива така схема: ідея - страждання - очищення". Однак інтертекстуальну основу між романами українського і російського авторів варто шукати насамперед через образ Дмитра з «Братів Карамазових», а також не зациклюватися тільки на цьому романі Ф. Достоєвського, бо образ Аглаї з «Вальдшнепів» вимагає обов'язкового залучення до аналізу ще й роману «Ідіот».
Таким чином, герой «Вальдшнепів» М. Хвильового є своєрідним продовженням типу, зображеним Достоєвським у його романах, - людей, що засудили і стратили Бога, людей, які поставили ідею вище за «міщанську» мораль. Дмитрій Карамазов у Хвильового не лише теоретично обґрунтував, але і практично «до кінця» принаймні у своїй свідомості реалізував ідею Богопокинутого світу - ідею не лише Людини без Бога, але і країни без Бога, і у момент дії роману опинився перед результатами своєї філософії і свого «героїчного минулого» - непереборними, безсмертними обивателями, які «зїли» революцію, і вищою холоднокровно-розсудливою силою, що використала його запал у своїх корисливих цілях.
У такий непростий час Хвильовий вводить в українську літературу «новий тип» людини. В романі такий тип можна ототожнити із героїнею на ім'я Аглая. Це новий тип жінки в суспільстві. «Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною сексуальністю. М. Хвильовий невипадково обрав для головної героїні роману «Вальдшнепи» імя Аглая, адже воно міцно закріплене в літературній традиції - таке імя носила одна з головних героїнь роману Ф. Достоєвського «Ідіот» Аглая Єпанчина. Тому закономірно постає питання про зіставлення цих двох яскравих жіночих образів. Саме ім'я героїнь означає з одного боку Аглая - імя однієї з трьох Харіт, міфічних істот, богинь радості, краси та жіночої чарівності. Означає воно - «блискуча, сяюча» (сліпуча краса). З іншого боку, слово «харіти» походить від лексеми «милість, милувати» (милість Божа). Отже, неоднозначність образу закладена вже в його імені. Простежимо, як кожен із письменників - Ф. Достоєвський та М. Хвильовий - реалізує семантику імені у своєму романі.
У Ф. Достоєвського Аглая Єпанчина сліпуче вродлива - перша смислова домінанта її імені повністю втілена. Друга ж семантична домінанта (мила, добра, гармонійна) не реалізується в романному просторі. Аглая в романі «Ідіот» - тип «нової» для свого часу жінки. Вона має такі переваги, як прагнення до навчання, розвинений інтелект, критичне мислення. Героїня осягає навколишній світ і себе через розум, а не через почуття. Героїня, для якої первинним є продумані вивірені рішення, не може зрозуміти поведінки князя Мишкіна, яка є алогічною, керованою інтуїцією. Вважаємо, в інтерпретації Ф.Достоєвського раціональна жінка - нещасна жінка, жінка-місяць, що світить, але не гріє.
Ще одною характерною рисою творчості письменника є інтелектуалізм. Його стиль наповнений асоціаціями, і таке складне письмо вимагає підготованого читача. Але разом із тим, Микола Хвильовий прагнути витягти українського читача з "лабет просвітянської літератури", яка була примітивною і "назадницькою". Виступ індивідуалізму Хвильового - це одна з найяскравіших творчих і людських особистостей в національній культурі двадцятого століття. Неординарна й складна постать українського відродження першої чверті минулого століття. Він створив власний неповторний стиль в українській прозі, основою якого є «запах слова», особливе музичне наповнення його творів.
2.2 Концепція боротьби поколінь у романі
"Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба."
Боротьба у романі «Вальдшнепи» зумовлена боротьбою ідеологій.
Ідеологія - система політичних, правових, художніх, релігійних, етичних, філософських поглядів. Ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає емпіричні й буденні погляди, суспільні почуття, звички, настрої входить до складу суспільної свідомості <#"justify">У ХХ ст. великого поширення набуває соціально-філософський роман, у якому в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменників, їх історична концепція, глобально осмислюється історична епоха.
Микола Хвильовий філософськи осмислив сумніви покоління щодо ідеологічної боротьби у вже згадуваному незавершеному романі «Вальдшнепи». Це яскраво помітно в процесі знаття культурних табу. Зокрема, це і висловлені міркування його героїв про постать Тараса Шевченка у романі. Варто згадати і його власні думки про Івана Франка у памфлетах та критика «просвітянської літератури».
Наближаючись до філософського осмислення роману «Вальдшнепи», слід особливо зупинитися на характеристиці комплексу концептуальних тем і мотивів, що пронизують топіку твору ("стравжнє"/"несправжнє", буття, проблема свободи, етичного вибору особистості, виходу із кризи революції).
Пригадаймо, які ж герої втілюють різні покоління. Це і є головні персонажі. Дмитрій Карамазов, його дружина Ганна, їх спільний друг, учений-лінгвіст Вовчик та дві московки: тьотя Клава й її племінниця Аґлая, та чоловік тьоті Клави - професор марксизму Євгеній Валентинович. Саме через їхні образи і постає перед нами смисл усього твору. Загальна концепція несе постійну переоцінку цінностей, проекцію субєктивної картини світу, тобто, використовуючи визначення Броха, "розпад світу на окремі ціннісні системи" через кожне окреме "я" кожного персонажа.
Але що ж спричинює цю горезвісну боротьбу? Однією із причин таких змін були карколомні історичні події: перемога більшовиків на більшій частині післяімперського російського простору, в тому числі і на Україні. Хоча в місцях існування переможців революції, ширилися настрої розчарування й незадоволення результатами: ідеї, заради яких революція і здійснювалася, так і невтілилися в життя, а «справедлива і велична» комуністична партія - перетворилася на такого собі «собіратєля землі руської» і спускається,так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка» [5, 262]. Перед суспільною свідомістю постає головне питання того періоду: яка вона, людина майбутнього, хто творитиме «голубу савойю», що так стрімко почала віддалятися в далеке майбутнє, і чи можлива взагалі комуністична Україна (навіть не маючи мови про вільність, як у птахів, хоча б і тих самих вальдшнепів). На ці питання спробував відповісти Микола Хвильовий у своєму рубіжному романі «Вальдшнепи», що ознаменував розчарування автора в його дотеперішніх ідеалах, прагненнях і засвідчив кінець епохи «романтики вітаїзму» у творчості митця.
Революційні романтики умоглядний задум - силою ощасливити світ - поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль - і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна.
Боротьба поколінь, боротьба ідей у романі багатопланова й декількорівнева. З такого погляду можна розглядати й модель любовного трикутника «Ганна - Карамазов - Аглая» доречно розглядати як багаторівневу. З одного боку, у цій моделі ми бачимо типову, навіть банальну ситуацію «курортного роману», яким розвіюють нудоту відпочинку в провінційному місті головні герої твору. На іншому рівні - символіко алегоричному - кожний із героїв є носіємпевної ідеї, яку письменник випробовує, зіштовхуючи її з реальнимжиттям. У «Вальдшнепах» модель любовного трикутника «Ганна - Карамазов - Аглая» доречно розглядати як багаторівневу. З одного боку, у цій моделі закладено типову, навіть банальну ситуацію «курортного роману», яким розвіюють нудоту відпочинку в провінційному місті головні герої твору. На іншому рівні - символіко-алегоричному - кожний із героїв є носієм певної ідеї, яку письменник випробовує, зіштовхуючи її з реальним життям.
Які ж основні сили, що за ідеї протидіють у творі? Насамперед, це завуальована ідея незалежності України як країни, що може і має рухатись у європейському напрямку розвитку. Прикладом є діалог головних героїв про Тараса Шевченка. Напротивагу цій силі незалежності виступає, звісно ж, комуністичний режим, марксистські ідеї.
Отже, ціле покоління може виступати за певний відступ від минулого й пошуку нових шляхів розвитку: "закобзарену" психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайаватизованим "Капіталом" [10, 55]. Цікавий прийом, адже для полегшення цієї самої "психіки", нову інформацію потрібно подати у формі, яку вона може сприйняти. Звідси й праця Карла Маркса «Капітал» має податись у зрозумілій народній масі через призму поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. Переконання, ось ключове слово у цій полемічній боротьбі. Нова ідея, яку Хвильовий доносив до нас, читачів, у своїх трактатах-памфлетах, що потрібно відходити від образу Малоросії, а й ти до образу незалежної державності, на думку автора, представляється без видатного поета. Бо по-суті він був малоросійським поетом : " А за те я його ненавиджу, - надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, - що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко-цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, - хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" - безглуздо та безцільно - й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей іконописний "батько Тарас" і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза." [10, 55].
Тобто, висловивши таку ідею Карамазов відкриває один з аспектів характеру свого максималізму і безкомпромісності й, можливо, деякої фанатичності. Про це свідчить і деякі деталі з образу Дмитрія, які подає наратор у романі. А саме через манеру спілкуватись і висловлювати свої прогресивні ідеї - "Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. - А за те я його ненавиджу, - надмірно запалюючись, сказав він злим голосом" [10, 55]; "Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?" [10, 53] Нервовість, рішучість, запальність, хворобливість, жорстокість, непримиренність із ідеалами, відмінними від його власних - основні риси характеру головного героя, борця, Дмитрія Карамазова, які ми спостерігаємо у збереженій і виданій частині роману.
Ще важливою рисою у характеристиці героя - це ненависть за неможливість убити людину: "тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціального очищення... Ти розумієш, що я маю на увазі? В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний "злочин". Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім'я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин. " [10, 33]. Це й створює ще одне важливе протистояння - людяність і фанатизм. Очевидно, це питання вкрай зачіпало автора роману. Така ж боротьба людських ідеалів є ще й в іншому творі письменника - «Я (Романтика)», де головний герою відчуває роздвоєння особистості. Людина і людина-чекіст. Людина гуманна і бездушний фанатик, що чіпляється за свою фанатичну віру у «загірну комуну». У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю - і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення ("я чекіст, але я і людина"), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. У романі «Вальдшнепи» порушено питання дефініції злочину - злодіяння, злого вчинку з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому. Важливий ціннісний аспект. Цíнність - будь-яке матеріальне або ідеальне <#"justify">«Нові жінки» були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Аґлая. Новий подих у боротьбі. Вона прекрасно знає, що собою являє компартія, вона знає наше внутрішнє життя. Вона прекрасно знає, як живуть профспілки, вузи. Вона живе поруч них, вона кожний день їх спостерігає, вона кожний час критикує їхню роботу, критикує зле, критикує люто, і в цій критиці гартує ворожу проти нашогосуспільства ідеологію.
Аґлая знає добре, що замало говорити про відродження нації, за єдиний вихід з післяреволюційного глухого закутка. В свої загальнопринципові твердження треба вкладати конкретну суть. Треба ілюструвати свої думки разючими фактами з життя країни, де так багато «пересічности». Істина стає життьовою, коли вона може вбратися в одежу органічного звязку з життям мільйонів. Десятий раз летить земля навколо сонця, а диктатура пролетаріяту непохитна. Десяті роковини своєї жалоби справляє еміграція, а дійсної реальної надії на завтрішній день не має. Несе він сум і чорну могилу смерти. Сподіванки? На кого? Давно одцвіли надії на звитяжні марші інтервентів, і вже давно десятки тисяч верстов кордонів рад перестали промовляти гарматами.
Світогляд Хвильового має так само мало спільного з радянським більшовизмом, як його"загірна комуна" зі сталінським терором. Не випадково ще в 1924 році Хвильовий в офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: "я бюсь над таким питанням - чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки". Натяк більш ніж прозорий.
Отже, у творі ми бачимо результат революції. Дмитро Карамазов - недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він - вічний опозиціонер, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це - трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового.
Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості московка Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості - відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Ця критика Шевченка і являє собою антитезу до європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового культурний епігонізм, примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від «російського диригента».
ВИСНОВКИ
Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 - 1928 pp.
Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дуже гостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як Синій листопад, Арабески, Сентиментальна історія, Дорога й ластівка (частково й Повісті про санаторійну зону) є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень.
Твори Хвильового можуть відіграти для нас роль катарсису. Але для цього треба їх актуалізувати. Показати, як Хвильовий, починаючи з себе, творив "нових невідомих людей", визволити митця з рамок революційної романтики і прочитати в контексті світової культури, якій він належить по праву.Світогляд Хвильового має так само мало спільного з радянським більшовизмом, як його"загірна комуна" зі сталінським терором. Не випадково ще в 1924 році Хвильовий в офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: "я бюсь над таким питанням - чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки". Натяк більш ніж прозорий.
Революційні романтики умоглядний задум - силою ощасливити світ - поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль - і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, панували хаос і руїна.
Влітку 1926р., у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману Вальдшнепи. Його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроків революції.
Дмитро Карамазов - недавній її учасник. Він є представником тієї романтичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалів приводить Дмитра до глибокої депресії. Він - вічний опозиціонер, він пробує переглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої для нього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці. Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це - трагедія покоління, трагедія самого М. Хвильового. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничості московка Аглая (нащадок, як випливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, не тієї, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м'якотілості - відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко.
Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас - новий мотив у творчості прозаїка. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з поглядом автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне прочитання творчості Ф. Ніцше, а з іншого боку - вісниківських статей Д. Донцова.
Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману були піддані нищівній критиці. Шосте число журналу Вапліте (1927), де друкувалася друга частина Вальдшнепів, було сконфісковане, повного тексту роману досі не знайдено. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. В такому ж плані сприймаємо ми, майже через сто років потому, як був написаний твір.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ
1.Агєєва В. Історія української літератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либідь, 1998
2.Безхутрий Ю. Хвильовий: проблеми інтерпретації. - Харків, 2003
3.Гус М. Идеи и образы Ф.М.Достоевского. - М., 1971
.Грабович Г. Екзорцизм українського модернізму // Грабович Г. До історії української літератури. -- К.: Основи, 1997. -- С.571-585.
5.Греков В. Таинственный вальдшнеп // Охота и охотничье хозяйство. -1990. - №9 // #"justify">6.Дивнич Ю. Післямова до роману «Вальдшнепи». - Зальцбург, 1946. - 164 с.
7.Дорошкевич О. Микола Хвильовий // Дорошкевич О. Історія української літератури. -- Х., 1926. -- С.323-327.
8.Єфремов С. Історія українського письменства. -- К., 1995. -- С.671-676.
9.Жулинський М. Талант, що прагнув до зір // Хвильовий М. Твори: У 2 т. - К., 1990
.Костюк Г. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість // Хвильовий М. Твори: У 5 т. - Нью-Йорк; Бадтімор; Торонто, 1978. - Т. 1. - С 15-106.
11.Мельник В. Модернізм української прози: генеза, розвиток, історичне значення // Літературознавство: Матеріали ІІІ Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). -- К., 1996. -- С.430-439.
.М. Хвильовий. Вальдшнепи.// Хвильовий М. Санаторійна зона: Повісті, оповідання, роман / Передмова, примітки М. Г. Жулинського; Худож.-оформлювач Б. П. Бублик. - Харків: Фоліо, 2010. - 506 с
13.Наливайко Д. Про співвідношення "Декадансу", "Модернізму", "Авангарду" // Слово і час. -- 1997. -- №11-12. -- С.44-48.
.Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. -2-ге вид., перероб і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447 с.
15.Рогозинский В. «Сострадание есть главнейший закон бытия…» // Всесвітня література та культура. - 2005. - №1 - С.17-23.
.Цюп´як І. К. Поетика повістей Миколи Хвильового. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / І.К. Цюп'як; Дніпропетр. нац. ун-т. - Д., 2002. - 14 с.
17.Сеник А. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності. - Львів, 2002
.Церна Г. «Вальдшнепи» - «Брати Карамазови» / Г. Церна // Слово і час. - 1999. - № 12. - С. 58-61.982
19.Чернюк С. Українські вальдшнепи: концептуальні особливості однойменних творів Остапа Вишні й Миколи Хвильового // Літературознавчі студії. - Вип.25. - Київ: Вид.-во КНУ ім.Т.Шевченка, 2010..
20.Чирков М. Микола Хвильовий у його прозі // Життя й революція. -- 1925. -- №9. -- С.38-44.
.Шерех Ю. Хвильовий без політики// Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: Три томи. - Харків, 1998
.Шерех Ю. Хвильовий без політики // Березіль. -- 1991. -- №9. -- С.166-174.
23.Шумило Н. Модернізм в художній інтерпретації традиціоналістів // Літературознавство: Матеріали ІІІ Конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 р.). -- К., 1996. -- С.440-448.
24.Хвильовий М.Г. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - 925 с.