Моніторинг довкілля і його роль у формуванні державної екологічної політики

Моніторинг довкілля і його роль у формуванні державної екологічної політики

1. Становлення моніторингу довкілля як напряму екологічної науки

Спостереження за причиново-наслідковими явищами і процесами природного середовища було неодмінною умовою пристосування до навколишнього світу і запорукою виживання й розвитку людства. Первісна людина спостерігала за довкіллям, робила певні висновки і передбачення. Зі становленням і розвитком наступних історичних формацій набутий досвід спочатку в усній, а потім у письмовій формі зберігався, аналізувався і передавався наступним поколінням. Перший великий поділ праці (відокремлення землеробських і скотарських племен), очевидно, зумовив і певну диференціацію в оцінюванні найважливіших природних явищ, які позначалися на життєдіяльності людей. На перших етапах розвитку вплив людства на природне середовище мав локальний характер, був незначним, а виробнича діяльність спиралася на природні сили (енергію води, вітру тощо).

Найдавніші письмові пам'ятки, які свідчать, що спостереження за довкіллям були важливою умовою розвитку суспільства, залишили єгиптяни, греки та, практично, всі народи, які мали писемність. Так, Гіппократ (прибл. 460-370 до н. е.) у своєму трактаті «Про повітря, воду і місцевість» (прибл. 390 р. до н.е.) розглядав вплив навколишнього середовища на здоров'я людини. Деякі факти і трактування екологічного спрямування висвітлено у праці Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) «Про виникнення тварин» (прибл. 340 р. до н.е.). Теофраст Ерезійський (371-280 рр. до н.е.) наводить відомості про своєрідність рослин, що зростають у різних умовах, залежність їх форм та особливостей від ґрунту і клімату.

З розвитком суспільства накопичувалася інформація екологічного спрямування, систематизувалися дані, аналізувалися зміни стану навколишнього природного середовища, зумовлені впливом природних факторів і діяльності людини. У XX ст. людина отримала змогу активно впливати на довкілля та користуватися новими ресурсами. Саме поширенням антропогенного впливу на природу та її змінами і було зумовлене становлення моніторингу довкілля як науки.

Моніторинг довкілля виник у другій половині XX ст. як науково-практичний напрям системної екології, завданням якої є встановлення критеріїв і виявлення меж стійкості екологічних систем. Тоді його метою було отримання репрезентативних даних про стан, динамічні зміни екосистем, створення бази даних (за певними показниками), вибір об'єктів і формування мережі спостережень. На той час поняття «моніторинг довкілля» охоплювало не лише систему постійних спостережень за станом компонентів біосфери, а й засновану на природничо-науковій основі (біологічній, фізико-хімічній, геофізичній) певну їх методологію, а також позначало дієвий засіб охорони довкілля.

На початку 70-х років XX ст. було обґрунтовано альтернативні концепції моніторингу довкілля як сфери наукового знання і практичної діяльності.

Згідно з концепцією сучасного російського геофізика Ю. Ізраеля моніторинг довкілля є системою цілеспрямованих, періодично повторюваних і програмованих спостережень за одним і більше елементами навколишнього середовища у просторі і часі. Основними елементами цієї системи є спостереження, оцінювання і прогнозування стану довкілля. Моніторинг формується з певних підсистем, серед яких особливу роль відіграє екологічний моніторинг - виявлення і дослідження антропогенних змін стану абіотичних компонентів природних середовищ біосфери (також враховують зміни рівнів забруднення природних середовищ) і зворотної реакції екосистем на природні та антропогенні зміни. За цією концепцією метою моніторингу є фіксація антропогенних змін природного середовища, а управління його якістю не передбачено.

За переконаннями російського географа-ґрунтознавця І. Герасимова, моніторинг довкілля - це організована на різних рівнях система спостережень, контролювання і управління його станом. Налагодження моніторингу довкілля відповідно до цієї концепції сприяє виявленню екологічних небезпек, але ускладнює раціональне управління екосистемами, якщо середовище забруднене шкідливими відходами виробництва, порушені біотичні кругообіги і нормальне функціонування екосистеми. Відповідно до завдань і масштабів об'єктів спостереження І. Герасимов розрізняє такі рівні моніторингу довкілля:

) біоекологічний (санітарно-гігієнічний) моніторинг. Його сутність полягає в спостереженні за станом і впливом довкілля на здоров’я людини з метою захисту її від негативних чинників. Головне завдання біоекологічного моніторингу - наукове обґрунтування зв’язку між явищами в навколишньому середовищі і станом здоров’я людини;

)        геоекологічний (геосистемний, природно-господарський) моніторинг. Передумовами його реалізації є геофізичні, геохімічні, біохімічні, біологічні спостереження за змінами природних екосистем і перетворенням їх на природно-технічні, прогнозування стихійних змін навколишнього середовища і явищ, які погіршують життєве середовище людей;

)        біосферний моніторинг. Здійснюють його шляхом спостереження за природними процесами і явищами на рівні біосфери, в т.ч. і за їх змінами внаслідок дії антропогенних факторів, а також через з'ясування глобальних змін фонових показників у природі.

Важливими елементами обґрунтованої І. Герасимовим управлінської концепції моніторингу довкілля є виявлення і контролювання екологічних небезпек.

М. Голубець - український вчений, спеціаліст у галузях ботаніки, екології та ін., розглядає моніторинг довкілля як багаторівневу систему спостереження, оцінювання і прогнозування стану навколишнього природного середовища, розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних природоохоронних управлінських рішень і поділяє його на ієрархічні рівні. Найвищий рівень репрезентують типи моніторингу, згруповані за територіально-просторовими параметрами контрольованих процесів, тобто масштабами спостережень. За цим критерієм вчений виокремлює глобальний, материковий, океанічний, міжнародний, національний, регіональний, локальний типи моніторингу довкілля. Типам моніторингу, на його погляд, підпорядковані серії моніторингу довкілля (геолого-фізична, екологічна, соціологічна, техніко-економічна, медико-біологічна), в які об'єднані спостереження за станом основних складових біосфери з метою виявлення їх змін.

Дослідження реакцій абіотичної (неживої матерії) і біотичної (живих організмів) складових біосфери на дію природних і антропогенних факторів М. Голубець об'єднує у групи моніторингу довкілля. Їх він розрізняє залежно від складових довкілля (біологічна, гідрометеорологічна, біоенергетична, біогеохімічна тощо). До найнижчої підсистеми належать види моніторингу довкілля (ботанічний, зоологічний, гідробіологічний, мікробіологічний), сутність яких полягає у спостереженні за реакцією організмів на зміни, що відбуваються у біосфері. Ієрархічність побудови моніторингу дає змогу оцінити всі складові біосфери, виявити і проаналізувати характерні зміни кожного функціонального рівня і виробити рекомендації для управління станом досліджуваного об'єкта.

У період з 1972 по 1974 рік науковий комітет з проблем навколишнього середовища Міжнародної ради наукових союзів (SCOPE) виробив і запропонував ідею глобального моніторингу. Теоретично обґрунтував її американський вчений Р. Мунн, який розглядав моніторинг як систему контролю за навколишнім середовищем, що охоплює спостереження за його станом, визначення можливих змін і розроблення заходів з управління довкіллям. Сутність концепції глобального моніторингу полягає в необхідності здійснення повторних спостережень за елементами навколишнього середовища в просторі і часі з певною метою за конкретними програмами. На основі цієї концепції виникли різноманітні підсистеми моніторингу довкілля: моніторинг приземного й верхнього шарів атмосфери; моніторинг атмосферних опадів; моніторинг гідросфери (поверхневих вод суші, вод океанів, морів і підземних вод); моніторинг літосфери (передусім ґрунту); кліматичний моніторинг; моніторинг озонового шару; моніторинг океану; геофізичний моніторинг; фізичний моніторинг, біогеохімічний моніторинг.

У 1986 р. Секретаріат ООН з навколишнього середовища, послуговуючись розробками Р. Мунна, видав «Довідник з екологічного моніторингу», який містить методики і програми моніторингу для країн, що розвиваються. Запропоновані системи моніторингу ґрунтуються на природничо-наукових дослідженнях і передбачають:

виявлення і дослідження природних ресурсів, які забезпечують виробництво продуктів харчування (моніторинг клімату, рельєфу, ґрунтів, рослинності, популяцій);

дослідження природних умов (моніторинг ерозії ґрунтів, твердого стоку).

Особлива роль у вивченні навколишнього середовища належить космічному моніторингу (дистанційному моніторингу, який здійснюють за допомогою оснащених вимірювальними приладами космічних апаратів). Сутність дистанційних методів полягає у проведенні зйомки або вимірювань без фізичного контакту з об'єктом дослідження.

Розвинені країни запровадили моніторинг довкілля в 60-70-ті роки XX ст., використовуючи системи спостереження і контролю за станом його окремих елементів, їх розроблення було започатковане у 30-ті роки, щоб контролювати природне середовище на великих водних об'єктах (визначали лише головні йони і біогенні елементи), а згодом (50-70-ті роки XX ст.) їх використовували і для спостережень за радіоактивним забрудненням природи, забрудненням атмосферного повітря і водних об'єктів.

Моніторинг довкілля в усіх розвинених країнах здійснюється на основі рекомендацій ООН з урахуванням національних особливостей. Наприклад, у Великобританії для цього створено мережу спостережень за хімічними сполуками з метою вивчення динаміки зміни середовища під їх дією, дослідження найменш стійких компонентів екологічних систем. Реалізується він на двох рівнях: моніторинг якості довкілля (оцінювання існуючого стану); «проблемний» моніторинг (оцінювання нових небезпечних, кризових екологічних ситуацій). Такий підхід дає змогу передбачати екологічні проблеми екосистем, своєчасно організовувати нові моніторингові програми. Моніторинг в Швеції має проблемний характер. Наприклад, спостереження за якістю води передбачає попереднє виокремлення певних проблем, розроблення стосовно кожної відповідної програми досліджень. Основою національних моніторингів країн СНД є геофізичний підхід - проведення спостережень за станом певних середовищ (атмосфери, ґрунтів, водних ресурсів) біосфери.

У СРСР, до складу якого належала Україна, моніторинг здійснювала служба спостереження і контролю за забрудненням природного середовища (формувалася з підсистем спостереження і контролювання забруднення атмосферного повітря, вод суші, морів, ґрунту, фонових забруднень певних середовищ). В Україні у 1992 р. розпочалося розроблення і впровадження системи екологічного моніторингу України відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Положення про державний моніторинг навколишнього середовища». Ця система передбачає спостереження за довкіллям, збирання, оброблення і оцінювання отриманих даних та прогнозування його стану, формування відповідних баз інформації, розроблення на їх основі науково обґрунтованих природоохоронних заходів, передбачення надзвичайних ситуацій техногенного, природного характеру, створення безпечних умов життєдіяльності людини.

Отже, моніторинг довкілля є дієвим засобом природоохоронної політики, здійснюваної відповідно до екологічних прогнозів.

2. Система державного моніторингу довкілля

.1 Сутність екологічного моніторингу

Екологічна безпека кожної держави є невід’ємною частиною її національної безпеки. Екологічна безпека складається з двох компонентів - природної та техногенної безпеки, які виступають у тісній взаємодії. Існуюча або прогнозована екологічна ситуація в державі повинна забезпечити нормальне функціонування природних і техногенних систем, збереження здоров’я населення і генофонду нації.

Порушення стабільного функціонування екосистем може призвести до їх критичного стану, а далі - надзвичайних ситуацій і екологічних катастроф. Суспільство повинно навчитись управляти цими процесами на різних рівнях: держави, регіону, міста, галузі або окремого підприємства.

Нагромаджені у процесі моніторингу дані інформують про стан довкілля на певний час, основні процеси, тенденції, що відбуваються в ньому. Ці відомості допомагають спрогнозувати його розвиток, передбачити надзвичайні ситуації природного та техногенного походження, а також спланувати науково обґрунтовані природоохоронні заходи для створення безпечних умов життєдіяльності. Особливо актуальним є відстеження антропогенних змін у природі.

Необхідним є дослідження середовища у динаміці, тобто оцінювання минулого, сучасного його станів, а також прогнозування змін його параметрів у майбутньому.

Моніторинг довкілля передбачає виконання таких загальних завдань:

         спостереження за факторами впливу на навколишнє природне середовище і за його станом;

         оцінювання фактичного стану довкілля;

         прогнозування стану навколишнього природного середовища і його оцінювання;

         дослідження стану біосфери, оцінювання й прогнозування її змін;

         визначення обсягу антропогенної дії на навколишнє природне середовище;

         встановлення факторів і джерел забруднення навколишнього природного середовища;

         виявлення критичних та екстремальних ситуацій, що порушують екологічну безпеку.

Отримані в результаті спостережень або прогнозу дані, які характеризують стан довкілля, оцінюють залежно від того, в якій сфері діяльності передбачається їх використання. Оцінювання передбачає з'ясування певних антропогенних впливів, вибір оптимальних умов для діяльності, визначення наявних екологічних резервів за умови знання допустимих навантажень на навколишнє середовище.

Система моніторингу може охоплювати локальні райони (локальний і регіональний моніторинги), окремі держави (національний моніторинг) і Землю загалом (глобальний моніторинг).

.2 Види, типи та рівні екологічного моніторингу

Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, стадії його здійснення.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

) кризовий (оперативний), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Рис. 1. Види моніторингу навколишнього середовища України та їх зміст

Чинна сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, озонометричних, агрометеорологічних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, поверхневих і морських вод, ґрунтів у пунктах базової мережі спостережень.

Метеорологічні наземні спостереження, зокрема, проводяться безперервно, цілодобово і синхронно більш ніж на 200 станціях. Гідрологічні спостереження є предметом діяльності 433 пунктів спостережень. Морська стаціонарна гідрометеорологічна мережа включає в себе 32 пункти спостережень, розташовані у прибережній та шельфовій зонах, гирлах річок, що впадають у море. Базові спостереження за забрудненням поверхневих вод проводяться у 240 пунктах спостережень. Якість води Чорного та Азовського морів і гирлових ділянок Дніпра, Дунаю і Південного Бугу контролюється у 154 пунктах. Стаціонарні спостереження за забрудненням атмосфери проводяться у 162 пунктах, розташованих у 53 містах.

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює ряд послідовних стадій (етапів): збирання інформації, її обробку, передавання, збереження, аналіз, прогнозування майбутніх змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється: комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля); моніторинг земель (і їх складової - ґрунтів), моніторинг поверхневих та підземних вод, моніторинг лісів, моніторинг рослинного світу, моніторинг дикої фауни, моніторинг атмосферного повітря, моніторинг місць видалення відходів, моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природно-заповідного фонду, моніторинг курортів та деякі інші.

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафтів); регіональний (у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів; загальнодержавний (на території країни в цілому). Нарешті, 4-й рівень системи спостережень за станом навколишнього природного середовища - глобальний, його складовою є фоновий моніторинг, що здійснюється в Україні. Слід при цьому пам'ятати, що наша держава є членом Всесвітньої метеорологічної організації ООН, учасницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979), Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію (Відень, 1986), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985), Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, 1999).

Виконання зобов'язань щодо участі України в цих та інших міжнародних організаціях та договорах неможливе без даних моніторингових спостережень і прогнозів, зокрема спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища, які перебувають під контролем та наглядом з боку міжнародних інституцій.

2.3 Правові засади екологічного моніторингу

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 - 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.

Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. (з наступними змінами), а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 26 лютого 2004 р., Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. (з наступними змінами). Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 26 грудня 2003 року.

2.4 Державна система моніторингу довкілля

На сьогодні, стан навколишнього природного середовища є загальнодержавною проблемою, комплексне вирішення якої залежить не лише від міністерств чи органів місцевого самоврядування окремих адміністративно-територіальних регіонів, але й від кожного громадянина.

З метою оцінки стану навколишнього середовища, забезпечення конституційного права людини на безпечне для його життя та здоров’я довкілля в Україні створена і функціонує державна система моніторингу довкілля.

Державна система моніторингу довкілля - це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково-обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Система моніторингу є складовою частиною національної інформаційної інфраструктури, сумісної з аналогічними системами інших країн.

Система моніторингу - це відкрита інформаційна система, пріоритетами функціонування якої є захист життєво важливих екологічних інтересів людини і суспільства; збереження природних екосистем; відвернення кризових змін екологічного стану довкілля і запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям.

Створення і функціонування системи моніторингу з метою інтеграції екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, грунтується на принципах:

узгодженості нормативно-правового та організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного і програмного забезпечення її складових частин;

систематичності спостережень за станом довкілля та техногенними об'єктами, що впливають на нього;

своєчасності отримання, комплексності оброблення та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в системі моніторингу;

об'єктивності первинної, аналітичної і прогнозної екологічної інформації та оперативності її доведення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, населення України, заінтересованих міжнародних установ та світового співтовариства.

Відповідно до Положення про державну систему моніторингу довкілля (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 №391) спостереження за станом об’єктів навколишнього природного середовища та рівнем його забруднення здійснюють 8 суб’єктів моніторингу довкілля - центральні органи виконавчої влади (Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держжитлокомунгоспом, Держводгоспом, Держкомземом, Держкомлісгоспом) та їх органи на місцях, а також підприємства, установи та організації, що належать до сфери їх управління, які є суб'єктами системи моніторингу за загальнодержавною і регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів.

Координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу, розгляду поточних питань, пов'язаних з проведенням моніторингу довкілля, здійснює міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля із секціями за відповідними напрямами, склад та положення про яку затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Рис. 2. Суб’єкти системи моніторингу навколишнього природного середовища України та координація їх діяльності

Система моніторингу спрямована на:

• підвищення рівня вивчення і знань про екологічний стан довкілля;

• підвищення оперативності та якості інформаційного обслуговування користувачів на всіх рівнях;

• підвищення якості обгрунтування природоохоронних заходів та ефективності їх здійснення;

• сприяння розвитку міжнародного співробітництва у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Основними завданнями суб'єктів системи моніторингу є:

• довгострокові систематичні спостереження за станом довкілля;

• аналіз екологічного стану довкілля та прогнозування його змін;

• інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

• інформаційне обслуговування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також забезпечення екологічною інформацією населення країни і міжнародних організацій.

Моніторинг довкілля здійснюють:

Мінприроди - атмосферного повітря та опадів (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів, транскордонне перенесення забруднюючих речовин); джерел промислових викидів в атмосферу (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів) поверхневих і морських вод (гідрохімічні та гідробіологічні визначення, вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); підземних вод (гідрогеологічні та гідрохімічні визначення складу і властивостей, у тому числі залишкової кількості пестицидів та агрохімікатів, оцінка ресурсів); джерел скидів стічних вод (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); водних об'єктів у межах природоохоронних територій (фонова кількість забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); ґрунтів різного призначення, у тому числі на природоохоронних територіях (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); геохімічного стану ландшафтів (вміст і поширення природних і техногенних хімічних елементів та сполук); радіаційної обстановки (на пунктах стаціонарної мережі); геофізичних полів (фонові та аномальні дослідження); стихійних та небезпечних природних явищ: ендогенних та екзогенних геологічних процесів (їх видові і просторові характеристики, активність прояву), повеней, паводків, снігових лавин, селів (у районах спостережних станцій); державне еколого-геологічне картування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності; наземних і морських екосистем (фонова кількість ЗР, у тому числі радіонуклідів); звалищ промислових і побутових відходів (склад відходів, вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів);

МНС (на територіях, підпорядкованих Адміністрації зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення, а також в інших зонах радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС) - атмосферного повітря (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); поверхневих і підземних вод (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); наземних і водних екосистем (біоіндикаторні визначення); ґрунтів і ландшафтів (вміст забруднюючих речовин, радіонуклідів, просторове поширення); джерел викидів в атмосферу (вміст забруднюючих речовин, обсяги викидів); джерел скидів стічних вод (вміст забруднюючих речовин, обсяги скидів); об'єктів поховання радіоактивних відходів (вміст радіонуклідів, радіаційна обстановка);

МОЗ (у місцях проживання і відпочинку населення, у тому числі на природних територіях курортів) - атмосферного повітря (вміст шкідливих хімічних речовин); поверхневих вод суші і питної води (хімічні, бактеріологічні, радіологічні, вірусологічні визначення); морських вод, мінеральних і термальних вод, лікувальних грязей, озокериту, ропи лиманів та озер (хімічні, бактеріологічні, радіологічні, вірусологічні визначення); ґрунтів (вміст пестицидів, важких металів, бактеріологічні, вірусологічні визначення, наявність яєць геогельмінтів); фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо);

Мінагрополітики - ґрунтів сільськогосподарського використання (радіологічні, агрохімічні та токсикологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); сільськогосподарських рослин і продуктів з них (токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); сільськогосподарських тварин і продуктів з них (зоотехнічні, токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); поверхневих вод сільськогосподарського призначення (токсикологічні та радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів);

Держкомлісгосп - ґрунтів земель лісового фонду (радіологічні визначення, залишкова кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів); лісової рослинності (пошкодження біотичними та абіотичними чинниками, біомаса, біорізноманіття, радіологічні визначення, вміст забруднюючих речовин); мисливської фауни (видові, кількісні та просторові характеристики, радіологічні визначення);

Держводгосп - річок, водосховищ, каналів, зрошувальних систем і водойм у межах водогосподарських систем комплексного призначення, систем міжгалузевого та сільськогосподарського водопостачання (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); водойм у зонах впливу атомних електростанцій (вміст радіонуклідів); поверхневих вод у прикордонних зонах і місцях їх інтенсивного виробничо-господарського використання (вміст забруднюючих речовин, у тому числі радіонуклідів); зрошуваних та осушуваних земель (глибина залягання та мінералізація ґрунтових вод, ступінь засоленості та солонцюватості ґрунтів); підтоплення сільських населених пунктів, прибережних зон водосховищ (переформування берегів і підтоплення територій);

Держкомзем - ґрунтів і ландшафтів (вміст, прояви ерозійних та інших екзогенних процесів, просторове забруднення земель об'єктами промислового і сільськогосподарського виробництва); рослинного покриву земель (видовий склад, показники розвитку та ураження рослин); зрошуваних і осушених земель (вторинне підтоплення і засолення тощо); берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, лиманів, заток, гідротехнічних споруд (динаміка змін, ушкодження земельних ресурсів);

Держжитлокомунгосп - питної води централізованих систем водопостачання (вміст забруднюючих речовин, обсяги споживання); стічних вод міської каналізаційної мережі та очисних споруд (вміст забруднюючих речовин, обсяги надходження); зелених насаджень у містах і селищах міського типу (ступінь пошкодження ентомошкідниками, фітозахворюваннями тощо); підтоплення міст і селищ міського типу (небезпечне підняття рівня ґрунтових вод).

Суб'єкти системи моніторингу забезпечують вдосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля, уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів і систем контролю, створення банків даних для їх багатоцільового колективного використання з допомогою єдиної комп'ютерної мережі, яка забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та взаємозв'язок з іншими інформаційними системами, які діють в Україні і за кордоном.

Підприємства, установи і організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності, діяльність яких призводить чи може призвести до погіршення стану довкілля, зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно надавати дані і/або узагальнену інформацію для її комплексного оброблення, з цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається угода, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

Спостереження за впливом на об'єкти навколишнього природного середовища здійснюють підприємства, які є найбільшими його забруднювачами. Майже на всіх таких підприємствах в Україні функціонують аналітичні лабораторії, на які покладено спостережні функції. Так за впливом на стан атмосферного повітря спостереження здійснюють близько 440 лабораторій, за впливом на якість вод, у тому числі зворотних, що скидаються у водні об'єкти - понад 700 лабораторій, а за станом ґрунтів та відходів на територіях підприємств та зонах їх впливу більше, ніж 60 лабораторій.

З метою розбудови державної системи моніторингу довкілля, розширення мережі спостережень шляхом розвитку та більш широкого залучення до інформаційних потоків даних локальних систем моніторингу на підприємствах, установах та організаціях, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, Мінприроди опрацьовує питання залучення Мінпаливенерго, Мінтрансу, Міноборони, Мінпромполітики, Мінвуглепрому до організації та розвитку системи моніторингу довкілля локального рівня.

Зокрема, Мінвуглепром та його підрозділи і підприємства на місцях постійно проводять роботи з екологічного моніторингу стану та якості шахтних вод, що скидаються до поверхневих водних об'єктів або на донну поверхню, стану земель у зоні впливу вугільних підприємств та викидів забруднюючих речовин і газів в атмосферне повітря. Загальногалузевий екологічний моніторинг у вугільній галузі щорічно здійснює організація з екологічних питань ДП «Державний науково-дослідний, проектно - конструкторський і проектний інститут вугільної промисловості «УКРНДІПРОЕКТ».

Для реалізації положень ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» Мінприроди заплановано розроблення Порядку та Методики здійснення моніторингу навколишнього природного середовища та надання екологічної звітності підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища. Впровадження вказаних документів дасть змогу розширити мережу спостережень за станом довкілля та рівнем його забруднення і забезпечити державні органи більш повною інформацією.

На деяких підприємствах створюються сучасні автоматизовані системи спостережень. Так, наприклад, концерн «Стирол» у м. Горлівка Донецької області є прикладом підприємства, яке має сучасну систему спостереження за станом навколишнього природного середовища в зоні впливу підприємства та проведення моніторингу у виробничій зоні. Вона включає 5 автоматизованих станцій моніторингу якості повітря на території підприємства та прилеглій до нього зоні. Інформація від цієї системи постійно висвітлюється на спеціалізованому сайті підприємства.

Рис. 3. Сторінка сайту концерну «Стирол» з інформацією про пости спостережень у зоні впливу підприємства

На Одеському припортовому заводі створено систему спостереження за станом атмосферного повітря та раннього оповіщення на випадок перевищення встановлених граничних показників на території заводу та прилеглих територіях.

На Південно-українському атомно-енергетичному комплексі м. Південно-українськ розроблено проект створення автоматизованої системи моніторингу якості поверхневих вод р. Південний Буг та Ташликського водосховища.

Система моніторингу ґрунтується на використанні існуючих організаційних структур суб'єктів моніторингу і функціонує на основі єдиного нормативного, організаційного, методологічного і метрологічного забезпечення, об'єднання складових частин та уніфікованих компонентів цієї системи.

Організаційна інтеграція суб'єктів системи моніторингу на всіх рівнях здійснюється органами Мінприроди на основі:

• загальнодержавної і регіональних (місцевих) програм моніторингу довкілля, що складаються з програм відповідних рівнів, поданих суб'єктами системи моніторингу;

• укладених між усіма суб'єктами системи моніторингу угод про
спільну діяльність під час здійснення моніторингу довкілля на відповідному рівні.

До складу виконавців зазначених програм суб'єкти системи моніторингу можуть залучати підприємства, установи і організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Суб'єкти системи моніторингу - центральні органи виконавчої влади погоджують з Мінприроди розроблені ними проекти нормативно-правових актів та нормативних документів з питань проведення моніторингу довкілля.

Методологічне забезпечення об'єднання складових частин і компонентів системи моніторингу здійснюється на основі:

• єдиної науково-методичної бази щодо вимірювання параметрів і визначення показників стану довкілля, біоти і джерел антропогенного впливу на них;

• впровадження уніфікованих методів аналізу і прогнозування властивостей довкілля, комп'ютеризації процесів діяльності та інформаційної комунікації;

• загальних правил створення і ведення розподілених баз та банків даних і знань, картування і картографування екологічної інформації, стандартних технологій з використанням географічних інформаційних систем.

Методологічне забезпечення об'єднання складових частин і компонентів системи моніторингу покладається на Мінприроди із залученням суб'єктів цієї системи, а також Національної академії наук, Української аграрної академії наук, НКАУ, Держкомзв'язку та інших.

Метрологічне забезпечення об'єднання складових частин і компонентів системи моніторингу здійснюється на основі:

• єдиної науково-технічної політики щодо стандартизації, метрології та сертифікації вимірювального, комп'ютерного і комунікаційного обладнання;

• єдиної нормативно-методичної бази, що забезпечує достовірність і порівнянність вимірювань і результатів оброблення екологічної інформації в усіх складових частинах цієї системи.

Метрологічне забезпечення об'єднання складових частин і компонентів системи моніторингу покладається на Мінприроди із залученням суб'єктів цієї системи та органів Держстандарту.

Суб'єкти системи моніторингу, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежно від їх підпорядкування і форм власності повинні здійснювати:

• розроблення і узгодження з органами Мінприроди та МНС планів здійснення заходів з метою спостереження за станом екологічно небезпечних об'єктів, запобігання екологічно небезпечній виробничій, господарській та іншій діяльності;

• захист зареєстрованих у системі моніторингу постів (пунктів, станцій) спостережень за об'єктами довкілля від пошкодження та несанкціонованого перенесення;

• виділення в установленому порядку земельних ділянок під влаштування нових постів спостережень на підставі затверджених програм удосконалення і розвитку складових частин системи моніторингу.

Інфраструктура системи моніторингу, її складові частини, системоутворюючі та уніфіковані компоненти створюються на підставі відповідних технічних завдань і проектів, затверджених у встановленому порядку.

Такі технічні завдання і проекти підлягають реєстрації в Мінприроди.

Прийняті проектні рішення реалізуються в межах щорічних заходів загальнодержавної і регіональних (місцевих) програм екологічного моніторингу довкілля.

Взаємовідносини суб'єктів системи моніторингу ґрунтуються на:

• взаємній інформаційній підтримці рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

• координації дій під час планування, організації та проведення спільних заходів з екологічного моніторингу довкілля, виникнення надзвичайних екологічних ситуацій та ліквідації їх наслідків;

• ефективному використанні наявних організаційних структур, засобів спостережень за об'єктами довкілля та комп'ютеризації процесів діяльності;

• сприянні найбільш ефективному розв'язанню спільних завдань моніторингу довкілля та екологічної безпеки;

• відповідальності за повноту, своєчасність і достовірність переданої інформації;

• колективному використанні інформаційних ресурсів та комунікаційних засобів;

• безкоштовному інформаційному обміні.

Мінприроди разом з МНС їх органи та інші суб'єкти системи моніторингу встановлюють спеціальні регламенти спостереження за екологічно небезпечними об'єктами, критерії визначення і втручання у разі виникнення або загрози виникнення надзвичайних екологічних ситуацій.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни повинні негайно інформувати Мінприроди, МНС та їх органи на місцях про виникнення або загрозу виникнення надзвичайних екологічних ситуацій будь-якого походження.

Попередження про виникнення або загрозу виникнення небезпечних метеорологічних і гідрологічних явищ, екзогенних та ендогенних геологічних процесів, оцінювання їх розвитку покладається на Мінприроди.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадяни, які мають об'єктивну інформацію про виникнення або загрозу виникнення небезпечних природних явищ, повинні негайно надати її органам МНС, Мінприроди.

Державне еколого-геологічне картування території країни та її частин здійснюють підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління Мінприроди.

Оцінка впливу забруднення довкілля на стан здоров'я населення покладається на МОЗ та його органи на місцях, які повинні своєчасно інформувати органи державної влади та органи місцевого самоврядування про негативні тенденції або кризові зміни стану здоров'я населення внаслідок погіршення екологічної обстановки.

НКАУ надає всім заінтересованим суб'єктам системи моніторингу архівну та поточну інформацію з дистанційного зондування Землі, а також методичну і технічну допомогу користувачам щодо інтерпретації та використання аерокосмічних даних.

Органи Держводгоспу надають усім заінтересованим суб'єктам системи моніторингу інформацію про державний облік використання вод і скидання стічних вод водокористувачами.

Органи Мінагрополітики надають усім заінтересованим суб'єктам системи моніторингу інформацію про фізичні, геохімічні та біологічні зміни якості ґрунтів сільськогосподарського призначення.

Держкомзв'язку сприяє використанню в системі моніторингу сучасних комп'ютерних і комунікаційних засобів, які рекомендуються до застосування в національній інформаційній інфраструктурі.

Право володіння, користування і розпорядження інформацією, одержаною під час виконання загальнодержавної і регіональних (місцевих) програм моніторингу довкілля, регламентується законодавством.

Інформація, що зберігається в системі моніторингу, використовується для прийняття рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки органами державної влади та органами місцевого самоврядування і надається їм безкоштовно відповідно до затверджених регламентів інформаційного обслуговування користувачів системи моніторингу та її складових частин.

Спеціально підготовлена інформація на запит користувачів підлягає оплаті за домовленістю, якщо інше не передбачено нормативними актами або укладеними двосторонніми угодами про безкоштовні взаємовідносини постачальників і споживачів інформації. Такі угоди підлягають реєстрації в Мінприроди.

Мінприроди, МНС та їх органи на місцях здійснюють оперативне управління інформацією, одержаною на всіх рівнях функціонування системи моніторингу.

Забезпечення функціонування наявної ДСМД як єдиної системи - досить складне завдання. Для цього потрібно вирішувати багато організаційних і технічних питань.

За функціональними завданнями відомчі підсистеми моніторингу складаються з трьох блоків:

• отримування та збереження первинних даних;

• обробки, аналізу й надання інформації;

• оцінювання, контроль та планування відомчих заходів щодо поліпшення стану окремих об'єктів довкілля.

Кожен із цих блоків на рівні окремих суб'єктів ДСМД має власну структурно-організаційну, науково-методичну та технічну бази.

Діяльність суб'єктів ДСМД координує Міжвідомча комісія з питань моніторингу довкілля, яка має у своєму складі секції за відповідними напрямами.

Основні об'єкти моніторингу - атмосферне повітря, води, біологічне різноманіття, ліси, землі, відходи, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Рис. 4. Об’єкти державної системи моніторингу довкілля

Щодо кожного об'єкта природного середовища та їх складових потрібно проводити спостереження, аналіз і оцінювання рівнів забруднення, ступеня небезпеки для життєдіяльності населення та довкілля.

Моніторинг атмосферного повітря. До складових державного моніторингу атмосферного повітря належать:

• атмосферне повітря населених пунктів;

• атмосферне повітря природоохоронних і рекреаційних

територій;

• атмосферні опади;

• джерела викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря;

• транскордонне перенесення забруднюючих речовин з атмосферним повітрям.

Моніторинг вод. До складових державного моніторингу вод належать:

• поверхневі води суші, зокрема природних і штучних водойм, водотоків та інших об'єктів;

• підземні води, зокрема питні, мінеральні, промислові, термальні та їх родовища;

• ґрунтові води;

• морські води, зокрема перехідні, прибережні, внутрішні, територіальне море та виключна (морська) економічна зона України;

• джерела забруднення поверхневих вод суші, морських вод, підземних вод, зокрема дренажні води з меліоративних систем;

• донні відкладення як чинник вторинного забруднення поверхневих вод;

• джерела та системи постачання питної води;

• транскордонне перенесення забруднюючих речовин з поверхневими водами;

• використання водних ресурсів.

Моніторинг біологічного різноманіття. До складових державного моніторингу біологічного різноманіття належать:

• наземні й водні екосистеми;

• біосферні заповідні території (комплексні спостереження);

• рослинний покрив земель;

• сільськогосподарські рослини;

• зелені насадження в містах і селищах міського типу;

• сільськогосподарські тварини;

• тваринний світ природного походження.

Моніторинг лісів. Об'єкт державного моніторингу лісів - лісовий фонд України незалежно від форм його власності, зокрема земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До складових державного моніторингу лісів належать:

• лісова рослинність;

• лісова фауна, зокрема мисливська;

• лісові ґрунти.

Моніторинг земель. Об'єкт державного екологічного моніторингу земель - усі землі незалежно від форм власності. До складових державного екологічного моніторингу земель належать:

• забруднення земель різного призначення, зокрема зрошуваних, осушених і земель природоохоронних територій, територій населених пунктів та зайнятих природокористувачами;

• забруднення ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення;

• негативні процеси, пов'язані зі змінами родючості ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення;

• зміни стану ландшафтів унаслідок процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, селевими потоками, землетрусами, а також карстовими, кріогенними та іншими явищами;

• стан берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд;

• небезпечне підняття рівня ґрунтових вод (підтоплення) на території населених пунктів.

Моніторинг у сфері поводження з відходами. Складові державного моніторингу у сфері поводження з відходами:

• місця й об'єкти збирання, зберігання, оброблення, утилізації, видалення, знешкодження та захоронення відходів;

• вплив на НПС місць і об'єктів знешкодження, розміщення та захоронення відходів;

• транскордонний обіг відходів.

Моніторинг фізичних факторів впливу. Моніторингу підлягають території населених пунктів і ті, що призначені для забудови, а також санітарно-захисні зони та зони обмеженої забудови навколо джерел фізичних факторів впливу на НПС. До складових державного моніторингу фізичних факторів впливу належать:

• фактори акустичного впливу на довкілля;

• іонізуюче випромінювання, зокрема радіаційне;

• неіонізуюче випромінювання, зокрема електромагнітне.

Моніторинг геологічного середовища. Складові державного моніторингу геологічного середовища:

• екзогенні й ендогенні геодинамічні процеси, зокрема визначення просторових і видових характеристик, активності проявів;

• геохімічний стан ландшафтів, зокрема визначення вмісту й поширення природних і техногенних хімічних елементів і сполук;

• геофізичні поля, зокрема визначення фонових і аномальних характеристик;

• підземні води, зокрема оцінювання ресурсів, гідрогеологічні та гідрохімічні визначення складу та властивостей.

Сучасний стан ДСМД зумовлений її нормативно-методичною базою, функціонуванням чинної структури системи спостережень і рівнем її технічного забезпечення, системою інформаційної взаємодії між суб'єктами моніторингу та владними структурами, визначенням пріоритетів у сфері екологічної діяльності.

Один з інструментів аналізу стану НПС - оцінка ризику, яка значною мірою має сприяти визначенню пріоритетності заходів як у сфері моніторингу довкілля, так і в природоохоронній діяльності. Урахування оцінки ризику дає змогу запобігати кризовим ситуаціям, приймати оптимальні управлінські рішення.

Мережа спостережень ДСМД загальнодержавного рівня охоплює всю територію України, включаючи об'єкти, зони й пункти спостережень, віднесені до пріоритетних; вони в сукупності відображають загальний стан НПС України, а також вплив найважливіших факторів зміни його стану. До мережі спостережень загальнодержавного рівня як обов'язкові складові входять спеціальні мережі транскордонного моніторингу.

Об'єкти, зони та пункти, включені до мережі спостережень ДСМД, мають відповідати загальноєвропейським вимогам щодо можливості отримати репрезентативні результати за довгостроковими спостереженнями. Спостереження в мережах виконують за певними програмами. Періодичність спостережень, перелік спостережуваних показників, їх пріоритетність визначають для кожного об'єкта, зони чи пункту, включених до програми спостережень на основі визначення інформаційних потреб. Суб'єкти ДСМД беруть участь у розробці програм спостережень у мережах моніторингу.

Методичне забезпечення спостережень слід уніфікувати для всіх суб'єктів ДСМД. Його основою мають бути стандарти, розроблені з урахуванням загальноєвропейських вимог. Методи й методики, використовувані в системах спостережень ДСМД, у перспективі мають забезпечувати потрібну чутливість обчислень і рівень достовірності результатів спостережень, що відповідають вимогам до інформаційного забезпечення користувачів.

) постійні, інформацію яким надають згідно з узгодженим регламентом, що враховує їхні інформаційні потреби; це державні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб'єкти ДСМД та їх регіональні структури;

) користувачі, що звертаються за нерегламентованим запитом;

) засоби масової інформації.

.5 Принципи побудови ДСМД

Державна система моніторингу довкілля функціонує за такими принципами:

•        узгодженості нормативно-правового та організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного й програмного забезпечення її складових частин;

•        систематичності спостережень за станом довкілля та техногенними об'єктами, що впливають на нього;

•        своєчасності отримання, комплексності оброблення та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в системі моніторингу;

•        об'єктивності первинної, аналітичної й прогнозної екологічної інформації та оперативності її доведення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, населення України, заінтересованих міжнародних установ та світового співтовариства.

Методологічне забезпечення функціонування складових частин державної системи моніторингу покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Воно ґрунтується на єдиній науково-методичній базі щодо визначення й вимірювання показників стану довкілля, зокрема біоти та джерел техногенного впливу на неї, упровадження уніфікованих методів аналізу та прогнозування якості НПС, загальних правил формування й ведення окремих баз і банків екологічної інформації, картографування екологічних ситуацій, побудови відповідних геоінформаційних систем (ГІС).

Основа методологічного забезпечення ДСМД - єдина науково-технічна політика щодо стандартизації, методології та сертифікації вимірювального, комп'ютерного, комунікаційного обладнання, єдина нормативно-методична база, що забезпечує достовірність і узгодженість вимірювань, а також результатів обробки інформації в усіх складових частинах системи.

Відносини суб'єктів ДСМД ґрунтуються на таких принципах:

• координації дій під час планування, організації та проведення спостережень і спільних заходів з моніторингу;

• взаємній інформаційній підтримці рішень у галузі охорони НПС, екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів;

• ефективному використанні в ДСМД наявних організаційних структур, засобів спостережень і сучасних інформаційних технологій;

• сприянні ефективному розв'язанню спільних завдань моніторингу й екологічної безпеки;

• відповідальності за повноту, своєчасність і достовірність даних спостережень та наданої інформації;

• колективному використанні інформаційних ресурсів ДСМД;

• інформаційному обміні в рамках ДСМД.

Державна система моніторингу довкілля має на меті інтеграцію екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, і ґрунтується на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових частин, систематичності спостережень за станом довкілля та техногенними об'єктами, що впливають на нього, своєчасності отримання, комплексності обробки та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в ДСМД, об'єктивності первинної, аналітичної та прогнозної екологічної інформації й оперативності її розповсюдження.

3. Впровадження європейських стандартів і нормативів у державну систему моніторингу довкілля України

3.1 Організація охорони навколишнього середовища в ЄС, правові основи співпраці між Україною та ЄС

У сучасних умовах для вирішення завдань охорони природного середовища, узгодження стратегічних і оперативних дій України з країнами ЄС великого значення набуває адаптація і гармонізація національних природоохоронних стандартів і нормативів до міжнародних, що особливо актуально для моніторингу довкілля.

Головна мета політики ЄС у цій сфері полягає в досягненні високого ступеня охорони навколишнього середовища. Основні органи ЄС, що беруть участь у розробці й реалізації екологічної політики, такі:

–       Екологічна рада, яку іноді називають Радою міністрів навколишнього середовища, що діє в рамках Ради ЄС;

Генеральний директорат з питань навколишнього середовища, очолюваний одним із членів Європейської Комісії;

–       Комітет з питань навколишнього середовища й захисту споживача Європейського Парламенту.

Політику і принципи у сфері охорони навколишнього середовища розробляють також інші органи.

Спеціалізованою установою ЄС у сфері охорони навколишнього середовища є Європейська агенція з охорони навколишнього середовища (ЄАНС), основна функція якої - збір, аналіз і поширення інформації для сприяння в розробці й реалізації політики ЄС у сфері охорони довкілля.

У своїй роботі ЄАНС спирається на три ключові інструменти: моніторинг і звітність, обмін у мережі EIONET, а також роботу інформаційного центру.

У рамках EIONET діють дев'ять європейських тематичних центрів: спостереження за викидами в атмосферу, якістю повітря, внутрішніми водними об'єктами, земельними ресурсами, морським і береговим навколишнім середовищем, ґрунтами і водними ресурсами, охороною природи, а також реєстрації джерел інформації.

ЄАНС тісно співпрацює з іншими організаціями як усередині, так і за межами ЄС, зокрема з Організацією ООН з питань навколишнього середовища (ЮНЕП) і Організацією економічної співпраці і розвитку (ОЕСР).

Важливість узгодження національних і міжнародних стандартів в умовах глобалізації економіки й ведення господарської діяльності пов'язана з тим, що стандарти, зокрема ISO, забезпечують узгодженість вимог до охорони природного середовища, організації моніторингу як складової частини управління довкіллям та інформування громадськості. А це, у свою чергу, дає можливість створювати спільні бази даних про стан навколишнього середовища, розробляти стратегію його поліпшення, моделювати глобальні процеси, прогнозувати можливості виникнення кризових ситуацій та розробляти спільні дії щодо збереження природних ресурсів, створення оптимальних умов для життєдіяльності людини та отримання безпечних продуктів харчування.

Основою реалізації вирішення цього питання стало підписання у червні 1994 р. Угоди про партнерство і співпрацю між Євросоюзом, державами-членами і Україною.

Стаття 63 Угоди визначає співпрацю України та ЄС у сфері навколишнього середовища.

Мета такої співпраці - ефективний моніторинг рівнів поліпшення навколишнього середовища, який охоплює насамперед такі питання, як забруднення й оцінка стану навколишнього середовища та створення ефективної системи інформації про стан довкілля; боротьба з локальним, регіональним і транскордонним забрудненням атмосферного повітря та води; відновлення природного стану навколишнього середовища; стале й екологічно безпечне виробництво та використання енергії тощо. Ця Угода стала основою узгодження чинного законодавства України зі стандартами ЄС.

Верховна Рада України затвердила загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС (2003 р.). Базовим документом для підготовки програми стала Стратегія інтеграції України до Європейського союзу 1998 року.

Проте адаптація природоохоронної законодавчої бази України до правових норм ЄС та їх гармонізація не вирішує проблему формування основних напрямів державної політики в галузі без конкретних вимог до підзаконних документів нормативного характеру.

В основі реалізації вимог, навіть гармонізованої законодавчої бази України із законодавчою базою ЄС, лежить якісна характеристика стану екологічних об'єктів. Вона, у свою чергу, базується на якості і кількості вимірів, за допомогою яких контролюють якість довкілля, здоров’я й життя, формують економічний інструмент екологічної політики.

Отже, основною має бути метрологічна база, що складається в результаті розвитку методик і засобів вимірювальної техніки. В Україні прийнято низку законів і постанов з питань метрології, стандартизації і сертифікації в галузі природокористування й охорони довкілля. Їх гармонізовано на міжнародному рівні.

Гармонізація національних стандартів, зокрема й у сфері охорони навколишнього середовища, - неодмінна умова приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та вступу до Світової організації торгівлі (COT). Гармонізація національних стандартів має відбуватися відповідно до Кодексу стандартів ГАТТ.

Країни-члени ЄС поставили перед собою завдання домогтися одностайності в екологічній політиці за допомогою розробки стандартів, норм і правил. На відміну від інших міжнародних організацій, програми яких ґрунтуються винятково на добрій волі урядів, ЄС у разі потреби підтверджує свої рішення санкціями, що забезпечують їх виконання.

3.2 Способи вдосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог міжнародних організацій у рамках ЄС

Удосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог міжнародних організацій у рамках ЄС насамперед потребує інтеграції зусиль усіх суб'єктів ДСМД, спрямованих на координацію моніторингових робіт, виключення дублювання, оптимізацію мереж згідно з міжнародними стандартами, програмами спостережень, уніфікацію та постійне вдосконалення технічного, науково-методичного, метрологічного забезпечення функціонування мереж спостережень.

Необхідно відмітити, що мережі спостережень у системі ДСМД України побудовано без урахування вимог щодо створення Європейської мережі спостережень та накопичення отриманої інформації про стан навколишнього природного середовища, зокрема мереж Euro Water Net, EuroAirNet та ін. Тому слід переглянути і удосконалити як мережу спостережень за неповним середовищем, так і відповідні програми та набір індикаторів щодо їх відповідності міжнародним стандартам і нормативам, а також визначити пріоритетні показники забруднення. Сучасний стан організації моніторингових спостережень не задовольняє повною мірою інформаційні потреби ДСМД відповідно до вимог, які застосовуються у ЄС. Тому слід створити оптимізовану просторово та за програмами спостережень моніторингову мережу, адаптовану до європейських принципів, стандартів і нормативів.

Зараз інформацію, отриману в результаті моніторингу довкілля, розміщено у відомчих базах даних, не завжди структурованих для використання в ДСМД. Крім того, ретроспективну інформацію зазвичай нагромаджено на паперових носіях. Такий стан не дає можливості в повному обсязі використовувати масиви даних для комплексної оцінки екологічного стану довкілля, взаємовпливу окремих його складових, прогнозування змін екологічного стану екосистем. Підходи та методи оцінки окремих складових об'єктів довкілля також не узгоджено між собою. Неможливість зіставлення даних, у свою чергу, ускладнює прогнозування виникнення негативних явищ та підготовку науково обґрунтованих рекомендацій щодо створення моделей розвитку ситуацій, прогнозування та прийняття оптимальних управлінських рішень у сфері охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування.

Отже, методичне забезпечення виконання екологічного моніторингу, накопичення, зберігання і надання інформації в усіх його складових потрібно уніфікувати для всіх суб'єктів ДСМД. Їх основою мають бути загальноєвропейські принципи побудови моніторингової мережі та стандарти, зокрема національні, але розроблені з урахуванням міжнародних принципів і вимог. Методи та методики, що використовують у системах спостережень ДСМД, у перспективі мають забезпечувати відповідний рівень достовірності результатів спостережень і відповідати специфіці вимог інформаційного забезпечення користувачів різного рівня - від загальнодержавного, регіонального рівнів та соціально-виробничої сфери до громадськості.

Слід підкреслити, що технічне забезпечення визначає загальний рівень спостережень, тому важливо постійно вдосконалювати його на засадах системного підходу. Цьому сприятимуть впровадження системи аналізу технічного забезпечення і стану засобів вимірювальної техніки, які використовують у мережах спостережень ДСМД, та розробка рекомендацій щодо напрямів її вдосконалення на засадах послідовного оновлення засобів вимірювальної техніки та обладнання лабораторій відповідно до сучасних вимог загальноєвропейського рівня. У цьому відношенні на особливу увагу заслуговує впровадження багатофункціональних приладів, уніфікація засобів вимірювальної техніки, впровадження автоматизованих постів спостережень та використання засобів дистанційного аерокосмічного зондування.

У сфері метрологічного забезпечення слід досягти єдності, відповідної точності та достовірності результатів спостережень, єдиної методології їх збору, нагромадження, аналізу, узагальнення, надання інформації як на рівні управлінських рішень, так і громадськості. Способи досягнення мети:

•        аналіз методів, програм, індикаторів, які використовуються у ДСМД України, і приведення їх відповідно до міжнародних стандартів, їх уніфікація для використання суб'єктами ДСМД;

•        удосконалення методичних підходів щодо моніторингової мережі, забезпечення необхідного набору спостережень і індикаторів, які відповідали б сучасним міжнародним вимогам;

•        використання сучасних засобів вимірювальної техніки, що мають метрологічні характеристики відповідного рівня;

•        забезпечення збору, зберігання і передачі інформації згідно з міжнародними вимогами і стандартами;

•        застосування постійного внутрішнього, зовнішнього та міжнародного контролю за якістю результатів моніторингових спостережень;

• підвищення рівня кваліфікації щодо вимог із метрології для спеціалістів, які виконують спостереження.

Для реалізації всіх цих питань потрібно об'єднати зусилля відомчих метрологічних служб суб'єктів ДСМД, а також забезпечити постійний контроль за дотриманням міжнародних вимог, зокрема щодо акредитації підрозділів, які спостерігають і перевіряють засоби вимірювальної техніки, відповідності застосування методик та якості аналітичного процесу міжнародним стандартам і нормативам.

Мережі спостережень в ДСМД України побудовано без урахування методологічних принципів створення мереж в європейських країнах. Тому слід уточнити існуючі мережі моніторингу, програми спостережень та набір індикаторів, щоб встановити пріоритетні показники забруднення, методи їх визначення, особливо щодо відповідності міжнародним стандартам і нормативам. Стан організації ДСМД не задовольняє повною мірою інформаційні потреби державних структур управління і громадськості, тому потрібно вдосконалити як просторову організацію мережі спостережень, так і програми спостережень, адаптованої до європейських стандартів і нормативів.

У переліку контрольованих показників, використовуваних у мережі EuroWaterNet і ДСМД України, є розбіжності. Національні програми спостережень, перелік показників значно ширші за європейські, але вони не забезпечують певних параметрів та індикаторів, які застосовують у мережі EuroWaterNet. Так, у річках і озерах за програмою Держгідромету спостерігають до 40 показників, за програмою Держкомводгоспу - до 30, а за програмою EuroWaterNet тільки 17; у морях Держгідромет спостерігає 20 показників, а за програмою EuroWaterNet тільки 16.

Щоб удосконалити систему моніторингу України, слід перейти на європейські стандарти і нормативи у створенні мережі моніторингу, відбору, транспортування, збереження зразків і виконання аналітичних робіт з обов'язковим міжлабораторним і міждержавним контролем якості аналітичних робіт. Слід завершити формування баз даних стану об'єктів моніторингу та інформаційної системи з урахуванням сучасних вимог геоінформатики і створити горизонтальні й вертикальні зв'язки між користувачами інформації з відпрацьованими механізмами передачі інформації, правами на використання та взаємними зобов'язаннями суб'єктів моніторингу і міжвідомчої координації.

4. Державне управління охороною праці та організація охорони праці

Охорона життя і здоров’я людини є пріоритетним напрямом соціальної політики держави.

Законодавство України про охорону праці складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці є Конституція України, Закон України «Про охорону праці», Кодекс законів про працю (КЗпП), Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Крім загальних законів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються спеціальними законодавчими актами, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Сьогодні проводиться робота з вдосконалення законодавчої бази з питань охорони праці, адаптації українського законодавства з охорони праці до вимог Європейського Союзу. Актуальність цих завдань визначається тим, що на сьогодні в Україні складається дуже небезпечна ситуація у сфері охорони праці, життя та здоров’я людини. Велика кількість законів залишається на папері і не виконується. Багато працівників не мають офіційного оформлення за місцем роботи, що призводить до втрати можливості законного захисту їх прав.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України; Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення; Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Їхня компетенція та повноваження у сфері охорони праці визначені Законом України «Про охорону праці».

Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці; подає на затвердження Верховною Радою України загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо створення безпечних і здорових умов праці та нагляду за охороною праці; встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці.

З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України. Національна рада:

а) розробляє та здійснює заходи щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про вдосконалення цієї системи;

б) організує і забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів і рішень Уряду України, подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавства з цих питань;

в) координує діяльність центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму;

Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (Держгірпромнагляд) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду та державного регулювання у сфері безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держгірпромнагляду є:

а) формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері промислової безпеки та охорони праці;

б) здійснення комплексного управління у сфері промислової безпеки та охорони праці, а також контролю за виконанням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями та органами місцевого самоврядування;

в) організація та здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з питань охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці; розробляють і реалізують галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за участю профспілок; здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з охорони праці; організовують навчання і перевірку знань з питань охорони праці; створюють у разі потреби аварійно-рятувальні служби; здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації у межах відповідних територій: забезпечують виконання законів та реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю представників профспілок, Фонду соціального страхування від нещасних випадків і забезпечують виконання цільових регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; забезпечують соціальний захист найманих працівників; здійснюють контроль за додержанням суб'єктами підприємницької діяльності нормативно-правових актів про охорону праці.

Органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції затверджують цільові регіональні програми поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, а також заходи з охорони праці у складі програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів; приймають рішення щодо створення комунальних аварійно-рятувальних служб для обслуговування відповідних територій та об'єктів комунальної власності.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують належне утримання, ефективну і безпечну експлуатацію об'єктів житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, додержання вимог щодо охорони праці працівників, зайнятих на цих об'єктах.

4.1 Конституція України щодо питань охорони праці

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає у статтях 43, 45 та 46 право на працю, її фізичних умов та відшкодування збитків у разі нещасного випадку.

Так, стаття 43 визначає: «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється… Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом…».

Стаття 45 Конституції України обумовлює не тільки умови праці, а й право на відпочинок: «кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом».

Стаття 46 Конституції України затверджує право людини щодо соціального захисту в разі нещасного випадку. «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

4.2 Кодекс законів про працю України

Кодекс Законів про працю України був затверджений 10 грудня 1971 року Законом №322-VIII. Сьогодні він існує з рядом змін та внесень, останні зміни були внесені 18 травня 2010 року. (Закон України «Про внесення зміни до статті 24-1 Кодексу законів про працю України» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2266-17)

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і зростанню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працюючих, зміцненню трудової дисципліни.

Відповідно до статті 141 глави X власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечити трудову і виробничу дисципліну, неухильно виконувати вимоги законодавства про працю та правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Глава XI Кодексу Законів про працю України присвячена охороні праці, вона відображає створення безпечних і нешкідливих умов праці (ст. 153); додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва (ст. 154); заборону введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці (ст. 155); заборону передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці (ст. 156); державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці (ст. 157); обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників (ст. 158); обов'язки працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці (ст. 159); контроль за додержанням вимог нормативних актів про охорону праці (ст. 160); заходи щодо охорони праці (ст. 161); виділення коштів на заходи по охороні праці (ст. 162); умови видачі спеціального одягу та інших засобів індивідуального захисту (ст. 163); компенсаційні виплати за невиданий спеціальний одяг і спеціальне взуття (ст. 164); видачу мила та знешкоджуючих засобів (ст. 165); видачу молока і лікувально-профілактичного харчування (ст. 166); забезпечення працівників гарячих цехів газованою солоною водою (ст. 167); перерви в роботі для обігрівання і відпочинку (ст. 168); обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій (ст. 169); переведення на легшу роботу (ст. 170); обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (ст. 171); застосування праці інвалідів (ст. 172); відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників (ст. 173).

4.3 Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»

Цей Закон відповідно до Конституції України та основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві. Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.

4.4 Основні вимоги Закону України «Про охорону праці»

Закон прийнятий 14 жовтня 1992 року і визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

• пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

• комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

• адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

• використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

• інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Згідно зі статтею 5 «Права на охорону праці під час укладання трудового договору», умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.

Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Стаття 6 стосується прав працівників на охорону праці під час роботи: умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Стаття 7 передбачає право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці: працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.

Норми управління охороною праці та обов'язки роботодавця відображені в статті 13.

Роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.

З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:

• створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;

• розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

• забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;

• впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

• забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

• забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

• організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці…;

• розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях…;

• здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;

• організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

• вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Обов'язки працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці приведені в статті 14. У ній зазначено, що працівник зобов'язаний:

• дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

• знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

• проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, відповідно до статті 38, здійснюють:

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

• спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;

• спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;

• спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється законами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

Громадський контроль є невід'ємною частиною законодавства про охорону праці (ст. 41).

Громадський контроль здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників, які контролюють додержання вимог законодавства про охорону праці: створення безпечних і нешкідливих умов праці, належні виробничі та санітарно-побутові умови, забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту.

Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь. У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.

Стаття 44 стосується відповідальності за порушення вимог щодо охорони праці. За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об'єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом.

Сектор охорони праці є структурним підрозділом центрального апарату Міністерства охорони навколишнього природного середовища. Він підпорядковується безпосередньо одному із заступників Міністра охорони навколишнього природного середовища.

У своїй діяльності сектор керується Конституцією, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, Законами України «Про охорону праці» та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», міжгалузевими і галузевими актами з охорони праці, Положенням про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України), наказами та розпорядженнями міністерства, а також Положенням про сектор охорони праці Мінприроди.

Сектор здійснює свою роботу у тісній взаємодії з усіма структурними підрозділами та територіальними органами міністерства.

Основними завданнями сектору є:

Організація роботи в підрозділах Мінприроди з питань створення належних здорових і безпечних умов праці, попередження виробничого травматизму, професійних захворювань та аварій.

Розроблення і реалізація спільно з підприємствами, установами та організаціями, що входять до сфери управління Мінприроди комплексних заходів, спрямованих на поліпшення охорони, гігієни праці та виробничого середовища для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці.

Співробітництво з державними, громадськими та міжнародними організаціями з питань охорони праці.

Підготовка матеріалів для підведення підсумків роботи зі створення безпечних і нешкідливих умов праці та розгляду найважливіших питань охорони праці на засіданнях колегії, нарадах і семінарах.

Забезпечення додержання вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного нагляду та профспілок, направлених на поліпшення та вдосконалення роботи з охорони праці.

Організація навчання працівників з питань охорони праці та пропаганда заходів щодо їх забезпечення.

Участь у розробленні нормативно-правових актів з питань охорони праці, які діють в системі міністерства.

Розгляд питань про внесення змін до списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільги і компенсації згідно з чинним законодавством.

Участь у спеціальному розслідуванні нещасних випадків згідно з Положенням про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві.

Сектор відповідно до покладених на нього завдань:

контролює стан охорони праці на підпорядкованих Мінприроди підприємствах, реалізацію комплексних заходів, галузевих угод, науково-дослідних робіт щодо поліпшення безпеки, гігієни праці і виробничого середовища;

здійснює відомчий контроль на підпорядкованих Мінприроди підприємствах за своєчасним проведенням навчання та інструктажів працюючих, атестацією та переатестацією з питань охорони праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотриманням вимог безпеки при виконанні цих робіт;

контролює забезпечення працюючих на підпорядкованих Мінприроди підприємствах засобами індивідуального захисту, санітарно-побутовими приміщеннями, наданням працівникам відповідних пільг і компенсацій, пов’язаних з важкими та шкідливими умовами праці;

здійснює відомчий контроль щодо виконання заходів, наказів, розпоряджень з питань охорони праці, а також заходів щодо усунення причин нещасних випадків, аварій та профзахворювань, які визначені в актах розслідування;

контролює дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативно-правових актів з охорони праці, виконання працівниками посадових інструкцій.

Сектор має право отримувати у встановленому порядку від підприємств інформаційно-аналітичні матеріали необхідні для виконання службових обов’язків; представляти міністерство в державних та громадських організаціях при розгляді питань з охорони праці; безперешкодно відвідувати підпорядковані Мінприроди підприємства, їх виробничі об’єкти, оглядати виробничі, службові приміщення, ознайомлюватися із статистичними звітами, та іншими документами з питань охорони праці.

Керівництво сектором здійснює завідувач сектором, який призначається на посаду та звільняється з посади міністром охорони навколишнього природного середовища України в установленому законодавством порядку.

Повноваження завідувача сектором відповідно до визначених задач та функцій сектора у межах його компетенції:

перевіряє стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємствах, підпорядкованих Мінприроди;

вимагає та одержує від керівників підприємств письмові чи усні пояснення, висновки експертних обстежень, аудитів, матеріали та інформацію з відповідних питань, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, причини порушень законодавства про охорону праці та вжиті заходи щодо їх усунення;

вимагає від керівників підпорядкованих Мінприроди підприємств усунення від роботи працівників, які порушують законодавство з питань охорони праці.

Висновки

Система моніторингу довкілля в Україні побудована на відомчому принципі. Кожне з відомств має власну мережу спостережень, методику, засоби збору, обробки й аналізу інформації. Інформацію збирають за відомчими вертикалями, що ускладнює комплексний і оперативний аналіз екологічного стану природного середовища. При цьому користувачі отримують дані, які не відповідають сучасним вимогам щодо оперативності, достовірності та детальності як для потреб підготовки управлінських рішень, так і для доступу до екологічної інформації громадськості.

Удосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог ЄС потребує інтеграції зусиль усіх суб'єктів ДСМД, які мають бути спрямовані на координацію моніторингових робіт, виключення дублювання, оптимізацію мереж згідно з міжнародними стандартами, узгодження програм спостережень, уніфікацію та вдосконалення технічного, науково-методичного і метрологічного забезпечення.

Мережі спостережень в ДСМД України побудовано без урахування методологічних принципів створення мереж в європейських країнах. Тому слід уточнити існуючі мережі моніторингу, програми спостережень та набір індикаторів, щоб встановити пріоритетні показники забруднення, методи їх визначення, особливо щодо відповідності міжнародним стандартам і нормативам. Стан організації ДСМД не задовольняє повною мірою інформаційні потреби державних структур управління і громадськості, тому потрібно вдосконалити як просторову організацію мережі спостережень, так і програми спостережень, адаптованої до європейських стандартів і нормативів.

Потрібно запровадити систему аналізу технічного забезпечення і стану засобів вимірювальної техніки, використовуваних у мережах спостережень ДСМД, та розробити рекомендації щодо її вдосконалення відповідно до сучасних загальноєвропейських вимог і зокрема щодо впровадження багатофункціональних приладів, уніфікації засобів вимірювальної техніки, автоматизованих постів спостережень та використання засобів дистанційного спостереження.

У переліку контрольованих показників, використовуваних у мережі EuroWaterNet і ДСМД України, є розбіжності. Національні програми спостережень, перелік показників значно ширші за європейські, але вони не забезпечують певних параметрів та індикаторів, які застосовують у мережі EuroWaterNet. Так, у річках і озерах за програмою Держгідромету спостерігають до 40 показників, за програмою Держкомводгоспу - до 30, а за програмою EuroWaterNet тільки 17; у морях Держгідромет спостерігає 20 показників, а за програмою EuroWaterNet тільки 16.

Аналіз розглянутої мережі спостереження за водними ресурсами показав, що репрезентативних станцій спостереження, які повною мірою відповідають усім критеріям EuroWaterNet, нині немає. З мережі станцій таких, що відповідають контрольним вимогам EuroWaterNet, одиниці й лише після детального вивчення їх технічного стану можна розглянути питання про можливість їх включення до міжнародної мережі. Разом з тим слід зазначити, що всі станції, які виконують транскордонні спостереження, відповідають міжнародним вимогам як за виконуваними функціями, так і за розміщенням.

Потрібно проаналізувати й оптимізувати національну мережу спостережень, ураховуючи методичні вимоги розміщення спостережної мережі EuroWaterNet, і переглянути підхід до розміщення станцій та розподілу функцій контролю між різними відомствами, а також розширити мережу станцій, технічно забезпечити мережі спостереження й аналітичні лабораторії, щоб одержати якісну інформацію.

Порівняльний аналіз Державної системи моніторингу із вимогами загальноєвропейської системи моніторингу свідчить про потребу суттєво удосконалити мережу моніторингу України. Специфіка організацій моніторингу екологічного стану в Україні полягає у відомчому підході до його виконання. При цьому більшість суб'єктів моніторингу виконують його за стандартами і нормативами, які не повністю узгоджуються з міжнародними. Це насамперед стосується принципів створення спостережної мережі, набору обов'язкових індикаторів, методів аналізу, створення баз даних, обміну інформацією, її надання та інших напрямів діяльності.

Щоб удосконалити систему моніторингу України, слід перейти на європейські стандарти і нормативи у створенні мережі моніторингу, відбору, транспортування, збереження зразків і виконання аналітичних робіт з обов'язковим міжлабораторним і міждержавним контролем якості аналітичних робіт. Слід сформувати базу даних стану об'єктів моніторингу та інформаційної системи з урахуванням сучасних вимог геоінформатики і створити горизонтальні й вертикальні зв'язки між користувачами інформації з відпрацьованими механізмами передачі інформації, правами на використання та взаємними зобов'язаннями суб'єктів моніторингу і міжвідомчої координації.

Для реалізації всіх поставлених завдань потрібно удосконалити єдину Державну службу ведення моніторингу довкілля України, одним з основних завдань, якої має бути організація і ведення моніторингових робіт, запровадження нових методів спостережень, зокрема дистанційних, з моніторингу довкілля, його охорони і раціонального використання.

У четвертому розділі розглянуто систему державного управління охороною праці та організацію охорони праці.

Охорона життя і здоров’я людини є пріоритетним напрямом соціальної політики держави.

Законодавство України про охорону праці складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці є Конституція України, Закон України «Про охорону праці», Кодекс законів про працю, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Сьогодні проводиться робота з вдосконалення законодавчої бази з питань охорони праці, адаптації українського законодавства з охорони праці до вимог Європейського Союзу. Актуальність цих завдань визначається тим, що на сьогодні в Україні складається дуже небезпечна ситуація у сфері охорони праці, життя та здоров’я людини. Велика кількість законів залишається на папері і не виконується. Багато працівників не мають офіційного оформлення за місцем роботи, що призводить до втрати можливості законного захисту їх прав.

Економічний прогрес вимагає формування і реалізації більш дієвої політики та посилення державного впливу у сфері охорони праці. Без жорсткого державного нагляду охорона праці не буде ефективною.

Надзвичайно важливим є пошук технічних рішень спрямованих на зниження професійних ризиків. Одним з найбільш перспективних підходів для розв’язання цієї проблеми є вдосконалення системи управління охороною праці, яка дасть змогу створити безпечні умови праці, крім того стимулюватиме розробку та впровадження безпечних технологій на виробництві.

моніторинг екологічний природний охорона

Список джерел

1. Впровадження європейських стандартів і нормативів у Державну систему моніторингу довкілля України: наук.-метод. посіб. / О.І. Бондар, О.Г. Тараріко, Є.М. Варламов та ін. - К.: Інрес, 2006. - 264 с.

. Голубовська-Онісімова Г.М. Громадське лобіювання першочергових рішень влади для підвищення ефективності екологічної політики / Ганна Миколаївна Голубовська-Онісімова. - К.: ВЕГО «Мама-86», 2007. - 180 с.

. Екологічна безпека та охорона навколишнього середовища: підручник / за заг. ред. О.І. Бондаря, Г.І. Рудька. - К.: Вид-во ПП ЕКМО; Х.: ТОВ «Укртехнологія», 2004. - 416 с.

. Екологічне управління: підручник / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, Г.О. Білявський та ін. - К.: Либідь, 2004.

. Моніторинг довкілля: підручник. / М.О. Клименко, А.М. Прищепа, Н.М. Вознюк. - К.: Видавничий центр «Академія», 2006. - 360 с.

. Моніторинг навколишнього середовища: навчальний посібник / [О.І. Бондар, І.В. Корінько, В.М. Ткач, О.І. Федоренко]. - Київ; Харків: ВПФ ТОВ «Планета Прінт», 2005. - 126 с.

. Рудько Г.І. Екологічний моніторинг геологічного середовища: підручник. / Г. Рудько, О. Адаменко. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - 2006 с.

. Навчальний посібник з питань охорони праці для посадових осіб і спеціалістів / упоряд. М.М. Тимошенко. - К., 2000. - 290 с.

. V Міжнародна науково-практична конференція «Екологічна безпека: проблеми і шляхи вирішення»: зб. наук. ст. у 2-х т. / УкрНДІЕП. - Х.: Райдер, 2009. - 376 с.

. Конституція України / Верховна Рада України // Відомості Верховної ради (ВВР). - 1996. - №30. - Ст. 141.

. Кодекс законів про працю України: станом на 20 травня 2010 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=322-08

. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»: Закон України / Верховна Рада України // Відомості Верховної ради (ВВР). - 1999. - №46-47. - Ст. 403.

. «Про охорону навколишнього природного середовища»: Закон України / Верховна Рада України // Відомості Верховної ради (ВВР). - 1991. - №1. - Ст. 546.

. «Про охорону праці»: Закон України / Верховна Рада України // Відомості Верховної ради (ВВР). - 1992. - №49. - Ст. 668.

. «Про екологічний аудит»: Закон України / Верховна Рада України // Відомості Верховної ради (ВВР). - 2004. - №45. - Ст. 500.

. «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля»: постанова КМУ - 1998. - №391.

. Забруднення атмосферного повітря у місті Києві / В. Вишневський, І. Колісник, Н. Ротач // Київський географічний щорічник. - К., 2007. - Вип. 7. - С. 209-216.

. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2007 році. Мінприроди України - К., 2008. - 276 с.

. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. - К., 2003.

. Офіційний сайт Інформаційно-аналітичного центру державної системи моніторингу довкілля [Електронний ресурс]. - Електрон. дані. - Режим доступу: http://www.ecobank.org.ua/state/Pages/default.aspx

. Офіційний сайт Міністерства охорони навколишнього природного середовища України [Електронний ресурс]. - Електрон. дані. - Режим доступу: www.menr.gov.ua.

. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Електрон. дані. - Режим доступу: portal.rada.gov.ua.