Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки

Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки

Міждісциплінарна курсова робота

на тему

Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки

ВСТУП

державний регулювання німецький економіка

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що самостійна Україна з 1991 року поступово змінює суспільно-економічну формацію з „розвитого соціалізму з загальнонародною власністю на засоби виробництва та прибуток(капітал) і централізовано плановою економікою на „українську ринкову економіку - сучасний різновид „державного капіталізму зверху з примусовим переходом до приватної власності на засоби виробництва та капі-тал засобами легального „справедливого роздержавлення загальнонародної соціалістичної власності та нелегального її захоплення окремими прошарками українського суспільства та іноземними інвесторами.

З врахуванням цього в суспільстві та наукових колах знов відродився інтерес до всебічного вивчення історії становлення капіталі́зму - суспільного ладу, в якому економічна система виробництва та розподілу заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсів, максимізації прибутку (капіталу).

Політична економія капіталізму, як суспільно-господарського устрою, що замінив феодалізм, пройшла у XVIII - ХІХ сторіччях наступні етапи науково-практичного розвитку:

1. Класична політична економія, яка виникла в Британії наприкінці XVIII століття в працях Адама Сміта, Давіда Рікардо, Джона Стюарта Мілля, Жан-Батіста Сея, та обгрунтовувала ідею „невидимої руки ринку, що змушує „економічну людину суспільства мимоволі створювати загальне добро, переслідуючи особисті інтереси, при цьому державне втручання в процеси „економічної свободи діяльності є непотрібним і повинне бути скорочене.

2. Марксистська політекономія ХІХ сторіччя - яка вважає капіталізм найвищою стадією розвитку суспільства із антагоністичним способом виробництва. Головне протиріччя капіталізму марксизм убачає в несуміс-ності суспільного характеру виробництва при капіталізмі й приватної власності, яка лежить в основі капіталістичної системи розподілу. Розв'я-зання цього протиріччя марксизм бачить у соціалістичній революції, ре-зультатом якої буде встановлена суспільна власність на засоби виробниц-твва і комуністичний принцип розподілу - від кожного за його здібностя-ми, кожному - за потребами.

. Альтернативні „німецька історична та „австрійська школи ХІХ сторіччя - які вважали капіталізм багатостороннім наслідком еволюційного культурологічно-історичного розвитку окремих націй світового суспільства під керівництвом державних механізмів, які повинні створити соціологічні умови для співпраці робітників та роботодавців за рахунок справедливого (встановлю-ного державними законами) розподілу результатів труда між власниками засо-бів виробництва (капіталістами) та найманими працівниками (трудовою си-лою). Скореговані сучасними умовами ідеї „німецької історичної школи є дуже привабливими для сучасних економістів - розробників „державно-ринкової економічної теорії розвитку суспільного ладу в постсоціалістичній Україні.

Оскільки марксистська та „німецька історична і австрійська політеконо-мії є теоретичним підгрунтямм двох основних гілок розвитку світового господарства у ХХ сторіччі (соціалістична та капіталістична моделі), то метою курсової роботи є аналіз основних положень та ідей економістів „німецької істо-ричної школи, а також їх життєздатності в сучасних умовах світового економічного укладу ХХІ сторіччя.

Предметом курсової роботи є співвідношення ринкових і державних методів регулювання у працях представників „німецької історичної школи .

Методом досліджень курсової роботи є історичний аналіз ідей ХІХ сто-річчя та його критичний аналіз з врахуванням досвіду економічного розвитку світового суспільства у ХІХ - ХХІ віках.

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ ЕКОНОМІСТАМИ НІМЕЦЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

.1 Історичне місце «німецької історичної школи» в розвитку теорій економічного розвитку та регулювання господарських систем в світі

державний німецький економіка

Пануючі в першій половині ХІХ сторіччя традиції історико-філософської думки в Німеччині: потужний вплив знаменитого філософа Г. Гегеля (1770 - 1831), не менш відомих вченого-правознавця Ф.К. фон Савіньї (1779 - 1861) та філософа В. Дільтея (1833 - 1911) - вплинули на склад мислення німецьких економістів. Їм важко було сприйняти індивідуалістську філософію англійсь-кого утилітаризму (намагання мати з усього користь). Вони спиралися на ідею Гегеля, що розвиток людського суспільства, по суті, є проявом духу народу і тому держава з етичної точки зору, завжди займає пануюче становище в порів-нянні з індивідуумом і сімєю. Такою була філософська концепція, котра лягла в основу методології історичної школи [35].

На момент появи у XIX сторіччі «німецької історичної школи» в теорії економічного розвитку та регулювання господарських систем в світі, світова економічна думка мала наступні історичні економічні теорії [23, том 2]:

1.Меркантилізм - як перша теоретична розробка капіталістичного способу виробництва, виник на основі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу. Прибічника цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівля, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей. У розвитку меркантилізму виділяють 2 основні етапи: перший - ранній меркантилізм або монетаризм, до представників якого відносять В. Стаффорда (Англія), Б. Даванцаті (Італія) ; другий - розгорнута система меркантилізму, ідеї якого втілили Т. Мен, С. Фортрей (Англія), А. Монкретьєн (Франція). Основним критерієм поділу є обґрунтування засобів досягнення торговельного балансу. Меркантилісти сприяли розвитку експортно-орієнтованої промисловості, міжнародному поділу праці, визначали свободу багатьох форм економічної діяльності, але одночасно спиралися на митний протекціоналізм, монопольні компанії, колоніальну систему, фіскальне пограбування. Специфіки капіталізму меркантилісти не розуміли , не було і аналізу виробництва, соціальні проблеми ігнорувалися.

2. Фізіократія( з фр. physis - природа, kratos - влада) французька школа , що критикувала ідеї меркантилістів. На відміну від меркантилістів, вони перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля - безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і неприбуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене (1694-1774рр.), А. Тюрго (1727-1781рр.), В. Мірабо (1715-1789рр.), Д. Норе.

3. Класична політична економія - ії засновники У. Петті. А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, механізму конкуренції. Саме вони започаткували трудову теорію власності, а ринок розглядають як саморегулюючу систему.

Згідно з найбільш поширеним підходом до хронологічного поділу класичної школи її поділяють на такі етапи:)Перший період охоплює кінець XVII - перша половина XVIII. Відбувається утвердження основних положень класичної школи у творчості В. Петті (Англія) та П. Буагільбера (Франція). В. Петті у праці "Трактат про податки та збори"( 1662 р.), починає розробку трудової теорії власності. Відома формула В. Петті: "Праця - батько і активний принцип багатства, а земля - його мати" є варіантом вчення про джерела власності. Він є одним із засновників економіко-статистичних методів дослідження, виділив категорію національного доходу.

б) Другий етап (др. пол. XVIII ст.) повязаний з дослідженнями англійського економіста А. Сміта (1723-1790 рр.). Найгеніальнішою працею вченого є "Дослідження про природу та причини багатства народів"(1776 р.). Саме в ній Сміт започаткував систематизований виклад політекономії і дослідив значення особистого інтересу, як рушійної сили економічного прогресу. Він досліджує суть та закономірності капіталістичного господарства, аналізує розподіл праці та грошовий обіг. На відміну від меркантилістів, вчений визначив першоджерелом багатства працю. Одночасно для Сміта була характерна подвійність поглядів стосовно теорії вартості, він обґрунтовує і трудовий і витратний підходи.

в)Третій (перша половина XIXст.) представлений у працях Д.Рікардо, Т. Мальтуса(Англія), Г. Кері (США), був повязаний з утвердженням ринкової економіки, завершенням формування національних ринків у Європі та початком економічних кризових потрясінь. Д. Рікардо так сформулював мету політичної економії: визначення законів, які керують розподілом доходів. Вчений більш послідовно, ніж А. Сміт, розробляє теорію про працю як єдине джерело вартості.

г) Завершальний четвертий етап класичного напрямку (друга половина XIXст.) було ознаменовано працями Дж.С. Мілля та К. Маркса. Дж.С. Мілль (1806-1873 рр.) у праці "Основи політичної економії" (1848р.), систематизував економічні ідеї класичної школи та обґрунтував вимоги англійської ліберальної буржуазії до соціального реформізму.

Марксизм, або політична економія праці, - це напрямок, розвинутий К. Марксом і Ф. Енгельсом при досліджені системи законів капіталістичного суспільства з позиції робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії власності, вони зробили аналіз розвитку форм власності, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не малі належної обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження на протязі історичного експерименту в створених революційним шляхом в ХХ сторіччі странах діалектичного матеріалізму, соціалізму та гегемонії пролетаріату.

Одночасно, в четвертому періоді розвитку класичної школи політичної економії та розвитку економічної теорії розвитку господарських систем в світі (середина ХІХ сторіччя) виникає альтернативна школа політичної економії - «німецька національна політична економія», яка характеризується іншим, ніж в класичній школі А. Сміта та Д. Рікардо, трактуванням закономірностей суспільного розвитку [33].

Економічна теорія і економічна наука взагалі зазвичай має національне обличчя, що є природним явищем, оскільки вона більше, ніж будь-яка інша сус-пільна наука, безпосередньо пов'язана з господарською практикою і практик-ною політикою певної країни. Тому не дивно, що трудова теорія вартості, яка в особі А. Сміта і Д. Рікардо тривалий час вважалася нездоланною, скоріше, ніж очікувалося, була піддана критиці. Це не був кінець політичній економії, а ли-ше пошуки її дальшого розвитку згідно з економічною еволюцією національних господарських систем.

Якщо для Англії принцип вільно-економічних дій, "економічна людина" та інші поняття були зрозумілі, то в інших країнах Європи, зокрема в Німеччи-ні, не можна було ігнорувати позаекономічні чинники у розвитку економіки. Тому космополітичні за своїм змістом категорії економічного вчення Сміта-Рікардо у Німеччині критикували, наповнювали національним змістом. Німець-кі економісти апелювали до національних господарських і культурних тради-цій, докладно їх описували і залучали до моделювання національної економіч-ної системи.

Аналізуючи появу «альтернативної німецької школа політичної економії», необхідно врахувати соціально-економічні особливості розвитку Німеччини XIX ст. та стан історико-філософських досліджень, які було покладено в основу побудови принципів альтернативної економічної теорії.

Автором нової теоретичної системи був Ф. Ліст (1789-1846) - прихильник ліберальних ідей (у тій їхній частині, що стосувалась розвитку капіталістичної промисловості) і реформ, перешкодою для яких, на його думку, була внутрішня митна політика Німеччини (в країні існували митні кордони між окремими державами конфедерації) [21].

Головним твором Ф. Ліста є "Національна система політичної економії" (1841 р.), в якому він проголосив себе противником промислового планування Англії і захисником національної єдності Німеччини [21]. Ф. Ліст прагнув бачи-ти Німеччину потужною індустріальною державою, здатною до економічної й політичної експансії в світі. Через те він протиставив економічній теорії Сміта і Рікардо вчення про національну економіку, відкидаючи загальні закони розвит-ку виробництва в різних країнах. Він твердив, що економіка окремих країн розвивається за особливими законами, і тому для кожної країни властива своя національна економіка, завдання якої полягає у створенні найкращих умов для розвитку продуктивних сил нації.

Центральне місце в системі Ф. Ліста посідала його теорія продуктивних сил та вчення про стадії господарського розвитку нації в поєднанні з ідеєю "ви-ховного протекціонізму". Згодом ці ідеї взяли на озброєння прихильники історич-ної школи та інституціоналізму.

Ф. Ліст визнавав політичну економію наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, що суперечило класичній економічній науці, яка вивчала проблеми загальноцивілізаційного розвитку, його стимули та закономірності.

Основний обєктивний закон розвитку суспільства, на його думку, полягає в тім, «що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети». У цьому визначенні відбивається методологія Ліста, історична та національна водночас. Вона інша, ніж у класиків, які всі покоління розподіляли за формаціями, привязуючи їх за допомогою їхніх приватних інтересів до форми власності і в такий спосіб визначаючи основний економічний закон суспільного розвитку (за Смітом і Рікардо - отримання максимального прибутку [26]).

Вивчаючи економічні погляди Ф. Ліста, слід зосередитись на таких напрямках його вчення [24]:

заперечення космополітизму (науки про те, як людство в цілому може досягти високого рівня добробуту) і необхідність переходу до «істинної політекономії» (науки про те, якого типу політики має дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою);

доведення похідного характеру економіки від державної політики засобом абстракції, запозиченим у класичної політекономії (як наслідок похідного характеру приватних інтересів від суспільних);

розуміння категорії «продуктивні сили», їхнього змісту, напрямків і можливостей їхнього реформування;

розуміння конкуренції як протиборства національних інтересів (він називає їх «приватними інтересами націй»).

Аналіз цих основоположних складових учення Ф.Ліста дає змогу зрозуміти:

• чому, формулюючи економічну програму розвитку німецької економіки, він наголошує на необхідності застосування мобілізаційної моделі, яка передбачає на першому етапі її закритість (автарктичність, самодостатність);
• чому такими важливими пунктами економічної політики він вважає високий рівень освіти та «індустріальне виховання нації»;
• чому в його ученні так мало уваги приділяється проблемі вартості (він розглядає лише мінові вартості, тобто товари, як основу для накопичення внутрішнього потенціалу);
• чому його інвестиційну доктрину не орієнтовано на економічні стимули, а розглянуто як складову загальнонаціональної політики.

Німецька історична школа, як розвиток ідей Ф. Ліста, - це головний «єретичний» напрямок у економічної науці ХІХ століття. Підхід представників «німецької історичної школи» вирізнявся такими особливостями [18 - 19]:

а) Негативне ставлення до спроб створення універсальної економічної теорії та, зокрема, до класичної політичної економії. На думку адептів німецької історичної школи, економічна наука має займатися дослідженням специфіки конкретних національних господарств; річ у тому, що кожне національне господарство має специфічні властивості, які найчастіше не мають аналогів. Саме тому універсальна економічна теорія є нонсенс.

б) Звідси випливає інша особливість вчення німецької історичної школи -антикосмополітизм. Представники німецької історичної школи в тій чи іншій мірі схильні підкреслювати роль національних чинників у господарському розвитку. До речі, зі їх легкої руки навіть тепер економічну науку у Німеччині й інших німецькомовних країнах часто називають «Національною економією» [Nationalokonomie] чи «Народногосподарським вченням» [Volkswirtschaftslehre].

в) Негативне ставлення до абстрактно-дедуктивних методів аналізу. Головний акцент у економічній науці потрібно робити на конкретні історико-економічні дослідження (чим, зазвичай, і займалися більшість епігонів цієї школи).

г) Трактування народного господарства як утворення єдиного цілого, частини якого знаходяться у постійній взаємодії між собою, ніж як простої суми окремих індивідів. Звідси випливає, що «життя» такого «цілого» управляється особливими законами, відмінними від законів, яким підпорядковується життя окремо взятих суб'єктів.

д) Негативне ставлення до концепції економічної людини. «Німці» відкидають уявлення взагалі про індивід людини, що вільний від впливу суспільних факторів і автономно прагне до досягнення максимальної особистої вигоди. Як зазначив Б. Гильдебранд: «людина, як істота громадська, є передусім продукт цивілізації й історії, його освіта й його відношення до речовинних цінностей, як і до людей, будь-коли залишаються одні й самі, перебуває географічно і історично у безперервній зміні і розвиваються разом із усією освіченістю людства» [9]. Інакше кажучи, людина - це культурна істота, орієнтована на громадські цінності.

е) Трактування господарства як одній з частин соціального життя як наслідок, облік різноманітних позаекономічних чинників - етичних, психологічних і правових.

ж) Звідси випливає ще одне особливість вчення німецької історичної школи - розуміння господарства як еволюційної системи, яка проходить свій розвиток через різні стадії. До речі, даний аспект є також аргументом проти універсальності економічної теорії, оскільки різні стадії розвитку господарства відрізняються специфічними і унікально корисними властивостями.

з) Прихильне ставлення до державного втручання. Таке ставлення викликано передусім скептицизмом у тому, що вільна конкуренція, характерна ринковій економіці, може забезпечити гармонію інтересів різних суб'єктів господарювання. Без планомірного впливу держави на господарство «найсильніші» будуть завжди опинятися у виграші за рахунок «слабких».

Державне втручання має здійснюватися у вигляді «виховного протекціонізму», спрямованого на захист фабрично-заводської промисловості. Її слід захищати від конкуренції з продуктивними силами більш розвинених іноземних держав. При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захисту сільського господарства. Такий захист, на його думку, призводить до подорожчання сировини й продовольства та, тому, несприятливо впливає на стан промисловості.

Вчення Ф. Ліста про країну (та й у цілому весь його підхід до вивчення господарства), безсумнівно, відбиває сучасні йому історичні реалії економіки Німеччини. Саме тоді (перша половина ХІХ століття) її промисловість розвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарстві і не могла витримати конкуренцію з промисловістю більш розвинених розвинених країн - передусім, з Англиєю і Францією. Звідси й виникала потреба у державній регуляторній політиці «виховного протекціонізму».

1.2 Основні економічні теорії розвитку та регулювання господарських систем економістів «старої німецької історичної школи»

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві - 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817- 1894), Б. Гільдебранда (1812-1878) та К. Кніса (1821 - 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа [2].

Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині ХІХ ст. Її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі економісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.

Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії - учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ф. Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ф.Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.

Основними методологічними засадами історичної школи, як альтернатива методології класичної школи (А. Сміта та Д. Рікардо) та її послідовників (Дж. Міля та К. Маркса) були наступні [3]:

. По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння «економічної людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.

. По-друге, історична школа предмет політичної економії вбачала в дослідженні народного господарства певної країни.

Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.

Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні. Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.

Цей напрямок розвитку економічної науки отримав назву історичної шко-ли політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудува-ти якусь завершену політекономічну доктрину, яка могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Основними засновниками та представниками «старої історичної школи» були: Бруно Гільдебранд (1812 - 1878), Вільгельм Рошер (1817 - 1894), Карл Кніс (1821 - 1898).

У межах десятиріччя, тобто з 1843 по 1853 pp., вони видали кілька подіб-них між собою за змістом книг з політичної економії. Так, у 1843 р. В. Рошер, який окреслив загальні контури історичного методу в політичній економії, опублікував "Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу". У 1848 р. вийшла книга Б. Гільдебранда "Політична економія сучас-ного і майбутнього". У 1853 p. K. Кніс видав працю "Політична економія з точ-ки зору історичного методу". Як видно навіть із назв видань, політична еконо-мія розглядалася представниками історичної школи з історичних позицій.

Стара історична школа дотримувалася поглядів на політичну економію, які відстоював Ф. Ліст. її представники вважали, що політична економія покли-кана вивчати національну економіку, розвиток якої визначається особливос-тями природи, характером народу і його установ. Принцип історизму замість загальних економічних законів пронизує економічні погляди старої історичної школи.

1.Вільгельм Рошер (1817-1894) [29].

Засновником та лідером «старої німецької історичної школи» був Вільгельм Георг Фрідріх Рошер - провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI-XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854-1894), "Історія національної політичної економії" (1874) та ін.

Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.

В.Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної по-літики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлен-ня й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити при-чини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, які вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння ма-шинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господар-ства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критич-ного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках» - набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної полі-тики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власника-ми, організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв'язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації В.Рошер обов'язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі В.Рошера мала рішучого поборника еволюцій-ного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетво-рення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'єм-ний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а на-ція може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства В.Рошер протиставляв соці-алістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як ре-зультат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й віч--ними, не бачила історичної перспективи.

В. Рошер, як і Б. Гільдебрандт, також вважав, що однотипні господарські системи у різних народів одночасно неспроможні існувати. Економіку слід розглядати, як частину культури - як господарську культуру.

Але В. Рошер до того ж час був єдиним представником «старій, історичній школи», уделявшим хоча б невеличке увагу власне економічної теорії. Він найбільше приклався до «теорію цінності й розподілу доходу». У. Рошер взяв в основі теорію факторів виробництва у редакції Ж.Б. Сея і поєднав його з концепцією прибутку М. Сеніора, маловідомого представника класичної політичної экономии. Відповідно до концепції М. Сеніора, джерелом прибутку є нібито утримання капіталіста від того плинного споживання.

Поєднавши ці концепції, У. Рошер лишився вірним історизму «німців». Він висловив ідею, відповідно до якої у процесі господарського розвитку змінюється значимість (і, частка у національному продукті) окремих факторів виробництва. На початкових етапах розвитку головну роль грає земля (природа), потім працю й, нарешті, капітал. Отже, величина частки доходів власників капіталу у національному доході відбиває ступінь розвиненості національного господарства.

2.Бруно Гільдебранд(1812-1878)[9].

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Б.Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському університеті, з 1863 р. став заснов-ником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними реформами і навіть був одним із керівників організації «Verein flir Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд - автор багатьох книжок із політики, соціології, біз-несу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів»'.

Він значно рішучіше, ніж В.Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує В.Рошера за те, що той намагається при-мирити свою теорію з класичною.

Історія у Б. Гільдебранда - це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він ро-зуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальню-ючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза нату-рального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економі-ки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обміну продук-тами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політ-економії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Б. Гильдебранд, як і Ф. Ліст, надавав велике значення періодизації стадій господарського розвитку. Однак у нього критерієм розмежування стадій є розвиненість сфери обертання. Згідно цьому критерію їм виділяються три стадії:

а) Натуральне господарство. Обміну або взагалі немає, або він набуває форми бартеру.

б) Грошове господарство. І на цій стадії розвитку гроші стають необхідним посередником під час проведення обмінних операцій.

в) Кредитне господарство. А тут припиняється використання грошей під час обміну, та його його місце займає кредит. Ця стадія господарського розвитку є особливим вищої, оскільки там відкриваються максимальні можливості підприємництва для «активних» людей: не маючи свого капіталу, він може стати підприємцем, узявши потрібні кошти в кредит.

Отже, Б. Гильдебранд підтвердив (хоч і інакше) тезу Ф. Ліста у тому, що неможливо створення універсальної економічної теорії, оскільки різні країни перебувають у різних етапах свого розвитку.

Схема, яка, на думку Б. Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основ-ні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості. Її Б. Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволен-ня конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто приваб-ливою, бо вона, по-перше, передбачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, вважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

3.Карл Кніс(1821-1898) [2].

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 p. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 p. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в В. Рошера, ні в Б. Гільдебранта.

К. Кніс був найрадикальнішим «єретиком» стосовно магістральному напрямку економічної науки на II стадії її розвитку (тобто, стосовно класичної політичної економії). Він загалом заперечував можливість створення економічної науки як такої. Адже наука може існувати там, де є якась повторюваність досліджуваних явищ. Але кожна нація має власний неповторний, унікальний шлях розвитку господарства, тому повторюваність неможлива. Економічні явища за своєю сутністю недоступні до пізнання. Економісти можуть лише спостерігати їх і давати їм моральну оцінку.

К. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є пе-рехідною фазою до його наступного прогресу. К. Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

1.3 Основні економічні теорії розвитку та регулювання господарських систем економістів «нової німецької історичної школи»

Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був повязаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства - монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обґрунтування способів розвязання соціальних проблем. У 70-80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа [1].

Для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

На противагу старій історичній школі "нові історики" не обмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його історичного розвитку [15].

Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. Шмоллера (1838-1917), Л. Брентано (1844-1931), К. Бюхера (1847-1930), А. Вагнера (1835-1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації.

Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. ХІХ ст., Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брентано (1844-1931) і К. Бюхер (1847-1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь - основи соціальної політики. Вони виходили з того, що [14]:

• політична економія є наукою про соціальне господарство;
• детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;
• формування сприятливого соціального середовища - функція держави;
• сприятливе соціальне середовище - це таке, що базується на соціальній справедливості;
• розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;
• можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, помякшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;
• основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії [14]:

консервативну, яку очолив Г. Шмоллер - прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано - прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення "класового миру".

Г. Шмоллер (1838-1917) [32].

Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць "Основи загального учення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897) та ін.

Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя - лише як частину загальної культурної моделі.

З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.

Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розвязанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього - виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Прагнучи перетворити економічну теорію із "голого учення про ринок та обмін" у історико-етичну науку, Г. Шмоллер:

. Заперечував плідність теоретичних узагальнень та абстрактно-дедуктивного аналізу класичної (а згодом - неокласичної) теорії, трактуючи останню "не більш, ніж попереднім начерком загальних причин економічного життя". Відстоюючи історичний метод аналізу, вчений вимагав від дослідників скрупульозного опису фактичної господарської поведінки, історико-статистичних розробок, спостережень, "витонченого дослідження фактів", класифікації та аналізу, які уможливлюють пізнання економічних закономірностей та пояснення причинно-наслідкових зв'язків. "Особливо важливо з'ясувати передовсім виникнення окремих господарських інститутів,- писав Г. Шмоллер, - а не всього народного господарства або універсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичні проблеми, необхідно з допомогою строгого історичного методу вивчати одиничне".

Г. Шмоллер визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Стверджуючи, що економічна теорія не може ігнорувати людські вчинки, німецький дослідник звертав увагу на різноманітність спонукальних мотивів людської діяльності. Відтак він обґрунтував необхідність міждисциплінарного підходу, встановлення наукових зв'язків політичної економії з економічною історією, соціологією, політикою з метою скрупульозного аналізу мінливих дій соціальних груп, які мають культурні, економічні, географічні та етичні відмінності.

. Водночас німецький вчений виступав проти залучення математики до економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним завданням для диференціального обчислення. Одним з перших в історії економічних учень впровадив "етичний принцип" у економічні дослідження, стверджуючи, що господарське життя нації визначається не лише природними та технічними, але у першу чергу - моральними факторами, "духовними силами людей". У центрі власної концепції господарського життя німецький учений поставив "спільність мови, історії, звичаїв та ідей", яка, на його думку, глибше за економічні чинники пов'язує між собою суб'єктів господарювання. Він стверджував, що кристалізована у звичаях і праві морально-духовна суспільна свідомість здійснює вплив на всі вчинки людей, а значить і на господарську діяльність також.

. Наголошуючи на тому, що економічний устрій народу визначається нормами поведінки (етикою) та юридичними нормами (правом), Г. Шмоллер стверджував, що економічного успіху в житті здатні досягти лише люди, вчинки, доброчесність та порядність яких відповідають високим моральним засадам.

Л. Брентано (1844-1931) [5].

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці - це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на помякшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких обєднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

К. Бюхер (1847-1930) [6].

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер - автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

• замкнуте домашнє господарство (без обміну);
• міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);
• народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.

В. Зомбарт (1863-1941)[12] і М. Вебер (1864-1920)[7].

Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863-1941) і М. Вебера (1864-1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розвязати нагальні соціальні проблеми.

Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обовязковою умовою поступального розвитку вважали створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.

Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку субєктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у суспільній психології (інколи негативних, запобігати яким - завдання держави).

Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції - протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».

Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.

Дещо іншим є обєкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обовязків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.

Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.

Р. Штаммлер (1856-1938) та Р. Штольцман (1852-1930) [4].

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.

Р. Штольцман у працях "Соціальні категорії" (1896), "Мета в народному господарстві" (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є виключно технологічним явищем, яке знаходить свій вияв у суспільному поділі праці і є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, вчений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей та досягнення життєвого достатку усіх членів суспільства. Заробітну плату та прибуток він визначав як рівноправні засоби досягнення вищого морального принципу, а сутність закону вартості зводив до регулювання доходів та забезпечення нормального існування населення. Заперечуючи соціальні антагонізми та експлуатацію найманої праці, учений уважав підприємців організаторами виробництва та вождями нації, а робітників - виконавцями, які перебувають під їх захистом.

Філософські та методологічні принципи соціального напрямку були обґрунтовані Р. Штаммлером у роботі "Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії". Визначаючи право атрибутом соціальної діяльності держави, він стверджував, що "соціальне життя є ззовні відрегульованим суспільним життям людей", а тому "цінність має значення лише для обміну товарів на основі... існуючого правопорядку". Наголошуючи на об'єктивній зумовленості історичних процесів, вчений запере-чував будь-яку активність людей, в тому числі політичну боротьбу, трактуючи останню як невизнання людьми об'єктивних законів суспільного розвитку.

РОЗДІЛ 2. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ В НІМЕЦЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ШКОЛІ ЯК ОСНОВА АНАЛІЗУ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА

Економічна періодизація господарського розвитку держав в працях економістів «старої німецької історичної школи» викладена в працях Ф. Ліста, В. Рошена, Б. Гільдебрандта та спирається на економічне трактування кожним важливості категорій «капітал»(«мінова вартість») та «продуктивні сили».

. Погляди Ф.Ліста на економічну періодизацію розвитку держав[21].

Ф. Ліст, розрізняючи економічні категорії "мінові вартості" і "продуктив-ні сили", на перше місце ставив формування людського капіталу шляхом піз-нання, засвоєння та примноження накопичених людством знань, ідей, винахо-дів, відкриттів, навичок професійної діяльності тощо. Відтак важливого значен-ня Ф. Ліст надавав розвитку освітніх, наукових, духовних та правових закладів, мистецтва тих, хто завідує судом та адміністрацією, в чиїх руках освіта та релігійне виховання, хто розвиває науку, культуру тощо.

Таким чином, німецький дослідник трактував продуктивні сили:

як постійне джерело суспільного добробуту та найважливішу передумо-ву прогресивного розвитку націй;

здатність створювати багатство, яка набагато важливіша за саме багат-ство;

інтелектуальні, соціальні, матеріальні сили нації, сукупність суспільних умов, які сприяють економічному зростанню.

Спираючись на теорію продуктивних сил, Ф. Ліст обґрунтував концепцію економічного прогресу нації. Аналіз історичного матеріалу, дослідження ево-люції галузевої структури економіки та оцінка рівня розвитку продуктивних сил сучасних йому економічних систем дали змогу німецькому вченому виок-ремити такі стадії економічного розвитку націй:

- стан дикунства;

- стан розвитку скотарства;

стан землеробства (цієї стадії, на думку Ф. Ліста, досягли сучасні йому Іспанія, Португалія, Італія);

землеробсько-мануфактурний стан (на шляху до цієї стадії, на думку вченого, перебували на той час США та Німеччина);

землеробсько-мануфактурно-комерційний стан суспільства (Ф. Ліст вважав, що цієї стадії досягла на той час лише Англія, до якої наближається Франція).

Визначаючи п'яту стадію як господарський ідеал, який забезпечує найкра-щу комбінацію та гармонійний розвиток продуктивних сил нації, вчений ствер-джував, що досягнення цієї стадії є метою розвитку усіх народів. Водночас він звертав увагу на необхідність певних передумов реалізації зазначеної мети:

вигідного географічного розташування, наявності великих територій та значних запасів природних ресурсів, необхідних для розвитку національної індустрії;

схильності до мануфактурного розвитку нації, її здатності до самовідданої праці заради майбутнього прогресу.

У зв'язку з цим Ф. Ліст зазначав, що дух німецької нації переважає у інші народи. Відтак для економічного піднесення країни необхідно "окрилити" її кордони за рахунок невеликих держав-сусідів (Голландії, Данії), союз яких з Німеччиною буде запорукою їх подальшого успішного розвитку.

. Погляди В.Рошера на економічну періодизацію розвитку держав [29].

Поставивши за мету вплинути на формування національної політики доповнивши та розвинувши учення класиків на основі залучення до аналізу історичного методу дослідження, В. Рошер:

. Стверджував, що не існує єдиної політичної економії та універсальних законів господарського розвитку всіх націй, оскільки генезис господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її геополітичного становища, конкретно-історичних та природних умов, традицій і звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.

Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу на те, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічної вигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттям національної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають на вчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру.

. Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарного підходу як важливого засобу подолання обмеженості та "шкідливого впливу" класичної доктрини. Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва (засоби виробництва, людська праця, грошовий капітал).

В історії розвитку націй вчений виділив три великих періоди:

I - найдавніший, за якого головним фактором виробництва була земля;

II - середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця, капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;

III - новий, пов'язаний із пануванням капіталу.

Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказував на зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвитком індустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вчений звертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей, розшарування суспільства на багатих та бідних тощо.

Вчений стверджував, що історія народів торує собі шлях мирними засобами "позитивного права", а нація стає учасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лише еволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що "кожна революція, яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-таки завжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народного життя".

. Погляди Б. Гільдебранда на економічну періодизацію розвитку держав [9].

Б. Гільдебранд здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві його праці "Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне господарство" (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:

I - натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;

II - грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;

III - розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.

Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули підвищення економічної активності господарюючих суб'єктів, Б. Гільдебранд уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій стадії "панування грошей та капіталу" перетворює, на думку вченого, ринкову економіку на справедливий устрій, "доброчинне" суспільство, засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.

2.2 Економічна періодизація господарського розвитку держав в працях економістів «нової німецької історичної школи»

Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847-1930) - відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" [6].

1. Погляди К. Бюхера на економічну періодизацію розвитку держав[6].

Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку. На основі мінової концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:- самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);- міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);- народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку). К. Бюхер був переконаний, що істинний капіталізм існує лише на останній, стадії, яка характеризується найповнішою реалізацією таких економічних категорій, як капітал і процент. Вчений виходив з того, що еволюція форм обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприяла поширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки. Підкреслюючи вирішальну роль грошового капіталів розвитку національної економіки, К. Бюхер тлумачив фінансовий капітал як наслідок абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому.

2.3 Сутність капіталістичної економічної системи господарського розвитку держав в поглядах економістів еволюційного розвитку «нової німецької історичної школи»

Подальший еволюційний розвиток «нової німецької історичної школи» у періоді кінця XIX - початку ХХ сторіччя викладений в працях німецьких еко-номістів В.Зомбарта (1863-1941) та М. Вебера (1864-1920), які запропону-вали оригінальну теорію генези капіталізму.

У своїй пионерной роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» [«Die Protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus»] (1904) М. Вебер пов'язав генезис капіталізму з радикальною зміною типу громадських зв'язків. Він виділив два типа [7]:

«природну спільність» [Gemeinwesen] - суспільство, новобудоване з урахуванням общинних, родоплемінних і патерналістських відносин - тобто. традиційних зв'язків - для людей;

і «громадянське суспільство» [Gesellschaft] - суспільство, новобудоване з урахуванням добровільного формування перетинів поміж і люди, вільними тиску громади чи роду. Капіталізм як господарська система можливий лише у громадянському суспільство. Тому його генезис пов'язані з руйнацією природною спільності.

На думку М. Вебера, така руйнація була викликане поступовим поширенням крайніх напрямів протестантизму - кальвінізму, пуританства тощо. Етика даних конфесій орієнтувала їхніх адептів для досягнення максимального успіху господарської діяльності; це з кальвіністської доктрини приречення, за якою одні люди ще до його свого народження визначені Богом для раю, інші - для пекла. Критерієм, що дозволяє визначити, хто куди визначений, таки служить успіх у справах, конкретно вимірюваний сумою накопиченого капіталу. Теорія М. Вебера має непроминуще значення і є сьогодні при дослідженні перетинів поміж релігією й економікою.

Вважаючи тенденцію до раціоналізації соціально-економічного життя ос-новою розвитку суспільства, Вебер пов'язував генезис капіталізму з подолан-ням традиціоналізму та утвердженням принципу формальної раціональності у всіх сферах суспільного життя (релігії, науці, праві, державному управлінні, організації підприємств тощо).

На думку німецького мислителя, капіталізм виникає там, де "існує раціо-нальне прагнення до капіталістичного прибутку", а людська діяльність «спря-мована на планомірне використання матеріальних засобів або особистих зусиль для отримання прибутку таким чином, щоб розрахований у балансі кінцевий дохід підприємства, виражений матеріальними благами в їх грошовій цінності, перевищував капітал».

На відміну від інших представників історичної школи, які відводили провідну роль державі, М. Вебер розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснюючи соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки. Водночас він визнавав існування суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами, покладаючи на державу важливі функції з їх врегулювання.

Одним із яскравих представників наступного етапу розвитку нової істо-ричної школи був учень Г. Шмоллера - Вернер Зомбарт (1863-1941) - ні-мецький соціолог, філософ, економіст, професор політичної економії Бреслав-льського, а згодом - Берлінського університетів, автор праць "Сучасний капі-талізм" (1902), "Буржуа. Етюди з історії духовного розвитку сучасної економіч-ної людини" (1913), "Три політичні економії" (1929), "Німецький соціалізм" (1934) та ін.

Гучну славу та визнання німецькому досліднику принесло побудоване на багатому історичному матеріалі фундаментальне дослідження "Сучасний капі-талізм. Історико-систематичне дослідження загальноєвропейського економіч-ного життя від його зародження до сучасності" (1902) [32]. Центральне місце у цьому творі займає історична економічна соціологія. На її основі вчений здійс-нив спробу осмислити походження та форми розвитку капіталізму, виявивши сис-тему господарських цінностей, притаманних різним стадіям його еволюції.

У цій та інших працях вчений [31]:

. Розмежував поняття "господарська система" (абстрактно-теоретична конструкція, позбавлена історичної специфіки і призначена для систематизації емпіричних фактів) і "господарська епоха" (реально існуюча господарська сис-тема). Структуру господарської системи В. Зомбарт характеризував поєднан-ням трьох груп факторів:

технологічного способу виробництва (субстанції);

суспільних відносин (форми);

господарського духу (спонукального мотиву розвитку).

Виходячи з цих міркувань, вчений виокремив три групи найважливіших чинників еволюції господарської системи: техніко-економічні, соціально-орга-нізаційні та соціально-психологічні, включаючи до складу останніх суспільну свідомість, мислення та ідеологію. В. Зомбарт був переконаний, що фактори, які зумовлюють господарську діяльність, знаходять свій прояв у певних інсти-туціях, дослідження яких уможливлює виокремлення своєрідних рис того чи іншого економічного устрою.

. Дослідив еволюцію капіталізму на основі вивчення "історії духовного розвитку сучасної економічної людини". Завдяки В. Зомбарту термін "капі-талізм" став загальновживаним. Аналізуючи розвиток європейського капіта-лізму як органічний цикл з еволюційними фазами, вчений виокремив: стадію його народження, молодості (ранній капіталізм), зрілості (розвинений капіта-лізм) та старості (пізній капіталізм).

. Німецький дослідник трактував стадії економічного розвитку капіта-лізму як вираження певних форм господарської діяльності, спрямованої на збільшення багатства, особливо у грошовій формі. Водночас зрілий капіталізм вчений визначав як господарську систему, підпорядковану виробництву вик-лючно заради прибутку.

. Дослідив особливості "капіталістичного духу" як рушійної сили гос-подарського розвитку націй/ У складі "капіталістичного духу" В. Зомбарт виділяв:

дух підприємництва, пов'язаний із грандіозністю ініціатив, багатством ідей, жадобою грошей, насильством, авантюризмом, героїзмом, жагою пригод тощо;

бюргерський (міщанський) дух, в основі якого лежать бережливість, скромність, уміння рахувати та заощаджувати, працьовитість, поміркованість, схильність до раціоналізації тощо.

5. Визначив підприємництво як прагнення до "нескінченного", до само-визначення і влади, яка у сфері матеріальних прагнень рівнозначна збільшенню суми грошей. "Прагнення до влади і прагнення до грошей, - писав німецький дослідник, - переходять одне в одне: капіталістичний підприємець прагне до влади, щоб здобувати (прибуток) і здобуває, щоб добитися влади".

6. Найважливішими функціями підприємців вчений вважав:

організаторську, засновану на вмінні підбирати та об'єднувати фактори виробництва в працездатне ціле;

збутову, яка передбачає уміння вести переговори, завойовувати довіру та спонукати до купівлі запропонованих товарів;

облікову, пов'язану з точним кількісним підрахунком та зіставленням затрат і результатів.

7. Впровадив в економічну теорію поняття "економічної кон'юнктури", протиставивши учення про її коливання марксистській теорії криз. Стверджую-чи, що теорія криз має бути розширена до теорії кон'юнктури, вчений пов'язав ритмічний рух капіталістичної економіки з розвитком підприємництва та очі-куванням прибутків, здатними породжувати спекулятивне піднесення та укруп-нення виробництва. Розширення виробництва, яке з часом наштовхується на диспропорції між: видобувними та переробними галузями, а також між обся-гами основного та грошового капіталів, на думку вченого, неминуче породжує спад економіки.

Водночас В. Зомбарт стверджував, що чергування періодів піднесення і періодів спаду є необхідною передумовою розвитку "капіталістичного духу": у період піднесення розвивається спекулятивно-користолюбна його складова, пов'язана з новаторством та ризиком, а в період спаду - розрахункова, орга-нізаційна, спрямована на внутрішнє вдосконалення капіталістичної системи та вибір найефективніших форм господарювання.

8. Обґрунтував можливості еволюційного прогресу капіталізму, його мир-ного переростання в соціалізм.

Виступивши одним із авторів теорії "організованого капіталізму", В. Зом-барт стверджував, що в майбутньому на зміну ліберальному буржуазному сус-пільству прийде устрій, заснований на етатизмі, планомірності, корпоративізмі, ієрархічності, принципі "фюрерства", автаркії, підпорядкуванні індивідуальних інтересів державним тощо.

9. Започаткував концепцію "соціального плюралізму," згідно з якою роз-виток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шля-хом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попе-редніх. Відтак В. Зомбарт був переконаний, що капіталістичне суспільство прямує до нової "змішаної" господарської системи, у якій будуть гармонійно поєднуватись приватні, кооперативні, суспільні, колективні, великі та дрібні, селянські й ремісничі господарства. Розвиток різних укладів та посилення впливу держави, на думку вченого, сприятимуть трансформації капіталізму в стабільне та високоефективне суспільство майбутнього.

В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Heкому-ністичний маніфест» (1960) [28], в якій виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.

) «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.

) «Друга стадія зростання - це суспільство в перехідному стані». На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації». На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля.

) Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економіч-ного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Частка інвестицій росте і досягає 10 % річного національного доходу.Існує хоча б одна галузь промисловості з високим типом росту і політична підтримка цієї галузі. У. Ростоу визначив тривалість стадії в 20-30 років. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії - це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США - кілька десятиріч перед 1860 p.

) Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконален-ням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяль-ності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспіль-ством». Становлення індустріального суспільства характеризується збільшенням норми нагромадження до 20 %. Це стадія триває 60 років. У. Ростоу вважав початком цього періоду для - Великобританії - 1850 р. , Швеції - 1930 р., США - 1900 р. , Японії - 1940 р., Німеччини - 1910 р., Росії - 1950 р., Франції - 1910 р., Канади - 1950 р.,

) Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є ви-пуск товарів масового користування. На цій стадії змінюються пріоритети сус-пільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоден-ство в самому широкому розумінні». Тривалість - близько 100 років.

) П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвит-ку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за споживанням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.

У викладеній їм концепції в основі економічного росту і історичного переходу суспільства від однієї стадії до іншої лежать принципові розходження трьох основних характеристик [28]:

Рівня розвитку техніки;

Норми нагромадження;

Рівня споживання.

Теорія стадій росту У. Ростоу для середини ХХ сторіччя при масовому післявоєнному становленні „світової системи соціалістичних держав з марк-систсько-ленінською ідеологією під керівництвом СРСР, стала помітною по-дією в суспільної науці свого часу. Вона являла собою новий погляд на істо-ричну еволюцію суспільства, багато в чому відмінної від марксистської концеп-ції соціально-економічних формацій, а також технократических теорій росту першої половини XX століття. Однак теорія У. Ростоу носить занадто загальний характер і більше орієнтована на питання про історію росту в епохальному плані, ніж дає представлення про механізм і про джерела самого економічного росту.

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРОЦЕСІВ У ВІДОБРАЖЕННІ ПРЕДСТАВНИКІВ НІМЕЦЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

.1 Роль державного регулювання господарського розвитку економіки в працях економістів «старої німецької історичної школи»

Концепція стадійного економічного розвитку дала Ф. Лісту підстави дійти висновку, що економічна політика держави має враховувати специфіку кожного етапу господарського прогресу нації з метою створення передумов неухильного зростання її продуктивних сил.

1.Погляди Ф.Ліста на державне регулювання господарського розвитку економіки [21].

При обґрунтуванні активної економічної ролі держави та політики "виховного протекціонізму" німецький дослідник висунув ідеї, що для країн, які перебувають на III (аграрний) і V (аграрно-мануфактурно-комерційній) стадіях, доцільною є політика свободи міжнародної торгівлі, яка дає змогу повною мірою реалізувати національні інтереси. "Нація, яка досягла переваг в галузі мануфактурного виробництва, - писав учений, - може вберегти своїх фабрикантів і комерсантів від втрати завойованих позицій та апатії лише шляхом вільного імпорту продуктів харчування і сировини та конкуренції з зарубіжними товарами".

Водночас для держав, які перебувають на IV (аграрно-мануфактурній) стадії, украй важливим є протекціонізм, спрямований на захист молодої і ще не зміцнілої національної промисловості. На думку вченого, саме за допомогою протекціонізму держава здійснює "індустріальне виховання нації" на шляху переходу до вищої стадії економічного розвитку. "Протекціонізм - зазначав Ф. Ліст, - не збільшує безпосередньо кількість матеріальних благ, а значить і капіталу, але розвиває і зміцнює продуктивні сили, які створюють цей капітал". Обґрунтовуючи цю думку, вчений звертав увагу на те, що наслідування принципам економічного лібералізму класичної політичної економії може забезпечити певну абстрактну вигоду для світового господарства в цілому з погляду отримання мінових цінностей. Водночас він виступав з критикою теорії, "яка зайнята лише вартістю і не звертає ніякої уваги на продуктивні сили, розглядаючи весь світ як єдину і неподільну республіку торговців". Ф. Ліст стверджував, що свобода міжнародної торгівлі буде корисною за умов, коли всі держави досягнуть однакової стадії розвитку.

Слід зауважити, що теорія протекціонізму Ф. Ліста має оригінальний характер, оскільки митний захист держави не є для вченого універсальним засобом історичного розвитку всіх націй. Німецький дослідник був переконаний, що політика протекціонізму не має абсолютного значення і є виправданою лише як виховний засіб, спрямований на розбудову продуктивних сил націй та вирівнювання економічного розвитку країн.

Вчений був впевнений, що у майбутньому, при досягненні високого рівня розвитку усіх країн, вільна торгівля стане загальним правилом поступово будуть створені усі необхідні передумови для формування загальносвітової спільноти людей та міжнародного союзу промислово розвиненні націй. "Країна, яка досягла могутності шляхом обмежень мануфактурної та комерційного панування, коли ця мета досягнута, повинна повертати до свободи торгівлі", - писав Ф. Ліст.

Таким чином, на відміну від класиків, протекціонізм Ф. Ліст трактував не як перешкоду, а як "найпотужнішу рушійну силу кінцевого об'єднання народів і, як наслідок, справжньої свободи торгівлі". У зв'язку з цим вчений виступав за виважений протекціонізм, який "відповідає своєму рівню промислового виховання", оскільки "будь-які надмірності протекціонізму шкідливі, тому що нації можуть прийти до вдосконалення мануфактур лише поступово". Автор "Національної системи політичної економії" не зводив діяльність держави лише до ролі "нічного сторожа". На думку Ф. Ліста, за умов ринкової економіки держава покликана створювати матеріальні, інституціональні та культурні передумови:

-для швидкого індустріального піднесення країни; формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку;

-узгодження суспільних інтересів та спрямування зусиль нації на реалізацію стратегічних перспективних завдань.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує обґрунтування Ф. Лістом необхідності розвитку державного сектору економіки як невід'ємної складової народногосподарського комплексу, яка включає "державні засоби уряду, споживання цих засобів та управління ними". На думку вченого, "державна економія" покликана справляти стимулюючий вплив на економічний прогрес країни. Принагідно зазначимо, що Ф. Ліст близько підійшов до розуміння поняття "зовнішніх ефектів". Свідченням цього є його зауваження щодо необхідності урахування довгострокових та побічних наслідків створення нових галузей, які знаходять своє вираження у зміцненні економічного потенціалу країни та зростанні добробуту населення. Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

.2 Роль державного регулювання господарського розвитку економіки в працях економістів «нової німецької історичної школи»

Лідер нової історичної школи Р. Шмоллер робив особливий акцент на ролі господарського «етоса» (грецьк. «ethos» - звичай), тобто. на моральних і правових рамках, у яких функціонує економіка.

1. Погляди Г. Шмоллера на державне регулювання господарського розвитку економіки [32].

Відповідно до його думки, процес економічного (у цілому громадського) розвитку залежить від поступового підпорядкуванні правовим і моральних нормам всіх природно сформованих громадських відносин для людей. Прикладами таких норм є право приватної власності, заборона рабства і расової дискримінації тощо. Наявність господарського етоса є необхідною передумовою в існуванні вільного обміну грошового обертання, поділу праці та інших характеристик ринкової економіки. Усі економічні відносини є похідними від етичних і правових аспектів: наприклад, попит товару є частку конкретної історії етичних стосунків в даного народу цей час часу. Р. Шмоллер критикував класичну політичну економію передусім за ігнорування її представниками етичного характеру господарських явищ і підвищення ролі правових і соціальних моральних норм принаймні економічного розвитку.

Особливо важливим елементом підходу Р. Шмоллера є вчення про роль держави. На його думку, цю унікальну установу, яка була хіба що «над» інтересами різних соціальних груп, і класів. Саме держава створює значну частину господарського этоса (особливо те, що пов'язані з правової системи).

В усьому вченні про господарському етосі можна побачити зачатки концепцій й особливо нового інституціоналізму. Так, саме поняття господарського этоса близько неоинституциональному терміну «інституціональна середовище», а опис роль держави схоже трактування деяких нових институционалистов цієї наукової установи організацію, відповідає передусім за специфікацію і здійснювати захист прав собственности [31].

Економіст «нової німецької історичної школи» Г. Шмоллер вважав державу "найбільш вагомим речовим капіталом нації", покликаним протистояти проявам класового егоїзму та класових зловживань. Виходячи з того, що життєвий устрій народу набуває свого вираження шляхом державного етико-правового регулювання, вчений відводив останньому вирішальну роль у забезпеченні успішного економічного розвитку нації та усуненні соціальних суперечностей.

Погоджуючись з висновками К. Маркса щодо існування класового конфлікту найманих робітників та капіталістів, німецький дослідник віддавав перевагу реформістському напрямку суспільної перебудови на основі усвідомлення державою своєї відповідальності перед суспільством.

Хоча Шмоллер і відкидав економічний діагноз капіталізму, поставлений К. Марксом, він погоджувався з висновками про неминучість соціалізму. Однак соціалізм, на його думку, повинен був виникнути не в результаті пролетарської революції, а на основі спільних дій монархії і більш освічених робітників.

Виходячи з "етичного принципу", вчений надавав великого значення моральному фактору як найважливішому засобу подолання наявних у суспільстві суперечностей. Відтак він відстоював сильну патерналістську державу, здатну не лише забезпечити соціальний захист робітників, але виховати їх у дусі "соціальної солідарності" з підприємцями. Стверджуючи, що не революція, а зміна моральності людини виступає найдійовішим засобом суспільного прогресу, Г. Шмоллер наполягав на проведенні реформ, які б усунули надмірну майнову нерівність. Водночас він був противником законодавчого обмеження робочого дня, не визнавав законності профспілок, підтримував організацію союзів підприємців, локаути, "чорні списки" тощо.

2. Погляди Л. Брентано на державне регулювання господарського розвитку економіки [5].

Економіст «нової німецької історичної школи» Л. Брентано заперечував уявлення про вище призначення держави порівняно з індивідом. Звертаючи увагу на схильність державних діячів до зловживання владою, німецький дослідник стверджував, що саме особистість, наділена інтелектом та високими моральними якостями, здатна ініціювати корисні для суспільства реформи. Водночас Л. Брентано не був прихильником економічного лібералізму, допускаючи помірні масштаби державного законодавчого регулювання.

В той же час, Л. Брентано - один з основоположників «Держави загаль-ного благоденствування», однієї з сучасних апологетичних теорій буржуазних реформістів про суть капіталістичного суспільства і буржуазної держави, яка зображається як сила, що усуває несправедливість капіталістичних суспільних відносин і забезпечує зростання добробуту широких мас населення. Як самос-тійне поняття концепція «Держави загального благоденствування» набула по-ширення після 2-ої світової війни 1939-45 рр. і стала невід'ємним елементом офіційної буржуазної пропаганди, а також різних партійних платформ і прог-рам (наприклад, Лейбористській партії у Великобританії, Ліберально-демокра-тичній, - в Японії і ін.). Згідно цієї концепції, у минулому буржуазна держава стояла на позиціях невтручання і не боролася з соціальними несправедливос-тями капіталістичних суспільних відносин, а нині вона перетворилося в силу, яка нібито протистоїть монополіям і добивається соціальної гармонії. Розвиток державно-монополістичного капіталізму після 2-ої світової війни, що супровод-жувався посиленим втручанням буржуазної держави в економіку, здобуті в боротьбі трудящими соціальні завоювання в ряду капіталістичних країн були використані для пропаганди ідей «Держави загального благоденствування».

Таким чином, економічні ідеї Л. Брентано про регулятивну роль держави при капіталізмі були вдало використані як ідеологічне підгрунття подальших теорій „конвергенції соціалізма та капіталізма на принципах справедливого державного управління [2].

.3 Сучасне використання ідей та методологій економістів «німецької історичної школи»

Найбільший вплив „німецька історична школа в сучасній економічній політології здійснила на наукову періодизацію - узагальнену характеристику об'єкта дослідження шляхом поділу процесу розвитку на якісно відмінні періоди, усвідомлення його структурної еволюції в кожний конкретний період розвитку. Питання періодизації історичного розвитку господарських систем є дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогодні, після краху історичного експерименту „світової соціалістичної системи та її еволюційної трансформації в капіталістичну систему під керівництвом бувших ідеологів марксистсько-ленінської політології, загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б усю історію людства, не існує [3].

Основою сучасних концепцій періодизації є розгляд зазначеної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, складовими якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов'язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції [11].

Представники німецької історичної школи (40-ві роки XIX ст. - 30-ті роки XX ст.) основним критерієм розвитку господарства визначали національний рівень відносної відокремленості господарських одиниць, спосіб розподілу та обміну життєвих благ (так звана мінова концепція) [2].

Б. Гільдебрант виокремив три стадії в історії господарства: "природне" натуральне господарство середніх віків, в умовах якого відсутній грошовий обіг і практикується обмін товару на товар; грошове господарство мануфактурного періоду, що характеризується поширенням грошей як посередника обміну; розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється переважно через кредит [9].

Основу періодизації К. Бюхера становила довжина шляху товару від виробника до споживача: самодостатнє (домашнє) натуральне господарство; міське господарство, в умовах якого продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача через місцевий ринок; народне господарство, де панує національний ринок [6].

Згідно з концепцією В. Зомбарта [12] і М. Вебера [7] еволюцію економіки визначали індивідуальне, перехідне та соціальне господарства. Вчені обґрунтовували соціальний плюралізм (плюралізм факторів), що поєднує техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні чинники, проте надавали перевагу позаекономічним чинникам. Визначальним фактором формування капіталістичного суспільства М. Вебер вважав протестантську релігію, В. Зомбарт - війни, етнічні конфлікти, розкоші.

Світовий економічний розвиток, розроблений німецьким вченим К. Марксом у 40-х роках XIX ст. [10], трактувався як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва - історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, стосовно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо є похідними, своєрідними надбудовами. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої [10].

Сучасна українська та російська історико-філософська наука через 150 років переосмислює концепцію історичного прогресу К. Маркса, при цьому активно використовує історичний підхід „німецької історичної школи в частині виокремлення „національно-індивідуальних шляхів економічного розвитку різних культурних націй світу.

Ще у 70-80-х роках XX ст. науковці колишнього СРСР (Л.С. Васильєв, В.Ф. Теніт, І.М. Дьяконов, В.П. Ілюшечкін, М.Ю. Кобіщанов, Л. Куббель, Г.О. Мелікішвілі, Г.С. Померанець, А.І, Першиць, В.В. Cтpyeв, A.M. Хазанов) під впливом західних концепцій і на основі власних досліджень почали відмовлятися від традиційної для радянської науки п'ятичленної формаційної системи, опрацьовувати нові підходи щодо стадійності та полінійності історичного процесу, а їх погляди ґрунтувались на наявності таких умов [11]:

по-перше, використанні технологічно-технічного критерію для поділу історії на первісність, стадію докапіталістичних станово-класових суспільств, капіталістичне класове суспільство та комунізм;

по-друге, визнанні рабовласництва і феодалізму як явищ, притаманних лише європейським суспільствам, відмові від визнання їх окремими формаціями, а також від штучних понять "давнина" і "середньовіччя". Останні традиційно співвідносилися з рабовласницькою та феодальною формаціями і не мають за межами Європи ніякого історичного змісту (поняття "феодальна економіка" та "рабовласницька економіка" в економічній літературі зберігаються);

по-третє, визнанні ідеї "осьового часу" К. Ясперса філософською революцією, а власне "осьовий час" трансформаційною стадією в історії доіндустріальної цивілізації;

по-четверте, приділенні значної уваги проблемі полілінійності, зокрема відмінностям суспільств західного і східного цивілізаційного розвитку; визначенні різних типів цивілізацій; аналізі східного і західного типів розвитку людства як базових моделей;

по-п'яте, виділенні в історії первісного суспільства таких епох, як кровноспорідненої общини, родового і племінного ладу;

по-шосте, обґрунтуванні невідповідності історичним реаліям положення формаційної парадигми щодо переходу від первісності до цивілізації та держави через утвердження приватної власності та експлуатації людини людиною. Опрацьовуючи концепцію переходу від первісності до цивілізації, радянські вчені у 1970-х роках відкрили феномен "влади-власності", згідно з яким основою формування експлуататорського суспільства був процес монополізації знаттю державних посад і присвоєння нею суспільного додаткового продукту в межах підвладного колективу. В умовах ранніх цивілізацій держава, уособленням якої є особа вождя (князя, короля, царя), продовжує використовувати редистрибутивну систему, яка є основою східного, "азійського", або державницького способу виробництва, що не здатний самостійно продукувати приватну власність і капіталізм. Принципово відмінний тип суспільства, так званий західний, побудований на приватній власності, сформувався в античних суспільствах, де були закладені підвалини європейського шляху розвитку, що привів до капіталізму;

по-сьоме, розробленні концепції ранньокласового та станово-класового суспільств. Ранньокласове (станове) суспільство аналізували як першу стадію доіндустріальної цивілізації, в системі якої відсутня приватна власність. Станово-класове суспільство - друга стадія доіндустріальної цивілізації, її характеризують розвиток особистісної самосвідомості людини, приватновласницьких відносин, індивідуальної трудової діяльності, товарно-грошових відносин як економічного укладу, поступова трансформація редистрибутивної системи у податковий апарат, поглиблення соціальної та економічної диференціації, різні форми експлуатації в межах домогосподарств.

Відповідно проведеному історичному аналізу та переосмисленню економічних переіодів з врахуванням робіт У. Ростоу та Д. Гелбрейта, ще у пері-од „перебудови в СРСР були сформовані нові загальні характеристики індус-тріальної ринкової економіки (4-а стадія за класифікацією У.Ростоу) [11]:

Машинний, автоматизований технологічний спосіб виробництва. Людина-виробник перетворилася на придаток до машини, частку виробничого процесу. Основний вид енергії - механічна (двигуни парові та внутрішнього згорання, різноманітні генератори), електрична, нафтова. Інтенсивний тип економічного зростання. Наука й освіта - складові продуктивних сил. Інноваційний розвиток економіки на основі науково-технічного прогресу.

- В організації господарської діяльності головну роль відіграє капітал - база виробничих відносин, основна форма багатства суспільства. Панування приватної власності, різноманітність її форм і видів. Багатоукладність економіки. Домінантною є корпоративна форма власності.

- Розвинена система поділу праці. Структура народного господарства характеризується постійною зміною співвідношення сфер, секторів і галузей щодо їхнього внеску в створення валового внутрішнього продукту (ВВП) і частки в зайнятості населення. У загальному обсязі промислового та сільськогосподарського виробництва промислове становить 80-90 %. У промисловості зайнято 45- 65 % працездатного населення.

- Стандартизація виробничих процесів та продукції, вузька спеціалізація, максимізація обсягів виробництва.

- Повна економічна самостійність і економічна відповідальність товаровиробників. Співіснування багатоваріантності організаційних видів і форм суб'єктів господарювання. Суб'єкти ринкової економіки: домашні господарства, підприємства, держава. Домінування індивідуального інтересу.

- Панування товарної форми виробництва та обігу. Система ринків і конкуренції. Розвинена ринкова інфраструктура.

- Зростаюче значення вдосконалення організації та управління економікою на макро-, мега- і мікрорівнях. Розвиток менеджменту і маркетингу.

- Еволюція від об'єктивного саморегулювання економіки і вільної конкуренції до державно-монополістичної та соціально орієнтованої економіки. Держава втручається у нагромадження національного доходу і впливає на його розподіл між різними сферами економіки.

- Розвиток міжнародної економіки як системи світового господарства і міжнародних економічних відносин. Міжнародна економіка розвивається циклічно, нерівномірно за країнами та регіонами.

- Соціальна структура суспільства базується на майнових факторах і не є жорстко ієрархічною. Зростання споживання, рівня та якості життя. Основний соціальний конфлікт - між працею та капіталом.

Відповідно, загальні характеристики постіндустріальної економіки (5 стадія за класифікацією У.Ростоу) формулювались як [11]:

розвиток технологічного способу виробництва на основі сучасної науково-технічної, технологічної, інформаційно-телекомунікаційної революції. Розвиток самовідтворювальних технологічних структур. Інноваційно-інвестиційний тип економічного зростання. Перетворення знань та інформації на визначальні необмежені фактори суспільного виробництва поряд з традиційними - землею, працею та капіталом;

утвердження та переважання в структурі національних і світового господарств сфери послуг, всебічний розвиток інформаційного сектору суспільного виробництва;

- інтеграція сфер матеріального та духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, спрямованість на всебічний розвиток особистості;

- основними рисами структури власності є змішана економіка із єдністю ринкового механізму та державного регулювання, багатоманітністю форм власності. Домінуючі позиції корпоративної форми власності, зростання значення індивідуально-трудової форми власності. Використання державної форми власності у загальнонаціональних інтересах;

- формування єдиної глобальної світової економіки.

ВИСНОВКИ

Основні напрямки сучасної економічної думки ХІХ сторіччя сформувалися наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в період становлення індустріального суспільства, характерний виникненням і ростом монополій, активним втручанням держави в економіку:

) неокласична політекономія - виникла на базі класичної політеконо-мії, є основною теорією ринкового господарювання. Теорія виступає за обме-ження державного втручання в економіку, за вільну конкуренцію. Нині нео-класична теорія поділяється на дві течії:

монетаризм ( англ. money - гроші) - теорія , яка виступає за обмежене втручання держави в економіку. згідно з цією теорією головну роль в економіч-ній діяльності країни відіграє стан грошового обігу (кількість грошей, їх реаль-на купівельна спроможність);

неолібералізм - теорія, яка заперечує активну роль держави в економіці, пропонує повернення до «вільного» саморегульованого ринку.

) неоінституціоналізм (лат. institutum - установа) - виник на базі „ні-мецької історичної школи. Рушійною силою розвитку ця теорія вважає соці-ально-правові, психологічні фактори. Інститутами в сучасних умовах вважа-ють корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами роз-витку - техніку і науково-технічний прогрес. Головним державним інститу-том вважають державу, яка проводить активну соціальну політику. Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих в розподілі власності та управлінні виробництвом, надання їм соці-альних гарантій.

3)Кейнсіанство (30 роки ХХ сторіччя) - макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, який доводить необхідність державного регулювання економіки, а розширення функцій держави необхідне для боротьби із зростанням безробіття, кризами, для раціонального розподілу трудових ресурсів.

4)теорія Великого Неокласичного Синтезу (50 роки ХХ сторіччя) - універсальна теорія поєднання макроекономіки кейнсіанства з мікроекономі-кою неокласичної школи та інституціоналізмом (економіка на рівні держави формується з множини мікроекономічних явищ; економічна система ефективна, якщо вона поєднує вплив держави на ринок і економічну свободу виробників і споживачів).

Як показує проведений в курсовій роботі порівняльний аналіз, ідеї економістів ХІХ віку „німецької економічної школи мають сучасне продовження в нових теоріях „індустріального та „постіндустріального капіталізму ХХ -ХХІ віків.

„Німецька історична школа ХІХ сторіччя в економіці, співіснуючи в одному історичному періоді як альтернатива класичній та марксистській політекономіям, являє собою одне з головних неортодоксальних (для свого часу) напрямків в економічній науці XIX століття.

Основними представниками „старої німецької історичнаї школи в ХІХ сторіччі були: Фрідріх Ліст (1789-1846), Бруно Гільдебранд (1812-1878), Вільгельм Рошер (1817-1894), Карл Кніс (1921-1898); „нової німецької історичної школи: Густав Шмоллер (1838-1917), Карл Бюхер (1847-1930), Луї Брентано (1844-1931). Основними послідовниками розвитку ідей „німецької історичної школи в ХХ сторіччі були німецькі економісти В. Зомбарт (1863-1941) та М. Вебер (1864-1920), а також засновник школи американського інституціоналізму Т. Веблен (1857-1929) і засновник теорій постадійного розвитку капіталізму як економіко-політичного суперництва окремих націй У.Ростоу(1916-2003).

Проведений в курсовій роботі аналіз співвідношення ринкових і державних методів регулювання у працях представників „німецької історичної школи показав, що підхід представників „німецької історичної школи відрізнявся наступними особливостями, які ставили національний німецький державний механізм та його „виховну роль вище „економічної самоорганізації індивідуумів англійської нації по А. Сміту:

. Негативне відношення до будь-яких спроб створення універсальної економічної теорії й, зокрема, до класичної політичної економії. На думку адептів німецької історичної школи, економічна наука повинна займатися дослідженням специфіки конкретних національних господарств, оскільки кожне національне господарство має свої специфічні властивості, які найчастіше не мають аналогів. Саме тому універсальна економічна теорія являє собою нонсенс.

Звідси витікає інша особливість ідей німецької історичної школи.

. Антикосмополітизм. Представники німецької історичної школи в тій або іншій ступені були схильні підкреслювати роль національних факторів та національної держави у господарському розвитку.

. Негативне відношення до абстрактно-дедуктивних методів аналізу. Головний акцент в економічній науці потрібно робити на конкретні історико-економічні дослідження (чим, як правило, і займалися більшість епігонів цієї школи).

. Трактування народного господарства як єдиного цілого, частини якого перебувають у постійній взаємодії між собою, а не як простої суми окремих індивідів. Звідси витікає, що «життя» такого «цілого» управляється особливими законами, що відрізняються від законів, яким підкоряється життя окремо взятих суб'єктів.

. Негативне відношення до концепції економічної людини. «Німецька історична школа» відкидає уяву про індивіда як людини, вільної від впливу суспільних факторів і автономно прагнучої до досягнення максимальної особистої вигоди. Людина - це культурна істота, орієнтована на суспільні цінності, регулятором яких є інститути держави „національного духу.

Звідси витікає ще одна особливість вчень німецької історичної школи -

. Трактування господарства як однієї із частин соціального життя й, як слідство, облік при аналізі економічного розвитку націй різноманітних позаекономічних факторів - етичних, психологічних і правових.

. Розуміння господарства як системи, що еволюціонує та проходить у своєму розвитку різні стадії. До речі кажучи, даний аспект також є аргументом проти універсальності економічної теорії, оскільки різні стадії розвитку господарства відрізняються специфічними, а найчастіше й унікальними властивостями.

. Прихильне відношення до державного втручання. Таке відношення викликане, насамперед, скептицизмом із приводу того, що вільна конкуренція, характерна для ринкової економіки, у стані забезпечити гармонію інтересів різних господарюючих суб'єктів. Державний механізм повинен був спиратись на національно-історичні особливості розвитку кожної нації та законодавчо і правово забезпечувати економічний конкурентний розвиток нації, використовуючи особливий „національний дух та наполегливість німецької нації. Так, економіст «нової німецької історичної школи» Г. Шмоллер вважав державу "найбільш вагомим речовим капіталом нації", покликаним протистояти проявам класового егоїзму та класових зловживань. Виходячи з того, що життєвий устрій народу набуває свого вираження шляхом державного етико-правового регулювання, вчений відводив останньому вирішальну роль у забезпеченні успішного економічного розвитку нації та усуненні соціальних суперечностей.

Заслуга представників „німецької історичної школи складається в обґрунтуванні необхідності застосуванні історичного методу в економічних дослідженнях, у застосуванні при розгляді економіки результатів урахування аналізу соціальних, психологічних і релігійних суспільних проявів. Подібний концептуальний підхід дав початок таким фундаментальним дисциплінам, як історія економіки й економічна соціологія. На ідеях „німецької історичної школи, її методах у ХХ столітті одержав розвиток найбільш популярний нині інституціональний напрямок в економічній науці та нова трактовка східних та західних культурологічних моделей розвитку економіки світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агапова И.И. История экономических учений: учебное пособие. / И.И. Агапова. - М.: Экономистъ, 2007. - 285 с.

2. Базилевич В.Д. Історія економічних учень: Навчальний посібник / В.Д. Базилевич, Н.І. Гражевська, Т.В. Гайдай, П.М. Леоненко та інш. - К.: Знання, 2004.- 1300 c.

3. Бартенев С.А. История экономических учений: учебник./ С.А.Бартенев. - М.: Экономистъ, 2005. - 453 с.

4. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. - М.: "Дело Лтд", 1994. - 720 с.

5. Брентано Л. Христианско-социальное движение в Англии (Антиквар-ная книга) - Спб.: Склад изданий Д.П.Ефремова, 1906. - 143 с. - http://obook.ru/index.php?action=show_books&itemid=5137

. Бюхер К. Возникновение народного хозяйства: пер. с 5-го (значи-тельно исправленного и дополненного) немецкого издания 1906 г. : публичные лекции и очерки : [выпуск 1-2] / Карл Бюхер ; под ред. и с предисл. прив.-доц. С-Петерб. ун-та И. М. Кулишера. - С.-Петербург : [Типография Н. Н. Клобукова], 1907. - 23 cм. - Без. общ. тит. л. Каждый вып. имеет отдельный тит. л. и паг. Вып. 1, Вып. 2. - 1907. - X, [1], 195, [2], 206, [1] c. - http://www.losev-library.ru/?pid=7085, 2013

. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Пер. з нім. / М. Вебер. - К. : Основи, 1994. - 261 с.

8. Веблен Т. Теория праздного класса. / Т. Веблен. - М.: Прогресс, 1984. - 367 с.

. Гильдебранд Б. Политическая экономия настоящего и будущего. - М.: тип. Безобразова, 1860. - 484 с.

10. Гусейнов Р.М., Семенихина В.А. История экономических учений. <http://www.twirpx.com/file/45472/>2-е изд., стер. - М.: Омега-Л, 2008. - 384 с.

. Злупко С.М. Історія економічної теорії. Навчальний посібник / С.М. Злупко. - К.: Знання, 2005.- 719 c.

. Зомбарт В. Буржуа: этюды по истории духовного развития современ-ного экономического человека; Евреи и хозяйственная жизнь. Пер. с нем. / В. Зомбарт. - М.: Айрис-пресс, 2004. - 624 с.

13. История экономических учений: учебник / под ред. д-ра экон. наук, проф. А.Н. Марковой, д-ра экон. наук, проф. Ю.К. Федулова. - 2-е изд., перераб. и доп. - Москва: ЮНИТИ, 2009. - 471 с.

14. История экономических учений: Учебное пособие / Под ред. В. Автономова, О. Ананьина, Н. Макашевой. - М.: ИНФРА-М, 2008. - 784 с.

15. Кириленко В.В. (ред.) Історія економічних вчень <http://www.twirpx.com/file/206118/>. Навчальний посібник. - Тернопіль: „Економічна думка, 2007. - 233 с.

. Ковальчук, В'ячеслав Миколайович. Історія економіки та економічної думки : навч. посібник / В.М. Ковальчук, М.В. Лазарович, М.І. Сарай. - К.: Знання, 2008. - 647 с.

. Корнійчук Л.Я. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б. Погорєлов. - К.: КНЕУ, 2002. - 284 с.

. Корнійчук Л.Я. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко, А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. - К.: КНЕУ, 1999. - 564 с.

19. Крисальський О.В. Економічна теорія: Навч. посіб./ О.В. Крисальсь-кий, В.К. Савчук. - К.:Центр учбової літератури, 2009. - 520с.

20. Лісовицький В.М. Історія економічних учень. / В.М. Лісовицький. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 240 с.

21. Лист Фридрих. Национальная система политической экономии (- СПб.: изд. А.Э. Мертенса, 1891. - 452 с.). По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист / граф С.Ю. Витте. Толковый тариф, или Исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года: [пер. с нем.] / Д.И. Менделеев. - М.: Европа, 2005. - 382 с.

22. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

23. Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков. В 5 томах. / Под ред. Г. Фетисова, М. Покидченко, А. Худокормова, Ю. Ольсевича. - Москва, Издательство: Мысль, 2004. - 4080 с. (комплект из 6 книг - 2 850 грн.):

24. Ніколенко Ю.В. Політична економія : Підручник/ Ніколенко Ю.В. - Центр Учбової літератури,2009. - 632с.

25. Ойкен В. Основы национальной экономии. <http://www.twirpx.com/file/1060567/>Перевод В.П. Гутника, В.И. Рубцова, А.Ю. Чепуренко. - М.: Директмедиа Паблишинг, 2008. - 335 с.

. О'Рурк П. Дж. Адам Смит О богатстве народов <http://www.twirpx.com/file/754712/>Пер. с англ. Л. Кисляковой. М.: ACT: ACT МОСКВА; Владимир: ВКТ, 2010. - 255 с.

. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

28. Ростоу В.В. Стадии экономического роста(The Stages of Economic Growth: A Non-Communist Manifesto, 1960) - Нью-Йорк,1981.

29. Рошер В. Начала народного хозяйства. - М.: тип. В. Грачева и К°, 1860. - Т. 1. 346 с. / Переиздано - Рошер В. Наука о народном хозяйстве. - М., 1994.

. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

31. Хейне, Пол. Экономический образ мышления / Пол Хейне, Питер Дж. Боуттке, Дэвид Л. Причитко; пер. с англ. и ред. Т.А. Гуреш. - 10-е изд.. - М.: Вильямс, 2007. - 530 с.

. Шмоллер Г. Народное хозяйство, наука о народном хозяйстве и ее методы. Хозяйство, нравы и право. М.: изд. К.С. Солдатенкова, 1902. - 116 с. - [Електронная книга в PDF-формате] - доступ: http://www.litres.ru/gustav-shmoller/nauka-o-narodnom-hozyaystve-ee-predmet-i-metod/ (Правообладатель: Библиотечный фонд)

33. Шумпетер И.А. История экономического анализа. В 3-х томах

. Юхименко П.І. Історія економічних учень : Навч. посібник / П.І. Юхименко, П.М. Леоненко. -- К. : Знання-Прес, 2005. - 583 с.

35. Ядгаров Я.С. История экономических учений <http://www.twirpx.com/file/242894/>.4-е издание, перера-ботанное и дополненное. / Я.С. Ядгаров. - М., Инфра-М, 2009. - 480 с.