Приватний сектор в національній економіці
План
Вступ
Розділ 1. Поняття національна економіка
.1 Суть, структура та ознаки національної економіки
.2 Основні етапи розвитку національної економіки
Розділ 2. Державний сектор в національній економіці
.1 Характеристика державного сектору
.2 Формування державного сектору в Україні
.3 Розвиток державного сектору в національній економіці
Розділ 3. Приватний сектор в національній економіці
.1 Основні риси приватного сектору
.2 Розвиток приватного сектору національної економіки
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Актуальність теми даної курсової роботи. Стратегічною метою розвитку України є побудова сильної та сучасної європейської демократичної держави з потужною економікою для забезпечення гідного життя кожного громадянина. У нашій державі нерозвязані проблеми накопичувалися десятиріччями. Не підкріплена економічним розвитком соціалізація бюджету тільки тимчасово вирішувала завдання покращення добробуту громадян, оскільки вона не базувалася на адекватному збільшенні обсягів виробництва і підвищенні рівня продуктивності праці. При цьому довгий час не проводилися реформи, спрямовані на усунення структурних диспропорцій. Внаслідок цього в Україні істотно загальмувалися процеси подолання структурних дисбалансів перехідного періоду, технологічної модернізації, поліпшення основних фондів, формування ефективної економічної бази для соціальних перетворень і, як наслідок, Україна залишилася вразливою до кризи 2008-2009 років, яка негативно вплинула майже на всі галузі економіки, тисячі компаній і мільйони громадян.
Програмою економічних реформ на 2010-2014 роки Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава, запропонованою Президентом України Януковичем В.Ф., передбачено проведення структурних змін в економічному та соціальному житті країни шляхом підвищення ефективності державного управління, модернізації базових галузей економіки, формування сприятливого економічного середовища для розвитку бізнесу та приватної ініціативи. Виконання цієї Програми повинно забезпечити прискорення розвитку пріоритетних галузей національної економіки, сприяти позитивним структурним зрушенням в економіці, диверсифікації та зниженню енергоємності виробництва. Активізація розвитку національної економіки сприятиме підвищенню соціальних стандартів та рівня добробуту громадян, збільшенню кількості робочих місць. Національна економіка повинна зайняти достойне місце у конкурентному глобальному ринку. Це єдиний шлях для підвищення рівня добробуту громадян до рівня економічно розвинутих держав світу. Тому, ключовими завданнями Уряду є якнайширше залучення інвестицій для створення сучасного виробництва, впровадження нових знань, технологій і принципів управління, підвищення рівня зайнятості.
Основними секторами національної економіки є приватний та державний. У складі приватного сектора виділяють сектор домогосподарств і сектор ділових одиниць (підприємства, фірми, галузі). Державний сектор представлений державними підприємствами, органами державної влади та місцевого самоврядування.
Разом з тим, окремі питання управління державним і приватним сектором економіки, особливо в частині оптимального співвідношення між державним і приватним сектором, проведення процесів приватизації та націоналізації, особливостей управління держсектором, залишаються недостатньо розкритими і обґрунтованими і потребують подальшого вивчення.
Обєкт мого дослідження є основні сектори економіки України та окремі його складники.
Предметом дослідження є особливості та закономірності розвитку основних секторів в Україні.
Мета і завдання дослідження.
Мета конкретизується в наступних завданнях:
дослідити суть, структуру національної економіки;
проаналізувати формування і розвиток державного сектору;
описати основні риси приватного сектору;
розкрити найважливіші проблеми функціонування і розвиток приватного сектора.
Аналіз історіографії проблеми. Інформаційною базою дослідження є наукові праці українських і зарубіжних учених, законодавчі та нормативно-правові акти, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, офіційні публікації Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку та інших міжнародних організацій. Широко використані матеріали науково-практичних конференцій, семінарів, довідкова, періодична література та інші публікації. Серед наукових праць, в яких досліджуються питання управління державним сектором економіки, його проблеми та розвиток в сучасних умовах, необхідно назвати дослідження таких вітчизняних вчених, як Жаліло, А. Мельник, О. Пасхавер, М. Чечетов, М. Чумаченко.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи є система наукових принципів, розроблених економічною теорією. Дослідження ґрунтується на системному підході до вивчення розвитку приватного та державного сектора. Для вирішення поставлених у роботі завдань використані різноманітні загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, а саме: методи наукового абстрагування, аналізу та синтезу, окремі статистичні методи, зокрема зіставлень та групувань, динамічних порівнянь, порівняльний аналіз тощо.
Аналіз джерел. В цілому в Україні склалась досить детально розроблена нормативно-правова база щодо управління субєктами господарювання державного та приватного сектору, хоча, на жаль, не всі її принципово важливі положення фактично були реалізовані на практиці. В роботі використовувалися накази, постанови, промови президента, державні програми, такі як: Державна програма активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2013 р. № 187, Наказ Держкомстату України від18 квітня 2005 р. N 96, Проект Розвиток приватного сектору.
Структура роботи зумовлена змістом проблеми, предметом і завданнями дослідження та відповідає його меті й основним завданням. Складовими частинами роботи є вступ, три розділи (7 підрозділів), висновки, список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 44 сторінки.
Розділ I. Поняття національної економіки
.1 Суть, структура та ознаки національної економіки
національний економіка державний приватний
Важливим аспектом економічної політики держави є забезпечення дієвої моделі управління державним сектором, котрий має здійснювати позитивний вплив на конкурентоспроможність національної економіки в цілому. При цьому в рамках загальної моделі управління державним сектором слід визначитися із застосуванням відповідних певних організаційно-правових форм господарювання (тобто, моделей управління залежно від типів субєктів господарювання).
Національна економіка - це система економічної діяльності з притаманною їй взаємодією механізмів регулювання, що історично склалась у межах країни (нерідко використовується термін "народне господарство"). Вона є сукупністю стійких економічних зв'язків, що об'єднують усіх суб'єктів господарювання в єдину взаємопов'язану систему.
Національна економіка є історичним явищем, що виникло в ході утворення національних держав. В основі формування національної економіки був суспільний поділ праці та усуспільнення виробництва. Саме суспільний поділ зумовлює систему тісних взаємозв'язків між складовими елементами економіки. З розвитком суспільного поділу праці, з одного боку, в результаті спеціалізації виробництва з'являлися нові види виробництв та виробників і відповідних їм галузей, а з іншого боку - відбувалося кооперування виробництва, розширювалась система взаємозв'язків між спеціалізованими суб'єктами економічної діяльності. На основі поглиблення спеціалізації та інтегрування виробництва посилились інтеграційні процеси між суб'єктами економічної діяльності в межах окремих країн, що і стало причиною утворення національних економік.
Основні ознаки національної економіки. Національна економіка як взаємопов'язана цілісна система економічної діяльності характеризується певними ознаками.
По-перше, національній економіці притаманні тісні економічні зв'язки між суб'єктами господарювання країни на основі суспільного поділу праці. Саме економічні зв'язки між суб'єктами економічної діяльності надають національній економіці цілісності, єдності. Через економічні зв'язки між суб'єктами економіки здійснюється реалізація їх економічних інтересів, забезпечується територіальна цілісність економіки.
По-друге, національна економіка характеризується загальним економічним середовищем, спільним для всіх її суб'єктів. Таке середовище формується єдиним економічним законодавством держави, загальною грошовою одиницею, загальною грошово-кредитною та фінансовою системою країни.
По-третє, національна економіка має загальний економічний центр, що виконує регулюючу і контрольну роль. Цим центром є держава, що здійснює заходи економічної політики. Межі регулюючого впливу такого центру на економіку залежить від типу її економічної системи.
По-четверте, ознакою національної економіки є загальна система економічного суверенітету. Вона включає кордони, митну систему, заходи захисту національних виробників від іноземних конкурентів.
По-п'яте, національна економіка характеризується наявністю національного ринку, який об'єднав місцеві ринки в єдиний економічний простір, на якому функціонує єдина грошова система.
По-шосте, національній економіці властива територіальна визначеність, її межами є державний кордон країни.
Суб'єкти національної економіки. Поняття економіки буде неповним без визначення її суб'єктів. Суб'єктами національної економіки є домогосподарства, господарські одиниці (фірми чи підприємства) і держава. Кожен із цих суб'єктів прагне до найповнішого задоволення своїх інтересів у процесі функціонування національної економіки. І кожна група суб'єктів має свої інтереси.
Інтерес домогосподарств полягає у зростанні їх сукупного доходу як головного засобу досягнення задоволення поточних та перспективних потреб. Інтересами господарюючих одиниць є максимізація прибутку на основі мінімізації витрат та збільшення капіталу. Для інтересів держави характерними є оптимізація валового доходу державного сектора економіки, максимізація рівня добробуту членів суспільства і суспільної корисності. Інтереси суб'єктів національної економіки взаємодіють і утворюють суперечливу систему. При цьому суперечності можуть досягти такої гостроти, що породжує їх антагонізм. Одним з дієвих засобів розв'язання цих суперечностей є економічна політика держави.
Національна економіка є насамперед сукупністю підприємств (фірм) та інших організацій чи закладів, що здійснюють виробництво і обмін благ. Це первинна складова національної економіки. Сукупність таких організаційних одиниць, що виконують у процесі економічної діяльності однакові за змістом соціально-економічні функції незалежно від територіального їх розташування, є галуззю економіки. З поглибленням поділу праці кількість галузей збільшується, що ускладнює галузеву структуру економіки. Група однорідних галузей утворює сферу економіки. Залежно від характеру створюваних благ розрізняють сферу матеріального виробництва і соціальну сферу.
Якщо у сфері матеріального виробництва створюються матеріальні блага, то у соціальній сфері - блага у вигляді послуг. Соціальна сфера охоплює такі галузі, як транспорт, туризм, охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, культура і мистецтво. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства роль цієї сфери економіки істотно зростає, у ній зосереджується все більша частка економічно активного населення. Співвідношення сфер та галузей національної економіки становить її структуру за характером створюваних благ.
Якісні показники є похідними від показників обсягу і характеризують рівень ефективності використання наявних ресурсів (трудових, фінансових, матеріальних). Узагальнюючим показником ефективності є відношення результату до затрат:
- ефективність використання трудових ресурсів обчислюється за допомогою показника продуктивності праці;
показником ефективності використання капіталу є фондовіддача;
ефективність використання матеріальних ресурсів розраховується на основі матеріалоємності.
Крім економічної ефективності якісною характеристикою розвитку економічної системи є соціальна ефективність, яка визначається рівнем розвитку людського капіталу та умовами його відтворення. Формування умов для відтворення людського капіталу, для стимулювання до отримання та примноження набутих знань, навичок, підвищення кваліфікації, реалізації творчих здібностей забезпечується зростанням загального рівня заробітної плати, інвестицій в освіту, науку, охорону здоров'я.
Досвід економічно розвинутих країн, які вийшли на постіндустріальну траєкторію свого розвитку, підтверджує, що основою конкурентоспроможності на цьому етапі є інновації, а єдиним їх продуцентом та реалізатором людина, творчі та репродуктивні здібності якої і визначають якість економічного розвитку.
Структурними елементами національної економіки є і сектори - сукупність соціально-економічних одиниць, об'єднаних суттєвими соціально-економічними ознаками. Це особливі частини економіки, що відрізняються відносинами господарювання, формами зв'язку з іншими суб'єктами та функціями. Найзагальнішим критерієм структуризації національної економіки за секторами є форма власності на речові фактори виробництва. За цим критерієм виділяють приватний та державний сектори. До приватного сектора належать домогосподарства та приватні підприємства. Державний сектор економіки включає ті суб'єкти господарювання, що функціонують на основі державної власності. Його частка суттєво коливається в різних країнах. З державним сектором пов'язаний і неринковий сектор економіки, що надає громадянам країни безплатні матеріальні блага та послуги за різними каналами, які регулюються державою.
.2 Основні етапи розвитку національної економіки
Для вивчення національної економіки необхідно виокремити основні етапи її розвитку. Вони можуть виявлятися як в історичному контексті, так і за іншими критеріями, а саме: співвідношення економічних і неекономічних методів управління економікою; напрями трансформації та реформування національної економіки; формування технологічних укладів тощо.
В історичному аспекті можна виокремити такі основні підходи до етапізації розвитку національних економік: формаційний, цивілізаційний та технократичний.
Формаційний підхід розробили К. Маркс і його послідовники. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно, і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим - первіснообщинний -> рабовласницький -> феодальний -> капіталістичний -> комуністичний. Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами та загострення класової боротьби в суспільстві.
Цивілізаційний підхід виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по-іншому. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а насамперед на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту. Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу. Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій зростання", в якій виокремив п'ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство; перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого рівня масового споживання. Інший американський вчений ЛТ. Морган виокремлював три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості (мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації.
Технократичний підхід виокремлює три етапи розвитку національної економіки: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Домінуючими галузями доіндустріального розвитку є добувні, в індустріальній стадії переважають обробні галузі, а характерними ознаками постіндустріального суспільства є відносне падіння виробництва товарів і зростання обсягів надання послуг, підвищення рівня кваліфікації працівників, випередження розвитку наукомістких виробництв, які використовують інформаційні та нанотехнології. Головним фактором виробництва у постіндустріальному суспільстві стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання.
Нині є й інші критерії виокремлення етапів розвитку національної економіки. Одним із них є співвідношення економічних і адміністративних методів управління. Такий підхід має велике значення для дослідження меж та механізмів державного і ринкового регулювання.
Починаючи з минулого століття, національна економіка України розвивалася під впливом зовнішніх чинників спочатку Росії, а потім Радянського Союзу, характеризувалася етапами розвитку капіталістичних форм господарювання, соціалізму (де можна виокремити етапи воєнного комунізму, непу, командно-адміністративний). З 1991 р., після набуття незалежності, розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей етап учені визначають як етап становлення ринкової економіки. В цей період формуються інститути приватної власності, здійснюється перехід від планової до конкурентної економіки, зростає роль великих приватних корпорацій, започатковується перехід до інноваційної економіки, робиться акцент на підвищенні добробуту населення і відповідності стандартів життя європейським, реформуються соціальна система і соціальний захист населення, розвиваються відносини між державою і бізнесом, створюються демократичні інститути громадянського суспільства. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створенням нових інституцій ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тінізація економіки, домінують такі регресивні процеси, як деіндустріалізація, структурна незбалансованість, зниження якості товарів.
Наступним етапом в розвитку економіки України став етап стабілізації ринкових механізмів, який охоплював період з 1994 по 1999 р. Формування української моделі економіки в цей період відбувалося під впливом таких основних чинників, які суттєво вплинули на її характер: геополітичних (економіка країни формувалася як проміжний тип між західною і східною економіками); історичних (містила низку специфічних характеристик, пов'язаних з історичним розвитком у складі колишнього Радянського Союзу, передусім значну частку державного сектору, адміністративний стиль управління економікою); правових (в Україні не було сформовано ефективний правовий механізм розв'язання проблем і конфліктних ситуацій, узгодження та врегулювання взаємовідносин між суб'єктами господарювання); монополізму в економіці (потужні монопольні структури в пріоритетних галузях стримували розвиток конкурентного середовища); нерівномірності економічного розвитку регіонів та диспропорцій у галузевій структурі економіки; поєднання економічної, політичної та олігархічної влади; вияв менталітету громадян (недовіра до влади, розчарованість у реформах, пасивність, протиборство державного і приватного секторів, відсутність розвинутих демократичних традицій), які зумовили сутнісні характеристики вибору моделі ринкової економіки.
З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. В цей період починається формування інтеграційної моделі економічних перетворень. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України. Разом з тим сучасна вітчизняна економіка потребує глобальних інституційних реформ, структурної перебудови національного господарства, активізації інвестиційної діяльності в напрямі оновлення технологій та формування конкурентоспроможних виробництв. Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку.
Розділ II. Державний сектор в національній економіці
.1 Характеристика державного сектору
У сучасній ринковій економіці держава стає безпосереднім виробником і великим власником. У розвинених країнах їй належить 10-40 і більше відсотків основного капіталу. Вона зосереджує у своїх руках стратегічні галузі економіки, прибуткові або й збиткові, але суспільно важливі виробництва, значну частку ринкової інфраструктури тощо.
Державна власність забезпечує матеріальну базу функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, митний збір, пошта і т. ін.), а також економічну основу підприємницької діяльності держави (підприємства, Центральний банк, залізниця та ін.).
Державний сектор економіки - це комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним або місцевим органам державної впади і використовуються державою для виконання економічних, соціально-культурних та політичних функцій.
Державний сектор дуже динамічний. Він може швидко змінюватися внаслідок таких заходів, як націоналізація, роздержавлення, приватизація чи реприватизація. Європа XX ст. знає кілька "хвиль" націоналізації і приватизації. Зокрема друга приватизаційна хвиля припала на 70-90-ті роки. Вона мала продовження в країнах колишнього "соцтабору" після розвалу СРСР. Правда, причини приватизаційних процесів були різні: у Західній Європі вони були повязані з переходом до постіндустріального суспільства, а в посткомуністичних країнах - переходом від КАС до ринкової економіки.
Державний сектор України втратив своє панівне становище у промисловому виробництві. Якщо 1992 р. у ньому виробляли 81,3% загального обсягу виробництва, то на 1 квітня 2000 р. державний сектор економіки становив 15,3 % підприємств, на яких виробляли 27,9 % промислової продукції: 84,9 % були підприємствами загальнодержавної форми власності, на яких було вироблена абсолютна більшість промислової продукції державного сектору - 96,9%. Однак у деяких базових галузях він ще зберігає серйозні позиції: у хімічній та нафтохімічній промисловості - 30,9%, електроенергетиці - 46,5%, паливній промисловості - 53,7%.
На початок 2000 р. держава була співвласником 2588 ВАТ (без урахування підприємств комунальної власності), у 514 мала пакет акцій більший від 50%, а в 1162 - понад 25%, тобто блокувальний пакет.
Однак у 90-ті роки значно втратила контроль в управлінні своїм сектором, не використала своїх корпоративних прав й не отримала належних їй доходів з цієї власності. За деякими оцінками, 1998 р. замість належних їй доходів 1 млрд. грн. до бюджету надійшло аж 58 млн. грн., а 2500 підприємств взагалі були збитковими.
Державний сектор покликаний виконувати низку функцій, головна з яких - забезпечення діяльності підприємств та галузей, які є малорентабельними, однак розвиток яких визначає загальні умови суспільного відтворення. Передусім це енергетика, транспорт, зв'язок, житлово-комунальне господарство.
Державний сектор в Україні характеризується такими рисами як:
недосконалістю структури та організаційно-правових форм господарювання (зокрема, переобтяженість державними комерційними підприємствами та недостатній рівень в держсекторі корпоративних інтегрованих структур, що є важливою передумовою дієвого управління);
розпорошеністю і неузгодженістю функцій управління між окремими органами;
низькими показниками ефективності функціонування субєктів господарювання та доходності активів;
недостатньо високою якістю управління як щодо уповноважених органів управління, так і менеджменту субєктів господарювання;
відсутністю належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявністю проявів корупції та рейдерства.
В кінцевому підсумку найбільш принциповим проявом сучасного стану держсектору є загрози в сфері національної та економічної безпеки держави, занепад інвестиційної та інноваційної діяльності, незацікавленість приватного капіталу у співпраці з державою у стратегічних для економіки країни сферах, що особливо актуально в умовах відсутності належних інвестиційних ресурсів у держави. Саме тому зміна діючої моделі управління держсектором зумовлена необхідністю перегляду пріоритетів в цій сфері, посилення державного контролю й регулювання в державному секторі, що повинно здійснюватися в комплексі із заходами щодо підвищення рівня стратегічного управління, активізації інвестиційно-інноваційної діяльності та вдосконалення корпоративного управління.
Державний сектор у перехідній економіці мас забезпечити реалізацію економічної політики держави щодо ринкового реформування країни. Це його основна функція.
Важливим елементом національної системи підприємництва є держсектор економіки і державне підприємництво. Отже, одним з аспектів державної підприємницької політики є управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентно-здатності національної економіки.
Об'єктами державної власності є:
) матеріальна база функціонування держави як політичного інституту (майно органів державної влади та управління, збройних сил та міліції, монетний двір, пошта тощо);
) економічна основа для підприємницької діяльності держави (промислові і сільськогосподарські підприємства, дороги, залізниці, Н Б тощо).
Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Отже, залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють унітарні та корпоративні державні підприємства.
Унітарним вважається підприємство, створене одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГКУ та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника й органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, якого призначає орган, до сфери управління котрого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном.
Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:
законом дозволено провадження господарської діяльності лише державним підприємствам;
основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
Сьогодні світом править економічний інтерес, і міць тієї чи іншої країни визначає наявність у ній потужних корпорацій. Потужний український держсектор економіки дасть змогу нам самим використовувати багатющий природній ресурс України та дозволить розпочати широку конкурентноспроможну боротьбу на зовнішньому ринку.
.2 Формування державного сектору в Україні
Зміни в розмірі та конфігурації державного сектора в українській економіці безпосередньо повторюють зміни у приватизаційному процесі. У формуванні державного сектора чітко визначаються три періоди.
Перший період:
Охоплює час від початку до завершення процесу малої та масової приватизації (1992-1998 роки). В цей період відбулося найбільш кардинальне зменшення загального розміру державного сектора і появилися економічні сектори, з яких державна власність фактично була витіснена.
За розрахунками окремих експертів, якщо у 1992 р. інтегральний коефіцієнт питомої ваги державного сектора в українській економіці досягав 77,0%, то у 1998 р. він впав до 36,7%. За сім років приватизації зниження коефіцієнта становило 30,3 відсоткових пункти (табл. 1.3).
У галузях - основних зонах малої і масової приватизації - відмічаються і найглибші зміни в системі власності. Приватна власність посіла домінуючі позиції у торгівлі, сфері побутових послуг, галузях легкої та харчової промисловості.
Можна констатувати, що система власності в українській економіці за часів малої та масової приватизації зробила, у повному сенсі, трансформаційний стрибок.
Другий період:
Він повязаний з участю в приватизації великого вітчизняного капіталу (1999-2003 роки). В цьому періоді відмічається зменшення швидкості приватизації і, відповідно, уповільнення темпів скорочення загальних розмірів державного сектора. Конфігурація державного сектора почала змінюватися хаотично, під прямим впливом векторів корпоративних інтересів різних олігархічних бізнес-груп, повязаних з владою.
За експертними розрахунками, за 6 років приватизації інтегральний показник питомої ваги державного сектора в українській економіці зменшився лише на 4,7 відсоткових пункти і склав 32,0%.
Найбільш інтенсивно зміна форми власності на державні обєкти здійснювалася за трьома напрямками, що стали обєктами збільшеної уваги вітчизняного капіталу:
фінансова сфера, де максимальні прибутки приносила галопуюча інфляція;
підприємства, продукція яких користувалася попитом на світових ринках (гірничо-металургійний комплекс та хімічна промисловість);
прибуткові обєкти, які обслуговували експортні підприємства (енергетичні розподільчі компанії, добування залізної руди, виробництво коксу).
Поза рамками інтересів вітчизняного капіталу в українській економіці створилися "мертві" зони, яких процес трансформації державної власності фактично не торкнувся:
комерційно непривабливі галузі, які підтримувалися за рахунок бюджету (військово-промисловий, науковий і соціальний комплекси, інфраструктурні галузі - залізничний транспорт, пошта, звязок і телекомунікації, житлово-комунальне господарство);
земельні ділянки під обєктами приватизації, оскільки це значно здешевлювало і прискорювало процедуру купівлі державних стратегічних обєктів;
непривабливі обєкти - збиткові підприємства, дрібні пакети акцій.
Третій період:
Початком цього періоду можна вважати 2005 р., коли через параліч приватизації зміни у розмірах і конфігурації державного сектора були невеликими.
З 2005 р. офіційні показники питомої ваги державного сектора в економіці почало оприлюднювати Міністерство економіки України. Проте ці показники неможливо порівнювати з вище наведеними експертними показниками, оскільки вони мають різну методику розрахунків. Міністерство економіки не включає до своїх розрахунків дані по банківському сектору і бюджетним організаціям.
Якщо не враховувати тимчасові коливання в офіційних показниках 2006-2007 рр., то у 2008 р. порівняно з 2005 р. питома вага державного сектора у структурі української економіки знизилася лише на 3,2 процентних пункти й склала 9,0%.
Мінімальними були і зміни в конфігурації державного сектора. За весь період приватизований лише 1 стратегічний обєкт (реприватизація металургійного комбінату «Криворіжсталь»). В основному із складу державного сектора вилучалися залишки обєктів від малої і масової приватизації, обєкти незавершеного будівництва та недопродані невеликі пакети акцій.
З формальної точки зору, на сьогодні процес роздержавлення української економіки досяг максимально високого рівня. За розрахунками Міністерства економіки України, у 2008 р. у кількості підприємств державний сектор займав незначну частку - 1,0%, інтегральний показник питомої ваги в економіці знизився до 9,0%. І це дає підстави окремим політичним силам стверджувати про завершення приватизації в Україні.
Проте іншу картину ми одержимо, якщо оцінимо питому вагу державного сектора в загальних активах і зайнятості населення і врахуємо, що він в Україні доповнюється масштабним сектором комунальної власності.
Наведемо декілька основних аргументів, які свідчать про великий вплив державного сектора і системи державної власності на розвиток української економіки.
Збільшений вплив державного сектора на розвиток української економіки обумовлений і характером зосереджених тут обєктів. "Мертві" зони, які обійшов приватизаційний процес, складають важливі для розвитку економіки і суспільства сектори:
військова промисловість,
паливно-енергетичний комплекс,
природні монополії (житлово-комунальний комплекс, залізниця, пошта, телекомунікації),
наука,
соціальна сфера.
До вище названих аргументів слід додати існування широких економічних функцій держави, які доповнюють її функції власника. Держава в Україні виконує стосовно економіки ще дві масштабні функції - донора і патрона. Причому в основному ці функції реалізуються у державному секторі.
У 2008 р., коли ще українська економіка не відчувала наслідків глобальної кризи, державні витрати до ВВП досягали 31,9%, тобто рівня, який аналітиками оцінюється як високий. Причому структура державних витрат була явно деформована у бік економіки:
-загальнодержавні функції10,7%
-оборона4,1%
громадський порядок, безпека та судова влада8,1%
соціальний захист та соціальне забезпечення21,3%
економічна діяльність17,8%
житлово-комунальне господарство2,6%
охорона здоровя11,7%
інші4,2%.
Підсумовуючи, можна сказати, що формування державного сектору відбувалося в три етапи, кожен з яких, має свої особливості, переваги та недоліки.
.3 Розвиток державного сектору в національній економіці
Становлення державного сектору економіки України визначило ряд невирішених проблем, найбільш значимими з яких є: надмірна лібералізація державної власності, підхід до приватизації державних підприємств як до тактичного засобу покриття дефіциту бюджету, відсутність прозорості в процесі приватизації. У цілому, в Україні існує проблема системного управління державним сектором економіки, його інтеграції в національну економіку з урахуванням стратегії соціально-економічного розвитку країни.
З огляду на це, пропонується концептуальний підхід до розвитку державного сектора економіки заснований на двох провідних ідеях:
. Частка і галузева структура державного сектора національної економіки є не метою її розвитку, а інструментом в реалізації стратегії. Стратегічною метою розвитку національної економіки є рівень її конкурентоспроможності, якісно обумовлений з урахуванням перспективних напрямків розвитку глобальної економіки і наявного внутрішнього потенціалу.
. Участь держави як власника в розвитку національної економіки обумовлена: а) необхідністю збереження її цілісності і б) характеристиками її циклічної динаміки як складної відкритої системи, якій властиві як послідовні, так і нелінійні етапи розвитку.
Виходячи з цих положень, запропонований концептуальний підхід до розвитку державного сектора економіки України передбачає: 1) використання принципів і закономірностей теорії менеджменту при визначенні ролі і функцій державного сектору в національній економіці, що практично відображено в алгоритмі стратегічного цілепокладання національної економіки; 2) застосування теоретичних положень загальної теорії систем, еволюційної економіки і теорій економічних циклів для формування принципів участі держави в заданих галузях національної економіки як учасника економічних відносин, що є одним з механізмів реалізації стратегії соціально-економічного розвитку.
Стійкість національної економіки як системи в перехідному стані може бути розглянута як забезпечення керованого переходу з одного стану - в інший. Необхідність керованого переходу актуалізується при зміні технологічного укладу, при реалізації структурних і інституціональних реформ.
При цьому, актуалізація позитивних зворотних зв'язків у системі, яка переводить її в стан нестійкості, являє загрозу для цілісності цієї системи - національної економіки. Тому керований перехід системи з одного стану в якісно інший має супроводжуватися негативними зворотними зв'язками в тому ступені й у рамках тієї функціональної спрямованості, що дозволить зберегти цілісність системи в процесі переходу.
Також, Міністерство економічного розвитку і торгівлі (Мінекономрозвитку) підготувало проект Державної програми активізації розвитку економіки на 2013-2014 рр. Це саме той проект, на який, згідно з оцінками прем'єр-міністра Миколи Азарова, необхідно 180 млрд. грн. Проект масштабний, саме тому до нього прикута особлива увага.
Щодо державного сектору в програмі пропонується провести реформи в державному секторі економіки, інфраструктурі і зв'язку, паливно-енергетичному комплексі, житлово-комунальному господарстві та будівництві.
Метою уряду буде зростання обсягів реалізації продукції державними підприємствами на 10-15% та зростання обсягів їх прибутковості, забезпечення 25-35% потреб в нафті та 50-60% потреб газу власними силами, переоснащення 2/3 фондів ЖКГ.
Задля цього уряд хоче провести приватизацію державного майна, оновлювати рухомий склад транспорту, будувати метро, автомобільні дороги, модернізувати об'єкти електроенергетики і т.д. Уряд визначає "високотехнологічними перспективними секторами" економіки України машинобудівний комплекс, авіабудівну галузь, ракетно-космічну промисловість, оборонно-промисловий комплекс, фармацевтичний сектор.
Для вдосконалення управління державним сектором доцільно здійснення таких заходів:
упорядкування обліку підприємств держсектору та їх підпорядкування;
визначення пріоритетних видів економічної діяльності для забезпечення стратегічного розвитку з позиції виконання державою притаманних їй функцій щодо підвищення конкурентоспроможності національної економіки;
розробка програм їх реформування та розвитку;
актуалізація переліку підприємств, що не підлягають приватизації, та тих, котрі можуть бути корпоратизовані;
ініціювання корпоратизації державних підприємств,формування обєднань та інтегрованих (насамперед вертикально - за технологічними ланцюгами) корпоративних структур як важливої передумови здійснення дієвого управління;
забезпечення розробки для провідних підприємств держсектору стратегічних планів розвитку та інвестиційних проектів, які мали б стати основою для визначення їх перспектив, обґрунтування та прийняття рішень щодо зміни організаційно-правової форми;
забезпечення ефективного менеджменту (за рахунок перепідготовки
держслужбовців та залучення консалтингових фірм), підвищення рівня стратегічного управління з орієнтацією на активізацію інноваційно-інвестиційної діяльності.
Розділ III. Приватний сектор національної економіки
.1 Основні риси приватного сектору
Приватний сектор посідає важливе місце у структурі національної економіки будь-якої країни; його підвалинами є приватна власність та ринковий механізм. Поняття „приватний сектор доцільно тлумачити у вузькому розумінні як ту частину національної економіки, яка не є державною, а у широкому - як сукупність домогосподарств та ділових підприємств приватної форми власності. При цьому підприємницький сектор та сектор домогосподарств розглядаються як складові частини приватного сектора економіки. Сектор домогосподарств обєднує фізичних осіб як споживачів та виробників продукції. Підприємницький сектор - це сектор малих, середніх та великих приватних підприємств. У перехідних економіках приватний сектор формується у процесі приватизації та у результаті створення нових приватних підприємств.
До приватної власності можна віднести:
домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;
легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру - від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;
нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;
будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень - від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій - між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.
Важливою складовою приватного сектора є сектор домогосподарств. Домогосподарства виконують низку важливих функцій, а саме: відтворення людського капіталу, володіння виробничими ресурсами та виробництво життєвих благ, формування споживчого попиту, заощадження, інвестування, Internet-комерція.
Другою складовою приватного сектора є сектор ділових підприємств, або підприємницький сектор. У ділових одиницях поєднуються економічні ресурси - земля, капітал, праця і підприємницький хист, які трансформуються у готову продукцію, що постачається на ринки.
Наявність розвинутого і сильного приватного сектору є важливою і невід'ємною складовою багатоукладної економіки будь-якої держави світу. При цьому, розвинутий малий та середній бізнес відіграє принципово важливу роль у формуванні як приватного сектору економіки, так і змішаної економіки загалом.
У розвинутих країнах саме підприємництво відіграє фундаментальну роль у соціально-економічних перетвореннях та політичному житті країни, формує соціально-політичну базу демократії та стабільності у суспільстві. Світовий досвід свідчить, що розвиток економіки, підвищення добробуту народу не можуть бути повною мірою досягнуті, якщо не заохочувати і не розвивати підприємництво.
.2 Розвиток приватного сектору національної економіки
Розвиток приватного сектора перехідної економіки зазвичай аналізують з позиції збільшення кількості обєктів, які змінили державну та комунальну форми власності на приватну. Однак слід враховувати і те, що значна кількість ділових одиниць виникла так би мовити „з нуля, внаслідок інвестування приватних інвесторів. Виходячи з цих двох обставин, можна виокремити сегмент приватної економіки, який складається з фірм, утворених у процесі приватизації державних та комунальних підприємств. У роботі його названо приватизованим сегментом приватного сектора. До приватизованих підприємств віднесено колишні державні підприємства, в яких частка держави є менша ніж 50%.
Аналіз становлення приватного сектора економіки України показав, що його розширення за роки незалежності відбувалося за рахунок приватизації (до приватного сектора перейшло більше 96 тис. обєктів) та за рахунок швидкого збільшення кількості новостворених приватних підприємств. Підприємства новоствореного сегмента приватного сектора демонструють дещо кращі результати господарської діяльності, ніж приватизовані і державні.
На підставі проведеного аналізу інституційних чинників розвитку приватного сектора в Україні та проблем його функціонування, пропонує такі стратегічні напрями розвязання цих проблем: удосконалення регуляторного середовища (законодавства); реформування системи податків і соціальних платежів, удосконалення системи державного управління та регулювання діяльності субєктів приватного сектора, створення дієвого механізму захисту прав власності, стимулювання з боку держави формування сучасної системи неформальних інститутів.
Аналіз становлення приватного сектора економіки України показав, що його розширення за роки незалежності відбувалося за рахунок приватизації (до приватного сектора перейшло більше 96 тис. обєктів) та створення нових приватних фірм. Новостворений сегмент у складі приватного сектора у 2004 р. охоплював у два рази більше фірм, ніж їх було створено внаслідок приватизації державних підприємств. Нові приватні фірми демонструють кращі результати, ніж приватизовані і державні.
Приватний сектор в економіці України розвивається доволі швидко. Уже сьогодні понад 70% ВВП створюється приватними фірмами. Обчислені інтегровані коефіцієнти масштабу приватного сектора у промисловості та у сільському господарстві засвідчили, що за останні роки практично вся промисловість (87,7%) і значною мірою сільське господарство (58,5%) перебувають у приватній власності. Проте, економіка України ще не забезпечує усталеного економічного зростання та суттєвого підвищення рівня життя населення. Приватний сектор економіки України у своєму розвитку постійно наштовхується на численні перешкоди. Їх породжують відсутність чітких і справедливих „правил гри; недосконала система оподаткування; правові, організаційні та адміністративні барєри, створювані непродуманими діями уряду; ускладнений доступ до ресурсів та інфраструктури; відсутність достатніх гарантій захисту прав власності тощо. Отож перспективи підвищення ефективності функціонування приватного сектора економіки України залежать від того, наскільки швидко вона наближатиметься до інституційної рівноваги і чи буде сформовано дієву інституційну матрицю. Тобто, ефективне функціонування приватного сектора є можливим за умови, що удосконалення формальних правил буде враховувати дію наявних неформальних інститутів.
Відтак при створені дієвих формальних правил в Україні необхідно враховувати етнічну структуру української нації, національну культуру.
Важливими умовами зростання зайнятості в малих підприємствах, обсягів їх виробництва та інвестиційної діяльності повинна стати активна і виважена державна політика стосовно малого бізнесу, що враховує галузеві й регіональні особливості розвитку цього сектора економіки, супроводжується реалізацією ефективних заходів державної підтримки на національному, регіональному та місцевому рівнях.
Згідно з чинним законодавством США «збереження і поширення вільної конкуренції є підґрунтям не тільки для економічного добробуту, а й для національної безпеки». Така безпека і добробут не можуть бути реалізовані, якщо не заохочувати і не розвивати реальні та потенційні можливості малого бізнесу.
Як показує світовий досвід, основними чинниками, від яких насамперед залежить повноцінне входження малого підприємництва в систему ринкових відносин, є:
.простота та прозорість адміністративних правил, які регулюють започаткування підприємницької діяльності;
.доступність та дешевизна кредитів, система кредитних гарантій, передусім державних, для малого бізнесу;
.економічно обґрунтовані розміри податкового навантаження, стабільність та простота системи адміністрування податків;
.ефективна цільова державна політика з підтримки малого підприємництва відповідно до чітко визначених пріоритетів;
.стабільність створюваного державою бізнес-середовища та «правил гри», розвинутість ринкової інфраструктури тощо.
Основні напрями державної політики та актуальні заходи щодо розвитку малого підприємництва відомі. Вони досить повно відображені у відповідних нормативно-правових документах та публікаціях. Суть справи полягає в переході від декларацій про наміри до реальних практичних дій. Разом з тим, існує низка принципових питань, яким слід приділити особливу увагу.
По-перше, це формування адекватного законодавчого поля. Необхідно максимально повно закріпити на законодавчому рівні відносини між державою і підприємцями та максимально спростити ці відносини.
По-друге, перевести акцент в оподаткуванні малого підприємництва з фіскальної (наповнення доходної частини бюджету) складової на виробничо-стимулюючу, спрямовану на те, щоб надмірне фіскальне навантаження не підривало стимули до підприємницької діяльності.
По-третє, слід відмовитися від надання необґрунтованих податкових і кредитних пільг великим підприємствам. Подібна структурна політика реально загрожує у недалекому майбутньому посиленням неконтрольованого впливу незначної кількості підприємств на загальну економічну ситуацію в державі.
По-четверте, у підприємницькому середовищі акценти повинні зміститися у бік активізації діяльності саморегулівних бізнесових об'єднань, оскільки від консолідації самих підприємців безпосередньо залежить реалізація потенціалу малого підприємництва. Необхідно делегувати окремі державні регуляторні функції підприємцям, їх асоціаціям і об'єднанням.
Водночас, за словами В.Януковича, пріоритетним завданням органів державної влади на всіх рівнях є створення належних умов для ведення бізнесу та усунення бар`єрів на шляху його розвитку.
«Сьогодні приватний сектор національної економіки залишається важливим чинником підвищення конкурентоспроможності виробництва, зміцнення позицій українського товаровиробника на внутрішньому і світовому ринках», - зазначив глава держави у привітанні, обнародуваному на його офіційному сайті.
Активна державна політика у сфері малого і середнього підприємництва сприятиме формуванню когорти ефективних власників, зміцненню ринкових інституцій, підвищенню соціальної захищеності і врешті-решт економічній стабільності, послідовності у здійсненні ринкових реформ.
Успішне проведення ринкових перетворень в Україні, її інтеграція у світовий та європейський економічний простір великою мірою залежать від розвитку підприємництва.
Важлива роль в розвитку приватного сектору дісталась Проекту Розвиток приватного сектору - це одна з найбільш комплексних програм, що здійснюється Урядом України за підтримкою МБРР з метою економічного розвитку підприємств та регіонів України. У грудні 2003 року після здійснення всіх підготовчих процедур офіційно розпочалась реалізація Проекту. Сума позики - 30 млн. доларів США.
Проект реалізовується Українським центром реструктуризації підприємств та розвитку приватного сектору (УЦРП РПС), що був створений Постановою КМУ № 1736 від 3 листопада 1998 року. Учасниками Проекту є також Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерство фінансів України, Світовий Банк. У проектних регіонах активну підтримку з боку держави здійснюють обласні державні адміністрації.
Місія УЦРП РПС - це підвищення конкурентоспроможності українських підприємств, розвиток малого та середнього бізнесу і сприяння загальному економічному зростанню в Україні.
Стратегічною метою Проекту Розвиток приватного сектору є становлення сильного і конкурентоспроможного приватного сектору шляхом створення сприятливого клімату для:
росту підприємницької активності;
відновлення виробництва;
розвитку перспективних напрямів бізнесу;
створення нових робочих місць та
підвищення ефективності роботи реструктуризованих підприємств.
Основними напрямами (компонентами) реалізації Проекту Розвиток приватного сектору є:
реструктуризація підприємств - проведення заходів, спрямованих на покращення фінансово-економічного стану та підвищення конкурентоспроможності українських приватизованих підприємств, через вжиття менеджментом комплексу заходів для адаптації системи управління бізнесом до постійно мінливих ринкових умов;
покращення регуляторного середовища - створення необхідної бази для проведення досліджень регуляторної політики, використання даних цих досліджень для вдосконалення регуляторної політики. Встановлення та розвиток ефективного діалогу між субєктами приватного бізнесу та регулюючими органами, посилення інституційної спроможності органів, що здійснюють регуляторну політику на регіональному рівні;
моніторинг та інституційне забезпечення проекту - організація здійснення Проекту, в тому числі відбір областей та підприємств-учасників, організація та контроль за впровадженням заходів з реструктуризації підприємств-учасників, нагляд за реалізацією Проекту, організація навчання тощо.
Україна має суттєвий потенціал щодо його розвитку, але для його реалізації необхідно задіяти усі наявні правові, економічні та організаційні передумови, фінансові, виробничі та трудові ресурси, розширити та активізувати форми і механізми державної підтримки. Це безальтернативний спосіб швидкого подолання бідності, формування в українському суспільстві середнього класу.
Висновки
Отже, національна економіка є складною цілісною системою, що історично сформувалась на основі поділу праці. Національні економіки відрізняються за рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером відтворення, методами регулювання економічної діяльності державою, рівнем розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, досягнутим рівнем життя. Від розвитку науково-технічного потенціалу країни залежить досконалість механізму регулювання економіки, а від повноти використання переваг міжнародного поділу праці - рівень розвитку національної економіки, її ефективність, а отже, і рівень життя. Водночас національну економіку не можна зводити до сукупності форм економічної діяльності на території певної країни. Одним з її критеріїв є здатність задовольнити потреби країни, захистити її інтереси, забезпечити економічну та політичну незалежність, включаючи і екстремальні умови. З цієї позиції справжня національна економіка в Україні ще тільки формується. Той економічний потенціал, що дістався Україні у спадок, був підпорядкований цілям розвитку СРСР. Він характеризується незбалансованістю між його окремими складовими частинами і недостатньою соціальною орієнтованістю. Економіка України після розпаду Радянського Союзу втратила такі важливі ресурси, як нафту, газ, каучук, целюлозу, апатити та ін. Від імпорту природного газу, кольорових металів, автомобілів, верстатів та інструментів, хімічного волокна, бавовни та ниток залежить 70-80% економіки. За рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної промисловості.
Структура економіки в незалежній Україні не дає змоги досягнути нових цілей, що постали перед Україною як самостійною державою. До того ж, багато галузей є відсталими в науково-технічному відношенні, характеризуються низькою товарністю та напівфабрикатною спрямованістю експорту, залежать від монопольного імпорту важливих видів сировинних ресурсів. Ресурсомісткий та переважно витратний характер виробництва, зорієнтований на дешеві ресурси колишнього СРСР, значно зменшує конкурентоспроможність українських товарів на зовнішньому ринку.
Існують такі стратегічні напрями підвищення ефективності розвитку вітчизняного приватного сектора: удосконалення регуляторного середовища (законодавства), реформування системи податків і соціальних платежів, удосконалення системи державного управління та регулювання діяльності субєктів приватного сектора, створення дієвого механізму захисту прав власності, стимулювання формування системи ефективних неформальних інститутів.
Підтримка малого і середнього бізнесу, створення цілісної структури правових взаємовідносин у сфері підприємництва, прозорих, ефективних «правил гри» між підприємцями і державою мають бути одними із пріоритетних напрямів соціально-економічної політики держави.
Дійсне просування у цих напрямах дасть змогу оптимізувати інституційну та регіональну структуру економіки, прискорити формування сприятливого конкурентного і ринкового середовища, забезпечити якісний прорив у розвитку підприємництва, фінансово-економічну стійкість малого та середнього бізнесу і ефективність його функціонування. У контексті економічної стратегії це означатиме загальне зростання національної економіки, інтенсифікацію політики зайнятості та доходів населення, підвищення добробуту і рівня життя громадян.
Водночас роль держави зростає ще й тому, що підвищується суспільний попит на доступ до нормальної освіти, медичного обслуговування, на підтримання екологічно чистого середовища, надання елементарних засобів соціального захисту, гарантування внутрішньої економічної і соціальної безпеки, що потребує розумного ведення діяльності державного сектору.
Усе це свідчить про те, що Україна ще не має справжньої національної економіки, здатної задовольнити як внутрішні потреби у благах та послугах, так і забезпечувати економічну незалежність, входження у світове співтовариство. Формування справжньої національної економіки є одним із найважливіших завдань України в сучасних умовах.
Українська держава повинна стати носієм прогресивної системи господарювання, головним архітектором нової національної економіки.
Список використаних джерел та літератури
І. Документи.
. Державна програма активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2013 р. № 187.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: #"justify">. Наказ Держкомстату України від18 квітня 2005 р. N 96.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: #"justify">. Проект Розвиток приватного сектору.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: www.civicua.org%2Fmain%2Fdata
ІІ. Монографії.
1. Жаліло Я.А. Теорія та практика формування ефективної економічної стратегії держави. Монографія. - К.: НІСД, 2009. - 336 с.
. Сучасні проблеми розвитку національної економіки і шляхи їх розвязання: Колективна наукова монографія / за наук. ред. д.е.н., проф. М.М. Єрмошенка. - К.: Національна академія управління, 2008. - 452 с.. Навчальні посібники
. Бєляєв О.О. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 328 с.
. Ватаманюк 3.І., Панчишин С.М. Вступ до економічної теорії. Курс лекцій. - Новий Світ - 2000, 2005. - 408 c.
. Державне регулювання економіки [Текст]: навч.посібник/ Г. М. Калетнік, А. Г. Мазур, О. Г. Кубай. - К.: Хай-Тек Прес, 2011. - 428 с.
. Економічна теорія: Політекономія. Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 7-ме вид. - К.: Знання, 2008. - 719 с.
. Мельник А.Ф., А. Ю. Васіна, Т. Л. Желюк, Т. М. Попович . Національна економіка [Текст] : навч. посіб. / за ред. А. Ф. Мельник. - К. : Знання, 2011. - 463 с.
. Чепінога В. Г. Економічна теорія : підручник / В. Г. Чепінога. - К. : Юрінком Інтер, 2011. - 653 с.
ІV. Наукові статті.
1. Цихан Т.В. О концепции технологических укладов и приоритетах инновационного развития Украины // Теория и практика управления. - 2005. - №1. - С.4.
. Рудченко О. Управління державним сектором: проблем и та перспективи // Соціально-економічні проблеми і держава. - 2011. - Вип. 2 (5).. Довідкова література
. Статистичний щорічник України за 2004 рік.- К., 2005. - С. 326
VІ. Дисертації
. Саніна О.Р. Розвиток приватного сектора в економіці України (інституційний аналіз). - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.01.01 - економічна теорія. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.
VІI. Інтернет-ресурси
1. Безгінова Л.А. Розвиток державного сектору економіки: концептуальний підхід та принципи управління. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Денисюк О. М. Розвиток приватного сектору у контексті формування багатоукладної економіки україни. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Інформаційне агентство УНІАН. Янукович: приватний сектор економіки - важливий чинник. - 04.09.2011.- [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">4. Основні показники рівня розвитку національної економіки.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: osvita.ua/vnz/reports/international.../19433
5. --Попович, Т. М. Національна економіка : опор. консп. лекцій / Т. М. Попович. Тернопіль : ТНЕУ, 2012. 70 с. <http://library.tneu.edu.ua/images/stories/praci_vukladachiv/%D0%A4%D0%B0%D0%BA.%20%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%B7.%20%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%BB%D1%8F.%20%D0%BC%D0%B0%D0%B3.%20%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%B3/%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6.%20%D0%BC%D1%83%D0%BD%D1%96%D1%86%D0%B8%D0%BF.%20%D1%83%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB/%D0%9F%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%20%D0%A2.%D0%9C/book/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%B5%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%96%D0%BA%D0%B0.PDF> [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://booksing.in.ua/book_54_page_7
. Центр економічного розвитку. Державний сектор І функції держави у період кризи.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://ua.convdocs.org/docs/index-44214.html?page=4