Економіка підприємства

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький електротехнічний коледж

Запорізького національного технічного університету

ЗАТВЕРДЖЕНО

Протокол засідання ПЦК 5.03050401

від _____________ 2012 р. №

Голова ПЦК Г. П. Звірько

“___” ________________2012 р.

ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА

Конспект лекцій

для спеціальності “Економіка підприємства ”

Викладач                                                                    О.Г. Лавруша

2012

Конспект лекцій з предмета «Економіка підприємства» для студентів спеціальності «Економіка підприємства» розглянуто на засіданні методичної ради коледжу та рекомендовано для використання у навчальному процесі.

Секретар методичної ради                                        В.В. Кузьменкова

Конспект лекцій з предмета «Економіка підприємства» для студентів спеціальності «Економіка підприємства» оформлено згідно з вимогам стандартів коледжу.

Фахівець з стандартизації                                                   В.О.Білий

МОДУЛЬ 1. ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЛЕКЦІЯ № 1.1. ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ, ЙОГО ОЗНАКИ, ЦІЛІ ТА НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Економіка як сфера діяльності людей, галузь науки та навчальна дисципліна

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистецтво ведення господарства. Будь-яку роботу, в процесі котрої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матеріальні блага), перевозять і продають їх, здійснюють післяпродажне сервісне обслуговування товарів тривалого користування, заведено називати виробничо-господарською й комерційною діяльністю, а підприємства (організації, фірми), на (в) яких відбувається така діяльність, є суб'єктами господарювання (підприємницької діяльності) органічно взаємозв'язаної економічної системи.

Саме тому економіку цілком справедливо вважають головною цариною діяльності людей, що забезпечує суспільство життєво необхідними матеріальними благами і послугами виробничо-технічного та споживчого призначення.

Залежно від ступеня інтеграції складових елементів економічної системи виокремлюють економіку народного господарства країни (макроекономіку), економіку її галузей і територіальних одиниць (регіонів), економіку первинних суб'єктів господарювання (мікроекономіку). Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо продукуються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка фірми (підприємства, організації).

Водночас терміном «економіка» широко користуються на позначення сукупності окремих економічних наук, що охоплює: економічну теорію (політичну економію); історико-економічні науки (історію економічної думки, історію народного господарства); функціональні науки (розміщення продуктивних сил, макроекономіку, мікроекономіку, маркетинг, менеджмент, економіку праці, статистику, фінанси, облік, аудит тощо); економіку різних галузей народного господарства (промисловості, агропромислового комплексу, будівництва, транспорту, торгівлі тощо); економіку конкретних підприємств та організацію виробництва.

Економіка підприємства як конкретна галузь економічної науки й навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічних законів і закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва. Таким чином предметом вивчення дисципліни є діяльність підприємства, процес розробки і прийняття господарських рішень Предмет «економіка підприємства» включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства; конкретних форм і методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу; взаємодії всіх видів ресурсів; організації та ефективності господарсько-комерційної діяльності підприємства.

Економіка підприємства як наука вивчає виробничі відносини між людьми та дію економічних законів у процесі виробництва.

Дисципліна “Економіка підприємства” пов’язана з іншими економічними дисциплінами. ЇЇ теоретичною основою є політична економія. Вивчення курсу базується на основних положеннях курсу “Система технологій ”.

У свою чергу “Економіка підприємства” є теоретичною і методологічною основою для таких дисциплін, як “Статистика”, “Бухгалтерський облік”, “Фінанси”, “Економічний аналіз”, “Ціноутворення” та інші. Для цих дисциплін “Економіка підприємства” дає знання про поняття та сутність економічних категорій і показників, які детальніше вивчаються в спеціальних дисциплінах.

2. Поняття підприємства та його характерні ознаки

Підприємство - самостійний суб’єкт господарювання, створений засновником для задоволення особистих і суспільних потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, торговельної та господарської діяльності, має права юридичної особи, тобто має право укладати угоди, здійснювати виробничу, науково-дослідну і комерцийну діяльність з метою отримання прибутку або створення соціального ефекту; організаційно відокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботи або надає платні послуги).

Місія підприємства - це головна мета підприємства, тобто чітко визначена причина його існування. Місія сучасного підприємства полягає у виробництві продукції (наданні послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

На основі місії визначаються загальнофірмові цілі.

Підприємство набуває прав юридичної особи з дня державної реєстрації.

Характерні ознаки підприємства:

         зареєстрований суб’єкт підприємницької діяльності і має всі атрибути юридичної особи - статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

         виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;

-        зберігає умови постійного повторення процесу виробництва - індивідуального відтворення;

-        проходить (повторює) життєвий цикл (створення-розвиток-криза-санація(оздоровлення)-банкрутство-ліквідація);

-        має майно, завдяки чому може виконувати господарські функції, зобов’язання перед партнерами, державою, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.

Принципи діяльності підприємства:

         вільний вибір видів діяльності;

-        залучення майна і коштів юридичних і фізичних осіб;

-        самостійна розробка виробничої програми;

-        вільне наймання робочої сили;

-        вільне розпорядження прибутком;

-        самостійне здійснення ЗЕД і використання валютної виручки.

Види підприємств і їх характеристика:

-        за формою власності майна:

-        індивідуальне - засноване на приватній власності фізичної особи та виключно на її праці;

-        сімейне - засноване на власності та праці членів однієї сім’ї;

-        приватне - засноване на власності окремих громадянина з правом найму робочої сили;

-        колективне - засноване на власності кооперативу, трудового колективу підприємства, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

-        державне комунальне - засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

-        державне - засноване на загальнодержавній власності;

-        за належністю капіталу:

-        національні;

-        спільні - на поєднанні різних форм власності, в т.ч. із залученням іноземного капіталу;

-        іноземні - на власності іноземних осіб;

-        за правовим статусом і формою господарювання:

-        одноосібні (власність 1 особи або родини, несе відповідальність за свої зобов’язання усім своїм майном);

-        кооперативні (добровільне об’єднання громадян з метою спільної діяльності);

-        орендні;

господарські товариства:

-        повне товариство - всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства усім своїм майном.

-        з обмеженою відповідальністю - має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; його учасники несуть відповідальність в межах їх вкладів;

-        командитне - поряд з членами з повною відповідальністю, включає 1 чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим вкладом у майно такого підприємства;

-        акціонерне (товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій) - публічне, закрите;

за масштабами діяльності:

         малі: кількість працюючих не більше 50 чол. і річний оборот до 500тис. євро;

         середні (50-1000 чол.\ 500-5 млн. євро);

         великі (більше 1000 чол. / більше 5 млн. євро).

         за метою і характером діяльності:

         комерційні і некомерційні;

за наявністю влади на ринку:

         конкурентні, олігопольні, монопольні;

за характером економічної діяльності:

         виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі та ін.;

за галузевим складом:

         промислові, будівельні, с/г, транспортні, торгові, страхові, лізингові, банківські, туристичні та ін.;

за технологічною (терит.) цілісністю і ступенем підпорядкованості:

         головні (материнські), дочірні, асоційовані, філії.

         добровільні об’єднання підприємств:

3. Цілі підприємства

На основі загальної місії підприємства формулюються, розробляються і встановлюються загальнофірмові цілі, які являються певними конкретними завданнями, що постають перед кожною фірмою на шляху здійснення місії.

Цілі підприємства повинні відповідати певним вимогам:

По-перше, вони мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш обґрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у напрямку здійснення своїх цілей.

По-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п'яти рокам, інколи більше (7-10 років) - для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова - в межах одного року.

По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку.

По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства, відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства мають бути чітко сформульовані для кожного виду та напрямку його діяльності.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх здійснення.

4. Головні напрямки діяльності підприємства

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо-економічною систему, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі головні напрямки (рис. 1.1):

Рис. 1.1 - Взаємоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств

) вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Він передбачає комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і ціни на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства;

2) інноваційна діяльність, яка охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо;

3) виробнича діяльність, тобто обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури і асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції; збалансування виробничої потужності і програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробка і дотримання узгоджених у часі графіків випуску продукції;

4) комерційна діяльність - реклама, організація збуту продукції, розвиток системи товарних бірж, стимулювання покупців;

5) післяпродажний сервіс, що включає в себе гарантійне обслуговування, пусконалагоджувальні роботи, забезпечення запчастинами тощо.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато видів, відноситься:

6) економічна діяльність, що включає стратегічне і поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічна та фінансова діяльність тощо. Цей напрямок пронизує усі інші напрямки, є визначальним для регулювання всіх елементів в системі господарювання підприємств.

7) соціальна діяльність - має непересічне значення, оскільки вона впливає істотно на ефективність усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів.

Для появи такого феномена, як підприємництво, для перетворення його в основну організаційну форму виробництва, необхідні певні умови. Для країн з ринковою економікою існують наступні загальні умови розвитку підприємництва:

1) стабільність державної економічної і соціальної політики;

2) позитивна громадська думка ставлення до підприємництва;

3) пільговий податковий режим;

4) наявність розвиненої інфраструктури підприємництва;

5) ефективна система захисту інтелектуальної власності.

Питання для самоконтролю

1. Яку діяльність називають виробничо-господарською, комерційною?

. Які види економіки виокремлюють залежно від ступеня інтеграції складових елементів економічної системи?

. Що є предметом дисципліни «економіка підприємства»?

. Надайте визначення підприємству, як суб’єкту господарювання.

. В чому полягає місія підприємства?

. Визначте характерні ознаки підприємства.

. В чому полягають принципи діяльності підприємства?

. Які ви знаєте види підприємств за певними ознаками?

. Якими є головні напрямки діяльності підприємства?

. Які ви знаєте загальні умови розвитку підприємництва?

ЛЕКЦІЯ 1.2 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

1. Загальна характеристика правового середовища функціонування підприємства

Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують ту чи іншу стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності.

З великої вількості юридичних актів визначальним є Господарський ко-

декс України, статут підприємства та колективний договір, що регулює відно-

сини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).

Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. Здійснюючи господарську та іншу діяльність, підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), завдані підприємству з вини державних органів або їхніх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові економічні й правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольного законодавства; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств, надаючи пільги за оподаткування та державного кредитування, створюючи фонди сприяння розвитку малих підприємств тощо.

Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України. Якщо вимоги цих органів виходять за межі їхніх повноважень, підприємство має право не виконувати таких вимог.

У разі порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи, відшкодовує завдані збитки). Проте сплата штрафів і відшкодувань не звільняє підприємство без згоди споживача від виконання договірних зобов’язань щодо поставок продукції, здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі й у відповідні строки.

. Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства

Будь-яке підприємство може бути створене:

) відповідно до рішення власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника;

) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством;

) через виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповноваженого органу).

Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.

Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання правил, що регулюють сукупну його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об’єднання підприємств), а для державних підприємств - власник майна за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) тощо.

У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна включати положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства - судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України.

3. Загальні принципи управління підприємством і самоврядування трудового колективу

Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на засаді поєднання прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права, обов’язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади. Керівник призначає на посаду й звільняє з неї своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів підприємства.

Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо вирішення широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності підприємства. Зокрема трудовий колектив з правом найму працівників розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються: проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості майна перевищує 50 відсотків, має право спільно із засновником або власником розглядати зміни у статуті підприємства й доповнення до нього, визначати умови найму керівника підприємства; приймати рішення про здачу підприємства в оренду, його вступ до якогось добровільного об’єднання або вихід з нього, про створення нових підприємств на базі окремих структурних підрозділів.

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір - угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побутового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конкретними зобов’язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу.

У колективний договір включають зобов’язання щодо поліпшення умов праці та стану довкілля; заходи для забезпечення зростання продуктивності праці та її оплати; професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у колективному договорі займають зобов’язання в галузі будівництва житла, будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також окремий розділ, що визначає порядок участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо таке передбачене статутом.

Сторони, які уклали й підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу.

4. Формування й використання майна підприємства

Майно підприємства становлять матеріальні активи та обігові кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в його самостійному балансі, і яке належить підприємству з права власності або повного господарського відання (володіння, користування і розпоряджання ним на свій розсуд). Джерелами формування майна підприємства служать: грошові й матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяльності, від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення, дотації з державного й місцевого бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності або від придбаного майна іншого підприємства (організації); безплатні або доброчинні внески підприємств, організацій та окремих громадян.

Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право (з дозволу власника) продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати безплатно в тимчасове користування іншим підприємствам і громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності. Воно може також випускати й продавати власні цінні папери, купувати їх у інших юридичних осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або на пільгових умовах володіти й користуватися землею та іншими природними ресурсами. При цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних заходів (здебільшого власним коштом). У разі банкрутства підприємства фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів від продажу його майна, а за браком таких - з бюджету відповідного органу місцевої влади або держави.

5. Підприємницька (господарсько-економічна) діяльність

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на продукцію, що виробляється, (роботу, послуги, що виконуються) та необхідності постійного збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками або за посередництвом торгових бірж. Воно реалізує вироблену продукцію через прямі угоди зі споживачами, державне замовлення (у разі існування такого), через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами (тарифами), котрі воно встановлює самостійно, або за цінами договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства або вповноважений ним (ними) орган. Державний вплив на вибір напрямків прибутку (доходу) здійснюється через систему податків, податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися у власність членів трудового колективу. За умови зовнішньоекономічної діяльності підприємства частину прибутку (доходу) становлять валютні кошти, що зараховуються на його валютний рахунок у банку та використовуються ним самостійно. Залежно від величини доходу підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу. Мінімальний розмір оплати праці різних категорій персоналу всіх видів підприємств не може бути меншим за прожитковий мінімум, установлений державою.

Питання для самоконтролю

1. Який законодавчий акт є визначальним у регулюванні діяльності підприємства, які його основні положення?

. Які державні органи здійснюють контроль за окремими видами діяльності підприємств?

. Які умови створення підприємств ви знаєте?

. Яким чином відбувається реєстрація підприємств?

. Що таке статут, які його основні положення?

. В яких випадках і яким чином здійснюється ліквідація підприємства?

. Визначте основні принципи управління підприємством.

. Що таке колективний договір, у чому полягає його значення?

. Які ви знаєте джерела формування майна підприємства?

. Визначіть шляхи використання майна підприємства.

. Який порядок використання прибутку підприємства?

МОДУЛЬ 2. ТРУДОВІ РЕСУРСИ ПІДПРИЄМСТВА

ЛЕКЦІЯ 2.1 ТРУДОВІ РЕСУРСИ ПІДПРИЄМСТВА

1. Поняття, класифікація, кваліфікація та структура персоналу

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру: кількість активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропонування робочої сили. рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу, ці характеристики зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси - це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди. які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни - персонал, кадри, трудовий коллектив.

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони - тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та яслі, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (за визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники - це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти. соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема - діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники - це персонал безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур’єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних - тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних - тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх(зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія - це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність - це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії, характеризує якість і складність праці.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря - розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас час існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості налічується 850 професій та спеціальностей, а з них тільки близько половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій визначеної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді. Вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників характеризується за розрядами, їх поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку.

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур.

Для ефективного управління важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними (рис. 2.1).

Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кінцеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів.

Рисунок 2.1 - Категорії та орієнтована структура персоналу підприємств промисловості України

2. Поняття явочної, облікової, середньооблікової чисельності

Окреслюючи цілі та напрямки розвитку діяльності підприємства, його керівництво має визначити необхідні для їхньої реалізації ресурси, у тім числі трудові.

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з оцінки їхньої наявності. Останнє передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення кількості тих, хто працює на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання послуг). Аналіз і дальші розрахунки проводяться за категоріями працівників (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а для кожної з них - за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників розумової праці, то в цьому разі можна використати систему інвентаризації трудових навичок або спеціальностей, тобто реєстрацію професійних навичок службовців з зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку самих трудових ресурсів, а й на можливий рівень їхнього використання та на аналіз факторів, які впливають на цей рівень - технічних, організаційних, соціально-економічних.

Об’єктами аналізу в такому разі стають:

номенклатура продукції, що виготовляється, та послуг, що надаються;

втрати робочого часу та причини таких;

характер та порівняльний рівень технологічних процесів і устаткування;

прогресивність та відповідність сучасним вимогам організації праці та виробництва;

рівень мотивації трудової діяльності;

норми обслуговування та виробітку, рівень фактичного виконання норм тощо.

Управління трудовими ресурсами підприємства потребує обов`язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства. Слід розрізняти такі види чисельності працюючих:

явочна;

облікова;

середньооблікова.

Явочна чисельність - кількість працівників облікового складу, що з`явилися на робочі місця у визначений час.

Облікова чисельність - кількість всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність - кількість працівників за певний період, яка визначається як сума середньомісячної чисельності поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходить на роботу з поважних причин.

3. Визначення чисельності окремих категорій працівників

Планова чисельність основних робітників, Чосн.р., осіб, визначається трьома методами:

) за трудомісткістю виробничої програми

де Твип - сумарна трудомісткість виробничої програми, год.;

Fеф.р. - дійсний ефективний фонд часу роботи одного середньоспискового робітника, год.;

Кв.н. - коефіцієнт виконання норм.

,

де - трудомісткість виконання окремих видів робіт на 1 виріб, год.;

N - обсяг виробництва за рік, шт.

Дійсний ефективний фонд часу одного робітника, , год.:

,

де - кількість днів календарних, вихідних та святкових у році;

- тривалість зміни, год.;

- кількість передсвяткових годин, на які скорочується зміна перед святковими днями, год.;

- коефіцієнт невиходів робітників протягом року з поважних причин (відпустка,хвороба).

) за нормами обслуговування:

,

де n - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується,

одиниць;

Кзм - кількість змін роботи устаткування;

Ксс - коефіцієнт спиского складу, який обчислюється як відношення явочної чисельності робітників до спискової їх чисельності;

Но - норма обслуговування на одного робітника, осіб.

За нормами обслуговування чисельність основних робітників можна обчислити ще так:

Чосн.р. = n * Кзм * Ксс * На ,

де На - кількість основних робітників, які одночасно обслуговують родин складний агрегат, чол.

) за нормами виробітку:

 ,

де N - планова кількість виробів, натур.один.;

Нвир - годинна норма виробітку одного робітника, натур.один.

Планова чисельність допоміжних робітників визначається аналогічно чисельності основних робітників, якщо для них встановлені певні норми виробітку чи обслуговування. Якщо ж такі норми не встановлені, чисельність допоміжних робітників обчислюється:

Чдоп.р.= nд * Кзм * Ксс * На

де nд - кількість робочих місць допоміжних робітників.

Чисельність допоміжних робітників,, осіб, якщо відома норма обслуговування:

де n- загальна кількість одиниць обладнання, яке обслуговується;

- кількість змін роботи обладнання;

 - норма обслуговування на 1 робітника, одиниць.

Також кількість допоміжних робітників може бути розрахована у відсотках від основних робітників(за даними конкретного підприємства):

доп.р.= Чосн.р. * Кдоп.р,

де Кдоп.р. - коефіцієнт допоміжних робітників.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визначається на основі затвердженого на підприємстві штатного розпису, в якому встановлюється кількість працівників у кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності. При розв’язанні задач та при виконанні дипломної роботи можуть бути використані наступні формули для розрахунку:

Чисельність фахівців, , осіб:

де - коефіцієнт фахівців.

Чисельність керівників, , осіб:

де - коефіцієнт керівників.

4. Кадрова політика

Кадрова політика підприємства - це система заходів щодо забезпечення кожного робочого місця персоналом відповідної професії, спеціальності, кваліфікації.

Сучасна кадрова політика підприємства (фірми, корпорації) має бути спрямована на ринкові умови господарювання.

Головна її мета полягає в забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця, кожної посади персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб’єктом господарювання має передбачати виконання таких основних функцій:

         розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах господарювання;

         набір і формування необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);

         підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування на службі);

         оцінка персоналу (контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на певну посаду, службове переміщення);

         мотивація дотримання належного режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці;

         постійний моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);

         забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми, корпорації);

         реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

Ці та деякі інші функції реалізуються службами персоналу (відділами кадрів) у тісній співпраці як з генеральною дирекцією (наприклад питання загальної стратегії або висування на посади), так і з відповідними структурними підрозділами підприємства, які так чи так беруть участь у розробці та реалізації кадрової політики.

Результативність (ефективність) господарювання на підприємстві великою (якщо не вирішальною) мірою залежить від якості чинної системи управління персоналом. Під системою управління розуміють багатовекторну діяльність відповідних відділів (служб) підприємства, галузевих органів та органів центральної виконавчої влади; вона охоплює низку функціональних підсистем, перелік яких з короткою змістовою характеристикою наведено на рис. 2.2.

Найбільший успіх господарювання (діяльності) досягається тоді, коли всі функціональні підсистеми управління персоналом узгоджені в часі та просторі й застосовуються одночасно.

Управління персоналом - це частина кадрової політики, основні функції якого: планування потреби в певних категоріях персоналу; набір та відбір кадрів; визначення заробітної плати і пільг; професійна орієнтація і адаптація працівників до конкретних умов праці; забезпечення процесу навчання персоналу; оцінка результатів трудової діяльності; підвищення або пониження в посаді, переміщення або звільнення.

Особлива роль належить набору, підготовці і перепідготовці кадрів.

Здійснюючи набір підприємство використовує зовнішні (біржі праці, комерційні агентства з працевлаштування, система контрактів з навчальними закладами, оголошення) та внутрішні джерела ( просування по службі, перепідготовка). Відбір кадрів складається з певних етапів: попередній відбір, анкетування, співбесіда, тестування, перевірка інформації про кваліфікацію, рішення про прийняття на роботу, рішення про розмір оплати праці.

Форми підготовки та перепідготовки: навчальні заклади з підготовки молодших спеціалістів; індивідуальне і бригадне навчання робітників безпосередньо на виробництві; курси з оволодіння другою спеціальністю; перепідготовка кадрів за допомогою бірж праці.

Рисунок 2.2 - Функціональні підсистеми управління персоналом на підприємстві (в організації).

Питання для самоконтролю

1 Надайте визначення трудовим ресурсам та персоналу підприємства

Які групи та категорії персоналу ви знаєте? Надайте їм визначення

Що таке професія, спеціальність та кваліфікація?

Як характеризується рівень кваліфікації персоналу?

Яке відсоткове співвідношення між окремими категоріями працівників підприємства?

Які ви знаєте види чисельності працюючих? У чому полягає їх суть?

Якими трьома методами визначається планова чисельність основних робітників?

Як визначити кількість допоміжних робітників, фахівців та службовців?

У чому полягає головна мета кадрової політики?

Виконання яких основних функцій забезпечує досягнення мети кадрової політики?

Які ви знаєте функціональні підсистеми управління персоналом? У чому їх суть?

ЛЕКЦІЯ № 2.2 ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ

1. Продуктивність праці персоналу: сутність, методи визначення та чинники зростання

Продуктивність праці - це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції.

Тобто вона показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці.

Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу.

Оберненим до виробітку є показник трудомісткості.

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні її економічного змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі.

Рисунок 2.3 Методи вимірювання та показники рівня продуктивності праці

Методи обліку продуктивності праці мають відповідати <#"657330.files/image027.gif">,

де В - виробіток;

Т - затрати робочого часу;- обсяг виробленої продукції.

На підприємствах виробіток може визначатися різними способами залежно від того <#"657330.files/image028.gif">,

де Тр - трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так:

% зниження <#"657330.files/image029.gif">,

де Qпл. - запланований обсяг випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях;

Чпл. - планова чисельність промислово-виробничого персоналу

Найпоширенішим методом планування показника підвищення продуктивності праці є пофакторний метод, тобто метод планування за факторами зростання продуктивності праці.

Відповідно <#"657330.files/image030.jpg">,

де Ко - темпи росту обсягу виробництва в плановому періоді, %

ІІІ. Визначення планової чисельності працюючих шляхом віднімання від вихідної їх чисельності в плановому період (Чвих.) загальної величини їх зменшення (Езаг).

ІV. Розрахунок приросту продуктивності праці(∆Пп.пл.) в плановому періоді:

2. Мотивація трудової діяльності

Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних вимогах, а саме:

-        надання рівних можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

-        узгодження рівня оплати праці з її результатами і визнання особистого внеску в загальний успіх. це передбачає справедливий розподіл дозорів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці;

         створення належних умов для захисту здоров’я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;

         забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності. реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;

         підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та робітниками.

Методи мотивації можна поділити на економічні прямі та непрямі та негрошові.

Рисунок 2.4 - Класифікація методів мотивації.

Питання для самоконтролю

1 Надайте визначення продуктивності праці

Що означає зростання продуктивності праці, які ви знаєте показники продуктивності праці? У чому їх суть?

Які ви знаєте способи визначення виробітку?

Які розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу? У чому їх суть?

Які ви знаєте методи вимірювання продуктивності праці (виробітку), що залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції?

Якими методами здійснюється планування росту продуктивності праці?

7 Назовіть етапи розрахун <#"657330.files/image033.gif">

Рисунок 2.5 - Основні функції заробітної плати.

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності. Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальноприйнятний принцип диференціації рівня заробітку за професією і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості за одержання власного доходу.

2. Сучасна політика оплати праці

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої її політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави (рис. 2.6). Використання конкретних важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників.

Зокрема мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати, а також вартісної величини мінімального споживчого бюджету («кошика»). До цього треба додати, що практичне значення має повна реалізація інформаційної функції держави, тобто своєчасна підготовка й оприлюднення статистичних даних: щоквартально - про середню заробітну плату і тривалість робочого часу за галузями, групами професій та посад; щорічно - про вартість робочої сили відповідно до Типової міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб’єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб’єктів господарювання, їхню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу тощо.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

-        міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

         галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода);

виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

Тарифна угода - це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом тарифної угоди як складової частини колективного договору на виробничому рівні є:

форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників;

мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами (типами) виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів (типів) виробництв галузі (підгалузі);

розміри тарифних ставок за розрядами робіт і посадових окладів відповідних категорій працівників;

види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат та умови їхнього надання;

умови оплати праці за роботу в надурочний час за простої, який мали місце не з вини працівника, за виготовлення продукції, що виявилася бракованою не з вини працівника тощо.

У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені в колективному договорі, так і індивідуальні умови оплати праці.

Слід зважити на те, що норми тарифної угоди виробничого рівня можуть тимчасово (до 6 місяців) допускати рівень оплати праці нижчий від норм, визначених генеральною галузевою або регіональною тарифною угодою, але не нижчий від державних норм і гарантій щодо оплати праці.

Протягом чинності (строки визначаються сторонами переговорів) тарифних угод ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері дії цих угод, односторонньо не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати праці та пільг понад те, що передбачено тарифною угодою.

3. Форми й системи оплати праці

Конкретна диференціація зарплати працівників підприємства відбувається за допомогою тарифної системи, яка є сукупністю таких елементів: тарифна сітка, тарифні ставки, тарифно-кваліфікаційні довідники, система посадових окладів.

Тарифна сітка - сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних ним тарифних коефіцієнтів. В Україні в 1993 р. затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці, що забезпечує єдині умови оплати праці різних галузей. Вона містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,01. Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру зарплати, тарифні ставки інших розрядів (Сгоді), грн/год., визначаються як добуток тарифної ставки першого розряду на відповідний тарифний коефіцієнт:

Сгоді = Сгод1 * Кі

де Сгод1 - годинна тарифна ставка робітника 1 розряду, грн./год.;

Кі - тарифний коефіцієнт.

Тарифно-кваліфікаційний довідник - містить систему «цензів», яким повинні відповідати робітники певної професії і кваліфікації, тобто вимог до робітника: що він повинен знати, уміти та взірець роботи, яку робітник повинен виконати.

Тарифна ставка - це виражений у грошовій формі розмір оплати праці робочого за одиницю робочого часу. Розцінки для оплати праці робочих-відрядників визначаються, виходячи з тарифної ставки відповідного розряду робіт.

Кваліфікаційний розряд характеризує рівень досягнутої кваліфікації робочого та визначається на основі «Єдиного тарифного довідника робіт і професій робітників».

Посадовий оклад - це виражений у грошовій формі розмір оплати праці службовця за виконання закріплених за ним функціональних обов’язків.

Форми заробітної плати

Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, - відрядна та почасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, встановленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обґрунтованих норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно призводити до погіршення якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії.

За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються (роботи з ремонту та налагодження устаткування, обслуговування внутрішньозаводського транспорту, дослідно-експериментальні роботи тощо). Сучасна техніка пред’являє підвищені вимоги до точності та чистоти обробки, якості продукції. Саме почасова, а не відрядна оплата праці значно більше сприяє дотриманню цих вимог. Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців здійснюється, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

Системи оплати праці

Кожна з названих форм заробітної плати охоплює кілька систем оплати праці для різних організаційно-технологічних умов виробництва. Можливі та реально застосовувані системи оплати праці робітників виробничих підприємств (підрозділів організацій) показано на рис. 2.7.

Рисунок 2.7 - Форми та основні системи оплати праці

За прямої відрядної системи заробіток працівника  розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції  та розцінки за одиницю продукції :

.

Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці продукції.

За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника  за цієї системи розраховується за формулою:

,

де s - погодинна тарифна ставка; t - фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; kвн - середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

За відрядно-преміальною системі заробіток працівника (Dвпс) складається з відрядного заробітку (pv) та премії (m) за досягнення певних результатів:

Dвпс = pv + m.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (no) за звичайними відрядними розцінками (ρ), а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (ni) - за підвищеними розцінками () залежно від ступеня виконання завдання. Отже, заробіток (Dв прог) у цій системі визначається за формулою:

Dв прог = ρ · no + ρi · ni.

Застосування цієї системи обмежується, як правило, дільницями, що стримують роботу всього підприємства, за браком у них стимулюючих факторів підвищення якості продукції або послуг.

Відмінність акордної системи полягає в тім, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується передовсім за усування наслідків аварій, за термінових ремонтів, будівельних робіт тощо. Треба враховувати необхідність суворого контролю якості, додержання правил безпеки праці за застосування цієї системи оплати.

Почасова оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячними окладами. Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців, як уже було сказано проводиться, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

За простої почасової оплати заробіток працівника (Dпп) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

Dпп = s · t.

Через недостатній позитивний вплив на кількість і якість праці робітника цю систему застосовують досить рідко.

У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку (s · t) працівник одержує премію (m) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (Dпрем) визначається за формулою:

Dпрем = s · t + m.

За застосування почасово-преміальної системи з використанням нормованих завдань заробіток може складатися з трьох частин: 1) почасового заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, і доплат за професійну майстерність та умови (інтенсивність) праці; 2) додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що нараховується у процентах до почасової оплати за тарифом; 3) премії за зниження трудомісткості виробів або робіт.

Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер (комірники, вагарі, прибиральники та ін.).

Права засновників і сучасні тенденції оплати праці

За ринкових умов господарювання чинне законодавство України забезпечує повну самостійність підприємств та інших суб’єктів бізнесової діяльності щодо питань організації оплати праці всіх категорій персоналу. Засновники (керівники) державних підприємств та установ (організацій) мають право самостійно вибрати форми й системи оплати праці, установити працівникам конкретні розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат, керуючись єдиною тарифною сіткою, а також умовами, передбаченими колективним договором. Що стосується підприємств інших форм власності, то вони можуть: використовувати традиційну тарифну систему; застосовувати тарифні ставки та оклади тільки як орієнтири; запроваджувати власну, індивідуально розроблену модель оплати праці.

Об’єктивний процес усе більшого поширення в усіх галузях народного господарства України умов праці, адаптованих до сучасних вимог науково-технічного та організаційного прогресу і ринкових взаємовідносин між суб’єктами господарювання, зумовлює тенденцію поступового збільшення частки почасової оплати праці в загальному фонді заробітної плати підприємства. Започатковано процес удосконалення форм і систем оплати праці, створення нових моделей заробітної плати. Характерним у цьому процесі є намагання позбутися негативних і поєднати позитивні елементи почасової та відрядної форм оплати праці. Зокрема це стосується поширення моделей безтарифної системи оплати, що базується на частковому розподілі зароблених коштів, призначених для винагородження працівників за певними критеріями, як-от: 1) кваліфікація та діловитість працівника; 2) коефіцієнт трудової участі як узагальнююча оцінка реального внеску кожного працівника в результати колективної праці; 3) ступінь виконання нормованих завдань; 4) кількість відпрацьованих годин.

З метою ефективного використання робочої сили на засаді активізації творчого потенціалу працівників усіх категорій усе більше розвитку набувають колективні форми організації та оплати праці. Використання колективних розцінок заохочує працівників до суміщення професій, взаємозаміни та взаємодопомоги в процесі праці, практично ліквідує поділ робіт на «вигідні» та «невигідні» і, що дуже важливо, значно більше орієнтує на досягнення позитивних кінцевих результатів діяльності підприємства.

Питання для самоконтролю

1 Що таке оплата праці?

Які ви знаєте види заробітної плати? У чому їх суть?

Назовіть основні функції заробітної плати

У чому полягає механізм регулювання державної політики оплати праці?

На чому основується політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб’єктів господарювання?

Надайте визначення тарифній угоді. Що є її предметом?

Які ви знаєте форми оплати праці?

Які ви знаєте системи оплати праці?

МОДУЛЬ 3 КАПІТАЛ, ВИРОБНИЧІ ФОНДИ І НЕМАТЕРІАЛЬНІ АКТИВИ ПІДПРИЄМСТВА

ЛЕКЦІЯ № 3.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ ПІДПРИЄМСТВА. ОСНОВНІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВА

1. Виробничі фонди підприємства

Виробниче підприємство повинне мати засоби виробництва, які є основою продуктивної діяльності підприємства. Вони становлять основний капітал підприємства. Отже, всі матеріально-речові і грошові ресурси, якими володіє підприємство, становлять фонди підприємства.

Фонди підприємства поділяють на виробничі і невиробничі (рис. 3.1).

Виробничі фонди - це ті матеріально-речові засоби, які беруть участь у виробництві. Вони поділяються на основні та оборотні. За допомогою виробничих фондів виробляється продукція, яка становить фонди обігу.

Фонди обігу - це готова продукція, що перебуває на складі підприємства, а також відвантажена, але ще не оплачена покупцями, і кошти на рахунку підприємства, необхідні для придбання предметів праці та виплати заробітної плати.

Фонди обігу мають виробниче призначення, бо грошові кошти, виручені від реалізації продукції, використовуються на виробничі цілі.

Невиробничі фонди - це житлові будинки, спортивні споруди, будинки культури, бази відпочинку, дитячі садки, ясла тощо.

Рисунок 3.1 - Структура фондів підприємства

2. Сутність, склад та класифікація основних фондів, їх місце та значення в складі ресурсного потенціалу

Основні фонди (ОФ) - це сукупність матеріально-речовинних цінностей, які використовуються як засоби праці у виробничій діяльності на протязі періоду, який пероевищує 365 днів з моменту введення в експлуатацію частинами переносять свою вартість (що поступово зменшується через фізичний та моральний знос) на виготовлений продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну форму.

До них належать: машини й устаткування, споруди (свердловини, тунелі, мости, вишки), транспортні засоби, виробничий інвентар, робочу і продуктивну худобу, будівлі (виробничі і господарські), передавальне обладнання, інструменти та пристрої, господарський інвентар, багатолітні насадження, інші основні засоби (рис. 3.2).

Рисунок 3.2 - Структура основних виробничих фондів підприємства

Характерні особливості ОФ:

) використовуються в натуральному вигляді тривалий час (не менш одного року), обслуговують багаторазово виробництво. Для порівняння: такі матеріальні цінності як сировина, технологічне пальне, витрачаються повністю в процесі виробництва та повертаються в іншому натуральному вигляді - як готова продукція;

) ОФ піддані зносу, який виражається в поступовій утраті експлуатаційних якостей (фізичний знос) та втраті доцільності їх використання у зв’язку з появою нових, більш якісних ОФ (моральний знос);

) особливий характер кругообігу та відшкодування вартості через механізм поступової амортизації з віднесенням амортизаційних відрахувань на поточні витрати підприємства та собівартість продукції (робіт, послуг);

) ОФ виконують особливе призначення, а саме: забезпечують необхідні матеріальні умови для господарчої діяльності, виконують роль засобів праці, забезпечують зхберігання сировини, матеріалів та інших цінностьей, забезпечуюбть безпечність трудової діяльності.

Основні фонди класифікуються за різними ознаками (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 - Класифікація основних фондів

3. Облік та оцінка основних фондів

Облік основних виробничих фондів підприємства ведеться в натуральному та вартісному вираженні.

Облік основних фондів у натуральному вираженні потрібний для визначення технічного складу основних фондів. Він проводиться за даними технічних паспортів, які має кожна одиниця фондів, у цих паспортах наводиться розгорнута технічна характеристика кожного об'єкта: дата виготовлення; кількість ремонтів та модернізацій; проведена реконструкція; встановлений ступінь зносу; технічна продуктивність та ін.

Такий облік дає змогу визначити кількісний склад основних фондів за марками та видами, але він не дає можливості повністю оцінити наявність фондів підприємства, особливо коли їх багато за кількістю та видами.

Облік основних фондів у вартісному вираженні називається оцінкою.

Види вартості ОФ:

) первісна - суми, сплачені постачальникам; реєстраційні збори, ввізне мито; витрати зі страхування ризиків; витрати на встановлення, монтаж, налагодження; інші витрати, безпосередньо пов”язані з доведення ОФ до стану, в якому вони придатні для використання;

) відновлена вартість - вартість відтворення ОФ у сучасних умовах виробництва, включає результати переоцінки ОФ (індексація первісної вартості)

) залишкова вартість - різниця між первісною (відновленою) вартістю та сумою зносу;

) ліквідаційна вартість - залишкова вартість ОФ на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням.

Первісна вартість основних фондів, Вперв., грн.:

де Вприд - ціна придбання основних фондів, грн.;

Вдост - транспортні витрати на їх доставку, грн.;

Вмонт.- витрати, пов’язані із монтажем, грн.;

Він - інші витрати, безпосередньо пов”язані із придбанням основних фондів та доведенням їх до стану придатності к експлуатації, грн.

де а - відсоток витрат на доставку основних фондів (транспортні витрати).

де в - відсоток витрат на монтаж основних фондів.

Відновлена вартість основних фондів - це вартість їх відтворення у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за теперішніми, діючими цінами. Дає змогу порівняти вартість основних фондів, уведених в експлуатацію у різні роки. Розраховується за формулою, Ввідн, грн.:

де i - індекс зростання (зменшення) ціни (показник індексації основних фондів).

Показник індексації основних фондів розраховується на основі індексу інфляції року. В Україні індексація основних фондів не проводиться, якщо індекс інфляції року менший за 110%.

Залишкова вартість основних фондів , Взал, грн.:

де Взн - вартість зносу основних фондів за час експлуатації.

Середньорічна вартість основних фондів визначається з урахуванням введення та виведення основних фондів на протязі року, Вс.р., грн.:

де ОФп.р.- вартість основних фондів на початок рокц, грн.;

åОФвв, åОФвив - сума основних фондів, введених і виведенних протягом року, грн.;

Твв - кількість місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть введені основні фонди;

Твив - кількість місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації основних фондів.

4. Знос та амортизація основних фондів підприємства

У процесі експлуатації ОФ піддаються зношуванню, тобто втрачають свою вартість.

Фізичне зношування - втрата споживчих властивостей, внаслідок чого вони перестають задовольнять вимогам. Відбувається внаслідок спрацювання деталей, вузлів, в процесі бездіяльності, в результаті дії зовнішнього середовища. Може бути усувне, яке ліквідується шляхом проведення ремонтів та неусувне - повна руйнація та ліквідація.

Моральне зношування - передчасне обезцінення ОФ, викликане або здешевленням відтворення ОФ (виробники ОФ підвищують продуктивність праці, що призводить до зменшення вартості нових ОФ), або використанням більш продуктивних засобів праці (поява нових, більш досконалих засобів праці).

Амортизація - перенесення вартості ОФ на вартість готової продукції з метою їх повного відновлення. Амортизаційні відрахування відносяться на витрати виробництва.

Згідно ПсБО № 7 «Основні засоби» можуть використовуватися наступні методи нарахування амортизації: прямолінійний, зменшення залишкової вартості, прискорене зменшення залишкової вартості, кумулятивний, виробничий. Метод підприємство обирає самостійно, також самостійно встановлює термін корисного використання та ліквідаційну вартість (податковим кодексом України регулюється мінімальний термін експлуатації для основних фондів). Терміни можуть змінюватися, наприклад, якщо об’єкт модернізовано.

Найбільш розповсюджений метод - прямолінійний (рівномірний). Цей метод передбачає рівномірне списання (розподіл) вартості об’єкта основних засобів, що амортизується, протягом строку його експлуатації. Щорічні амортизаційні відрахування визначаються діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта основних засобів, тобто річна норма амортизації залежить тільки від терміну служби об'єкта, а сума амортизації з року в рік не змінюється:

де - первісна вартість основних фондів, грн.;

 - ліквідаційна вартість, тобто залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, спричиненого зношенням, встановлюється підприємством, грн.;

 - термін корисного використання, років;

А - сума амортизаційних відрахувань.

Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення амортизації, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості ОФ на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка визначається за формулою:

де n - термін корисного використання основних фондів, років.

Суть прискореного зменшення залишкової вартості полягає в тому, що річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка використовується при рівномірному нарахуванні амортизації, і подвоюється.

Кумулятивний метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим зниженням у другій половині. Визначення річних сум амортизації цим методом здійснюється в декілька етапів:

) додаються числові значення років служби об’єкта основних фондів; наприклад, при шестирічному терміні служби: 1+2+3+4+5+6=21 - кумулятивне число;

) утворюються дроби типу 1/21; 2/21; …6/21 і розміщуються у зворотньому порядку: 6/21, 5/21….1/21 - кумулятивні коефіцієнти;

) обчислюються річні суми амортизації як добуток вартості, яка амортизується, і кумулятивного коефіцієнта.

При використанні цього методу за першу половину терміну експлуатації ОФ замортизовується більш як 65% їх вартості.

Виробничий метод передбачає, що річна сума амортизації визначається як добуток фактичного річного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.

Питання для самоконтролю

1 Визначте структуру фондів підприємства.

Надайте визначення виробничим та невиробничим фондам.

Що таке основні фонди, що до них належить?

Які ви знаєте характерні особливості основних фондів?

Класифікуйте основні фонди за певними ознаками (за характером використання, за цільовим призначенням, за розміром норм амортизаційних відрахувань, за формою власності, за джерелом фінансування, за строком експлуатації)

У якому вираженні ведеться облік основних виробничих фондів підприємства?

Які ви знаєте види вартості ОФ, як вони розраховуються?

Які ви знаєте види зносу ОФ, у чому їх суть?

Що таке амортизація, які ви знаєте методи нарахування амортизації, у чому їх суть?

ЛЕКЦІЯ № 3.2 ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ФОНДІВ

1. Показники стану і ефективності використання основних фондів

Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення їхнього стану та використання. Стан і використання основних виробничих засобів є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства.

Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують:

1) забезпечення підприємства основними засобами;

2) стан основних засобів;

3) ефективність використання основних засобів (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Характеристика показників використання основних засобів

2. Шляхи підвищення ефективності використання основних фондів

Основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства є такі:

1) Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних виробничих фондів.

2) Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу.

Найважливіші шляхи підвищення ефективності використання основних фондів підприємства:

) поліпшення складу, структури і стану основних фондів підприємства;

удосконалення планування, управління і організації праці та виробництва;

) зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на підприємстві;

) підвищення та розвиток матеріального та морального стимулювання праці.

Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і подовження терміну експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, - зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.

Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.

Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів:

) технічного переозброєння діючого підприємства;

) реконструкції виробництва;

) розширення виробничих потужностей підприємства;

) нового будівництва технологічно завершених виробничих потужностей та підрозділів підприємства.

Питання для самоконтролю

1 Назовіть показники стану й ефективності використання основних засобів, що вони визначають?

Які ви знаєте основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів?

Які ви знаєте шляхи підвищення ефективності використання основних фондів підприємства?

За допомогою яких заходів можна досягти розширити відтворення основних фондів?

ЛЕКЦІЯ № 3.3 ОБОРОТНІ ЗАСОБИ ПІДПРИЄМСТВА

1. Сутність, склад та класифікація оборотних засобів

Оборотні засоби (кошти) - частина виробничих фондів, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.

Оборотні засоби підприємств становлять сукупність оборотних фондів і фондів обігу, виражених у вартісній формі (рис. 3.3).

Рисунок 3.3 - Структура оборотних коштів підприємства

Оборотні фонди -це частина засобів виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою натуральну форму (тобто це матеріали, конструкції, деталі тощо).

Оборотні фонди є матеріальними ресурсами підприємства. Одна їх частина входить до продукції й утворює, таким чином, її матеріальний склад, а друга допомагає виконувати виробничий процес.

Фонди обігу - це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством на створення засобів оборотних фондів: матеріалів, сировини, деталей, палива та ін. Тобто - це готова продукція, що перебуває на складі підприємства, а також відвантажена, але ще не оплачена покупцями, і кошти на рахунку підприємства, необхідні для придбання предметів праці та виплати заробітної плати.

У цьому полягає основна схожість й відмінність між оборотними фондами та фондами обігу.

Таким чином, оборотні фонди виражаються в обслуговуванні сфери виробництва, а фонди обігу - в обслуговуванні сфери обігу.

Оборотні фонди містять такі елементи:

. Виробничі запаси, що необхідні для забезпечення процесу виробництва основними запасами сировини та матеріалів.

До виробничих запасів належать:

.1. основні матеріали, сировина, конструкції та деталі, що безпосередньо беруть участь у виробництві і з яких виготовляється продукція;

.2. допоміжні матеріали, конструкції, деталі, що на відміну від основних безпосередньо не пов'язані з виготовленням продукції, але необхідні для виробничого процесу. До них належать мастильні матеріали, приводні паси, паливо, запасні частини до устаткування, обтиральні матеріали та ін.;

.3. малоцінні інвентар та інструменти й такі, що швидко зношуються. За характером практичного застосування вони поділяються на малоцінний інвентар та інструмент і на господарський та конторський інвентар. Усі ці засоби праці об'єднуються в одну групу, незважаючи на різноманітність призначення, оскільки їх вартість невелика (приблизно до п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів громадян) і вони мають відносно нетривалий термін використання (до одного року). До цієї групи належать також спецодяг, спецвзуття та інші захисні пристосування незалежно від строку їх служби та вартості.

. Незавершене виробництво. Незавершене виробництво наявне лише на підприємствах з тривалістю виробничого циклу понад один день. У вартісному вираженні незавершене виробництво містить витрати на придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну плату та інші кошти, необхідні для виконання процесу виробництва.

3. Витрати майбутніх періодів. До витрат майбутніх періодів належать витрати на виконання науково-дослідних та раціоналізаторських робіт, освоєння нової техніки, орендну плату та інші, що проводяться в поточному році, але на собівартість продукції зараховуватимуться в наступному періоді.

Співвідношення між окремими групами оборотних виробничих фондів виражене у відсотках, становить структуру оборотних фондів підприємства. Основна питома вага в цій структурі належить виробничим запасам основних матеріалів, конструкцій та деталей. Але слід зауважити, що структура оборотних фондів залежить передусім від специфіки виробництва.

Наприклад, у будівництві приблизно 50-60% припадає на незавершене виробництво, а 25% - на основні виробничі запаси; на транспорті та в інших сферах інфраструктури незавершене виробництво майже зовсім відсутнє (крім перевезень на великі відстані), а основних виробничих запасів та залишків готової продукції немає взагалі. Але приблизно 70% припадає на допоміжні виробничі запаси.

Для нормальної виробничо-господарської діяльності підприємства, виконання постачально-збутових операцій, розрахунків з працівниками а також інших виробничих та господарчих потреб неабияк роль відіграють фінансові ресурси, що перебувають в обігу. Такі ресурси і утворюють фонди обігу, до яких належать:

) товарно-матеріальні цінності;

) кошти на розрахунковому рахунку підприємства в банку;

) кошти, наявні в касі;

) кошти в розрахунках із замовниками (дебіторські заборгованості);

) відвантажені товари та надані послуги, за які ще надійшла оплата.

Іншими словами, фонди обігу - це всі засоби, що в грошовій або речовій формі перебувають на підприємстві, і в будь-який момент, можуть стати вільними коштами підприємства.

2. Нормування оборотних засобів

Норма оборотних засобів (коштів) - це відносна величина, що відповідає мінімальному, економічно обґрунтованому обсягу запасів товарно-матеріальних цінностей. Вона, як правило, встановлюється в днях, але можуть використовуватись також інші відносні значення.

Норматив оборотних засобів (коштів) - це мінімально необхідна сума грошових коштів, що забезпечує підприємницьку діяльність підприємства.

На відміну від норми норматив оборотних активів встановлюється на конкретний період: квартал, рік. Розрахунок нормативу здійснюється на основі кошторису витрат, і оскільки останній періодично змінюється, виникає необхідність коригування нормативів. При цьому слід враховувати і витрати, не передбачені кошторисом: матеріали і запчастини для капітального ремонту, здійснюваного господарським способом, паливо для житлово-комунальних господарств тощо.

Таким чином нормативи оборотних засобів (коштів) - норми витрат, які встановлюються за видами оборотних коштів у вартісному вираженні.

Нормуванню підлягають оборотні кошти у:

виробничих запасах (Нвз);

незавершеному виробництві (Ннзв);

витратах майбутніх періодів (Нмп);

залишках готової продукції (Нзт).

І. Нормування оборотних коштів у виробничих запасах. У складі виробничих запасів нормуються такі групи оборотних активів: сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети.

Норматив оборотних коштів щодо сировини, матеріалів і покупних напівфабрикатів визначається за формулою:

Нвз=О×N

де Нвз - норматив оборотних коштів зля виробничих запасів, грн;

О - одноденні витрати виробничих запасів, грн. (визначається за кошторисом витрат на виробництво у 4 кварталі без відрахування поворотних відходів, розраховується діленням суми їх витрат у 4 кварталі планового року на 90);

N - норма оборотних коштів (днів), яка включає транспортний, підготовчий, технологічний, поточний (складський запас), гарантійний запас.

 транспортний запас - визначається як різниця між часом перебування вантажу в дорозі від постачальника до споживача та часом поштового пробігу розрахункових документів, їх оформлення вантажовідправником і обробки банками за місцем знаходження постачальника і споживача;

- підготовчий запас - час для прийняття, розвантаження, сортування, складування матеріалів;

- технологічний запас - включає час на підготовчі операції (сушіння лісоматеріалів, розкроювання матеріалів);

- поточний (складський запас) - норма оборотних коштів залежить від частоти та рівномірності поставок матеріалів, рівномірності їх споживання у виробництві. У норму оборотних коштів, як правило, включають поточний запас у розмірі 50 % тривалості інтервалу між поставками;

- гарантійний запас - створюється з метою запобігання наслідків можливих перебоїв у постачанні. Норма оборотних коштів на страховий запас встановлюється, як правило, в межах 50 % поточного запасу.

Норматив оборотних коштів щодо допоміжних матеріалів розраховується множенням норми на величину одноденного їх витрачання за кошторисом витрат на виробництво. Норми за видами і групами допоміжних матеріалів розраховуються в такому самому порядку, як і для основних матеріалів.

Норматив оборотних коштів на паливо встановлюється для всіх видів палива (крім газу), що використовується як для технологічних цілей, так і для господарських потреб виробництва. Величина нормативу оборотних коштів визначається за методом, аналогічним методу розрахунку нормативу оборотних коштів на основні матеріали.

Норматив оборотних коштів щодо тари визначається множенням норми, вираженої в гривнях, на обсяг товарної продукції в оптових цінах підприємства у плановому році. Норма оборотних коштів на тару визначається в гривнях на 1000 грн товарної продукції (діленням потреби в оборотних коштах на тару в плановому році на товарну продукцію в цінах реалізації).

Норматив на запасні частини для ремонтів машин визначається з урахуванням їхньої вартості за початковою оцінкою і норми оборотних коштів.

Норматив для малоцінних та швидкозношуваних предметів визначається окремо для кожної групи незалежно від характеру їх використання у виробництві: господарський інвентар, спеціальний одяг і взуття, спеціальний інструмент і пристосування і т. д.. Нормування оборотних коштів у незавершеному виробництві і витратах майбутніх періодів

Норматив оборотних активів у незавершеному виробництві повинен забезпечувати ритмічний процес виробництва і рівномірне надходження готової продукції на склад.

Норматив виражає вартість початих, але не завершених виробництвом виробів, які знаходяться на різних етапах виробничого процесу.

Норматив оборотних коштів для незавершеного виробництва (Нн.з.в.) визначається за формулою

де 3 - одноденні витрати за планом IV кварталу (тис. грн) - обчислюються діленням витрат на випуск валової продукції (за виробничою собівартістю) у IV кварталі планового року на 90;

Д - тривалість виробничого циклу (днів) - тривалість виробничого циклу відображає час перебування продукції в незавершеному виробництві від першої технологічної операції до повного виготовлення продукції і передачі її на склад. Визначається на основі даних технологічних карт та інших планових нормативів виробництва;

К - коефіцієнт зростання витрат - характеризує ступінь готовності виробів у незавершеному виробництві, тобто відношення витрат у незавершеному виробництві до всієї собівартості готової продукції.

Норматив оборотних коштів для витрат майбутніх періодів включає виробничі витрати, здійснені в певному плановому періоді, і віднесені на собівартість продукції, котра випускатиметься в наступні періоди.

Норматив оборотних коштів для витрат майбутніх періодів (Нм.п.) визначається за формулою

де Ро - сума коштів, вкладених у ці витрати на початок запланованого періоду, за відрахуванням отриманих банківських кредитів;

Рn - витрати, що проводяться у плановому році, передбачені відповідними кошторисами;

Рв - витрати, які включаються до собівартості продукції запланованого року та передбачені кошторисом виробництва.

ІІІ. Нормування оборотних коштів для створення запасів готової продукції

До готової продукції належать вироби, виробництво яких завершено. Ці вироби прийняті технічним контролером підприємства і здані на склад або прийняті замовником, відповідно до затвердженого порядку приймання продукції.

Обсяги готової продукції на складі мають бути оптимальними щодо тривалості виробничого циклу, умов реалізації продукції і порядку її оплати.

Норматив оборотних коштів для готової продукції (Нгп) визначається за формулою

де 3 - одноденний випуск продукції в IV кварталі планового року за виробничою собівартістю (грн);

Р - норма запасу оборотних коштів для готової продукції (днів) - включає такі елементи: час на комплектування виробів для поставки, упаковку продукції, час на оформлення і здачу платіжних документів у банк.

Норму оборотних активів на готову продукцію визначають як час з моменту прийняття готової продукції на склад до здачі розрахункових документів у банк або до сплати продукції за акредитивом, платіжним дорученням, векселем, чеком з лімітованої чекової книжки. її встановлюють окремо для готової продукції на складі і для відвантаженої готової продукції, розрахункові документи на яку ще не здано в банк.

3. Показники та шляхи ефективного використання оборотних засобів

Ефективність використання оборотних активів на підприємстві має важливе значення, оскільки справляє значний вплив на загальну ефективність всієї сукупності засобів, залучених підприємством. Це пояснюється тим, що тривалість обороту основних і оборотних засобів суттєво відрізняється через принципові відмінності за характером участі у виробничому процесі основних та оборотних фондів. Якщо перші неодноразово беруть участь у процесі виробництва, то оборотні фонди - один раз, повністю споживаючись у кожному його циклі. Оборот основних фондів вимірюється роками, водночас як оборотні фонди і фонди обігу протягом року здійснюють, як правило, декілька оборотів. Отже, оборотні активи, що обслуговують оборот оборотних фондів і фондів обігу, багато в чому визначають загальні темпи і ефективність виробництва.

В системі заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи підприємства і зміцнення його фінансового стану, важливе місце займають питання раціонального використання оборотних активів.

Ефективність використання оборотних коштів не можна виміряти за допомогою одного показника. Для цього необхідна система показників, найважливішим з яких є швидкість обертання. Цей показник обчислюється у днях і характеризується періодом, за який оборотні кошти підприємства здійснюють один оборот.

де О - термін обертання оборотних коштів (днів);

С - середні залишки нормованих оборотних коштів (грн);

Д - тривалість періоду, за який обчислюється обертання (днів);

Р - обсяг реалізованої продукції (грн).

Цей показник водночас відображає обсяг реалізації створених товарів і наданих послуг за даний період і ефективність використання матеріальних засобів і коштів.

Обертання оборотних коштів обчислюється за планом і фактично. Порівнюючи фактичний час обертання з плановим, визначають прискорення або сповільнення обертання як щодо всіх нормованих оборотних коштів, так і до окремих їх статей.

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів використовується коефіцієнт обертання (Ко), який визначається за формулою

де Р - обсяг реалізованої продукції (грн);

С - середні залишки нормованих оборотних коштів (грн).

Цей показник характеризує кількість оборотів оборотних коштів за звітний період. Чим більше оборотів здійснюють оборотні кошти, тим краще вони використовуються.

Коефіцієнт завантаження визначається за формулою:

де Кз - коефіцієнт завантаження оборотних коштів (грн/грн.).

Він характеризує величину оборотних коштів на 1 грн реалізованої продукції. Чим менше оборотних коштів припадає на одну гривню реалізованої продукції, тим краще вони використовуються.

Коефіцієнт ефективності (Ке) визначається за формулою:

де П - прибуток від реалізації товарної продукції (грн).

Цей показник характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн оборотних коштів. Чим більший він, тим ефективніше використовуються оборотні кошти.

В результаті прискорення обертання оборотних активів з обігу вивільняються матеріальні ресурси і джерела їх формування, при уповільненні - до обігу залучаються додаткові активи.

Вивільнення оборотних активів може бути абсолютним і відносним. Абсолютне має місце у випадку, коли фактичні залишки оборотних активів менші від нормативу або залишків попереднього періоду при збереженні чи перевищенні обсягу реалізації за визначений період.

Відносне вивільнення має місце у випадках, коли прискорення їх обертання відбувається одночасно зі зростанням виробничої програми підприємства, причому темп зростання залишків виробництва випереджає темп зростання залишків оборотних активів.

Прискорення обертання оборотних активів і вивільнення в результаті цього їх певної суми дає змогу підприємству спрямувати їх за своїм бажанням і обійтись без залучення додаткових фінансових ресурсів.

Пошук шляхів поліпшення оборотних активів передбачає насамперед впровадження сучасних технологій та інших досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечують економію ресурсів, здешевлення виробництва і зростання якості продукції. Важливу роль у цьому відіграє удосконалення відносин з іншими господарюючими суб'єктами, контрагентами даного підприємства. Мова йде про удосконалення умов матеріально-технічного обслуговування. Крім того, покращання свого становища на ринку передбачає стабільність у відносинах з покупцями, вибір форм розрахунків, що гарантують платежі і забезпечують прискорення завершення реалізації продукції і надходження коштів на рахунки підприємства. Це не тільки сприяє поліпшенню фінансового стану конкретного підприємства, а й забезпечує закріплення господарських зв'язків, поліпшення фінансової і платіжної дисципліни.

МОДУЛЬ 4. ІННОВАЦІЙНО - ІНВЕСТЕЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ЛЕКЦІЯ 4.1 ІННОВАЦІЙНО - ІНВЕСТЕЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

1. Інвестиції та інвестиційна діяльність, види інвестицій

Значну частину у складі ресурсів підприємства становлять інвестиційні ресурси. Їх формування, використання регулюється законодавством України.

Інвестиції - сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті якої створюються прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Юридичні та фізичні особи, які здійснюють вкладання капіталу (інвестування) у згаданих вище формах цінностей, називаються інвесторами.

Інвестиційна діяльність підприємства - це сукупність практичних дій інвесторів та учасників щодо здійснення інвестицій для одержання прибутку або доходу.

Завдання інвестиційної діяльності:

1)   досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;

2)   максимізація прибутків від інвестиційної діяльності;

3)   мінімізація інвестиційних ризиків;

4)   забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності.

Склад інвестицій за окремими ознаками:

1)   об’єкт інвестування - фінансові, реальні;

2)   характер інвестування - прямі, непрямі;

3)   період інвестування - короткострокові, середньострокові, довгострокові;

4)   форма власності інвестиційних ресурсів - приватні, державні, іноземні, спільні.

Таблиця 4.1 - Класифікація інвестицій

2. Структура виробничих інвестицій, джерела фінансування

Виробничі інвестиції (капітальні вкладення) - кошти, що направляються на розширення відтворення основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури: затрати на реконструкцію, розширення, технічне переоснащення, заміну основних фондів, що вибули.

Валові капіталовкладення - загальна сума витрат капіталу на відтворення, чисті - витрати лише на відтворення основних фондів, розраховуються як різниця між валовими капіталовкладеннями та сумою амортизаційних відрахувань.

До складу капітальних вкладень включають: вартість будівельно-монтажних робіт (будівництво будівель, споруд, монтаж обладнання); вартість технологічного, енергетичного та іншого обладнання, інструментів, інвентаря; витрати на проектно-пошукові роботи, вартість земельних ділянок.

Структура виробничих інвестицій:

) галузева - розподіл капіталовкладень (КВ) за галузями;

) територіальна - розподіл за районами, областями;

)технологічна - розподіл між затратами на будівельні роботи, вартістю обладнання, іншими КВ. Позитивна тенденція - збільшення частки витрат на устаткування, інвентар;

) відтворювальна - співвідношення довгострокових витрат на нове будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення, тобто форми відтворення основних фондів. Позитивна тенденція - збільшення питомої ваги на технічне переоснащення;

5) за формами власності - приватні, державні.

Етапи планування КВ:

) обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій в залежності від економічної ситуації на ринку;

) визначення джерел фінансування.

Джерела фінансування:

·   власні кошти підприємства;

·   позичкові інвестиційні кошти (кредити, емісія облігацій, цільові держкредити);

·   залучені інвестиції ( засоби держбюджету, внески іноземних та вітчизняних інвесторів).

Підприємству необхідно розробити інвестиційну стратегію.

3. Ризик в інвестиційній діяльності

Ризик - можливість того, що відбудеться якась несприятлива подія у вигляді втрати підприємством частини ресурсів, зменшення доходів, виникнення додаткових витрат.

Треба розробити заходи протидії:

1)   страхування (майнове або від нещасних випадків);

2)   розподіл ризиків - суб’єкти інвестиційної діяльності розподіляють між собою ризик пропорційно вкладенням;

3)   створення резерву коштів на покриття непередбачених витрат;

4)   розсіювання ризику - одночасне інвестування декількох проектів.

4. Капітальне будівництво як спосіб реалізації виробничих інвестицій підприємства

Капітальне будівництво - це процес створення нових, технічного переоснащення, реконструкції, розширення діючих об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури.

Характеризується тривалим циклом, складністю споруджуваних об’єктів, великими затратами ресурсів. Капітальне будівництво може здійснюватися підрядним та господарським способом. Кінцевий результат - введення в дію виробничих потужностей. При виконанні будівельних робіт визначається кошторисна вартість будівництва, визначаються обсяги інвестування. Завдання безпосереднім виконавцям доводяться за допомогою титульного списку будівельно-монтажних робіт: перелік об’єктів, строки будівництва, потужність об’єктів, витрати на будівельно-монтажні роботи, інші дані.

5. Оцінка ефективності капіталовкладень підприємства

Оцінювання ефективності капіталовкладень: абсолютна ефективність показує загальну величину їх віддачі, а порівняльна - з метою визначення кращого з можливих варіантів.

Абсолютна ефективність капітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі та обчислюється зіставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат.

Абсолютну економічну ефективність можна оцінити за допомогою показників:

1)   коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат, Е, 1/рік:

де DП - приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

П - загальна сума прибутку для новостворювальних об’єктів, грн.;

КВ - загальна сума виробничих інвестицій (капіталовкладень), грн.

1)   Строк окупності капіталовкладень, Ток, років, який є оберненим показником до Е:

ЛЕКЦІЯ 4.2 ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА

1. Система планування на підприємстві, система планів підприємства

Планування як розділ економіки становить собою систему упорядкованих знань про сутність, методологію та принципи розробки планів, організацію планової роботи на підприємстві.

Планування - одна із функцій керування підприємством. В умовах ринкової економіки для підприємців планування є способом забезпечення становлення та розвитку бізнесу, воно є необхідним для приведення господарчої діяльності підприємства до відповідності з вимогою ринку.

Система планування - це цілеорієнтована взаємозв'язана сукупність процесів планування, доповнена виконанням функцій контролю.

Значення планування полягає в тому, що заздалегідь визначаються шляхи, засоби ї методи реалізації обраної стратегії діяльності підприємства.

Суб'єктами системи планування є процеси планування й контролю, а результатами - інформація, відображена в планах і звітах.

План - це документ, в якому на конкретний господарчий період відображені завдання з економічного та соціального розвитку підприємства. Він повинен бути не тільки переліком основних видів робіт та послуг , що виконуються, але й передбачати використання передової технології виробничої або комерційної діяльності, забезпечувати необхідними коштами та економічними ресурсами.

Принципи планування - це основні правила (теоретичні посилання), які необхідно виконувати, щоб у процесі планування створити передумови для розробки найбiльш оптимального плану.

Принципи планування:

) принцип необхідності - повсюдне та обов’язкове застосування планів при будь-якому виді трудової діяльності;

) принцип єдності - спільність економічних цілей та взаємодій різних підрозділів підприємства на горизонтальному та вертикальному рівнях планування та управління;

) принцип безперервності - процес планування на підприємстві повинен здійснюватися постійно та без зупинки в межах виробничо-господарського циклу;

) принцип гнучкості - надання планам та процесу планування можливості змінювати свою направленість у зв”язку з виникненням непередбачених обставин;

) принцип точності - усілякий план повинен бути складеним з такими точністю, конкретизацією та деталізацією, яких бажає досягнути підприємство, враховуючи його фінансовий стан, положення на ринку та ін.; тобто ступень точності плану можливий будь-який, але він обов’язково має забезпечити ефективність діяльності;

) принцип системності - це використання кількісних та якісних закономірностей в системах, а будь-який господарюючий суб’єкт це система, яка складається, наприклад, з підрозділів;

) принцип пріоритетності - це переважне, головне значення чого-небудь; необхідність вибору пріоритетних напрямків обумовлена, по-перше, обмеженістю ресурсів, по-друге, невідкладністю рішення найважливіших проблем та ін.

При плануванні розробляють плани різних видів: плани підрозділів підприємства; загальні плани підприємства; цільові плани; плани різних періодів часу ( довго-, середньо- та короткострокові).

2. Методи планування, їх характеристика

В умовах ринку зростаюче значення має прогнозування зовнішнього середовища та внутрішніх умов діяльності.

Перспективне планування охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгостроковий план виражає стратегію підприємства, він має більш концептуальний характер ніж розрахунковий. Середньостроковий план - це деталізований план на перші роки діяльності підприємства. Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством, а також планів на місяць, квартал. Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування.

Методи планування як складова частина методології планування становлять сукупність способів та прийомів, за допомогою яких планування в підприємстві може відноситися до того чи іншого типу залежно від ознаки, за якою воно класифікується.

Методи планування:

) балансовий метод використовується при плануванні необхідних ресурсів для задоволення потреб підприємства. Його суть зводиться до розробки спеціальних балансів, в одній частині яких показують всі напрямки використання ресурсів у відповідності із потребами, а в другій - джерела надходження цих ресурсів. В балансі повинна бути рівність між вказаними двома частинами. Розробляються матеріальні, трудові, фінансові баланси.

) нормативний метод планування є найбільш точним. Суть його полягає в тому, що планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів, розцінок та тарифів;

) метод економіко-математичного моделювання - це механізований і автоматизований метод з використанням ЕОМ. АРМ економіста - автоматизоване робоче місце економіста підприємства;

) економіко-аналітичний метод засновано на глибокому аналізі діяльності підприємства та експертній оцінці можливих змін.

Розділи плану господарчої діяльності підприємства відображають його галузеву належність та організаційну структуру.

3. Бізнес-планування

Бізнес-планування в економіці України - явище достатньо нове і дуже необхідне.

Функції бізнес-планування:

) можливість використання бізнес-плану для розробки загальної концепції, генеральної стратегії розвитку підприємства;

) планування дає можливість оцінити та контролювати процес розвитку діяльності підприємства;

) залучення до здійснення проектів та реалізації планів потенційних партнерів, які можуть вкласти власний капітал або технології.

На відміну від традиційного планування бізнес-планування враховує не тільки внутрішні цілі підприємства, але й зовнішні цілі осіб, які можуть бути корисними підприємницькій справі - потенційні інвестори, постачальники та споживачі.

На відміну від стратегічного, бізнес-планування включає не весь комплекс загальний цілей підприємства, а тільки одну з них, ту, яка пов’язана зі створенням та розвитком визначеного (нового) бізнесу. Близьким до бізнес-плану є такий документ як техніко-економічне обгрунтування. Але в останньому особливий акцент роблять на виробництві.

Бізнес-план можна визначити як план отримання прибутку в процесі підприємницької та комерційної діяльності. Це план розвитку підприємства, план виробничо-комерційної діяльності, орієнтованої на отримання високого прибутку, забезпечення конкурентоспроможності, виживаності та стійкості підприємництва в ринковій економіці. Він дає відповідь на питання, що необхідно зробити, щоб завоювати хорошу ділову репутацію. Зміст бізнес-плану визначається типом підприємства.

Види бізнес-планів: для діючого підприємства, для нового підприємства, для цілей приватизації, для реорганізуємих підприємств.

Приблизна структура бізнес-плану для підприємства:

) титульний лист;

) резюме - пишеться після того, як бізнес-план повністю підготовлено. Резюме повинно бути коротким, прочитавши його потенційні інвестори повинні зрозуміти ідеї та перспективи бізнесу і вирішити, чи варто втрачати час на читання бізнес-плану;

) історія бізнесу - для вже працюючого підприємства;

) опис продукції (послуг) - детальний опис майбутнього товару;

) аналіз положення справ у галузі - описуючи галузь, важливо показати абсолютні розміри ринку, чи схильний ринок до росту або застою, основні групи споживачів;

) оцінка конкурентів;

) план виробництва - головна задача цього розділу, довести потенційним партнерам, що підприємство може реально виготовляти необхідну кількість товарів у необхідні строки та в потрібній кількості. Окрім технічного опису повинен містити економічні розрахунки витрат виробництва;

) план маркетингу - політика підприємства в галузі торгівлі та обслуговування, рекламна стратегія;

) організаційний план знайомить із формою власності, питаннями керування, розподілення уповноважень та відповідальності, типом організаційної структури підприємства;

) юридичний план - для нових підприємств вказується форма ведення справи (форма власності та правовий статус підприємства - приватне, державне, колективне);

) ринок та план продаж - вірогідні покупці, місткість потенційного ринку, обсяги продажу;

) фінансовий план - найважливіша складова частина бізнес-плану. В ньому наводяться прогноз прибутків та збитків, проект розподілення грошових потоків та проект бухгалтерського балансу, а також проект спеціального рахунку капітальних вкладень. В ньому підраховується фінансовий підсумок ;

) програма інвестування - план отримання коштів для створення та розширення підприємства;

) охорона довкілля - треба оцінити можливий вплив на зовнішнє середовище діяльності підприємства, наскільки воно є екологічно небезпечним, заходи по зменшенню негативного впливу на довкілля;

) оцінка ризику та страхування - необхідно дати відповіді на питання, як зменшити ризики та втрати. Ризики бувають - ринковий, конкурентних технологій, зовнішній та внутрішній, ресурсний, ризик капітальних вкладень, ризик псування майна, втрати часу, невиконання зобов’язань. Реальна програма управління ризиками повинна були вироблена на тонкощах ринку страхових послуг;

) додатки - графіки, схеми, таблиці.

Оформлення та стиль бізнес-плану : речення повинні бути короткими, чіткими, енергійними; не слід застосовувати технічні терміни, складні для потенційних користувачів бізнес-плану; він повинен містити тільки ту інформацію, яка відноситься до справи; ідеї бізнес-плану не повинні бути сильно амбіціозними; вміле використання фотографій, діаграм, графіків, малюнків ; чітка структура бізнес-плану та ін.

Контрольні питання

1 Значення системи планування на підприємстві.

На яких принципах ґрунтується система планування підприємства.

Який з методів планування є найбільш точним?

4 Значення бізнес-планування

ЛЕКЦІЯ 4.3 СТРУКТУРА ТА ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЧОГО ПРОЦЕСУ

1. Виробничі процеси, їх класифікація; операція, види операцій

Виробничий процес - це цілеспрямоване, постадійне перетворення вихідної сировини та матеріалів у готову продукцію, яка призначена як для споживання, так і для подальшого перероблення.

Усі виробничі процеси поділяються на три види: основні, допоміжні (сприяють безперебійній роботі, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть: наприклад, ремонт обладнання, прибирання території ) та обслуговуючі (транспортні та складські процеси ).

За ознакою кількості компонентів виготовлюваного продукту виробничі процеси поділяються на процеси виготовлення простих і складних продуктів.

За характером впливу на предмети праці: механічні, фізичні, хімічні.

За степенем неперервності: неперервні - відсутні перерви між різними видами операцій та дискретні - мають місце технологічні перерви.

Операція є частиною виробничого процесу, яка виконується або на одному робочому місці без переналагодження обладнання, або коли кількома робітниками виготовляється один продукт. Розрізняють операції: основні і допоміжні. При основній предмет оброблення змінює свою форму, розмір, певні властивості та якісні характеристики, допоміжні забезпечують нормальне виконання основних операцій (складські операції, контроль якості).

За видом та призначенням продукції, ступенем технічної озброєності виробництва розрізняють на ручні (налагодження верстатів, ручне фарбування), машинно-ручні оброблення деталі на верстаті), машинні (робітник лише наглядає за роботою машини) та автоматизовані операції (здійснюються в певних агрегатах, наприклад, переплавлення руди в доменній печі, робітник вносить поправки та контролює).

Важливого значення набуває проектування виробничого процесу, його початок - закінчення проектування виробу або отримання від замовника готового проекту. На першому етапі визначається лише перелік операцій, а на другому - визначаються матеріали, режим оброблення.

Таблиця 4.2 - Класифікація виробничих процесів за окремими ознаками

2. Принципи організації виробничих процесів

Принципи поділяються на дві групи: перша - загальні принципи, друга - специфічні, характерні для певного виробництва.

Загальні принципи - за ними будується будь-який виробничий процес у просторі та у часі.

) принцип спеціалізації - розподіл праці між окремими підрозділами підприємства та робочими місцями в процесі виробництва та їх кооперування. Вона буває функціональна (допоміжні та обслуговуючі виробництва об’єднуються в окремі самостійні підрозділи та виконують певні функції), предметна (закріплення певної номенклатури виробів за окремими цехами - заготівельний цех, механічний), подетальна (закріплення за певними підрозділами виготовлення технологічно однорідних деталей), технологічна (закріплення за кожним цехом та виробничою дільницею певної частини виробничого процесу)

) принцип диференціації - поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси та операції, слід уникати надмірного поділу операцій;

) принцип паралельності - одночасне виконання окремих частин виробничого процесу, пов’язаного з виготовленням конкретного виробу, цей принцип широко використовується в умовах серійного та масового виробництва;

) принцип пропорційності - передбачає відносно однакову продуктивність за одиницю часу взаємопов’язаних підрозділів підприємства, а в межах їх - дільниць, груп, бригад, робочих місць.

) принцип прямоточності - забезпечення найкоротшого шляху пересування предметів праці від запуску сировини до виготовлення готової продукції та виключення зворотних рухів, що досягається за допомогою раціонального розміщення будов і цехів, технологічного обладнання в цехах.

) принцип неперервності - скорочення або зведення до мінімуму усіляких перерв у процесі виробництва, найбільш себе реалізує при потоковому або автоматизованому виробництві, ступінь неперервності визначається відношенням тривалості технологічної частини виробничого циклу до всього циклу;

) принцип ритмічності - весь виробничий процес та його складові повинні строго повторюватися в рівні проміжки часу, що забезпечується високою технологічною дисципліною, раціональною організацією робочих місць, застосуванням високоефективного управління.

) принцип технічної оснащеності - орієнтований на автоматизацію та механізацію виробничого процесу, усунення ручної, важкої, шкідливої для людини праці.

3. Типи виробництва, їх порівняльна характеристика

Основним показником поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.

Тип виробництва - це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, обсяг виробництва, випуск однотипної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції. Під типом виробництва розуміють ступінь постійного завантаження робочих місць однаковою роботою і пов’язані з нею особливості в економіці.

Розрізняють такі види виробництва в залежності від ступеня завантаження робочих місць: одиничне, серійне, масове, змішане. Серійне також підрозділяється на дрібно-, середньо- та великосерійне.

Приклад одиничного - дослідне або експериментальне виробництво.

Тип виробництва характеризується коефіцієнтом спеціалізації робочих місць або коефіцієнтом серійності ( Кс):

Кс = m*n/p

де p -число робочих місць, шт;

m - середня кількість операцій, які виконуються при виготовленні кожної деталі, шт;

n - кількість деталей в партії, яка оброблюється.

Для масового виробництва Кс = 1-3, для середньосерійного від 11-20 та для дрібносерійного - понад 20.

Одиничне виробництво - характеризується широким асортиментом продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів, зразки не повторюються або повторюються дуже рідко, обладнання унікальне, передача предметів - послідовна, велика питома вага ручної праці. Характерне для суднобудування, верстатобудування та виробництва унікального обладнання.

Серійне виробництво - виготовляється обмежений асортимент, предмети праці надходять до робочого місця партіями,відносно велика номенклатура виробів, але значно менша, ніж за одиничного типу; частина обладнання спеціалізована, передача предметів - послідовно-паралельна, значне застосування механізації праці при незначному використанні ручної праці. Продукція - насоси, компресори, обладнання харчової промисловості.

Масове виробництво - виготовляються окремі види продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду; характерна незмінна номенклатура продукції; значно менша собівартість продукції, використовуються автоматичні лінії та паралельний вид пересування предметів.

Недоліки масового та серійного виробництва - орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти та труднощі перебудування виробництва. Щоб усунути ці недоліки необхідно використовувати змішаний метод.

Таблиця 4.3 - Класифікація типів виробництва за певними ознаками

4. Структура виробничого циклу

Організація виробничого процесу в часі характеризується способами поєднання операцій технологічного процесу, структурою та тривалістю виробничого циклу.

Це один з найважливіших показників, на його основі встановлюються строки запуску виробів у виробництво, розраховуються потужності виробничих підрозділів, визначається обсяг незавершеного виробництва та інші показники.

Виробничий цикл виготовлення виробу (партії) являє собою календарний період перебування його у виробництві від часу запуску вихідних матеріалів та напівфабрикатів в основне виробництво до отримання готового виробу. Тривалість виробничого циклу вимірюється у днях, годинах, хвилинах від початку першої виробничої операції до закінчення останньої. Будь-яке виробництво зацікавлене в його скороченні.

Тривалість виробничого циклу,Тц, год., охоплює три стадії: час технологічного оброблення , Тв, час технічного обслуговування виробництва, То та тривалість перерв, Тп:

Тц = Тв + То + Тп

Тривалість залежить від тривалості робочого часу, необхідного для виробництва; розміру партії; тривалості перерв; тривалості операцій, прямо не пов’язаних з виробничим процесом.

Технологічний цикл - виконання основних операцій, протягом яких оброблюється предмет праці, на нього впливає якість проектно-конструкторських робот, рівень стандартизації виробів, організаційні фактори.

Технологічне обслуговування - контроль якості оброблення виробу, контроль режиму роботи обладнання, прибирання робочого місця, час доставки деталей до робочого місця.

Час перерв - час, протягом якого не змінюються жодні якісні характеристики виробу, але продукція ще не є готовою і процес виробництва не завершено, розрізняють регламентовані та нерегламентовані перерви. Види перерв: міжзмінні, перерви очікування (завантаження обладнання), перерви партіонності, перерви, зумовлені недосконалою організацією виробничого процесу.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т.п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва.. У дискретних виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими - в серійному й мінімальними - у масовому.

5. Методи поєднання операцій

Виробничий цикл можна обчислювати як для окремих предметів (деталей, вузлів, виробів), так і для цілий партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів із тривали циклом величина останнього обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без вихідних.

У багатьох випадках виконання допоміжних операцій збігається із часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді величина циклу є меншою за суму його складових. Це треба враховувати під час обчислення загальної тривалості виробничого циклу.

Основною складовою виробничого процесу є тривалість технологічних операцій, яка становить технологічний цикл.

Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії. Існують три способи поєднання операцій технологічного процесу (три способи передачі предметів): послідовний, паралельний, паралельно-послідовний.

При послідовному - оброблення партії деталей на кожній наступній операції починається лише після того, коли вся партія пройде оброблення на попередній. Партія предметів передається з операції на операцію повністю.

Приклад. На підприємстві необхідно обробити партію деталей, яка складається з 5 виробів, число операцій оброблення -6, норми часу - 15, 40, 20, 10, 5 та 3 хвилини.

Тц(посл.) = 5 * ( 15+40+20+10+5+3) = 465 хв.

Коли операції виконуються на кількох робочих місцях:

Тц(посл.) = n * Stі / cі

де n - кількість деталей у партії, шт;

ti - норми часу на операцію, год., хв.;

ci - кількість робочих місць, один.

При паралельному пересуванні партія деталей затримується на кожній операції до повного оброблення всіх деталей партії. Тобто передання предметів праці на кожну наступну операцію відбувається поштучно або транспортною партією одразу після оброблення на попередній операції.

Т ц(пар.) =р* Stі/cі + [ (n-p)*tmax] / c max

де р - розмір транспортної партії, шт;

t max - час виконання найбільш тривалої операції, хв.

C max - кількість робочих місць для виконання найбільш тривалої операції.

Для розглянутого вище прикладу: р=2

Т ц(пар.) = (15+40+20+10+5+3) + (5-2)*40= 213 хв.

Ще більше скорочення ТЦ досягається при паралельно-послідовному пересуванні, коли останні передаються на наступну операцію у міру їх оброблення на попередній поштучно або транспортною партією. Таким чином, оброблення деталей партії відбувається одночасно на багатьох операціях, немає пролежування деталей через очікування оброблення інших деталей партії. Тривалість ВЦ визначається як різниця між тривалістю циклу при послідовному пересуванні та сумарною економією часу порівняно з послідовним пересуванням за рахунок часткового перекривання часу виконання кожної пари сумісних операцій.

В умовах ринкової економіки кожне підприємство зацікавлене в економії грошових коштів та прискоренні їх оборотності. Цього можна досягти за рахунок скорочення виробничого циклу: удосконалення техніки та технології, підвищення рівня організації виробництва, скорочення виробничого циклу, скорочення часу перерв, викликаних аваріям обладнання та браком матеріалів, зменшення партій деталей, збільшення кількості змін.

Скорочення тривалості виробничого циклу - одне з найважливіших джерел інтенсифікації та підвищення ефективності виробництва на промислових підприємствах.

6. Методи організації виробництва

Залежно від особливостей виробничого процесу і типу виробництва застосовується певний метод організації виробництва.

Метод організації виробництва - це певний спосіб виконання виробничого процесу, що передбачає сукупність відповідних заходів та прийомів. Важливим є взаємозв’язок послідовності виконання операцій технологічного процесу з порядком розміщення обладнання і ступінь неперервності виробничого процесу.

Три методи організації виробництва: непотоковий, потоковий, автоматизований.

Непотокове виробництво - застосовується в одиничному та експериментальному виробництві. На кожному робочому місці виготовляються різні вироби в невеликій кількості, усі робочі місця розташовані групами, без певного зв’язку з послідовністю виконання виробничих операцій; обладнання універсальне; існують перерви у виробничому циклі.

Потокове виробництво - найбільш досконалий метод організації виробництва. Предмети праці обробляються за встановленим найкоротшим маршрутом з фіксованим часом. Властиві ознаки: поділ виробничого процесу на окремі операції і закріплення їх за певним робочим місцем на тривалий термін; за групою робочих місць закріплюється оброблення одного виду продукції; робочі місця розташовуються послідовно; узгодження та ритмічне виконання всіх операцій на основі єдиного розрахункового ритму потокової лінії; технологічний процес диференційований - на кожному робочому місці виконується лише одна або кілька однорідних операцій; передання оброблюваних деталей з операції на операцію відбувається з мінімальною перервою і за допомогою спеціальних транспортних засобів (конвеєр); предмети праці передаються з однієї операції на іншу поштучно або партіями. Основна ланка - потокова лінія: технологічно або організаційно відокремлена група робітників, яка спеціалізується на виготовленні одного або подібних виробів згідно з наведеними вище ознаками потокового виробництва. Види потокових ліній:

) за номенклатурою виробів: однопредметні постійно-потокові лінії - оброблення або складання одного найменування протягом тривалого часу, для переходу на іншу продукцію - переналагоджування обладнання; багатопредметні постійно-потокові лінії - одночасно або послідовно оброблюються деталі кількох видів, але технологічно подібні, не потребує переналагодження;

) за методом оброблення виробів: змінно-потокові - при обробленні кількох найменувань деталей по черзі з переналагодженням; групові потокові лінії - без переналагодження обладнання оброблюється значна частина предметів праці;

) за ступенем безперервності: безперервні та перервні ( між операціями предмети праці чекають своєї черги на оброблення)

) за способом підтримання ритму: лінії з регламентованим ритмом - предмети праці передаються з операції на операцію через точно фіксований термін; з вільним ритмом - деталі передаються з відхиленням від ритму;

) за охопленням виробництва: потокові, цехові, міжцехові, наскрізні.

Для потокового виробництва необхідні умови: великий та тривалий випуск продукції, можливість раціонального розташування робочих місць, автоматизація виробничих процесів та застосування найпрогресивнішої технології.

Запровадження потокового виробництва потребує певних умов. Основні з них такі: достатній за обсягом і тривалістю випуск продукції; висока стабільність і технологічність конструкції виробу; можливість раціонального розміщення робочих місць і чітка організація їхнього обслуговування; застосування прогресивної технології, механізація та автоматизація процесів.

На підставі аналізу продукції, її обсягу, стану технологічного процесу, можливостей його вдосконалення, маси і габаритів виробу вибирається певний різновид потокової лінії та обчислюються основні її параметри: такт, ритм, кількість робочих місць, довжина робочої зони, швидкість руху конвеєра.

Такт потокової лінії - це інтервал часу, за який сходять з лінії вироби, що пересуваються один за одним:

де r - такт потокової лінії, хв., год.;

Fеф - ефективний фонд часу роботи обладнання, год.;

N - обсяг виробництва продукції за той самий період у натуральному вимірнику.

Кількість робочих місць обчислюється для кожної операції за формулою:

де Мрі - розрахункова кількість робочих місці на і-й операції;

tшт - норма часу на кожній операції, хв.

Мр заокруглюється до більшого цілого числа М, після чого обчислюється коефіцієнт завантаження робочих місць ( Кз) для кожної операції:

Швидкість руху конвеєра залежить від його такту й відстані між виробами:

де V - швидкість руху конвеєра, м/хв.;

l - відстань між центрами двох суміжних виробів на конвеєрі (шаг), м.

Швидкість конвеєра, що рахується безперервно, обмежується раціональним режимом праці. На пульсуючому конвеєрі, який включається періодично, вона встановлюється максимальною з урахуванням правил безпеки праці.

На робочому конвеєрі з безперервним рухом за виконання операції робітник пересувається за ходом конвеєра в межах відведеної йому робочої зони. Після закінчення операції робітник повертається до початку зони і виконує операцію над наступним виробом, який на цей момент має підійти до неї. Довжина робочої зони обчислюється за формулою:

де aі - довжина робочої зони на і-й операції, м.

Довжина поточної зони, L, м

L= l * åМ

Тривалість технологічного циклу, Тц, хв.:

Тц = r * åМ

Чисельність робітників, Чосн, розраховується за формулою, осіб:

Чосн = åМ * Кзм * (1 + Кнев)

де Кзм - кількість змін праці;

Кнев - коефіцієнт невиходів працівників.

За обробки або складання невеликих виробів і малої швидкості руху конвеєра робітник може перебувати (сидіти) на одному місці.

Просторове розміщення потокових ліній може бути різним залежно від кількості робочих місць, типу транспортних засобів, площі дільниці (цеху). Найпростішим і найпоширенішим є прямолінійне розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу. Але це не завжди можливо, тому буває дворядне, кільцеве, зігзагоподібне їхнє розміщення. Суміжні потокові лінії треба розміщувати так, щоб було зручно транспортувати предмети праці між ними. За організації потокової обробки і складання виробів допоміжної лінії, що забезпечують складальний конвеєр, розміщують перпендикулярно до нього.

Ефективність роботи потокових ліній значною мірою залежить від рівня організації роботи: висока технологічна та трудова дисципліна, чітка організація обслуговування і забезпечення робочих місць. Ефективність виявляється також у скороченні виробничого циклу, зростанні продуктивності праці.

Недоліки: робітники виконують елементарні механічні операції, ускладнено перехід на виробництво нової продукції за рахунок вузької спеціалізації робочих місць. Істотні переваги - зниження трудомісткості операцій, відсутність простоїв, зниження собівартості.

Потокове виробництво внаслідок високої спеціалізації, механізації та чіткої організації виробничого процесу є високоефективним. Водночас воно має й помітні недоліки.

Найбільшим недоліком потокового виробництва є примітивізація праці робітників, обмеження її виконанням елементарних механічних операцій, що є наслідком високої диференціації технологічного процесу. Це робить працю на потоковій лінії малозмістовною, суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, є непривабливим для людини жорсткий ритм роботи на потокових лініях, брак будь-яких творчих елементів в праці.

Цей недолік потокового виробництва усувається його автоматизацією і створенням потокових ліній, коли всі технологічні операції і транспортування предметів праці здійснюється автоматично. Автоматичні лінії широко застосовуються в масовому виробництві.

Автоматизація виробництва - процес, за якого всі або переважна частина операцій, що потребують фізичних зусиль робітника, передаються машинам і відбуваються без безпосередньої його участі. Вона досягається шляхом використання машин-автоматів.

Автоматизовані системи швидко і без великих витрат часу й коштів переналагоджуються на випуск іншої продукції (у межах технічних можливостей). Для цього потрібно змінити програму виробничого процесу, записану на машинному носії. Гнучкі автоматизовані системи - це стратегічний напрямок розвитку техніки та організації виробництва.

Контрольні питання

1 Поняття виробничий процес та операція.

За якими ознаками класифікують виробничі процеси?

Види операцій.

Загальні принципи організації виробничого процесу.

Організаційні типи виробництва, їх переваги і недоліки.

Назвіть параметри потокових ліній.

ЛЕКЦІЯ 4.4 ПРОДУКЦІЯ: СУТНІСТЬ, РІЗНОВИДИ ТА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ

1. Продукція: сутність, різновиди, вимірники обсягу продукції

Готова продукція - сукупність повністю виготовлених на підприємстві виробів і продуктів, які фактично відпущені або призначені для відпуску на сторону (реалізацію). Крім виготовлення продукції, підприємство може виконувати певні роботи та надавати певні послуги. Вимірюється готова продукція в натуральних та вартісних одиницях.

2. Конкурентоспроможність продукції

Найчастіше під конкурентоспроможністю продукції мають на увазі:

- властивість (сукупність властивостей) продукції та її сервісу, яка характеризується ступенем реального або потенційного задоволення ним конкретної потреби, порівняно з аналогічними товарами, представленими на цьому ринку;

- характеристику товару, що відображає його відмінність від товару-конкурента за ступенем відповідності конкретній суспільній потребі та за витратами на її задоволення;

- спроможність товару відповідати вимогам даного ринку у період, що аналізується;

- здатність витримувати конкуренцію на ринку (наявність вагомих переваг над виробами інших товаровиробників).

Конкурентоспроможність продукції (послуги) залежить від ряду чинників, що впливають на пріоритетність вибору і визначають обсяг їх реалізації на певному ринку:

- техніко-економічних чинників, які залежать від продуктивності і інтенсивності праці, витрат виробництва, наукоємності продукції - якість, продажна ціна і витрати на експлуатацію (використання) або споживання продукції (послуги;

комерційних чинників, які визначають умови реалізації товарів на конкретному ринку - кон'юнктура ринку (гострота конкуренції, співвідношення між попитом і пропозицією даного товару, національні та регіональні особливості ринку, що впливають на формування платоспроможного попиту на дану продукцію або послугу.); сервіс, що надається (наявність ділерсько-дистреб’юторських пунктів виробника і станцій обслуговування в регіоні покупця, якість технічного обслуговування, ремонту і інших послуг, що надаються); реклама (наявність і дієвість реклами і інших засобів дії на споживача з метою формування попиту); імідж фірми (популярність торгової марки, репутація фірми, компанії, країни);

- нормативно-правових чинників, які відображають вимоги технічної, екологічної і морально-етичної безпеки використання товару на даному ринку, патентно-правові вимоги (патентна чистота і патентний захист); у разі невідповідності товару діючим нормам і вимогам стандартів і законодавства він не може бути проданий на даному ринку.

3. Виробнича програма підприємства, її складові елементи

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) - це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок.

Основою обгрунтування плану виробництва і збуту є маркетинг. Підприємства повинні виробляти те, що потрібно споживачам, служба маркетингу вивчає ринок товарів для визначення оптимального асортименту та обсягу продукції. З потенційними споживачами укладаються договори. Важливу роль відіграє реклама, системи просування товару на ринок.

Особливості формування виробничої програми в ринкових умовах:

) плани виробництва і реалізації орієнтуються на ринкові потреби споживачів, на своєчасне і якісне виконання договірних зобов”язань;

) в основі виробничої програми - договір на поставку певної продукції, постачальники, споживачі обираються підприємством самостійно, воно ж встановлює ціни та ін.;

) планування програми повинно бути гнучким, тобто у поточних планах можливі корригування показників;

) пріоритетними є натуральні показники і показники якості продукції;

)виробнича програма повинна формуватись з урахуванням можливостей підприємства, його забезпечення різними видами ресурсів та виробничими потужностями;

) плани повинні бути багатоваріантними, реалізація повинна давати високий прибуток.

Формування виробничої програми базується на таких елементах: ринковий попит, держконтракти, держзамовлення, власні потреби підприємства, портфель замовлень на продукцію інших підприємств-споживачів.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Натуральні показники - обсяг продукції в натуральних одиницях з номенклатури і асортименту. Номенклатура - перелік назв окремих видів продукції, асортимент - різновидність виробів в межах даної номенклатури.

Обсяг виробництва в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

ОВ = ОП - Зп + Зк

де ОВ - обсяг виробництва, натур.один.;

ОП - обсяг поставок, натур.один.;

Зп, Зк - запаси продукції на складах на початок і кінець планового року, натур.один.

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, валового і внутрізаводського обороту, обсяг НЗВ.

Обсяг товарної продукції (ТП) - готова продукція, послуги, ремонтні роботи, капітальний ремонт свого підприємства, напівфабрикати і запчастини на сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств свого підприємства, роботи, пов’язані з освоєнням нової техніки, тара, що не входить в гуртову (оптову) ціну виробу.

Обсяг ТП розраховується за формулою, грн.:

ТП = åNi * Ці + Р

де Nі - випуск продукції і-го виду в натур.один.;

Ц і - гуртова ціна підприємства і-го виробу, грн.;

Р - вартість робіт і послуг на сторону, грн.

Валова продукція (ВП) - вся продукція у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності, грн.:

де НЗВп, НЗВк - вартість залишків НЗВ на початок і кінець планового періоду, грн.;

Іп, Ік - вартість інструменту для власних потреб на початок і кінець планового періоду, грн.

Валовий оборот (ВО) - обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана: чи в межах підприємства, чи поза ним.

Внутрішньозаводський оборот (ВЗО) - кількість продукції, яка використовується всередині підприємства для подальшої переробки, грн.:

ВП = ВО - ВЗО

Реалізована продукція (РП) - продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на поточний рахунок або мають надійти у зазначений термін, грн.:

РП = ТП + (Гп - Гк) + (Внп - Внк)

де Гп, Гк - залишки готової нереалізованої продукції на початок і кінець планового року, грн.;

Внп, Внк - залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукції на відповідальному зберіганні у покупців на початок і кінець планового року, грн.

Обсяг реалізованої продукції з урахуванням виконання плану поставок (РПп), грн.:

РПп = РП - åNi * Ці

де åNi *Ці - вартість недопоставленої продукції, грн.

Обсяг чистої продукції підприємства (ЧП), грн.:

ЧП=ТП - (М+А)

де М - матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;

А - сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

Виробнича програма будь-якого підприємства повинна бути обгрунтована наявними виробничими ресурсами (трудовими, матеріальними), а також виробничою потужністю підприємства.

Питання для перевірки знань

1 Що таке виробнича програма підприємства.

Що є основою обгрунтування плану виробництва і збуту

На яких елементах базується формування виробничої програми?

Назвіть натуральні та вартісні показники виробничої програми.

Дайте визначення понять : асортимент, номенклатура.

ЛЕКЦІЯ 4.5 ПОНЯТТЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ, НЕОБХІДНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ

1. Суть, показники та методи оцінювання якості продукції

Якість продукції - сукупність властивостей, що зумовлюють придатність продукції задовольняти певні потреби споживачів відповідно до її призначення.

Обставини, які викликають необхідність поліпшення якості в сучасних умовах:

1)   потреби науково-технічного прогресу;

2)   зміна споживчих запитів населення;ї

3)   нестача або обмеженість природних ресурсів;

4)   підвищення значення матеріального стимулювання в ринкових умовах;

5)   розвиток зовнішньої торгівлі.

Оцінка якості передбачає визначення наступних її рівнів:

) абсолютний рівень якості - обчислюють певні показники без порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів;

) відносний рівень - абсолютні показники зіставляються з відповідними показниками аналогічних кращих зразків;

) перспективний рівень якості - відображає пріоритетні напрями розвитку науки і техніки;

) оптимальний рівень якості - мінімальна величина загальних суспільних витрат на виробництво і експлуатацію продукції.

Одиничні показники якості - характеризують окремі властивості виробу (призначення, надійність і довговічність, технологічність, ергономічні, стандартизації та уніфікації, економічні, патентно-правові).

Комплексні показники - вимірюється група властивостей виробу: продукцію поділяють на сорти, марки, класи.

Загальні показники - коефіцієнт оновлення асортименту, частка сертифікованої продукції; частка продукції на експорт; обсяг товарів, реалізованих за зниженими цінам и під час сезонного розпродажу; питома вага браку в загальному випуску.

Методи оцінки якості продукції:

) об’єктивний - вимірювальний (при оцінці якості використовують технічні засоби контролю) і реєстраційний (спостерігають і підраховують кількість предметів, випадків);

) органолептичний - аналізують сприймання органами чуття людини споживчих властивостей товару;

) розрахунковий - розраховують показники якості новостворених виробів.

2. Конкурентоспроможність продукції, чинники забезпечення та методики оцінки її рівня

Конкурентоспроможність - це характеристика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем задоволення конкретної потреби, так і за витратами на його забезпечення.

Чинники забезпечення конкурентоспроможності продукції:

) продукт - відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зручність у використанні;

) ціна - рівень ціни порівняно з іншими конкурентами, система знижок, форма оплати та можливість відстрочки у платежах тощо;

) канали збуту - характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

) реалізація - відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання систем просування товару на ринок тощо;

) рівень кадрового потенціалу та управлінських структур - кваліфікаційний рівень персоналу підприємства, ефективність використання кадрового потенціалу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності продукції передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

) аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних,технічних, економічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару - зразку для порівняння;

) обчислення одиничних показників за окремими параметрами та визначення сукупності параметрів двох товарів для порівняння;

) розрахунок групових показників на основі одиничних, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів;

) визначення інтегрального показника з усіх груп параметрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспроможності аналізованого виробу.

Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови використання і функціонального призначення, бути характерним для вибраного ринку і мати максимальну кількість переваг для покупців. Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурентоспроможності забезпечується за допомогою альтернативного методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

- якщо товар відповідає нормі;

- якщо не відповідає.

Управління конкурентоспроможністю - це встановлення оптимального співвідношення між чинниками забезпечення конкурентоспроможності (якістю, ціною, системою збуту, обслуговування).

3. Механізм управління якістю та конкурентоспроможністю продукції

Управління якістю - це дії, спрямовані на встановлення, забезпечення і підтримку необхідного рівня якості продукції в процесі її проектування, виробництва та експлуатації. Механізм управління якістю: прогнозування і планування виробництва; стимулювання виробництва продукції високої якості; контроль за виробництвом; стандартизація та сертифікація продукції.

Стандартизація включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції. Процес стандартизації регулюється сукупністю нормативно-технічної документації: міжнародні стандарти, держстандарти, галузеві стандарти, технічні умови, стандарти підприємств. Стандарт на продукцію - в ньому встановлюються показники, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

Сертифікація продукції - оцінка відповідності продукції певним вимогам та видача певного документа-сертифіката. Сертифікат - документ, що засвідчує високий рівень якості продукції та її відповідності вимогам міжнародних стандартів. В Україні існує обов’язкова та добровільна сертифікація. Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри, які видають сертифікати відповідності. Державний нагляд здійснює Держкомітет по стандартизації та сертифікації. За порушення стандартів передбачені штрафні санкції.

4. Шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції

1) виробничо-технічні - вдосконалення проектування, використання найсучасніших технологій, контроль якості сировини, матеріалів, поліпшення стандартизації;

) організаційні - вдосконалення організації виробництва і праці, підвищення кваліфікації кадрів;

) економічні - прогнозування і планування якості, встановлення прийнятних цін, стимулювання виробництва високоякісної продукції;

) соціальні - кадрова політика, створення належних умов праці і відпочинку, мотивація праці.

економіка персонал мотивация виробничий

Контрольні питання

1 Чи є тотожними поняття якість продукції та споживна вартість товару?

Якими обставинами в сучасних умовах диктується необхідність поліпшення якості продукції?

Методи оцінки якості продукції.

За якими ознаками конкурентоспроможність продукції відображає її відмінність від товару-конкурента?

МОДУЛЬ 5. ВИТРАТИ ПІДПРИЄМСТВА І РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

ЛЕКЦІЯ 5.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРАТ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Поняття і характеристика витрат на виробництво

У процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати, які поділяють на три групи:

) витрати, пов’язані з основною діяльністю підприємства - витрати на виробництво або реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації;

) витрати, пов’язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення виробництва, джерела фінансування - амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо;

) витрати на соціальний розвиток колективу - соціально-культурні, житлові потреби, фінансування за рахунок прибутку.

Найбільшу питому вагу мають витрати на виробництво.

Собівартість продукції - це грошова форма витрат пов'язаних з використанням у процесі виробництва природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів та інших витрат на її виробництво і реалізацію.

Зокрема:

витрати на підготовку й освоєння виробництва;

витрати, безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції, обумовлені технологією й організацією виробництва, включаючи витрати з контролю виробничих процесів і якості продукції, що випускається;

витрати, зв'язані з винахідництвом і раціоналізацією, виготовленням і випробовуванням моделей і зразків, організацією виставок, конкурсів, виплатою авторських винагород та ін.;

витрати, позв'язані з обслуговуванням виробничого процесу;

витрати на забезпечення нормальних умов праці і техніки безпеки;

витрати, пов'язані з управлінням виробництвом;

виплати, передбачені законодавством про працю, за відпрацьований час та чергових і додаткових відпусток, оплата робочого часу за виконання державних обов'язків і ін.;

відрахування на державне соціальне страхування й у пенсійний фонд від витрат на оплату праці, що включаються у собівартість продукції;

платежі по обов'язковому страхуванню майна підприємства, що враховується у складі основних засобів;

витрати на відтворення основних засобів, що включаються в собівартість продукції у формі амортизаційних відрахувань на повне відновлення від вартості основних фондів;

амортизація нематеріальних активів.

Крім того, у собівартість продукції включаються: втрати від браку, втрати від простоїв з внутрішньовиробничих причин, нестачі матеріальних цінностей у виробництві і на складах у межах норм природного збитку і понад норми, якщо винуватець не встановлений.

У собівартість продукції не включаються витрати і втрати, які відносяться за рахунок прибутків і збитків (відносяться до інших операційних витрат): витрати по анульованих виробничих замовленнях, судові витрати й арбітражні збори, штрафи, пені, неустойки та інші види санкцій за порушення умов господарських договорів, збитки від списання безнадійних боргів та ін.

2. Класифікація витрат

По-перше, розрізняють витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Витрати на одиницю в масовому або серійному виробництві обчислюють як середні за певний період, а в одиничному виробництві - як індивідуальні.

Для планування, обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками:

) за ступенем однорідності витрати поділяються на елементні та комплексні. Елементні витрати однорідні за складом і є первинними: матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів: витрати на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі, адміністративні витрати та ін.;

) за способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі безпосередньо пов’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на одиницю продукції. Непрямі пов’язані з виготовленням не конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, експлуатація будівель, споруд.

) на підставі зв’язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їхня кількість не залежить від обсягу продукції ( у певних межах): витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. Змінні витрати - витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції.

) залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними (здійснюються щоденно в даному періоді), одноразовими (не частіше як один раз на місяць) , майбутніми (оплата відпусток, сезонні витрати).

3. Управління витратами на підприємстві, визначення критичного обсягу виробництва

Управління витратами - це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв для постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження.

Система управління витратами включає організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат; облік та аналіз витрат; стимулювання економії і зниження витрат.

Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов’язком кожного працівника, передусім спеціалістів і керівників.

Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з використання ресурсів, з’ясовувати причини відхилень і відповідно стимулювати працівників підприємства до їхнього зниження.

Управління витратами передбачає їх розподіл за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат - це місце їхнього формування (робоче місце, дільниця, цех), центр відповідальності - поєднання місця витрат з центром, відповідальним за їхній рівень( відділ реклами, відділ постачання). За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг).

Критичний обсяг виробництва (точка беззбитковості) - це такий обсяг виробництва, при якому доходи дорівнюють витратам, а прибуток відповідно дорівнює нулю. При збільшенні обсягу виробництва понад критичний, підприємство починає отримувати прибуток. Точка беззбитковості може розраховуватися в натуральних та вартісних показниках, а також у відсотках від запланованого обсягу.

Точка беззбитковості в натуральних одиницях:

 ,

де Ц - ціна за один виріб, грн./од.;

ПВ - постійні витрати на весь обсяг виробництва, грн.;

 - змінні витрати на одиницю, грн./од.

Точка беззбитковості в грошових одиницях:

 ,

де  - коефіцієнт маржинального доходу.

 ,

де  - маржинальний дохід на один виріб (питомий), грн./шт.

На практиці менеджера більш цікавить обсяг та ціна реалізації, які забезпечать отримання бажаного прибутку.

Для цього використовуємо рівняння:

де - бажаний прибуток, грн.

Змінимо це рівняння наступним чином:

Звідси обсяг реалізації в натуральних одиницях, який забезпечить

отримання бажаного прибутку:

Бажаний прибуток - це прибуток до оподаткування, але менеджера може цікавити прибуток, який залишається після сплати податку на прибуток.

Чистий прибуток, що залишається у підприємства після сплати податку

на прибуток розраховується за формулою:

де t - коефіцієнт податку на прибуток, ставка у відсотках встановлюється Податковим кодексом України.

Виходячи з цього:

Контрольні питання

1 Що таке витрати?

На які групи поділяються витрати.

Які витрати включаються до собівартості продукції?

За якими ознаками класифікуються витрати?

Як змінюються постійні та змінні витрати при зміні обсягів виробництва?

Що включає в себе система управління витратами?

Що відображає критичний обсяг виробництва?

ЛЕКЦІЯ 5.2 СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

1. Класифікація витрат за економічними елементами, кошторис виробництва

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками : кошторис виробництва; собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Кошторис виробництва - це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис та собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)   матеріальні витрати - вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва): сировина, матеріали, покупні напівфабрикати та комплектуючі, паливо та енергія, будівельні матеріали, запчастини, допоміжні матеріали. Із витрат на матеріальні ресурси вираховують вартість зворотних відходів, тобто залишки сировини, матеріалів;

2)   витрати на оплату праці - виплата зарплати за окладами і тарифами, премії і заохочення, компенсаційні виплати, оплата відпусток, оплата іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці;

3)   відрахування на соціальні заходи - відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, страхові внески на випадок безробіття, відрахування на індивідуальне страхування персоналу,відрахування до фонду страхування від нещасних випадків на виробництві;

4)   амортизація основних фондів і нематеріальних активів - сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних матеріальних активів ( спеціальні інструменти та пристосування, тимчасові споруди, інвентарна тара);

5)   інші витрати, пов’язані з основною діяльністю - витрати на відрядження, на послуги зв’язку, виплати матеріальної допомоги, плата за професійні послуги ( банківські, аудиторські, нотаріальні та ін.).

Складається кошторис за такою схемою:

) виробнича собівартість валового випуску продукції розраховується так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збільшенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, при зменшенні - додається;

) виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільшена) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків незавершеного виробництва;

) собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збільшення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.

2.  Собівартість продукції. Види собівартості

Собівартість продукції як грошовий вираз витрат на виробництво і реалізацію продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки у ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів підприємства, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.

Види собівартості в залежності від часу розрахунку:

) планова - визначається перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану;

) фактична собівартість - фактичні витрати на виробництво за даними бухгалтерського обліку;

3)нормативна собівартість - витрати на виробництво та реалізацію, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів;

4) кошторисна собівартість - витрати на окремий виріб або замовлення, що виконуються в разовому порядку.

Види собівартості в залежності від витрат, що входять до неї:

) технологічна - витрати, пов’язані з технологічним процесом виготовлення продукції;

) цехова - витрати цехів на виготовлення продукції;

)виробнича - витрати підприємства, пов’язані з процесом виробництва, фактично виробнича собівартість збігається з цеховою.

Види собівартості за тривалістю розрахункового періоду - місячна, квартальна, річна.

Також розрізняють собівартості: індивідуальна (витрати на виготовлення продукції в умовах конкретного підприємства) та середньогалузева (витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі).

3. Поняття: калькуляція, калькуляційна одиниця, об’єкт калькулювання

Калькулювання - обчислення собівартості окремих виробів. Воно потрібне для обгрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах. Як правило, складають планові та фактичні калькуляції.

Об’єкт калькулювання - це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється: основна та допоміжна продукція (інструмент, енергія); послуги та роботи (ремонт, транспортування). Головний об’єкт калькулювання - готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок).

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця - одиниця його кількісного виміру ( наприклад, 1 трактор, для вугілля - одна тонна, електроенергія - одна кіловат-година, 100 пар взуття і т.д.)

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється підприємством самостійно.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей:

) сировина та матеріали;

) покупні напівфабрикати, комплектуючі, роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

) енергія технологічна;

) зворотні відходи (вираховуються);

) основна зарплата виробників;

) додаткова зарплата виробників;

) відрахування на соціальні заходи по зарплаті виробників;

) підготовка та освоєння виробництва;

) відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати;

) утримання та експлуатація машин і устаткування;

) загальновиробничі витрати;

) адміністративні витрати;

) витрати на збут.

Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 - цехову (виробничу) і всіх статей - повну собівартість. В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної.

4. Методика обчислення основних статей калькуляції. Методи калькулювання

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами.

Стаття «Сировина і матеріали» - витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, покупні напівфабрикати, для їх обчислення треба знати норми витрат та ціни. Крім ціни враховуються транспортно-заготівельні витрати ( плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи).

Стаття «Покупні напівфабрикати» - вартість покупних виробів, що потребують монтажу або додаткового оброблення; роботи і послуги виробничого характеру, які виконуються сторонніми підприємствами. Крім ціни слід також враховувати транспортно-заготівельні витрати.

Стаття «Енергія технологічна» - витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі, обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Зворотні відходи» - вартість повернутих відходів, вираховується із загальної суми витрат на матеріали.

Стаття «Основна зарплата виробників» - витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Стаття «Додаткова зарплата» - оплата відпусток, часу виконання держобов’язків, доплати за виконання додаткових функцій, обчислюється у відсотках від основної.

Стаття «Відрахування на соціальні потреби» - у відсотках від суми основної та додаткової зарплати ( на пенсійне страхування, соціальне страхування по непрацездатності, на випадок безробіття та страхування від нещасних випадків на виробництві) у вигляді єдиного соціального внеску, ставка якого встановлюється діючим законодавством в залежності від класу професійного ризики певного виробництва.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових виробництв, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їх відшкодування. Такі ж витрати в серійному та масовому виробництві фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Відшкодування зносу спецінструментів» - відшкодування вартості спецінструментів, проектування та виготовлення, ремонт спецінструменту, утримання служб підприємства, що обслуговують виробництво спецінструменту.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» - є комплексною і охоплює такі витрати: амортизація основних виробничих фондів, витрати на електроенергію, пальне для приведення їх в дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (електрики, слюсарі). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції ці витрати обчислюється методом розподілу (найбільш поширений метод розподілу пропорційно основній зарплаті виробників).

Більш обгрунтованим є метод обчислення витрат на утримання та експлуатацію на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу.

Стаття «Загальновиробничі витрати» - витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва): зарплата з відрахуваннями працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, охорону праці.

Стаття «Адміністративні витрати» - ці витрати є такими, як і загальновиробничі, але на рівні підприємства, додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля та ін.), виплату відсотків за кредит. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою загальновиробничі та адміністративні витрати об’єднують в одну статтю. Розподіляються ці витрати пропорційно основній зарплаті виробників, більш точний метод - пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування.

Стаття «Витрати на збут» - витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції.

Методика розрахунку собівартості:

Вартість сировини і матеріалів, Вмат, грн.

Вмат = m * Ц * (1 + Ктр)

де m - норма витрат матеріалу на один виріб, натур. один.;

Ц - ціна одиниці матеріалу, грн.;

Ктр - коефіцієнт транспортних витрат.

Вартість покупних комплектуючих та напівфабрикатів, Впок , грн.

Впок = n * Цпок * ( 1 + Ктр)

де n - кількість покупних на один виріб, натур. один.;

Цпок - вартість одного покупного, грн.

Стаття «Послуги виробничі зі сторони» містить в собі витрати на роботи і послуги виробничого характеру (Пвир.) сторонніх підприємств та організацій, витрати на випробування якості сировини, перевіз вантажів по території підприємства. Розраховується відповідно з нормами витрат на один виріб, якщо такі витрати є.

Витрати на електроенергію, яка використовується безпосередньо у виробництві, Вел. , грн.

деåРн.обл. - сумарна потужність верстатів, устаткування, КВт;

Fеф.обл. - ефективний фонд часу роботи обладнання за рік, год.;

Ко - коефіцієнт одночасності роботи двигунів(0,8);

Кз - коефіцієнт завантаження обладнання (0,9);

Квтр - коефіцієнт втрат у електромережі (0,7);

Кк.д. - коефіцієнт корисної дії електродвигуна (0,95);

Цел.ен. - ціна однієї КВт-години електроенергії , грн.);

Рн.світ. - номінальна потужність одного світильника, кВт.

Вартість відходів, Ввідх, грн.

Ввіхд = Вмат * Квідх

де Квідх - коефіцієнт відходів,приймається за даними підприємства.

Всього матеріальні витрати прямі, åВм , грн.

åВм = Вмат + Впок. + Пвир. - Ввідх.

Визначення основної заробітної плати виробничих робітників, Зосн., грн.

Зосн. = Сг.сер. * tшт

де Сг.сер. - середня годинна тарифна ставка одного виробничого робітника, грн.;

tшт - сума норм часу на виготовлення одного виробу, год.

Сг.сер.=

де Сг.1.2,…m - годинна тарифна ставка робітника першого , другого, m-го розряду;

n1, n2,….nm - кількість робітників 1-го, 2-го, m-го розряду.

Додаткова зарплата виробничих робітників включає доплати за особливі умови праці, оплату невідпрацьованого часу (відпустка, виконання держобов’язків), доплати за бригадирство, премії за виконання виробничих показників тощо, Здод., грн.

Здод. = Зосн. * Кдод.з.

де Кдод.з. - коефіцієнт додаткової зарплати, приймається за даними підприємства .

Прямі витрати на оплату праці, Впр., грн.

Впр.=Зосн. + Здод

Відрахування на соціальні заходи - єдиний соціальний внесок (включає в себе відрахування до пенсійного фонду, фонду страхування по тимчасовій непрацездатності, до фонду страхування на випадок безробіття (фонд зайнятості), до фонду страхування від нещасних випадків на виробництві), розраховуються за формулою, Вс.з., грн.:

Вс.з. = Впр. * Кв.с.з.

де Кв.с.з. - коефіцієнт відрахувань на соціальні заходи (єдиний соціальний внесок).

Витрати на утримання та експлуатацію обладнання (ВУЕО) розраховуються за формулою, Ву.е.о., грн.

Ву.е.о.= Зосн. * Кв.у.е.о

де Кв.у.е.о. - коефіцієнт витрат на утримання та експлуатацію обладнання (розраховується за даними підприємства як відношення річної суми витрат на утримання та експлуатації обладнання до річної суми основної заробітної плати виробничих робітників).

Витрати на підготовку та освоєння виробництва розраховуються відповідно з нормами витрат на один виріб, якщо такі витрати є.

Всього інші прямі витрати складають, Він.пр., грн.:

Він.пр.= Вс.з. + Ву.е.о

Загальновиробничі витрати на один виріб розраховуються за формулою, Вз.в., грн.:

Вз.в. = Зосн. * К з.в.в.

де Кз.в.в. - коефіцієнт загальновиробничих витрат (розраховується за даними підприємства як відношення річної суми загальновиробничих витрат до річної суми основної заробітної плати виробничих робітників).

Виробнича собівартість розраховується за формулою, Свир., грн.:

Свир.= åВм + Впр. + Він.пр. + Вз.в.

Визначаються адміністративні витрати за формулою, Вадм., грн.:

Вадм. = Зосн. * Кадм

де Кадм. - коефіцієнт адміністративних витрат (розраховується за даними підприємства як відношення річної суми адміністративних витрат до річної суми основної заробітної плати виробничих робітників).

Витрати на збут розраховуються за формулою, Взб., грн.

Взб. = Свир. * Кзб.

де Кзб. - коефіцієнт витрат на збут (розраховується як відношення річної суми витрат на збут до річної суми витрат, що включаються до виробничої собівартості).

Розраховуються інші операційні витрати за формулою, Він.опер., грн.:

Він.опер.= Свир. * Кін.

де Кін.опер.- коефіцієнт інших операційних витрат (розраховується як відношення річної суми інших операційних витрат до річної суми витрат, що включаються до виробничої собівартості).

Загальні витрати (повна або загальна собівартість), Сзаг., розраховуються за формулою, грн.:

Сзаг. = Свир. + Вадм. + Взб. + Він.опер.

Найпоширенішими методами обліку витрат на виробництво та калькулювання собівартості продукції є позамовний, попередільний та нормативний.

При позамовному методі об’єктом калькулювання є окреме замовлення (контракт), за яким визначаються прямі витрати, а непрямі витрати щомісяця розподіляються між замовленнями. Цей метод може використовуватися для визначення собівартості допоміжних та обслуговуючих виробництв. При попередільному методі об’єктом обліку є собівартість напівфабрикатів за окремими виробами в межах переділу (фази технологічного процесу). При нормативному методі складається нормативна калькуляція виходячи з нормативів витрат, а після закінчення виробничого процесу визначають фактичну собівартість як суму витрат в межах норм плюс сума відхилень від норм.

Загальновиробничі витрати змінні розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, зарплати), а постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт обліку з використанням бази розподілу при нормальній потужності, яка визначається підприємством самостійно. Нормальна потужність - очікуваний середній обсяг діяльності підприємства. Нерозподілені витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції у період їх виникнення.

5. Основні фактори зниження собівартості

Фактори зниження собівартості:

1) підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технологій; краще використання сировини та матеріалів;

) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат;

) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

) зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

Контрольні питання

1 Назвіть елементи витрат на виробництво

Які витрати включаються до елемента «Інші операційні витрати»?

Який документ складається за економічними елементами? Його значення.

За якими ознаками класифікуються види собівартості.

Значення показника «собівартість продукції».

Поняття : об’єкт калькулювання, одиниця калькулювання

Які статті витрат входять до виробничої собівартості

Які витрати не входять до виробничої собівартості?

Методи калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг).

Запропонуйте шляхи зниження собівартості на прикладі конкретного підприємства.

ЛЕКЦІЯ 5.3 ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ (РОБОТИ, ПОСЛУГИ)

1. Поняття ціни продукції (послуги), функції цін

Ціна - це грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги. Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисність) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності товару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ринкових суб’єктів. Ціна складається з окремих елементів. Основними з них є собівартість і прибуток. Крім того, до складу ціни можуть входити: акцизний збір, ПДВ, націнки постачальницько-збутових організацій, торгівельні надбавки або знижки.

Функції цін:

) обліково-аналітична забезпечує облік результатів господарювання та їх прогнозування;

) розподільча - впливає на розподіл ресурсів, доходів та фінансів в суспільстві;

) стимулююча - сприяє раціональному використанню обмежених ресурсів, науково-технічному прогресу, оновленню асортименту;

) регулююча - здійснюється збалансування між окремими виробництвами, попитом і пропозицією).

2. Види цін на продукцію (послуги)

Класифікація цін:

) За ознакою рівня встановлення та регулювання:

централізовано-фіксовані - встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також для підприємств-монополістів;

договірні ціни - формуються на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосуються конкретної партії товарів;

вільні ціни - це ціни, що їх визначає підприємство самостійно.

) Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують:

світові ціни - це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що продаються на світовому ринку;

оптові (відпускні) - встановлюються виходячи з витрат на виробництво (собівартості), прибутку підприємств, величини ПДВ, суми акцизів для підакцизних товарів;

закупівельні ціни - застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, посередницькими фірмами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту;

роздрібні ціни - визначаються торгівельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими особами, які здіснюють продаж товарів (послуг) населенню;

тарифи - вантажного та пасажирського транспорту, тарифи на платні послуги.

3. Методи ціноутворення на продукцію (послуги)

За ринкових умов господарювання можуть використовуватися різноманітні методи ціноутворення:

)        Розрахунок ціни за методом «витрати плюс прибуток»

Прибуток розраховується за формулою, П , грн.:

де Сзаг - загальна (повна)собівартість, грн.;

Р - рентабельність (норма прибутку у відсотках).

Ціна виробу (ціна виробника) розраховується за формулою, Цвир., грн.:

Цвир = Сзаг + П

Податок на додану вартість визначається, ПДВ, грн.:

ПДВ =

де Нпдв - норматив (ставка) податку на додану вартість у відсотках, встановлюється Податковим кодексом України.

Ціна реалізації розраховується за формулою, Цреал, грн.

Цреал = Цвир + ПДВ

Визначення розміру податку на прибуток, Подприб, грн.:

де Нпод.приб. - норматив (ставка) податку на прибуток у відсотках, встановлюється Податковим кодексом України.

Дохід(виручка) від реалізації продукції розраховується за формулою, Вреал, грн.:

Вреал = Цреал * N

де N - запланований обсяг реалізації, натур. одиниць.

Прибуток на весь обсяг виробництва та реалізації, Пбаланс.річн., грн., розраховується за формулою:

Пбаланс.річн. = П * N

Податок на прибуток на весь обсяг виробництва та реалізації, Подприб.річн., грн., розраховується за формулою:

Подприб.річн. = Подприб * N

) метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») - ціни встановлюють як у конкурентів або трохи нижче за них;

) метод ціноутворення «за рівнем попиту» - встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку враховуючи умови продажу, кон’юктуру ринку, супутні послуги;

) застосування методу встановлення зональних цін - фірма відокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат та ін.

Вибір методу ціноутворення і відповідного рівня ціни є початком розробки цінової стратегії і тактики підприємства. Надалі ціни постійно коригуються та уточнюються.

Контрольні питання

1 Поняття ціна продукції (робіт, послуг).

Функції цін.

Класифікація цін.

Методика розрахунку ціни за методом «витрати плюс прибуток».

ЛЕКЦІЯ 5.4 ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ПРИБУТКУ

1. Дохід підприємства, загальна схема формування фінансових результатів

Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначається як загальний дохід (виручка) від реалізації, тобто без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків з продажу ( ПДВ, акцизного збору тощо). На величину виручки впливають обсяг виробництва, асортимент, якість, ритмічність роботи підприємства. Але загальний дохід ще не характеризує ефективність діяльності.

Загальна схема формування фінансових результатів підприємства:

Чистий дохід від реалізації = Дохід (виручка) від реалізації мінус ПДВ, акцизний збір, інші вирахування з доходу

Валовий (балансовий) прибуток = Чистий дохід від реалізації мінус собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг)

Операційний прибуток = Валовий (балансовий) прибуток + інші операційні доходи - операційні витрати

Інші операційні доходи - від оренди майна, від курсових різниць, від реалізації оборотних активів, відшкодування раніше списаних активів.

Операційні витрати - адміністративні, витрати на збут та інші операційні витрати (собівартість реалізованих виробничих запасів, сумнівні (безнадійні) борги, втрати від курсових різниць, економічні санкції та інші витрати , що виникають у процесі операційної діяльності (крім тих, що входять до собівартості).

Прибуток від звичайної діяльності = Операційний прибуток + фінансові доходи + інші доходи (від інвестиційної діяльності) - фінансові витрати - витрати іншої (інвестиційної діяльності)

Фінансові та інші доходи - від інвестицій в інші підприємства, дивіденди, відсотки, реалізація необоротних активів.

Фінансові та інші витрати - сплата відсотків, втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів залишкова вартість реалізованих необоротних активів.

Чистий прибуток = Прибуток від звичайної діяльності - податок на прибуток

2. Поняття і види прибутку

Прибуток - це частина чистого доходу, що залишається підприємству після відшкодування всіх витрат, пов’язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності. Він є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства.

Розрізняють такі види прибутку - валовий (балансовий), операційний, прибуток від звичайної діяльності, чистий прибуток.

В особливих випадках прибуток від звичайної діяльності після оподаткування коригується на суму оподаткованого надзвичайного прибутку, який може мати місце внаслідок надзвичайних подій (стихійні лиха, пожежі, техногенні аварії тощо або такі події, які не повторюватимуться періодично або в кожному наступному періоді).

3. Розподіл прибутку

Чистий прибуток використовується на:

1)   фонд нагромадження (реінвестований прибуток) - створення резервного фонду, фонду розвитку виробництва, інвестиційної потреби;

2)   фонд споживання - виплати власникам, акціонерам, матеріальні заохочення персоналу за результатами роботи, вирішення соціальних потреб.

Отже, прибуток будь-якого підприємства формується за рахунок таких джерел:

·   прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг)

·   прибуток від продажу майна

·   прибуток від позареалізаційних операцій - проценти, дивіденди, штрафи, що сплачуються іншими підприємствами за порушення договірних зобов’язань.

Основні функції прибутку:

1)   прибуток як основа інноваційних рішень;

2)   мірило успіху діяльності підприємства;

3)   джерело самофінансування і розвитку;

4)   винагороди власникам підприємства.

Питання для перевірки знань

1 Як розраховується чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)

Що таке прибуток?

Методика визначення валового прибутку, прибутку від операційної та звичайної діяльності.

Як розраховується чистий прибуток?

Напрямки використання на підприємстві чистого прибутку.

Функції прибутку

ЛЕКЦІЯ 5.5 ЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКІВ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ В УМОВАХ САМОФІНАНСУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

1. Рентабельність, сутність її показників

Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти зі здійсненими витратами.

Рентабельність безпосередньо пов’язана з отриманням прибутку. Однак її не можна ототожнювати з абсолютною сумою отриманого прибутку. Рентабельність - це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Різні варіанти рішень, що приймаються при визначенні прибутку, поточних витрат, авансованої вартості, для розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності. На рисунку 5.1 наведено класифікацію показників рентабельності.

Рисунок 5.1 - Класифікація показників рентабельності

До показників рентабельності продукції відносять:

1. Рентабельність окремих виробів - розраховується як відношення прибутку від виробу до собівартості самого виробу.

. Рентабельність реалізованої продукції - розраховується як відношення прибутку від реалізації продукції (або чистого прибутку) до виручки від реалізації продукції.

. Рентабельність виробництва - розраховується як відношення прибутку від реалізації до вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів.

Показники рентабельності показують частку прибутку в кожній грошовій одиниці витрат, або частку товарної продукції в собівартості продукції.

Показники рентабельності можна розраховувати і за окремими структурними підрозділами, і за видами діяльності.

Джерелами інформації для проведення аналізу рентабельності є:

) Форма №1 “Баланс підприємства”;

) Форма №2 “Звіт про фінансові результати”;

) Форма №5 “Звіт про затрати на виробництво”;

) Інформація про ціни та ін.

Завданнями аналізу рентабельності підприємства є:

1) оцінка виконання визначених параметрів (плану, прогнозу тощо);

2) вивчення динаміки показників;

3) визначення факторів зміни їх рівня;

4) пошук резервів зростання рентабельності;

5) розробка заходів для використання виявлених резервів.

Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої (операційної), інвестиційної та фінансової діяльності підприємства і відповідає інтересам учасників економічного процесу.

На рівень показників рентабельності, які, по суті, є узагальнюючими, впливає багато чинників, що відбивають різні аспекти діяльності підприємства. Звичайно, позитивні чинники сприяють підвищенню рентабельності. Завдання фінансового аналітика - кількісно оцінити вплив кожного чинника на рентабельність, тобто оцінити саме його внесок. Регулюючи розмір чинників з урахуванням їх взаємозв’язку можна досягти бажаного рівня рентабельності.

Фактори, під впливом яких відбувається зміна рентабельності окремих видів продукції, показано на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Фактори, які впливають на рентабельність виробу

На даному рисунку фактори зміни ціни реалізації і собівартості виробу вважаються факторами першого, а всі інші - факторами другого порядку. Визначення впливу факторів першого порядку проводиться методом ланцюгових підстановок або методом абсолютних різниць.

Рентабельність реалізованої продукції доцільно аналізувати, враховуючи вплив таких факторів:

) зміна структури та асортименту продукції;

) зміна собівартості продукції;

) зміна відпускних цін на продукцію.

На рівень рентабельності виробництва впливають такі фактори:

) зміна частки прибутку на 1грн. реалізованої продукції;

) зміна фондомісткості продукції;

) зміна оборотності оборотних коштів.

При визначенні рентабельності підприємства важливе значення має врахування темпів інфляції, відповідно до яких потрібно скоригувати бухгалтерську звітність.

2. Резерви підвищення рентабельності виробництва

Межі рентабельності не встановлюються, а основними чинниками підвищення рентабельності можуть бути:

а) при оцінці рентабельності виробництва - ріст прибутку, зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів;

б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції - зниження собівартості виробів.

ЛЕКЦІЯ 5.6 АНТИКРИЗОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

1. Змістовно-типологічна характеристика економічної безпеки підприємства

За ринкових умов господарювання дуже важливого значення (якщо не вирішального) набуває економічна безпека всіх суб’єктів підприємницької та інших видів діяльності.

Економічна безпека фірми - це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Джерела негативних впливів на економічну безпеку підприємства:

) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб’єктів господарювання (органів державної влади, підприємств-конкурентів);

) збіг об’єктивних обставин (стан фінансової кон’юктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо).

Негативні впливи можуть мати об’єктивний та суб’єктивний характер.

Головна мета економічної безпеки підприємства - гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому.

Основні функціональні цілі економічної безпеки підприємства:

) забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства;

) забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу;

) досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством;

) досягнення високого рівня кваліфікації персоналу;

) мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища;

) якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства;

) забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці;

) ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.

Загальна схема процесу організації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно або одночасно:

) формування необхідних корпоративних ресурсів;

)загально стратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими;

)стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства;

)загально тактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими;

) тактичне планування діяльності;

) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю;

) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки;

) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки.

2. Основні напрями організації економічної безпеки за окремими функціональними складовими

1. Фінансова складова - вважається провідною й вирішальною. Спочатку оцінюються загрози економічній безпеці, що мають політико-правовий характер (внутрішні та зовнішні негативні дії, форс-мажорні обставини). У процесі оцінки поточного рівня забезпечення фінансової складової економічної безпеки підлягають аналізу:

фінансова звітність і результати роботи підприємства;

конкурентний стан підприємства на ринку;

ринок цінних паперів підприємства.

. Інтелектуальна й кадрова складова :

робота з персоналом фірми, підвищення ефективності діяльності всіх категорій персоналу;

збереження й розвиток інтелектуального потенціалу, тобто сукупності прав на інтелектуальну власність або на її використання (у тім числі патентів і ліцензій), та на поповнення знань і професійного досвіду працівників.

. Техніко-технологічна складова передбачає здійснення кількох послідовних етапів:

) аналіз ринку технологій стосовно виробництва продукції, аналогічної профілю даного підприємства;

) аналіз конкретних технологічних процесів і пошук внутрішніх резервів поліпшення використовуваних технологій;

) аналіз товарних ринків, оцінка перспектив розвитку ринків продукції, прогнозування можливої специфіки необхідних технологічних процесів для випуску конкурентоспроможних товарів;

) розробка технологічної стратегії розвитку підприємства.

. Політико-правова складова охоплює такі елементи (дії):

) аналіз загроз негативних впливів;

) оцінка поточного рівня забезпечення;

) планування комплексу заходів, спрямованих на підвищення цього рівня;

) здійснення ресурсного планування;

) планування роботи підрозділів;

) оперативна реалізація комплексу запропонованих заходів.

Причини виникнення зовнішніх негативних впливів здебільшого мають подвійний характер:політичний і законодавчо-правовий.

. Інформаційна складова:

) збирання всіх видів інформації, що має відношення до діяльності підприємства;

) аналіз одержуваної інформації;

) прогнозування тенденцій розвитку науково-технологічних, економічних і політичних процесів на підприємстві;

) розробка рекомендацій для підвищення рівня економічної безпеки.

Розрізняють такі види інформації:

відкриту офіційну;

вірогідну нетаємну;

конфіденційну.

. Екологічна складова - єдиним чинником, що спонукає підприємства до належної екологізації виробництва, є застосування відчутних штрафів за порушення національного екологічного законодавства. На підприємстві планується комплекс заходів для розробки екологічної складової економічної безпеки в майбутньому.

. Силова складова:

) фізичні та моральні впливи особистого спрямування (проти конкретної особистості);

) негативні дії, спрямовані на завдання шкоди майну, включаючи загрози зменшення активів підприємства і втрати ним фінансової незалежності;

) негативний вплив на інформаційне середовище суб’єкта господарювання (промисловий шпіонаж).

3. Загальна характеристика процесу реструктуризації та санації підприємств

Кризові явища в економіці обумовлюють необхідність перебудови існуючої системи виробництва шляхом реструктуризації і санації підприємств, які є потенційно конкурентоспроможними, або ж ліквідація збиткових підприємств.

Реструктуризація - здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових і технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, що сприятиме його фінансовому оздоровленню, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності та задоволення вимог кредиторів.

Мета проведення - створення таких суб’єктів господарювання, які здатні виготовляти конкурентоспроможну продукцію, бути технічно забезпеченими і фінансово-дієздатними.

Зовнішні причини реструктуризації:

1)   технологічний процес (новітні технології, передові методи комунікації та інформаційного зв’язку);

2)   міжнародна економічна інтеграція;

3)   докорінні зміни на ринках розвинутих країн;

4)   зміни соціально-економічних систем;

5)   політика уряду (податкова, кредитна, митна, соціальна, інформаційна).

Внутрішні причини:

) незадовільний рівень загального менеджменту;

) слабкий фінансовий менеджмент з питань: управління грошовими потоками, прийняття інвестиційних рішень, управління затратами;

1)   неконкурентоспроможність продукції;

2)   слабка робота служби маркетингу;

3)   конфлікт інтересів (власників, робітників, клієнтів, партнерів).

Реструктуризація передбачає зміни майна (правового статусу), організаційної та виробничої структури, залученого капіталу, активів, доходів і витрат, персоналу, інших структур.

Види:

)за повнотою вирішуваних проблем

·   часткова - для відновлення технічної дієздатності шляхом додаткової емісії цінних паперів, переоцінка активів;

·   комплексна - розробка нової організаційної структури, технічної політики, зміни у менеджменті;

2) за метою змін

·   санаційна - застосовується коли підприємство перебуває у передкризовому або кризовому стані і має мету вийти з нього;

·   адаптаційна - кризи нема, але з’являються негативні тенденції і треба адаптувати підприємство до нових ринкових умов;

·   випереджуюча - має місце в успішних компаніях, які прагнуть підсилити конкурентні переваги.

3) за об’єктом змін

·   управлінська - зміна організаційної структури, менеджменту, маркетингової політики;

·   технічна - підвищення виробничого потенціалу, покращення системи постачання;

·   економічна - для забезпечення відповідного рівня рентабельності;

·   фінансова - стосується управління пасивами, передбачає зміну структури пасивів шляхом відстрочки погашення заборгованості, зниження відсоткової ставки по заборгованостям, заміни частки заборгованості на акції, аннулювання заборгованості, отримання від кредиторів нових позик або гарантій;

·   реструктуризація власності - зміна власника державних підприємств за зміни власності через зміну участі в капіталі;

4)за тривалістю періоду

·   оперативна - розрахована на декілька місяців, використовуються внутрішні ресурси;

·   стратегічна - довгострокова, передбачає залучення як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування.

Етапи процесу реструктуризації:

) усвідомлення необхідності змін;

) формування команди;

) діагностика стану підприємства, виявлення існуючих проблем;

) визначення цілей;

) розробка бізнес-плану реструктуризації;

) реалізація бізнес-плану;

) коригуючи дії.

Програма реструктуризації - перелік заходів, що дозволяють досягти поставленої мети - підвищення прибутковості діяльності підприємства.

Санація (фінансове оздоровлення) - комплекс заходів, спрямованих на виведення підприємства із кризи, відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.

Санація може проводитися у трьох випадках:

1)   до моменту порушення кредиторами питання про банкрутство, якщо підприємство звертається за зовнішньою допомогою;

2)   якщо підприємство, звернувшись до господарського суду щодо порушення справи про банкрутство, одночасно пропонує умови своєї санації;

3)   якщо рішення про санацію виносить господарський суд на підставі одержаних пропозицій щодо задоволення вимог кредиторів до боржника.

Етапи класичної моделі санації:

) причинно-наслідковий аналіз кризової ситуації

) рішення щодо ліквідації або санації;

) визначення цілей санації;

) програма санації;

) проект санації;

) бізнес-план санації;

) реалізація санаційних заходів та вихід з кризи.

4. Банкрутство підприємств як економічне явище. Ліквідація збанкрутілих підприємств

Банкрутство - це визнана арбітражним (тепер - господарським) судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Боржником є суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Причинами банкрутства можуть бути зовнішні і внутрішні чинники.

Симптоми банкрутства:

) спад попиту на продукцію і зменшення обсягів виробництва;

1)   втрата клієнтів і покупців;

2)   зниження прибутковості виробництва;

3)   збільшення величини неліквідних оборотних коштів;

4)   неритмічність виробництва;

5)   низький рівень використання виробничого потенціалу і зниження рівня продуктивності праці;

6)   скорочення робочих місць;

7)   збільшення витрат на виробництво і реалізацію продукції;

8)   припинення поточних платежів і систематичне порушення термінів погашення зобов’язань;

9)   зменшення потоку грошових коштів від здійснення операцій;

10)падіння ринкової ціни цінних паперів і скорочення виплачуваних дивідендів.

Етапи порушення справи про банкрутство:

1)   встановлення факту неплатоспроможності боржника;

2)   документальне підтвердження вимог кредитора, який ініціює порушення справи про банкрутство;

3)   оцінка майна боржника;

4)   виявлення всіх можливих кредиторів;

5)   обгрунтування можливості реструктуризації або санації;

6)   реструктуризація або санація (якщо можливі);

7)   визнання боржника банкрутом.

Припинення діяльності може відбутись:

·   із власної ініціативи;

·   на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством;

·   у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання;

·   на інших підставах, передбачених актами України.

Ліквідація підприємства за юридичними підставами може бути двох видів:

·   добровільна;

·   примусова.

Створюється ліквідаційна комісія, яка після проведення інвентаризації та оцінки майна розпочинає продаж майна у випадку необхідності погашень зобов’язань.

Контрольні питання

1 Значення економічної безпеки підприємства за ринкових умов господарювання.

Обгрунтуйте функціональні цілі економічної безпеки підприємства.

Чому фінансова складова економічної безпеки підприємства вважається провідною й вирішальною?

Як ви розумієте необхідність збереження й розвитку інтелектуального потенціалу підприємства?

Назвіть причини негативного впливу політичного характеру.

 Мета проведення реструктуризації.

7 Зовнішні та внутрішні причини реструктуризації.

8 Що передбачає санаційна реструктуризація?

9 В якій послідовності відбувається процес реструктуризації?

10 В яких випадках проводиться санація?

11 Що таке банкрутство підприємства?

Хто визнається банкрутом?

Симптоми банкрутства.

Етапи порушення справи про банкрутство.

Список літератури

1. Економіка підприємства: Підручник/ За ред. С. Ф. Покропивного. - К.: КНЕУ, - 1999. - с.