Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на здобуття кваліфікації магістра державного управління

«Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків»

РЕФЕРАТ

Магістерська робота: 92 с., 1 табл., 53 джерела, додатки.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА, СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ, ДІТИ, ПОЗБАВЛЕННІ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ, НЕБЛАГОПОЛУЧНА СІМ¢Я, БЕЗДОГЛЯДНІСТЬ, ПРИЙОМНА (ФОСТЕРНА) СІМ¢Я, ПРИТУЛКИ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ, АДРЕСНА ДОПОМОГА, МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ.

Об¢єкт дослідження - соціальний захист дітей та підлітків.

Предмет дослідження - критерії функціонування системи державного управління щодо соціального захисту дітей та підлітків в Україні.

Мета дослідження - визначення шляхів підвищення якості та ефективності механізмів соціального захисту дітей в Україні.

Очікувані наслідки та їх новизна - зазначені підходи вирішення проблеми соціального захисту дітей несуть в собі певні елементи новизни, при їх застосуванні можна очікувати покращення ситуації з бездоглядністю дітей, більшої захищеності прав, свобод і особистих інтересів неповнолітніх, а також підвищення ефективності і результативності управлінської діяльності у сфері проведення соціальної роботи щодо соціального захисту населення та державної соціальної політики в цілому.

Результати дослідження можуть бути застосовані органами влади у своїй практичній діяльності як для встановлення стратегічних завдань соціальної політики у сфері соціального захисту населення, так і для впровадження тактик ведення соціальної роботи. Результати роботи мають достатню прикладну цінність та конкретну адресну направленість як на процес управлінської діяльності, так і на певну соціальну групу.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Соціальний захист як складова державної соціальної політики

1.1 Соціальна політика в контексті формування соціального захисту населення України

.2 Організація соціального захисту як системи управління соціальними ризиками на регіональному рівні

1.3 Сутність концептуальних технологій, принципів та критеріїв соціальної роботи в Україні

.4 Сучасний стан і проблеми соціального захисту дітей та підлітків в Україні

РОЗДІЛ 2. Технологізація державного управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

.1 Сім'я як інститут соціалізації та соціального захисту дитини

.2 Асоціальна природа поведінки підлітків

.3 Державне управління процесами соціального захисту

2.4 Технологізація інноваційних аспектів управління процесами державної соціальної політики

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Вибір теми магістерської роботи зумовлений усвідомленням стану соціального захисту дітей та підлітків в Україні як такого, що виступає однією з головних причин виникнення соціальних катаклізмів в Україні та певною мірою може становити загрозу національній безпеці держави.

Захист дітей та підлітків - одна з найважливіших складових соціальної політики держави. Механізми здійснення цього захисту є значною мірою успадкованими від попереднього етапу розвитку державно-суспільних відносин і не забезпечують ефективного виконання зобов¢язань держави перед своїми громадянами.

Актуальність теми дослідження визначається необхідністю державного управління процесами соціального захисту дітей та підлітків на основі новітніх, інноваційних технологій, пошуку перспективних механізмів соціального захисту дітей.

Сьогодні становище дітей в Україні викликає значне занепокоєння: поява 100 тис. соціальних сиріт, де культивується наркоманія і жорстокість, насилля і вседозволеність, загрожує соціальним вибухом; тільки 10% дітей шкільного віку можна віднести до категорії здорових, охоплення їх середньою освітою становить 78%; офіційно зареєстровано більше 20 тис. безпритульних дітей. Сьогодні діти стали заручниками економічної та екологічної кризи в державі, низького рівня медичного обслуговування та надмірної дороговизни висококваліфікованої медичної допомоги.

Порушуються основні права дитини, по соціологічним опитуванням майже третина дітей не впевнена у своєму майбутньому. Вирішення цих проблем потребує уваги держави сьогодні, щоб сподівання на краще майбутнє не залишились тільки сподіваннями. Без здорового, розвинутого, свідомого підростаючого покоління неможливе становлення і розвиток країни як самостійної розвинутої держави. Найцінніші та найперспективніші інвестиції - це інвестиції в дітей.

Одним з головних інститутів соціалізації та виховання підростаючого покоління є сім¢я. Становище сім¢ї є об¢єктивним фактором соціальної захищеності дитини. Всі соціальні хвороби суспільства пов¢язані з соціальним та матеріальним становищем сім¢ї, яка потребує допомоги від держави. Матеріальна підтримка держави сім¢ям на утримання та виховання дітей сьогодні суто символічна і не дозволяє сім¢ям з низькими доходами якісно виконувати свої функції, а головне, не дозволяє ростити дітей повноцінними громадянами суспільства, здоровими фізично та духовно.

Держава повинна всіляко сприяти розвитку сімейних форм влаштування дітей, для цього необхідно реформувати існуючу систему державної опіки у напрямку пріоритету сімейного виховання. Потребують удосконалення соціальні програми патронату неблагополучних сімей, системи заходів щодо роботи з неповнолітніми, схильними до протиправних дій, інформаційно-освітніх програм з питань прав дітей.

Одна з головних проблем сучасного стану дитинства в державі - це соціальна незахищеність дітей та підлітків в умовах ринкової економіки. Проблема для країни на сьогодні надзвичайно гостра і активна. Її вирішення веде до інноваційних перетворень у здійсненні управлінських функцій держави, не вирішення - до деструктивно - деградаційних процесів у суспільстві та країні в цілому.

Обєктом дослідження роботи є саме соціальний захист дітей та підлітків.

Предметом дослідження виступають критерії функціонування системи державного управління щодо соціального захисту дітей та підлітків в Україні. Предмет є недосконало дослідженим, формально вивченим, без ефективного, практичного вирішення його проблематики.

Мета дослідження - визначення шляхів підвищення якості та ефективності механізмів соціального захисту дітей в Україні.

Основні завдання:

- аналіз існуючого стану соціального захисту дітей та підлітків в Україні;

- розробка основних напрямів оптимізації механізмів управління процесами соціального захисту неповнолітніх.

Суміжні завдання:

- визначення змісту та співвідношення понять соціальна політика, соціальна робота та соціальний захист;

- зазначення концептуальних напрямів соціальної політики в Україні;

- визначення ролі держави в управлінні процесами соціального захисту;

- висвітлення ролі сім¢ї, як одного з головних інститутів соціалізації дитини;

- аналіз девіантної поведінки підлітків;

- розкриття шляхів вдосконалення правового, інституційного та ресурсного забезпечення соціального захисту в Україні.

В процесі дослідження та розкриття проблеми магістерської роботи визначаються і вживаються такі терміни:

дитина - особа віком до 18 років(повнолітня), якщо згідно з законом, застосованим до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше;

дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки;

діти, позбавлені батьківського піклування - діти, які залишилися без піклування батьків у звязку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків дітей без позбавлення батьківських прав, оголошенням їх померлими, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов¢язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти;

безпритульні діти - діти, які покинуті батьками, самі залишили сімю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання;

дитина-інвалід - дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту;

багатодітна сім¢я - сім¢я, що складається з батьків(або одного з батьків) і трьох та більше дітей;

неблагополучна сім¢я - сім¢я, яка в силу об¢єктивних та суб¢єктивних причин втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній складаються несприятливі умови для виховання дитини;

прийомна сім¢я - сім¢я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на виховання та спільне проживання;

дитячий будинок сімейного типу - окрема сім¢я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

притулки для неповнолітніх - спеціальні дитячі заклади для тимчасового розміщення в них неповнолітніх, віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави;

соціальна робота з дітьми - діяльність уповноважених органів, підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування і форм власності та окремих громадян, яка спрямована на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей, захист їх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних та духовних потреб;

соціальна профілактика - робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей, виявлення будь-якого впливу на життя і здоровя дітей та запобігання такому впливу;

соціальна реабілітація - робота, спрямована на відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загально визначеними суспільними правилами і нормами;

волонтерський рух - добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має суспільно корисний характер;

адресність соціальної допомоги - здатність системи забезпечувати допомогою усіх, хто її потребує, та виключення можливості доступу до коштів соціальної допомоги тих, для кого вона не призначена;

соціальний захист - комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямований на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах (сукупність усіх форм та методів, які використовує уряд і суспільство для забезпечення захисту від соціальних ризиків - безробіття, захворювань, старості, для гарантування певного рівня добробуту життя населення і надання соціальних послуг);

соціальна політика - система цілеспрямованої діяльності суб¢єктів соціально-політичного життя, сукупність принципів, норм, правил, рішень, дій, спрямованих на забезпечення ефективного, оптимального функціонування та розвитку процесів соціального буття, насамперед, формування та реалізацію соціальних потреб людини та суспільства, забезпечення їх соціальної безпеки.

Методи дослідження:

- загально наукові (системний, моделювання)

- теоретичні (аналіз, синтез)

- якісний (змістовний аналіз документів)

Безумовно, як і всі соціальні аспекти життя суспільства, об¢єкт дослідження пов¢язаний з усіма гранями економічного, політичного та культурного життя країни. Трансформація системи соціального захисту є цілком закономірною і пов¢язана значною мірою зі зміною соціальної ролі та функцій держави. За будь-яких умов держава не повинна допустити послаблення своєї соціальної функції, яка реалізується через систему соціального захисту і в ринковій економіці базується на принципі партнерства держави, роботодавців та працівників.

Україна перебуває поки що на початку процесу створення такої системи. Скорочення державних витрат на соціальні потреби, обмеження числа пільг, відмова від принципів всеохопності підтримки - ось основні ознаки новостворюваної системи соціального захисту України. В умовах дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів потрібно застосовувати вибірковий підхід щодо надання соціальної допомоги сім¢ї. Оптимізація правових, фінансових, економічних, освітньо-культурологічних механізмів соціального захисту дітей можлива лише за умов вибору Україною інноваційного шляху розвитку, як єдино можливого; це єдиний шлях виходу країни з кризи. Соціальна сфера не виключення.

Соціальна політика поки що не стала метою економічної реформи. Ратифікація міжнародних угод, прийняття відповідних законодавчих актів (Конвенція про права дитини, Закон України Про охорону дитинства та інші) залишаються більшою мірою формальними, декларативними, недієвими, такими, що не вирішують проблему по суті. Перед урядом України сьогодні стоїть нелегке завдання щодо пошуку найефективніших шляхів використання обмежених бюджетних коштів, які призначаються на соціальну допомогу, з тим, аби забезпечити громадянам їх конституційні гарантії.

Вирішення згаданої проблеми лежить у площині впровадження ефективних механізмів державного управління соціальним захистом взагалі та дітей і підлітків, як його найважливішої складової, шляхом вдосконалення системи законодавчого, ресурсного та інституційного забезпечення соціальної сфери.

Низький рівень правового забезпечення приводить до наявності механізмів переважно пожежегасіння, слабкого рівня попереджувальних дій; низької мобільності територіальних систем, їх організаційно-правових та фінансових можливостей. Наслідками вузького розуміння соціального захисту є недостатня увага до рівня життєзабезпечення всього населення у кризовий період; неналежне зосередження уваги на опікуванні вразливих верств (материнства та дитинства, інвалідів та пенсіонерів); відсутність надійних діючих систем щодо забезпечення соціальних гарантій; дуже повільне створення нових, необхідних в умовах ринку, структурних елементів (приватного страхування, соціального партнерства на рівні підприємства, регіону, сприяння бізнесу та інше)

Для того, щоб існуюча система соціального захисту населення була спроможна виконувати нові, властиві ринку завдання, функціонально-управлінська структура має бути такою, яка б забезпечувала можливості виконання не тільки державних розподільчих функцій, а й власного економічного розвитку за рахунок підвищення ролі самоуправління або самозабезпечення на рівні регіонів. У зв¢язку з цим дана система потребує кардинальних змін. Структурно-функціональний аналіз системи соціального захисту свідчить, що подальші структурні зміни мають відбуватися в напрямку посилення внутрішніх взаємозв¢язків між окремими управліннями, підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги знизу, на рівні районів, органів місцевого самоврядування, де безпосередньо виникають гострі соціальні проблеми.

Неефективне адміністрування системи соціального захисту потребує приведення системи фінансування соціальної допомоги у відповідність з конституційними нормами - передачі фінансування й видатків з місцевих бюджетів до Державного бюджету України.

Вдосконалюючи систему фінансування соціальної сфери, необхідно комплексно використовувати усі джерела і оптимізувати їх структуру (бюджетні асигнування, фінанси підприємств, благодійність, страхування, кредитування), що сприятиме зменшенню навантаження на бюджет, забезпечить нормальне функціонування системи соціального захисту, створення якої на основі гарантованого мінімального доходу - головне завдання держави. Глобальним політичним завданням держава повинна поставити перед собою повну зайнятість населення з достатнім рівнем доходу.

Ефективність будь-якого суспільства визначається в кінцевому результаті величиною і характером людського потенціалу, можливістю його оновлення і реалізації. Українське суспільство характеризується зміною моделей розвитку людського потенціалу: від розкрадання і експлуатації до його цілеспрямованого нарощування, розумного використання з максимальною реалізацією індивідів. Головним орієнтиром соціальної політики є людина й умови її життєдіяльності, все те, що супроводжує людину протягом усього життя. У цьому напрямку перед Україною стоїть масштабне і складне завдання: реформувати універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну сферу, перетворивши її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу.

Дослідження має практичне спрямування і може бути використане органами влади у своїй практичній діяльності.

державне управління соціальний захист

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЯК СКЛАДОВА ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1.Соціальна політика в контексті формування соціального захисту населення України

Україна знаходиться в стані перманентної системної кризи. Все частіше відчувається порожнеча там, де поколіннями зберігалися усталені теорії та уявлення. Для виведення її з цього стану необхідний комплекс невідкладних заходів, в ряді яких знаходиться розробка програм ефективного управління всіма сферами життя суспільства. Демократичне і ефективне управління суспільними процесами потребує уміння вірно оцінювати багатогранність інтересів, знаходити межу співпадання особистих інтересів із загальними, визначати ступінь їх підпорядкування, накреслювати шляхи переборювання можливих неспівпадань між ними.

Ефективна реалізація соціальної політики, що насамперед має бути спрямована на подолання сформованих у соціальній сфері аномалій, не може бути забезпечена, якщо вона не ґрунтується на засадах системного і комплексного підходу. Щодо змісту соціальної політики, то він полягає в політичній координації й регулюванні широкого спектра соціальних процесів.

Сучасний суспільний розвиток посилено гуманізується. Ця риса простежується по всіх сферах суспільного життя: персоналістичний вибір виразно проступає в економіці через підприємництво, в політиці - через інститути безпосередньої чи опосередкованої демократії, в правовій сфері через рух до персоналістичного права та правової держави, що має за мету реалізацію індивідуальних прав і свобод громадян.

Соціальна держава - це держава, яка виражає і захищає інтереси всіх верств населення і здатна забезпечити основні життєві потреби всього суспільства. Лише в другій половині двадцятого століття ситуація почала змінюватися таким чином, що виразно стали простежуватися риси, які не були властивими державним механізмам попередніх епох.

По-перше, в основу діяльності новітніх держав було покладено принцип особистості, тобто сама людина, її життя, гідність, здоров¢я, права і свободи були оголошені найважливішими соціальними цінностями; по-друге, ці держави урівняли всіх громадян у правах; по-третє, всі форми власності визнано рівноцінними, а отже, однаково захищеними державою; по-четверте, ці державні машини почали стверджувати плюралізм світоглядів і, що дуже важливо, ці держави взяли на себе функцію соціально-економічну по відношенню до всіх соціальних верств і найперше - до найменш забезпечених та нежиттєздатних. Їх діяльність, спрямована на задоволення основних потреб всіх громадян, всього суспільства - це і є соціальна політика. Соціальна держава, гарантуючи мінімум добробуту, будучи державою соціальних виплат, соціального розподілу, несучи відповідальність за створення гідних умов життя всіх, є водночас і правовою демократичною державою. Громадянське суспільство стало силою, з якою державі доводиться рахуватися. Саме воно і спрямувало державну діяльність в соціальне русло. Саме громадянське суспільство вимагає у держави створювати належні умови для життєдіяльності всіх верств, соціальних груп населення, а найнезахищенішим безпосередньо видавати мінімум необхідних благ. Таким чином, держава із держави як цінності для себе перетворюється у цінність для всіх, тобто стає соціально-демократичною.

Соціальна політика спрямована насамперед на забезпечення соціально-економічних прав громадян. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права стверджує, що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути досягнутий лише тоді, коли будуть створені такі умови, при яких кожний зможе користуватися своїми соціально-економічними та культурними правами так, як і своїми громадянськими й політичними правами. Соціальна політика будь-якої держави - це її людське або нелюдське обличчя. В нинішньому світі шанованими державами є держави з людським обличчям, тобто гуманістичні, пронизані турботою про своїх громадян. Потрапити в товариство таких держав не просто. Для цього потрібна дуже велика праця всього суспільства загалом, а держави - перш за все [50].

Соціальна політика часто зводиться до соціального захисту та адресної допомоги основній частині населення країни, яка потерпає від політики відмивання брудних грошей і укриття доходів. Соціальна політика в умовах не тільки вульгарного, а й цивілізованого ринку зводиться до купівлі-продажу та збагачення і жебрацтва. Ідеологія ринку розглядає соціальну політику як одну із складових процесу, який спрямовується на олігархізацію суспільства. Такі суспільства проводять не власне соціальну політику, а політику забезпечення економічних інтересів окремих кіл. Ринкове середовище виключає умови, коли поняття соціальної політики визначатиме інтереси усього суспільства, а не лише його окремих часток. Неприпустимість ігнорування інтересів суспільства, як єдиного цілого у межах держави зазнає з боку тієї ж держави суттєвих випробувань на дієздатність засобів, які лежать в основі здійснюваної соціальної політики. Суть державної соціальної політики, власне, і визначають закладені в її основу засоби, які відображають якість та ефективність діяльності самої держави. Щодо засобів реалізації соціальної політики у межах української держави, то можна зазначити, що вони не тільки обмежені за кількістю можливих форм, а й суттєво деформовані за змістом. Вони засвідчують неспроможність соціальної політики подолати демографічну катастрофу, надмірну соціальну поляризацію суспільства, зниження соціального рівня і тривалості життя населення. Державну соціальну політику необхідно розглядати як систему управління процесами гармонізації життя громадян [42].

Відповідно до Конституції України держава повинна забезпечити відповідний соціальний стандарт життєдіяльності людей. Проте, як свідчить життя, наша держава про це дбає явно недостатньо. Результатом цього стало зниження показників, що характеризують соціальну ситуацію в Україні. Бідність в сучасній Україні - це глобальна реальна проблема, що потребує нагального вирішення. Соціальна стратифікація створила ситуацію, коли 3-5% населення належить чи не 90% національного багатства, а мільйони пересічних українців не можуть витратити на себе більше 20-50 грн. на місяць [50]. За диференціацією у грошових доходах населення, Україна вже кілька років перебуває в зоні підвищеного соціального ризику. Україна не може називати себе соціально орієнтованою державою, бо маючи таку кількість мешканців за рівнем бідності, позбавляє їх можливості реалізувати своє основне право - на гідне людини життя.

Зниження рівня індивідуальних доходів - це недоспоживання всього: недоїдання, що неминуче веде до зростання захворюваності, смертність, що сягнула в Україні критичної межі (Україна входить в першу десятку країн за рівнем смертності), це обмеження доступу до освіти, культурних благ, медичного обслуговування, це вимушена міграція, професійне жебрацтво, криміналізація суспільства. Рівень народжуваності в Україні не забезпечує простого відтворення населення.

В нинішній Україні офіційно 1,5 млн. безробітних, реальне безробіття складає 7-8 млн [50]. Це зумовлює стан суспільної анемії, коли у людей втрачається відчуття солідарності, прагнення до зв¢язку із суспільством, їм не до суспільних проблем та інтересів. Бідні не довіряють владі. В Україні спостерігається криза влади на всіх рівнях. Майже 70% українців відчувають нині свою соціальну непотрібність. Нинішня Україна - це країна, де маргінальне населення складає більшість, а це небезпечно в усіх відношеннях. Маргінал - це людина на перепутті, вона не належить до якогось народу, вона сама по собі, вона не має нічого усталеного, нічим не дорожить. Ці люди - соціальна база всілякої нестабільності - політичної, правової, економічної, культурної. Українці нині - це суспільство, де відсутнє повноцінне громадянське суспільство, тобто спільноти приватних власників, що мають на меті реалізацію прав та свобод кожного, безпеку кожного. Соціальна анемія, роз¢єднаність, розпорошеність суспільства внаслідок масового зубожіння зумовлюють відсутність контролю громади над державним апаратом, державною владою у сфері розподілу благ. За наявного стану речей влада приймає рішення в економічній, політичній, правовій сферах, не беручи до уваги інтереси зубожілих громадян. В такій державі законодавчі акти, спрямовані на підтримку найуразливіших верств населення, не виконуються внаслідок нерозвиненості механізмів втілення законів на рівні виконавчої влади та нецільового розподілу фінансів. Соціальна політика має бути спрямована на ствердження соціальної справедливості. В умовах ринку, коли нерівність у доходах стає неминучою, сама держава має взяти на себе відповідальність за забезпечення соціальної справедливості, яка стає одним із головних критеріїв прогресивності суспільного ладу, необхідним чинником забезпечення економічного зростання держави. Через механізм перерозподілу доходів держава повинна гарантувати своїм громадянам достатній рівень соціального захисту. Враховуючи рівень доходів більшості соціальних груп, постає термінова необхідність за допомогою соціальних важелів сприяти нівелюванню різкої диференціації доходів у суспільстві.

Реалізація соціальної політики держави здійснюється із врахуванням історичних, політичних, соціальних реалій конкретної країни. Але існують і спільні риси її проведення в різних державах, що зумовлено об¢єктивними особливостями певного механізму впровадження соціальних заходів. На його реалізацію впливають численні фактори: економічні, організаційні, соціальні. Соціальна політика передбачає виконання триєдиної задачі - досягнення в суспільстві соціальної справедливості та злагоди і достатнього рівня соціального захисту.

Поряд з комплексною розробкою різноманітних напрямів соціальної роботи, створення соціальних програм повинно вестися у двох масштабах: нам треба мати стратегічну програму, і нам потрібні тактики ведення цієї стратегії.

Президентом України запропоновані першочергові пріоритети основних напрямків соціальної політики на період до 2004 року. Одним із її головних стратегічних завдань на середньострокову перспективу є реалізація програми боротьби з бідністю. Нині ця проблема є найактуальнішою. Соціальна політика держави, орієнтована на подолання бідності, має бути ступеневою і послідовною. Найголовніше - перебороти причини поширення бідності.

Першочерговими заходами щодо формування тактики соціальної роботи є реформування систем оплати праці, оподаткування та соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім¢ї, жінок, дітей і молоді, людей похилого віку; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідів рівними з іншими громадянами можливостями для участі у всіх сферах життя суспільства; підвищення рівня зайнятості населення. Проте сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних дотацій також не раціонально. При формуванні соціальної політики не повинна відбуватися переоцінка матеріального чинника.

Поява в науковому та соціальному просторі України нової теоретичної галузі - соціальної роботи - зумовлено логікою розвитку суспільства, наростанням в ньому соціальних проблем та процесом диференціації гуманітарних знань. Соціальна робота є одним з найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу соціалізації як цілеспрямоване керування процесом підтримки розвитку особистості. Вона - частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога у створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб¢єкта діяльності, як особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робота має здійснити необхідну соціальну корекцію по відхиленню (або підтримці) індивідуального адаптивного механізму індивіда та (при необхідності) полегшити для адаптації саму життєву ситуацію. Об¢єкт соціальної роботи в самому широкому контексті розуміється як сукупність людей, які потребують допомоги незалежно від її характеру та специфіки. Об¢єкт соціальної роботи виступає одним з головних її структурних елементів разом з суб¢єктом, - тим, хто цю допомогу організує та надає. Соціальна робота виступає як своєрідна взаємодія між об¢єктом і суб¢єктом, результатом якої є допомога людям у вирішенні життєвих проблем. Виділяють дві групи об¢єктів соціальної роботи:

- за ознакою їхньої належності до тієї чи іншої соціально-демографічної групи;

- за особливостями проблем клієнтів.

Головним суб¢єктом у цій структурі виступає держава, уряд, державні організації та установи, які працюють під юрисдикцією держави (міністерства, комітети, управління, місцеві органи управління). Сюди можна віднести й окремі установи, які діють в різних сферах життя суспільства (лікарні, школи-інтернати, притулки), а також доброчинні фонди, громадські організації та об¢єднання.

Соціальна робота набуває свого розвитку, якщо вона буде враховувати такі особливості в роботі: добровільність, своєчасність, персоналізацію, повагу, активізацію клієнта, комплексність. Головне завдання соціальної роботи полягає в тому, щоб повернути клієнту здатність діяти самостійно в певних соціальних умовах. Основний зміст соціальної роботи має яскраво виражений ціннісно-гуманістичний характер, який визначає сутність і мету всієї соціальної роботи.

Соціальна робота - це вплив професіоналів, громадськості і соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини і її сімї [21,с.13]. Орієнтація допомоги на здійснення, посилення та відродження соціальних функцій індивіда чи групи виступає сутнісною характеристикою соціальної роботи; в такому контексті соціальна робота перебирає на себе функцію допомоги у здійсненні процесу соціалізації, який саме і націлений на підготовку людини до реалізації нею соціальних функцій у широкому діапазоні різноманітних сфер соціального життя.

Поняття соціалізація виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншою людиною, із суспільством в цілому. Соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей починаючи з дитячого віку і закінчуючи глибокою старістю. У випадку, коли створені умови забезпечують успішну соціалізацію, або особистісний потенціал людини відповідає нормі, соціальних проблем із соціалізацією практично не виникає. Вона протікає без особливих відхилень. Проте, коли одна з груп факторів - суспільні умови соціалізації, або стан фізичного, психічного чи духовного здоров¢я людини - відхиляються від необхідного для успішної соціалізації рівня, то перебіг соціалізації відбувається з ускладненням. Людина і навіть окремі соціальні групи потрапляють при цьому у складні життєві ситуації і потребують соціальної допомоги від держави, її інститутів або інших суб¢єктів діяльності, яка називається соціальною роботою.

У сфері людських взаємин окреслилась своєрідна криза, що має яскраво виражений соціально-психологічний зміст. В цих умовах посилюється роль інститутів соціального захисту, спрямованих у своїй діяльності на підтримку як окремої особистості, так і сім¢ї, зростає потреба суспільства у професійно підготовлених для самостійної роботи фахівцях. Порушення традиційних для України останніх десятиліть механізмів соціального регулювання і взаємодії, потребує перегляду не лише соціальної політики, а й теоретичних засад механізму самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики змушує визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Соціальна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. Соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціальної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

1.2Організація соціального захисту як системи управління соціальними ризиками на регіональному рівні

У структурі системи соціального захисту виділяють два основні елементи:

- соціальне страхування як основний метод соціального захисту населення, залученого до трудової діяльності;

- соціальна допомога.

Відповідно до цього, у будь-якому суспільстві соціальний захист виконує дві головні функції:

- негативні наслідки бідності шляхом надання короткострокової адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення;

- запобігає бідності шляхом створення умов для участі громадян у соціальному страхуванні в працездатний період.

Ці функції перебувають у певному протиріччі, тому перевага надається тій чи іншій, залежно від економічної ситуації в країні. У кризові періоди пріоритет надається першій функції. На сьогодні в нашій країні система соціального захисту має досить складну структуру. У її складі розрізняють такі елементи:

- пенсійне забезпечення;

- допомога по безробіттю;

- допомога сімям з дітьми;

- житлові субсидії;

- адресна соціальна допомога малозабезпеченим сімям.

Сьогодні близько 25% ВВП України перерозподіляється для фінансування різних соціальних допомог і послуг. Якщо врахувати витрати на освіту та цінові субсидії, то ця величина досягне 30% ВВП - більше 60% всіх державних витрат. Це може вважатися нормальним рівнем фінансування соціального захисту у відносно благополучній європейській економіці. Однак за нинішніх умов в Україні ключовим завданням є вирішення питання про вироблення ефективнішої системи соціального захисту як з точки зору викорінення бідності, так і з точки зору державного фінансування, враховуючи фактичну суму наданих допомог, їх низьку ефективність у боротьбі з бідністю, а також те, що є багато інших нагальних потреб для використання державних ресурсів.

Сьогодні менше половини соціальних витрат фінансується або за рахунок внесків соціального страхування, або інших податків із заробітку. Решта фінансується з загальних доходів державного бюджету: або у формі державних допомог і послуг, або ж у формі державних субсидій. Через фінансову скруту в державному фінансуванні багато допомог повністю не виплачується, або виплачується з великою затримкою. Тому через брак наявних ресурсів допомоги неофіційно урізаються, як і загальний рівень соціального захисту.

Серед суб¢єктивних причин складної ситуації, яка виникла у соціальній сфері, слід вважати відсутність сучасних, ефективних інструментів соціально-економічного планування та прогнозування, які б дозволили приймати виважені рішення, обґрунтовані напрями політики, супроводжувати реалізацію цільових програм, аналізувати вплив соціальних витрат на економічні процеси.

Основною причиною, що обумовлює появу різних систем соціального захисту людини, була і залишається ризикова природа його існування. В умовах ринкової економіки соціальний ризик, як правило, приймає форму утрати трудового прибутку, при соціально зорієнтованій економіці - форму відповідності індивідуальних параметрів рівня життя людини громадським нормам і стандартам.

Громадська практика виробила декілька різних способів управління соціальними ризиками в рамках єдиної системи соціального захисту населення. Кожен з них має свої традиції та національні особливості, що визначається специфікою тих чи інших соціальних ризиків в суспільстві, відмінністю в потребах захисту різних соціально-демографічних груп населення, державними соціальними та економічними пріоритетами. Проте економічним змістом будь-якого метода соціального захисту виступає перерозподіл національного прибутку з метою забезпечення відтворення населення під час наступу соціальних ризиків.

Розглядаючи соціальний захист як систему управління соціальними ризиками, необхідно визначити ті суспільні механізми, які покликані перерозподілити національний прибуток для запобігання або компенсації дій цих ризиків. На сьогодні таких механізмів громадського управління соціальним ризиком вироблено всього три:

- розподіл ризику - страхування, що забезпечує компенсацію ризику пропорційно внеску кожного в загальну систему;

- поглинання ризику - пряме фінансування громадської компенсації наслідків ризику в залежності від скрутності і установлених розмірів громадських гарантій;

- попередження ризику - зниження або ліквідація дії ризику за рахунок збереження і підтримки первинного трудового прибутку як основного сукупного прибутку.

Основним критерієм виділення цих методів управління соціальним ризиком є характер їх впливу на перерозподіл прибутків. Пряме фінансування перерозподіляє прибутки тільки у відповідності з ризиком незалежно від індивідуальної участі в створенні національного прибутку. Страхування перерозподіляє прибутки відповідно і з ризиком, і з індивідуальним прибутком. Захист первинного трудового прибутку обмежує участь в перерозподілі з метою його значного зниження у випадку настання страхового ризику.

В кожній підсистемі треба виділити три рівня захисту. Перший - державний, на якому відбувається перерозподіл на рівні всього суспільства в цілому. В кожній підсистемі він поданий відповідно: державним соціальним забезпеченням; соціальним страхуванням; підтримкою мінімального розміру заробітної плати та пільговим оподаткуванням для населення, яке вже має соціальні ризики. Другий рівень - колективний, в рамках якого відбувається перерозподіл прибутку у середині певних груп населення: трудових колективів, професійних організацій. Він поданий корпоративним соціальним забезпеченням (соціальні фонди підприємств, профспілок) і благодійністю (благодійні фонди, громадські організації); особистим страхуванням з участю роботодавця; пільговим оподаткуванням прибутків підприємців і робітників, що використовуються на соціальні цілі. Третій рівень - індивідуальний, де перерозподіл здійснюється в індивідуальному порядку тільки у відповідності з потребами і можливостями окремих суб¢єктів, як фізичних, так і юридичних осіб. Йому відповідають особисті заощадження; особисте страхування в індивідуальній формі та пільгове оподаткування прибутків громадян, яке використовується на соціальні цілі.

Використані в цілях соціального захисту методи відрізняються ступенем захисту. Держава надає мінімально необхідні гарантії життя, колективна взаємодопомога забезпечує збереження рівня життя у відповідності з соціально-трудовим статусом людини, а індивідуальний захист підтримує досягнутий рівень добробуту і навіть його зростання. Ступінь захисту прямо пропорціональна ступеню індивідуальної фінансової участі і обернено пропорціональна рівню перерозподілу прибутків.

Сьогодні відбувається переосмислення традиційних підходів до державного регулювання соціальної сфери. Прямий обов¢язковий перерозподіл прибутків за рахунок оподаткування або виплати обов¢язкових страхових внесків багато країн світу намагаються доповнити непрямим регулюванням через превентивні та мотиваційні механізми. Держава ні в якій мірі не відмовляється від покладених на неї обов¢язків по забезпеченню необхідних соціальних гарантій, але разом з тим якісне поліпшення і зростання цих гарантій переводить у сферу добровільного індивідуального або колективного самозабезпечення. В більшості країн превалюють обов¢язкові види соціального захисту, основу якого складає соціальне страхування - 17,4% до ВВП в рамках Європейського Союзу. Проте очевидно, що вже три європейські держави вийшли за рамки традиційних моделей організації соціального захисту, це Великобританія, Нідерланди і Франція. У Великобританії соціальне забезпечення, соціальне страхування та додаткове особисте страхування мають приблизно однакове значення. В Нідерландах кошти, що поступають на особисте страхування, вже перевищили розміри державного соціального забезпечення в 2 рази, а у Франції майже зрівнялися [53].

Зазвичай моделі соціального захисту будували виходячи з розміру тієї частини коштів, яку забезпечувала для соціального захисту або універсальна система (що фінансується з державного бюджету), або страхова. Включення в систему соціального захисту нових елементів, які являють собою додаткові колективні чи індивідуальні форми захисту, змінює стереотипи що вже склалися. В першу чергу це стосується США і Японії. Незважаючи на організацію національних систем соціального страхування в цих країнах, частка витрат на обов¢язковий соціальний захист в середині 90-х років так і не перевищила 20%. В середньому по Європейському Союзу в 1997р. витрати на обов¢язковий соціальний захист склали 28,2% до ВВП. Низький рівень і обмежене поширення обов¢язкових соціальних виплат були компенсовані посиленим розвитком добровільних форм соціального захисту. В галузі медичного обслуговування соціальне страхування США покриває лише 1/5 всіх медичних витрат населення, решта припадає на корпоративне, індивідуальне страхування або платні послуги. Реальна ситуація така, що соціальне страхування залишається на сьогодні найбільш поширеним і вагомим елементом системи соціального захисту більшості держав. В європейській економічній зоні об¢єм коштів, які щорічно проходять через механізм соціального страхування, у 2 рази перевищує асигнування державного бюджету і в 3 рази - надходження на додатковий захист [53,с.11].

Сучасна концепція соціально-економічної політики України характеризується посиленням регіонального спрямування. Це зумовлено не стільки бідністю державного бюджету, скільки низькою ефективністю управління всього соціально-економічного життя суспільства з єдиного центру. Регіональну соціальну політику можна визначити як сукупність таких економічних, правових та адміністративно-організаційних засобів та методів, що органічно поєднують загальнодержавні і місцеві інтереси, будучи зрештою спрямованими на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому. До недоліків чинної системи соціального захисту регіону слід віднести те, що основи її побудови, найважливіші елементи і механізми функціонування орієнтовані здебільшого на централізовані заходи щодо підвищення рівня життя населення, застарілі способи формування і використання суспільних фондів споживання, недостатню правову базу.

Основними тенденціями розвитку державно-регіональних систем соціального захисту має бути:

- подальше поступове перенесення механізмів вирішення гострих соціальних проблем на регіональний рівень;

- скорочення обсягів забезпечення соціальних потреб із суспільних фондів споживання, бюджетних витрат;

- регіоналізація соціальної політики, яка потребує більш чіткого функціонального розподілу прав та обов¢язків між державою та місцевими органами управління щодо соціального захисту населення, розширення правових можливостей місцевих органів влади щодо підтримки належного рівня життя людини, вдосконалення соціальних нормативів з урахуванням регіональних особливостей;

- проведення активної політики зайнятості;

- поступове впровадження нового механізму оцінки вартості робочої сили, що створюватиме умови для реалізації нормального механізму самозабезпечення, зростання купівельної спроможності, скорочення поля соціальних ризиків;

- поступове скорочення численних пільг, що забезпечить спрощення та прозорість всієї системи соціального захисту, впорядкування механізму адресності та підвищення його ефективності;

- функціонування ефективного механізму адресності на рівні регіону потребує розвитку інституту місцевого самоврядування в радіусі життєдіяльності людини;

- подальший розвиток системи соціального забезпечення до необхідної в умовах ринку системи соціального захисту, що сприятиме розвитку нових організаційних форм у державно-регіональній системі соціальної допомоги;

- вивчення зарубіжного досвіду щодо залучення бізнесу в соціальну сферу, розвиток багатоканальності фінансування соціального захисту (цього вимагає недостатність фінансових ресурсів).

Існуюча система соціального захисту на рівні регіонів потребує змін. Подальші структурні зрушення мають відбуватися в напрямку підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги на рівні районів, органів місцевого самоврядування. При становленні та розвитку інституту місцевого самоврядування необхідно створювати умови для активізації та координації різноманітних дій соціального характеру. Так внаслідок недосконалої процедури декларування доходів громадян у системі соціального захисту відсутні надійні статистичні дані щодо оцінки реальних доходів населення, рівня його життя; низькою є ефективність механізму адресності. Тому було запроваджено систему персоніфікованого обліку громадян по нарахуванням щодо отримання ними пенсій та соціальної допомоги малозабезпеченості. Недостатні та не завжди вчасні фінансові надходження до соціальних фондів безпосередньо впливають на соціальні виплати, тобто зворотній зв¢язок між індивідуальними відрахуваннями у соціальні фонди та розмірами виплат з них слабкий.

В умовах ринку кожна працездатна людина повинна індивідуальними зусиллями забезпечити добробут своєї сім¢ї та її соціальну захищеність. Однак світовий досвід переконливо свідчить, що така система матеріального самозабезпечення не створюється автоматично, довільно. Для її появи та функціонування необхідні певні макроекономічні передумови, які б торкалися всіх членів суспільства. Незважаючи на зменшення ступеня втручання держави в регулюванні соціально-економічних процесів, у переважній більшості країн з ринковою економікою діють гарантії в галузі доходів, створені розгалужені мережі банку робочих місць, функціонують державні системи регулювання зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, стимулюється професійна і територіальна мобільність населення. Уряди цих країн діють за принципом - свободу сильним і захист слабким. Таке розуміння проблеми дозволяє вирішувати соціальне питання на якісно новому рівні, розмежовуючи заходи, які торкаються всіх членів суспільства та заходи, адресовані окремим соціальним групам.

Для належного здійснення на регіональному рівні управлінських функцій (в тому числі і в соціальній сфері), необхідно переглянути структуру органів виконавчої влади в напрямку її децентралізації, змістити акценти проведення соціальної роботи з урядових кабінетів центру до реальної роботи в регіонах. В даному аспекті слід активізувати проведення адміністративної реформи в державі, формувати на місцевому рівні кваліфіковані команди адміністративних працівників, не заангажованих минулим та сучасним політичним розладом, бажаючих здійснити реформи в економіці та гуманітарній сфері, наділених почуттям патріотизму і відповідальності за майбутнє кожної людини і українського народу в цілому, які б змогли налагодити ефективне управління визначене в часі, діях та результатах на всіх рівнях державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, і в першу чергу на її найнижчих рівнях, наближених безпосередньо до людей, що в перспективі надасть змогу Україні стати в один ряд з розвинутими країнами світу. Від того, як відповідні органи будуть виконувати надані їм функції в сфері соціально-економічної політики, буде залежати соціальна стабільність в державі, це буде запорука і гарантія злагоди та громадянського миру в країні.

1.3 Сутність концептуальних технологій, принципів та критеріїв соціальної роботи в Україні

Управління - явище соціальне.

Управління в суспільстві - це вплив на соціальну поведінку, на соціальну діяльність не тільки окремої людини, колективу людей, але і на суспільство в цілому. Управління соціальними процесами в суспільстві завжди цілеспрямоване і передбачає досягнення завбачуваних свідомо цілей і завдань з допомогою відповідних засобів і методів, певна сукупність яких може бути названа технологіями. Цивілізованість суспільства в значній мірі визначається рівнем культури управління, яка включає в себе наукові знання про характер управління і його принципи, практичний досвід організації людей, координацію їх дій з метою підвищення їх ефективності. ХХІ століття буде віком свідомої технології, коли люди будуть використовувати технології для того, щоб зміцнити власне тіло і стимулювати розумові здібності, і коли технології будуть все більш приймати людські якості.

Соціальні технології розглядаються як сукупність методів, прийомів та впливів, що застосовуються для досягнення мети соціального розвитку. Їх також можна розглядати як сукупність способів професійного впливу на соціальний обєкт з метою його покращення, забезпечення оптимізації функціонування при можливому тиражуванні даної системи впливу [20].

Розуміння соціальної роботи як інтегрованого, універсального виду діяльності, спрямованого на задоволення соціально-гарантованих та особистісних інтересів і потреб людей, перш за все соціально-незахищених верств населення, дозволяє визначити два типи соціальних технологій:

- соціальні програми, що містять певні засоби та способи діяльності;

- саму діяльність, побудовану відповідно до таких програм.

У загальному масиві соціальної діяльності вирізняються два стрижневі напрями:

- актуальний (по-іншому - кризове втручання, полягає у своєчасному забезпеченні необхідною допомогою людей, котрі відчувають гостру потребу в ній, перебувають у біді);

- перспективний (превентивне втручання, полягає в здійсненні програм, орієнтованих на профілактику життєдіяльності більшості людей, цілеспрямований розвиток у них первинних умінь та навичок самодопомоги, непрофесійної взаємодопомоги).

Особливостями соціальних технологій є:

- задіяння великої кількості індивідів в соціальних процесах;

- суб¢єктивний їх зміст;

- побудова на суб¢єкт-об¢єктних стосунках;

- комплексність;

- мають превентивний характер.

Зміст проблеми технологізації управлінських процесів в державній соціальній політиці полягає в:

- розмежуванні процесу на внутрішні етапи, фази;

- координації;

- визначенні поетапності дій;

- визначенні алгоритму виконання всіх технологічних операцій;

- корекції дій залежно від змін у цьому процесі.

Зважуючи на специфіку соціального впливу на об¢єкт можна визначити три групи соціальних технологій: технології макросистеми (макротехнології); мезотехнології - технології рівня міста, населеного пункту; мікротехнології, що розраховані на невеликі людські спільноти. Діяльнісний аспект розуміння соціальних технологій дозволяє визначити наступні їх види: соціальний контроль, соціальна профілактика, соціальна терапія, соціальна реабілітація, соціальна допомога, соціально-правовий захист, соціальне страхування, соціальне обслуговування, соціальне опікунство, соціальне посередництво, соціальний супровід.

Залежно від сфери докладання зусиль та масштабності соціальних операцій можна визначити такі групи соціальних технологій: глобальні, інноваційні, регіональні, інформаційні, історичні, технології соціальної злагоди, технології розвязання конфліктів, політичні, адміністративно-управлінські, психологічні та психофізичні технології, технології соціальної роботи.

Технології соціальної роботи - сукупність форм, методів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту населення [20,с.87].

Особливостями технології соціальної роботи є:

- динамічність, яка проявляється в постійній зміні змісту та форми роботи фахівця з клієнтом;

- неперервність, що визначається потребою постійної підтримки контакту з клієнтом;

- циклічність, тобто закономірне повторення етапів, стадій процесу в роботі з клієнтом;

- дискретність соціальної роботи як технологічного процесу, яка проявляється в нерівномірному ступені впливу на клієнта на різних етапах діяльності.

Технології соціальної роботи слід розглядати саме як технології забезпечення соціального функціонування суспільства.

Управлінські відносини являють собою складну систему взаємообумовлених і переплітаючихся відносин економічного, технічного, організаційного, політичного, ідеологічного, правового, морального, соціального, психологічного характеру. В практиці соціального управління, в соціальній роботі їх розподіл практично неможливий, тому що це повязано безпосередньо з людиною, через яку пізнаються і формуються ці відносини. Соціальна робота вирішує не стільки задачі організації спільної діяльності, скільки економічні, політичні, правові, психологічні, технологічні і інші завдання, тобто задачі соціальної життєдіяльності індивіда в цілому.

Соціальна робота впроваджується в певному економічному просторі, який входить в соціальний простір в цілому. Соціальний простір як форма суспільного буття постає у вигляді широкого поля, де на різних рівнях і в різних сферах соціальної реальності взаємодіють органи і установи, всебічно забезпечуючи суспільну життєдіяльність, здійснюються соціальні зв¢язки і відносини між суспільними суб¢єктами. Економічні відносини в соціальному просторі цивілізованого суспільства повинні будуватися на основі справедливого розподілу матеріальних і духовних благ, надійних гарантій забезпечення життєдіяльності соціальних суб¢єктів. Якраз це є найважливішою передумовою створення ефективної економічної основи соціальної роботи. Економічна функція соціальної роботи - це діяльність суб¢єктів системи соціального захисту населення, направлене на створення ресурсної бази, комплексу умов, забезпечуючих засоби існування і розвитку особистості, сім¢ї і суспільства в цілому. В її реалізації приймають участь три суб¢єкта: держава, суспільство і сама людина. В залежності від конкретної ситуації кожний із них бере на себе більше чи менше навантаження. Практика свідчить, що на сучасному етапі формування ринкових відносин в суспільстві першочергова роль в реалізації економічної функції соціальної роботи належить державі. Економіка соціальної роботи - це економічна діяльність всієї структури соціального захисту населення по виробництву нематеріальних послуг[45].

Діяльність системи управління соціальними процесами підкоряється певним законам. Закони соціального управління - стійкі, постійно повторювані залежності управлінського впливу на об¢єкти соціальної роботи для забезпечення їх сталого функціонування та розвитку. Закони соціального управління характеризують сутнісні зв¢язки між елементами системи управління соціальною роботою, його суб¢єктом і об¢єктом у процесі прийняття та реалізації управлінських рішень. Саме закони визначають внутрішню будову суб¢єкта управління, структуру і склад його елементів, порядок їх взаємодії. Закони соціального управління випливають із специфіки об¢єктів соціальної роботи, їх природи та формування управлінського впливу для досягнення головної мети соціальної політики. Соціальне управління організує, упорядковує систему відносин у соціальному процесі, надає необхідний напрям діяльності соціальних робітників, впливає на їх інтереси, які визначають сутність та зміст законів соціального управління.

Основні закони управління соціальною роботою це:

- відповідність інтересів суб¢єкта управління інтересам об¢єкта соціальної роботи;

- досягнення загальних інтересів агентів соціального процесу через реалізацію їх специфічних інтересів;

- відповідність між рівнями розвитку об¢єкта та суб¢єкта соціальної діяльності.

Закони управління соціальною роботою реалізуються через принципи управлінської діяльності. За змістом принципи управління соціальною роботою - це є вихідні, основні, керівні установки, норми діяльності з упорядкування системи соціальної роботи, організація взаємодії об¢єктів соціальної роботи. Принципи забезпечують інтеграцію окремих видів управлінської діяльності у різних підрозділах системи управління, взаємну їх упорядкованість та загальну направленість на досягнення головної мети.

Можна виділити слідуючі принципи соціального управління: об¢єктивність; системність; ефективність; конкретність; раціональність; єдиноначальність та колегіальність; комплексність; централізм і самостійність; соціально-груповий підхід; несуперечливість управлінських рішень; галузеве та територіальне управління; гуманізм; демократизм; законність; тісний зв¢язок із конкретними умовами життєдіяльності людей; професійна компетентність; єдність повноважень і відповідальності, прав і обов¢язків кадрів; підконтрольність; стимулювання; диференційований підхід; цілеспрямованість [12].

Принцип гуманізма, один із головних, передбачає визнання людини вищою цінністю, захист його гідності і громадянських прав, створення умов для всебічного прояву здібностей особистості.

Принцип соціальної справедливості виступає не у вигляді абсолютної урівнюваності, а у вигляді справедливої ціни праці, наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму.

Відповідно принципу суспільної доцільності контингент захищених в суспільстві повинен бути обмежений тими категоріями населення, які повністю або частково позбавлений можливості працювати і самозабезпечуватись. Порушення цього принципу веде до зниження трудової мотивації і зростання кількості утриманців.

Принцип економічної ефективності відбиває оптимальне співвідношення соціальних витрат і розміру відрахувань на їх фінансування.

Принцип соціально-економічної самостійності передбачає розмежування економічних повноважень суб¢єктів центрального і місцевого рівнів.

Особливість соціальної роботи полягає в тому, що її ефективність залежить від рівня соціально-економічної допомоги тій частині суспільства, яке попало в ситуацію економічного ризику. Сутність ефективності соціальної роботи виражається у здатності держави і суспільства, системи соціального захисту населення і її окремих елеметів позитивно реагувати і відповідати на запити, потреби населення, передусім соціально уразливої його частини. Тому поняття ефективності соціальної роботи можна виразити як максимально можливе досягнення мети по задоволенню потреб населення при оптимальних затратах.

Ефективне управління соціальною роботою неможливо організувати без оволодіння кадрами управління соціальною роботою відповідними методами управління - сукупності прийомів, операцій та процедур підготовки та прийняття управлінських рішень, організації контролю за їх виконанням. Виділяють такі методи управління: економічні, соціальні, організаційні, політичні, психологічні, педагогічні, ідеологічні. Роль методів управління в організації соціальної роботи настільки важлива, що вважається, навіть, що метою соціальних реформ в Україні має стати поступовий перехід від суто адміністративно-розподільчих до переважно економічних методів мобілізації та використання ресурсів соціальної сфери; переорієнтації системи соціального захисту до надання допомоги працездатним в їх підготовці до праці, залучення до виробництва та стимулювання останнього; використання адресних соціальних програм для найбільш вразливих верств населення [12].

Критерії ефективності соціальної роботи багатоманітні: кількісні і якісні (рівень і якість життя, розмір пенсії, допомог); норми-цілі, норми-умови, норми-межі (прожитковий мінімум, межі екологічних нормативів). В якості узагальненого критерію ефективності соціальної діяльності виступають соціальні нормативи і стандарти, у порівнянні з якими оцінюються результати досягнення цілі. Критерії завжди треба шукати за межами явища, яким керує орган управління, а система показників якості управління соціальною роботою ґрунтується на носіях, що присутні у явищі, яке досліджується .

Управління соціальними процесами без соціального контролю нонсенс, бо тоді система не має зворотного зв¢язку. Така система нечутлива до протиріч, що виникають і накопичуються у соціальній системі. Відкриття принципу зворотного зв¢язку мало винятково важливі наслідки для розуміння сутності процесів адаптації, управління і самоорганізації. Суб¢єкт і об¢єкт управління в любій соціальній організації взаємодіють між собою по каналам прямого і зворотного зв¢язку. По прямому каналу зв¢язку передається управлінська інформація від суб¢єкта управління до об¢єкта управління. По каналу зворотного зв¢язку від об¢єкта управління до суб¢єкта управління передається інформація про результати діяльності і стан об¢єкта управління. Суб¢єкт управління, об¢єкт управління і існуючі між ними різноманітні зв¢язки складають систему соціального управління, зокрема систему управління по наданню соціальної допомоги населенню.

Є два принципових шляхи формування ланки зворотного зв¢язку. Перший з них пов¢язується з контролем з боку громадської думки, а другий - з використанням інтелекту експертів. У якісному відношенні більш ефективний, а у фінальному розрізі більш дешевий - це другий шлях. Тому експертна оцінка є більш слушною та бажаною і в галузі визнання якості управління соціальною роботою [12].

Соціальну роботу або соціальну сферу треба розглядати як невід¢ємну частку цілого - соціального організму країни. Соціальна робота є діяльність людської спільноти з розбудови громадянського суспільства, під яким розуміється суспільство розвинених економічних, соціальних, політичних і моральних взаємовідносин, яке, функціонуючи незалежно від держави, взаємодіє з нею, створює правові відносини, умови зростання матеріального добробуту та духовної культури, сприяє розвиткові соціальної активності громадян, форм їх самоорганізації.

Соціальну роботу треба розглядати і як сукупність процесів, що на рівні окремої особи забезпечує вирішення її нагальних потреб, а на рівні соціального організму країни - формує і гарантує певний ритм функціонування громадського суспільства. Як наслідок цього соціальний організм набуває стану підвищеної сталості, розвиток - стабільності, а людина - соціальної захищеності.

Соціальна робота повинна мати системний характер тому, що, по-перше, об¢єкт соціальної роботи має життєві потреби та вади, які важко передбачити, по-друге, суб¢єкт соціальної роботи - фахівці - у такій ситуації повинні мати змогу охопити весь спектр задоволення вітальних та соціальних потреб особистості та мати засоби і сучасні технології надання соціальної допомоги громадянам своєї країни. Відтворення системного характеру соціальної роботи з теоретичного боку надає можливості подолати теоретичну розпорошеність управління соціальними процесами, а у практичному - створити систему, яка була б здатна надати з боку громадянського суспільства та держави вичерпну допомогу конкретній людині з будь-якими вадами, у будь-який час і незалежно від місця її проживання та статево - вікових характеристик.

Технології соціальної роботи повинні носити випереджувальний характер. Завдання таких технологій полягає в тому, щоб не стільки сприяти лікуванню соціальних хвороб, скільки запобігати їм. Краще і для суспільства в цілому, і для людей. Головне - створення таких умов, щоб люди вирішували свої проблеми самостійно.

Діти у сфері соціальної роботи мають як клієнти особливе місце, що обумовлено, з одного боку, особливостями їхнього вікового розвитку як людини, становленням фізіологічної та психічної конституції, з іншого боку, - рівнем розвитку інтелекту, духовного світу, формуванням особистості. І, нарешті, суттєву роль відіграє процес набуття соціального статусу, отримання освіти і професійних навичок, правової суб¢єктності. Все це в сукупності визначає дітей як клієнтів дуже вразливих від зовнішніх впливів, і, зокрема негативних. Отже, соціальний захист дітей є не тільки важливою і дуже складною справою, але і вимагає додаткових юридичних, матеріальних і психолого-педагогічних механізмів захисту. У суспільстві діти захищені соціальними, юридичними і моральними нормами, проте, через недостатню здатність задовольнити свої потреби і захистити інтереси, вони вимагають соціального піклування і відповідальності родини, а також держави і суспільства в цілому. Діти стають клієнтами соціальної роботи у випадках порушення їхніх прав. Звичайно, захист нормами міжнародного та вітчизняного права створює систему правових гарантій захисту неповнолітніх, обумовлює нормативно-правове поле дій соціальних працівників, але при цьому слід зауважити на недосконалість як самої нормативної бази, так і відповідних заходів щодо соціального захисту дітей.

1.4 Сучасний стан і проблеми соціального захисту дітей та підлітків в Україні

Реформи, які проводяться в Україні, в економічному і політичному житті, позначилися в першу чергу на неповнолітніх, яких в державі більше 11 мільйонів, на їх відносинах до навчання і праці, до суспільства в цілому, на захисті їх прав і законних інтересів, на проведенні профілактичної роботи по попередженню правопорушень серед підлітків.

В 1995 році був прийнятий Закон України Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх, який регулює на рівні з іншими нормативно-правовими актами питання соціального захисту неповнолітніх, забезпечення їх нормального фізичного, розумового і духовного розвитку. Створена система державних органів покликана вирішувати одне загальне питання - захищати права і законні інтереси неповнолітніх, усунувши паралелізм і неузгодженість окремих ланок системи, які в тій чи іншій мірі причетні до вирішення цих питань.

У будь-якому суспільстві піклування про знедолених дітей є головною нормою моралі. Діти - це ті, на кого спирається доросле покоління в усіх своїх мріях, сподіваннях на краще майбутнє. Проте період активних реформ у нашому суспільстві не сприяє покращенню стану однієї із самих незахищених у суспільстві категорій - дітей. У нашій державі налічується близько 100 тис. дітей-сиріт, але при цьому тільки кожна десята дитина - біологічна сирота, решта 90% - діти, позбавлені батьківського піклування при живих батьках [22,с.62]. Зазначена цифра не відображає дійсний стан, оскільки державна статистика враховує лише тих дітей, щодо яких компетентними органами прийняті відповідні рішення. Не врахованими залишаються діти, фактично позбавлені батьківського піклування, але в долю яких суспільство ще не втрутилося. Поширення кількості бездоглядних дітей в Україні - це один із чинників, що свідчить про недосконалість державної системи опіки та піклування. Через незначний проміжок часу країну може заполонити армія морально деградованих, психічно і фізично хворих, неосвічених, жорстоких, які не мають роботи і житла молодих людей, що може призвести до некерованого процесу розвитку суспільства, у всіх його проявах, під негативним впливом цього неадаптованого до життя в цивілізованому суспільстві контингенту людей.

Слід звернути увагу на існування такого феномена як соціальне сирітство - явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов¢язків відносно неповнолітньої дитини. Соціальні сироти - це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишились сиротами при живих батьках [22]. До них належать безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. Статус цієї категорії дітей в Україні юридично не визначено, але фактично їх можна віднести до дітей, позбавлених батьківського піклування. Основні психофізичні характеристики дітей, що формуються в умовах безпритульності та бездоглядності, базуються на ранньому включенні дитини в жорстокі умови виживання на вулиці при відсутності виховного впливу дорослих і нормального дитячого оточення. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв¢язки, були покинуті батьками або самі покинули сім¢ю, котра не забезпечувала дитині нормальної життєдіяльності та повноцінного розвитку. Бездоглядні діти, як правило, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, наркотичні та токсичні речовини. Такі діти часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Їх життя і здоров¢я постійно перебувають під загрозою. Будь-яка дитина, що опинилася на вулиці, без допомоги сім¢ї, суспільства, без життєвого досвіду, з розшарпаними нервами, без перспективи, буде себе поводити так, як діти-правопорушники.

Витоки і причини сучасного соціального сирітства різноманітні. Це насамперед соціально-економічні та соціально-психологічні причини. До перших відносяться фактори, які протягом значного проміжку часу порушують трудові відносини, деформують устрій життя сімей: економічна криза, безробіття, бідність, голод, міграції; погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей; погіршення умов утримання дітей у державних закладах. Соціально-психологічні чинники (вони часто виступають як наслідок соціально-економічних) пов¢язані з кризою сім¢ї як соціального інституту, збільшенням розлучень, погіршенням клімату у родині, грубим ставленням батьків до дітей, послабленням моральної відповідальності батьків за виховання дітей, алкоголізацією і наркоманізацією населення.

Подальша доля дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішується органами опіки та піклування, що функціонують при місцевих органах виконавчої влади - опіку над такими дітьми, згідно з Конституцією, бере на себе держава. Такі діти потрапляють до державних закладів опіки: будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів. Ресурсне забезпечення таких закладів не відповідає потребам дітей, ефективність і результативність його використання низька. Дослідження проблем становлення і формування особистості в інтернатних закладах свідчать про несприятливий психічний розвиток дітей в цих установах. Соціалізація дітей-сиріт ускладнюється особливостями стану їх здоров¢я та розвитку.

У 2002 році тривало зменшення чисельності дітей в Україні та зниження їх питомої ваги у загальній кількості населення. Загальна кількість дитячого населення зменшується у середньому на 350 тис. осіб за рік. За останнє десятиріччя спостерігається систематичне зниження чисельності новонароджених у середньому на 27 тис. на рік. Тільки за останні два роки цей спад відчутно зменшився.

Занепокоєння й тривогу викликають негативні тенденції в організації дозвілля, культурного і фізичного виховання та відпочинку дітей. Порівняно з 1990 роком, кількість дитячих таборів та чисельність оздоровлених в них дітей зменшилась утричі.

В Україні залишається значним рівень інвалідності серед дітей, що є найбільш несприятливим явищем у комплексі характеристик здоровя та соціального благополуччя населення. Згідно з Державною статистичною звітністю, дитяча інвалідність, навіть на фоні зниження показника народжуваності, має стійку тенденцію до зростання. Так, у 1995 році загальна чисельність дітей-інвалідів в Україні становила 135,4 тис., в 1997 - 146,9, в 2001 - 154,3 тисячі дітей-інвалідів. В останні роки рівень загальної інвалідизації дітей зріс на 18,5%. Кожна п¢ята дитина із зареєстрованих дітей-інвалідів перебуває в інтернатному закладі, решта виховується в сім¢ї. У 58 інтернатах системи соціального захисту утримується 8 тис. дітей з глибоким ступенем психофізичного розладу, у 385 інтернатах Міністерства освіти для дітей з незначними вадами розумового або фізичного розвитку перебуває понад 60 тис. дітей [23,с.25]. Наявна мережа спеціалізованих установ, а також груп і класів у дитячих дошкільних закладах і школах не повною мірою задовольняють потреби у їх навчанні, вихованні та реабілітації. Вимагають законодавчого і організаційного вирішення проблеми професійного навчання та працевлаштування дітей-інвалідів. Переважна більшість сімей, що мають дітей-інвалідів, відчувають матеріальну скруту, пов¢язану з їх медичним обслуговуванням та оздоровленням.

Недостатньо здійснюються заходи щодо соціального і правового захисту дітей, створення для них необхідних умов виживання й розвитку. Протягом 2000 року 6039 дітей було відібрано у батьків, позбавлених батьківських прав, 1023 дитини - у батьків без позбавлення їх батьківських прав [47,с.16]. Позбавлені постійної батьківської уваги діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, стають бомжами, жебракують вчиняють злочини. Вже лише ці приклади вказують на важливість Національної Програми Діти України, необхідність мобілізації усіх ресурсів, всього суспільства на вирішення невідкладних завдань по соціальному захисту неповнолітніх.

За соціологічними дослідженнями лише 3% опитаних дітей зазначили, що права дитини в Україні не порушують, 48% вважають, що права дітей порушують досить часто, 49% мають думку, що права дитини в Україні порушують інколи. Кожний четвертий з опитаних був свідком, як порушували права інших дітей, майже кожна восьма дитина особисто відчула порушення своїх прав. 28% опитаних дітей вказали, що в їхньому житті траплялися випадки, коли вчителі ставилися до них жорстоко або навіть знущалися. На думку половини опитаних дітей, в Україні порушують право дитини на якісну медичну допомогу, значна частина респондентів вважає, що в Україні порушують права дитини на повноцінне харчування (37%), на достатній для розвитку дитини рівень життя (33%), на отримання гідної освіти (33%), на відпочинок (29%). недостатньо захищеними державою від жорстокості, знущання, брутального поводження, викрадення та продажу вважають себе близько половини опитаних дітей, від вживання наркотиків - 43%, від сексуальної експлуатації - 38%, від примусу до підневільної, непосильної, надмірної чи небезпечної праці - 34%. Третина дітей соціально незахищених категорій особисто зазнала порушення своїх прав. Найчастіше це траплялося з дітьми-інвалідами та дітьми з неблагополучних чи багатодітних сімей. Лише один відсоток дітей соціально незахищених категорій вважає, що права дітей в Україні не порушують. Найчастіше порушують права так званих дітей вулиці. У них чимало проблем як з однолітками, так і з незнайомими і знайомими дорослими та представниками правоохоронних органів. 69% дітей вулиці доводилося зазнавати образ і знущань у своєму оточенні, чверть з них переконалася, що марно сподіватися на чиюсь допомогу, і ні до кого не звертатися за захистом. Право цієї категорії дітей на піклування з боку батьків, родичів, громади і держави не забезпечується [13,с.68].

В умовах сьогодення широкомасштабний розвиток неформального сектора економіки дає змогу використовувати дитячу працю, у тому числі працю дітей віком до 15 років, яка заборонена законом. Низький рівень матеріального забезпечення сімей є вирішальним фактором залучення дітей до трудової діяльності, особливо це стосується соціально незахищених категорій сімей: багатодітних, неповних, малозабезпечених. Дані обстеження свідчать, що кожна четверта дитина проживала в сім¢ї, яка за середньомісячним розміром споживчих витрат перебувала на рівні або нижче офіційно встановленої межі малозабезпеченості. Додаткової уваги потребує проблема праці маргінальних груп дітей - тих, що бродяжать, жебракують, втягнуті у кримінальну сферу. Діти цієї категорії залучаються до найгірших форм дитячої праці: використання дітей у проституції, порнографії, примусова праця, кримінальні дії. Залучення дорослими дітей до жебракування, занять проституцією є проявами експлуатації дитячої праці, що можна розглядати як рабську працю та торгівлю дітьми.

Перелік занять дітей, які перебувають на вулиці, свідчить про те, що вони можуть заробляти лише у сфері, яка не контролюється державними інституціями і відноситься до найгірших форм дитячої праці. Саме такі види дитячої зайнятості потребують вжиття на державному рівні заходів щодо їх повної ліквідації, оскільки вони становлять реальну небезпеку для здоров¢я, розвитку і життя незахищених категорій дітей.

Таким чином, більшість дітей в Україні зазнає порушень своїх прав. Вони почувають себе безправними у світі дорослих. У дітей обмежені можливості висловлювати свою думку, крім того, вони навіть не знають, до кого звернутися у разі порушення своїх прав. Спроби дитини встановити справедливість у будь-яких закладах чи установах без допомоги дорослих приречені на невдачу.

РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

2.1 Сім¢я як інститут соціалізації та соціального захисту дитини

Сімя - це основна і найдавніша форма організованого людського і соціального життя. Сімя, родина - це соціальний феномен, який виконує багато функцій. З-поміж них найбільш значущою є виховання дітей. Тому важливого значення набуває усвідомлення батьками цієї ролі, формування готовності до її втілення на практиці. На сучасному етапі сімя - одна з основних і найважливіших ланок у процесі державотворення. Розвиток економіки і духовності серед населення, передача етнокультурного і

соціального досвіду, історичних надбань і традицій, виховання молодого покоління значною мірою залежить від стану і перспектив розвитку сімї.

Сімя як фундамент суспільства забезпечує відтворення та продовження людського роду, вона є джерелом духовного росту та матеріального добробуту людини. Саме в сімї закладаються основи виховання та формування особистості, через неї успадковуються духовні цінності, життєвий досвід, трудові навички, національні особливості, зрештою все те, що формує менталітет нації.

Перебудова економічних відносин у нашій країні відкинула багато сімей за межу середнього прожиткового рівня, зруйнувала їх стереотип самосприйняття, вселила в них невпевненість та низьку самооцінку.

Одним з найважливіших факторів соціалізації була і залишається батьківська сімя, вплив якої дитина, коли вона є найбільш сприйнятливою, відчуває раніше за все. Закладені у ранньому дитинстві, при взаємодії з батьками, цінності, норми, уявлення багато в чому визначають її життєвий шлях, формують суспільну позицію. Крім свідомого, цілеспрямованого батьківського виховання на дитину впливає вся внутрішня сімейна атмосфера, причому ефект цього впливу накопичується з віком, відбиваючись на характері особистості. Завдяки родині пристосування людини до нових соціальних умов, або повна соціалізація (особливо в житті дитини), відбувається у відносно стабільному соціальному середовищі зі сталими моральними і визначеними взаємними вимогами.

Про значне зниження рівня життя сімей засвідчує висока частка витрат на харчування. За міжнародними стандартами, сімї, в бюджеті яких витрати на харчування перевищують половину сукупних витрат, вважають бідними, тобто пересічну українську сімю можна вважати такою. За даними Держкомстату, більшість бідних - це сімї з дітьми (46%), а також одинокі матері з дітьми (27%), таким чином саме ті сімї, де здійснюється процес відтворення майбутнього покоління населення України, опинилися в найбільш тяжких матеріально-економічних умовах. Економічні труднощі перехідного періоду зумовили погіршення демографічної ситуації в країні, народжуваність знизилась до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Деформація у структурі та функціях сімї, внаслідок кризових явищ суспільства, вимагає їх врахування у визначенні характеру соціальної допомоги конкретній сімї в залежності від її соціальної ситуації, факторів, що обумовлюють виникнення соціальних проблем. Саме характер проблем, які викликають деформацію сімї, розглядаються як критерії визначення її неблагополучності.

Сучасну сімю поставлено у досить жорсткі умови виживання. Різке погіршення матеріального становища сімї є однією з причин, яка призводить до зростання кількості неблагополучних родин, обєднуючою рисою яких є психологічна напруженість, що в певні моменти життя сімї спричиняє кризові ситуації, драми і трагедії кожного члена родини, як батьків, так і дітей. Рівень спілкування дітей в неблагополучних родинах не відповідає вимогам належного виховання. Безробіття і зубожіння - два взаємоповязаних фактори і втрата роботи батьками або одним із них у більшості випадків веде до зубожіння родин, це є одним із головних факторів збільшення кризових сімей, а як наслідок і дітей, які втратили батьківську опіку. Обмежені матеріальні можливості не дозволяють у повному обсязі задовольняти необхідні, природні для сьогодення потреби та інтереси дітей.

Не менш важливим чинником формування особистості дитини є склад сімї. Сьогодні в країні поширеним явищем є неповна сімя. Виховні можливості неповної сімї досить обмежені передусім морально-психологічним кліматом. Втрачаючи одного з батьків, дитина позбавляється цілого світу морально-емоційних відносин, що, безумовно, негативно позначається на її самопочутті.

Матеріальні й психологічні труднощі, які переживає родина, призвели до виникнення зовсім нових проблем виховного характеру, які раніше вважалися зовсім нетиповими - не впевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і взірцем для своїх дітей. Більше того, із втратою авторитету відбувається ще одне викривлення в системі життєвих цінностей підростаючого покоління: зростає влада грошей у шкалі життєвих пріоритетів.

До так званих неблагополучних сімей належать передусім сімї, де один з батьків чи обидва зловживають алкоголем, вживають наркотики, схильні до кримінальних дій, асоціальної чи аморальної поведінки, де має стійкий конфлікт між подружжям, батьками і дітьми, зовні благополучні сімї, які систематично припускаються серйозних помилок, прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну культуру та неосвіченість (сімї, де взаємостосунки з дітьми носять формальний характер; де відсутня єдність вимог до дитини, надмірна батьківська любов чи надмірна суворість вихованні, застосування фізичних покарань інше). Причини, що призводять до збільшення цієї групи сімей, характерні для періоду активних реформ у суспільстві, а саме: інфляція, безробіття, економічна нестабільність, бідність. Проте говорити, що втрата деякими сімями виховних, соціалізуючих можливостей криється тільки в кризовому соціально-економічному стані сучасної родини, буде неправильно. Тут має місце і недостатній рівень психолого-педагогічної підготовки батьків. Найчастіше причиною психічної занедбаності є не нестатки в сімї, велика кількість дітей, погані умови та інші зовнішні чинники, а певна внутрішня установка дорослих, які виховують дітей. На сьогодні близько 90 тис. сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей [16]. У багатьох випадках діти в таких родинах потребують захисту від власних батьків.

Діти, які виховуються в неблагополучних родинах, більш схильні брати за взірець спосіб життя і поведінку, яку вони спостерігають вдома. Відхилення від нормальної поведінки виявляється вже в підлітковому віці. Переважно діти з проблемних сімей сприймаються як важковиховувані. Дослідженнями доведено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних родин. Внаслідок саме педагогічної занедбаності діти в абсолютній більшості випадків стають важковиховуваними. Відхилення у поведінці підлітків може провокуватися несприятливими умовами виховання в сімї. У неблагополучних родинах атмосфера теплоти та доброзичливості, що так необхідна для нормального розвитку дитини, як правило, відсутня. Жорстокість породжує у дітей відчуття вини, невпевненості у собі, сприяє формуванню психологічних комплексів та значною мірою деформує процес соціалізації. Неблагополучним сімям притаманне ставлення до дітей, яке можна охарактеризувати як психологічну жорстокість, що включає емоційну холодність, нехтування батьківськими обовязками. Діти з таких сімей почувають себе нещасливими. У них поступово формуються суперечливі почуття до батьків, навіть вороже ставлення до них. Саме сімейне неблагополуччя, конфліктні взаємостосунки в сімї, алкоголізм батьків створюють у сімї психотравмуючу для дитини атмосферу, яка часто штовхає дітей на втечу з дому (в притулках для неповнолітніх у 1998 році перебувало 15117 дітей, в тому числі віком від 3 до 7 років - 17,1%, від 7 до 14 років - 67,7%, від 14 до 18 років - 15,3%; серед них хлопчиків - 67,4%, дівчаток - 32,6%,а в 2001 році тільки притулками Запорізької області надано соціальну допомогу 2109 дітям). Обстеження сімей підлітків, які перебували у притулках, показало, що батьки або опікуни більшості з них не займались вихованням дітей, зловживали спиртними напоями, допускали немедичне вживання наркотичних речовин, вели асоціальний спосіб життя. Характеристика сімей, діти яких перебували у притулках, така: функціонально-неспроможні - 6223 (41,1%); малозабезпечені - 7616 (50,3%); багатодітних - 2698 (18%) [39,с.28].

Сучасне сирітство є певним наслідком недостатньої уваги суспільства до соціальних проблем сімї з дітьми. Щорічно майже 900 новонароджених стають соціальними сиротами в перші дні життя через відмову від них матерів ще в пологових будинках. Діти в неблагополучних сімях позбавлені уваги і турботи з боку батьків, часто голодні і змушені жебракувати. Саме такі сімї є головним джерелом поповнення соціальних сиріт в країні.

У конфліктній сімї дитина постійно перебуває у несприятливому психологічному мікрокліматі, у стані тривоги. В таких умовах у неї можуть сформуватися дефекти характеру і морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність. Це позначається на її успішності, поведінці, ставленні до громадської діяльності, у неї не сформовані доброта, гуманізм, альтруїзм, а навпаки, прогресують агресивність, озлобленість, образливість, замкненість, ненависть до оточуючих, невпевненість. Дитина з такої сімї з недовірою ставиться до старших, не вірить у можливість нормальних, дружніх стосунків між людьми, в неї несформований позитивний досвід спілкування з оточуючими. Саме сімейне неблагополуччя, конфліктні взаємостосунки у сімї, алкоголізм батьків стають причиною вживання неповнолітніми алкоголю, наркотичних речовин. Кожна неблагополучна сімя породжує неблагополучне дитинство, збільшує кількість дітей з девіантною поведінкою. Причому, як правило, поведінка дітей з таких сімей має яскраво виражений негативний, асоціальний, аморальний характер. Діти, бажають того батьки чи ні, підсвідомо переймають їхній спосіб мислення, спілкування, взаємини, поведінку тощо. В умовах неблагополучної родини дитина набуває негативного життєвого досвіду, практику асоціальної і морально-етичної поведінки, недоброзичливості до людей.

Сімя як основоположний інститут у структурі суспільства є особливо чутливою до будь-яких реформаторських змін державного масштабу, оскільки їх результати безпосередньо відбиваються на її рівні життя, стабільності і виховній дієздатності. Сучасна сімя має зберегти і відновити статус головної ланки у вихованні дитини: забезпечити належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного її розвитку. Разом з тим сімя в свою чергу сама потребує як матеріальної, так і педагогічної та культурологічної допомоги. І така допомога і підтримка повинні надаватися сімям як державою, так і громадськими організаціями.

2.2Асоціальна природа поведінки підлітків

Девіантна поведінка - система дій і вчинків людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки [20,с.62]. Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень у поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки. Визначальними факторами відхилень від певних норм є: рівень свідомості, моральності, розвиненість у суспільстві системи соціальних регуляторів поведінки людини і сформоване відношення суспільства до людей, що порушують норми моралі та права. Істотним показником девіантної поведінки виступає відхилення в ту чи іншу сторону, з різною інтенсивністю, від поведінки, яка визначається нормальною. Нормальна або гармонічна поведінка характеризується: збалансованістю психічних процесів, адаптивністю, духовністю та самоактуалізацією.

Так як норма поведінки базується на цих основних характеристиках, так і аномалії та девіації засновані на змінах, відхиленнях і порушеннях цих характеристик.

Норма - це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що розділяє група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють та, відображаючи, формують його [20,с.64]. Виділяють такі норми: правові, моральні, естетичні.

Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства, девіантна поведінка поділяється на пять типів:

- деліквентна поведінка;

- адиктивна поведінка;

- патохарактерологічна поведінка;

- проституція;

- суциїдальна поведінка.

Серед деліквентної поведінки розрізняють її різновиди: порушення дисципліни, проституція, злочини. Адиктивна поведінка включає в себе: тютюнопаління, алкогольну залежність, токсикоманію, наркотичну залежність.

Девіантна поведінка має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими чинниками, що перебувають в складній взаємодії та взаємовпливі. Основними факторами ризику девіантної поведінки дітей та молоді є: соціально-економічні, соціально-педагогічні, соціально-культурні, психологічні, біологічні особливості та впливи.

В умовах нестабільної економічної, політичної та соціальної ситуації, яка складається внаслідок змін у системі ідеалів та цінностей, зароджується і розвивається специфічна дитяча субкультура, яка характеризується негативною позицією у ставленні до оточуючого суспільства, про що свідчить статистика правопорушень, зростанням числа конфліктів у сімях, зниженням психічного та фізичного стану здоровя дитини, психоемоційним перевантаженням, відродженням бездоглядності як соціального явища. Несприятливе побутове оточення, важке матеріальне становище сімї і погіршення на цьому ґрунті внутрішніх сімейних відносин, недоліки в організації шкільного виховання, скорочення кількості позашкільних закладів та комерцалізація клубів, секцій, гуртків, призвели до збільшення числа дітей та підлітків, які не вчаться і не працюють, чия поведінка виходить за межі моральних і правових норм. У важких умовах морального формування опинились підлітки із неблагополучних та інших соціально незахищених категорій сімей. Для тих, що залишились в більш чи менш благополучних сімях, не порвали звязки зі школою, характерно як посилення негативного впливу традиційних, так і поява нових дефектів соціалізації.

В даний час неповнолітні є однією із найбільш кримінально заражених категорій населення. Злочинність підлітків в Україні в останнє 10-річчя зростає приблизно в 6 разів швидше, ніж змінювалась загальна кількість цієї вікової групи. Результати соціологічних досліджень свідчать, що українські підлітки досить одностайно ставляться до алкоголю. Так, більше половини (62%) підлітків 12-14 років і понад 72% у віці 15-20 років вживають алкоголь, майже кожен пятий підліток почав вживати алкоголь у віці до 10 років. Майже всі (понад 90%) підлітки, пізнали смаку алкоголю до 18 років [40].

Відносно тютюнопаління дані свідчать, що палить кожний третій підліток 12-14 років і кожний другий підліток старше 15 років. Суттєвих розбіжностей при цьому між статями не спостерігається. У віці 12-14 років 4% підлітків вже спробували наркотик. Серед 15-18 річних з наркотиками познайомився вже кожний пятий. Підліткова злочинність характеризується підвищеною жорстокістю та цинізмом, зростанням групової злочинності та вчиненням корисливих видів злочинів (крадіжки, пограбування, розбійні напади).

Очевидно, що поведінка підлітків потребує дуже уважного ставлення з боку держави. Передусім контролювати потрібно потік інформації, який несуть підліткам засоби масової інформації. По-друге, потрібен комплексний підхід до вирішення питань повязаних з асоціальною поведінкою підлітків. Необхідно врахувати роль сімї, школи, громадських організацій, правоохоронних органів та державних спеціалізованих установ у вирішенні цієї проблеми. Третім компонентом стратегії, спрямованої на позитивні зміни поведінки підлітків, має бути активна пропаганда законослухняного та здорового способу життя, яку підлітки мають сприймати цілком свідомо. Важливими напрямами профілактики девіантної поведінки неповнолітніх є також надання їм консультативної допомоги у вирішенні проблем, соціальний захист і реабілітація дітей з девіантних сімей, сприяння зайнятості, створення умов для змістовного проведення дозвілля, підготовка волонтерів з числа підлітків та молоді, які поширюватимуть профілактичну інформацію в середовищі підлітків ( цей метод дає можливість подолати упереджене ставлення молодої аудиторії до соціальної профілактики).

Характер злочинності неповнолітніх і її детермінація така, що для її подолання головними повинні бути не міри кримінальної репресії, а превентивні підходи. Українське суспільство потребує ретельно відпрацьованої, розрахованої на перспективу концепції державної політики попередження злочинності неповнолітніх. Першорядне значення мають нейтралізація, блокування, обмеження дії економічних причин і умов більшості видів неповнолітньої злочинності, ресурсне забезпечення її попередження. Необхідне становлення мережі і активізація роботи інститутів загальносоціального попередження (таких, як державні, муніципальні та приватні освітні заклади, відділи у справах сімї та молоді, громадських організацій дитячого та молодіжного спрямування), а також структур, зорієнтованих на первинне соціальне попередження правопорушень підлітків (служби у справах неповнолітніх, соціально-реабілітаційної служби, кризових центрів, що займаються проблемами девіантної поведінки підлітків).

Питаннями попередження бездоглядності дітей, вчинення ними правопорушень займається широке коло державних органів і громадських організацій, що проводять свою роботу на різних рівнях, в різних напрямках за допомогою різних засобів, яка відповідає їх компетенції. У звязку з цим необхідне як чітке розмежування функцій кожної державної чи громадської організації, так і координація їх діяльності, з тим щоб не допустити паралелізму і дублювання, змішування функцій і підміну одних органів іншими, спрямувати їх діяльність на вирішення найбільш важливих на цей момент задач. На сьогодні ж ми маємо значне дублювання функцій в роботі з дітьми таких державних інституцій як відділи у справах сімї та молоді, центри соціальних служб для молоді, відділи освіти, служби у справах неповнолітніх, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, що не сприяє конкретиці та ефективності їхньої діяльності, підвищенню відповідальності за отриманий кінцевий результат. Таке становище вимагає термінового законодавчого врегулювання діяльності державних правозахисних, освітніх та соціальних установ; необхідно, щоб їх робота була чітко визначеною за видами діяльності та критеріями її результативності.

2.3 Державне управління процесами соціального захисту

Захист дітей та підлітків - одна з найважливіших складових соціальної політики держави. Механізми здійснення цього захисту є значною мірою успадкованими від попереднього етапу розвитку державно-суспільних відносин, які не забезпечують ефективного виконання зобовязань держави перед своїми громадянами. Визначальною проблемою соціальної політики держави є недостатнє фінансове забезпечення запроваджуваних програм соціального захисту та підлітків, що призводить до соціальної незахищеності, неадаптованості дітей. Тому на сьогодні в соціальній сфері головним завданням є визначення механізмів соціальної політики по ресурсному забезпеченню відвернення негативного впливу ринкових відносин на соціальну захищеність неповнолітніх.

Актуальність проблеми визначає необхідність державного управління процесами соціального захисту дітей на основі новітніх, інноваційних технологій, пошуку перспективних механізмів соціального захисту неповнолітніх. В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства - усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини. Цей напрям соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

- створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів дитини у конкретній ситуації (подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоровя, а також - інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей);

- компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

Соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності дитини. Позитивних результатів можна досягти, не просто проявляючи турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно), а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливатимуть на ціле покоління, вікові чи соціальні групи.

Якщо наприклад розглядати концептуальні підходи до вирішення проблеми соціального захисту дітей в Україні та Польщі, то їхнім підґрунтям є те, що діти повинні рости і виховуватись в родинах з належним матеріальним і духовним забезпеченням, здоровим морально-психологічним мікрокліматом в сімї. Але в Україні, на відміну від Польщі, в даному аспекті вирішення цієї проблеми існують більші труднощі. В першу чергу це обумовлено економічним, політичним розвитком країн, внутрішнім соціальним середовищем соціуму, що на порядок вищий, стабільніший, а значить більш безпечний у Польщі ніж в Україні.

Розглядаючи дану проблематику в розрізі інституційного забезпечення слід відмітити істотні відмінності між країнами, що викликано в першу чергу різними підходами в принципах побудови владних інституцій. Так у Польщі реальним управлінським потенціалом наділені органи самоврядування, в Україні ж органи місцевого самоврядування мають незначний економічний і управлінський потенціал. По-друге, економічне становище Польщі, а відповідно і більшості населення, значно краще ніж в Україні, що слугує основним базисом соціальної захищеності населення. По-третє, Польща стоїть значно ближче до побудови засад громадянського суспільства ніж Україна, що також впливає на специфіку і широту створюваних різновидів інституцій, які опікуються соціальним захистом дітей та підлітків. В Україні переважає управлінська структура державних адміністрацій, яка є головною ланкою виконавчої влади на місцях. Тому в Україні, на відміну від Польщі, існує досить чітка структурна управлінська вертикаль, що при вирішенні складних і різнобічних питань соціального захисту дітей сьогодні необхідна. Але значне дублювання в діях, відсутність чіткої визначеності у функціональних обовязках структурних підрозділів, що опікуються проблемами дитинства, недостатня розбудованість є причиною низької ефективності їх діяльності.

Незахищеність дітей та підлітків в умовах ринкової економіки - одна з визначальних рис і проблем сучасного стану дитинства в державі. Між необхідністю створення культу дитини, в тому числі і через досконалу систему соціального захисту, та можливостями, а іноді і бажанням держави, сьогодні прірва. Ратифікація міжнародних угод, прийняття відповідних законодавчих актів (Конвенція про права дитини, Закону України Про охорону дитинства та інших), залишаються в певній мірі формальними, декларативними, недієвими, які не вирішують проблему по суті. Завдання полягає в нагальному впровадженні ефективних механізмів державного управління соціальним захистом взагалі та дітей і підлітків як його найважливішої складової, вдосконалюючи системи законодавчого, ресурсного, інституційного забезпечення соціальної сфери в цілому і соціального захисту неповнолітніх зокрема. Проблема для країни на сьогодні надзвичайно гостра і активна. ЇЇ вирішення веде до інноваційних перетворень у здійсненні управлінських функцій держави, не вирішення - до деструктивно-деградаційних процесів у суспільстві і країні в цілому.

Функціонуюча в Україні система опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, структурована таким чином, щоб дитина була доглянута з моменту її народження і до набуття нею повноліття. Державні установи покликані утримувати, виховувати таких дітей, надавати їм освіту та професію. Створювалась ця система за часів комуністичної ідеології і була зорієнтована на колективні форми виховання. Процес трансформації суспільства в Україні в 90-ті роки принципово змінив ситуацію. В умовах економічної кризи загострилися проблеми матеріально-технічного забезпечення закладів для дітей - сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків. Відсторонення випускників інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеження простору спілкування, регламентація дій спричиняють формування специфічних рис особистості, які ускладнюють влаштування дітей-сиріт у дорослому житті.

Значно погіршилися перспективи працевлаштування випускників інтернатних закладів на ринку праці. Варіант навчання дитини-сироти в професійно-технічному училищі з подальшим працевлаштуванням на завод у сучасних економічних умовах не спрацьовує, оскільки професійні навички, що надаються профтехосвітою, не витримують конкуренції на ринку праці. Більше того, влаштування випускників на підприємстві не гарантує їм матеріального забезпечення, необхідного для створення нормальних умов життя. Труднощі із працевлаштуванням таких дітей виникають і через відсутність у них житла та проблем з його одержанням. З іншого боку, важко запобігти їх звільненню через деякий час.

Продовження навчання у вищих навчальних закладах дітям-випускникам інтернатних закладів, декларується рядом пільг. Однак невисокий рівень знань, який отримують діти в інтернатах, робить їх неконкурентоспроможніми при вибору професії. Ті ж сироти, яким вдається без конкурсу вступити до вищого навчального закладу, не маючи матеріальної підтримки з боку батьків, не в змозі навчатися за рахунок державної стипендії, а в разі закінчення навчання вони не можуть працевлаштуватися. Існує чимало проблем, повязаних із забезпеченням дітей-сиріт, які закінчили навчальні заклади, необхідним майном, коштами, житлом, гарантуванням їм майнових і особистих прав, передбачених законодавством.

Недостатній рівень працевлаштування пояснюється тим, що робочі місця бронюються переважно на підприємствах державної форми власності, кількість яких постійно зменшується, багато з них простоюють, працюють неповний робочий час, мають заборгованість із заробітної плати, умови роботи не відповідають вимогам техніки безпеки, професійній підготовці випускників. Багаторічна практика свідчить, що бронювання робочих місць може бути ефективним лише за умов економічного піднесення та розвитку підприємств.

В умовах сьогодення органам виконавчої влади, освіти та службам зайнятості необхідно знаходити більш ефективні форми працевлаштування молоді. Нові форми сприяння працевлаштування випускників були започатковані у Волинській області. Починаючи з 1998 року підприємства, установи та організації, які приймають на роботу випускників навчальних закладів, звільняються від сплати комунальних податків і зборів на суму заробітної плати випускника (протягом його роботи на підприємстві).

Потребує зміни система заохочення керівників підприємств, установ та організацій за надання робочих місць неповнолітнім, хоча законодавчо визначено обовязкове бронювання робочих місць для цієї категорії молоді і система штрафних санкцій у разі відмови у працевлаштуванні. Крім того, необхідно впроваджувати систему економічного стимулювання підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, яка б сприяла працевлаштуванню молоді.

Задовольнити потребу дітей в оплачуваній роботі можливо лише за умов розширення функцій державних центрів зайнятості у цьому напрямі, а також якщо надати можливість займатися цією проблемою недержавним (зокрема молодіжним) біржам праці з частковим фінансуванням витрат на їх утримання. Не слід розглядати державні і недержавні служби зайнятості як альтернативні форми роботи з населенням. Вони повинні існувати паралельно і доповнювати одна одну. Загалом на жаль діяльність громадських організацій щодо розвязання проблем дитячої праці та інших негараздів у житті підлітків, малоефективна і маловідома [47].

Сучасна соціально-економічна ситуація в Україні, матеріальне становище сімей з дітьми не дозволяють говорити про можливість повної ліквідації дитячої праці. Тому заборона такого виду діяльності лише ускладнить важке становище тих сімей, в яких діти працюють з метою їх матеріальної підтримки. Така заборона приведе до збільшення рівня зайнятості дітей у тіньовому секторі економіки, а отже, посилить безконтрольність їх праці та експлуатацію. Тому найдоцільнішим буде вжити заходів щодо легалізації дитячої праці та створення відповідної нормативно-правової бази, яка б слугувала правовим підґрунтям для ліквідації небажаних видів трудової діяльності дітей та заборони експлуатації дитячої праці.

Законодавство України про дитячу працю може бути дієвим за умови здійснення належного контролю за виконанням чинних законів та розроблення нових нормативів, які б враховували вимоги сучасного ринку праці, регулювали питання праці дітей в недержавному секторі, сімейному бізнесі, на самоорганізованих робочих місцях.

Назріла необхідність переглянути підхід до спеціальної освіти, її структури, мети, завдань, змісту корекційного навчання та трудової підготовки, організації альтернативних типів навчальних закладів, що забезпечило б успішну інтеграцію дітей-інвалідів та дітей з особливостями психофізичного розвитку у сучасне суспільство.

В Україні є певна кількість дітей, які не отримали базової освіти і які працюють або раніше працювали і не мали змоги чи бажання навчатися. Для таких груп необхідно забезпечити виконання вимог Закону України Про освіту, створити механізми та систему для здобуття ними необхідної освіти. Це вимагає розроблення методик та освітніх програм щодо організації в країні шкіл вирівнювання, інших гнучких форм навчання для дітей, які тривалий час або взагалі не навчалися.

Економічні негаразди українського суспільства негативно впливають на функціонування інтернатних установ. Приміщення багатьох закладів, споруджених ще у 50-х роках, потребують капітального ремонту і реконструкції. Проте розвязання цієї проблеми ускладнюється відсутністю бюджетних асигнувань. Перевантаження інтернатних закладів в Україні негативно впливає на активність та результативність пошуку персоналом інтернату нових, більш прогресивних форм виховання підопічних, ускладнює процес переорієнтації інтернату на нові форми організації життя дітей (різновікові групи, поширення самообслуговування тощо). Навіть найкраща робота педагогів в інтернатних закладах не дає змоги повністю відтворити природні умови виховання дитини в родині. Тому безперечно, у такій ситуації значно зростає роль сімї у життєзабезпеченні та вихованні дітей. Аналіз життєдіяльності сімейних форм виховання переконує, що ця форма реабілітації та соціалізації дітей необхідна і прогресивна. Звичайно, за декілька років не можна змінити усталену систему опіки і відмовитися від інтернат них закладів виховання та утримання дітей. Однак, подальший розвиток сімейних форм опіки сиріт залежить від того, наскільки держава, суспільство зможутьзнівелювати вплив нестабільності та економічної кризи на такі сімї, допомогти їм реалізувати свої виховні функції. В Україні, поряд з такими традиційними формами сімейного піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як усиновлення і опіка над дітьми, набуває поширення система дитячих будинків сімейного типу як альтернатива інтернатним закладам. З 1998 року розпочато роботу щодо створення інституту прийомної сімї.

Нещодавно зявилася нова форма утримання та допомоги дітям, які залишилися без батьківської опіки - притулки для неповнолітніх. Їх виникнення повязане з необхідністю вирішення проблеми дитячої бездоглядності та безпритульності. Соціальний захист, позбавлених сімейного виховання дітей, здійснює вже понад 80 притулків для неповнолітніх, більшість з яких підпорядковано службам у справах неповнолітніх та органам освіти. Притулки сприяють покращенню ситуації з дітьми вулиці , вони є важливою ланкою в системі державної допомоги дітям, які перебувають у кризовому становищі. Тому існує потреба розширити мережу цих закладів, законодавчо та організаційно-методично удосконалити їх діяльність, реформувати їх згодом в центри підтримки сім¢ї та дітей з більш широким колом надання соціальних послуг.

Для того, щоб існуюча система соціального захисту населення була результативною та ефективною, спроможною виконувати нові, властиві ринку завдання, функціонально - управлінська структура має бути такою, яка б забезпечувала можливості виконання не тільки державних розподільчих функцій, а й власного економічного розвитку за рахунок підвищення ролі самоуправління та самозабезпечення на рівні регіону. Удосконалення та оптимізації потребує діяльність усіх органів центральної та місцевої виконавчої влади, до компетенції яких належить соціальний захист дітей. Національне законодавство не повною мірою забезпечує поширення норм Конвенції ООН про права дитини на всі рівні та сфери створення системи закладів, куди б дитина могла самостійно звернутися у разі порушення її прав (розбудова служб у справах неповнолітніх і її структурних підрозділів). Важливо стимулювати розробку інформаційно-освітніх програм, тренінгів, матеріалів від посібників до буклетів з питань прав дітей. Вимогою часу є термінове запровадження системи заходів щодо своєчасного виявлення та обліку дітей, схильних до бродяжництва, жебракування, вживання алкоголю, наркотиків, психотропних речовин, а також розробка подальшої роботи з цими дітьми та їхніми сімями. Програма соціального патронату неблагополучних сімей потребує вдосконалення і одним можливих шляхів покращення соціальної роботи стосовно них може стати створення мережі центрів підтримки сімї на базі існуючих притулків для неповнолітніх.

Органи виконавчої влади на місцях є органами опіки. Але до цього часу відсутній належно врегульований, практично здійсненний механізм їх дій щодо захисту законних прав та інтересів неповнолітніх. Органи опіки на місцях це по суті орган, який діє тільки у вигляді ради опіки та піклування на громадських засадах, без відповідного ресурсного та правового забезпечення. У звзку з цим система соціального захисту потребує кардинальних змін. Соціальна політика нашої держави в галузі дитинства покликана всіляко сприяти помякшенню впливу на дітей негативних наслідків соціальних процесів, які відбуваються нині у суспільстві, а також створювати умови для видозміни діючих і появи нових соціальних інститутів, котрі б найбільш повно задовольняли потреби і інтереси дітей. Створення оптимальних умов для життєдіяльності соціально незахищених категорій дітей є одним з найважливіших завдань сьогодення. Впровадження в Україні гуманістично орієнтованої соціальної політики вимагає переорієнтації державної системи опіки на індивідуальні потреби кожної дитини, позбавленої сімейного оточення, створення оптимальних умов для її виховання і розвитку. Демократизація суспільства, його оновлення в умовах незалежної України, значно активізували пошук нових підходів до виховання та влаштування дітей, позбавлених батьківської опіки, саме на засадах гуманізму. Гуманізація процесу соціально-педагогічного впливу на дітей передбачає, перш за все, субєктний розвиток і саморозвиток особистості, створення особистісно-ціннісної моделі опіки, згідно з якою дитина - мета і цінність виховання.

Дійсність нашого сьогодення у сфері дитинства, сімї та інших соціально незахищених категорій населення вимагає термінової розбудови місцевих органів виконавчої влади на найнижчих її рівнях (село, селище, місто), як дієвого органа опіки; вжиття негайних заходів щодо оптимізації системи соціального захисту населення в руслі нової соціальної політики, передових соціальних технологій, зокрема соціального замовлення.

Держава, яка не в змозі належною мірою фінансувати соціальну сферу, повинна рішуче реформувати соціальну політику за трьома головними напрямами.

По-перше, це роздержавлення соціальної сфери і максимальне звільнення держави від функцій безпосереднього надання громадянам соціальних послуг з перекладанням цих обовязків на некомерційні структури.

По-друге, формування ринку соціальних послуг з реальною конкуренцією їхніх надавачів, унаслідок чого підвищується якість і знижуються витрати на виробництво цих послуг.

Соціальне замовлення - це комплекс заходів організаційно правового характеру щодо реалізації загальнодержавних та місцевих цільових програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладання соціальних контрактів на конкурсній основі[30,с.4].

В основі механізму соціального замовлення лежить принцип переважного використання бюджетних та позабюджетних коштів, призначених для соціальних потреб, на фінансування не відомств і відповідних бюджетних установ, а цільових соціальних програм і соціальних проектів.

Соціальне замовлення виконують на підставі договору, укладеного між замовником, який представляє орган влади, і виконавцем - переважно некомерційною організацією.

Життєвий цикл соціального замовлення складається з кількох стадій, у ході яких виявляють соціальні проблеми, готують, формують і розміщують соціальне замовлення, а також реалізують його та оцінюють результати.

На першій стадії соціального замовлення виявляють та формулюють соціальну проблему. Ініціатором цього можуть бути як органи влади, так і некомерційні організації. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, відповідальні за рішення соціальної проблеми і наділені для цього відповідними ресурсами, формують завдання на розвязання проблеми. Некомерційні організації також можуть виступати з ініціативою.

На другій стадії проводять конкурс замовників соціального замовлення серед структурних підрозділів органів влади, а також конкурси серед некомерційних організацій: на розробку найкращих варіантів цільової соціальної програми (соціального проекту) та на право стати виконавцем розробленої і затвердженої соціальної програми.

На третій стадії замовник і виконавець соціального замовлення укладають соціальний контракт. Замовник виділяє виконавцю попереднє фінансування, надає йому у користування майно, обєкти нерухомості, необхідні для виконання соціального замовлення. Виконавець за рахунок власних можливостей або із залученням спонсорів забезпечує обумовлений обсяг додаткових ресурсів.

На четвертій стадії виконавець при відповідному контролі замовника здійснює всі необхідні процедури для виконання завдань передбачених умовами соціального контракту. Цей етап завершують оформленням акту здачі-приймання виконаних робіт і остаточним фінансуванням виконавця, яке здійснює замовник.

На пятій (післяконтрактній) стадії замовник і виконавець соціального замовлення впродовж терміну, обумовленого соціальним контрактом, здійснюють моніторинг стану цільової соціальної групи, на задоволення потреб якої спрямовано виконання соціального замовлення. Дані моніторингу можна використати для формування нового завдання на розвязання соціальної проблеми.

Соціальне замовлення як механізм розвязання проблем є найефективнішим у тих сферах, де гострота соціальних проблем максимальна і де участь некомерційних організацій може бути найкориснішою. Такими пріоритетними напрямами діяльності соціальної сфери є:

- соціальний захист знедолених дітей, членів багатодітних і неповних сімей, інвалідів, пенсіонерів;

- подолання безпритульності;

- підвищення рівня зайнятості населення;

- підтримка становлення та розвитку молоді;

- боротьба з алкоголізмом і наркоманією, ВІЛ-інфекцією і СНІДом;

- правовий захист і правова просвіта населення;

- підтримка здорового способу життя, охорона здоровя тощо.

Соціальне замовлення повинно забезпечити підвищення ефективності використання бюджетних і позабюджетних коштів, залучення додаткових ресурсів до соціальної сфери, підвищення адресності та масовості надання соціальних послуг, адекватний перерозподіл соціальної відповідальності між державою і суспільством, підвищення довіри населення до влади.

Ці завдання можуть бути розвязані лише за умови додержання засад, на яких ґрунтується механізм соціального замовлення:

- пріоритетність соціальних проблем, що потрапляють у сферу дії соціального замовлення, та комплексність у підходах до їхнього розвязання;

- поєднання бюджетного, позабюджетного та інших видів фінансування цільових соціальних програм та соціальних проектів;

- конкурсність у розробці найкращих варіантів соціальних програм і проектів для визначення найефективніших виконавців соціальних замовлень та гласність і відкритість усіх процедур.

Впровадження соціального замовлення дасть можливість зробити відкритою для громадян роботу органів місцевої влади, створить сприятливі умови для розвитку корисних громадських ініціатив, тобто створить передумови для формування на місцевому та загальнодержавному рівні України засад громадянського суспільства.

2.4 Технологізація інноваційних аспектів управління процесами державної соціальної політики

Поняття соціальна інновація можна визначити як свідомо організоване нововведення або нове явище в практиці соціальної роботи, що формується на певному етапі розвитку суспільства відповідно до соціальних умов, що змінюються і що мають за ціль ефективні позитивні перетворення в соціальній сфері. Соціальні інновації дуже різноманітні, що в першу чергу повязано з різноманіттям явищ соціального життя. Джерелами соціальних інновацій є зміни зовнішнього середовища, соціальні проблеми, що повсякчас виникають, і які неможливо вирішити за допомогою традиційних методів, а також зміни потреб суспільства і його членів. Невирішеність тих або інших соціальних проблем дає імпульс до розробки нових засобів і норм у соціальній сфері. Соціальні інновації посилюють процеси соціальної мобільності, коли багато які з традиційних форм і методів забезпечення соціальних гарантій виявилися неспроможними.

Під інноваційним процесом розуміється процес народження нової ідеї, розроблення її експериментальної апробації, поширення та використання. тривалість інноваційного циклу може змінюватися в залежності від багатьох факторів: це і гострий дефіцит фінансування нововведення, і явна нестача професійно підготовлених кадрів, і перспектива скорочення робочих місць, і поширення безробіття в міру розвитку конкретного інноваційного процесу.

Інноваційні технології існують у двох формах: у виді програм і документів і як соціальні процеси, що реально відбуваються у відповідності з цими програмами [12].

Трансформація системи соціального захисту є цілком закономірною і повязана вона значною мірою зі зміною соціальної ролі та функції держави. Україна перебуває поки що на початку процесу створення такої системи. Зважуючи на це можна запропонувати три можливі варіанти політики щодо соціального захисту, зокрема дітей та підлітків, які потребують комплексного, поетапного запровадження з певною варіативною черговістю при паралельному здійсненні моніторингу соціального стану більшої частини населення країни та окремо взятих соціальних груп.

Держава може:

- створити систему соціального захисту на основі гарантованого мінімального доходу з обмеженням числа виплат і пільг, відмови від принципів всеохопності та оптимізації структури джерел фінансування соціальної сфери (ресурсний підхід);

- вдосконалити державну систему опіки та виховання дітей, розширити сімейні форми опіки над дітьми з належним їм фінансовим, законодавчим та методичним забезпеченням (програмно-організаційний підхід);

- здійснити децентралізацію та деконцентрацію управлінських функцій від центрального рівня на місця з наданням реальних законодавчих і фінансових повноважень системі органів місцевого самоврядування із запровадженням прогресивних форм соціальної роботи (структурно-функціональний підхід).

Варіант 1. Ресурсний підхід.

Однією із необхідних умов успішного фукціонування кожної професійної діяльності є її ресурсне забезпечення. В сфері впровадження соціальної політики можна виділити дві групи ресурсів: внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх ресурсів соціальної роботи відносять:

- особливості психічних пізнавальних процесів особистості;

- прояви емоційно-вольових процесів та психічних станів;

- особистісні характеристики;

- показники освітнього рівня людини;

- професійні та соціальні уміння й навички, якими вона володіє.

До основних видів зовнішніх ресурсів належать: матеріальні, людські, інформаційні, соціальні, технологічні.

Окрім перерахованих вище різновидів внутрішніх та зовнішніх ресурсів, окремим ресурсом соціальної роботи, виступає сімя. Вона, перш за все, покликана бути надійним психологічним сховищем, яке допомагає людині виживати в складних умовах сучасного життя. Сімя забезпечує своїм членам економічну, соціальну та фізичну безпеку шляхом реалізації її основних функцій: матеріально-економічної, житлово-побутової, комунікативної, виховної, рекреативної [20].

Одним із результатів ринкових перетворень стали суттєві зміни ресурсного забезпечення у всіх галузях соціальної сфери. На тлі глибокої економічної кризи, небаченого скорочення обсягів виробництва і різкого звуження ресурсної бази забезпечення соціальних програм значно зростають потреби у запровадженні численних, часто додаткових по відношенню до тих, що діяли у дореформенний період, форм і методів соціального захисту і підтримки все більшого числа людей, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Існуюча система соціального захисту стикається з двома різноплановими проблемами: з одного боку, необхідністю повністю подолати, або хоча б помякшити бідність; з другого - одержати необхідні ресурси з держбюджету та альтернативних джерел на програми соціального захисту в жорстких умовах мізерного валового внутрішнього продукту.

Україна взяла курс європейських країн з перехідною економікою, де основним напрямком соціальної політики є створення середнього класу власників, тобто політично активного, економічно сильного класу з високим рівнем правової свідомості людей. Проте на перешкоді створенню системи соціального захисту на основі гарантованого мінімального доходу стоять фінансові труднощі. Жодна з країн з перехідною економікою на сьогодні не має фінансових можливостей чітко гарантувати всім своїм громадянам достатній мінімальний доход. Через обмеженість фінансових ресурсів, гострою проблемою постає нині запровадження адресного характеру соціальної допомоги, тобто надання допомоги не всім, а лише найбільш злиденним - тим, хто найбільшою мірою її потребує.

Тягар соціальних витрат став непосильним для української економіки перехідного періоду, їх подальше зростання вступає в гостре протиріччя з потребами економічного зростання. Розвязання цього протиріччя потребує підвищення ефективності використання обмежених фінансових ресурсів, залучення до вирішення соціальних проблем коштів із нетрадиційних джерел, активізації резервів соціально-страхових механізмів.

Проблема фінансування соціальної сфери України є сьогодні надзвичайно гострою. Переважним джерелом її фінансування був державний бюджет. Світова ж наука і практика визначають такі джерела фінансування соціальної сфери:

- плата за спожиті послуги;

- бюджетні асигнування;

- фінансові ресурси підприємств;

- кошти спонсорів, меценатів, благодійних організацій та фондів;

- страхування;

- кредитні ресурси.

Сьогодні в Україні використовуються практично всі джерела, однак чіткої системи ще не сформовано. Пояснюється це двома вагомими причинами. По-перше, не розроблено принципів і критеріїв, форм та методів фінансування кожного окремого напрямку чи галузі соціальної сфери. А по-друге, досі ще не визначено категорій громадян, які можуть користуватися соціальними послугами на платній основі, а які - на безоплатній, тобто за рахунок бюджетних чи інших джерел.

Таблиця 2.1

Система фінансування соціальної сфери

Джерело фінансуванняКатегорії населенняГалузі соціальної сфериПлата за послугиЗабезпечені прошарки громадянЖКГ, побутове обслуговування, частково охорона здоров'я, освіта, культураБюджетне фінансуванняГромадяни, які не можуть оплатити мінімум соціальних послугОсвіта(середня), дошкільне виховання, частково охорона здоровя, культура, вища освіта, соціальне забезпеченняФінансові ресурси підприємствПрацівники цих підприємствОбєкти соціальної сфери, що перебувають на балансі підприємств (санаторії, заклади культури, будинки відпочинку)Спонсорство, меценатство, благодійництвоМалозабезпечені прошарки громадянОсвіта, фізична культура і спорт, культура, мистецтво, соціальне забезпеченняСтрахуванняЗайняте населенняСоціальне страхування, охорона здоровяКредитні ресурсиКредитоспроможні члени суспільстваОсвіта, житлове господарство

Вдосконалюючи систему фінансування соціальної сфери, необхідно комплексно використовувати усі джерела і оптимізувати їх структуру, що сприятиме зменшенню навантаження на бюджет, забезпечить нормальне функціонування системи соціального захисту. Цей процес відбувається поки що стихійно, без належного законодавчого забезпечення, в умовах гострої нестачі фінансового, економічного менеджменту, координації і контролю.

Впровадження даного варіанту політики спонукатиме державу виконати одне з її головних соціально-економічних завдань - гарантування кожному громадянину мінімального доходу, що надасть державі певні політичні дивіденди і дозволить в певній мірі вирішувати і іншу, не менш гостру соціально-економічну проблему - подолання бідності в Україні. Разом з цим відбудеться скорочення кількості пільг та звузиться коло осіб, що матимуть на них право, це призведе до відчутного зменшення бюджетних асигнувань, потрібних для надання пільг та компенсацій.

В умовах дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів потрібно примінити вибірковий підхід щодо надання соціальної допомоги сімям, в залежності від їх доходу із розрахунку на кожного члена сімї, встановивши єдиний критерій права на отримання всіх видів соціальної допомоги - межу малозабезпеченості. Необхідно максимально уніфікувати документи, які необхідні для отримання всіх видів соціальної допомоги, а також самої процедури оброблення поданих документів, створивши єдину систему персоніфікованого надання соціальної допомоги.

Запровадження цих заходів дозволить частково досягти цілей соціального захисту дітей, зокрема, забезпечивши мінімальний гарантований добробут родин. Це дозволить зосередити більшу увагу батьків на вихованні дітей, поліпшить можливості харчування, оздоровлення дітей, здобуття ними освіти. Але з огляду запровадження належних соціальних стандартів цього буде не достатньо, ефективність затрачених коштів не в повній мірі відповідатиме поставленій меті, так як їх використання не завжди буде спрямоване на соціальні потреби дитини.

Ця політика сприятиме посиленню відчуття соціальної справедливості в Україні, так як всі її громадяни матимуть хоча б мінімальні соціальні стандарти життєзабезпечення. Проте може загостритися соціальна напруженість в окремих соціальних групах, які втратять свої пільги. політично можна сьогодні очікувати незначної підтримки цього варіанту політики з боку органів влади, оскільки її впровадження вимагатиме значних зусиль для пошуку нових джерел наповнення державного бюджету та запровадження інноваційних механізмів по стабілізації функціонування економіки і подальшому нарощуванню темпів збільшення ВВП. На даний час держава не володіє тим фінансовим, економічним, адміністративно-управлінським потенціалом, щоб в повній мірі запровадити дану систему соціального захисту. Для повномасштабного її впровадження в першу чергу необхідно забезпечити прискорення поступально-зростаючого рівня економічного розвитку держави.

Варіант 2. Програмно-організаційний підхід.

За останні пять років кількість дітей, які перебувають у дитячих будинках та школах-інтернатах, збільшилась відповідно на 41 та 65%. В Україні практично всі інтернатні заклади перевантажені, оскільки за останні роки кількість соціальних сиріт зростає, а нових інтернатних закладів введено лише 4. На сьогодні в Україні функціонує близько 830 шкіл-інтернатів, в яких виховуються понад 160 тис. дітей, але статистика не враховує кількість дітей, які фактично позбавлені батьківського піклування і в долю яких суспільство ще не втрутилося [35,с.52].

Переорієнтація процесу формування та розвитку особистості детермінує суттєву трансформацію державної системи опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у бік розвитку сімейних форм опіки, а саме - дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей.

Виходячи із необхідності сімейного виховання як природного мікро середовища соціалізації особистості при вирішенні проблем влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштування дитини на виховання в сімю набуває пріоритетного характеру. Сімя акумулює у собі всю сукупність суспільних відносин: соціальних, національних, політичних, економічних, соціокультурних, завдяки чому дитина з народження залучається до системи суспільних відносин. Тому сімю можна розглядати як своєрідну модель суспільства. Життєдайність сімейного виховання полягає в тому, що формування особистості тут відбувається в природних для дитини умовах. Вплив батьків-вихователів на дитину, особливо на її життя, є домінуючим. Сімейні форми утримання та виховання дітей-сиріт є вигідними для держави як з соціальної, так і з економічної точки зору (утримання однієї дитини в інтернатних закладах становить 7,3 тис. грн. на рік, а в дитячих будинках сімейного типу, прийомних сімях - 2,6 тис. грн.) [22,с.64].

Незважаючи на економічну доцільність в Україні існує лише близько 80 будинків сімейного типу, в яких виховується близько 620 дітей; ще менше створено прийомних сімей. Через нестачу коштів у місцевих бюджетах кількість будинків сімейного типу і прийомних сімей не зростає, а ті що вже існують, мають відчутні фінансові проблеми. Запровадження нових сімейних форм виховання дітей значно поліпшить соціально-правове становище і морально-психологічний стан дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тисячі обездолених дітей знайдуть свою сімю, відчують реальну батьківську турботу, отримують навички для майбутнього життя, побудови власної сімї. Саме йдучи шляхом створення альтернативних форм сімейного виховання можна виконати вимоги міжнародних документів щодо забезпечення права дитини, в тому числі дитини-сироти, - виховуватися в сімейному оточенні. Щоб запобігти зростанню соціального сирітства, покращити умови виховання та утримання дітей, позбавлених батьківської опіки, потрібно розробити перспективний план трансформації системи діючих інтернатних закладів, оптимізувати їх діяльність (ліквідація відомчої відокремленості, реорганізація їх на зразок сімейних) з використанням нових форм допомоги дітям - притулків для неповнолітніх, реформувавши їх у державні опікунські будинки (центри підтримки сімї), обовязково розширивши їх мережу, створивши в кожному адміністративному районі. Це дозволить розвантажити інтернатні заклади, а процес мінімізації установ, які здійснюють виховання дітей, відносно кількості утримуваних у них дітей, значно покращить процес соціалізації дитини, її морально-психологічний стан. Є також необхідність розробки та створення нових форм швидкої допомоги дітям - сімейних притулків для неповнолітніх (на зразок польського досвіду), щоб бездоглядні діти зразу ж потрапляли з вулиці не в державний заклад, а в сімю, яка б слугувала для дитини тимчасовим притулком до вирішення її життєвих негараздів.

З метою створення умов для повноцінної адаптації випускників інтернатних закладів необхідно докорінно змінити підходи до захисту їх майнових, житлових прав, працевлаштування, подальшої освіти, внісши відповідні зміни до житлового, трудового законодавства, закону України Про освіту. Нова редакція зазначених законів покликана закріпити житлову площу за дитиною незалежно від того, де вона виховується, гарантувати їй отримання житла після досягнення нею повноліття. достатню фінансову підтримку держави для подальшого навчання, обовязкове надання робочого місця.

Поширення сімейних форм опіки в Україні - це діалектичний розвиток установ суспільного виховання у відповідності з соціальним замовленням держави, вони виконують соціальне замовлення щодо опіки, створення належних умов життя, навчання і виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без опіки батьків. Усиновлення і опіка в Україні є традиційними формами утримання дітей, позбавлених батьківського піклування, поряд з ними зявилися нові форми сімейного виховання, що диктуються соціальними потребами гуманістичного виховання, максимальним врахуванням інтересів дитини, необхідністю забезпечення оптимальних умов для її життєдіяльності у випадку позбавлення родинного оточення. Міжнародний досвід функціонування сімейної опіки свідчить про необхідність підбору дітей для прийомної родини з врахуванням психологічних особливостей батьків і дітей. Це є гарантією сумісності вихованця і вихователів. Сьогодні в Україні немає рекомендацій щодо підготовки та добору дітей для виховання у прийомних сімях, відсутні й необхідні служби і спеціалісти. Хоча розширення мережі прийомних сімей, безперечно, вимагатиме створення такої служби.

Розвиток мережі дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей значною мірою залежить від державної політики стосовно сімейних форм утримання дітей. Батьки, які беруть на себе відповідальність за дітей, окрім матеріальної підтримки, потребують визначення їх соціального статусу. Не визначення єдиних вимог щодо фінансування нових форм сімейної опіки призводить до того, що місцеві органи виконавчої влади, при встановленні нормативів фінансування таких сімей, не враховують ряд гарантованих їм виплат. Це в сучасних економічних умовах не сприяє поширенню інституту прийомної сімї та будинків сімейного типу в Україні. Міжнародний досвід опіки свідчить, що такі нові форми сімейної опіки є найбільш гуманними порівняно з державними дитячими установами. Звичайно, у кожній країні формуються свої специфічні, притаманні саме їй форми і методи вирішення проблем виховання та соціалізації дітей, позбавлених сімейного оточення. Все залежить від соціального замовлення держави щодо виховання підростаючого покоління. Але незаперечним залишається висновок: Тільки сімя володіє такою системою подачі соціальної інформації, яка дозволяє дитині засвоювати її з максимальною зацікавленістю, повнотою, швидкістю[49,с.122].

Запровадження цієї системи дозволить досягти цілей соціального захисту найбільш незахищеної частини неповнолітніх - дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківського піклування, зокрема забезпечити їх соціалізацію та адаптацію до життя в умовах ринкової економіки, нівелюючи її прямі негативні прояви на соціальну захищеність дитини з найменшими матеріальними і фінансовими затратами та найліпшим морально-психологічним входженням її у доросле життя, що підтверджує значну ефективність даного варіанту у звязку з його конкретною спрямованістю. Це також сприятиме посиленню відчуття соціальної справедливості, оскільки цей підхід надасть можливість найбільш уразливій категорії дітей відчути себе значимими, потрібними в цьому житті. Політично цей підхід має достатньо підстав до його впровадження на сучасному етапі, оскільки його здійсненність не вимагає значних зусиль (матеріально-технічних, фінансових, організаційних) для побудови нової системи захисту дітей, а потребує поступового зміщення акцентів в бік запровадження нових форм сімейної та державної опіки з одночасною реорганізацією старої системи інтернатних закладів. Необхідно доопрацювати нормативно-правове забезпечення створюваної системи, удосконалити інституційне забезпечення і направити зусилля держави на стабільне ресурсне забезпечення нової системи, більш економічної та ефективної, а відповідно і прогресивної. У звязку з цим не виникне значних труднощів і в адміністративній здійсненності цієї системи.

Варіант 3. Структурно-функціональний підхід.

Структурно-функціональний аналіз системи соціального захисту свідчить, що подальші структурні зміни мають відбуватися в напрямку підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги на рівні органів місцевого самоврядування, де виникають гострі соціальні проблеми.

Оскільки державні інституції є основними субєктами соціальної політики, то щодо цього маємо досить централізовану систему соціального захисту. Проблема централізації в системі державних органів полягає у віддаленості по адміністративній вертикалі центру прийняття рішень щодо соціального захисту, а також існує проблема перетинання компетенцій та протистояння між різними адміністративними рівнями. Відділи соціальних гарантій і допомог виконують переважно координаційну та консультативну роль, але не є установами, які безпосередньо надають матеріальну допомогу, тому навіть дрібні соціальні програми стикаються з безліччю бюрократичних перешкод і браком фінансування. В Україні проводять пошуки оптимальних шляхів надання соціальної допомоги та послуг на місцевому рівні. Найбільш ефективною моделлю управління системою соціального захисту є та, яка включає: первинну ланку - сільські та селищні центри соціального захисту населення; районну ланку - районні управління соціального захисту населення, яка здійснює організаторську та контрольну функції; обласну ланку - управління соціального захисту ОДА, які забезпечують необхідні організаційні, технічні та методичні передумови для розвитку та вдосконалення системи, координують діяльність усіх її підрозділів. Подібна структура повинна існувати у державних та самоврядних інституціях, які займаються проблемами соціального захисту дітей та молоді (служби у справах неповнолітніх, відділи у справах сімї та молоді), з огляду найбільшої її ефективності як системи управління певним напрямом державної політики.

При впровадженні цього варіанту фундаментальною ідеєю проведення реформ є децентралізація. Першим і найважливішим кроком є створення належного базового рівня територіального устрою країни. Наділення реальною владою людей на найнижчому рівні - головне стратегічне завдання цієї політики. Другою не менш важливою умовою успішного проведення реформування є бажання та спроможність держави до самообмеження. Створення самоврядних інституцій на найнижчому рівні матиме сильний вплив на розвиток структур громадянського суспільства.

Основоположним принципом організації сучасної системи державного управління повинна бути засада субсидіарності, сутність якої полягає в тому, що кожна людина, сімя, спільнота чи соціальна група повинна дбати про себе, відповідати за свою долю. Розуміння ролі держави має ґрунтуватися на усвідомленні того, що державне втручання повинно здійснюватися лише у випадку, коли воно абсолютно необхідне. Це означає, що втручання центрального уряду здійснюватиметься лише у ситуації, коли проблема не може бути вирішена всередині певної спільноти через її масштабність чи необхідність взаємодії з іншими спільнотами або через необхідність врахування міжнародних зобовязань. Субсидіарність на практиці означає делегування повноважень, функцій та ресурсів якомога нижче до соціальних організацій з метою наближення державних послуг до кінцевого споживача та підвищення підзвітності органів державної влади перед громадянами. Принцип субсидіарності передбачає децентралізацію та деконцентрацію повноважень від центрального рівня на місця. Через процес децентралізації багато функцій держави передається на виконання місцевим та регіональним органам самоврядування. Такий новий розподіл обовязків зменшує вплив центрального уряду на щоденну діяльність у всіх сферах державного управління. Місцеві та регіональні органи самоврядування не підпорядковані центральному урядові діють самостійно і незалежно та підлягають лише державному правовому нагляду. Через процес деконцентрації центральний уряд надає певні повноваження органам на місцях або делегує їх виконання органам самоврядування таким чином, щоб функції, які все ще знаходяться у сфері відповідальності держави, могли б ефективно виконуватися місцевими органами влади, близькими до потреб громадян. Місцеве самоврядування повинно мати повний автономний контроль над джерелами власних (грошових) надходжень та право приймати рішення про їх розподіл для виконання власних функцій, Необхідно встановити чіткий розподіл податків та місцевих зборів до бюджету. Система (грошових) переказів між центральним, регіональним і місцевим бюджетами повинна ґрунтуватися на обєктивних та визначених правилах, які мають бути прозорими та загальновідомими [18].

Якщо розглядати систему соціального захисту в Україні через призму фінансування основних соціальних програм, то в цьому контексті вона має вигляд максимально децентралізованої. Однак це не та децентралізація, яка в сучасній Європі вважається неодмінною умовою зростання і розвитку, виражає потенціал соціальної різноманітності. Упродовж останніх десяти років практично весь тягар соціального захисту був перекладений на плечі місцевих бюджетів, але це не супроводжувалося децентралізацією управління і, що найважливіше, децентралізацією фінансів. Недосконалість сучасної бюджетної системи є основною причиною незадовільного стану фінансування соціальних програм, малих розмірів соціальних виплат та несправедливого розподілу суспільного багатства між окремими територіальними громадами, громадянами. Фактично органи місцевого самоврядування мають досить обмежене коло власних повноважень і недостатній рівень автономності у їх виконанні, тому і є необхідність поглибити децентралізацію державних фінансів. Важливим показником розвитку місцевої фінансової автономії є частка доходів та видатків місцевих органів влади у зведеному бюджеті держави. За період незалежності відбулося незначне зростання частки місцевих бюджетів у загальноукраїнських фінансових ресурсах. Децентралізація державних фінансів не поширюється на бюджети територіальних громад нижчі за районний рівень. Бюджети селищ не передбачають коштів на соціальний захист і соціальне забезпечення, всі виплати здійснюються з районного бюджету. Ефективності децентралізації має сприяти адміністративна реформа: нинішня адміністративно-територіальна система України вимагає суттєвих змін у напрямі укрупнення громад до такого рівня, щоб вони могли виконувати всі свої владні повноваження. Громада є комплексом найбільш значущих відносин. На рівні громади відбуваються інтенсивні міжособистісні контакти різноманітного характеру і змісту. Програми соціального розвитку на цьому рівні передбачають полегшення і інтенсифікацію контактів між людьми, створення нових форм соціальної взаємодії. Громада є проміжною ланкою між макросистемою суспільства в цілому і мікросистемою сімейної і особистої підтримки. Для індивіда саме ця проміжна система створює природну опору на випадок втрати сімї або найближчого оточення і є джерелом збагачення його життя за рахунок додаткових соціальних контактів. Громада як рівень соціальної роботи особливо приваблива: в ній можливе поєднання формальних і неформальних видів надання допомоги. Відомо, що коли у людини є можливість вибору, вона віддає перевагу допомозі вдома і бажано близькими людьми. Громада - це ідеальна соціальна організація, яка максимально відповідає внутрішнім потребам індивіда [21].

Для підвищення ефективності місцевого самоврядування необхідно забезпечити більш високий рівень самостійності місцевих органів влади у усіх аспектах їхньої діяльності. У розподілі видатків між ланками бюджетної системи існує суттєвий перекіс на користь бюджетів вищого рівня. Необхідно здійснити перерозподіл завдань між рівнями влади, залишивши за самоврядними одиницями саме ті функції, які вони спроможні ефективно виконувати; делегування донизу завдань національного значення має відбуватися лише за їх повного фінансування з державного бюджету. На даний час питома вага бюджетів територіальних громад на фінансування соціальних послуг виявляє тенденцію до зниження (окрім обласних та районних бюджетів), хоча саме виконання даної функції має бути головним для них. Наявна невідповідність між задекларованим збільшенням повноважень місцевої влади та фактичної ситуації на даний момент. Поясненням даного явища є не лише кризовий стан економіки, а й небажання осередків місцевого самоврядування брати на себе додаткові функції внаслідок відсутності адекватних джерел для їх фінансування, а також у небажанні центральних владних структур поступитися своїми правами. Надання доходів, достатніх для фінансування власних повноважень місцевої влади, є важливою передумовою її ефективного функціонування. Але існуюча система місцевих податків та зборів не спроможна забезпечити фінансову самостійність місцевої влади. Сьогодні є надзвичайно актуальною проблемою наповнення реальним змістом таких термінів, як рівень мінімальних соціальних потреб громади, мінімальний рівень місцевого бюджету, визначений законодавством. Визначення мінімальних соціальних потреб, що відповідатимуть соціальним стандартам, дозволить визначити формулу, необхідну для розрахунків бюджетної забезпеченості на одного мешканця залежно від комплексу параметрів, характерних для даного населеного пункту. Мінімальні соціальні блага повинна забезпечувати держава, а вже решту - місцеві органи влади [35].

Непрозорий і часто несправедливий розподіл загальнонаціональних податків, слабка база місцевих податків є причинами незадовільного стану фінансування соціальних програм. Оскільки соціальні видатки гарантує держава, визначає їх обсяг та порядок здійснення, вона повинна перебирати на себе і їх фінансування, забезпечивши централізацію коштів на соціальне забезпечення в державному бюджеті, або ж реально здійснити максимальну децентралізацію не тільки в сфері обсягів надання соціальних послуг населенню, а в першу чергу, що є головним, провести децентралізацію фінансів на реалізацію цих послуг.

Першочерговими завданнями у реформуванні місцевого самоврядування та міжбюджетних стосунків має бути: чітке розмежування функцій, компетенцій щодо надання державних та громадських соціальних послуг, власних та делегованих повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на кожному територіальному рівні; перенесення акцентів проведення соціальної роботи на найнижчу ланку управління (село, селище, місто), створивши там відповідні відділи та служби, наблизивши таким чином надання соціальних послуг до клієнта і як наслідок цього - реформувати системи державних адміністрацій в областях і районах, які можуть мати ті ж самі дублюючі функції, що й органи місцевого самоврядування; закріплення видатків і доходів між рівнями бюджетної системи, відповідно до компетенцій та завдань відповідних органів державної влади і місцевого самоврядування; створення прозорого та автоматичного надання дотацій, у випадку, якщо закріплених бюджетних ресурсів не достатньо для фінансування мінімальних державних соціальних стандартів; запровадження формульного підходу в розподілі трансфертів, поширення практики надання субвенцій, які мають цільове призначення і підлягають поверненню у разі нецільового використання; забезпечення паралельного планування бюджету на всіх рівнях; розширення фінансової бази місцевих бюджетів шляхом зменшення частки відрахувань від загальнонаціональних податків до бюджету вищого рівня та прийняття законів Про комунальну власність, Про місцеві податки і збори, Про податок з майна(власності) .

Значним потенціалом у наданні деяких соціальних послуг володіють недержавні громадські організації. Але в Україні загалом мережа неурядових громадських організацій не розвинена повною мірою. за обсягом діяльності державні органи значно перевищують діяльність громадського сектору. Стримування розвитку недержавного сектора, волонтерського руху, які б могли перебрати на себе частину функцій держави в наданні соціальних послуг, обумовлено цілим рядом факторів, насамперед недосконалістю законодавства та бюрократичним пресом на місцях. Відсутність нормативно-правової бази для діяльності недержавних організацій спричинило появу низки проблем: послуги не завжди надаються якісно, відбувається зловживання правами користувачів, а держава не має контролю за цим; не існує механізму взаємодії між державними та недержавними організаціями; держава не стимулює створення недержавних соціальних служб, які б надавали нові різновиди послуг, впроваджували новітні технології, для розвитку яких у державних служб не вистачатиме коштів у найближчі роки. З метою сприяння розвитку недержавного сектора необхідно прийняти закон про благодійництво, про меценацтво (що розширить діяльність приватних підприємств у соціальній сфері) спростити процедуру передання в Україну гуманітарної допомоги.

Запровадження цієї системи дозволить досягти цілей соціального захисту в комплексі (різних категорій незахищених верств населення, зокрема дітей), хоча її загальна спрямованість та організаційні труднощі у впровадженні, не дозволить швидко запровадити нову форму управління та змінену структурно-функціональну систему надання соціальних послуг. Запровадження даного варіанту політики сприятиме поширенню соціальної справедливості в Україні, так як надання послуг соціального захисту буде наближено безпосередньо до громадян, буде проведено фінансове вирівнювання між бюджетами різних рівнів, що дозволить запровадити мінімальні соціальні стандарти у всіх регіонах країни. Це також збільшить ефективність використання громадських коштів при впровадженні регіональних та загальнодержавних соціальних програм. Зміщення акцентів управління в бік зміцнення позицій місцевого самоврядування повністю відповідає глобальним тенденціям розвитку у сфері державного управління. Це значно полегшить співпрацю з європейськими країнами і надасть можливість використання багатьох міжнародних програм та інвестицій.

Для функціонування даної системи управління на сучасному етапі в Україні не достає політичного консенсусу. Для адміністративної здійсненності цього варіанту сучасне кадрове і матеріально-технічне забезпечення є вкрай недостатнім. Трансформація організаційної структури адміністративно-управлінського апарату місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування вимагатиме значних зусиль. Для впровадження цього підходу необхідна консолідація більшості політичних сил в Україні, порозуміння між виконавчою та законодавчою гілками влади у питанні назрілого реформування організаційно-функціональної структури управління в державі, зміни в підходах до формування бюджетів всіх рівнів і технологій надання соціальних послуг населенню. Труднощі у проведенні цієї реформи повязані також і з проблемою становлення громадянських засад в українському суспільстві.

У результаті розгляду запропонованих варіантів державної політики стосовно управління процесами соціального захисту населення, і зокрема дітей та підлітків, необхідно здійснити послідовне впровадження всіх підходів до вирішення накопичених проблем у цій сфері.

В сучасних умовах в Україні запровадження програмно-організаційного підходу є найбільш реалістичним шляхом у реформуванні системи соціального захисту дітей та підлітків. Його можна вважати більш цілеспрямованим, а тому він матиме кращу результативність при вирішенні завдань соціального захисту, реабілітації та адаптації найменш захищених категорій дітей.

Поряд із вдосконаленням системи сімейних форм опіки над дітьми, задіявши механізми запропонованих ресурсного та структурно-функціонального підходів реформування соціальної політики, запровадивши поетапно принципи субсидіарності та самоврядності як основних у функціонуванні державного управління, адресності надання соціальної допомоги, відміни більшої частини пільг із гарантуванням кожному громадянину мінімального доходу на рівні прожиткового мінімуму, ми матимемо можливість збудувати розвинену державу із сформованими структурами громадянського суспільства та гуманістичними підходами надійного соціального захисту кожної людини.

ВИСНОВКИ

Діти - це наша біль сьогодні і наші надії в майбутньому. Від того, якими ми їх виховаємо, якими зростимо, який закладемо фізичний і духовний потенціал, і буде залежати становлення і розвиток України, як цивілізованої країни європейського ґатунку.

Ефективна реалізація соціальної політики, що насамперед має бути спрямована на подолання сформованих у соціальній сфері аномалій, не може бути забезпечена, якщо вона не ґрунтується на засадах системного і комплексного підходу, принципах гуманізму і соціальної справедливості. Соціальна політика держави є сукупністю науково сформульованої ідеї, положень та концептуальних підходів, що поєднуються із системою конкретних дій, заходів, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою яких практично регулюються соціальні процеси. Неприпустимість ігнорування інтересів суспільства, як єдиного цілого у межах держави зазнає з боку тієї ж держави суттєвих випробувань на дієздатність засобів, які лежать в основі здійснюваної соціальної політики.

Надзвичайно важливим інструментом впровадження соціальної політики є соціальна робота, яка повинна бути професійною і направленою на соціалізацію індивіда, подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій, відродження соціальних функцій особистості, розвитку механізмів самодопомоги і самозабезпечення, що і є головною суттю процесу соціального захисту населення.

Соціальна політика держави, орієнтована на подолання бідності, захист найбільш уразливих категорій населення, насамперед дітей, є найактуальнішою і при визначенні концептуальних напрямів державної політики та механізмів подолання зазначених проблем. Соціальна політика - не вимушена надбудова над комплексом економічних реформ, а їх активна складова, що суттєво впливає на успіх ринкових перетворень і повинна сприяти економічному зростанню, соціальній справедливості, політичній стабільності.

Основною передумовою, що обумовлює появу різних систем соціального захисту людини, була і залишається ризикова природа його існування Україна вже кілька років перебуває в зоні підвищеного соціального ризику, характерними рисами якого є демографічна катастрофа, надмірна соціальна поляризація суспільства, зниження соціального рівня і тривалості життя населення, безробіття, активне зростання бездоглядності дітей, криміналізація суспільства, недоїдання, обмеження доступу до освіти, медичного обслуговування, культурних благ. Україна не може називати себе соціально орієнтованою державою, бо маючи таку кількість мешканців за рівнем бідності, позбавляє їх можливості реалізувати своє основне право - на гідне людини життя.

Є декілька різновидів управління соціальними ризиками в рамках єдиної системи соціального захисту населення. Економічним змістом любого метода соціального захисту виступає перерозподіл національного прибутку для запобігання або компенсації дій соціальних ризиків.

На сьогодні є три механізми управління соціальними ризиками, це по-перше, поглинання ризику через пряме фінансування громадської компенсації наслідків ризику; по-друге, розподіл ризику шляхом страхування; і нарешті по-третє, - це попередження ризику за рахунок збереження і підтримки первинного трудового прибутку.

Регіональна спрямованість соціальної політики визначається насамперед низькою ефективністю управління всього соціально-економічного життя суспільства з єдиного центру та необхідністю наближення надання соціальних послуг до населення (клієнта).

Для скорочення поля дії соціальних ризиків відповідні тенденції в організації системи соціального захисту вимагають здійснити наступні кроки:

- розвинути інститут місцевого самоврядування в радіусі життєдіяльності людини;

- перенести механізми вирішення гострих соціальних проблем на регіональний рівень;

- чітко розподілити функціональні права та обов¢язки між державою та місцевими органами управління щодо соціального захисту населення;

- розширити правові та фінансові можливості місцевих органів влади щодо підтримки належного рівня життя людини та її соціального захисту;

- започаткувати нові організаційні форми діяльності у державно- регіональній системі соціальної допомоги;

- розвивати багатоканальність фінансування соціальної сфери;

- впорядкувати механізм адресності соціальної допомоги, поступово скоротивши численні пільги;

- впровадити новий механізм оцінки вартості робочої сили;

- проводити активну політику зайнятості.

Для переважної більшості громадян України соціальна ціна реформ виявилася занадто високою. Про успіх чи провал переходу до ринку, врешті-решт, судитимуть по тому, що відбулося з рівнем життя населення внаслідок проведення реформ. При цьому важливим є не лише те, що відбувається зі середньостатистичним жителем країни, але й те, як розподіляються вигоди та негаразди перехідного періоду між різними групами населення. Українське суспільство стало таким, яке потребує тотального соціального захисту. Особливо гостро ця проблема постала для дітей. Зростання армії безпритульних, бездоглядних дітей позбавлених батьківського піклування, психічно і фізично хворих, морально деградованих, уже сьогодні є тим дестабілізуючим фактором, який викликає появу нових соціальних ризиків, загострює і так вкрай напружену ситуацію в соціальній сфері.

Несприятливе побутове оточення, важке матеріальне становище сім¢ї і погіршення на цьому ґрунті внутрішніх сімейних відносин, недоліки в проведенні виховної і профілактичної роботи, організації змістовного дозвілля, призвели до збільшення дітей та підлітків, які не вчаться і не працюють, чия поведінка виходить за межі моральних і правових норм. Девіантна поведінка підлітків відрізняється підвищеною жорстокістю, непередбаченістю, цинізмом, груповим характером вчинених правопорушень. Тому назріла необхідність прийняття ретельно відпрацьованої, розрахованої на перспективу, концепції державної політики попередження злочинності неповнолітніх.

В умовах сьогодення, коли ще не має достатніх матеріальних, національних та духовних підвалин для повноцінного розвитку особистості, важливого значення набувають проблеми самопочуття родини, забезпечення процесу соціалізації особистості, провідником якої насамперед виступає сім¢я. Економічна нестабільність сімей, соціальна незахищеність, підвищена психологічна вразливість породжує дезорганізацію, внутрішні деструктивні процеси, конфлікти, що зменшує виховні можливості сім¢ї. Внаслідок цього страждають і дорослі і діти. Здорова і заможна родина в усі часи була синонімом багатої і незалежної держави. На сьогодні усі європейські стандарти спираються на становище сім¢ї. Адже практично всі соціальні хвороби суспільства тісно пов¢язані з соціальним і матеріальним становищем сім¢ї. Тому сім¢я потребує як матеріальної, так і психолого-педагогічної та культурологічної допомоги, яка повинна надаватись сім¢ям державою і громадськими організаціями. Держава повинна всіляко сприяти розвитку сімейних форм влаштування дітей, ініціювати процес удосконалення системи соціального патронату неблагополучних сімей.

Трансформація системи соціального захисту є цілком закономірною і значною мірою вона пов¢язана зі зміною соціальної ролі та функцій держави. За будь-яких умов держава не повинна допустити послаблення своєї соціальної функції, яка реалізується через систему соціального захисту і в ринковій економіці базується на принципі партнерства держави, роботодавців та працівників. Держава повинна надати мінімально необхідні гарантії життя, повсемісно забезпечити мінімальні соціальні стандарти та впровадити адресність надання соціальної допомоги. Якісне ж поліпшення і зростання цих стандартів держава повинна перевести у сферу добровільного індивідуального або колективного самозабезпечення.

Захист дітей та підлітків - одна з найважливіших складових соціальної політики держави. Збільшення кількості дітей, які виховуються поза рідною сім¢єю, загострення проблем соціального сирітства і дитинства в цілому, вимагають прийняття на державному рівні нагальних рішень щодо створення належних умов для їх виховання, навчання, працевлаштування, соціального захисту та матеріального забезпечення, поширення пріоритетних форм влаштування дітей (усиновлення, опіка, направлення в сім¢ї) через збільшення фінансування програм соціального захисту дітей, поліпшення матеріального становища сім¢ї шляхом підвищення оплати праці, соціальних виплат на дітей, зниження рівня безробіття, забезпечення правового захисту сім¢ї, матері, дитини.

Складні проблеми соціального захисту населення у період створення в Україні демократичного суспільства з ринковою економікою, які характеризуються значним дефіцитом соціальних гарантій та можливостей державної підтримки сім¢ї та дитини, можуть бути вирішені шляхом вдосконалення та оптимізації правового, інституційного та ресурсного забезпечення соціального захисту, застосування інноваційних підходів і технологій, що виправдали себе у світовій практиці, з урахуванням національних особливостей та сучасного стану соціального захисту в країні, особливо найбільш вразливої та незахищеної її частини - дітей та підлітків.

Зважуючи на це вважаю за доцільне впровадити слідуючі підходи щодо реформування системи соціального захисту, зокрема дітей та підлітків:

- Ресурсний підхід. Він вимагає використати всі можливі джерела для фінансування соціальної сфери і оптимізувати при цьому їх структуру (платні послуги, бюджетне фінансування, фінанси підприємств, благодійництво, страхування, кредитування); відмовитись від принципу всеохопності, використати адресність при призначенні соціальної допомоги; обмежити кількість пільг та поступово наблизитись до надання кожному гарантованого мінімального доходу на рівні прожиткового мінімуму шляхом підвищення мінімальної заробітної плати та пенсії, соціальних виплат сім¢ям з дітьми.

- Програмно-організаційний підхід. Необхідно вдосконалити державну систему опіки та виховання дітей, на державному та місцевому рівнях органів влади надати зелене світло таким формам сімейної опіки як прийомна (фостерна) сім¢я, дитячий будинок сімейного типу; мінімізувати інтернатні заклади щодо їх наповнюваності дітьми, які залишились без батьківського піклування, шляхом розширення мережі притулків для неповнолітніх з наданням їм статусу центрів соціальної підтримки сім¢ї та розширенням сфери їх діяльності і повноважень, відповідним чином реорганізувати інтернатні заклади; започаткувати нову форму соціальної допомоги дітям - сімейні притулки для неповнолітніх, які залишились без піклування батьків (швидка сімейна допомога), з обов¢язковим навчанням сімей, що виявлять бажання допомогти бездоглядним дітям з видачею їм відповідного сертифікату, підтверджуючого право сім¢ї займатися соціально-педагогічною діяльністю, як одним із різновидів їх зайнятості. Потребують подальшого розроблення та впровадження перспективні програми і механізми соціального супроводу і реабілітації дітей, соціального патронату і профілактики неблагополучних сімей.

- Структурно-функціональний підхід. Даний варіант політики передбачає застосування принципу субсидіарності в організації системи державного управління та створення належного базового рівня територіального устрою країни на основі якого можна було б запровадити ефективну модель управління системою соціального захисту, головною складовою якої була б первинна ланка - сільські, селищні та міські центри соціального захисту населення, структурні підрозділи служб у справах неповнолітніх, відділів у справах сім¢ї та молоді, що безпосередньо надаватимуть соціальні послуги населенню; районна ланка відповідних структур повинна здійснювати організаторську та контрольну функцію; обласна ланка - забезпечувати необхідні організаційні, технічні, та методичні передумови для розвитку та вдосконалення системи, координувати діяльність усіх її підрозділів. Одним із головних завдань при застосуванні даного підходу є не тільки розмежування завдань та функцій між рівнями влади, але й перерозподіл фінансової та іншої ресурсної бази для ефективного виконання наданих повноважень. Не менш важливе значення для підвищення результативності роботи має також чіткий розподіл функціональних обов¢язків між структурними підрозділами на кожному рівні державного управління, що надасть можливість уникнути дублювання при реалізації соціальних послуг. Так вимогою часу є розбудова служб у справах неповнолітніх, відповідно до чинного законодавства, з розширенням їх повноважень та включення в їх структуру функціональних одиниць інспекторів з охорони дитинства відділів освіти; важливо усунути будь-яке повторювання у сферах діяльності служб у справах неповнолітніх та відділів у справах сім¢ї та молоді. Перенісши акценти проведення соціальної роботи на найнижчу базову ланку управління, створивши там відповідні відділи та служби, ми наблизимо таким чином надання соціальних послуг до клієнта і як наслідок - реформуємо систему державних адміністрацій в областях і районах.

Для стимулювання створення і розширення діяльності недержавних соціальних служб, громадських організацій, які б надавали нові різновиди послуг, впроваджували новітні технології, зокрема технологію соціального замовлення, необхідно відповідним чином реорганізувати центри соціальних служб для молоді з наданням їм статусу недержавної соціальної служби. Це створить передумови для більш ефективного використання обмежених бюджетних коштів спрямованих на фінансування соціальних програм та залучення додаткових асигнувань з небюджетних джерел; підвищить якість надання соціальних послуг з безпосереднім наближенням їх до об¢єкта, який в них має потребу; зніме проблему перетинання компетенції, паралелізму у діях і функціях організацій, залучених до процесу соціального захисту дітей та підлітків.

Зазначені підходи при реформуванні соціальної політики щодо соціального захисту населення, зокрема дітей та підлітків, потребують комплексного, поетапного впровадження з певною варіативною черговістю і паралельним здійсненням моніторингу соціального стану більшої частини населення країни та окремо взятих соціальних груп.

Запропоновані нововведення теоретично прийнятні та практично здійсненні в певні відведені для них проміжки часу на всіх рівнях державного управління і рекомендуються для застосування центральним і місцевим органами виконавчої влади.

Для реалізації інноваційних аспектів управління процесами державної соціальної політики у сфері соціального захисту населення та життєдіяльності дітей, як окремої соціально незахищеної групи, потребують законодавчого вирішення слідуючі законопроекти та нормативні акти: Закони України Про місцеві податки та збори, Про комунальну власність, Про податок з майна (власності), Про благодійництво, Про меценацтво; необхідно внести зміни та доповнення до Законів України Про місцеве самоврядування в Україні, Про державні адміністрації, Про освіту, Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх, кодексу законів України про працю, Житловий кодекс. Потребують розроблення: концепція державної політики попередження неповнолітньої злочинності; нормативно-правове поле роботи недержавних громадських організацій та недержавних соціальних служб. Необхідно переглянути Положення щодо діяльності відділів у справах сім¢ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, притулків для неповнолітніх, а також бажано прискорити завершення розпочатої адміністративної реформи в державі та спростити процедуру передачі гуманітарної допомоги в Україну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. К.,1996.
2. Закон України Про охорону дитинства// ВВР. - 2001. - № 30. - С.142.
3. Закон України Про соціальну роботу з дітьми та молоддю// ВВР. - 2001. - № 42. - С.213.
4. Закон України Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх// ВВР. - 1995. - № 20.- 24 січ.
5. Закон України Про державну допомогу сімям з дітьми// ВВР. - 2001. - № 9. - С.38.
6. Закон України Про державні соціальні стандарти// Урядовий курєр. - 2000. - 7 лист.
7. Закон України Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сімям// ВВР. - 2000. - №35.
8. Закон України Про затвердження прожиткового мінімуму на 2001 рік// ВВР. - 2001. - №20.
9. Указ Президента України Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року// Урядовий курєр. - 2000. - 29 квіт.
10. Розпорядження Президента України Про поліпшення соціального захисту малозабезпечених сімей// Урядовий курєр. - 2000. - 21 квіт.
11. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження порядку призначення і виплати державної допомоги сімям з дітьми// Урядовий курєр. - 2001. - 27 груд.
12. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Монографія. - К.; УДУССМ, 2001. - Соціальна робота, книга 1. - 344с.
13. Балакірєва О., Бабак О. Діти України про свої права// Соціальна політика: правові аспекти. - 2001. - С.6-8.
14. Берданова О., Гринчук Н., Редькіна Н. Регіональні аспекти розвитку системи соціального захисту населення // Збірка наукових праць Української академії державного управління при Президентові України // випуск 2. - К.; 1998. - С.204-209.
15. Величко О.М. Соціальний захист населення у системі бюджетного забезпечення// Україна: аспекти праці. - 1999. - №9. - С.40-43.
16. Волинець Л.С., Луценко Є.М., Святненко Г.В. Батьки і діти: соціальне самопочуття дітей в українських сімях. - К.; Логос, 2000. - 92с.
17. Волинець Л.С. Права дитини в Україні . - К.; Логос, 2000. - 74с.
18. Самоврядування та територіальна організація влади в Польщі/ Гонцяж Я., Гнидюк Н., Кулянкова О., Гуменюк В./ Під ред. Гонцяжа Я. - К.; Міленіум - УАДУ, 2001. - 184с.
19. Злобіна Р.В. З чим виходимо на рубіж століть. Оцінка населення України свого соціального самопочуття // Віче. - 2001. - № 1.- С.47-64.
20. Капська А.Й., Безпалько О.В., Вайнола Р.Х Заг.ред.Капської А.Й. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) // - К.; 2002. - 164с.
21. Капська А.Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю. Навчально-методичний посібник. - К.; УДЦССМ, 2001. - 220с.
22. Карпенко О.М. Сучасний стан державної опіки над дітьми-сиротами і дітьми позбавленими батьківської опіки в Україні // Предпринимательство. Хозяйство. Право. - 2000. - № 6. - С.62-64.
23. Качан Л.Н. Від родини до України // Соціальний захист. 2000. - № 6 - С.23-24.
24. Кіндратець О. Традиційні і нетрадиційні форми взаємодопомоги в соціальній державі // Людина і політика. - 2000. - № 5 - С.82-86.
25. Кірян Т.І., Шаповал Н.С. Як вирішити проблему надання державної підтримки малозабезпеченим сімям // Україна: аспекти праці. - 2000. № 4. - С.20-22.
26. Кожан С.М., Гріненко І.В. Соціальний захист сімей з дітьми // Україна: аспекти праці. - 1996. - № 2/3. - С.42-46.
27. Козубовський І.В., Мигович І.І. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: матеріали доповідей та повідомлень міжнародної науково-практичної конференції. Частина ІІ. --Ужгород, 1999. - 368с.
28. Коротов С.Е. Социальная функция государств с рыночной економикой // Государственная власть и местное самоуправление. - 2001. - № 3 - С.10-17.
29. Косова Т.Д., Басанцов І.В. Сутність і критерії ефективності системи соціального захисту // Фінанси України. - 2000. №18.- С.12-14.
30. Крупник А. Соціальне замовлення - нова технологія розвязання соціальних проблем в Україні // Соціальна політика: організаційні аспекти. - 2000. - С.6-9.
31. Купная О. Побудова нової моделі соціальної політики в Україні // Праця і зарплата. - 2000. - № 36. - С.9-12.
32. Курсаков А.С. Соціальний захист населення як важливий фактор соціальної політики в Україні // Грані. - 2000. - № 6. - С.119-122.
33. Куценко В.А. Управління в лабіринтах реформування фінансів соціальної сфери // Регіональна економіка. - 2000. - № 4. - С.16-26.
34. Льовочкін С.В. Завдання і напрями реформування фінансів соціальної сфери // Фінанси України. - 1999. - № 12. - С.25-32.
35. Ліпенцев А.В., Музичук О.Є., Чемерис А.О., Ципук В.М. Вплив децентралізації на соціальну політику в Україні (за результатами соціологічного дослідження). - К.; 2002. - 144с.
36. Мандибура В. Соціальна політика держави та її структурні складові // Україна: аспекти праці. - 2000. - № 7 - С.21-24.
37. Нечай А.М. Вдосконалення правового забезпечення соціального захисту // Право України. - 2000. - № 12. - С.86-96.
38. Новіков В.М. Соціальна політика в ракурсі реформ // Урядовий курєр. - 1994. - 29 жовт.
39. Пєша І.В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (проблеми реформування). - К.; Логос, 2000. - 87с.
40. Репродуктивне та статеве здоровя підлітків в Україні (ситуаційний аналіз). - К.; ПВКП Укртиппроект, 1999. - 92с.
41. Сахань І. Пріоритети державної політики // Соціальна політика. - 2001. - № 3 - С.26-31.
42. Серьогін А.В., Решетніченко А.В. Засоби реалізації державної соціальної політики // Актуальні проблеми державного управління. - 2000.- №4. - С.196-209.
43. Скуратівський В.А. Особливості соціального розвитку і соціальної політики українського суспільства на сучасному етапі // Вісник УАДУ. - 2000. - С.286-290.
44. Скуратівський В.А., Палій О.М., Лібанова Е.М. Соціальна політика. - К.: УАДУ, 1997. - 360 с.
45. Соціальна робота: Хрестоматія. Книга 3. - К.; УДЦССМ, 2001. - 396с.
46. Сташків Б. Місце права соціального забезпечення в системі права України // Право України. - 2001. - № 11. - С.80-83.
47. Тематична державна доповідь про становище дітей в Україні: Праця дітей в Україні. - Український ін-т соціальних досліджень, 2001.- 127с.
48. Трубавіна І.М. Соціально-педагогічна робота з неблагополучною сімєю. - К.; УДЦССМ, 2002. - 132с.
49. Харчев А.Г. Социология воспитания / О некоторых актуальных социальных проблемах воспитания личности. - М.: Политиздат, 1990.
50. Ходорчук А.Я. Соціальна робота в Україні: теорія та практика: посібник для підвищення кваліфікації працівників центрів соціальних служб для молоді. - К.; УДЦССМ, 2002. - частина 1./ - 296с.
51. Шость Н.В., Козир М.К., Ситник О.М. Енциклопедія сучасного права неповнолітніх. - К.; Рідна мова, 1997. - 385с.
52. Яковюк І. Соціальна держава: до визначення змісту поняття // Вісник Академії правових наук України. - 2001.- № 3 - С.37-46.
53. Янова О.П. Организация социальной защиты населения // Страховое дело. - 2001. - № 8. - С.8-12.

ДОДАТОК А

Структура органів управління соціальним захистом населення на місцевому рівні виконавчої влади

Базисна (первинна) ланка

Сільські, селищні, міські (міста районного та обласного значення) центри соціального захисту населення, структурні підрозділи служб у справах неповнолітніх, відділів у справах сім¢ї та молодіБезпосереднє надання соціальних послуг населенню

Недержавні громадські організації та недержавні соціальні служби, які здійснють соціальні замовлення щодо надання соціальних послуг

Районна ланка

Районні управління соціального захисту населення і підпорядковані їм заклади соціальної допомоги та реабілітації для певних категорій громадян (пенсіонери, інваліди), служби у справах неповнолітніх, відділи у справах сім¢ї та молоді, притулки для неповнолітніх (центри соціальної підтримки сім¢ї та дітей)Здійснення організаторської та контрольної функції

Обласна ланка

Управління соціального захисту, управління у справах сім¢ї та молоді, служби у справах неповнолітніх обласних державних адміністраційЗабезпечують необхідні організаційні, технічні та методичні передумови для розвитку та вдосконалення системи, координують діяльність усіх їх підрозділів