язків та ступінь відповідності українського законодавства європейським нормам та вимогам.
Результати дипломної роботи мають практичне значення. Впровадження запропонованих рекомендацій на практиці поліпшить стан забезпечення вільного доступу до інформації в Україні. Сформульовані висновки можна застосувати у науково-дослідницькій галузі - для подальшого дослідження теоретичних засад правової бази доступу до інформації.
Resume
work is interesting for students and citizens who are interested in scientific-research field - for further study of the theoretical foundations of the legal framework of access to information.
Вступ
Вільний доступ до інформації - це передумова демократичного розвитку суспільства та країни в цілому. Однією із основних функцій державної влади є збір, обробка, збереження та розповсюдження інформації за усіма напрямами діяльності суспільства. Також до її компетенції входить як надання умов і прав вільного доступу до інформації, так і їх обмеження.
Зокрема, форма державного правління нашої країни повинна передбачати вільний доступ до інформації, яка стосується майже всіх сфер життя суспільства, а вимоги щодо обмежень мають бути викладені чітко, у вузькому сенсі та мати вагомі підстави. На жаль, в Україні ані фізичні особи, ані представники ЗМІ та громадських організацій не мають доступу до повної інформації про діяльність державних інститутів, порушується право осіб знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях із відомостями про них. Порушення права на вільний доступ до інформації спричиняє появу низки проблем, оскільки саме це право є гарантією реалізації багатьох інших прав і свобод громадянина, врешті решт позбавляє сенсу принцип вказаний у статті 5 Конституції України, а саме «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» [21].
Актуальність порушуваної проблеми доступу до інформації обумовлена тим, що доступність інформації про діяльність влади є одним із головних засобів, що дозволяє здійснювати громадський контроль за її діями, та, в свою чергу, стимулює громадян до виконання конституційних та громадських обовязків. Наприклад, одержання платниками податків даних щодо того, на які цілі держава витрачає їхні кошти, формує довіру у людини до державного апарату та усвідомлення особою необхідності виконання своїх обовязків. Тим самим, право на доступ до інформації є фундаментом стабільної, розвинутої, правової держави, що робить важливим та актуальним порушуване питання.
Метою дипломної роботи є дослідження проблеми доступу до інформації в Україні та розробка пропозицій щодо удосконалення механізму його забезпечення.
Завданням дипломної роботи є:
·дослідження правової природи доступу до інформації;
·аналiз конституційного права на доступ до інформації та критеріїв віднесення інформації до різного рівня секретності;
·виокремлення умов за яких стає можливим обмеження доступу до інформації;
·вивчення ідей, пропозицій, рекомендацій фахівців з інформаційного права, що стосуються проблеми доступу до інформації в Україні;
·розробка власних рекомендацій щодо удосконалення правового регулювання доступу до інформації.
Обєктом дослідження дипломної роботи є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації права на доступ до інформації в Україні.
Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання права на доступ до інформації в Україні, стан його забезпечення.
Методи дослідження. Методологічну основу дипломної роботи становить комплекс спеціальних методів і прийомів наукового пізнання. Метод аналізу і синтезу дозволив дослідити звязок між теоретичною та практичною реалізацією законодавства щодо права на доступ до інформації, виокремити основні частини та логічно обєднати їх в єдине ціле. Формально-логічний метод застосовувався при розмежуванні і формулюванні понять і таких визначень, як право на доступ до інформації, суспільно важлива інформація, свобода інформації та ін. Метод історичного аналізу дозволив дослідити процес еволюції законодавчої бази та виокремити суттєві зміни що відбулись у ньому, та їх наслідки. Метод класифікації дозволив поділити інформацію за ступенем відкритості доступу на різні групи, а саме: публічна інформація, інформація з обмеженим доступом, інформація для службового користування тощо. Системний метод дозволив розглянути проблему доступу до інформації як складову політичної системи України.
У процесі написання дипломної роботи використані правові джерела та спеціалізовані публікації фахівців з конституційного права, інформаційного права, європейського права та правозахисників. А саме: статті Захарова Є. «Які відомості становлять державну таємницю?» [20], «Свобода доступу до урядової інформації» [19], Усенка І. «Коментар до Закону України «Про доступ до публічної інформації» [35], Гарбара В. «Практика применения Закона «О доступе к публичной информации» [1], Чоповського Д. «Доступ до публічної інформації. Огляд судової практики» [36], матеріали Харківської правозахисної групи: «Свобода інформації в Україні. Удосконалення законодавства і практики» [33], «Право на приватність» [27] тощо, Загальна декларація прав людини [9], положення Конституції України [21] та Постанови Кабінету Міністрів [25] у сфері правового регулювання доступу до інформації, указ Л. Кучми «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» [34], Закони України «Про інформацію» [15], «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [17], «Про державну таємницю» [11], «Про доступ до публічної інформації» [12], та ін.
Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що впровадження запропонованих рекомендацій на практиці поліпшить стан забезпечення вільного доступу до інформації в Україні. Сформульовані висновки можна застосувати у науково-дослідницькій галузі - для подальшого дослідження теоретичних засад правової бази доступу до інформації.
1.Нормативно-правове забезпечення доступу до інформації в Україні
1.1Сутність права на доступ до інформації
Інформація - це зміст повідомлення про сукупність явищ і подій, що представляють інтерес для зацікавлених осіб та організацій, підлягають реєстрації та обробці [23].
Основна функція інформації полягає в тому, щоб повідомляти субєкту про стан середовища у якому він перебуває та здійснює трудову і інтелектуальну діяльність. Відповідно до цього, наряду із релевантністю, точністю, достовірністю, повнотою, оперативністю та іншими характеристиками інформації, однією із найважливіших є її доступність.
Режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення й зберігання інформації. Режим доступу до інформації, що міститься у документах, визначається законами України. Варто зауважити, що поняття «доступ до інформації» не є тим самим, що доступ до документів. Щоб мати доступ до документів, спочатку потрібно отримати інформацію про їхнє існування. Тим самим для повноцінного доступу до інформації необхідно, щоб хтось надавав таку інформацію. «З одного боку, влада мусить утримуватися від обмеження дій субєкта інформаційних правовідносин, зацікавленого в отриманні інформації, а з іншого - сама має сприяти поширенню такої інформації, сповіщаючи про факти та події, які є предметом громадського інтересу» [27]. Таким чином можна підкреслити подвійність та суперечливість природи права на доступ до інформації.
Розрізняють пасивний та активний доступ до інформації, тобто отримання інформації через створені органами державної влади канали комунікації, та шляхом інформаційних запитів щодо отримання відомостей. Суттєвою складовою права на доступ до інформації є доступ до документів та доступ до публічних слухань - парламентських, урядових, судових, тощо.
Загальна Декларація прав людини 1948 року у статті 19 наголошує «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими способами і незалежно від державних кордонів» [9]. Тобто право на свободу інформації підтримується на міжнародному рівні, та є загальним та однаковим для всіх людей в суспільстві та світі. Стаття 21 несе в собі принцип, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною, та зазначається, що основою влади уряду має бути саме воля народу, яка повинна виражатися на нефальсифікованих виборах. Згідно цього, можна зробити висновок, що для повноцінної та успішної реалізації положень Декларації, та унеможливлювання пригнічування і порушування прав людини, владний апарат повинен всіляко підтримувати, стимулювати та задовольняти громадський інтерес в рамках реалізації права на доступ до інформації.
Право на доступ до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування є однією зі складових права на інформацію, та закріплене статті 34 Конституції України, відповідно до якої «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір» [21]. Також ця стаття окреслює ті випадки, за умови яких це право може обмежуватись, а саме «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоровя населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [21]. Наведені обмеження встановлені законом, але відсутня вимога статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої ці обмеження є необхідними в демократичному суспільстві. Якщо, для порівняння, узагальнити та систематизувати обмеження до доступу до публічної інформації різних країн, то будемо мати наступні: в інтересах захисту національної безпеки; з метою захисту економічних інтересів держави; з метою дотримання правопорядку; в інтересах розвитку і захисту міжнародних відносин; для забезпечення належної процедури прийняття рішень. Тобто це перелік суспільних інтересів, заради яких законодавство різних країн допускає відхилення від принципу вільного доступу до інформації. Як правило кожна країна має конкретно визначений обсяг інформації, доступ до якої є обмежений, що регулюється законами про державну таємницю.
Тут Є. Захаров пропонує свій шлях вирішення недосконалості, навівши два принципи, які, на його думку, бажано було б втілити в сучасне законодавство: «Перший - принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: а) виключення повинні бути ясними, б) описуватися вузько, в) підлягати суворому контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси». А саме: відмова державного органу оприлюднити інформацію є виправданою, якщо, по-перше, інформація має відношення до легітимної мети, передбаченої законом, по-друге, її оприлюднення має дійсно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди легітимній меті, і, по-третє, шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації». [20] Із цих принципів ясно, що перелік відомостей, які входять до кола обмежень потрібен бути чітко визначений у вузькому сенсі та обовязково оприлюднений.
Згідно зі статтею 32 Конституції, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Окремі аспекти права на доступ до інформації регулюються статтями 32, 50, 57 Конституції України. Так, частина 3 статті 32 передбачене право знати інформацію про себе. Частина 2 статті 50 гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Врешті, стаття 57 гарантує кожному право знати свої права та і обовязки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обовязки громадян, не доведені до відома населення, є не чинними. Хотілося б наголосити на невідповідність цього положення та Указу Л. Кучми від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», зокрема стаття 7 «Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність» [34].
Право на свободу інформації на підставі статті 64 Конституції України може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану, однак право знати свої права та і обовязки (стаття 57) не може бути обмежено навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
1.2 Доступ до відкритої інформації
Доступ до відкритої інформації регулюється Законом України «Про інформацію» який набув чинності 2 жовтня 1992 р. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, що виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Закон визначає інформацію як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві» [15].
У статті 5 Закону «Про інформацію» основним із принципів інформаційних відносин є правомірність їх одержання, використання, поширення тощо. Тобто чітко окреслюється той факт, що не повинно виникати особливих перешкод у вільному доступі до інформації, за умов що спроби не будуть порушувати норми діючого законодавства та права.
Стаття 10 окреслює гарантії права на інформацію, де зазначено що субєкти владних повноважень повинні надавати можливість вільного доступу до різного типу даних, здійснювати контроль за додержанням законодавства про інформацію, та «інформувати про свою діяльність та прийняті рішення» [15], а стаття 21 визначає засоби оприлюднення інформації державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування.
Стаття 29 забороняє обмеження доступу до відкритої інформації, хоча й передбачає переважне право на одержання інформації громадянами, яким інформація потрібна для виконання своїх професійних обовязків. Але це, в свою чергу, робить нелогічною статтю 43 про рівні права всіх учасників інформаційних стосунків.
Перелік документів та інформації, яка не підлягає передачі для ознайомлення міститься в статті 37, зокрема:
·інформація, яка визнана державною таємницею;
·інформація про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право на справедливий та обєктивний розгляд справи судом, створити загрозу життю чи здоровю будь-кого;
·інформація, що стосується приватного життя громадян;
·внутрішньовідомча службова кореспонденція, повязана з процесом прийняття рішень, які ще не прийняті;
·інформація фінансових установ, що підготовлена для контрольно-фінансових відомств;
·інформація, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими та нормативними актами.
Деякі статті Закону «Про інформацію» мають нечітке формулювання, що забезпечує дворівневість їх розуміння. Наприклад, стаття 32, що стосується запиту про інформацію зобовязує державні установи «надавати інформацію, що стосується їхньої діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб» [15]. Таке формулювання робить можливим не надання, наприклад, письмових відповідей на запити обґрунтовуючи відмову посиланням на публічні виступи посадовців свого відомства. Хоча ця ж стаття визначає запит як письмове звернення, що передбачає конкретну відповідь в письмовій або усній формі, тобто форма відповіді визначається автором запиту.
На сьогодні Закон «Про інформацію» можна вважати застарілим, оскільки він не має змоги відповідати потребам сучасного інформаційного суспільства. Зокрема, якщо порівнювати його положення із міжнародними стандартами, то можна зробити висновок що вони мають суттєві розбіжності та невідповідності. Наприклад, не знайшов свого втілення в законі принцип, передбачений п. 2 Рекомендації Rec (2002) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 21.02.2002 «Про доступ до офіційних документів», де наголошується, що якщо до частини інформації офіційного документа застосовується обмеження, то орган державної влади повинен надати всю іншу інформацію, яка міститься у цьому документі.
Також в Законі «Про інформацію» відсутній принцип Європейського суду з прав людини, який наголошує що обмежена інформація про публічну особу за обсягом повинна бути значно менша, ніж про особу приватну. Шлях вирішення цього недоліку запропонували члени Харківської правозахисної групи, а саме «на нашу думку, в Законі України «Про інформацію» не вистачає статті такого змісту: «інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не становить державної та іншої передбаченої законом таємниці, не належить до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку». Переконані, що тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Закріплення даної норми в законі є необхідним, оскільки, як показує практика, досить часто органи влади відмовляються надати інформацію про кандидатів у депутати, або про депутатів, посилаючись на те, що ця інформація є конфіденційною» [33]. Прийняття до уваги даної норми на справді необхідно, оскільки влада є народ, то й вибір народу повинен бути максимально субєктивним. Особа, що претендує на публічну посаду повинна розуміти, що потрібно буде максимально оприлюднити інформацію про свою діяльність, політичні уподобання, біографічні дані тощо. До того ж відповідно до положення, передбаченого статтею Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (п. 8 статті 36), однією із умов реєстрації кандидатів у депутати є заява про згоду на оприлюднення біографічних відомостей.
Невирішеним є питання оприлюднення відомостей про доходи сімей кандидатів у народні депутати, адже згідно з законодавством, депутати повинні декларувати лише свої доходи, в той час як доходи членів їх сімей залишаються «у тіні». Непоодинокі такі випадки, коли депутати, щоб приховати інформацію про майно и кошти від громадськості, оформляють юридично його на дружину, сестер, братів тощо. Отже, це свідчить про необхідність введення норми у Закон, яка б передбачала оприлюднення матеріального стану не тільки самого депутата, але й його родини.
Зокрема, Законом України «Про інформацію» не передбачено звільнення від відповідальності «whistleblowers» (свистунів), тобто осіб, які розкрили інформацію з добрими намірами, оскільки вважали, що втаємничення подібної інформації спричиняє шкоду суспільним інтересам. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки з метою захисту державних службовців від адміністративних репресій, у випадку якщо службовцями були викриті порушення закону або службові зловживання, у 1978 р. було прийнято «Закон про викривальників», відповідно до якого державні службовці можуть розголошувати факти, що викривають порушення закону, постанови або інструкції.
Якщо розглядати субєктів інформаційних відносин, то в Законі «Про інформацію» є багато суперечностей, зокрема проаналізувавши статтю 9 зрозуміло, що іноземці, особи без громадянства, іноземні держави, міжнародні неурядові організації не можуть наділятися правом на інформацію. В той же час, стаття 7 наголошує, що «Субєктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства» [15]. Виходить, що стаття 9 обмежує право на інформацію, а стаття 7 не встановлює обмежень щодо субєктів. До того ж відповідно до статті 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обовязки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України» [21]. Але якщо брати до уваги той факт, що на практиці застосовується саме стаття 9 Закону, то маємо самі невідповідності та суперечності.
Варто наголосити також, що сучасна епоха - епоха інформаційного суспільства, та одним із зручних і пріоритетних джерел інформації є мережа Інтернет. У Законі майже не зазначений спосіб пасивного доступу до інформації, а саме «відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про інформацію», «інформація державних органів та органів місцевого самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом: опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій; опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації; оголошення її під час публічних виступів посадових осіб». При цьому частина 1 статті 29 передбачає, що доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації. Таким чином Закон не встановлює обовязку оприлюднювати інформацію на відповідних веб-сторінках, що робить доступ до інформації максимально незручним.
Для реалізації права на доступ до інформації дуже суттєвими є питання відповідальності. Цьому присвячені статті 35, 48 про порядок оскарження протиправних дій державних установ у сфері інформації. Відповідно до Закону такі дії можуть бути оскаржені або в державній установі вищого рівня, або в суді. Окрім того, стаття 47 передбачає дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України, в тому числі й за необґрунтовану відмову від надання інформації та необґрунтоване віднесення інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом. Це дуже важливий момент, тому що невідомі випадки серйозних розглядів зазначених порушень, особливо на судовому рівні, хоча випадки невмотивованих відмов у наданні інформації у відповідь на запити та віднесення інформації до закритого характеру без вагомих підстав зустрічаються доволі часто.
Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого Конституцією України права на доступ до інформації. Він дозволяє вносити в органи державної влади пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів тощо.
Вимоги до оформлення звернень викладено у статті 5 (обовязкові реквізити), та у статті 6 (мова звернень і відповідей на них) першого розділу. Другий розділ Закону містить відомості, що регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг, громадян (ст. 14-16), терміни їх подання та опрацювання (ст. 17, 20) та порядок організації особистого прийому громадян (ст. 22, 23). Третій розділ містить статті, що визначають відповідальність за порушення законодавства стосовно звернень громадян.
Зокрема, можна стверджувати, що прагнення до інформаційної відкритості, прозорості в діяльності державних установ та інших юридичних осіб знайшло своє втілення саме в Законі України «Про звернення громадян».
Стосовно регулювання доступу до публічної інформації, прийняття В. Януковичем 13 січня 2011 р. Закону України «Про доступ до публічної інформації» стало дуже важливою подією у суспільно-політичному житті України. Однак і в ньому міститься ряд недоліків і суперечностей. Цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні субєктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
Закон України «Про доступ до публічної інформації» містить норми, які виходять за рамки предмету його регулювання, що спричиняє виникненню дисбалансу між його нормами і положеннями інших Законів України стосовно регулювання права на доступ до інформації. На думку Головного юридичного управління Верховної Ради України, «Пропонований спосіб породжує невизначені правові наслідки, всупереч статтям 124 і 147 Конституції України повноваження судової влади щодо встановлення неконституційності чи незаконності правової норми у такий спосіб, на нашу думку, перекладається на субєкта її правозастосування» [27].
Стаття 1 містить визначення публічної інформації «публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання субєктами владних повноважень своїх обовязків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні субєктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом» [12], та відкритим залишається питання, чи можна вважати «задокументованою» ту інформацію, що не містить тих чи інших традиційних реквізитів (наприклад, підпис, дата). Окрім того, у визначенні вказані «власники», та «розпорядники публічної інформації», але у Законі загалом не має вказівки про право власності на публічну інформацію.
Принципи діяльності, вказані у статті 4 частково співпадають за змістом із її метою, зазначеною у статті 2, що не зовсім правильно. На думку заслуженого юриста України І. Усенка, стаття 2 не досконала тому що: «У пункті 2 цієї статті слід було сказати і про «вільний пошук» інформації. При цьому мало сказати, що обмеження вільного пошуку, поширення і отримання інформації встановлюються лише законом. Доцільно дещо обмежити повноваження законодавця і зазначити з якою метою це може бути зроблено. Загалом ця норма має принциповий характер і виходить за межі регулювання рецензованого закону» [35].
Також у статті 6 (ч. 2) Закону наголошено «Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог…» [12], і перелічуються вимоги. Виникає питання, обмеження доступу здійснюється при наявності всіх пунктів, або ж достатньо одного із них. Якщо розглядати питання ефективності механізмів реалізації права кожного громадянина на доступ до інформації, то відповідно до змісту статті 6 (п. 2), обмеження доступу до інформації здійснюється тоді, коли розголошення інформації може задати істотної шкоди національній безпеці, територіальній цілісності держави та ін. Але хто буде визначати завдає інформація шкоди, чи ні - закон чітко не називає. Ч. 7 цієї статті також залишає ряд питань, в ній вказано «Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений» [12]. Не зрозуміло як реалізується це положення на практиці, яким чином здійснюється обмеження доступу до інформації, а не до документу в цілому, якщо документ містить таку інформацію.
Стаття 7 мала б стосуватись не питань конфіденційної інформації загалом, а лише питань доступу до публічної інформації, що містить персональні дані, адже цей закон стосується конкретно публічної інформації, і є не зовсім доречним окреслювати настільки загальні поняття.
Щодо статті 8 Закону «Про доступ до публічної інформації», І. Усенко звертає увагу на невідповідність, а саме: «У частині 1 не зовсім зрозумілим є термін «професійна таємниця», який до того містився лише у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і стосувався лише осіб та органів, що здійснюють регулювання ринку фінансових послуг. Як видається, розробники закону вкладали у цей термін ширший зміст, але у черговий раз забули, що йдеться не про інформацію загалом, а про публічну інформацію, створену передусім субєктами владних повноважень, і лікарська, адвокатська, комерційна та інші таємниці сюди не належать» [35]. Тобто стаття не до кінця продумана і логічна, що неприпустимо для закону.
Також стаття 10 містить в собі положення, які виходять за межі регулювання цього закону. Як зазначає І. Усенко, фактично в тексті можна було б залишити лише положення п. 2 і п. 4 частини 1, п. 1 частини 3 і частини 5, а все інше не має прямого відношення до питання доступу до інформації про особу в рамках доступу до публічної інформації.
Стаття 11 «Захист особи, яка оприлюднює інформацію» потребує деякого перефразування, оскільки, наприклад, словосполучення «керуються добрими намірами» дуже абстрактне та потребує уточнення, у різних людей добрі наміри різні. Також поняття «серйозна загроза», фактично для кожної людини воно несе свій, конкретний сенс, тому необхідно або замінити це словосполучення більш вдалим, або вилучити його зовсім.
Пункт 2 частини 2 статті 18 є дуже суперечливим, оскільки в ньому передбачено надання доступу до системи обліку за запитами, але така правова норма повністю суперечить Закону України «Про захист персональних даних». При цьому п. 12 ч. 1 цієї статті, згідно з яким система обліку має містити форму та місце зберігання документа, не несе в собі особливої релевантності, оскільки доречнішим було б зазначати не лише місце зберігання, а й місце оприлюднення документа.
Стосовно частини 3 статті 22, на думку І. Усенка «Частину 3 статті 22 доцільно доповнити реченням «Не дозволяється перенаправляти запит субєктам господарювання та іншим фізичним або юридичним особам, які не є розпорядниками інформації відповідно до цього закону» (цю норму треба буде також підкріпити встановленням юридичної відповідальності за її порушення)» [35]. Це логічне та доцільне зауваження з точки зору реалізації на практиці законодавства України та багатьох випадків відмов та відстрочок в задоволенні запитів.
Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Відповідно до статті 2 Закон зобовязує органи державної влади та місцевого самоврядування надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та місцевого самоврядування, забезпечити журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Існує низка офіційних видань, так прийняті Верховною Радою закони і постанови друкуються в офіційних виданнях українською та російською мовами - в «Відомостях Верховної Ради України» та парламентській газеті «Голос України». З 1997 року почав виходити друкований орган Міністерства юстиції - «Офіційний вісник України», який містить усі зареєстровані в Єдиному реєстрі Міністерством юстиції нормативні акти без обмежувальних грифів доступу. Це стосовно державних ЗМІ.
Недержавні ж ЗМІ можуть оприлюднювати офіційні документи органів державної влади та місцевого самоврядування тільки на підставі угоди між органом, що прийняв документ, та редакцією ЗМІ відповідно до статті 22 Закону.
Діяльність Верховної Ради та інших органів державної влади висвітлюється в ЗМІ на умовах, визначених у договорах між органами державної влади і редакціями ЗМІ (стаття 20). Отже, недержавні ЗМІ можуть друкувати тексти законів та інших рішень парламенту, тільки підписавши угоду з Управлінням справами Верховної Ради. При цьому стаття 4 забороняє самостійно перекладати офіційні документи з державної мови на іншу.
Стосовно оприлюднення інформації в ЗМІ, варто зазначити розпорядження Президента від 23 листопада 1995 р. «Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади», в якому обовязок узгоджувати роботу всіх прес-служб покладено на Прес-службу Президента України, якій доручено забезпечити проведення щомісячних брифінгів для керівників прес-служб Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Всі прес-служби зобовязані координувати з Прес-службою Президента підготовку матеріалів, що передаються ЗМІ та «містять оцінки зовнішньої та внутрішньої політики держави, які можуть мати важливий суспільний резонанс» [32], прес-служби повинні також щотижня інформувати Прес-службу Президента про заходи, які проводитимуться органами державної влади та посадовими особами спільно із ЗМІ. У праці «Право на приватність» Харківської правозахисної групи висловлена думка стосовно значення для законодавства в сфері оприлюднення інформації в ЗМІ наведених розпоряджень, а саме «На наш погляд, ці розпорядження, покликані, здавалося б, зробити офіційну інформацію більш досяжною, призводять, навпаки, до обмеження свободи інформації, жорсткого державного регулювання процедури її одержання» [27]. У цьому випадку Прес-служба Президента України стає таким собі суворим цензором, який створює перепони на шляху до вільного доступу до інформації.
На сьогодні тексти деяких законопроектів можна знайти на безкоштовному сайті Верховної Ради www.rada.kiev.ua, на сайті Інституту законодавства при Верховній Раді www.legality.kiev.ua. Повністю простежити за законопроектною роботою, починаючи з моменту реєстрації поданого законопроекту в парламенті, можна в платній компютерній правовій системі «Ліга-Закон», яка містить усі зареєстровані Міністерством юстиції акти.
Також варто приділити увагу проекту Закону України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» від 20.08.2002 р. та коментаріям фахівців до нього. Зокрема, даний Законопроект охарактеризовано «актуальним, концептуально цілісним й політично назрілим» [31], але це не позбавило його термінологічних недоліків на фоні актуальності, збалансованості, доречності та раціональності нормативного потенціалу.
Є не дуже доречним те, що в Законопроекті висвітлено порядок звернення громадян та порядок отримання інформації про органи державної влади за запитами, отже існує нормативно-правовий акт, що регламентує ці питання - Закон України «Про інформацію».
Поданий законопроект в якості субєктів інформаційних правовідносин визнає лише громадян України та юридичних осіб (стаття 1), що суперечить статті 34 Конституції України, де визначено інформаційні права та свободи людини (в тому числі іноземців).
Як зазначалося вище, недоліки даного Законопроекту зведені, зокрема, до термінологічних аспектів, а саме: «В статті 4 законопроекту говориться про те, що громадяни та юридичні особи мають право вільно отримувати інформацію про органи державної влади та їх посадових осіб «на оплатній основі». На нашу думку, тут стилістично краще написати «платній» [31]. Інформування громадськості повинно не тільки бути зумовлено інтересами окремих осіб, а й становити повноцінну функцію державного органу. Оскільки держава здійснює свою діяльність на кошти, які збирають з громадян-платників податків, то доцільніше було б загальні інформаційні послуги, про які йдеться в законопроекті, надавати громадянам за спеціальною статтею бюджету. Що ж стосується інших інформаційних послуг, які окреслені в законопроекті, а саме «порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення» [28], то вони могли б надаватись за окрему плату.
Стаття 6 (ч. 2) містить твердження «не підлягають оприлюдненню відомості, поширення яких може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів» [28], перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Це визначення є не зовсім коректне, наприклад «якщо якесь терористичне угруповання чи окремий зловмисник плануватиме замах на конкретну державну посадову особу, то цій останній може зашкодити навіть просте оприлюднення розкладу її робочих годин, даних про кінець відпустки або початок робочого тижня» [31], та можливість Кабінетом Міністрів України засекречувати окремі відомості на свій вибір буде сприяти зниженню рівня доступності офіційних даних для громадян.
«Додатковою гарантією доступу до інформації, на наш погляд, є покладення на орган державної влади, якому адресовано інформаційний запит в разі, якщо надання запитуваної інформації здійснює інший орган державної влади, обовязку направляти інформаційний запит до цього органу й повідомити про це зацікавлену особу» [24]. Таким чином, стаття 15 (п. 2 ч. 1) Законопроекту, згідно з яким «..в наданні інформації про органи державної влади може бути відмовлено, якщо надання запитуваної інформації здійснюється іншим органом державної влади..» [28] потребує змін та доробки.
У статті 22 (ч. 2) зазначено «Оприлюднення біографічних відомостей проводиться шляхом публікації цих відомостей в пресі, повідомлення їх по радіо та телебаченню» [28], що було б доречно доповнити словами «оприлюднення на веб-порталах органів державної влади» [24].
Отже, підбивши підсумки, слід зазначити, що «саме цей законопроект в разі його прийняття зможе стати законодавчою гарантією реалізації права громадян на доступ до офіційної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування» [24], але відносно вузька адресність даного законопроекту робить доречним прийняття ширшого за змістом нормативного акту подібного значення й спрямованості у майбутньому.
1.3 Обмеження свободи інформації
Відповідно до статті 28 Закону «Про інформацію», розрізняють інформацію відкритого типу та інформацію із обмеженим доступом, яка в свою чергу поділяється на конфіденційну і таємну.
Згідно зі статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційна інформація «це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб i поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов» [15]. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.
Закон «Про державну таємницю», який було прийнято у січні 1994 року, визначає в статті 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України і яку через це підлягають державній охороні.
У статті 8 подано вичерпний перелік тієї інформації, що становить державну таємницю. Але і тут не обійшлося без суперечностей. Наприклад, такі характеристики у сфері оборони, як чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ тощо, віднесені до державної таємниці, але «відповідно до п. 22 статті 85 Конституції затвердження чисельності усіх військових формувань є повноваженням Верховної Ради України, тобто має бути визначено законами - відкритими публічними нормативно-правовими актами - і, отже, не може бути таємною інформацією» [33]. Також, цікавим є момент що не може бути віднесена до категорії державної таємниці інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, про аварії, катастрофи, надзвичайні події та ін., проте це не означає, що відповідна інформація є відкритою, тому що дія цього Закону поширюється тільки на державну таємницю, і не поширюється на інші види обмежень в сфері доступу до інформації. Варто звернути увагу на той факт, що зміни до Закону «Про державну таємницю», які було внесено у 1999 р. розширили обсяг інформації, що відноситься до категорії засекреченої, та це навряд можна назвати кроком назустріч зацікавленому населенню. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, була додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація «про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньо-економічну діяльність та національну безпеку України» [11]. Негативна сторона цієї зміни підкреслюється у аналітичній праці Харківської правозахисної групи: «На нашу думку, це принципова помилка авторів нової редакції Закону, оскільки засекречування в області науки і нових технологій тільки закладає відставання в майбутньому і викликає еміграцію фахівців» [27].
Стаття 9 Закону містить широкий перелік повноважень, прав і обовязків державних експертів, які займаються питанням віднесення інформації до державної таємниці. Зокрема, експерт визначає підстави, за якими інформацію буде віднесено до державної таємниці, визначає ступінь секретності інформації, передає свої висновки до органу, у чиїй компетенції питання внесення переліку інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі - ЗВДТ), а саме до Служби Безпеки України. ЗВДТ представляє собою «акт, в якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених цим Законом сферах» [11]. Цікавим є той факт, що тільки в березні 2001 р. ЗВДТ був розсекречений, до цього ж від був під грифом «таємно», що було прямим порушенням Закону.
Ряд питань викликає ч. 2 п. 2.6 ЗВДТ, який засекречує кількість медичних матеріалів і продовольства, що постачається у Збройні Сили в мирний час, а п. 2.36 засекречує дані про фінансові витрати на оборонне замовлення в цілому по Україні. Це робить бюджет менш прозорим і підконтрольним, це вже зачіпає інтереси платників податків.
Що стосується сфери державної безпеки і охорони правопорядку, то тут відносять до засекреченої будь-яку інформацію, що повязана з оперативно-розшуковою діяльністю (пп.4.1 - 4.9). СБУ є закритою для суспільства через те, що навіть інформація про її штат (п. 4.14) не може бути оприлюдненою. Засекречені відомості про стан, результати і перспективи співробітництва СБУ із спецслужбами інших країн (п. 4.17), хоча це нелогічно через те, що такі дані зявляються у різноманітних ЗМІ і, вочевидь, ніякої шкоди інтересам України це не завдає.
Є також деякі негаразди із розсекречуванням. Наприклад, досі зберігаються під грифом «таємно» архівно-слідчі справи тих жертв політичних репресій в 20-40 роки, які не були реабілітовані. Якщо брати до уваги світову практику, то усюди в світі термін максимального засекречування становить 30-40 років. Так, ЦРУ в 1997 році розсекретила інформацію про свої ж злочини в Латинській Америці на початку 50-х. Той навіщо залишати прихованими відомості 60-80-річної давності є незрозумілим. інформація доступ обмеження свобода
У статті 39 викладено положення, що регулюють відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю, зокрема, за засекречування інформації, яка відповідно до статті 8 заборонена до засекречування, надання грифу секретності інформації, що не становить держану таємницю, а також безпідставне засекречування інформації. Також відповідальність за розголошення державної таємниці згідно зі статтею 328 Кримінального кодексу України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до пяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, а якщо розголошення спричинило тяжкі наслідки - то на строк від пяти до восьми років.
Недоліками Закону «Про державну таємницю» є ігнорування принципу «має бути засекречено інформацію, а не документ» і можливість продовжувати термін засекречування без обмежень. Було б доцільним внести відповідні зміни до Закону.
Щодо доступу до захищеної інформації, яка не складає державної таємниці. Віднесення її до категорії таємної, визначається та регулюється внутрішньовідомчими актами та інструкціями, і підставою до їх створення може бути лише стаття 37 Закону «Про інформацію», яка містить загальні положення про інформацію, що не підлягає обовязковому наданню для ознайомлення за запитами, зокрема, таке, як «інформація, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами» [15]. При цьому треба зауважити, що згідно зі статтею 21 Закону «Про інформацію», неопубліковані нормативні акти, що стосуються прав і свобод людини, не мають юридичної сили.
В свою чергу незрозумілим залишається поняття «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Адже згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію» конфіденційна інформація може бути власністю тільки фізичних або недержавних юридичних осіб. Розмитим є також поняття «відкритої інформації, важливої для держави, незалежно від того, де зазначена інформація циркулює» [11]. Тут напрошується висновок, що така розмитість понять є підставою для того, щоб рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці приймали виключно на свій розсуд. Отже, інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка становить державну таємницю.
Цікавий той факт, якщо на документ ставлять грифи «опублікуванню не підлягає», «не для друку» тощо, то порядок надання та зняття цих грифів повинен бути регламентований та зазначений у відповідних нормативних актах. Як зазначають члени Харківської правозахисної групи, які проводили пошук відповідних нормативних актів, офіційно зареєстрованих Міністерством юстиції актів щодо порядку роботи з документами відповідного грифу не існує взагалі.
Суперечливим питанням є порядок роботи із документами, що мають гриф ДСК, тобто «для службового користування». Цей гриф було схвалено Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Оскільки обмеження свободи інформації має бути встановлено законом, а не інструкцією - нормативним актом Кабінету міністрів України, то фактично гриф ДСК є незаконним. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».
Відповідно до п. 3 Постанови виконувати Інструкцію повинні не тільки органи влади і місцевого самоврядування, але й підприємства, установи і організації незалежно від форм власності.
Згідно з п. 5 Інструкції документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше без грифів обмеження доступу, але не були опубліковані в офіційних виданнях, відтепер також розглядаються як матеріали, що містять відомості обмеженого користування з грифом ДСК. Що стосується умов зберігання, розмноження і відправлення документів із грифом ДСК (зазначені у пп. 17-28 Інструкції), то вони не менш жорсткі ніж для документів, які складають державну таємницю, зокрема реєстрація і знищення чернеток, заборона на означення прізвищ і посад керівників організацій тощо.
Ознайомлення представників ЗМІ з документами з грифом ДСК можливе з письмового дозволу керівника інституції, що надала цей гриф і на підставі письмового рішення експертної комісії про доцільність передачі конкретного документа журналісту. Виходить, вірогідність отримання журналістом інформації з грифом ДСК вкрай мала. Регламент роботи експертної комісії з Інструкції не зрозуміло, тільки її склад: працівники канцелярії, режимно-секретного та інших структурних підрозділів.
Дещо незрозумілий п. 32 Інструкції, який відносить справу з несекретними документами до категорії ДСК, якщо у цій справі є хоча б один документ із грифом ДСК. Так можна засекретити будь-яку інформацію.
Враховуючи вищенаведений аналіз нормативно-правової бази щодо доступу до інформації можна виділити наступні недоліки діючого законодавства: сучасний стан правового регулювання доступу до інформації характеризується більшою закритістю, ніж цього потребує суспільство; рішення про обмеження доступу до таємної інформації, яка не становить державну таємницю, приймаються не на підставі відкритого нормативного акту, як це має бути в країні, що є членом Ради Європи, а на власний розсуд посадової особи, яка несе відповідальність за охорону такої інформації; у законах не завжди чітко визначені поняття, та непоодинокими є випадки коли одне положення суперечить іншому; деякі питання є невизначеними та потребують узгодження, що створює низку перешкод на шляху до отримання бажаної інформації.
До позитивних сторін стану нормативно-правової бази варто віднести наступне: законопроекти частково намагаються відповідати європейським нормам та стандартам, що визначає прогресивний напрямок діяльності та розвитку інформаційних відносин в країні; впроваджується у практику принцип «зворотного звязку», що зменшує дистанцію між владними органами та суспільством; право громадян на доступ до інформації закріплено Конституцією України, а також цілою низкою міжнародних договорів, що дає гарантії на дотримання прав людини.
Практична реалізація положень законодавчої бази та нормативно-правових актів, і ті проблеми та перешкоди, що виникають в процесі доступу громадськості до інформації детальніше буде розглянуто у другому розділі дипломної роботи.
2.Практика доступу до інформації в Україні
Практична реалізація законодавчої бази щодо доступу до інформації повністю залежить від стану та узгодженості Законів в теорії. Недосконалість законів «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про державну таємницю», їх суперечливі положення, неузгодженість із Конституцією України тощо, обумовлює виникнення низки недоліків та проблем при їх практичному застосуванні.
Однією із проблем, із якою зустрічаються громадяни, є прийняття переліків інформації, що не є публічною. Органи влади як центральні, так і місцеві почали приймати «переліки інформації, що не є публічною» та «переліки службової інформації», які обмежують доступ громадян до інформації. Найбільший такий відомий перелік службової інформації в місті Стаханові та складається з 85 пунктів. Це свідчить про те, що отримати потрібну інформацію буде дуже складно, оскільки її завжди можна буде підвести під один із цих 85-ти пунктів. В той же час у законі «Про доступ до публічної інформації» термін «публічна інформація» розяснюється, як «інформація, що була отримана або створена в процесі виконання субєктами владних повноважень своїх обовязків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні субєктів владних повноважень» [12]. Таким чином, під терміном «публічна інформація» слід розуміти всю без винятку інформацію, яка наявна в органах державної влади, місцевого самоврядування, і наведений перелік прямо суперечить закону.
Варто відзначити і порушення законодавства стосовно надання інформації про бюджетні кошти і державне майно. У статті 6 (ч. 5) закону «Про доступ до публічної інформації» йдеться «не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно» [12]. Але тоді не зрозуміло на якій підставі в апараті Верховної Ради України відмовились оприлюднити імена депутатів, які отримали квартири протягом останньої каденції парламенту, а також дані про штатних помічників-консультантів народних депутатів, посилаючись на відомчі акти, які (логічно) мають меншу силу ніж закон.
Як зазначалось в теоретичній частині, органи влади не виконують положення законодавства й стосовно вчасного оновлення інформації на своїх веб-сторінках. Визначено доволі великий перелік даних, які органи влади мають оприлюднювати на сайті. На жаль, центральні органи влади місяцями не оновлюють свої веб-сторінки. Так на сайті міністерства інфраструктури було зазначене державне підприємство (концерн РРТ), яке на той час уже півроку як змінило підпорядкування. А на сайті служби, якому тепер належить це відомство, воно так і не зявилося. Таким чином, знайти і звязатися з начальниками цього концерну через відкритий доступ просто неможливо.
Іноді відомства намагаються обмежитися відповіддю по телефону або відповідають тільки на частину запитань. Так, у відповідь на запит Харківської правозахисної групи у Відділ з питань помилування при Президенті України з проханням повідомити чисельний і поіменний склад Комісії з питань помилування, кількість заяв про помилування, що надійшли у комісію протягом 1992-1996 рр., кількість розглянутих справ, кількість задоволених прохань із зазначенням, за якими статтями Кримінального Кодексу України були засуджені заявники, а також вказати, де опубліковані нормативні акти, що регулюють роботу Відділу та Комісії, «нам зателефонувала зав. сектором Відділу з питань помилування. Вона надала довідку про те, де опубліковані запитувані документи, повідомила, що члени Комісії засекречені з метою їх безпеки й що наші інші запитання відпадуть після ознайомлення з документами про діяльність Комісії самі по собі. ХПГ з цим не погодилась і попросила все ж таки надати конкретні дані про діяльність Комісії. Проте відповіді так і не дочекалася» [19].
На запит Харківської правозахисної групи про законодавчі акти, що регулюють діяльність Служби безпеки України, про затримання і утримання заарештованих у слідчих ізоляторах СБУ, про правопорушення співробітників СБУ, заступник Голови СБУ доволі туманно відповів, що все в його відомстві робиться тільки за законом, не відповівши конкретно на жодне запитання. Також, на запит Харківської правозахисної групи «про діяльність Міністерства внутрішніх справ України у сфері правопорядку, кількості СІЗО і ВТК, захворюваності і смертності у місцях позбавлення волі, витрат на утримання вязнів тощо, заступник Міністра обмежився повідомленням, що статистика відносно діяльності Міністерства висвітлюється на брифінгах Центром громадських звязків МВС, хоча абсолютно зрозуміло, що звіти про брифінги публікуються не повністю, далеко не всі питання, що нас цікавлять, висвітлюються на брифінгах, та й знаходимося ми в іншому місті» [19].
Незадовільний стан справ склався і на місцевому рівні. Місцеві чиновники довільно трактують обмеження у наданні інформації і відмовляють у доступі. Так, ще у 1995 р. Донецький і Луганський обласні суди відмовилися надати інформацію про кількість винесених ними смертних вироків, посилаючись на п. 4.48 ЗВДТ відомостей, що становлять державну таємницю, хоча спеціаліст Державного комітету України з питань державних секретів підтвердив, що відомості про кількість засуджених до смертної кари у ЗВДТ відсутні.
Управління МВС України в Донецькій області на запит редакції газети «Тюрма і воля» про діяльність УМВС, зокрема, про кількість загиблих співробітників при виконанні службових обовязків, кількість звільнених за правопорушення, дані про злочинність в регіоні, про програму боротьби зі злочинністю повідомило про недоцільність подальшої взаємодії з газетою «Тюрма і воля». А Управління з питань виконання покарань УМВС Донецької області про кількість померлих і причинах смерті в ВТК, кількість хворих на ТБЦ, СНІД тощо, повідомило, що ці відомості згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію» визначені як конфіденційні (тобто для службового користування) і не підлягають обовязковому наданню за запитами (ст. 37). Проте, як зазначає Є. Захаров, «інформація, яку накопичують державні органи в результаті своєї діяльності, тобто коштом платників податків, згідно зі статтею 30 не може бути віднесена до конфіденційної. Що стосується терміну «для службового користування», то це ще один яскравий приклад того, як користуються в своїх інтересах відомства відсутністю юридичних документів щодо правил, визначення і використання цієї категорії інформації» [19].
Отже, можна підсумувати, що державні органи всіх рівнів більше ухиляються від надання інформації про свою діяльність, публікуючи відомості за своїм вибором, ніж того потребує чинне законодавство.
Останньою ланкою на шляху пошуку справедливості виступає судова влада. Отже, доцільно було б роздивитись судові процеси, що виникали внаслідок порушення законодавства стосовно доступу до інформації. Відповідно до статті Д. Чоповського «Доступ до публічної інформації. Огляд судової практики», у 2011 році в Єдиному державному реєстрі судових рішень знаходилося 75 справ, а також 5 постанов у справах про адміністративні правопорушення доступу до інформації. Із загальної кількості, у 45 справах (60%) суд відмовив позивачам, в 30 справах (40%) суд підтримав вимоги позивача не повністю, у 17 справах вимоги були задоволені повністю, в 13 - частково. Найбільша категорія справ, розглянутих судом стосується питання, коли відповіді на інформаційний запит не було надано, хоча стаття 20 закону «Про доступ до публічної інформації» чітко встановлює обовязок розпорядника інформації надати її особі за запитом, а стаття 22 зобовязує надіслати відмову, у разі неможливості надання інформації. Наприклад, представник Пенсійного фонду України м. Житомира мотивував своє ігнорування інформаційного запиту відсутністю бюджетного забезпечення на надіслання письмової відповіді на запити.
В іншій справі, також за позовом до Пенсійного фонду, його представник мотивував ненадання інформації тим, що, на його думку, відповідач не був належним розпорядником запитуваної інформації. Врешті решт Окружний суд міста Севастополя задовольнив позов та «у своїй постанові вказав, що відповідно до статті 22 Закону, розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобовязаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником. Таким чином, розпоряднику довелось надати відповідь позивачеві, та додатково повідомити суд про результати виконання постанови» [36].
Чергова проблема, яка виникає в процесі отримання інформації, це коли відповідь на інформаційний запит була неповною. Відповідно до статті 23 Закону «Про доступ до публічної інформації», запитувач публічної інформації має право оскаржити надання недостовірної або неповної інформації. Але цікавим є той факт, що самого визначення «повна інформація», або критеріїв «повноти інформації» Закон не дає, тому й виникають суперечності. Тут судді самі визначали і вказували у своїх постановах критерії «повноти інформації». Так, у справі товариства «РВіК» до Херсонського БТІ, суд встановив, що відповідно до змісту Закону відповідь на інформаційний запит має бути повною, а під «повнотою» необхідно розуміти обґрунтовану, вичерпну та зрозумілу інформацію на кожне питання, яке викладене в інформаційному запиті.
Стосовно обґрунтованих відмов у наданні інформації, то зазвичай вони є в тому разі, коли: інформація належить до категорії відносин у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальними законами; відповідач не є субєктом владних повноважень; інформацію було надано в повному обсязі, але позивач розцінив її як неповну; інформація була конфіденційною або службовою тощо.
Якщо підсумувати судову практику, то можна зробити висновок, що вона є надзвичайно важливою, оскільки в будь-якій спірній ситуації, кінцевим етапом її вирішення є суд. Саме він ставить крапку у справі, виносить остаточне рішення і зобовязує всі сторони його виконувати. І тут надзвичайно важливо знати, як застосовують і розуміють закон самі судді. В певних випадках, суд тлумачить «сухі» норми закону, що безперечно є важливим кроком вперед. Наприклад, як зазначалося, закон «Про доступ до публічної інформації» не дає визначення, що таке «повнота інформації», але завдяки судовій практиці ця прогалина усунута.
Щодо видання органами виконавчої влади рішень з грифом «ДСК», то Кабінет Міністрів України досі продовжує у великій кількості приймати постанови, які мають гриф «для службового користування». Суспільству як і раніше не повідомляють назви таких актів. А це вже є прямим порушенням статей 6 та 9 закону «Про доступ до публічної інформації». Як зазначають фахівці «цього року центральними органами виконавчої влади було видано, щонайменше, 41 документ під грифом «ДСК» [1]. Ця цифра є невтішною та говорить сама за себе. Більш того, в сфері інформації, що належить до категорії державної таємниці триває тенденція розширення інформаційної сфери, що охороняє відповідний закон «Про державну таємницю» та відбувається звуження сфери її публічності.
Намагаючись зясувати, наскільки широко застосовуються незаконні грифи обмеження доступу, члени Харківської правозахисної групи проаналізували всі документи, прийняті декількома центральними відомствами в 2000, 2001 та 2002 р.р., з метою установити кількість документів з цими грифами. Для цього була використана компютерна правова система «Ліга: Закон». Аналіз показав, що найбільшу кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України і Кабінет міністрів, причому Президент використовує гриф «опублікуванню не підлягає», Кабінет міністрів - гриф «не для друку», а відомства - в основному гриф ДСК (95 з 1636 документів, прийнятих Президентом у 2000 році, мали гриф «опублікуванню не підлягає», у 2001 році - 78 з 1461; у 2002 році - 74 з 1479; кількість документів Кабміну з грифом «не для друку» була у 2000 році - 85 з 2387, у 2001 році - 39 з 2372, у 2002 році - 100 з 2672). Звертає на себе увагу також те, що саме Президент України засекречує значно більшу кількість документів, ніж Кабінет міністрів чи будь-яке інше відомство. Цікавим є і той факт, що документи із грифами «не для друку» і «опублікуванню не підлягає» мають тільки номери і дату прийняття - таким чином, неможливо зрозуміти, що саме міститься в цих документах. Але, коли документ зявляється в тематичних рубриках, він входить туди з назвою. Так, наприклад, зясувалося, що розпорядження Кабінету Міністрів № 411-р від 13.09.2001 має відношення до пенсій. Тоді як відомості про пенсії не повинні бути засекречені від громадян України, яких це питання безпосередньо і стосується. Тим паче що, закон «Про державну таємницю» забороняє засекречувати інформацію, що стосується прав і свобод громадян. Очевидно одне: чиновники самі вирішують, що потрібно знати громадськості, а що їй буде нецікаво, і позбавляють суспільство можливості отримувати інформацію на свій розсуд.
При цьому навіть побіжний огляд назв документів з грифами ДСК доводить, що є засекреченою суспільно важлива інформація, яку не можна віднести до кола обмежень, зазначених в статті 34 Конституції України. Так, «Національна Програма розвитку енергетики до 2010 року», яку, приймали у 1996 році без жодних обговорень з громадськістю, й досі перебуває під грифом ДСК. Гриф ДСК був наданий плану дій Україна-НАТО, знадобилося три місяці тиску громадськості, щоб його відкликали» [27]. Отже, незаконна та безпідставна практика грифів секретності має місце, що обумовлює необхідність аналізу матеріалів із зазначеними грифами та визначення відповідності підстав надання цих грифів інформації. І, як наслідок, оприлюднення та розсекречування частини із таких документів.
Таким чином, стан організації доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можна назвати незадовільним. Має місце незаконна практика, яка характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації. Переліки відомостей, які охороняються державою, створені тільки для інформації, що відноситься до державної таємниці. Невідомо, чи складені переліки відомостей, які відносяться до конфіденційної інформації, що є власністю держави. Але якщо вони і складені, то не оприлюднені. Органи державної влади неохоче надають інформацію про свою діяльність й часто під різними приводами ухиляються від цього. Доцільно було б створити спеціальний закон про доступ до інформації, який враховував би більшість авторитетних думок і незадовільну практику, що існує на теренах України.
3.Охорона праці
Необхідність забезпечення здорових і безпечних умов праці, формування цілісних орієнтацій пріоритетності життя і здоровя людей по відношенню до результатів виробничої діяльності, зумовлює потребу вивчення охорони праці. Метою розділу є розробка питань щодо створення безпечних і здорових умов праці у приміщенні, де відбувалося написання дипломної роботи.
Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоровя і працездатності людини у процесі трудової діяльності [28]. Завданням охорони праці є знаходження оптимальних співвідношень між різними факторами виробничого середовища, що дозволяє забезпечити мінімум несприятливого впливу їх на здоровя працівників.
Законодавчі положення стосовно охорони праці висвітлено у Конституції України [21], Законі України «Про охорону праці» [16], державних стандартах України [3, 4] та інших нормативно-правових актах.
3.1 Аналіз умов праці
Процес написання дипломної роботи відбувався в одній з навчальних компютерних аудиторій Національної металургійної академії України. Аудиторія розташована на четвертому поверсі, в південно-східній частині будівлі. Площа приміщення становить 30 м2. Висота дверного прорізу становить 2,4 м. Аудиторія містить два віконних прорізу (1,5х2 м). Аварійні виходи безпосередньо в аудиторії відсутні. Робочих місць тринадцять, кожне з них має деревяний стіл висотою 0,75 м із довжиною робочої поверхні 1,50 м, та стілець висотою 0,62 м. Також в наявності персональний компютер Pentium ІV (0,52х0,55х0,17 м) потужністю 350 кВт із монітором Samsung SyncMaster 700 (0,4х0,5х0,1 м) потужністю 40 кВт, клавіатура та маніпулятор. Відстань від монітору до очей складає 40-50 см. Із допоміжного обладнання в аудиторії: принтер Lexmark Jet, сканер Mustek 1200, копіювальний апарат Canon МР160.
Підлога деревяна, стіни та стелі пофарбовані водоемульсійною фарбою світло-бежевого кольору. Вікна приміщення мають регулювальні пристрої для відчинення та жалюзі. Приміщення обладнано шафою для зберігання верхнього одягу, полицями, тумбами з урахуванням вимог до площі приміщень. У приміщенні щоденно роблять вологе прибирання.
Відповідно до ГН 3.3.5-8.6.6.1-2002 [2], роботу в навчальній аудиторії віднесено до легких фізичних робіт категорії Іа, тому що витрати енергії знаходяться у межах 105 - 140 Вт (90 - 120 ккал/год.).
Повітряне середовище в приміщенні характеризуються мікрокліматом, запиленістю повітря та його загазованістю. Аналіз мікроклімату складається з виміру параметрів приміщення і зіставлення результатів із встановленими нормами. Відповідно до ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» [4], оптимальні значення температури, відносної вологості і швидкості руху повітря встановлюються для робочої зони виробничих приміщень з урахуванням ваги виконуваної роботи і пори року. Джерелами теплоти в даному приміщенні є люди, електроустаткування, а також освітлювальні прилади в темний час доби. Зовнішнім джерелом надлишкового тепла є сонячна радіація у світлий час доби. Вологість повітря в приміщенні визначається вологістю атмосферного і видихуваного людьми повітря, а також випарами з поверхні шкіри. У таблиці 3.1 наведено оптимальні значення параметрів мікроклімату для категорії робіт Iа, а також фактичні значення цих параметрів у розглянутому приміщенні. Таким чином, показники мікроклімату в приміщенні відповідають установленим нормам, крім температури в теплий період року.
Таблиця 3.1- Оптимальні і фактичні значення параметрів мікроклімату
Пора рокуОптимальні для IаФактичніТемпература, оСВоло гість, %Швидкість повітря, м/сТемпература, оСВологість %Швидкість повітря, м/сТепла23-2850-700,123-2740-500,15Холодна22-2440-600,119-2240-500,1
Рівень шуму в приміщенні для працюючих за ЕОМ не повинен перевищувати 50 дБА для режиму налагодження і 60 дБА для режиму введення інформації [3, 8]. Основним джерелом шуму є компютерна техніка (механічні частини принтера, що рухаються, і вентилятори). Рівень шуму, що вони виробляють - в рамках норми.
Аудиторія має природне та штучне освітлення. Природне освітлення в розглянутому приміщенні представлено системою однобічного освітлення з двома вікнами загальної площі - 6 м2. Встановлено наступні норми для штучного висвітлення в розглянутому приміщенні: освітленість робочих поверхонь 300 лк, показник дискомфорту - не більш 40, коефіцієнт пульсації освітленості не більш 10% [6]. Як джерело світла при штучному освітленні застосовані люмінесцентні лампи типу ЛБ. Загальна кількість світильників - вісім. У кожному світильнику по 4 лумінісцентні лампи типу ЛБ, що є нормою.
Потенційну небезпеку для людини становлять електричні прилади й установки, що живляться небезпечною для життя людини напругою 220 В, навчальна аудиторія по ступені небезпеки поразки електричним струмом відноситься до приміщень без підвищеної небезпеки. Споживачами електроенергії є персональні електро-обчислювальні машини (далі - ЕОМ), дисплей, джерела освітлення. ЕОМ, периферійні пристрої ЕОМ та устаткування для обслуговування, ремонту та налагодження ЕОМ підключаються до електромережі тільки за допомогою справних штепсельних зєднань і електророзеток заводського виготовлення.
Основними шкідливими факторами, звязаними з роботою на ЕОМ є:
·напруження зорових органів і повязане з ним стомлення, захворювання і побічні ефекти;
·тривале перебування в тому самому положенні, що викликає застійні явища в організмі і може привести до різних захворювань;
·випромінювання різного виду при використанні відео моніторів з електронно-променевими трубками (ЕПТ);
·механічні шуми, звязані з роботою принтера і вентиляційної системи відводу тепла компютера.
Основні проблеми, повязані з використанням відео моніторів, відносяться до надмірної напруги очей і загальному стомленню користувача. Компютерна техніка, встановлена в даному приміщенні, є сучасною. Відео-монітори задовольняють вимогам стандартів. Конфігурація ПК забезпечує при роздільної здатності 1024х768 частоту регенерації кадрів 90 Гц, показник чого знаходиться в рамках норми.
3.2 Заходи по забезпеченню безпеки праці та виробничої санітарії
Безпека праці - це стан виробничих умов, за яких, унеможливлюється вплив шкідливих або небезпечних виробничих чинників на організм людини. Із поняттям безпеки праці тісно повязане поняття виробничої санітарії. Виробнича санітарія - це система організаційних заходів і технічних засобів, що запобігають або зменшують вплив на працюючих шкідливих виробничих факторів, які в певних умовах можуть привести до травм або професійних захворювань. Основною метою заходів з безпеки праці та виробничої санітарії є зменшення, або повне усунення впливу несприятливих і шкідливих виробничих факторів на організм людини. Оскільки головним у діяльності з охорони праці є профілактика травматизму, заходи щодо забезпечення безпеки праці та виробничої санітарії дозволяють не тільки знизити травматизм, професійну й загальну захворюваність, а й сприяють підвищенню продуктивності і якості праці.
Режим праці і відпочинку працюючих з ПЕОМ визначається в залежності від виконуваної категорії роботи. За ступенем важкості, категорія робіт, що виконувалась у приміщенні належить до категорії А: діяльність, яка характеризується виконанням одноманітних, ритмічних, легких у виконанні операцій, що не вимагають значної розумової напруги. На підставі цього можна встановити заходи щодо раціоналізації режиму праці та відпочинку.
Робоче місце має відповідати основним антропометричним даним людини. Крісло або стілець на робочому місці повинні мати висоту сидіння 40-50 см від рівня підлоги, а також відповідний кут нахилу спинки. Стегна працюючих при правильно організованому робочому місці мають розміщуватися паралельно підлозі, а стопи ніг - на підлозі або підставці.
Передній ряд клавіш ЕОМ має бути розташований так, щоб можна було без зусиль натискати клавіші трохи зігнутими пальцями при вільно опущених плечах і горизонтальному положенні рук. Висота робочої поверхні столу має становити 68-80 см, відстань від підлоги до нижнього ряду клавіатури - 60-75 см, кут нахилу клавіатури -5-15°.
Монітори потрібно розміщувати на висоті рівня очей (висота від підлоги до нижнього краю екрана має становити 95-100 см) на відстані 60-70 см від оператора (відстань від краю столу - 50-70 см). Кут зору працюючого щодо екрана має дорівнювати 10-20°, але не більше 40°, кут між верхнім краєм монітора і рівнем очей користувача має становити менш як 10°.
З метою зменшення напруження очей встановлено оптимальні співвідношення параметрів літер і цифр такі: ширина знака - 0,75 їх висоти, товщина ліній при зворотному контрасті - 1/6-1/8, відстань між знаками - 0,25-0,5 висоти знака, між словами - 0,75-1, між рядками - 0,5-1.
Для профілактики загальної втоми і особливо зорового аналізатора важливе значення має організація режиму праці та відпочинку. Загальна тривалість робочого дня не повинна перевищувати 8 год. Частота і тривалість перерв залежать від типу та інтенсивності виконуваних робіт. Під час робіт, які виконуються з великим навантаженням, рекомендуються перерви на 10-15 хв через кожну годину, а при неінтенсивній і монотонній роботі - на 10-15 хв через кожні дві години. Кількість мікропауз (тривалістю до хвилини) потрібно регулювати індивідуально. Зміст регламентованих перерв може бути різний: виробнича гімнастика (вправи для очей, гімнастика, спрямована на корекцію вимушеної робочої пози, поліпшення венозного кровообігу, часткову дисфункцію рухової активності), альтернативна допоміжна робота, приймання їжі тощо.
У приміщеннях, де виконуються роботи з ПЕОМ, повинно бути передбачене природне і загальне штучне освітлення. Робочі місця користувачів потрібно розміщувати так, щоб у поле зору не потрапляли вікна і освітлювальні прилади (монітори потрібно розміщувати під кутом 90-105° до вікон і на відстані 2,5-4 м від стін і віконних прорізів). У поле зору користувача не повинні потрапляти поверхні, що відбивають світло. Для штучного освітлення приміщення рекомендується застосовувати світильники матового світла з розсіювачами. Відповідно до ГОСТ 12.4.011-89 [5] вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони підтримується за допомогою місцевої, загальної й аварійної вентиляції.
Для реалізації вищенаведених положень та норм, доречно було б передбачити пристрої для регулювання висоти столу та стільця, клавіатури та екрану. Також потрібно забезпечити достатній простір для кистей рук та ніг.
Створення сприятливих умов праці і правильне естетичне оформлення робочих місць на виробництві має велике значення як для полегшення праці, так і для підвищення її продуктивності.
3.3 Техніка безпеки
В першу чергу студент має прослухати інструктаж з охорони праці відповідно до положень статті 18 Закону України «Про охорону праці» [16]. Види інструктажів: вступний, первинний, повторний, позаплановий, цільовий.
До роботи в якості оператора допускаються особи віком не молодше 18 років, які пройшли обовязковий медичний огляд, а також ввідний (у інженера з охорони праці) та первинний (на робочому місці) інструктажі. Відповідно до статті 18 закону «Про охорону праці» не допускаються до роботи «працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці» [16].
Оператор повинен дотримуватися вимог безпеки праці під час виконання роботи, сидіти прямо та не напружуватися, не відволікатись на сторонні розмови та шуми, періодично при вимкненому компютері прибирати бавовняною ганчіркою пил з поверхонь апаратури тощо.
Забороняється працювати за компютером, якщо зявляється напруження на корпусі апарату. Не дозволяється закривати будь-чим вентиляційні отвори ЕОМ. Забороняється проводити ремонтні роботи з компютером, що підключено до мережі електропостачання. Не дозволяється використовувати рідинні або аерозольні засоби чищення поверхонь компютера. Під час роботи на компютері повинна бути виключена можливість одночасного доторкання до обладнання та до частин приміщення або обладнання, що мають зєднання з землею.
3.4 Пожежна безпека
У досліджуваному приміщенні є в наявності тверді і волокнисті пальні речовини: дерево, папір, тканина. Таким чином, робочі зони приміщення відноситься до класу П-IIа [29], а приміщення до категорії «В» з точки зору пожежонебезпеки. Можливими причинами пожежі в приміщенні є несправність електроустаткування і порушення протипожежного режиму (використання побутових нагрівальних приладів, паління). В якості профілактичних заходів для забезпечення пожежної безпеки використовується скрита електромережа, розетки з пожежобезпечних матеріалів, силові мережі живлення устаткування складаються із кабелів, із розрахунку на підключення в 3 рази більшого навантаження тощо. В приміщенні регулярно роблять очистку внутрішніх частин компютерів та іншого устаткування від пилу і мікрочастин. .
Для гасіння пожежі в коридорі розташовані пінні вогнегасники ОХП-10, а в кожній кімнаті, де встановлені компютери, додатково знаходяться вуглекислотні вогнегасники ОУ-5. Також на сходовій клітині розташований пожежний кран. Кількість, розташування та умови зберігання первинних засобів пожежегасіння відповідають діючим нормам та вимогам.
Будинок має два еваковиходи: через головний хід і спеціальний еваковихід. Шляхи евакуації відповідають встановленим нормам. Двері відкриваються назовні, сходова клітина виконана з непальних матеріалів і виділена з обсягу будинку. Сходи мають природне бічне освітлення і штучне аварійне висвітлення, сходові площадки ширше коридорів. Усі співробітники ознайомлені з планом евакуації.
Для попередження пожежі в приміщеннях, відповідно до вимог ДБН В.1.1-7-2002 [7] передбачений пристрій системи пожежної сигналізації. Як сигналізатори виникнення пожеж в наявності теплові повідомники типу ІП-105, димові повідомники типу ДІП-3. Теплові і димові повідомники встановлюються на стелях відповідних приміщень. Таким чином усі фактори пожежної безпеки задовольняють вимогам встановлених норм.
Висновки
У дипломній роботі здійснено теоретичне узагальнення та аналіз порушуваних проблем, подається нове вирішення наукового завдання, яке полягає в розкритті сутності та змісту конституційного права на доступ до інформації, розробці рекомендацій, що можуть поліпшити стан забезпечення права на доступ до інформації органами державної влади та місцевого самоврядування в Україні.
Основні теоретичні та практичні результати цього дослідження полягають у розробці висновків та пропозицій. Узагальнюючи викладене можна дійти наступних висновків:
·Право на доступ до інформації - це гарантована можливість кожного отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе;
·право на доступ до інформації не є абсолютним, але обмеження доступу до інформації можливе лише на підставі законів, положення яких повинні бути ясними, описуватися вузько і чітко, уникаючи подвійних понять;
·законодавча база України щодо доступу до інформації, незважаючи на її поступове зростання та вдосконалення з 1992 р. (Закон України «Про інформацію») до 2011 р. (Закон України «Про доступ до публічної інформації»), має безліч суперечностей та неузгодженостей, на які звернено увагу у першому розділі дипломної роботи;
·наведені приклади практичної реалізації положень права на доступ до інформації дозволяють стверджувати, що в Україні порушення права на доступ до інформації мають системний характер, а надання запитуваної інформації та офіційних документів у повному обсязі та у передбачений законом термін залежить від регіону де обробляється наданий запит. Таким чином існує певна нерівномірність функціонування механізму доступу до інформації.
Отримані в процесі написання дипломної роботи висновки дозволяють стверджувати що стан законодавчого забезпечення вільного доступу до інформації в Україні є недосконалим та має ряд недоліків.
Реалізувавши мету, цілі та завдання дипломної роботи можна виокремити пропозиції щодо вдосконалення технологій розвязання порушуваних проблем, запровадження яких дозволить поліпшити стан нормативного забезпечення законодавства, а саме:
·Законодавча база щодо забезпечення права на доступ до інформації повинна відповідати певним вимогам: в законах мають бути втілені міжнародні та європейські стандарти в сфері доступу до інформації; всі закони повинні бути узгоджені між собою та не мати суперечностей; у законах необхідно передбачити критерії, за якими інформація може бути віднесена до суспільно значущої та різних рівнів секретності; в законодавстві необхідно також передбачати спеціальний механізм захисту права на доступ до інформації тощо;
·головним принципом, яким повинно керуватись законодавство про свободу інформації, є принцип максимального розкриття, який витікає з припущення, що вся інформація, так чи інакше, належить людям у суспільстві;
·державні органи влади повинні бути зобовязані публікувати ключову інформацію, таким чином громадськість в цілому буде добре поінформована без того, щоб мати необхідність подавати інформаційні запити;
·законодавча база повинна бути узгоджена та оновлена, інформація, яка не може бути оприлюднена та інші винятки, повинні бути визначені чітко і вузько;
·фінансування питань обробки запитів громадян повинно бути належним, що зведе до мінімуму кількість відмов із посиланням на відсутність коштів та дозволить швидше та повніше обробляти надіслані запити;
·принцип максимального розкриття - провідний принцип свободи інформації. Бажано, щоб він був включений до Конституції України. Та важливо, щоб всі інші закони тлумачилися у спосіб сумісний із законом про свободу інформації. Зокрема, щоб не було законів, що карають за розкриття інформації, яка оприлюднена згідно до закону про свободу інформації та ін.;
·треба мати на увазі, що неурядові правозахисні організації, кваліфікаційні праці українських дослідників, вимоги Ради Європи стосовно демократизації українського суспільства тощо, зробили значний внесок в утвердження та модифікацію права на доступ до інформації в Україні. Обґрунтована і доречна критика, позитивний приклад країн Європи, слушні практичні та теоретичні рекомендації дозволять здійснювати дії юридичного та організаційного характеру з метою покращення стану забезпечення права на доступ до інформації та усувати фактори, які призводять до порушень цього права. Отже, доречно враховувати думки та пропозиції неурядових одиниць, які є важливим елементом в інституційному механізмі забезпечення права на доступ до інформації в Україні.
Впровадження запропонованих висновків у практику забезпечить здійснення передбаченого Конституцією України права громадян на доступ до інформації, а також сприятиме досягненню прозорості і відкритості діяльності влади.
Бібліографія
1Гарбар В. Практика применения Закона «О доступе к публичной информации» [Електронний ресурс] // Видео Новости. - 2012. - Режим доступу: -http://video-news.com.ua/analytics/dostupzu.html <http://videonews.com.ua/analytics/dostup-zu.html>. - Назва з екрану.
ГН 3.3.5-8.6.6.1-2002. Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу [Текст]. - Введ. 27.12.2001. - К.: Міністерство охорони здоровя України, 2001.
3ГОСТ 12.1.003-83 ССБТ. Шум. Общие требования безопасности [Текст]. - М.: Изд-во стандартов, 1989. - 11 с.
4ГОСТ 12.1.005-88 Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны [Текст]. - М.: Изд-во стандартов, 1990. - 48 с.
ГОСТ 12.4.011-89 ССБТ. Средства защиты работающих. Общие требования и классификация [Текст]. - М.: Изд-во стандартов, 1990. - 8 с.
ДБН В.2.5-28-2006 Природне і штучне освітлення [Текст]. - К.: Мінбуд. України, 2006. - 76 с.
7ДБН В.1.1-7-2002 Пожежна безпека обєктів будівництва [Текст]. - К.: Держбуд України, 2003. - 38 с.
ДСН 3.3.6.037-99 Санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку [Текст]. - К.: Держстандарт, 1999. - 15 с.
9Загальна декларація прав людини [Текст]: від 10.12.1948 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 93. - С. 89.
Закон України. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів [Текст]: від 06.04.2004 // Відомості ВР України. - 2004. - № 30-31. - Ст. 382.
Закон України. Про державну таємницю [Текст]: від 21.01.94 // Відомості ВР України. - 1994. - № 16. - Ст.93.
Закон України. Про доступ до публічної інформації [Текст]: від 13.01.2011 // Відомості ВР України. - 2011. - № 32. - Ст. 314.
Закон України. Про захист персональних даних [Текст]: від 01.06.2010 // Відомості ВР України. - 2010. - № 34. - Ст. 481.
Закон України. Про звернення громадян [Текст]: від 02.10.96 // Відомості ВР України. - 1996. - № 47. - Ст.256.
Закон України. Про інформацію [Текст]: від 02.11.92 // Відомості ВР України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.
Закон України. Про охорону праці [Текст]: від 14.10.92 // Відомості ВР України. - 1992. - № 49. - Ст. 668.
Закон України. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації [Текст]: від 23.09.97 // Відомості ВР України. - 1997. - № 49. - Ст. 299.
Закон України. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг [Текст]: від 12.07.2001 // Відомості ВР України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.
Захаров Є. Свобода доступу до урядової інформації [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. - 2000. - Режим доступу: <http://khpg.org.ua/index.php?id=968017067>. - Назва з екрану.
Захаров Є. Які відомості становлять державну таємницю? [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. - 2003. - Режим доступу: <http://khpg.org/index.php?id=1141143392>. - Назва з екрану.
Конституція України [Текст]: від 28.06.96 // Відомості ВР України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
Кримінальний кодекс України [Текст]: від 05.04.2001 // Відомості ВР України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
Кулицький С.П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління [Текст]: навч. посібник. - К.: МАУП, 2002. - 224 с.
Нестеренко О. В. Чи зможе прийняття законопроекту «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» забезпечити інформаційну відкритість влади [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. - 2005. - Режим доступу: http://library.khpg.org/index.php? id=1135925088. - Назва з екрану.
Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію [Текст]: від 27.11.98 // Відомості ВР України. - 1998. - № 1893.
Право знати [Електронний ресурс]. - 2010. - Режим доступу: ---http://stopxfilesua.org/?p=3639 <http://stop-x-files-ua.org/?p=3639>. - Назва з екрану.
Право на приватність [Текст] / Харківська правозахисна група. - Харків: Фоліо, 2003. - 216 с.
29ПУЕ. Правила устройства электроустановок [Текст]. - Введ. 13.01.1998. - К.: Держнаглядохоронпраці України, 1998.
Рекомендація Rec (2002) «Про доступ до офіційних документів» [Електронний ресурс] // Права людини в Україні . - 2002. - Режим доступу: <http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(2002)2.htm>. - Назва з екрану.
Речинський В. Юридичний коментар Харківської правозахисної групи до проекту Закону України Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. - 2005. - Режим доступу: http://khpg.org.ua/index.php? id=1135925666. - Назва з екрану.
Розпорядження Президента України Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади [Текст]: від 23.11.95 // Відомості ВР України. - 1995. - № 419/95-рп.
Свобода інформації в Україні. Удосконалення законодавства і практики [Текст] / Харківська правозахисна група. - Харків: Права людини, 2009. - 180
Указ Президента України Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності [Текст]: від 10.06.97 // Відомості ВР України. -1997. - № 503/97.
Усенко І. Коментар до Закону України «Про доступ до публічної інформації» [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. - 2012. - Режим доступу: <http://khpg.org/index.php?id=1330078677>. - Назва з екрану.
Чоповський Д. Доступ до публічної інформації. Огляд судової практики [Електронний ресурс] // Інститут Масової Інформації. - 2011. - Режим доступу: -----http://imi.org.ua/dostupdopublichnoiinformatsiisudovapraktyka <http://imi.org.ua/dostup-do-publichnoi-informatsii-sudova-praktyka>. - Назва з екрану.