Націогенез в Україні
Націогенез в Україні
Націогенез - це якісні зрушення самосвідомості та самоорганізації етносу, який стає нацією. Головна відмінність між етносом, що не досягнув стадії нації та етносом - нацією полягає в тому, що просто етнос, на відміну від етносу - нації не усвідомлює свою єдність в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому і нездатний створити незалежну національну державу. В період формування нації відбуваються такі етносоціальні і етнополітичні процеси, які пасивну етнічну свідомість розвивають в активну національну. Національна свідомість різниться від етнічної активним державницьким управлінням. Тому стрижневим питанням націотворення є політична самоорганізація етносу, а головним завданням стає здобуття незалежності та будівництво національної держави. Витворення та кристалізація відповідних суспільних ідей, поширення їх у суспільстві, практичне їх втілення, будівництво відповідних суспільних інститутів, формування та функціонування багатопланової професійної культури та ряд інших факторів є також важливими складовими націогенезу.
Стрімке зростання національної самосвідомості серед українського народу, яке відбулося як в середині країни так і по за її межами, спрямували сучасних науковців на визначення орієнтирів національного державотворення, на зосередженні уваги на таких поняттях як «етногенез», «нація» та «націогенеза», що і окреслило актуальність даного дослідження. Жодна свідома нація не може сформуватися без досвіду минулого. Ось чому так важливо узагальнити наукові здобутки етносоціології з націотворчих процесів.
ХVІ - перша половина ХVII ст. - це важливий період для українського націогенезу. Саме тоді відбувалися процеси, які визначили особливості розвитку новочасної української нації. Можна вважати, що в цій добі зародилися витоки української національної ідеї, оформилася вперше на українському грунті людська особистість у своєрідних та імпозантних постатях Вишенського, Потія, Смотрицького та інших, доказуючи тим самобутність нашої духовної раси.
Тогочасний процес українського націогенезу був тісно повязаний із конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема в створенні національно орієнтованих релігійних структур, національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій та символів.
В українській суспільній думці того часу простежується своєрідна взаємодія національної та конфесійної свідомості, виявляються суперечності між тогочасною українською національною свідомістю, яка почала формуватися, та консервативними виявами конфесійної свідомості, що сприяла виробленню певних національних стереотипів.
Дослідження проблем взаємовпливу конфесійної та національної свідомості в українській суспільній думці ХVІ - першої половини ХVII ст. має значення не лише для наукового осмислення проблем одного з визначальних періодів української історії, але багато в чому дає зрозуміти подальшу логіку розвитку українського націогенезу, культури, конфесійного, суспільно-політичного життя. Особливо це стосується «козацького періоду» в історії України, без нього важко уявити національне відродження ХІХ ст.
Процес формування Української нації розпочався ще за часів Київської Русі. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.
Дослідники розрізняють «західну» й «східну» моделі націогенезу. Перша була реалізована переважно у західноєвропейському регіоні, а до її компонентів варто віднести історичну територію, політико-юридичну спільноту, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію. Творення націй за такою моделлю відбувалося в результаті адміністративних, економічних та культурних змін (своєрідних «революцій»). Цей процес значною мірою здійснювався «згори», при сприянні інститутів державної влади.
У «східній» моделі творення нації, батьківщиною якої була Центральна та Східна Європа, визначальною рисою є акцентація на спільності походження та єдності рідної культури. Нації «східної» моделі, як правило, формуються «знизу» шляхом народної, етнічно-культурної мобілізації, часто руху-протесту проти іноземного поневолення.
Можна виділити три основні стадії цього процесу (за концепцією чеського історика й політолога М. Гроха).
. Поява групи культурних діячів, які, апелюючи до традицій, творять національну ідеологію (правда, не стільки в політичному аспекті, скільки в аспекті культурному.
. Поширення цими національно орієнтованими культурними діячами своєї ідеології. Для здійснення цього завдання виникають пропагандистські інституції (національні школи, культурні осередки, видавництва тощо). Саме на цій фазі відбувається формування масової національної свідомості.
. Перехід національного руху за політичне самовизначення в рух за самовизначення політичне.
Націогенез українців відбувався (у т.ч. в ХVІ - першій половині ХVII ст.) як реалізація «східної» моделі. Це значною мірою зумовлювалося відсутністю в них повноцінних державних інституцій. Хоча й існували в певні періоди можливості націотворення відповідно «західної» моделі. Такі можливості були і в ХV - першій половині ХVII ст. Однак українська регіональна еліта не ставила питання про незалежність українських земель та утворення суверенної держави.
У ХVІ - першій половині ХVII ст. в Україні спостерігалась поява когорти інтелектуалів, які творили українську національну ідеологію, а разом з тим виступали й її носіями. Серед них можна виділити кілька категорій - це ренесансно орієнтовані латиномовні й польськомовні автори (як правило, католики), що виявляли ознаки специфічного для них українського патріотизму (С. Оріховський, Й. Верещинський, Я.Щ. Гербут, С. Пекалід, І. Домбровський та ін.); протестантські діячі, які стали на захист української справи (Мотовило, Христофор Філалет, Геласій Діпліц та ін.); представники уніатського духовенства, які мали своє бачення національного порятунку України-Русі (І. Потій, М. Смотрицький пізнього періоду та ін.); нарешті ціла плеяда православних діячів української культури (Г. Смотрицький, брати Зизанії, І. Вишенський, В. Суразький, Д. Наливайко, І. Борецький, З. Копистенський, І. Копинський, П. Могила та інтелектуали з його оточення, а також М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький у православний період їхньої творчості та ін.). Передусім саме для православних діячів була притаманна орієнтація на місцеві традиції (звідси характерний для них консерватизм, звернення до історичної памяті, творення національної міфології тощо).
Поява вищезгаданої когорти інтелектуалів була одним із важливих факторів становлення українських національно-культурних інституцій. Правда, багато з них фундувалося на кошти землевласників-магнатів. Це не могло не накласти відбиток на їхню діяльність, вносило аристократичні стереотипи в національну ідеологію й, відповідно, національну свідомість, що в контексті української ситуації, де соціальне лідерство переходить від родової аристократії до козацтва, далеко не завжди мало конструктивний для націогенезу характер.
Важливими українськими національними інституціями в той час стали братства. Братський рух зародився й розвинувся в міщанському середовищі галицького регіону. З особливою силою він виявив себе у Львові. За прикладом Львівського Успенського братства утворилися православні братства у містах та містечках Галичини, Побужжя, Поділля і Білорусії.
Найважливішою українською національною інституцією кінця ХVІ - початку ХVII ст. був Острозький культурний центр.
У середині ХVII ст. можемо вести мову про виникнення масового національного руху. Його основною соціальною базою й провідником стає козацтво. Виникнувши спочатку на тодішньому українсько-татарському пограниччі як особливе військове формування, воно стає соціальною базою для українського національного руху першої половини ХVII ст., який все більше й більше набирає військово-політичного характеру.
Говорячи про реалізацію в Україні ХVІ-ХVII ст. «східної» моделі націогенезу, необхідно враховувати релігійні, зокрема конфесійні, фактори.
Стосовно України ХVІ - першої половини ХVII ст. бачимо велике конфесійне розмаїття. Передусім тут варто відзначити церкву східного, візантійського обряду, яка іменувалася православною. Ця церква стала на той час уже традиційною конфесією для українського населення, що давало їй великі переваги в змаганні з іншими релігійними організаціями.
Певні традиції в Україні мала й церква західного, римського обряду, т. з. католицька. Проте і в плані традиційності, і в плані кількості адептів вона не могла зрівнятися з православною.
Поряд із цими традиційними християнськими конфесіями зявляються конфесії нетрадиційні - протестантизм та уніатство. У період, що розглядається, вони в українських землях були маргінальним явищем. Основна боротьба велася між православними й католиками, а протестанти й уніати фактично відігравали допоміжну роль, виступаючи союзниками основних конфесій (протестанти - союзниками православних, уніати - союзниками католиків).
Термін «національне відродження», яким широко послуговувався і М.С. Грушевський, і його однодумці з УДРП, - ідеологічний винахід ХІХ ст. У сучасній літературі він набув право наукового і має відповідники: наприклад, «пробудження націй». Г.В. Касьянов звертає увагу на його умовність та пропонує альтернативний термін - «націотворення». «Національне відродження» як процес формування і соціалізації національної ідеї-тривалий, суперечливий і багатовекторний процес, у якому були моменти перервності, стагнації і зворотного розвитку. Елемент безперервності (регенеративності) в цьому процесі забезпечувався саме наявністю інтелігенції. Специфіка українського суспільства в Російській імперії на початку ХХ ст. - бездержавний статус, тривалий розвиток двох частин України у різних цивілізаційних полях і державних системах, що сформувало істотні відмінності в ментальності, політичній культурі, відсутність адміністративної чи політичної автономії, аграрність, соціологічна неповнота, слабке залучення народних мас до процесів пореформеної модернізації. У результаті свідомість більшості українського населення перебувала на рівні етносу, а не нації. Український націєтворчий процес містив створення спільної для обох частин України політичної стратегії на ґрунті спільного історичного походження, мови, ідеї соборності. Вибір ідентичності полягав у відмові від соціальних, конфесійних, регіональних та інших критеріїв самовизначення та в рішучому уподобанні загальнонаціонального поняття «українець». На початок ХХ ст. під впливом пореформеної модернізації виник комплекс соціальних та комунікативних умов для формування національної ідентичності українців, зявився прошарок місцевої еліти, зацікавленої в реалізації національної ідеї та здатної впливати на суспільну свідомість. Але спочатку цій еліті треба було скристалізувати «українську ідею», розробити план реалізації «українського проекту» (термін Р. Шпорлюка).
Таким чином, кожна із вище проаналізованих суспільних груп мала свою національно-політичну, культурну й релігійну орієнтацію і свої специфічні національні ідеї. Окремі з цих ідей отримали загальноукраїнське поширення.
Сучасна українська історична наука (в особах В. Сарбея, О. Реєнта, І. Колесник, Н. Шипа, О. Забужко, Г. Касьянова, М. Рябчука, Я. Грицака, В. Лісового та інших), стрімко включилася до розробки теорій про націю та націогенезу. Ознайомившись із концептуальними напрацюваннями західних вчених (Сетоно-Вотсана, Д. Армстронга, Е. Сміта, Б. Андерсена) та українських дослідників із діаспори (І. Лисяк-Рудницький, Р. Шпорлюк, П. Магочій) вона збагатила як національну історіографію так і свій потенціал розмаїттям ідей та концепцій із питань націогенези.
Однак, на наш погляд, наукова спадщина не достатньо повно враховує найважливіші джерела, які розкривають аспекти етногенетичного варіанту націогенези.
Кожне суспільство, як підтверджує історична практика, проходить основні етапи еволюції: формування народу, етносу, нації. Народ, як біологічна єдність людей, повязаних єдиним простором, з часом набуває свою мову, побут, культуру, психологічні особливості та трансформується у етнос, який переростає в націю. Нація, за визначенням етносоціології, це поліетнічна соціальна спільнота людей, що історично склалася та розвивається на основі ряду спільностей, а саме: території, економічних звязків, особливостей національної самосвідомості, психологічного складу, єдиної уніфікованої мови, поліфонічної культури, державно-правового регулювання усіх сфер життєдіяльності.
Період ХVІІІ - ХІХ ст. у всесвітній історії визначився формуванням нації, національних відносин, національних держав та національних культур.
Слід відзначити, що і на сьогодні немає одностайних наукових тверджень, теоретичних визначень «нації». Французький вчений Е. Ренан відзначав, що нація - це та спільнота, яка має спільне історичне коріння: «Нація - це велика спільність, створена розуміннями, усвідомленнями жертви, колись принесеної і готовою до нової (жертви). Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко висловленим прагненням продовжувати життя спільноти. Існування нації… - це щоденний плебісцит…» [10, с. 44]. Німецький соціолог М. Вебер розумів націю як «спільноту почуттів, яка знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і яка природно прагне створити її», де спільність почуття формується на загальних традиціях, мові, культурі [2, с. 28].
На думку сучасного американського вченого Б. Андерсона в антропологічному визначенні нація - «це уявлена політична спільнота - притому уявлена як генетично зближена і суверенна. Він пояснював, що «нація уявляється обмеженою, бо навіть найбільша з них, налічуючи сотні мільйонів людей, має свої межі, нехай навіть еластичні, поза якими знаходяться інші нації. Щодо спільності, поза якими знаходяться інші нації, то, незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство». Посилаючись на автора найкращої та найповнішої англомовної праці з націоналізму Г. Сетон-Вотсона, Б. Андерсон зазначав «…неможливо виробити наукову дефініцію нації; а втім цей феномен існував і існує» [10, с. 209].
Свої міркування з приводу формування української нації, держави та всіх її складових виклали українські класичні школи, зокрема: київська історична школа під керівництвом Д. Антоновича та львівська історична школа під керівництвом учня Д. Антоновича - М. Грушевського. Національна свідомість та «націоналізм» виступали філософськими засадами національного руху, який трактувався як синонім терміна українського становлення.
Передвісником майбутніх модернізацій українського суспільства виступив В. Антонович. Він вважав, що національне становлення просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. Можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні незмінні. М. Драгоманов займав компромісну позицію щодо самовизначення українського народу, критично ставився до крайнощів націоналізму, які, на його думку, спонукали до насилля над людьми та обмеження їх свобод. Його конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, передбачав, що саме в такій формі будуть поєднані інтереси різних національностей.
М. Грушевський українську націогенезу сприймав із точки зору зближення української інтелігенції зі своїм народом, який постає носієм національного світогляду. Головним механізмом національного руху М. Грушевський назвав народну мову, яка «вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний звязок інтелігенції з народом» [4, с. 321], інтелігенція. в свою чергу, зрозуміла та чітко визначила свій шлях у національному русі. Узявши за критерій оцінки розвиток ідей націогенези, історик запропонував хронологічну схему національного становлення. Увесь процес він поділив на три стадії розвитку: першу довів до 40-х років ХІХ ст., другу - до 70-х років ХІХ ст., третю - до 1907 р. і вважав її не завершеною.
М. Аркас - український композитор, етнограф, літератор, родом із Миколаївщини, - у праці «Історія України-Русі» розглядав націогенезу як єдиний народно-демократичний процес, який проходив на етноісторичних землях України. Провісником українського національного становлення вчений вважав народний рух чехів, сербів, поляків, «відправною точкою» процесу - вихід твору «Енеїда» І. Котляревського «З того часу зачинається нова пора в житті України» [1, с. 321]. М. Аркас вважав, що провідну роль у національному становленні відіграла інтелігенція, «котра почула своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу» [1, с. 373-374]. Головними факторами національного розвитку М. Аркас назвав розвиток української мови, літератури, науки та інших складових етнонаціональної приналежності.
Тема українського національного становлення набула активного розвитку серед українських науковців в еміграції. Так, М. Міхновський наголошував на тому, що основним питанням у формуванні нації є прагнення до здобуття незалежної самостійної держави. Якщо українська нація не здобуде державного самовизначення, то буде назавжди приречена на політичну та культурну смерть з боку дій Російської імперії. В. Липинський, представник консервативної історичної школи, вважав, що українська націогенеза відрізняється від інших своєю політичною інтеграцією. Рушійною силою процесу він назвав народні традиції та звичаї, досвід гетьмансько-козацьких часів та високу етнічну культуру.
Теорію про «чинний націоналізм» створив Д. Донцов. У праці «Націоналізм» він обґрунтував підхід до утвердження нації шляхом насильства, який виправдовує будь-які засоби, якщо вони визнані інтересами нації. Критикував націоналізм ліберальний (культурницький), який, на його думку, сповідали М. Драгоманов, І. Франко та М. Грушевський.
Такі ж етапи націогенези, на думку сучасного англійського вченого з проблем української історіографії та державності Ендрю Вілсона, на кінець ХІХ ст. пройшла і Західна Україна, синхронно з іншими східноєвропейськими народами. За визначенням Е. Вілсона, в Західній Україні на той час уже існувало «міцне українське громадянське суспільство», «Перші галицькі «будителі», члени «Руської трійці» надихалися Харківськими романтиками і помітно спиралися на центрально-українські міфи та символи, особливо - козацькі» [12, с. 109].
Відомий діаспорний вчений Д. Дорошенко, створюючи «Нариси історії України», зазначав, що українське національне становлення має своє джерело: «З одного боку - історичні традиції, а з другого - пробуджені почуття своєї народності» [5, с. 268]. Поступово національний рух, як відзначає історик, перестає бути вузько літературною або політичною течією, бо виходить на арену широкого громадського життя [5, с. 273].
Аналізуючи різнобічні погляди що до «вищості» й «нижчості» націй, історик пропонує розуміти ці співвідношення відносно, тому що сама історія не дає підстав до подібного узагальнення. Цінність цих категорій в тому, що вони допомагають застосовувати порівняльні методи для визначення унікальності будь - якої нації, так як всі людські культури не йдуть однією дорогою у своєму розвитку, а проходять у своїй еволюції різні стадії.
Привертає увагу радикальне тлумачення вченим понять «смерті» та «самогубства» нації. Щоб нація вмерла, зазначає автор, не потрібно загибелі етносу, який входить до неї, достатньо щоб згасло бажання бути окремим політичним субєктом. «Смерть нації» - наступає тоді, коли відбувається винищення всієї провідної версти нації, яка є носієм національної свідомості. «Самогубство нації» це - добровільний перехід до чужої національно-державної ідеології. Новітні нації, на думку історика, стали демократизованими. Це робить «смерть» новітньої нації малоймовірною, якщо не станеться справжнього геноциду [9, с. 16].
Посилаючись на праці сучасного історика України В. Сарбея, станом на кінець ХХ ст. українська історіографія вже мала розроблену методологічну схему історичних та соціологічних досліджень із проблем «націотворення», «націоналізму», «націогенези». В основі її лежить «історична концепція етногенезу», на якій ґрунтується наше висвітлення подій і явищ» [13, с. 26]. У праці «Національне відродження України» В. Сарбей визначив національне становлення як «комплекс подій і явищ кінця ХVIII - початку ХХ ст., повязаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням та піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців» [13, с. 18].
Кінцевою датою націогенези В. Сарбей вважав 1917 р., тому що саме в цей час був підготовлений ґрунт для проголошення 22 січня 1919 р. акту про обєднання Української народної республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, «втілилося в життя нестримне прагнення багатьох поколінь борців за волю України до її соборності та до воззєднання усіх українських земель у єдиній незалежній державі» [14, с. 359-360].
Сучасна українська дослідниця І. Колесник розглядала націотворення як «рух і тип свідомості, орієнтований на відновлення державності в Україні та має свої ідейні формули» [11, с. 208], якими вона назвала ідею народності та ідею єдності всіх українських земель.
Оксана Забужко фактично розширила рамки національного відродження аж до «розстріляного Ренесансу 20-х років», де її останнім евристичним проявом стала так звана «літературна дискусія».
Доктор історичних наук, професор О. Реєнт запропонував продовжити хронологічні межі третього етапу до 1921 р. - тому що саме так, на його думку, можливо розглядати національний рух України «як цілісний процес», аналізувати його закономірності.
Доктор історичних наук Г. Касьянов закликав радикально переглянути хронологічні рамки національного становлення та не обмежувати цей процес ХІХ - початком ХХ ст. На його думку, він значно ширший: перший етап тривав з кінця ХVІІІ ст. до кінця 20-х років ХХ ст., розпочався як «культурницька» течія, перейшов, за схемою М. Гроха, в ідеологічну, а згодом у політичну стадію; другий етап - кінець 1950-х - 1960-ті роки …виявився у вигляді обережного, лояльного «автономізму» частини партійної еліти; третій етап - друга половина 1980-х - 90-ті роки, вийшов на рівень політичних програм та реалізувався у формі незалежної української держави. Можна було б сказати, що триває й далі…» [10, с. 296-297]. Науковець вважає, що потрібно замінити термін «національне відродження», терміном «націотворення», оскільки за змістом і за формою українське «національне відродження» було саме творенням нації.
Незважаючи на більш-менш викристалізуваний досвід державотворення, Україна сьогодні багатьма політологами позначається як посткомуністична держава. Це говорить про те, що країна і донині знаходиться на перехідній стадії визначення шляху свого національного становлення.
Заполітизована та обмежена рамками комуністичної концепції «злиття націй», за якою всі нації у радянському союзі асимілюють і створять єдине середовище «радянський народ», радянська українська історіографія не могла обєктивно висвітлювати процеси «націогенези», «етногенези» та доволі негативно трактувала дослідження, представлені М. Грушевським, М. Аркасом, істориками діаспори - Д. Дорошенко, Д. Донцовим, В. Липинським, В. Винниченко.
На сьогоднішні дні у наукових дослідженнях питання українського етнонаціонального становлення залишається дискусійним. Ми зустрінемо географічний, геополітичний, культурологічний, соціологічний підхід до його аналізу. Суспільствознавці, які сповідають етногенетичний варіант націогенези здебільшого визнають такі положення:
. Нації утворюються на основі етнічних спільнот.
. На аналітичному рівні поняття «етнос», «етногенез» відокремлені від понять «нація», «націогенеза».
. Етнос - це специфічна природно-соціальна та антропологічна спільнота людей, яка виникає та розвивається на основі природних умов, кровної спорідненості, спільної культури.
. Нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що проживають на певній території та повязані між собою певним типом соціально-економічних відносин.
. У тісному звязку з концепцією «етногенези» перебуває проблема націоналізму. Націоналізм - явище багатогранне та різнорідне. Він має як позитивні, так і негативні аспекти.
. У своїй більшості, сучасні українські суспільствознавці не визнають ідеї про те, що етнічна спільнота може бути структурованою. А також, перебільшують фактор безперервності в етногенетичному процесі.
. Етногенез українців протікав за загальноєвропейськими закономірностями.
. Усякий конкретний етнос є генетичним спадкоємцем культурних надбань інших народів пращурів. Однак, консолідація української нації ускладнюється наявністю багатьох проблем етнонаціонального характеру.
Висновок
Список літератури
1. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1993.
. Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. Друге, перероблене видання - Київ: Критика, 2001.
. Бромлей Ю.В. Етносоціальні процеси: теорія, історія, сучасність. - К., 2007.
. Грушевский М. Украинский народ в его прошлом и настоящем. - CПб., 1914. - Т. 1.
. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: В 2 т. - К., 1992. - Т. 2.
. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.
. Історія сучасного світу / Ю.А. Горбань, В.В. Петровський, А.Г. Слюсаренко та інші. - К.: Телепрес-інформ, 2001.
. Лисяк-Рудницький І. Зауваги до проблеми «історичних» та «неісторичних» націй. Історичні есе. - Т. 1. - Київ: Основи, 1994.
. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. Історичні есе. - Т. 1. - Київ: Основи, 1994.
. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: монографія. - К.: Либідь, 1999.
. Колесник І.І. Українська історіографія. - К.: Ґенеза, 2000.
. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. - Київ: Критика, 2000.
. Сарбей В.Г. Національне відродження України: В 9 т. - К., 1999. - Т. 9.
. Сарбей В.Г. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження кінця ХVІІ початку ХХ ст. //
Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - Дніпропетровськ, 1997. - Вип. 1.
. Зілинський О. Духовна генеза першого українського відродження // Європейське Відродження та українська література ХІV-ХVIII ст. - К.: Наук.думка, 1993. - 374 с.
. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К.: Основи, 1993. - 126 с.
націогенез самосвідомість політичний народ