Дохристиянські вірування східних слов'ян
Дипломна робота
на тему
Дохристиянські вірування східних слов'ян
Виконала
Криштопа
Вступ
В наш час - час повернення поваги до християнства таправославної церкви виникає цікавість до стародавньої історії, та дохристиянської релігії. Окрім того, зараз в наше життя повертається велика частина православної культури. Не винятковим є й те, що деякі сучасні культурні та суспільні діячі вважають, що релігія, гідне називатися релігією, з'явилася в нас тільки після прийняття християнства тисячу років тому. А до цього були лише варварська і примітивна культура.
Важливість вивчення обраної для дипломного дослідження теми "Дохристиянські вірування давніх словян" полягає в тім, що стародавня релігія наших прадідів, яку деякі люди вважають забутою, продовжує жити до сьогоднішнього дня у наших повсякденних звичаях. Більшість з них відноситься до язичеських часів. В тому загадковому і незвичайно цікавому світі коріниться значна частина нашого сучасного менталітету. Окрім того, дана тема є важливою для розуміння формування східнословянського світогляду.
Актуальність теми по дослідженню будь-якого з аспектів язичества стародавніх слов'ян в наш час полягає в тому, що постійно поповнюються археологічні матеріали, які дозволяють по-новому поглянути на окремі сталі точки зору, а з використанням нових підходів і методик - змінити окремі висновки щодо ідеології наших предків у додержавний і ранньодержавний час.
Було б неповним та незрозумілим подальше розглядання обраної теми без короткого екскурсу в історію східних словян, без чого неможливе розуміння всієї глибини процесу формування релігійних уявлень наших предків та відображення релігійних уявлень в повсякденному житті.
Початок першого тисячоліття до н.е. - це ранній період слов'янської історії, коли йшов процес формування праслов'янських племен, їх змішування з іншими народами, асиміляція, взаємовпливи. Початковий етап проходив на території, що обмежувалась Дніпром та верхівями Вісли, тобто частково співпадала з територією сучасної України. В середині І тис. н.е. відокремлюється східнослов'янський масив та розпочинаються процеси їх великого розселення словян по теренах Південної та Західної Європи.
Десь в третій чверті І тисячоліття загальне ім'я "слов'яни" замінюється конкретними назвами племінних союзів. На теренах Східної Європи це: словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, древляни, поляни і т.д. І вже на підставі обєднання цих союзів племен, завдяки прогресивному соціально-економічному розвитку в кінці першого тисячоліття і відбувається утворення єдиної держави, що в літописі отримала назву Русь.
Так от, основою ідеології та внутрішнього світу східнословянських мешканців в додержавний час та на початку державотворення було язичество (багатобожжя). В сучасній науці під язичеством розуміють комплекс релігійних обрядів, вірувань, уявлень, які передували виникненню світових релігій - іудаїзму, християнства, магометанства, буддизму, які склали їхню основу. Вивчаючи язичество необхідно пам'ятати, що його розвиток опосередкований навколишнім світом і тогочасними суспільно-господарчими відносинами. Це твердження можна вважати нашим головним теоретико-методологічним постулатом.
Хронологічні межі нашого дослідження охоплюють практично все І тисячоліття н.е. - час, за який наші східнословянські предки пройшли шлях від зародження племен до створення держави.
Територіальні межі охоплюють всі словянські території Східної Європи - від Землі Новгородської на півночі, до Середнього Подніпровя на півдні. Головним чином ми будемо використовувати матеріал з терен сучасної території України, однак будемо залучати і деякі матеріали сусідніх словянських територій - південних і західних словян, народів Прибалтики, несловянського півдня Східної Європи, тощо.
Обєктом дослідження виступає ранньосередньовічне суспільство Східної Європи, що знаходилося в процесі переходу від первісності до ранніх форм державності.
Предметом дослідження виступають релігійні уявлення та культова практика, що відобразилися в матеріальній культурі давніх словян переддержавного часу.
Джерельна база нашого дослідження є різноманітною.
За основу ми беремо писемні джерела, що містяться в різноманітних літописах, переважно східнословянського походження. До них ми відносимо Повість временних літ, яка є основою всього давньоруського літописання. Найбільш необхідним для нас. з огляду на період, що розглядається в нашій роботі, є перший том двотомного академічного видання [54]. Цікавим для тлумачення окремих положень давньословянської релігії є Іпатіївський літопис, що міститься у Повному зібранні руського літопису [30]. Багато цінного з точки зору вивчення релігії давніх словян міститься в праці митрополита Іларіона, який критикуючи язичництво ("поганство" зо його термінологією) подає чимало важливого по нашій темі [29].
Серед писемних джерел слід виділити й ті, що були створені в різні часи і не словянами, але в них містяться відомості про давньословянські релігійні традиції. До них ми відносимо автора середини І тисячоліття Прокопія з Кесарії [58], візантійського імператора ІХ ст. Костянтина Порфірородного [38] та арабського мандрівника Ахмеда ібн-Фадлана [28], що здійснив подорож по Східній Європі на початку Х ст.
Значною мірою висвітлення обраної теми повязано із археологічними джерелами, які дозволяють визначити матеріали (артефакти), які можуть слугувати доказом вірності тих чи інших положень писемних джерел. Опис вказаних джерел матеріальної культури міститься в багатьох спеціалізованих археологічних виданнях: монографіях, зводах памяток та окремих статтях. Багато археологічних матеріалів присутнє в роботі О.В. Арціховського, який багато років керував археологічною експедицією Новгорода [4, с. 7-43]. Чималий внесок в здобування й аналіз археологічних артефактів з релігії давніх словян зробив український археолог І.СМ. Винокур [11, с. 109-111], який є гідним послідовником видатного українського археолога В.В. Хвойка, що розкопав перше язичницьке капище на теренах півдня Східної Європи [84]. Вважаємо за необхідне окремо відмітити останні дослідження Середньовічної археологічної експедиції ХНПУ ім. Г.С. Сковороди, наслідком роботи якої стало вивчення нових, до сих часів невідомих явищ в ідеології сіверян [35, с. 42-46].
Безумовно, дані писемних джерел та археології доповнюються аналізом фольклорно-етнографічних джерел. Саме вони дають безпосереднє уявлення про те, що пишеться в писемних джерелах та вірно інтерпретувати археологічні артефакти. В нашому дослідженні ми звертаємось до традиційної української етнографії, а також до збірок в яких містяться різноманітні міфи східнословянських народів.
В етнографічних працях збереглося чимало свідоцтв колишнього язичництва [21; 43; 53; 74]. Теж само можна сказати і про міфи, де згадуються божества різних рівнів та розповідається про обрядові дії щодо здійснення того чи іншого впливу на них [2; 5; 15; ].
Таким чином, слід констатувати, що дослідження обраної для нашого диплому теми може проводитися лише за умови комплексного використання різноманітних джерел.
Історіографія теми, як і всього вивчення давньословянського язичництва велика за обсягом та різноманітна. В нашому короткому огляді ми вважаємо за необхідне зупинитися на головних роботах, що можуть бути покладені в основу нашої роботи. Всі їх можна розподілити на групи за хронологічним принципом: дореволюційна література, дослідження радянських часів та сучасні (починаючи з 90-х років минулого століття. Ці групи відповідають і певним методичним засадам, що використовувалися дослідниками в кожному із виділених періодів. Якщо для дореволюційних (до 1917 р.) авторів характерною є описовість, або християнська критичність до язичництва, то в радянські часи (20-ті - 80-ті рр. ХХ ст.) роботи характеризуються значною аналітичністю та узагальненням, використанням археологічних джерел, але й атеїстичною упередженістю. Сучасні українські і російські науковці намагаються по-новому осмислити релігійні уявлення наших предків.
Серед дореволюційних робіт привертає увагу монографічне дослідження Є.В. Анічкова, який на підставі писемних джерел та давньоруських літературних творів відтворює картину язичництва у східних словян та прийняття християнства на теренах Східної Європи [2]. Це практично перше не теологічне, а наукове дослідження по нашій проблемі, і можна стверджувати, що дана праця відбиває рівень дореволюційної російської науки з означеного питання.
Боротьбі християнства з язичництвом присвячена робота В.М. Гальковського, в якій він обстоює точку зору про непростий шлях щодо затвердження православя на теренах східних словян [16].
Рівень розвитку української історичної науки того ж часу виявляється в творах М.С. Грушевського. В своїх узагальнюючих працях з історії України він приділяє певну увагу словянським дохристиянським релігійним віруванням [18]. Звичайно, що він в своїх висновках спирався на писемні джерела, практично не використовуючи археологічні джерела, що є взагалі характерним для науки ХІХ - початку ХХ ст.
Серед радянських дослідників найвеличнішою постаттю у дослідженні язичества є академік Б.О. Рибаков, перу якого належить чимало праць, серед яких вирізняються дві фундаментальні монографії [63; 64]. Більш ґрунтовних праць з історії язичеських вірувань до цього часу в сторичній літературі немає. Вивчення жодного з питань, яке повязане з ідеологією, звичаями, світоглядом або внутрішнім світом наших далеких предків неможливе без урахування означених монографій. Вони ще багато років будуть слугувати фундаментом вивчення язичницької релігії ранньосередньовічного населення Східної Європи.
Серед російських істориків-археологів радянського часу необхідно відмітити ще кілька визначних науковців, праці яких є основою сучасного розуміння давньословянської політеїстичної релігії: В.В. Седов, І.П. Русанова та Б.А. Тимощук.
Першій зі згаданих - В.В. Седов - є видатним славістом другої половини ХХ ст.. Серед широкого кола питань, повязаних з історією давнього словянського суспільства, певні частини загальних праць, або окремі праці присвячені вивченню саме дохристиянським віруванням і культам, та їх проявам в археологічному матеріалі [67, с. 92-103; 68, с. 138-141; 69, с. 20-30; 71, с. 57-64; 72].
Яскраве і наукове плідне подружжя московських археологів Б.А. Тимощука і І.П. Русанової присвятили своє життя вивченню язичницьких святилищ південно-західного регіону словян та Київської Русі. Тривалі археологічні розкопки дозволили їм не тільки дослідити цікаві артефакті й комплекси, повязані із дохристиянською релігією, а й вивчити суміжні питання (організація суспільства, розподіл общинних територій, влаштування обряду, тощо) - [59, с. 165-168; 60; 77, с. 186-191; 78, с. 15-20; 79]. Їх науковий внесок в дослідження язичества населення українських територій можна вважати найбільшим.
Окрім того, не можна не згадати і Є.А. Шмідта, який багато часу присвятив вивченню старожитностей Смоленщини [86; 87]. Серед них дослідником були виявлені та описані й святилища кривичів.
Серед українських істориків радянських часів і пострадянського періоду необхідно відзначити П.П. Толочка, який в своїх узагальнюючих працях з історії Київської Русі завжди знаходить місце висвітленню язичеських вірувань давніх словян та проблемі прийняття християнства. Але, загалом, його роботи гне мають на меті дослідження проблем язичництва, означений матеріал для цього дослідника є попутним і лише у співавторстві з Я.Є Боровським його праця має вузьку спрямованість на окремі питання язичництва в дохристиянському словянському середовищі [80; 81, с. 3-10].
Я.Є Боровський є автором роботи, що виявляється дуже цікавою і корисною для нашого дипломного дослідження. Вона присвячена давньому світогляду киян. В ній автор розглядає як дохристиянський етап вірувань так і початок впровадження християнства на теренах південної Русі [8]. Цей же автор у співавторстві з відомим українським археологом О.П. Моцею проаналізував закордонну (європейську) історіографію щодо язичества та християнства на Русі [9, с. 121-138].
Серед вітчизняних археологів радянських часів необхідно відзначити патріарха української славістики Ю.В. Кухаренко, який все своє наукове життя вивчав археологічні памятники Полісся [40, с. 90-97; 41], серед яких виявлені й культові місця.
Значний внесок у дослідження східнословянського язичества зробили такі українські вчені радянського і пострадянського періоду як І.С. Винокур та Р.В. Забашта. Перший з них вивчав подільські археологічні памятки східних словян переддержавного періоду, виявивши значну кількість цікавих артефактів та значних комплексів [11, с. 109-111; 12, с. 136-143; 13, с. 370-379; 14, с. 210-214]. Другий видав кілька робіт по культовій скульптурі давнього населення східнословянського півдня, а його робота у співавторстві із О.М. Пошивайло присвячена таки природним культовим памяткам як Перунові дуби [25, с. 84-85; 26, с. 57-68].
Серед білоруських дослідників, зробивших свій внесок у дослідження язичництва східних словян, необхідно відзначити А.Н. Лявданського та Ф.Д Гуревича. перший з вказаних, створюючи археологічну карту Смоленської губернії виявив чимало памяток - болотяних капищ на північно-західних територіях східних словян [42], а другий, вивчаючи загальну археологію Білорусі, кілька робіт присвятив аналізу зображень на язичеських ідолах [19, с. 279-287; 20. с. 176-179].
В короткому історіографічному огляді неможливо торкнутися всіх тих робіт, що будуть залучені до написання даної дипломної роботи, але їх перелік міг би бути ще більшим.
Таким чином, язичництво давніх словян досліджено в історико-археологічній літературі достатньо повно, але такий аспект, як його прояв у матеріальній культурі ще жодного разу не був темою окремого дослідження. Тому мета нашої дипломної роботи - виявити та проаналізувати всі прояви язичеських вірувань і культів в матеріальній культурі давніх словян переддержавного і ранньодержавного періодів.
Завдання дослідження полягають в попередньому аналізі пантеону язичницьких божеств східних словян, які могли знаходити своє відображення в артефактах давньословянських та ранньодержавних часів, а також в аналізі найбільш важливих груп цих артефактів, що повязані із культовими місцями та амулетами давніх словян.
Методи дослідження виходять із джерельної бази нашої роботи. Ми використовуємо загально-історичні методики використання критичного неупередженого і комплексного підходу до вивчення будь-яких історичних явищ. Окрім того, однією з методичних засад нашого дослідження є визнання того, що в традиційних суспільствах, які знаходяться на збіжному соціально-економічному рівні розвитку утворюються й подібні надбудовні явища та структури (релігія, мистецтво, тощо). При наявності археологічних джерел нам не обійтися без використання методів аналогій та ретроспекції при розгляді археологічних артефактів.
Новизна роботи полягає в комплексному підході до висвітлення дохристиянських вірувань східних слов'ян, які до цього розглядалися переважно за окремими напрямками: боги, культові місця, культова скульптура, амулети, тощо. Єдина праця подібного ґатунку була написана понад три десятиліття тому [63] і не враховує даних останніх досліджень
Практичне застосування матеріалів і висновків дипломної роботи полягає в їх використанні в шкільному курсі історії України та в позакласній краєзнавчий роботі з історії.
Структура роботи відповідає меті а завданням дослідження. основна частина складається з трьох розділів. В першому з них будуть проаналізовані давні східнословянські божества. Наступна частина присвячена розгляду культових місць давніх словян, як основним археологічним комплексам по вивченню світогляду наших предків. Третій розділ містить аналіз амулетів, що використовувалися східними словянами для залучення божественної сили на власні потреби.
Додатком до дипломної роботи є методична частина - урок історії України в 7 класі загальноосвітньої школи. Окрім того, основний текст доповнений списком використаних джерел та літератури, а також ілюстраціями, які призвані проілюструвати найбільш важливі положення нашого дипломного дослідження.
Розділ I. Пантеон слов'янських богів
В сучасній науці достеменно не встановлено, чи мали наші предки-словяни розуміння єдиного бога. Панівною є думка про багатобожжя східних словян у переддержавний та ранньодержавний період. Тому одним із завдань вивчення язичництва словян є аналіз пантеону давніх божеств. Окрім згадування їх імен у різних фольклорних джерелах, є й ранні писемні твори християнських діячів. Вони, проповідуючи православну віру, піддавали критиці попередню, на їх думку "поганську" віру, згадуючи головних дохристиянських богів і богинь східних словян [29, с. 49].
Для більш чіткого уявлення про систему давніх слов'янських вірувань, необхідно детально зупинитися на аналізі головних язичеських богах слов'янської міфології. В них, як у будь-яких народів, що структурувалися у союзи племен і прямували до класового суспільства, був своєрідний пантеон богів зі своєю ієрархією та спеціалізацією по сферах життя й діяльності стихії та людей. Певну уяву про пантеон слов'янських божеств IX ст. нам дають зображення на Збручському ідолі, що з цього погляду є вельми цінною археологічною та історичною пам'яткою (Рис. 1) і який ми проаналізуємо у другому розділі нашої роботи. Однак вже зараз вважаємо за необхідне відзначити: із зображень на Збручському ідолі можна дізналися, що наші східнословянські предки шанували наступних богів і богинь, до яких можна віднести Макошь, Ладу, Перуна, Даждьбога і Велеса.
За свідченням початкового літопису, Володимир в 980 році розпорядився звести пантеон, який-би став загальним для всіх його підлеглих. Князь обрав так званих "своїх" богів (їх було шість), що на його думку, разом повинні були задовольнити представників всіх східнословянських племен. На першому місці мав стояти Перун, а поряд з ним Хорс, Дажьбог, Стрибог, Симаргл і Макошь [74, с. 31].
Це зробити не вдалося. Язичництво було вже приреченим на відмирання, бо соціально-економічний розвиток Давньоруської держави, що посилювала свою згуртованість навколо Києва та династії Рюриковичів, а також міжнародні фактори, підштовхували до прийняття монотеїстичної релігії [64, с. 412-454]. однак це питання може бути темою окремого наукового дослідження, а тут хочеться наголосити, що значна частина історії наших предків, навіть після офіційного прийняття християнства, була повязана саме з язичницькими богами, до розгляду яких ми й переходимо.
Традиційно у фаховій літературі утвердилося більш-менш чітка структура так званих небесних богів. Серед них Перун, як прийнято вважати, опікувався блискавками і громом, Хорс - сонцем, Даждьбог - небом і вологою, Стрибог - вітрами, Симаргл залишився невизначеним крилатим божеством. Серед земних богинь, за рівнем шанування чи не першою була Макошь, що виконувала роль покровительки жіночого рукоділля й жіночих ремесел та занять взагалі [72, с. 267-268; 80, с. 259-280].
Василь Скуратівський в своїй праці "Русалії" пропонує свій варіант структурного перерозподілу обов'язків Володимирових богів: Перун - бог світла, себто сонця (а не лише грому і блискавок), Хорс - місяць-бог (а не покровитель сонця), Даждьбог - бог неба, де постійно перебувають місяць і сонце (а не лише небесна волога), Стрибог - опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Симаргл - ярий бог, з яким пов'язаний початок Нового року, а також й пробудження природи (а не крилате божество) і нарешті Макошь - берегиня статків родючості й родинного (суспільного) вогнища (а не лише жіночих ремесел). В.Т. Скуратівський вважає, що пантеон Володимира - це витвір особистих смаків і переконань однієї людини.
Може це й насправді так, але це ще необхідно доводити. Однак зазначимо, що у сучасній літературі пантеону Володимира приділяється велика увага. Тому, висвітлюючи головні божества наших предків, ми будемо розглядати саме його. Ми розуміємо, що окрім згаданих вище божеств, в джерелах згадуються й інші божества більш низького рівня: Род, Лада, роженьці, берегині, упирі, водяні, домові, тощо [16, с. 150-186]. Однак вони відігравали у східнословянському житті значно меншу роль, тому в межах визначеного дипломного дослідження цим представникам потойбічних сил буде приділено менше нашої уваги.
Для зручності поділимо богів на чоловічі і жіночі божества, Симаргла будемо розглядати окремо від усіх.
Перун
Слов'янський бог грози, володар грому і блискавок [64, с. 247]. Найперші згадки про Перуна сягають VI ст. Візантійський історик Прокопій писав, що слов'яни вірують у бога, який посилає блискавки, і він є єдиним і головним богом [58]. Давні перекази оповідають, що восени Перун замикав небо і поринав у зимову сплячку, а напровесні йому зозуля з прію приносила ключі, якими він відчиняв сховок, витягував з нього великий молоток і розбивав пута. Від міцних ударів прокочувався перший грім і пробуджував землю. Волосся бога грози уподібнювалося грозовим хмарам - чорно-срібним. "Голова серебряная, ус злат". Сорока була однією з птах, присвяченою Перуну, саме з-за свого чорно-білого кольору [74, с. 33].
Передаючи уявлення давніх словян про Перуна, митрополит Іларіон говорить, що він їздить по небу на вогнистих конях, запряжених у вогняну колісницю. Він весною розбиває зимові пута з землі, й природа від цього оживає. Перун наводить на всіх жах, бо бє своїми вогняними стрілами-блискавками демонів, але може вдарити й злу людину. під час грому заборонялося свистіти чи співати, а також їсти або спати, а треба було читати спеціальні молитви. Він додавав, що стріли ці збирали, як амулети, що захищали від хвороб [29, с. 98-99].
Богові грому та блискавок у дохристиянські часи зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували і велетенські дерева, які вважалися священними. Переважно це були старі дуби [26, с. 57-68]. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Про цей аспект шарування Перуна ми поговоримо в наступних двох розділах нашого дипломного дослідження.
Це божество було одним з ранніх, бо повязувалося з одним з найяскравіших природних явищ, але довго воно залишалося другорядним в порівнянні із тими богами, які відповідали за врожай і господарство взагалі. Однак на межі І - ІІ тис. н.е. ситуація змінюється. Збільшується роль війни, князя та його дружини.
В своїх працях Б.О. Рибаков виказує думку, що Володимир возвів Перуна у ранг верховного божества, не стільки як бога грози і блискавок, а як заступника воїнів княжої верхівки [64, с. 247]. Всупереч йому В.Т.Скуратівський впевнений, що Перун - це бог грому і блискавок, який опікувався не лише означеними природними явищами, а й був пов'язаний із сонцем (в широкому значенні зі світом і теплом). Саме тому, на думку останнього дослідника, Перун і посів серед княжої верхівки такий високий статус - найвищого верховного божества.
З впевненістю сказати ким насправді являвся Перун для наших пращурів дуже важко, бо кожен науковець виказує свою точку зору. Але навіть з прийняттям християнства образ Перуна зберігається святий Григорій-змієборець, перейняв багато своїх якостей від цього язичеського бога [73, с. 28-33].
Хорс
Серед Володимирових богів Хорсові відведено одне з найпочесніших місць - друге [74, с. 28]. Переважна більшість дослідників вважали його догом сонця. Б.А. Рибаков, як один з найавторитетніших дослідників світогляду давніх слов'ян, стверджує, що це "божество сонячного світла" (але не світле). Воно очевидно не мало якогось самостійного значення, а було деяким доповненням образу Дажьбога-сонця [74, с. 35].
Хорс був особливо поширений у південно-східних слов'ян, де сонця було дуже багато. Можливо це було повязано з певними іраномовними впливами сусідніх несловянських народів (аланів - асів (ясів) давньоруського літопису). В сучасних осетин є багато легенд, що зібрані у "Сказання про нартів", де одним з героїв є сонячний герой на імя Хосров. Хорсом називається інколи і сонце в аланських міфах. але це не більш ніж гіпотеза.
Так чи інакше, але Хорсу були присвячені два дуже великих слов'янських язичницьких свята на рік - дні літнього і зимового сонцестояння - в червні (коли з гори обов'язково скочували тяжке колесо - солярний знак, який символізує відкат сонця на зиму) і в грудні (коли вітали Коляду, Ярилу та ін.) - [74, с. 36].
Даждьбог (Дащбог, Дажьбог)
Один з найбільш відомих богів східнослов'янських племен, якого інколи називають сином Сварога, сином Неба Це бог, який охороняє свій рід. Він дав людині усе головне (по космічним міркам): сонце, тепло, світло, рухи. Він був більше ніж сонце, він уособлював все те, що ми називаємо "Увесь білий світ" [5, с. 252-253].
Даждьбог - божество пов'язане з сонячною стороною природи, з роковим сонячним циклом [64, с. 441]. Водночас він дає дощ, що є запорукою життя рослинного світу , врожаю й достатку всього людства. недарма в українському фольклорі збереглося його імя як Дайбог [53, с. 99]. Тому й не дивно, що митрополит Іларіон називає Даждьбога богом достатку [29, с. 99].
Слов'яни вірили, що Дажьбог їздить по небу на чудовій колісниці, а сонячне світло виникає від вогневого щита, який він завжди возить з собою. В ніч Даждьбог з заходу на схід вимірює небо, світить Нижньому світу. Двічі на день він пересікає небосхил на човні, в який запряжені водоплаваючі птахи, гусі, вутки, лебеді. Слов'яни вважали сонце всебачущим оком, яке суворо доглядало за правильністю людей, за справедливістю виконання законів [66, с. 24-25].
З першого погляду ім'я цього бога більш-менш зрозуміле. Воно вільно розчленовується на 2 корні - Стри і Бог. Але при уважнішому ознайомленні виникає чимало загадкового і незрозумілого. Лише одне джерело якоюсь мірою дозволяє знайти підхід до розгадки. Йдеться мова про "Слово о полку Ігоревім", в якому стверджується:
"Се вітри, внуки Стрибогові,
Віють з моря стрілами
На хоробрі полки Ігореві."
З наведеного фрагменту, можна здогадатися, що Стрибог був зверхником негоди, керував і опікувався вітрами [74,с. 36]. Це твердження певною мірою перегукується із думкою Т. Волошиної, яка вважає, що Стрибог був уособленням ворожих до людини сил неба, злою істотою давньоруського Олімпу [15, с. 18].
Назва двох вітрів, які підкорялися Стрибогові дійшли й до нас - Погода (Догода) - легкий, приємний вітерець, і Посвист іноді замінюється Солов'єм-розбійником, який образно втілив усю руйнівну силу вітру [49, с. 270].
Так чи, але Стрибог й досі залишається вельми загадковим божеством загального дохристиянського пантеону східних словян.
Велес
Одним з важливих богів був Велес, який інколи ще називається "богом домашньої худоби". У звязку з тим, що кількість домашніх тварин була свідченням достатку окремої родини, то цей бог був покровителем багатства, родинного достатку. Окрім того, виходячи з етнографічних даних він мав відношення і до обрядів по збиранню врожаю [72, с. 268].
Існує ще й думка Б.О. Рибакова, який бачить походження Волоса в надрах мисливського господарства камяної доби і був повязаний з шануванням ведмедя [64,с. 252]. Пізніше - Велес виключно земний бог, покровитель сільського господарства, скотарства, торгівлі, музики та поезії [64,с. 243].
Спочатку історії словян Велес, мабуть, був богом землі, родючості, тією силою, що охороняла землю роду, яка була основою життя [55. с. 161-163]. Згодом він набрав значення бога - покровителя добробуту, господарства, торгівлі, опікуна купців. Згодом його язичницький культ трансформувався в шанування святого Власія, який теж опікувався домашньою худобою і господарством взагалі.
Сварог
Цей бог не входив до складу загальнословянського пантеону, що був створений князем Володимиром, але він часто згадується в фольклорних джерелах, як батько інших богів. Тому цілком можливо, що він був спочатку єдиним головним богом неба і небесного світла. Доречи, його імя збігається з індійськими словами "svar", "svarga", що перекладається як "небо", "сонце", "сонячне світло". Він згадується як батько сонця й вогню і вже від нього пішли всі інші боги, що отримали прикметну позначку "сварожичі". До останніх можна віднести, перш за все, Даждьбога, який перед Перуном був головним східнословянським богом.
Таким чином, Сварог був першим головним богом ще за часи загальної індоєвропейської спільності (практично з пізнього бронзового віку. Тому він сприймається батьком всіх східнословянських богів кінця I тисячоліття, який "спочиває, а світом правлять його діти-сварожичі. Тобто, Сварог є творцем всього [29, с. 49].
З цим не погоджувався М. Грушевський, який вважав Сворога господарем давньоукраїнського Олімпу [18, с. 530]. Виходячи з його сонячності, він наділяє його ще й функціями опікуна ковалів, ковальства та й усього ремесла, а також шлюбу і родинного щастя, порівнюючи його з грецькими богами Гефестом та Прометеєм [18, с. 530].
На думку В. Янича та Є.Анічкова Сварог - це бог неба і вогню. Вони взагалі відкидали ідею про те, що Сварог був божеством: це швидше вогонь хліборобів, котрий горів біля стодол [74, с. 55].
Отже, ми бачимо, що і Сварог, як більшість богів східних словян, не є до кінця зрозумілим. Хоча ми приєднуємось до думки, що він був так би мовити прабогом для східнословянського пантеону.
Ярило
Дуже загадкове словянське божество, яке має, скоріш за все, північне походження. Про нього немає в писемних джерелах, але чимало згадок у народній творчості. Він повязаний з весняним пекучим сонцем, яке здатне розбити криги й сніги, а водночас і спалити своїм гнівом. Недарма назва цього божества має одне коріння зі словом ярість. Однак він є й богом любові та пристрасті, сили та хоробрості. Ярило - в ньому уособлюється родюча сила весняного сонця, яке дає життя всьому живому [74, с. 50].
Цього бога вважають покровителем творчих сил природи, весільної плодючості. Його покровительства потребує молоде подружжя для швидкого та здорового потомства. В доказ цьому митрополит Іларіон повідомляє, що символом цього бога був чоловічий половий орган [29, с. 129].
Таким чином, таке східнословянське божество як Ярило поєднував у собі найбільш пристрасні природні сили, що могли принести добро, але були небезпечними при необережному використанні.
Макош (Мокош, Макоша)
Єдине жіноче божество в загальному східнословянському пантеоні Володимира. Рибаков Б.А. вважав її богинею землі і родючості, матірю вражаю, посередницею між небом і землею [64, с. 127, 256]. Аргументує він це тим, що саме я персона зображена з рогом достатку на Збруцькому ідолі (Рис. 10). Натомість Є.В Анічков. виводить її з фінської міфології, а І.П. Огієнко схилявся до думки, що це не жіноче, а чоловіче життя. Очевидно на це наштовхнув його "дощаний бог" Макоэд [74, с. 38].
Однак в останні часи серед фахівців набуває поширення ще одна думка щодо означеної богині, за якою вона є сонцева сестра Даждьбога, що відповідала саме за дощ [15, с. 144].
Таким чином, можна зробити висновок, що окрым загального характеру та жіночої сутностї цієї богині нам майже ні чого достеменно не відомо. Всі сходяться на тому, що вона була покровителькою жиноцтва та пологів (як відгалуждення культу родючості).
Походження даного божества також не є зясованим. Б.О. Рибаков припускає думку про звязок імені Макоша з молдавським жіночим божеством Мокека, але це не більше ніж припущення [63, с. 401], бо предки молдаван не є словянами.
Лада (Ладо)
Ще одна богиня жіночої статі (Лада) інколи відома в чоловічій формі -Ладо (Лад). Це були боги вірного подружжя, боги любові, веселощів, щастя та весни. Слово "Лада" означає" означає вірна дружина, любка, полюбовниця. В свою чергу, слово "Лад" - вірний чоловік, з ким надійно, разом з ким все в порядку. Таким чином, Ладо символізував у весільному церемоніалі нареченого, а в широкому значенні надійного супутника життя [74, с. 74].
Однак Лада сприймається дослідниками неоднозначно. Я. Головацький вважає Лада має й друге імя - Жива, і що вона символізувала природу, життєве начало, була матір'ю сонця. Натомість О. Знойко вважає, що Лада - це богиня мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу - вогонь та воду, була й початком всесвіту [74,с. 71].
Етнографічні матеріали говорять, що пісні з іменами Лади й Лада співаються на зарученні, під час весілля, або коли гадають про майбутнє подружжя (найчастіше в зимові гадання. Це слово ставиться приспівом у веснянках [53, с. 107].
Симаргл
Серед богів київського пантеону ім'я князя Володимира Великого постать божества Симаргла найзагадковіше. Його відтворено навіть двома словами - "і вірують у Перуна, і в Хърса, і в Сима, Ръгла". Це дало привід зробити припущення, що то окремі і незалежні один від одного боги [74,с. 32].
Дослідники єдині в одному: Володимир Великий возвів у свій пантеон божество з гучним ім'ям. Залишається уточнити, кого з місцевих покровителів замінив Симаргл? Найпопулярніша гіпотеза, що це двійник піранського божества Сенмурва (Симургла) - священного крилатого пса, який опікувався насінням і паростю. Боровський Я.Є. дотримується думки, буцімто Симаргл був божеством якогось племені, підвладного великому князеві київському Володимиру. А якого саме ніхто так і не назвав [74, с. 33].
З всього вищесказаного можна зробити висновки, що Симаргл, це зооморфічна істота - священний крилатий собака, можливо, іранського походження, який є божеством нижчого порядку [15, с. 18]. Головною його функцією було опікування над посівами та весняними сходами.
Окрім так би мовити головних богів давніх словян, частина яких була представлена в пантеоні князя Володимира, перелік потойбічних сил не вичерпується. Багато з них згадується в давніх писемних творах, фольклорі, в джерелах пізнього середньовіччя. Треба зазначити, що серед слов'ян були у великій пошані і давні боги, які не були залучені до стратифікованого пантеону переддержавного часу східнословянської дійсності, а тому й залишалися поза увагою великокняжого речника [с. 74, с. 41].
Згадаємо деяких з них, бо без них наша уява про внутрішній світ наших предків не може бути повною. Світовид - слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу [74, с. 42].
Спас - покровитель жнив [74,с. 56]
Берегині - це водяні русалки. Я.Є. Боровський пише: "... вони (себто слов'яни) заселяли води всілякими божествами: моряками, водяними, русалками" [8, с. 119]. Троян - на думку В.Т. Скуратівського - це триєдиний бог [74, с. 65]. Але, цілком можливо, що імя цього божества, яке жодного разу не тлумачиться в будь-якому джерелі, повязано з шануванням славнозвісного імператора Рима - Трояна, за часи якого на теренах східних словян починають створювати "змійові" ("Троянові") вали.
Тур - тварина, котра репрезентувала якесь невідоме, але окреме божество природи [74, с. 67]. Купало - давній бог завершеного весняного буяння й плодючості [74, с. 72]. Саме купальські світа ставили християнські священики в провину язичникам-словянам. Моряна - весняна богиня вологи, супутниця Купали [74, с. 73-74]. Лель і Леля - виражали природу первісну, коли вона ще не виявилась в протилежностях, і природу остаточну, результат дієвості, світового життя. [74, с. 79-80].
Рід, Рожаниця (рожаниці) - покровителі родини. У повчаннях проти язичників говорилося, що рід був головним обєктом поклоніння [72, с. 268]. Чимало вчених згадують про Рід та Рожаницю як про богів, але достеменно не пояснюють їх значення. Б.О. Рибаков вважає, що це божество є тільки східнословянським, а в інших словянських релігіях воно відсутнє. Більшість дослідників, порівнюючи схиляється до того, що Рожаниця - це богиня Долі, тобто покровителька новонародженого дитя [74, с. 82-83].
Білобог - незрозуміла до цього часу небесна персона. Скоріш за все, він був покровитель денного світу. Слід, однак, відзначити, що в кожному регіоні цей персонаж мав свою, нерідко й протилежну персоніфікацію. Так, С. Плачинда в "Словнику давньоруської української міфології" ототожнює Білобога з творцем землі, води, світла, захисник людей від зла. А такий дослідник як Я. Головецький у своїх "Викладах" вважає, що Білобог і Святовид - це одне і теж божество [74, с. 85]. Дослідника явно бракує матеріалу щодо визначення функцій цього, скоріш за все прадавнього, божества. Дана - одна з найдавніших богинь. Скоріш за все, вона являє собою жіночий початок Всесвіту. Втіленням її є просто вода, як пасивна жіноча субстанція, що потрібна для створення світу [74, с. 84].
Розглянувши богів Володимирова пантеону і богів, в яких вірив простий люд, можна впевнено сказати, що їх у давніх слов'ян було безліч. З точністю відповісти, що уособлює те чи інше божество дуже важко. Це пов'язано з тим, що з часом функції богів доповнювалися, змінювалися, збігалися із сферами діяльності інших богів. Змінювались їх імена і навіть зображення.
Так чи інакше, але можна констатувати, що східні словяни шанували старих богів, що залишилися їм в спадок від часів спільної словянської історії і, навіть, від часів індоєвропейської релігійно-культурної єдності.
Цілком можливо, що словяни, які жили в оточенні інших етносів, знаходилися у сфері взаємовпливів із сусідніми народами, що теж додавало складності їх світоуявленню.
Структурування суспільства не могло не зачепити й небожителів, які теж були піддані певному структуруванню, що вилилося в спробу створення єдиного східнословянського пантеону. Намагаючись привернути увагу словян всіх територій і охопити поставленими для шанування божествами практично всі найважливіші функції людського життя, Володимир по-новому структурував (вишикував) східнословянські божества, чим вніс ще більшу плутанину для сучасних дослідників.
Будемо сподіватися. Що з часом ми відкриємо всі таємниці наших пращурів і язичеські вірування стануть нам більш зрозумілими і ближчими.
А поки перейдемо до розгляду культових місць давніх словян та ідолів - зображень богів, бо саме в цих явищах і предметах можна археологічно побачити втілення східнословянських вірувань в матеріальну культуру наших предків.
Розділ II. Культові місця та ідоли давніх слов'ян
Для вірного розуміння релігії давніх наших предків важливо зясувати культову складову їх релігійних дій, до були повязані з певними місцями відправлення культу. В житті кожного народу, який має віру, обовязково є культові місця - священні природні обєкти, спеціально обладнані місця, храмові споруди. Практично завжди (окрім природних обєктів) культові місця супроводжувалися скульптурами або зображеннями духів, богів.
Східні словяни також мали місця проведення культових дій, які мали певне розташування та оформлення, а також супроводжувалися зображеннями богів. Розглянемо це докладніше.
.1 Різновиди давньословянських культових місць
Місцями відправлення культу у східних словян були святилища. Рівень їх був різним, в залежності від кількості людей, що брали участь в релігійно-обрядових діях. З точки зору рівня охоплення людей та значущості для суспільного життя можна виділити сімейні святилища, родові, племінні та міжплемінні. Три останні групи памяток отримали додаткову словянську назву - "капища". Розглянемо їх особливості.
При розкопках на поселеннях не вдається виділити місця повязані з релігійними обрядами. Обєктом шанування кожної сімї та сімейним святилищем, вірогідно, служила піч в будинку. За етнографічними даними з печами повязано багато вірувань і обрядів. Домашньому вогнищу вклонялися як найближчому і головному в домашньому житті вмістилищу божественної стихії вогню.
Вогнище (піч) розглядалося як місце знаходження домашніх духів і душ померлих. Біля печей давалися клятви. під пічкою чи за нею жив домовий - дух дому, що охороняв оселю від зла та напастей. Прикладом цього можуть бути археологічні матеріали. Так, при розкопках ранніх культурних шарів Новгорода, які відносяться до язичнецьких часів (ХІ - початок Х ст.), знайдені деревяні фігурки із стилізованим зображенням чоловіків (Рис. 2, 1). Поясні фігурки бородатих чоловічків були виготовлені з єдиного шматка дерева та представляли собою палицю зі скульптурним витвором на верхньому кінці, де зображалося голова (іноді в головному уборі) - [36, с. 61]. Очевидно вони носили культовий характер, бо ніякого утилітарного значення не мали. Ці невеликі ідоли - фігурки домових-заступників сімї. Найчастіше за все - це фігурки старців. На спрощеному обличчі видні очі, ніс, борода, на голові - капелюх. Звичайно, що подібні фігурки, безперервно культового значення ставилися в так званих "божницях" - спеціально освяченому місці, де після прийняття християнства стали ставити ікони.
До числа зображень домових Б. Колчин відносить і так звані "новгородські жезли" (Рис. 2, 3, 5). На них теж зображені бородаті чоловіки, що підходять під узагальнене поняття предків-дідів [36, с. 71]. Слід однак зазначити, що є й інше тлумачення цих виробів, яке запропонував Б.О. Рибаков [63, с. 204], про що ми більш детально поговоримо в наступному параграфі даного розділу.
Цікавою і незвичайною була знахідка давньословянського комплексу роменської археологічної культури на городищі Мохнач в Харківській області. Тут, під час досліджень сіверянського житла межі Х-ХI ст. силами Середньовічної археологічної експедиції нашого педуніверситету знайдено жертовник із комплексом знахідок, серед яких були щелепи сурка-байбака та його глиняна скульптурка [35, с. 42-46]. Аналогій такому комплексу немає.
Та слід зазначити, що у землеробських народів шанування печі було повязане ще й з культом хліба, як основи матеріального життя. На поселеннях VI-VII ст. з землеробським культом повязані глиняні "хлібці" - круглі коржики діаметром від 8 до 12 см, які імітували справжній хліб. В їх глиняному тісті трапляються відбитки соломи і злаків, а на поверхні часто буває прокреслений хрест. По 2-3 таких "хлібця" часто лежали коло печей в житлах третьої чверті І тисячоліття [60, с. 32-35; 83, с. 238].
Культові хлібці відомі ще в ранню залізну добу (VI - IV ст. до н.е.) у землеробських лісостепових племен Скіфії [87, с. 200, рис. 77]. Пізніше "хлібці" відомі на черняхівських памятках Волині [11, с. 109-111]. Таким чином, можна зробити попередній висновок, що обрядовий хліб та його імітації використовувалися задовго до словян і практично на всіх етапах словянського життя. Особливо шанувався хліб - каравай [17, с. 207-210]. Лише в деяких випадках на ранньослов'янських поселеннях знаходили культові ями.
До VI ст. відноситься культова яма, що знаходилася на поселенні Корчак. В ній знайдено 7 глиняних "хлібців", що лежали в один ряд. Яма була овальної форми розмірами 60 Ч 80 см. Вона була заглиблена в материк на 20 см і оточена стовповими ямками, можливо, від перекриття типу куреня. Біля ями мабуть, проводилися якісь обряди повязані з культом хліба та родючості. Ще одна яма подібного призначення виявлена на околиці поселення Городяни. Вона була заповнена попелом, вугіллям, уламками посуду і обгорілими кістками тварин. Біля ями було знайдено камяну площадку, на якій колись горів вогонь. Жертовною, мабуть, була яма вирита в стороні від жилих будівель на городищі ІХ-Х ст. Животинське. В цій ямі було вугілля, горіле зерно, 23 астрагала з отворами та частина бронзового казана [60,с. 16].
У всіх вище названих ямах, розташованих на краю ранньословянських поселень, проявляються риси, характерні для культових обєктів більш пізнього часу застосування. На них виявлені сліди вогню, неодноразово розпалюваного на одному місці, згорілі кістки тварин і обгорілі зерен. Застосовувалися в них камяні площадки та розбитий посуд.
Жертовні ями часів Київської Русі (X ст.) відкриті в Новгороді на ще не заселених в той час частинах міста. В одній невеликій ямі півколом вздовж західної стінки стояло 7 ковшів, поставлених на ребро, ще 2 ковша, перевернуті вверх дном, в центрі ями. Тут же знаходилися 2 шматка воску напівкруглої форми, в вигляді хлібів. В другій ямі на дні лежали 2 бичачих черепа, а між ними деревяний черпак. Третя яма, більшого розміру, можливо мала перекриття у вигляді навісу або куреню з ялинових віток, на її обгорілому дні знаходився кістяк коня, череп якого був покладений вище зі свічкою і батогом. Дослідники розглядають ці ями як остатки загальної трапези-братчини при якій зїдався обітний бик а його кістки, які за повірям, мали магічну силу, закопувалися в землю [68, с. 138-141; 69, с.28-29]. На думку іншого дослідника, тут могло проходити освячення нової ділянки першими поселенцями [45, с. 215-117].
Ями для жертвоприношень виривали і на могильниках. В Києві на Житомирській вулиці коло могильника X ст. відкрита кругла яма, заповнена пластами вугілля і глини. В ній знаходилися уламки посуду, пряслиця, замок, як символ збереження і захисту, який часто зустрічається на культових памятниках. В ямі лежали скелети 5 собак, птахів, риб, зверху були накладені деревяна посудина і 2 замки для закриття жертви і знешкодження злих сил. Потім яма була закидана камінням і шлаком для недоторканості і ізоляції від всього живого, що часто спостерігається на культових спорудах. За думкою Н.А. Макарова, який розкопав цю "споруду", жертва тут принесена божествам смерті і підземного світу [44, с. 77].
Мабуть, культовою також була яма, що відкрита на могильнику кінця X - початку XII ст. у с. Погостище тієї ж області. В ямі не було погребіння, а на різному рівні знаходилися 3 сокири - символ захисту і охорони [45, с. 216-218]. Жертовні ями з кістками тварин, вугіллям, битим посудом виявлені на могильниках ХІІ - ХІІІ ст. у с. Василів і Ошихліби на Буковині. В центральній частині могильника IX ст. розташованого на городищі-сховищі Ревно, серед безурнових поховань з трупоспаленням знаходилося кругле заглиблення, заповнене вугіллям, перегорілими людськими кістками, кістками тварин, уламками ліпного та гончарного посуду. В центрі заглиблення збереглася яма від великого стовпа і на північ від неї на-півкругом ще 3 стовпові ямки [60, с. 17].
Описані ями на могильниках за складом знахідок не могли бути залишками тризн - поминальних трапез, які неодноразово знаходять на синхронним словянським памятках салтівської культури, які включали в себе часто кістки їстівних тварин і цілі посудини [34, с. 23; 57, с.251-255].
Широке розповсюдження культових ям, явно жертовний склад їх заповнення (кістки людей і тварин, окремо черепи і щелепи, залишки глиняного і деревяного посуду, зерно, імітації круглого хліба), застосування вогню, закидання ям камінням і розташування їх на краю поселення або на могильнику свідчать про певну спільність уявлень і про закономірності в проведенні обрядів. Магічна роль ям була повязана, мабуть з різними віруваннями - з жертвами землі, культом родючості, як землеробського так і скотарського, з прагненням оберегти себе від злих сил потойбічного світу, задобрити предків. Словяни користувалися жертвенними ямами довгий час. На ранніх поселеннях V-VП ст. жертовні ями були невеликі і неглибокі, вони влаштовувалися по якимось певним випадкам. Жертви в них могли приносити окремі сімї або жителі невеликих селищ. Пізніше відомі більш великі ями зі складним і різноманітним заповненням, а на городищах-святилищах Звенігороду та на Збручі були поширені великі ями зі складним влаштуванням. Ці ями повинні були бути загальними, ними багаторазово користувалися великі групи людей, в них проводилися різноманітні жертвоприношення.
Таким чином, ми бачимо, що культові ями могли були сімейними або родовими святилищами. Можливо це свідчить про рід, як обєднання кількох близьких за походженням
Крім жертовних ям, біля рядових могильників і поселень відомі спеціально влаштовані культові споруди, де, мабуть, проходили колективні моління і відбувалися жертвоприношення всіма жителями селища. Деталі їх конструкцій бувають різними, але загальні особливості характерні для всіх слов'янських земель. Це були жертовні площадки та капища. Жертвенні площадки відкриті в багатьох місцях. Часто вони розташовані за межами поселень або на окраїнах могильників, мали круглу чи овальну форму, часто вимощені камінням або покриті глиною. На площадках горіли вогні, їх поверхня обгоріла, на ній лежали вуглини, кістки тварин, інколи обгорілі черепки глиняного посуду [60, с. 18].
Особливий тип складують площадки, які мають кругом загорожу у вигляді рову, ряду каміння або стовпових ям. В центрі площадок часто знаходиться яма для ідола, тобто ці площадки служили підніжжям ідола і були власне капищами. Розташовувалося капище у віддаленому місці, часто на підвищенні за межею могильників і поселень. З'явилися вони не раніше IX ст., а пізніше, у XII-XIII ст. на багатьох з цих місць були побудовані християнські храми. В залежності від розміру можна виділяти сільські (родові), міжродові (племінні) та міжплемінні святилища.
Самою характерною рисою всіх святилищ є їх огородження, захист від злих сил. Огородження було різне, частіше всього ним є ровик або канава, неглибока, шириною 2-5м., яка має плоске дно, на якому горіли вогні - символ захисту і очищення. В ровах зберігаються залишки жертвоприношень в вигляді кісток тварин, уламків розбитого посуду. Інколи огородження було подвійним як в Ходосовичах, де вузькі канавки були доповнені зовнішніми серповидними в плані ровами. В центрі площадки зрідка зберігалися залишки дубового ідола (Псков) або центральна яма була обкладена камінням. Інколи рядові святилища були присвячені двом богам. Так в Ходосовичах поряд були розташовані 2 капища діаметром 5 і 7 м. Капища, розташовані поряд з могильниками, мабуть, служили для звернення до божеств потойбічного світу (Псков, Ходосовичи). В більшості випадків на капищах нема ніяких знахідок.
Можна відмітити тільки черепа великої рогатої худоби на площадці в Пскові, що повязані з культом землеробства і з захистом від ворожих сил. Також розповсюджені були огорожі капищ з каміння і камяні площадки. Камінь, як вже було зазначено, скрізь служив символом міцності, захисту, збереження, кордоном між світом живих і мертвих [60, с. 18].
Особливе місце серед святилищ займає комплекс споруд у с. Шумськ на Житомирщині. Само святилище було трохи заглиблене в материк і мало хрестоподібну форму з 4 виступами, орієнтованими на сторони світу (Рис. 4, 1). Не дивлячись на його в цілому незвичайне планування тут також була використана ідея круга і інших характерних для святилищ. Навколо центрального стовпа - ідола, який міг бути закріплений великим каменем в ямі, півколом і в декілька рядів розташовувалися ями меншого діаметра, перед ідолом багато разів розкладали вогонь, коло камяних плит-вівтарів були покладені перегорілі кістки птахів та бика, тут же лежав кремяний наконечник стріли, знаходилися черепки ліпного та гончарного посуду ІХ-Х ст. Після закінчення свого існування святилище було закидане камінням. Поряд з капищем знаходився безкурганний могильник з безурновими трупоспаленнями і було розташоване місце для спалення померлих. Воно мало такий же план, як і звичайні жертовні площадки, кільцевий рів оточував круглу площадку діаметром 5 м, але на відміну від капищ, ця площадка була сильно пропалена і перекрита товстим шаром вугілля [60, с. 19].
Культовий комплекс у Шумську був півкругом обведений синхронними щодо його положення поселеннями, які входили в склад сусідської-великосімейної общини, і був релігійним центром цієї общини. Звертає на себе увагу ще одна особливість. Поряд зі святилищем і в віддаленні від інших поселень розташований великий наземний дім, напівземлянка і де кілька наземних будівель типу сараїв. Можливо, тут зберігалися общинні запаси і жив окремо від інших общинників старійшина або жрець, що опікувався святилищем. В такому випадку це є одним з найбільш ранніх свідоцтв виділення з общини спеціальних служителів культу.
Загальні особливості ранньословянських святилищ зволяться до наступного: кругла форма, огородження в виді ровиків, каміння або ям, ідол, що стоїть в центрі. Все це відповідає опису святилища русів, що описано у Ібн Фадлана. Воно складалося з високої ввіткнутої в землю "деревяшки" у якої було обличчя, схоже на людське, і навколо неї знаходилися маленькі зображення , а ззаду них - огорожа [28, с. 79-80]. Відмітимо, що кругові канави із палаючими в них вогнями, як в Перині (Рис. 4, 3) і круги з каміння повинні були захищати світ від ворожих сил. знешкоджуючи їх. Ідея кругового захисту втілена не тільки в святилищах, але й використовувалася при похованнях у самих різних народів глибокої давнини.
Залишки жертвоприношень на культових площадках і капищах проявляються тільки по слідам вогню, кісткам тварин, інколи, навіть, людини, уламкам розбитого посуду, що відповідає тому переліку дарів, який словяни приносили своїм богам і вони "приносять в жертву живих півнів, укріпляють вони і стріли навколо дуба, а інші -шматочки хліба і мяса, й що має кожний" [38, с. 49]. Про жертви, які приносили руси пише й Ібн Фадлан в своїх мандрах по Волзі: хліб, мясо, цибулю, молоко, хмільний напій, вбивали овець і рогату худобу, частину мяса роздавали, а рештку кидали перед ідолами, голови корів і овець вішали на палі, ввіткнуті в землю [28,с. 80]. Таким способом проходило власне "кормління" богів і від таких жертв нічого, крім кісток тварин, зберегтися не могло.
На жертвенних площадках і капищах біля поселень і могильників, жертвоприношення проводилося багаторазово, а інколи приносилися і людські жертви.
Для спорудження цих культових місць і святилищ потрібні були певні умови і значні групи населення, жителів селища або навіть, більш великих об'єднань. На жаль, в більшості випадків нема даних про характер заселеності навколо святилищ і важко судити, яка округа об'єднувалася навколо них. Можна сказати тільки, що святилище в Шумську було релігійним центром цілого гнізда поселень VII - Х ст., і розташованих по берегах р. Гнилопяті, що входили до складу сусідсько-загальносімейної общини.
Та ж ідея кругу, що і на площадках-капищах, втілена в малих городищах, центром яких такі ж круглі або овальні площадки діаметром від 7 до 30 м. Центральні площадки цих городищ, на яких стояли ідоли, представляли собою капища. Завдяки огородженню в вигляді низьких концентричних валів і широких ровів з плоским дном, ці капища мають вигляд стаціонарних споруд, а тому їх легше знайти. Відомі городища-святилища на широкій території: на Смолещині, Псковщині, в Поліссі, в Прикарпатті [60,с. 20].
Топографічне положення городищ-святилищ різне і залежить від характеру місцевості. На Смоленщині вони розташовані на останцях серед боліт, в Прикарпатському Поліссі - займають кінцівки піщаних дюн, які підвищуються серед болотистих низин, в Прикарпатті знаходяться на високих пагорбах, які піднімаються над долинами рік. Не дивлячись на такі відміни всі ці городища характеризуються рядом загальних ознак.
Ознаки городищ-святилищ були помічені А. Н. Лявданським, який перший виділив ці памятники на Смоленщині. Він відмітив малі розміри городищ, неможливість захисту і проживання, а також круглу форму [42, с. 50]. На матеріалах тих самих городищ В. В. Сєдов добадав ще й наступні ознаки: відсутність культурного шару, наявність, інколи, внутрішнього рову, розміщення серед слов'янських поселень VIII - ХІІІ ст. [71, с. 57-64].
Спеціальні дослідження городищ-святилищ в Українському Прикарпатті дозволили Б. А. Тимощуку виділити доповнюючи ознаки: на вершинах культових валів і на плоскому дні рівчаків робили спеціальні ритуальні вогні. Складовою частиною городищ-святилищ були довгі загальні будинки, а самі городища виконували функції релігійних центрів общин [77, с. 186-191]. Не всі ці ознаки вдається виділити на кожному городищі, зле тільки в тому випадку, коли існуючи данні не суперечать всій системі цих ознак, городище можна вважати святилищем.
Класичні по-своєму влаштуванню малі городища-святилища відкриті в Українському Прикарпатті. При дослідженні на цих городищах були виявлені всі характерні для святилищ ознаки, тому що розкопи і траншеї закладалися в самих інформативних місцях і найбільша увага приділялася валам і ровам. Городища у с. Ржавинці, Бабин мають крихітні площадки, їх діаметр 22, 7 і 8 м, вони круглі в плані і трохи випуклі в центрі. Планування валів різне.
Городище в Ржавинцях, що знаходиться на високому плато, оточене двома концентричними валами, на дні яких камінням вимощені спеціальні площадки для розведення вогнів і двома ровами з пологими стінками (Рис. 4, 2). Між валами виділяються горизонтальні площадки, на яких стояли наземні довгі дома (довжина 25, ширина 4 м). Від них зберігся культурний шар товщиною 20 см насичений уламками глиняної обмазки деревяних стін будинків, уламками посуду ІХ-Х ст. , розколотими кістками тварин. В центрі городища стояла грубо оброблена, чотиригранна стела, яка, мабуть, служила обєктом поклоніння і була кинута в рів при залишенні городища. На городищі витікає джерело чистої води, що також характерно для святилищ [60, с. 21].
Центральний майданчик городища Бабин займає саме високу точку камянистого останця над Дністром, від неї у всі сторони починаються крути схили (Рис. 5, 3). По схилу вириті два дугоподібні вала. Городище Кулішівка розташоване на високому мисі правого берега р. Дністер (Рис. 5, 1). Невелика площадка городища огороджена 5 валами, створеними в різний час. Два зовнішніх вала відносяться до скіфського часу і оточували давнє сховище. Перший вал безпосередньо коло центральної площадки був насипаний в Х-ХІ ст. і добудований в XII ст., коли був створений другий вал. На плоских вершинах внутрішніх валів знаходилися камяні вимости, шари сильно перегорілої глини, кальциновані кісточки, уламки посуду, залишки довго вогнів, що довго горіли, і жертвоприношень. Плоске дно неглибоких ровів вимощених камяними плітками і також носить сліди вогню [60, с. 21].
На Смоленщині городища-святилища досліджені А.Н. Лявданським, В.В. Седовим, П.Н. Третьяковим, Є.А. Шмідтом, але розкопки проводилися лише на трьох городищах: Красногорсъкому. Асташковському, Шапирев-ському. Площадки цих городищ круглої або овальної форми і дуже маленькі, навіть менші ніж було відмічено А.Н. Лявданським, так як він не виділяв на городищах внутрішній вал, що розповзся, а тому вважав площадки городищ "ввігнутими". Так на городищі Шапирьово площадки були не 14,5 Ч 20,5 м, як вважав дослідник, а лише 9 Ч 14 м [87, с. 87]. На городищі Красні Городи Лявданський А.Н. провів підчистку на місті непоміченому ним внутрішнього валу, наявність якого відмічає Є.А. Шмідт [86, с. 142], тому площадка городища здавалася для Лявданського ввігнутою і штучно насипаною з принесеної землі. Під насипом вала на цьому городищі (на глибині 1 - 1,5 м) знаходилася камяна кладка з слідами вогню, а зверху вала лежали залишки обгорілих колод, що гарно видно в профіль. Мабуть, на валу горів вогонь, що звичайно для городищ святилищ. Камяна кладка знайдена також під валом городища Кушляншина, а сліди вогню і обгоріла глина на валах городищ Буловці, Зяхіно і Нікульчино [60, с. 21].
Звертає на себе увагу, що у городищ Нікульчино, Красногір