написав на початку 60-х років ХІХ століття відомий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії Петербурзької Академії наук (1879 р.) Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Вірш, уперше надрукований 1863 року, швидко розійшовся в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Певний час його навіть приписували Тарасу Шевченку.
Того ж 1863 р. музику на слова вірша написав талановитий західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870 рр.).
Своїм творенням і словами гімн засвідчує соборність українського народу, єдність його східних і західних земель, сподівання на щиру працю і завзяття, на славне утвердження вільної України поміж іншими народами.
Павло Чубинський уявляв свій вірш як пісню. Про це свідчить побудова твору: куплети з приспівам, характерні лексичні звороти. Є припущення, що, працюючи над текстом, поет орієнтувався на мелодію польського гімну в жанрі мазурки.
Дехто з сучасників Чубинського свідчили, що він написав свій твір під впливом почутої сербської патріотичної пісні. Були різні спроби його за-музичити. Згадують (Леся Українка, Леонід Білецький), що "Ще не вмерла Україна" співали на мотив сербського національного гімну, а також "однієї чеської пісні" (М. Драгоманов).
Щойно вірш з'явився, його поклав на музику друг і однодумець Павла Чубинського Микола Лисенко. У цій музичній версії пісня набула певного поширення на Наддніпрянщині і час від часу звучала до початку XX ст.
У дусі козацьких похідних пісень, на хвилі революційного піднесення, 1905 року створив музику до слів П. Чубинського і сподвижник М. Лисенка, відомий композитор, діяч українського національно-визвольного руху Кирило Стеценко. У цьому варіанті пісню було надруковано в розкладці на чоловічий хор у супроводі фортепіано в 1917 році (Київ, вид-во "Криниця").
Однак найпотужніше і остаточно віщі слова "Ще не вмерла Україна" були окрилені музикою Михайла Вербицького - скромного священика з невеликого та вбогого підкарпатського села і водночас обдарованого небуденним талантом митця, одного з основоположників української національної композиторської школи. Саме в такому співавторстві гімн і утвердився у свідомості всього українського народу.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік "західного бастіону" українських земель - міста Перемишль. Раннє сирітство привело його під опікунське крило родича, видатного церковного і культурного діяча, перемиського єпископа Івана Снігурського (1784 - 1840).
Вербицькому пощастило: на той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя, що було пов'язане з діяльністю відомих просвітителів Івана Могильницького, Йосифа Левицького, Івана Лаврівського та ін.
Саме в тих осередках щедро музикально обдарований юний Михайло Вербицький одержав початкові музичні знання. Втім, щодо облаштування свого майбутнього, він пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами.
Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Через різні дисциплінарні провини, перипетії особистого життя і, як наслідок, - кількаразове відрахування із закладу - семінарське навчання продовжувалось з перервами. Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.
Паралельно розгортався інший - головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою, прагненням віддати свій музичний талант народові. Перебування в семінарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалось в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін. До того ж, дух суспільного оновлення позначився і на ставленні семінаристів до церковного співу.
Українські національні гімни
вербицький лисенко національний гімн
Гімни належать до найбільших святинь будь-якого народу. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн Ще не вмерла Україна.
Втім, перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну - в сьогоднішньому розумінні - виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Вони, як свідчить Слово о полку Ігоревім, закликали воїнів до хоробрості, аби здобути князю славу, слави Ігорю Святославичу, Буй-Туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу - за землю Руську, за рани Ігорові хороброго Святославича.
З тих часів поширюються й пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір. Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать канти, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні кондаки в честь Богородиці та святих тощо. Закордонний дослідник В. Трембіцький припускає, що національно-державним гімном Київської Русі могла бути похвальна церковна пісня Архангельський глас.
У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку Нумо, хлопці, до зброї:
Он зібрались були чайку рятувати,
Славу добувати.
Ой чи пан, чи пропав - двічі не вмирати.
Нумо, хлопці, до зброї!
Пізніше поширилися такі, як Пісня про Байду, Ой на горі вогонь горить, Ой на горі там женці жнуть, 3асвіт встали козаченьки, які набули великої популярності.
У другій половині XIX століття (точніше - 1862 року, у Києві) - з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського Ще не вмерла Україна. Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном.
Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив незалежність України, музична редакція національного гімну Ще не вмерла Україна затверджена державним гімном нашої держави. Крім нього, часто виконується також Молитва за Україну (муз. М. Лисенка, сл. О. Кониського):
Боже Великий, Єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай доброго світла,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!
«Молитва за Україну» - урочистий музичний твір, відомий також під назвою Боже великий, єдиний, нам Україну храни, або як церковний гімн України, музика Миколи Лисенка, слова Олександра Кониського. Написана в 1885 році. У Греко-Католицької Церкви та УПЦ Київського патріархату існує традиція співати «Молитву за Україну» після відправи.
Микола Віталійович Лисенко залишив немало величних творів. Але духовний Гімн України «Боже великий, єдиний…», який традиційно виконується під час найважливіших державних свят, є найближчим для усіх українців твором Миколи Лисенка.
Микола Віталійович Лисенко - український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку 10 (22) березня 1842 року.
До найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» й інші, його Друга фортепіанна рапсодія, Елегія для фортепіано, кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» (на слова Тараса Шевченка) й інші. Лисенко створив численні аранжації народної музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати).
Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.