Вказівна частка ге ‘ось’ у західнополіських говірках
Вказівна частка ге ‘ось’ у західнополіських говірках
Частки, уживані в українських
говорах, – це лексично і структурно специфічна група слів, які характеризуються
багатьма архаїчними ознаками, але мають переважно затемнену етимологію. Деякі з
цих часток, що виявлені і в західнополіському говорі, мають відповідники в
інших слов’янських діалектах і відповідно етимологічно можуть бути трактовані
як континуанти праслов’янських часток, які внаслідок своєї лексичної
незалежності та невідмінюваності збереглися у давній, первісній формі.
Так, у говірках Пінського району
Брестської області Білорусі, які становлять північно-східну окраїну
західнополіського діалекту, вживана як лексично незалежна одиниця із вказівним
значенням частка ге ‘ось’, ‘оце’, ‘он’, пор.: ге шчо йе на стáрос’ц’
дождáласа (Невель Пн); ге необ’íлни чолов’íк,
нездóл’ни обóлити (Жидче Пн); озм’íте ге стóлок ди
с’адáйте (Мала Вулька Пн); шчо ге за товáр хóд’ат?
(Містковичі Пн); ге йіж товканúцу (Жидче Пн); ге пришлá
жонóчина, де мн’íйе роскáзвивати (Хойно Пн). У перехідних
українсько-білоруських говірках північної Пінщини частка ге уперше зафіксована
наприкінці ХІХ ст. Ю.Карським: шчо ге за л’ýдз’і ? [1,4].
Структурно й функціонально
рівнозначні відповідники відомі в інших слов’янських говорах, пор. укр. бойків.
ге ‘ось’ [2,164], сербсько-хорватське е ‘ось’ [3,513], пол. діал. е, je ‘ось’
[4,41], болг. е ‘он; ось’ [5,176]. При етимологічному опрацюванні цієї частки
на підставі численних фактів сучасних архаїчних слов’янських говорів В.Німчук
[6, 466-467], О.Мельничук [7, 210-211], В.Фортунатов [8, 222], В.Славський [9,
420], Махек [10, 128], а також автори “Етимологічного словника української
мови” [11, 487-488], вбачають у ній континуант вказівної частки псл. *е ‘ось;
он’, або, що менш імовірно, псл. *(h)е, яка виникла на базі займенника і-є. *е.
Суттєвим аргументом на користь імовірності цієї версії стали б факти фіксації
вказівного ге ще й в історичних словниках української та інших слов’янських
мов. Одначе й відсутність таких фіксацій не ставить під сумнів праслов’янське
походження вказівного ге, оскільки, як слушно зауважив В.Німчук, “багато часток
праслов’янського походження, вживаних, безсумнівно, в живій мові, давні
пам’ятки не відбили” [6, 468].
У говірках Пінщини виявлено
також результат семантичного й функціонального розвитку вказівної частки ге, а
саме її вживання у прислівниковій функції зі значенням ‘так’: ми однýт’
ге бáйімо (Невель Пн); г’íнчий бáйе ге, г’íнчий ге,
кажди по-свóйму (Жидче Пн); ге не мóжн’а казáти на чужúх
(Жидче Пн) і т. ін.
У більшості говірок північної діалектної
зони західнополіського говору (найактивніше – у берестейських говірках)
функціонує структурно тотожний прислівник ге зі значенням ‘уже’, пор.:
витé ге вернýлис’а ? (Дивин Кб); ми ге спáти л’аглú
(Самари Рт) і т. ін. У такому ж значенні “Дыялектны слоўнік Брэстчыны” фіксує
його на Столинщині: ми ге кáшанку рóбім [12,92]. Щоправда,
підстав для етимологічного зіставлення прислівника ге ‘уже’ із вказівним ге
немає: форма ге ‘уже’ є, найімовірніше, наслідком модифікації звукової структури
(втрати початкового голосного) повнішого варіанта угé ‘уже’, який часто
фіксується у берестейських говірках: угé змеркáлосо [2,237].
Форма ж угé є варіантом (без наслідку першого перехідного пом’якшення)
загальновживаного ужé, в якому компонент –же