Формування доходів населення

Зміст

Вступ

Розділ 1.Теорії формування доходів населення

.1 Доходи населення, їхні види і джерела формування. Номінальний і реальний доходи

.2 Формування та розподіл доходів населення

Розділ 2. Регулювання і розподіл доходів

.1 Державне регулювання розподілу доходів. Система соціального захисту

.2 Податкове регулювання доходів населення

Розділ 3.Методи покращення формування доходів населення

Висновки

Використана література

Додатки

Вступ

Будь-яке суспільство є складним утворенням, що складається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з основних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді - це та сума грошей, що ми заробляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний дохід - це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за рахунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.

Весь створений у суспільстві продукт може бути поданий як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів - це розподіл їх між основними чинниками: праця, капітал, природні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі первинні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибуток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'язок стосується капіталу, тому для спрощення функціональний розподіл можна уявити як співвідношення між доходами від праці і від власності. Функціональний розподіл доходу показує частки доходу, що припадають на працю і капітал, а задачею мікроекономіки є простежити зміну співвідношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспільства, виявити причини змін й оцінити їх.

Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої основи доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел доходів служать альтернативні теорії вартості.

Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Остання розуміється як частина нової вартості, створена працею найманих робітників і безоплатно привласнена капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марксом і використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості в якості інструмента аналізу використовує співвідношення між частками капіталу і праці у створеній вартості. Характерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від тривалості робочого дня і продуктивності праці.

Загальна тенденція норми додаткової вартості визначається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показники для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичення обґрунтовується висновок про відносне погіршення положення пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долей доходу капіталу і праці. Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Звідси випливає актуальність теми роботи.

Мета роботи є дослідити формування доходів населення, теорії та розподіл доходів населення.

Завданням роботи є вивчити доходи населення, а також їх види, джерела, регулювання, економічну суть, соціальну суть.

Об’єктом дослідження є доходи населення та їх формування, предметом дослідження є формування доходів та їх розподіл.

Методи дослідження використовуємо наступні: огляд наукових праць, порівняльний аналіз, синтез.

Розділ 1. Теорії формування доходів населення

 

.1 Доходи населення, їхні види і джерела формування. номінальний і реальний доходи

Політика доходів, що здійснюється суспільством, являє собою важливу складову загальної соціально-економічної політики, оскільки показники доходів населення є характеристиками рівня життя й економічними характеристиками одночасно.

Доходи населення - це інструмент для визначення рівня добробуту суспільства. Ринкова економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення - це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо) (табл. 1.1).

Оплата праці - це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. Окрім того, до цієї статті доходів відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов’язані з режимом роботи й умовами праці тощо. Розмір заробітної плати, регулярність її виплат найбільшою мірою визначає рівень життя населення, особливо його частини з низькими доходами. Своєчасність виплат заробітної плати - один із найважливіших факторів соціально-політичної ситуації в Україні.

Таблиця 1.1 - Структура грошових доходів населення України (2007-2011 рр.), %

Показник		2007	2008	2009	2010	2011
Трудові доходи, всього		100,0	100,0	100,0	100,0	100,0
У тому числі	оплата праці	73,4	64,6	64,2	64,5	64,8
	соціальні трансферти	14,5	13,7	13,4	13,5	13,5
	доходи від підприємницької діяльності	8,3	14,2	14,3	14,1	14,2
	доходи від власності	1,1	5,6	6,3	6,4	6,3
	інші доходи	2,7	1,9	1,8	1,5	1,2

До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна допомога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, що являє собою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій. Цей дохід формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит, податків і зборів, заробітної плати і повністю залежить від ефективності господарювання.

Рівень доходів і заробітної плати осіб найманої праці, пов’язаних з малим бізнесом, вищий, ніж у середньому по народному господарству або промисловості.

Недержавні організації, особливо малі і середні, самостійно працюють на ринку, забезпечуючи зайнятість громадян без фінансової участі держави. Проте виникають певні проблеми, пов’язані з формуванням доходів, оплатою праці, розвитком соціально-трудових відносин.

У сучасних умовах в нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, це - прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивіденди, доходи монополій, соціальні виплати і пільги тощо.

Дані табл. 1.1 свідчать про те, що за останні роки питома вага оплати праці зменшилась, збільшились надходження від підприємницької діяльності і доходів від власності. Надходження доходів у вигляді соціальних трансфертів залишаються без змін. Проте в абсолютних величинах усі види доходів мають тенденцію до зростання. Так, у 2001 р. порівняно з 1992 р. доходи від оплати праці збільшились в 1,6 раза, соціальні трансферти - в 1,3, доходи від власності - в 2,0, а доходи від підприємницької діяльності - в 1,5 рази.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі.

Виділяють номінальні і реальні доходи.

Грошові і сукупні доходи поділяються на загальні і чисті.

Дедалі більшого значення сьогодні набуває визначення доходів домашніх господарств, що необхідно для адресної допомоги населенню, раціонального оподаткування.

Домашнє господарство - один із суб’єктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими і грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей.

Найчастіше домашнє господарство за кількістю членів збігається з сім’єю. Сім’я - це споріднені особи, які спільно проживають і ведуть спільне господарство. Проте в деяких випадках домашнє господарство може складатися з кількох сімей, а також використовувати найману працю.

Бюджет сім’ї складається з двох частин - дохідної і витратної. На доходи і витрати сімей впливають фактори, обумовлені типом сім’ї, який, у свою чергу, залежить від чисельного і соціально-демографічного складу, співвідношення працюючих і утриманців тощо, характеру зайнятості, рівня отримуваних доходів, забезпеченості житлом, предметами культурно-побутового характеру, місця проживання, характеру розселення, району проживання тощо.

У структурі джерел сукупного доходу сімей (як і особистого, і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження; збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарства, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання.

У структурі сукупних доходів виявляється політика держави, спрямована на те, щоб в умовах ринкової економіки кожна працездатна людина сама відповідала за свій матеріальний добробут.

У процесі реалізації доходів частина їх використовується на споживання матеріальних благ, частина - на споживання послуг. На структуру споживання впливає не тільки зростання грошових доходів, а й зміни структури населення, підвищення його освітнього і культурного рівня.

Таблиця 1.2 - Структура споживчих витрат населення (за даними вибіркового обстеження домогосподарств (2006-2011 рр.), %

Показник		2006	2007	2008	2009	2010	2011
У тому числі	Споживчі витрати, всього	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0
	Продукти харчування	47,6	52,0	53,4	54,1	55,1	55,9
	Непродовольчі товари	40,6	31,8	30,1	28,9	27,3	27,2
	Алкогольні напої	4,0	2,5	2,4	2,3	2,4	2,1
	Оплата послуг	7,8	13,7	14,1	14,7	14,8	14,8

Дані таблиці відображають зростання витрат на харчування, зниження витрат на непродовольчі товари, збільшення оплати послуг, що, у свою чергу, свідчить про те, що населення стає біднішим.

Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові і нетрудові.

За визначенням МОП, трудовий дохід - це дохід, який отримує працівник у результаті своєї економічної діяльності як наймана робоча сила або у разі самостійної зайнятості. Слід розрізняти також трудові доходи від основної роботи за наймом і доходи від вторинної зайнятості.

Окрім того, до прихованих доходів відносять доходи осіб, які ведуть незареєстровану індивідуальну підприємницьку діяльність (доходи від виробництва продукції для продажу в особистих підсобних господарствах, продаж товарів приватними особами на ринках, від послуг з будівництва, що здійснюється неформальними бригадами, юридичних послуг, послуг з ремонту одягу, взуття, побутової техніки, індивідуальних послуг у сфері освіти і культури тощо).

За допомогою такої класифікації можна простежити, якою мірою людина як член суспільства забезпечена доходами і соціально захищена на всіх стадіях свого життя.

Співвідношення між різними джерелами і видами доходів не постійне. Воно змінюється під дією багатьох факторів, набір яких неоднаковий для різних груп населення і на різних рівнях.

1.2 Формування та розподіл доходів населення

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й абстрактно. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.

Традиційна суперечка між прихильниками і супротивниками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроекономічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету описати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність позитивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюючи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припускає "помилки" у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твердження, що кочує сторінками підручників, основане на тому, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.

Державне регулювання економіки спрямовано на підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності. Та сфера державного регулювання, яку називають соціальною, повинна задовольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважають, що нерівномірність у розподілі доходів або розподіл на багатих і бідних - явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного росту рівня життя. Чи може державне втручання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну прийдеться за це заплатити? На чому буде оснований суспільний вибір: на економічному або політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку частину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прорахунків. Економічний аналіз може оцінити наслідки прийнятих рішень, інформаційну базу яких подає дана Розділ.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіталу в сукупних доходах признається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.

На базі функціонального розподілу доходів розраховується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей показник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучасних системах урахування до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марксизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опоненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.

Серед чинників, що впливають на частку праці, виділяють такі, як ріст пропозиції праці, ріст основного капіталу і зміна технологій (рис.1.2). Перетин кривих LS i LD визначає рівноважний рівень реальної зарплати E. Розмір трудового доходу в нашому випадку дорівнює площі фігури (OW0EY0) або добутку рівня рівноважної зарплати на число зайнятих. LD - крива сукупного попиту на працю, положення якої залежить від технології і матеріального капіталу, який має економіка;- крива пропозиції праці для спрощення припускає, що еластичність пропозиції праці дорівнює 0, тобто не залежить від зарплати.

Рисунок 1.2 - Розмір трудового доходу

Фактичні дані про частку трудового доходу оцінюються на основі прийнятих на Заході форм національного рахівництва. Просліджується загальна тенденція до росту частки трудового доходу, що складає біля 80 % сукупного доходу. Підкреслимо, що до трудового доходу відносяться доходи всіх осіб найманої праці, включаючи вищий управлінський апарат корпорацій.

Вартість робочої сили є своєрідною основою усієї системи доходів від суспільної праці.

Функціональний розподіл доходів відбиває реальний його розподіл серед громадян в умовах, коли можлива однозначна ідентифікація соціального статусу як особи найманої праці, так і власника майнового капіталу. У сучасних умовах у наявності розмивання соціального статусу, що виражається в тому, що наймані робітники одночасно є власниками капіталу, володіючи різноманітними видами цінних паперів, нерухомістю, організуючи приватний бізнес. Якщо біля 90 % населення враховується національною статистикою як особи найманої праці і водночас частка власників (з урахуванням членів сім'ї) доходить до 50 %, то в наявності диверсифікація соціального статусу, що значно згладжує проблему класового протистояння.

На основі даних про розподіл доходів усі сім'ї можна об’єднати у певні доходні групи. Співставивши частку кожної із груп і сукупного доходу, можна побудувати графік, що ілюструє диференціацію доходів.

Якщо доходи розподіляються рівномірно, то кожна група сімей повинна одержувати доход, що відповідає її питомій вазі, а графік розподілу доходів буде поданий бісектрисою ОА на рис.1.3. У табл. 1.3 ця ситуація характеризується як абсолютна рівність. Протилежна абсолютній рівності гіпотетична абсолютна нерівність відповідає ситуації, коли 1 % сімей одержує 100 % доходу, а інші не одержують нічого. У цьому випадку графік розподілу доходу поданий кривою, що збігається з осями системи координат із вершиною в точці В.

Рисунок 1.2. - Криві концентрації доходу (Лоренца)

Таблиця 1.3

	% доходу
% сімей	Абсолютна рівність	Абсолютна нерівність
0	0	0
20	20	0
40	40	0
60	60	0
80	80	0
100	100	100

Фактично розподіл доходів відбивається кривими виду І, ІІ, ІІІ. Чим ближче криві фактичного розподілу до бісектриси ОА, тим більш рівномірний розподіл доходів є в дійсності. Розбіжність видів кривих фактичного розподілу пов'язана з тим, що в них враховуються доходи, І - до відрахування податків, ІІ - після відрахування податків, III - з урахуванням трансфертних платежів. Обернена залежність між відносними розмірами доходу (багатства) і числом їхніх одержувачів, виражена графічно, називається кривою концентрації, або кривої Лоренца. Ступінь нерівності (або ступінь концентрації) математично виражається площею фігури над кривою фактичного розподілу, співвіднесеною з площею трикутника ОАВ, - індекс Джінні. Узагальнення фактичних даних на базі описаної методології використовується для оцінки ступеня нерівності розподілу доходів у різні періоди часу, між різними країнами або групами населення.

Розмір доходів тісно пов'язаний із багатством і добробутом сімей. Взаємозв'язок доходів і багатства прямий (рівень доходу визначає розмір багатства) і обернений (чим вище багатство, тим вище доходи від нього). Фактичні дані про розподіл багатства спеціалісти оцінюють як менш надійні, ніж інформація про поточні доходи. Диференціація доходів у порівнянні з диференціацією багатства (майновою диференціацією) кількісно більш стала. У різних країнах співвідношення між ступенем диференціації доходів і багатства різне, але якщо диференціація доходів за останні роки мало відрізняється, то диференціація багатства, на думку спеціалістів, росте. Це побічно підтверджує, що ріст частки, що випереджає, доходів від власності - багато в чому результат інфляційного перерозподілу.

Все різноманіття чинників, що впливають на диференціацію доходів, можна умовно розділити на ті, що залежать від доходоотримувачів, а також ті, що не залежать від особистих зусиль. Межа між цими групами чинників може бути більш-менш рухомою: вроджені здібності і талант можуть не привести до росту доходу і не знайти застосування, у той час як скромні здібності можуть бути розвиті в результаті освіти і сильної трудової мотивації; володіння власністю в спадщину може привести як до її збільшення, так і до втрати об'єктів власності і доходів від неї. Чинники диференціації по-різному впливають на ступінь нерівномірності розподілу доходів. У цілому доходи розподілені більш нерівномірно за чинниками власності, чим за трудовими, але співвідношення між цими чинниками різне в різних країнах і в різний час.

Зіставлення розподілу доходів і розподілу можливостей між людьми показує, що доходи, навіть трудові, а не від власності, розподілені не настільки рівномірно, як здібності. Рисунок 1.4 ілюструє співвідношення розходжень у доходах (крива 1) і в здібностях (крива 2).

Факти свідчать, що розподіл людей за доходами і за здібностями можна описати математично за допомогою кривих логарифмічно нормального розподілу, поданих на рис. 1.4. На основі кривих логнормального розподілу розраховуються різноманітні коефіцієнти диференціації. Наприклад, децильні коефіцієнти диференціації показують співвідношення доходів 10 % нижчих і вищих доходних груп і використовуються для оцінки диференціації доходів у світовій практиці. Крива 2 розподілу здібностей завжди більш симетрична, ніж крива доходів 1. Крива 1 має правобічну асиметрію, або скошеність, що і показує наочно велику диференціацію доходів, ніж здібностей. Цікаво відзначити, що крива 1 вірогідно описує розподіл доходів і в країнах із традиційно ринковою економікою, і в країнах з адміністративно-командною економікою.

Рисунок 1.4 - Криві розподілу доходів і здібностей

Всі чинники диференціації доходів, що не залежать від особистих зусиль, виконують роль своєрідних бар'єрів на шляху підвищення доходного статусу. Державний перерозподіл доходів і соціальної політики в цілому покликаний ліквідувати наслідок одних бар'єрів і нейтралізувати або послабити дію інших. Розвиваючи систему державної освіти і медичного обслуговування, приймаючи закони, що охороняють права людини, обмежують дискримінацію за статтю, віком або етнічними ознаками, держава сприяє формуванню доходів як процесу, що об'єктивно розвивається.

 

Розділ 2. Регулювання і розподіл доходів

 

2.1 Державне регулювання розподілу доходів. Система соціального захисту

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.

Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання - це теорія, що одержала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої "ефективності Парето" стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли.

Співвідношення між рівністю й ефективністю в практиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.

Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний "правильно" розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення.

Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів а також послуг. Соціальні виплати і послуги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами формування і засобами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компенсацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компенсації витрат на перекваліфікацію та інші виплати безробітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового і транспортного секторів. Всі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом установленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму податкових знижок. Всі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування і соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю.

У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці й одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою -централізовано. Реальні доходи населення формувалися в основному за рахунок зарплати і доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості і якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреби.

Однією з форм соціального захисту у зв’язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівня життя; компенсація - прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення - основна форма соціального захисту населення.

 

.2 Податкове регулювання доходів населення

На особливості прибуткового оподаткування населення в кожній конкретній державі впливає ряд факторів, серед яких можна виділити консервативність чи ліберальність економіки, ментальність та податкову культуру населення, економічну ситуацію в країні тощо.

Так, в Україні, виходячи з низького рівня ефективності функціонування податкової системи, постала проблема її реформування. У першу чергу - одного з основних податків: податку з доходів фізичних осіб. Як відомо, при виборі політики оподаткування доходів громадян перш за все визначається її характер: пропорційний чи прогресивний.

Зрозуміло, що податкова реформа - це система впорядкованих заходів, вона може тривати не один рік, тому ці заходи повинні відповідати вітчизняним соціально-економічним реаліям, рівню розвитку виробничих сил, ураховувати існуючі накопичені проблеми. Проте існує й інший бік проблеми. Зокрема, запроваджувані реформаційні кроки повинні відповідати не лише внутрішнім економічним реаліям, а й, у більш загальному контексті, загальносвітовим вимогам і стандартам. До таких стандартів сьогодні у світі відносять вимоги сталого розвитку, сутність яких проявляється в зменшенні антропологічного тиску на зовнішнє природне середовище та врахування у поточний момент часу інтересів майбутніх поколінь [3, с. 79].

На нашу думку, запровадження пропорційної системи було здійснено помилково, варто було вдосконалити вже діючу систему. Це підтверджує той факт, що в 2005 році із запровадженням пропорційної ставки податку податкові надходження зменшилися порівняно з 2004 роком. А в 2006 і 2007 роках вони зросли у зв’язку з різким зростанням номінальних доходів населення в силу збільшення мінімальної заробітної плати, що можна простежити з таблиці 2.1.

дохід прибуток витрата податковий

Таблиця 2.1. - Взаємозв’язок надходжень від податку з доходів фізичних осіб, ВВП та доходів населення, млрд. грн.

Показники	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010*	2011*
ВВП	170,1	204,2	225,8	267,3	345,9	441,4	472,2	712,9
Доходи населення	86,9	158,0	185,1	215,7	269,8	365,9	479,3	614,9
Заробітна плата	42,3	67,4	79,0	94,7	114,2	148,2	206,4	270,6
Податок із доходів фізичних осіб	6,4	9,0	11,1	13,8	13,4	17,3	22,7	34,8

Досвід розвинених країн засвідчує, що прибуткове оподаткування - дієвий інструмент перерозподілу в умовах зрілої демократії із чітко визначеними умовами суспільного договору, із високим рівнем життя й доходів населення, тому вдосконалення оподаткування доходів громадян в Україні повинно відбуватися в напрямку забезпечення принципу соціальної справедливості.

Варто відзначити, що в країнах з розвиненою економікою частка індивідуального прибуткового податку в загальних надходженнях значно більша, ніж в Україні. Це пов’язано насамперед із запровадженням пропорційної ставки прибуткового податку, низькою податковою культурою населення та мізерним рівнем доходів. Адже на сьогодні в українському суспільстві ще не сформувалася ідеологія добровільної сплати податків, а тому велика кількість платників податків не бажає визнавати таке зобов’язання, не робить свого внеску в бюджети, підриваючи в такий спосіб розвиток та стабільність соціально-економічної політики держави. Зараз лише одиниці визнають обов’язок сплачувати законодавчо встановлені податки як конституційний [6, с. 36].

У багатьох країнах світу виділяються певні тенденції та спільні риси при побудові системи оподаткування доходів фізичних осіб, однак кожна країна має свої характерні особливості.

Загалом же, існує проблема того, що особисте прибуткове оподаткування характеризується соціальною несправедливістю. У зв’язку із цим у різних країнах проходить поетапне реформування цього виду оподаткування: розширюється його база, відбувається перебудова ставок, створюється більш однорідний режим оподаткування різних джерел доходу.

Однією з найдавніших є податкова система Великої Британії. Прибутковий податок із громадян становить близько 65 % від усіх прямих податків, що надходять до державного бюджету. Специфікою оподаткування доходів громадян є те, що їхні доходи поділяються на певні частки (шедули), які оподатковуються за окремою методикою. Ставка податку диференційована залежно від річного доходу: 20 %, 25 %, 40 % [8, с. 178].

Позитивна практика оподаткування доходів фізичних осіб у Німеччині також заслуговує на увагу. Основним податком, який сплачують громадяни Німеччини, є прибутковий податок. Він встановлюється на всі види доходів, які отримує громадянин держави. Усі платники при визначенні податку із заробітної плати поділяються на класи. Ставка податку в цій країні встановлена в розмірі від 19 % до 53 %. Наприклад, для неодружених установлено значно меншу суму неоподаткованого мінімуму, ніж для одружених. Це пов’язано з важкою демографічною ситуацією в країні й спрямовано на стимулювання народжуваності, зростання чисельності населення [8, с. 235]. Однак специфіка й рівень проблем німецької економіки не відповідають українським реаліям, тому в близькій перспективі демографічна складова як основа прибуткового оподаткування громадян не є актуальною.

У Швеції діють окремі умови оподаткування резидентів та нерезидентів. Для останніх діє єдина ставка 25 % незалежно від суми доходу. Резиденти сплачують податок двох видів:

муніципальний - дохід до визначеної суми оподатковується за ставкою 32 %;

національний податок - понад 80 % працівників, які мають доходи, менші за визначену суму, звільнені від його сплати. Для громадян, які мають доходи, що перевищують визначену суму, ставка становить 20 %. Для тих, хто має великі доходи ставка становить 50 %, середні - 30 %, а для низькооплачуваних працівників - 24 %.

При розрахунку бази оподаткування з усіх доходів вираховуються витрати, які має робітник при одержанні цього доходу. Крім того, діє система персональних відрахувань [8, с. 299]. Досвід шведських колег варто переймати в тій частині, що стосується загальнонаціональної солідарності й справедливості. Шведська податкова культура, коли нерідко платник перераховує до казни більше половини доходу, є феноменом у світовій податковій практиці.

Позитивним є використання досвіду США. У сучасних умовах із усіх джерел доходів Федерального бюджету США найвагомішим є прибутковий податок із громадян, що забезпечує понад половину загального обсягу федеральних податкових надходжень. Згідно з податковою системою США доходи фізичних осіб можуть оподатковуватися як окремо з кожного громадянина, так із доходу сім’ї загалом. Оподатковуваний дохід обкладається за прогресивною шкалою. При цьому платники податку поділяються на чотири категорії, які оподатковуються за різними ставками залежно від доходу. Ставка оподаткування коливається від 15 до 39,6 %. В останні роки з’явилася тенденція до зростання мінімуму доходів, що не обкладаються податком, та до зменшення його максимальної ставки.

Особливістю податкової системи України є те, що загальні риси для реформування системи прибуткового оподаткування були скопійовані з російської моделі пропорційного оподаткування зі ставкою 15 %, тобто не можна стверджувати, що це було економічно доцільно. Таке зменшення ставки податку, очевидно, є позитивним моментом для платників податків, хоча для бюджету означає зростання ризику його недовиконання. Плоска шкала податку з доходів фізичних осіб щодо вимог сталого розвитку не є раціональним вирішенням проблеми оптимального оподаткування. Її можна розглядати як певну сходинку на шляху досягнення основної мети - розбудови податкової системи, адекватної вимогам сталого розвитку. Адже навіть у Росії, незважаючи на позитивний досвід реформи саме цього податку, багато фахівців розцінюють існуючий податковий режим як тимчасовий та піддають дії уряду значній критиці. Згідно з постулатами сучасної економічної теорії державних фінансів, побудованої на класичних принципах Адама Сміта, встановлення плоскої шкали податку на доходи громадян можна розцінювати винятково як негативний захід або розглядати її як тимчасову альтернативу прогресивної шкали.

Звичайно, не можна стверджувати, що деструктивна критика здійснюваних українським урядом реформ у податковій сфері також не може стати в нагоді. Однак існує прецедент, коли у фахівців виникає рідкісна можливість провести компаративний аналіз і порівняти, що дали економіці ці дві шкали податку (прогресивна й плоска) на доходи громадян. Як відомо, податок на доходи громадян з прогресивною шкалою був тим податком, який змушував підприємців приховувати заробітну плату та уникати оподаткування. Податок із доходів фізичних осіб за плоскою шкалою теоретично дозволяє розв’язати цю проблему, проте достатніх доказів з економічної практики в Україні поки що немає. Більше того, серед незалежних експертів навіть існують побоювання, що заходів у сфері реформування податку з доходів фізичних осіб може бути недостатньо для виведення коштів із тіньового сектора економіки.

На думку експертів, лише зменшення загального фіскального тиску на фонд оплати праці - шляхом зниження ставки податку на доходи - не може бути достатнім стимулом для такого кроку з боку платників податків, тому держава не повинна зупинятися на півдорозі [3, с. 80]. Адже в системі державних фінансів залишається нерозв’язаним цілий ряд проблем: високий рівень відрахувань до соціальних фондів, незавершеність реформи пенсійного забезпечення, відсутність передумов для значного збільшення обсягів заощаджень як основного інвестиційного ресурсу економіки та інше.

 

Розділ 3. Методи покращення формування доходів населення

Таким чином, одним із фундаментальних принципів реалізації податкової реформи в Україні також потрібно вибрати принцип, якого свого часу дотримувалися в США та застосування якого на практиці привело до найбільшого за всю історію економіки цієї країни періоду зростання ВВП. Варто зазначити, що цей принцип застосовано й у процесі створення накопичувальної системи пенсійного забезпечення України. Проте процес створення накопичувальної системи в Україні відбувається дуже повільно. Повільні темпи реформи можна пояснити такими причинами, як відсутність довіри населення до економічної політики держави, нічим не обґрунтоване обмеження розмірів внесків громадян до накопичувальних фондів, формальний характер податкових пільг, відсутність значного потенціалу заощаджень населення України.

Зробити прибуткове оподаткування не тільки ефективним, а й більш соціально справедливим дає змогу запровадження податку на нерухомість. В Україні велика кількість багатих людей, і всі вони мають сплачувати країні податки. Поки що наша податкова система не відповідає реаліям і вимогам ринкової економіки, у якій нерухомість повинна оподатковуватися. Однак на сьогодні в Україні не існує технічної можливості для запровадження цього податку, оскільки відсутня єдина кадастрова база земель. Крім цього, немає консенсусу щодо методів оцінки вартості будівель і споруд, відсутнє розуміння того, яким саме чином необхідно запроваджувати цей податок. Найбільш правильним варіантом вирішення зазначеної проблеми буде запровадження податку на будівлі й споруди, що не є технічною проблемою, виходячи зі змісту декларації про податок із доходів фізичних осіб. І лише після повної оцінки вартості земель та створення єдиної інформаційної бази даних слід запроваджувати податок на приватне користування землею [9].

Узагалі, розпочату реформу податку з доходів фізичних осіб можна оцінювати по-різному. З одного боку, зміни в системі податку на доходи громадян незначні, із іншого - ці зміни можна розглядати лише як тимчасовий варіант функціонування податку, оскільки найбільш очевидно, що в середньо- та довгостроковій перспективі Україна відійде від практики застосування єдиної плоскої шкали податку на доходи громадян і повернеться до варіанта з прогресивною шкалою, як це має місце в більшості розвинених країн світу (див. табл. 3.1 ).

Таблиця 3.1. - Ставки індивідуального прибуткового податку в окремих країнах світу

№ з/п	Країна	Ставка індивідуального прибуткового податку
1	Австрія	10-50
2	Бельгія	25-57
3	Великобританія	20-40
4	Німеччина	25,9-53
5	Ірландія	27-48
6	Іспанія	30-56
7	Італія	10-51
8	Нідерланди	6,35-60
9	Франція	12-54
10	Швейцарія	11,5
11	Швеція	30-50
12	Японія	10,5
13	Австралія	20-47
14	Нова Зеландія	24-33
15	США	15-39,5

У цьому ж напрямі повинна формуватися й нова податкова політика в Україні, оскільки лише прогресивна шкала податку з доходів фізичних осіб забезпечує соціальну справедливість і рівномірний розподіл між платниками податків податкового тягаря. Існуюча сьогодні єдина ставка порушує цей принцип: "Після введення 13 % податку на доходи громадян крива Лоренцо, що ілюструє рівномірність розподілу доходів, зміститься праворуч. Тобто прірва між рівнями доходів бідних та багатих ще збільшиться" [10, с. 45]. Допустити такий розвиток подій неможливо також із нормативного погляду, адже в Законі України "Про систему оподаткування" безпосередньо вказано, що принцип соціальної справедливості вимагає "забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого й прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи" [11].

Прогресивність податку на доходи громадян може реалізовуватися не лише за рівнем доходів, а й за іншими істотними ознаками. Ураховуючи негативні демографічні тенденції в Україні, однією з таких ознак, за якою може бути встановлена прогресивна шкала податку, є вік платника податку, як це практикується, наприклад, у Північній Ірландії. Така прогресія шкали ставок податку на доходи громадян за віком дозволяє перерозподіляти кошти від старших працюючих поколінь до молодших. Якщо брати до уваги, що існує певна закономірність зростання доходів громадян, головним чином унаслідок зростання заробітної плати, з віком, а також той факт, що старші працюючі покоління в ринковій економіці формують істотні обсяги заощаджень, то подібна "вікова" прогресія шкали податку з доходів фізичних осіб щодо застосування імперативів сталого розвитку є цілком соціально справедливим та економічно доцільним заходом [3, с. 81].

В Україні подібний захід може бути повною мірою адекватним соціально-економічній дійсності кроком. Якщо взяти до уваги необхідність підвищення інвестиційного потенціалу економіки, що в ринковій економіці можливо лише за умови достатнього обсягу заощаджень, та негативні демографічні тенденції, то доцільність прогресії податку на доходи громадян за ознакою трудового стажу стає очевидною.

Важливим завданням, яке необхідно вирішити для змін оподаткування доходів фізичних осіб у майбутньому, є визначення фактичного розподілу доходів громадян України з урахуванням тіньової складової їхніх доходів. Тільки на основі об’єктивної інформації про доходи громадян можна буде здійснити перехід від плоскої до прогресивної шкали.

Очевидно, що становлення системи прибуткового оподаткування України та його реформування відбувається шляхом запозичення фрагментів як розвинених країн з ринковою економікою, так, зокрема, і Росії. Стає зрозумілим, що мало береться до уваги власний досвід та серйозні економічні розрахунки.

Висновки

Доходи населення - це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.

Умовно можна провести наступну класифікацію доходів.

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв'язком; охорона здоров'я, соціальне забезпечення. Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Таким чином, проведене дослідження показало, що в політиці доходів населення спостерігаються помітні позитивні зміни: стійкими темпами зростає номінальна та реальна заробітна плата, підвищується рівень грошових доходів домогосподарств, сталою є тенденція до підвищення мінімальних гарантій в оплаті праці. Разом з тим залишається актуальною проблема значної регіональної, галузевої та статевої диференціації заробітної плати, рівень доходів не забезпечує розширеного відтворення робочої сили, триває падіння відтворювальної функції заробітної плати та стимулюючої ролі оплати праці у зростанні обсягів виробництва, розмір заробітної плати не завжди залежить від кваліфікації працівників та якості їхньої праці, залишається заборгованість з виплати заробітної плати, яка на початок 2011 року становила 806,4 млн грн. по Україні в цілому та зокрема по Івано-Франківській області 27,6 млн грн, що становить 3,4% від загальної суми заборгованості із виплати заробітної плати по Україні, але зазначимо, що й по Україні, і по Івано-Франківській області спостерігається тенденція до зменшення суми заборгованості із виплати заробітної плати.

Аналізуючи в цілому здобутки України у реалізації державної регіональної політики у соціально-трудовій сфері, слід зазначити, що головне завдання - забезпечення достатнього рівня та якості життя населення не виконане та дуже далеке від європейських стандартів. Водночас усунення диспропорцій у розвитку регіонів, вирівнювання відмінностей і забезпечення зростаючих стандартів якості життя населення незалежно від місця його проживання буде сприяти виконанню означеного завдання. З огляду на євроінтеграційних курс України, провідним напрямом регіональної соціальної політики є подолання саме згаданої вище проблеми за допомогою використання передового досвіду та адаптації відповідних досягнень у цій сфері, в першу чергу, європейських країн.

Використана література

.        Гніденко І. Пенсійна реформа України: етапи, проблеми, перспективи.// Економіка України.2010р.-№8

.        Колот А. Глобалізація економіки та її вплив на соціально трудову сферу.// Україна аспекти праці.2005р.-№3.-23с.

.        Новиков В. Проблеми реалізації державної політики. Регулювання доходів населення.// Економіка України.2002р.-№9.-66с.

.        Про встановлення величини малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати за 2010 рік: Закон України//Урядовий кур’єр .- 2010р.-№5-6.

.        Сорокіна Л.В Структурні диспропорції як бар’єри економічного розвитку.//Актуальні проблеми економіки.2007р.-№8.-84с.

.        Шавко Л.А Державне регулювання економіки. Навчальний посібник.-К.„Знання".-2006р.

.        Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. - 2006. - с.3-7.

.        Економічна політика / За ред. О.О.Бєляєва. Вид. 2-ге. - К.: КНЕУ, 2006. 288 с.

.        Демкив О. Местные бюджеты США / О. Демкив // Экономика Украины. - 1995. - №6. - С. 81 - 84.

.        Державний комітет статистики України. - Офіційний сайт: http://www.ukrstat.gov.ua

.        Інвестиції в Україну: стан і проблеми // Національна безпека і оборона. 2006. - № 6. - С. 19 - 35.

.        Конкурентоспроможність регіонів України: стан і проблеми // Національна безпека і оборона. - 2008. - № 4. - С. 2.

.        Лісовий А. В. Розукрупнення областей - перший етап адміністративно-територіальної реформи / А. В. Лісовий // Економіст. - 2008. - №8 (серпень). С. 26 - 30.

.        Мельник С.В. Економіко-інвестиційні особливості регіонального розвитку України та Швеції. - Луганськ, 2010. - 51 с.

.        Мельник С.В. Механізм регулювання соціально-трудової сфери України. - К.: Вид-во. "Соцінформ", - 2009. - 786 с.

.        Напрями національної політики участі громадян у місцевому сталому розвитку: Аналітичний документ №1. - Київ: секретаріат Нац. форуму муніципалітетів-партнерів, Українська асоціація місцевих та регіональних влад, 2007. - 36 с.

.        Огляд діяльності системи соціального захисту в Австрії (за матеріалами Федерального Міністерства соціальних справ та захисту споживачів Австрії): [перекл. з англійської]. Наук. ред.: С. В. Мельник. - Луганськ: Вид-во ДУ НДІ СТВ. - 2010. - 72 с.

.        Саприкін В. Енергетична політика Швеції: визначення цілей, послідовність, заохочення // Національна безпека і оборона. - 2009. - № 1. - С. 44 - 47.

.        Семів Л.К. Регіональна політика: людський вимір: монографія / Л.К. Семів. - Львів: ІРД НАН України, 2004. - 392 с.

.        Україна: регіональна політика і стан конкурентоспроможності регіонів Національна безпека і оборона. - 2008. - № 4. - С. 13.

.        Федюк В., Биченко А. Регіональний розвиток у Швеції та Україні // Національна безпека і оборона. - 2009. - № 1. - С. 48 - 50.

.        Юрчишин І. Дослідження регіональних аспектів соціально економічного розвитку України / І. Юрчишин // Україна: аспекти праці. - 2009. - №5. - С. 39 - 44.

Додаток А

Базовий місяць (місяць прийняття на роботу або підвищення заробітної плати)		Величина приросту індексу споживчих цін для проведення індексації (%)
		серпень	вересень
2005 рік	Січень	123,9
	Лютий	121,7	121,7
	Березень	118,2	118,2
	Квітень	116,7	116,7
	Травень	115,4	115,4
	Червень	114,2	114,2
	Липень	113,5	113,5
	Серпень	113,5	113,5
	Вересень	112,7	112,7
	Жовтень	110,8	110,8
	Листопад	108,3	108,3
	Грудень	106,5	106,5
2006 рік	Січень	104,0	104,0
	Лютий	100,4	100,4
	Березень	101,0	101,0
	Квітень	101,8	101,8
	Травень	100,8	100,8
	Червень	100,6	100,6
	Липень	98,8	98,8
	Серпень	98,8	98,8
	Вересень	94,9	94,9
	Жовтень	90,0	90,0
	Листопад	86,6	86,6
	Грудень	85,0	85,0
2007 рік	Січень	84,1	84,1
	Лютий	82,9	82,9
	Березень	82,6	82,6
	Квітень	82,6	82,6
	Травень	81,5	81,5
	Червень	77,6	77,6
	Липень	75,2	75,2
	Серпень	74,1	74,1
	Вересень	70,4	70,4
	Жовтень	65,6	65,6
	Листопад	62,0	62,0
	Грудень	58,7	58,7
2008 рік	Січень	54,2	54,2
	Лютий	50,2	50,2
	Березень	44,7	44,7
	Квітень	40,3	40,3
	Травень	38,5	38,5
	Червень	37,4	37,4
	Липень	38,1	38,1
	Серпень	38,2	38,2
	Вересень	36,7	36,7
	Жовтень	34,5	34,5
	Листопад	32,5	32,5
	Грудень	29,7	29,7
2009 рік	Січень	26,1	26,1
	Лютий	24,2	24,2
	Березень	22,5	22,5
	Квітень	21,4	21,4
	Травень	20,8	20,8
	Червень	19,5	19,5
	Липень	19,6	19,6
	Серпень	19,9	19,9
	Вересень	18,9	18,9
	Жовтень	17,9	17,9
	Листопад	16,6	16,6
	Грудень	15,5	15,5
2010 рік	Січень	13,5	13,5
	Лютий	11,4	11,4
2010 рік	Березень	10,4	10,4
	Квітень	10,7	10,7
	Травень	11,4	11,4
	Червень	11,8	11,8
	Липень	12,1	12,1
	Серпень	10,7	10,7
	Вересень	7,6	7,6
	Жовтень	7,1	7,1
	Листопад	6,8	6,8
	Грудень	5,9	5,9
2011 рік	Січень	4,9	4,9
	Лютий	4,0	4,0
	Березень	2,5	2,5
	Квітень	1,2	1,2
	Травень	-	-
	Червень	-	-
	Липень	-	-
	Серпень	-	-
	Вересень	-	-

Додаток Б

Приріст (зменшення) населення

Регіони	До початку звітного року
	2010	2011
1	2	3
Україна	- 0,31	- 0,36
АР Крим	- 0,07	- 0,09
Вінницька	- 0,43	- 0,51
Волинська	- 0,06	- 0,07
Дніпропетровська	- 0,47	- 0,51
Донецька	- 0,61	- 0,70
Житомирська	- 0,50	- 0,47
Закарпатська	0,12	0,20
Запорізька	- 0,42	- 0,54
Івано-Франківська	0,00	- 0,05
Київська	- 0,28	- 0,21
Кіровоградська	- 0,72	- 0,67
Луганська	- 0,70	- 0,81
Львівська	- 0,08	- 0,16
Миколаївська	- 0,42	- 0,48
Одеська	- 0,04	- 0,09
Полтавська	- 0,65	- 0,73
Рівненська	0,05	0,09
Сумська	- 0,81	- 0,84
Тернопільська	- 0,31	- 0,38
Харківська	- 0,38	- 0,46
Херсонська	- 0,40	- 0,42
Хмельницька	- 0,43	- 0,47
Черкаська	- 0,54	- 0,70
Чернівецька	0,05	0,01
Чернігівська	- 0,82	- 0,95
м. Київ	0,55	0,45
м. Севастополь	0,10	0,09

Додаток В

Середньомісячна номінальна заробітна плата по регіонам України (за даними Держкомстату України)

Регіони		Середньомісячна номінальна заробітна плата, грн.		Темп зростання (зменшення) реальної заробітної плати, у % до відповідного періоду попереднього року
	2009	2010	2011	2009	2011
Україна	1790	1877	2239	132,5	90,0	110,2
АР Крим	1596	1680	1966	130,8	89,5	109,2
Вінницька	1389	1488	1757	135,1	94,1	112,0
Волинська	1368	1408	1664	135,0	90,6	114,3
Дніпропетровська	1871	1940	2345	128,6	88,0	112,9
Донецька	2041	2088	2510	133,0	88,0	112,1
Житомирська	1391	1469	1755	134,6	91,8	111,0
Закарпатська	1430	1532	1809	131,1	95,1	108,9
Запорізька	1802	1821	2156	129,3	86,6	109,9
Івано-Франківська	1528	1613	1901	129,5	90,9	112,2
Київська	1837	1958	2252	134,9	91,2	108,6
Кіровоградська	1419	1512	1795	134,6	93,9	111,6
Луганська	1760	1849	2239	133,0	89,6	113,8
Львівська	1554	1642	1914	131,7	89,4	108,9
Миколаївська	1592	1773	2091	132,4	95,5	108,5
Одеська	1603	1737	2014	130,8	92,1	108,5
Полтавська	1649	1706	2064	132,7	88,9	113,7
Рівненська	1498	1582	1924	132,2	91,1	115,1
Сумська	1460	1571	1841	133,0	93,7	108,1
Тернопільська	1291	1388	1627	136,9	92,6	110,8
Харківська	1663	1775	2029	132,9	89,5	107,7
Херсонська	1355	1460	1703	133,2	93,4	107,9
Хмельницька	1410	1496	1756	134,9	91,2	111,4
Черкаська	1449	1510	1817	133,5	89,2	113,4
Чернівецька	1380	1497	1744	131,3	95,3	111,7
Чернігівська	1356	1451	1689	133,5	90,4	111,0
м. Київ	3033	3115	3360	131,9	87,9	104,7
м. Севастополь	1694	1843	2121	130,1	94,1	106,7