Філософія науки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

Конспект лекцій

Філософія науки

КИЇВ НТУУ "КПІ" 1997

Зміст

Вступ

Розділ І. Філософія науки: генезис, зміст, структура, тенденції розвитку

. Філософія науки як галузь філософського знання

. Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій

. Логічна структура науки

. Філософсько-методологічні моделі розвитку науки

. Динаміка науки: філософський сенс закономірностей і тенденцій розвитку наукового знання

Розділ II. Філософія природничих і технічних наук: загальні та спеціальні проблеми

. Онтологічні проблеми науки

. Філософський аналіз процесу наукового пізнання гносеологічні проблеми науки

. Методологічний арсенал науки

. Філософія природознавства

. Філософські питання технічних наук

Список рекомендованої літератури

Вступ

У сучасних умовах, коли наука проникає у всі сфери суспільного життя, вона привертає до себе особливу увагу. Яким би актуальним не було вивчення спеціальних дисциплін, воно не знімає завдання філософського дослідження процесу власне наукового пізнання.

Більше того, оскільки філософія досліджує такий тип ставлення до дійсності, який характерний для науки як специфічної форми теоретичної свідомості, що визначає спосіб орієнтації людини у світі, виникає об’єктивна потреба у філософії як методологічній та світоглядній основі наукового пізнання. Разом з тим, підготовка висококваліфікованих спеціалістів передбачає глибоке знання не тільки загальних, а і спеціальних філософських проблем науки.

Значною мірою досягнення цієї мети здійснюється через засвоєння філософії науки як особливої галузі знання в рамках філософії і глибокого розуміння специфіки філософських проблем науки.

Все це зумовило необхідність переосмислення змісту філософської підготовки науковців, акцентуючи їхню увагу на вивчення філософських проблем науки. Такий новий підхід до вивчення філософії передбачає її осмислення і виклад у нетрадиційному вигляді, що дозволяє, по-перше, поглибити філософський Та загальнонауковий рівень знань і, по-друге, вирішити важливе практичне завдання - створити передумови філософського осмислення науки, яке б переросло у здатність і потребу до активної наукової діяльності.

З метою надання допомоги у вивченні філософії в контексті наукового знання підготовлений конспект лекцій, який складається з двох розділів і десяти тем.

Зміст першого розділу конспекту лекцій охоплює не окремі проблеми наукознавства, а філософію науки як галузь філософського знання, науку в цілому як особливий соціокультурний феномен. Образ науки осмислюється через розкриття сутності і специфіки наукового знання, критеріїв його науковості і новизни, аналізу генези і соціальних функцій науки, її логічної структури, дослідження закономірностей і філософсько-методологічних моделей її розвитку.

У другому розділі конспекту лекцій досліджуються онтологічні, гносеологічні і методологічні проблеми сучасної науки, аналізуються філософські проблеми природничих наук (математики, фізики, кібернетики), розглядаються філософські питання техніки і технічних наук.

Конспект лекцій розрахований на аспірантів, пошукачів, магістрів, широке коло науковців. Автори сподіваються, що вивчення означених проблем допоможе підвищити методологічний рівень професійних наукових знань, глибше і повніше проникнути в суть явищ і процесів дійсності, сприятиме формуванню філософського бачення світу.

Розділ І. Філософія науки: генезис, зміст, структура, тенденції розвитку

1. Філософія науки як галузь філософського знання

. Філософські проблеми науки та їх систематизація.

. Феномен науки у структурі філософії науки.

. Основні тенденції розвитку філософії науки.

Сучасна наука є складним та багаторівневим соціокультурним феноменом. Вона досліджується з різних точок зору цілим комплексом дисциплін. Зміст цих дисциплін визначається метою, яка стоїть перед ними. Потреба в управлінні та організації наукових досліджень, їх планування і впровадження одержаних результатів у виробництво, підготовка наукових кадрів, підвищення ефективності наукової творчості, аналіз взаємодії науки з іншими сферами суспільної діяльності, врахування впливу Її на суспільний прогрес спричинили створення наукометрії, соціології науки, логіки науки, психології наукової творчості, економіки науки, етики наукової діяльності та ін. Нерідко весь цей комплекс наук про науку називається наукознавством.

Хоча перераховані вище дисципліни, до яких нерідко додають методологію науки, розглядають один і той же об’єкт - науку, вони підходять до його вивчення з різних боків і користуються методами, що часто не мають точок зіткнення.

Справді, наукометрія, що започаткована Прайсом і його школою, являє собою по суті застосування методів математичної стилістики до аналізу потоку наукових публікацій, посилкового апарату, росту наукових кадрів, фінансових витрат і т.ін. Соціологія науки вивчає динаміку наукових спілок вчених, динаміку їх стосунків у процесі наукових досліджень. Логіка науки переважно вивчає формальні структури наукового знання. Психологія науки цікавиться перш за все інтуїтивними механізмами, творчим станом вчених. Економіка науки визначає оптимальні режими фінансування та економічну ефективність упровадження науки у виробництво. Етика наукової діяльності вивчає співвідношення наукової істини та моральних цінностей, морального та наукового прогресу.

Поряд з цим існує філософський аналіз науки. У його рамках наука досліджується з точки зору різних підходів, в тому числі: логіко-методологічного - аналізується система наукового знання до певної міри безвідносно до розгляду науки як соціального інституту; соціологічного - досліджується соціальна система наукового виробництва; діяльнісного, який спрямований на вивчення системи науково-пізнавальної діяльності на основі синтезу логіко-методологічного та соціологічного підходів. Діяльнісний підхід виявився плодотворним і привів до серйозного збагачення образу науки, що складається тепер. Новим рівнем у його розвитку став культурологічний підхід, який одержав помітне розповсюдження в дослідженнях науки. Ці дослідження, спрямовані на подальше поглиблення образу науки, сприяють більш адекватному розумінню механізмів генезису, функціонування, розвитку знання, а у випадку наукових революцій - принципово нового знання.

Те, що звичайно називають наукою, являє собою складний феномен, що включає різні види знань, соціальні інститути та групи людей з особливою професіональною підготовкою та становищем у суспільстві. Різноплановість та різноманітність наукових знань, своєрідність форм організації та діяльності, особливе становище науки в системі економічних, політичних та інших культурних установ сучасного суспільства, широта та незвичайність методів дослідження, висока технічна та економічна ефективність пропонованих рішень - усі ці моменти, що знаменують реальну складність та високий рівень розвитку, обумовлюють необхідність філософського осмислення цього унікального феномена.

Про унікальність науки можна говорити не тільки тому, що неповторний і незрівнянний ні з чим попереднім вплив науки на сучасний технічний і економічний прогрес, не тільки тому, що унікальний її вплив на політичні процеси та революційні перетворення, унікальність науки полягає також у тому, що на відміну від релігії, мистецтва, моралі, права та політики, що мали місце в різні епохи від первісності та раннього рабовласництва до наших днів у різних народів і на всіх континентах, наука в сучасному точному розумінні - продукт європейської цивілізації, локалізований у часі і просторі.

Наука прогресує надзвичайно швидко, і ефективність дослідження її філософських проблем визначається тим, наскільки їх темпи будуть відповідати темпам розвитку самої науки.

Особливо важливо уявляти собі значущість дослідження філософських проблем науки для самої науки та її застосування, з одного боку, та для розробки світоглядної проблематики - з іншого.

За останні роки дослідження філософських проблем науки вступили в новий етап, відбувається зміна їх статусу. Зрозуміло, філософський аналіз наук, що знаходяться на "передньому краї" сучасного природознавства, таких, як фізика, астрофізика, хімія, біологія та ін., зберігає своє значення. Але потрібно враховувати, що філософські проблеми окремих наукових дисциплін внаслідок наростаючих тенденцій взаємодії природничих, гуманітарних і технічних наук все більше зливаються в єдине ціле.

Дослідження та вивчення таких проблем мусить опиратись на сучасні засоби теоретичного аналізу, логіку, системно-структурний підхід тощо і разом з тим зберігати специфіку власне філософської проблематики, тому що предмет кожної дисципліни визначається змістом вирішуваних нею проблем.

Сукупність філософських проблем науки (зважаючи на їх особливу важливість) виділилась в особливу галузь дослідження - філософію науки.

Оскільки поняття "філософія науки", "логіка науки", "методологія науки", "гносеологія науки" нерідко вживаються для визначення проблем тотожних або дуже схожих, слід розмежувати значення цих понять.

. Епістемологія науки. Перш за все необхідно виділити особливий розділ пізнання - епістемологію. Інколи цей термін вживається як синонім терміну "гносеологія".

Наукове пізнання світу має ряд специфічних рис, яких ми не знаходимо в буденному, художньому, релігійному та іншому пізнанні. Оскільки дослідження пізнавальних операцій, критеріїв і способів утворення абстракцій, що здійснюються в науковій діяльності, являють для теорії пізнання великий інтерес, остільки в ній доцільно виділити особливий рівень, у якому зосереджені проблеми власне наукового пізнання, аналізу його найбільш загальних закономірностей, - епістемологію.

. Методологія науки. Поняття "методологія науки" нерідко в літературі ототожнюється з поняттям "філософія науки". Методологія в широкому значенні - це сукупність загальних філософських установок і вихідних принципів, що регулюють та оцінюють наукову діяльність та наукове пізнання в цілому. У більш вузькому значенні термін "методологія науки" стосується вчення про норми і правила, що регулюють специфічну пізнавальну діяльність, спрямовану на досягнення спеціальних наукових істин у вигляді емпіричних законів або теорій будь-якої науки. Такі правила і норми називають методом і обумовлюють способи дослідження різних наукових проблем.

. Соціологія науки - це вивчення соціальних факторів виникнення, розвитку та функціонування науки. При цьому соціальні фактори і умови не тільки звичайного (буденного), але й наукового пізнання розглядаються не як фон пізнавальної діяльності, а як її внутрішній механізм.

Філософію науки, таким чином, можна охарактеризувати як галузь філософського знання, що включає у себе епістемологію, методологію науки (в широкому і вузькому розумінні) і соціологію наукового пізнання, взяті разом і орієнтовані на розробку і вирішення філософських проблем науки.

Філософські проблеми науки в найбільш загальному вигляді можна розділити на три великі групи, що охоплюють не якісь окремі наукові дисципліни, а науку в цілому як особливий феномен, що склався історично.

До першої групи належать проблеми, що йдуть, так би мовити, від філософії до науки Це передбачає не тільки їх відокремлення, але певною мірою - їх протиставлення. Філософське знання за своїм змістом, метою і соціальним статусом істотно відрізняється від математики, природознавства, гуманітарних і технічних наук, що часто іменуються спеціальними. Якраз у цьому розумінні тут відбувається відмежування філософії від науки. Філософія перш за все прагне до універсального усвідомлення світу, до осягнення його загальних ознак у зв’язку з діяльністю та природою людини.

Друга група проблем виникає всередині самої науки, породжується механізмами і потребами, пов’язаними з їх повсякденною діяльністю. До неї входить аналіз особливих пізнавальних структур, процедур і дій, що зустрічаються в конкретних дослідженнях з точки зору достовірності одержуваних знань та ін. Проблеми цієї групи належать до теорії пізнання і виникають у ситуаціях, що вимагають застосування чи розробки нових прийомів пізнавальної діяльності, нестандартних дослідницьких процедур і т.ін.

До третьої групи проблем належать питання, присвячені взаємодії наукового та філософського знання. Філософські принципи, загальні світоглядні установки та спеціальні методологічні концепції чинять на розвиток науки значно більший вплив, ніж це здавалось раніше. Особливо помітний він в епохи великих наукових революцій, пов’язаних з виникненням античної математики і астрономії, геліоцентричної системи Коперніка, фізики Галілея -Ньютона, з переворотом у природознавстві в кінці XIX - початку XX ст. і ін.

Вивчення проблем цієї групи набуває особливого значення у період науково-технічного прогресу. Великий вплив науки на цей процес висуває на передній план питання про перспективи її власного розвитку, а як наслідок - і про детермінуючі його фактори, серед яких гідне місце посідають філософські принципи та методологічні установки.

Помітна зростаюча значущість систематичного філософського аналізу окремих галузей науки і наукового пізнання в цілому на основі комплексного підходу. Для вирішення таких проблем особливо важливо враховувати соціо-культурну обумовленість природничо-наукового пізнання.

Систематизація філософських проблем науки - це необхідний етап і передумова їх поглибленого дослідження. Ця систематизація вирішує принаймні два завдання.

. Перше передбачає виділення філософії науки як особливої галузі дослідження в межах філософії і відмежування її від інших філософських дисциплін.

. Друге зорієнтоване на те, щоб виявити специфіку філософських проблем науки на відміну від власне філософських проблем з одного боку і власне наукових проблем - з іншого.

Філософські проблеми сучасної науки систематизуються і класифікуються по різних групах згідно з аспектами її дослідження. Це - логіко-гносеологіч-ні, онтологічні та аксиологічні проблеми науки.

. Логіко-гносеологічні проблеми.

Класифікація різноманітних форм теоретичного знання, видів описування, пояснення і розуміння, передбачення та критеріїв вибору теорій.

Вплив математики на інші науки і навіть проникнення математичних методів у науки про суспільство і в гуманітарні науки породжує проблему математизації сучасної науки.

Різноманітність форм використання комп’ютерної техніки в сучасній науці спричинила багато проблем: комп’ютеризація та математизація наукових експериментів, машинне моделювання, комп’ютеризація і нові методи збереження і пошуку інформації, комп’ютер як основа нового світосприйняття і т.ін.

Проблема істини в сучасній науці і критерію вибору теорій ставилась неодноразово по мірі становлення і розвитку різних теорій і концепцій. Єдність знання, критерій вибору - це далеко не повний перелік питань, що виникають у межах проблеми істини та критерію вибору теорії.

Ця проблема передбачає дослідження різноманітних наукових дисциплін, особливості їх історичного розвитку, функціонування емпіричних та теоретичних засобів і методів дослідження. Широко досліджується проблема вироблення єдиних ідеалів та норм науковості в підходах до різних дисциплін.

Наукова картина світу, природа теоретичних об’єктів науки, види теоретичних об’єктів та їх ієрархія, явище ідеалізації, теоретичне конструювання та його роль у пізнанні та ін. - питання, що розкривають проблему реальності та співвідношення наукової картини світу з об’єктивною дійсністю, що існує незалежно від людини. Предмет науки та визначення її об’єктів, цілей, методів та засобів, дослідницьких програм - основні питання, на яких базуються дослідження проблеми предмета науки.

. Онтологічні проблеми.

Проблема рівнів і форм організації реальності. Дослідження цієї проблеми приводить до появи більш вузьких проблем: сучасна уява про види матерії, рівні організації матеріального світу, типологія систем, самоорганізація відкритих систем, цілісність систем, частина і ціле та ін.

Проблема редукціонізму включає в себе дослідження різноманітності та специфіки об’єктів науки і законів, проблему самостійності наукових дисциплін, аналіз концепцій редукціонізму.

Проблема простору і часу передбачає аналіз специфіки просторово-часових відношень у неживому та живому світі, у світі культури і веде до виникнення нових проблем - взаємозв’язку простору і часу, відносності просторово-часових характеристик, проблеми безмежності і нескінченності простору і часу, необоротності часу та ін.

Проблема детермінізму. Основні риси сучасної картини світу не можна уявити без розгляду поняття детермінізму. Виникають при цьому окремі проблеми, що вимагають дослідження динамічних та статистичних закономірностей і їх співвідношення, законів збереження, законів саморегулювання, інформаційних відношень і їх закономірностей, свободи волі людини, фаталізму, волюнтаризму у тлумаченні дій людини і розвитку цивілізації та ін. Актуальним є аналіз обмеженості концепції лапласівського детермінізму як основи для побудови сучасної картини світу. Спроби створення еволюціоністської картини світу породили багато проблем та протиріч, над вирішенням яких працюють багато вчених: проблеми еволюції Землі, життя і розуму в контексті глобальної еволюції космосу. Розумова діяльність людини, як найважливіший фактор еволюції людства, веде до виникнення протиріч екологічного та етичного характеру і як наслідок - необхідність вирішення проблем, які виникають на цьому грунті.

. Аксиологічні проблеми.

Формування уявлень про специфіку цінностей наукового дослідження; прагнення до універсальності, всезагальності, об’єктивності знання; значення професіонального визначення в науці; аксиологічна суверенність науки і негативні наслідки науково-технічного прогресу (можливість ядерної катастрофи, наростання екологічної кризи, небезпечні медичні експерименти та ін.) -основні питання, що розглядаються в межах цієї проблеми.

Проблема різноманітності і суперечності ціннісних орієнтацій науки як соціального інституту передбачає аналіз таких її питань, як ідеали науковості; орієнтація на об’єктивне знання і практичну значущість науки; наукові дослідження та інженерні розробки; об’єктивна багатогранність функцій науки та різноманітність її ціннісних установок; завдання управління наукою та ін.

Різноманітність особистих мотивацій та ціннісних орієнтацій вченого спонукає до дослідження проблеми цінності науки, а також прагнення до істини та значущість професійної кар’єри в науковій творчості вченого. У зв’язку з цим робляться спроби сформувати моральний кодекс вченого.

Проблеми сцієнтизму та антисціентизму. У межах цієї проблеми можна виділити такі питання: прояв сцієнтизму в трактуванні гуманітарних проблем; абсолютизація соціокультурної ролі науки та ідеї технократизму; реальна багатоаспектність культури і помилковість альтернативи сціентиського та анти-сцієнтиського світогляду та ін.

Перераховані проблеми утворюють окрему галузь філософського знання - галузь філософії науки. Таким чином, філософія науки виступає не як самостійна філософська школа, система чи напрямок, що протистоїть основним філософським системам сучасності, а як сукупність певних проблем, що виділяються, зважаючи на їх особливу важливість, у спеціальний розділ філософського знання.

Філософія науки як спеціальна галузь філософського знання існує в рамках будь-якого філософського напрямку: логічного емпіризму, феноменології, загальної герменевтики, критичного раціоналізму, філософії лінгвістичного аналізу та ін. Зрозуміло, що в залежності від того, якою школою чи філософською системою розробляється дана галузь дослідження, одержані результати і висновки можуть більше чи менше відрізнятися. Сам перелік проблем, їх формування і зміст значною мірою залежать від загальнофілософських поглядів, у рамках яких вони ставляться і обговорюються.

Філософські дослідження науки, що здійснюються різними філософськими школами у різних напрямках, охоплюють різноманітні проблеми, використовують різноманітні методи аналізу, опираються на різні теоретичні передумови і дають різні результати. Тому нема підстав говорити про якусь єдину філософію науки, яка могла б замінити і тим більш відмінити всі існуючі філософські підходи і напрямки в дослідженні науки. Ці дослідження та їх проблематика історично залежать від рівня розвитку науки і культури в цілому.

Зміст кожної систематичної дисципліни, чи то природознавство, математика, чи філософія, значною мірою обумовлюється вибором і складом обговорюваних проблем, способом їх дослідження та вирішення. Більшість представників філософії науки, що працювали і працюють у руслі аналітичної філософії, обмежуються в основному теоретико-пізнавальним та логічним аналізом науки.

У їх працях соціальні, історичні, загальнокультурні та інші фактори, що впливають на динаміку, зміст, структуру, закономірності функціонування та зміни наукового знання, по суті не розглядаються. Окремі, дуже короткі, посилання на історичні факти мають чисто довідковий характер і ніяким чином не впливають на постановку, зміст та вирішення проблем.

У кінці XIX ст. і особливо в першій половині XX ст. концептуальний апарат, теоретичні структури та породжені ними дослідницькі процедури в математиці, природознавстві та суспільних науках настільки ускладнились, набули такого незвичного з точки зору класичної науки виду, що без ретельного логіко-гносеологічного аналізу не лише їх розвиток, але й проста систематизація стали дуже утрудненими.

Аналітична філософія науки значною мірою сконцентрувала свої зусилля на вирішенні завдання - логіко-гносеологічному аналізі науки, але, проголосивши її змістом всього завдання, різко лімітувала свої можливості і результати. Більш того, виникнувши як засіб задоволення потреб окремої галузі науки, головним чином математики і фізики, аналітична філософія була вимушена ігнорувати не тільки історичні умови свого виникнення, але й історичну умовність своїх методів дослідження і результатів. Цим здебільшого пояснюється певне розчарування в концепції науки, що розвивається в руслі аналітичної філософії. Аналогічні дослідження велись протягом усього XX ст. в рамках інших напрямів сучасної філософії. У першу чергу це стосується герменевтики, феноменології і частково - екзистенціалізму та структуралізму.

Герменевтики від Шлейєрмахера і Дільтея до Бетті і Гадамера концентрували свої зусилля на розробці філософських основ суспільних наук ("наук про дух" за їх термінологією) і в першу чергу - історичної науки. І в останні десятиліття все частіше робляться спроби розповсюдити герменевтику і на галузь природничих, а також математичних наук і в певному розумінні синтезувати філософію історичного пізнання і природознавства в єдину герменевтичну філософію науки.

Розробка герменевтичної філософії науки, що супроводжується спробами асиміляції в ній окремих проблем і вирішень, що пропонуються представниками неопозитивізму, прагматизму та лінгвістичної філософії, не тільки не означає злиття цих шкіл, а з усією очевидністю демонструє принципові відмінності в підході до філософського дослідження науки.

Для неопозитивізму в його логіко-емпіричніи версії головним завданням як і раніше залишається формально-логічний аналіз штучних мовних систем, що фіксують "готове", стале знання безвідносно до способу та історичного генезису його виробництва, тоді як герменевтика акцентує увагу на змістовному підході до мови, розглядаючи слова не як символи і знаки, а як свого роду "відображення" відповідних явищ. А саме розуміння, навіть тоді, коли мова йде про природничі науки та математику, орієнтує на розгляд емпіричних основ, взятих в історичному русі.

Щодо гуссерлівської феноменології, то вона з часу свого виникнення була зорієнтована на дослідження принципів науковості та аналіз наукового мислення в самому широкому розумінні. Не тільки "Логічні дослідження" Гуссерля, а й інші його праці, особливо "Криза європейської науки", дають підстави стверджувати, що філософія науки складає певною мірою стержень феноменології. Фундаментальні для феноменологічного аналізу поняття "горизонт", "життєвий світ" та інші майже не підлягають однозначному пере-кладу "мовою" неопозитивізму. Через це феноменологічна філософія претендує на оформлення свого власного варіанта філософії науки. Ця тенденція особливо виразно простежується останнім часом.

Таким чином, кожен з розглянутих філософських підходів до дослідження науки відрізняється від інших проблематикою, методом аналізу, філософськими передумовами та висновками.

Протягом останніх десятиліть у філософсько-методологічних дослідженнях науки велика увага приділяється аналізу основ, що історично змінюються і виражають загальні уявлення про специфіку об’єктів наукового дослідження та пізнавальної діяльності на різних етапах прогресу науки і утворюють свого роду передумови знання. У центрі уваги філософії науки виявляються проблеми аналізу розвитку науки. З’являються концепції, що претендують на опис розвитку наукового знання в цілому або в окремі історичні періоди. Значного впливу набувають методологічна концепція Поппера, теорія наукової революції Куна, історична модель розвитку наукового знання Тулміна, концепція науково-дослідницької програми Лакатоса, а також теорії Дж. Агассі, У.Сел-парса та ін. Для цих концепцій характерний тісний зв’язок з історією науки та критичне ставлення до неопозитивістської моделі науки.

Докорінні зміни в науці XX ст. пов’язані не тільки з інтенсивним розвитком нових засобів дослідження, а і з утворенням спеціальних дисциплін, які детально вивчають ці засоби. Це висунуло на перший план в сучасній філософії науки такі проблеми: аналіз структури наукової теорії та її філософії; поняття наукового закону; процедури перевірки, підтвердження та спростування наукових теорій, методи наукового дослідження; реконструкція розвитку наукового знання.

Поряд із традиційними типами філософських проблем науки поглиблюється та розширюється дослідження проблем, що виникли внаслідок розвитку науки сьогодення. До числа такого роду проблем належать, наприклад, вивчення світоглядної та методологічної ролі сучасної наукової картини світу; статус різних наукових дисциплін - фізики, біології та ін. у системі культури; аналіз глобальних проблем НТР; визначення ролі філософії в науковому пізнанні, в фундаментальних наукових відкриттях і у процесі засвоєння наукових ідей; з’ясування філософсько-методологічного аналізу процесів розвитку науки; характеристика стилю наукового мислення та закономірностей його історичних змін; дослідження структури наукового знання, еволюції структури науки та її методів; вивчення співвідношення факторів, умов та сутності процесу формування та зміни наукових теорій; аналіз понять "наука", "мова науки"; дослідження процесів диференціації та інтеграції наукових знань та ін.

До 60-х рр. розробка питань динаміки науки, генезису і еволюції теоретичних уявлень, формування концептуальних систем були поза увагою представників ведучих напрямків філософії науки. Домінуючим був вплив логічного позитивізму, який ці питання відносив до компетенції психології та історії науки. Сучасні філософи науки серйозно критикують таку точку зору. "Центр ваги" методологічних досліджень вони переносять на вивчення механізмів розвитку науки, на побудову різноманітних моделей динаміки наукового знання.

Нові тенденції в розвитку аналітичної філософії помітно впливають на постановку і вирішення проблем у всій філософії науки. Перш за все для аналітиків характерне нове ставлення до метафізики, відродження її в первісному значенні системи філософських тверджень про буття. В аналітичній філософії науки (особливо у Стросона) метафізика предстає як програма філософського обгрунтування наукового знання. Філософський аналіз заміщає логічну модель науки, що досліджується логічним емпіризмом. Стросон піддає різкій критиці редукціоністське розуміння "аналізу" як поділу складного цілого на елементи -абсолютно прості поняття або значення - і пошук способів їх поєднання в первісне ціле. Згідно зі Стросоном, мова має йти швидше не про базисні поняття, а про базисну понятійну структуру, про систему взаємозв’язаних об’єктів, таких, де кожен із них може бути вірно зрозумілим лише тоді, коли буде виявлено його зв’язок з іншими об’єктами в системі. Таким чином, сучасною аналітичною філософією поновлюється обговорення проблематики філософського обгрунтування науки, і це свідчить про те, що аналітична філософія науки представлена сьогодні не тільки постпозитивістським напрямом.

Можна констатувати, що до середини 80-х років у методології і філософії науки позначилась чітка тенденція підвищеного інтересу до характеристик суб’єкта наукового пізнання, до його соціальної, колективної природи. У цьому розумінні сучасна методологія науки все далі відходить від зразків "епістемології без пізнаючого суб’єкта", висунутих К.Поппером та його послідовниками.

Останні, звичайно, не заперечували очевидного впливу соціальних, соціально-психологічних та інших "зовнішніх" факторів на процеси наукового дослідження, проте виводили ці фактори за межі компетенції методології і філософії науки. "Демаркаціонізм", спроби чітко відокремити сферу раціонального наукового знання від усіх інших сфер інтелектуально-практичної діяльності, успадковане попперівцями від "логічного емпіризму", призводило до ряду розмежувань між контекстами відкриття і обгрунтування, когнітивними та соціальними детермінантами розвитку наукового знання, логікою дослідження і психологією пізнання, нормами раціональності і цінностями тощо. Зазначена вище тенденція у своєму розвитку спрямована на подолання "демаркаціонізму", поєднання традиційно-нормативних і суб’єктивно-орієнтованих аспектів у цілісну теорію наукового пізнання. Проте було б передчасно робити висновок, що така теорія уже створена. Йде лише "нащупування" основних понять такої теорії, первинних зв’язків між ними.

Поворот філософії та методології науки від досліджень переважно структур "готового", зафіксованого в теоріях і системах ідей, наукового знання до дослідження процесів його виникнення і розвитку й досі залишається найбільші помітною тенденцією. Але сама ця тенденція зазнає певних змін. Якщо в середині 70-х років вона головним чином виражалась у пошуку нових, більш адекватних у порівнянні зі стандартною концепцією наукової теорії моделей структури і генезису наукового знання, то тепер виявляється принципова обмеженість будь-яких таких моделей і допустимість певного плюралізму в цій сфері.

Сучасна філософія науки значною мірою звільнилась від нав’язаних їй позитивізмом перебільшень цінності формальних методів, хоча було б не меншою помилкою недооцінювати їх можливості. У даний час стоїть завдання інтегрування формальних, дескриптивних, історичних, соціологічних та інших методів дослідження науково-пізнавальних процесів. Мета таких комплексних досліджень - побудова більш адекватного образу науки, з’ясування механізмів його розвитку. На цьому шляху виникає ряд істотних труднощів, протиріч, вирішення яких значною мірою залежить від міцності філософської позиції методологів. Діалектична ідея розвитку через вирішення протиріч все більше входить у проекти сучасних методологічних концепцій.

Як і раніше, залишається актуальною проблема наукових революцій, яка розглядається як у концептуально-методологічному, так і в історико-наукових планах. Проте для сучасних досліджень по цій проблематиці характерні спроби відійти від надмірно абстрактних схем, притягти більш широке коло фактів, що підлягають поясненню, помістити процеси наукових революцій у максимально широкий контекст, що вимагає міждисциплінарного підходу. Пропонуються різноманітні типологізації наукових революцій.

Традиційно науку поділяють на природознавство, гуманістику (сукупність наукових дисциплін про людину) та соціальне знання; до цього додається інженерно-технічне знання. Значущість останнього досить велика (за кордоном розвивається навіть окрема галузь досліджень, що носить назву "філософія техніки" по аналогії з "філософією науки"), але останнім часом дослідники здебільшого говорять про те, що об’єднує наукові і технічні дисципліни, про загальні риси їх методологій і закономірності розвитку. Техніка і наука ідуть поряд, інколи випереджуючи одна одну в формуванні принципів, ідей, методів, взаємно збагачуються, беручи участь у побудові картини світу різної міри складності.

Методологічна специфіка наукових дисциплін може сильно впливати на методологічну свідомість науки в цілому, так що з’являється спокуса будувати загальну теорію методу і розвитку науки за прикладом цих дисциплін. Такий вплив спостерігаємо у математиці, теоретичній фізиці, кібернетиці. Сьогодні говорять про "еволюційну епістемологію", тобто про програму пояснення пізнавальної діяльності людини, в тому числі наукового пізнання, побудованого на принципах, на яких базується біологічна теорія еволюції. Цей напрямок примножує число своїх послідовників, приваблюючи своєю чіткою зорієнтованістю на природознавство, але він має недоліки, характерні для натуралізму, -абсолютизацію спеціально-наукових принципів, перетворення їх в універсальні "відмички" до всіх теоретико-пізнавальних проблем.

Хоч спроби "вивести" теорію наукового пізнання із "більш фундаментальних" (фізичних, математичних, біологічних) принципів рано чи пізно виявляють свою неспроможність, сама ідея ефективності епістемологічних досліджень, що опираються на досягнення науки, все більше стимулює зусилля методологів. Через це комп’ютеризація, математизація, системне моделювання -• це не тільки інтегруючі тенденції науки сьогодення, але й дуже важливі фак-’ тори розвитку філософії та методології науки.

Ще одна тенденція сучасної філософії науки - експансія логіко-методологічних досліджень у галузі наукової творчості, що колись названа "контекстом відкриття". Очевидно, що така експансія супроводжується значними змінами самої методології, сприяє її "діалогові" з соціологічними, психологічними, історико-науковими дисциплінами.

Важливе місце в дослідженнях контексту відкриття займає вивчення особливостей образного та метафоричного мислення. Воно не лише прояснює загальні і специфічні риси наукової роботи в порівнянні з художньою творчістю, не тільки визначає "перехрестя" різних сфер методологічного аналізу, а і відкриває нові перспективи в теорії аргументації.

Загальна теорія систем і теоретична кібернетика радикально змінюють наукову картину світу та стиль мислення сучасного вченого. Комп’ютерна революція не повинна розглядатись як конгломерат математики, технології, фізики, хімії, психології, лінгвістики тощо. Це принципово нова форма організації наукового знання, його розвитку. Звідси - фундаментальне значення цієї революції для філософії науки як галузі філософського знання.

Перспективними є розробки філософських Проблем розвитку науки в контексті культури. У цьому плані особливо цікаві обговорення питань про ідеали і норми наукового пізнання, про наукову картину світу, про стилі мислення і роль філософії в їх формуванні. Все більшого значення набуває потреба цілісного аналізу розвитку наукових знань, що враховує економічні, соціальні і особисті фактори їх розвитку.

Сучасні історичні дослідження в галузі філософії науки все тісніше пов’язуються з внутрішньою проблематикою цієї галузі, з загальною методологією науки. Фактично цей зв’язок став настільки органічним, що зараз уже варто розглядати історичні дослідження як складову частину цієї галузі, невід’ємну від останньої. Більш того, історичний аналіз є необхідною умовою успішного розвитку самих логіко-методологічних досліджень.

2. Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій

. Генезис наукового знання.

. Наука - цілісна соціальна система.

. Наука як феномен культури.

Зростання ролі науки в суспільстві, збільшення її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. У сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають і далі, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її галузей. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку.

Передісторія науки, поява наукового знання має своє коріння в глибокому минулому. Становлення науки відбувалося на такому рівні розвитку людського суспільства, коли був накопичений певний мінімум наукових знань і вони застосовувались у різних видах практичної діяльності.

Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика. Але появі математики як теоретичної науки передували вимоги практичної діяльності. Тому першим в історії способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає у Стародавньому Єгипті і Месопотамії як вид діяльності, спрямований на здійснення певних практичних дій.

Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни - геометрію і арифметику. Для них при встановленні схожості задач одна до одної вирішальним моментом був не їх математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об’єднані задачі, з якими доводилося мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності.

Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя, а це приводить до висновку про те, що першою з усіх соціальних функцій науки виникає її практична функція. Далі відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну від практики форму людської діяльності.

На відміну від практичної систематизації найважливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання виступає поєднання за допомогою доказів, логічний перехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це призвело до якісного стрибка: утворилась чиста або теоретична математика.

У Стародавній Греції в VI ст. до н.е. наука (перш за все математика) існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки хоча і опирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання для них виступали вже не як сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.

Характеристика науки вперше була дана Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання - знання заради самого знання і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

Особливості середньовіччя і, перш за все, виключне положення релігії в феодальній Європі сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка відсутня в науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це - алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики.

Бурхливий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який наніс перший удар по схоластичній філософії і теології, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, - все це було пов’язане з широких розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. З цього часу починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.

Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби зі схоластикою стимулювали цей процес.

Подальший розвиток науки призвів до синтезу, органічного поєднанні теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пізнанні характерний для науки Нового часу. Родоначальником нового методу дослідження став Ф.Бекон. Наука за Беконом є історичним продуктом людської діяльності. У цей період наука являла собою єдине нероздільне ціле.

Лише у XVIII столітті завершився процес відгалуження від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Почав визначатися більш чітко і предмет філософії.

На межі XVIII і XIX ст. під впливом французької буржуазної революції зародилася нова концепція, яка нерозривно зв’язала прогрес науки з суспільним прогресом. Родоначальником цієї концепції став французький просвітитель, філософ та політичний діяч буржуазної революції Ж.А.Кондорсе.

Промислова революція приводить до капіталізму і виникає наука нового типу: вона перетворюється у безпосередню продуктивну силу суспільства. Таке перетворення відбувається шляхом вдосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних матеріалів, шляхом вдосконалення транспорту і скорочення часу перевезення людей та вантажів, шляхом зростання врожайності сільськогосподарських культур тощо.

Оскільки наука є діяльністю по виробництву знань, то критерій її періодизації повинен виражати функції цього виробництва, причому функції соціальне орієнтовані. Виникає питання: з якою соціальною метою продукуються наукові знання? Чи повинні вони застосовуватись у технологічному перетворенні природи чи у "виробництві самої людини", в розвитку її духовного світу? Обидва ці види виробництва впливають один на одний, наукові знання використовуються по-різному в різні історичні етапи розвитку суспільства.

Розглядаючи ці питання, важливо визначити основну цільову орієнтацію науки є суспільстві, тому що лише вона може слугувати дійсним критерієм, періодизації науки. Відповідно до цього критерію в історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди.

. Переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загальної уяви про світ і місце в ньому людини.

. Переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і до нашого часу. Технічна орієнтація науки призвела до революційних наслідків як для техніки, так і для самої науки. Техніка стає "певною силою знання" і все більше залежить від успіхів наукових досліджень. Наука стає фактором виробничого процесу, який у свою чергу стає сферою застосування науки. У цьому факті і виражається сутність нової цільової орієнтації науки, нового історичного етапу її розвитку.

. Орієнтація на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу особистості (сучасний етап). Якщо розвиток виробництва в XIX ст. здійснювався за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед також за рахунок духовного вдосконалення самої людини. У ході науково-технічного прогресу інтелектуальний, духовний розвиток людей стає провідним фактором зростання матеріального виробництва.

Все це є підставою для висновку про зміну сьогодні основної цільової орієнтації науки, про те, що вона все більш чітко проявляється в тенденції як наука, що орієнтується на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу людини.

Розвиток науки в сучасному суспільстві приводить до "вертикальної" інтеграції науки - тенденції до все більшого зближення науки з практикою, а у зв’язку з цим - до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації і інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх в самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, яка являє собою не просто об’єднання існуючих систем в дещо єдине, не підсумовування знання, досягнутого різними науками, а прагнення у процесі взаємозв’язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для дослідження свого об’єкта. Інтеграція шляхом переносу методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання.

Відбулись також, суттєві зміни у структурі наукового знання, в побудові наукових теорій. Сучасна наука характеризується виникненням метатеорій і метанаук як специфічних форм наукового знання, прагненням усвідомити основи, на яких базуються наукові теорії.

Сучасне наукове знання набуло вкрай абстрактного характеру, оскільки важко встановити зв’язок його понять з об’єктивною реальністю. Проте це не зробило його менш практичним, навпаки, абстрактні теоретичні системи науки нашого часу дають можливість в принципі оволодівати і керувати різними процесами природи.

Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, науковознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів і подальшого розвитку науки має філософський, тобто логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження.

З позицій логіко-гносеологічного підходу наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище. Зрозуміло, що знання - необхідна складова науки, без якої вона не існує як цілісність. Однак наукові знання - це ще не наука в повному розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес утворення нового знання. Продуктом науки є нові знання.

Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому аспекті передбачає свій підхід до проблеми, відмінний від того, що необхідний при логіко-гносеологічному аспекті аналізу того ж процесу.

Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І, звичайно, такий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки. Але його обмеженість зразу виявляється, як тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з’ясувати її закономірності і соціальні функції.

При вирішенні цих питань логіко-гносеологічний підхід виявляється недостатнім, і його потрібно доповнити соціологічним аналізом науки. Соціологічний аналіз науки приводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту.

У рамках духовного виробництва вихідним для розуміння і аналізу сутності науки виступають вже не самі наукові знання, а діяльність по їх виробництву -наукова праця. Тому аналіз науки як системи знань повинен бути доповнений її дослідженням як специфічного виду духовної праці. Наука - не лише сума знань, це - система знань, що постійно розвивається, і одночасно - специфічний вид духовного виробництва. Як система знань наука існує як реальний факт перш за все в самому процесі наукової діяльності і як результат наукової діяльності.

Соціологічний аналіз науки передбачає також розгляд її як певного соціального інституту. В науці як складній соціальній системі закладено свій механізм розвитку. Тому поняття "соціальний інститут" повинно сприяти виявленню внутрішньої суперечливості науки і механізмів її розвитку.

Аналіз інституціоналізованої науки як форми організації суспільних відносин у науковій діяльності дозволяє виділити такі її основні аспекти. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю. Внутрішньонаукові стосунки набувають характеру зв’язку між суб’єктами наукової діяльності також і щодо матеріальних засобів її здійснення.

Тому наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, але й організацією її матеріально-технічної бази. Таким чином, люди, професійно зайняті науковою діяльністю, і матеріальні засоби здійснення цієї діяльності є тими елементами, які необхідно організувати в соціальний інститут.

Отже, наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Іноді сутність науки намагаються визначити за допомогою кількісного перо ліку всіх )’і компонентів і проявів. Так, наука визначається як сфера дослідницька діяльності, яка спрямована на виробництво нових знань про природу, суспіль ство, мислення і включає в себе всі умови і моменти цього виробництва: вчених методи науково-дослідної роботи, понятійний і категоріальний апарат і т. ін.

Безумовно, наука - надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об’єктивних знань і певним видом діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу.

Але оскільки наукове визначення є стислим виразом сутності предмета, в нього повинні ввійти не всі властивості і зв’язки науки, а тільки найбільш суттєві. Разом з тим, визначаючи поняття "наука", спід завжди мати на увазі її багаторівневу сутність.

Крім того, необхідно враховувати зміни обсягу змісту цього поняття у процесі суспільного розвитку. Кожне наукове поняття виникає в певних історичних умовах. Але у зв’язку з тим, що процес пізнання безперервний, то відбувається і безперервна зміна змісту понять, які поглиблюються, розширюються, збагачуються, уточнюються, стають більш конкретними. При цьому слід пам’ятати про умовне і відносне значення всіх визначень взагалі, які ніколи не можуть охопити всебічні зв’язки і явища в їх повному розвитку.

Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити її внутрішню природу як певну цілісну систему, яка являє собою органічну єдність взаємопов’язаних компонентів: наукового знання і наукової діяльності. Як така система, наука виконує роль соціального інституту.

Але у спробі співвіднести уявлення про науку як наукове знання з уявленням її як видом духовної діяльності, як правило, в літературі відсутнє ясне розуміння того, як повинні бути задані ці всі складові науки, щоб їх можна було співвіднести між собою.

Для того, щоб здійснити синтез цих двох складових науки, необхідно зафіксувати їх внутрішню єдність. Тому наукове знання і наукову діяльність треба розуміти як діалектичні протилежності, тобто як щось єдине і в той час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема може бути правильно вирішена, якщо їх уявити як систему соціальної діяльності, субстанцією якої є наукове знання.

Інакше кажучи, система наукової діяльності являє собою процес циклічного руху наукового знання. Наукове знання в цій системі переходить із стану спокою у стан розвитку, тобто, із стану опредметненої наукової діяльності у стан живої наукової діяльності і навпаки.

Тоді те, що звичайно називають знанням, постає як опредметнена, "спокійна" наукова діяльність, а те, що називають науковою діяльністю, - як рухоме, змінне, таке, що розвивається, наукове знання. Стверджувати, що наука - це єдність знання і наукової діяльності, буде не зовсім вірно, оскільки знання також є науковою діяльністю (тільки опредметненою), а жива наукова діяльність також є знанням (тільки рухомим, що розвивається). Вірніше казати, що наука - це єдність живої і опредметненої наукової діяльності, або, що те ж саме, живого (рухомого) і опредметненого (у спокої) знання.

Уявлення про науку як цілісну соціальну систему необхідно перш за все для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість виробляти системне уявлення про її внутрішню структуру.

Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який включає в себе діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт - наукове знання. Ядром цього організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, але і з наявного наукового знання. Породжуючись науковою діяльністю, наукове знання активно впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом подальшої наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої діяльності (знання) і живої діяльності (отримання знання) долає традиційну обмеженість логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї.

Розглянуті елементи системи "наука", нерозривно пов’язані між собою обумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції наука включається у процес розвитку як його інтегруючий фактор, а мета суспільства стає органічним стимулом розвитку науки. Соціальні функції науки мають об’єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, але і перетворювати його. Наука все більше перетворюється на безпосередньо продуктивну силу суспільства. Концентрований вираз практична функція науки знаходить в умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції привела до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

Відкриваючи об’єктивні закони природи і суспільства, наука сприяє розвитку суспільного виробництва, всіх сфер діяльності людини. Тому практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною функцією.

З розвитком науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим більш високий рівень розвитку науки, тим більш широкі можливості для подальшого пізнання вона відкриває, і це є одним з показників невичерпності пізнання.

Пізнавальна і практична функції науки обумовлюють одна одну, виступають у діалектичній єдності. Разом з тим пізнання здійснюється перш за все заради практичної мети, і отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою. Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне виробництво, а тому вони мають прикладне значення. Природничі і гуманітарні науки переважно виконують пізнавальну роль.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачати спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробки способів прискорення росту виробництва, але й відкриття нових напрямів його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних і природних явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості і ефективності.

Відмічаючи зростаюче значення науки для практики, все більш широке використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання являє собою цінність як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства зростає швидкими темпами. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

У реальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємопов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. Соціальні функції науки впродовж усієї історії її розвитку не залишаються незмінними, бо на різних етапах розвитку суспільства принципово змінюється сама наука, розуміння її предмета і мети.

Розвиток сучасного наукового знання, яке за своїм характером інтегральне, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з голових особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки він базується а глибоких якісних перетвореннях у практиці науково-технічного і соціального прогресу, що обумовлює зміцнення зв’язків між різними структурними рівнями об’єктів, прискорення темпів процесів, що в них відбуваються.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку призводить до змін не лише у змісті, але й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямів і рівнів. З’являються окремі напрями досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами.

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для досліджень нових комплексних проблем, але й аналізу, що передбачає глибокий зв’язок науки з людиною, її єдність із культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їх культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше проявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, яка набуває зараз не лише теоретичного, але й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, але й більш загальними цілями культурного порядку. Наука у своєму розвитку також впливає на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна вірно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати включеність науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значущість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, але і має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об’єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є виразом культури.

У сучасних умовах наука все більш перетворюється із засобу лише технологічного розвитку в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише відношення людини до культурного розвитку, не лише відношення людини до природи, але і її відношення до інших людей і до самої себе Тут поєднуються технологічні, культурні, та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а за рахунок її поєднання з підвищенням культури суспільної праці. Тому технологічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є ї процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням науки є досягнення об’єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього - створення більш ефективних і доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні отримані матеріальні блага не є метою розвитку людини. Останні слугують лише основою для вирішення більш фундаментального завдання -всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру настільки, наскільки знання розпредмечуються у творчій діяльності - у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності, так як виявляються втягнутими у процес цього освоєння. Як процес виробництва нового знання, наука у той же час є виробництвом людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. Цей суб’єкт повинен формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, універсально.

Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об’єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їх дійсному культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація цієї культурної потреби людини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.

У контексті культури наукове пізнання дійсності постає як цілісна творча діяльність, спрямована на її перетворення, що здійснюється самою людиною. Цілісність цієї діяльності забезпечується тим, що наукове пізнання світу людиною виступає як її самовизначення у цьому світі, а тим самим - самовиробництвом і самореалізаціею себе як суб’єкта. Тому пізнання світу виступає і як самосвідомість людини, і як формування її світогляду. Воно в собі містить гуманістичний зміст, зорієнтований на людину як єдину мету, а тому - і цінність.

При такому підході наука - це не лише форма духовного самопізнання людини, осягання нею своєї сутності, а і реальний спосіб практичного творення цієї сутності, конкретна історична умова формування людської особистості. Перетворюючи за допомогою науки об’єктивний світ, людина форму. себе як людину.

Рівень оволодіння дійсністю, який досягається людиною через практичне використання і застосування науки, стає певною мірою визначником її власного культурного розвитку, мірою реального творення нею своєї сутності.

Усе це дозволяє зробити висновок про те, що наука, що спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Отже, наука є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв’язків з природою і один з одним. З цієї точки зору розвиток науки збігається з розвитком культури.

У зв’язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, але й культура впливає на появу у науки нової якості - гуманістичної спрямованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що вона все більше раціоналізує різноманітні форми життєдіяльності людей, інтелектуалізує всі компоненти духовної культури, є їх інтегративним фактором.

Наука є найважливішою сполучною ланкою, огранізуючим началом різних сторін культури, вона, з одного боку, все більше перетворюється в безпосередню продуктивну силу суспільства, а з іншого - є вищою формою знання дійсності, певним культурним феноменом. Наука, яка виступає культурним феноменом, є ефективним засобом інтелектуального розвитку людей розвитку їх творчості, здібностей генерувати нові знання, створювати нові матеріальні і духовні цінності.

Гуманістичний характер науки виражається в тому, що вона як феномен культури звертається до людини, збагачує її духовний світ, впливає на її розвиток. Наука наповнює індивідуальний процес розвитку людини творчим змістом, служить розвитку людини як "родової істоти", виробляючи для цього соціальний механізм передачі знань новим поколінням, їх розповсюдження в суспільстві, включення індивідів у творчу діяльність.

Наука все більше стає найважливішою життєвою силою всієї культури суспільства: вона швидко розвивається як вирішальна сила прогресу її матеріальної сфери і як невід’ємний і найважливіший елемент сфери духовної, як культурний феномен. Відмічаючи зрослу значущість культурно-гуманістичної спрямованості науки, слід зауважити, що гуманізму протистоять не її соціально-економічні фактори, а корисливий утилітаризм, використання науки з метою експлуатації природи і людини. Тому не можна вважати, що чим більше наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу, тим більше вона перестає бути гуманістичною силою. Навпаки, оскільки гуманізм передбачає створення гідних людини матеріальних умов її життєдіяльності, наука реалізує своє гуманістичне призначення як безпосередньої продуктивної сили. Ці функції науки взаємопов’язані, інтегровані, і цей зв’язок опосередковується соціальними умовами.

Гуманістична сутність науки полягає в її здатності відтворювати універсально-практичний тип відношення людини до дійсності. Сутність гуманізму виражається в перетворенні цієї здатності в умову індивідуального розвитку і існування людини, у привласненні людиною гуманістичної сутності всієї матеріальної і духовної культури (в тому числі і науки), в перетворенні цього суспільного багатства в життєво необхідну умову існування і розвитку кожного індивіда.

Однією з ознак гуманізації науки є те, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб’єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше включається не лише в суспільне, але і в індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. Внаслідок цього наука стає ще більше залежною від суспільства, але разом з тим цей зв’язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Реалізація закладених в науці соціокультурних можливостей передбачає особливу, відповідну цим можливостям, суспільну форму їх вияву, форму спілкування між людьми. Здатність науки створювати універсальний характер і спосіб відношення людини до світу проявляє себе по мірі того, як сама наука стає суспільною продуктивною силою, фактором, що впливає на розвиток людини.

Перед людством всім ходом об’єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого залежить і майбутнє науки: змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука все більшою мірою стає тією культурною силою яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає як один з найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, але й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний зв’язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час все очевиднішим.

Наука сприяє розвитку людини тим, що вона допомагає позбавленню її від нетворчої, малопродуктивної праці, звільняючи тим самим час, необхідний для розвитку індивіда. Наука створює для цього необхідні передумови і можливості. Таке розуміння науки, яке передбачає її загальнокультурну значущість, і, таким чином, її підпорядкування загальнолюдським цілям, відповідає потребам розвитку людини.

Наука для людини - лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її спрямованості на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація суітнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питання не лише про цінність наукової істини, але й про її ціну, причому "точкою відліку" тут знову є людина.

Наука сприяє подальшій "гуманізації" самої людини, і відбувається це тому, що вона виступає певною культурною силою, власне культурою, що дозволяє більш глибоко пізнавати і оволодівати суспільною практикою. Таким чином, наука не лише за своїми потенціями, але і в дійсності, у своєму реальному практичному здійсненні поступово стає виразом і проявом потреби людини в універсальному розвитку.

У сучасних умовах створився такий тип науки, який відповідає найважливішій потребі людини в її творчому розвитку і сприяє становленню нового відношення людини до світу.

Об’єктивною суспільно-культурною потребою в науці є фундаментальна потреба людини в універсальному розвитку своїх сутнісних сил і суспільних відносин. Новий тип науки виступає тим найважливішим засобом, який дозволяє людині долати обмеженість свого традиційного способу життєдіяльності і свідомості, напрацювати нові форми матеріального та духовного життя.

Наука, таким чином, виступає не лише продуктивною силою суспільства, а найбільш універсальною перетворюючою силою, і в цьому проявляється справді гуманістична сутність і культурна місія науки, її дійсне призначення як найважливішої умови створення нових форм праці, спілкування і свідомості людей, які втілюють у собі людську потребу в універсальному розвитку.

Наука все більше перетворюється у своєрідний епіцентр культури, все більше впливає на подальший її розвиток. Перетворення науки у феномен культури є важливим рівнем розвитку самої культури. У той же час цей процес є складовою частиною і необхідною передумовою розвитку самої людини. Культура формує творчий тип людини, надаючи Ти наукові знання, за допомогою яких вона цілеспрямовано удосконалює і перетворює суспільний лад, а також естетичні, ціннісні і моральні норми, за допомогою яких здійснюється регуляція стосунків між окремими людьми і відносин між колективами всього суспільства.

Таким чином, комплексний підхід до розгляду науки, аналіз її як феномена культури дозволяє по-новому поглянути на науку, осмислити виникнення і перспективи розвитку такої системності, в якій знімається протиставлення принципів науки, спрямованої до об’єктивного світу, принципам культури, спрямованої до внутрішнього світу особи. Тим самим відкривається простір для гармонічного і поступального розвитку науки, її творчого потенціалу і гуманістичної спрямованості.

3. Логічна структура науки

. Наукове знання, його мова і особливості.

. Структура та характер критеріїв науковості знання.

. Структурні елементи науки.

Знання як необхідний елемент і передумова практичного відношення людини до світу є процесом утворення ідей, які цілеспрямовано, ідеально відображують об’єктивну реальність у формах ЇЇ діяльності і існують у вигляді певної мовної системи. Знання людини спочатку існували у вигляді емпіричного досвіду, який фіксував спостереження за явищами природи і суспільного життя. Цей досвід передавався з покоління в покоління і збагачувався з розвитком самого суспільства.

Знання, що входить у ту чи іншу науку і складає її елемент, має назву наукового. У цьому розумінні воно протипоставляеться буденному знанню, що виникає внаслідок узагальнення досвіду повсякденного життя з застосуванням засобів, понять, які не є складовою частиною сучасної науки.

Наукові і буденні знання спрямовані на один об’єкт. Наукове знання, якої б форми воно не набуло, як би його мова не була формалізована, своїм змістом також має об’єктивну реальність, її явища, процеси, властивості і закономірності, як і буденне, з тією лише різницею, що перше глибше охоплює цю реальність, ніж друге.

Разом з тим наукове знання багато в чому відрізняється від буденного знання. Наукове знання має системний характер. Буденне ж знання не є упорядкованою системою, воно, як правило, являє собою неупорядковану суму поодиноких висловлювань (думок) людей. Наукове знання - логічно організована система, створена для вирішення певних пізнавальних завдань.

Наукове знання характеризується свідомим, цілеспрямованим застосуванням методу, на відміну від буденного, яке користується не цілісним методом, а лише окремими розрізненими правилами.

Наукове знання передбачає відображення законів функціонування і розвитку об’єктів, суттєвих, сталих, таких, що повторюються, зв’язків. Буденне знання містить відомості про предметно-орієнтивні зв’язки, які несуть однобоку інформацію про явища світу, що нас оточує, без проникнення до їх суті.

Характерна особливість наукового знання - мова науки - чітка, точна, яка строго підкоряється логічним вимогам. Це перш за все стосується формалізованих мов науки. Проте вони пов’язані між собою, і окремі терміни буденної мо можуть переходити в мову науки і навпаки. Проблеми логічного та філософського аналізу мови науки з певного часу стали привертати увагу філософів.

Сучасну наукову теорію можна розбити на два елементи: структури, що виражені мовою математики, та емпіричні дані. Отже, і саме знання а певному розумінні можна розглядати як мову (штучну та природну). А коли так, то правомірним буде постановка питання про мову як спосіб відображення дійсності (якщо вона береться в цілому, включаючи значення знаків і їх зв’язки).

Вплив мови на мислення є фактом для сучасної науки, що створила систему різноманітних штучних мов. Мова фіксує результати знання, які синтезуються мисленням, а як певна апріорна форма - спрямовує і визначає подальші шляхи його руху. Від обраних вихідних пунктів знання залежить його подальший розвиток.

Завжди необхідно враховувати складність мови як форми існування знання, приступаючи до інтерпретації сучасної наукової теорії.

Пізнавальне значення термінів та виразів наукової теорії трактує формальна логіка, створивши апарат для синтаксичної, семантичної, емпіричної та прагматичної інтерпретації мови науки. Дослідження в даному напрямку будуть продовжуватись і приведуть до нових плідних результатів.

Найважливішою особливістю наукового знання є можливість перевірки його на практиці, в науковому експерименті. Звичайно, і в буденних знаннях ми опираємось на повсякденну практику, життєвий досвід. Але емпіричні знання, породжені життєвим досвідом, бувають не тільки відмінними, а і протилежними. Це визначається суб’єктивними відмінами в життєвому досвіді, рівнем освіти окремих людей, міркуваннями користі, психологічним настроєм особи, недоліками звичайної мови. Особливість процедури перевірки в науці (розчленованість її на ряд операцій, кожна із яких описується за допомогою точної мови) дозволяє повторити дослід, відтворити перевірку фактів і максимально усунути суб’єктивні помилки.

Слід зазначити і таку особливість наукового знання, як його теоретичність. Наукове знання по своїй суті в цілому - теоретичне знання (ця особливість не відміняє виділення емпіричного і теоретичного рівнів), тому що осягнення суті, законів знаходить свій істинний вираз у теорії - вищій формі організації наукового знання. Як теоретичне знання наукове знання виконує функції пояснення та передбачення, що також є його характерною особливістю.

Прагнення відшукати мінімальний набір сутнісних ознак наукового знання як гносеологічної категорії виправдане. Разом з тим звести характеристику наукового знання до однієї із перерахованих вище ознак не можна. Отже, наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об’єкта завжди був найважливішим завданням філософії.

Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб’єкта і об’єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб’єкта, що осягає предмет, об’єктивну реальність у певних формах. У знанні можна виділити декілька зв’язаних між собою сторін:

) об’єкт, даний у мисленні;

) діяльність суб’єкта, спрямована на об’єкт;

) результат цієї діяльності - форми мислі, в яких виступає об’єкт.

Об’єкт, що існує поза свідомістю, є предметом наук, що дають нам знання про об’єктивну реальність. Діяльність суб’єкта, або, іншими словами, мислення як суб’єктивна діяльність - це предмет психології і суміжних з нею наукових дисциплін. Форми ж осягаючого мислення, що приводили його до об’єктивної істини, завжди були предметом філософського аналізу. На основі вивчення знання з цього боку установлена така його важлива особливість, як категоріальний характер.

Знання не може починатись ні з чого. Для теоретичного оволодіння об’єктом людині мало мати перед собою цей об’єкт, практично взаємодіяти з ним. Їй потрібні засоби, що допомагають у певних формах осягнути об’єкт. Такими засобами виступають досвід пізнання світу, який закріплений у мові.

До початку кожного акту процесу мислення людина озброєна попереднім досвідом пізнання, виробленим понятійним апаратом, за допомогою якого вона намагається зрозуміти нові закономірності і властивості об’єктивної реальності. Таким чином, поняття виступають не тільки результатом пізнання людиною об’єктивної реальності, а і як засіб, апарат мислення, на основі якого здійснюється освоєння нею нових об’єктів, їх властивостей і закономірностей. Більше того, без цього апарату людське мислення взагалі не може функціонувати, без категорій не можна пов’язати між собою навіть двох фактів.

Філософія, виходячи з того, що процес мислення відбувається на понятійній основі, вирішила декілька завдань, що витікають із цього факту:

) виявила найбільш загальні поняття, необхідні для мислення, не про якийсь окремий об’єкт, а про об’єктивну реальність узагалі;

) розкрила природу цих понять як відносно до об’єктивної реальності так і до практичної діяльності людини;

) показала їх функціонування у процесі мислення, їх роль у досягнення об’єктивно істинних результатів.

Проблема відношення категорій мислення до об’єктивної реальності не може бути вирішена без розкриття їх генезису і ролі в ньому матеріальної практичної діяльності. Категорії, як всі інші поняття, не існують у самій дійсності і не дані одвічно в розумі як його форми. Вони виникли у процесі оволодіння людиною явищами, силами природи і суспільства, вони є результатом усього пізнання світу і його практичного перетворення. Об’єктивність їх змісту доводиться впровадженням у життя результатів теоретичного мислення, що функціонує на основі категорій. Коли суб’єктивний світ перетворюється в об’єктивний світ речей і явищ, мислення і його категорії знаходять підтвердження своєї об’єктивності і всезагальності.

На основі категорій утворюються нові наукові поняття, теоретично осмислюються, екстраполюються дані досвіду, поєднуються результати пізнання, досягнуті в різний час різними способами, і, здавалося б, такі, що не мають відношення одне до одного. Творча здатність розуму базується на синтезі, а останній базується на категоріях мислення. Але категорії здатні не тільки спрямовувати думку на утворення нових понять і теорій у науці, а і оволодівати ними, змінювати власний зміст, утворювати нові категорії.

Тільки таким способом мислення здатне долати межі в пізнанні світу, осягати такі його об’єктивні властивості, які раніше здавались неосяжними.

Що відрізняє науковий підхід від інших типів світосприймання? Це питання можливо вирішити, виділивши об’єктивні індикатори, показники науковості. Проблема фіксації такого роду показників і є, по суті, проблемою критеріїв науковості.

Критерії науковості не однопорядкові, вони багатомірні. Вони поділяються на три множини. Перша, позначимо її "А" - група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна непротирічивість, причинно-наслідкові зв’язки, раціональність, відтворюваність тощо. Вимоги, що утворюють групу "А", необхідні і усунення будь-якої з них загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

Друга множина критеріїв, позначимо її "В" - це група історично прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв’язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу та ін., які зорієнтовані на визнані ідеали знання.

На відміну від критеріїв "А", критерії "В" фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його конкретно історичній проекції.

Третя множина, позначимо її "С" - група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовуються до професійно розчленованих галузей - систем знань і діяльності. На відміну від критеріїв груп "А" і "В", критерії "С" значно вужчі. Вони являють собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображають окремі параметри науки.

Множинність форм знання та діяльності зобов’язують розвивати теорію науки як досить представницьку і багату. Представництво і багатство цієї теорії забезпечується різноманітністю критеріїв, що виділяються і моделюють науковість як багатопорядкову сутність, що має ядро (критерії "А"), а також історичне (критерії "В") та дисциплінарно-тематичне (критерії "С") вимірювання.

Критерії науковості класифікуються по таких групах: логічні критерії і в емпіричні критерії. Специфічним критерієм науковості є практика.

Логічні критерії науковості характеризують знання з позицій його формальної адекватності, гармонійності, досконалості внутрішньої організації. Такими критеріями є непротирічивість, повнота і незалежність.

Емпіричні критерії науковості - це емпіричне підтвердження (верифікація), емпіричне спростування (фальсифікація).

Практика відіграє роль критерію науковості тією мірою, якою вона грає роль критерію істинності науки. Хоч наука та істина не тотожні; не все що стосується науки, - істинне, і не всяка істина - наукова, проте як зведення істин наука спрямована на пошук та віднайдення істини. Виключення питань істини із науки рівноцінне втраті науки.

А чи виражається науковість усіма охарактеризованими критеріями разом узятими? Певною мірою так. Проте ця міра абстрактна. Наука в такому випадку представляється надмірно досконалим знанням - істинним та необхідно обгрунтованим.

Насправді стан речей далеко не такий. Адекватне і строге знання складає лише певну, позбавлену фікцій, "вірну" частину науки, тоді як наука в цілому включає в себе фікції.

Наука включає в себе: теорії, що мають протиріччя; недоведені теореми; гіпотетичні об’єкти зі смутним пізнавальним статусом; необгрунтовані припущення, уявлення і роздуми, що породжують антиномії.

Наука як ціле не може прирівнюватись до своєї "вірної" частини, а ця частина не може видаватись за науку, тому що поряд з істинним та обгрунтованим наука має і неістинне і необгрунтоване, причому без цієї "недосконалої матерії" науки просто нема, і справедлива, але ідеалізована інтерпретація науки як зосередження всього набору критеріїв вимагає корекції. Корекція знаходиться на шляху усвідомлення розгалуження внутрішнього складу (онтології) науки.

Безперечно, наука є дуже динамічним утворенням як з точки зору знання, що входять до нього, так і з точки зору пошукової діяльності, спрямованої на виробництво цього знання. Епістемологічна оцінка реалізованих у науці знань та діяльності свідчать: і наукове знання, і наукова діяльність виявляються в багатьох відношеннях різними, а нерідко - протилежними і непорівнюваними з генетичне передуючими їм формами.

У цьому зв’язку виникає питання про "онтологічні" властивості самої науки: якою мірою вона внутрішньо цілісна і однорідна?

Наука з точки зору знання, що утворює її, не виступає скільки-небудь гомогенною цілісністю. Це проявляється у двох відношеннях: по-перше, наука включає альтернативні і гостро конкуруючі теорії, які не є змістовно сумісними; по-друге, наука являє собою своєрідний конгломерат наукового і ненаукового знання.

Складовою науки є її історія, у якій виявляються такі знання, які не тільки змістовні, але і гносеологічне альтернативні. Факт гносеологічної несумісності певних типів знань, що входять до науки, є істотним. Але на його основі формулюється антиномія, що утруднює тлумачення науки як цілого: якщо застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелами останніх можуть бути ті ж методи, а причини їх існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких у наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід назвати ненауковими, то виявляється, що наука включає в себе елементи концепцій, абсолютно несумісних з тими, які вона містить у даний час.

Яким чином це протиріччя можна подолати? Для відповіді на це питання для усунення невизначеності "що називати наукою?" розмежуємо два поняття: "істинність у собі" і "науковість".

Під "істинністю у собі" розуміємо будь-яке твердження, яке висловлює що-небудь так, як воно є. Під "науковістю" слід розуміти специфічне відношення суб’єкта до істини, обумовлене формами її засвідчення і визнання.

Принципом розмежування наукового і ненаукового знання з позицій урахування форм засвідчення і визначення істини є закон достатньої підстави. У відповідності до його вимог ніяку групу розрізнених предметних знань (істин) неможливо назвати наукою. Для цього потрібно дещо більше, а саме систематичний зв’язок у теоретичному смислі, під яким розуміємо обгрунтування знання та належний порядок і зв’язаність обгрунтування.

Таким чином, умови істинності наукового знання, що встановлюються виключно на основі закону достатньої підстави, є раціонально засвідчуваними. Не випадково уже Платон, виявляючи гносеологічну специфіку знання на відміну від погляду, об’явив умови першого раціональними, а умови другого - чуттєвими.

Ненаукове знання може включати істину, але ця істина залишається "в собі", тобто не є належним чином засвідченою. Наука ж містить у собі лише засвідчену науковими засобами істину. Проте істина - категорія не незмінна, вона не дана у свідомості як завершений стан. Істина, як і форми її засвідчення - обгрунтування, доказ - динамічні, вони змінюються від епохи до епохи. Те, що колись вважалось істинним, потім уточнюється, модифікується, а часом і відкидається. Достатньо вказати на прийняті в науці, а згодом виключені з неї теорії теплороду, ефіру та ін. Уточнюються також, модифікуються, вибраковуються форми засвідчення - інструменти обгрунтування та доказу.

Як бути з тими продуктами пізнання, які відповідають умовам науковості їх генезису (отримані в межах наукової доказовості), але піддались вибраковці, не відповідають науковості по їх реальному статусу?

Сучасна позиція така: всі реалізовані в історії науки оперативні конструкції моделі, побудови, що фігурували як істини, засвідчені стандартами науки, слід включати в науку.

Однак чи не спричинить це включення деформації поняття "наука": чи не надто розширюються її межі. Вихід полягає в моделюванні науки як онтологічно багатомірної, раціонально-множинної структури, не позбавленої відступів від ідеалізованих розумінь.

Онтологію науки створює наука переднього краю, тверде ядро науки та історія науки.

Наука переднього краю регламентується такими цінностями та нормативами, як інформативність, нетривіальність, евристичність та ін. Одночасно з цим послаблюються вимоги до точності, строгості, обгрунтованості та ін. Призначення науки переднього краю - варіювати альтернативи, програвати можливості, розширювати семантичний горизонт, продукувати нове. Інформативність і строга обгрунтованість певною мірою виключають одне одного. У науці має бути строго обгрунтоване, але не тільки воно:, інакше наука позбавилась би евристичності. З цієї причини в науці переднього краю має бути допущене погано обгрунтоване, недостатньо підтверджене, добре спростовуване, "божевільні ідеї", які в той же час не повинні вичерпувати науку.

Наука переднього краю - це найбільш гіпотетичний, проблематичний, недостовірний сегмент науки, що включає галузь імовірного та малоймовірного знання, який у той же час не відкидається, зокрема, тому, що: а) не доведена його суперечність; б) є надія на майбутнє обгрунтування; в) критичне випробування малоімовірного знання каталізує виробництво нового знання, усування помилок із змісту науки позбавило б її здатності до прогресу; г) необхідність селекції теоретичних альтернатив підвищує гнучкість, динамічність, критичність, доказовість науки.

Тверде ядро науки регламентується такими цінностями і нормативами як ясність, строгість, достовірність, обгрунтованість, доказовість та ін. Завдання твердого ядра науки - виступати фактором визначеності, відіграти роль базового знання, що орієнтує та коригує пізнавальні дії, уособлює найбільш сталу, об’єктивну частину науки.

Історія науки є перш за все фрагментом науки, а вже потім - історією. Історико-наукова діяльність - це діяльність вченого, вона входить до дослідження. Історія науки: а) стимулює дослідження; б) містить у собі розвернену панораму динаміки знання, сприяє розумінню внутрішньонаукових перспектив і можливостей; в) акумулюючи інформацію про шляхи здобуття знань, про форми, способи аналізу, виконує охоронні функції - застерігає, перешкоджує зверненню до тупикових ідей. Усім цим історія науки сприяє адекватній пізнавальній реконструкції предмета, що вивчається, що і обумовлює її входження до науки як органічної частини.

Відмічаючи особливості цінностей та нормативів, що є в різних сегментах науки, не варто перебільшувати їх роль. Є цінності і норми, які пронизують науку в цілому, властиві і науці переднього краю, і твердому ядру науки, і історії науки.

Ці універсальні цінності і норми задаються гносеологічною спрямованістю науки як пізнавального засобу, її установкою на досягнення істини та необхідної обгрунтованості. Істина та необхідна обгрунтованість виступають тими цінностями, жертвувати якими не можна. Виключення їх з науки загрожує скасуванням науки, втратою її функції як спеціалізованої сфери діяльності, що має на меті відображення об’єкта з боку його сутності, діяльності, невіддільної від виявлення істини, досягнення необхідного обгрунтування. У цьому розумінні все, що стосується науки, зорієнтовано на істину і необхідну обгрунтованість.

Але чи нема протиріччя в тому, що радикально орієнтована на істину та необхідну обгрунтованість наука включає в себе неістинне та необхідно обгрунтоване? Ні, оскільки, враховуючи цю універсальну орієнтованість, вдається показати, що фігуруючі в науці помилки не є абсолютними, що і відрізняє неістинне та необгрунтоване наукове знання від ненаукового знання.

Наукове знання і сам процес його одержання характеризується системністю та структурністю. Перш за все у структурі наукового знання зазвичай виділяють емпіричний та теоретичний рівні. А сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний та теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці два етапи і рівні в науковому дослідженні різняться гносеологічною спрямованістю дослідження, характером і типом одержуваного знання, використовуваними методами і формами пізнання, пізнавальними функціями, співвідношенням чуттєвого і раціонального моментів пізнання та рядом інших ознак.

За гносеологічною спрямованістю емпіричний та теоретичний рівні дослідження відрізняються тим, що на емпіричному рівні пізнання зорієнтоване на вивчення явищ і поверхових зв’язків між ними, без заглиблення в суттєві зв’язки і відношення, а на теоретичному етапі пізнання головним гносеологічним завданням є розкриття причин і суттєвих зв’язків між явищами.

Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є опис явищ, а теоретичного - пояснення явищ, що вивчаються.

Основною формою знання, що одержується на емпіричному рівні, є науковий факт та сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні одержані знання фіксуються в формі законів, принципів та наукових теорій, які розкривають сутність явищ, що вивчаються.

Відмінність між емпіричним та теоретичним етапами пізнання полягає також у різному співвідношенні чуттєвого і раціонального корелянтів пізнавальної діяльності. В емпіричному пізнанні домінує чуттєвий корелянт, а у теоретичному - раціональний.

Однак при всіх відмінностях чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує.

Внутрішня логіка методологічних досліджень ставить на порядок денний питання про необхідність уведення нової методологічної одиниці. У цьому новому базисному методологічному понятті фіксується існування в науці ще одного, третього, рівня знання, який знаходиться над теоретичним знанням і виступає метатеоретичною, екстратеоретичною передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У західній літературі такого роду спроби введення в філософію науки нової базисної одиниці найбільш яскравий вираз одержали в широко відомих методологічних концепціях Т.Куна і І.Лакатоса.

Т.Кун, не заперечуючи різниці між теоретичною та емпіричною діяльністю в науці, вводить принципово нове базисне методологічне поняття "парадигма", в якому фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, яке відрізняється від теоретичного знання за способом свого виникнення та обгрунтування.

Хоча в концепції Куна як парадигма може виступати та чи інша фундаментальна теорія, яка, ставши парадигмою, набуває таких нових характеристик, які за способами обгрунтування та функціонування вже не дозволяють вважати її теорією. Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою та передумовою певного виду теоретичної діяльності по поясненню та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічне значення має і поняття "дослідницька програма", що вводиться в методологію науки І.Лакатосом. Дослідницька програма також розуміється Лакатосом як певного роду методологічне утворення, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, які обумовлюють побудову розвиту та обгрунтування певної теорії.

У вітчизняній літературі найбільш широко застосовуються такі поняття "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу".

До інтертеоретичного знання належить той загальний комплекс відомостей, які необхідно брати до уваги при розгляді даної теорії.

Під стилем мислення розуміємо певний тип пояснення дійсності, що виникає історично, який як загальний для даної епохи проявляється в розвитку основних наукових напрямків і обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах всіх фундаментальних теорій свого часу.

Картина світу визначається таким чином, що стиль мислення виступає лише її складовою частиною, хоч, як і поняття стилю мислення, спочатку картина світу розумілась у вузькому розумінні слова і пов’язувалась лише з фіксацією певних уявлень про структуру об’єктивної реальності, що виникли історично.

З розвитком науки у нас виникає бажання мати щось більше ніж просто форму. Спочатку ми спостерігаємо явища, потім за допомогою вимірів одержуємо числа і, нарешті, відкриваємо закон, що зв’язує ці числа. Але справжня велич науки полягає в тому, що ми можемо знайти такий спосіб міркування, завдяки якому закон стає очевидним.

Якщо основним елементом теоретичного знання є закон, твердження про необхідні, суттєві зв’язки між явищами, то метатеоретичне знання формулюється у вигляді принципів різного порядку, в яких щось стверджується вже про саму теорію та практику теоретичної діяльності. У формі принципів формулюються вимоги, що ставляться до самої наукової теорії. Крім того, якщо теоретичне знання завжди виступає в певному контексті дослідження як проблематичне знання, знання, що вимагає обгрунтування і перевірки, то метатеоретичне знання в тому ж контексті умовно розглядається як непроблематичне, передумовне знання, яке емпіричному обгрунтуванню і перевірці не підлягає.

Для розкриття суті метатеоретичного рівня знання в літературі вводиться поняття "архетипу теоретичного мислення". Під архетипом теоретичного мислення розуміємо сукупність принципів різного порядку, які на певному етапі розвитку тієї чи іншої наукової дисципліни задають певний спосіб теоретичної діяльності по поясненню явищ, що вивчаються, визначають вибір засобів Цієї діяльності, відбір і прийняття остаточних результатів. Архетип теоретичного мислення, що існує у даній науці, задає певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні, що разом визначає певний тип теоретичного мислення, сукупність допустимих прийомів теоретичної діяльності.

Зазначимо, що під теоретичним мисленням розуміють мислення, спрямоване на удосконалення і розвиток концептуальних засобів науки, на побудову "теоретичного світу" на противагу емпіричному мисленню, яке спрямоване на встановлення зв’язку концептуального апарату науки з реальністю, що виявляється в експерименті та спостереженні.

Архетипове знання не має тієї строгості і системності, яка характерна для теоретичного знання. Його межі можуть бути виявлені лише заднім числом, на основі зіставлення з новим архетипом мислення, який приходить йому на зміну.

Хоч архетипове знання і передує емпіричному і теоретичному дослідженню в будь-якій конкретній ситуації, воно в той же час залежить від результатів цього дослідження, і його зміст, і склад змінюються в залежності від цих результатів, що виявляє в кінцевому результаті його апостеріорний, дослідний характер.

Принципи, що входять до складу архетипового знання, можуть бути поділені на дві великі групи. До першої групи належать ті принципи, на яких базується наукова картина світу, а також змістовні принципи будь-якої даної науки. В них фіксуються певні уявлення про структуру реальності, що вивчається. До другої групи можна прирахувати принципи гносеологічного і методологічного порядку. В них безпосередньо не відображається структура реальності, а фіксуються особливості самої пізнавальної діяльності, спрямованої на її відтворення.

Якщо принципи першого роду спрямовують теоретичне мислення на пошуки найбільш глибоких суттєвих основ явищ, що вивчаються, то принципи другого роду визначають правила науково-теоретичної діяльності, спрямованої на пошук суті явищ, що вивчаються.

Специфіку архетипового мислення відносно до теоретичного можна характеризувати різним співвідношенням розсудкового і розумового корелянтів мислення на цих рівнях. Якщо на архетиповому рівні знання домінує розумовий корелянт мислення, то на теоретичному рівні - розсудковий.

Розсудкове мислення звичайно характеризується як мислення, обмежене суворими правилами. Воно не має власної мети, а виконує заздалегідь визначену мету. Як протилежність цому розумове мислення є цілеспрямованим мисленням. Якщо в розсудковому мисленні домінує аналітичний елемент, то в розумовому домінує прагнення до синтезу. Розум не лише використовує поняття і абстракції, а і рефлектує їх, намагається вникнути в їх зміст і гносеологічну природу.

Наука як система знання виконує певні логічні функції.

Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено строгих наукових теорій з певною структурою, системою доказів і т.ін. Фіксація деяких фактів геніальні здогади, фантастичні уявлення і т.ін. - от що складає зміст нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає перш за все більш-менш строге визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають її.

Оскільки науки різняться за їх предметом, мірою зрілості їх розвитку, то можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде певною мірою мати характер ідеалу, до якого повинні прагнути науки у своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їх історичного розвитку і виявлення загального в їх побудові. Існує лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура; на основі аналізу цих галузей знання спробувати уловити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання.

Елементами логічної структури науки є: 1) основи; 2) закони; 3) основні поняття; 4) теорії; 5) ідеї.

Основи науки. Слід виділити два роди основ науки: 1) ті, що знаходяться за її межами: 2) ті, що входять у саму систему науки.

Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша складає об’єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають діло з відображенням закономірностей руху явищ об’єктивного світу. Друга - критерій істинності наукових теорій, в який упирається будь-який закон.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як такі не входять у систему якої-небудь однієї науки і навіть науки в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними у свідомості людини: одна у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки і т.ін., інша - у формі певного логічного способу побудови і доказу наукових теорій. У першій відображені закономірності, властивості об’єктивної реальності: у другій - у формі логічних фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, складають перш за все ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються певною мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці положення є основою при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями є її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загальних понять.

Крім того, у структурі основ науки можна виділити 3 блоки основ:

) ідеали і норми наукового пізнання;

) наукова картина світу;

) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, які виражають цільові установки науки. Це ідеали і норми: а) доказовості і обгрунтованості знання; б) пояснення і описування; в) побудови і організації знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ складає наукова картина світу, яка вміщує в сої загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки складають філософські основи, що включають в себе філософські ідеї і принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу - з іншого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхньому щаблі ієрархії логічної структури науки, то закони - на найнижчій. Закони по суті виконують функцію фактичної бази науки, це твердження, що відображають предмет даної науки і мають всезагальний характер. Як факти, закони мають достовірний характер, у процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки галузь їх застосування. Закони науки - об’єктивно істинні, і в силу цього вони мають певну міру інваріантності.

Функція законів: вони виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття "закон" і "принцип" у науці одноступеневі і трудно розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, слугує вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони складають кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону - одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основні поняття науки. Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є поняття, фундаментальні для даної науки, вони відображають загальні закономірності предмета, що вивчаються нею і мають відношення, по суті, до всіх її теорій; є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій, вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія науки свідчить, що аналіз та перегляд вихідних понять інколи приводить до революційних змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є осереддям знання. У ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Окремі поняття науки абстрактні і суб’єктивні. В теорії, яка є виразом чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, проявляється об’єктивність змісту понять науки.

Теорія - особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій - це те, що будь-яка теорія є системою знань. Мається на увазі те, що в науковій теорії судження і поняття певним чином зв’язані між собою, утворюють деяку цілісність.

Але не кожна сукупність понять і суджень складає наукову теорію. Необхідно, щоб ця система знання описувала і пояснювала явище або групу явищ виявляла закономірні зв’язки, знання яких необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини.

Судження і поняття в теорії складають певну єдність, що знаходить свій вираз в об’єднуючому началі, яке відображає важливий для даної сукупності явищ зв’язок. Таким чином, теорію можна визначити так: це система наукового знання, яка описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв’язки до єдиного об’єктивного начала. У цьому визначенні дана характеристика теорії в ідеальній формі.

Сучасна формальна логіка бачить у теорії мову - систему знаків, зв’язаних між собою за певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.

Функція теорії - звести а систему досягнуті результати пізнання, ще вона є шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.

Слід зазначити також, що, починаючи з XIX ст., відбувається створення так званих об’єднуючих теорій - ряд теорій об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з’ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї.

Ідея. В ній органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об’єктивно істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної реалізації їх. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий - дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино, і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Кінець кінцем наука створює теорії для того, щоб творити ідеї - форми, в яких людина здійснює свою мету по перетворенню дійсності. Знання, щоб утвердити себе у світі, має стати ідеєю.

В ідеї об’єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб’єкта, створений об’єктивно-істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим що саме він повинен внести у світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з іншого - в ідеї цілі і прагнення людини набувають об’єктивного характеру, вони не чужі об’єктивному світові, а в силу своєї об’єктивної істинності через матеріальну діяльність самі стають об’єктивною реальністю.

Щоб сформувати ідею, потрібне знання не тільки про об’єкт, а і про суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, врешті, знання про знання, тобто про засоби і шляхи перетворення дійсності, втілення теоретичного знання в життя.

Ідея виступає як ідеал в декількох відношеннях:

) у ній в концентрованому вигляді виражені досягнення наукового знання;

) вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, утвердження себе;

) містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об’єктивізації. Будь-яка наукова ідея - історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, а суб’єкт досягає знання більшої об’єктивності і повноти, з більшими реальними можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.

Ідея - це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки у практичній, а і в теоретичній діяльності людини. У будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему - теорію чи систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об’єднання понять чи навіть теорій. В ідеї знання досягає вищого рівня об’єктивності що і створює умови для синтезу попереднього знання.

4. Філософсько-методологічні моделі розвитку науки

. Концепція зростання наукового знання К.Поппера.

. Теорія наукових революцій Т.Куна.

. Методологія науково-дослідницьких програм І.Лакатоса.

. Еволюціоністська концепція розвитку наукового знання С.Тулміна.

. Антиметодологічна теорія картини наукового пізнання П.Фейєрабенда.

У центрі уваги сучасної філософії науки - проблеми становлення, формування і розвитку наукового знання, а також питання методології пізнання. Потреба розгляду і вирішення цих проблем обумовлена докорінними перетвореннями в характері розвитку науки, змінами стилю наукового мислення, необхідністю осмислити наслідки науково-технічного прогресу, його впливу на соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі.

Логічна структура наукової теорії і моделі розвитку наукового знання розроблена представниками логічного позитивізму, яка панувала в західній філософії понад п’ятдесят років, піддавалась критиці західними логіками і методологами науки.

Почали з являтись один за одним нові напрямки в західній філософії науки, які в більшості відмовились від ідей, що розвивались у рамках логічного позитивізму. На відміну від представників неопозитивізму, які розглядали науку, наукове пізнання і теорії поза контекстом людської культури, нові дослідники в галузі філософії на Заході намагаються показати динаміку наукового знання, вивчити процес зростання знання, залучити різні зовнішні, відносно до логічної структури наукової теорії, фактори: історичні, психологічні та соціокультурні.

Ще у 30-і роки проти програми логічного позитивізму виступив англієць Карл Поппер, який критикував верифікаціонізм. Філософська доктрина, що розвивалась Поппером, отримала назву критичного реалізму, або критичного раціоналізму. Термін "критичний" у даному випадку має певний позитивний смисл, у той час як терміни "реалізм" і "раціоналізм" Поппер використовує в дусі так званого здорового глузду.

Критичний раціоналізм - один із найбільш радикальних раціоналістичних варіантів реалістичної течії в західній філософії. Гносеологічна і методологічна на орієнтація критичного раціоналізму відрізняються від традиційної теорії пізнання. Для представників цього напрямку характерною є відмова від пошуку філософських основ знання, їх замінює звичайна логіка.

Головну проблему філософії Поппер убачав у віднайденні критерію демаркації між наукою і псевдонаукою, а головне завдання методології науки - у вивченні механізму зростання наукового знання, а не у дослідженні його формальної структури. Як критерій демаркації Поппер запропонував принцип фальсифікованості, тобто принципової спростованості будь-якого знання, яке претендує на статус науковості.

Ці ідеї Поппера значною мірою відрізнялись від пануючих на той час Західній Європі логіко-методологічних поглядів, що поступово оформлялись під впливом Б.Рассела та Л.Вітгенштейна в концепцію логічного емпіризму або неопозитивізму.

Поппер будує дедуктивну методологію науки. Послідовно дедуктивістська позиція приводить його до висновку, що наукову теорію взагалі неможливо обгрунтувати, а можна лише спростувати її. Якщо теорія не витримує перевірки, тобто висновки виявляються помилковими, то вона відкидається.

У концепції логічної реконструкції і раціоналістичної інтерпретації науки і наукового розвитку К.Поппера центральне місце займає методологічний принцип фальсифікації. Цей принцип Поппер протипоставляє принципу верифікаціонізму.

Таким чином, Поппер вважає, що теорії є високо інформативними догадками про світ, які не верифікуються, але можуть бути перевіреними засобами різних експериментальних випробувань.

Процедуру фальсифікації Поппер бачить не як "дуель" між теорією і спостереженням, а як складні відношення між протилежними теоріями, що суперечать між собою, вихідним емпіричним змістом цих теорій і його ростом. Загальна схема зростання знання виглядає так:

Вихідна проблема ® Запропонована для вирішення проблеми пробна теорія ® Критика цієї теорії і усунення виявлених недоліків ® Нова проблема.

Критерієм потенціальної прийнятності за Поппером є перевірюваність чи неймовірність: лише теорія, яка великою мірою перевірювана (неймовірна), варта перевірки, і вона актуально (а не тільки потенційно) прийнятна, якщо вона витримує суворі перевірки, зокрема ті, які ми вважаємо вирішальними для цієї теорії ще до того, як вони були вжиті.

Прийнятність висунутого Поппером критерію до аналізу прогресу науки легко проілюструвати на прикладі з історії науки.

Теорія Кеплера і Галілея були об’єднані і замінені логічно більш і строгою і краще перевірюваною теорією Ньютона; аналогічно теорії Френеля і Фарадея були замінені теорією Максвелла. У свою чергу теорії Ньютона і Максвелла були об’єднані і замінені теорією Ейнштейна. У кожному із цих випадків прогрес полягав у переході до більш інформативної і, отже, логічно менш імовірної теорії - до теорії, яка була більш строго перевірювана завдяки тому, що робила передбачення, що простіше спростовувались у логічному розумінні.

У поняття "зростання науки" К.Поппер вкладає не практичне чи соціальне значення прогресу науки, а інтелектуальний аспект цього зростання. Він стверджує, що безперервне зростання є істотним для раціонального і емпіричного характеру наукового знання, і, якщо наука перестає зростати, вона втрачає і цей характер. Саме спосіб зростання робить науку раціональною і емпіричною.

Наука починається з проблеми, вважає Поппер, а не зі спостережень, хоч спостереження можуть породити проблему, якщо вони несподівані, тобто вони вступають у протиріччя з нашими сподіваннями чи теоріями.

Зростання знання за Поппером спрямоване від старих проблем до нових і здійснюється шляхом пропозицій і спростувань. Такі переходи від проблем до теорій і від теорій до проблем реалізуються на базі постійного критичного обговорення внутринаукової ситуації. Таке обговорення є основним механізмом, що забезпечує еволюцію науки.

Оцінюючи логіко-методологічну концепцію К.Поппера в цілому, слід підкреслити, що в ній пропонується ряд цікавих логічних моделей для опису структури і розвитку наукового знання. У той же час загальна методологічна і тим більше філософська інтерпретація цих моделей, наведена Поппером, натикається на принципові труднощі і вступає у протиріччя з сучасним рівнем соціально-наукового і філософського знання.

Безпосередня заслуга Поппера полягає у побудові логічної теорії наукового методу, під яким він розуміє емпіричний метод.

Теорія наукового методу, вважає Поппер, не може бути лише емпіричною теорією - вона повинна бути філософською, епістемологічною теорією з її специфічними філософськими методами побудови, що не зводяться лише до узагальнення результатів емпіричного позитивного знання.

Поппера не влаштовує і інша крайність у розумінні природи теорії наукового методу, а саме апріоризм. На його думку, методологічні правила повинні бути виправданими, і їх єдиним виправданням є їх плодотворність, про яку ми можемо судити за їх наслідками.

З антиіндуктивізмом Поппера найтісніше пов’язаний інший важливий принцип його концепції - принцип фальсифікованості, за назвою якого всю методологічну концепцію Поппера часто називають фальсифікаціонізмом.

Однак головною філософською вадою попперівської теорії, на думку багатьох вчених, є його скептицизм відносно можливостей людського пізнання. Діалектика поняття істини вимагає не тільки визнання об’єктивності істини (що Поппер робить), але і розуміння діалектичного взаємозв’язку відносної і абсолютної істини (це Поппер заперечує і через це не може звільнитися від скептицизму і в кінцевому разі - від філософського релятивізму, з яким він сам невпинно бореться).

Відповідно до своєї теорії істини і правдоподібності Поппер розглядає розвиток знання не як перехід від одного істинного знання до іншого, а як перехід від одних проблем до інших, більш глибоких. За Поппером при розвитку знання зростає тільки сукупність істинних емпіричних наслідків теорії, прийняття яких обумовлене відповідними конвенціями. Механізмом цього росту є метод спроб і помилок, припущень і спростувань. "Ми не знаємо - ми можемо лише припускати", - така основна логіко-методологічна ідея Поппера, що свідчить про філософський скептицизм його концепції.

Після краху методологічних ідей логічного емпіризму сучасна Західна філософська думка була вимушена визнати неадекватність більшості основних принципів концепції К.Поппера і нагальну потребу в нових шляхах для побудови логіки і методології науки. У цій ситуації важливу роль в методологічних пошуках стали відігравати Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін та П.Фейєрабенд. Можна з певністю сказати, що праці цих учених сьогодні визначають один із основних напрямків розробки філософії науки і методології історії науки на Заході. Щоб здійснити діалектичний аналіз історичної школи в методології науки, потрібно звернутися до її позитивних програм, розглянути, якою мірою прибічники цього напрямку здатні вирішити основні питання філософії наукового знання.

Перше з них можна сформулювати таким чином: який шлях і які методи є найбільш адекватними для побудови теорії науки? Це основне питання методології науки. З ним пов’язана велика кількість окремих проблем, деякі з них варто назвати: яка структура сучасного наукового знання і які механізми його Функціонування і росту? Що є основою наукового пізнання і яке співвідношення між здоровим глуздом, науковим знанням, що опирається на досвід і експеримент, і загальними філософськими (метафізичними) твердженнями про світ?

Друга загальна проблема: як у знанні ми можемо описати і пояснити реальні історичні процеси розвитку науки? За допомогою яких методів ми можемо побудувати істинну теоретичну реконструкцію історії науки? Це - основне питання історіографії науки.

І нарешті, третьою загальною проблемою є: чи можна досягти раціонального розуміння науки і її історії? У чому взагалі полягає природа раціонального міркування? Чи вичерпується сферою раціональності творча діяльність вченого? Це одне із традиційних загальних філософських питань, яке є по суті зв’язуючою ланкою між названими першою і другою проблемами. Це питання, тобто питання про можливість раціонального теоретичного відтворення змін і розвитку науки, повинно розглядатися не відокремлено, а в контексті обговорення проблем побудови теорії і історії науки.

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції розвитку наукового знання пов’язана з ім’ям американця Томаса Куна, який виклав свої ідеї у книзі "Структура наукових революцій".

У ній досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності вчених і дослідницьких колективів. Кун вважає, що розвиток науки являє собою зміну двох циклів, що відбувається по черзі: періодів "нормальної науки" і періодів "наукових революцій". Останні є значно рідшими явищами в історії порівняно з першими.

Центральне поняття в концепції Куна - поняття парадигми, або сукупності найбільш загальних ідей та методологічних установок у науці, які визнаються на даному етапі досліджень істинними і підтримуються науковим товариством.

Парадигма має дві властивості:

) вона прийнята науковим товариством як основа для подальшої роботи;

) вона містить у собі невирішені питання, тобто відкриває простір для досліджень.

Парадигма - це початок кожної науки, бо вона забезпечує можливість спрямованого відбору фактів та їх інтерпретації.

Парадигма не є чимось статичним. На її основі ведуться дослідження внаслідок яких парадигму переформульовують, уточнюють.

Існування парадигми в науці пов’язане з існуючою в ній теорією. У межах прийнятої парадигми в період "нормальної науки" розвиток триває до того часу поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові завдання. Як тільки виникає кризисна ситуація, яка розв’язується "науковою революцією", створюється нова парадигма, несумісна з попередньою. Розвиток науки, таким чином, здійснюється стрибкоподібно.

У період нормальної науки існують три типи діяльності:

) збирання значущих фактів:

) зіставлення фактів і теоретичних передрікань;

) переформулювання теорій.

Проте наукова діяльність у цілому цим не вичерпується.

Нормальна наука не спрямована на відкриття чогось принципово нового Але це нове неминуче виникає. Наукове відкриття - не поодинокий акт, а процес що включає в себе і виявлення нового, і усвідомлення того, що отриманий результат - це дійсно нове. На одному із етапів розвитку нормальної науки неодмінно з’являється розбіжність спостережень з передріканнями, виникає аномалія. І коли цих аномалій накопичується достатня кількість, нормальний розвиток науки припиняється, наступає стан кризи, який звичайно приводить до створення нової теорії. У періоди криз змінюється тематика досліджень, різко зростає інтерес до аномальних фактів; розхитується стереотип наукових поглядів до того часу, поки криза не породить наукову революцію.

Кун вважає, що по аналогії між політичною і науковою революціями під час зміни парадигми вчені поділяються на прихильників нового і послідовників старого Остаточне рішення, чи прийняти нову парадигму, залежить від більшості тих, хто погодився на це. Але в більшості випадків докази на користь нової і старої парадигм взаємно урівноважуються.

Кун звертає особливу увагу на виникнення кризової ситуації внаслідок появи суттєвих аномалій, що не можуть бути вирішені в межах пануючої парадигми, але нагальне вимагають їх вирішення. Нерозв’язаність їх на основі існуючої парадигми, невдачі в застосуванні існуючих правил свідчать про необхідність пошуку нових. Спроби вирішення спочатку ведуться в межах старої парадигми, старої нормальної науки, у відповідності з її методами, але якщо це не вдається, з’являється нова парадигма. Однак, підкреслює Кун, нова парадигма не визнається автоматично членами даного наукового товариства, як результат - боротьба старої і нової, уже існуючої, парадигми. Саме конкуренцію нової і старої парадигм, процес боротьби нового і старого Т.Кум вважає одним із основних факторів процесу розвитку науки. У той же час сам процес виникнення нової парадигми Кун практично не розглядає. Він не розкрив проблеми самого виникнення нового знання, а звів її лише до вибору між старою та новою парадигмами.

Таким чином, кунівське поняття парадигми стало важливим етапом західної філософії науки, воно породило багато досліджень, у тому числі спроб застосувати його до конкретних ситуацій в історії науки.

Інший варіант історико-методологічної моделі наукового знання був запропонований Імре Лакатосом (Англія). Відповідно до його концепції фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія чи сукупність теорій, а "дослідницька програма". Остання включає в себе конвенційно прийняте (і через це "неспростовуване" згідно з раніше прийнятим рішенням) "тверде ядро", "захисний пояс" і сукупність методологічних правил - "негативну евристику", яка вказує, яких шляхів дослідження слід уникати, і "позитивну евристику", яка рекомендує шляхи досліджень, яким потрібно надати перевагу. Твердження, яке є "твердим ядром", у рамках даної програми приймається як незаперечне (аналогічно кунівській парадигмі в період нормальної науки).

"Позитивна евристика" визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії і переможно перетворює їх у підтверджуючі приклади - все це за раніше розробленим планом. Таким чином, "позитивна евристика" являє собою інструкцію по поліпшенню пояснювальних моделей теорії (наприклад, у дослідницькій програмі Ньютона пбіти планет розраховували, розглядаючи спочатку крапкові маси, потім -пасивні кулі, потім - взаємне збурення планет і ін.). Вчений бачить аномалії, але оскільки його дослідницька програма витримує їх натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а "позитивна евристика" його програми - от що, на думку Лакатоса, в першу чергу диктує вченому вибір проблем.

"Негативна евристика", по-перше, запобігає експериментальному спростуванню твердого ядра теорії (методологічні принципи рекомендують змінювати допоміжні гіпотези, не стосуючись "твердого ядра"). По-друге, вона виключає радикально нові спроби пояснення.

"Захисний пояс" оберігає "тверде ядро" від спростування, але замінюється і удосконалюється завдяки правилам "позитивної евристики", а також за допомогою процедур фальсифікації і підтвердження.

У картині наукової гри, яку пропонує методологія дослідницьких програм, вихідним пунктом є не встановлення фальсифікованої (і, отже, несуперечливої) гіпотези, а висування дослідницької програми. Проста фальсифікація не веде за собою відкидання відповідного твердження. Прості фальсифікації (аномалії) повинні бути зафіксовані, але зовсім не обов’язково реагувати на них.

Дослідницька програма вважається прогресуючою тоді, коли її теоретичне зростання передбачає її емпіричне зростання, тобто коли вона з певним успіхом може передбачити нові факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного і зростання, тобто коли вона дає лише запізнілі пояснення або випадкових відкриттів, або факторів, які передбачалися і відкривалися конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем"). Якщо дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона "витісняє" її, і ця конкуруюча програма може бути усунена (або, якщо завгодно, "відкладена").

Науковий прогрес за Лакатосом виражається скоріше у здійсненні верифікації додаткового змісту теорії, ніж у виявленні фальсифікуючих прикладів. Емпірична "фальсифікація" і реальна "відмова" від теорії стають незалежними подіями.

Таким чином, прогрес теорії раціональності в науці полягає у відкритті нових історичних фактів і у все більшому розширенні раціональної реконструкції історії" науки, пронизаної оціночними характеристиками. Іншими словами, теорія раціональності в науці прогресує, якщо в ній проявляється "прогресивна" дослідницька програма.

Не підлягає сумніву, що порівняно з кунівською концепцією методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса має великі можливості для опису реального процесу розвитку наукового знання. Багато труднощів, з якими зіткнувся Кун (наприклад, труднощі, пов’язані з поняттям нормальної науки). подолані в концепції Лакатоса. Багато питань, на які Кун не міг дати раціональної відповіді (наприклад, пояснити існування конкуруючих теорій, зміну однієї теорії іншою і т.ін.), цілком задовільно вирішуються Лакатосом - адже кожен період розвитку науки характеризується у нього концептуальною боротьбою декількох дослідницьких програм. Таким чином, історизм і динамізм розуміння наукового знання у Лакатоса більш глибокі, ніж у Куна. Разом з тим досягти повністю раціонального опису історичного розвитку наукового знання у своїй методології науково-дослідницьких програм Лакатос не зміг.

Найбільш тонкий і відповідальний момент будь-якої історіографічної концепції - це пояснення моменту переходу від однієї наукової теорії до іншої або пояснення процесу отримання нового знання. Якраз у цьому пункті Кун повинен був апелювати до актів віри наукового товариства. Лакатос далекий від того, щоб пояснювати перемогу однієї конкуруючої дослідницької програми над іншою актом віри. Він уводить досить коректні критерії для таких понять, як прогресивні і регресивні дослідницькі програми. Але при цьому необхідно мати на увазі, що з точки зору Лакатоса розумним можна бути лише заднім числом. Інакше кажучи, лише після того, як одна програма поступилася місцем іншій, ми можемо визнати, що програма, яка перемогла, була прогресивною, а переможена - регресивною. У момент зміни дослідницьких програм застосувати ці критерії неможливо, і Лакатос приходить до висновку, що його методології для моменту зміни програм не може бути ніякого раціонального пояснення. Більше того, у нього відсутнє раціональне пояснення і виникнення нової дослідницької програми.

Для того щоб створюване в межах цієї методології розуміння науки не було тільки свого роду грою, а було "епістемологічно раціональним заходом", Лакатосу потрібно було сформулювати певний "індуктивний" (метафізичний) принцип, який би зв’язав правила наукової гри з реальністю. Сам Лакатос це прекрасно усвідомлював, але в межах своєї теорії він такого індуктивного принципу сформулювати не зміг. Через це наука в розумінні Лакатоса не є діяльністю вчених по установленню об’єктивної істини, і, отже, його історизм не вийшов за межі конвенціалістських філософських установок.

Аналогічні оцінки справедливі для інших варіантів постпозитивістських історико-методологічних моделей наукового знання, запропонованих, зокрема, американськими філософами С.Тулміним і П.Фейєрабендом.

Стівен Тулмін намагається удосконалити історизм Куна і звільнити його від фактичних некоректностей в інтерпретації наукових революцій як рідкісних, але глобальних змін наукового концептуального апарату і в розумінні природи нормальної науки.

У цьому зв’язку Тулмін звертає свою увагу на коло цілком реальних проблем, перш за все на те, що у процесі історичного розвитку знання змінюються самі норми раціональної діяльності і ставиться завдання раціонально пояснити цей процес. Досягти цього, на його думку, можливо лише за умов проведення історичного дослідження концептуальних змін, механізм яких схожий на дарвінівський природний відбір.

Модель Тулміна базується на трьох основних гіпотезах.

Перша гіпотеза полягає в тому, що коли ми розглядаємо концептуальні зміни, які відбуваються в межах будь-якої інтелектуальної традиції, ми повинні бачити різницю між:

) одиницями ефективної модифікації, тобто тими небагатьма варіантами, які включаються в концептуальну традицію цієї дисципліни;

) одиницями відхилення, або концептуальними варіантами, циркулюючими в даній дисципліні в певний період часу.

Для обговорення розвитку наукової традиції у вказаних двох різних аспектах він використовує спеціальні терміни;

) нововведення - можливі способи розвитку наукової традиції, що пропонуються її прихильниками;

) відбір - рішення вчених вибрати деякі з пропонованих нововведень і за допомогою обраних нововведень модифікувати традицію.

Сформульована відмінність дає змогу висунути другу гіпотезу: під час вивчення концептуального розвитку певної наукової традиції ми стикаємось з процесом вибіркового закріплення інтелектуальних варіантів, яким віддає перевагу наукове товариство, тобто з процесом, який має певну схожість з дарвінівським відбором. Тому ми повинні бути готовими до пошуку тих критеріїв, на основі яких професійні групи вчених здійснюють цей відбір на тому чи іншому проміжку часу. Хоч ці критерії часто можна виявити чітко, однак у періоди глибоких інтелектуальних потрясінь вони можуть не мати явного формулювання. Це і дає підставу говорити про нові ідеї як про результат "процесу несвідомої творчості".

І, нарешті, третя гіпотеза: розглядаючи позитивну якість конкуруючих наукових теорій, як і будь-яких інших творчих нововведень, ми повинні звертати увагу на критерії відбору, які справді керують вибором між існуючими концептуальними нововведеннями в кожному окремому моменті часу. Із цієї гіпотези витікає такий наслідок: критерії, що використовуються з повним правом у даній специфічній науковій ситуації, очевидно, залежать від контексту в тій же мірі, в якій моральні критерії залежать від дії. В ході історії ці критерії можуть певною мірою прогресивно удосконалюватись.

Якщо сформульовані вище гіпотези прийнятні (а це, на думку Тулміна, повинно бути доведеним), то концептуальна зміна є результатом вибору між альтернативними концептуальними варіантами; ці варіанти, отримані вченими певного покоління і певної традиції, дають ту основу, опираючись на яку, ми можемо зрозуміти і проаналізувати відповідні критерії наукової оцінки.

У цьому новому повороті проблеми побудови моделі наукового знання, що розвивається, є важливі позитивні моменти. Тулмін вважає, що не слід надавати нормальній науці надто великого значення, ні позитивного, ні негативного; що наукові революції зустрічаються не так вже й рідко, як може видатись на перший погляд, і наука взагалі ніколи не розвивається лише шляхом накопичення знань. Наукова революція не є "драматичним" переривом у "нормальному" безперервному функціонуванні науки, замість цього вона стає "одиницею виміру" всередині самого процесу наукового розвитку .

Модель Тулміна не руйнується від однієї вказівки на те, що між біологічною еволюцією і концептуальним розвитком існують явні відмінності - Тулмін цього не заперечує. Для нього достатньо тільки аналогії між цими двома процесами, яка дозволяє побачити в концептуальних змінах нововведення, що закріплює дану наукову традицію, і відбір, що веде до її модифікації. І, як наслідок, - до зміни раціональних стандартів. Проте обмеженість недіалектичного трактування історизму в аналізі наукового знання дала знати себе і в концепції Тулміна.

Найбільше радикальне крило історичної школи в методології науки представляє Пол Фейерабенд. Його крайній радикалізм виражається як у критиці логічного емпіризму, так і в запропонованій ним методологічній (точніше сказати антиметодологічній) концепції. За Фейерабендом пізнання не є процесом, який наближується до якогось ідеалу. Пізнання є океаном постійно зростаючих альтернатив, кожна з яких примушує інші уточнювати свої точки зору, а всі вони разом роблять свій внесок, завдяки процесу конкуренції, в розвиток могутності нашого мислення.

Головний зміст концепції Фейєрабенда міститься у двох тезах. Одна з них - це принцип необмеженої проліферації, чи розмноження, примноження конкуруючих і прямо альтернативних одна одній гіпотез. Друга теза - це принцип теоретичної "впертості" або міцності, тобто відмова від уведення у гносеологічний оборот будь-яких альтернатив і вперте збереження вже існуючих теорій.

Суть принципу проліферації гіпотез Фейєрабенд коротко виразив за допомогою звороту "допустиме все". Але на це ж орієнтує і принцип "впертості", із якого, за Фейєрабендом, витікає готовність примиритись з будь-якою із існуючих теорій, якими поки що користуються із-за відсутності інших, або до яких просто-напросто звикли. У цих теорій може бути багато вад, протиріч з іншими теоріями і фактами, але на ці вади і протиріччя, згідно з Фейєрабендом, можна не звертати увагу.

Ідея емпіричної несумірності теорій приводить Фейєрабенда від спроб створення хорошої емпіричної методології до заперечення будь-якої змоги створення хорошої методологічної концепції, до висновку про рівноцінність усіх методологічних стратегій і правомірності прийняття будь-якої теоретичної концепції, що в сукупності і складає суть доктрини методологічного анархізму.

Теза про несумірність теорій свідчить, на думку Фейєрабенда, про неможливість побудови скіль-небудь послідовної емпіричної методології, оскільки досвід із-за повної залежності від теорії втрачає своє значення як об’єктивний фактор відбору і обгрунтування теоретичних положень. Наші методологічні стандарти, за допомогою яких ми оцінюємо прийнятність тих чи інших теорій, не залежать від досвіду, вони історично релятивні і змінюються від епохи до епохи. І кожна теорія може бути однаково поганою чи гарною залежно від вибору тієї чи іншої системи її оцінок. Єдиних метастандартів науковості, які дозволяють порівнювати самі уявлення про цю науковість, також не існує. Методологічний релятивізм Фейєрабенда виражається у прийнятій ним формулі "все підходить". Це означає, що не слід звертати увагу на будь-які методологічні регулятиви наукового мислення при створенні і прийнятті наукових теорій Таких регулятивів просто не існує, вони створюються нами і змінюються від епохи до епохи. Тому можна розвивати будь-які теорегичні ідеї.

У рамках методологічного анархізму П.Фейєрабенд починає розвивати антисцієнтистський або екзистенціалістський мотив у філософії науки. Він повсякчас підкреслює, що і сама наука, і стандарти науковості є нашими витворами і залежать від нас. Методологічний анархізм із філософії науки перетворюється Фейерабендон у свого роду філософію культури.

Оцінюючи філософські концепції, висунуті Т.Куном, І.Лакатосом, Ст.Тулміном, П.Фейєрабендом, ми маємо змогу виявити те спільне, що є у них в розумінні наукового знання. Такий інваріант можна умовно назвати історико-методологічною моделлю науки, основні принципи якого полягають у такому:

. Теоретичне розуміння науки можливе лише за умов побудови динамічної структури наукового знання.

. Наукове знання є цілісним за своєю природою; його не можна розбити на незалежні один від одного рівні: спостереження і теорії; будь-яке твердження спостереження обумовлене відповідною теорією, є "теоретично навантаженим".

. Філософські (онтологічні, метафізичні) концепції тісно взаємопов’язані з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: філософія не лише впливає (позитивно чи негативно) на науку, а і органічно входить у "тіло" науки.

. Динаміка наукового знання не являє собою строго кумулятивного процесу; наукові теорії незалежні одна від одної, і, як правило, вони непорівняні і несумісні (цей пункт проголошується Т.Куном і П.Фейєрабендом, але заперечується І.Лакатосом).

. Метою зміни наукового знання є не досягнення об’єктивної істини, а реалізація одного (чи декількох) із таких завдань: отримання кращого розуміння деяких феноменів; вирішення більшого числа наукових проблем; побудова більш простих і компактних теорій тощо.

. Як метод розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-наукового, методологічного, наукознавчого, психологічного, соціологічного, логічного та ін., причому логічному опису наукового знання відводиться суто підпорядкована роль, а в окремих випадках взагалі заперечується його будь-яке значення для розуміння науки.

Навіть із цього дуже загального і абстрактного викладу істотних особливостей історико-методологічної моделі науки добре видно, що ця модель дійсно розкриває деякі істотні сторони наукового знання та видно її принципові філософсько-методологічні недоліки. До числа позитивних сторін цієї моделі належать ідеї історизму, цілісності знання, визнання взаємозв’язку філософського і наукового пізнання, відмова від наївно-кумулятивістського уявлення про розвиток науки.

Перехід у межах західної свідомості від антиісторизму логічного емпіризму до історизму - явище, безперечно, прогресивне. Реальне значення його, зокрема, полягає а тому, що прихильники історико-методологічної моделі наукового знання не просто проголосили історизм своїм гаслом, але і спробували реалізувати цей принцип. Проте, хоча в ході реалізації цих спроб вдалося глибше зрозуміти деякі сторони науки і етапи її історичного розвитку, філософські установки лідерів постпозитивізму - перш за все феноменалізм, конвенціоналізм і методологічний релятивізм - спорудили перед нами нездоланні перешкоди.

Ідеї історизму в дослідженні наукового знання, які використав постпозитивізм, дали можливість побудувати ряд цікавих конкретних моделей структури і розвитку науки.

5. Динаміка науки: філософський сенс закономірностей і тенденцій розвитку наукового знання

. Наукові революції як докорінні зміни основних і принципових параметрів науки.

. Диференціація та інтеграція наук як закономірності їх історичного і теоретичного розвитку.

. Взаємодія наук як закономірність розвитку наукового знання.

. Формування міждисциплінарних дослідницьких програм і наукових напрямів.

Кожна наукова революція має два головних завдання, які вона інколи виконує одночасно у взаємозв’язку між собою, а інколи - послідовно, одне за одним. Перше завдання наукової революції має негативний, критичний, руйнівний характер: потрібно рішуче, революційним шляхом, до самих підвалин зруйнувати всю систему старих понять, теорій, принципів і законів даної науки. Без виконання цього негативного, руйнівного революційно-критичного завдання не може бути усунена основна перешкода для розробки і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищено шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.

Друге, найважливіше, завдання наукової революції позитивне, конструктивне, творче: необхідно виробити, обгрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів, а разом з цим, і це вирішальне, - нове мислення вчених, новий спосіб сприйняття і розуміння світу, який вивчається Ними. Без виконання цього позитивного, творчого, революційно-критичного завдання як основного для будь-якої революції, в тому числі і наукової, революція не може бути доведена до свого логічного реального завершення.

У кожній революції щодо її внутрішньої структури можна виділити три етапи.

Перший, руйнівний, коли виявляється, що руйнується (заперечується) в попередній системі поглядів, у способі сприйняття і розуміння світу, що панував раніше.

Другий, творчий, який виявляє, що створюється (утверджується) нового в іншій системі поглядів, у новому методі пізнання.

Третій, що визначає, що утримується від старого, від системи старих поглядів, від старого сприйняття світу.

Специфічне сполучення цих трьох вирішальних етапів структури будь-якої наукової революції визначає своєрідність кожного типу і підтипу наукової революції.

За механізмами перебігу, завданнями і основними результатами наукових революцій можна виділити чотири їх типи.

Перший тип наукових революцій. Перша наукова революція пов’язана з іменем М.Коперника і його відкриттям у галузі астрономії (середина XVI ст.). Вона започаткувала цілий ряд наукових революцій першого типу, які в чистому виді відбувалися у XVI-XVIII століттях. Розглянемо їх структуру: що в них руйнувалось і що утверджувалось? Яким був залишок старого у новому мисленні і новій системі поглядів?

У цих революціях руйнувались перш за все часткові, дуже різні між собою конкретні концепції, вчення: геоцентричне вчення Птоломея в астрономії, наочні (емпіричні) уявлення в механіці, що започатковані Арістотелем, флогістонна теорія в хімії, теплородне вчення у фізиці, ідеалістична філософія Гегеля.

Основним конструктивним результатом наукових революцій першого типу є визнання того, що за безпосередньою видимістю (уявністю) речей і явищ криється їх суть, невидима для нашого ока і взагалі несприйнятна чуттєво. Виявити приховану суть речей і явищ - головна творча функція наукових революцій першого типу. Прикладом цього може бути те, що все XVII ст. було, по суті, століттям наукової революції в математиці і механіці, бо за допомогою методів математики реалізувалась можливість визначити сутність механічних рухів і зовнішніх зв’язків у макротілах.

Який же залишок старого способу мислення утримувався в новому аналітичному уявленні про світ і в новому його сприйнятті? Він полягав у визнанні речей і явищ в їх суті сталими, незмінними, про що свідчило безпосереднє споглядання. При аналітичному підході речі здаються сталими, незмінними, а явища - рухомими, такими, що постійно розвиваються.

Другий тип наукових революцій. Перша наукова революція другого типу пов’язана з іменем І.Канта і його космогонічною гіпотезою (1755). У ході революцій 2 типу, які почались з відкриттів Канта, руйнується метафізичний підхід до природи, ламається віра в незмінність речей і явищ. Вона виходить з того, що конструктивно встановила революція 1 типу, тобто із тих законів природи, на основі яких революція 1 типу побудувала картину світу. Але при цьому революція 2 типу розглядає речі і явища не як дані, фіксовані, а як змінні, що історично стали такими.

Головним творчим завданням революції 2 типу є розробка, обгрунтування і утвердження в науці нових поглядів (теорій, гіпотез, концепцій), які створені на базі еволюційних уявлень, на основі ідеї про загальний розвиток.

Як наслідок цих революцій у всіх сферах знання зароджувались теорії, в яких конкретно втілювались ідеї про розвиток і загальний зв’язок (клітинна теорія, дарвінівське еволюційне вчення, закон збереження і перетворення енергії).

Третій тип наукових революцій. "Новітня революція у природознавстві", яка стала третім великим переворотом у науці, розпочалась у кінці XIX ст. з трьох великих відкриттів у фізиці: рентгенового проміння (1895), радіоактивності (1896), електрона (1897).

Революція 3 типу була пов’язана з докорінною ломкою старого способу мислення, старого методу сприйняття світу. Основою старого способу мислення, як уже зазначалось, є перш за все якісне ототожнення макро- і мікробів, визнання їх кількісних відмінностей, тобто розмірів. Основним завданням негативної стадії революції 3 типу було руйнування старого розуміння абсолютно незмінного, неподільного атома і вічного, незмінного, такого, що не руйнується, хімічного елемента.

Революція 3 типу пройшла ряд послідовних етапів і виявила, що її механізм полягає в послідовному "віддаленні" нових уявлень про мікрооб’єкти від попередніх, класичних уявлень про них: чим глибше людство проникає в мікросвіт, чим більше наближається воно до пізнавального мікросвіту, тим далі воно відходить від попереднього якісного ототожнення мікрооб’єктів з макрооб’єктами.

Четвертий тип наукових революцій. У середині XX ст. розпочалась сучасна науково-технічна революція, в ході якої відбулося органічне злиття наукової революції з революцією технічною в єдиний революційний процес. Через це подальший розвиток наукової революції вже не можна розглядати сам по собі, а потрібно його досліджувати в нерозривному зв’язку з технічною революцією.

Головною рисою наукового руху, яка відрізняє його від попереднього рівня наукового пізнання, є те, що весь комплекс заново виникаючих і вже існуючих наук виявив яскраво виражену тенденцію розвиватися не тільки у сфері чисто наукового теоретизування, а і в галузі практичного (технічного) освоєння результатів. Реальністю став процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу.

Основний "залишок" попередніх методів пізнання в мисленні сучасних вчених полягає у невмінні долати бар’єри, що ще збереглися, по-перше, між окремими науками, по-друге, між наукою і виробництвом, між теоретичним природознавством і прикладним.

Революція четвертого типу продемонструвала тенденції до зближення природничих наук із суспільними. У ході революції 4 типу з особливою гостротою постало питання про взаємозв’язки і взаємодію між теоретичним значенням і знанням прикладним, практичним. Типовим для даного інтегративного процесу є народження нових міждисциплінарних напрямків, які стоять на межі між природничими і технічними науками, наприклад біоніки.

Щоб переконатися в тому, чи справді відбувається наукова революція в тій чи іншій галузі людського знання, слід встановити, чи здійснюється тут докорінна ломка методу мислення вчених, що панував, але на цей час уже застарів і головне, чи спостерігається крах віри у прийняті до того пояснення явищ, що вивчаються.

Іншими словами, якщо в тій чи іншій галузі науки відбувається докорінна ломка системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів, відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і пояснення світу, що пізнається, то в даному випадку ми маємо справу з науковою революцією. Такий загальний критерій наукової революції.

Для сучасного етапу розвитку науки особливо характерним є процес диференціації та інтеграції знання. Внаслідок цього виникають нові зв’язки між науками, змінюються границі, що поділяють їх, з’являються нові наукові дисципліни на зразок математичної лінгвістики, соціальної психології та ін.

Процес диференціації та інтеграції відбувається і в окремих галузях науки:швидко змінюються взаємозв’язки між їх розділами, виникають нові підрозділи.

Характерне це і для філософії. Намагання зберегти у філософії давній поділ на онтологію, гносеологію і логіку здебільшого мають умовний характер через те, що змінюється зміст філософської науки, виникає нова проблематика і нові зв’язки між її розділами.

Яскравим прикладом диференціації й інтеграції знання у філософії є виникнення в ній напрямку під назвою "логіка наукового дослідження".

З одного боку, остання виступає начебто як вузька галузь філософського знання, напрямком у розробці філософії, і це виражає диференціацію у філософії. З другого боку, в ній синтезуються не лише знання із різних галузей філософії, але й із суміжних з нею наук, зокрема психології наукової творчості, кібернетики, соціології та ін. Звичайно, основу логіки наукового дослідження складає матеріалістична діалектика як теорія пізнання і логіка. Категорії діалектики слугують початковим методологічним принципом у вивченні процесу наукового дослідження. Але оскільки логіка наукового дослідження ставить своїм завданням вивчити процес дослідження як щось ціле із усіма його складовими, вона не може обійтись без узагальнення даних різних галузей знання.

Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.

Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес, пов’язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркаса початкового знання. У той же інтеграція є результатом зближення раніш незалежних наук і сприяє міжнауковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук (наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології).

Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична, суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час як тип діяльності, пов’язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції обумовлюються і потребами соціально-економічного характеру.

Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху матерії і її основних атрибутів - простору, часу, причинності, можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необоротність процесів мінливості в об’єктивному світі. Одним з онтологічних аспектів інтіграції виступає комплексність досліджуваного явища, що визначає сплетення в ньому різних закономірностей, для трактування яких і використовується синтетичний підхід, який дає цілісне пояснення.

Саме тому відбувається "пересікання" різних наук у вивченні здавалося одних і тих же процесів.

Суттєве значення у становленні інтегративних тенденцій має спільність генезису різних форм руху, яка виражається в єдності фізичного і хімічного складу відомої нам частини всесвіту - елементарних часток, атомів, молекулярних комплексів (в тому числі і органічного характеру), що виявляються в космосі.

Інтеграція і диференціація діалектичне взаємозв’язані. Диференціація виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як граничний випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є співвідношення класичної і квантової механіки). Але у процесі диференціації розвиваються теорії, які починають зближуватися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи подальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Таким чином, виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з тим "кип’ячий" шар наукового знання, що безперервно поновлюється, стає основою міждисциплінарного і міжнаукового синтезу.

Гносеологічний аспект інтеграції полягає в розробці пізнавальних процедур, що виявляють методи виділення загальних для різних наук концептуальних структур і способів формування нового знання. Необхідно підкреслити, що онтологічні і гносеологічні сторони інтеграції взаємопов’язані.

Спосіб інтеграції наук значною мірою залежить від методології дослідження. Одним із фундаментальних методів наукового пізнання є редукція, яка передбачає пояснення складного через просте, похідного знання через фундаментальне, цілого через часткове тощо. Редукція звичайно асоціюється зі зведеністю вищих форм руху до нижчих і тенденцією до уніфікації наук на базі простих і краще систематизованих висловлювань. Розвиток сучасного наукового знання зміцнив авторитет редуктивних процедур і дозволив здійснити ефективні прийоми зведення в молекулярній біології і біокібернетиці.

Редукція є не просто зведенням біології до фізики і хімії. Вона розкриває біологічну значущість певних фізико-хімічних процесів живого, допомагає відкрити нові біологічні функції на базі фізико-хімічних властивостей. Редукція передбачає перехід до діалектичного синтезу, який базується на аналітичних методах, що ведуть до пояснення закономірностей складних біологічних процесів.

Коли в епоху Відродження почалась диференціація наук, то цей процес став яскравим показником того, що пізнання людини вступило в аналітичну стадію свого розвитку. Інтегративні процеси в науці спочатку були майже відсутні. Важливо було досліджувати частини, а для цього було потрібно вилучити їх із загального зв’язку.

Але щоб усе наукове знання не розпалось на окремі, нічим не зв’язані між собою, галузі, уже у XVIII ст. почали пропонуватись загальні системи, або класифікації, з метою об’єднання всіх наук в єдине ціле.

Проте ніякого внутрішнього необхідного зв’язку між науками при цьому не розкривалось, вони просто формально співвідносились одна з одною.

Це тривало до середини і навіть до кінця третьої чверті XIX ст. У таких умовах диференціація наук, що продовжувалась зростаючими темпами, подрібнення їх на все дрібніші розділи і підрозділи була тенденцією, протилежною до їх інтеграції, це ускладнювало останню: чим більше з’являлось нових наук і чим дрібнішою ставала їх власна структура, тим важчим і складнішим ставало їх об’єднання в єдину систему при створенні їх загальної класифікації.

Причиною цього було те, що в мисленні вчених того часу панував однобоко тлумачений ними аналітичний метод, який при його абсолютизації неминуче веде до метафізичного (в розумінні антидіалектичного) способу мислення.

У цьому випадку було майже неможливим синтетичне охоплення всього різномаїття галузей спеціалізованого наукового знання, що розвивалось. Синтез наук лише зовні набував характеру здійснюваного їх об’єднання в єдине ціле. Внаслідок цього тенденція до їх інтеграції не могла реалізуватися належним чином, не дивлячись на те, що потреба в її здійсненні зростала.

Починаючи з середини XIX ст., тенденція до інтеграції наук вперше отри-мала змогу із простого доповнення до протилежної їй тенденції (диференціації) набути самостійного значення, позбутися підпорядкованого характеру. Більше того, із підпорядкованої вона все швидше і все повніше стає домінуючою. Обидві протилежні тенденції немов би помінялися місцями ми: раніше інтеграція наук виступала лише як прагнення до простого утримання в загальних рамках усіх галузей подрібненого диференційованого знання, тепер же подальша диференціація наук виступала лише як підготовка їх до справжньої інтеграції, до їх справжнього теоретичного синтезу. Більше того, наростаюча інтеграція наук почала сама здійснюватись через подальшу їх диференціацію і завдяки їй.

Основною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв’язків між науками.

Саме діалектичний синтез складає зміст зростаючого взаємозв’язку наук, інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Разом з цим важливо проаналізувати зв’язки і відмінності понять "інтеграція" і "взаємодія". Інтеграція наук є результатом їх взаємодії і характеризує щось статичне. Поняття ж взаємодії виражає відношення між дисциплінами в динамічному плані, щодо функціонування наукового знання як специфічного типу соціальної діяльності.

З іншого боку, взаємодія наук може не тільки привести до інтеграції наукового знання, але і спричинити виникнення нових наукових дисциплін, тобто виступити як форма дисциплінарної диференціації науки.

Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають, внутрішньо взаємопов’язаними і взаємопроникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна із її динамічних сторін. Відповідно поняття "взаємодія наук" має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями "інтегративний процес", "інтеграція науки".

Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об’єктивні (предметні) основи, а і діяльносні фактори і характеристики, тому що зазначені науки різняться і за суб’єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження тощо.

Існує також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук слід врахувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратами інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Це означає, що інтегративні процеси в науці дещо стирають відмінність між фундаментальними і прикладними науками і дослідженнями, роблять поділ на фундаментальні і прикладні науки відносним.

Відношення "прикладне - фундаментальне" виявляється залежним від напрямку руху знання у науках, що взаємодіють між собою, від того, яка наука дає фундаментальне знання, а яка його використовує.

Посилення взаємозв’язку суспільних, природничих і технічних наук включає в себе не лише "горизонтальні" процеси інтеграції, коли відповідні науки взаємодіють або лише на рівні фундаментальних, або лише на рівні прикладних досліджень, а й "вертикальні" процеси інтеграції як усередині однієї і тієї ж науки, так і взаємодії фундаментального рівня однієї дисципліни з прикладним рівнем іншої дисципліни, що має місце в технічних науках, де фундаментальні дослідження природничих наук часто взаємодіють з прикладними розробками суспільних наук (аналогічна ситуація має місце в медичних, сільско-господарських, військових науках).

Інтегративні потенції перш за все проявляються у використанні принципів загального зв’язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони і категорії філософії відіграють помітну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв’язки між атрибутами і властивостями матерії, між буттям і свідомістю.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з іншого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез - синтез між дисциплінами і їх основними галузями.

Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, Світогляд, наукова картина світу має безпосередньо через них великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки.

Для вироблення всебічного, цілісного підходу на досліджувані об’єкти необхідний діалектичний спосіб мислення, який спрямований на вивчення загального зв’язку явищ і процесів об’єктивної дійсності, допомагає зробити важливі теоретичні узагальнення, що скасовують межі між дисциплінами. Посилення процесу інтеграції знань пояснюється тим, що наука все глибше проникає в діалектику природи і суспільного розвитку.

В умовах науково-технічної революції тенденція синтезу в розвитку науки набуває якісно нових форм виразу. Процеси синтезу охоплюють не тільки суміжні, а і дуже віддалені одна від одної галузі науки, що дозволяє говорити про інтеграцію як про один із визначальних факторів розвитку сучасного наукового знання. Так, у ході науково-технічної революції суспільні науки все тісніше і органічно зв’язуються з виробництвом.

Вчені-суспільствознавці беруть участь в опрацюванні теоретичних основ управління соціально-економічними процесами, у розробці проблем організації праці і виробництва, удосконалення системи матеріального і морального стимулювання.

Вивчення взаємозв’язків суспільних, природничих і технічних наук проводяться паралельно з аналізом проблематики міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами проблем є певні відмінності. Справа не тільки у тому, що міждисциплінарні дослідження можуть існувати і в кожній із виділених груп науки; крім цього проблематика міждисциплінарних досліджень в цілому належить до процесів, що відбуваються на рівні окремого дослідження, як би воно не було розосереджене у просторі і часі. При обговоренні ж взаємозв’язку наук мова може йти і про більш загальні рівні аналізу, наприклад про тенденції розвитку науки в цілому або окремих груп наук у тих чи інших конкретно-історичних умовах. У цілому ж проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов’язана з внутрішньонауковим процесом, а проблематика взаємозв’язку наук - з розглядом соціального контексту наук.

Формування міждисциплінарної галузі пов’язано з наявністю важливого комплексу проблем, для вирішення яких необхідно звернення до науки, і таких формулювань цих проблем, які дозволили б розглядати їх як наукові завдання. Подальше наукове освоєння міждисциплінарної галузі пов’язане з поступовим перегрупуванням емпіричних фактів, з їх об’єднанням навколо різних наукових понять та зі зміною термінології. Наприклад: замість питань "бережливого ставлення до природи", "охорони лісових запасів" і інших з’являються проблеми "екологічного балансу", "відтворення ресурсів".

Справа не в тому, що одні і ті ж явища отримують нові наукоподібні назви, а в тому, що використання другої групи термінів означає спробу співвіднести явище з відповідною науковою традицією, так як з кожним із термінів пов’язується уява про певне коло дослідницьких проблем в апараті конкретних дисциплін.

Міждисциплінарні дослідження доречні, коли представникам традиційних академічних дисциплін не вистачає теоретичної конструкції чи технічної компетенції. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб об’єднати в якомусь наборі аналітичні засоби, що мають місце в різних дисциплінах.

Міждисциплінарність виходить на перший план, коли вихідна проблема задається як позанаукова, (а значить і позадисциплінарна), і її не вдасться перекласти без суттєвих перекручень мовою будь-якої однієї наукової дисципліни.

Таку проблему, з одного боку, не можна не вирішувати; з іншого боку, дисциплінарне організована наука не має засобів для її вирішення. Наукова практика розробила певний спосіб дій у такій ситуації. Як правило, таку проблему намагаються редукувати (використовуючи для цього засоби, далекі від строгої науковості) до суми "нормальних" проблем (типу кумівських "головоломок"), які вирішуються в рамках відповідних дисциплін. Процес і результати редукції представляють у вигляді "дерева цілей", яке виступає ядром цільової комплексної програми вирішення вихідної проблеми.

Науковий напрямок має своїм витоком "внутрішню" проблему - продукт попередньої наукової діяльності в рамках певної дисципліни. Проте рішення цієї проблеми засобами цієї дисципліни є неможливим, хоч самі ці засоби ставляться нею під сумнів: просто в дійсності це "інша", позадисциплінарна проблема. Через це її переформулювання, свідоме чи несвідоме виділення із сфери контролю дисципліни, як правило, стає важливою передумовою її загального вирішення.

Коли ж таке вирішення знайдено, то воно не стільки "закриває" вихідну проблему, скільки відкриває можливість для її постановки і одночасно стає засобом вирішення нових проблем. Саме ж це вирішення і спосіб, яким воно було досягнуте, утворюють ядро, навколо якого формується нова парадигма. Так виникає потенційно перспективна, але реально неосвоювана ще галузь.

Важливо не тільки своєчасно помітити появу, але й передбачити розвиток нових напрямків, динаміку їх потреб і можливостей. Тоді стане можливим програмувати цей процес, створювати умови, що полегшують інституціалізацію нової галузі.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази.

Перша фаза є латентною (прихованою), вона починається з виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється звичайно тільки при подальшому історичному аналізі.

Друга фаза - період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням кількості інформації при менш швидкому зростанні числа авторів.

У третій фазі - період експлуатації ідей - галузь стає доступною для освоєння ширшим колом науковців. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. У цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом відокремляться від неї, і перетворяться в самостійні галузі досліджень.

Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливе розпадання на декілька галузей або зникнення її як самостійної галузі досліджень.

У періодизації формування та розвитку наукових напрямків можна виділити чотири послідовних етапи.

Етап основоположення. На цьому етапі об’єктивно виникає новий предмет наукового вивчення, що не належить до сфери компетенції якогось із існуючих напрямків. Цей етап починається з моменту появи перших робіт, присвячених вивченню нового предмета. Автори цих робіт - основоположники нового напряму, їх одиниці, вони, як правило, ще не об’єднані спеціальними формами соціальної організації, часто працюють ізольовано один від одного, а інколи навіть не знають про роботи інших вчених - основоположників того ж майбутнього напрямку. Свої праці вони публікують у наукових виданнях тих галузей, а надрах яких зародились передумови нового напрямку, або у виданнях широкого предметного профілю. Це, як правило, видатні вчені, що вже досягли до того часу широкого визнання або завоюють його в майбутньому.

Етап основоположення. Він може бути дуже тривалим. Його тривалість залежить від того, наскільки далеко нова предметна галузь від традиційно розроблюваних галузей (причому, важливою є не так об’єктивна відстані між ними, як суб’єктивне сприйняття її іншими вченими), наскільки перспектиною для розвитку науки і для реалізації розповсюджених індивідуальних цільових установок наукових працівників вона є, але більш за все від того, наскільки гостра суспільна потреба в її розробці вже існує, і як швидко вона змінюється.

Етап становлення. Цей етап характеризується інтенсивним розширенням числа вчених, що включаються в розробку нової предметної галузі. Ці вчені нерідко "приходять" з різних вже існуючих напрямків головним чином в силу зміни своїх наукових інтересів, що викликані або вичерпуванням проблематики раніш розроблюваного ними напрямку, або привабливістю нової предметної галузі для них особисто чи їх керівництва. Мобільність цих вчених на даному етапі визначається, очевидно, перш за все науковою чи практичною значимістю нової галузі.

На етапі становлення нового напрямку вчені, що його розробляють (як правило, висококваліфіковані спеціалісти), нерідко поєднують розробку нової галузі з продовженням своїх попередніх досліджень. Вони працюють у своїх колишніх колективах, які представляють інші напрямки науки. Але в системі наукового спілкування вже формується певний "незримий колектив", члени якого слідкують за публікаціями один одного, встановлюють особисті контакти.

Ряд таких вчених, що очолюють наукові колективи, концентруючи особливу увагу на розробці нової проблематики, поступово або зразу переключають на неї і очолюваний ними колектив. Таким чином, ця проблематика попадає в плани наукових установ, стає об’єктом планування.

Початок цього періоду визначається моментом першого офіційного визнання нового напрямку. Це визнання може виражатися в різних формах: організації наукових підрозділів спеціально для розробки проблематики, проведенні широкомасштабних тематичних конференцій, появі спеціальних періодичних видань. Утверджується назва нового напрямку.

Етап інституціоналізації. Цей етап обумовлений широким громадським визнанням дієвості (реальної або перспективної) напрямку, що виник, зв’язаного частіше всього з розробкою прикладних аспектів. Він характеризується переключенням на розробку цього напрямку цілого ряду наукових колективів, створенням нових колективів, інтенсивним включенням у роботу над новою проблематикою нових окремих дослідників із споріднених галузей знання.

Розповсюджується і широко вживається назва нового напрямку. Ідентифікуючи свою професійну належність, все більша кількість вчених вказує на нього. Виникають і стабілізуються форми соціальної організації наукової діяльності в новому напрямку. Такі школи, як правило, спочатку неконституйовані, потім юридичне оформлюються, утворюються наукові установи, лабораторії, кафедри вузів, професійні товариства, періодичні видання. Розпочинається підготовка спеціалістів для нового напрямку аспірантурою і вузами. Найбільш важливі і масові напрямки включаються в номенклатуру спеціальностей наукових працівників та інші класифікаційні схеми науки. Всі ці ознаки характеризують появу в структурі науки нового соціально-професійного інституту.

Етап дисциплінаризації. Він характеризується зниженням темпів росту кількості вчених, що розробляють даний напрямок, стабілізацією складу відповідних колективів. Можливі два варіанти подальшого розвитку: або проблематика, що нормативне належить до цього напрямку, поступово вичерпується, і вчені переключаються на інші галузі дослідження, традиційні чи нові, або ж ця проблематика неухильно розгалужується, обумовлюючи диференціацію напрямку та виділення ряду нових самостійних напрямків. В обох випадках формується основа наукової дисципліни - зведення знань, що посідають цілком визначене місце в системі визнаних наукових теорій, що входять у підручники і є предметом вивчення у вищій школі.

Розділ II. Філософія природничих і технічних наук: загальні та спеціальні проблеми

6. Онтологічні проблеми науки

. Проблема пізнання субстанції світу. Єдність і особливість буття і матврїї.

. Онтологічне значення простору і часу як універсальних форм буття.

. Субстанційно-онтопогічний аспект розвитку взаємодії та детермінації.

. Співвідношення об’єктивної і суб’єктивної реальності. Проблема реальності в науці.

Перш за все потрібно з’ясувати, що таке "онтологія" і чому виникла необхідність розгляду онтологічних проблем науки.

Тривалий час під онтологією розумілось вчення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його окремих видів. У цьому розумінні онтологію порівнюють з метафізикою, яка являє собою систему умоглядних загальних понять Про світ у цілому.

Термін "онтологія" вперше з’явився в філософському вченні Р.Гокленіуса (1613 р.) і був грунтовно закріплений у філософській системі Х.Вольфа. Але вчення про буття як таке мало місце в ранньогрецькій філософії. Парменід та інші елеати оголосили істинним знанням лише знання про істинно існуюче, яким вони мислили лише саме буття - вічну і незмінну єдність. У той час, як вся рухома різноманітність світу ними визнавалась чимось обманним.

Це строге розрізнення було пом’якшене наступними онтологічними теоріями філософів, предметом яких стало не чисте буття, а якісно визначені начала буття. Таке розуміння дозволило пояснити зв’язок буття з конкретними предметами, умоглядного з чуттєвим сприйняттям.

Середньовічні мислителі пристосували античну онтологію до вирішення теологічних проблем.

У новий час онтологію почали розуміти як вчення про надчуттєву, нематеріальну структуру всього існуючого. По-іншому вона трактується в матеріалістичних вченнях Гоббса, Спінози, Локка, французьких матеріалістів XVIII ст.

У XX ст. у нових онтологічних вченнях ідеалістичного напрямку переважаючою стала система про буття, що осягається за допомогою надчуттєвого надраціональної інтуїції. У марксистській філософії термін "онтологія" систематичного вживання не має; інколи його розглядають як синонім вчення про найбільш загальні закони розвитку буття.

У сучасному науковому пізнанні приділяється особлива увага онтології, що сприяє всебічному вивченню суті буття, дослідженню об’єктивної і суб’єктивної реальності, формулюванню ряду онтологічних проблем, пов’язаних з адекватною інтерпретацією теоретичних понять, нових методологічних підходів.

У даний час "буттєві" питання перебувають у центрі уваги людства, вони набули глобального характеру. Більше того, нині саме буття світу стало проблематичним. Його дослідження перебуває у прямій залежності від вивчення форм буття, суттєвих основ існування самих народів нашої планети.

Форми буття визначаються об’єктивними закономірностями матеріального світу, що вимагає мати всебічну уяву про матерію, її форми існування у природі, суспільстві, як цілісне утворення.

Визнання існування об’єктивного світу, його буття, самої людини і людства передумовою визнання єдності оточуючого нас світу. Категорія буття, виступаючи гранично загальною абстракцією, об’єднує за ознакою існування найрізноманітніші матеріальні і духовні утворення. Із цього можна зробити висновок, що саме існування світу породжує передумову його єдності. Через це пізнання світу тісно пов’язане з розкриттям його субстанції (лат. Substantia - суть), під якою ми розуміємо в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всієї різноманітності явищ природи і історії, включаючи людину і її свідомість.

Ось чому субстанція являє собою фундаментальну категорію наукового пізнання, теоретичного відображення всього конкретного реального світу. Особливо важливе значення для пізнання світу має те, що в розумінні субстанції матерія відображена не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, всіх відмінностей і протилежностей, включаючи протилежність матеріального і духовного.

З метою розкриття самої суті буття необхідно вирішити ряд філософських проблем, зміст яких зводиться ось до чого.

По-перше, потрібно відповісти на питання: що, де і як довго існує? Відповідь може бути лише такою: існує тут і скрізь у світі. Буття вічне, змінюються лише його форми. У той же час, з одного боку, світ неминущий, він єдиний і вічний. З другого - у ньому існують і окремі речі, організми, їх життєдіяльність. Вони минущі.

У цьому зв’язку виникає проблема в розкритті суперечливої єдності неминущого буття світу як цілого і минущого буття речей, станів природи, людських істот.

По-друге, потрібно розкрити природу, людину, думки, ідеї, суспільство як існуючі, маючи при цьому різні форми існування. Завдяки своєму існуванню вони утворюють цілісну єдність безмежного, неминущого світу. Таким чином, вирішення цієї проблеми спрямоване на визнання того, що існування всього світу (в минулому, в цей час і а майбутньому) є передумовою єдності світу.

По-третє, проблему буття важливо розкрити не лише у зв’язку з існуванням світу, а і з його дійсністю, зі змістом логіки свого існування, розвитку, що Реально наперед задано свідомості, діям індивідів, поколінь людей.

У науковій філософії буття аналізується в декількох напрямках. Підкреслюючи багаторівневий характер буття вона розкриває різноманітні його форми. До числа основних форм буття належать такі.

. Буття речей (тіл), процесів, явищ, які у свою чергу поділяються на буття природи і буття функціонуючих речей, що створені людиною.

. Буття людини. Воно являє собою і буття людини у світі речей, і специфічне людське буття.

. Буття духовного (ідеального), що включає в себе індивідуалізоване духовне і об’єктивізоване (позаіндивідуальне) духовне.

. Буття соціального, що являє собою дві великі підгрупи: буття окремої людини (індивідуальне) і буття суспільства.

Поняття "буття" близьке до поняття "об’єктивна реальність", проте вони не підмінюють одне одного. Буття взагалі слід відрізняти від реальності понять "побут" і "бути", які докорінно відрізняються одне від одного і від буття в цілому. Буття є більш загальним поняттям, що виражає матеріальний і духовний світ, розкриваючи його існування в різних формах і на різних рівнях. І все ж відійти від цих співставлень не можна. Слова "бути" і "є" найбільш вживані в багатьох мовах світу.

Дослідження основних форм і рівнів буття надає можливість всебічного осмислення і безпосереднього вивчення рухомої матерії в її найважливіших формах буття: у просторі і у часі.

Поняття "матерія" є основним у матеріалістичному філософському вченні. Без глибокого розуміння суті матерії не можна пізнати світ, що нас оточує в якому є безмежна кількість предметів, тіл, речовин, організмів. За даними сучасної науки відома велика кількість видів і форм рослин, тварин. Незліченну кількість різних матеріальних утворень має неорганічна природа. Суспільне життя являє собою велику різноманітність соціальних явищ і подій.

Виникає питання: чи є щось спільне між цими різноманітними предметами і явищами об’єктивної реальності? Так, є. Всі вони існують незалежно від свідомості людини, являють собою різні форми прояву матерії в різних сферах реального світу.

В історії філософії поняття матерії нерідко ототожнюють з поняттям субстанції. Зокрема, матеріалісти стародавніх часів визнавали існування у світі якоїсь первинної, незмінної субстанції як носія всіх спостережуваних предметів і явищ.

У нові часи матерія уявлялась як якісна однорідність матеріальної субстанції. Позитивним є те, що матеріалісти вже і в стародавні часи, і в середньовіччя, і тим більш у нові часи виходили з існування матерії як об’єктивної, незалежної від свідомості основи світу. І все ж їх погляди на матерію були обмеженими. Сутність світу, його основа уявлялась абсолютною і незмінною. Ідею незмінності атомів вони ототожнювали з ідеєю незмінності матерії як субстанціальної основи світу.

У XIX ст. уперше в історії філософії поняття матерії стали виражати через найбільш загальні властивості всіх предметів, явищ природи і суспільства, вказуючи на існування їх незалежно від свідомості людей.

Тривалий час матерія розглядалась як якась тілесність, що складала об’єктивну основу конкретних речей. І тільки тепер прийшли до висновку, що неприпустимо визначати матерію за допомогою своєрідних "першоцеглинок" світу, тому що вони завідомо повинні бути вічними і не виникати із яких-небудь інших об’єктів.

Залишається один спосіб визначити матерію: виділити спільну ознаку, що характеризує будь-які її види незалежно від того, пізнані вони чи будуть пізнані в майбутньому. І такою властивістю є лише властивість бути об’єктивною реальністю, існувати незалежно від нашої свідомості. Такий підхід має особливе значення. Адже тривалий час вважалось, що атом є межею ділимості матерії. До того ж вона визначається незнищуваною, тому що атом зберігає сталість маси. Логіка була такою: якщо атом неподільний, то кількість матерії в ньому залишається незмінною. Маса трактувалась як міра кількості матерії. А якщо маса атомів незмінна, то незмінною є і кількісна величина матерії.

Основи механістичної картини світу були підірвані революцією у природознавстві на межі XIX і XX ст. Природознавці, подолавши старі погляди на природу, пішли глибше у вивченні внутрішньої структури атома. Були відкриті електрон, атомні ядра, "елементарні" частки. У 1896 р. А.Беккерелем була виявлена радіоактивність. У 1902 р. Е.Резерфорд і Ф.Содді довели, що радіоактивність являє собою результат спонтанного розпаду атомів і перетворення хімічних елементів.

Був зроблений філософський висновок, що всі об’єкти природи необхідно розглядати як результат еволюції. Ця гіпотеза стала передумовою відкриття подільності атома, що у свою чергу вимагало по-новому підходи до визначення матерії.

Все ж виявилось настільки несподіваним, що деякі природознавці розгубились. Ті з них, хто продовжував зводити матерію до речовини, зробили висновок про "зникнення" матерії. Вони твердили, що електромагнітних полів, електрозарядів не існує, що всі ці так звані явища є лише породженням нашого розуму.

Австрійський фізик Мах заявив навіть, що не тільки електромагнітних полів, а і взагалі нічого поза нашою свідомістю нема. Він обгрунтував це положення тим, що не матерія первинна і не свідомість вторинна, а первинними є "елементи світу", під якими фізик розумів "комплекси відчуттів".

Відкриття природознавців, їх узагальнення дозволили філософам, що стояли на глибоко наукових позиціях, дефініцію матерії розкрити через єдність загального і одиничного, вказавши, що вона є об’єктивною реальністю.

Такий підхід має онтологічний зміст. Він не був новим. Але в нових умовах розвитку природознавства стає загальним, всеохоплюючим. Поняття матерії охоплює всі існуючі предмети і явища, всі існуючі форми її прояву, а також ті, які ще не пізнані.

Розкриваючи властивості матерії, перш за все необхідно відмітити, що головна з них - бути об’єктивною реальністю, тобто існувати поза і незалежно від людської свідомості.

Кожна річ, як правило, має декілька властивостей, які відображають її різні сторони. Матерія ж виражає загальну властивість предметів і речей світу, що нас оточує, бути об’єктивною реальністю.

До числа інших властивостей матерії, що розкривають її визначальну властивість, слід віднести субстанційність, активність, вічність і невичерпність, властивість відображати, структурність.

Субстанційність матерії як її властивість означає, що об’єктивна реальність є внутрішньою причиною свого існування, руху, розвитку. Субстанційність полягає також у тому, що вона виступає загальним носієм властивостей предметів і явищ: основою внутрішніх зв’язків і єдності світу.

Активність матерії як внутрішня властивість проявляється в тому, що вона завдяки внутрішнім причинам перебуває у безперервному русі, змінюється, розвивається. ЇЇ кількісні зміни неминуче супроводжуються якісними перетвореннями, здійснюється безперервний, закономірний процес оновлення предметів і явищ матеріального світу. Активність матерії безпосередньо розкриває різні форми її буття. Існування матерії є внутрішньо активним процесом розвитку, взаємодії і утворення різноманітних видів і форм.

Вічність і невичерпність матерії полягає в тому, що об’єктивна реальність не виникає з нічого і безслідно не зникає, існувала і буде існувати вічно. Виникають і гинуть лише окремі утворення шляхом взаємних перетворень матеріальних об’єктів один в одного, і

Для розкриття даної властивості матерії дуже важливо осмислити поняття "виникнення" і "знищення". Науковий зміст першого із них означає структурне удосконалення, перетворення одного стану матерії в інший. Що стосується другого поняття, то воно виражає зміни стану матерії, ліквідацію одного і появу іншого. Але матерія як об’єктивна реальність залишається вічною і невичерпною. У цьому зв’язку ще раз підкреслимо, що дана властивість матерії вказує на її субстанційну призначеність, визнаючи її ядро, сутність. Інші ж властивості матерії проявляються в різних сторонах її існування, вказуючи на характер матеріального буття. До числа таких властивостей належать відображення, яке полягає у здатності одного матеріального об’єкта при дії на нього іншого відтворювати його у вигляді "відбитків", "слідів". Такі перетворення виявляють певну схожість із копійованими властивостями об’єкта-оригіналу. Ускладнення організації матерії у процесі її розвитку приводить до появи більш складних форм відображення.

Матерія характеризується також "структурністю", яка являє собою єдність розчленованих, внутрішньо взаємозв’язаних частин матеріального світу. Структурність означає принципову незводимість матерії до "останніх", незмінних елементів, її невичерпність. Атом, електрон, як і природа в цілому, невичерпні, нескінченні.

На основі властивості структурності матерії слід зробити важливий висновок, що матеріальний світ існує в безконечно різноманітних системах, які являють собою внутрішньо організовану, упорядковану множину тісно пов’язаних елементів об’єктивної реальності. Важлива ознака її полягає в тому, що зв’язок між частинами однієї матеріальної системи більш міцний і стійкий, ніж з іншою. Зміна одного її елемента спричинить певні зміни інших елементів.

Вивчаючи реально існуючий світ, можна виділити три великих системи: нежива (неорганічна), жива (органічна) і соціально-організована матерія.

Ці системи в той же час являють собою рівні розвитку реального світу. Це з одного боку. А з іншого - дуже близько до поняття "матеріальна система" - форма матерії. Як перше, так і друге відображають структуру матеріального світу, їх різниця полягає у тому, що система головним чином вказує на наявність і відношення елементів, що складають цілісність організму. Форма ж виражає організацію елементів, їх взаємозв’язок і взаємодію. Наприклад, кожен атом являє собою систему, в якій є елементарні частки, і між ними існують відношення. Але крім цього, вони розташовані в певному порядку: протони і нейтрони утворюють ядро атома, а електрони рухаються навколо ядра. Цю організацію елементарних часток і виражає форма матеріального об’єкта.

У цьому зв’язку слід відмітити, що поняття "матеріальність", "об’єктивна реальність" у макро- і мікрооб’єктах зовсім не адекватні. Зокрема, елементарні частки можна класифікувати за типами взаємодії, яких налічується чотири: сильні, слабкі, електромагнітні і гравітаційні. Останні дві взаємодії охоплюють і малі, і великі відстані, їм підкоряються не лише процеси мікросвіту, а і макротіл. І навпаки, сильні і слабкі взаємодії виявляються лише в мікросвіті.

Деякі частки не можуть виражати у прямому розумінні об’єктивну реальність. Наприклад, гравітони, які є носіями гравітаційних сил, є такими гіпотетично. Або важкі частки адрони, що беруть участь у сильних взаємодіях, багато із них нерозрізнимі, і лише коли включаються електромагнітні сили, вони розщеплюються, набувають нової структури. Пошук, вивчення таких структур нині є головним завданням фізики.

На цьому шляху стає можливим виявити глибокі властивості і стани матерії, розкрити різноманітні форми її буття. Більш того, в ряді випадків вчені, коли вивчають різні процеси, що відбуваються у Всесвіті, мають справу не з самими матеріальними утвореннями, а з їх проявами. Про це, зокрема, свідчить відкриття кваркової структури адронів. Кварки як такі до цього часу не виявлені у вільному стані.

Такий висновок вчені роблять на підставі того, що під час експериментів з частками великих енергій усередині адронів відбувається розсіювання їх. Вони ж і ототожнюються з кварками. Такі частки не лише визнаються в науці, кварки і лептони (від грецьк.  - легкий, наприклад, електрон, нейтрино та ін., що не беруть участі в сильних взаємодіях) виступають як базисні об’єкти в загальноприйнятій системі елементарних часток.

Матерію можна класифікувати також за структурними ознаками, з’ясовуючи, із чого кожна система складається. На основі даної класифікації виділяють такі види матерії, як речовина і поле. Відносно інших видів поки що ведеться полеміка. У даний час поставлено питання про дослідження субелементарного рівня. У закономірностях цього рівня очевидно полягає таємниця еволюції Всесвіту.

Мікросвіт містить у собі не лише елементарні частки, а й фізичний вакуум, який не можна уявляти як пустоту, він є певним об’єктом, особливим станом матерії, однією із форм прояву її буття. У ньому відбуваються складні процеси, пов’язані з безперервною появою і зникненням "віртуальних часток", що являють собою потенції відповідних типів елементарних часток. Сьогодні важко зрозуміти мікросвіт і відповідні форми матерії, що складають її буття, без даних часток. (Віртуальний - лат. virtualis -можливий, що виникає за певних умов).

Фізичний вакуум і віртуальні частки вимагають уважного філософського аналізу. Саме їх відкриття є не тільки результатом науково-дослідної діяльності фізиків, у цьому процесі велику роль відіграла філософія.

Об’єкти субелементарного рівня є основою, елементарних часток, вони слугують фундаментом для утворення складних матеріальних систем. Елементарні частки можуть утворити особливий стан, схожий на газ, що називають плазмою. Плазмові тіла, стягнуті електромагнітними, гравітаційними полями, утворюють зорі, що являють собою особливий рівень організації матеріального світу.

У межах деяких планетарних систем виявлені умови формування матеріальних носіїв життя, що мають певні рівні своєї організації. Людське суспільство також включає в себе цілий ряд підсистем. Історія людства як особливий тип розвитку матерії являє собою взаємозв’язок основних матеріальних і духовних утворень. Вона ставить науково-пізнавальні проблеми розвитку цивілізації, майбутнього людства, розширює масштаби розуміння буття.

Сучасна наука про природу і суспільство виходить з того, що в основі різноманітності явищ і процесів, що існують, лежить рух єдиної матерії, що являється в різних формах буття.

У буденному розумінні рух нерідко ототожнюють з переміщенням тіл у просторі. А так як одні тіла можуть перебувати у спокої, а інші - переміщуватися, то часто ці два стани протиставляють один одному. У дійсності ж всі тіла рухаються. Про їх спокій можна говорити відносно до певної системи відліку.

Більше того, не лише предмети рухаються, а й у предметах відбувається рух атомів, молекул. Поняття ж спокою відображає стан руху, що забезпечує стабільність предмета, збереження його якості. Через це спокій відносний, а рух абсолютний, він є невід’ємною властивістю, атрибутом матерії.

У цьому зв’язку правомірно говорити про два основних типи руху. Перший - це рух, пов’язаний із збереженням сталості предмета, його якості. Коли ми маємо на увазі, що предмет рухається, то це може означати, що у ньому відбуваються постійні зміни. Через це виникає запитання: чи можна говорити про сталість предметів, їх тотожність самих собі?

Ця проблема була сформульована ще у стародавні часи, зберігається вона і у XX ст. Зокрема принцип релятивізму в розумінні існування речей є основоположним у загальній семантиці. Так, її представник філософ Чейз, говорячи про предмети як "шалений танок електронів", вивів принцип нетотожності, відповідно з яким будь-яка річ ніколи не тотожна сама собі.

Отже, у житті ми зустрічаємось із протиставленням речі і процесу, сталості і мінливості, зі співвідношенням у конкретному предметному світі матерії і буття, об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Опираючись на дані науки, ми переконуємось, що будь-яка річ є і чуттєво-предметним утворенням і процесом. Справа в тому, що при всіх змінах предмета зберігається набір певних ознак, які дозволяють говорити про нього як про такий.

Другий тип характеризує рух з боку його мінливості. Він має два різновиди. Перший з них являє собою якісні зміни, що не виходять за межі відповідного виду матерії, певного рівня її організації. Другий різновид вказує на процеси переходу від одного рівня якості до другого.

Прикладом першого різновиду може слугувати еволюція зірок, формування нових видів тварин і рослинних організмів. У суспільному житті прикладами цього різновиду руху виступає зміна різних тилів суспільного життя. Підтвердженням другого різновиду може бути формування елементарних часток, перехід від неорганічної матерії до біологічних рівнів організації, становлення як соціально-біологічної, інтелектуальної і моральної істоти, перехід від дикості до варварства, а потім і до цивілізації.

Важко зрозуміти співвідношення матерії і буття об’єктивної і суб’єктивної Реальності, якщо нема ясної уяви про різноманітність форм руху матерії. У світі виявляється незліченна кількість якісних відмінностей матеріальних систем, і кожна з них має специфічні для неї форми руху. Через це, щоб усвідомити сутність руху, необхідно мати всебічне уявлення і про його форми.

Але перш за все потрібно встановити, що таке форма руху. Сучасна наука дає таку відповідь, що форма руху - це способи існування, функціонування різних систем реального світу на відповідних структурних рівнях. Основні форми руху включають такі групи процесів, які підкоряються загальним законам (різним для різних форм руху).

У науковій і навчальній літературі рух нерідко називають способом існування матерії і формою її буття. При такому підході потрібна особлива настороженість. Спосіб існування матерії є її буттям. Це так. Але, розкриваючи рух як форму буття матерії, тим самим вирішуємо іншу проблему. Справа в тому, що рух вказує на суттєві основи матерії. Що ж стосується простору і часу, що розглядаються як форми буття матерії, то тут у першу чергу мова йде про їх взаємозв’язки, а не про сутність як таку.

Простір є загальною формою буття матерії, виражає протяжність матеріальних утворень і співвідношення кожного з них з іншими тілами. Простір невіддільний від часу, вони перебувають у постійному взаємозв’язку. Час - це також загальна форма буття матерії, що вказує на тривалість існування матеріальних утворень і співвідношення кожного з них з попередніми та наступними об’єктивними структурами.

Чому ж простір і час є формами буття матерії? Тому що форма являє собою внутрішню організацію змісту, і якщо таким виступає матеріальний субстрат, то простір і час являють собою форми, внутрішню його організацію Поза цими формами матерія не може існувати. Важливо підкреслити і те, що простір і час - особливі форми, за їх допомогою безпосередньо проявляється рух матерії; разом з тим вони слугують зв’язуючою ланкою матерії і її буття.

У плані розглянутого взаємозв’язку серед різних концепцій простору і часу слід виділити в історії філософії два класи: концепції субстанціальну і реляційну.

Розкриваючи першу концепцію, потрібно відмітити, що атомісти Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар увели поняття порожнього простору, в якому, точки зору, рухаються матеріальні утворення - атоми. У кінці XVII ст. І.Ньютон розвинув далі цю систему поглядів. Він розумів простір як тривимірне, однорідне у всіх точках і всіх напрямках порожнє "вмістилище" тіл, щось на зразок ящика куди вміщені різні предмети. Час, на його думку, є "чистою" тривалістю, що не залежить від перебігу подій.

Така характеристика простору і часу не суперечила класичній механіці і евклідовій геометрії. Вона була зв’язана з метафізичними поглядами на матерію як на щось інертне, здатне переміщуватись тільки під дією зовнішніх сил. Між матерією і буттям не проглядалась специфічність, взаємозв’язок і диференціація.

Від Арістотеля бере початок друга концепція, що розвивалась далі у XVII - XIX ст. Г.Лейбніцем, М.В.Ломоносовим, математиками М.І.Лобачевським і Б.Риманом. Згідно з їх поглядами простір і час не існують самостійно, незалежно від матерії, а є формами координації тіл і подій.

Досягнення сучасної науки свідчать про те, що реляційний підхід кращий для розуміння простору і часу. У цьому плані в першу чергу потрібно виділити досягнення фізики XX ст. Створення теорії відносності було тим значним кроком у розумінні простору і часу, який дозволить поглибити уявлення про важливі утворення - форми буття матерії.

Невичерпність матеріального світу обумовлює його багаторівневість і системність, що знаходить своє адекватне відображення в науці. Розвиток як спосіб існування матерії - об’єктивної реальності - припускає, що осягаюча її суб’єктивна реальність (свідомість) також мусить бути багаторівневою, системною, такою, що розвивається. Лише за цих умов перед нами відображувана, адекватно (істинно) відтворювана суб’єктивна реальність (у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, принципах, законах, категоріях, ідеях та ін.) може стати формою розвитку об’єктивної реальності.

У цілому ж розвиток є глибокими внутрішніми якісними змінами у предметах, явищах, духовних утвореннях, характерною рисою яких є зникнення старого і виникнення нового.

Розвиток має місце у всіх сферах реального світу, він знаменує собою процес руху від нижчого до вищого, від простого до складного. Його характеризують дві протилежні концепції: метафізична і діалектична. Перша із них зводить розвиток або лише до постійних кількісних змін, джерело яких вбачається у зовнішніх силах, або лише до революційних стрибків, вибухів, повного знищення якісної визначеності предмета.

Друга концепція розглядає розвиток як процес саморозвитку предметів і явищ, джерелом яких є внутрішні сили, властиві всім предметам, явищам.

До основних моментів діалектичного розвитку слід віднести такі.

. Розвиток, що немов би повторює пройдені вже рівні, але повторює їх інакше, на більш високому рівні.

. Розвиток як переривчастість поступовості, перетворення кількості в якість.

. Розвиток у формі внутрішніх імпульсів, що породжуються протиріччям зіткненням різних сил, тенденцій.

Філософія й наука розробили принцип розвитку, який не тільки відображає доленосні характеристики і особливі риси перетворення світу, а і вказує на способи його реалізації в діяльності людей.

Спосіб існування об’єктивної реальності; форми буття матерії характеризується не лише внутрішніми силами розвитку, а і глибокими зв’язками. У світі панує взаємодія всього і у всьому. Наука спрямована перш за все на розкриття внутрішніх, основних, суттєвих зв’язків реального світу. Це пояснюється тим, що загальний зв’язок предметів, явищ є важливою властивістю всіх реальних утворень.

У сукупності зв’язків потрібно вміти знаходити основні ланки, тенденції розвитку. Відношення взаємозв’язку - це відношення між явищами, предметами коли як перші, так і другі взаємно впливають на своє існування і зміни. Зв’язки частіше виступають у вигляді взаємозв’язків, правда зворотний зв’язок не завжди фіксується людьми. У взаємозв’язку елементів предмета відбуваються певні зміни. Момент такої зміни є взаємодією. Взаємозв’язок у природі і в суспільстві носить загальний, об’єктивний характер. Об’єктивні зв’язки (взаємозв’язки) можуть бути таких видів: безпосередні і опосередковані, прямі і непрямі, внутрішні і зовнішні, постійні і тимчасові, необхідні і випадкові, істотні і неістотні.

У визначенні характеру явищ реального світу дуже важливо установити вид зв’язків. Об’єктивно існуючий загальний зв’язок і вимоги до його врахування в пізнанні і практиці відображаються у принципі загального зв’язку. Найважливішою вимогою даного принципу є всебічність розгляду, що орієнтує на максимальне врахування всієї багатогранності зв’язків предметів і явищ.

Щоб дійсно знати предмет, потрібно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і "опосередкування". Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимоги всебічності застерігають нас від помилок.

Іншою важливою методологічною вимогою принципу загального зв’язку виступає системний підхід до явищ і процесів. Вимога системного підходу передбачає виявлення особливих інтегральних характеристик, що виникають на основі зв’язку і взаємодії різних елементів даного цілого. Системний підхід націлює на аналіз різних сторін і явищ в їх внутрішній єдності і нерозривності. Саме про це говорить характер взаємозв’язку структурних елементів, зокрема а матеріальному виробництві, технічних конструкціях, Ще однією вимогою принципу загального зв’язку є комплексний підхід до вивчення реального світу. За своєю суттю цей підхід близький до системного, але не тотожний йому. Цей підхід в основному орієнтується на аналіз елементів не тільки в даній системі, а головним чином на взаємовплив між різними системами. Особливе значення комплексний підхід має при розгляді питань науки, економіки, політики, національно-державних справ, виховної роботи з молоддю.

До методологічних вимог загального зв’язку належить також віднайдення головної ланки у процесах і явищах. Ця вимога орієнтується на пошук серед багатьох зв’язків найбільш важливих, що мають у конкретних умовах вирішальне значення.

Світ дійсності не можна зрозуміти і вивчити у відриві від взаємозв’язку кількісних і якісних змін, протилежності буття і пізнання, діалектичного заперечення. Визначальне значення в реальних умовах життя мають універсальні і структурні зв’язки, зв’язки детермінації.

В ідеї детермінізму дістає свого дальшого розвитку і теоретичного збагачення ідея взаємодії. Детермінізм характеризує зв’язки спрямованої взаємодії. Ця спрямованість обумовлених зв’язків відрізняє детермінізм від взаємодії взагалі. Він розкриває внутрішній механізм взаємодії, не обмежується простою констатацією взаємозв’язку об’єктів, виділяє його функціональну роль, вказує на його основи і специфіку.

Категоріальний аналіз механізму детермінізму здійснюється з урахуванням діалектики необхідності і випадковості, можливості і дійсності, кількості якості та ін. Детермінізм зосереджує в собі діалектичну єдність стабільності мінливості, тотожності і відмінності, старого і нового. Саме з проблемою детермінізму багато в чому пов’язана проблема науки про спрямованість розвитку процесів і явищ реального світу.

Таким чином, під детермінізмом слід розуміти закономірний зв’язок між явищами, внутрішніми структурними елементами. І навпаки, індетермінізм перечує закономірність у взаємозв’язку між матеріальними, різними духовними утвореннями. Індетерміністи твердять, що у світі панує хаос, безладдя. Через це, мовляв, можна діяти на свій розсуд, бо у світі ніщо причинне не зумовлене.

Але в детермінізмі є свої різновиди. Один з них отримав назву фаталізму згідно з яким об’єктивно-закономірний зв’язок встановлюється надприродними силами, долею, фатумом. Така течія мало чим відрізняється від індетермінізму. Що ж стосується наукового принципу детермінізму, то відповідно до нього природні, суспільні і психічні явища, процеси виникають, розвиваються і відмирають внаслідок дії певних причин, що мають закономірний характер.

Визначення причинності як об’єктивної закономірності слугує основою матеріалістичного розуміння світу, здійснення наукового пізнання. Важливо не лише визнати, а і керуватися причинно-наслідковими зв’язками.

Детермінація розвитку органічно пов’язана із структурністю пізнавальної реальності, що виражає іманентну активність її. Адекватне відображення причинних зв’язків відтворює в формах руху мислення (суб’єктивній реальності) форми руху об’єктивної реальності.

У цьому плані виникає запитання про співвідношення об’єктивної і суб’єктивної реальності, про проблему реальності в науці.

У науковій літературі мають місце такі поняття, як об’єкт і суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна реальність, дійсність. Для нас важливо перш за все встановити співвідношення об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Під об’єктивною реальністю звичайно розуміють весь об’єктивний світ у всіх формах його прояву. У цьому зв’язку в філософії об’єктивна реальність ототожнюється з поняттям матерії, що являє собою нескінченну кількість усіх існуючих у світі об’єктів і систем, загальну субстанцію, субстрат будь-яких зв’язків, властивостей, відношень і різноманітних форм руху.

Так як в матеріалістичній філософії матерія визначається як субстанція (основа) всіх речей і явищ, то виникла необхідність коротко зупинитись на цьому понятті.

У сучасній науці значення поняття "субстанція" значною мірою реформувалося. Субстанційність матерії визначається і в даний час послідовниками матеріалістичної філософії, але при певних умовах. Субстанційність матерії визначається лише у плані вирішення основного питання філософії, розкриття матеріальної єдності світу, а також природи різних властивостей і форм руху тіл.

При цьому підкреслюється, що ніяка властивість і форма руху не можуть існувати самі собою, що їм завжди властиві певні матеріальні утворення, які є їх субстратом.

При даному підході поняття субстанції є еквівалентним з поняттям загального матеріального субстрату різних процесів і явищ у світі. Через це дуже важливим для науки є виявлення матеріального субстрату, який лежить в основі досліджуваних властивостей, процесів, форм руху, що мають місце в реальному світі.

Субстанція, матеріальний субстрат, матерія і об’єктивна реальність набувають відносної самостійності. Не маючи змоги розкрити їх взаємозв’язок і особливості повністю, обмежимось лише тим висновком, що об’єктивна реальність може відображати і нематеріальну дійсність. Отже, в певному розумінні вона, образно кажучи, ширше поняття матерії. Але це питання вимагає спеціального розгляду.

Об’єктивна реальність характеризується певною внутрішньою системою організації, упорядкованістю. Так, у неживій матерії сучасній науці відомі такі матеріальні системи: елементарні частки і поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла різних розмірів, геологічні системи, Земля і інші планети, зірки, внутрішньогалактичні системи, Галактика, система галактик, Метагалактика.

Має певну структуру жива матерія і соціально-організована, їх виникнення - результат природного і закономірного розвитку і саморозвитку матеріального світу.

Об’єктивна реальність відносно до індивіда - це все, що існує поза його свідомістю і відображається ним. У той же час він сам, включаючи і його свідомість, буде об’єктивною реальністю відносно до інших людей. Що стосується суб’єкта, то під ним розуміється як активно діючий, маючий свідомість і волю індивід чи соціальна група.

На перший погляд може видатись, що існування об’єкта незалежне від суб’єкта, але це не зовсім так. Об’єкт не є абстрактною протилежністю суб’єкта. Справа в тому, що у процесі суспільно-історичної практики суб’єкт постійно перетворює, "олюднює" об’єкт. Внаслідок такої взаємодії суб’єкт відтворює у свідомості зміст об’єктивної реальності, через це ми маємо право говорити про суб’єктивну реальність, базуючись на їх взаємозв’язку і відповідності.

Таким чином, у гносеології потрібно розрізняти об’єктивну реальність, об’єкт, предмет пізнання і суб’єктивну реальність. У процесі перетворення зовнішнього світу формується і змінюється суб’єкт, тобто людина, яка є не тільки біологічною, а й соціальною істотою, стає суб’єктом. Зрозуміло, її ніхто не позбавляє індивідуального, внутрішнього, психічного стану. Але в даному випадку мова йде про пізнавальний процес, і через це зміни в об’єкті і суб’єкті розглядаються головним чином при наявності їх глибокого і всебічного взаємозв’язку.

У пізнавальній діяльності людина виявляє активність, проте її творчість це довільна, вона має певні межі, зумовлені об’єктом, суспільно-історичною практикою і суб’єктом пізнання. Як бачимо, людина і суб’єкт у пізнавальному процесі не тотожні поняття.

У цьому зв’язку існує постійна необхідність пізнання закономірностей об’єкта, самого процесу пізнання, рівня суспільно-історичної практики. У залежності від даних закономірностей, об’єктивно зумовлених потребами суб’єкта, людина свідомо ставить мету, під час досягнення якої змінюється як об’єкт, так і суб’єкт, в стадії постійного процесу перебуває співвідношення об’єктивної і суб’єктивної реальності.

А тепер дещо детальніше зупинимось на понятті "реальність". Як термін воно вживається в різних значеннях.

По-перше, під ним розуміють усе існуюче взагалі. У цьому значенні поняття реальності виражає немов би зміст буття.

По-друге, реальність може складати і весь об’єктивний світ, в тому числі і об’єктивний світ людського духу, суб’єктивно-об’єктивний світ культури, що існує незалежно від людської волі і уявлень.

По-третє, реальність це є і дійсність як актуальне буття.

У теоретико-пізнавальному плані реальне виступає перш за все в аспекті об’єкта пізнання. У сучасному науковому пізнанні термін "реальність" використовується для позначення того чи іншого аспекту чи фрагмента універсуму, що складає предметну галузь відповідної науки (наприклад, "фізична реальність", "біологічна реальність" та інші).

У теорії пізнання використовуються також поняття "емпірична реальність" і "теоретична реальність". І як ми вже говорили, вихідними поняттями заведено вважати поняття "об’єктивна реальність", "суб’єктивна реальність".

Поняття "фізична реальність" являє собою систему теоретичних об’єктів, побудованих окремою фізичною теорією (або сукупністю теорій) і наділених онтологічним статусом.

Фізична реальність об’єктивно характеризує реальний світ через призму теоретико-фізичних понять, законів і принципів. Зрозуміло, дане поняття не можна повною мірою ототожнювати з об’єктивною реальністю, бо вона залежить не лише від фізичних теорій, а і від багатьох інших наукових положень.

Фізична реальність являє собою теоретичну модель фізичних об’єктів і процесів, яка відтворюється в формі абстрактних, ідеалізованих структур, чуттєво не сприйнятної сутності фізичних явищ. Вона вказує на способи, засоби і правила розгортання програм фізичних досліджень. У цьому розумінні поняття "фізична реальність" близьке до поняття фізичної картини світу, воно допомагає розробляти стиль відповідного наукового мислення, формувати парадигми специфічного наукового знання.

Фізична реальність - багаторівнева ієрархічна система. Вищий і найбільш абстрактний її рівень характеризують фундаментальні концепції структури. Вони, як правило, загальні для всіх теоретичних пошуків (наприклад, структура атомістичної програми).

Інший рівень фізичної реальності (більш низький, разом з тим більш змістовний) формує структури фізичних принципів інваріантності і симетрії, що виділяють фундаментальні взаємодії (взаємодії різних видів енергії).

Далі йде рівень фундаментальної (наприклад, квантової) фізичної теорії на якому власне виникає "теоретизований світ".

Нарешті, більш дрібні деталі пізнавального процесу розкриваються на рівні прикладних фізичних теорій і конкретних моделей, таких, як механіка суцільних середовищ, гідродинаміка, теорія когерентного випромінювання, моделі надтекучості, надпровідності.

Взаємозв’язки між усіма цими рівнями забезпечуються правилами логічного висновку, семантичною інтерпретацією, операційними визначеннями, конвенціями та ін. Співвідношення фізичної реальності з об’єктивно-реальним світом здійснюється в ході розгортання практики фізичного експерименту і за допомогою матеріального втілення теоретичних законів в технічних устроях, приладах і засобах виробництва. У сучасній філософсько-методологічній літературі є й інші концепції обгрунтування фізичної реальності. Такі лише деякі онтологічні проблеми науки.

7. Філософський аналіз процесу наукового пізнання гносеологічні проблеми науки

. Структура пізнавального процесу.

. Істина як процес і результат пізнання.

. Буденне і наукове пізнання. Проблема єдності і класифікації науки. Об’єктивність і предметність наукових знань.

Науковий підхід до встановлення істинності суджень. Взаємозв’язок гносеології і методології.

Як уже зазначалось, наука - це діяльність по виробництву нових знань про світ, і результат цієї діяльності - система знань. Діяльність має здійснюватись на науково обгрунтованій основі, роль якої виконує гносеологія. Вона є немов би наукою в науці.

Може виникнути запитання: для чого науці потрібна теорія пізнання? Воно виникає із-за недостатнього розуміння як суті пізнавальної діяльності взагалі, так і особливостей наукового пізнання Проте науки без теорії пізнання ніколи не було і не може бути. Справа у тому, що наука у своєму розвитку керується теорією пізнання. Через це буде вірно, копи ми гносеологію визначимо як теоретичне керівництво б науковому пошуку можливостей для вирішення нових проблем, що збагачують зміст наукового знання.

Слід мати на увазі, що теорія пізнання являє собою великий і складний розділ філософії, який розкриває другий бік й основного питання, де аналізуються можливості, джерела і засоби вивчення людиною оточуючого світу, самого себе, закономірності процесу відображення об’єктивної реальності в її свідомості, критерії істини та багато інших проблем.

Перш за все важливо зрозуміти, що пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення об’єктивного світу, його законів у свідомості людей. Цей процес обумовлений потребами суспільно-історичної практики людства. Теорія пізнання виходить із найважливіших положень наукової філософії, принципу пізнавальності світу, визнання діалектики пізнавального процесу. Велике значення мають сформульовані гносеологічні висновки, які підтверджені філософією та суспільно-виробничою практикою.

У цих висновках підкреслюється, що у світі існують речі незалежно від свідомості, відчуттів; у пізнанні не можна припустити наявність неперехідної межі між явищем і сутністю. Різниця в даному випадку визначається лише глибиною пізнання. І далі, в теорії пізнання, як і у всіх інших галузях науки, потрібно міркувати діалектичне, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати процес переходу від незнання до знання, всебічно вивчати, яким чином неповне і неточне знання стає повним.

На відміну від наукової гносеології, яка розглядає пізнання як складний взаємозв’язаний процес, деякі філософи, абсолютизуючи окремі моменти процесу пізнання, фактично стверджують позиції агностицизму. Агностицизм - це напрямок у філософії, відповідно до якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірних знань про них. Термін "агностицизм" уведений англійським природознавцем Гекслі. Прихильник агностицизму далі відчуттів не йшов, вважав їх єдиним джерелом пізнання.

Класичними представниками агностицизму в історії філософії були Юм і Кант. Перший із них вважав, що людина має справу лише з власними відчуттями, і через це вона не може нічого знати про зовнішній світ. Другий хоча і визнавав об’єктивне існування світу речей, але їх сутність вважав недоступною для пізнання, називав її "річчю в собі".

Можливість пізнання світу заперечується деякими філософами і в сучасних умовах. Своєрідно підходить до цього питання семантична (семантика - смисловий бік мови) філософія. Вона виходить з того, що в пізнанні оперують поняттями, які формуються людиною. А філософія екзистенціалізму (дослівний переклад - існування) твердить, що повна реальність світу відкривається лише через непізнаваний "інтимний" зв’язок особи з буттям.

Пізнання - складний процес, під час якого виникають сумніви. Проте скепсис не можна абсолютизувати, інакше мимоволі стаєш на шлях помилок.

Слід враховувати і те, що пізнання є творчо активним, діалектичним процесом відображення реальності у свідомості людини. Як передумова даного процесу необхідні: об’єкт і суб’єкт пізнання, а також взаємодія між ними. У сучасних умовах велике значення мають засоби пізнання, що посідають проміжне місце між суб’єктом і об’єктом пізнавального процесу.

Суб’єктом пізнання виступає суспільна людина, яка певною мірою представляє суспільство в цілому, бо індивід ізольований від суспільства, який не оволодів накопиченими знаннями, мовою, досвідом інших людей, не може бути суб’єктом пізнання.

Людина, що виступає в цій ролі, формується у процесі праці, що має особливе значення, виконуючи функцію головного критерію, що визначає людські можливості у виробництві матеріальних благ. У праці людина виявляє свої здібності: розумові і фізичні, професійні навички, знання, моральні якості.

У людській діяльності виявляються дві взаємопов’язані сторони: а) індивідуальна, природно-психологічна та б) суспільно-історична. Зазначені дві сторони органічно пов’язані між собою. Людина не абстрактна істота, що має притулок десь поза світом. Вона виражає собою цілком певний світ, суспільство, державу, колектив, сім’ю.

Суб’єкт не існує поза суспільством. Через це його пізнавальні можливості, способи і форми пізнання мають суспільно-історичне походження. Вони є продуктом практики і формуються у процесі суспільного навчання і виховання, засвоєння ним матеріальної і духовної культури.

В цілому ж рівень пізнавальної діяльності суб’єкта визначається природними, індивідуальними особливостями, суспільними умовами і можливостями, в яких здійснюється пізнавальний процес, використовуваними засобами пізнання і ступенем оволодіння ними суб’єктом.

Розкриття суб’єкта пізнання нерозривно пов’язане з визначенням самої людини, встановленням її сутності. Дана проблема вирішується різними філософськими концепціями. Сучасна дійсність вимагає комплексного підходу, який найбільш повно охоплює всі сторони сутності людини, а звідси - і суб’єкта пізнання.

Не можна, скажімо, примиритись з поглядами ідеалістів, зокрема з вченням Гегеля, для якого суб’єкт пізнання являє собою абстрактну свідомість, відірвану від людини, матеріальної природи і суспільного середовища: виражену в якійсь "абсолютній ідеї". У той же час не менш небезпечно погодитися і з точкою зору Прудона, який вважав, що суспільство - це особа, що має свій власний розум. Так, звичайно, є суспільна свідомість, але вона єдина і нерозривно пов’язана з індивідуальною свідомістю. І індивід реалізує себе в пізнанні як суспільна особа, що має певні здібності і нахили.

Що стосується об’єкта пізнання, то ця гносеологічна категорія означає об’єктивну реальність у процесі її пізнання, тобто у процесі перетворення із незнаної у знану, із знаної неповно, неглибоко у знану повніше, глибше, всебічно.

Існують первинний і вторинний об’єкти пізнання. Первинний об’єкт будь-якого пізнання являє собою матерію, об’єктивну реальність у її конкретних видах і проявах. Разом з тим пізнаються і похідні від неї, вторинні об’єкти: внутрішній світ людини, духовні процеси саме пізнання і форми, в яких воно виражається: мова, різні системи знаків.

Поняття об’єктивної реальності охоплює як пізнану, так і непізнану реальність. Раціональний зміст тези про те, що без суб’єкта нема об’єкта і навпаки, якраз в тому і полягає, що пізнавальний процес є дійсним завдяки зв’язку суб’єкта і об’єкта, їх неподільності у цьому процесі, тому що там, де припиняється цей зв’язок, неподільність, там переривається і припиняється саме пізнання.

Дотепер йшлося про те, що являє собою об’єкт пізнання. Але є ще не менш важливе питання: якою мірою об’єкт пізнається?

Теза про те, що світ такий, яким його знає і пізнає суб’єкт, така ж однобока, як і теза, що людина пізнає світ, яким він є насправді. У дійсності ж світ і такий, і не такий, яким його знає і пізнає суб’єкт. Людина знає і не знає світ таким, яким він є насправді.

Тільки безперервний розвиток, що супроводжується постійним переходом від незнання до знання і від нього до нового знання, дозволяв людині все більш і більш знати світ таким, яким він є в дійсності, але ніколи абсолютно повно і вичерпно цього зробити вона не зможе. Процес розвитку людського пізнання є вирішенням і відновленням даного протиріччя в постійному прирощенні знання.

Глибина пізнання - поняття досить відносне. Та й сам об’єкт пізнання утворення далеко не одноманітний. Одна справа - пізнання об’єктивної реальності, а інша - духовної. Зрозуміло, що об’єктом пізнання є не лише предмети і явища природи, а і суспільство, інші люди, сама людина. Об’єктом пізнання можуть виступати і ідеальні явища.

Всі об’єкти пізнання поділяються на два види.

. Об’єкти чуттєво сприймані або такі, що фіксуються за допомогою різних технічних засобів (візуальні засоби - телескопи, мікроскопи та ін., різні вимірювальні прилади, фіксовані зміни в об’єкті та ін.).

. Абстрактні об’єкти (ідеальні).

З об’єктами першого виду, як правило, оперують у процесі чуттєвого пізнання, на емпіричному рівні. До них належать реально існуючі предмети, явища об’єктивного світу, з якими людина безпосередньо взаємодіє у процесі пізнання.

Другого виду об’єктами оперують на рівні теоретичного пізнання. виступають перш за все як уявні образи.

Для того щоб реальний предмет став об’єктом пізнання, його необхідно перетворити в ідеальний образ. Об’єктом теоретичного пізнання вважється не просто емпірично дана річ, а використовуються абстрактні "об’єкти" утворені на основі певних фактів.

Пізнавальні об’єкти не існують поряд з конкретними речами і сам якимись особливими формами об’єктивної дійсності, а являють собою рід, вид, клас так званих функціональних визначених утворень.

Кожен із таких абстрактно існуючих об’єктів має значення лише відносно до тієї сукупності речей, які у процесі пізнання виступають немов би замінниками реальних речей.

Фізики, наприклад, говорять про реальність існування віртуальних часток, гравітаційних хвиль. Але такі об’єкти існують специфічно, як понятійні образи тих причин, які обумовлюють ефекти, що спостерігаються нами. Прикладом абстрактного об’єкта в математиці є точка, число, уявні величини та ін.

Отже, реальність абстрактного об’єкта полягає в тому, що він детермінований реальними речами, об’єктивний за походженням. Використання його в теорії дає змогу виходу на реальні об’єкти.

Основним питанням теорії пізнання є вчення про істину. Всі науки, все людське пізнання спрямоване на досягнення істини. Тільки істинне знання служить людині могутньою зброєю перетворення дійсності.

Істина - це вірне, достовірне, перевірене практикою відображення у свідомості людей предметів, явищ і їх зв’язків, логічно існуючих утворень. Характеристика істинності належить до думок, знань людей, в яких виражається їх адекватність дійсності. Але істинність не можна вважати ні речами, ні засобами їх мовного виразу.

Істина нерідко пов’язана з оманою, яку слід відрізняти від неправди. Остання є навмисним перекрученням дійсності. Серед можливих причин омани можна назвати такі. 1. Індивідуально-психологічні особливості вченого. 2. Припущення відхилення в теорії пізнання. 3. Складність, особливість, оригінальність об’єкта пізнання.

Розкриваючи поняття істини, слід звернути особливу увагу на два таких моменти. По-перше, вона є результатом пізнання і її слід розглядати як таку. У цьому випадку омана і тим більше неправда не можуть бути сумісні з істиною, тому що вони їй протирічать. По-друге, істину необхідно розглядати і як процес, рух до своєї вершини, свого змісту. На цьому шляху вона може зіткнутися з оманою, і навіть не виключена її перемога. Коротше кажучи, на шляху формування істини зустрічається немало перешкод.

Наука доводить, що визначення об’єктивності світу означає неминуче визначення і об’єктивної істини, інакше ми не знали б про існування першого. Поняття об’єктивної істини означає визначення її об’єктивності за змістом, джерелом, її об’єктивність не є те, що вона об’єктивна, поза людською свідомістю. Істина завжди ідеальне відображення об’єктивного світу.

Наукова теорія виростає із визначення об’єктивності зовнішнього світу і приблизно вірного відображення його в голові людини. І оскільки людські знання вірно відображають існуючу об’єктивну реальність, остільки вони містять у собі об’єктивну істину.

Але істина наповнюється новими і новими знаннями, світ перебуває у русі, розвитку, перетворенні. Через це об’єктивна істина не прямолінійно розглядається як співвідношення з нині існуючою реальністю. Істина розкриває причинно-наслідкові зв’язки, що детерміновано обумовлені об’єктивним внутрішнім змістом і об’єктивними зовнішніми умовами.

Звідси істина органічно пов’язана з її абсолютністю (на кожному етапі формування знань) і відносністю (з врахуванням її майбутнього стану). Це перспективне положення співвідноситься з теперішнім як причина - нас.

Взаємозв’язок абсолютності і відносності істини являє собою важливу проблему, яка особливо гостро була поставлена в кінці минулого і на початку двадцятого століття. Зокрема, В.Плеханов твердив, що теорія грошового обігу є об’єктивною істиною на всі часи. А.Богданов висловив свою незгоду з таким положенням, мотивуючи тим, що "вічність" істини є справою віри, а не наукового знання. І в даному випадку це, мовляв, істина об’єктивна, але тільки для певного часу. В.Ленін заперечив А.Богданову і піддав його критиці (сформульована проблема цікаво вирішується у статті А.Богданова "Віра і наука").

Деякі філософи заявляють, що до істини потрібно підходити з позиції плюралізму, вважають істинними всі "загальнозначущі" положення. Інші вчені не погоджуються з таким положенням. Так М.Хуанджі (Пекін); критикуючи концепцію плюралізму істини, писав, що така позиція може привести до філософського релятивізму, коли у кожного суспільства буде своя філософія і свої істини. У той же час він не заперечував права людей на плюралізм думок у формуванні об’єктивної істини, скажімо по конкретному положенню теоретичного пошуку.

Наукова філософія довела, що об’єктивна істина розкриває справжнє джерело пізнання, допомагає визначити сутність матеріальних і духовних утворень.

Пізнання являє собою нескінченний процес відображення нескінченного світу у свідомості. Через це абсолютне і відносне у свідомості виступають як взаємозв’язані сторони.

Виникає питання: чи можуть людські уявлення виразити об’єктивну істину зразу, цілком, у повному обсязі знань про сутність даного предмета чи приблизно, відносно. Для цього необхідно зрозуміти взаємозв’язок абсолютності і відносності істини, розкрити їх зміст і значення.

Абсолютна істина - повне і вірне відображення світу, такий зміст знань, який не може бути спростований дальшим розвитком науки і практики.

Поняття "абсолютна істина" вживається в декількох аспектах.

По-перше, як вичерпне знання реального світу. До цього людство прагне, але, вивчаючи об’єктивний світ, люди стоять перед протиріччям: з одного боку люди прагнуть пізнати до кінця світ, а з іншого, безмежність природи не дозволяє їм повністю вирішити це завдання. Об’єктивний світ повсякчас змінюється, збагачуються наші знання про об’єктивну реальність.

По-друге, та істина, яка вірно відображає сутність конкретних явищ і сторін дійсності й надалі не може бути спростована. Такими істинами, наприклад, є: світ матеріальний, матерія рухається та ін. До абсолютної істини можна прирахувати незаперечні факти.

По-третє, абсолютна істина вказує на те, що вона складається із зерен Відносних істин, так як її зміст осягається поступово.

Відносна істина - це вірне, підтверджене практикою, але неповне, часткове відображення об’єкта, яке доповнюється, уточнюється у процесі подальшого пізнання. Процес пізнання істини йде від неповного, однобокого знання до більш повного, багатогранного. Думка людини безмежно поглиблюється від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку тощо.

Таким чином, у кожній науковій істині, не дивлячись на її відносність, є елемент абсолютної істини. Наука розвивається шляхом нагромадження відносних істин, в яких є елементи абсолютної. Це положення можна віднести до будь-якої науки, і зокрема, до науки управління, що розвивається шляхом уточнення, поглиблення знань що є, конкретизації уже відомих закономірностей, відкриття нових законів, освоєння практики керівництва матеріальним виробництвом, соціально-політичною і духовною сферами.

Розглядаючи проблеми істини, дуже важливо пам’ятати, що знання, які складають її, відображають предмет, розвиток якого відбувається в конкретних умовах. Через це істина завжди конкретна.

Конкретна істина - знання, що виражають об’єктивну реальність на основі врахування і узагальнення умов, місця і часу існування предметів і явищ.

Знання конкретної істини необхідне для об’єктивного аналізу умов, що склалися, в яких відбувається розвиток того чи іншого предмета, організму.

Конкретність істини є важливим методологічним принципом науки. Встановлені нею процеси відбуваються в конкретних умовах, без урахування яких неможливо передбачити перебіг подій об’єктивної реальності.

Наукове розуміння істини не сумісне з догматизмом, який підносить абсолюту момент сталості у змісті знань. Догматики розглядають речі у відриві від вічних змін дійсності. Однак деякі роблять навпаки, перебільшують момент мінливості, "текучості" і тим самим принижують роль внутрішніх законів і закономірностей предметного світу.

На шляху пошуку істини необхідно вирішити багато гносеологічних проблем.

Будь-яка сфера людської діяльності криє в собі найрізноманітніші проблеми, вирішивши одну з яких, натрапляєш на іншу.

І це цілком природно. Але проблеми пов’язані не лише з діяльністю людини, а із самою галуззю наукового дослідження. Наука не сама по собі перетворює світ і створює матеріальні блага. Вона вказує шляхи досягнення поставлених завдань. У пошуку цих шляхів їй і доводиться вирішувати немало проблем.

Однією з таких проблем є встановлення об’єктивності і предметності наукових знань. Зрозуміло, що людина мала знання і до науки. І в той же час на певному етапі свого розвитку вона потяглась до наукових знань, які характеризуються і об’єктивністю, і предметністю.

У цілому знання виконують роль факторів, що спрямовують і регулюють практику. Існують різні види пізнавальної діяльності, які різним чином впливають на практику.

Як відомо, знання є ідеальним відображенням різних галузей реального світу у свідомості людей. Вони можуть проявлятися в різних формах: знання факту, знання, що виражають наукову проблему, гіпотезу, знання, що складають теорію, та ін. У залежності від форми, в якій проявляється знання, їх вплив на практику значною мірою змінюється. Зрозуміло, справа не лише у формі знань, але і вона накладає певний відбиток на їх функціонування.

Вище зазначалось, що в пізнавальному процесі співвідносяться дві сторони: суб’єкт і об’єкт. Знання є зв’язуючою ланкою між ними, тому що об’єкт не може бути сприйнятим свідомістю людини без відповідних ідеальних уявлень про нього.

Однак диференційованість суб’єкта і об’єкта не завжди існувала. На ранніх стадіях розвитку суспільства процес пізнання на суб’єктивну і об’єктивну сторону не розчленувався. Про це ми можемо судити хоча б за міфами древніх народів, в яких сили природи уподібнювались людським силам, а її процеси подавались як людські дії. Явища зовнішнього світу пояснювались у порівнянні з життям людини.

З розвитком практичної діяльності людей і особливо по мірі удосконалення засобів праці поступово виключаються антропоморфні (людиноподібні) фактори в поясненні оточуючої природи.

Праця людей все більше "уречевлюється" в різних предметах, які стають надбанням інших поколінь, які продовжують вносити свій досвід в удосконалення знарядь праці, у виробництво матеріальних благ. Поступово, але неухильно розвивався процес заміни м’язової системи важелями і блоками, а потім - і введенням найпростіших машин. Практика і породжує необхідність поступового відділення її предметної сторони від суб’єктивних моментів. Останні перетворюються в самостійну реальність, виражаючи світ за допомогою знань, неухильне зростання яких все більше їх абстрагує. Систематизація знань робить перший крок до утворення науки, створення умов для передбачення процесів розвитку, використання їх для перетворення світу.

Але не лише за допомогою науки здійснюється людська діяльність, а проявляло себе і продовжує проявляти буденне пізнання. Через це дуже важливо встановити, який взаємозв’язок і в чому полягає різниця науки і буденного пізнання. Вони завжди тісно взаємозв’язані між собою. Проте між ними є великі відмінності. Вони різняться перш за все рівнем пізнання, способом відображення у свідомості суб’єкта, що вивчається, і багато іншим. Зокррема, об’єкт науки вимагає особливих засобів і мови для розкриття і проникнення сутність, що вивчається. Через це і дані фактори пізнання характеризуються також цілим рядом особливостей.

Описувати і вивчати свої об’єкти наука не може, використовуючи лише природну мову. Буденна мова вплетена в наявну практику людини, наука ж вимагає певної абстракції і систематизації, що неминуче віддаляє знання від конкретної дійсності. Далі, буденне пізнання також користується поняттями, але вони розповсюджені, віддалені від сутнісних сторін предмета. Їх зміст узагальнюється головним чином у контексті повсякденного досвіду.

Наукові засоби пізнання, мова науки опирається на систематизовані знання, перевірені і підтверджені практикою. Через це знання, одержані наукою, стають засобом дальшого дослідження на їх системі формуються гіпотези і теорії, розробляються передбачення процесів, що відбуваються.

Важливою особливістю наукового знання є і те, що воно характеризується системністю і обгрунтованістю, без чого власне наука не може існувати. У той же час, як буденна пізнавальна діяльність людей не може досягти такого рівня.

Відмінність буденних і наукових знань добре проглядається в історії розвитку науки, яку можна уявити у вигляді двох важливих етапів. На першому із них пізнання як стадія переднауки відображає ті предмети і явища, які є у сфері повсякденного виробництва людини і його буденного досвіду. Через призму цих речей, їх властивостей і відношень, що фіксуються в пізнанні як вихідні ідеальні об’єкти, розглядається весь світ, їх перетворення для ранньої науки були моделлю зміни ще непізнаних речей. Наприклад, знання операції додавання і віднімання цілих чисел слугувало моделлю вирішення багатьох практичних завдань.

Розвиток практики людської діяльності і пізнання реального світу сприяють формуванню нових способів побудови знань. Особливе значення мало створення схем предметних утворень з використанням формування ідеальних об’єктів на основі знань із інших галузей, обходячи існуючу практику. Таким способом створюються гіпотетичні схеми шуканих утворень з подальшим практичним обгрунтуванням.

Метод гіпотез наукового пізнання, що спочатку утвердився в математиці, а потім - в інших науках, немов би звільняється від наявності практики і з цього моменту закінчується етап переднауки і починається наука у власному розумінні слова.

Переднаука знала емпіричні закони, справжня наука має справу з теорією, яка являє собою систему узагальненого достовірного знання, дійсності, яке дозволяє їй описувати, пояснювати і передрікати функціонування певних об’єктів.

Наукове дослідження відрізняється від буденного пізнання також особливими методами в пізнавальній діяльності.

Ця відмінність перш за все полягає в тому, що в буденному пізнанні прийоми виділення об’єкта, що вивчається, не фіксуються як самостійні методи. Вони вплетені в сам пізнавальний процес, який у свою чергу має практичний характер. У науковому дослідженні велика увага приділяється розробці методів пізнання, що породжує специфічну сферу в діяльності вчених. Потреба у цьому пояснюється в першу чергу складністю виявлення досліджуваного об’єкта, труднощами підходу до нього. Наприклад, вивчення резонансів вимагало від фізиків проведення складних експериментів та різних розрахунків лише для їх виявлення, не кажучи вже про сам процес дослідження об’єкта.

У цьому питанні існує така закономірність: під час дослідження "незвичайних" об’єктів виникає потреба в розробці нових методів їх виявлення. І таким чином, дослідження об’єкта пов’язане зі знанням про методи наукової діяльності.

Позитивний результат наукового пошуку значною мірою залежить від вірної установки дослідника на оволодіння новими знаннями, зорієнтованість його на об’єктивність істини. Ця вимога стосується науки в цілому. Порушення її може повести за собою підрив єдності науки.

Питання про єдність сучасної науки не може бути вирішеним однозначно раз і назавжди. Наука у своєму розвитку зробила багато для доказу єдності світу. У свою чергу єдність світу полягає в його матеріальності. У той же час ідеальність визначає необхідність визнання єдності науки.

Як бачимо, у цьому питанні проглядається внутрішній зв’язок, а саме: єдність науки існує не сама по собі, а тому, що існує єдність світу, єдність практики і теорії пізнання. Проте не можна забувати, що успіхи теоретичного синтезу наук, їх інтеграція - це не завершений процес. Це поки що - невирішена проблема.

Тільки у гносеологічному ідеалі, тільки в історичній перспективі можна уявити такий стан науки, в якому б здійснилась єдність її теоретичного викладу. Багато разів видатні представники сучасної науки (К.А.Тимирязев, В.І.Вернадський, брати Вавілови, А.Ейнштейн, А.М.Несміянов та ін.) у різних формах фіксували виникнення і розвиток єдиної теоретичної тканини науки.

І все ж сучасна наука теоретично різноманітна. Це не виключає її єдності, бо сам світ єдиний у своїй різноманітності. При цьому він різноманітний і у своїй єдності. У цьому зв’язку виникла така думка, що наука єдина завжди, на всіх етапах своєї історії, але форми цієї єдності різні і далеко не всі виявлені на нинішньому рівні розвитку.

Одним із загальних важелів зближення, взаємозв’язку всіх галузей наукового знання виступає їх математизація. Математика виконує не лише роль універсальної мови науки, що виражає здобуті нею знання, а і роль загально-наукового методу.

Прогрес математики, як могутній локомотив, тягне за собою загальний розвиток усієї науки. Але проблема єдності знання стояла і стоїть також і перед сучасною математикою.

Ця ж проблема існує у сучасному логічному знанні, яке представлене різноманітністю самих наук.

Отже, питання про перспективи єдності сучасної науки вирішуються шляхом пошуку нових можливостей і нових резервів взаємозв’язку, співробітництва, спільних зусиль наук у вивченні світу, людського існування і розвитку в ньому.

Єдність науки визначається не лише єдністю світу, а і єдністю суб’єкта -людини, що розвиває свою науку як за змістом, так і за формою її теоретичної організації, що стає основним предметом її вивчення.

Одна наука відрізняється від іншої своїм предметом і особливостями пізнавального процесу, який нерідко нав’язується іншим наукам як еталон, взірець. Але кожен вчений причетний не тільки до своєї науки, а і до науки в цілому. Він відчуває подвійну відповідальність.

Розкриття взаємозв’язку наук, необхідність мати уявлення про науку в цілому можливе лише тоді, коли орієнтуєшся в деталізованій класифікації наук, яка допомагає окреслити її межі, більш рельєфно виділити її предмет, виявити невирішені завдання на стику різних галузей наукових знань.

Класифікація дає змогу більш чітко з’ясувати місце кожної науки в системі матеріального і духовного світу. Класифікація наук має прогностичну функцію, дозволяє визначити можливі напрямки змін, що відбуваються а її теоретичному стані.

З тих часів, як існує наука, створювались і створюються нові і нові системи класифікації галузей наукових знань. Іншими словами, класифікація наук являє собою еволюцію, що пройшла певні етапи розвитку. Оригінальні системи класифікації наук в історії наукового пізнання пов’язані з іменами таких видатних вчених, як Арістотель, Ібн-Сіна, Ф.Бекон, Сен-Сімон, І.Кант, Ампер, Гегель, Енгельс. У Росії та в Україні велику роботу в цьому плані провела вчена дружина під керівництвом Татіщева, Прокоповича (XVIII ст.).

Вся історія розвитку наукових знань свідчить, що різні системи класифікації починались або вирішувались з появою нових наук. Однак в основі класифікації наук є класифікація форм руху матерії, їх матеріальних носіїв, внутрішня розчленованість самої об’єктивної реальності.

Через це вирішення даного питання слід починати з пізнання об’єктивної реальності, розгляду її видів і типів. Але нове знання, особливо таке, що радикально змінює картину світу, входить у зміст науки не без опору. Для утвердження свого місця в науці, по-перше, воно має бути доведене як істинне знання. А по-друге, нове знання має прояснити своє ставлення до попереднього знання: воно його заперечує або звужує його межі, а можливо і доповнює межах нової цілісності.

Уся історія науки пронизує складне діалектичне сполучення процесів диференціації і інтеграції: оволодіння новими галузями знання і поглиблення пізнання призводить до диференціації науки, подрібненню її на більш спеціалізовані галузі знання. Разом з тим потреба в синтезі знання виражається тенденції до інтеграції науки.

Спочатку нові галузі науки формувалися за предметною ознакою відповідно до залучення у процес пізнання нових галузей і сторін дійсності. Для сучасної науки стає все більш характерним перехід від предметної до проблемної орієнтації, коли нові галузі знань виникають у зв’язку з виникненням певної великої теоретичної або практичної проблеми.

Важливі інтегруючі функції щодо окремих галузей науки виконує філософія, а також такі наукові дисципліни, як математика, логіка, інформатика, які озброєні науковою системою єдиних методів.

Наукові дисципліни, що утворюють у своїй сукупності систему науки цілому, дуже умовно можна поділити на три великі групи (підсистеми): природничі, технічні і суспільні, як! різняться своїми предметами і методами. Між цими підсистемами чіткої межі не існує. Ряд наукових дисциплін займають проміжне положення.

Кожна із вказаних підсистем у свою чергу утворює підсистему різним чином координованих і субординованих предметними і методологічними зв’язками окремих наук, що робить проблему їх детальної класифікації вкрай складною і повністю ще не вирішеною.

Поряд з традиційними дослідженнями, що проводяться в межах однієї галузі науки, проблемний характер орієнтації сучасної науки викликав до життя розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень, що проводяться засобами декількох різних наукових дисциплін, конкретне поєднання яких визначається характером відповідної проблеми. Прикладом цього є дослідження проблеми охорони природи, що знаходиться на перехресті технічних наук, біології, наук про землю, медицини, економіки, математики та ін.

За своєю спрямованістю та безпосереднім відношенням до практики окремі науки заведено поділяти на фундаментальні та прикладні. Завдання фундаментальних наук полягає в пізнанні законів, що керують поведінкою та взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Безпосередня мета прикладних наук - застосування результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-практичних проблем.

Фундаментальні наукові дослідження визначають перспективи розвитку науки. У сучасній науці поняття фундаментальності наукових досліджень розширюється. Так, сучасний етап науково-технічного прогресу пов’язаний з розвитком авангардних технологій, в чому особливе значення мають мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, біотехнологія та ін., які, зберігаючи свою прикладну спрямованість, набувають фундаментального характеру.

У науці можна виділити емпіричний та теоретичний рівні дослідження і організації знання. Стала повторюваність зв’язку між емпіричними характеристиками виражається за допомогою емпіричних законів, що нерідко мають імовірнісний характер. Теоретичний рівень наукового знання передбачає відкриття законів, які дають змогу ідеалізовано описати і пояснити емпіричні ситуації, пізнати сутність явищ.

Все вищевикладене вказує на те, що важливою проблемою у вивченні світу є вірне встановлення співвідношення емпіричного і раціонального пізнання. Справа в тому, що наука включає в себе різноманітні знання, що проявляються в різних формах, які у свою чергу диференціюються різними ступенями спільності.

За рівнем глибини відображення реального світу виділяють, як уже відмічалось, емпіричні і теоретичні знання. Відповідно і діяльність вчених має два види. Вірне врахування всіх сторін наукового процесу значною мірою визначає успіх дослідницької діяльності.

Формування теоретичного рівня науки приводить до якісної зміни емпіричного рівня. Всі теоретичні дисципліни так чи інакше сягають своїм історичним корінням у практичний досвід. Але в ході розвитку і поглиблення системи наукових знань окремі науки відриваються від своєї емпіричної бази і формуються суто теоретично (наприклад, математика), повертаючись до досвіду тільки у сфері свого практичного застосування.

У відповідності до рівня дослідження деякі науки отримали і відповідні назви, наприклад теоретична електроніка, теоретична механіка та ін. Але це, як правило, не виводить їх із рамок фундаментального чи прикладного характеру. У всякому разі теоретична і фундаментальна система наукових знань не виражає повної адекватності за своїм характером.

Особливе значення має проблема новизни та науковості знання, яка не втрачає актуальності, тому що наука постійно розвивається.

Нове знання, якщо воно дійсно таке, характеризується перш за все такими рисами:

. Воно розкриває для даного періоду часу нові явища.

. Нове знання передвіщає можливість існування, виникнення і відкриття раніше невідомих явищ.

. Воно об’єднує різнорідні, а іноді протирічиві, навіть виключаючі одна одну теорії.

. Нове знання узагальнює такі теорії, коли одна із них стає окремим випадком іншої.

Перелік перерахованих ознак не слід вважати повним. Але і вищеназвані риси, що характеризують новизну наукового знання, ще не є підставою і гарантією загального визнання і незаперечного /твердження в науці. Добре відомо, що навіть пануючі в науці теорії зустрічають все нові й нові спроби їх заперечення. Таких випадків відомо багато.

Складність у даній ситуації полягає в тому, що на статус нової, більш розвинутої теорії претендують не одна, а декілька конкуруючих між собою теорій. Через це виникає проблема вибору однієї з теорій, якщо їх поєднання, узагальнення в єдине теоретичне положення виявляється неможливим. Для такого вибору необхідно керуватися відповідними принципами. Вони в науці існують, і багато з них всебічно апробовані.

У самому пізнавальному процесі дослідник неодмінно стикається з проблемою встановлення істинності суджень. Вивчення проблеми слід починати з визначення якісно різних типів істинності і різноманітних методів її встановлення. Щодо першого, то, наприклад, в математиці існують як класична, так і конструктивна істинність, кожна з яких встановлюється відповідними методами і обґрунтовується різними видами логік: класичною або конструктивною.

Відомі і такі типи істинності, як емпірична і аналітична, фактуальна і логічна. Встановлення типів істинності передбачає з’ясування гносеологічних передумов, що обумовлюють їх специфіку. Так, для визначення, наприклад, емпіричної істинності методами спостереження, вимірювання, експерименту необхідно використати передумови чуттєвого пізнання, спрощення, огрубіння дійсності та ін. (Докладніше про це - в монографії Ю.А.Петрова).

Так як мова йде про емпіричну істинність суджень, то предметом вивчення може бути лише матеріальне утворення, чуттєво сприймане. Зокрема, механіка належить до емпіричних наук, так як встановлення істинності її суджень опирається на матеріальні, механічні рухи, які вивчаються емпіричними методами.

Але релятивістська механіка, навпаки, абстрагується від того, що пов’язане з механічним рухом. Квантова механіка використовує гносеологічні передумови зовсім іншого характеру, ніж попередні дві галузі науки.

Аналітична істинність відрізняється від емпіричної тим, що вона пов’язана зі змістом термінів, що використовують у судженні. І не випадково гносеологічні передумови встановлення істинності складають абстрагування, понятійні описування. Оцінка істинності в даному випадку відбувається на основі розкриття змісту, значення понять.

Розглянемо такий приклад. Потрібно оцінити істинне значення цифри 4. Зрозуміло, що число - це абстрактний об’єкт. У даному випадку емпіричні методи не годяться, тому що число в даному випадку не пов’язане з матеріальними об’єктами. Воно має властивість парності. Звідси судження: 4 - парне число - істинне.

Але є випадки, коли .при розкритті змісту понять спрацьовують і емпірична, і аналітична істинність. Істинність судження можна встановити лише емпіричним методом. У той же час судження "метали - провідники електричного струму" породжує і понятійні уявлення. Тоді істинність судження визначається аналітичним методом.

Однак такі випадки нерідко призводять до теоретико-пізнавальних труднощів. Хоч у житті взаємопереходи від емпіричної істинності до аналітичної і навпаки відбуваються майже автоматично і навіть спонтанно, що нелегко помітити. При цьому не виключаються помилки, про це свідчать багато прикладів.

Складною і важливою проблемою в науці є вживання принципу причинності. Ця проблема не нова, вона породжувала в історії філософії постійні суперечки. Суперечливість даного питання починається з виникнення матеріалістичного і ідеалістичного розуміння причинності.

Зокрема, Д.Юм розробив теорію причинності, виходячи з того, що всі судження, побудовані на емпіризмі, виражають відношення причини і дії. На його думку досвід минулого не може довести нічого відносно майбутнього, тому що він завжди пов’язаний з природою, яка нерідко змінює хід своїх подій. При цьому Юм керувався тим, що у причинних зв’язках не існує логічної необхідності. Більше того, причинні зв’язки ним виводились не з об’єктивної дійсності, вони уявлялись йому структурою розуму.

І тепер ведуться суперечки про те, чи є причинна обумовленість логічною необхідністю. Наприклад, Карнап доводить, що хоч у законах природи і існує необхідність, але вона не має логічної структури. І важко з ним не погодитись, бо логічна необхідність може існувати тільки у свідомості. Щодо природи, то їй певне властива стихійність.

Проте прихильники раціоналізму розглядають причинність по аналогії з логічним законом, таким, як закон достатньої підстави, який був у свій час сформульований Лейбніцем. Німецький філософ І.Кант з такою постановкою питання не міг погодитись, тому що в ній раціоналістична схема розумілась ідеалістично, і він, з одного боку, наповнює її емпіричним змістом, а з другого -намагався розкрити синтетичне апріорне судження.

Кант визнавав загальність і необхідність причинності, але в той же час він відривав її від світу явищ, розглядаючи як привнесену свідомістю у світ природи. Так, причина пізнається людиною. Але питання про її об’єктивність є питанням поділу філософії на матеріалізм та ідеалізм. Причина - більш складне утворення, ніж явище, предмет. Вона невіддільна від сутності речей, виражає внутрішні зв’язки, які розкриваються за допомогою логічного пізнання.

Тільки з таких позицій можна зрозуміти взаємозв’язок причин і дій. А оскільки даний зв’язок має місце, то зрозуміло, що структура причини немов би переноситься, не без підстав доводив Рассел, у структуру дії. Зокрема він писав, що скрізь, де одна складна структура є причиною іншої, причини і дії повинні бути тією чи іншою мірою ідентичні.

В сучасних умовах у філософському пізнанні принципові детермінізму належить фундаментальна роль. Філософія намагається визначити шляхи вивчення причинних зв’язків. Тепер суть проблеми полягає не просто у визнанні об’єктивної причинності і закономірності явищ. Проти цього вже мало хто виступає. Головне полягає в розробці методологічних основ пізнання причинних зв’язків.

Вимальовується два основних напрямки вирішення даної проблеми. По-перше, розгляд взаємозв’язку причини і наслідку згідно з динамічними законами, коли причина породжує однозначні наслідки. І по-друге, на основі статистичних законів розкриття багатозначних наслідків, застосовуючи теорію імовірності.

Особливу складність породжують статистичні закони. Зрозуміло, що причини викликають не будь-які, а цілком певні наслідки. Але їх зв’язок надто складний. Наприклад, існує тип причинно-наслідкових зв’язків, які мають назву "ефект доміно". Суть його полягає в тому, що одна причина породжує цілий ряд наслідків, у якому наслідок стає причиною виникнення нових явищ.

Необхідно врахувати і те, що причинно-наслідкові зв’язки можуть бути прямими і опосередкованими. У першому випадку одне явище породжує інше при наявності прямого зв’язку між вказаними утвореннями. А у другому - між ними є деякі проміжні ланки. Так, причина спаду продуктивності праці на конкретному підприємстві може бути за межами заводу чи фабрики, її опосередкованість часом носить завуальований характер, важко піддається науковому визначенню. Нерідко пошук такої причини йде по хибному шляху. Особливо тоді, коли вона набуває політичної спрямованості.

Взаємозв’язок причини і наслідку ускладнюється і тим, що між ними можуть бути не просто проміжні ланки, а деякі з них функціонують як привід, який сам по собі не викликає змін, але спрацьовує як поштовх, імпульс. Розпізнати, де причина, а де привід теж не завжди буває легко. І в тому випадку, якщо їх обгрунтованість не має достатніх доказів, то передбачення може піти по невірному шляху.

Ось чому дуже важливе значення має причинна основа, під якою слід розуміти сукупність усіх обставин, що породжують наслідок.

Усвідомлення причинних основ - це не просто установлення причини, хоч вона є головним утворенням в обумовленій галузі, а розкриття інших ланок, безпосередньо зв’язаних з нею: зовнішні умови, привід, характер внутрішніх зв’язків, проміжні стимули.

Причинні зв’язки та причинні основи мають особливо складний характер у системах, які самоорганізуються. Причинна детермінація по-різному проявляється у природі, в суспільстві, в духовному житті. Людський фактор теж дає про себе знати як діюча причина. Тут спрацьовують суб’єктивні сили, проявляючи себе у відповідності до умов, що склалися.

І все це в науковому пошуку вимагає глибокого усвідомлення, вміння проникнути у глибину сутнісних зв’язків,

Встановлення вірного співвідношення між гносеологією і методологією у формуванні наукових понять являє собою також дуже актуальну проблему і особливо в сучасних умовах, коли наука набуває ведучої ролі в житті суспільства.

Методологія не тільки розробляє методи наукового пізнання об’єктивної реальності, але й вивчає і сприяє утворенню і застосуванню в пізнавальній діяльності наукових понять, підсилює основи формування суджень, побудови і обгрунтування теорій, висування гіпотез та ін.

Однак методологія не спроможна вирішити поставлені перед нею завдання у відриві від гносеології. Як, до речі, і навпаки, гносеологія немислима без методології. Ми вже говорили про поняття "гносеологія" і "методологія". Ясно, що друге є частиною першого. У даному випадку мова йде про більш широке використання методології в розробці наукових положень, у взаємозв’язку і на основі теорії пізнання. Гносеологія опирається на цілком визначені принципи і методи науково доведені і теоретично обгрунтовані всім ходом Розвитку науки і практики. Важлива роль в їх розробці належить методології.

Але наука немислима без постійного розвитку наукових понять, які виражають усю систему її теоретичних знань, встановлення істинності суджень і обґрунтування теорій. І у вирішенні сформульованої проблеми дуже тісно і всебічно співвідносяться гносеологія і методологія.

Насправді, якщо наука не може існувати без понять, то для останніх не менш важливі методологічні правила, за допомогою яких вони вводяться, їх уведення здійснюється за допомогою гносеологічного аналізу тієї галузі науки, в якій і формуються ті чи інші поняття. Звичайно, тут працює і логіка. Вона зокрема. допомагає сформулювати визначення через рід і видові відмінності, вірно використовувати індукцію, скористатися абстракцією і багато чим іншим. Але який тип визначення краще всього використовувати, логіка вирішити не може.

У той же час від становлення типу визначення залежить багато що, в тому числі, наприклад, вибір оптимальної форми відображення дійсності. З пізнавальної точки зору тип визначення мусить бути найбільш простим, але за умов, щоб він задовольняв вирішення поставленого завдання.

Зупинимось на двох таких типах визначення: остенсивне і вербальне. Перше з них (від слова "ostensible" - показний, очевидний) опирається на об’єкти, відповідно до яких формується поняття. Здається, що воно більш близьке до об’єктивної реальності. Проте строгої однозначності чекати від нього не варто. Слід зазначити, що в науці це і не обов’язково. Щодо вербального визначення, то воно породжується через інші поняття (слово "вербальний" можна розуміти як усний, словесний).

За точністю відображення об’єктів слід визнати, що вербальне визначення має більш високий рівень, ніж остенсивне. Як не парадоксально, але так визнано в науці. І не випадково дане питання можна прирахувати до числа гносеологічних проблем. До цього часу нема відповіді на питання, яким же чином на базі остенсивних визначень, що характеризуються неточністю, виникають точні наукові визначення. Для підтвердження зробленого висновку можна навести такий приклад. Точні поняття класичної математики нерідко виникають і формуються на базі остенсивних понять множини, елемента множини, належності елемента множини, відповідності елементів множин. Остенсивне визначення менш складне за змістом. Але не лише тому ним користуються. Справа ще в тім, що вербальні визначення мають, як правило, високий науковий рівень. Але їх формування відбувається вкрай специфічно. У той час як у визначенні важливо досягати простоти та оптимальної форми відображення. Спостерігаються випадки, коли визначення деяких понять досягаються незаслужено складними шляхами. Проте принцип простоти не повинен використовуватись в ім’я уявної об’єктивності, що часом забувається. Наприклад, поняття властивості інколи визначається через розкриття якості. Адже властивість - сторона предмета. Отже, через неї виражається якість. Вербальне ж визначення в даному випадку не тільки опосередковано, а взагалі абстрагується від внутрішньої визначеності, завдяки якій предмет може бути самим собою.

Наука не терпить однобокості в розкритті сутності понять. Вона не може обійтись остенсивними визначеннями, які в ряді випадків взагалі несприйнятні. Так, поняття актуальної нескінченності визначається лише вербальне, тому що воно означає множину, дану одночасно всіма своїми елементами. І вже, зрозуміло, актуальна нескінченність не може бути виражена чуттєвими предметами. В цілому ж взаємозв’язок остенсивних і вербальних визначень таїть у собі багато нерозкритих моментів, в їх механізмі не все ще з’ясовано, його розгляд може приводити до ідеалізації і глибокої абстракції. Деякі гносеологічні проблеми сучасної науки ми розглянемо в інших темах даного навчального курсу.

8. Методологічний арсенал науки

. Філософська методологія і її значення для розвитку науки.

. Поняття наукового методу. Типологія методів.

. Основні форми наукового знання.

. Методологічна спрямованість законів і категорій діалектики.

Методологія являє собою сукупність пізнавальних способів, методів, прийомів, що використовуються в різних наукових галузях. У той же час методологія є галуззю знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності. Іншими словами, методологія вивчає наукове знання, шляхи і способи його формування, а також наукову діяльність у вирішенні даного завдання.

Виникнення і розвиток методології нерозривно пов’язаний з формуванням наукового пізнання в цілому. Не можна забувати, що кожне наукове відкриття, виникнення нових наукових знань мають не тільки предметний, а й методологічний зміст. Процес пізнання обов’язково пов’язаний з критичним поглядом існуючого понятійного апарату, виникненням нових понять і категорій. Гносеологія включав у свою функціональність нові підходи до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

Все це вказує на те, що методологія виступає як одна із форм саморозпізнавання науки, її рефлексія. В науці ми завжди підкреслюємо два важливих моменти: процес набуття нових знань і його результат. При цьому знання, по-перше, відображає дійсність, а по-друге, воно є продуктом діяльності мислення людей, конструктивно-творчої їх роботи, у процесі якої здійснюється відтворення зв’язків і відношень об’єктів реальності.

Функція методології, її провідна і регулююча сила проявляє себе і на тому, і на іншому етапах пізнання об’єктивної реальності. В історії філософії і науки методологія спочатку була невиразно представлена у формах взаємовідносин людей з об’єктивним світом. На певному етапі розвитку людського суспільства вона виділяється у спеціальний предмет раціонального пізнання. Проте початок методологічних знань виявляється вже на ранніх ступенях розвитку культури. Зокрема, одна з перших таких передумов виступила у формі нормативних правил, що визначали послідовність вимірювальних процедур під час поділу земельних площ.

З розвитком матеріального і духовного виробництва, культури людства в цілому методологія стає предметом спеціальної теоретичної галузі, яка філософськи осмислює принципи організації і регуляції пізнавальної діяльності.

В античній філософії Сократ на перший план висунув діалектичну природу мислення, яке здатне здобувати істини шляхом зіставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування. Філософ Греції любив порівнювати свій метод філософствування з методами інших вчителів. Для нього метод був основою мудрування. А не маючи власної мудрості, вважав він, вихователь не може вчити інших. Сократ бачив своє завдання в тому, щоб, ведучи бесіду і ставлячи все нові і нові запитання, спонукати вихованців до того, щоб самим знаходити метод, а потім - й істину.

Звичайно такі бесіди проходили в пошуках відповіді на запитання: що таке X (де під "X" розуміли добро, справедливість чи якесь інше, в більшості випадків моральне, поняття), при чому в ході обговорення відкидались одна за одною відповіді, які визнавались невірними. Далеко не завжди співбесідники приходили до результату, що задовольняв їх.

Інший філософ Платон вбачав смисл своєї діалектики в розробці принципу існування кожної речі. В реалізації сформульованого принципу думка має рухатись відповідно до об’єктивної логіки пізнання предмету.

Багато закладено в основу виникнення методології великим вченим древності Арістотелем, який глибоко проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводу і доказу, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції в досягненні істини. Йому належить важлива для методології розробка вчення про категорії як організуючі форми пізнання, діалектику їх співвідношення, форми і матерії та ін.

Арістотель розглядав створену ним логічну систему як "Органом" - універсальне знаряддя істинного пізнання. Головне у цьому знарядді він відводив дедукції. Такий підхід виправдовувався тим, що наука була спрямована головним чином на вивчення духовних утворень, вона ще не мала міцного зв’язку з практикою,

Аж до нового часу методологія не займала особливого місця в системі наукового пізнання, її функції часто не виходили за межі логічних побудов; проблеми, що вирішувались нею, нерідко були в контексті натурфілософії. І лише радикальна перебудова духовного життя в період ранніх буржуазних революцій XVI - XVII століть, яка супроводжувалась бурхливим розвитком природознавства, вимагала докорінних змін у методології.

Зміни, що виникли в теорії і практиці пізнання, знайшли повне відображення у вченні англійського філософа Френсіса Бекона. Автор знаменитого трактату "Новий Органон" (на відміну від "Органону" Арістотеля) розвиває нове розуміння завдання науки та основ наукової індукції.

Центральне місце у своїй науковий діяльності Ф.Бекон відводив вченню про метод пізнання, без якого, як він вважав, розвиток науки і дослідження об’єктивної реальності неможливі. Вже тоді справедливо вважав вчений, що на шляху до істини людина відчуває багато труднощів. Для того щоб полегшити зусилля дослідників, він вимагав проведення реформ у пізнанні, очищення розуму від помилкових поглядів.

Щодо теорії в цілому, то вчений стверджував, що головне полягає не в ній самій по собі, а у значенні теоретичних знань для життєдіяльності людини. При цьому із неї він не робив "прибуткового ремесла", а навпаки, підкреслював шкідливість такого підходу. Наука утилітарна, доводив Ф.Бекон, у розумінні її корисності для людства, але не можна її використовувати як особисту вигоду для окремої людини.

Не дивлячись на корисність і навіть актуальність поставлених і в певною мірою вирішених питань Ф.Беконом, його вчення в цілому було метафізичне. У пізнанні він віддавав перевагу емпіризму, недооцінював роль теоретичних досліджень.

Важливий внесок у розробку методології того часу вніс французький філософ, математик, фізик, фізіолог Рене Декарт. Проблема методології у нього розглядається разом з обговоренням питання про те, на яких підставах і за допомогою яких методів досягається істинне знання. Вчений розробив правила раціоналістичного методу. Серед них особливе місце відводилось вимозі допускати як достовірні лише такі положення, які усвідомлюються ясно і чітко.

За вихідне ним приймаються аксіоми як самоочевидні істини, які вбачаються розумом інтуїтивно, без доказів; із безпосередньо сприйнятних положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Суттєві недоліки в науковій методології як емпіричного, так і раціоналістичного напрямків були виявлені німецькою класичною філософією, яка піддала критичному аналізові найбільш важливі питання теорії пізнання. Нею була розвинута діалектична методологія.

Елементи діалектики, що мають місце в кантівському аналізі процесу пізнання, були розвинуті діалектичною філософією Гегеля. Філософ зробив рішучу спробу розкрити протиріччя взаємозв’язку буття і мислення.

Як відомо, традиційно теорія методології розроблялась головним чином у системі філософських знань. Потім вона знайшла широкий розвиток і в науці. Але проблеми наукового пізнання вкрай ускладнились, що поставило вимогу диференціації в методологічній діяльності врахування специфіки її використання в філософському і науковому напрямках.

Сучасна методологія виконує ряд важливих функцій. По-перше, вона виявляє значення наукової діяльності, розкриває її взаємозв’язок з усіма іншими сферами творчого пошуку. У даному випадку пріоритетною є філософська проблематика. По-друге, методологія вирішує завдання раціоналізації наукової діяльності. Ця функція, зрозуміло, виходить за межі філософії.

У цілому ж серед проблем, що вивчаються науково-філософською методологією, особлива увага приділяється таким: описування та аналіз етапів наукового дослідження; вивчення мови науки; виявлення сфер застосування окремих процедур і методів (пояснення, доказ, експеримент); обгрунтування дослідницьких принципів, підходів та концепцій (редукціонізм, елементаризм, системний підхід та ін.).

У сучасних умовах актуальною є розробка методології вивчення соціальної практики, системи управління суспільним життям, способів підвищення ефективності матеріального виробництва, вирішення соціальних проблем.

Існує декілька класифікацій методологічного знання. Одним із розповсюджених є поділ методології на змістовну і формальну.

Перша включає в себе проблеми: структура наукового знання взагалі і наукової теорії зокрема; закони виникнення, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки; характеристика схем пояснення, вживаних у науці; умови та критерії науковості.

Формальні аспекти методології пов’язані з аналізом науки, формальних та формалізованих методів дослідження наукових теорій і умов їх логічної істинності, типології систем знань та ін.

У зв’язку з розробкою даного кола проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, яка охоплює всю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій і форм побудови категоріально-понятійного апарату.

Для вирішення сформульованих проблем важливе значення має вірне використання методів пізнання, усвідомлення їх спрямованості. Метод - це шлях, спосіб практичної і теоретичної дії людини, спрямованої на пізнання об’єкта, і шлях, що обумовлений закономірностями реального світу. Науковий метод не можна протипоставляти теорії, так як вони співвідносяться один до одного як спосіб набуття знань і саме це знання.

Генетичні корені методу беруть початок у практичній діяльності людини. У свою чергу її прийоми повинні обов’язково пристосовуватись до характеру, властивостей і різних законів дійсності. Ось чому виникнення і розвиток теорії пізнання відбувається у нерозривному зв’язку з вченням про метод та методологію.

Проблема методу певною мірою уже обговорювалась в античній філософії. Ще тоді звернули увагу на взаємний зв’язок глибини процесу пізнання і його результату, на роль методу в досягненні істини. Однак всебічне вивчення пізнавального процесу, систематичний розвиток вчення про метод, як уже зазначалось, починається лише в Новий час. Питання удосконалення наукового методу стає важливою складовою частиною всієї науки.

Наукова методологія виходить з того, що методи пізнання базуються на об’єктивних законах природи і суспільства. При цьому вона враховує специфічні закономірності діяльності мислення, пов’язує їх з практичним впливом суб’єкта на об’єктивний світ.

За найбільш загальною класифікацією існують філософські, загальнологічні методи пізнання, наукові методи емпіричного дослідження, наукові методи теоретичного дослідження, історичний та логічний методи дослідження. методи спеціальних наук.

Щодо першої групи, то адекватними філософськими методами є діалектика і матеріалізм. Другий із них в літературі часто називають принципом. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він орієнтує науку, практичну діяльність на розкриття складних явищ, процесів природи, суспільства, духовних утворень з урахуванням їх об’єктивних основ. Проте його не можна абсолютизувати, наражати на небезпеку доведення до власної протилежності. Метод матеріалізму включає в себе і елементи суб’єктивного характеру, виражаючи усвідомлено-творчий зміст пізнавального процесу.

Діалектичний метод, "який сформульований у взаємному зв’язку з принципом матеріалізму, є відображенням об’єктивної реальності, самої дійсності світу, визнаючи в ній загальність зв’язків, розвитку, суперечливість, об’єктивність, єдність світу.

Філософський метод використовується звичайно не безпосередньо, а опосередковано, через інші, більш конкретні методи. Наприклад, принцип історизму як універсальний метод науки, який розробляється головним чином філософією, відбивається в біології у вигляді еволюційного вчення. В астрономії цей метод породив сукупність цілого ряду космогонічних гіпотез. У соціальному пізнанні філософський метод виконує науково-пізнавальні функції фактично у всіх суспільних науках.

Спеціальні методи - це методи, зв’язані з конкретними завданнями тієї чи іншої галузі знань, з вивченням якоїсь окремої форми руху матерії. Наприклад, у математиці використовують метод лінійного і динамічного програмування, у кібернетиці - метод "чорного ящика", у соціології - анкетування, у військовій науці - методи "полігонних випробувань", командно-штабного навчання та ін.

Важливе значення в пізнанні світу мають загальнологічні і наукові методи. У людському пізнанні можна виділити два типи прийомів і методів дослідження. Перший тип характеризується тим, що пізнання здійснюється на базі як наукового, так і буденного знання. Ці методи отримали назву загальнологічних. До їх числа можна прирахувати: аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання, абстрагування і узагальнення та ін. Другий тип відрізняється від першого тим, що в пізнанні використовуються наукові методи дослідження. У свою чергу він поділяється на дві основні групи: методи побудови емпіричного знання і методи побудови теоретичного знання.

Далі коротко розглянемо загальнологічні методи пізнання. Для того щоб пізнати предмет, його необхідно розчленувати на складові частини, вивчити їх, всебічно виявляючи властивості і ознаки, зв’язки і відношення, а потім це прослідкувати в системі цілісного утворення. Ця мета досягається за допомогою аналізу і синтезу.

Аналіз - мислення чи практичне розчленування, поділ цілого на складові частини з метою вивчення кожної із них окремо. Цей метод використовується як у теоретичній, так і в практичній діяльності людей. Він дозволяє виявити будову об’єкта, що вивчається, його структуру, відокремити в ньому суттєве від несуттєвого, звести складне до більш простого. За допомогою даного методу здійснюється класифікація предметів і явищ, виявляються тенденції розвитку і етапи формування.

Аналіз завжди взаємопов’язаний із синтезом.

Синтез - мислення або практичне возз’єднання цілого, яке складається з частин, об’єднання розчленованих аналізом елементів після їх вивчення. У практиці виробничого колективу він може включати: прийняття рішення, формулювання рекомендацій, нормативів.

Існують як емпіричний, так і теоретичний аналіз і синтез. Більш глибоким методом пізнання є теоретичний аналіз і синтез. Як емпіричний аналіз використовуються елементарні порівняння і узагальнення, найпростіші поняття, а на рівні теоретичному - логічні узагальнення, гіпотези, наукові поняття.

На основі взаємозв’язку аналізу і синтезу можна зробити висновок, що мислення полягає тією ж мірою у розчленуванні предметів свідомості на їх елементи, як у об’єднанні зв’язаних один з одним елементів у певну єдність. У цілому ж без аналізу нема синтезу.

Аналіз і синтез також взаємозв’язані з іншими логічними операціями.

Індукція - метод пізнання об’єктивного світу шляхом руху думки від окремого до загального, від факту до теоретичного висновку. Наприклад, фактичні дані про те, що мідь, олово, залізо та інші метали проводять електричний струм дозволили зробити висновок: всі метали - електропровідники.

Щоб сформулювати висновки, необхідно застосовувати індукцію в тісному зв’язку з дедукцією.

Дедукція - метод пізнання реального світу шляхом руху від загального до окремого, від знання про клас предметів до окремих речей даного виду.

Теорія, принцип можуть бути основою для розкриття окремого. Наприклад, у 1905 р. нікому до того часу не відомий службовець швейцарського патентного бюро на ім’я Альберт Ейнштейн опублікував роботу, що потім стала знаменитою.

Фундаментальний постулат цієї теорії відносності полягав у тому, що закони науки повинні бути однаковими для всіх спостерігачів, що вільно рухається, незалежно від швидкості їх руху.

Індукція і дедукція використовуються в пізнанні світу у взаємному зв’язку. Вони так же необхідні один одному, як і аналіз і синтез. У їх реалізації широко використовується аналогія.

Метод аналогії розвивається на основі теорії подібності, яка широко використовується в моделюванні. Великого розповсюдження набули в наукових дослідженнях аналогові моделюючі установки.

Моделювання - науковий метод пізнання явищ, предметів за допомогою спеціально створюваних моделей, Процес пізнання включає в себе два компоненти: об’єкт та суб’єкт пізнання. Ефективність пізнавальної діяльності людей може бути збільшена двома шляхами: а) за допомогою посилення засобів пізнання, які встановлюються між суб’єктом і об’єктом; б) шляхом заміни об’єкта пізнання аналогічною тому моделлю, яка дає більше можливостей для вивчення його властивостей.

Моделювання частіше за усе використовується в тому випадку, коли нема можливостей або вони вкрай обмежені для вивчення самого об’єкта. Між об’єктом і моделлю повинна існувати певна подібність, вивченням якої займається "теорія подібності". Ця теорія складає основу фізичного моделювання, коли модель і оригінал мають однакову фізичну природу і підкоряються одним і тим же об’єктивним законам. Теорія фізичного моделювання виступає теоретичною основою математичного моделювання, до якого належать електромоделювання, моделювання на електронних обчислювальних машинах. Воно пов’язане із знаковими моделями (формулами, схемами, графіками).

Такими є деякі загальнологічні методи, особливості яких, як уже зазначалось, полягають у тому, що вони будуються як на науковому, так і на буденному знанні.

А тепер ознайомимось з науковими методами дослідження.

Пізнання, яке обумовлене потребами практики, починається з накопичення фактичного матеріалу, а далі здійснюється його творче осмислення та дослідна перевірка зроблених теоретичних узагальнень. У відповідності до даного процесу відрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний рівень - це такий рівень пізнання, коли відбувається процес нагромадження фактичного матеріалу і збирання інформації про використовувані факти.

Теоретичний рівень - це такий рівень пізнання, коли досягається вищий синтез знань у формі наукової проблеми, гіпотези, теорії.

На емпіричному рівні пізнання широко проводяться спостереження, експерименти, порівняння, виміри. За їх допомогою відбувається первинна систематизація знань, яка стає результатом узагальнення спостережуваних фактів. У пізнанні дійсності на теоретичному рівні використовуються такі методи, як сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод та ін. Деякі методи, про які вже йшлося, використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях.

Розглянемо наукові методи емпіричного дослідження. Серед них особливу увагу звернемо на спостереження і експеримент.

Спостереження - виділення нових фактів у процесах, подіях шляхом безпосереднього споглядання і сприймання. Воно здійснюється навмисно, цілеспрямовано, при наявності певного замислу і заздалегідь розробленого плану.

Спостереження як метод емпіричного дослідження завжди зв’язане з описом, який закріплює та передає одержані результати за допомогою певних знакових засобів. Воно поділяється на два основних види: якісне і кількісне. Перший вид передбачає проведення різних вимірів. Причому в одному випадку відбувається тільки фіксація даних, а у другому - знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірів.

Спостереження, в залежності від того, де воно здійснюється, має специфіку, яка визначається характером завдань і умовами, в яких використовується цей метод. Воно проводиться, як правило, безперервно, інколи з застосуванням спеціального обладнання.

Спостереження як метод пізнання і вивчення стану справ широко використовується в матеріальному виробництві. У даному випадку метод немов би безпосередньо зливається з виробничою діяльністю людей.

Експеримент - спосіб вивчення об’єкта в умовах, які створюються дослідником зі заздалегідь поставленою метою. В експерименті більш широко, ніж у спостереженні, застосовуються спеціальні установки, прилади, обчислювальна техніка. Він може здійснюватись у натуральній (напівнатуральній) або модельній формі. Прикладом першої форми слугують спеціальні установки, на яких випробовуються машини, різні агрегати.

У сучасних умовах широко застосовується і друга форма. Так, перед тим як відправляти в політ космічний корабель, було здійснено багато експериментів на моделях.

Далі познайомимось з науковими методами теоретичного дослідження: ідеалізаціею, формалізацією, сходженням від абстрактного до конкретного, системним підходом. До їх числа часто включають історичний та логічний методи.

Ідеалізація - це спосіб наукового пізнання, який полягає в мисленому конструюванні об’єктів, які не існують у дійсності: абсолютно тверде тіло, точка, лінія, абсолютно чорний предмет та ін. Ідеалізація включає в себе момент абстрагування від реальних предметів і процесів. Створені таким чином предмети стають значно простішими від реально існуючих, завдяки чому виникає можливість застосовувати до них математичні методи дослідження.

Ідеалізація може бути використана лише в певних галузях. Уява про ідеальну рідину, тобто рідину, яка не стискується, позбавлена в’язкості, дає змогу наприклад, вирішити питання про розподіл тиску в рідині, її підйомну силу та ін.

Формалізація - це метод уявлення якої-небудь змістовної галузі у вигляді формальної системи, коли форма виділяється як особливий предмет дослідження незалежно від змісту. Такий метод полегшує вивчення предмета. Можна уявити, наскільки складною була б наука геометрія, коли б об’єм кулі із міді обраховувався зовсім за іншою формулою, ніж об’єм кулі із глини.

Метод формалізації здійснюється за допомогою об’єднання різних прийомів пізнання, використання абстракцій, ідеалізації та штучних символічних мов. У зв’язку з цим забезпечується надійність передачі машинам певних сторін діяльності людини, саме тих, які можна формалізувати. Елементи формалізації застосовуються у всіх галузях пізнання. Результатом цього методу стають креслення, графіки, карти. Можливість формалізації явищ, що вивчаються, сприяє застосуванню методів математики в різних галузях науки.

Процес математизації наукових знань обумовлюється, по-перше, можливістю природничих і суспільних наук виділяти елементи, які піддаються кількісному аналізу; по-друге, виникненням нових розділів математики, які дозволяють застосувати їх у найбільш складних явищах дійсності; по-третє, можливістю формалізації предметів, явищ, процесів, що вивчаються.

У прикладних науках математика використовувалась здавна, але головним чином для допоміжних розрахунків. У сучасних умовах методи математики застосовуються у аналізі самого ходу процесів, для виявлення закономірностей фізичних, хімічних, біологічних і соціальних явищ, які піддаються кількісній оцінці.

У методі сходження від абстрактного до конкретного процес немов би розгалужується на два етапи. На першому етапі єдиний об’єкт розчленовується і описується за допомогою багатьох понять і суджень. Відбувається мислене відділення від конкретного предмета в бік більш глибокого пізнання його окремих сторін. Суттю другого етапу є рух думки від абстрактних визначень предмета, розгляду тільки окремих його властивостей до всебічного, багатогранного знання про об’єкт. ЦІ два етапи пізнання тісно пов’язані між собою.

Що головне потрібно виділити в об’єкті нашою думкою на першому етапі, вирішується в кінцевому результаті практикою, завданнями, які ставить перед собою людина в пізнанні об’єктивного світу. Наприклад, досліджуючи закономірності зміни різних локальних цивілізацій, вчені абстрагуються від конкретних особливостей тих чи інших країн і беруть тільки те спільне, що характерне для даного способу виробництва, конкретного типу відношень, що склалися в суспільстві.

Об’єктивною основою історичного методу є те, що кожний об’єкт, який пізнається, має свою біографію розвитку. Суть цього методу полягає в тому, що історія об’єкта, який вивчається, відтворюється у всій його багатогранності з урахуванням всіх найменших зигзагів і випадковостей. Історичний метод особливо незамінний там, де потрібно вивчити події, дії окремих предметів, явищ.

Логічний метод пізнання полягає в тому, що складний об’єкт вивчається шляхом аналізу взаємозв’язку і взаємодії всіх його сторін. При цьому методі абстрагуються від усіх випадковостей, зовнішніх зв’язків і явищ.

Між історичним і логічним методами існує єдність. Вони відбивають об’єктивну діалектику буття, закономірність розвитку природи, суспільства і мислення.

Галуззю застосування історичного і логічного методів є не лише соціально-політичне життя, а і технічна сфера, матеріальне виробництво тощо.

Специфічним методом побудови розвинутої теорії є аксіоматичний метод, при застосуванні якого побудова теоретичного знання спочатку відбувається шляхом набору вихідних положень, які не потребують доведення. Такі положення являють собою аксіоми або постулати. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі положень утворюють аксіоматичне побудовану теорію.

Аксіоматичний метод розвивався з формуванням науки. На першій стадії він отримав назву змістовної аксіоматики. Аксіома тут вводилась у відповідності до існуючого досвіду, вибиралась інтуїтивно як цілком очевидне положення. На другому етапі розвитку аксіоматичного методу було здійснено перехід від змістовної до формальної, а потім - до формалізованої аксіоматики. На третій стадії формалізований розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки.

Так створюється абстрактна модель, яка потім інтерпретується на різних системних об’єктах. Побудова формалізованих аксіоматичних систем привела до великих успіхів. Виникло навіть уявлення про можливість її розвитку чисто формальними засобами. Проте виявилась і обмеженість таких уявлень.

Розширились можливості побудови теоретичних знань в емпіричних науках. Специфічним прийомом такої побудови став гіпотетико-дедуктивний метод.

Науковий метод формується згідно з певною гносеологічною системою.

Системний підхід до пізнання дійсності дозволяє розглядати об’єкти як цілісні системи, які розчленовуються на окремі неподільні одиниці - елементи Між складовими частинами системи існує зв’язок. Ці зв’язки можуть бути різних типів: структурні зв’язки; зв’язки функціонування і розвитку; зв’язки управління та ін.

Для вивчення системного підходу в пізнанні світу можна ознайомитись з роботою В.Г.Афанасьева.

Слід звернути увагу на те, що останнім часом набуло особливого значення соціальне пізнання. З цією метою все частіше став використовуватись соціальний експеримент. У наш час виділяються деякі окремі види соціального експерименту: економічний, правовий, педагогічний, соціально-психологічний та ін.

Соціальний експеримент відрізняється від природничо-наукового тим, що при проведенні першого неможливо створити спеціальні штучні умови, ізолювати явища, які вивчаються у взаємозв’язку одне з одним. У цьому експерименті зростає роль людського фактора.

Узагальнюючи сказане про методи пізнання, слід зазначити, що в реальному науковому дослідженні вони завжди проявляють себе у взаємозв’язку, їх структурна система і конкретна організація визначаються сутністю об’єкта, який вивчається, специфікою досліджуваного процесу.

Використання методів у кінцевому підсумку спрямоване на здобуття нових знань. Але це не все. Не менше значення має потреба розібратись у самих знаннях. Недаром Гете писав: "Що значить знати? Ось, друже мій, в чому питання. Методи і тут беруть участь, допомагаючи глибше вникнути в саму суть знань, здобутих у процесі людського пізнання".

Знання являють собою ідеальний вираз у знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків світу, всього природного і людського. Вони можуть бути донауковими і науковими. Існує різниця також за об’єктами і методами дослідження між природничо-науковими, гуманітарними і синтетичними, змістовними і формальними знаннями.

Змістовні, наукові знання не лише описують явища, події, хоч це теж необхідно і важливо, але і є матеріалом для розкриття процесу, встановлення причин змін. що відбуваються, виконують функцію прогнозування і передбачення. І не випадково кожен відкритий закон стає своєрідним регулятором, який спрямовує дальше вивчення предметів, явищ.

Ось деякі приклади із історії розвитку науки, які вказують на різний характер знань. Вчення древніх, античних часів, згідно з яким все складається із чотирьох елементів - землі, повітря, вогню і води - було надто простим, щоб називатись теорією, з його допомогою не можна було зробити ніяких передбачень. Вчення ж тяготіння (.Ньютона розкривало більш глибокі зв’язки. Згідно з його моделлю теоретичних знань, тіла притягуються одне до одного з силою, яка пропорційна деякій величині, яка називається масою, і обернено-пропорційна квадрату відстані між ними. Теорія Ньютона дуже точно передбачає рух Сонця, Місяця, планет.

У процесі пізнання постійно збагачуються і поглиблюються знання людей про реальний світ. Ці знання проявляються в певних формах. До їх числа належать: факт, проблема, гіпотеза, теорія та ін.

Факт є основною формою емпіричних знань. Він являє собою момент дійсності, на який спрямовано пізнавальний процес.

Висловлювання про факти, їх опис є першою, найбільш простою, але дуже важливою формою наукового пізнання. Всемогутність фактів є передумовою особливої строгості в їх виборі, вимагає додержання об’єктивності конкретно-історичного підходу до них. У науці недопустиме вихоплювання окремих фактів. Потрібно брати всю сукупність обставин, які відносяться до питання, що розглядається.

Разом з тим у філософії все більш рішуче виступають проти позитивістської концепції, яка обмежує завдання науки лише збиранням і описом фактів. Наука не може задовольнятися відповіддю на запитання: що це? Вона завжди прагне розкрити сутність явищ, законів і відповісти на питання: чому це відбувається так, а не інакше? Наукова проблема - це теоретичне питання, яке потребує вирішення. Таке питання виникає у зв’язку з відкриттям нових фактів, для розгляду і обгрунтування яких необхідні певні ідеї і концепції. Сформулювати вірно проблему - значить наполовину вирішити її.

Так, на певному етапі розвитку науки виникла проблема абсолютного часу. І лише теорія відносності її успішно вирішила, точніше, вона звільнила нас від абсолютного часу. Що це саме так, можна розглянути на конкретному прикладі, який увійшов в історію як "парадокс близнюків". Суть його полягає ось у чому. Із двох близнюків один відправився жити на вершину гори, а інший залишився на рівні моря. Тоді перший буде старіти швидше, ніж другий, і через це при зустрічі один із них виглядав би старше іншого. Правда, різниця у віці була б зовсім мала, але вона дуже збільшилась би, якщо б один із близнят вирушив у тривалу подорож на космічному кораблі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Після повернення він виявився б значно молодшим свого брата, який залишався на Землі. Це так званий парадокс близнюків, але він парадокс лише для тих, хто в глибині душі вірить в абсолютний час. У загальній теорії відносності нема єдиного абсолютного часу; кожен індивід має свій власний масштаб часу, який залежить від того, де цей індивід знаходиться і як він рухається.

Гіпотеза - наукове припущення про закономірні зв’язки, і причинну обумовленість певних явищ. Наука не відразу розкриває сутність, приходить до Достовірного знання законів. На шляху до цього важливе значення має гіпотеза. Зараз, наприклад, викликають великий інтерес космологічні гіпотези, які виникли на основі теоретичного аналізу і нових експериментальних фактів, таких, як відкриття реліктового випромінення, що дозволяють відсунути початок відліку реконструкції світового процесу розвитку ще на 15-20 мільярдів років, до моменту так званої сінгулярності, або "початкового вибуху".

Для обгрунтування висунутих припущень використовується доказ або спростування.

Гіпотеза перевіряється на практиці. До певного часу гіпотезами були вчення Коперника, Дарвіна, Менделєєва, Павлова, Ціолковського та ін. Потім практика підтвердила їх об’єктивну істинність.

Теорія являє собою систему узагальненого знання, яке відображає певну галузь реального світу, матеріальну і духовну діяльність людей.

Теоретично доведена і підтверджена практикою гіпотеза стає теорію, яка являє собою систему основних ідей; понять, законів, принципів. Її завдання полягає в поясненні фактів, у передбаченні майбутнього, а також у передбаченні виникнення нових явищ.

Необхідною ознакою хорошої теорії, як відмічав К.Поппер, є те, що вона дозволяє зробити прогноз. Хоча, в принципі, далі розмірковує він, якісь моменти експериментальне можуть бути заперечені (спростовані). Але кожного разу, коли нові експерименти підтверджують у цілому пророцтво теорії, вона демонструє свою життєвість, і наша віра в неї міцніє. Після того як зроблені цілком обгрунтовані наукові висновки, зазначає вчений, якщо хоч одне нове спостереження не узгоджується з теорією, нам слід або відмовитися від неї, або переробити її.

Ці ж висновки підтверджує і інший, відомий усьому світу вчений С.Хокінг, який писав, що теорія є хорошою, якщо задовольняє дві вимоги: по-перше, вона повинна точно описувати широкий клас спостережень у межах моделі, що має лише декілька похідних елементів, і, по-друге, теорія повинна давати цілком певні передбачення відносно результатів майбутніх спостережень.

Нові можливості для плідних досліджень як загальнотеоретичного, фундаментального, так і прикладного характеру відкриваються на стику різних наук, зокрема природничих і суспільних.

З одного боку, процес пізнання здійснюється за допомогою системи наукових знань, а з іншого - він поглиблює науку, відкриває нові закони, формулює категорії, принципи і теоретичні положення.

Філософська методологія функціонує не у вигляді місцевої, однозначної системи нормативних розпоряджень і формальних прийомів, а як загальна система принципів, законів і категорій. Їх загальну систему складає діалектика.

Світ постійно розвивається. Його предмети і явища взаємопов’язані і обумовлені. Через це вихідними положеннями діалектики є принципи загального зв’язку та розвитку.

Історія формування діалектики є перш за все історією того, як складалися в ній співвідношення суб’єктивного і об’єктивного, одиничного і загального. Через це дуже важливо зрозуміти співвідношення об’єктивної і суб’єктивної діалектики.

Об’єктивна діалектика - це взаємозв’язок і розвиток у самому об’єктивному світі, природі і суспільстві. Вона існує незалежно від людини. Вираз "у природі панує діалектика" означає, що самі явища, процеси перебувають у русі, розвитку, взаємному зв’язку і вони виражають основні закони діалектики.

Суб’єктивна діалектика - відображена в людській свідомості об’єктивна діалектика.

Між об’єктивною і суб’єктивною діалектикою є певне взаємовідношення. Перш за все, перша визначає другу, вони відповідають одна одній за змістом. Але об’єктивна і суб’єктивна діалектика різняться за формою, тобто за способом відображення взаємозв’язку і розвитку речей у свідомості людини.

Поглиблюючи розуміння діалектики як вчення про загальні закони розвитку, слід звернути увагу на те, що закономірні зв’язки проявляються не тільки в різних системах, а й у процесі пізнання, в галузі мислення. Через це діалектика являє собою як теорію розвитку об’єктивного світу, так і теорію пізнання, діалектичну логіку.

Закони реального світу характеризуються певною спільністю. На основі цієї ознаки вони класифікуються за видами: закони окремих наук, загальні, найбільш загальні закони.

Закони, які одночасно проявляються у природі, суспільстві і мисленні, -це найбільш загальні закони, їх вивчає філософія. Вони, як правило, іменуються законами діалектики.

Поняття закону дуже близьке до категорії "сутність". Коли ми розкриваємо сутність явищ і процесів, то тим самим виявляємо закон їх розвитку. Не випадково нерідко підкреслюється, що закон і сутність поняття однорідні (однопорядкові), одноступеневі, які виражають поглиблення пізнання людиною явищ світу. Але закон і сутність не тотожні. Сутність ширше, багатше, ніж закон.

Поняття закону однотипне з поняттям "закономірність", однак вони не адекватні. Закономірність показує сукупність дії цілої системи законів, підкреслюється при цьому, що дане явище протікає не випадково, а за певними законами. Закономірний зв’язок проявляється, наприклад, між економічним ладом суспільства і типом держави, формами суспільної свідомості.

Основні пізнавальні функції законів реального світу полягають у такому:

. Вони відображають найбільш сталі, необхідні, суттєві загальні зв’язки в дійсності, які вивчаються теорією і розкривають взаємовідношення і взаємодію між основними підсистемами і елементами таких систем, які утворюють предметну галузь даної теорії.

Головною метою науки є вивчення зв’язків, відношень, знання яких в кінцевому підсумку веде до розкриття закономірностей реального світу.

. Закони філософії допомагають встановити межі, границі прояву різних форм руху в реальному світі. А це означає, що будь-яка теорія має сенс і може розповсюджуватись як об’єктивна істина лише в рамках своєї сфери і запевних умов.

Зокрема, в цьому проявляється діалектичний принцип конкретності істини, який вимагає враховувати умови, місце, час, ситуацію. Поза цими обмеженнями істина перетворюється у свою протилежність - помилку, неправду.

Разом з тим не можна не враховувати ту особливість законів філософії, що вони не мають дефінітивної форми, охоплюючи відношення протилежностей, які виражені в діалектичних протиріччях.

Це положення вимагає особливого розгляду. Адже в пізнанні важливу роль має тотожність мислення і буття. А якщо в реальному світі важлива сторона зв’язків виражається у протиріччях, то це має бути і у свідомості людей, в протилежному випадку порушується тотожність між буттям і мисленням.

Не випадково І.Кант не визнавав збігу мислення і буття.

Він розмірковував так. Основне завдання розуму - досягнення закінченої єдності людського досвіду, під яким вчений розумів чуттєве сприйняття. Ця мета може бути досягнена, з його точки зору, лише в тому випадку, якщо теоретичні принципи розуму будуть виходити безпосередньо з інтелектуального споглядання ідей ("річ у собі").

Але людський розум, вважав він, не здатний пізнати ці надчуттєві ідеальні .об’єкти. Через це його гносеологічна функція зводиться до систематичного доповнення досвіду на основі регулятивного застосування вихідно притаманних йому трансцендентальних ідей. Вихід розуму, робить він висновок, за межі досвіду, тобто чуттєвого споглядання, породжує протиріччя, або антиномії.

Інший німецький вчений Г.Гегель щодо цього питання мав протилежну позицію. Вихідне положення його філософії полягало у визнанні тотожності буття і мислення, розумінні реального світу як вияву ідеї, поняття, духу. Така тотожність уявлялась йому як результат розвитку процесу самопізнання абсолютної ідеї самою себе.

Розроблений Гегелем принцип тотожності мислення і буття певною мірою служив обгрунтуванням єдності законів зовнішнього світу і мислення, був спрямований проти агностицизму Канта. Проте це важливе положення розроблялось вченим недостатньо послідовно.

Наукова філософія розглядає пізнання як складний протирічивий процес, який проходить шлях від опису явища до аналізу сутності, від вивчення предмета до дослідження системи взаємозв’язку предметних утворень.

Розкриваючи закони дійсності, пізнання, відтворює в ідеальній формі предмети природи в їх всебічному багатстві і різноманітності. Пізнавальна активність людини базується на її предметно-чуттевій, практичній діяльності. предмети зовнішнього світу стають об’єктами споглядання, втягуються в орбіту людського пізнання.

Формування наукового знання, діалектичне вивчення світу зв’язане не тільки з установленням принципів і законів розвитку природи, суспільства і мислення, а й розкриттям категорій, наукових понять.

Філософські категорії - це такі поняття, які відображають загальні риси і зв’язки, сторони і властивості дійсності матеріального і духовного світу. Для того щоб зрозуміти їх пізнавальну роль, необхідно згадати найбільш узагальнену класифікацію філософських категорій. З метою ознайомлення з ними рекомендується розглянути їх у таких двох аспектах.

По-перше, у плані розкриття найбільш загальних характеристик, що дозволить встановити три такі групи категорій:

. Предметні, субстанціальні (субстратні. Субстрат - загальна основа різноманітних явищ): матерія, буття, явище та ін.

. Категорії, які виражають найбільш загальні властивості предметів, матеріальних і духовних утворень реального світу, їх називають атрибутивними: рух, розвиток, свідомість, мислення, творчість та ін.

. Категорії, головним предметом яких є відношення між явищами і їх властивостями. Такі категорії називають релятивними (співвідносними).

По-друге, необхідно виділити в особливу групу релятивні категорії, які у свою чергу доцільно класифікувати таким чином:

а) універсальні зв’язки: одиничне, особливе, загальне; сутність і явище;

б) структурні зв’язки: зміст і форма; частина і ціле; принципи цілісності і системності;

в) зв’язки детермінації: причина і наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність.

Особливо велику роль у пізнанні світу відіграють парні, співвідносні категорії. Зокрема, закономірний взаємозв’язок явища і сутності передбачає врахування цього співвідношення в будь-якій сфері діяльності. Керівництвом до дії в даному випадку виступає пізнання сутності через явище.

Важливий взаємозв’язок об’єктивної реальності розкривають категорії "частина" і "ціле". Перш за все необхідно врахувати, що складові частини цілого не є їх простою сумою. Про це свідчать багато прикладів. От один із них: хімічні елементи натрію і хлору окремо один від одного не мають тих властивостей, якими характеризується їх сполука (харчова сіль).

При цьому зв’язки між складовими елементами (предметами) можуть бути найрізноманітніші. Частіше за усе спостерігаються три типи зв’язків: зв’язки побудови, зв’язки функціонування і зв’язки розвитку. Важливо зрозуміти і те, що тип зв’язків складових елементів утворює відповідний тип цілого. У даному випадку структурне ціле, ціле, яке функціонує, та ціле, що розвивається.

Керуючись законами взаємозв’язку даної пари категорій, не можна забувати про незводимість властивостей цілого до його складових елементів, і навпаки, вивчення частин, скажімо елементів якої-небудь речовини, слід здійснювати на основі чіткого уявлення про його природу в цілому. Це ж стосується будь-якого виду машин, станків, різних типів техніки. Незводимість цілого до простої суми частин, всебічне розкриття їх взаємозв’язку дозволило сформулювати принцип цілісності, який відіграє важливу методологічну роль не лише в науковому пізнанні, а і в організації суспільного виробництва.

Його наукове застосування спрямоване на подолання елементаризму (поділ складного на прості складові), механіцизму (розуміння цілого як суми частин), редукціонізму (зведення складного до простого).

Виявлення категорій цілого і частини відкриває можливість більш грунтовно вивчити поняття "елемент", "структура", "система", їх взаємозв’язок і відносна самостійність, "причина" і "наслідок", "зміст" і "форма", а також інші категорії.

Із закону взаємозв’язку необхідності і випадковості випливає дуже важливий принцип у діяльності всіх спеціалістів. Він вимагає пізнання необхідних зв’язків з урахуванням випадковостей, як сприятливих, так і несприятливих для швидшої реалізації даної необхідності.

Діалектика необхідного і випадкового в житті суспільства передбачає вміле використання динамічних і статистичних законів, з їх допомогою можна з’ясувати, що необхідність пробиває собі дорогу через безліч випадковостей і, отже, реалізується з певним ступенем імовірності (можливості).

Знання категорій необхідного і випадкового застерігає керівників виробництва від суб’єктивних помилок, які спричиняються абсолютизацією випадковостей. У свою чергу абсолютизація необхідності може привести до фатальних помилок, невіри у власні сили, до покірності долі.

Знання діалектичного взаємозв’язку категорій можливості і дійсності методологічно озброює вчених, виробничі кадри рядом принципів і положень які допомагають аналізувати реальні процеси.

Перш за все вони повинні виходити із дійсності, тобто реального співвідношення сил, стану навчальної і трудової дисципліни, зацікавленості людей, рівня їх політичної, правової, моральної свідомості. Разом з тим, приймаючи рішення, необхідно керуватися матеріально-технічними можливостями навчального закладу, підприємства.

Перетворення можливості в дійсність здійснюється мірою імовірності, врахуванням умов і діючих факторів.

Таким чином, категорії філософії, які є виразом загальних сторін дійсності, допомагають свідомо і цілеспрямовано досліджувати різні відношення у природі суспільстві, духовній сфері, прогнозувати реальні умови життя, підвищувати ефективність суспільного виробництва, організацію навчального процесу.

Філософські категорії слугують методологічною основою в опрацюванні і використанні понятійного апарату в природничих і технічних науках. У даному випадку слід враховувати поділ наукових понять на два якісних види: емпіричні і теоретичні.

У свою чергу емпіричні дослідження, як правило, поділяються на три стадії, кожна із яких має певні особливості у використанні понятійного апарату.

Перша стадія емпіричного дослідження - вихідна і основна. Тут головне - наукові досліди, добування відомостей у вигляді окремих даних, які складають базисне емпіричне знання.

Друга стадія - первинна обробка деяких сукупностей даних досвіду, які являють собою кінцеве число спостережуваних величин. З’являються знання про зв’язки одних даних досвіду з іншими, на базі яких вводяться емпіричні поняття. Результати досвіду розбиваються на групи, а потім систематизуються і класифікуються.

Третя стадія - узагальнення даних досвіду у кожній групі, внаслідок чого здійснюється мислений перехід від кінцевого числа членів кожної групи до нескінченного їх числа. Як наслідок виробляється знання про закономірності. Вони являють собою вищу форму знання на емпіричному рівні.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що емпіричні поняття вводяться, формуються на другій стадії емпіричного дослідження. Вони будуються у відповідності з даними спостережень і допомагають розкривати сутнісні відношення в досліджуваній групі. Емпіричні поняття складають основу систематизації і класифікації досліджуваних явищ.

Щодо питання про походження теоретичних понять наукового пізнання, то воно не може бути вірно вирішене без всебічного врахування різних видів пізнання.

Тривалий час у філософії питання про походження загальних понять вирішувалось або ідеалістично, або матеріалістично. Певною мірою це проникало і у природознавство і навіть у технічні науки. Тепер у філософії спостерігаються помітні зміни в питанні вивчення процесу формування наукових понять. Можна сказати, тепер починає переважати науковий аналіз, що позитивно впливає на методологію розвитку і вживання понятійного апарату як в природознавстві, так і в технічних науках.

9. Філософія природознавства

. Об’єктивні основи і форми взаємозв’язку філософії і природознавства.

. Філософські проблеми фізики.

. Деякі філософські проблеми математики.

. Філософія і кібернетика.

У цій складній темі, яка в даний час вельми актуальна, головний аспект нашого вивчення полягає в розкритті взаємозв’язку філософії і природознавства. При цьому беруться тільки дві групи питань: методологічні і світоглядні. Саме ті, що складають найбільш глибоку основу взаємозв’язку філософії інших наук.

Нинішнє взаємовідношення філософії і природознавства, що по-різному му трактується в науковій літературі, є продуктом тривалої історії, їх взаємозв’язку; яке складалось різним чином і по-різному осмислювалось філософами і природознавцями.

В історії науки шляхи їх взаємообумовленості мали певні етапи. Початкові віхи процесу взаємовідношення філософії і природознавства виявляються у древній науці, коли перша з них ще поділялась на окремі галузі знань, у свою чергу кожна із яких мала переважно світоглядний характер, виконуючи головним чином споглядальну функцію. У цілому прикладна наука, можна сказати, тоді була відсутня

Другий важливий етап на шляху формування взаємозв’язку філософії і природознавства починається з XVI ст і особливо у XVII ст., який характеризується диференціацією науки на різні її галузі.

Особливу роль у цьому процесі відіграють математика і механіка. У той же час виникає і прикладна наука. Посилюється функціональне призначення наукових галузей. Зростаючу методологічну функцію виконує філософія, на базі якої зміцнюється її зв’язок з іншими науками.

Великі зміни відбуваються у структурних зв’язках філософії і природознавства у другій половині XIX ст, і далі вони поглиблюються у XX ст. Етапно-історичним моментом стало виникнення теоретичного природознавства, яке певною мірою підірвало монополію філософії на теоретичне пізнання, посилило процес синтезу наукового знання. На стику XIX і XX ст. набувають статусу відносної самостійності фундаментальні і прикладні науки.

Важливою подією даного періоду обгрунтовано вважається поява концепцій, системи знань, що претендували на статус суспільних наук. Три важливі форми усвідомлення взаємозв’язку філософії і природознавства виражають найбільш повно їх історію формування: натурфілософія, позитивістський напрямок та діалектична течія в різних її формах.

У розкритті даних форм необхідно керуватись тим, що пізнавальна діяльність розуму безпосередньо зв’язана з виробництвом людьми матеріальних благ. їх початкові знання виступали у вигляді навичок, умінь і способів вирішення виробничих завдань. Ці зародки знань передавались із покоління в покоління.

З виникненням рабовласницького суспільства вже зароджується і духовна діяльність, але вона була привілеєм невеликої групи людей. Сукупність знань людини про світ об’єднувалась тоді філософією, що було цілком природно для раннього етапу людської історії.

Під вирішальним впливом виробництва і суспільного прогресу виникає і Удосконалюється система знань про природу. З другої половини XV ст. розпочинає свій розвиток природознавство. Проте природознавство потребувало не будь-якої філософії, а лише тієї, яка прогресивна за змістом і здатна розкривати шляхи досягнення істини. Скажімо, метафізичний матеріалізм стримував наукові поривання, відособлюючи предмет науки. Ворогом істини може бути ідеологія, яка відводить людей від об’єктивності, наукового змісту знань.

У той же час з’єднувальною ланкою філософії і природознавства стає світогляд, який формується на науковій, прогресивній, а не регресивній основі.

Поняття "світогляд" співвідноситься з поняттям "ідеологія", але вони не збігаються за виразом свого предмета і функціями. Ідеологія як сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів відображає і оцінює соціальну дійсність з точки зору інтересів певних класів. Вона спрямована на утвердження або зміну існуючих суспільних відносин. Ідеологія не може мати місця у змісті науки.

Об’єктивні основи взаємозв’язку філософії і природознавства безпосередньо проявляються в різних формах. Як уже відзначалось, першою їх формою була натурфілософія, яка являла собою частину філософії, що зв’язана з тлумаченням загальних рис і суттєвих властивостей природи. Проте в ті часи за явним браком фактичного матеріалу філософія відповідала на багато питань за допомогою умоглядних конструкцій, які допускали довільні замисли, які нерідко заводили далеко в бік від реальності.

Проте натурфілософія мала в собі і чимало усвідомленого і розумного. Багато її положень являли собою великі відкриття. Наприклад, уявлення про атоми, про несотворимість і незнищуваність руху. Природознавство багато чим зобов’язане Декартові, Лейбніцеві, французьким матеріалістам XVII століття, мислителям XIX століття.

Натурфілософії протидіяв плоский емпіризм, який заперечував теорію, заважав осягненню розумом складної структури процесу пізнання. Зрозуміло і натурфілософія допускала чимало безпідставного. Адже вона існувала в умовах, коли природознавство було мало розвинутим. Революція у природознавстві поклала кінець натурфілософії. І все ж подолання натурфілософії у свідомості окремих природознавців виглядало як звільнення від філософії взагалі, особливо тих, у кого були матеріалістичні погляди.

Інша форма взаємозв’язку філософії і природознавства визначається позитивізмом. Визнаючи лише "позитивні знання", ця філософія в об’єктивному дослідженні за основу брала факти, досвід. Все, що перебувало поза цим, оголошувалось "умоглядним", "метафізичним". Головна роль філософії яку відводив їй позитивізм на першому етапі свого розвитку, зводилась опрацювання системи упорядкування емпіричних спостережень і досвідних даних, опису відчуттів суб’єкта і пошуків принципів їх систематизації.

У XX ст. неопозитивізм цікавлять філософські проблеми мови, символічної логіки, структури наукового дослідження та ін. Він пішов шляхом формалізації гносеологічних проблем.

Позитивізм виникав за умов панування ідеалістичної філософії Гегеля, вихідним положенням якої було визнання тотожності буття і мислення, тобто розуміння реального світу як прояву думки, ідеї, духу. Причому тотожність філософ розглядав у вигляді процесу самопізнання абсолютною ідеєю самої себе. Принцип тотожності мислення і буття в його філософії являв собою обгрунтування єдності законів зовнішнього світу і мислення. Він розробив вчення про діалектику, її закони і категорії, але вона була ідеалістичною, бо розповсюджувалась на ідеальні явища.

Позитивізм і гегелевська філософія, які займали ідеалістичні позиції, обмежували можливість удосконалення форм їх взаємозв’язку з природознавством, хоч кожна з них у вирішенні цього питання зробила певний внесок.

Майже в ті ж роки, коли виник позитивізм, зароджується марксистська філософія. За задумом її основоположників вона мала реальні можливості для того, щоб прокласти єдиний об’єктивно науковий шлях для зміцнення взаємозв’язків з природознавством. Проте цьому задуму не судилось здійснитись повною мірою.

Головним предметом суперечки між різними філософськими напрямками в цій галузі було відношення матеріалізму і ідеалізму до природознавства. Зокрема, марксистська філософія звинувачувала позитивізм у тому, що він завжди намагався відірвати природознавство від матеріалізму. А позитивізм вважав науковим тільки те, що опирається на емпіричні дані. Одночасно марксистська філософія стверджувала, що у природі все здійснюється діалектично, а не метафізично.

У той же час матеріалізм піддався критиці за його метафізичність. Отже, по кожному питанню, яке зв’язувало природознавство з філософією, виникали важковирішувані проблеми, а часом вони перетворювалися у кантівські антиномії.

Особливо складно взаємозв’язок філософії і природознавства розкривався у сфері наукового пізнання, в розумінні специфічності філософського осмислення світу. Намагаючись немов би відповісти на поставлене питання, відомий усьому світу філософ М.О.Бердяєв писав, що головною ознакою, яка відрізняє філософське пізнання від наукового, є те що філософія пізнає буття із людини і через людину, в людині вона бачить загадку змісту, наука є пізнає буття мов би поза людиною. Через це для філософії буття є дух, для науки ж буття є природа. Ця відмінність духу і природи, далі пояснював він, нічого спільного не має з відмінністю психічного і фізичного. Підсумовуючи викладене, вчений робить висновок, що філософія зрештою неминуче стає філософією духу, і лише в такій якості вона не залежить від науки.

Пояснюючи свою думку, Бердяєв зазначає, що філософія бачить світ із людини і лише в цьому її специфічність. Наука ж бачить світ поза людиною. Звільнення філософії від всякого антропологізму є умертвіння філософії.

Не можна не згадати ще одну думку М.О.Бердяева, де він вказує, що філософія базується на припущенні, що світ є частиною людини, а не люлина є частиною світу.

У людини як дробової і малої частини світу не могло зародитись сміливе завдання пізнання. На цьому грунтується і наукове пізнання, але воно методологічно абстраговане у цій істині. Пізнання буття в людині і із людини, писав він, нічого спільного не має з психологізмом. Психологізм є, навпаки, замкнутістю у природному, об’єктивізованому світі. Психологічно людина є дробовою частиною світу.

Думки, висловлені вченим, привертають до себе увагу і тепер. Правда, вони розкриваються у вкрай загальній постановці питання, хоч певною мірою допомагають розібратись у співвідношенні філософських і природничонаукових знань, їх можна довільно ділити.

Єдність філософії і природознавства може грунтуватися головним чином на загальній необхідності в достовірних знаннях, одержаних за допомогою наукових методів, перевірених практикою. Та випробуваних потребами суспільства. Філософія виступає в цьому процесі як загальнометодологічна теорія, надаючи свої принципи і методи, які дозволяють конкретний досліджуваний об’єкт розкрити у взаємозв’язку з іншими сторонами реального світу.

Кожна філософська теорія має методологічне значення, але не всяка філософія може виступити в ролі справжньої наукової методології. Питання сприйняття методології вирішується і теорією, і практикою. Воно не повинно мати захисника в особі ідеології і політики. Його важко вирішити і наукою, яка відособилась.

Філософські питання природознавства є сукупністю загальнотеоретичних проблем, які виникають безпосередньо в основі конкретних наук. Але такі питання за своєю сутністю і за використанням методів, принципами вирішення - філософсько-методологічні, світоглядні. Вони обов’язково зв’язані, по-перше, зі з’ясуванням співвідношення матерії і свідомості, з питаннями причинності, необхідності, закономірності, системності, структурності, цілісності; а по-друге, ці питання спрямовані на з’ясування співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у процесі пізнання, вирішення проблеми пізнаваності світу.

Філософські принципи багатозначущі, деякі з них знаходять вираз у різних філософських концепціях, через які можуть вирішуватись певні завдання у взаємозв’язку з природознавством.

Далі познайомимось з деякими поняттями, знання яких необхідне для вивчення філософських проблем у фізиці. Загальною проблемою, яка займає центральне місце у філософії і природознавстві, є матерія. В зв’язку з цим потрібно з’ясувати концепцію першоматерії.

Термін "першоматерія" виник у зв’язку з тим, що в древній філософії матерія уявлялась як якийсь матеріал. При цьому першоматерія означала вихідний матеріал, із якого "побудовані" всі речі. Для древніх часів такий підхід був Цілком природним.

Античні натурфілософи матерію-матеріал уявляли як щось чуттєво-сприймане: вода, земля, повітря, вогонь. Ці чотири речі розглядались як елементи, які лежать в основі всіх речей.

Дещо пізніше складаються інші погляди, які отримали назву атомізму, за допомогою якого Демокріт, Левкіп, Епікур, Лукрецій та ін. намагалися уявити матерію не як суцільну, безперервну стихію, а у вигляді дискретних (перервних) часточок - атомів (атом - "неподільний").

Це був більш високий рівень у розкритті суті поняття "матерія". Проте головною в атомізмі була проблема будови матерії. Такий підхід був тоді необхідним. Він базувався на тому, що людське пізнання має дійти до останньої основи всіх речей, пізнання її всіх властивостей, на якій базується якісна різноманітність. Через це першоматерія уявлялась абсолютно скінченною сукупністю притаманних властивостей.

Виходячи з цього, матерія виступала у вигляді утворення, що мало властивості Р₁, Р₂, ... Р_П, де "п" може бути великим, але обов’язково скінченним. Розкриття всіх існуючих властивостей матерії і було основним завданням природознавства, яке здійснюється на основі матеріалістичної філософії..

Дана філософія принципово відрізняється від інших видів перш за все протиставленням матерії духовним утворенням, існуванням її поза свідомістю. Так, у XVIII ст. французький матеріаліст П.Гольбах характеризував матерію як усе те, що існує поза людиною та діє на її органи чуття.

У другій половині XIX ст. вченим здавалось, що вони близькі до відкриття першоматерії, яка являє собою сукупність атомів, які рухаються за законами класичної механіки, їм здавалось, що це дає змогу зрозуміти все, що відбувається у світі.

Але на межі XIX і XX століття новітня революція у фізиці змінила багато поглядів на світ. Відкриття радіоактивності подружжям Кюрі, електрона Томпсоном і Стонеєм, створення електронної теорії Лоренцом і виявлення залежності маси електрона від швидкості (Абригам, Кауфман) та ін. зруйнували попередні уявлення про будову матерії. Змінилось поняття і про першоматееерію, бо її зміст зв’язаний із самою матерією.

Наукове розкриття матерії дає змогу вірно підійти до аналізу найважливіших фізичних понять і перш за все до визначення маси.

Тривалий час маса розглядалась як основна властивість матерії, яка виражала її кількість. У цьому зв’язку поняття маси і матерії ототожнювались.

У класичній фізиці визначення маси було сформульоване Ньютоном, який у роботі "Математичні начала натуральної філософії" писав: "Кількість матерії (маса) є міра така, що встановлюється пропорційно щільності і об’єму її". Або можна виразити так: m = p*V, де p - щільність, V - об’єм. Але щільність, у свою чергу, визначається як частка від поділу маси на об’єм: p = m/V. Утворюється зачароване коло, але тут справа, зрозуміло, не в помилці Ньютона. У своєму поясненні Ньютон вказував, що визначати масу потрібно за вагою, якій вона пропорційна. А початковий підхід йому був потрібен, щоб обгрунтувати ідею про силу інерції. Ньютон характеризує в цьому зв’язку і масу як міру інерції. З його точки зору, якщо інерція є природженою силою матерії, то чим більша кількість матерії, тим більша і сила опору (інерція).

Вперше виразив незгоду з поняттям маси як кількості матерії Е.Мах, аргументуючи це тим, що фізик ніде не стикається з масою, як кількістю матерії. Це ж положення він використовував не лише проти матерії, але і проти матеріалізму взагалі.

Однак матеріалізм не вимагав визнання кількості матерії. Такого роду твердження зв’язані були з метафізичними уявленнями про матерію, коли вона розглядалась як якась першоматерія, а маса фактично ототожнювалась з нею.

"Кількість матерії" має певний сенс, але тільки в межах поняття першоматерії. Існують твердження, що тіла складаються з матерії. Такий підхід є метафізичним розумінням матерії як вихідного будівельного матеріалу. Воно є результатом ототожнення понять "кількість матерії" і "кількісна визначеність матерії". Якщо визнати, що матерії властива кількісна визначеність, то слід погодитись і з поняттям "кількість матерії", що явно виходить за рамки її визначення, яке є в науковій філософії.

У той же час визначення маси ототожнюється і до останнього часу у фізиці з метафізичним визначенням матерії. Маса розглядається як одна із основних характеристик матерії, що визначає її інертні і гравітаційні властивості.

В аспекті класичної механіки маса фігурувала і як коефіцієнт пропорціональності між діючою на тіло силою і його прискоренням. У цьому випадку вона називається інертною. У той же час з точки зору класичної механіки маса створює поле тяжіння - гравітацію. При цьому робимо висновок, що інертна і важка (гравітаційна) маса рівні одна одній.

Поняття матерії, маси безпосередньо взаємозв’язані з розкриттям сутності руху.

Важливе методологічне значення має визнання того, що матерія і рух невіддільні. Рух являє собою спосіб існування матерії. Це означає, що рух не можна навіть подумки уявити поза матеріальним носієм. Але й матеріальний об’єкт не можна розглядати поза рухом. Така концепція діалектичного матеріалізму.

Щодо метафізичного мислення, то в ньому допускається розрив матерії і руху, пояснюючи останнє тим, що не завжди легко виявити їх взаємозв’язок. Відомий фізик П.Дірак у 50-х роках нашого століття у своїй лекції допускав таке міркування шляхом постановки перед аудиторією запитання: "Що таке електрон?" і відповідав на нього так: "Електрон - це частка, яка несе елементарний негативний заряд електрики". Але якщо тепер, продовжував він, мене запитають: "Що таке елементарний негативний заряд електрики?", то я не можу сказати нічого іншого, крім того, що це те, що переноситься елвктроном. Виходить тавтологія - ми не досягнемо прогресу, ставлячи такі запитання. Насправді, робить висновок Дірак, не важливо знати, що таке електрон, важливо знати лише, як він рухається, взаємодіє та ін. Це аналогічно тому, як у грі в шахи байдуже, з чого виготовлені фігури і який їх зовнішній вигляд, а важливо знати лише закони їх руху.

Здається, що з таким судженням не можна повністю погодитись. Вірно те, що хоч нам і менше був відомий електрон, але ми вивчали і вивчаємо електричний заряд, який він несе, і тим самим певною мірою досліджуємо і самого носія.

Наука не повинна протиставляти одне одному. У даному випадку відповідь на друге питання допомагає знайти відповідь на перше. Оскільки рух є способом існування матерії, то вивчення кожного з них взаємообумовлене.

Щось схоже виявляється у взаємозв’язку між причиною і наслідком. Аналогія полягає хоча б у тому, що перше породжує друге. І рух не існує без матерії. Вона має властивість саморуху.

До числа фундаментальних положень філософії належить висновок про незнищуваність руху. Науковою філософією це положення обґрунтовується тим, що рух являє собою важливий атрибут матерії. Так як поза рухом неможливе існування жодного матеріального утворення, то незнищуваність матерії означає і незнищуваність її атрибута - руху.

Проте філософія довести положення про незнищуваність руху без природознавства не змогла б, бо рух має і відносну самостійність, він характеризується своїми властивостями, формами.

Велику роль в обгрунтуванні висновку про незнищуваність руху відіграло природознавство і, зокрема, відкритий у середині XIX ст. закон збереження і перетворення енергії. Необхідно в цьому законі виділити перш за есе два положення. По-перше, в ньому стверджується існування якісно-своєрідних видів енергії (механічної, теплової, електромагнітної та ін.) з властивою їм здатністю за певних умов перетворюватись одна в одну. Це положення закону вказує на перетворюваність енергії. По-друге, закон доводить, що в будь-яких процесах (які відбуваються в так званих замкнутих системах) кількісне значення енергії залишається сталим. Друге положення безпосередньо зв’язане з положенням про незнищуваність руху, підтверджуючи сталість енергії, неможливість її як зникнення, так і виникнення.

Закон збереження і перетворення енергії взаємозв’язані з законом зростання ентропії (гр.  - усередині;  - поворот, перетворення). В цілому ентропію у фізичному план" слід розуміти як одну із величин, які характеризують тепловий стан тіла чи системи тіл; міру внутрішньої неупорядкованості системи. У всіх процесах, які відбуваються у замкнутій системі, ентропія або зростає (необоротні процеси), або залишається сталою (оборотні процеси).

Якщо ж ентропію розглядати в теорії інформації, то вона виражає міру невизначеності ситуації (випадкової величини) зі скінченним чи парним числом результатів. Підтвердженням складного може служити, наприклад, дослід, до проведення якого результат в точності невідомий.

Прослідкуємо за ентропією в певних теплових процесах. Наведемо такий приклад. До системи A постійно підводиться тепло у вигляді порцій dQ. Відношення кількості тепла Q, переданого системі, до абсолютної температури T, при якій відбувається передача, Q/T називається приведеною теплотою. Якщо тепер підсумувати все приведене тепло, тобто взяти, то матимемо якусь різницю S_B - S_A. Ця різниця є різницею певної фізичної величини S, яка і одержала назву ентропії, що є функцією стану. Встановлення існування особливої функції стану - ентропії - складає першу частину другого начала термодинаміки. Друга частина стверджує: в реальних (не ідеальних) процесах ентропія замкнутої системи зростає.

Постійно зростає інтерес до філософських питань математики. Математична наука з самого виникнення була тісно зв’язана з філософією. Так, древньогрецький філософ Піфагор зробив висновок, що Всесвіт являє собою гармонійну систему чисел і їх відношень. Певна річ, тут присутній розрив кількісної сторони з якісною. Але важливо, що математичні положення будувались у взаємозв’язку з філософією. До речі, боротьба матеріалізму з ідеалізмом не випадково знаходила своє безпосереднє відображення і в математиці. Це також свідчить про їх історичний взаємозв’язок.

Суперечки навколо природи математичних абстракцій проводжуються і в середні віки. Наприклад, номіналісти наполегливо відстоювали твердження про те, що універсалії (загальні поняття) реально не існують, вони вторинні по відношенню до одиничних речей. Правда, при цьому вони їх називали лише символами, які вводить людина для означення схожих предметів.

З точки зору математики число 2 не можна ототожнювати із знаком, бо воно не залежить від форми його виразу. І в цьому розумінні номіналісти займали помилкові позиції. Так у всякому разі мислили про них деякі філософи.

У Новий час продовжується процес поглиблення взаємозв’язку філософії і математики. Посилився інтерес до методів наукового пізнання, зростає роль методології. Вчення раціоналістів Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, Б.Спінози грунтувалися на філософських положеннях, доводили, що людські знання не можуть бути обгрунтовані ні чуттєвим спогляданням, ні індукцією і навіть логічним мисленням. Загальність положень математики з їх точки зору забезпечується лише інтелектуальною інтуїцією; Наприклад, у вченні Спінози вона проявлялась у матеріалістичній тезі, суть якої полягала в тому, що "порядок і зв’язок ідей ті ж, що і порядок і зв’язок речей".

Вкрай негативно вплинув на вирішення проблеми природи математичного знання апріоризм І.Канта, під впливом якого були і такі видатні вчені, як Г.Гельмгольц, Г. Кантор.

З гострою критикою кантівського апріоризму виступив математик М.І.Лобачевський, який математичні абстракції розглядав як відображення реальних відношень і властивостей матеріального світу.

Багато математичних положень вплітаються в загальну канву філософії природознавства і техніки. До числа важливих проблем слід прирахувати такі, як філософське осмислення і тлумачення предмета і методу математичного пізнання, розкриття природи математичних абстракцій і меж формалізації математики, характеру істинності математичного знання та ін.

Філософські проблеми математики вирішувались з урахуванням її етапів розвитку. Історія математики має чотири основних періоди формування:

) період зародження математики: 2) період математики сталих величин;

) період математики змінних величин; 4) період математики перемінних відношень (сучасна математика).

Перший період пов’язаний з практичним рахунком і вимірами, з формуванням поняття числа і фігури, з напрацюванням прийомів арифметичних дій над натуральним числом, із створенням усної і письмової системи рахунку, з виникненням зародків арифметики і геометрії.

Другий період розпочинається з VI - V ст. до н.е. і закінчується у XVI ст. Якщо в першому періоді арифметика і геометрія діяли емпірично, то у другий період все більше проникають абстрактні міркування. Так, в Давньому Єгипті був відомий спосіб знаходження об’єму зрізаної піраміди, чого не можна було досягти емпірично.

У цей період математика базується частіше за усе не лише на основі дедуктивного, але і аксіоматичного методу, під яким розуміється така наукова побудова, коли ряд положень (аксіом) сприймаються без доведення. Поняттям, які входять до них, не даються визначення, в той час як інші положення (теореми) строго виводяться з перших.

Аксіоматичні побудови геометрії і арифметики заклали "Начала" Евкліда (III ст. до н.е.). Геометрія Евкліда пішла далі від "землемірства" заідяки своєму абстрактному характерові і аксіоматичній побудові. Разом з тим вона була ще далеко не досконалою.

Важливим досягненням стало створення алгебри, опрацювання більш тонкої символіки. З виникненням алгебри математика переходить на новій рівень абстракції. Так, вона одержала змогу абстрагуватись не лише від якісних властивостей предметів, як це було під час виникнення поняття числа, але й від кількісного значення символів чисел. Якщо число 2 виражає загальну властивість будь-яких предметів (двох корів, двох рук) бути в числі двох і дозволяє абстрагуватись від конкретної якісної природи об’єктів, то введення символів а,в,с... дозволило абстрагуватися і від конкретного кількісного змісту чисел: символ "а" може означати і 2, і 20, і 120.

Третій період почався з XVII ст. і продовжувався приблизно до середини XIX ст. З цього часу математика не обмежується числами, абстрактними величинами і геометричними фігурами. Вона наповнюється ідеєю неперервності, руху і зміни. Висувається на перший план поняття функції.

Поворотним пунктом в математиці була декартова переміна величини, завдяки чому в математику ввійшло поняття руху, можливість використання в ній діалектики, застосування диференційного та інтегрального обчислення.

Виникає аналітична геометрія, що означало відкриття універсального методу перекладу питань цієї науки мовою алгебри та аналізу.

З середини XIX ст. починається четвертий період - період сучасної математики.

Введення в математику поняття групи було прийняте з великим успіхом. Потім виникла теорія скінченних груп. При цьому групою називається множина об’єктів будь-якої природи, над якою можна здійснювати операцію х т у, яка характеризується певними законами. Ці закони називаються аксіомами групи, і вивести з них наслідки - значить побудувати аксіоматичну теорію груп.

Створення теорії груп дозволило досліджувати в загальній формі самі різні множини, які мають одну і ту ж структуру. Це був новий етап у розвитку математики, який зробив її ще більш абстрактною наукою. Математик тепер не лише цікавиться тим, що собою являє операція т (додавання, множення та ін.) але, головним чином, яка конкретна природа тих об’єктів, над якими ця операція проводиться. Важливо перш за все, щоб ці об’єкти однозначно визначились за допомогою системи аксіом даної групи.

Про якісну зміну предмета математики свідчить і створення теорії багатомірного простору. Якщо в математиці абстрагуються від конкретної природи об’єктів, які описуються формулами, то чому ж не абстрагуватися від того факту, що наш реальний фізичний простір тривимірний? І тепер у математиці створюють "простори" чотирьох вимірів, n-вимірів і навіть безконечного числа вимірів. Геометрія тривимірного простору виступає відносно до них лише як окремий випадок.

Історія математики переконливо свідчить про те, що її розвиток безпосередньо зв’язаний з філософією. Важко знайти крупне питання в математиці, яке б не мало стосунку до філософії. В математиці, як і в інших науках, відображаються певні сторони матеріального світу. В той же час математика широко використовує філософські категорії, зокрема такі, як абстракція, узагальнення, ідеалізація, конечне і нескінченне, кількість і якість, відношення і схожість та інші.

Філософія, як і будь-яка наука, має свої питання. Але система знань філософії невіддільна від багатьох математичних понять. Цілий ряд наукових проблем філософії вирішуються за допомогою математичних методів. У той же час філософська методологія є загально-науковою основою в пізнанні об’єктивної реальності математикою та іншими науками.

Математиці належить неоціненна заслуга у виникненні і розвитку кібернетики. Вкрай важливо зрозуміти філософські питання цієї відносно молодої науки.

Роком народження кібернетики можна вважати 1948 р. - коли Норберт Вінер випустив у світ свою знамениту книгу "Кібернетика, або управління і зв’язок у живому і машині".

Важливим джерелом появи кібернетики був загальний технічний прогрес, який характеризував розвиток продуктивних сил у XX столітті. У 40-50х рр. нашого століття виникли складні технічні системи, управління якими перевищувало фізіологічні можливості людини.

І справа ускладнювалась не лише завданнями управління складними технічними системами, але й виникло багато проблем в обробці величезної кількості інформації. Людина "вручну" з усім цим не могла впоратись.

Щось схоже спостерігалось у XVIII ст., коли виникла потреба у заміні м’язової сили людини і тварин. Тоді виникла потреба в новому джерелі енергії. І він був створений, що спричинило першу промислову революцію з її важливими соціальними наслідками.

У кібернетиці фундаментальну роль відіграє поняття зворотного зв’язку, яке відоме вже давно, але до кібернетики воно в повному розумінні не сприймалось. Так у першій промисловій революції вже були пристрої, де використовувався зворотний зв’язок. Зокрема, принципи зворотного зв’язку відіграли важливу роль у відцентровому регуляторі Уатта і поплавковому регуляторі Ползунова. Більш грунтовно зворотний зв’язок проявив себе у другій половині XIX ст. у працях Максвелла і Вишнеградського. У даному випадку зворотний зв’язок розглядався через призму технічних пристроїв.

Але зворотний зв’язок характерний і для живих істот. У 30-х роках XX ст. ідея зворотного зв’язку всебічно обґрунтовувалась фізіологом П.К.Анохіним, який назвав її принципом зворотної аферентації (аферентні - нервові волокна, по яких збудження передається від тканин до центральної нервової системи). Роз’єднаність, поглиблення спеціалізації створювали перешкоди для вивчення спільності зворотного зв’язку у техніці і функціонуванні живих організмів.

Кібернетика сприяла встановленню структурного і функціонального зв’язку між різними галузями і особливо технічною і живими організмами. Виникає біоніка (біо + /електро/ ніка) як один із напрямків кібернетики, вона допомагає вивчати структури і життєдіяльність організмів з метою використання відкритих закономірностей і властивостей при створенні технічних систем.

Таким чином, кібернетика стала яскравим виразом інтегруючої тенденції в розвитку науки, здатної виявити загальні риси в, здавалось би, зовсім різних галузях реального світу.

Усе це має великий філософський сенс. Особливо важливе те, що кібернетика виникла на стику теорії зв’язку, теорії автоматичного регулювання, теорії електронно-обчислювальних машин, фізіології, математики. Разом з тим інтегральний, синтезуючий характер кібернетики робить важливий внесок в обгрунтування матеріальної єдності світу.

Кібернетика не лише відкрила новий інформаційний аспект в об’єктивній реальності, вона змогла оволодіти процесами передачі і перетворення інформації, розробити методи управління ними, використовувати їх у функціонуванні технічного обладнання, здійснювати моделювання цілого ряду функцій головного мозку людини.

Кібернетика всебічно опирається на поняття "інформація" і "управління". У тлумаченні поняття "інофрмація" спостерігається декілька підходів. Одні вчені ототожнюють її з поняттям "відображення". Інші вважають, що інформація і відображення близькі між собою, але не тотожні. Більш вірна, як нам здається, третя точка зору, згідно з якою стверджується, що відображення неминуче зв’язане з передачею інформації і складає ні що інше, як перенесення від одного предмета до іншого певної упорядкованості (структури, форми), на основі якої можна судити про ті чи інші ознаки, властивості діючого предмета.

Вивчення інформації не можна здійснити без вирішення проблем в її технічній, семантичній та прагматичній галузях. Технічні проблеми стосуються питань точності, надійності, швидкості передачі сигналів зв’язку. Семантичні проблеми спрямовані на дослідження забезпеченості передачі змісту (значення) тексту за допомогою кодів. Прагматичні проблеми спонукають аналізувати ефективність впливу інформації на поведінку адресата.

Інформація в кібернетиці відіграє, приміром, таку ж роль, як енергія у фізиці. Але вона завжди зв’язана з управлінням, яке є програмою регулювання діями однієї системи (керованої) з боку іншої системи (керуючої).

У процесі управління, або регулювання, відбувається перетворення вхідної інформації у вихідну. Передача інформації здійснюється за допомогою певних сигналів, тобто якихось матеріальних процесів (імпульсів електричного струму, електромагнітних коливань, запаху, звуку, кольору та ін.).

На принципі передачі інформації за допомогою сигналів здійснене конструювання ЕОМ, які виконують різноманітні розумові операції. Машини допомагають людині опрацьовувати великі потоки інформації, у зв’язку з чим і постало питання про можливість моделювання мислення.

У даний час на машинах моделюються різноманітні функції людської психіки. Проте кібернетичні системи ще далеко не вичерпують можливостей свідомості людини, яка характеризується великою гнучкістю у вирішенні завдань, вона не обумовлена будь-якою жорсткою системою формальних правил на відміну від машин.

Важко уявити кібернетичні устрої без з’ясування мікроелектронної елементної бази обчислювальної техніки, що являє собою систему, яка здійснює синтез ЕОМ елементів та конструктивно-технологічних методів їх монтажу. В основу технічної реалізації даних устроїв покладені принципи мікроелектроніки, яка являє собою розділ електроніки, який сприяє вирішенню проблеми мікромініатюризації електронних схем і устроїв з одночасним підвищенням їх надійності.

В цілому ж мікроелектроніка - це спосіб організації електронних процесів, який дозволяє опрацьовувати інформацію в малих обсягах твердого тіла. Така її властивість особливо цінна в умовах сучасної науково-технічної революції.

Віками розум людини винаходив машини на допомогу його м’язам. Подальше просування вперед для неозброєного мозку в напрямку сучасного прогресу стало неможливим, оскільки фізичні здібності творця техніки почали відставати від прискореного ритму часу. Кількість інформації, яку нервова система людини здатна подати до мозку при читанні текстів складає приблизно 1 біт (англ. bit<binary - двійковий + digit - знак, цифра - одиниця кількості інформації у двійковій системі числення; відповідає інформації, отриманій при здійсненні однієї із двох рівноімовірних подій) за 1/16 сек. Ця порція інформації затримується у свідомості приблизно 10 сек., тобто людина сприймає 16 біт за сек., і одночасно в її свідомості утримується 160 біт.

Або другий приклад. За "час такту" мозку (до 0,01 сек.) пішохід просувається на 1 - 2 см, а ракета пролетить відстань 100 - 200 м. Час, менший від Цього періоду, людиною не сприймається. Електронні часові інтервали в житті електронів і навіть атомів кристала в десятки мільярдів раз коротші. Якщо "розтягнути" мінімальний період динаміки кристалічної решітки до періоду найшвидших нейтронних процесів, то відповідно збільшена діяльність такту мозку охопить всю історію розвитку людства. Але структура кристала безмірно простіша за структуру мозку.

Ідеальною метою мікроелектроніки є створення системи, яка б поєднувала досконалість організації мозку зі швидкодією твердотільних процесів. Завдання дуже складне, але виконати його можна лише при використанні мікроелектроніки.

Про труднощі на шляху досягнення поставленої мети логічно судити і із поняття штучного розуму. Його наочніше всього уявити як штучно створену систему довільної природи, призначення якої - вирішувати складні завдання широкого класу. Завдання для штучного розуму потрібно ставити у строгій (точній) формі і на певному змістовному рівні; формулювати їх слід у термінах якоїсь формальної чи природної мови.

Термін "штучний розум" використовують також для позначення класу автономних технічних систем, які реалізують операції сприймання, збереження і опрацювання інформації, формують доцільну поведінку в широкому класі середовищ.

Під штучним розумом розуміють і галузі наукових досліджень, вирішення проблем, зв’язаних з логічною побудовою систем різноманітних типів.

Існують різні програми, які характеризують мозок як інформаційну систему. До них належать такі.

. Сприймання зовнішньої інформації.

. Емоційна оцінка інформації, яка дозволяє виробляти власні критерії оцінок, необхідних для організації доцільної поведінки у складних середовищах.

. Організація дії, спрямованої на зміну положення системи у зовнішньому середовищі.

. Програма мови, яка забезпечує можливість кодування певних понять і процесів, нових явищ.

. Програма свідомості, в якій виділяється декілька рівнів. Серед них:

а) увага - установлення найбільш важливої інформації;

б) визначення просторових і часових взаємовідношень об’єктів, уявлення можливої їх поведінки;

в) усвідомлення власного "Я" і "не-Я";

г) воля - здатність концентрувати і спрямовувати увагу;

д) уява і здатність відрізняти реальне і нереальне.

Програми дають змогу визначати причинно-наслідкові відношення, виявляти творчість у створенні нової інформації. Проблематика штучного розуму в певних межах дозволяє вирішити завдання побудови теорії "розумних" автоматів. Ця робота ведеться у двох напрямках. Перший зв’язаний з проблемою автоматизації окремих інтелектуальних дій людини (ігри, доведення теорем та ін.). Другий напрямок вирішує проблему побудови штучного розуму шляхом моделювання його біологічного прототипу - людини.

Звичайно, філософських проблем кібернетики поставлено теорією і практикою вже багато. Є певні успіхи а їх вирішенні. У цій лекції ми мали змогу ознайомитись у вкрай стислій формі лише з деякими з них.

10. Філософські питання технічних наук

. Наука, техніка, виробництво. Техніка і технологія у структурі матеріального виробництва.

. Історичний шлях технічної науки. Особливість її розвитку в сучасних умовах.

. Зміни змісту праці, місця і ропі людини в сучасному матеріальному" виробництві.

Перше питання може здатись більш широким, ніж тема, що вивчається в цілому з її великими і складними розділами. Однак не можна зрозуміти філософський сенс техніки поза її зв’язками з виробництвом матеріальних благ і роллю науки в даному процесі. Через це вивчення існуючої системи оволодіння природою, яка містить у собі три важливих ланки (науку, техніку, виробництво), краще розпочати з розкриття матеріального виробництва. При цьому слід пам’ятати, що філософія розглядає його не так, як політекономія, для якої воно є об’єктом і метою пізнання, а у плані системотворчого елемента суспільної структури.

Наукове розуміння продуктивних сил полягає перш за все в тому, що виражаючи зв’язок суспільства з природою, вони виступають в єдності з виробничими відносинами, утворюючи спосіб виробництва матеріальних благ. При цьому існує поняття "суспільне виробництво", яке включає в себе матеріальне виробництво (виробництво речей) і духовне виробництво (виробництво ідей). Техніка має місце, можна сказати, у всіх сферах суспільного виробництва. Вірніше, технізація охоплює її найважливіші ланки. І цей процес все більше поглиблюється.

У зв’язку з розвитком засобів праці особливо велика увага приділяється проблемам змісту і застосування техніки, про яку поки що не склалось єдиного філософського поняття. Деякі вчені навіть говорять, що дати визначення такому складному явищу взагалі неможливо. Наприклад, відомий вчений з Німеччини Генріх Рот досить відверто писав, що ми не знаємо по суті нічого про техніку, не можемо знати, і куди вона нас веде.

Зрозуміло, дати будь-якому утворенню дефініцію - справа не з легких. І все ж про техніку склалось цілком визначене уявлення. Вона, перш за все, є сукупністю найрізноманітнішого обладнання і прийомів, які використовуються людиною у продуктивній і непродуктивній діяльності з метою полегшення і прискорення трудових процесів, її складають машини, верстати, прилади, інструменти і інші пристосування; вона включає будинки і споруди, дороги і канали, засоби громадського транспорту, невиробниче обладнання і інструменти: комунальні засоби, холодильники, кухонні і пральні машини: засоби транспорту і зв’язку та ін.

До поняття "техніка" інколи прираховують і технологію як сукупність найбільш ефективних прийомів, методів, способів використання обладнання та інших технічних засобів для обробки сировини, матеріалів і виробів з метою отримання напівфабрикатів і готової продукції.

Правда, існує і інший підхід до визначення поняття "технологія", при якому її сприймають як самостійне утворення матеріального виробництва. В даному випадку вона являє собою, по-перше, сукупність методів обробки, виготовлення, зміну стану, властивостей, форми сировини, матеріалу чи напівфабрикату. Наприклад, технологія матеріалів, хімічна технологія, технологія будівельних робіт. По-друге, її розуміють як науку про способи дії на сировину, матеріали чи напівфабрикати відповідним знаряддями виробництва. По-третє, вона виражає характер структурних утворень матеріального виробництва, систему їх взаємозв’язку.

Ясно одне, що техніка і технологія органічно взаємозв’язані між собою, їх самостійність чисто умовна. Більше того, не можна в повному розумінні виділити із матеріального і духовного виробництва техніку, бо його процес значною мірою є технічною дією на предмет праці.

Для виробництва матеріальних благ люди за допомогою знарядь праці перетворюють предмети праці. Все це разом узяте складає продуктивні сили, які є першою стороною способу виробництва. В його структурі мають місце також виробничі відносини, характер яких визначається об’єктивними умовами. В їх числі головну роль відіграють продуктивні сили.

У той же час виробничі відносини можна уявити як якусь соціальну оболонка в рамках якої розвиваються продуктивні сили. Внутрішній зв’язок у цьому найважливішому утворенні часто тлумачиться, і не без підстав, як взаємодія змісту і форми. Причому роль першого елемента виконують продуктивні сили. У сфері способу виробництва вони мають певну автономність.

Їх відносна самостійність полягає у внутрішній логіці джерела розвитку виробництва, яка детермінує структурний взаємозв’язок його найважливіших елементів. Продуктивні сили являють собою органічну єдність нагромадженої і живої праці, або, інакше кажучи, вони виражають сукупність речових і людських елементів виробництва, які використовуються у перетворенні природи, у виготовленні речей, які задовольняють потреби людини.

Техніка виявляє себе як у речових, так і особистісних елементах виробництва До першої групи елементів слід прирахувати знаряддя праці, виробничі будівлі, залізниці, канапи, шосе, трубопроводи, засоби зв’язку і все інше, що забезпечує обробку предметів праці. Особистісний елемент - це люди, людина - головна продуктивна сила. Всі засоби праці - справа її рук. Удосконалюючи техніку, розвиваючи продуктивні сили, людина розвиває і саму себе.

У групі речових елементів головна роль належить знаряддям праці. В історії людства вони являють собою різноманітну техніку. У сучасному виробництві використовуються такі види техніки: механічні засоби обробки матеріалів; електротехніка; радіотехніка і радіолокація; система управління машинами і виробництвом (її базою є електронна техніка); хімічні засоби обробки матеріалів та ін.

У суспільстві використовуються й інші види техніки, такі як техніка навчання, техніка наукових досліджень, медична техніка, техніка мистецтва, транспортна техніка, техніка зв’язку, військова техніка та ін. Вони мають певну самостійність і не завжди прямо зв’язані з технікою матеріального виробництва. У той же час усі види техніки, можна сказати, невіддільні одна від одної. Наприклад, електронна техніка все ширше впроваджується в медичну техніку, а остання через людину має прямий вихід на виробництво матеріальних предметів, їх взаємозв’язок. Не випадково, відтепер у Національному технічному університеті України "Київський політехнічний Інститут" проводиться підготовка студентів за новою спеціальністю "Фізична і біомедична електроніка", де поряд з технічними дисциплінами вивчаються біохімія і методи діагностики.

Техніка не лише є скріплюючою ланкою всіх структурних елементів виробництва, вона фіксує їх зростання, встановлює якісні і кількісні зміни у предметній формі. Особливо це стосується виробничої техніки, технічних засобів праці. Таким чином, рівень розвитку техніки багато в чому визначає і відповідний рівень розвитку.

Сутність продуктивних сил виражає сили людей і сили природи, матеріальні і духовні сили суспільства, за допомогою яких воно діє на оточуюче середовище, змінюючи і перетворюючи його відповідно до своїх зростаючих потреб. Разом з тим їх сутність виражає природну і суспільну єдність, ставлення людини до природи, ступінь практичного оволодіння суспільством силами природи в конкретно-історичних умовах.

Зростаючу роль в продуктивних силах відіграє наука, загальною передумовою виникнення і розвитку якої є виробництво. Через це вона розвивається як потенціальна продуктивна сила. Наука має не тільки гносеологічну, але й соціальну спрямованість. Природознавство за допомогою промисловості вирішує по суті питання про відношення людини до природи. Потребами виробництва обумовлена здатність науки теоретично випереджати існуючий технічний базис, прокладаючи шлях подальшому його прогресу.

З розвитком науки в ній формуються дві взаємозв’язані тенденції. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. У той же час наука із потенційної продуктивної сили стає у виробництві ефективним засобом його розвитку. На цей час у розвинутих країнах вона стала продуктивною силою.

Відома випереджаюча роль науки в розвитку техніки і удосконаленні виробництва, проте це явище не можна абсолютизувати. Сам розвиток науки, застосованої у виробництві, у свою чергу перебуває у відповідності до розвитку продуктивних сил. У більшості випадків наука відображає потреби практики, але наука може як випереджати, так і відставати від потреб життя, від вимог розвитку техніки. Важливо, наскільки-саме матеріальне виробництво рівнем свого розвитку підготовлене застосувати досягнення науки, реалізувати її успіхи на практиці.

Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики повсякчасно ставлять перед наукою все нові і нові завдання, які вимагають свого вирішення, визначаючи її тематику, вказують напрямок розвитку, створюють базу для її технічного озброєння. У свою чергу наука прогнозує розвиток виробництва, визначає найбільш ефективні шляхи його розвитку. Технічна потреба, яка виникає у суспільства, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, які не підкріплені практикою. Але до цього положення слід підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок у наступній ланці може стати причиною: науковий прогрес - могутнім фактором технічного прогресу.

Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу пояснюється її поступальним розвитком, особливо незмірно великими досягненнями природознавства, проникненням наукових знань у структурні елементи матеріально-технічної сфери, зміною функціональної орієнтації найважливіших наукових галузей.

Зв’язуючою ланкою науки і виробництва є техніка, яку умовно можна поділити на пасивну і активну. Пасивна техніка включає: зв’язуючу систему виробництва. виробничі приміщення, технічні споруди. Активна техніка складається із знарядь (інструментів), які являють собою такі види, як знаряддя ручної праці, знаряддя розумової праці і знаряддя життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати), машини (виробничі, транспортні, військові), апаратура управління машинами, технологічне виробництво і соціально-економічні процеси.

Вихідним пунктом у науковому розумінні розвитку техніки згідно з її існуючими видами виступає аналіз взаємовідношення її з людиною у процесі її трудової діяльності. Важливо мати ясне уявлення про місце техніки в цьому процесі. Вона в ньому займає проміжне положення між людиною і предметом праці.

У своєму розвитку техніка пройшла декілька історичних етапів. Критерієм їх встановлення заведено вважати перехід виробничо-технологічних функцій від людини до техніки. Згідно з даним критерієм у розвитку техніки можна виділити три основні етапи: 1) знаряддя ручної праці (інструменти); 2) машини (на рівні механізації); 3) автомати (машини на рівні автоматизації).

Характерною особливістю першого етапу є те, що людина є матеріальною основою технологічного процесу, а знаряддя праці лише подовшують і посилюють його органи, які зайняті в матеріальному виробництві. Праця при цьому має яскраво виражений ручний характер.

Другий етап відрізняється від першого тим, що основою технологічного процесу стає машина. Фізичну працю виконують технічні засоби. Підсилюється інтелектуальна роль людини. Праця стає механізованою.

Все більшу роль у сучасному виробництві починає відігравати третій етап, який характеризується вільним типом зв’язку людини і техніки. На даному етапі людина перестає бути безпосередньою ланкою технологічного ланцюга. Вона використовує свої здібності головним чином у творчому управлінні виробництвом, яке починає все більше визначатися зростаючим рівнем автоматизації.

Розвиток сучасної техніки більше, ніж будь-коли, обумовлений розвитком науки, яка відіграє провідну роль по відношенню до технічних засобів. Справа в тому, що технічні нововведення здійснюються шляхом впровадження науково-технічних знань. У свою чергу потреби розвитку техніки стимулюють і спрямовують наукові дослідження (особливо прикладного характеру). Лабораторна техніка і техніка наукових експериментів створюють нові можливості для оволодіння законами природи.

Технічні науки являють собою особливим чином організовані системи знань. Логічна структура технічних наук має три рівні взаємозв’язаних знань:

) технічні науки реально невіддільні від природничих знань; 2) власне технічні, в тому числі технологічні; 3) соціально-технічні.

На всіх трьох рівнях технічної науки існують відносно самостійні емпіричні компоненти знань. Разом з тим в їх структурі може функціонувати і розвиватись також теоретичне знання, якщо та чи інша технічна наука досягла відповідної стадії розвитку.

Технічні науки відрізняються і за рівнем загальності. Відповідно і технічні теорії, які знаходяться в їх складі, також характеризуються різним рівнем загальності. Особливість першого рівня полягає в тому, що теоретичні знання можуть виявитись загальними відносно до цілої групи технічних наук. Наприклад, класична механіка входить у структуру технічних основ більшості технічних наук. На відміну від цього теорії, які узагальнюють власне технічні знання, мають звичайно специфічний, локальний характер.

Слід відмітити підсилюючу роль по відношенню до технічних наук інтегративної функції теоретичної механіки, яка є однією з наукових основ загальнотехнічних і спеціально-технічних дисциплін. Зростання методологічного значення механіки для технічних наук пояснюється перш за все розширенням кола проблем, які розглядаються механікою. Зокрема, все більший сенс В механіці набувають задачі, які включають розгляд величин, значення яких заздалегідь не відоме. Інформація, що поступає, як правило, має лише імовірний характер. В той же час імовірний стиль мислення, імовірний підхід як складова частина загальнонаукового рівня методології відіграє в технічних науках все більш помітну роль.

Поряд з механікою до теоретичних основ ряду технічних наук належать термодинаміка, електродинаміка та інші розділи фізики. Так, електродинаміка є теоретичною основою електротехніки та інших електротехнічних дисциплін.

На рівні соціально-технічного знання, як і на природничо-науковому, переважають теорії, загальні для багатьох і навіть усіх технічних наук.

У зв’язку з тим, що загальних технічних теорій, які обслуговують різні технічні науки, відносно небагато, то як компенсацію доцільно посилити свідоме використання принципів і категорій філософського і загальнонаукового рівня методології. Фактично вже тепер загальнонаукові підходи відіграють фундаментальну роль у методологічних основах технічних наук. Наприклад, при вирішенні принципових питань розробки нової техніки і технології все ширше використовуються такі поняття, як "система", "структура", "інформація", "упорядкованість", "алгоритм", "інваріантність" та ін.

Не можна забувати, що в теоретичні науки входять спеціальні завдання, зв’язані безпосередньо з суспільними потребами, з соціальним замовленням. У даному випадку соціальне завдання формується в досить конкретній формі. Воно звичайно більш строго визначене, ніж у природничих науках. Виділимо декілька соціальних завдань, які вирішуються головним чином технічною наукою:

) механізація і автоматизація сучасного виробництва; 2) здійснення конверсії на промислових підприємствах; 3) забезпечення безпеки роботи атомних електростанцій.

Ці чи інші соціальні завдання можуть бути різного рівня загальності. Якщо узагальнити ці завдання, сформулювати загальну мету технічних наук, то, очевидно, такою виступає інтенсифікація виробництва, підвищення його ефективності, технізація різноманітних сфер суспільного життя.

У той же час соціальні завдання технічних наук формуються менш строго, не завжди однозначно, як у природознавстві. Зрозуміло, мова йде про повсякденні завдання, які постають перед дослідником, а не про великі наукові проблеми.

Прикладні науки зв’язані з дослідженням конкретних явищ і процесів, їх результати можуть бути застосовані безпосередньо на практиці. Якщо говорити про природознавство, яке безпосередньо зв’язане з прикладними науками, то останні відвертають увагу від мікроструктури речовини і мають справу в першу чергу з законами, які встановлюють зв’язок з макроскопічними величинами, тобто феноменологічними законами.

Закони прикладних наук розкривають сутність реальних видів техніки і, як правило, базуються на виробничо-практичних даних. Природничі науки тісніше зв’язані з технікою експерименту, з приладами, з науковим обладнанням, знаходять безпосереднє застосування в науковій лабораторії. Технічні науки найчастіше мають вихід на матеріальне виробництво або різні форми суспільного життя.

Практичне значення фундаментальних наук визначаються тим, що вони в остаточному підсумку є першоджерелом нових, оригінальних технічних рішень, розробки принципово нової технології. В цілому відносно до технічних наук головний зміст фундаментального напрямку складає дослідження фізичних, хімічних, біологічних основ у створенні нової техніки і технології.

Технічні науки, як уже зазначалось, обслуговують ту чи іншу галузь виробництва, бік суспільною життя. Разом з тим практика показує, що на рівні окремої галузі без взаємодії з іншими сферами неможливо вирішити завдання якісного удосконалення обладнання і технології. Це пояснюється тим, що технічний прогрес не визначається лише внутрішньою логікою його розвитку. У конкретній промисловій галузі він забезпечується використанням досягнень суміжних підприємств. Через це важко створити тісний взаємозв’язок усіх економічних об’єктів, прикладних і фундаментальних наук.

Особливої важливості набуває концепція інформаційних мереж зв’язку, якщо об’єктом управління виступає комплексна науково-технічна програма. Цей вид управління отримав назву програмно-цільового управління.

Характерні особливості даного виду управління полягають у такому. 1. Воно спрямоване на досягнення єдності цілей; 2. Охоплює широкий комплекс досліджень, розробок, які потрібні для досягнення сформульованої ієрархії цілей; 3. Піддається вивченню вся система зв’язків, які включені в цільову програму; 4. Приймаються рішення, які відповідають методологічним вимогам єдності цілей, шляхів їх досягнення.

Програмно-цільове управління є необхідною умовою прискорення науково-технічного прогресу, оскільки воно дозволяє концентрувати зусилля різних наукових організацій і виробничих підприємств на вирішенні комплексних проблем.

З поглибленням розподілу праці в науці і виробництві завдання управління комплексними програмами стає складнішим, таким, що вимагає узгодженості на всіх етапах циклу "дослідження - виробництво".

Важливе і відповідальне завдання в сучасних умовах стоїть перед технічною наукою в поглибленні технологічної революції, важливою рисою якої є стрибкоподібне підвищення ефективності розумової праці. Цивілізації за всю свою історію ще не доводилось вирішувати таких проблем за значущістю і характером.

Віками розвиток продуктивності праці здійснювався завдяки зростанню продуктивності фізичних можливостей. Особливе місце в історичному процесі розвитку продуктивних сил посідає перша промислова революція,’ яка спричинила виникнення сучасної індустрії. В історії людства траплялось немало винаходів, змінювались умови і можливості роботи з інформацією, яка дуже вплинула на всі сторони життя суспільства. Якісний стрибок в поглибленій обробці і перетворенні інформації став можливим лише з появою ЕОМ.

Сучасну інформаційну технологію і її основний елемент - комп’ютеризацію - правомірно вважати ядром технологічної революції, яка розгорнулась в сучасних умовах.

Комп’ютеризація суспільства, яка зв’язана з масовим застосуванням різних типів ЕОМ, - від суперкомп’ютерів до персональних ЕОМ, мікропроцесорного обладнання - досягла сьогодні рівня, який характеризується багатьма дослідниками як найбільше досягнення людства. Така характеристика обумовлена справді безпрецедентними типами розвитку комп’ютерної техніки, її зростаючим впливом на суспільне життя.

Історія не знала схожої високої оцінки інформації, яка перетворилася в одну із ключових економічних категорій. Раніше термін "економіка" асоціювався з переробкою великих обсягів речовини і використанням зростаючої кількості енергії, а інформаційний компонент економіки розглядався тільки як другорядний, допоміжний. Тепер економіка все більше характеризуються як інформаційна, тому що різноманітні види інформації включені в безпосередній процес виробництва.

Швидка комп’ютеризація економіки в розвинутих країнах Заходу, впровадження роботизації і автоматизації, широке застосування складних автоматизованих систем управління значною мірою змінює життєдіяльність людини, передбачає неймовірний розвиток її творчих здібностей. Вона висуває на перший план принципову зміну ролі людини у виробництві, розширюючи і поглиблюючи її здібності, йдучи по шляху неймовірного підвищення рівня інтелектуальної праці.

Здійснюється процес інтелектуалізації суспільства в цілому. Зміни, що відбуваються, породжують, як видно, порівняння інформаційної промисловості з нервовою системою сучасного соціального організму. Академік А.П.Єршов з цього приводу писав, що суміжні інформаційні галузі: зв’язок, теле- і радіомовлення, журнально-газетна і книговидавнича справа, фото-, відео- і аудіоіндустрія все більшою мірою змикаються з усіма галузями електронно-обчислювально-програмової промисловості. Не менш тісні зв’язки проростають з боку таких промислових гігантів, як машино- і приладобудування, перш за все завдяки сучасним комп’ютерам, інтелектуальним роботам, цифровим приладам і керуючому обладнанню.

Комп’ютерна культура характеризуються перш за все прагненням і вмінням застосувати інформаційну техніку у будь-якій сфері діяльності. На багатьох сучасних приладах і пристроях, які використовуються в побуті і на виробництві, організації-виробники ставлять спеціальний знак - "керується мікропроцесором", цим самим дають зрозуміти споживачу, що дане устаткування докорінно відрізняється від попередніх, які не мають такого знака. Навіть для людей, які далекі від техніки, термін "мікропроцесорна техніка" стає синонімом понять надійна техніка; техніка, яка забезпечує максимальні зручності експлуатації; техніка, яка найкраще виконує покладені на неї функції.

Поняття "мікропроцесорна техніка" входить у більш загальне поняття "обчислювальна техніка", а процес широкого впровадження обчислювальної техніки у всі сфери людської діяльності отримав назву комп’ютеризації. Причому, під цим важливим поняттям розуміється не стільки зростання числа використовуваних суспільством обчислювальних машин (ЕОМ), скільки перебудова професійного і певною мірою соціального мислення сучасної людини, яка зобов’язана по-новому підходити до розуміння вирішуваних сьогодні завдань, методів і засобів досягнення поставленої мети.

Обчислювальна техніка є визначальним компонентом таких складових науково-технічного прогресу, як робототехніка і гнучкі виробничі системи, автоматизовані системи проектування і управління. З широким впровадженням обчислювальної техніки в народне господарство зв’язується можливість переводу його на шлях інтенсивного розвитку.

Мініатюрна обчислювальна машина (мікропроцесор) стає складовою частиною будь-якого приладу, пристрою, агрегату. Нема жодної галузі промисловості, де б застосування обчислювальної техніки не обіцяло істотного виграшу в ефективності виробництва, удосконалення якості продукції, що випускається. Видатний вчений В.М.Глушков писав: "Розвиток мереж ЕОМ і систем термінального доступу до них приводить до того, що все більша частина інформації, перш за все науково-технічної, економічної і соціально-політичної, вміщується в пам’ять ЕОМ. До початку наступного століття в технічно розвинутих країнах основна маса інформації буде зберігатись у безпаперовому вигляді - пам’яті ЕОМ. Тим самим людина, яка на початку XXI ст. не буде вміти користуватися цією інформацією, уподібниться людині початку XX ст., яка не вміла ні читати, ні писати".

Між обчислювальною технікою і інформацією є глибокий взаємозв’язок. В "Енциклопедії кібернетики" вказується, що обчислювальна машина - це фізична система (устрій чи комплекс устроїв), яка має призначення механізації і автоматизації процесу алгоритмічної обробки інформації і обчислень. Таким чином, в цьому довіднику обгрунтовано підтверджується, що поняття "обчислювальна машина" тісно зв’язане з поняттям "інформація".

Інформація визначає багато процесів, які відбуваються в обчислювальній машині. У загальній формі процес розв’язання задачі на обчислювальній машині проходить такі етапи: 1) введення інформації або установка вихідних даних; 2) переробка чи перетворення введеної інформації; 3) визначення результатів і виведення переробленої інформації.

Таким чином, обчислювальна машина одержує інформацію, запам’ятовує її, обробляє за заданими алгоритмами і направляє споживачу (користувачу) або передає в інші системи обробки.

Термін "інформація" має багато визначень, і ми вже про це говорили, коли йшла мова про філософські проблеми кібернетики. Тут тільки зазначимо, що в широкому розумінні інформація - це відображення реального світу; у вузькому розумінні інформація це будь-які відомості, які є об’єктом збереження, передачі і перетворення. І те і інше визначення важливі для розуміння процесів функціонування обчислювальної машини.

При самому загальному підході до розгляду інформації можна сказати, що вона подається у вигляді повідомлення. Але при цьому слід пам’ятати, що інформаційне повідомлення зв’язане з джерелом інформації, приймачем інформації і каналом передавання. Приймачі інформації в техніці сприймають повідомлення за допомогою різної вимірювальної та регіструючої апаратури.

Все це вимагає високої кваліфікації від спеціалістів, які працюють в цій галузі. Більше того, тепер важко назвати виробництво, яке не було б зв’язане з обчислювальною технікою та інформацією. З урахуванням змін, що відбуваються, суттєво змінюються вимоги до знань і практичних навичок спеціалістів самих різних професій. Головним для них стає чи вже стало не вміння виконувати якусь конкретну роботу - виточити деталь на токарному верстаті, розкроїти тканину, розрахувати заробітну плату, виконати розрахунок міцності конструкції та ін., а вміння доручити виконання цієї роботи ЕОМ або автомату, який керується електронно-обчислювальною машиною.

Проте при цьому слід завжди пам’ятати, що особистісний елемент системи продуктивних сил має перевагу не тільки перед речовим елементом, а й перед наукою. Як і техніка, наука є одним із могутніх засобів посилення виробничих можливостей людини. Перетворення науки в безпосередньо продуктивну силу можливе лише на шляху пізнання людиною законів природи, застосування наукових знань до конкретних галузей суспільного і в першу чергу матеріального виробництва.

Зміна змісту праці, визначення місця і ролі людини в системі виробництва матеріальних благ - це ще далеко не вивчені питання, що являють собою глибоку філософську проблему. У вирішенні даної проблеми особливе місце займає розкриття процесу створення знарядь праці. Безперечним є те, що цей процес являє собою ту сферу, в якій спостерігається безперервне нагромадження і безпосереднє застосування знань, умінь і навичок людиною. Знаряддя праці, можна сказати, є самим очевидним фактором виробництва, вперше виготовленим і застосованим людиною. І не випадково американський просвітитель Б.Франклін людину визначав як тварину, яка створює знаряддя праці.

Розкриваючи роль знарядь праці, не можна забувати, що сучасне виробництво опредмечує великий обсяг знань, умінь, навичок, зусиль людей по кооперуванню різних видів їх діяльності. І якщо порівняти сучасні знаряддя праці зі стародавніми, то останні настільки елементарні, що дозволяють припустити можливість їх створення ще "пралюдьми", які ще не мали ні понятійного мислення, ні навіть артикульованої, членороздільної мови.

Є підстави гадати, що виробництво найпростіших знарядь почалось на 1-1,5 млн. років раніше, ніж з’явилась мова і мислення. Не виключено, що даний процес виробництва розвивався досить тривалий час у "тваринній формі", тобто в стадії гуманоїдів, яке ще було далеким від людською суспільства.

Оскільки виникли суперечки про роль знарядь праці як джерела зародження роду людського, то з’явились і інші взаємозв’язані питання. Зокрема. залишається спірним твердження про те, що матеріальне виробництво на початковому етапі його розвитку виконувало соціально-творчу функцію. Швидше воно робило лише запит на соціум, але певний час він залишався не задоволеним із-за відсутності мови, категоріального мислення і найпростіших культурно-етичних норм.

Продовжуючи логіку, яка породжена дискусією, заслуговує на увагу і інша догадка про те, що виробництво знарядь праці, яке здійснювалось ще досвідомо, у "тваринній формі", мало своїм наслідком послаблення і руйнування інтенсивної основи поведінки предків людини.

Користуючись даним положенням, відомий філософ Ф.Ніцше робив припущення, що людина походить від "хворої тварини", деградованого гуманоїда.

Звичайно, до даної теми людство буде постійно звертатись. Але цілком ясно, що інтенсивне виготовлення знарядь ставало все більш несумісним з "тваринною формою", всередині якої воно повільно, але розвивалось. Через це даний процес диктував необхідність нового, надбіологічного об’єднання, яке б відповідало потребам виробничо-господарської концепції індивідів. І вирішити це завдання можна було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації.

При первіснообщинному ладі розвиток продуктивних сил був такий низький, що вся праця у процесі виробництва ледве забезпечувала існування членів общини. Інтереси людини в розвитку знарядь праці, як і в цілому у виробництві матеріальних благ, були вкрай обмеженими.

З проникненням людей у світ речей, із зростанням практичного використання досягнень зростаючих знань про природу, досвіду інших людей створюються можливості удосконалення виробництва. Інтереси і потреби людей все більше проростають на соціальних основах. Ця залежність має глибокий історичний характер.

За рабовласницького ладу шляхом позаекономічного примусу до праці рабовласник привласнював весь додатковий і частину необхідного продукту, створеного рабом. В умовах феодалізму головною формою примусу до праці залишалась позаекономічна. Селянина примушували працювати на феодала. Але у своєму господарстві кріпосний селянин мав змогу проявляти особисту зацікавленість у результатах своєї праці. Змінюється стан справ у капіталістичному суспільстві, яке за своєю суттю далеко не однорідне.

В умовах товарного виробництва праця має подвійний характер. З одного боку, вона є працею конкретною (наприклад, праця слюсаря, кравця тощо) і створює споживчу вартість товару. Разом з тим у кожному товарі втілена людська праця взагалі незалежно від якісних відмінностей різноманітних ви дів праці - абстрактна праця. Як абстрактна праця утворюється вартість товару. Подвійний характер праці відображає об’єктивно існуюче протиріччя між товаром приватним і суспільним. У розвинутих країнах Заходу це протиріччя значно знизилось, що значною мірою зв’язане з утворенням асоційованих підприємств, що мають суспільний характер.

Для того щоб створити і застосувати засоби виробництва працівник має знати їх призначення, мету використання у виробничому процесі, мати певні знання. Слід визнати, що людина у своєму розвитку випереджує досягнутий рівень стану решти елементів системи продуктивних сил, що пояснюються її трудовою і соціальною активністю.

Проте було б спрощенням бачити в речових продуктивних силах лише пасивну роль по відношенню до людини. Недооцінка зворотного впливу засобів праці на людину містить у собі немало небезпек.

Не можна не враховувати хоча б те, що люди не вільні у виборі об’єктивно існуючих продуктивних сил та й виробничих відносин, які успадковуються від попередніх поколінь. Тут і виявляється активний вплив речового елемента на особистісну сторону продуктивних сил. Сприйнята нею техніка і технологія не є наслідком предметно-практичної діяльності нового покоління. В даному випадку як те, так і інше складають причину становлення і удосконалення живої сили.

Слід зазначити, що по відношенню до кожного наступного покоління успадковані ним засоби виробництва спершу відіграють визначальну роль чи у всякому випадку є вихідним пунктом його діяльності.

Але активну роль речових елементів у сфері матеріального виробництва не може принизити провідне значення людей праці. Важливо, щоб між ними була б органічна єдність. Без поєднання робочої сили зі створеними людьми засобами виробництва громадське життя не може функціонувати і тим більше прогресувати. Протиставлення людини техниці можна розглядати тільки відносно, тому що зв’язок особистісних і речових продуктивних сил непорушний. У виробництві відбувається намов би об’єктивізація особи. В той же час в особі суб’єктивізується річ.

Завдяки суспільному виробництву здійснюється обмін речовин між людьми і природою. Збагачені практикою взаємодії із засобами виробництва, люди нагромаджували знання, навички, досвід. Речові продуктивні сили, особливо засоби праці, визначаються мірилом розвитку робочої сили, показником тих суспільних відносин, при яких здійснюється праця. Спосіб виробництва обумовлює зміст і характер праці, виробничо-кваліфікаційний рівень працівника, професійно-технічну підготовку робочої сили.

При цьому слід завжди пам’ятати, що матеріально-речові продуктивні сили існують не самі по собі, а породжуються людьми, розвиваються завдяки їх професійній підготовці та соціальній активності.

У демократичній правовій державі спосіб виробництва не лише обумовлює виникнення нових економічних законів, але й визначає характер, природу і організацію праці. До його основних особливостей належать такі: перетворення праці із підневільного тягаря у вільну від експлуатації; гармонійне поєднання праці на себе і праці на колектив, суспільство; досягнення нового, творчого ставлення до праці; забезпечення кооперації праці та ін.

Даючи найбільш загальну характеристику змінам, що відбуваються, слід відмітити, що змінюються місце людини в матеріальному виробництві. Праця все більше механізується і автоматизується; поглиблюється процес стирання відмінностей між фізичною і розумовою працею. Важливо відмітити і те, що зростає забезпечення потреб людей.

Не можна забувати, що в суспільному виробництві постійно зростає роль наукових знань, розширюється сфера наукової діяльності, невід’ємним фактором праці стає творчість людини.

Творчість є процесом людської діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей. Саме це все більше визначає найбільш характерні риси сучасної праці. Творчість являє собою у праці здатність людини із матеріалу, який нам надає дійсність, створювати згідно з пізнаними закономірностями об’єктивного світу нову реальність, яка задовольняє різноманітні суспільні потреби.

Творчість має цілком певні види, які виражають характер творчої діяльності. У цьому зв’язку може бути творчість винахідника, організатора виробництва, наукова, художня та ін.

У процесі творчості беруть участь усі духовні сили людини, зрозуміло, в першу чергу свідомість, уява, не виключається, а підчас і набуває пріоритету несвідоме, інтуїтивне і навіть впливають інстинкти.

Характер творчої діяльності зумовлюється суспільними відносинами. Подолання відчуження праці і, навпаки, розвиток людських здібностей є необхідною умовою підвищення активності людей, прояву ними творчої діяльності.

Як уже зазначалось, без творчості немислима наукова діяльність, роль якої постійно зростає в сучасному виробництві. Як людська праця, наукова праця також передбачає виділення, існування, обробку і зміну об’єктів, "предметів" цієї праці, специфіка яких полягає в тому, що при обов’язковій матеріалізації (використання приладів, схем, формул та ін.) вони за своєю суттю є ідеальними об’єктами, результатами попередньої ідеалізуючої діяльності людини і людства.

Наукова праця "загальна" тому, що передбачає об’єднання зусиль індивідів, діючих протягом усієї історії науки. А історія науки виступає в цьому розумінні як історія виникнення, збереження, продовження зусиль багатьох і багатьох індивідів, історія їх трудової кооперації. На відміну від загальної праці спільна праця передбачає безпосередню кооперацію індивідів. В той час як загальна праця обумовлюється не лише кооперацією сучасників, а й використанням праці попередників.

Розкриття даного поняття має безпосередній стосунок до питання про взаємозв’язок знань, отриманих практичним шляхом і на основі наукового пошуку. Є істина практики і істина науки. Використання істини першого роду у процесі матеріального виробництва, підкоряючись законам поділу праці, тривалий час безпосередньо вимагало від індивіда, зайнятого на підприємстві, головним чином оволодіння навичками, певними функціями. Знання, які застосовуються у процесі виробничої діяльності, часто мали, та й тепер нерідко мають характер рецептів, рекомендацій, які необхідно засвоювати і виконувати.

Сучасне виробництво почало ламати практику, що складалася віками, "рецептурного" використання знання, ізольованого від здійснення трудових функцій. Ця ломка тільки починається. Вона значною мірою обумовлена вторгненням у виробництво науки і перш за все як принципу загальної праці. Визначення якогось наукового знання як наукової істини якраз і означає позитивне "привласнення" знання багатьма вченими і його перетворення у "своє". При цьому .необхідно, щоб перетворення знання в "моє", його індивідуалізація, проходило за правилами загальності.

Як загальна, наукова праця, зрозуміло, не заперечує унікальності, індивідуальності здобутих результатів. Разом з тим саме загальність праці обумовлює те, що в науці не просто можливий, але до певної межі функціональний "відрив" від індивідуального сприймання в освоєнні шляху, який веде до загального продукту, який породжений необхідністю.

До речі, в цьому полягає докорінна відмінність науки від такої сфери, як мистецтво, де практично неможливо "відриватись" від індивідуальності.

Проблема співвідношення загальності і індивідуальності вкрай специфічно вирішується у сфері творчості, яка невіддільна від наукової діяльності і все глибше охоплює виробничу працю людей.

В чому виражається особлива роль індивідуальності в науковій творчості? В тому, що при існуванні будь-яких колективних форм і об’єктивних соціальних передумов творчий процес реально "локалізований" саме у свідомості, діях окремого індивіда, конкретної людської особистості.

У пізнавальному процесі колективної дії вчених відбувається не лише "обмін ідеями", але й народження нових наукових думок. І таке можливе не інакше, як на основі індивідуального процесу творчості. Вченому, який мислить творчо, нерідко доводиться залишатися "один на один" із своєю проблемою, яка вимагає вирішення. І він мусить мислити так, як би крім нього ніхто не зміг би вирішити дану наукову проблему.

Творчість не просто індивідуальна. У даному випадку індивідуальність постає як унікальна неповторна особистість. Англійський фізик Дж.Томсон дотепно помітив, що спроба "відмислити" вченого, індивіда із науки було б рівносильно зіграти "Гамлета" без принца датського.

Проте саме тут виявляється парадокс, який полягає в тому, що особистість створює в науці те, що в житті є за своїм змістом і значенням загальним. Причому таке загальне у подальшому своєму русі постійно "очищається" від індивідуальності.

Взаємодія індивідуального і загального, колективного і особистісного у творчості і науці в цілому являє собою реальне протиріччя, без якого немислиме формування істини, вирішення наукових проблем.

Істина науки не виражає за своїм змістом не лише індивідуальності її автора, а і расово-національних, державних передумов. Наукові положення, якщо вони дійсно відображають об’єктивний світ, рішуче переступають границі історичного часу, для них не можуть бути перепоною національні і державні рамки. І тут також виявляє себе взаємозв’язок принципів загальності і індивідуальності творчості і науки в цілому.

Проте вирішення протиріччя між загальним та індивідуальним в науковій творчості не можна розуміти спрощено, як, наприклад, вчений в ім’я загального "зрікається" від особистісно-індивідуального. Адже "відокремитись" людині від самої себе у процесі діяльності навряд чи можливо. І справа не лише в моралі, а в тому, що загальне в науці створюється перш за все завдяки певним об’єктивним потребам суспільства, досягнутому науковому рівню в тому чи іншому напрямку.

Але це не означає, що індивідуально-особистісні начала мало значимі. Ні, звичайно. Вони впливають на процес пошуку істини, його наслідки, формування концепції, ідеї, гіпотези, використання наукових методів, на хід і постановку експерименту та інші сторони.

Вирішенням складних наукових проблем займаються тепер не одинаки, а великі колективи - лабораторії, науково-дослідні інститути, кафедри вузів, а інколи і їх об’єднання. Це, звичайно, не означає, що творчість окремих вчених знецінилась або зовсім зійшла на ніщо. Просто різко змінились умови і сфери застосування науки.

Сьогодні суспільний прогрес значною мірою визначається випереджаючим розвитком науки, темпами впровадження наукових результатів у виробництво, економіку, систему управління та інші сфери суспільного життя.

Виконання багатьох дослідницьких програм пов’язано з експериментами, які дорого коштують, унікальними технічними установками, рідкісною сировиною, з витратами величезних фінансових, людських та енергетичних ресурсів.

У сучасних умовах багато в чому успіх вирішуваних завдань визначається удосконаленням підготовки наукових кадрів. Процес навчання майбутніх інженерів, вчених до останнього часу був значною мірою відірваним не тільки від історії наукової думки, але і від реальності процесу наукової праці, яка змінилась, від колективності дослідницькою пошуку, від потреб сучасного виробництва.

Здобуваючи освіту, інженерно-наукові кадри далеко не завжди одержували систематичні знання відносно закономірностей функціонування тієї форми соціальної організації, поділу та інтеграції суспільної праці, в яку їм належало включитися.

Колективна творчість, як ніколи раніше, потрібна не лише в галузі пізнання закономірностей природи і суспільства, а і у сфері організації інженерної, науково дослідницької праці.

Список рекомендованої літератури

філософський наука природознавство технічний

Илизаров С. С. Материалы к историографии истории науки и техники. - М., 1989.

Карпунин В А., Суханов Б М, Широградский В.И. Методологические основы естественных и технических наук. - Л., 1979.

Кириллин В А, Страницы истории науки и техники. - М., 1989.

Мелещенко Ю.С. Техника и закономерности ее развития. - Л., 1970.

Методология и социология техники. - Новосибирск, 1990.

Товмаян С. С. Философские проблемы труда и техники - М., 1972.

Философия техники в ФРГ. - М., 1969.