язково справедлива? Тиран також щасливий?
) мали на меті примусити співрозмовника робити огріхи в промові. Наприклад, «Чи існує потяг до задоволення?» Але «Потяг - це вже прагнення задоволення!»
) намагалися примусити свого співрозмовника часто говорити одне й теж, тобто повторюватися [2; 18, 1391b8-1392a7].
Саме софісти заклали основи риторики як науки ораторського мистецтва, розвинули всі форми ораторської мови, особливо велику увагу звертаючи на закони логіки, мистецтво суперечки та уміння впливати на аудиторію.
§2. Горгій - майстер похвальних промов
Одним з найвизначніших теоретиків і вчителів похвального ораторського мистецтва був Горгій родом з сицилійського міста Леонтіни.
Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале і навпаки, враховуючи специфіку аудиторію, що його слухала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів як приниження супротивника, кепкування тощо [1; ст.64].
Дуже глибоко і аргументовано демонструє Платон у своїх творах «Горгій» і «Федр» особливості його ораторського мистецтва . Дискутуючи з Сократом, Горгій стверджує, що ритор - майстер переконування. Володіючи цим мистецтвом, ти будеш здатний переконати словом і суддю в суді, і радників у раді, і народ у народному зібранні.
Головну хибу у софістиці Горгія відразу визначає Сократ. Спочатку Горгій говорить: «…не існує предмета, про який оратор не сказав би перед юрбою переконливіше, ніж будь-хто із знавців своєї справи» [3; ст.44].
Сократ відразу зауважує: «Але у «юрби» - це, звичайно, означає у невігласів? Тому що у знавців навряд чи він знайде довіру». Горгій погодився, тим самим визнавши, що невіглас серед невігласів матиме більше довіри, ніж будь-який спеціаліст [там само; ст.44].
Отже, головна мета софіста - досягти успіху в публічній промові, а не наблизити слухачів до істини.
Горгій створив у Афінах школу красномовства. Ораторська манера Горгія імпонувала слухачам своїми антитезами і римованими співзвуччями слів.
Саме Горгій вперше уважно аналізує звукову організацію словесних засобів, застосовуваних у молитвах, наговорах, поезії, переносить їх у свою мову. Він сам говорив про це так : «…сила заклинання, стикаючись з людською думкою, чарує її, переконує і переінакшує її засобами своїх чар. Існує ж два способи чарування: чарування духу та обман думки» [4, ст.29 (10)].
Горгій здобув славу як майстер урочистої похвальної промови. Зразком епідейктичного (похвального) красномовства стали два твори Горгія: «Похвала Єлені» та «Виправдання Паламеда».
В «Похвалі Єлені» Горгій майстерно використав логічний прийом опозиції, за якої не можна одну річ пізнати й виразити без пізнання іншої, обов'язково, протилежної їй. Відповідно «Похвала Єлені починається опозиціями:
«Славою служить місту сміливість, тілу - краса, духу - розумність, діянню - доблесть, мові - правдивість; все протилежне цьому (енантія) - лише безслав'я» [там само; ст.27 (1)].
В опозиції «сильний - слабкий» Олена опиняється серед слабких, невинних жертв: «Бог сильніший за людину і силою, і мудрістю,як і всім іншим: якщо Богу або випадку ми вину повинні приписати, то Олену вільною від безчестя повинні визнати» [там само; ст.28 (6)]. За Горгієм виходить, що все можна виправдати, якщо знайти йому новий ряд опозицій.
Отже, Горгій був одним із перших філософів нового типу - не лише практиком, але й теоретиком красномовства, що навчав за плату юнаків мистецтву говорити і мислити.
Він вперше приділяє особливу увагу фонетиці словесних прийомів, що до цього успішно використовувалися в поезії, вони і створювали ефект «чарування духу»,це зовнішня оболонка промови. Сам зміст промови Горгія не мав на меті відшукати істину і пояснити її слухачеві, досить було лише заплутати його і змусити погодитися з думкою оратора - «обман думки» - друга складова успішної промови за Горгієм. Його діяльність послугувала добрим фундаментом для послідовників-софістів, що розвинули ідеї Горгія та зробили слово об'єктом спеціального дослідження.
§3. Мистецтво судових промов Лісія
ораторський мистецтво красномовство софіст
У 403р. до н.е. в Афінах відновлюється влада демократії після повалення тиранів, але фінанси країни були в жалюгідному стані, громадяни несли тягар величезних податків, мало місце масове невдоволення діями посадових осіб. Звідси велика кількість судових позовів. Відповідно до громадянських обов'язків кожна людина повинна була виступати в суді особисто і сама захищати свою справу. Тому малодосвідчені люди часто зверталися по допомогу до ораторів, які складали для них текст виступу. Таких людей називали логографами, одним із найяскравіших представників яких був Лісій (бл. 459- 380рр. до н.е.)
Класичним прикладом мистецтва цього судового оратора є його промова «Про вбивство Ератосфена», написана для громадянина Афін Евфілета - відповідача по справі. Від імені Евфілета в промові висвітлюється історія про те, як він застав Ератосфена зі своєю дружиною і вбив його. Розповідь збагачена деталями, що надають авторській версії достовірності. Лісій вважався класиком мистецтва епопеї(«мистецтво характерів») - змальовуючи портрет свого клієнта, він уміло будує його образ порядного громадянина. Так, надає своєму герою похвальних людських якостей: турбота про жінку («Когда у нас появился ребенок и мать начала кормить его грудью, и, чтобы ей не подвергаться опасности… я переселился на верхний этаж, а женщины устроились внизу» [7; ст.33 (9)]); довірливість (спочатку чоловік, хоча й звернув увагу на підозрілі речі, але не наважувався відкрито підозрювати дружину в зраді).
Лісій стояв у витоків аттіцизму, головними рисами якого були притаманні творчості оратора переконливість і сила мови. Так, доводячи свою невиновність, герой наводить в приклад свого друга Сострата, якого запросив до себе додому на вечерю напередодні вбивства. Він звертається до суду: «Так вот подумайте, судьи, если в ту ночь я готовил Эратосфену западню, что для меня было бы удобнее - ужинать в гостях или на оборот привести гостя к себе? Кроме того неужели я бы отпустил свого гостя, чтобы остаться одному, без поддержки?» [там само; ст.37(40)] На подібний спосіб доведення з сарказмом відкликається Аристотель у своїй «Риториці»: «Правдоподобно то, при упоминании чего в уме слушателя встают знакомые примеры. Действительно, кто не согласиться с тем, что для совершения умышленного убийства было бы выгоднее заручиться поддержкой друга?» [2; Кн3; 7, 1408a]
Підсудний весь час звертається до закону. Для нього як для громадянина своєї країни нема нічого переконливішого ніж сила закону, тому він карає суперника «по закону», «за себе і всю державу» [7; ст.38 (47)].
Жанр судового красномовства був особливо поширеним жанром античної риторики. Лісій, завдячуючи своєму талантові був визнаний успішним еллінським логографом ще при житті. Стиль Лісія відзначався простотою, логічним викладом, короткими побудованими симетрично фразами, вишуканими ораторськими прийомами. Його манера була визнана зразком аттіцизму і стала прикладом для наслідування для багатьох грецьких і римських письменників.
§4. Політичне красномовство Демосфена
У класичній давньогрецькій риториці Демосфен (384-322 рр. до н. е.) став вершинною постаттю - її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота й захисника серед ораторів, як Демосфен, Давня Греція не знала.
Демосфен був спочатку логографом. Проте у виступах перед великою публікою зазнавав невдач. Погана дикція, нервовий тік плечей, часте дихання не подобалися слухачам. Він все життя підпорядковував меті стати прекрасним оратором. Заради цієї мети аналізував бесіди, зустрічі, розмови, виступи інших ораторів. Запам'ятавши чужу гарну промову, намагався розкласти в ній всі ходи міркувань, доказів і спростувань, потім шукав інший шлях, свій, виразити цю саму думку. Щоб позбавитися нервового посмикування лівого плеча, підвішував над ним меч. І, нарешті, таки зробив з себе прекрасного оратора. Такі тренування привчили Демосфена завжди готуватися до промови. Він не виступав без попереднього обдумування промови, і через це над ним піджартовували. Демосфен же доводив, що істинний прихильник демократії повинен готуватися до промови, бо це знак поваги до народу, віра в силу слова. Тільки прихильники олігархії покладаються на силу рук, а не слів [8; ст.29].
Демосфен вважав, що «не слово і не звук голосу цінні в оратора, а те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих самих, кого ненавидить чи любить батьківщина» [там же;ст.29] Намагаючись об'єднати еллінський світ, Демосфен виступив проти македонського царя Філіппа, що хотів прихопити собі частину демократичної Греції, а, як удасться, то й більше. Демосфен гнівними посланнями проти царя Філіппа започаткував у риториці окремий жанр - філіппіки. У його філіппіках є такі думки: «Будь-який цар або тиран є ворогом свободи і противником законів»; «Не підкоряй собі закони, а підкоряйся їм сам: тільки цим зміцнюється народовладдя» [там само; ст.29]. Опора на закон - ось головне завоювання демократії і основа народовладдя, тому що демократична держава є державою правовою. Демосфен вступає в багаторічну боротьбу з оратором Есхіном, прихильником царя Філіппа. Демосфен додає до високої політичної патетики у своїх промовах інвективну лексику, використовує дотепний прийом претериції (з грецької мови дослівно перекладається як «проходжу мимо»), який полягає в тому, що автор заявляє, ніби не буде сваритись, а потім лається, обіцяє не згадувати, а потім згадує тощо. У звинувачувальних промовах Демосфен поєднує елементи урочистої політичної мови і мови майдану, вулиці, майстерно вплітає елементи народної сміхової, комічної культури (грубі жарти, образи).
Про стиль промов Демосфена можна дістати враження з такого зразку: «Тож хіба не дивно і не безглуздо самим не зробити того, що ви доручаєте богам… хоча сьогодні це у ваших силах, - чи ж не дивно виправдати злочинця, на голову якого ви закликаєте погибель з висоти? Тож не буде так» [1; ст.68].
Політичні промови Демосфена (а серед них вісім філіппік) були настільки майстерними і загальнозрозумілими, що навіть вороги оратора їх визнавали. Розповідають, що коли цар Філіпп Македонський прочитав третю філіппіку Демосфена, то сказав: «Якби я слухав Демосфена, я сам би подав голос за нього як за вождя в боротьбі проти мене» [там само; ст.30]. Його манера виступу була настільки бурною, що супротивники називали його «диким звіром» [6; ст.16].
Йому вдалося значно доповнити арсенал риторичної техніки своїми засобами. Він вважав, що першою умовою успіху оратора є жвавість, другою - жвавість і третьою - жвавість. [8; ст. 30] Демосфен застосовував різноманітні методи доказів. Висновки в промовах вирізнялися простотою і переконливістю. Зазвичай у висновку він давав або узагальнення всього сказаного або звертався із закликом до слухачів. Так, наприклад, четверта філіппіка закінчувалася словами : «Или измените свое поведение, или пеняйте на себя, когда все погибнет» [6; ст.16-17]. Не цурається він фігури умовчання, ніби запрошує слухачів до співтворчості, продовжити думку і дати свою оцінку. Демосфен прожив активне життя. І не тільки тим, що багато виступав (збереглося 60 промов), а й тим, що і виступи, і вчинки, і самі промови були діями і давали результат.
Коли Рада п'ятисот і весь народ постановили Демосфена увінчати золотим вінком у театрі, він сказав: «… ледве ступивши на державне поприще, зразу вибрав я для себе прямий і чесний шлях - берегти і невпинно примножувати силу і успіхи вітчизни. Така моя служба» [8; ст.31].
Отже, Демосфен був оратором, який особливо не любив надуманих прикрас, але діяв на слухачів силою переконання, логікою, чітким розвитком думки, використовуючи доводи і приклади з життя; досягав успіху не стільки ефектністю мови, скільки моральною силою, благородністю думки, любовю до батьківщини, але не цурався у своїх промовах засобів, покликаних зруйнувати авторитет суперника, принизити його. Але все ж він став одним із найвизначніших грецьких поборників демократії, що обрав знаряддям боротьби силу слова.
Отже, софісти вважали, що істина не є щось єдине для всіх. Якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні. Факт відносності всього - головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теорію пізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Невідємною заслугою софістів є розробка величезної кількості мовних засобів, саме філологічне дослідження мистецтва мови. Хоча вони й мали досить суттєві хиби - нехтування істинним знанням та спрямованість на успіх будь-якими засобами, але саме їхня діяльність дала поштовх бурхливому розвитку ораторського мистецтва в Греції.
Глава II. Істинне красномовство Сократа та Платона. Аристотель та його Риторика
§1. Сократ як засновник «справжньої» риторики
Сократ (469-399 рр. до н. е.) залишився в історії давньогрецької просвітницької епохи як мудрець, який своїм розумом і моральною позицією вплинув і на риторику, і на софістику
Сократ усе життя намагався переконувати громадян дбати про доброчесність. До канону доброчесності він включав такі моральні властивості, як втриманість, хоробрість, поміркованість, справедливість, благочестя. Сократ переносив міру оцінки людських вчинків у саму людину (внутрішній голос).
Слід зазначити, що головним жанром Сократа були усні бесіди. Сократ нічого не писав, тому мудрість його вчення успадкувалася нащадками через тексти діалогів його учня Платона «Протагор» і «Горгій» та «Апології Сократа». На думку Сократа, істинне красномовство повинне піклуватися про душу громадян, промова достойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей.
Для Сократа абсолютна істина божественна, вона вище людських суджень і є мірою усіх речей. Сократ засуджував ораторів софістів за їх готовність силою красномовства переконати публіку в усьому, що вони їм запропонують.
Сократ збагатив практичну риторику своїми розробками політичної полеміки (в перекладі з грецької мови - військовий, ворожий) та еристики (з грецької - сперечатися, змагатися) - суперечки в процесі пошуку істини, спору, а точніше - такої бесіди, в якій міркування розвивається шляхом зіткнення протилежних думок і кожний відстоює свою думку.
Основною ознакою еристики Сократа була іронія (в перекладі з грецької - придурювання, вдавання) - прихований глум, прикидання таким, який нічого не знає, щоб на незнанні впіймати співбесідника. Іронія Сократа полягала в тому, що він дотепною системою запитань заганяв суперника у глухий кут, коли той починав сам собі заперечувати. Проте робив це не злостиво, а добродушно, бо хотів не образити співбесідника, а тільки показати, що той неправильно мислить. Сократ говорив: «...я тільки шукаю разом з вами, і якщо хто, сперечаючись зі мною, знайде правильний доказ, я перший з ним погоджусь» («Горгій») [8; ст.32].
Для бесід Сократа головним було дотримання логічного принципу, щоб у бесіді чи промові наступне випливало з попереднього. Про одну з прекрасних промов Лісія Сократ, проаналізувавши її, сказав: «Все в цій промові накидано як попало; він прагне до того, щоб його міркування пливло не з початку, а з кінця, на спині назад» [там само; ст.32-33].
Зі спогадів сучасників відомо, що Сократ був бідним, не маючи взуття, ходив босий, носив бідняцький одяг, на відміну від софістів, гроші за навчання не брав. Платний учитель нагадував йому продажну жінку, яка зобов'язана дарувати кохання тому, хто заплатив. Він сам говорив: «продаж мудрості є рівнозначним продажу краси». [6; ст.10]. Сократ не хотів витрачати час на платних учнів, він бесідував лише з тими, у кого бачив ознаки «душевної вагітності», в кого «працювали» душа й розум.
Сократ став оратором нового типу, зачинателем «істинної риторики», яка на відміну від софістичної риторики, не переслідувала егоїстичні цілі ораторів досягти успіху будь-якими засобами. Промова повинна бути направлена на суспільне благо, нести обєктивну користь, бо інакше вона є не потрібною. Але перш за все промовець повинен мати ґрунтовні пізнання з самого предмету обговорення, а не приховувати своє невігластво за гарно побудованою мовою.
§2. Погляди Платона на риторику
Учень Сократа Платон (427-347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання об'єкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозв'язки тощо).
Так, Платон виділяв 2 види здібностей, властивих ораторові:
)здатність все звести до однієї ідеї;
)здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін.(аналіз і синтез) [1; ст.65].
Він одним із перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов'язав логіку в образі діалектики зі знанням душі. На реакцію слухача раніше звертали увагу й інші ритори, Платон же потребував вивчати її й систематизувати і не тільки помічати її як невловиму суб'єктивність, а пізнавати її причинну зумовленість. Платон говорив, що завдання оратора - «отискивать вид речи, соответствующий каждому характеру; к сложной душе надо обращаться со сложными, разнообразными речами, к простой душе - с простыми» [6; ст.11]. Софісти прагнули вправно говорити про одне й те саме по-різному, дуже часто протилежне. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же віднайшов критерій правильності висловлювань у процесі логічних міркувань про предмет.
Свій власний критерій Платон відобразив в діалогі «Федр», в якому представлена бесіда філософа Сократа з юнаком. Сутність теорії в наступному. Перед тим як ропочати розмову про який-небудь предмет, потрібно чітко визначити даний предмет. «Во всяком деле, юноша, надо для правильного его обсуждения начинать с одного и того же: требуется знать, что же именно подвергается обсуждению, иначе неизбежны сплошные ошибки» [там само; ст.10]. Далі по ходу розмови Сократ зазначає: «Прежде всего надо познать истину относительно любой вещи, о которой говоришь или пишешь; суметь определить все соответственно с этой истиной; подлинного искусства речи нельзя достичь без познания истины»; «кто не знает истины, а гоняется за мнениями, у того искусство речи будет, видимо, смешным и неискусным» [там само; ст.10].
З аналітичної ідеї Платона розвинулися пізніше наукові методи аналізу і синтезу. Багато посутніх думок Платона про риторику цитуються й нині: риторика - найбільше для людей добро, риторика - джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою [8; ст.34].
Однак, треба пам'ятати, що Платон, великий мислитель, філософ істинності і пристрасний мораліст, жив уже в інший час, ніж оратори, про яких він писав, у час придушення афінської демократії. Формується ідея тоталітарної держави, виникає потреба монополії на істину, і тут Платон (мов на замовлення) творить теорію про державну релігію і культуру.
Якщо в діалогах «Протагор», «Горгій», «Федр» та «Софіст» Платон воює з софістами, вважає неправильним віддавати владу в руки красномовців, то в «Політиці», «Державі», «Законах» він висловлює думку, що в державі треба взагалі заборонити публічні виступи: «І поети, і ті, хто пише в прозі, переважно погано судять про людей; вони вважають, що несправедливі люди частіше бувають щасливими, а справедливі - нещасливими; ніби чинити несправедливо доцільно, аби лише це залишалося в таємниці, і що справедливість - це благо для іншої людини, а для її носія вона - покара.
Подібні вислови ми заборонимо, і припишемо і в піснях, і в сказаннях викладати якраз протилежне» («Держава») [там само; ст.34-35].
Особлива заслуга Платона у тому, що він зберіг, розвинув і доповнив ідеї свого вчителя Сократа, який не залишив після себе письмових творів.
Отже, Платон, як і його вчитель Сократ, стверджував, що істинне красномовство ґрунтується на знанні істини. Пізнавши сутність речей, людина приходить до правильного судження про них, а пізнавши природу людських душ, має можливість переконати слухачів у своїй думці.
§3. Аристотель та його Риторика
Думки Платона про ораторському мистецтві були блискуче розвиті його учнем Аристотелем (384-322 до н. е.), який провів в Академії вчителя 20 років. В останні роки життя Аристотель заснував в Афінах власну школу, яку називали Лікей. Зранку там займалися філософією, після обіду - риторикою.
Аристотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано
До нас дійшло твір Аристотеля під назвою «Риторика», в якому він детально викладає свої погляди на цю науку. Твір складається з трьох книг.
У I книзі розглядається предмет риторики, яка визначається, як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета ... Їх три види: одні з них знаходяться в залежності від характеру говорить, інші - від того чи іншого настрою слухача, треті - від самої мови » [6; ст.12]. Далі розглядаються види ораторських промов. Цікавим є спостереження Аристотеля над темпоральними ознаками промов: дорадчі промови кличуть у майбутнє, судові повертають позовників у минуле, епідейктичні промови завжди звучать у теперішньому часі [8; ст.36].
Особливого значення Аристотель надавав предметові, початку промови, тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті - прелюдією. [там само; ст.37]. Вони ніби прокладають шлях усій промові.
У II книзі «Риторики» спочатку йдеться про «причини, що збуджують довіру до промовця». «Це розум, чеснота і прихильність». Якщо «слухачам здається, що оратор володіє всіма цими якостями, вони неодмінно відчувають до нього довіру» [6; ст.12]. Далі розповідається про те, як переконувати слухачів, викликаючи в них певну пристрасть: гнів, любов, страх, сміливість, сором, співчуття, обурення, заздрість і т. д. Аристотель показує, як і чому повинен враховувати ці пристрасті оратор. Мовцю не слід забувати про вік слухачів, їх походження, суспільне становище і т. д. Все це необхідно для того, щоб мова була переконливою.
Як бачимо, головним для Аристотеля, як і для софістів, є переконливість мови. Однак якщо для останніх була не суттєвою істина (навпаки, вищим мистецтвом вважалося переконати слухачів у чому завгодно), то для Аристотеля, як і для Платона, важлива достовірність того, про що йдеться в промові.
Бажаючи переконати в чому-небудь людей, ми часто користуємося різними прикладами з життя, наводимо судження правдоподібного характеру й робимо з них хоч і не цілком точні, але переконливі висновки. Такі висновки не є абсолютно достовірними, але претендують на правдоподібність, тобто здаються більшості істинними і заслуговують довіри. (Згадаймо про софістів, які вважали можливим вихваляти будь-яку річ, незалежно від її об'єктивних властивостей.)книга «Риторики» присвячена самої мови. Велика увага приділяється стилю. Він «повинен підходити до предмета промови» [там же; ст.13]. Загальні вимоги до стилю - ясність, доступність, природність, м'якість, витонченість, благородство.
«Холодність» стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Про «холодність» творів одного автора (Алкідаманта) Аристотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око…» [8; ст.39]. Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Аристотелевого розуміння гарного стилю.
Стиль буде мати відповідні якостями, як вважав Аристотель, якщо він повний почуття, якщо він відповідає істинному стану речей. Останнє буває в тому випадку, коли про значні речі не йдеться злегка і про дрібниці не говориться урочисто. В іншому випадку стиль здається блазнівським. Стиль мовлення залежить від предмета викладу: про речі похвальні слід говорити із захопленням; про речі, що збуджують співчуття, зі смиренням.
Риторика Аристотеля зачіпає не тільки область ораторського мистецтва, вона присвячена мистецтву переконливої мови і зупиняється на способи впливу на людину за допомогою мови.
Отже, нова «істинна риторика» головною метою своєї діяльності визначає прагнення до абсолютної істини, ґрунтовне пізнання обєкту перед його обговоренням. Тим більше право на використання ораторського мистецтва має використовуватися лише людиною справедливою, тоді воно нестиме користь слухачам. Не сліпе захоплення вишуканістю мови має викликати промова оратора, а інтелектуальну насолоду, слухачі мають взяти для себе щось корисне, зрозуміти і зберегти в памяті слова оратора.
Для цього виступ має бути добре підготовленим і мата свою чітку структуру.
Промовець перед виступом, ґрунтовно вивчивши предмет промови, засобами слова вже намагається пояснити ширшому колу слухачів пізнані ним істини.
В даній риториці не має місця обману і лицемірству, її послідовники проповідують як за мету ораторського мистецтва суспільне благо.
Список використаних джерел та літератури
1.Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова - К.; 2002р. - 495с.
.Аристотель «Риторика».
.Вандишев В.М. Риторика - К.; 2006р. - 262с.
.Горгій «Похвала Елене» // Ораторы Греции - М.; 1985г. - 495с.
.Демосфен. О предательском посольстве // Ораторы Греции - М.; 1985г. - 495с.
.Зубанова С.Г. Риторика. Навч. посібник. Ч.І. - М.; 2003г. - 143с.
.Лісій. Оправдательная речь по делу об убийстве Эратосфена // Ораторы Греции - М.; 1985г. - 495с.
.Мацько Л.І. Риторика - К.; 2003р. - 311с.