язок мови і культури - етнолінгвістика.
Загальновизнано, що мова є вагомою часткою етнокультури. Звичаї впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й вірування частково створюють етномовну реальність. У свою чергу, мова є вказівкою на розуміння культури, а лексика - надзвичайно чутливим показником культури народу. Тим самим мова відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття.
Джерелом для етнолінгвістичних досліджень є основний масив національно маркованих і немаркованих словесних комплексів, що набувають виразних рис в етнічному, психологічному, аксіологічному плані, стають вагомим чинником формування етномовних утворень.
Представинками цього напряму є В.В. Жайворонок, М.П. Кочерган, Л.М. Маєвська, І.М. Толстой, В.І. Кононенко, Л.І. Мацько та інші.
Найбільшого поширення набули роботи, в яких представлено вивчення тематичних груп діалектної лексики, яка переважно називає предмети матеріальної культури і пов'язані з ними поняття. Для цих праць характерно з'єднання лексичної проблематики з проблемою культурної мотивації діалектної лексики, зокрема регіональні дослідження мисливської лексики (Г.Ф. Аркушин), номінації будівництва (І.М. Євтушок, Ю.М. Дорошенко), лексики ткацтва (І.О. Ніколаєнко), кулінарної лексики (Е.Д. Турчин), назв традиційного одягу і взуття (Г.О. Грімашевич, М.В. Никончук, Л.В. Пономар), пастушої лексики (Т.А. Ястремська), ботанічної номінації (М.В. Поістогова) та інші. Ідеї і методи етнолінгвістики більшою мірою втілені в дослідженнях номінації явищ традиційної культури, зокрема весільного обряду (П.Д. Романюк, М.Бігусяк, В.Дроботенко, І.Магріцька), календарних обрядів і їх елементів (Г.Ф.Аркушин, Н.Хобзей, К.Глуховцева, Т.Помінчук, М.Шарапа), явищ та об'єктів міфологічної та демонологічної сфери (Н.Хобзей, П.Е.Гриценко, Л.Скрильнікова), народних уявлень про навколишню дійсність (О.А.Могила), традиційних норм етики (О.М.Миронюк, С.Богдан, Н.Біленька), народної медицини та лікувальної магії (Я.Ю.Вакалюк, В.Мойсієнко, В.Конобродська, М.В.Никончук та ін.). Великодня обрядова лексика недостатньо висвітлена в українському мовознавстві. Це зумовлює важливість і актуальність теми курсової роботи.
Мета курсової роботи є комплексний аналіз великодньої обрядової лексики у структурно-семантичному аспекті. Поставлена мета обумовила необхідність розвязання таких завдань:
визначити теоретичні засади досліджуваної проблеми;
класифікувати українську обрядову великодню лексику з тематичними групами;
описати культурну семантику означеної лексики.
Обєкт дослідження - великодня обрядова лексика як частина загальномовного словника.
Предмет дослідження - виявлення етнокультурної специфіки великодньої обрядової лексики на матеріалі фольклорних і художніх творів.
При написанні роботи використовувались наступні методи дослідження: описово-аналітичний, лексикографічний метод з елементами контекстуального аналізу.
Джерелами послужили матеріали фольклорних збірок, а також антології художніх творів.
Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів і процесі викладання лексикології і фразеології і шкільній практиці.
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків.
Розділ 1. Етнолінгвістика у сучасній науковій парадигмі
.1 Етнолінгвістика: проблематика і міждисциплінарні звязки
ХХІ століття лінгвістика розпочала методологічно оновленою. Вона обєднала і творчо переробила спадок попередніх століть. Звернувши увагу на людину - продуцента мови і знання, зафіксованого текстами, мовознавство розпочало плідну співпрацю з іншими науковими галузями для всебічного пізнання свого обєкта дослідження. У результаті цього відбулося глибше проникнення у природу та сутність мови не тільки як знаряддя спілкування, але й «пізнання, взаєморозуміння, засобу збереження етнічної цілісності, культури, історичної памяті народу, адже мова дозволяє подолати розрив між індивідуальною свідомістю та свідомістю народу, між свідомостями різних поколінь» [24: 6].
Сучасний світ характеризується намаганням народів «визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову» [25: 55]. Осторонь цих процесів не залишається лінгвістична наука кінця ХХ століття. Вона характеризується загальновизнаними пріоритетними ідеями системності, когнітивізму, антропоцентризму, функціоналізму у вивченні мови. У безпосередньому звязку з ними перебуває пошук слідів людської діяльності, що знаходить свій вияв у всіх лінгвальних категоріях і сферах. Цей факт відображається в різноманітності як досліджуваного матеріалу, так і підходів до його розгляду, а також у використанні різних методів опису.
Відображення етномовною свідомістю навколишньої дійсності має характер не дзеркальний, а творчий. На цьому процесі відбивається спосіб бачення світу (специфіка його сприйняття, пізнання, членування, інтерпретації тощо) певною етномовною спільнотою, що знаходить своє відображення в моделях національної культури та національної мови. Духовне буття homo sapiens здійснюється у межах трикутника «свідомість - культура - мова».
Мова певного етносу - це, з одного боку, онтологічно-комунікативне відображення особистісного стрижня буття, а з іншого, - це генеральна лінія розвитку колективної свідомості, що відбувається в результаті протиставлення релевантних щодо цього концептуальних сфер: внутрішнього і зовнішнього світів, субєктивного і обєктивного, духовного і фізичного, нематеріального і матеріального. Так, у результаті протікання складних процесів відбувається формування «я» особистісного і «я» етнічного: останнє постає як наслідок взаємодії багатьох «я» індивідуальних, детермінованої таким потужним соціотворчим фактором, як спільність. Це і спільне життя (у родині, роді, племені, на певній території), і спільність побутового та громадського устрою, що призводить до поступового усвідомлення спільності історичної, релігійної, соціально-економічної і культурної - етнічної - долі. Наскрізною єднальною віссю, що пронизує цей складний багаторівневий і багатоаспектний процес, виступає мова, яка в «замкненій продуктивній системі символів нагромаджує і фіксує досвід етносу, стаючи його «найдосконалішою подобою» (О.Потебня) [10: 50].
Спільність мови являє собою не тільки кращу, але й вірну, єдину прикмету, що дає змогу розпізнати народ, і «водночас єдину, не замінювану нічим і неодмінну умову існування народу» (22: 118]. Сучасне розуміння цієї єдиної прикмети, зважаючи на дискусійність щодо тлумачень сьогоднішніми філософією і політологією понять «нація», «етнос», «народ», зводиться до спільності за «мовою внутрішнього мовлення» [25: 56], до якої спрямований дослідницький вектор етнопсихолінгвістики, що є разом з лінгвокультурологією, на думку деяких дослідників, складовими частинами етнолінгвістики [26: 148]. Водночас, як зазначає В. Ґрещук, багато дефініцій поняття «нація» уміщують спільність мови серед конститутивних його ознак, а ті націологи, що не вважають мову обовязковою ознакою нації, визначають її як один з важливих чинників «націогенези та функціонування національного організму» [6: 97-98].
Вивчення засобів номінації, що глибинно відображають характерні риси етнічної екзистенції, - етнографізмів (етнолексем і етнофразем), - семантика яких позначена найрізноманітнішими екстралінгвальними символічними нашаруваннями, надсистемними звязками та архаїчними опозиціями, на порівняно широкому тлі їхніх етнокультурних контекстів значно пожвавлює дослідницьку роботу на етимологічному та історичному напрямках лінгвістичних розвідок. Сюди можна додати і суто історичний аспект розгляду життя етносу в діахронії. Проте міцний звязок етнографізмів з найголовнішими сферами етнокультури (побутовою та обрядовою) робить значно змістовним наукове значення результатів таких досліджень, оскільки вони створюють передумови для більш загальних резюмувань про джерела та багатопланові і багаторівневі характеристики матеріальної і духовної культури, а також етнічного світогляду (світовідчуття, світосприйняття).
Дослідницька парадигма сучасної науки цілеспрямовано працює у напрямі інтеграції суміжних дисциплін, що дає змогу панорамно розглянути обєкт. В основі сучасних досліджень лінгвоодиниць лежить широке залучення факторів позамовного життя, що перебувають у звязках з багатими культурними здобутками народу [28: 1]. Як закономірність серед дослідників сприймається той факт, що останні роки позначені зростанням зацікавленості проблематикою взаємодії таких двох феноменів життєдіяльності людини, якими є мова і культура; до того ж, перша виступає одним з проявів другої. Розуміння мови не як самодостатньої структури, а як складника людської свідомості, що акумулює всі аспекти і прояви перебігу людського життя, сприяло розширенню меж мовознавчих пошуків, які стали здійснюватися у взаємодії з суміжними науковими галузями - філософією, психологією, етнологією, культурологією, при цьому відбулося зміщення акценту з констатаційних тенденцій у вивченні різних мовних явищ і процесів, розгляду їх у статиці на виявлення й дослідження причино-наслідкових звязків між ними, а також на простеження динаміки розвитку мовної системи в цілому[7: 1]. Таке наукове суміжжя відкриває нові горизонти для якомога всебічнішого препарування тих незвіданих інформаційних просторів, куди ще не сягало прискіпливе око дослідника. Справедливість ідеї комплексного підходу до вивчення багатьох історичних обєктів, зокрема й історії мови [30: 18-19], підтверджується очевидною проекцією мовного феномена на культуру етносу, його філософію, історію, психологію, побут, релігію, звичаї, менталітет, художню творчість, етнографію, етнопедагогіку. Ці багатопланові звязки лежать у колі дослідницьких інтересів етнолінгвістики - міждисциплінарної науки, яка розглядає мову як творчий продукт її носія (певного етносоціуму), як ключовий компонент і водночас рушій етнокультури [12: 8].
Друге народження етнолінгвістики має глибоко системний характер у парадигмі розвитку різних сфер сучасних наукових знань. Дослідницька діяльність останнім часом позначена появою нових напрямів вивчення довколишнього світу: «етногерменевтика», «етнориторика», «етноконотація», «когнітивна етнопсихолінгвістика» «етнічна конфліктологія», «етнічна бібліопсихологія», «етнічна психолінгвістика», «етнографія спілкування», «етнотранслятологія» тощо.
Етнолінгвістика як маргінальна галузь мовознавства межує з етнологією, культурологією та психолінгвістикою і спрямована на зясування того, як у мові та мовленнєвій діяльності (етнотекстах) відображені етнічна свідомість, менталітет, національний характер, матеріальна та духовна культура народу [25: 148]. Отже, етнолінгвістика - це наука про національно-мовне життя [15: 47], це складник українознавства, утвердження якого як філософії національного буття має непересічне значення [9: 14] для стратегій націєтворення та націєствердження. «Наявність» свого національного обличчя дає шанс Людині бути у вічному; та й сенс існування будь-якої нації (народу), як вважають дослідники, полягає у її культуроносності [28: 327]. Cаме через національну індивідуальність людина входить у людство. Водночас для того, щоб певний соціум зрозуміти цілком, потрібне розкодування хоча б деяких фрагментів його родової памяті, уміння зчитувати інформацію про нього, яка у різних формах продовжує жити з нами. Однією з таких «родових інформаційних форм» є, звичайно, мова. Продуктивним з етнолінгвістичного погляду моментом є проекція мовних одиниць на етнокультурне поле.
Сучасний стан розвитку етнолінгвістики підготували роботи І.Гердера, В.фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, В.Вундта, Ф.Боаса, Е.Сепіра, С.Лема, М.Сводеша, Б.Уорфа, К.Хейла, Дж.Трейджера, О.Потебні, Д.Зеленіна, М.Сумцова, Б.Грінченка, І.Огієнка, В.Топорова, В.Іванова, М. та С. Толстих, В.Жайворонка, О.Тищенка та ін.
На сучасному етапі розвитку етнолінгвістики дослідницькі вектори її студій спрямовані на ті мегаконцепти, що сукупно формують проблематику етнолінгвістики: «мова і культура», «мова і етнопсихологія», «мова і народний побут», «мова і міфологія». У широкому колі досліджень сучасної етнолінгвістичної науки перебуває насамперед проблема співвідносних звязків між національною мовою та культурою, детермінованих взаємодією трьох типів чинників: власне мовного, етнокультурного та етнопсихологічного, - а також роль останнього у процесах функціонування й еволюції певної мови. Іншими словами, проведення наукових студій в етнолінгвістичному аспекті передбачає дослідження результатів упливу, здійснюваного на лінгвосистему міфологією, психологією, звичаями, побутом, віруваннями, обрядами, загальною культурою й менталітетом етносу. У першу чергу це стосується корпусу окремих шарів лексики, а також таких ділянок мовної системи, як теорія номінації, теорія значення, народна фразеологія, пареміологія. Проте це абсолютно не виключає того факту, що елементи архаїчної етносвідомості можуть позначатися у будь-який інший спосіб, наприклад, на особливостях фонетичної чи граматичної підсистеми, або навіть і на якійсь іншій мовній підсистемі. Отже, етнолінгвістику, яка сьогодні переживає друге народження, слід розуміти як комплексну наукову дисципліну, що здійснює дослідження «плану змісту» етнокультури, народної психології та міфології, формою втілення для якого стало слово, предмет, обряд, зображення; у системі наукових знань етнолінгвістика розташовується на перетині дослідницьких векторів фольклористики, етнографії, культурології, соціології і, звичайно ж, власне лінгвістики [10: 49-50].
Таким чином, етнолінгвістика, використовуючи мовознавчі методи дослідження, комплексно розробляє широкий спектр проблем народної культури, етнопсихології, національної міфотворчості, залучає до кола своїх досліджень найрізноманітніші мегаобєкти екстралінгвальної дійсності (природу, побут, світогляд, обряди, образи-символи тощо), що мають відповідне мовне втілення. Виходячи з цього, розгляд історії кожної мови здійснюється крізь призму етнічної історії її носія - відповідної етноодиниці, а визначення концептів народного світогляду (світовідчуття) відбувається за допомогою змістовних категорій лінгвосистеми. Застосування такого аналізу дає змогу науково проникати до сфери мовної свідомості, співвідносних звязків між мовою, народною культурою і особистістю [15: 44].
1.2 Лексика як виразник національної культури народу
Вирішальна роль у процесі називання належить життєвій практиці етносу. У повсякденній діяльності культурно-етнічна спільність пристосовує ареал розселення для сприятливих умов життя. Результати практичної діяльності народу відбиваються у мові. Кодування досвіду відбувається на всіх мовних ярусах, проте найчіткіше воно структурується в лексиці. Лексичні одиниці окремої мови являють собою мозаїчну картину світосприймання лінгвокультурної спільності та відбивають лінгворентабельність певного народу.
Понятійний світ різних національних спільнот майже однаковий. Але мовна система кожного етнічного об'єднання кодує одні й ті ж самі поняття по-своєму, на основі свого власного досвіду. Джерела лінгвістичної характеристики об'єктивної дійсності лежать у площині особливостей життєдіяльності, психічної будови, історичного та культурного буття етносу. В одній лексемі може міститися детальніша чи узагальненіша сегментація навколишнього середовища, тобто може відбуватися звуження або розширення родової характеристики поняття.
Розбіжності між мовами найчіткіше проявляються при їх контрастивному вивченні. Виявлені відмінні особливості лінгвістичних систем, які містять інформацію про національну ментальність, характеризуються категорією безеквівалентності.
Зазначену категорію стосовно лексичних систем мов можна визначити як здатність мовної свідомості осмислювати, фіксувати та відображати на лексичному рівні специфічні, згідно культурних традицій історичного й трудового досвіду окремого народу, прояви об'єктивної дійсності.
У цьому плані, перш за все, на нашу думку, необхідно дібрати та проаналізувати так звані лінгвоспецифічні слова, у яких відзеркалюється духовна та матеріальна культура народу. Розуміння саме таких лінгвоспецифічних одиниць визначається як «двостороннє знання слів-реалій тим, хто говорить, та тим, хто слухає, і яке є основою мовного спілкування» [1: 498]. Такі лексичні одиниці Є. Верещагін і В. Костомаров назвали лексикою з країнознавчим культурним компонентом [15: 68].
Серед слів з культурним компонентом, як зазначають названі вчені, є безеквівалентна та фонова лексика. Безеквівалентна лексика - це слова, які неможливо семантизувати за допомогою простого перекладу. Будучи складовою частиною кожної лексичної системи, безеквівалентна лексика у концентрованому вигляді фіксує своєрідність світосприйняття окремого національно-культурного колективу. Наприклад, укр. галушка (різаний або рваний шматочок прісного тіста, зварений на воді або молоці); писанка (розмальоване великоднє куряче або декоративне, звичайне деревяне яйце); мазанка (людське житло, зроблена з глини, сирцевої цегли та хмизу, обмазаного глиною); плахта (жіночий одяг замість спідниці з шерстяної тканини); рос. парка (зимовий верхній одяг з оленини або собачатини); верюга (простирадло з бавовни); изба (селянське житло переважно з ялинових або соснових колод); самовар (водонагріваючий, для чаю, посуд); свора (бичовка на якій водять собак); болг. баница (пиріг з бринзою); дънест (широкі селянські штани особливого покрою); кавърма ( національне мясне блюдо)[4: 5].
Як бачимо безеквівалентні слова зявляються у мові разом із появою етнічно значущого обєкта в культурі певного соціуму. Для виділення таких слів із загального лексичного складу, як правило, у ролі індикатора потрібна інша мова. Бо хоч понятійний світ різних національних спільнот майже однаковий, але мовна система кожного етнічного обєднання кодує одні і тіж самі поняття по-своєму, на основі власного досвіду. А розбіжності між мовами найчастіше прявляються при їх зіставному вивченні. У свою чергу, виявлені відмінні особливості мовних систем, які містять інформацію про національну ментальність, характеризуються категорією безеквівалентності.
Безеквівалентна лексика має внутрішнє розшарування на власне слова-реалії та означальні слова-реалії [2: 5-6].
Проаналізуємо ці слова на прикладах української лексики. Так, до власне слів-реалій належать лексеми, які вказують на характеристику історичного життя, дають етноспецифічне пояснення й усвідомлення світу, називають конкретні предмети матеріальної та духовної культури соціуму. Наприклад, запаска (чотирьохкутний шмат грубої вовняної тканини з завязками на верхніх кутах); пшонина (одна зернина пшона); конюшинище (поле, що було під конюшиною або засіяне нею); вівсянка (вівсяна солома); дерга (товсте і шорстке сукно ткане з овечої вовни та пофарбоване у чорний або червоний колір)[4: 6].
Лексичні одиниці, які походять від власне слів-реалій і містять у собі характеристику етнічно важливого стану, дії та ознаки самих реалій лінгвісти виділяють як означальні слова- реалії. Наприклад, знедолений, настовбурчений, дошкулявий; скубти, кортіти, квилити, бентежити, вовтузитися, вщухати, глузувати; обмаль, горілиць, нишком, жужмом, осторонь та інші.
Згадані слова-реалії можуть вступати між собою у гіпонімічні відносини. У звязку з цим виділяються ще й гіпонімічні слова-реалії тобто лексеми, у значенні яких родове поняття розшаровується на ряд видових. Наприклад:
Пасхальне яйце
Крашанка
Писанка
(пофарбоване куряче яйце, (розмальоване великоднє куряче призначене для великодніх свят). або декоративне деревяне яйце).
Без знання слів безеквівалентної лексики у їхньому не лише власне мовному, а й народознавчому змісті важко до кінця зрозуміти носіїв будь-якої мови.
Паралельно із безеквівалентною лексикою необхідно згадати численні слова щоденного вжитку, які в умовах традиційного способу буття набувають додаткових змістових і естетичних нашарувань. Мається на увазі близькі до безеквівалентних слова, які збігаються у декількох мовах своїми денотатами (тобто обєктивним змістом), але не збігаються за своїми коннотатами (тобто емоційно-естетичними асоціаціями). Такі слова належать до фонової лексики (конотативної). Велика кількість лексичних одиниць, за допомогою яких мовний код фіксує різні оцінні харахтеристики, вказує на можливість його присутності в житті етносу й одночасно визначає своєрідність української лексичної системи.
Фонові лексичні одиниці виділяються із загального лексичного складу під час зіставлення з лексичною системою іншої мови. Той факт, що в іншій мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає однозначності взятих для зіставлення слів. Найважливішими в таких словах виявляються позалінгвістичні плани, які можна зіставити.
Отже, фонові, це такі слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні компоненти, що надають денотату особливої предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики. Поняття фонової лексики теоретично надзвичайно складне, неоднозначне.
Таким чином, безеквівалентна і фонова лексика мають спільну ознаку, що єднає їх в окрему групу лексем, які мають різною мірою виражену специфічну етнокультурознавчу семантику.
Розділ 2. Українська великодня обрядова лексика в етнолінгвістичному контексті
.1 Тематична класифікація великодньої обрядової лексики
Етнолінгвістика та етнологія (етнографія) щільно повязані між собою, оскільки мовні феномени відкривають широкі можливості для реконструкції матеріальної і духовної культури народу, та навпаки. У мові є слова, що розгортаються в цілі народні дійства чи обрядодії. З-поміж них важливе місце посідає великодня лексика, яка розкриває свій глибинний зміст лише на етнокультурному тлі. Матеріалом для дослідження послужили насамперед фольклорні зразки словесної творчості - обрядові пісні, прислівя, приказки, принагідно використовувались художні твори. Лексико-семантичний і контекстуальний аналіз фольклорних і художніх творів дозволили виокремити такі тематичні групи великодньої обрядової лексики:
1)номінації обрядодійств, днів тижня та повязаних з ними обрядів (Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Чистий четвер, Страсна пятниця, Обливальний понеділок);
2)номінації великодніх атрибутів (паска, писанка, верба, рушник, свічка, сіль, хрін);
)номінації ігор і танців (гаївки, навбитки, коток, кидка, вербова дощечка).
Детально проаналізуємо кожну тематичну групу.
Перша тематична група - номінації обрядодійств, днів тижня та повязаних з ними обрядів. На позначення обрядодійств, днів тижня та повязаних з ними обрядів використовуються такі лексеми: Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Вербич, Вербниця, Лазарева субота, Чистий четвер, Страсна пятниця, Обливальний понеділок.
Великдень - одне з найбільших після Різдва Христового свят, яке відзначається в Україні ще з X ст. У фольклорних, релігійних і художніх джерелах зустрічаємо такі назви Великодня: Великодень, Великодні свята (святки), Світла (Свята) неділя, Свята Пасха, Воскресіння Господа Ісуса Христа [11: 69-70]. Підтвердження цього знаходимо в художній літературі: «Спекла мама на Великдень біленькі паски…»( М. Верес «Писанка»); «На Великдень на соломі, проти сонця діти грались собі крашанками» (Т. Шевченко)[31: 239]. Народна творчість теж зберегла в собі лексеми, на позначення цього свята: «на Великдень небо ясне та сонце грає - до багатого врожаю та теплого літа»; «якщо на другий день Великодня буде ясна погода - літо буде мокрим, якщо хмарна - літо буде сухе»; «Де вовк на Великдень зачує голос дзвонів, там буде цілий рік крутитися»; «Не к Різдву йде, а к Великодню: уночі тріщить, а вдень плющить»; «Не кожний день Великдень, а хліб не паска»[19: 96].
Слово «пасха» походить від давньоєврейського «песах» (проходження, перехід), тому що виникнення свята пов'язане з визволенням єврейського народу від єгипетського полону та проходженням ним пустелі. У Біблії говориться, що востаннє Ісус Христос відзначив це свято у четвер, який потім назвали Великим, під час Таємної вечері зі своїми учнями.
У перший день свята з червоним яйцем вітають одне одного словами «Христос воскрес!» і чують у відповідь: «Воістину воскрес!». Таке вітання часто звучить у великодніх гаївках:
Ой на горі жито, жито,
На долині - овес.
Як задзвонять усі дзвони,
Як задзвонять усі дзвони,
Чути аж на гору.
Збирайтеся, люди добрі,
До Божого дому[13: 279].
Цілий день гудуть дзвони. Казали, хто в цей день подзвонить у дзвони, а головне - перший, у того врожай буде великий, особливо гречки. Великодніх дзвонів, гадають, боїться всяка нечисть і зі страху розбігається далеко по нетрях і прірвах. За народними спостереженнями, у цей день сонце «грає» по-особливому, «гуляє», а свячене яйце як символ життя, вірили, набуває магічної сили. Червоне яйце (кольору крові Христа) - ознака радості взагалі, а великодньої особливо. Великодня гра крашанками «на вбитки» і «качання яйцями» сягає ще дохристиянських часів. У свято водили хороводи, співали пісень. Вважалося, що хороводи - частина весняного магічного дійства, бо ходіння по колу, яке знаменувало рух сонця, мало сприяти швидкому пробудженню та розвитку природи. На Великдень перший раз зозуля кує тому в народі так і казали: на Великдень перший раз зозуля закує.
Святкування Великодня на Україні повязане з великою кількістю обрядових дійств, що знайшло своє відображення в мові. Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». У цей час уже зазвичай тане сніг, тому кажуть: «Неділя збір - тече вода з гір». У цю неділю дівчата варили колись кашу з маком і на короткий час закопували її в землю - «щоб недоля пропала»[ 5: 247].
Шостий тиждень Великого посту - Вербний тиждень. Його ще називають Вербовий, Вербич, Вербниця, Вербиця, Шутковим або Квітним [11: 74]. У такому значенні лексеми функціонують у фольклорних джерелах: «Прийде тиждень Вербовий - бери віз у дорогу дубовий»; «Прийшов Вербин, два кожухи тербин»; «Прийде Вербниця, назад земля вернеться»; «Світла Вербниця настала, Радість нам подарувала…» [19: 79].
Походження назви тижня зумовлене тим, що у Вербну неділю святять вербу. Звичай святити гілля дерев пішов від тих часів, коли люди встеляли пальмовим гіллям дорогу Ісусу. За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок звичаю святити гілки. А оскільки пальми на Україні не ростуть, то святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких предків[26: 65].
Перед вербною неділею до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранку під час святкового богослужіння посвятити його. У цей день усі богобоязні люди обов'язково повинні піти до церкви, щоб посвятити вербу. Того, хто проспить процедуру освячування верби, по поверненні з церкви легенько б'ють свяченими гілками: Це не я б'ю, а верба б'є, за тиждень - Великдень! Коли верба вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути по кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби. Народні знахарі широко використовували свячену вербу під час приготування цілющих настоїв і напоїв. Свяченій вербі приписувалися й інші магічні властивості, зокрема, виганяючи вперше худобу на пасовисько, треба обов'язково поганяти її свяченою вербою, щоб нечиста сила свійську тварину обминала. А якщо викласти за двері свячену гілку під час граду, то, за народними уявленнями, град припиниться.
Селяни поверталися з відправи, втикали більші галузки верби біля дороги чи на городі. Від того, очевидно, українські села завжди потопали у вербах. Їх приживляли обіч битих шляхів, ставків. Образ верби згадується у багатьох українських піснях, наприклад: В кінці греблі шумлять верби, що я насадила…[26: 67].
Із освяченою вербою повязано багато висловів, побажань, які стали традиційними. Приміром, молодь жартома била одне одного свяченим вербовим гіллям та при цьому промовляли такі слова:
Будь великий, як верба!
Будь багатий, як земля!
Будь сильний, як вода!
Обряд «биття» також мав магічну силу, за допомогою чого намагалися передати дітям найшляхетніші бажання - великого зросту, міцного здоровя і щедрого багатства. При цьому нагадували: Верба красна бє напрасно, верба біла бє за діло.
У Галичині <#"justify">2.2 Писанка в народному світосприйманні
Одне з важливих місць у великодньому обряді відводитьться писанці. Писанка - це розмальоване великоднє куряче або декоративне, звичайно дерев'яне, яйце[21: 121]. Розписується різноманітним орнаментом - геометричним, рослинним, тваринним. Кожен колір у писанковому розпису має власну символіку. Писанка, як не один витвір народного мистецтва, зібрала в собі велику кількість образно-символічного змісту, втіливши цілий ряд магічних дій. Їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра, також на знак примирення, побажання здоров'я, краси, сили, врожаю, їх носили на могили рідних. Писанки ніби оберігали житла від грому й вогню, а людей і тварин - від лихого ока, захворювань[11: 451].
Отже, писанка зібрала в собі велику кількість символічних значень: символ Сонця, життя, його безсмертя, любові і краси, весняного пробудження природи, добра, щастя, радості. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки», або:
Спекла мама на Велткдень біленькі паски, а я куплю собі краски, спишу писанки. Розпишу я на писанках квітки, ялички, розмалюю, роздарую межи сестрички. А братові маленькому дам писанки дві, щоби ними карбулявся* в шовковій траві
(Марійка Підгірянка. Писанка)[13: 439].
Означена лексема в українській мові допускає досить роздрібнений поділ на ряд видових понять, що було зумовлене технікою виконання, добором візерунків, кольоровою гамою.
За технікою розпису виділяють такі назви орнаментованих яєць: крашанки, дряпанки, крапанки, писанки, любительські (випадкові).(Див. додаток А)
. Крашанка - це варене яйце, зафарбоване в один колір. Одвічно - це були червоний і чорний, а пізніше яйця стали зафарбовувати і в інші кольори (жовтий, синій, зелений, фіолетовий). Побутують й інші назви слива, галунка. Для виготовлення крашанки яйце варять круто, а потім опускають у харчовий барвник. У давнину яйця варили в печі в горщиках, укладали їх у відвари природних барвників. Звідти до нас прийшов звичай фарбувати яйця в цибулиному лушпинні. Крашанки святили в церкві на Пасху. Ними розговлялися, їх несли на кладовище, шкаралупку крашанок використовували в народній медицині. Крашанками користувалися на Пасхальних іграх, чи грали в «котка» і «битка».
Одним із різновидів крашанки є мармурові яйця. Біле яйце обв'язують кольоровими нитками чи наносять шматочки сухої фарби, обмотують тканиною і варять.
. Дряпанка - це яйце з темною шкаралупкою (вона значно міцніша за білу), яке зафарбовують в один колір (раніше це був здебільшого коричневий) і на його поверхні гострим інструментом продряпують малюнок. На її позначеня ще використовують лексеми шкрябанка, різьбянка. Дряпанку також можна зробити на заздалегідь звареному яйці чи запекти його в духовці після закінчення роботи.
. Крапанка - це один із різновидів писанки. Для її виготовлення на біле яйце перед фарбуванням наносять краплі гарячого воску. Крапанка рідко буває двокольоровою. Найчастіше використовуються всі кольори палітри.У багатьох регіонах України вживають одночасно два прийоми розпису, об'єднують писанку і крапанку. Спочатку писачком наносять малюнок по світлому яйцю, а потім тло покривають плямами більш темних кольорів.
Крім традиційних технологій розпису (із використанням вогню, воску і води), існують і інші способи декорування яєць. Вони виникли під впливом міської духовної культури значно пізніше.
. Мальованки розписують акварельними, гуашними, темперними фарбами за допомогою пензля. Зараз з'явилися акрилові фарби, які після висихання не забруднюються, а в роботі нагадують гуаш. Їх також розводять водою і наносять пензлем.
. Восківки-бісерки - раніше ці яйця виготовляли в монастирях. Яйце покривалося шаром воску, а потім накладався узор (намистинки вдавлювалися у м'який віск).
. Монастирські писанки, як і бісерні яйця, виготовлялися монахами до Пасхи. Видуті яйця розрізалися навпіл, зовнішню поверхню розписували чи прикрашали аплікацією із тканини, паперу, бісеру. Край обклеювали смужкою чи мереживом, а середина вистилалася тканиною або кольоровою ватою. Зазвичай такі яйця прикрашалися картинками з церковною тематикою і мали підставку чи стрічку для підвішування.
. Любительські (випадкові) яйця прикрашалися рельєфними чи перевідними картинками, інкрустувалися соломкою та іншими матеріалами. Такі яйця виготовлялися з дерева (різьба, розпис), картону, металу й каменю (ювелірні), скла, стеорину, тканини, кераміки. Окремо треба сказати про кондитерські витвори із цукру, шоколаду. Усі ці яйця прикрашалися різноманітними узорами, іноді наповнювалися різними предметами.
Кожне слово прозоро вказує на спосіб виконання того чи іншого орнаменту.Сьогодні писанка у народних віруваннях має навіть більшу прив'язаність до християнських мотивів. Але оскільки люди вважали, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали магічне значення, писання писанок було і є дуже консервативним. Писанкарки в одній місцевості майже століттями писали писанки з одним і тим же орнаментом і дуже обережно ставилися до того, коли до традиційних узорів додавали нові елементи. Тому писанка є витвором тисячолітньої традиції та поступових змін упродовж століть [16: 12-13].
Для української писанки характерна така орнаментика: космогонічна, геометрична, рослинницька, зооморфна, антропоморфна, яка виначає спеціальний словник писанкарства: кривулька, безконечник, тригвер, свастя, меандр, олень, сигма, трикутнички, грабельки, козлики, пташки.(Див. додаток Б) Вибір візерунків повязаний з давніми міфологічними уявленнями українського народу, підтвердженням чого є народні пісні
Одним із найголовніших у наших пращурів був культ сонця, бо від сонця в житті людей дуже багато залежало. Тому найпоширенішим елементом у писанковому орнаменті є зображення Сонця у вигляді різних солярних знаків. Невипадково образ Сонця зустрічаємо у багатьох брядових піснях, зокрема колядках, де господиня порівнювалась із сонцем. Образ Сонця у вигляді кола зустрічаємо і у веснянках. Наприклад «Кроковеє колесо, колесо» або «Щебетала пташечка під віконечком, сподівалась пташечка весни з сонечком»; «Вийди, вийди сонечко, на бабине полечко, на дідове зіллячко, на наше подвірячко»[13: 57].
Образ сонця зберігає й дохристиянські вірування, зокрема відгомоном поклоніння сонцю є народні вислови: «на Великдень сонце грає(гуляє), бо жениться й танцює»; та замовляння. Так, на Великдень зранку люди перед сходом сонця відчиняли віконці, щоб впустити сонце в дім, а дівчата звертались до нього як до божества:
Добрий день тобі, сонечко яснеє,
Ти святе, ти ясне, прекраснеє,
Ти чисте, величне й поважне,
Ти освіщаєш гори й долини,
І високі могили -
Освіти мене, рабу Божу[13: 85].
Найпопулярнішим символом зображення сонця був хрест. Хрест походив зі схематичного зображення птаха, що летить по небу (так інколи уявляли сонце), він позначав чотири сторони світу, а також передавав уявлення про рух сонця по небу, яке сходить (народжується) в ранці й заходить (помирає) ввечері, щоб завтра знову воскреснути. Цей символ дуже гармонійно вписався в християнську ідеологію, яка лише закріпила значущість хреста в орнаменті. Одними з найстаріших форм зображення сонця являються «триніг» («тригвер», «тригверт») та «ломаний хрест» («чотириніг», «Тригвер», «свастя», «свастика»).
Свастя (як і звичайний хрест) передавала уявлення про сонце, яке проходить по небу протягом дня. Крім того, вона надавала можливість позначити рух за сонцем - добрий, та проти - поганий. Свастя був знаком, що відвертав нещастя та провіщував добро. Вважалося також, що цей знак впливає на дітонародження, тому тим, хто не мав дітей, дарували писанки з цим хрестом. Сонце ще зображували і за допомогою деяких інших символів, Наприклад, у вигляді кола, кола з промінням, восьмираменної зірки («ружі», «павуки», «рукави»).
Із культом Сонця у слов'янських народів був пов'язаний і культ коня. Саме ця істота за давніми віруваннями наших предків носила по небу сонце. Через те, що путь коня (оленя) пролягав на захід - у країну смерті, виникло вірування, ніби кінь (олень) має супроводжувати душі померлих у потойбічний світ.
Поширеним символом, який зустрічається на писанках, є меандр чи безконечник - зигзаг або особлива хвиляста лінія без кінця. Виник цей символ ще у часи неоліту як символ води, що відігравала в житті первісних людей визначальне значення. Цей символ позначав також Змія - земних вод та землі, роль якого полягала у заплідненні всього живого. Тому цьому знаку приписували магічну властивість впливати на родючість і приплід худоби. Пасічники клали під вулики, щоб безконечно роїлися бджоли, скотарі клали його в кошари та хліви, щоб щедро плодилися вівці та корови.
Крім хвилястої лінії, змію іноді позначали іншими знаками - спіраллю або сигмою (знаком у вигляді літери 8).
До водяних символів належать також трикутнички з гребінцями та грабельки. Ці символи зображували хмари та дощ, що поливає зерно, яке має прорости та дати добрий урожай. Крім дощу, трикутник, коли він заштрихований, може позначати зоране поле. Таке ж значення мають ромби та квадрати. Так, наші пращури здавна звертались у веснянках до води, прогнозували майбутній врожай:
Ой, весна, весна, ти красна,
Що ти, весна красна, нам принесла?
Принесла я вам літечко,
Щей запашнеє зіллячко,
Щей зелену травицю,
І холодну водицю [13: 55].
культом Змія пов'язувалося також зображення сосонки. Вона є знаком земної рослинності, як правило, буває жовтого кольору.
Особливий інтерес серед символів писанкового орнаменту викликає зображення Великої Богині, або, як її ще називали, Берегині, богині Мокош, чи богині Живи. Це символ у вигляді жіночої постаті з піднятими вгору руками, яких могло бути і дві, і чотири, і шість. Вона виступала як прародителька та володарка неба, матір усього живого, символ родючості. Берегиня - це джерело життя і смерті, вона матір-рожениця та вершителька людських доль.Ще деякими різновидами зображення Великої богині є композиція з «кучером» та косий хрест (перекреслена поперек сигма). Зустрічається поєднання такого хреста з прямим хрестом (символ бога землі), що передавало поєднання чоловічого та жіночого початку як рушія життя.
Одним із широко використовуваних в писанкарстві мотивів є мотив світового дерева. До символів, що походять із кам'яного віку, належать стилізовані зображання руки, які називаються «божа рука», «рукавичка», «дідові пальці». У давнину руці надавали магічної сили, вона пов'язувалася з владою, тому цей знак міг бути символом присутності Бога і служив оберегом давніх людей.
Серед поширених мотивів писанок зустрічається багато тваринних та рослинних елементів: півень як охоронець житла, козлики, пташки, рибки, зображення різних дерев та квітів.
Даруючи писанки з цими знаками, люди намагалися вплинути на добрий урожай, бажали міцного здоров'я та довголіття, але первинний смисл багатьох символів уже забувся, та незважаючи на це, вони несуть важливу інформацію про життя наших предків. Часто на писанках зустрічається зображення церкви. Цей християнський символ міцно втілився в писанковий орнамент.пеціальна писанкарська термінологія опоетизовується у художніх творах: «Котять діти писанки, на них вербичка та хрестики, та клинці-вітречки, та вигадливі поясочки так і мерехтять» ( З. Мензатюк. Писанка), або
Змалювала диво-пташку,
Вісім хрестиків дрібних
І малесенькі ялинки,
Й поясочок поміж них. (К. Перелісна. Писанка)
Крім орнаменту, символічне значення у писанках мало і забарвлення. Кожний колір володів своїм магічним значенням, як і окремі поєднання кольорів:Червона барва (можливо перший кольоровий символ взагалі) - радість життя, любов, надія на одруження. Червоний з чорним - позначали земні божества. Чорний з білим - пошана духів, душ померлих, подяка за охорону від злих сил. Жовтий - місяць, зорі, а в господарстві врожай. Блакитний - небо, повітря, здоров'я, сила. Зелений - весна, відродження природи, багатство рослинного і тваринного світу, видужання після хвороби. Бурий, брунатний - плодюча земля. Багатокольорова писанка (поєднання чотирьох, п'яти фарб) - побажання родинного щастя, миру, любові, здоров'я, успіху [16: 17-19].
Як бачимо, писанка як невідємний атрибут великоднього свята в народній свідомості й у мові переростає в слово-образ і в слово-символ, завдяки багатій символіці, кольоровій гамі та обрядодіям, що з нею повязані.