Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

Стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві

ДИПЛОМНА РОБОТА

СТРАТИФІКАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ В ДОСЛІДЖЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

.1Сутність соціальної стратифікації, основні категорії та системні характеристики

.2Теорія соціальної стратифікації та її критерії

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛЬНОГО СТРУКТУРУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

.1Процеси трансформації соціальної структури українського суспільства

.2Аналіз досліджень стратифікаційних процесів у сучасному українському суспільстві

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасне українське суспільство переживає корінну трансформацію соціальної структури. Для ефективного управління процесами оновленого суспільства треба чітко знати, які верстви, класи, групи виграють або програють від тих чи інших реформ. Безперечно, у нас є певні зрушення на шляху до суспільної структурованості. Але в нашому суспільстві ще не виробилося різноманіття соціальних груп, які б чітко усвідомлювали та захищали свої інтереси.

Як відомо, соціальна структура радянського суспільства багато в чому була результатом цілеспрямованої діяльності держави. Демонтаж тоталітарної системи зумовив зміну механізму відтворення соціальної стратифікації. Сьогодні на формування соціальної структури українського суспільства впливають два основні фактори: по-перше, перетворення всіх соціальних інститутів - економічних, політичних, культурних, освітніх, включно з інститутами власності та влади; по-друге, відбувається зміна самої соціальної природи основних компонентів соціальної структури - груп, верств, прошарків та відтворення їх як суб'єктів власності та влади.

У соціальній структурі сучасного українського суспільства ми спостерігаємо співіснування старих і нових компонентів. Відбувається становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, прибутками, включенням у владні структури, соціальною самоідентифікацією тощо. В цілому соціальна структура характеризується нестійкістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самоусвідомлення особистістю свого місця в соціальній ієрархії.

Обєктом дослідження роботи є стратифікаційні процеси у сучасному українському суспільстві.

Предметом дослідження роботи є дослідження процесів соціального струкуртурування в Україні

Метою даної роботи є аналіз досліджень стратифікаційних процесів сучасного українського суспільства.

Основні завдання:

висвітлити теоретико-методологічні та історичні передумови дослідження соціальної стратифікації;

-з'ясувати сутність, системні характеристики, основні категорії та поняття, функції соціальної стратифікації;

проаналізувати класичні теорії та сучасні напрямки стратифікаційних досліджень у вітчизняній та світовій соціологічній думці;

розкрити на підставі ряду досліджень стратифікаційні процеси в сучасному українському суспільстві, з'ясовати їхню специфіку;

проаналізувати результати теоретичних та емпіричних соціологічних досліджень соціально-стратифікаційного виміру українського суспільства;

Теоретико-методологічною основою дослідження стали наукові методи вивчення інформації та інформаційного простору: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, системний підхід і модельний метод. Використовувались загально соціологічні методи вивчення соціальних фактів, такі як аналіз документів, спостереження та ін. для досягнення наукової обєктивності результатів було використано увесь комплекс загальнонаукових і специфічних методів дослідження.

Визначення головних завдань роботи зумовило її структуру. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку літератури.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

1.1Сутність соціальної стратифікації, основні категорії та системні характеристики

Соціологія - наука про соціальне. В соціологічній літературі поняття соціального використовується у широкому та вузькому змісті слова. У широкому змісті соціальне тотожне суспільному і служить для якісної характеристики суспільства на відміну від живої природи. Соціальне у вузькому змісті слова служить для характеристики суб'єктів соціальної дії, видів соціальних зв'язків всередині суспільства (особистості і суспільства, спільнот між собою, особистості, суспільства і соціального цілого). Важливим при цьому є розуміння соціальної структури та соціальної стратифікації - результатів існуючого розподілу суспільства на страти та нерівності положень, які вони займають у суспільстві.

Під соціальною структурою соціологи розуміють багатовимірний ієрархічно організований соціальний простір, в якому соціальні групи різняться ступенем володіння власністю, владою і соціальним статусом. Отже, соціальна структура - це сукупність соціальних спільнот, таких як клас, трудовий колектив, група, верства; соціально-демографічних, професійно-кваліфікаційних, територіальних і етнічних спільнот, пов'язаних між собою відносно стійкими взаємовідносинами. Соціальна структура сучасного суспільства містив в собі велику кількість соціальних спільнот, прошарків, труп, які можна типологізувати як:

соціально-класові - класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

соціально-професійні - виробничі, навчальні, військові колективи тощо;

соціально-демографічні - сімї, молодь; соціально-територіальні - міста, села, райони;

соціально-етнічні - нації, народності, етноси [1].

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1.модель розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;

2.модель слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.

Якщо в першому випадку право на владу, на високі посадові пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому - майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів ддя реалізації політичних цілей [1].

Виходячи із визначення соціальної структури суспільства, центральними є поняття соціальної групи, спільноти. Соціальні групи - це відносно стійкі, історично складені спільності людей, які відрізняються за роллю і місцем у системі соціальних зв'язків історично визначеного суспільства. Необхідно також виділити поняття соціальних страт, прошарків або верств, що виступають головними елементами соціальної структури.

Під соціальними прошарками розуміються всі соціально-економічні групи, що займають різне становише в структурі соціальної системи та між якими існує соціальна нерівність [2].

Страти - це великі сукупності людей , які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природна нерівність зумовлена різними фізіологічними та психологічними властивостями, якими різні люди наділені від природи, з народження (етнічна приналежність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є першою формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин.

Проте, головною рисою людського суспільства є соціальна перівність, пов'язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько тощо).

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархієзованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг у порівнянні з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості.

Соціальна верства - це елемент соціальво-класової структури суспільства; сукупність індивідів, що зайняті економічно та соціально рівноцінними видами праці і, відповідно, отримують приблизно однакову матеріальну та моральну винагороду.

Соціальна верства відрізняється розміром внеску в розвиток економіки та соціальної сфери, рівнем загальної й спеціальної освіти, кваліфікації, прибутку, умовами праці та побуту, рівнем культури та суспільно-політичної активності тощо. Соціальні верстви виділяють із урахуванням певної множини взаємопов'язаних ознак: складності виконуваної праці, рівня кваліфікації і заробітної платні, побутових (житлових) умов. Соціальні верстви ще іноді розглядають як. таку спільноту, в якій кожен індивід є носієм однієї ознаки. Такою ознакою може бути тип трудової поведінки на робочому місці; рівень доходу; способи проведення вільного часу і задоволення потреб; зміст соціальних орієнтацій, установок, цінностей, інтересів; ставлення до найважливіших подій в країні та за кордоном; ставлення до соціальних і технологічних нововведень тощо [3].

Елементами соціальної структури виступають соціальні статуси і ролі. Їхня кількість, порядок розміщення і характер залежності один від одного визначають специфіку конкретної структури певного суспільства. Однак, структуру можна розглядати як стійкий нерухомий момент побудови суспільства, бо історично вона змінюється. Рухомості їй надають соціальні ролі, які виконуються у процесі взаємодії індивідів.

Статус (від латинського слова "status" - стан) - соціальна позиція людини в суспільстві, яку вона посідає відповідно до свого фаху, економічного забезпечення, демографічних особливостей, політичних можливостей тощо. У соціології цей термін було вперше запроваджено англійським вченим Г. Д. Мейном [1].

Соціальний статус - це певна позиція в соціальній структурі групи чи суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав та обов'язків. Статус "учитель" є змістовним лише по відношенню до статусу "учень", але не по відношенню до продавця, інженера чи пішохода. Для всіх них він просто індивід. Отже:

-соціальні статуси взасмопов'язані один з одним, але не взаємодіють між собою;

-взаємодіють між собою лише суб'єкти (власники, носії) статусів, тобто люди;

-у соціальні відносини вступають не статуси, а їхні носії;

соціальні відносини пов'язують між собою статуси, але реалізуються ці відносини через людей-носіїв цих статусів.

Сукупність усіх статусів, які займає одна людина в різних соціальних спільнотах, у суспільстві загалом називають статусним набором [4].

Соціальний статус - це також місце індивіда або групи в ієрархічно організованій структурі. Під статусом мається на увазі невичерпний приписуваний людині ресурс, що відкриває для неї можливості впливати на суспільство й одержувати за допомогою цього ресурсу привілейовані позиції в системі влади і розподілу матеріальних благ. Соціальний статус визначається чисельними показниками, що задаються типом соціокультурної системи. У сучасних суспільствах особливо важливими є такі критерії, як престиж професії, рівень доходу, тривалість і якість освіти, обсяг владних повноважень, розмір власності тощо [5].

Статус у соціології розуміють в п'яти контекстах: статус як показник нерівного розподілу влади в суспільстві в цілому, в організації чи групі. Мати статус - це мати владу, вплив, авторитет; статус - це деяка сума прав. обов'язків і можливостей, що зафіксована в формальних і деякою мірою неформальних соціальних нормах; статус - це характеристика обсягу та асортименту товарів і послуг, що споживаються індивідом чи групою, або, за Вебером, статус стилю життя; статус - це визнання, оцінка іншими, конкретне місце на шкалі поваги та авторитету, що приписується зовнішніми "інстанціями сприйняття "; статус - вибір групами, індивідами чи організаціями певної позиції за відношенням до тих чи інших аспектів життя, фактів, подій.

Можна говорити про статус індивіда, групи та організації. їхні статуси очевидно не співпадають, але й не є абсолютно незалежними.

Середній клас - це інтегрований клас, він не стільки знаходиться "між" вищим і нижчим, скільки зв'язує їх в єдине ціле; звідси випливає й специфіка його функцій. Середній клас виступає посередником між верхами та низами суспільства, він представляє як інтереси низів перед правлячим класом, так й інтереси еліти перед низами. У цій якості суттєвою його характеристикою є суспільна "невідокремленіеть", тобто середній класс - соціально активний клас. У своїй діяльності він, з одного боку, стабілізує соціальну ситуацію завдяки конструктивній формі своєї діяльності, а з іншого - працює на прийнятний розвиток соціальної структури. Іншими словами, важливою функцією середнього класу є підвищення соціоструктурного потенціалу суспільства [12].

З огляду на виконання соціальних функцій важливою складовою середнього класу є така соціальна група, як інтелігенція, яка є найбільш освіченою частиною суспільства. Вона зайнята кваліфікованою розумовою працею, є носієм, суб'єктом інформаційної цивілізації. Інтелігенція завжди була та є носієм соціальної пам'яті, менталітету народу, його духовності тощо. За своїм становищем у розвинутих країнах вона є освіченою частиною середнього класу, що постійно зростає та надає стійкості всьому суспільству.

Слід відзначити, що інтелігенція є також носієм, суб'єктом соціальної культури. Соціальна культура - це чуттєвість до інтересів інших, розуміння, здатність до співпереживання, висока толерантність, установка на боротьбу з несправедливістю. Яскравим виразником соціальної культури є така риса інтелігенції, як інтелігентність - вираз духовності особистості, орієнтація на високі ідеали, ідеї, високі моральні цінності, що служать суспільству [13].

Ще одним цікавим явищем в теорії соціальної стратифікації є поняття "андерклас". Існуючі концепти андеркласу по-різному описують і розуміють дане явище: від його ідентифікації з "люмпен-пролетаріатом", групою "соціального виключення" до ототожнення з групами бідних, що знаходяться в критичному соціальному становищі. У визначенні впливового британського соціолога П. Соундерса, що присвятив декілька робіт аналізу цього явища, дана група ідентифікується зі всіма тими, хто займає маргінальне становище в суспільстві, не володіє ніякою власністю та використовує державну (суспільну) підтримку в задоволенні своїх найважливіших потреб. У дослідницьку ж практику термін "андерклас" увів у 60-ті роки американський журналіст-соціолог Дж. Мірдал, описуючи його як "жертву економіки".

Е. О. Райт визначив андерклас як "категорію соціальних агентів, які є економічно пригніченими, але не піддаються систематичній експлуатації в даній класовій системі". Оскільки в сучасному суспільстві основним ресурсом "включення" в соціальне життя є робоча сила, тому відповідно, така робоча сила, яка не володіє економічною цінністю, тобто не є продуктивною і не може бути проданою, стає чинником андеркласу [14].

Отже, статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освітою тощо утворюють соціальну стратифікацію. Соціальна стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за іншими критеріями [1].

Соціальна стратифікація описує соціальну нерівність у суспільстві, поділ соціальних прошарків за рівнем доходів та способом життя, за наявністю чи відсутністю привілеїв. У первісному суспільстві нерівність була незначною, тому стратифікації як такої там практично не було. У складних суспільствах нерівність дуже сильна, вона поділяє людей за доходами, рівнем освіти, владою тощо. Спочатку історично виникли касти, потім стани, а пізніше - класи. В одних суспільствах перехід з однієї страти в іншу заборонений; є суспільства, де такий перехід обмежений, а є такі, де він повністю дозволений. Свобода соціальних переміщень (мобільність) визначає те, яким є суспільство - закритим та відкритті.

Термін «стратифікація» походить від латинського слова "strata" - прошарок, стратифікація, нашарування, напластування груп, що мають різний доступ до соціальних благ внаслідок їхнього положення у соціальній ієрархії. Цей термін запозичено з геології, де він означає розміщення пластів Землі по-вергикалі. Соціологія ототожнила будову суспільства з будовою Землі і розмістила соціальні верстви (страти) також по-вергикалі. Основою служить так звана "соціальна драбина" за ознакою, наприклад доходів: бідні займають нижні сходинки, заможні групі населення - середні, а багаті - верхні. Багаті займають найбільш привілейовані посади і мають найпрестижніші професії. Як правило, їхня праця є розумовою і високооплачуваною та пов'язана з виконанням управлінських функцій. Вожді, королі, президенти, політичні лідери, крупні бізнесмени, вчені та діячі мистецтв складають еліту суспільства. До середнього класу в сучасному суспільстві відносять лікарів, юристів, викладачів, кваліфікованих службовців, середню та дрібну буржуазію. До нижчих верств - некваліфікованих робітників, безробітних, злидарів. Робітничий клас, згідно із сучасними уявленнями, утворює самостійну страту, яка займає проміжне становище між середнім та нижчим класами [4].

У найбільш узагальненому визначенні під соціальною стратифікацією розуміють процес відтворення більш чи менш одно ідних сукупностей індивідів (класів, груп), які, згідно з теоріями західноєвропейських та американських соціологів, утворюють ієрархічну, таку, що має "верх" і "низ", структуру суспільства [15].

На Заході соціальну стратифікацію часто ототожнюють із соціальною нерівністю та виділяють у ній дві основні риси. Перша пов'язана з диференціацією населення в ієрархічно оформлені групи, тобто вищі і нижчі верстви (класи). Друга полягає у нерівному розподілі соціокультурних благ та цінностей, перелік яких дуже широкий [16]. Так, П. Сорокін виділяє чотири групи чинників, які виступають об'єктом соціальної нерівності: права та привілеї, обов 'язки та відповідальність, соціальне багатство та бідність, влада та вплив.

Саме соціальна нерівність виступає вихідним пунктом у концепції соціальної стратифікації та при наступному аналізі соціальної структури суспільства. Навпаки, у марксистській теорії акцент зроблено на динаміці відносин між класами - основними суб'єктами суспільного розвитку. Причому питання соціальної нерівності розглядаються дуже рідко, а якщо все ж і розглядаються, то обмежуються економічною сферою, умовами праці та побуту, рівнем заробітної плати тощо. Коли мова заходить про привілеї, доступні представникам тих чи інших класів, то вони розпадаються лише в якості елементів виробничих відносин.

У загальній соціології стратифікація аналізується на трьох рівнях: культура, що створює ціннісно-нормативний рівень регуляції поведінки людей; соціальна система або система взаємодій людей, що утворюють різні форми групового життя; поведінка особистості та її мотиваційна сфера.

Стратифікація передбачає визначені соціальні відмінності між людьми, що мають характер ієрархічного ранжування. Для позначення цієї гами відмінностей між людьми існує й особливе поняття, стосовно якого соціальна стратифікація є окремим випадком, видовим поняттям стосовно родового. Це поняття - соціальна диференціація, що включає розходження між макро- і мікрогрупами, а також індивідами як за об'єктивними (економічними, професійними, освітніми, демографічними тощо), так і за суб'єктивними (ціннісні орієнтації, стиль поведінки і т.д.) характеристиками Термін "диференціація", що застосовується як синовім слова "розходження", вживається для класифікації статусів, ролей, соціальних інститутів і організацій. Саме соціальна диференціація призводить до майнової, владної та статусної нерівності, Але, крім того, диференціація має на увазі й такі соціальні розходження, що ніяк не пов'язані з соціальною нерівністю, не є свідченням положення в ієрархії соціальних статусів і соціального розшарування [5].

І якщо те, що основою диференціації є природна нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать [1].

При об'єктивному визначенні прошарку акцент робиться на визначеній соціальній ролі в суспільному розподілі праці. Тут індивіди також займають певну соціальну позицію на основі соціально-економічного змісту: місця в розподілі матеріального багатства, володіння владою, соціального престижу, наявності освіти тощо [2].

Російський соціолог Р. Ривкіна пропонує такі правила вивчення соціальної структури:

-вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки суспільства;

-вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;

таких критеріїв має бути стільки, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й достатньо вичерпно [1].

Традиційно в соціології виділяють такі типи соціальної стратифікації:

-економічна (за рівнем, багатства й доходів);

-політична (за рівнем доступу до політичної впади, за рангом посади);

освітня (за рівнем освіти);

професійна (за престижністю професії).

Кожний з цих виділених типів можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації, наприклад, окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній - ранг посади, в освітній - кількість років навчання, у професійній - престижність професії. Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали та позначивши на них. місце, яке займає конкретна людина, а потім з'єднавши всі позначки, можна отримати стратифікаційний профіль для конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять [1].

Зважаючи на те, що стратифікація - явище багатовимірне, котре складається із багатьох нашарувань, які не цілком збігаються одне з одним, для визначення місця в суспільній ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів:

аналіз статистичних даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти тощо;

вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи іншого соціального статусу, соціальної групи чи професії;

-соціологічні дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб'єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі, характеристики еліти, можливості її тиску на державні структури, переваги та привілеї можновладців тощо [1].

Стратифікацію можна розглядати на макро-, мезо- та мікрорівнях. Макрорівень - це рівень всього суспільства, на якому доцільно говорити про такі великі соціальні трупи як класи.

Мезорівень - це рівень територіальної спільноти (сукупність людей, що живуть на одній господарськоосвоєній території). На цьому рівні специфічними компонентами стратифікаційної структури можуть бути споживчі групи або групи, що різняться способом, стилем життя тощо.

У структурі соціальної організації (мікрорівень) можна виділити перш за все цільові і посадові групи [5].

Стратифікація організацій в певному розумінні передує стратифікації позицій і коректує останню. Так, в 60-80-ті роки праця на підприємствах оборонної промисловості передбачала володіння більш високим матеріальним статусом, ніж робота на аналогічній позиції в громадському секторі. Інститути суспільства задають ієрархію організацій та видів діяльності, вводячи найбільш загальні критерії стратифікації та диференціації. Критерії оцінки позицій інститути встановлюють не прямо, а опосередковано: оцінюються значущість і важливість організацій, виходячи з визнаних культурних зразків й ієрархії цінностей.

Критерії "правильної"", "справедливої"" стратифікації також багато в чому задаються культурою - традиціями і пам'яттю, що підтримують звичний порядок. Культурою встановлюється, які форми і глибини стратифікації визнаються "неправильними", "неорганічними" або "неадекватними"; що є корисним і важливим, а що - непотрібним. Що винагороджується, а що карається - теж визначається культурою, проте більшою або меншою мірою коректується емпіричними обставинами чи індивідуальним життєвим досвідом, який пов'язаний з рухом в ієрархічно організованому полі взаємодії соціальних суб'єктів.

Культура, таким чином, безпосередньо бере участь у відтворенні соціальної структури, акцентуючи увагу на ціннісно-нормативних аспектах стратифікації та ідентифікації, наділяючи конкретні форми розшарування в суспільстві легітимністю або нелегітимністю. Нарешті, стратифікаційна система відтворюється діями індивідів, груп і організацій. Легко собі уявити ситуацію, коли зміст і способи індивідуальних та групових дій спираються на легітимні та інституціональні ресурси, правила та можливості, регулюються цінностями, що всім зрозумілі та всіма визнаються. В гой же час не важко уявити протилежну ситуацію. Для неї характерне те, що структури деградують і слабшають (розсіюються), тому що індивіди масово уникають соціальної повинності відтворювати цю структуру, втрачають і не в змозі відшукати шаблони та зразки, у відповідності з якими вони могли б її відтворювати, а також ідентифікувати себе з її елементами.

Індивіди, зрозуміло, діють не поодинці, а як представники певних груп, організацій. Причому цінності і цілі поведінки можуть визначатися не лише культурою, що домінує, але й з культурою альтернативною, статус якої не визнається більшістю, не є інституціоналізованим. Можливості діяти певним чином створюються, перш за все, в період перетворень, в період розширення палітри ціннісних орієнтацій і нормативних домінант, утворення нових ієрархій, переваг і критеріїв стратифікації, послаблення чи навіть втрати індивідами групової, статусної й професійної ідентичності.

Отже, в перспективі співвідношення структури та дії кінцевим продуктом відтворення соціуму є не прошарки та групи, не позиції та статуси самі по собі, а ідентичності інституційно санкціоновані, соціально визнані, особистістю значимі та підтверджені відповідністю (сумісністю) індивіда до позицій, які він займає в стратифікаційному просторі [6].

Один з найвідоміших американських дослідників класової позиції та свідомості, Ерік Райт вважає за доцільне говорити про два аспекти класової ідентичності: пізнавальний та діяльнісний (афективний).

Пізнавальний аспект полягає у сприйнятті суспільства, в якому живеш, як класового, у визнанні та засвоєнні пропонованої різноманітними суб'єктами схеми розчленування соціального простору на класи, а також умінні знаходити в цьому просторі своє місце, розташовувати себе серед інших людей і спільнот. Це здатність знати й могти визначити себе, свою класову приналежність.

Діяльністний аспект ідентичності виявляється у важливості для людини усвідомлення приналежності до того чи іншого класу, у представленні себе іншим з позицій певного класу, готовності до спільних дій з іншими представниками свого класу. Класова приналежність є причиною активності в певних ситуаціях, яка домінує над іншими чинниками, що поєднують людей, такими, як етнос, мова, стать, вік, партія, регіон тощо [17].

Ефективність виконання своїх функцій будь-яким класом залежить від його зрілості, яка визначається такими чинниками:

-виконання певних функцій;

наявна певна єдність, загальна ідентичність, що перетворює індивідів (групи) в агентів соціальної дії;

індивіди (групи), що творять клас, мають уявлення про суть соціальних процесів і про своє місце в системі соціальних зв 'язків;

індивіди класу (групи) виокремлюють свої інтереси та орієнтуються на об 'єднання для їх реалізації;

-мають програми дій для відстоювання своїх інтересів;

у своїй діяльності члени класу або групи керуються принципами своєї групи, а не будь-якої іншої [12].

Отже, рівень розвитку соціально-стратифікаційних утворень визначається не лише доходом, зайнятістю, освітою, кваліфікацією, відношенням до влади, соціальним статусом. В якості показників потрібно розглядати також характер і рівень активності, стиль життя, рівень соціально-класової ідентифікації та самоідентифікації, соціальний оптимізм та інші моменти [13].

Стратифікації властиві кілька системних характеристик (властивостей) [5].

Перша з них - соціальність (позабіологічність) цього явища. Хоча відмінності між людьми за такими показниками як стать, вік, інтелект, здоров'я дуже помітні, вони самі по собі не пояснюють, чому одні статуси дають людям більшу владу, власність або престиж, ніж інші. Біологічні ознаки не відносяться до моделей панування чи підпорядкування, поки вони не включені в систему соціальних відносин, установок і цінностей. Так, наприклад фізично слабкий й старий буржуа домінує над сильним і молодим робітником.

Cоціальність стратифікації має на увазі, що розподіл благ у будь-якому суспільстві грунтується на нормах або на загальновизнаних правилах. Норми ці звичайно відбивають інтереси головним чином тих, хто має владу нав'язувати саме ті правила, які вони вважають найкращими, вигідними для себе. Майже в будь-якому суспільстві більшість людей погоджується з цими правилами (є конформною стосовно них), хоча вона перебуває на нижніх сходинках соціальної ієрархії та має мінімум соціальних і матеріальних благ. Важливим проявом соціальності феномена стратифікації є її зв'язок з іншими інститутами суспільства, такими як політика, шлюб і родина, економіка, освіта тощо.

Другою характеристикою стратифікації є її традиційність, оскільки при історичній рухливості форми її сутність, тобто нерівність соціального становища різних труп людей, зберігається протягом всієї історії цивілізації. Навіть у примітивних суспільствах вік і стать у сполученні з фізичною силою були важливими критеріями стратифікації. Стратифікація звичайно виражає цінності груп, що є при владі. І доти, доки дана стратифікаційна ієрархія адекватна всій суспільній системі на певному етані її розвитку, вона (тобто дана стратифікація) є цінністю, визнаною всім суспільством. Зміни стратифікаційної системи відбувалися в історії як еволюційним, так і революційним шляхом. Чим складніше суспільство, його технологічна й економічна структури, тим дорожче обходиться революційний шлях розвитку, тим придатніша еволюційна трансформація стратифікаційної системи.

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає у тому, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Соціальна структура визначає сутність й основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади [1].

1.2Теорія соціальної стратифікації та її критерії

соціальна стратифікація суспільство населення

Соціальна нерівність і соціальна ієрархія позицій в соціології вивчаються і описуються різними моделями стратифікації. Соціологи виділяють різні зрізи соціального становища груп і індивідів по відношенню один до одного. В будь-якому випадку соціальну стратифікацію пов'язують із взаємодією соціальної диференціації та соціальної оцінки. Люди (і групи) при цьому ранжуються вище або нижче у відповідності з соціальною значимістю, якою наділені, для прикладу, за виконуваними ними видами діяльності.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових прошарків, груп, зміною місця вже існуючих страт у стратифікаційній системі. Ці процеси зумовлюють формування нових сгатусно-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної самоідентифікації [1].

У західному суспільстві чітко проявляється пряма залежність матеріального достатку і соціального статусу від рівня і якості отриманої освіти, тобто консистентність винагород (дохід, влада, повага) та інвестицій (освіта, професійна майстерність тощо). Винагорода за працю дозволяє певній соціальній страті підтримувати відповідний рівень, спосіб і якість життя. Оскільки у трансформаційному суспільстві економічні і соціальні умови характеризуються нестабільністю, невизначеністю, для того, щоб зайняти свою позицію в соціальній структурі і на ринку праці, необхідно постійно підтверджувати свій професіоналізм, компетентність, конкурентноздатність тощо. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Йде активний процес "розмивання" традиційних груп населення; відбувається становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, включеністю у владні структури, соціальною самоідентифікацією тощо [4].

У рамках соціологічного аналізу даної проблеми треба зробити чітке розмежування поняття "класи" і "прошарки", "страти". У сучасній соціологічній літературі ці категорії співіснують одночасно (для багатьох авторів вони взагалі є синонімами). Широко поширеною є точка зору, згідно з якою суспільство складається з груп або множини індивідів, що мають певні характеристики або наділені ними. Ці характеристики . - критерій класифікації, який може бути одновимірним або, частіше:, багатовимірним. Відповідно процедура класифікації дозволяє виділити більшу або меншу кількість соціальних прошарків. Окремі науковці намагалися не ігнорувати ані ідеї прихильників класових теорій, ані ідеї їхніх опонентів. Гак, німецький соціолог Р. Дарендорф підкреслював, що страти утворюють ієрархічну систему (ієрархічний континіум), відрізняючись одна від одної поступовими відмінностями, тоді як "клас це завжди категорія для цілей аналізу динаміки соціального конфлікту і його структурних коренів, і тому може бути чітко відокремлений від страти як категорії для опису ієрархічних систем в даний момент часу".

Теорія розмежування теорій стратифікаїцї і класової структури цікаво проінтерпретована І. Краусом. "Стратифікація і класовий поділ - різні структури відносин. Стратифікація - поняття описове, що передбачає деяку впорядкованість членів суспільства на основі якогось відповідного критерію - доходу, освіти, способу життя, етнічного походження . Класи є конфліктними групами, які, об'єднуючись, оспорюють існуючий розподіл влади, переваги та інші можливості... Класи формуються, коли сукупність індивідів визначає свої інтереси як схожі з інтересами інших з тієї ж сукупності і як відмінні, що протистоять інтересам іншої сукупності осіб...".

У книзі Е. Гіденса "Соціологія" відповідний розділ названий: "Стратифікація і класова структура". Родовим поняттям є "стратифікація", а "класи" - як видове поняття, одна з чотирьох систем стратифікації. Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, Б. Гіденс називає основні соціальні групи класами, але описує їх не у взаємному протистоянні, а як ранжовані спільноти ("вищий клас", "середній клас", "нижчий клас") [3].

Отже, узагальнюючим поняттям для наукового вивчення простору нерівності і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння всіх видів ресурсів є соціальна стратифікація, яку за визначенням Е. Гіденса "...можна визначити як структуровані нерівності між різними угрупуваннями людей" [3].

Сучасні прихильники стратифікаційних теорій і класів, котрі ґрунтуються на множинних критеріях, спираються переважно на традицію ще з часів М. Вебера. Але стимулом для широкого розповсюдження багатокритеріальної стратифікації були праці П. Сорокіна. Згідно з його ідеєю, існує те, що можна позначити терміном "соціальний простір". Визначити соціальне становище людини означає виявити сукупність її зв'язків зі всіма групами населення і всередині кожної з цих груп, тобто з її членами; ці зв'язки і сукупність позицій всередині кожної з них і складає ту систему координат, яка дозволяє визначити соціальне становище будь-якого індивіда. Отже люди, які належать до схожих соціальних груп і виконують практично ідентичну функцію в межах кожної з них, знаходяться в однаковому соціальному становищі. Навпаки, чим більш значимими і суттєвими є відмінності між людьми, тим більшою є соціальна дистанція між різними людьми. Крім цього, оскільки всередині однієї й тієї ж групи існують абсолютно різні позиції, необхідно з'ясувати також становище людини в межах кожної з основних груп населення. Тому на відміну від трьохвимірного геометричного простору соціальний простір багатовимірний, бо групування людей за соціальними ознаками є багаточисельними.

Звідси і підхід П. А. Сорокіна до визначення стратифікації. Соціальна стратифікація - це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираз в існуванні вищих і нижчих прошарків. Її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов'язку, у наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів тієї або іншої спільноти. Конкретні форми стратифікації численні, проте все їх різноманіття може бути зведене до трьох основних форм - економічної, політичної і професійної. Як правило, всі вони тісно переплетені. Люди, що належать до вищої страти за одним параметром, зазвичай належать до неї і за іншими, і навпаки [16]. Теорія стратифікації, запропонована П. Сорокіним, справила вплив, на всі подальші розробки, пов'язані з цією проблематикою.

Американський соціолог Мілтон М. Гордон, будучи також прихильником множинності критеріїв стратифікації, писав, що термін "соціальні класи" застосовується до поділу головних статусів, які стратифікують спільноту. Три змінних, пов'язаних з поняттям класу, - економічна влада, соціальний статус, політична влада - аналогічні веберівському класу, статусу, партії. Він відзначав, що в динамічному взаємовпливі всіх стратифікаційних відмінностей економічні чинники відіграють найзначнішу роль, але додавав, що інші чинники також істотно виявляються в класифікації населення. Він підкреслює як висновок, що соціальний статус, економічна сила і структура політико-громадської сили повинні розглядатися концептуально як певна суть, динамічний і структуральний взаємовпливи якої повинні вивчатися емпірично.

Проте сучасний розвиток наукової думки та соціальна практика вказують на те, що лише синтезування різноманітних класичних і сучасних концепцій дозволяють більш об'єктивно та змістовно досліджувати таку складну соціальну систему як суспільство. В теорії соціальної структури чи не першим: таку спробу здійснив Е. Гіденс, сформулювавши теорію структурації, що наполягає на "дуальності" соціальної структури. Автор фокусує увагу на принципах, за якими відбувається внутрішня диференціація і артикуляція просторово-часових утворень. У формулюванні принципів він відштовхується від феноменів, які знаходять себе в суспільному житті. Вводить концепт "соціальні практики" як одиницю аналізу, що дозволяє відобразити дуальність структури дії і рефлексивний характер останнього. Соціальні практики, як постійний потік виробництва соціальної дії, самі виробляють структури, правила і ресурси, і в той же час виробляються відтворюються соціальними акторами в їхніх діях.

Широкі дискусії про гносеологічні перспективи такого типу соціологічної стратегії отримали відповіді в рефлексивній соціологічній концепції французького соціолога П. Бурдьє, в якій автор описує логіку соціальних практик через їхні феномени. На думку вітчизняного соціолога О. Куценко, саме дана концепція на сьогоднішній день є найбільш строго "феноменологічною" і в цьому розумінні являє собою найбільш цілісний, альтернативний позитивізму соціологічний підхід у розумінні соціального світу і процесів соціальних поділів [17].

Соціальний світ, згідно з теорією П. Бурдьє, - це складна багатовимірна структура, де об'єктивне і суб'єктивне взаємопроникають і взаємодоповнюють одне одного. Пояснюючи зміст і механізми соціальної взаємодії, він використовує поняття соціального простору, габітусу та капіталу.

Людина, підкреслює соціолог, є істотою водночас біологічною і соціальною. Як біологічна істота людина існує у певному фізичному просторі, а як істота соціальна - у просторі соціальному (Бурдьє ще вживає вираз "соціальне поле"). У соціальному просторі, як і в фізичному, люди займають певні місця, позиції. Ці позиції можна описувати через відношення "вище-нижче", "ближче-далі", "поміж" тощо. Свого часу Е. Дюркгейм доводив, що людські уявлення про час і простір мають соціальну природу, певним чином відображують їх соціальні зв'язки. Розвиваючи цю думку Бурдьє доводить, що соціальний простір постійно "прагне перетворюватись більш-менш точно у простір фізичний". Це означає, що просторові характеристики того фізичного світу, де перебуває людина, з часом набувають дедалі чіткішого соціального змісту. Про це свідчить, зокрема, характер розселення людей на певних територіях, просторова структура поселень, транспортні зв'язки, типи житла та громадських будівель тощо. Більше того, структури соціального простору "заносяться" всередину людського тіла, що знаходить свій вияв у поведінці людей, їхніх манерах, поставі та ін. Адже й тип житла, і способи переміщення у просторі, і манери представників вищих суспільних верств і "низів" суспільства досить відмінні одне від одного. Таким чином, робить висновок Бурдьє, "соціальні структури постійно конвертуються у структури просторові".

Внаслідок уречевлення соціального простору і відповідно соціальної ієрархії у структурах фізичного простору люди здобувають неоднакові шанси панування у межах цього простору. Адже способи переміщення, типи транспорту, розмір житла у місті або земельних ділянок у сільській місцевості у переважній більшості випадків відповідають позиції індивідів у соціальній ієрархії. Зрештою, робить висновок П. Бурдьє, "здатність панувати у привласненому просторі, насамперед за рахунок привласнення (матеріальним або символічним шляхом) тих дефіцитних благ, котрі розподіляються у ньому, залежить від наявного капіталу" [18].

Поняття капіталу посідає у соціологічній концепції П. Бурдьє досить вагоме місце. Капітал у економічному його розумінні є лише одним із різновидів капіталу як такого, оскільки існує і соціальний капітал, і капітал культурний. Капітал як економічна категорія означає насамперед факт уречевлення людських виробничих відносин у формі вартостей, матеріальних благ і цінностей. Натомість капітал соціальний і культурний мають властивість "інкорпоруватись" у формі людської поведінки. І в першому, і у другому випадку це дає шанси на здобуття влади і впливу у межах певного соціального поля, однак джерела такої влади і впливу будуть різними.

Суб'єкти соціальної взаємодії ("агенти" і "групи агентів" за термінологією французького соціолога) визначаються згідно з їх відносними позиціями у соціальному просторі. У свою чергу, ці позиції визначаються позиціями індивіда у різних полях, інакше кажучи, розподілом влади, яка "активована" в кожному із таких полів. Такою владою фактично є "економічний капітал у його різних формах, культурний капітал і соціальний капітал, а також символічний капітал, що його звичайно звуть престижем, репутацією, іменем тощо. Саме в такій формі усі інші різновиди капіталів сприймаються і визнаються за легітимні" [18]. Таким чином, позиції "агентів" у соціальному просторі визначаються не лише загальним обсягом їх капіталів, а й їх взаємоноєднанням, відносною вагою кожного з них у загальному балансі. З цього випливає, що капітал інкорпорований, тобто перетворений у систему особистісних якостей, виступає таким же чинником взаємодії, як і капітал "матеріалізований".

Із поняттям інкорпорованого капіталу тісно пов'язаний зміст і такого важливого поняття соціології П. Бурдьє, як габітус. У біології ним позначають певну сукупність видових ознак, властивих конкретній живій істоті. Пошукам П. Бурдьє у цьому напрямку притаманне прагнення зайняти певну проміжну позицію між структуралістським соціологічним реалізмом, який зводить соціальну дію до її структурних засад, і соціологічним номіналізмом веберівського типу, де на першому плані - суб'єктивний смисл дії, що спрямована на досягнення свідомої мети. Він зауважує, що поняття габітусу вигадане ним, аби краще усвідомити той парадоксальний факт, що людська поведінка може бути об'єктивно орієнтованою на досягнення певної мети, не будучи водночас свідомо на неї спрямованою. Йдеться про поведінку, яка не є чітко усвідомлюваною (раціональною, у розумінні М. Вебера), та водночас не є і механічно детермінованою. Габітус, згідно Бурдьє, - це певна система особисгісних диспозицій, які набуті в процесі досвіду і здатні змінюватися залежно від обставин місця і часу. Це певне "чуття гри", властиве людям того чи іншого типу, яке дає змогу їм адекватно орієнтуватись у безлічі конкретних життєвих ситуацій, де далеко не все передбачене правилами, а інколи ці правила створюються в процесі гри [18]. Поняття габітусу має певну смислову адекватність з поняттям "стиль життя", яке М. Вебер вживав при визначенні відмінностей між окремими суспільними станами і верствами. Особливого значення при цьому набувають можливості й способи користування певними матеріальними і культурними благами.

Головним досягненням підходу П. Бурдьє можна вважати те, що він охопив усю видиму область соціального простору, об'єднавши вісі економічних, владних, соціальних і культурних вимірів, підкреслює значення культурних ресурсів, габітусів і соціальних практик у соціальному структуруванні. Це дозволяє побачити не лише окремі зрізи простору, але і процес його створення і відтворення, диференціації і структурування [17].

У світовій соціології опрацьовано численні стратифікаційні концепції та класові схеми, які ефективно застосовуються для емпіричних досліджень. Спроби застосування таких схем як основи соціально-класового аналізу українського суспільства виявилися досить вдалими, хоча виникає чимало невідповідностей, внаслідок різної міри узгодженості соціально-статусних характеристик одних і тих же позицій зайнятості. Проте певні загальні тенденції безперечні, що й підтверджують результати застосування адаптованих схем соціально-класової структури Дж. Голдторпа та Е. О. Райта для ідентифікації місця в соціальній структурі дорослих громадян України [1]. І Е. О. Райт, і Дж. Голдторп також спочатку виділяють фактори, що сприяють утворенню класів, а потім шукають їх зв'язок з установками й іншими структурами свідомості. Однак якщо дані автори розміщують класи всередині відносно конкретної професійної структури, то П. Бурдьє робить акцент на різній і соціально конструйованій природі класів. П. Бурдьє не використовує категорії професії та зайнятості для ідентифікації класів, хоча при цьому зазначає, що професія є "ефективним показником" позиції в соціальному просторі, який забезпечує інформацією про природу і зміст роботи, її культурну і організаційну специфіку. Однак, на його думку, класи, побудовані на основі професій, не будуть являти собою об'єктивно існуючі групи [17]. Таким чином, запропонований П.Бурдьє теоретичний підхід дозволяє усунути обмеженість розглянутих раніше класових схем в межах відносин зайнятості і так або інакше охопити весь багатовимірний простір соціальної нерівності.

Завдяки роботам П. Бурдьє розвивається дослідницький інтерес до вивчення різних форм капіталу та визначених ними габітусів і соціальних практик. Дослідниками реалізується методологічна установка щодо важливості різних форм капіталу в конструюванні соціальних нерівностей і зниження значення економічного капіталу, що визначається як акумульована людська праця. Особливим інтерес дослідників є до вивчення проявів соціального і культурного капіталів [17].

Існує безліч стратифікаційних критеріїв, за якими можна диференціювати будь-яке суспільство. З кожним з них пов'язані особливі способи детермінації і відтворення соціальної нерівності. Багаті з вищого класу мають більш високий рівень освіти та більший обсяг влади. Бідні з нижчого класу володіють незначними власністю, доходами та рівнем освіти. Кожна страта включає лише тих людей, хто має приблизно однакові доходи, владу, освіту і престиж. Нерівність відстаней між статусами - основна властивість стратифікації. Соціальна стратифікація будь-якого суспільства включає чотири шкали або осі координат: дохід, влада, освіта і престиж. Всі вони розміщені поряд; кожна шкала має свою розмірність. Таким чином, до доходу як головного критерію стратифікації додаються престиж професії (заняття), рівень освіти та обсяг- влади.

Дохід - кількість грошових надходжень індивіда чи сім'ї за певний період часу (місяць, рік). Доходом називають суму грошей, отриману у вигляді зарплати, пенсій, виплат, аліментів, гонорарів, відрахувань з прибутку тощо. Доходи найчастіше витрачаються на підтримання умов життєдіяльності, але якщо вони дуже високі, накопичуються та перетворюються на багатство.

Багатство - накопичені доходи, тобто кількість готівкових або оречевлених грошей. У другому випадку вони називаються рухомим і нерухомим майном. Зазвичай багатство передається у спадок. Спадок можуть отримувати як працюючі, так і непрацюючі, а дохід - лише працюючі особи. Крім них дохід є у пенсіонерів і безробітних, але його нема у злидарів.

Сутність влади полягає у здатності нав'язувати свою волю всупереч бажанню інших людей. У складному суспільстві влада інституціоналізована, тобто охороняється законами і традиціями, оточена привілеями і широким доступом до соціальних благ, дозволяє приймати важливі для суспільства рішення, у тому числі закони, як правило, вигідні вищому класу. У всіх суспільствах люди, що володіють тим чи іншим видом влади (політичною, економічною чи релігійною владою тощо), що утворюють інституціоналізовану еліту. Вона визначає внутрішню і зовнішню політику держави, скеровуючи її у вигідне для себе русло, чого позбавлені інші класи.

Престиж - повага, якою у громадській думці користується та чи інша професія, посада чи рід занять. Усі професії, заняття й посади, що існують в даному суспільстві, можна розмістити зверху вниз на драбині професійного престижу [19]. Ми визначаємо професійний престиж приблизно, інтуїтивно. Але в деяких країнах, перш за все в США, соціологи вимірюють його за допомогою спеціальних методів. Вони вивчають громадську думку, порівнюють різні професії, аналізують статистику і в результаті отримують точну шкалу престижу. Перше таке дослідження американські соціологи провели в 1947 році. З того часу вони регулярно вивчають дане явище, будують динамічну модель престижу основних професій у суспільстві.

Важливим є питання способів та методів емпіричної фіксації різних типів стратифікаційних систем та критеріїв стратифікації. В емпіричній соціології Т. Парсонс виділяє три різні підходи до дослідження соціальної стратифікації: метод "самооціночний" або "класової ідентифікації", коли соціолог надає право респондентові віднести самого себе до певної уявної шкали класового складу населення;

метод "оцінки репутації", при якому опитуваним пропонують виступити в якості експертів, тобто оцінити соціальне положення один одного або відомих їм соціальних груп;

"об'єктивний підхід", коли дослідник оперує певними об'єктивними критеріями соціальної диференціації; найчастіше базується на соціально-класовій шкалі, пов'язаний з поняттям соціально-економічний статус, який містить три змінні - престиж професії, рівень освіти та доходу [2].

Як зазначалося вище, для певного індивіда (групи) можна вишикувати в один ряд усі об'єктивні шкали з позначеним на них місцем, яке він займає, а потім з'єднавши всі позначки, отримаємо його стратифікаційний профіль [20].

Суб'єктивні критерії являють собою самоідентифікацію індивідів з певними соціальними групами, визначення ними свого місця в суспільній ієрархії, оцінку престижу існуючих груп, соціальне самопочуття тощо. Субєктне визначення прошарку - оцінка окремих соціальних ролей зі сторони індивіда. Ці ролі ранжуються, розподіляються на драбині ієрархії соціальних цінностей. Люди отримують соціальну позицію, що є оцінкою важливості соціальної ролі, яку вони виконують в конкретному суспільстві або ж престижу в громадській думці оточуючих [4].

Загалом можна виділити велику кількість різних критеріїв стратифікації. Наявність стратифікації визначається наявністю нерівності у суспільстві, бо чинників нерівності завжди було багато, а з розвитком суспільств з'являються все нові та нові. Тому стратифікація постійно ускладнюється та набуває множинного характеру, багатокритеріальності.

Класичними в соціології вважають, як вже зазначалося вище, чотири основних критерії стратифікації - влада, дохід, освіта та престиж. Проте, різні вчені пропонують свій перелік критеріїв структурування соціуму, значно його розширюючи.

Відомі американські соціологи К. Сваластога, О. Данкен, Д. Граскі розробили близькі (подібні) типології чинників класових стратифікацій. їхній аналіз й узагальнення дозволяють виділити наступні системи цінностей, що здатні утворювати чинники для формування класових (статусних) позицій в сучасному суспільстві:

економічний чинник, фактори власності і експлуатації. Визначає класи експлуатованих і експлуататорів, власників і невласників на землю, підприємства, професійну практику, бізнес, ліквідне майно, людські ресурси і робочу сипу тощо;

-організаційно-політичний чинник, що дає підстави виділити класи, що володіють і не володіють владою в суспільстві, соціальних групах і організаціях, партіях, а також за фактором політичного лідерства;

-чинник зайнятості - виділяє класи за участю в розподілі суспільної праці, характером зайнятості;

-культурно-символічний чинник виділяє класи за практиками споживання, "хорошими манерами", життєвим стилем, престижем, репутацією, етнічною і релігійною "чистотою" тощо;

-соціальний чинник обґрунтовує виділення класів за доступом до високостатусних соціальних мереж, "соціальних краваток", асоціацій і клубів, членством в суспільних об'єднаннях;

громадянський чинник обґрунтовує класи за громадянськими, політичними, соціальними, економічними правами тощо;

особистісний чинник, "людський капітал" розділяє класи за уміннями, спеціальними знаннями, досвідом і навиками роботи, формальною освітою, знаннями тощо.

Дані чинники, на думку авторів, дозволяють аналізувати класи як реально існуючі великі соціальні спільноти, що володіють тими або іншими пріоритетами в розподілі суспільних цінностей. А конкретні соціологічні підходи відображають певні ефекти реального місцезнаходження класів у системі цінностей і ресурсів, які вони здатні або прагнуть контролювати.

У наведеній класифікації теоретичних підстав виділення класу багато спрощень. Разом з тим вона звертає увагу на те суттєво нове, що виявляється в суспільствах пізньої сучасності - множинність підстав нерівності та стратифікації, відхід від однозначних, "жорстких" розумінь класу [17].

Науковці на пострадянському просторі теж пропонують множинний перелік критеріїв стратифікації сучасних трансформаційних суспільств. На думку російського соціолога В. Ільїна, індикаторами соціального статусу індивіда виступають:

- адміністративна та політична влада;

наявність і обсяг капіталу як прояви відносин економічної влади; обсяг особистого майна, що знаходиться в споживанні (непродуктивного багатства);

обсяг і характер доходів;

моральна винагорода, престиж, вплив (духовна влада);

умови праці (шкідливість для здоров 'я, ризик для життя, ступінь

комфортності робочого місця і т.д.);

перспективи, що відкриваються даною позицією для вертикальної висхідної соціальної мобільності;

наявність і проведення вільного часу;

задоволеність своїм статусом [20].

Типологію критеріїв стратифікації наводить й український соціолог С.Макеєв. Аналізуючи структури, він виділяє п'ять первинних соціальних благ, які досить повно описують дискурс соціальної стратифікації [21]:

-значимість (нормоване визнання - важливість в соціальному оточенні, що пов'язана з можливістю претендувати на певні соціальні блага, добиватись їх);

честь і слава (пов'язані з перерозподілом суспільної поваги та престижу);

-знання / інформація (нерівності, пов'язані з рівнем знань, компетенції);

багатство (різні види капіталу економічного та неекономічного характеру);

влада адміністративна та політична.

Зупинимося більш детально на аналізі основних критеріїв стратифікації, які є вагомими чинниками структурування сучасних суспільств і, зокрема, українського соціуму.

Універсальним критерієм стратифікації можна вважати критерій влади. Таке твердження є виправданим, оскільки позицію індивіда в будь-якому зрізі соціальної структури визначає рівень його влади над ресурсами в межах цього поля соціальної структури. З точки зору діяльності, згідно з визначенням М.Вебера, під "владою" розуміється можливість однієї людини або групи людей реалізувати свою власну волю в спільній дії, навіть всупереч опору інших людей, що беруть участь у вказаній дії [23]. Недарма класичним вимірником рівня влади в соціології вважають кількість людей, на яких розповсюджується воля (діяльність, вплив, рішення і т.п.) певного індивіда, хоча рівень влади визначає не лише можливість здійснення певних дій, але й здатність не діяти.

У суспільстві, в залежності від того, яким є джерело влади, можна виділити її три основні універсальні типи: політична, адміністративна та духовна влада. Структура та розподіл політичної влади на пряму пов 'язані з існуванням певної форми державного правління, політики як соціального процесу загалом. Політика - це соціальний процес, завдяки якому породжується, організовується, розподіляється та використовується колективна влада в соціальних системах [23]. В результаті виникає політична нерівність як відмінність можливостей соціальних груп і прошарків використовувати державну владу в своїх цілях. При цьому йдеться про можливості не індивідів, а скоріше їхніх соціальних позицій, з яких вихід на політичні ресурси та обсяг можливостей їхнього використання є або відкритий, або ж заблокований.

Рівень адміністративної влади залежить від того, які важелі для її реалізації дає те чи інше місце (позиція) у ієрархії посад. Ознаками позиції у ієрархії посад є: кількість підлеглих, рівень освіти і кваліфікації безпосередніх підлеглих, кількість людей, на яких розповсюджується вплив ухвалених рішень, кількість підлеглих ланок управління, вартісні показники контрольованих матеріальних ресурсів, показники створюваних матеріальних і духовних благ (у натуральному та вартісному виразі) [2].

В основі духовної влади лежить можливість людини впливати на інших через особисті соціально-психологічні характеристики, певну харизму, високий рівень особистого авторитету, престижу тощо. Ті, хто володіє духовною владою, має можливість "владарювати" над іншими, використовуючи психологічний контроль та символічний ресурс - можливість давати оцінку зовнішнім подіям, продукувати "номінації", які будуть визнавати інші індивіди.

Окрім зазначених видів у соціології прийнято розглядати й інші види влади в залежності від сфери її існування, наприклад, економічну, державну, сімейну і т.д. При розгляді влади в якості критерію стратифікації потрібно також враховувати так і її основні форми як панування, керівництво, організація, контроль тощо, а також розрізняти основні методи здійснення влади - авторитет; право, насильство тощо.

Використання критерію влади як основного диференціюючого чинника знаходимо в теорії еліт, прихильники якої виділяють високостатусну групу суспільства - еліту. Еліта чітко відокремлюється від решти суспільства, в першу чергу, за рахунок володіння у великому обсязі різними джерелами влади, виливу, харизми, лідерства тощо. Представниками цього напрямку є Г. Моска, В. Парето, Р. Мілс, П. Бірнбаум, Дж.Скот та інші.

Ще одним стратифікаційним критерієм, який набув значного поширення в теорії стратифікації, є економічний критерій. Загалом економічну стратифікацію як розшарування людей можна вивчати, використовуючи різні критерії та підходи. Зокрема, російський соціолог Радаєв В. В. пропонує такі основні критерії економічної стратифікації: розмір отримуваних доходів, досягнутий рівень життя, масштаби накопиченої приватної власності, масштаби контрольованого виробничого капіталу тощо [24].

Інший російський соціолог Заславська Т. І. [12], виділяючи такий критерій стратифікації в пострадянських суспільствах, як економічний потенціал, відносить до нього такі компоненти: володіння капіталом, прибуток, причетність до процесів переміщення державної власності, рівень матеріального забезпечення тощо.

Тобто, можна говорити про доходну та майнову економічну стратифікацію. Доходна вимірюється як рівень доходу, який отримує індивід за виконувану працю. Майнова утворюється переліком майнових прав на різноманітні матеріальні об'єкти: підприємства, нерухомість, акції, побутова техніка тощо. Причому в розвинутих суспільствах майнова економічна стратифікація має більшу вагу при визначенні соціальної позиції індивіда, оскільки майно, яке виступає капіталом (сюди не відноситься непродуктивне багатство, яке знаходиться у простому споживанні індивідів), дає широкі можливості отримання додаткових доходних дивідендів, які переважно значно перевищують доходи, що отримані від виконаної праці.

Об'єктивні методи вивчення стратифікаційної структури суспільства за економічним критерієм передбачають показники, що стосуються вимірювання рівня життя населення. Виділяють не інтегровані (прості) показники рівня життя, що зводяться до кількісно вираженого ступеня задоволення окремих матеріальних і духовних потреб. До них належать такі загальновідомі статистичні показники: калорійність харчування населення, середній рівень споживання основних продуктів харчування на душу населення, середня кількість предметів тривалого користування, частота відвідування театру тощо. Також існують інтегровані показники рівня життя, які характеризують узагальнені можливості задоволення всієї сукупності потреб людини. Найпоширенішим з них є заробітна плата та наявне у індивіда майно. Інформацію про інтегровані показники як основні вимірники доходно-майнового розшарування можна отримати двома основними шляхами: через використання соціально-економічних показників, що оприлюднюються службами офіційної статистики (розмір заробітної плати, офіційна межа малозабезпеченості та бідності тощо); через опитувальні методи отримання інформації щодо розміру показників, які дають змогу визначити контури економічної стратифікації [26].

Критерієм стратифікації сучасних суспільств виділяють і такий статусний показник як професія. Особливої популярності цей критерій стратифікації набув в межах структурно-функціонального підходу, представники якого розглядали професію як важливий ресурс, що детермінує соціальну позицію індивіда в індустріальних суспільствах. Професія в якості критерію стратифікації розглядається і в межах так званого реалістичного підходу, найяскравішими представниками якого є Е. О. Райт та Дж. Голдторп. Вони зазначають, що зайнятість і професія стали одним з найважливіших чинників не лише доходу, але й власності, одним з основних капітанів, який виступає своєрідним ярликом, що маскує ефекти всіх вторинних форм капіталів [26].

Загалом, розглядаючи професію, можна говорити про ті можливості, які надає та чи інша професійна зайнятість для здобуття інших ресурсів, в першу чергу, економічних, і, відповідно до того, про той рівень поваги та престижу, який приписується громадськістю певній статусно- професійній позиції.

У XX столітті проведено ряд досліджень з використанням професії в якості основного стратифікаційного чинника, Е. Едвардс запропонував "об'єктивну" соціоекономічну модель класифікації професій, яка базувалася на статистичних даних перепису населення. Шкала Едвардса показувала типові відмінності з рівнях освіти та доходу різних категорій працівників. Пізніше на її основі були розроблені складні індекси рівнів освіти та доходу представників різних професій, які активно використовувалися в переписах населення США, Канади, Великобританії та інших країн з кінця 40-х років XX століття. Підхід демонстрував функціональну та статусну визначеність, доцільність і несуперечність кожної категорії зайнятих осіб.

Професію, як критерій стратифікації, використовувала група соціологів на чолі з Р. Ходжем. Дослідники запропонували вимірювати професійні нерівності через рейтинги соціального становища та престижу конкретних професій. Високий рівень стабільності та надійності даних рейтингів дозволяв їх використовувати для вимірювання соціальних дистанцій між цілими класами професій.

П. Блау і О. Данкен в другій половині 60-х років розробили ідею інтегрального соціо-економічного індексу професійного статусу (SEI шкали). Головним досягненням даної роботи стало відкриття того, що розподіл професій значною мірою співпадає з відповідним розподілом рівнів доходу, освіти, витрат на споживання, з відмінностями у здібностях, політичних орієнтаціях, місці проживання.

Розвиток теорії ностіндустріального суспільства спричинив значні зміни і в поглядах на соціальну структуру. Так, засновник цієї теорії Д. Белл серед основних ознак ностіндустріального суспільства називає й таку, як зростання класу носіїв знання. Постіндустріальне суспільство засноване на домінуванні знання у всіх сферах життя. Тому в умовах такого суспільства різко зростає роль освіти як критерію стратифікації, який на думку представників цієї теорії витісняє інші критерії. Роль освіти в сучасному суспільстві визначається тим, що відбувається технологізація та інтелектуалізація вироблицтва, а відповідно, з'являються нові вимоги до робочої сили. Представники теорії постіндустріального суспільства вказують на те, що в сучасних суспільствах саме освіта визначає те, яку позицію в соціальній ієрархії займе індивід. Лише "освічені" отримують доступ до відповідальних і добре оплачуваних посад. Такий стан речей може навіть привести до ще чіткішої поляризації суспільства, оскільки здобуття освіти потребує значних зусиль, а її якість залежить в основному від особистих здібностей індивідів (знання не можна просто подарувати чи купити) [28].

Розглядаючи освіту як критерій стратифікації, можна говорити про її освітньо-кваліфікаційний рівень (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр і т.п.); про якість освіти, яка часто пов'язана з рівнем престижності того чи іншого навчального закладу; про спеціалізованість (вузькоспеціалізовані професіонали) та різноплановість освіти (наявність в індивіда освіти за декількома напрямками).

У суспільстві, що трансформується, втрачають своє всезагальне значення традиційні критерії соціальної стратифікації, тому використовуються різноманітні стратифікаційні шкали або їхні комбінації в залежності від цілей дослідження. Крім цього, існують різноманітні системи координат нового соціального простору, які "сконструювали" для себе індивіди та соціальні групи для цілей життєзабезпечення та діяльності. Традиційні ж об'єктивні критерії (дохід, рівень освіти) не завжди дають об'єктивну картину стратифікації в перехідному суспільстві. Оскільки реальні процеси, особливо пов'язані з отриманням доходів, свідомо спотворюються, спостерігають масове ухилення від сплати податків, приховування доходів, низька оплата праці при найбільш престижних державних посадах, що суттєво впливає на вивчення дійсної статусної ієрархії. Тоді в якості доповнюючих критеріїв використовуються самооцінка соціального та матеріального становища, соціальне самопочуття індивідів, так як суб'єктивне сприйняття індивідом і групою свого розміщення в суспільній ієрархії є також достатньо важливим [5]. Все це сприяє пошуку адекватних теоретмко-методологічних підходів до фіксації соціальних прошарків, страт в соціальній ієрархії українського суспільства.

Вітчизняні дослідники застосовують два підходи - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний базується на принципі самоідентифікації. тобто виходить з міркувань самих членів суспільства відносно того, до якого соціального прошарку або класу вони себе відносять. Дослідження, що проводилися в Україні такими науковцями як Макеев С. О., Головаха Є. ї.. Оксамитна С. М., Бродська С. С., Симончук О. В. та ін. переважно були спрямовані на визначення класових ідентичностей та стратифікаційних процесів на суб'єктивному рівні [1,7,8,9]. Об'єктивний підхід, базований на принципах, що не залежать від думки індивіда частіше за все розглядає характер праці та рівень доходів. Якщо говорити про об'єктивні методики вивчення соціальної структури, то тут переважають одномірні заміри стратифікаційних груп, у переважній більшості за економічним критерієм - в цьому напрямку можна виділити праці таких українських науковців, як Паніотто В., Хмелько В., Папської І., Марченко H. [10,11,12]. Оскільки застосування об'єктивного підходу має суттєві обмеження, більшість дослідників застосовують можливості поєднання суб'єктивного і об'єктивного [13,14,15].

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛЬНОГО СТРУКТУРУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

2.1Процеси трансформації соціальної структури українського суспільства

Соціальна структура України відчуває на собі вплив загальних цивілізаційних змін, загальних стратифікаційних процесів, які відбуваються у світі. Разом з тим, внаслідок особливостей історичного розвитку та специфіки сучасної кризової ситуації в країні, складається особливий стан стратифікаційних процесів, відмінний від процесів, які відбуваються в інших країнах.

Зміни соціальної структури свідчать про те, що за своєю природою ці процеси можуть розглядатися як глибока трансформація суспільства. Виникли нові класові утворення (підприємці, комерсанти, фермери, маклери, брокери та інші). Змінився статус і раніше існуючих труп. Особливо різко погіршився стан працівників висококваліфікованої розумової і фізичної праці. Середні верстви внаслідок зубожіння перемістилися у нижчий клас. Надзвичайно зросла поляризація на багатих і бідних. Все це говорить про руйнування старої соціально-класової структури і народження принципово нових відносин.

Процес трансформації соціальної структури є складним і суперечливим. Поляризація поєднується із розмитістю меж соціальних груп. Разом з тим сюди входить стихійне формування нових соціально-класових утворень на основі різноманітних форм власності, розвитку приватних, державних і змішаних підприємств та їхньої взаємодії [1]. Процес трансформації - це складне переплетення стихійних та свідомих процесів. Це дії не лише елітних груп та носіїв інноваційної діяльності, але й стихійні процеси масової поведінки, соціальні наслідки реформ тощо. Перехід до нових видів відносин залежить не лише від рівня соціальної зрілості, активності еліти, але й від рівня соціальної свідомості, культури мас людей, від їхнього ставлення до реформ, до власного становища, форм діяльності.

Сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових груп, верств, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих, зумовлюють формування нових статусно-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної ідентифікації.

Аналіз останніх публікацій та досліджень свідчить, що соціальна структура суспільства відображає рівень розвитку, ступінь цивілізованості соціуму, виконує найважливіші функції щодо організації і координації різних видів людської діяльності.

На даний час представниками соціальних наук зроблено значні напрацювання щодо емпіричного опису і концептуалізації посткомуністичних трансформацій. З 1980-90-х років польські соціологи (А. Пржеворський, Е.Мокржицький, Е. Внук-Липинський, В. Веселовський, В. Адамський) акцентують увагу на можливості розходжень у шляхах посткомуністичного розвитку та на проблемах трансформаційних змін в суспільствах колишнього державного соціалізму. Чеські соціологи (П. Махонін, І. Вечерник, М. Тучек, Д.Старк) аналізують системну трансформацію чеського суспільства і концептуалізують значення "колишніх" соціальних структур і цінностей, що відтворюються за допомогою соціальних мереж і впливають на зміну спрямованості постсоціалістичних трансформацій. Угорські соціологи Р.Андорка, Е. Хенкіс, Т Колоші, П. Роберт та їхні колеги проаналізували, як впливає зміна якості життя, системи стратифікації і мобільності на результати системної стратифікації [2].

Значна увага вивченню процесів трансформації приділяється російськими і українськими вченими. Російські дослідники Т. Заславська, Ю.Левада, Н. Лапін, В. Ядов запропонували концептуалізацію процесу трансформації, важливим аспектом якої стало обгрунтування меж і варіантів історичного вибору російського суспільства.

Українські соціологи Є. Головаха, Н. Паніна обгрунтували інституціоналізацію в процесі посткомуністичної трансформації та вплив масових соціально-психологічних "патологій" на характер трансформаційного процесу. Структурний і діяльнісний потенціал соціальної трансформації проаналізовано в роботах українських соціологів (В. Бакіров, О. Куценко, С.Макеєв тощо). Зокрема, вивчаються українські особливості пострадянського способу життя; структура простору життєвих шансів і можливостей; аналізується соціальна трансформація через призму змін ідентичностей в українському суспільстві; обґрунтовуються фази та шляхи системних трансформацій щодо їхньої подібності і відмінності в колишніх країнах державного соціалізму тощо.

Дослідницькою метою соціологів виступає методологічне обгрунтування зовнішніх і внутрішніх чинників структурних перетворень в українському суспільстві, а також аналіз передумов, закономірностей, тенденцій і особливостей протікання трансформаційного процесу.

До внутрішніх чинників можна віднести тимчасову протяжність соціальних процесів, управлінську дію, інформаційно-пізнавальний рівень суспільства і т.п. Зовнішнім чинником структурних перетворень виступає трансформація соціального простору. Нерідко соціальну структуру ототожнюють з соціальною стратифікацією і соціальним простором: "Під соціальною структурою і соціальною стратифікацією розуміється багатовимірний, ієрархічний соціальний простір, в якому соціальні трупи і верстви різняться між собою ступенем володіння владою, власністю і соціальним статусом" [3]. Проте, якщо співвіднести основні властивості соціального простору і соціальної структури, між ними виявляються суттєві відмінності: основні властивості соціального простору - протяжність і об'єм, тоді як для соціальної структури характерні, перш за все, впорядкованість, стійкість зв'язків та елементів, які до неї входять.

Соціальний простір характеризує стан об'єктів, включених в змінні умови і вимушених пристосовуватися до них, приймаючи певні правила гри. Соціальний простір не виключає структурованість, оскільки соціальна структура входить в нього. Якщо основний акцент робиться на відтворюваності, повторюваності, стійкості умов, на переходах від однієї форми до іншої, на явищах відносної неоднорідності, багатоманітності перехідних форм і стабільності, то структурні перетворення так або інакше локалізуються в соціальному просторі.

Під трансформацією соціального простору розуміється системна зміна економічної, політичної, культурної сфер суспільства, а також нормативноправової бази. Трансформація соціального простору має своїм наслідком соціоструктурне зрушення, в результаті чого змінюються способи організації суспільного життя, існуючі економічні, соціальні і політичні інститути. Це, у свою чергу, веде до зламу цілої мережі більш-менш стійких рольових позицій і нормативних вимог по відношенню до конкретних членів суспільства, шляхів їхньої соціалізації.

Масштаби, тенденції і особливості протікання структурних перетворень характеризуються комплексом напрямів трансформаційного процесу. Одним із таких напрямів є соціокультурний аспект трансформації, що включає такі чинники як зміну системи цінностей кризу ідентичності, пошук нових критеріїв самоідентифікації, історико-культурні і ідеологічні основи, особливості національного менталітету.

У наших опитуваннях нерідко виникали ситуації, коли питання про те, до якої з семи сходинок соціальної "драбини" відносить себе респондент, було для нього явно новим і відповідь він давав експромтом і не особливо впевнено, оскільки його спонукав до цього інтерв'юер. У інших випадках відчувалося, що респондент відчуває проблему самоідентифікації, зокрема з конкретною соціальною стратою, наприклад, з середнім класом, як вельми істотну для себе, і готовий до активної рефлексії з цієї проблеми.

Для трансформаційного суспільства таку ситуацію можна визнати цілком природною. Соціальна структура, властива цьому суспільству до початку "переходу", значною мірою зруйнована, нова ще тільки в процесі становлення. Риси цієї нової структури ще не мають тієї визначеності, яка могла б дати людям надійні когнітивні орієнтири дія ідентифікації з тією або іншою великою соціальною групою. Ті, хто належить до поколінь, що відчули зміни на власному досвіді, можуть, залежно від власної конкретної ситуації, або інерційно відтворювати старі уявлення про свій соціальний статус, або намагатися виробити нову соціальну самоідентифікацію, або коливаються між цими двома тенденціями. Ті, хто вступив у самостійне життя вже в постсоціалістичний період, є вільними від таких коливань, орієнтуються в своєму самовизначенні на сьогоднішні соціальні реалії, але і для них ці реалії постають у вигляді хаотичного, нестабільного, слабоструктурованого світу, в якому відсутні стійкі, чітко усвідомлювані чинники, що визначають соціальну позицію людини. "Соціальна ідентифікація особи в нестабільному, кризовому суспільстві, - відзначає В. А. Ядов, - випробовує несподівані незвичні дії... Відбувається зрушення від прозорої ясності соціальних ідентифікацій радянського типу ... до групових солідарностей, де все амбівалентне, нестійке, позбавлене якого б то не було певного вектора"[4].

Для трансформаційного суспільства характерне різке посилення індивідуалізації особистих життєвих практик, ослаблення їхньої залежності від приналежності людей до великих соціально-професійних формалізованих груп. Той факт, що людина є фахівцем з вищою освітою, кваліфікованим робітником, адміністратором або рядовим службовцем, сам по собі не визначає ні рівень її доходу, ні реальний соціальний статус, ні стабільність її матеріального і соціального становища. Індивідуальна ініціатива і індивідуальне везіння перетворюються на вирішальні чинники, що визначають соціальну позицію пострадянської людини. Оскільки "перетворення соціальної структури ...супроводжується руйнуванням одних і виникненням інших підстав групового самовизначення... Швидка зміна орієнтації суспільної культури і перехід від моделі соціальної безпеки до моделі соціальної конкуренції не можуть закріпитися без зміни механізмів виживання" [5].

Зрозуміло, що в цих умовах соціальна ідентичність індивіда втрачає колишні властивості "зовнішніх" об'єктивних даних, що виступають у вигляді соціального походження, здобутої освіти, формальної професії і т. д. Вона стає чимось набутим або заново підтвердженим (в результаті власних зусиль або щасливого збігу обставин) і найчастіше нічим не гарантованим надбанням, що потребує захисту. Ця ідентичність є, з іншого боку, показником міри, в якій пострадянська людина вирішує головну свою проблему - проблему адаптації до соціально-економічних умов "дикого капіталізму", в яких відсутні будь-які інституційні гарантії її матеріального становища і навіть простого виживання. Соціальна ідентичність пострадянської людини - це не стільки самовизначення нею свого стійкого місця в суспільстві, скільки віддзеркалення досвіду і визначення можливих перспектив індивідуального адаптаційного процесу. Саме тому така ідентичність - набагато складніше утворення, ніж самовіднесення до певної страти або групи: вона включає сукупність уявлень і соціальних установок (атитюдів), що відображають оцінку індивідом своїх можливостей активного або пасивного пристосування до наявних соціальних умов, його висхідної або низхідної мобільності, або стабілізації своєї ситуації в рамках цих умов. Загалом, ця ідентичність фіксує не стільки місце людини в соціальному просторі, скільки можливості її переміщення в цьому просторі, оцінити які можна, лише зіставляючи їх з можливостями інших індивідів.

Подібні властивості пострадянської ідентичності припускають необхідність її аналізу на основі методології, адекватної як нестійкому стану соціально-структурної реальності, так і взаємозв'язаному з цим психологічним станом механізму адаптаційного самовизначення (самовизначення через адаптацію). Таку адекватність мають, на наш погляд, соціологічні і психологічні теорії, що досліджують залежність атитюдів і поведінки індивідів не просто від властивостей об'єктивної макро- чи мікроситуації, але й від специфічних когнітивних процесів суб'єктивної оцінки цієї ситуації в її відношенні до життєвої практики індивіда.

Ідеї Бурдьє про залежність диспозицій (або атитюдів) і практики людей від оцінки ними їхнього соціального становища (позицій), про суть цього когнітивного процесу як психологічної і практичної адаптації до наявної ситуації представляють першочерговий інтерес для аналізу механізмів і природи соціальної ідентичності пострадянської людини. Сам соціолог використовував ці ідеї переважно для аналізу реалій щодо стійкого в соціально-структурному плані західного (французького) суспільства. У центрі його уваги - проблеми формуванітя і відтворення стандартів повсякденної практики, соціальної обумовленості стилю життя, смаків, думок, естетичних потреб, матеріального і культурного споживання, у відмінності яких виражаються об'єктивні соціальні відмінності і їхнє суб'єктивне сприйняття. Стосовно умов слабоструктурованого трансформаційного суспільства, соціальна структура якого ще формується, його метод може бути використаний для дещо іншої мети. А саме для аналізу трансформацій в соціальній ідентичності людей як реакції на радикально мінливу і невизначену дійсність, в якій їм доводиться не стільки фіксувати і символізувати у власних уявленнях і практиці свої об'єктивно задані соціальні позиції, скільки формувати їх, здійснюючи вибір між різними стратегіями адаптації [7].

Другим напрямом стратифікаційний аспект трансформації сустльства, що включає такі чинники як масова маргіналізація, зміна системи стратифікації, формування нового профілю соціальної структури з появою нових, маркерів тощо. Сучасне українське суспільство характеризується маргіналізацією практично всіх соціальних груп, що виражається в нечіткості, розпливчатості меж соціальних груп, у відсутності внутрішньої єдності, в кримінальному характері деяких процесів класоутворення. Зростання численних неосновних, маргінальних груп населення ніби примножує соціальну структуру

Як уже зазначалося, сучасні трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових верств, груп, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих та зміною соціальної ідентифікації. У західному суспільстві чітко проявляється пряма залежність матеріального достатку і соціального статусу від рівня і якості отриманої освіти, тобто консистентність винагород (дохід, влада, повага) і інвестицій (освіта, професійна майстерність тощо). Винагорода за працю дозволяє певній соціальній страті підтримувати відповідний рівень, спосіб і якість життя. Оскільки у трансформаційному суспільстві економічні і соціальні умови характеризуються нестабільністю, невизначеністю, для того, щоб зайняти свою позицію в соціальній структурі і на ринку праці необхідно постійно підтверджувати свій професіоналізм, компетентність, конкурентноздатність тощо. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Процес "розмивання" традиційних груп населення призводить до становлення нових видів, міжгрупової інтеграції за формами власності, доходами, включеності у владні структури, соціальною ідентифікацєю тощо [8].

Попадання в ті або інші соціальні верстви на макрорівні багато в чому обумовлюється тими ж чинниками, якими визначалося місце індивіда в статусній ієрархії за радянських часів (посадою, галуззю, місцем проживання і т. п.). Проте в результаті збігу у часі двох процесів - виникнення ринкового сектора в економіці і структурної перебудови останньої - багато в чому змінився набір галузей-лідерів і галузей-аутсайдерів, зросла роль чинників стратифікації, пов'язаних з місцем проживання (регіоном і типом поселення), що також призвело до масової зміни соціальних статусів.

Можна виділити ще один інституційний аспект трансформації, що призвів до появи нових соціальних інститутів, зокрема інститутів громадянського суспільства з ринковою економікою; існування інституційної подвійності, соціальної аномії, процесів конвергенції і дивергенції суспільного розвитку; структуризації суспільства на основі конвенційних норм, корпоративізму.

Сучасний стан соціального простору України можна охарактеризувати терміном "дивергенція". У контексті вивчення процесів трансформації дивергенція є розпадом цілісності суспільних відносин у всіх сферах (економічній, політичній, культурній) і утворенням багатьох нових нестійких елементів. Дивергенція розуміється як середовище трансформації, початкова стадія переструктуризації соціального соціуму. Період дивергенції характеризується тим, що в його надрах панують тенденції дисоціації, пов'язані з появою нової ринкової культури [11].

Реформування інституційних основ суспільства зумовлено появою приватної власності, на основі якої виникло підприємництво, фермерство, нових організаційно-правових форм набула значна частина державних підприємств.

Описуючи сутність реалізації інституційного аспекту в процесі пострадянської трансформації Т. І. Заславська відзначає: "Зміна типових способів поведінки веде до трансформації відповідних практик, а накопичені зрушення в практиках, що реалізує той або інший інститут, призводять до зміни змісту цього соціального інституту. Таким чином, поведінкові стратегії, які вибирають різні групи населення, мають суттєвий вплив на розвиток трансформаційних процесів" [9]. Характерним процесом, що визначає хід трансформаційних змін і накладає відбиток на соціальну структуру українського суспільства, є поступова зміна системи цінностей, установок, орієнтацій, що справляє помітний вплив на поведінку і діяльність всіх соціатьних верств. Переоцінка цінностей в перехідні періоди розвитку суспільства - закономірний процес, пов'язаний з чималими труднощами. Для сприйняття нових цінностей необхідно, щоб реальність, що радикально змінюється, прийшла у відповідність з очікуваннями людей, а для цього потрібний тривалий час. Система цінностей сучасного українського суспільства визначається не тільки економічними відносинами, але і попереднім життєвим досвідом, традиціями і звичаями населення. У історичному контексті українському суспільству був властивим слабкий розвиток інститутів приватної власності, виборчих представницьких органів, правового захисту соціальних груп і особи, тому в нашій країні домінувала етакратична стратифікаційна система, що і зумовило особливий спосіб соціальної організації, структуризації соціальних груп навколо влади.

По суті відбувається перехід від стратифікації ієрархічного типу, в якій статус груп визначався перш за все соціально-політичним потенціалом, що визначав місце суспільних груп в партійно-державній ієрархії, до стратифікації, що визначається економіко-політичним потенціалом, яка передбачає значно більшу кількість показників, тобто місце соціальних груп в управлінні економікою, в приватизації власності, перерозподілі суспільного продукту, і - пов'язаний з цим рівень особистих доходів і споживання [10].

Масштаби, тенденції і особливості протікання структурних перетворень характеризуються комплексом напрямів (зокрема, соціокультурними, стратифікаційними та інституційними) трансформаційних процесів в українському суспільстві. Суспільна свідомість цілком адекватно відобразила особливості соціальної структури України. У свідомості сучасних українців затвердилася така модель соціального устрою суспільства, де основна частина населення протистоїть елітним групам, існує сильна соціальна диференціація, а більшість населення зосереджена в бідних прошарках. Критеріями соціальної диференціації виступають майнове становище людей, рівень матеріального добробуту, розподіл бюрократичного капіталу, масовість і доступність освіти тощо.

На основі аналізу напрямів трансформаційного процесу можна визначити зміст сучасного етапу розвитку України, а також виробити найбільш прийнятну і ефективну соціальну політику щодо подальшого розвитку українського суспільства. Стабілізація соціального простору, виражена в знятті суспільної напруженості, у вирішенні конфліктних ситуацій, в солідарності всіх соціальних груп, приведе зрештою до соціоструктурної визначеності, а значить, до стійкого розвитку громадянського суспільства.

2.2Аналіз досліджень стратифікаційних процесів у сучасному українському суспільстві

В умовах переходу України від командно-адміністративної системи до ринкової, в період структурної перебудови економіки, трансформації українського суспільства, утворення нових соціальних інститутів, розвитку демократії важливою проблемою у вивченні структури сучасного українського суспільства є проблема соціальної стратифікації населення.

Проблема дослідження суспільства особливо загострюється в період соціальних трансформацій. Соціальна трансформація - це процес, пов'язаний з відносно швидкою зміною системних якостей суспільства у відповідь на вичерпання, або ж загрозу вичерпання, ресурсів конкретної форми розвитку. Цей процес передбачає зміну політичної, економічної, культурної підсистем суспільства, їхньої інституційної підтримки, який доповнюється адаптацією, реконфігурацією, перестановкою вже існуючих інституцінних форм.

Леві-Строс виділяв "холодні" і "гарячі" суспільства. "Холодні" - це суспільства з твердою, типу кристалічної решітки, структурою позицій і статусів, в яких дефіцитні ресурси розподіляються визначеним і зрозумілим способом, а індивіди і спільноти не мають стимулів і намірів стимулювати економічний ріст і соціальний розвиток. "Гарячі" - це суспільства, що швидко розвиваються, ростуть, в яких функціональна залежність всередині економічного чи лише соціального устрою (інтегрованість соціальної системи) перетворюється і відтворюється вслід за появою ефективних технологій, зрушень в професійній структурі, ЗМІ, все більшої невизначеності при прийнятті рішень, непередбачуваності їх наслідків. Індивіди займають конкретні місця в полях розподілу економічних, політичних, культурних і символічних благ.

В Україні, безперечно, йде зміна структури "холодного" типу на структуру "гарячого" типу. Це означає, що період відносно стійкого і контрольованого розподілу благ між позиціями та індивідами, що їх займають, поступається місцем нестійкому періоду розподілу благ і ресурсів. Власність і гроші, влада, повага і визнання, культурна спадщина і традиції, історія та інформація, символи нарешті - все стає об'єктом конкуренції, розподілу і присвоєння [1].

Вивчення соціальної структури суспільства невипадково привертає пріоритетну увагу соціологів, тому що це свого роду "сонячне сплетіння" суспільства, і без ясного уявлення про те, як складається дана структура і в яких напрямках вона зміняються, ефективно вирішувати стратегічні проблеми суспільного розвитку досить важко.

У механізмі трансформаційного процесу зміни соціальної структури відіграють двояку роль. З однієї сторони вони відображають соціальні результати проведених інституційних реформ, а з іншої, визначають здатність суспільства до подальших соціальних перетворень. Трансформаційна структура суспільства являє собою саме ту специфічну проекцію його соціальної структури, яка безпосередньо відображає момент єдності минулого і майбутнього.

Трансформаційна структура суспільства має два однаково важливих і незалежних виміри - соціальний (вертикальний) і культурно-політичний (горизонтальний).

Перший відображає ієрархічну с труктуру суспільства. На його основі виділяють соціальні страти, що відрізняються рівнем соціального статусу, масштабом і структурою ресурсів, що використовуються механізмами впливу на трансформаційний процес. В основі груп другого виміру лежить спільність переконань, культури і інтересів [2, с. 3].

Сучасні процеси трансформації пострадянських країн супроводжуються соціально-структурними перетвореннями, формуванням нових прошарків, груп, класів, зміною місця у стратифікаційній системі вже існуючих, зумовлюють формування нових статуено-рольових відносин індивідів, маргіналізацію та зміну соціальної самоідентифікації. Даний процес, як зазначають соціологи, "характеризується крайньою нестійкістю як на рівні процесів, що відбуваються в соціальних групах і між шми, так і на рівні усвідомлення особистістю свого місця в системі суспільної ієрархії" [3, с.12]. Колишня радянська інтелігенція, наприклад, яка, за мірками західного суспільства, мала б перспективи стати середнім класом, за своїм матеріальним становищем опинилася на нижчих щаблях економічної ієрархії, при цьому не змінивши своїх соціально-професійних статусів та не переставши бути носієм культурного капіталу. Для багатьох індивідів характерним є розрив між "уявною" і "реальною" належністю до соціальної спільноти [4, с.44].

У суспільстві перехідного типу весь простір соціальної стратифікації визначається практично одним показником, а саме матеріальним (капітал, дохід, власність) при різкому зменшенні компенсаторних функцій інших критеріїв соціальної диференціації. Ось чому стратифікаційні процеси, тцо відбуваються сьогодні, сприяють не інтеграції суспільства, посиленню солідарності, а збільшенню поляризації і соціальної нерівності, аномії. Суттєва трансформація соціальної структури потребує системного перетворення інститутів власності і влади, а для цього потрібний певний час [5, с.80].

Сучасну трансформацію соціальної структури в Україні обумовлюють два різнонаправлені процеси (тенденції): ускладнення соціальної диференціації і її спрощення. Ускладнення відбувається внаслідок появи нових форм власності (змішаної, приватної, акціонерної, кооперативної і ін.), а спрощення - завдяки щезненню номенклатури з неінституціалізованими видами привілеїв, ієрархієзації власників (підприємці і наймані робітники) за величиною доходу, більшої чи меншої свободи, саморегуляції, самореалізації і інше, тобто у зв'язку з формуванням економічних класів [6, с. 23]. В останні роки в нашій країні спостерігається небачене зростання реальної соціальної однорідності: невиплати винагороди за працю фактично означають непідтверд- жсння державою (основним інститутом суспільства) професійних і кваліфікаційних відмінностей, тобто зрівнювання всіх у тій економічній ситуації, що склалася [7, с. 217].

Процес формування нової соціальної структури, її складу йде трьома шляхами, в основі яких лежать базові зміни форм власності:

виникнення нових соціальних спільнот на основі плюралізації форм власності: це специфічні прошарки найманих робітників і інженерно-технічних працівників, що зайняті в напівдержавному і приватному секторах економіки по трудових угодах чи постійно за договорами найму, працівники змішаних підприємств і організацій за участі іноземного капіталу і т.д. % трансформація державної форми власності і зміна на цій основі розміщення традиційних класово-групових спільнот і їх границь, кількісно-якісних характеристик, виникнення пограничних і маргінальних прошарків і т.д.

з 'являються прошарки-страти на основі взаємодії різноманітних форм власності: менеджери - новий управлінський прошарок, нова еліта, середні прошарки, безробітні і т.д.

Ці прошарки знаходяться на різних рівнях свого "дозрівання". Одні, як, наприклад, еліта, завдяки стійким традиціям колишнього радянського буття, легалізувалась досить швидко, зберігаючи привілеї та владу. Що стосується менеджерів, то, хоча вони й відносяться до середніх прошарків, у значній мірі вони є автономними. Тому необхідно проводити певну різницю між ними та іншими групами, що складають середні прошарки (інженерами, висококваліфікованими робітниками, представниками різних груп спеціалістів). Останні ще далекі від того, щоб стати інтегрованою групою середніх прошарків [5, с. 8 і-82].

Якщо сучасним індустріально розвинутим суспільствам притаманна усталеність класових утворень, класових відносин та ідентичності, то в Україні, на думку одних дослідників, ми не можемо говорити про існування класів, а на думку інших, концепт класу не втрачає своєї актуальності і є. одним з ключових дискурсів, через який ми зможемо зрозуміти сучасне суспільство. У світовій соціології опрацьовано численні концепції класів та класові схеми, які ефективно застосовуються для емпіричних досліджень. Спроби застосування таких схем як основи соціально-класового аналізу пострадянської України виявилися досить вдалими, хоча виникає чимало невідповідностей внаслідок різної міри узгодженості соціально-статусних характеристик одних і тих самих позицій зайнятості. Проте певні загальні тенденції безперечні, що й підтверджують результати застосування адаптованих схем соціально- класової структури Дж. Голдторпа та Е. О. Райта для ідентифікації місця в соціальній структурі дорослих громадан України [4, с.44].

Відділення позицій (статусів) від систем винагороди, незавершеність процесу дроблення і присвоєння власності й політичної влади зумовлюють можливість і навіть необхідність розпаду обов'язкової для функціонально залежних систем ідентичності індивідів і позицій, їхню взаємну диференціацію чи навіть відчуження і відторгнення. Утворився розрив між "уявною" та "реальною" належністю до верстви чи групи. (Цей процес зачепив, певна річ, не всіх, але дуже багатьох). "Уявна" належність, пов'язана з попереднім життєвим досвідом, освітою, професійною кар'єрою, поставлена під сумнів наявними умовами і не підтверджується "значущими іншими". Належність (до позиції, статусу, організації) і участь - віднині більше не те саме. За відсутності систем винагороди належність поставлено під сумнів, отже, зникла і жорстка обов'язковість участі, контроль за якою заздалегідь приречений на неефективність. Інакше кажучи, оскільки ресурси ідентифікації виявилися недосяжними і невизначеними, значна частина простору ідентифікаційних практик перетворилася на "проблемний простір". 1 в особис- тісному, і в соціальному аспектах питання ідентифікації стали центральними для структури суспільства.

Неможливість використання ідентифікаційних схем, які склалися на основі здобутої раніше професійної освіти та досвіду практичної діяльності, призводить до ун іфікації практик самоідентифікації. Індивіди, що живуть у різних населених пунктах і мають різні рівні освіти й компетентності, починають дедалі подібнішим чином локалізувати себе у стратифікованому соціальному просторі [7, с. 218-219, 223].

"Поле" престижу в Україні теж зазнає значних змін, здебільшого за рахунок втрати чітких критеріїв "вимірювання" престижу певних видів діяльності. Деякі автори зазначають, що українське суспільство поступово перетворюється в суспільство депрестижоване, в якому престиж (а разом з ним і репутація) стає чимось вкрай незначним, він практично не регулює поведінку індивідів. Домінуючою в просторі престижу є тенденція до наростання однорідності. Проте вважається, що дефіцит, що гостро відчувається "новими багатими"-це дефіцит авторитету і поваги в суспільстві, твердого ціннісного підтвердження легїтимноеті власною існування в якості повноцінного соціального прошарку [І, с.73, 75].

Крім цього існує певна конверсія престижності соціальних груп, особливо в період соціокультурної кризи, яка зараз є наявною в Україні. Ті групи, що колись були достатньо престижні, зараз є непрестижними (вчені, вчителі, лікарі, військові, шахтарі, хлібороби, моряки і т.д.), і, навпаки, наприклад, квазіпідприємці (спекулянти, "фацовщики" і т.д.) [8, с. 68].

Як вже зазначалось, економічна стратифікація організацій передує економічній стратифікації індивідів. Зараз в Україні належність людини до певного виду організації не визначає автоматичне віднесення її до успішної, процвітаючої або навпаки. Так з двох близьких за профілем, за продукцією, що випускається, державних підприємств одне може успішно функціонувати, а інше ледь зводить кінці з кінцями. Така ситуація характерна і для організацій на основі приватної власності. Економічний статус організацій в багатьох випадках первинний по відношенню до групового і індивідуального економічних статусів, фактично приписуючи його, оскільки ресурси і можливості першочергово розподіляються між організаціями і лише пізніше між індивідами.

Проте, досить багаточисельна категорія індивідів не погоджується з приписаним інститутами і організаціями статусом, активно "претендуючи" на більш високий. Одноосібно чи в коаліції з іншими вони намагаються розширити для себе доступ до обмежених ресурсів, піднятися по сходинках статусиої ієрархії [1, с. 72-73].

В рамках дослідження трансформації соціальної структури суспільства в перехідний період, вироблення зразків трудової поведінки населення заслуговує на серйозну увагу проблема формування "середнього" прошарку, або "середнього" клас)'. Адже існування потужного "середнього" класу є гарантією політичної стабільності, дає змогу вибирати й проводити поміркований курс в економіці, соціальній та політичній сферах суспільства [9, с.16].

Можна стверджувати, що до початку проведення реформ в нас існувала потенційно широка база середнього класу. Її складали різноманітні групи масової гуманітарної інтелігенції, інженерно-технічних робітників, висококваліфіковані прошарки робітничого класу, частина еліти і торгово-посередницьких працівників. Аналіз результатів ряду соціологічних досліджень дозволяє зробити висновок про те, що сьогодні в Україні активно йде процес формування крупних власників і масового прошарку дрібної буржуазії при розмиванні ядра середнього класу - людей інтелектуальних професій, які в розвинутих країнах, отримавши назву "новий середній клас", багато в чому визначають сьогодні обличчя сучасних середніх прошарків в цілому [10, с. 135]. Представники, наприклад, таких професій як лікарі, освітяни, науковці, інженери в Україні не належать до середнього класу, як у розвинених капіталістичних країнах. Люди з високим рівнем освіти та низькими доходами зараховуються чинною владою до "нових бідних". Тобто в сучасному українському суспільстві носії знання та фахової кваліфікації за своїм соціально-економічним становищем опинилися на нижчих щаблях соціальної структури, при цьому не змінивши свого професійного статусу та не переставши бути основним носієм культурного капіталу [4, с.49].

Дослідження фіксують, що у більшості інтелігенції погіршилося матеріальне становище, більша її частина поставлена на межу виживання, позбавлена можливості виконувати власні функції, відкинута в нижчий клас. Так, 42,9% опитаних з групи сиеціалістів-іуманітаріїв віднесли себе до нижчого класу, в той час, як в кінці 80-х таких було лише 1,8%. У результаті переходу до ринку інтелігенція як група зникає, розпадається на професіоналів, деютасифікується, переходячи в нижчі прошарки. Проте інтелігенція не перестає бути носієм культу ри, будучи відкинутою в нижчі прошарки. За своїм соціокультурним потенціалом інтелігенція - завжди особлива цілісна категорія [11, с. 13-14].

Погіршення матеріального становища і зниження соціального статусу, соціальна нереалізованість кваліфікаційних умінь, навиків представників масової інтелігенції значно посилили процеси її розмивання. Відбувається частковий перехід її представників у владні структури, в приватний сектор економіки (підприємництво, робота за наймом), що часто тягне за собою відхід зі сфери інтелектуальної праці. Частина спеціалістів, чиї кваліфікація і навики виявились високо котируваними на ринку праці, змогла поповнити ряди вищої інтелігенції. Проте більшість спеціалістів, залишившись на колишніх робочих місцях., поповнила ряди "базового" прошарку.

На сьогодні ті дослідженнях соціальної структури переважають стратифікаційні моделі на основі багатовимірного ієрархічного підходу з використанням таких критеріїв, як матеріальне положення і дохід, освіта, позиція позиція в владній структурі, соціальний статус і самоіденти- фікація, тобто, комбінація об'єктивних та суб'єктивних (соціально- психологічних) критеріїв. Кількісне і якісне вимірювання об'єктивних і суб'єктивних показників дуже важливе, оскільки такі "одномірні" зрізи мають велике значення при дослідженні конкретних процесів диференціації і нерівності.

У суспільстві, що трансформується, втрачають своє всезагальне значення традиційні критерії соціальної стратифікації, тому використовуються різноманітні стратифікаційні шкали або їх комбінації в залежності від цілей дослідження. Крім цього, існують різноманітні системи координат нового соціального простору, які "сконструювали" для себе індивіди і соціальні групи для цілей життєзабезпечення та діяльності. Традиційні ж об'єктивні критерії (доход, рівень освіти) не завжди дають об'єктивну картину стратифікації в суспільстві, що трансформується, оскільки реальні процеси, особливо пов'язані з отриманням доходів, свідомо спотворюються і спостерігається масове ухилення від сплати податків, приховування доходів, низькі зарплати на найбільш престижних державних посадах, що суттєво впливає на вивчення дійсної статусної ієрархії. Тоді в якості доповнюючих критеріїв використовується самооцінка соціального і матеріального стану, соціальне самопочуття індивідів, оскільки суб'єктивне сприйняття індивідом і групою свого розміщення в ієрархії суспільного життя достатньо важливе [5, с. 82].

Отже, соціальна структура сучасного суспільства в країнах з перехідною економікою характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю, як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Йде активний процес "розмивання" традиційних груп населення; відбувається становлення нових видів міжірупової інтеграції по формах власності, доходах, включеності у владні структури, соціальної самоідентифікації [6, с. 23].

Якщо раніше основним диференціюючим критерієм було місце в структурі владних відносин, то зараз таким критерієм стає майнова і доходна нерівність, хоча перший теж не втратив своєї ваги.

Різке падіння рівня життя висококваліфікованих спеціалістів, робітників, масової інтелігенції на фоні зростаючого відчуття даними категоріями населення своєї соціальної непотрібності, втрата соціальної ідентичності, відчуття класу веде до розмивання традиційних класових утворень, які частково стають донорами нових соціальних груп ринкового типу. Соціологічні дослідження показують, що прошарок спеціалістів з вищою і середньою освітою став основною базою для рекрутування нового соці ал ь н о-клас о в о то утворення - підприємців.

Процеси, що розпочалися, потребують не політичного і навіть не економічного, а історичного часу. Пов'язані з виникненням і розповсюдженням "вшир" і "вглибину" принципово нових типів соціальних суб'єктів і принципово нових відносин між ними, ці процеси повинні перетворити не лише системи господарювання і управління, але й саму систему масової свідомості [6, с. 23].

Розглянемо деякі дослідження, що проводились в Україні і були присвячені проблемам соціальної стратифікації населення.

У межах проекту "Відношення до перетворень", що проводився фірмою "Соціс" в 1993 і 1995 роках, здійснювалось вивчення соціальної ідентифікації респондентів, в основу якої поклали схему диференціації сучасного суспільства, розроблену англійським соціологом Дж. Голд- торпом. Опитування проводились за репрезентативною вибіркою для України з віковим цензом від 18 до 75 років. Загальна кількість респондентів в обох дослідженнях становила 5037 чоловік.

Застосування класової схеми Голдторпа для аналізу структури українського суспільства хоча і виявилося прийнятним, однак існує цілий ряд особливостей, характерних для України: середини 90-х років. До цього часу, незважаючи на перетворення в економіці і на ринку праці, і в загальній кількості активного населення існувало занадто мало позицій і відповідно індивідів, яких можна було б ідентифікувати як великих, середніх і дрібних власників. Тим більше вони слабко представлені у вибірці аналізованих досліджень. Якщо для І класу, куди віднесені великі і дрібні власники, це не так істотно, оскільки там переважают ь висококваліфіковані професіонали, то IV клас (клас дрібних власників) виявився нечисленним і практично мало придатним для статистичного аналізу. З 4630 респондентів, що відповіли на питання про статус зайнятості, тільки 104 (2,2 %) віднесені до цього класу. Стосовно до українського суспільства, де порівняно велика частина населення продовжує займатися сільськогосподарською працею, а городяни переважно є такими тільки в першому чи в другому поколінні, цілком доцільним представляється підрозділ VII класу (зайнятих напів- і некваліфікованою фізичною працею) на два окремих, тобто виділення ще одного (УІІІ-го) класу найманих робітників, зайнятих винятково сільськогосподарською працею.

У цілому соціальна ідентифікація респондентів, опитаних по репрезентативній для України вибірці і віднесених до одного з 8 класів відповідно до схеми Дж. Голдторпа, виявилася наступною: І клас -12,0 % респондентів, П - 15,0%, III - 12,9%, IV - 2,2%, V - 7,1%, VI - 16,7%, VII - 22,6%, VIII клас - 11,5 %. [12, с. 78-82]

Визначаючи своє місце в соціальному просторі сучасного суспільства, громадяни України послуговуються низкою найменувань класів, про що свідчать дані опитування, проведеного Інститутом соціології І-ІАІІ України та Фірмою "СОЦИС" у 2000 р. (опитано 1200 осіб за репрезентативною вибіркою) [4, є. 45-49]. Аналіз соціально-класової самоідентифікації населення України грунтувався на відповідях респондентів на запитання: "Припустимо, Вас попросили визначити, до якого соціального класу чи верстви Ви належите. Що б Ви відповіли?". Запитання було відкритим, оскільки ставилося завдання з'ясувати, назвами яких класів чи верств оперують респонденти, наскільки вживаними залишаються традиційні для радянських часів найменування (робітничий клас, інтелігенція, службовці, селяни) та чи стали поширеними назви класів, традиційні для західних суспільств та останніми роками запозичені для нового розчленовування соціальною простору суспільства (вищий, середній, нижчий класи тощо).

Загалом запитання про класову самоідентифікацію не викликало труднощів у респондентів. Виявімося, що переважна більшість опитаних (83,4%) вважають себе належними до того чи того класу/верстви. Цей показник лише трохи поступається показнику британських соціологів, за даними яких близько 90 % опитаних зуміли віднести себе до певної класової категорії. Відомо, що статус зайнятості та тісно пов'язані з ним рівень освіти і доход є основним джерелом соціально-класової ідентичності. То ж якщо враховувати відповіді не всіх респондентів, а лише тих. хто на момент опитування мав постійну роботу, то серед останніх 92 % визначили свою класову належність. У відповідях респондентів щодо класової належності були названі певні класи (див. таблиця 4.1).

Таблиця 4.1. Класова самоідентифікація населення України, в %

Клас/верстваЗагалом, %Серед працюючих на момент опитування, %Робітничий клас28,234,2Середній клас14,115,7Нижчий клас13,411,0Селяни11,97,1Службовці7,210,8Інтелігенція5,78,4Підприємці2,13,4Керівники (менеджери, управлінці)-0,60,9Вищий клас0,20,5До жодного класу6,43,0Важко відповісти8,74,5

Отже, як і очікувалося, словник найменувань класів, використаний респондентами, становить суміш назв соціальних спільнот радянського періоду та нещодавно введених до номінального обігу притаманних західним суспільствам найменувань. Серед останніх найпоширенішим, тобто таким, що найчастіше звучить у ЗМІ та виступах і зверненнях найвищих державних посадовців, є середній клас. Тому його використання для самоідентифікації не є несподіваним, чого не можна сказати про клас нижчий. Така "номінація" не є характерною як для публічних виступів людей, наділених символічною владою, так і для публікацій ЗМІ. Західні соціологи також рідко послуговуються цією назвою. Частіше за середнім класом слідом іде клас робітничий, а не нижчий. Слово "нижчий" зазвичай використовується як прикметник, а не самостійна назва класу на кшталт "нижчий середній клас", "нижчий робітничий клас" поряд з "вищим середнім", просто "середнім", "вищим робітничим" та просто "робітничим" класами. Тому досить несподіваним виявилося називання 13,4 % опитаних нижчого класу як місця власної соціальної локалізації у суспільстві. Найімовірніше, що цьому сприяла оцінка власного матеріального становища як незадовільного, низького, що й позначилося на соціальній самоідентифікації.

Найважливішим чинником диференціації класової самоідентифікації є, очевидно, рівень освіти людини. Принаймні і порядок, і кількісне наповнення класів, до яких респонденти визначили свою належність, є різною для індивідів, що мають початкову та неповну середню, середню загальну, середню спеціальну та вищу освіту (див. таблиця 4.2).

Таблиця 4.2. Залежність класової самоідентифікації від рівня освіти респондентів, в %.

Початкова і повна середня освітаСередня загальна оснітаСередня спеціальнаВища освітаКлас%Клас%Клас%Клас%Робітничий29,9Робітничий37,6Середній22,6Інтелігенція31,5Нижчий18,8Середній19,2Робітничий21,2Службовці19,2Селяни23,6Нижчий10,4Службовці13,8Середній15,4Середній4,8Службовці5,8Нижчий10,1Нижчий10,0До жодного6,8До жодного6,5Інтелігенція9,7До жодного3,1В/в11,6В/в7,8До жодного7,4В/в4,6В/в6,9

Спільним для представників усіх чотирьох освітніх категорій є належність до класів, назви яких можна вважати соціальними неологізмами 90-х років - середній та нижчий. Ці класи як місце власного перебування у соціальному просторі згадувались усіма незалежно від досягнутого рівня освіти, хоча остання: суттєво впливала на частоту. Найчастіше до нижчого класу зараховують себе опитані з найнижчим рівнем освіти, майже кожен п'ятий. Представники всіх інших освітніх категорій від середньої загальної до вищої освіти також визнавали свою належність до нижчого класу. Так вважає кожен десятий серед них.

Самоідентифікація з середнім класом є більш диференційованою рівнем освіти. Найрідше на неї вказували індивіди, що не мають навіть середньої освіти (4,8 %). Володарі дипломів про вищу освіту більшою мірою зараховують себе до середнього класу (15,4 %), проте не так часто, як випускники середніх загальних (19,2 %) та середніх спеціальних закладів освіти (22,6 %).

Як уже зазначалось, якщо людина на момент опитування працює, їй, очевидно, легше визначити свою класову належність, принаймні, вона рідше вдається до відповіді "важко відповісти" та "до жодного класу". Класова самоідентифікація працюючих респондентів залежно від рівня досягнутої освіти дещо різниться від загальних результатів, хоча основні тенденції зберігаються (дав. таблиця 4.3).

Таблиця 4.3. Залежність класової самоідентифікаиії від рівня освіти респондентів, які працюють, в %.

Початкова і неповна середня освітаСередня загальна освітаСередня спеціальна освітаВища освітаКлас%Клас%Клас%Клас%Робітничий50,4Робітничий46,2Середній21,5Інтелігенція32,2Нижчий14,8Середній17,4Робітничий21,5Службовці18,9Селяни13,9Нижчий10,4Службовці18,7Середній13,3Середній7,0Селяни7,5Інтелігенція11,1Нижчий10,0Службовці3,5Службовці6,1Нижчий9,0Підприємці7,8До жодного1,74До жодногоз,зПідприємці3,5Робітничий5,6В/в6,09В/в4,2До жодного4,2До жодного2,2В/в3,5В/в4,4

Близько половини респондентів на момент опитування (55 %) з тих чи інших причин не належали до категорії зайнятих. Рід занять решти у достатній для аналізу кількості представляти такі категорії: спеціаліст з вищою освітою; спеціаліст з середньою спеціальною освітою; службовець; кваліфікований робітник та різнороб, підсобний робітник. Кількісне наповнення усіх інших категорій зайнятості, на жаль, не перевищувало кількох десятків осіб. Тож маємо можливість порівняти класову еамоідентифікацію представників лише перерахованих вище родів занять (див. таблиця 4.4).

Ще виразнішою є схильність фах івців із середньою сп еціальною освітою відносити себе насамперед до середнього класу. Збіг роду занять та найменування класу, до якого індивід себе зарахував, найбільшою мірою виявляється щодо робітничого класу, інтелігенції та службовців.

Цс, безумовно, традиція радянського періоду, коли рід занять давав назву класу. Натомість у розвинених західних суспільствах рід занять і клас опосередковуються рівнем освіти, багатством, доходом, престижем тощо, оскільки загалом склалась і постійно відтворюється ситуація суттєвої узгодженості статусних характеристик, У наших умовах кризового й перехідного суспільства доход і матеріальний стан, престиж заняття в межах одного роду зав ять і рівня освіти є вельми диференційованими, часом на кілька порядків відмінними.

Таблиця 4.4. Залежність класової самоідентифікації від роду занять респондентів, в %.

СереднійНижчийРобітничийінтелігенціяСлужбовціСеляниРід занятгГ\Спеціаліст із вищою освітою13,310,01,748,315,01,7Спеціаліст із середньоюспеці- альною освітою26,54,617,411.419,84,6Службовець22,415,517,21,732,85,2Кваліфікований робітник11,49,157,41.72,810,8Різнороб., підсобний робітник13,219,852,80,00,02,2

На жаль, дані аналізованого дослідження не дають змогу говорити про пряміш, систематичний вплив доходу індивідів на їхню соціально-класову самоідентифікаиію. Наприклад, майже однакова кількість опитаних, що мали за останній місяць доход до 50 гривень, 101-150 гривень та понад 250 гривень зараховують себе до нижчого ютасу (див. таблиця 4.5).

Хіба що стосовно приналежності до середнього класу можна говорити про певну тенденцію зростання класової самоідентифікації зі збільшенням суми особистого доходу.

Слід відзначити також відсутність чіткої тенденції до зв'язку між доходом опитаних та належністю до робітничого класу. Від 30 до 40 % респондентів усіх категорій за особистим доходом визначають саме такий клас належності в структурі українського суспільства. Це свідчить про суттєву неоднорідність людей, що знаходять своє місце під однаковою назвою класу.

Основи соціальної стратифікації

Дохід Клас -до 50 грн.51-100 грн.101-150.3рн.151-200 грн.Понад 250 грн.Середній11,712,912,323,319,3Нижчий6,712,98,717,584Робітничий29,234,741,228,339,8Інтелігенція8,34,810,59,29,6Службовці5,011,315,811,710,8Селятш15.89,74,43,30,0Важко відповісти8,34,82,62,53,6

Дещо чіткішою є тенденція залежності самоідентифікаціі та самооцінки матеріального стану опитаних, який оцінювався як дуже низький, низький, нижче середнього, середній, вище середнього та високий. Дві о статті оцінки матеріального стану за одиничними винятками не використовувалися респондентами як еквіваленти 'їхнього матеріального становища. Натомість абсолютна більшість використала дві перші оцінки (див. таблиця 4.6).

Таблиця 4.6. Залежність класової самоідентифікаціі від оцінки респондентами свого матеріального стану, в %

Матеріальний стан КласДуже низькийНизькийНижче за середнійСереднійСередній5.113,622,733,0Нижчий17.513,38,76,9Робітничий30,429,823,823,4Інтелігенція4,17,29.32.5Службовці6,67,79.36,3Селяни17,610,97,61.9Важко відповісти7,68,89,99.4

Із підвищенням самооцінки матеріального стану збільшується кількість опитаних, що вважають себе належними до середнього класу. Збіг середнього матеріального становища та самоідентифікаціі' з середнім класом становить 33 %. Чіткою є також протилежна тенденція, коли з підвищенням самооцінки матеріального становища зменшується частка респондентів, що визначили свою структурну позицію як нижчий клас. Хоча близько 7 % опитаних, які визначили свій матеріальний стан як середній, зарахували себе до нижчого класу суспільства.

Чоловіки й жінки дещо різняться щодо класової самоідентифікаціі', хоча про суттєві відмінності говорити немає підстав. Різниця полягає в більшій частці чоловіків, які визначили свою соціальну позицію в межах робітничого класу (різниця з жінками становить 15 %). Натомість жінки частіше відносили себе до інтелігенції, службовців та селян. Щодо належності до середнього та нижчого класів, значної різниці між статями не спостерігається, на відміну від віку людини, який суттєво позначається саме на ідентифікації з цими класами. Зі збільшенням віку опитаних статистично значуще зменшується частка тих, хто вважає середній клас місцем своєї локалізації у класовій структурі суспільства. Серед наймолодшої вікової категорії (18-29 років) ця частка сягає ледь не третини (28 %), зменшуючись до 3-4 %, характерних для представників двох найстарших вікових категорій. Натомість останні найчисленніше представлені серед нижчого класу та селян. Пік самоідентифікаціі' з робітничим класом припадає на 40-49 та 50-59 років.

Отже, самоідентифікація з середнім класом найхарактерніша для людей до 30 років. На що ж вікову категорію припадає найбільша частка тих, хто не зміг визначитися з класовою ідентифікацією, очевидно, поки що не знайшовши свого місця серед представлених в українському суспільстві соціальних спільнот.

Відповіді респондентів містили понад сто найменувань соціальних і професійних категорій, іноді, навіть із вказівкою конкретного місця роботи індивіда, що тільки й дає можливість називатися середнім класом. Спроба узагальнення більш ніж сотні найменувань мала такі наслідки: інтелігенція - 34,8 %; підприємці - 25,7 %; управлінці - 20,6 %; робітники - 14,8 %; службовці - 14,2 %; дрібні і середні бізнесмени

-8,2 %; люди з середньою зарплатою - 5,7 %; торговці - 5,4 %; юристи

-4,8 %; банкіри, фінансисти - 4,6 %; селяни - 4,1 %; працівники правоохоронних органів - 3,4 %; працівники фірм - 2,3 %; рекетири

1,9 %; фермери - 1,5 %; багаті люди - 1 %; відповіді "немає в країні середнього класу"-3,5 %; "не знаю" -4,9 %. Уявлення про підприємців, дрібних і середніх власників як представників середнього класу не є домінуючим серед населення. Такою ж мірою залишаєт ься поширеним сприйняття середнього класу як класу інтелігенції загалом, /для кожного п'ятого опитаного поділ на середній та інші класи, очевидно, збігається з поділом людей на керівників, управлінців і підлеглих. Традиційні для соціального поділу суспільства минулих десятиліть соціально- професійні групи робітників і службовців також є представниками середнього класу. Таку думку поділяють близько 15 % респондентів.

Таким чином, переважна більшість дорослого населення України (близько 90 %) знаходили своє місце в соціально-класовій структурі суспільства, тобто пізнавальна класова ідентичність (Е. Райт) легко конструюється. Для номінації власної класової належності водночас використовується низка назв класів і верств, традиційних як: для радянського суспільства, так і для розвинених західних країн. Приналежними до середнього і ласу найчастіше вважають себе: інтелігенція, підприємці, управлінці, робітники і службовці, що загалом відрізняється від офіційної (з боку найвищих суб'єктів влади) номінації складу середнього класу [4; с. 49].

Досвід застосування класової схеми О. Е. Райта також продемонстрований в украшсько-іюльському дослідженні соціальної стратифікації [19]. Загалом застосування цієї схеми дало змогу виділити в Україні та Польщі сім основних класів, які складають неповний перелік класових позицій пропонованих Е. Райтом. Загалом класові структури українського та польського суспільств згідно з використаною схемою є дуже подібними. Основу класової структури складає робітничий клас, в якому переважають працівники фізичної праці. Для України частка працівників фізичної праці складає 52,9% населення, а працівників нефізичної праці - 13,6%. Другим за обсягом є клас супервізорів, який в українському суспільстві складає близько 20% населення. Дуже малими за представленістю в класовій структурі як українського, так і польського суспільств є класи менеджерів та роботодавців На відміну від України в Польщі значно більша частка класу самозайнятих (2% та 11,6% відповідно).

Щодо тендерних відмінностей посідання класових позицій українцями, то слід зазначити, що клас робітників нефізичної праці складають в основному жінки, а небагаточислений клас менеджерів - чоловіки. Чоловіки переважають також в класі робітників фізичної праці, класі самозайнятих, роботодавців та супервізорів. Жінок намість більше серед експертів.

Отже, класові схеми представників реалістичного підходу до певної міри були адаптовані до умов українського суспільства. Логіка такого аналізу і його висновки можуть представляти серйозний інтерес для вивчення трансформації соціально-класової структури в напрямку розвитку ринкових відносин, приватного виробництва та привласнення.

Загалом для досліджень, що стосувались виділення соціальних прошарків в українському суспільстві, характерними є однокритеріальні (переважно економічні критерії) та суб'єктивні (самоідентифікаційні) підходи. Прикладів багатокритеріального виділення соціальних страт не так вже й багато. Окрім побудови класових схем Дж. Іолдторпа та Е. Ранта, багатокритеріальне виділення страт (класів) в українському суспільстві використовували в своїх дослідженнях М. Кон та О. Куценко.

М. Кон, досліджуючи соціальну структуру України в 90-х роках, визначає соціальну стратифікацію як ієрархічне структурування суспільства в єдиному просторі, який відображає владу, престиж і перевагу В своїх дослідженнях автор використовував двохпорядкові підтверджуючі факторно-аналітичні моделі для вимірювання соціальної позиції мешканців України. Першопорядковими вимірниками соціальної позиції були: рівень освіти, статус зайнятості, особистий дохід (за місцем зайнятості) [19, с. 52-53].

Дослідження засвідчують, що важливим показником, котрий впливає на статуену та класову самоідентифіжацію індивідів, є рівень соціального самопочуття, який визначається як міра задоволення суспільством соціальних потреб людини. Соціальне ж самопочуття населення України все ще залишається на досить низькому рівні і характеризується переважанням негативних оцінок над позитивними. Де демонструють результати соціального моніторингу, проведеного Інститутом соціології HAH України.

Гак, при відповідях на запитання, що стосується загальної задоволеності своїм становищем у суспільстві протягом 1994-2006 років, спостерігалась ситуація, коли більша половина опитаних була не задоволена своїм соціальним становищем. У 2005 році ця частка значно знизилась і становила 46,6% українців.

За інтегральним індексом соціального самопочуття (11СС-20) найнижчим рівень соціального самопочуття населення України був у 1998 ропі. Потім почалося плавне підвищення рівня соціального самопочуття, що досягло найбільшого значення в 2004 році. У 2005 році інтегральне значення рівня соціального самопочуття дещо знизилося, але це зниження не є статистично значущим, і може трактуватися як припинення підвищення рівня соціального самопочуття. Окрім цього, протягом всіх років моніторингу значення ІіїСС-20 вказувано на негативний рівень задоволення потреб.

Загалом аналіз структури соціальних благ; недостатність яких відчуває значна частина населення України, показує, що сьогодні більшості людей, в першу чергу, не вистачає стабіл ьності в суспільстві і соціальних гарантій, що забезпечують відчуття впевненості у "завтрашньому дні". Отже, сьогодні в Україні найбільшою мірою людям не вистачає благ, що відповідають цінностям середнього класу [17, с. 77J.

Стратифікаційні зміни, викликані зміною форм власності та її перерозподілом, є причиною того, що поряд з виділенням стратифіка стратифікаційних прошарків на рівні соціальної та класової самоідентифікації соціологи та економісти також активно вивчають економічну стратифікацію трансформаційного суспільства.

У період соціальної трансформації виділення соціальних, прошарків з використанням суб'єктивних самоопіночних критеріїв набуло значного поширення. Дослідження, побудоване на використанні тесту інтегральної самооцінки соціального статусу, було проведене і фірмою "Taylor Nelson Sofres - Ukraine" в 2002 році. Проте в цьому дослідженні Vреспонденти визначали своє місце в суспільстві на десяти сходинках соціальної драбини (10 - найнижча позиція, 1 - найвища). Для аналізу тесту було застосоване групування статусних позицій, відпрацьоване в багатьох міжнародних дослідженнях. Відповідно три верхні позиції соціальної драбини (з 1 по 3) відповідають "верхньому середньому класу", 4-6 - власне "середньому", 7-8 - "нижчому середньому", а дві нижні етатусні позиції (9 і 10) - "нижчому класу". За результатами дослідження була побудована модель соціальної структури України, яка порівнювалась з моделями соціальної структури Росії та західних країн, отриманими за узагальненими результатами дослідження в 17 країнах Європи та Північної Америки.1 Остаточні значення шкали для України є такими: "верхній середній клас" складає 3,1 % населення, "середній" 27,2%, "нижчий середній" - 43,6%, "нижчий" - 26,1%. Отже, соціальна структура за результатами цього дослідження відображає тенденції, отримані в ході аналізованого вище моніторингу Інституту соціології HAH України, оскільки місце найбільшої концентрації самооцінок українців -"нижчий середній клас". Порівняння самооцінок соціального статусу населення України та Росії показало, що суб'єктивні картини соціальної структури двох країн дуже схожі. Звичайно, спостерігаються відмінності в пропорціях прошарків , проте їхня конфігурація відображає один тип соціальної структури. Порівняння ж суб'єктивних моделей стратифікації західних та пострадянських суспільств наглядно засвідчує два принципово різні типи соціального устрою [16, с. 51-54].

Дослідження соціальних прошарків методом соціальної самоіден- тифікації повинне враховувати і значні зміни в "полі" престижу в Україні в перші роки після розвалу С'РСР, в основному за рахунок втрати чіткій критеріїв "вимірювання" престижу певних видів діяльності. Деякі автори зазначають, що українське суспільство поступово перетворюється в суспільство депрестижоване, в якому престиж (а разом з ним і репутація) стає чимось вкрай незначним, він практично не регулює поведінку індивідів. Проте одночасно вважається, що дефіцит, що гостро відчувається "новими багатими" - це, власне, дефіцит авторитету і поваги в суспільстві, твердого ціннісного підтвердження легітимиості власного існування в якості повноцінного соціального прошарку [1, с. 73].

Досвід соціального розрізнення, вміння відчувати і визначати своє місце та місце інших в суспільстві набуваєгься ще в процесі соціалізації, так само як і сприйняття суспільної пірамідальної структури з досить чітко означеними верхом і низом. На рівні повсякденної свідомості, в процесі спостереження та взаємодії з іншими людьми, під впливом соціального оточення та засобів масової інформації у людини формуються навички розпізнавати і визначати за низкою ознак позиції інших у суспільстві, що водночас означає й уміння, порівнюючи себе з іншими, вказувати власне місце у соціальному просторі. Критерії тут можуть бути найрізноманітнішими: від матеріальних статків до інтелектуальних чи моральних переваг. Суспільство диференціюється за багатьма підставами не тільки науковцями, а й пересічними громадянами. Очевидно, що визначення людиною свого місця в соціальній ієрархії, не стимульоване чіткими вказівками на певні ознаки, має підґрунтям різні комбінації суб'єктивно важливих критеріїв виокремлення нижчих та вищих позицій.

Саме такий підхід застосовується під час багаторічного соціологічного моніторингу, починаючи з 1994- р. Респондентам пропонується уявити, що на щаблях якоїсь "драбини" розташовані люди з різним становищем у суспільстві: на найнижчому щаблі - ті, хто має найнижче становище, а иа вищому - ті, хто має найвище становище, а потім визначити, на якому із цих щаблів вони поставили б себе. Графічно в опитувальнику зображувалося сім щаблів від першого - найнижчого до сьомого - найвищого (таблиця 4.7) [15, с.71].

Таблиця 4.7. Соціальна самоідентифікація населення України (у %)*

Щаблі соціальної драбини12345в7199418,723,934,719,42,30,30,3199520,722.233,719,53,00,50,4199725,020,532,019,62,20,30,4200119,725,732,818,91 10,40,4200217,224,031,821,64,20,30,5200317,222,933,721,23,80,70,4200414,320,433,223,96,70,80,720058,315,235,230,19,30,80,8

(Респондентам пропонувалося відповісти на питання "Уявіть собі, що на щаблях певної драбини розташувалися люди з різним становищем: на найнижчому щаблі ті, хто має найнижче становище а на вищому, 7- ому - ті, хто має найвище. На якому із щаблів Ви помістили б себе?").

За нинішніх кризових соціально-економічних умов, що тривають уже десятиліття поспіль, навряд чи очікується масове суб'єктивне посідання опитуваними середніх, а тим паче верхніх щаблів соціальної піраміди. Тільки кожен п'ятий бачить себе на середньому (четвертому) рівні. Претендувати на вищі позиції, разом узяті, спромоглися лише 3% громадян. Найбільш "населеною" опитуваними виявилася сходинка одразу ж за середньою в бік підніжжя піраміди (третя). Отже, загалом самооцінки українськими громадянами свого становища в суспільстві зосереджені на трьох нижчих сходинках уявної соціальної піраміди суспільства.

По-різному можна ставитися до динаміки, а точніше, її відсутності щодо самовизначення індивідами власного становища у суспільстві, порівнюючи дані 1994-2005 рр. Хтось може оцінювати це як явище негативне, адже не відбулося статистично значущого зменшення кількості індивідів з найнижчою соціальною самоідентифікацією. Інший може ставитися до цього цілком позит ивно: добре, іцо не стало гірше і не додалося людей, що зважають за своє місце підніжжя соціальної ієрархії.

На тлі загальної відсутності динаміки цілком можливим видається перерозподіл соціального самовизначення в межах окремих соціально демографічних, освітніх чи професійних спільнот. Якою мірою соціальні характеристики впливають на бачення свого місця у суспільстві, і чи сталися якісь зміни в 2006 р. порівняно з 1994 р.?

Добре відомо, що статус зайнятості людини, де і ким вона працює, чим займається для забезпечення свого існування тощо, є одним з визначальних чинників сприйняття її оточуючими та власного соціального самовизначення в структурі суспільства. Важливою виявляється не лише та чи інша позиція в структурі зайнятості чи в конкретній організації, а й сам факт того, працює людина в даний момент чи ні. У цьому легко переконатися, порівнявши визначення опитуваними свого місця на щаблях соціальної ієрархії залежно від того, мають вони роботу на момент опитування чи ні.

Відмінності не спостерігаються: лише на трьох найвищих сходинках. Усі інші мають статистично значуще різне наповнення працюючими і непрацюючими індивідами. Якщо побудувати структуру суспільства, складену тільки з позицій індивідів, що ведуть активне трудове життя, то чверть з них бачить себе на середній, четвертій позиції соціальної ієрархії, а близько 40% - одразу нижче середньої. Тобто дві третини працюючих людей нині бачать себе, умовно кажучи, належними до середнього та нижче середнього прошарку, і одна третина - до двох найнижчих соціальних сходинок. Ситуація з непрацюючими індивідами суттєво відрізняється. Умовне соціальне "дно" (перша і друга сходинки) вважається своїм місцем у суспільстві половиною цієї категорії опитуваних (53%). На посідання третьої позиції претендує кожен четвертий, і лише 16% непрацюючих опитуваних бачать своє місце посередині соціальної драбини.

Стать опитуваних виявляє досить помірний вплив на соціальне самовизначення, оскільки останнє для людей, що мають сім'ю, особливо жінок, опосередковується соціальним статусом сім'ї, насамперед чоловіка. Серединну позицію (4) на уявній соціальній драбині і чоловіки, і жінки вибирають однаковою мірою (див. таблиця 4,8), приблизно кожен п'ятий (19-20%). Так само друг а від нижнього краю позиція визначена як бачення свого соціального становища четвертою частиною обох статей. Статистично значущі відмінності ■спостерігаються між чоловіками і жінками при виборі першої і третьої позицій. Жінки частіше, ніж чоловіки, бачать себе на найнижчій сходинці соціальної драбини. Натомість частка чоловіків є переважаючою на третій позиції (39%, тоді як 31% середі жінок).

Таблиця 4.8. Визначення свого місця на щаблях соціальної ієрархії людьми різного віку та статі, в %

ЩабельСтатьВікЧоловікиЖінки13-2930-3340-4950-5960 і старші114,521,96,211,416,320,535,0223,124,520,623,22,926,726,3339,131,239,238,535,925,634,6420,619,429,123,421,815,710,95,6,7 разом2,63,04,93,72,01,12,1

Схоже, то респонденти наймолодшої вікової категорії до 30 років найуспішніше адаптуються до реал й сучасного життя, якщо, звичайно, їхні самооцінки не є наслідком суб'єктивного завищення свого статусу в суспільстві. Дані дослідження засвідчують, що молоді люди найрідше визначають своє соціальне становище як найнижче і порівняно частіше бачать себе на середніх щаблях соціальної ієрархії. Майже кожен третій опитуваний не старший 30 років (29%) вважає, що його місце якраз посередині уявної дороги до соціальної вершини. Це вдвічі-втричі більше, ніж серед людей, що вже відсвяткувати півстолітній ювілей, наближаючись до завершення трудового життя чи вже закінчивши його. Лише 6% серед наймолодших бачать себе на найнижчій сходинці. На цій позиції взагалі найчіткіше простежується залежність соціального самовизначення від віку людини: чим вона старша, тим частіше вважає, що її місце сьогодні біля підніжжя суспільної піраміди. Якщо серед індивідів 50-59 років так думає кожен п'ятий, то серед наступної вікової категорії від 60 років і більше вже кожен третій (35%) бачить себе на соціальному "дні".

Вочевидь суспільство дає значно більше можливостей саме молодим людям, а не тим, кому за 40-50 років, чиє особистістю і професійне становлення відбулося за іншого соціально-економічного і політичного ладу. Здобута освіта, життєвий і трудовий досвід не врятували багатьох від суб'єктивного, а, ймовірно, й суттєвого об'єктивного опускання вниз по соціальній ієрархії. Весь спектр змін у соціально-професійній структурі суспільства, соціальній інституції освіти та фахової підготовки, ринку праці, кар'єрних можливостях, мотивації та ціннісних орієнтаціях надає молоді низку переваг порівняно зі старшими віковими групами. Очевидно, протягом останнього десятиліття українське суспільство демонструвало протилежну до загальновизнаної в розвинених країнах тенденцію різноспрямованого руху людини вгору сходинками життєвих літ і водночас вниз сходинками соціальної ієрархії.

Порівнюючи дані моніторинтів 1994 та 2005 pp., можна відзначити певну вікову динаміку. Так, для наймолодшої вікової категорії 18-29 років зафіксоване статистичне значуще (на рівні 5%) зменшення частки тих, хто визначає своє місце на першій сходинці та збільшення - на третій. Щодо 30-39-річних спостерігалася тенденція помірного зменшення кількості еамоідентифікованих з першим та другим щаблями і відповідне збільшення - з третім та четвертим щаблем. Так, з 1995 р. на першій сходинці "соціальної драбини" бачили себе 10% опитаних у віці 18-29 років і 38% - у віці 60 років і старші, а п'ята сходинка на 41% була заповнена молодшою віковою трупою, хоч їхня частка у вибірці - 22%. Статистичного підтвердження ця тенденція поки що не знайшла. Серед категорії 40-49 років ніяких змін в той чи інший бік не відбулося. Статистично значуще зменшилася частка людей 50-59 років, що визнали своєю першу та другу сходинки, натомість збільшилася частка представників цієї вікової категорії на третьому щаблі уявної піраміди. Серед, старших 60 років зміна відбулася тільки одна, що, на жаль, відбиває посилення тенденції сприйняття соціального становища як руху на сам«: "дно" суспільства. Статистично значуще збільшилася частка людей похилого віку, що визначили своє місце на найнижчому рівні і зменшилася - на другій позиції. Вище цього взагалі ніяких зру шень не спостерігалося.

Отже, на тлі загальної картини відсутності змін у соціальному самовизначенні протягом останніх семи років насправді відбуваються ста тистично значущі зрушення між соціально-демографічними категоріями, зокрема такими, що залежать від вік}' людини.

У розвинених демократичних суспільствах соціологи як про домінуючу тенденцію говорять про узгодженість соціально-статусних характеристик, пряму залежність місця людини в соціальній ієрархії від величини її доходу, кваліфікації, кількості років навчання, престижу. Рівень освіти, особливо на тлі наближення до ери постіндустріалізму. все частіше вважається визначальним чинником належності індивіда до вищого, середнього чи нижчого класу. Здобуття вищої освіти практично одразу ж підносить індивіда до рівня якщо не вищого, то, безумовно, середнього класу. Щодо українського суспільства, то є достатньо підстав говорити про неузгодженість соціально-статусних характеристик, неоднозначну роль рівня освіти у соціальному самовизначенні людини (див. т аблиця 4.9).

Таблиця 4.9. Визначення свого місця на щаблях соціальної ієрархії людьми різного освітнього рівня та місця роботи, в %

ЩабельОсвітаСектор економікиНеповна середняСередня загальнаСередня спеціальнаВишаДержавнийПриватний129,4і 4,710,613,612,28,1228,223,818,919,121,619,8328,536,739,437,840,243,7411,921,727,225,323,425,45,6,7 разом2,13,03,9зд2,62,9

Ми не можемо говорити про чітку прямопропорційну залежність між рівнем освіти та соціальним самовизначенням, тобто вважати, що чим вища освіта, тим вища суб'єктивна соціальна позиція. Правдивим це твердження є тільки стосовно рівня середньої спеціальної освіти, аче аж ніяк не вищої. Умовні межі проходить по лінії неповної середньої, середньої загальної та середньої спеціальної освіти. Близько 60% опитуваних з початковою та неповною середньою загальною освітою поставили себе на дві найнижчі сходинки уявної соціальної піраміди, значно переважаючи за такою самоідентифікацією представників усіх інших освітніх категорій. Схоже, що володарі дипломів вищих навчальних закладів не відчувають ніяких переваг порівняно з випускниками середніх спеціальних закладів освіти. Навпаки, серед останніх спостерігається поки що статистично не підтверджена тенденція рідше знаходити своє місце на самому низу соціальної драбини і частіше - ближче до середини. Більше того, не спостерігається систематичних статистично значущих відмінностей щодо соціального самовизначення між людьми з середньою загальною і вищою освітою, хоча саме останні повинні були б посідати у суспільстві позиції не нижче середніх.

Враження про нівелювання відмінностей між тими, хто здобув середню спеціальну освіту, та випускниками вищих навчальних закладів не видасться випадковим з огляду на тенденції змін щодо соціального самовизначення представниками цих освітніх категорій. Серед індивідів, що мають початкову, неповну середню та середню загальну освіту, тенденції соціальної самоідснтифікації залишилися без будь-яких змін.

Отже, на тлі загального суттєвого впливу рівня освіти людини на визначення нею свого місця у соціальному просторі останні роки дають підстави говорити про нівелювання систематичної прямопропорційної залежності між ними, а також суб'єктивного відчуття переваг, що мали б бути наслідком тривалого фахового навчання.

Очевидно, сподівання на швидкий розвиток підприємств після приватизації, а також на зміцнення дрібного середнього бізнесу далекі від реального втілення. Соціальне самопочуття працівників приватного сектора економіки, в якому нерідко вбачають основу для формування середнього класу, поки що суттєво не відрізняється від самопочуття тих, хто трудиться на благо держави (див. таблиця 4.9.). За даними опитування, роботодавці та наймані працівники приватного сектора економіки відносно рідше вибирають для самовизначення першу та другу уявні соціальні позиції та відносно частіше - третю і четверту.

За рівнем життя своєї сім'ї (власної чи батьківської) респонденти розподілилися на три основні групи: середній рівень - 20,3%, дещо нижче середнього - 28,9% та значно нижче середнього - 49,6%. Лише 1% опитуваних вважає, що рівень життя їхньої сім'ї дещо та значно вище середнього. Спостерігається систематична відповідність між суб'єктивними оцінками рівня життя сім'ї та місцем на щаблях соціальної ієрархії. Так, 78% індивідів, що оцінюють рівень життя сім'ї як середній, визнають своїми третю (34%)) та четверту (44%) позиції на соціальних сходинках. Рівень "дещо нижче середнього" супроводжується масовим вибором другої та третьої позицій. Ті, хто вважає, що сім'я живе значно нижче середнього рівня, бачать своє місце однаковою мі рою насамперед на двох найнижчих та дещо рідше на третьому щаблі.

Регіон та місце проживання (місто, село, столиця) практично не диференціюють опитуваних у ситуації соціального самовизначення. Щодо впливу конкретного виду діяльності, то кількість опитуваних є недостатньою для формування статистично порівнюваних груп з усіх представлених в опитувальнику видів зайнятості. Аналіз тенденцій соціального самовизначення серед достатньо кількісно наповнених категорій засвідчує відсутність значущих відмінностей між самооцінками соціальних позицій. Йдеться не про абсолютну однаковість вибору місця в соціальній ієрархії представниками занять, що потребують різної міри застосування технічних, гуманітарних чи бізнесових знань, інтелектуальних чи фізичних зусиль, а про відсутність кардинальних відмінностей, протилежної спрямованості соціального самовизначення на уявній піраміді. Скажімо, не спостерігається суттєвих відмінностей між самооцінками спеціалістів у галузі науки, культури, охорони здоров'я, освіти, з одного боку, та службовцями з-поміж допоміжного персоналу - з другого, так само, як і між кваліфікованими і некваліфікованими, підсобними робітниками. Чітко виокремлюються, тяжіючи насамперед до підніжжя соціальної ієрархії, лише самооцінки непрацюючих пенсіонерів. Для переважної більшості працюючих зв'язок професійно-кваліфікаційної позиції та соціального статусу протягом 90-х років XX ст. суттєво ускладнився посередництвом галузі та сектора економіки, форми власності підприємства чи установи, мережі особистих зв'язків тощо.

Інформацію про інтегровані показники (заробітна плата, майно) як основні вимірники доходіто-майнового розшарування можна отримати двома основними шляхами: через використання соціально-економічних показників, що оприлюднюються службами офіційної статистики (розмір заробітної плати, офіційної межі малозабезпеченості та бідності тощо); через опитувальні методи отримання інформації щодо розміру показників, які дають змогу визначити контури економічної стратифікації [13, с. 286-289].

У сучасних українських умовах більшість соціологів критично оціню ють можливості офіційної статистики адекватно відображати стан економічної стратифікації. Це пов'язано з неефективною організацією статистичного обліку доходів і витрат сімей через труднощі перехідного періоду, що має наслідком викривлення реальної картини доходів населення та їх диференціації. Негативну оцінку викликає і офіційно прийнятий критерій бідності -прожитковий мінімум тощо. Вихід з цієї ситуації можна знайти здійснюючи, так звану соціальну експертизу, шо базується на соціологічних методах отримання інформації. Хоча і тут є багато проблем. Зокрема, в перехідних умовах спостерігається приховування особистих доходів респондентами під час опитування в силу різних причин: від тінізації економіки до небажання розкривати свої доходи при третій особі (інтерв'юерові) тощо. Тобто у вимірюванні об'єктивної економічної стратифікації соціологічними методами теж є труднощі, тому в більшості досліджень об'єктивні показники доповнюються суб'єктивними оцінками матеріального стану. Проте і в суб'єктивних оцінках індивідів спостерігаються розбіжності. Фактично тут можна виділити дві основні групи людей. Перші високо оцінюють своє становище, проте ця оцінка базується на невисоких вимогах до рівня життя; в цих людей нерозвинуті потреби. Другу групу складають так звані "нові бідні" - котрі орієнтуються на західні стандарти життя, але не можуть їх досягнути, тому занижують самооцінку свого матеріального становища в сучасних українських умовах. Також виникають труднощі з визначенням тієї величини доходу, яка б дозволяла віднести індивіда до "багатих", "бідних" чи до "людей з середнім доходом". Використання об'єктивних показників західних суспільств в цьому плані призводить до ще більшої поляризації і без того чітко поляризованого за економічним критерієм українського суспільства.

У ході дослідження з'ясувалося, що самооцінка власного соціального статусу у респондентів найтісніше пов'язана з їхньою самооцінкою особистого економічного становища. Під час опитування респондентам запропонували розмістити себе на 3 2-бальній шкалі самооцінки економічного статусу. Самооцінка соціального статусу визначається самооцінкою матеріальної ситуації, має місце вплив останньої на першу. Як індивіди ідентифікують себе в соціальному просторі, визначається, насамперед, їхніми заробітками й доходами: чим вищі доходи, тим вище ставить себе людина, і навпаки, чим доходи нижчі й нерегулярніші, тим нижче в соціальній ієрархії вона себе розміщує. Соціальне редуковане до економічного, соціальні ідентичності невиразні й уніфіковані.

Отже, уявляючи своє місце у суспільній ієрархії, респонденти насамперед порівнюють його з рівнем забезпеченості, матеріальним статусом (власним чи своєї сім'ї). Між тим, на яку позицію соціальної драбини ставлять себе респонденти, і тим, яким вони вважають рівень власного добробуту, виявлено кореляційний зв'язок. Майже всі, хто вважає себе представником малозабезпеченої верстви, визначають своє місце на нижніх щаблях суспільної ієрархії. Серед тих, хто оцінює рівень власного достатку як середній, спостерігається певне зміщення в бік самоідентифікації із середніми суспільними позиціями. Тобто у громадській думці переважає уявлення про лінійність стратифікаційної моделі сучасного українського суспільства, де єдиною ознакою позиції індивіда у суспільстві виступає складова його економічного статусу - рівень матеріальної забезпеченості.

Аналізуючи матеріальне становище населення України за результатами моніторингу Інституту соціології HAH України 1994-2006 рр., можна сказати, що воно є стабільно низьким. Наприклад, показники житлових умов не характеризуються значною динамікою в бік покращення, а їхні усереднені значення є невисокими. В середньому по Україні припадає 2,6 кімнати на сім'ю, а житлова площа не перевищує 46 кв.м. Більшість сімей володіє типовим для нашого суспільства набором особистого майна, структура якого особливо не змінюється. За 2005 рік лише дещо збільшилася частка людей, що володіють такими предметами тривалого користування як кольоровий телевізор, стерео- і відеоапарагура, комп'ютер тощо.

Аналіз особистих доходів мешканців України теж лає підстави для віднесення більшості до нижчих верств соціальної ієрархії. Середня заробітна плата українців за роки моніторингу коливалась в межах 25-74 долари США, а середньодушовий дохід був ще нижчим - 20-72 долари США. І перший і другий показник завжди був на рівні, а то й нижче рівня офіційно встановленого прожиткового мінімуму Проте загалом рівень реальних доходів на сьогоднішній день зростає [15].

Самооцінка ж людьми свого матеріального статусу була і залишається на досить низькому рівні, що нівелює позитивну динаміку зростання доходів і характеризує рівень життя населення, хоча, на нашу думку, і тут спостерігається ефект розриву між "уявною" та "реальною" приналежністю до страти, оскільки трохи більше половини населення оцінює свій матеріальний статус як середи їй. Негативними тенденціями є те, що дві п'ятих населення вважають себе "бідними", близько 6% вважають себе "убогими", більше 45% вказують, що їхнє матеріальне становище дозволяє купувати лише продукти харчування (для декого з них грошей не вистачає навіть на продукти) Лічені одиниці співвідносять своє становище з категорією "заможні", практично ніхто не вважає себе "багатим".

У цілому категорії "убогий", "бідний", "середній" і "заможний" в масовій свідомості людей досить тісно пов'язані з їхніми власними доходами, Такий висновок можна зробити на оеновіспівставлення відповідей людей на запитання "Як Ви вважаєте, з яким рівнем середньомісячного доходу на одну людину сім'ю можна віднести до "убогої" ("бідної"", "середньої"', "заможної" та "багатої")?". Як "убогу" люди оцінювали сім'ю, чий дохід був приблизно в два рази менше їхнього власного. Визначення рівня доходу "бідної"" сім'ї співвідноситься з рівнем власного доходу респондентів. "Середній" рівень характеризується в свідомості людей доходами, які приблизно в два рази вищі за їхні власні. Ці дані засвідчують, що в масовій свідомості ще немає сформованого адекватного "матеріально-доходного" образу середньої страти, з якою більшість себе ідентифікує. "Заможний" рівень характеризується в свідомості людей доходами, які приблизно в п'ять разів вище за їхні власні. Категорія "багатий" менш стійка в свідомості людей. Тут ширша гама думок і оцінок. їх значення у меншій мірі співвідносяться з власи ими доходами. Мабуть для більшості населення України це швидше міфічна, ніж реальна категорія певного рівня життя [17, с. 109].

Отже, в Україні проводились найрізноманітніші дослідження соціальної структури суспільства за різними методиками. Аналіз цих досліджень дає змогу краще розуміти стратифікаційні процеси в Україні та проектувати нові дослідницькі методики. Основним висновком порівняльного аналізу досліджень, проведених за об'єктивними та суб'єктивними методиками, є те, що в Україні утворився розрив між "уявною" та "реальною" приналежністю до страти, верстви, соціальної групи тощо. Статусні самоідентифікації населення України в цілому не відповідають різню розподілу економічних ресурсів серед нього, тобто, використання суб'єктивних методик для аналізу реальних соціальних структур може дати дещо "викривлену" картину.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І Розділ

1.Дворецька А. В. Соціологія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 1999.

2.Голенкова З. Т., Витюк В. В., Гридчин Ю. В., Черных А, И., Романенко Л. М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социс. - 1995. - № 6.

3.Социологический справочник / Под общ. ред. В. И. Воловича. - К.: Политиздат Украины, 1990.

4.Кравченко А. И. Социология и политология. - М: Academa, 2000.

5.Радаев В., Шкаратан О. Социальная стратификация: Учебн. пособие. - М.: Аспект-Пресс, 1996.

6.Макеев С., Оксамитная С., Швачко Е. Социальные идентификации и идентичности. - К.: ИС HAH Украины, 1996.

7.Кармадонов О. А. Престиж и пафос как жизненые стратегии социо- економичесшй труппы (анализ СМИ) // Социс. - 2001. - №1.

8.Головаха Е. И. Изменение социальной структуры и формирование среднего класса в Украине. // Социологический журнал. - 1997. - № 4.

9.Пилипенко В. С., Титарчук М. О. Формування та поведінка "середнього" класу в сучасному українському суспільстві. // Вісник ХНУ ім.В.Н. Каразіна - 2000. - № 492.

11.Макеєв С. О., Оксамитна С. М. Тенденції становлення середнього класу / Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців) / За ред. В. М. Ворони, М. О. Шульги. - К.: ін-тут соціології HAH України, 2001.

12.Дубликат Т.К. Функции средних слоев и показатели их зрелости // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. - 2000. - № 462.

13.Якуба Е. А. Социальная зрелость интелигенции как фактор трансформации общества. // Вісник ХНУ ім. В. 1-І. Каразіна. - 2000. - №492.

14.Куценко О. Д. Феномен "андеркласса": концептуализация явления.// Вісник ХНУ ім. В. Н Каразіна. 2000. - № 489.

15.Кравченко А. И. Социология и политология: Учеб. пособие для студ, сред. проф. учеб. заведений,- М.: Издательский центр "Академия"; Мастерство; Высшая школа, 2000.

16.Капитонов Э. А. Социология XX века. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996

17.Бродська С. С., Оксамитна С. М. Класова самоідентифікація населення України // Наукові записки. Соціологічні науки. - 2001. - Том 19.

ІІ Розділ

1.Бродська С. С., Оксамитна С. М. Класова самоідентифікація населення України // Наукові записки НаУКМА. Соціологічні науки. - Т. 19. - 2001.

2.Радаев В., Шкаратан О. Социальная стратификация: Учебн. пособие - М.: Аспект-Пресс, 1996.

3.Гіденс E, Соціологія/Пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник; Наук. ред. О. Іващенко. - К. "Основи". - 1999.

4.Голенкова З. Т., Витюк В. В., Гридчин Ю. В., Черных А. И., Романенко Л. M. Становление гражданского общества и социальная стратификация. // Социс. - 1995.

5.Голенкова З. Т. Динамика социоструктурной трансформации в России. // Социс. - 1998.

6.Симончук Е. В. Средний класс: люди и статусы. - К.: Інститут социологии НАН Украины, 2003.

7.Макеев С. О. Процеси соціальної структуризації в сучасній Україні // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. Монографія / Під ред. M. О. Шульги. - К.: Ін-т соціології НАН України, 1999.

8.Головаха Е.И. Изменение социальной структуры и формирование среднего класса в Украине // Социологический журнал. - 1997. - №4.

9.Макеев С. О., Оксамитна С. М. Тенденції становлення середнього класу / Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців)/ За ред. В. М. Ворони, М. О. Шульги. - К.: Ін-т соціології НАН України, 2001.

10.Доходи та витрати домогосподарств України у 1996 році /За ред. Паніотто В., Попової О. В., Хмелька В. - К.: Наука, 1997.

11.Марченко Н. Порівняння методологічних підходів до вимірювання бідності //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - №3.

12.Чапська І. Майновий стан громадян у суспільстві, що трансформується // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -1999. - №10.

13.Хахулина Л. Субъективный средний класс: доходы, материальное положение, ценностные ориентации //Экономические и социальные перемени: мониторинг общественного мнения. - 1999. - № 2(40).

14.Заславская Т. И. Социоструктурный аспект трансформации российского общества. // Социс. - 2001. - № 8.

15.Горшков М. И. Некоторые методологические аспекты анализа среднего класса в России // Социологические исследования . - 2000. -№ 3.

16.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество - . М.: Политиздат, 1992.

17.Куценко О. Д. Общество неравных. Классовый анализ неравенств в современном обществе. - Харків: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2000.

18.Бурдье П. Социология политики: Пер. с франц/сост. Н. А. Шматко. - М.: Socio-Logos, 1993.

19.Кравченко А. И. Социология и политология: Учеб. пособие для студ. сред. проф. учеб. заведений - М.: Издательский центр "Академия"; Мастерство: Высшая школа, 2000.

20.В. Ильин. Социальное неравенство. М.: Институт социологии РАН, 2000.

21.Макеев С. Статус класового анализа в современной социологии // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2006. - № 3.

22.Вебер М. Основные понятия стратификации // Социс. - 1994. - № 5.

23.Джонсон А. Г: Тлумачний словник з соціології / Пер. з англ. за науковою редакцією Всеволода Ісаєва, Андрія Хоронжого. - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003.

24.Радаев В. Экономическая социология. Курс лекций: Учебное пособие. - М.: Аспект-Пресс, 1997.

25.Толстих Н. Сучасні показники рівня життя населення і методика їх вимірювання. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - №1.

26.Классовое общество. Теория и эмпирические реалии / Под. ред. С.Макеева. - К.: Інститут социологии НАЛ Украины.

27.Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. Иноземцева В. - М.: Асаdеmіа, 1999.

ІІІ Розділ

1.Изменение социально-классовой структуры общества в условиях его трансформации. - X.: Основа. - 1997.

2.Посткоммунистичесие трансформации: векторы, направления, содержание /Под ред. О-Д.Куценко. - Харьков: Изд. Центр ХНУ им. В. Н. Кара зина. - 2004.

3.Трансформация социальной структуры и стратификация российского общества. - М.,1996.

4.Ядов В. А. Символические и примордиальнме солидарности //Проблемы теоретической социологии. - СПб. 1994.

5.Мостовая И.В. Социальное расслоение: символический мир мета- игры. - М. - 1996.

6.Бурдье П. Начала. - М.: - 1994.

7.Дилигеиский Г. Г. Люди среднего класса. - М.Институт Фонда "Общественное мнение". - 2002.

8.Голенкова 3. Т., Вилок В. В., Гридчин К). В., Черных А. И., Рома- ненко Л. М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социс. - 1995.

9.Заславская Т. И. Поведение массовых общественных групп как фактор трансформационного процесса // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. ВЦИОМ, АНХ при правительстве РФ. - 2000.

10.Заславская Т. И. Социальная структура современного российского общества //Общественные науки:. - 1997. - №2.

11.Михайлова И. О. Трансформація соціального простору України як чинник структурних перетворень. Проблеми розвитку соціологічної теорії // Наукові доповіді і повідомлення II всеукраїнської соціологічної конференції. - К.: Інститут соціології HAH України. - 2002.

ІУ Розділ

1.Макеев С., Оксамытная С., Швачко В. Социальные идентификации и идентичности. - К.: ИС HAH Украины, 1996.

2.Бабак В. О. Рівень доходів як критерій соціальної стратифікації. / Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців) / За ред. В. М. Ворони, М. О. Шульги. - К.: ін-тут соціології HAH України, 2001.

3.Голенкова З. Т., Игатхонян Е. Д., Назаринова И. В. Маргинальный слой: феномен социальной самоидентификации // Социс. - 1996. -№8.

4.Бродська С. С., Оксамитна С. М. Класова самоідентифікація населення України // Наукові записки. Соціологічні науки. - 2001. - Том 19.

5.Голенкова З. Т. Динамика социоструктурной трансформации в России. // Социс. - 1998. -№10.

6.Голенкова З. Т., Витюк В. В., Гридчин Ю. В., Черных А. И., Романенко Л. М. Становление гражданского общества и социальная стратификация // Социс. - 1995. - №6.

7.Макеев С. А. Процеси соціальної струкіуризації в сучасній Україні / Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Колективна монографія / Під ред. М. О. Шульги. - К.: Ін-т соціології HAH України, 1999.

8.Кармадонов О. А. Престиж и пафос как жизненные стратегии социо- экономической группы (анализ СМИ) // Социс. - 2001. - № 1.

9.Пилипенко В. С., Титарчук М. О. Формування та поведінка "середнього" класу в сучасному українському суспільстві // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. - 2000. - № 492.

10.Бондаренко Е. Б. "Класс профессионалов" в Украине: тенденции становления // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. - 1999. - № 433.

11.Якуба Е. А. Социальная зрелость интеллигенции как фактор трансформации общества // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна - 2000. - № 492.

12.Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности. - К.: ИС HAH Украины, 1999.

13.Оксамитна С. М. Уявна соціальна піраміда: тенденції визначення свого місця в ній / Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців) / За ред. В. М. Ворони, М. О. Шульги. К.: Ін-тут соціології HAH України, 2001.

14.Кокоркіна Л. О. Положення інтелігенції в умовах трансформації соціальноекономічних систем суспільства // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна - 2000. - № 462.

15.Паніна Н. В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг. -К.: TOB "Видавництво Софія", 2005.

16.Симончук Е. В. Средний класс: люди и статусы. - К.: Институт социологии НАН Украины, 2003.

17.Панина Н. Социологический мониторинг. Украинское общество 1994-2005: Год перелома. - К.: Институт социологии НАН Украины, 2005.

18.Мелвін К., Хмелько В., Паніотто В., iн. Соціальна структура і особистість за умов радикальних змін // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. № 1.