Особливості соціальної роботи з сім’єю що виховує дитину-інваліда

Диплона робота

тема

Тема: Особливості соціальної роботи з сім’єю що виховує дитину-інваліда.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

1.1.    Загальні принципи системи соціального захисту в Україні

1.2.    Соціально-політичні й правові аспекти соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

.3.      Інституціалізація соціального захисту сім’ї з дитиною інвалідом

Розділ 2. Практичні аспекти соціальної роботи з дітьми з особливими потребами

2.1.          Сутнісний аналіз поняття інвалідності та соціально-психологічні характеристики дітей-інвалідів

2.2.    Характеристика сімей, що виховують дітей з особливими потребами

.3.      Технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах

.4.      Аналіз результатів соціологічного дослідження проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом у Хмельницькій області

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

У будь-якому суспільстві, незалежно від того, на якій стадії розвитку воно знаходиться, є люди, які потребують особливої уваги до себе. Це особи, що мають певні відхилення в фізичному, психічному та соціальному розвитку. Проблема ставлення до людей з обмеженою дієздатністю стає все більше актуальною у зв’язку з тим, що спостерігається стійка тенденція до збільшення таких осіб. В Україні, зокрема, зростання чисельності інвалідів відбувається внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту побутового і виробничого травматизму, складної екологічної ситуації, котра загострюється змінами в соціально-економічній сфері, переходом до ринкових відносин господарювання тощо. Все це неминуче впливає на загальний життєвий стан і психологічне самопочуття людини.

Останнім часом підвищився рівень інвалідності серед дітей і молоді. Духовно-емоційне оточення, у якому перебуває сучасна молодь, у багатьох випадках несе загрозу її духовному і психічному здоров’ю. Адже рівень захворюваності в Україні - один з найвищих серед республік колишнього Радянського Союзу. Україна утримує першість за кількістю психічних розладів, злоякісних новоутворень, інших захворювань і т.п. Так, станом на 1 січня 2007 року в нашій державі мешкає 2,4 млн. інвалідів, з них 289 тис. інвалідів війни, майже 55 тис. інвалідів-чорнобильців, 265 тис. інвалідів з дитинства, 1,4 млн. інвалідів від загальних захворювань та найстрашніше - 146,5 тис. дітей - інвалідів. В Україні розумово відсталих осіб, які отримали статус інваліда та перебувають на обов’язковому обліку у психоневрологічних диспансерах, за даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 грудня 2006 року, перебувало понад 298 тисяч осіб [3, 27]. На жаль, у нас, як і в інших країнах, має місце тенденція до збільшення чисельності інвалідів щорічно майже на 250 тис. чол. [ 63, 11 ].

Організація соціального захисту сімей, які виховують дітей-інвалідів, потребує, насамперед, зміни ставлення українського суспільства до інваліда та проблеми інвалідності взагалі. Розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їхніх потреб іншими людьми, внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролю за їхньою поведінкою.

Протягом багатьох років державна підтримка дітей та молоді з особливими потребами обмежувалась лише матеріальним забезпеченням (пенсійні виплати), наданням медичних послуг (діагностика, лікування) та початкової освіти (у спеціалізованих навчальних закладах). Як правило, була притаманна ізоляція від навколишнього світу, оскільки більшість інвалідів мають обмеження в пересуванні.

На сьогодні ситуація фактично не змінилась. В умовах економічної нестабільності ця категорія населення виявилась однією з найбільш незахищених. Тому найголовнішим завданням у вирішенні проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом безумовно є подолання соціальної ізоляції такої дитини. Йдеться перш за все про максимальне сприяння входження цих дітей у суспільство, активне засвоєння ними суспільних норм, вимог і традицій, іншими словами - їхню соціалізацію, передумовами якої є навчання, праця, можливість заробітку тощо. Діти та молодь з особливими потребами потребують не лише медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації і матеріальної підтримки, а й створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистісних рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Проблема соціального захисту особистості є багатоаспектною. Адже мова йде про соціальний захист як систему пріоритетів і механізмів реалізації законодавчо закріплених соціальних, політичних і економічних гарантій громадян, органів управління всіх рівнів, інших інститутів, а також систему соціальних служб, здатних забезпечити відповідний рівень соціальної захищеності, допомогти досягнути соціально прийнятний рівень життя населення, відповідно до конкретних умов суспільного розвитку. Соціальний захист передбачає захист дитинства, тобто спеціальні заходи щодо забезпечення прав неповнолітніх, передбачених законодавством і Конвенцією про права дитини, тому ця проблема досліджується соціологами, юристами, психологами, педагогами. Так, над юридичними аспектами соціального захисту особистості працюють учені В.Кузнецова, О.Роговцева, С.Костюк, В. Вільчинський та ін., над соціально-психологічними - В.Мустаєва, Р.Овчарова, В. Скуратівський, Ф.Шевченко, Т. Яценко та ін. Особливо актуалізується ця проблема в тому випадку, коли йдеться про соціальний захист особистості з певними вадами та відхиленнями у фізичному чи психічному розвитку, тобто людини, яка не є цілком дієздатною і потребує особливої допомоги. Саме в такому, психолого-педагогічному, аспекті соціального захисту особистості працюють О. Андрієнко, О.Безпалько, Р. Вайнола, Д. Вернер, Л. Вознюк, Л.Грачев та ін.

Однак, як свідчить аналіз різних науково-практичних джерел з соціальної роботи, соціологічний аспект проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом є недостатньо досліджений. Саме це й обумовило вибір теми нашої дипломної роботи.

Об’єктом дослідження є сім’ї з дитиною з особливими потребами.

Предметом виступають зміст та технології соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом.

Мета є теоретично дослідити та експериментально перевірити розкриття змісту та технологій соціального захисту сімей, які виховують дітей з особливими потребами.

У ході дипломного дослідження вирішувались наступні завдання:

1)   на основі аналізу соціологічної, юридичної, соціально-педагогічної та психологічної літератури розкрити загальні принципи системи соціального захисту в Україні та його сутність і функції щодо сімей, які виховують дітей-інвалідів;

2)      проаналізувати правову основу, державну політику та інституційну базу соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом;

3)      здійснити аналіз різних технологій, форм і методів соціальної роботи з дітьми з функціональними обмеженнями та їх батьками;

4)      охарактеризувати реальний стан проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом у Хмельницькій області.

Для розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження: узагальнення, систематизація, порівняння та методи емпіричного дослідження - спостереження, бесіда, анкетування, інтерв’ю та ін.

Практичне значення дослідження полягає у спробі охарактеризувати технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах.

База дослідження: Хмельницький національний університет, кафедра соціальної роботи і соціальної педагогіки.

Апробація дослідження: про результати дослідження доповідали на засіданні кафедри соціальної роботи і соціальної педагогіки та отримали позитивні відгуки.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури та додатків. Обсяг роботи складає 95 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні аспекти соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

.1 Загальні принципи системи соціального захисту в Україні

Поняття соціального захисту завжди було притаманне будь-якому суспільному ладу і відрізнялось лише формами та дієвістю. Існували, та й існують надалі, проблеми соціальної безпеки - тобто захисту націй чи окремої людини від загроз, властивих соціальній структурі. Ці соціальні загрози практично не усуваються відповідними законодавчими актами, тому що в самих соціальних відносинах багато дечого ґрунтується на рівності особистих прав людини, моральному релятивізмі та розмаїтті світоглядних орієнтацій спільнот. У цьому контексті необхідно зауважити, що раніш існуючі форми соціального захисту, почали трансформуватись у сучасні форми у зв'язку з необхідністю створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків. Складний макроекономічний стан українського суспільства, спад економічного розвитку призводять до значного зростання соціальних негараздів, таких як безробіття, втрата реального доходу, бідність, зменшення витрат на фінансування заходів охорони здоров'я, освіти, інших галузей соціальної сфери, створення безпечних умов праці. Все це потребує подальшого розвитку системи соціального захисту особистості.

У соціологічному словнику соціальний захист визначається як комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров'я та добробуту населення в конкретних економічних умовах [ 58, 113 ]. Метою соціального захисту є:

забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче від мінімуму, встановленого державою;

запобігання соціальній напруженості в суспільстві, яка може бути зумовлена наявною майновою, расовою, культурною, релігійною та соціальною нерівностями [ 31, 29-34 ].

Існує захист людей, їхнього життя та здоров'я тощо у загрозливих ситуаціях будь-якого походження, не обов'язково лише тих, що випливають із функціонування соціального середовища. Це можуть бути різні природні, екологічні чи техногенні катастрофи, які проявляються у подальшому розвитку населення регіону чи людського суспільства в цілому. Є події пов'язані із природним станом самої людини - старість і невідворотна немічність, війни, військові конфлікти та тероризм (гуманітарні катастрофи). Ці поза соціальні загрози вимагають гуманітарного захисту людини. Але є інші види небезпек, які створюються лише в системі соціальних взаємодій - це соціальні небезпеки, вони роблять особисте, громадське та державне існування незахищеним. Ці небезпеки створюються лише одними людьми з метою (а може і без неї) нашкодити іншим.         

На основі аналізу соціологічної літератури ми стверджуємо, що для прогресивного розвитку суспільства обов'язково потрібно вирішувати питання соціальної безпеки окремої людини.

Політика соціальної безпеки повинна бути спрямована на створення умов нормального функціонування систем соціального життєзабезпечення населення, вона повинна регулювати соціальні процеси в напрямку реалізації соціальних пріоритетів, збалансування соціальних пропорцій та недопущення соціальних деформацій, котрі можуть призвести до соціально-політичної нестабільності та утруднити соціально-економічний розвиток держави.

Система соціальної безпеки повинна бути надзвичайно дієвою, на основі обмежених економічних можливостей держави, вона (ця система) повинна бути здатною ефективно відрізняти небезпеки глобального значення від небезпек соціальних втрат локального масштабу, соціальні небезпеки тимчасового характеру від небезпек більш довготермінових, пов'язаних із негараздами перехідного економічного періоду. Отож, гарантування соціальної безпеки окремої людини та суспільства слід вважати завданням соціального захисту.

Перша із названих функцій У процесі дипломного дослідження нами з’ясовано, що за своїм призначенням система соціального захисту повинна виконувати дві основні функції:

)        пом'якшення наслідків бідності (реабілітаційна функція) через надання короткотермінової адресної допомоги бідним прошаркам населення;

) запобігання бідності (превентивна функція), що досягається запровадженням умов для участі громадян у соціальному страхуванні під час свого активного періоду життя.

Має, як правило, характер пасивної підтримки тих членів суспільства, які з певних причин опинились в скрутному економічному становищі, і дозволяє їм уберегтися від зубожіння.

Друга із функцій є активним заходом захисту доходу окремої особи та членів її сім'ї на випадок втрати працездатності (за віком, хвороби, каліцтва) чи самої роботи [24, 63-67].

В умовах глибокого економічного спаду виконання системою соціального захисту зазначених функцій стало проблематичним. Необхідно робити нелегкий вибір між розподілом обмежених наявних ресурсів для короткотермінового пом'якшення бідності за рахунок стратегії запобігання бідності в довгостроковому періоді. Перед українськими політиками ця дилема на сьогодні стоїть дуже гостро. Необхідно пристосувати систему соціального захисту населення до досить змінних ситуацій та досягти розумної рівноваги між пом'якшенням та запобіганням бідності [48, 85-102].

Розгляд лише двох основних функцій соціального захисту не є цілком достатнім для цього поняття. Необхідно конкретизувати елементи цієї системи. Слід зауважити, що наразі немає цілісної теорії соціального захисту, що негативно позначається на проведенні практичної соціальної політики на всіх соціальних рівнях.

З аналізу соціологічної літератури ми констатуємо, що сама модель соціального захисту повинна бути:

цілісною;   

структурованою;

динамічною;

багатовимірною (враховувати стратифікацію суспільства та диференціацію регіонів).

Теоретичні засади соціального захисту населення за своїми принципами повинні бути незалежно від рівня їх застосування - єдиними, і не можуть при цьому бути кількісно детермінованими, оскільки реальні потреби у соціальному захисті змінюються залежно економічного та регіонального розвитку. Так, економічне піднесення зменшує потреби в соціальному захисті певної частини населення та посилює її самореалізацію й економічну самодостатність. Необхідно враховувати і регіональні особливості різних територій нашої держави.

У соціологічній і соціально-педагогічній літературі наголошується на двох важливих складових соціального захисту:

1.        Пенсійне забезпечення, допомога сім'ям з дітьми;

2.       Житлові субсидії та допомога по безробіттю.

Однак, на нашу думку, цього недостатньо, а тому слід наголосити на таких складових, які випливають із необхідності створення достойних умов для дітонародження, подальшого життя, охорони здоров‘я та виховання підростаючого покоління, що є випереджувальним заходом щодо формування трудового потенціалу суспільства, зокрема здорового демографічного покоління, що є особливо важливим зараз, на етапі, коли трансформаційні процеси в економіці збігаються з демографічними, що може призвести до системної кризи.

Саме тому, необхідно посилити соціальний захист бездомних, тих, що виховуються в дитячих закладах. Ці категорії дітей вимагають особливої уваги, тому що саме вони виховуються у державницькому дусі (і в мовному, і в культурному, і в історичному планах).

Як свідчить аналіз досліджуваної проблеми, об‘єктом соціального захисту є здоров'я людини, що належить до найбільших здобутків та цінностей нації. Єдність душі і тіла визначає здоров'я людини, яке має декілька аспектів, що піддаються різним негативним впливами, зокрема соціально-економічним. З огляду на це система охорони здоров'я населення вимагає докорінного вдосконалення та створення такої системи соціального захисту, яка б випереджувала захворюваність і зменшувала смертність.

Важливу роль в оздоровленні населення відіграє освіта, оскільки освіта - це не тільки база освоєння інноваційних технологій та організацій, це насамперед основа підвищення загальної культури етносу, в тому числі у сфері збереження здоров'я та продовження життєвого циклу людини [33, 78]. Освітня компонента соціального захисту є надзвичайно важливою, її фінансування повинне ґрунтуватися на різних джерелах, не лише державних. Соціальний захист має враховувати та передбачати ці джерела з метою створення гідних умов для підвищення освітньою рівня суспільства, передусім молодої генерації, яка включатиметься у ринок праці конкурентоспроможною. Освіта надає людині ресурси розширення вибору способу її існування, є найефективнішою сферою капіталовкладень.

У ринковій (чи перехідній) економіці гостро постають питання організації зайнятості, створення умов для ефективної самозайнятості, самореалізації економічно активної частини населення. Необхідно долати маргінальну поведінку та настрої власного громадянства, зменшувати можливості його міграції з метою заробітків за межами своєї держави, які супроводжуються значними втратами трудового капіталу нації та позбавлені відповідного соціального захисту самих мігрантів.

Важливими параметрами провадження соціального захисту є гідна опіка споживача на ринку товарів і послуг та стимулювання якісного стану довкілля.

Значущість системи соціального захисту випливає із її соціальної суті, тобто з того, що стосується усіх аспектів побутування людини, її виробничої та іншої діяльності.

У науковій літературі з соціальної роботи систему соціального захисту розділено на три головні складові (див.рис.1.1.):

соціальна допомога;

соціальне страхування;

соціальна справедливість.

Рис.1.1. Складові системи соціального захисту

Зупинимось більш детально на аналізі названих компонентів системи соціального захисту. Так, надання соціальної допомоги означає підвищення рівня споживання економічно слабких сімей шляхом зниження рівня споживання економічно сильніших сімей, з метою пом'якшення бідності перших. Бідніші родини є чистими бенефіціарами, а багатші - вкладниками (донорами) коштів.

Рис.1.2. Складові системи соціальної допомоги

Забезпечення соціального страхування означає захист громадян від подій, які є властивими суспільству в цілому, і не зовсім передбачувані для окремої особи зокрема. Це може бути як і тривалість людського життя, так і бідність, що настала (або ж інші причини - хвороба, каліцтво тощо). Страхові виплати тісно пов'язані із страховими внесками. Програми соціального страхування можуть допомагати бенефіціарам уникнути бідності при виникненні певної страхової події.

Рис.1.3. Складові системи соціального страхування

Соціальна справедливість означає компенсацію (матеріальну або ж іншу особам при виникненні непередбачуваних подій (наприклад, природних та техногенних катастроф). У цих випадках пом'якшення бідності не обов'язково є кінцевою метою, зв'язок внески-виплати відсутні.

Рис.1.4. Складові системи соціальної справедливості

Як свідчить аналіз соціологічної та соціально-педагогічної літератури система соціального захисту має завжди конкретний історичний характер, спирається не лише на певні обумовлені засади та цінності, але й на необхідні для цього ресурси, без яких перетворюється лише в популістські лозунги. Для системи соціального захисту в державах перехідної (або ж ринкової) економіки властиве поняття утилітаристської теорії щастя.

Рис.1.5. Схема утилітаристської теорії щастя

Сутність цієї теорії полягає у створенні державою належних умов для своїх трудоактивних членів, що давало б можливість стимулювати відповідний рівень доходів, частина яких оподатковується і в режимі вертикального перерозподілу йде на забезпечення життєвих потреб найбільш уразливих, зокрема непрацездатних, верств населення.

Сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життєвий цикл людини, передбачаючи відповідні заходи щодо підтримання її добробуту від народження до смерті. Поруч із соціальним страхуванням та соціальною допомогою, це - сімейна розширена політика, а саме: захист прав дитини; матеріальна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми; рання імунізація; сприяння різним ступеням освіти, в тому числі і вищої; зміцнення духовних, соціальних, моральних та матеріальних підвалин сім'ї; вирішення суперечностей, що виникли між державою та сім'єю; соціальна робота у неблагополучних сім'ях та соціальне обслуговування дітей-інвалідів. Пріоритетним у цьому є формування умов для відтворення природно-історичного характеру функціонування сімейно-шлюбних відносин, котрі б були адекватні сучасним реаліям суспільного буття, відповідали б сучасній системі прогресивних цінностей та норм сімейної організації суспільства. Близькою до сімейної політики є і так звана гендерна політика, яка спрямована на усунення існуючої дискримінації за статевою ознакою, забезпечення реальної рівноправності чоловіків і жінок у суспільстві.

Соціальний захист неповносправних передбачає не лише їх матеріальне забезпечення та медичне обслуговування, доступ до робочих місць, закладів культури, освіти, дозвілля на рівні із здоровими людьми, але й створення у суспільстві таких умов, щоб кожен інвалід міг вільно сказати будь-якому повносправному його членові: "Дивись не мене, як на рівного" [ 42, 67 ].

Соціальне обслуговування людей похилого віку, зокрема одиноких непрацездатних громадян (пенсіонерів), в тому числі одиноких (бездітних) подружніх пар та інвалідів І-ІІ груп незалежно від віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування та не мають працездатних родичів, які зобов'язані згідно з чинним законодавством їх утримувати. соціальний дитина інвалід захист

Не залишаються без компенсацій такі втрати доходу як тимчасові (хвороби) та довготривалі чи постійні періоди непрацездатності (каліцтво чи професійне захворювання) та випадки, пов'язані із втратою годувальника.

Надзвичайно важливою є активна складова соціальної політики, яка сприяє створенню умов ефективної зайнятості працездатного населення, відтворенню та всебічній реалізації трудового потенціалу народу, самореалізації кожної із особистостей. Саме забезпечення достойних умов життя у непрацездатному віці та смерті людини закладено в підвалинах системи соціального страхування.

У ході написання дипломної роботи ми також з’ясували, що українська модель соціального захисту містить багато рудиментів від попередньої системи планової економіки, зокрема таких, як наявність широких соціальних трансфертів (перенесення соціальних пільг, гарантій тощо) . Але умови перехідної економіки зумовили до значних зміни у його побудові та функціонуванні (див. додаток А).

Аналіз реальних показників розвитку українського суспільства та світових критично допустимих показників свідчить про значне переважання негативу у перших ( див. додаток Б). Очевидними є загрози позитивному розвитку нашого суспільства, його науковому, інтелектуальному та кваліфікаційному потенціалам. У цьому контексті збереження та відтворення трудових ресурсів і людського капіталу, їх ефективну та безболісну трансформацію відповідно до ринкових вимог необхідно визначити як найголовніші стратегічні завдання реформування економіки, найважливіші соціально-економічні пріоритети в системі національних інтересів. Необхідно запровадити галузевий та регіональний моніторинги вищезазначених потенціалів, ґрунтовні наукові дослідження соціальних процесів в Україні, які б адекватно відображали соціальне життя. Дієвість соціальної безпеки без реального усвідомлення сутності соціальних процесів, що відбуваються в нашій державі, буде незначною. Необхідно на законодавчому рівні утвердити соціальну безпеку як складову частину національної безпеки України.

1.2 Соціально-політичні й правові аспекти соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

Ричард Тітмус в 1955 році у своєму есе "Соціальний розподіл соціального захисту" зазначає, що вплив політики соціального захисту неможливо зрозуміти у відриві від усього суспільства. Соціальна політика - це дії держави, спрямовані на вирішення проблем, що існують в суспільстві, та встановлення рівноваги між становищем різних соціальних груп [57,35].

Він підкреслює необхідність задоволення інтересів представників різних соціальних прошарків. Мета соціальної політики, на його думку, полягає у захисті населення від негативних соціальних явищ, сприянні встановленню соціальної справедливості у суспільстві. Соціальна політика держави спрямована на підтримання в суспільстві соціальної рівноваги.

Основне завдання соціальної політики є зростання добробуту громадян. Соціальна політика держави реалізується на державному, регіональному та локальному рівнях. До суб'єктів соціальної політики відносять:

- державу, її представників та виконавчі органи влади;

- партії та громадські організації;

- соціальні служби;

 - соціальних працівників та соціальних педагогів.

Соціальна політика реалізується з урахуванням як особистих інтересів громадян, так і загалом інтересів суспільства. Держава визначає інтереси яких соціальних груп є пріоритетними.

У процесі дипломної роботи ми з’ясували, що соціальна політика приводиться в дію певними механізмами. Першим механізмом соціальної політики є створення нормативно-правової бази, яка забезпечує соціальний захист населення. Так, наприклад, важливим кроком у формуванні соціальної політики в Україні є прийняття Закону України "Про охорону дитинства", де вперше визначено поняття "дитина", а „діти-інваліди” розглядаються як група, що потребує першочергової допомоги.

Другий механізм соціальної політики забезпечується через перерозподіл матеріальних ресурсів, узгодження організаційних зусиль, спрямованих на забезпечення та підвищення відповідного рівня життя шляхом впровадження податків та їх розподілу, а також через розвиток благодійності, підприємництва та державного контролю.

Завдяки застосуванню певних пільг і податків держава має можливість стимулювати власників підприємств як приватної, так і державної форми власності робити свій внесок у розвиток соціальної сфери.

Система оподаткування забезпечує безкоштовну середню освіту, медичні послуги, допомогу в кризових ситуаціях. Наприклад, у країнах з розвинутою економікою і соціальним законодавством широко застосовується практика впровадження пільг для тих підприємств, що беруть на роботу людей з особливими потребами або надають благочинну допомогу громадським організаціям, які організовують соціальну допомогу цій групі клієнтів і їхнім родичам.

Завдяки даному механізму соціальної політики в Німеччині люди з особливими потребами отримали право на працевлаштування. Уряд зобов'язує кожне підприємство незалежно від форми власності створити кілька робочих місць (залежно від кількості працівників) для людей з особливими потребами, включаючи спеціальне обладнання. Якщо підприємство створює такі робочі місця, то відповідно знижуються і сума податків. Установи, що не забезпечують людей з особливими потребами робочими місцями, сплачують штраф.

Третій механізм соціальної політики пов'язаний з тим, що держава гарантує передбачення та подолання негативних наслідків стихійних лих, голоду через прийняття необхідних дій.

Завдяки механізмам соціальної політики формується певна модель соціальної політики [57,121].

За Р.Тітмусом існує три моделі соціальної політики.

Модель соціальної політики, яка існує в країні, прямо впливає на становище людей з особливими потребами. Так, наприклад, у Великій Британії, яка обрала інстутиційно-перерозподільчу модель або „модель загального добробуту", уряд створює умови для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами, надаючи їм матеріальну допомогу, влаштовуючи спеціалізовані соціальні центри, підтримуючи громадські організації даної категорії людей. Люди з особливими потребами сприймаються як рівні члени суспільства і ресурси розподіляються таким чином, щоб допомогти їм повноцінно жити в суспільстві. Наприклад, з державних ресурсів виділяються кошти для забезпечення людей з особливими потребами житлом, харчуванням та соціальними послугами. В країні існує розгалужена система соціальних служб для людей з особливими потребами: центри по роботі з сім'єю, що виховує дитину з вадами розвитку; центри тимчасового перебування дитини з особливими потребами; невеличкі будинки для навчання та проживання молодих людей з особливими потребами тощо. Послуги соціальних служб для таких людей є безкоштовними. Медичне обслуговування також забезпечується за рахунок держави.

Країни, що створюють соціальну політику за моделлю індустріальних досягнень, пріоритетним напрямом внутрішньої політики визначають розвиток виробництва, вкладаючи в нього матеріальні й людські ресурси. На вирішення соціальних проблем коштів майже не залишається. Таку модель обрав Китай. Люди з особливими потребами у своїй більшості отримують соціальну допомогу не від державних соціальних служб, а від родичів, які традиційно вважають це своїм обов'язком.

Залишкова модель соціальної політики передбачає надання допомоги тим категоріям населення, які опинились у кризовій ситуації. В США діє залишкова модель соціальної політики. Однак, це не означає, що держава не займається організацією допомоги людям, з обмеженими можливостями. Вона підтримує діяльність громадських організацій, які беруть на себе відповідальність за організацію допомоги цій категорії населення. Соціальні служби тісно співпрацюють із загальноосвітніми навчальними закладами, де створюються умови для навчання дітей з особливими потребами. Як правило, в рамках залишкової моделі люди з особливими потребами отримують короткочасну допомогу.

Від обраної моделі соціальної політики залежить формування підходів щодо вирішення проблем людей з особливими потребами.

Соціальна робота з різними клієнтами, як правило, є складовим елементом державної соціальної політики. Саме ця робота є способом практичної реалізації соціальної політики, а соціальна політика держави - тим базисом, орієнтиром для організації конкретної соціальної роботи як виду професійної діяльності і для формування соціальної сфери в цілому. Саме реалізація змісту, форм і методів конкретного виду соціальної роботи визначається соціальною політикою держави.

Концепція державної соціальної політики складається з утвердження в її структурах і механізмах громадського світогляду стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми. У цьому контексті формування соціальної політики у вирішенні проблем нетипового дитинства прямопропорційно залежить від суспільної свідомості, котра формує визначені стереотипи сприйняття людини з психофізичними і/чи інтелектуальними порушеннями і визначає відповідні дії стосовно такої людини.

Сучасна наука розглядає кілька моделей ставлення суспільства до осіб з певними порушеннями ( відхиленнями) в розвитку. Зупинимося на декількох моделях суспільного ставлення до інвалідності й інвалідів у взаємозв'язку зі стратегією соціальної політики.

Медична модель інвалідності. Згідно з цією моделлю людина з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку вважається хворою. Це означає, що така людина розглядається з погляду перспектив медичної допомоги і визначення способів можливого лікування. На нашу думку, ця модель є дещо некоректною, оскільки не заперечуючи важливість і необхідність цілеспрямованого медичного обслуговування дітей-інвалідів, потрібно констатувати, що природа обмеження їхньої життєдіяльності пов'язана насамперед з порушеннями їхньої взаємодії (взаємин) з навколишнім середовищем і труднощами в навчанні. У суспільстві, де панує погляд на неповносправну людину як на виключно хвору людину, вважається, що програми реабілітації повинні включати, головним чином, медичну діагностику, лікувальні заходи й організацію довгострокового догляду, спрямованого на задоволення фізичних потреб.

Хоча, як ми з’ясували у процесі написання дипломної роботи, медична модель має свої переваги. Саме цій моделі людство зобов'язане науковими відкриттями, спрямованими на розробку методів діагностики багатьох патологічних станів, що ведуть до важкої інвалідності, а також методів профілактики і медичної корекції, які дозволяють нівелювати дію первинного дефекту і сприяють зниженню ступеня інвалідності. Це відноситься насамперед до генетичних порушень, що діагностуються ще до народження дитини. Наприклад, рання діагностика фенілкетонурії і вчасно розпочате лікування дозволяють цілком запобігти відхиленню в розумовому розвитку дитини. Рання медична діагностика є одним з найактуальніших напрямів сучасної науки і спрямована на вироблення методів запобігання народження дітей з уродженими дефектами, попередження і профілактики дитячої інвалідності.

Однак медична модель інвалідності приводить до сегрегаційних форм надання соціальної допомоги. Конструювання соціальної політики держави винятково на основі медичної моделі інвалідності, що протягом усього радянського періоду панувала в нашому суспільстві, привело до виникнення дискримінаційного законодавства, яке передбачало утримання дітей з вираженими відхиленнями в розвитку в закритих установах інтернатного типу.

Модель «Сегрегація». Сегрегація - це відокремлення людей з особливими потребами від життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Наприклад, це створення системи закритих інтернатних закладів для людей з особливими потребами ( поширена в країнах колишнього СРСР). Підхід сегрегації, як правило формується на основі залишкової моделі соціальної політики та моделі індустріальних досягнень. Люди з особливими потребами не вважаються значним соціальним ресурсом; для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. В них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає людей з особливими потребами як групу, яка не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави [8, 17]. З точки зору цієї моделі людина з обмеженими можливостями розглядається як істота нижчого порядку, по соціальному статусі щось середнє між людиною і твариною. Природно, що умови життя такої істоти в суспільстві зводяться до сегрегаційних форм, що виявляється:

в обмеженні простору;

в обмеженні вибору (де жити, що їсти, чим займатися і т.д.);

в обмеженні усамітнення - відсутності місця, де людина може побути на самоті (під час сну, гігієнічних процедур і т.д.);

в обмеженні можливості виразити свою індивідуальність.

Модель «Дискримінація». У суспільній свідомості формувалася думка, що люди з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку становляють загрозу суспільству. Багато в чому цьому сприяє недостатній освітній і культурний рівень переважної маси людей, недоступність адекватної інформації. Відсутність популярних знань про структуру порушень розвитку і перспективи навчання і соціалізації людей з такими недоліками, незнання в області диференціації розумової відсталості і станів у загостреному періоді деяких психічних захворювань - усе це породжує думку, що люди з недоліками розумового розвитку, наприклад, можуть своїм неадекватною поведінкою завдати шкоди здоров'ю і майну оточуючих. Наслідком такого ставлення стало створення великих закритих інтернатів-ізоляторів, розташованих у місцях, віддалених від компактного проживання населення, з дотриманням всіх умов ізоляції (збройна охорона, висока огорожа, замки, ґрати і т.д.). Атмосфера таких установ цілком ідентична в’язниці. Тут не тільки є усі види обмежень волі, але і відсутні форми навчання, адекватні можливостям людей, що перебувають в цих умовах.

Модель «Захищеність». Ця модель є не настільки антигуманною стосовно осіб з обмеженими можливостями, як попередня, але робить не менш негативний вплив на розвиток людини. Ця модель розглядає людей з порушеннями розвитку, зокрема з розумовою недостатністю, як маленьких дітей, що залишаються такими протягом усього життя. Головним завданням соціальних програм при такому підході є захист людей з обмеженими можливостями від труднощів і проблем навколишнього світу, організація повноцінного догляду й атмосфери. Природно, що місця проживання цих людей ізолюються від основної частини суспільства. Ця модель також не припускає активної стимуляції розвитку і навчання і тим самим формує утриманську позицію в об'єкта допомоги, здійснюючи руйнівний вплив на становлення його особистості як члена людського співтовариства.

Модель «Економічна необхідність». Ця модель характерна для багатьох країн світу, що знаходяться у важких економічних умовах. Недостатність бюджетного фінансування для вирішення багатьох соціальних проблем змушує державу і суспільство розглядати соціальну підтримку людей з особливими потребами як обтяжливу необхідність. Ця модель може призвести до формуванням негативної суспільної думки про соціальну допомогу людям з обмеженими можливостями як про важкий обов'язок вкладати кошти в «бездонний колодязь» за рахунок вирішення більш важливих, життєво необхідних для суспільства проблем. У цьому випадку фінансування цієї сфери може бути мінімальним і не зменшувати, а, навпаки, збільшувати обмеження можливостей для цієї категорії населення країни.

Історична ретроспектива світового досвіду в галузі соціальної роботи по підтримці осіб з порушеннями в розвитку показує, що названі моделі суспільного сприйняття інвалідності були властиві соціальній політиці всіх країн світу в різні історичні періоди.

Формування соціальної толерантності, позитивного ставлення до інвалідності в цілому й дітей-інвалідів зокрема посприяли виникненню нової моделі «Інтеграція», що докорінно змінило стратегію соціальної політики західних держав стосовно цієї категорії населення. Модель «Інтеграція»- створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами у суспільстві. В основі цієї моделі лежить концепція нормалізації (Нірье, 1985). Згідно цієї концепції люди з обмеженими можливостями при відповідних умовах можуть засвоїти соціально значимі навички і стереотипи поведінки, що вважаються необхідними для нормального соціального функціонування нарівні з іншими членами суспільства, для того, щоб жити в суспільстві незалежним життям у відповідності зі своїми особливими потребами.         Ця модель прийнята в якості основної при формуванні сучасної соціальної політики західних країн і є основою для практичної організації відповідних їй форм соціальної допомоги.

Основними концептуальними принципами цієї моделі є наступні:

кожна людина здатна на розвиток і навчання у відповідності зі своїми можливостями при організації адекватних умов для цього;

відповідальність за створення особливих умов розвитку і навчання для людини з обмеженим потенціалом можливостей беруть на себе в першу чергу держава і суспільство, створюючи соціальні інститути корекційно-компенсаторної спрямованості;

необхідним є цілеспрямоване формування суспільного сприйняття людини з особливими потребами в плані відповідності її соціального статусу статусові звичайної людини (акцент на подібності з іншими людьми, а не на відмінностях з ними);

слід забезпечити рівність у правах для осіб з відхиленнями в розвитку: право на виживання і життя в рідній сім’ї, розвиток, навчання і працю, вільний вибір місця проживання і форм громадського життя і т.д.

Сучасна стратегія соціальної політики й організації соціальної допомоги в переважній більшості країн світу будується на основі концепції нормалізації і впровадження моделі «Інтеграція». Програми соціальної діяльності розробляються з урахуванням еталонів організаційних форм соціального середовища, що є оптимальними для людини певного віку незалежно від рівня її розвитку, ступеня наявних порушень чи їх відсутності.

Соціальна політика сучасної української держави також прагне базуватися на основних принципах і підходах моделі “Інтеграція”, хоча в силу наявних реальних об’єктивних і суб’єктивних причин існує в цьому плані ще дуже багато проблем. Так, насьогодні в Україні основу організаційних форм надання соціально-педагогічної допомоги особам з обмеженими можливостями складають спеціальні (корекційні) освітні установи (спеціалізовані дитячі сади і школи-інтернати), психоневрологічні будинки-інтернати для дітей з важким ступенем інвалідності, спеціалізовані професійно-технічні училища, будинки дитини. Практична діяльність усіх перерахованих установ (навіть спеціалізованих дитячих садів і шкіл, що відносяться до системи фахової освіти) заснована на тривалому перебуванні дітей (від декількох днів до повного навчального тижня) у відриві від сімей, в умовах інтернатної системи.

Однак в останні роки явно позначилися тенденції до поліпшення існуючого становища, обумовлені насамперед, позитивними змінами соціального ставлення до цієї проблеми, а також удосконаленням організаційних форм вже існуючих структур і створенням інноваційних форм установ, найбільш відповідному соціальному замовленню і сучасним умовам організації соціально-педагогічної діяльності. Поки що це тільки початок перехідного періоду. Але прогресивні тенденції явно позначилися в сучасній соціальній політиці України і з кожним роком одержують усе більший розвиток.

Реалізація всього комплексу заходів, що передбачаються моделлю «Інтеграція», вимагає як значного матеріально-ресурсного і кадрового забезпечення, так і зміни суспільної свідомості всього корпусу професіоналів, що займаються даними проблемами, починаючи з управлінської ланки всіх рівнів і закінчуючи численними загонами висококваліфікованих соціальних працівників. На нашу думку, соціальна політика щодо вирішення проблем людей з особливими потребами в Україні знаходиться у стадії формування. Так, зокрема вже розвивається соціальне законодавство, змінюється суспільна думка.

Пріоритетними напрямами соціально-правового захисту дітей і молоді з особливими потребами в Україні є:

. Підтримка та забезпечення матеріально-технічної бази існуючих загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів для дітей з особливими потребами.

2. Розвиток альтернативних освітніх систем та нових типів навчальних закладів для дітей та молоді з особливими потребами.

3. Підвищення престижу освіти та розробка національних стандартів освіти і програм правового захисту дитинства.

4. Медична, соціально-правова підтримка сім'ї як природного середовища для дітей з особливим потребами.

5. Забезпечення охорони материнства та дитинства.

6. Створення гідних умов для духовного та фізичного розвитку дітей та молоді з особливими потребами.

7. Створення спеціалізованих соціальних служб з питань соціального захисту дитинства в Україні.

В Україні, як і в багатьох країнах світу, сьогодні розроблено нормативно-правову базу, що забезпечує виплату пенсій з причин інвалідності, пільгове оподаткування громадських підприємств інвалідів, пільгове забезпечення ліками, безкоштовний проїзд в транспорті, безкоштовне забезпечення їх спеціальним транспортом та іншими засобами пересування. Однак через проблеми при наповненні державного бюджету низка пільг, передбачених законодавчо, залишаються лише на папері.

Сім'ї, в яких виховуються діти-інваліди, на жаль часто не мають ні моральних, ні фізичних сил, щоб звернутись за соціально-правовою допомогою. А державні управління соціального захисту, а також місцеві органи не мають бажання не тільки допомогти, але і інформувати батьків про їх права і можливості. Тому соціальні працівники зобов'язані взяти на себе цю ініціативу для того, щоб в майбутньому батьки з легкістю апелювали своїми правами і зобов'язаннями держави, вимагаючи пільг і інших видів соціального обслуговування, що мають право мати згідно з чинним законодавством.

Зупинимось більш детельно на аналізі правових аспектів соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом. Право громадянина на соціальний захист є конституційним правом. У відповідності до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі часткової чи повної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них умов, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Соціальний захист сімей з дітьми-інвалідами регулюється системою

законів України.          Так, насамперед, слід зупинитись на Законі України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 року за № 2109-III ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 1, ст.2 ), який відповідно до Конституції України ( 254к/96-вр ) гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [ 24 ]. А також Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 2-3, ст.36 ). Цей Закон відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності. У цьому законі даються визначення понять інваліда, інвалідності, визначаються групи інвалідності тощо. Так, наприклад, дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [ 25 ].

Наступний важливий для проблеми нашого дослідження Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 21, ст.252 ). Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами [ 25 ].

Міністерство охорони здоров’я України видало Наказ 07.04.2004 № 183, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2004 р. за № 516/9115 “Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності”, в якому чітко прописуються всі вимоги щодо визначення конкретної групи інвалідності та одержання статусу “дитина-інвалід” [24 ].

грудня 2005 року видано Указ президента України В.А.Ющенка за N1845/2005 “Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів”, у якому визначено одним із пріоритетів діяльності органів виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері реабілітації інвалідів, у тому числі й дітей-інвалідів і їх сімей [25 ].

Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС видало Наказ № 36 від 11.03.96 , зареєстровано в Міністерстві юстиції України, м.Київ, 3 квітня 1996 р. за № 155/1180 “ Про затвердження Положення про порядок виплати одноразової державної допомоги сім'ям, що виховують дітей, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дітей, у яких видалено щитовидну залозу” [ 25 ].

У зв'язку з проголошенням Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня Міжнародним днем інвалідів та з метою підвищення загальнодержавного значення цієї дати президентом України підписано Указ за N 566/93 від 27 листопада 1993 року “Про Міжнародний день інвалідів в Україні”, в якому визначаються разові допомоги інвалідам, у тому числі й сім’ям, які виховують дитину-інваліда [ 25 ].

травня 2001 року Президентом України підписано Указ за № 335/2001 “Про Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів”, в якому чільне місце займає аналіз проблеми реабілітації дітей-інвалідів [25 ].

Відповідно до ст.76 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік” мінімальна заробітна плата з січня - 400грн., липня - 420 грн., грудня - 450 грн. Відповідно з 1 січня 2007 року державна допомога інвалідам і дітям-інвалідам нараховується в розмірі:

гр. 380+50%від 380 = 570грн.

Пгр. 80% від 380=304грн.

Ш гр. 60% від 380=228грн.

Надбавка одиноким інвалідам П і Ш гр. - 15% від 380=57грн.

Діти-інваліди до 6 років будуть отримувати 70% від 380 + 50% від 434= 483грн., а ті, хто постраждали від ЧАЕС 70% від 380+ 50% від (70% від 380)+ надбавка на догляд 50% від 434= 616 грн.

Діти-інваліди від 6 до 18 років - 70% від 380+50% від558=545грн., у свою чергу по ЧАЕС - 678 грн. [ 24 ].

1.3 Інституціалізація соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом

Розглянемо форми та методи, які використовуються в соціальній роботі з сім’ями, що мають дітей з відхиленнями в розвитку. Існує декілька моделей, за якими проходить процес реабілітації неповносправних дітей. Як свідчить вітчизняний досвід, у процесі реабілітації дітей та їх сімей беруть участь служби, відділи ранньої реабілітації при пологових будинках; установи охорони здоров’я; Центри соціальних служб для молоді, Служби захисту дитини; Центри соціальної реабілітації та профілактичного оздоровлення дітей, молоді з функціональними обмеженнями; спеціальні дошкільні установи або групи в загальних установах, спеціальні школи, центри навчання життєвим навичкам, інтегровані класи; недержавні, благодійні організації користувачів соціальних послуг; денні центри перебування дитини, центри денної зайнятості; центри психологічного здоров’я з послугами психосоціальної реабілітації.

Перелік державних і громадських організацій та служб, які надають допомогу неповносправній дитині та її сім’ї

Основними концептуальними принципами здійснення соціальної роботи з родинами, що мають дітей з відхиленнями в розвитку, є:

1) єдність дій сімей і соціальних інститутів у процесі соціалізації дитини;

) активізація ролі батьків, їхнє навчання і включення в процес соціально-педагогічної діяльності.

Соціальна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами - це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини. Узагальнення досліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду роботу з дітьми - інвалідами у різних країнах світу дозволяє виділити два рівні соціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень - фізична реабілітація, педагогічна та психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьому рівні вирішуються особливі проблеми та задовольняються особливі потреби дитини. Другий рівень - соціально-педагогічна реабілітація, під час якої реалізуються соціальні потреби дитини: участь у сімейних справах, іграх, навчання у школі чи вдома, потреби в дружбі, любові, подорожах, пригодах, участі у громадському житті. На цьому рівні дитина ідентифікує себе до певної соціальної групи, колективу, активно засвоює соціальну поведінку, групові норми і цінності. Дитина виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, виявляє свою соціальну активність завдяки соціальній адаптації.

При такому підході соціально-педагогічна допомога дітям - інвалідам визначається як професійна або волонтерська діяльність, яка спрямована на гармонізацію та гуманізацію відносин особистості та суспільства через педагогізацію середовища дитини і надання соціальних послуг [10,81].         

У структурі соціальної допомоги виділяється соціальний компонент. Тому цілком природним є задоволення особливих потреб дітей - інвалідів через надання соціальних послуг.

Соціальні послуги є системою соціальних дій, які спрямовані на задоволення потреб людини. Зміст соціальних послуг становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї із правових питань, соціально-психологічне консультування, допомога у догляді і нагляді за дитиною, забезпечення ліками і продуктами харчування, організація життєдіяльності і дозвілля особистості.

Один із компонентів соціально-педагогічної допомоги - виховання гармонійної особистості, формування її ціннісних орієнтацій. Об'єктом цієї діяльності є діти-інваліди, сім'я і найближче соціальне оточення. Сенс виховання постає у побудові таких взаємозв'язків особистості із суспільством, які забезпечують соціалізацію особистості, формування цілісного життєвого шляху особистості [42,16].

Так залучення дітей з вадами фізичного розвитку до соціально-активної діяльності здійснюється шляхом групової і масової роботи через організацію центрів навчальних занять, творчих лабораторій, проведення культурно-дозвіллєвих заходів. Соціалізація особистості спрямована як на засвоєння всього культурного досвіду, що набутий людством протягом історії, так і на розвиток всіх потенційних можливостей особистості. Важливими формами соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам є індивідуальна і групова робота.

Зміст індивідуальної роботи з дитиною становить: аналіз індивідуальних біологічних функцій і функціональних можливостей (біологічний і соціальний вік, рівень функціонального обмеження, біологічні ритми, здібності); виявлення специфіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих соціальних факторів, соціальні потреби, статус, соціальні очікування, культурні і субкультурні цінності, норми); усвідомлення психологічних характеристик ( сприйняття, здібність до вирішення проблем, характер самооцінки, рівень залежності, адекватність реакцій, пам'ять); дослідження особливостей соціальної адаптації; залучення дитини у соціально-педагогічний процес (соціалізацію).

Групова робота у контексті сімейно-центрованої практики здійснюється через організацію соціально-педагогічного патронажу, груп підтримки і взаємодопомоги тощо.

Розділ 2. Практичні аспекти соціальної роботи з дітьми з особливими потребами

.1 Сутнісний аналіз поняття інвалідності та соціально-психологічні характеристики дітей-інвалідів

На початку XVIII ст. у слов’янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за походженням з французької мови означає - безсилий, важко поранений, слабкий[46,5]. До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення у здоров’ї. Тому є декілька варіантів, що вживаються як в засобах масової інформації, спеціальній літературі так і в соціальному житті в цілому:

інвалід;

особи з обмеженими функціональними можливостями;

люди з обмеженою дієздатністю;

люди з особливими потребами;

особи з вадами розвитку.

Як правило, у законодавчих документах домінує термін "інвалід".

Наприклад згідно з Законом України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” - „інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті”[25,3]. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Соціальна захищеність інвалідів здійснюється Міністерством праці і соціальної політики та його регіональними та міськрайонними управліннями соціального захисту населення України, Міністерством охорони здоров’я України та місцевими Радами народних депутатів України.

Що ж до самого поняття інвалідності, то це обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути повноцінно інтегрованою в суспільство й брати участь в його житті на рівних умовах з іншими[61,32].

Слід звернути увагу, що на сьогоднішній день найпоширеніший термін, який зустрічається в житті нашого суспільства, що характеризує людей з особливими потребами, є “інвалід”. Навіть в останніх законодавчих документах використовується саме цей термін, наприклад в Законі України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”, який був затверджений в 2001 році. У той же час необхідно зазначити, що вживання цього поняття носить дискримінаційний характер, адже його використання обмежує людину в її правах та можливостях, стигматизує людину, яка має особливі потреби.

Фахівці соціальної роботи, соціальні працівники дотримуються думки, що необхідно змінювати лексику, як професійну, так і побутову, щодо людей з особливими потребами. Зараз цей процес ніби відбувається, але, як на нашу думку, надто повільно. Для цього потрібно сформувати громадську думку, переконати, що в цьому є необхідність.

Сьогодні існує багато різних категорій і найменувань, пов'язаних з неповносправністю. Кожне з них виникло на основі різноманітних інтересів неповносправних людей та їх родичів. При цьому враховувався якийсь аспект життя особи і використовувався власний набір понять, що описував цю особу.

Побутова лексика може і повинна стати засобом порозуміння. Крім того, лексика не повинна бути надто безособовою, щоб не позбавляти людських рис тих, про кого йде мова. Натомість, мовлення може вживатись, як стратегія, що повідомляє про позитивні аспекти відмінностей між людьми. Саме суспільство повинно змінюватись, щоб визнавати і поважати відмінності своїх членів, а не людина намагалась пристосуватись до суспільства[11,42].

Проаналізувавши популярну й методичну літературу, деякі мовні штампи, котрі зустрічаються в побутово-розмовній лексиці, ми склали таблицю, в якій запропонували замість деяких висловів вживати їх синонімічні замінники, які мають більш толерантне й гуманне значення ( див. додаток В).

Для більш глибокого рокриття проблеми нашого дипломного дослідження розглянемо типологію інвалідності, що використовується у роботі з людьми з особливими потребами, запропоновану групою учених - А.Й.Капською, О.В.Безпалько, Р.Х.Вайнола - в праці “Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання)” (див.додаток Г) . Як визначають учені, інвалідність у дітей визначається як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Дитина-інвалід - це особа яка внаслідок хронічних захворювань, вроджених чи набутих порушень у розвитку має обмеження у життєдіяльності, перебуває в особливо складних і надзвичайних умовах і має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, природному сімейному оточенні, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації[10;12].

Розкриваючи проблему дослідження, варто звернутися до аналізу міжнародних документів, котрі стосуються цієї проблеми, оскільки наша держава багато з них ратифікувала і, таким чином, вони повинні діяти і в українському політико-правовому полі.

Згідно з Декларацією про права інвалідів ( ООН, 1975), інвалід - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і /або соціального життя в силу вади, чи то вродженої чи ні, його або її фізичних і/або розумових можливостей. Так, у Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44 сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 року інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психологічними, соціальними, культурними, законодавчими і іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і приймати участь в житті сім'ї чи суспільства на таких самих основах як і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, які мають інвалідність, для того, щоб вони могли жити незалежним життям.

В 1989 Організацією Об'єднаних Націй був прийнятий текст Конвенції про права дитини, яка володіє силою закону в тих країнах, які її ратифікували. У ній закріплено право дитини з відхиленнями у розвитку вести повноцінне і гідне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в собі і полегшують її активну участь в житті суспільства (Ст.23); право неповноцінної дитини на особливу турботу і допомогу, яка повинна пропонуватися по можливості безкоштовно з врахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, які забезпечують опіку над дитиною, з метою забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг в галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності і доступу до засобів відпочинку таким чином, який приводить до найбільш повного, наскільки це можливо, залучення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особистості, включаючи духовний і культурний розвиток дитини.

В 1971 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про права розумово відсталих осіб. У відповідності з вказаною Декларацією затверджується необхідність максимального ступеня здійснення прав таких інвалідів; затверджуються права на належне медичне обслуговування і лікування, а також право на освіту, навчання, встановлення працездатності і опіки, яка дозволяє їм розвивати свої здібності і максимальні можливості. Слід особливо відмітити обговорене право продуктивно працювати або займатись будь-якою іншою корисною справою у повній мірі своїх можливостей, з чим пов'язане право на матеріальне забезпечення і на належний життєвий рівень [ 21, 14 ].

Особливе значення для прав дітей-інвалідів має норма, яка стверджує, що в тих випадках, коли це можливо, розумово відстала особа повинна жити в колі своєї сім'ї або з названими батьками і брати участь в різних формах життя суспільства. Сім'ї таких осіб повинні одержувати допомогу. У випадку необхідності помістити таку людину в спеціальний заклад, необхідно зробити так, щоб нове середовище і умови життя якнайменше відрізнялися від умов звичайного життя.

Проблеми як дорослих, так і неповнолітніх інвалідів знайшли своє відображення в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права ООН, де зафіксоване право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я ( Ст.12). Інтегративним документом, який охоплює всі сторони життєдіяльності інвалідів, є прийняті ООН в 1993 році „Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів”[58].

Як засвідчують документи світової та європейської спільнот, проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціальним контекстом, в якому живе людина, - сім’ї, будинку-інтернату, соціального оточення в цілому. Інвалідність, обмежені можливості людини не відносяться до ряду лише медичних явищ. Значно більше місце в розумінні цієї проблеми і переборенні її наслідків мають соціально-медичні, власне соціальні, економічні, психологічні і т.п. фактори. Ось чому технології допомоги інвалідам-дорослим чи дітям в більшості європейських країн базуються на соціально-економічній моделі соціальної роботи. Згідно цього підходу, люди з обмеженими можливостями мають функціональні труднощі в результаті захворювання, відхилень чи недоліків розвитку, стану здоров’я, зовнішності, внаслідок непристосованості фізичного і соціального оточення до їх спеціальних потреб, через забобони суспільства щодо ставлення до інвалідів.

Якщо уважно розглянути те, як аналізує проблему Всесвітня організація охорони здоров’я, то вимальовується наступна картина: структурні порушення (impairments), видимі неозброєним оком чи розпізнані медичною діагностичною апаратурою, можуть призвести до втрати чи неповноцінності навиків, необхідних для деяких видів діяльності, що призводить до стану “обмежених можливостей”(disability); а це за відповідних умов буде сприяти соціальній дезадаптації, неуспішній чи уповільненій соціалізації(handicap). Наприклад, дитина, яка має діагноз " церебральний параліч ", при відсутності спеціального пристосування, вправ і лікування, може відчути серйозні труднощі з пересуванням. Таке становище, в свою чергу, яке ускладнюється невмінням і небажанням інших людей спілкуватися з такою дитиною, вже в дитячому віці призведе до її соціальної депривації, загальмовує вироблення навиків, необхідних для спілкування з однолітками або дорослими, можливо, до недостатнього формування інтелектуальної сфери[62,47-49].

Саме на превенцію, недопущення таких випадків і спрямовано більшість нормативно-правових актів ООН і Ради Європи.

Залежно від типології інвалідності дітям з особливими потребами притаманні певні соціально-психологічні характеристики. Залежно від типології інвалідності та притаманних їй соціально-психологічних характеристик, розроблюються програми реабілітації та адаптації дитини з особливими потребами. Далі ми спробуємо описати соціально-психологічні особливості дітей-інвалідів, які мають вади зору, інтелектуальні порушення, а також характеристики дітей, які мають діагноз ДЦП.

Розглянемо особливості дітей, які мають вади зору. Так, при глибоких порушеннях зору, як наслідок внутрішньої емоційної незадоволеності, можуть сформуватися занижена або завищена самооцінка, усвідомлення несамостійності, недостатньої компетентності, а також відчуття косметичного дефекту, занепокоєння та тривожність очікувань. Такий стан зумовлюють своєрідність поведінки дитини. Усвідомлення зниженого зору, погане самопочуття, викликане протіканням захворювання очей, можуть провокувати насамперед відхилення в поведінці. У дитини з вадами зору може розвинутися глибока депресія з почуттям безвихіддя та відчаю. Така депресія може тривати від кількох місяців до 1-2 років. Поступово людина знаходить своє місце в житті, стан депресії знижується, але її прояви ще спостерігаються і негативно відбиваються на психічному і фізичному розвитку особи. Адже вимушена самотність і малорухомий спосіб життя впливають на життєву активність людини - формується позиція інваліда. Звідси - відмова від навчання прийомам роботи всліпу, небажання вчитися письму і читанню по Брайлю, взяти в руки тростину[54]. До важких психічних станів у підлітковому віці при порушеннях зору можна віднести також нав'язливі страхи та тривожні очікування. Так, психологам відомо, що серед найпоширеніших страхів у сліпих підлітків є страх забруднення (наприклад, дитині здається, що у неї брудні руки, і вона їх часто миє); страх перед тваринами, які нібито знаходяться навколо і можуть завдати шкоди або навпаки, на яких можна випадково наступити (цей страх буває настільки сильним, що дитина навіть відмовляється ходити по квартирі, тому що там є кіт, або ходити по стежках, де можна наступити на змію, хоча такого в житті з нею ніколи не траплялось); страх присутності когось в кімнаті, хтось ніби стежить за поведінкою підлітка, особливо, коли в кімнаті він один; страх викликати до себе жалість сторонніх людей; побоювання насмішок з боку оточуючих; недовіра до людей [46,24].

Тепер опишемо характеристику дітей з інтелектуальними порушеннями. Розумова відсталість - відхилення, на яке страждає понад 120 млн. людей у всьому світі. Це одна з найчастіших причин інвалідності на все життя [34,6]. Є дві причини виникнення цього відхилення. Перша пов'язана з порушеннями функціонування центральної нервової системи. Вони можуть бути і генетично зумовленими, а частіше спричинені різними хворобливими ураженнями дитячого організму в цілому чи нервової системи зокрема. Це і різні хвороби матері, інфекції, вплив токсичних речовин під час вагітності, які порушують розвиток плоду. Не менш згубно можуть вплинути і тривалі захворювання дитини в ранньому віці, особливо в перший рік життя. Звичайно, по-різному позначаються на стані нервової системи загальні захворювання: серцево-судинні, апарату травлення, органів дихання і такі, що уражають безпосередньо мозок. Якщо перші призводять до так званих функціональних розладів в роботі нервової системи, насамперед знижують нервову витривалість, активність дитини, то другі зумовлюють певні відхилення у розвитку окремих систем головного мозку, і їх неправильне функціонування буває більш вираженим і стійким.

Друга причина затримки психічного розвитку дитини - недоліки виховання. І тут потрібно пам'ятати таку важливу річ: дитина народжується з дуже незрілою нервовою системою, у неї є тільки більші чи менші задатки для майбутнього психічного розвитку, що відбувається вже після народження, в процесі спілкування з людьми. Тому значення виховання для розвитку дитячої психіки настільки велике, що його хибність може зруйнувати і прекрасні задатки здорової дитини, і навпаки - дбайлива, послідовна робота над вихованням і розвитком дитини з певними розладами нервової системи ніколи не буває марною і дає щедрі плоди.

Розумова відсталість може бути помітною на перших роках життя. Іноді вона проявляється лише в дитячому садку під час вступу до школи чи навіть після деякого періоду навчання в ній. Це залежить від ступеню порушень психофізичного розвитку. Найлегший ступінь - дебільність, середній - імбецильність і найбільш тяжкий - ідіотія.

Найтяжча форма розумової відсталості - в ідіотів і імбецилів. Ідіоти безпомічні, деякі з них не можуть навіть сидіти, говорити, ходити, самостійно їсти. У них відсутні елементарні навички, вони не розуміють, коли до них звертаються, не впізнають оточуючих. Тільки деяких можна навчити ходити, говорити, виконувати елементи самообслуговування. За такими дітьми необхідно здійснювати постійний контроль, наполегливо і терпляче привчати їх до своїх вимог.

Імбецили - це особи, які не можуть самостійно орієнтуватися в житті, також потребують постійної опіки, але можливості їх розвитку інші, ніж у дітей попередньої групи. Імбецили мають певні уявлення про конкретні предмети, але не мають понять. Деякі з них вчаться читати, писати, лічити, простому ремеслу, але виконують ці дії механічно, без достатнього усвідомлення їх змісту. У процесі виховання їхні уявлення дещо розширюються; вдається подолати і деякі вади фізичного розвитку, мови: координованішою стає ходьба, рухи рук, чіткішою -вимова[20,7].

Серед розумово відсталих близько 75% становлять діти з легким ступенем розумової відсталості - дебіли. У таких дітей, насамперед недорозвинені складні форми пізнавальної діяльності, зокрема такі мислительні операції, як аналіз, порівняння і найбільше - узагальнення й абстрагування. Мислення дебілів має конкретний характер, коло уявлень бідне, обмежене. У них слабо розвинена увага, особливо довільна, має місце загальне зниження пам'яті і недорозвиток її вищої форми - словесно-логічної. У дебілів знижене критичне ставлення до себе, підвищена схильність до навіювання, недостатньо адекватне самооцінювання. Мова їх бідна, аграматична, з істотними порушеннями звуковимови.

Таким дітям властиві також недостатня самостійність, ініціативність, активність. Серед них є в'ялі, загальмовані і, навпаки, збуджені, розгальмовані. Особливості психічного розвитку дебілів певною мірою піддаються коригуванню, якщо створити відповідні умови виховання в сім'ї.

Дуже важливо передбачати й упереджувати дію чинників, що збуджують дитину. Так, наприклад, розумово відсталі діти не переносять сильних подразників, стають збудженими, неслухняними, вередують тощо. Тому слід уникати голосних різких розмов, сварок, безкінечних зайвих зауважень. Шум - особливо сильний подразник для неповноцінної нервової системи. Голосна музика, занадто рухливі галасливі ігри, підвищений тон оточуючих - діють на дитину негативно.

Переважна більшість розумове відсталих дітей має вади і фізичного розвитку: недорозвинена м'язова система і кістковий апарат. Рухи такої дитини незграбні, хаотичні, повільні, в'ялі, напружені, з великими труднощами переходить з одного руху на інший, вона погано орієнтується в просторі. Зміцненню фізичного стану дитини сприяють звичайна ранкова, ритмічна, та лікувальна гімнастика, масаж, водні процедури, рухливі ігри, робота на свіжому повітрі, заняття спортом.

Під час прогулянок увагу дитини зосереджують на тих чи інших об'єктах, предметах, враховуючи при цьому доступність і практичну необхідність. Слід пам'ятати, що розумово відстала дитина сприймає все в повільному темпі, недостатньо диференційовано, погано запам'ятовує і розуміє те, що бачить, чує. Тому, щоб у неї утворилися певні уявлення про предмети чи об'єкти, потрібні час і багаторазове повторення.

Для розумово відсталої дитини необхідно створювати умови для набуття навичок колективної гри, гри удвох, утрьох. Адже, як правило, нормальні діти не приймають її в гру, і вона, погано розуміючи суть гри, тиняється серед дітей, заважає їм. Тому краще організувати гру такої дитини з меншими за віком дітьми. Граючись з ними, розумово відстала дитина стає добрішою, вчиться поступатися, спілкуватися, активніше говорити. Через гру дитину можна залучити до самообслуговування, виконання домашніх доручень, побутової праці [59,23].

Перед тим, як перейти до опису соціально-психологічних особливостей дітей, хворих на ДЦП, доцільно визначити термін «дитячий церебральний параліч» - термін, який об’єднує групу непрогресуючих розладів, що виникли внаслідок недорозвитку чи ушкодження мозку. Це може статися в допологовий період, під час пологів або відразу після них і призвести до порушення в першу чергу рухових функцій, а також до мовних та психічних розладів. У людей із ДЦП: головний мозок ушкоджується таким чином, що не може надсилати правильні сигнали до м’язів людини, не може контролювати та узгоджувати роботу м’язів-згиначів. ДЦП не є спадковою патологією, й іншим людям вона не передається. Може проявлятись в легкому середньому та важкому ступені, а також мати різні форми. Легкий ступінь майже не впливає на координацію рухів та їхні функції. Все залежить від того, де і як ушкоджений мозок. В середньому із 1000 новонароджених 6 хворі на церебральний параліч. Виникає в результаті недорозвитку або пошкодження мозку в ранньому онтогенезі. При чому найбільш важко ушкоджуються “молоді” відділи мозку - великі півкулі, які регулюють довільні рухи, мову. Психічні та мовні розлади, так як і рухові, мають різну ступінь виявленості. Наприклад, при грубих порушеннях руху психічні розлади можуть бути відсутніми або бути мінімальними і, навпаки, при легких порушеннях руху можуть помічатись грубі психічні та мовні відхилення. При важкому ступені порушень руху дитина не володіє навиками ходи і маніпулятивними діями. Вона не може самостійно обслуговувати себе. При середньому ступені порушень руху діти володіють ходою, але пересуваються невпевнено, часто за допомогою спеціальних засобів (костилів, канадських паличок). Вони не в змозі самостійно пересуватися по місту, їздити в транспорті. Навики самообслуговування у них розвинуті не повністю із-за порушення маніпулятивної функції. При легкому ступені порушень руху діти ходять самостійно, впевнено як в помешканні, так і поза ним. Вони повністю себе обслуговують, у них досить розвинена маніпулятивна діяльність. Однак у хворих можуть помічатись неправильні патологічні пози і положення, порушення ходи, рухи не досить ловкі, повільніші. Знижена м’язова сила, присутні недоліки мілкої моторики.

У дітей з ДЦП затримано і порушено формування всіх рухових функцій: дуже важко та з запізненням формується функція тримання голови, навики сидіння, ходьби, маніпулятивної діяльності. Через рухові порушення в дітей з церебральним паралічем статичні і локомоторні функції не можуть розвиватись спонтанно або розвиваються неправильно. Порушення руху, в свою чергу, негативно впливає на формування психічних функцій та мови. ДЦП виникає внаслідок органічного ушкодження нервової системи під впливом різних несприятливих факторів, котрі можуть виникнути в пренатальному періоді, в момент народження (інтронатальний) або на першому році життя (в ранній постнатальний період).

У даної категорії людей виникає низка проблем, що пов’язані з фізичним станом: ДЦП може спричинити розлади ходи, мовлення, що може проявлятися через параліч, парези нижніх, верхніх кінцівок або ж артикуляційного апарату; можуть спостерігатися порушення координації рухів, судомні напади, ураження зорового, слухового аналізаторів; з ураженням мозку: негативний вплив на розвиток людських здібностей, можливість отримання розумової відсталості (олігофренія) чи затримки психічного розвитку (ЗПР). У той же час, спостереження показують, що у досить великого відсотку людей із ДЦП інтелект збережений; з соціальним оточенням: адже з боку інших людей не завжди є повне розуміння, оскільки не всі ознайомлені з особливостями хвороби, тому часто ведуть себе неадекватно. Треба пам’ятати що уражені ДЦП потребують не співчуття, не жалю, а звичайного спілкування, звичайної уваги [12, 23-25].

Ця категорія дітей має досить багато проблем, чому сьогодні ще не надається належної уваги. Одною з них є визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової, середньої та вищої освіти. Також необхідне спеціальне навчання для розумово відсталих, особливо ефективними в їх навчанні виявились організації батьків. Діти, які мають діагноз ДЦП не мають доступу до звичайних освітніх закладів, програм реабілітації та адаптації. Адже загальноприйнятим є перебування, навчання таких дітей в закритих закладах. Починаючи з раннього віку, вони проживають в спеціалізованих інтернатах, що відокремлює їх від суспільства та негативно впливає на формування комунікативних навичок, гальмує процес пізнання. Ця відстороненість викликає відчуття самотності, нікому не потрібності. Зазвичай в процесі спілкування присутня лише сім’я.

Люди з такою вадою повинні навчитись самостійно справлятись зі своїм станом. Сім’я - перший осередок, з яким стикається дитина, уражена ДЦП. Ця дитина потребує особливої ласки, тепла, любові, але не гіперопіки!

Одним із важливих моментів роботи з дітьми з особливими потребами є їх виховання, при чому виховання в сім’ї, оскільки ці діти майже весь свій час проводять в сімейному оточенні. Саме тому в наступному параграфі нашої роботи ми більш детально зупинимось на аналізі специфіки функціонування сімей, які виховують дитину-інваліда.

2.2 Характеристика сімей, які виховують дітей з особливими потребами

Сім’ї, що мають дітей з порушеннями фізичного і/чи психічного розвитку, представляють одну з найбільш уразливих груп населення. Соціальна підтримка таких сімей - це вирішення цілого комплексу проблем, пов'язаних з допомогою дитині: з її виживанням, лікуванням, освітою, соціальною адаптацією й інтеграцією в суспільство. Батьки в подібних родинах відчувають вплив різноманітних негативних факторів, який можна означити як сімейний стрес. Сімейний стрес може носити несподіваний і/чи хронічний характер, але завжди створює напруженість усередині сімейної групи, що порушує її стійкість. Соціальне нездоров'я такої родини вимагає додаткових видів соціальної роботи, спрямованих на допомогу батькам. Це соціальна реабілітація і соціальна інтеграція родини, тобто відновлення її соціального статусу.

Успішність вирішення цих проблем прямо пов'язана з цілеспрямованою соціальною та соціально-педагогічною роботою, котра включає широкий спектр довгострокових заходів допомоги родині комплексного характеру - медичного, правового, психолого-педагогічного, економічного. Зміст цих заходів спрямований на:

-     розширення контактів родини, подолання ізоляції, включення її в громадське життя;

-        надання адекватної інформації про специфічні потреби і перспективи розвитку дитини, сприяння в організації комплексної діагностики і раннього початку освітнього процесу;

надання повноцінної інформації про соціальні інститути допомоги, сприяння фахівцям у складанні освітнього й абілітаційного маршруту на основі індивідуальної програми розвитку дитини;

налагодження сімейного мікроклімату;

організація психологічної підтримки батьків;

організація правової підтримки сім’ї: інформування та захист законних прав і інтересів тощо.

Система соціально-педагогічної допомоги повинна бути спрямована не на підміну родини, а на розвиток її власних ресурсів та ініціативи, тому що тільки перетворення родини в активного суб'єкта соціально-педагогічної діяльності є вирішальним чинником ефективності процесів реабілітації й інтеграції дитини. Багато в чому це залежить від типу внутрішньосімейних відносин і стилю сімейного виховання. За цими ознаками родини, що мають дітей зі значними відхиленнями розвитку (з інвалідністю), можна диференціювати на чотири групи.

Перша група - батьки з вираженим розширенням сфери батьківських почуттів. Характерний для них стиль виховання - гіперопіка, коли дитина є центром усієї життєдіяльності родини, у зв'язку з чим комунікативні зв'язки з оточенням деформовані. Батьки мають неадекватні уявлення про потенційні можливості своєї дитини, в матері відзначається гіпертрофоване почуття тривожності і нервово-психічної напруги. Як головну причину порушень сімейного мікроклімату в цих родинах можна назвати систематичні подружні конфлікти. Стиль поведінки дорослих членів родини (мати, бабуся) характеризується надпіклувальним ставленням до дитини, дріб'язковою регламентацією способу життя сім’ї в залежності від самопочуття дитини, обмеженням соціальних контактів. У залежності від віку дитини підвищується і рівень потураючої гіперпротекції (так звана фобія втрати дитини). Цей стиль сімейного виховання характерний для більшості родин матерів-одиначок. Такий стиль сімейного виховання негативно впливає на формування особистості дитини, що виявляється в егоцентризмі, підвищеній залежності, відсутності активності, зниженні самооцінки дитини.

Друга група сімей характеризується стилем холодного спілкування - гіпопротекцією, зниженням емоційних контактів батьків з дитиною, проекцією на дитину з боку обох батьків чи одного з них власних небажаних якостей. Батьки акцентують зайву увагу на лікуванні дитини, пред'являючи завищені вимоги до медичного персоналу, намагаючись компенсувати власний психічний дискомфорт за рахунок емоційного відторгнення дитини. Ставлення до стресової ситуації накладає сильний відбиток на спосіб виходу з неї, котрий обирає родина. Саме в цих родинах найбільш часто зустрічаються випадки латентного (прихованого) алкоголізму батьків.

Подібний стиль спілкування в родині веде до формування в особистості дитини емоційної нестійкості, високої тривожності, нервово-психічної напруженості, породжує комплекс неповноцінності, емоційну беззахисність, непевність у своїх силах.

Третю групу сімей характеризує стиль співробітництва - конструктивна і гнучка форма взаємовідповідальних стосунків батьків і дитини в спільній діяльності. Як спосіб життя, такий стиль виникає при вірі батьків в успіх своєї дитини і сильні боки її природи, при послідовному осмисленні необхідного обсягу допомоги, розвитку самостійності дитини в процесі становлення особливих способів її взаємодії з навколишнім світом.

Батьки з цієї групи сімей відзначають, що народження такої дитини не стало фактором, що погіршив відносини між подружжям - «лихо згуртувало», об'єднало в екстремальній ситуації, зміцнило взаємодопомогу, «опору один на одного». У цих родинах відзначається стійкий пізнавальний інтерес батьків до організації соціально-педагогічного процесу, щоденна співдружність і діалог у виборі цілей і програм спільної з дитиною діяльності, заохочення дитячої самостійності, постійна підтримка і співчуття при невдачах. Батьки цієї групи мають найбільш високий освітній рівень у порівнянні з представниками інших груп, мають досвід переживання стресогенних ситуацій. Такий стиль сімейного виховання сприяє розвитку в дитини почуття захищеності, впевненості в собі, потреби в активному встановленні міжособистісних відносин як у родині, так і поза домом.

Четверта група родин має репресивний стиль сімейного спілкування, що характеризується батьківською установкою на авторитарну лідируючу позицію (частіше батьківську). Як спосіб стосунків, це виявляється в песимістичному погляді на майбутнє дитини, у постійному обмеженні її прав, у твердих батьківських розпорядженнях, невиконання яких карається. У цих сім’ях від дитини вимагають неухильного виконання всіх завдань, вправ, розпоряджень, не враховуючи при цьому рівень її рухових, психічних і інтелектуальних можливостей. За відмову від виконання цих вимог нерідко вдаються до фізичних покарань.

При такому стилі виховання в дітей відзначається афективно-агресивна поведінка, плаксивість, дратівливість, підвищена збудливість. Це ще у більшій мірі ускладнює їх фізичний і психічний стан.

Гендерна характеристика сімей підтверджує той факт, що жінки є головними членами сімей, що несуть усю вагу піклування про дитину. У сім’ях, що мають дітей з інвалідністю, дуже високий відсоток розлучень. Практичний досвід роботи з цими родинами показує, що багато сімей, які вважаються повними, фактично є родинами матерів-одиночок, тому що батько не живе з сім’єю, хоча офіційно шлюб не розірвано. Тільки невеликий відсоток розлучених батьків активно допомагають у вихованні і реабілітації дитини. В основному спілкування батьків з колишньою сім’єю обмежується лише наданням матеріальної допомоги, причому найчастіше нерегулярної. Мати змушена одна нести весь тягар щоденних турбот про дитину і забезпечувати всі необхідні заходи щодо її лікування, навчання, реабілітації.

Назване вище підтверджує складність проблеми виховання дитини з відхиленнями в розвитку в умовах сім’ї, розкриває залежність рівня соціальної активності й адекватності її поведінки від структури сім’ї, сімейного мікроклімату і стилю сімейного виховання.

І все-таки, саме сім’я є для дитини найменш обмеженим і найбільш м’яким типом соціального оточення. Але ситуація, коли в сім’ї є дитина-інвалід, може вплинути на створення більш жорсткого оточення, необхідного членам сім’ї для виконання своїх функцій. Більше того, цілком можливо, що присутність дитини з порушеннями розвитку разом з іншими факторами може змінити самовизначення сім’ї, скоротити можливості для заробітку, відпочинку, соціальної активності. Тому завдання щодо допомоги дітям, які батьки одержують від спеціалістів, повинні не тільки посилювати навантаження на одну з функцій сім’ї, але і здійснювати позитивний вплив на реалізацію інших функцій.

Структура і функції кожної сім’ї видозмінюються з плином часу, впливаючи на способи сімейних відносин. Життєвий цикл сім’ї включає певні стадії розвитку, у кожній з яких стиль життєдіяльності сім’ї відносно стійкий і кожен член сім’ї виконує окремі завдання індивідуального розвитку відповідно до свого віку. Зазвичай виділяється сім стадій життєвого циклу будь-якою сім’ї: шлюб, народження дітей, шкільний вік, підлітковість, "випуск або виліт пташенят із гнізда ", постбатьківство, старіння. Сім’ї дітей-інвалідів повинні бути готові до переживання таких стадій розвитку, які можуть бути унікальні і не притаманні звичайним сім’ям. Діти з обмеженими можливостями повільніше досягають певних етапів життєвого циклу, а деякі з таких дітей можуть зовсім не досягти їх.

Розглянемо наступні періоди життєвого циклу сім’ї дитини-інваліда:

. Народження дитини - отримання точного діагнозу, емоційне звикання, інформування інших членів сім’ї.

. Шкільний вік - прийняття рішення з приводу форми навчання дитини, переживання реакції групи однолітків, клопоти через організацію навчання і позашкільної діяльності дитини.

. Підлітковість - звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов’язаних з ранніми проявами сексуальності, ізоляцією від однолітків і відторгненням, планування майбутньої зайнятості дитини.

. Період "випуску " - осмислення і звикання до подальшої сімейної відповідальності, прийняття рішення про місце проживання, яке підходить для дитини, яка подорослішала, переживання дефіциту можливостей для соціалізації члена сім’ї-інваліда.

. Постбатьківський період - перебудова взаємовідносин між подружжям (наприклад, якщо дитина була успішно " випущена " з сім’ї) і взаємодія зі спеціалістами за місцем проживання дитини.

Разом з цим, зрозуміло, що до деяких сімей взагалі неможливо застосувати теоретичну модель, яка пов’язана з періодами розвитку, оскільки одні і ті ж події, які викликають стреси і труднощі, можуть переборюватись чи виникати знов і знов протягом усього життя дитини. До того ж, наявність і якість соціальної підтримки може посилити або послабити дію складної ситуації.

Маленькі діти з недоліками розвитку живуть не в ізоляції. Сім’я як первинне для них соціальне оточення, сама заглиблена в більш широкий соціальний контекст. Сім’я як один із видів соціальних систем складається із наступних підсистем: мати /батько, мати /дитина-інвалід, мати /здорова дитина, батько /дитина-інвалід, батько /здорова дитина, дитина-інвалід /здорова дитина. З цієї точки зору проблеми, які виникають в сім’ях з дітьми-інвалідами, можна розглядати як такі, що потрапляють в ту чи іншу підсистему внутрішньосімейних контактів.

1.   Мати /батько. Індивідуальні проблеми батьків, їх шлюбу до народження хворої дитини; проблеми прийняття, які виникають після народження дитини-інваліда.

2.       Мати /дитина-інвалід. Мати, за традицією, несе на собі більшу частину тягару опіки по догляду за дитиною-інвалідом і організації її життя. В неї часто проявляється депресія, почуття вини.

.        Мати /здорова дитина. Мати повинна брати до уваги те, скільки часу вона приділяє здоровій дитині, утримуватись від того, щоб обмежувати здорову дитину надмірною відповідальністю і опікою про дитину з порушеним розвитком.

.        Батько /дитина-інвалід. Проблема в цій підсистемі полягає в тому, наскільки задіяний батько у спілкуванні з хворою дитиною і з сім’єю в цілому або він відсутній у ній психологічно й інструментально.

.        Батько /здорова дитина. Потенційне проблемне поле подібне на те, що виникає в підсистемі мати /здорова дитина.

.        Дитина-інвалід /здорова дитина. Брати і сестри хворої дитини стикаються з почуттям вини, сорому і страху " заразитись " тією ж хворобою; дитина-інвалід прагне "поневолити" брата або сестру; діти формують нормальне амбівалентне ставлення до брата або сестри з обмеженими можливостями.

Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати усталений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часом до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьки сприймають діагноз дитини як безвихідь і вирок. Часто вони миряться з вадами дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (виключаючи важкі форми інвалідності). Інша ситуація виникає тоді, коли батьки змирившись з інвалідністю чи хворобою дитини, починають занадто опікати її, позбавляючи можливості крок за кроком самостійно вчитись навичкам самообслуговування. Якщо батьки до дитини ставляться як до хворої, немічної, неспроможної, вона розвивається пасивно, важко пристосовується до нових умов, боїться людей. тварин, несподіваних ситуацій.

Боротьба з хворобою і активний опір їй створює напружену емоційну і психологічну атмосферу в сім'ї. Іноді, ставлячи перед дитиною неадекватні для її віку і психічного стану завдання, батьки завдають дитині великої шкоди. У неї більше знижується самооцінка, посилюється почуття страху перед кожною новою вправою, з'являється агресія відносно тих, хто вимагає від неї неможливого. Руйнування нереалізованих планів спричинює у батьків почуття безвиході, призводить до депресії [11,23-25].

Дуже часто сім'ї, в яких є дитина - інвалід неповні, так як більшість чоловіків після народження дитини з будь-якими вадами кидають сім'ю відразу або залишають дружину і дитину через деякий час після її народження, не витримуючи психологічного і емоційного напруження.

Успішність розвитку дитини - інваліда в сім'ї залежить не тільки від матеріального становища, рівня медичного обслуговування і побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту батьків, формування і поглиблення батьківської любові, психологічного клімату сім'ї та її соціального оточення. Дитина з особливими потребами вимагає від матері і батьки повсякденної роботи над собою. Це пов'язано з тим, що у них різко починає знижуватись самооцінка, підвищується невдоволення собою і неприйняття себе як особистості. Подолання страху, відчаю, почуття провини, самотності сприяє постійному творчому, а відтак і особистісному росту. Найтяжчий період звикання до того, що дитина, яка виховується в сім’ї, потребує особливої підтримки, уваги стає для матері, яка народила дитину-інваліда.

Після народження такої дитини мати переживає наступні стадії:

1. Стадія шоку.

2.  Злість, смуток, образа, самозвинувачення, покарання себе.

3. Негативізм, відмова, невіра.

4.  Депресія.

5.  Пошук сенсу життя, намагання зрозуміти ситуацію.

6. Пошук чогось нового, розуміння того, що життя продовжується.

Пройшовши ці стадії мати сприймає та усвідомлює новий спосіб життя. І для неї дитина вже не така особлива. Адже діти, незалежно від того, чи вони здорові, чи мають певні порушення у здоров’ї, потребують материнської любові, турботи. Уважне спостереження за своїми емоціями, психологічними станами забезпечує сприятливий психологічний клімат у сім'ї, а вміння приймати рішення, упевненість у своїх діях, уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу безпечності, емоційного спокою. Батьківська любов - джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку. Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень [14,47].

Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структуруванню та диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляції сім'ї. Правильно організований процес виховання змінює ставлення матері до своєї дитини, що більше не визначається тільки захворюванням. Мати починає дивитися на дитину не як на аномальну дитину, а на таку, яка вимагає більше уваги, турботи, ніж інші діти в цьому віці. Спадає напруженість ситуації, мати і дитина задоволені від спільного спілкування, стабілізується сімейне життя.

Існує безліч методів компенсації дефекту, коригування психофізичного стану, нормалізації поведінки дитини залежно від характеру аномалії. Однак з великої кількості завдань, що стоять перед батьками, можна виділити основні:

1. Не зважаючи на інвалідність дитини, ставитися до неї, як до дитини з особливими потребами, яка вимагає спеціального навчання, виховання і догляду.

2. За допомогою спеціальних рекомендацій, порад та інструкцій дефектолога, соціального працівника, лікаря чи реабілітолога поступово й цілеспрямовано: навчати дитину альтернативних способів спілкування; навчати основних правил поведінки; прищеплювати навички самообслуговування; формувати вміння, що допоможуть подолати стреси; виявляти та розвивати творчі здібності; розвивати зорове, слухове, тактильне і кінестичне сприйняття (сенсорне виховання).

3. Створювати середовище емоційної безпеки:

дитина має виховуватись в атмосфері любові та добрих стосунків між усіма членами сім'ї;

батьки повинні підтримувати нормальні взаємостосунки, не з'ясовувати їх у присутності дитини, особливо з приводу її інвалідності чи проблем, пов'язаних з нею;

слід дотримуватися постійного режиму дня;

треба позбавитися небезпечних предметів і речей, а також таких, що спричинюють у дитини страх чи іншу негативну емоційну реакцію.

4. Відвідувати групи підтримки і взаємодопомоги, де можна відверто висловлювати свої думки і виражати почуття, отримати підтримку і практичну інформацію від інших батьків[15,71].

Розв'язати ці складні завдання можна лише тоді, коли батькам буде надана своєчасна соціальна і психологічна допомога. Розкриттю специфіки технологій надання практичної соціальної допомоги буде присвячено наступний розділ нашої дипломної роботи.

2.3 Технології соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами та їх батьками в сучасних умовах

У цьому параграфі нашої роботи ми зупинимося на соціально-реабілітаційній роботі з дітьми-інвалідами, обговоримо деякі принципи і напрями роботи з сім’єю дитини з обмеженими можливостями. У цьому контексті насамперед доцільно розглянути поняття абілітації і реабілітації. Абілітацією називають комплекс послуг, спрямованих на формування нових і мобілізацію, посилення існуючих ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку дитини. Реабілітацією в міжнародній практиці прийнято називати відновлення здатностей, які були в минулому, втрачених по причині хвороби, травми, змін умов життєдіяльності.

В практиці вітчизняної соціальної роботи поняття реабілітації включає і цей, і інший зміст, причому пропонується не вузько медичний, а більш широкий аспект соціально-реабілітаційної роботи. Основна мета соціально-реабілітаційної роботи пов’язана з забезпеченням соціального, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має порушення, і досягненням максимального успіху в розкритті потенціалу дитини для навчання. Інша важлива мета відбиває її превентивну спрямованість в аспекті попередження вторинних дефектів у дітей з порушенням розвитку. Вторинні дефекти виникають або після невдалої спроби впоратися з прогресуючими первинними дефектами в медичній, терапевтичній або навчаючій дії, або в результаті спотворення взаємовідносин між дитиною і сім’єю.

Зупинимось більш детально на аналізі програми реабілітації як системи заходів, направлених на розвиток можливостей дитини і всієї сім’ї, яка розробляється разом з батьками командою спеціалістів, котра складається з лікаря, соціального працівника, педагога, психолога. В багатьох країнах такою програмою керує один спеціаліст. Це може бути людина, яка працює за будь-якою з перерахованих професій, але у всіх випадках - це куратор, який координує реабілітаційну програму. Така система заходів розробляється індивідуально для кожної конкретної дитини і сім’ї, враховуючи стан здоров’я, особливості розвитку дитини, можливості і потреби сім’ї щодо успішного виконання програми. Програма може розроблятися як на півроку, так і на більш короткі терміни, в залежності від віку і умов розвитку дитини.

По закінченню терміну, на який була розрахована програма, спеціаліст, який координує послуги для дитини і всієї сім’ї, зустрічається з батьками, щоб обговорити досягнуті результати, успіхи, а також те, чого досягнути не вдалось. Необхідно обговорити всі позитивні і негативні незаплановані моменти, які сталися в процесі виконання програми. Після чого батьки разом зі спеціалістом (командою спеціалістів) розробляють програми реабілітації на наступний період.

Іншими словами програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і спеціалістів по розвитку здібностей дитини, її оздоровлення, соціальної адаптації (наприклад професійної орієнтації). Заходи обов’язково повинні охоплювати й інших членів сім’ї. Це може стосуватися освіти для батьків, психологічної підтримки сім’ї, допомоги сім’ї в організації відпочинку, відновлення сил.

На кожен період програми ставиться мета, яка включає ряд завдань, оскільки потрібно працювати в кількох напрямах, підключаючи до процесу реабілітації різних спеціалістів. Практичний досвід соціально-педагогічної роботи показує, що така програма, як правило, включає такі заходи:

а) медичні ( оздоровлення, профілактика);

б) соціальні (освітні, психологічні, психотерапевтичні, соціальні), спрямовані на розвиток загальної чи точної мови і мовлення, розумових здібностей, навиків самообслуговування і спілкування.

При цьому інші члени сім’ї повинні орієнтуватися в специфіці дитячого розвитку, вчитися спілкуванню один з одним, з дитиною, щоб не поглиблювати первинні дефекти розвитку несприятливими діями зовні. Тому в програму реабілітації будуть входити також такі заходи, як організація сприятливого оточення дитини (спеціальне обладнання, способи взаємодії, стиль спілкування в сім’ї), оволодіння новими знаннями і навиками батьків і всіма тими, хто близький до дитини.

Після того, як програма розроблена і почато виконання заходів, проводиться моніторинг, тобто регулярне дослідження ходу подій. Такий контроль проводиться у вигляді регулярного обміну інформацією між спеціалістом-куратором (або, можна його ще назвати, координатором послуг) і батьками. Якщо виникають будь-які труднощі, куратор сприяє батькам, допомагає долати перешкоди, ведучи переговори з потрібними спеціалістами, представниками установ, роз’яснюючи, відстоюючи, де це потрібно, права дитини і сім’ї. У випадку необхідності куратор може відвідати сім’ю для того, щоб краще розібратись в труднощах, які виникають при виконанні програми.

З аналізу літератури з соціальної роботи можна стверджувати, що ефективність реабілітаційної роботи залежить по-перше, від міждисциплінарної команди спеціалістів, і по-друге, від участі батьків у процесі реабілітації. Забезпечення саме такої участі і представляє собою найбільш важку проблему. В соціальній роботі з дітьми-інвалідами важливо виходити із наступного принципу: дітям вдається досягнути набагато більших результатів в реабілітаційному процесі в цілому, коли батьки і спеціалісти стають партнерами і працюють разом над вирішенням поставлених задач.

Практика соціальної роботи з дітьми - інвалідами свідчить, що батьки інколи не виявляють бажання співпрацювати з закладами соціальної роботи, відмовляється від допомоги чи поради. Це, як правило, зумовлюється певними факторами, такими як: бідність; погіршення здоров’я інших членів сім’ї; подружні конфлікти та інші проблеми. В цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання чи настанови спеціалістів. Інколи батьки ставляться до реабілітаційних послуг виключно як до можливості отримати відпочинок для самих себе: вони відчувають полегшення, коли дитина починає відвідувати школу чи реабілітаційні установи. Однак у переважній мірі батьки потребують допомоги і охоче слухають порад фахівців.

З огляду на це ми вважаємо за доцільне наголосити, що співпраця, участь, навчання, партнерство - такі поняття зазвичай використовуються, щоб визначити характер взаємодії батьків і соціальних працівників. Партнерство - це повна довіра, обмін знаннями, навиками і досвідом допомоги дітям з особливими потребами в їх індивідуальному і соціальному розвитку. Партнерство - це такий стиль відносин, який дозволяє ставити загальні цілі і досягати їх з великою ефективністю. Встановлення партнерських відносин потребує часу і певних зусиль, досвіду, знань.

Серед принципів роботи з батьками є вимоги враховувати різновиди сімейних стилів у батьківській стратегії, адже навіть подружжя в одній сім’ї може дуже відрізнятися один від одного своїми установками і сподіваннями. Тому те, що виявилось успішним в роботі з однією сім’єю, зовсім не обов’язково буде сприяти успішному партнерству з іншою. Крім цього, не слід очікувати від сімей одних і тих же емоційних реакцій чи поведінки, однакового відношення до проблеми. Потрібно бути готовим слухати, спостерігати, вміти домовлятися, досягати компромісу[62, 148].

Якщо дитина може брати участь у діалогах спеціалістів і батьків, слід переходити від "дуету" до "тріо": нехай в прийнятті рішення з приводу дитини бере участь вона сама разом із спеціалістами і батьками, адже її точка зору може дуже відрізнятися від думки дорослих і дитина може запропонувати новий підхід до вирішення проблеми. Отож, дитина стає ще одним партнером, і уява про потреби дітей збагачується тим, що думають про це самі діти.

Успіх будь-якого партнерства грунтується на взаємоповазі та взаємозалежності учасників взаємодії. Саме тому соціальному працівнику бажано консультуватися так само часто, як консультуються в нього. Така взаємозалежність партнерської взаємодії зумовлена насамперед такими причинами:

. Співпраця надає можливість батькам висловитись не тільки про недоліки і проблеми, але і про успіх і досягнення дитини.

. Така інформація допомагає в розробці і моніторингу індивідуальних і реабілітаційних планів.

. Проявляється повага до батьків і створюється атмосфера довіри[34,28].

Слід заохочувати батьків на обмін знаннями, на визнання успіхів дитини, розвивати розуміння важливості тих чи інших занять, схвалювати пропозиції та ініціативи. При зловживанні позицією експерта існує ризик збільшити залежність батьків від професійної допомоги, зменшити їх самостійність і впевненість в собі. Соціальний працівник повинен ділитися своїми почуттями, бути відкритим, тоді батьки не будуть відчувати незручності в його присутності. Прийняття рішень повинно бути спільним з батьками і в команді спеціалістів.

Навики, які необхідні для встановлення партнерства з батьками дітей-інвалідів: уникати монотонності, пасивності та формальності у роботі; прагнути до різноманітності в діяльності; вміти слухати, спостерігати і досягати домовленості; вміти вести діалог, не боятись запитувати; бути відвертим в почуттях, щоб батьки могли довіряти йому тощо.

В роботі з батьками можна виділити п’ять різновидів або тактик.

А. Безпосередня робота з конкретною сім’єю.

Б. Опосередкована робота з конкретною сім’єю.

В. Безпосередня робота з групою батьків.

 Г. Опосередкована робота з групою батьків.

Д. Розвиток контактів між сім’ями.

Деякі аспекти роботи з сім’єю дитини з обмеженими можливостями потребують особливої уваги. В реабілітаційному процесі важливе значення має не тільки участь матері, а й батька. Тому, починаючи роботу, потрібно познайомитись не лише з матір’ю, а й з батьком, а також з іншими членами сім’ї. Бажано звертатись особисто не лише до матері, але й до батька, або до двох батьків одразу. Деяким чоловікам буває легше говорити, особливо про свої переживання, з чоловіком, тому вони можуть бути сковані в розмові з жінкою. Слід морально заохочувати участь батька в реабілітації дитини.

Таким чином, для того, щоб краще справлятися з труднощами, сім’ї дитини-інваліда, корисно використовувати наступні ресурси:

1)  робота в команді, де для кожного окремого випадку призначається окремий куратор, який координує дії інших;

2)      обмін досвідом, залучення знань і вмінь колег; організація консиліуму, групи підтримки спеціалістів, де можна ділитись успіхами чи обговорювати невдачі, знаходити спільні рішення проблем, стане підтримкою у професійній діяльності;

)        зростає кількість публікацій по соціальній роботі і соціальній педагогіці, формується відеотека; ці ресурси можна використовувати для підкріплення знань спеціалістів і для рекомендацій батькам.

У ході написання дипломної роботи ми визначили шість компонентів взаємодії спеціалістів і батьків:

1. Регулярний контакт (в залежності від можливості та необхідності: раз в тиждень, в два тижні чи в шість тижнів).

2. Акцент на можливостях дитини, а не на їх відсутності.

3. Використання допоміжних матеріалів, посібників для батьків.

4. Сім’я - в центрі уваги, до роботи залучаються не лише батьки, але й інші члени сім’ї, родичі.

5. Увага до більш широкого спектру потреб (мова йде не лише про дитину, але й про всю сім’ю).

6. Організація груп підтримки, де обговорюються результати проблем (найчастіше така група включає різних спеціалістів: соціального працівника, психолога, соціального педагога, психотерапевта).

Все це буде сприяти розвитку дитини і підвищувати мотивацію батьків до співпраці.

Спробуємо більш детально розкрити етапи організації соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з відхиленнями в розвитку. На початковому етапі відбувається діагностика мікросоціуму і виховного потенціалу родини. Найбільш сприятливим у соціальній практиці є комплексне діагностування, яке враховує характеристику сім'ї як групи і як соціального інституту. Як соціальний інститут сім'я аналізується в тому випадку, коли потрібно з'ясувати, наскільки спосіб життя сім'ї, її функціонування в певних межах відповідає чи не відповідає тим чи іншим суспільним потребам. Як мала соціальна група сім'я виступає тоді, коли піддаються вивченню її окремі індивіди, їх відносини. Тому соціальна діагностика має використовувати комплексний підхід, інтегруючи ці два напрями у вивченні сім'ї.

Для соціального працівника можуть бути важливими такі структурні характеристики сім'ї: наявність шлюбного партнерства (повна, формальна повна, неповна сім'я); стадія життєвого циклу сім'ї (молода, зріла, похилого віку); порядок вступу у шлюб (первинний, вторинний); кількість дітей (багатодітна, малодітна сім'я).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з особливими потребами, найбільш істотними для соціального працівника є такі:

- матеріальний стан ( забезпечення) сім'ї;

психологічний клімат сім’ї;

загальна культура сім'ї;

реабілітаційна культура сім'ї;

реабілітаційна активність сім'ї;

ставлення до патології дитини.

З метою визначення стану психологічного клімату сім'ї соціальний працівник може використати спостереження, тест-методики (опитувальники різного типу), тест Т. Лірі, який передбачає вивчення міжособистісних стосунків членів сім'ї, а також результати обстеження, проведеного іншими спеціалістами, що дозволяє зіставляти різні оцінки і зробити об'єктивні і достовірні висновки.

Основна мета діяльності соціального працівника на початковому етапі - формування в батьків адекватних уявлень про структуру порушень психофізичного розвитку дитини і про можливості її освіти і соціалізації.

Початковий етап роботи соціального працівника в родині можна назвати діагностико-конструктивним, тому що він полягає в аналізі основних проблем і проектуванні соціально-педагогічного процесу в сім’ї, доборі специфічних засобів і методів реабілітації відповідно до загальних цілей виховання. Цей етап є найбільш значимим, оскільки від рівня його реалізації у вирішальній ступені залежить ефективність усіх наступних етапів.

Наступний етап роботи можна охарактеризувати як організаційний. Він полягає в конструктивній діяльності, включаючи різноманітні форми соціально-психологічної та педагогічної анімації при організації сімейно-побутової праці, освітніх заходів, дозвілля і припускає проектування корекційного процесу в умовах родини, добір засобів і методів роботи, організацію педагогічного середовища в родині, конструювання системи навчальної взаємодії дорослого і дитини.

Важливою вимогою цього етапу є навчання батьків самостійному аналізу потенційних можливостей дитини, визначенню рівня сформованості соціально значимих навичок, що припускає пролонговане спостереження й оцінку в процесі повсякденної діяльності. Цьому сприяють різноманітні методи тестування, в основі застосування яких лежить передумова, що основні навички формуються в дітей в однаковій послідовності, але внаслідок відхилень у розвитку, процес засвоєння навичок розтягується у часі.

Заключний етап соціальної роботи в умовах сім’ї - комунікативний. Він припускає допомогу у встановленні оптимальних взаємин між батьками, батьками і дітьми, іншими членами родини в сфері найближчого оточення. Цей етап має вирішальне значення для нормалізації психологічного клімату в родині, зниження емоційної напруженості, реконструкції батьківських позицій у процесі педагогічної діяльності. Він сприяє становленню нових форм взаємодії з дитиною, що має відхилення в розвитку, освоєнню специфічних засобів спілкування. Робота фахівця в родині в цей період має яскраво виражену корекційну і психотерапевтичну спрямованість. Адже саме родина є головним джерелом формування всієї системи спілкування і розвитку соціально значимих навичок у дитини, що має відхилення в розвитку. Це пояснюється високим ступенем залежності нетипової дитини від членів родини й особливою роллю родини у формуванні соціальних стереотипів її поведінки.

Основними завданнями комунікативного етапу є наступні:

) розширення арсеналу засобів при здійсненні комунікативної діяльності за рахунок використання специфічних способів спілкування (емпатії, жестової мови і т.д.);

) формування інноваційних форм взаємодії з дитиною (сеанси емоційно-розвиваючої взаємодії, предметно-ігрової взаємодії і т.д.);

) формування виховних навичок батьків.

Основними критеріями ефективності соціальної роботи на комунікативному етапі можна вважати:

1) стійкість психоемоційного стану дитини і батьків;

) рівень сформованості спільної діяльності;

) рівень розвитку навичок спілкування.

Цілеспрямована система соціальної роботи в умовах сім’ї не тільки підвищує рівень розвитку дитини і сприяє її соціальної активності, але і нівелює негативні переживання батьків, формує оптимістичні установки стосовно майбутнього [59,47].

2.4 Аналіз результатів соціологічного дослідження проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом у Хмельницькій області

Дослідно-експериментальну частину дипломної роботи ми організували у вигляді соціологічного дослідження проблеми соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами. Для успішного проведення дослідження нами була складена його програма ( Додаток Д).

У процесі дослідження ми провели,по-перше, низку інтерв’ю для підтвердження актуальності проблеми, її складності та можливих шляхів вирішення.

Інтерв’ю № 1.

керівник Хмельницького обласного центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

12.02.2010р., початок інтерв’ю 15.00год., завершення інтерв’ю - 15.20год.

Запитання:

1.Скажіть, будь ласка, хто є засновником центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів і коли розпочав свою діяльність цей центр?

.Які основні напрями реабілітації у центрі?

3.Яка вікова категорія дітей з інвалідністю, на яку розрахований центр?

.Якій кількості дітей-інвалідів надаються послуги в центрі ( протягом року)? Якщо, можна, конкретизуйте, будь ласка, за нозологіями ( типами відхилень)?

.Які є в центрі форми реабілітаційного обслуговування?

.Яка тривалість реабілітаційних програм?

7.На яку кількість дітей-інвалідів розраховано центр?

.Які джерела фінансування центру і до якої форми власності він належить?

9. Яке спеціалізоване реабілітаційне обладнання у центрі?

10. Які найбільш гострі проблеми в діяльності центру? Дякую.

Інтерв’ю № 2.

заступник начальника головного управління праці, соціальних питань та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Хмельницької обласної державної адміністрації,

15.02.2010р. Початок інтерв’ю - 11.20год., завершення - 11.35год.

Запитання:

.Скажіть, будь ласка, наскільки гострою є проблема соціального захисту сімей, які виховують дитину-інваліда? Якщо можна, наведіть, будь ласка, статистичні дані по районах області, по містах.

.Що, на Вашу думку, найбільше впливає на поширення інвалідності серед дітей?

.Чи є сім’ї на Хмельниччині, в яких народжуються двоє і більше дітей-інвалідів?

.Який аспект соціального захисту є найбільш болючий для таких сімей?

.Як співпрацюють державні органи з громадськими організаціями у вирішенні цієї проблеми? Чи поширеним є благодійництво саме для цієї категорії населення?

.Яка проблема на сьогодні, на Вашу думку, є найбільш гострою у вирішенні соціального захисту сімей з дитиною-інвалідом?

Дуже дякую!

Інтерв’ю 3.

методист НВК “Дитячий заклад - спецшкола для дітей з вадами слуху”, 22 лютого 2010 року. Початок інтерв’ю 14.15, завершення - 14.40.

Запитання:

.Скажіть, будь ласка, в чому специфіка діяльності Вашого закладу?

.Які основні принципи, на Вашу думку, комплектування груп у закладах для дітей з порушенням слуху?

.Скажіть, у чому Ви вбачаєте можливість інтегрувати дітей з вадами слуху в суспільство?

.Які проблеми, на Вашу думку, є найбільш гострі у вирішенні проблеми соціалізації таких дітей?

Дякую!

Інтерв’ю 4.

Андрій В., 14 років, дитина-інвалід, діагноз ДЦП, відвідує ХОЦРР (центр ранньої реабілітації).

26 лютого 2010р., початок інтерв’ю 9год.15 хв., завершення - 10.00год.

Запитання:

. Андрійку, скажи, будь ласка, чи подобається тобі відвідувати центр?

.Що найбільше тобі подобається тут?

.Чи давно ти відвідуєш цей центр?

.А чим ти займаєшся вдома?

.Як часто ти граєшся з мамою? Татом?

.Чи бував ти в ляльковому театрі?

.Що тобі подарував Дід Мороз?

.А чи є в тебе друзі? Хто вони?

.А яке твоє улюблене заняття?

. Яка твоя заповітна мрія ( щоб ти найбільше хотів)?

Інтерв’ю 5.

мама дитини-інваліда ( хлопчика 6 років з діагнозом ДЦП) , 27 років, освіта вища, тимчасово не працює, вже 2 роки виховує сина сама, офіційно не розлучена.

28 лютого 2010 року, початок інтерв’ю 17.45., завершення - 18.00 год.

.Коли Ви дізналися про діагноз у Вашої дитини?

.Які прогнози лікарів?

.Яку допомогу отримуєте від держави? Чи достатньо цього?

.В чому головна проблема Вашої сім’ї?

. Що, насамперед, треба зробити в масштабах держави аби полегшити Ваше становище ( й інших аналогічних сімей)?

.Вибачте за некоректність, чому Ви самі виховуєте хвору дитину?

.Чи вірите Ви в майбутнє свого сина? Яким Ви його бачите?

.Ваші особисті плани на майбутнє?

Щиро дякую Вам! Успіхів і удачі!

У процесі аналізу результатів інтерв’ю нам вдалось зробити певні узагальнення та висновки. Так, зокрема, з інтерв’ю № 2 ( з заступником начальника головного управління праці, соціальних питань та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи облдержадміністрації) випливає, що проблема соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом є надзвичайно актуальною, складною і комплексною в її вирішенні.

Фахівці класифікують дитячу інвалідність двох типів: вроджену та набуту; серед головних причин дитячої патології названо:

1)  екологічні проблеми, зокрема наслідки ЧАЕС;

2)      післяродові та інші травми;

)        спадкові хвороби, захворювання на генному рівні;

)        інші ( як, наприклад, наслідки перенесеного грипу тощо).

Частина сімей з дітьми-інвалідами отримують згідно законодавства ще й соціальну допомогу.

З 1 січня 2007 року державна допомога дітям-інвалідам:

1гр. 380+50%від 380 = 570грн.;

Пгр. 80% від 380=304грн.;

Ш гр. 60% від 380=228грн.,

Надбавка одиноким інвалідам П і Ш гр. - 15% від 380=57грн.;

діти-інваліди до 6 років 70% від 380 + 50% від 434= 483грн.;

( постражд. ЧАЕС 70% від 380+ 50% від (70% від 380)+ надбавка на догляд 50% від 434= 616 грн.;

діти-інваліди від 6 до 18 р. 70% від 380+50%від558=545грн.;

по ЧАЕС - 678 грн.; відповідно до ст.76 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік” мінімальна заробітна плата з січня -400грн., липня - 420 грн., грудня - 450 грн.

У процесі інтерв’ю ми також з’ясували, що у Хмельницькій області є 24 сім’ї, в яких 2 дітей-інвалідів ; і 13 сімей з трьома дітьми-інвалідами. Безумовно, серед найболючіших проблем соціального захисту таких сімей є: недостатня матеріальна допомога ( насамперед на лікування таких дітей), відсутність належної соціальної реабілітації дітей ( очевидною є їх соціальна ізольованість, дезадаптація).

У цьому контексті логічним продовженням є аналіз результатів інтерв’ю № 1 ( з керівником Хмельницького обласного центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів). Засновником центру є Хмельницька обласна державна адміністрація і підпорядковується цей центр Головному управлінню праці, соціальних питань та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи ХОДА, джерелом фінансування є кошти Фонду соціального захисту інвалідів. Форма власності - комунальна, центр діє з 1 березня 2002 року за такими основними напрямами реабілітації: рання, соціальна, психолого-медико-педагогічна. Центр розрахований на дітей-інвалідів від народження до 18 років. В центрі надаються послуги протягом року за нозологіями: мають декілька вад - 52 особи, з вадами слуху - 14 чол., з опорно-рухового апарату - 47 дітей, з інтелектуальними вадами - 17 осіб, з ураженням центральної нервової системи - 54 чол., інші - 16 дітей. Форми реабілітаційного обслуговування - стаціонарна, амбулаторна, домашній патронаж, консультативна, соціально-педагогічний патронаж. Тривалість реабілітаційних програм - від 6 місяців до 18 років.

Найважливішою проблемою в діяльності центру є його недостатнє фінансування, оскільки саме через брак коштів реабілітаційні програми зреалізовуються несповна, реабілітаційне обладнання не є належним, працівники одержують мізерну заробітну платню і т.і.

Хоча, як свідчать дані інтерв’ю № 3 ( з методистом НВК) реабілітаційна робота з дітьми-інвалідами та їхніми сім’ями є надзвичайно складною і потребує високої фахової компетентності, глибоких інтегрованих психолого-педагогічних знань, комунікативних умінь і навичок. І в цьому випадку ми зіткнулися з тією ж проблемою - недостатнім фінансуванням, що в свою чергу породжує ускладнену діяльність з клієнтами та їх батьками, відсутність належного обладнання, комп’ютерного обстеження, можливостей застосування відповідних нових технологій у реабілітаційній діяльності.

Інтерв’ю з мамою дитини-інваліда і самою дитиною-інвалідом свідчать про те, що соціальний захист не є достатнім. При чому наголошується не лише на матеріально-економічному аспекті проблеми ( мізерності пенсії, матеріальної допомоги, страшній дорожнечі лікування тощо), але й на соціально-реабілітаційному аспекті. Йдеться насамперед про розрізнення різних напрямів реабілітації, неузгодженість дій медичних закладів і психолого-педагогічних установ, про відсутність комплексних реабілітаційних програм, що й створює соціальну ізоляцію сім’ї дитини -інваліда, її відчуження від суспільного життя.

У процесі нашого дослідження ми провели також експертне опитування трьох груп експертів:

Перша група - представники держадміністрації ( названий вже - заступник начальника головного управління праці, соціальних питань та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Хмельницької облдержадміністрації та начальник управління соціального захисту );

Друга група - керівники реабілітаційних центрів

Третя група - методисти НВК

Всім інтерв’юерам було запропоновано дати відповіді на поставлені запитання:

1)  Чи є проблема соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами на Хмельниччині гострою і наскільки?

2)      Що є головною причиною поширення інвалідності серед дітей?

3)  Яка основна методика реалізації реабілітаційних процесів дітей-інвалідів?

4)      Як співпрацюють державні та недержавні установи по забезпеченню соціального захисту сімей, які виховують дитину-інваліда?

)        Якою повинна бути модель соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами?

На основі аналізу відповідей експертів ми дійшли висновку, що проблема соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом є надзвичайною складною, гострою і нелегкою у своєму вирішенні. Серед головних причин поширення інвалідності серед дітей названо екологічні проблеми, низький економічний рівень молодих сімей, зловживання алкоголем, існування інших девіацій у поведінці батьків ( причому ще до народження дитини) тощо.

Реабілітаційний процес дітей-інвалідів повинен здійснюватися, на думку експертів, на основі методики Монтессорі, моделі кондуктивної педагогіки ( альтернативні методи спілкування), методики Войта-терапія, методу Козявкіна.

Недостатньою є співпраця державних і недержавних установ, громадських організацій по забезпеченню соціального захисту сімей, які виховують дитину-інваліда.

Відсутньою є конкретна модель реалізації соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами у Хмельницькій області, яка б комплексно поєднувала всі аспекти та складові соціального захисту: медичного, соціально-психологічного, педагогічного, реабілітаційного.

Отож, як висновок ми стверджуємо, що на державному рівні доцільно переглянути саму структуру, принципи та технології соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом. В основу соціального захисту таких сімей повинна, на нашу думку, бути покладена технологічна модель “Інтеграція”, яка б передбачала узгодженість, цілісність і системність усіх названих аспектів.

Ми модель соціального захисту сім’ї, що виховує дитину-інваліда, бачимо взаємозалежною суб’єкт-суб’єктною діяльнісною системою, яка б чітко визначала мету, завдання, зміст, технологію, оцінку та корекцію і, безумовно - результат.

Висновки

На основі аналізу соціологічної, юридичної, соціально-педагогічної літератури та даних соціологічного дослідження ми дійшли висновку, що соціальний захист - це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров'я та добробуту населення в конкретних економічних умовах. Метою соціального захисту є забезпечення життєвого рівня непрацездатних громадян не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого державою, та запобігання соціальної напруженості в суспільстві, котра може бути зумовлена наявною майновою, расовою, культурною, релігійною чи соціальною нерівностями.

Гуманітарний захист скерований на попередження та допомогу людині за обставин, котрі визначаються її взаємодією з природою, впливом природних (екологічних, техногенних, гуманітарних) катастроф, станом самої природи та людини. Система соціальної безпеки людини повинна виокремлювати ті соціальні інтереси, які суттєво впливають на формування демографічної ситуації та забезпечення генофонду держави, трансформацію трудових ресурсів до ринкових вимог.

Гарантування соціальної безпеки окремої людини та суспільства є одним із завдань соціального захисту. Соціальний захист має дві основні функці - реабілітаційну та превентивну. Перша є методом пасивної підтримки бідних верств суспільства, шляхом надання короткотермінових адресних допомог. Друга із функцій є активним заходом запобігання бідності у зв'язку із втратою працездатності чи самої роботи завдяки запровадженню соціального страхування для акумуляції коштів.

Модель соціального захисту повинна бути:

      цілісною;

      структурованою;

      динамічною;

      багатовимірною.

Система соціального захисту містить три складові:

-     соціальну допомогу;

      соціальне страхування;

      соціальну справедливість.

Соціальна допомога - це підвищення рівня споживання економічно слабких сімей шляхом зниження рівня споживання економічно сильніших сімей через надання першим адресних допомог.

Соціальне страхування - це захист громадян від настання соціальних ризиків, зокрема втрати працездатності та самої роботи, шляхом участі в програмах соціального страхування, в яких страхові виплати тісно пов'язані із страховими внесками.

Соціальна справедливість - матеріальна або фінансова компенсація особам, які постраждали від непередбачуваних подій (природні та техногенні катастрофи тощо).

Окрім трьох вище зазначених основних складових, до системи соціального захист належать:

-     захист прав людини;

      рання імунізація;

      сприяння освіті та підвищенню кваліфікації населення;

      соціальна робота в неблагополучних сім'ях та з обслуговування одиноких і непрацездатних громадян;

      соціальне обслуговування дітей-інвалідів;

      активна політика на ринку праці;

      гендерна політика;

      підготовка кадрів соціальних працівників.

Перерозподіл коштів в умовах ринкової економіки відбувається відповідно утилітаристської теорії щастя. Бідніші родини є чистими бенефіціарами, а багаті - донорами коштів.

Сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життєвий цикл людини - від її народження до смерті.

Українська модель соціального захисту ще містить багато спільного від попередньої радянської моделі, але щораз відчутнішими стають прояви, властиві вимогам ринкової економіки. Сумісний розгляд допустимих (світовий рівень) та реальних показників розвитку українського суспільства свідчить про значну загрозу нашому суспільству в цілому й зокрема у відтворенні та збереженні трудових ресурсів і людського капіталу. З огляду на це необхідно підвищити дієвість соціальної безпеки людини в нашій державі.

Особливо гострою є проблема соціального захисту сімей, які виховують дитину-інваліда, адже йдеться про соціальний захист як систему медичних, організаційно-правових, економічних, реабілітаційних і психолого-педагогічних заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, діяльності, здоров'я та добробуту як самої дитини-інваліда, так і членів її сім’ї.

Основними концептуальними принципами соціальної роботи з родинами, що мають дітей з відхиленнями в розвитку, є:

1) єдність дій сімей і соціальних інститутів у процесі соціалізації дитини;

) активізація ролі батьків, їхнє навчання і включення в процес соціально-педагогічної діяльності.

Соціальна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами - це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини.

Отож, як висновок ми стверджуємо, що на державному рівні доцільно переглянути саму структуру, принципи та технології соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом. В основу соціального захисту таких сімей повинна, на нашу думку, бути покладена технологічна модель “Інтеграція”, яка б передбачала узгодженість, цілісність і системність медичного, соціально-психологічного, педагогічного, реабілітаційного аспектів.

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання)/А.Й.Капська, О.В.Безпалько, Р.Х.Вайнола; Заг. ред.: І.Звєрєва та Г.Лактіонової. - К.: Наук. світ,2001.

2. Андреева Г.М. Социальная психология. Учеб.-2-е изд -М: МГУ, 1988. -С.482.

3. Андрієнко О.С. Форми та методи корекційної роботи з дітьми з особливими потребами. ХДФ.,. ЗДУ //Cоціальна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами: Матеріали семінару для практиків без дипломів - Запоріжжя, 2001.

4. Аксенова Л.И. Социальная педагогика в специальном образовании: Уч. пос.- М.: Академия, 2001.

5. Берн Эрик. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. -Л: Лениздат, 1992

6. Большаков В.Ю. Психотренинг: социодинамика, упражнения, игры. -М: СПЦ. 1996. -С.380.

7. Браер Скотт. Практика социальной работы: Тенденции и прблемы. // Энциклопедия социальной работы.- М., 1998.- С.308-310.

8. Вайнола Р.Х. Технології соціальної роботи //Cоціальна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами - Запоріжжя, 2001.

9. Введення в соціальну роботу. - К.,2002. - 426 с.

10. Вернер Д. Реабилитация детей-инвалидов. - М.,1995.

11. Виховання в сім’ї дітей з особливими потребами. - К.: УДЦССМ,1998.

12. Вознюк Л.М., Климчук Н.Б., Мерленко І.М., Петрович В.С. Дитячий церебральний параліч: поради батькам та педагогам. - Луцьк, 2002. - 74с.

13. Вильдавская Л.З.. Черепанова Е.М. Организация и сопровождение групп самопомощи для семей беженцев и переселенцев // Вестник психосоциальной й коррекционной работы. -1995. №4. -С.10.

14. Гаранян Н.Г., Холмогорова А.Б. Групповая психотерапия неврозов с соматическими масками. // Московский психотерапевтический журнал - 1994.№2.-С.29-49.

15. Гарвин Чарлз. Малые группы: Теория и исследования // Энциклопедия социальной работы.-М.,1998.- С.42-53.

16. Грачев Л.К. Программа социальной работы с семьями, имеющими детей-инвалидов.-М.: Центр общечеловеческих ценностей, 1992. -С.71.

17. Групповая психотерапия. / Под ред. Б. Карвасарского, С.Ледера. -М.: Медицина, 1990. -С.384

18. Динамика ценностей в социальной работе. / Под ред. Стивена Шардлоу, Амстердам-Киев: АпУ, 1996. -С.195

19. Гуртом проти біди. - Київ, 2001.

20. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. /Зб. документів. - К.: “Столиця”, 1998.

21. Долгушин А.К. Введение в социальную реабилитацию.-М.:СТИ МГУС,2000.

22. Долотин Б. Для тех, кто стал инвалидом // Социальное обеспечение. - 1999. - № 2. - С.24-26.

23. Донцов А.И. Психология коллектива. -М: МГУ, 1984. - С.194.

24. Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам// Відомості Верховної ради, 2001.-№1.- С.2

25. Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.-К.: Сфера, 1998.- 23с.

26. Захаров А.И. Предупреждение отклонений в поведении ребенка: 3-е изд., испр. Серия: Психология ребенка. - СПб.: Издательство „Союз”, . - 2000.- С.34-42.

27. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями. Зб. теоретичних та методичних матеріалів. - К.: А.Л.Д.,1995.- 243с.

28. Звєрєва І.Д., Коваль Л.Г. Соціальна педагогіка як основа соціальної роботи// Довіра і надія: Інформ. - метод. бюлетень. - 1994. -№2.- С. 16-41.

29. Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. - К.,2000.- 171с.

30. Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції. Зб. теоретичних та методичних матеріалів соціальних служб для молоді./ Упор. І.Д.Звєрєва - К.: А.Л.Д.,1995.- 312с.

31. Карл Роджерс. О групповой психотерапии. -М., 1993. -С. 221.

32. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка/ Соціальна робота: Навч. посібник. - К.: ІЗМН,1997.- 275с.

33. Колодзин Б. Как жить после психической травмы: Пер с англ. Савельевой И.В. -М.: Шанс, 1994. -С.94.

34. Комягіна Г.В.,Скрипка Н.С., Шендеровський К.С. Комплексна реабілітація неповносправних дітей та підлітків. Модель соціальної реабілітації в умовах сім’ї // Робочий зошит учасника семінару-тренінгу. - К.2002.- 132с.

35. Кондратенко В.О. Психолого-педагогічний аспект творчої роботи зі слабочуючими дітьми // Практична психологія та соціальна робота. - 1999. - № 6. - С.24-26.

36.  Конвенція про права дитини. - К.: АТ “Столиця”,1997.- 32с

37. Кравченко Р. Соціальна робота з розумово відсталими людьми. - Київ, 2001.- 112с.

38.  Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство: науково методичний збірник /Ред.кол: Н.Софій (гол.), І.Єрмаков (кер. авт. кол.) - К., 2000.- 231с.

39. Лада Ю. Смысл и специфика психологической помощи // Журнал практикующего психолога.- 1995.- №1. -С.93-109.

40. Матвеев В.Ф. Психические нарушения при дефектах зрения и слуха. - М.,1987.-С.24-52.

41. Мейер Керол. Практика социальной работы: Обзор основных направлений. // Энциклопедия социальной работы. -М.,1998.- С.301-307.

42. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами / Л.В. Борщевська, А.В. Зіброва, І.Б. Іванова.- К.,1999.- 251с.

43. Нейл Смелзер. Социология. -М.: Феникс, 1994.-372с.

44. Певзнер М.С. Клиническая характеристика детей с нарушением темпа развития. Хрестоматия Упавления службами охраны здоровья матери и ребенка в Росии//Tempus Tacis Joint European Project (jep 10412-1998).-М.: Феникс, 2005.- 441с.

45. Петрович В.С. Група взаємодопомоги батьків, котрі мають дітей з ДЦП //Проблеми педагогічних технологій. - Луцьк, 2002.-№1.-С.87-94

46. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми обмежених функціональних можливостей: Методичні рекомендації до проведення тренінгових занять/ О.В. Безпалько, С.В. Едель - К.: Видавництво НДПУ ім. М.П.Драгоманова, 2001. - 32с.

47. Поворот на 180 градусов // Социальная защита. 1996. №1. - С.87.

48. Пожар Л. Развитие личности аномальных детей и подростков. Хрестоматия Управления службами охраны здоровья матери и ребенка в Росии //Tempus Tacis Joint European Project (jep 10412-1998).).-М.: Феникс, 2005.- 391с.

49. Попков Ю.В. Безработные женщины сел и малых городов: социальный портрет // ЭКО.-1996. №2. -С.38.

50. Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского.-2-е изд. -М.: Политиздат, 1990.-С.494.

51. Рид Уильям. Проблемно-ориентированньш подход // Энциклопедия социальной работы. - М.,1998.- С.329-334

52. Романенкова Л.О. Досвід соціальної роботи з людьми з особливими потребами за кордоном //Cоціальна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами. Матеріали семінару для практиків без дипломів. - Запоріжжя, 2001.- 312с.

53.Самокерована групова робота. Мюллендер О.,Уорд.Д. -К: АпУ, 1995. -С.139.

54.Сильверман Филлис. Группы взаимной помощи // Энциклопедия социальной работы. -М.,1998.- С.166-170.

55. Синьова Є., Марченко Г. Проблеми реабілітації інвалідів зору // Соціальна політика та соціальна робота. - 1998. - № 1-2(5-6). - С.109-116.

56. Смирнов Е.Р. Семья ребенка с ограничеными возможностями: потребности и ресурсы. Хрестоматия Упавления службами охраны здоровья матери и ребенка в Росии//Tempus Tacis Joint European Project (jep 10412-1998).).-М.: Феникс, 2005.- 385с.

57. Соціальна робота в Україні: перші кроки. - К., 2001.-238 с.

58. Словник. Соціологія. /Під ред. Воловича В.І. - К., 2000.-389с.

59. Стандартні правила щодо урівняння можливостей інвалідів. Прийняті Ген. Асамблеєю ООН 20.12.1993 р.(резол.48/96)- Львів,1998.- 112с.

60. Социальная реабилитация детей с особенными возможностями: психолого-педагогические аспекты. - М.: Социально-технологический институт, 2000.-217с.

61.  Соціальна педагогіка. Навчальний посібник / За ред. А.Й.Капської - К.,2000.

62. Соціальна робота з людьми з особливими потребами: Методичні матеріали для тренера / Упоряд: О.В.Безпалько та інші; Під заг. ред. І.Д.Звєрєвої. - К.: Наук. Світ, 2002. - 55 с.

63. Технологии социальной работы/ Под общ.ред. Е.И. Холостовой.-М., 2001.-261с.

64. Торохтий В.С. Психологическое здоровье семьи й пути его изучения // Вестник психосоциальной й коррекционной работы. -1996.- №3. -С.36.

65. Увага до проблем інвалідів //Соціальний захист.-1999.-№1.-С.30-31.

66.Что такое социальная работа. -К.: АпУ, 1995. -С.28.

67. Юн Г. Общие проблемы семейств, в которых живут дети с отклониями, особенно с нарушением психического развития. Хрестоматия Упавления службами охраны здоровья матери и ребенка в Росии//Tempus Tacis Joint European Project (jep 10412-1998).).-М.: Феникс, 2005.- 337с.

68. Яценко Т.С. Психологічні основи групової психокорекції: Навч. посібник.-К.: 2000.-323с.

Додаток А

Особливості побудови та функціонування системи соціального захисту за різних економічних систем

Додаток Б

Співвідношення світових критично допустимих та реальних показників розвитку українського суспільства

Додаток В

Додаток Г

Типологія інвалідності

Додаток Д

Програма дослідження

Проблемна ситуація. Сьогодні станом на 1 січня 2009 року лише у Хмельницькій області нараховується 4690 чоловік - дітей - інвалідів до 16 років. Є сім’ї, в яких по двоє і навіть - троє дітей з особливими потребами, тобто так звані кризові сім’ї.

Проблема. Сім’я, що виховує дитину-інваліда, для нормального виконання своїх функцій потребує соціального захисту.

Об’єкт дослідження - сім’я з дитиною-інвалідом.

Предмет дослідженя - соціальний захист сім’ї з дитиною-інвалідом.

Мета дослідження - обгрунтувати найбільш оптимальні технології соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом у Хмельницької області.

Завдання дослідження:

.Проаналізувати правові та соціально-політичні аспекти проблеми соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом.

.З’ясувати реальний стан досліджуваної проблеми у Волинській області та визначити зміст, форми і методи соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами у Волинській області.

Гіпотеза: соціальний захист сім’ї з дитиною-інвалідом буде ефективним через умови інтеграції його правового, соціально-економічного, психолого-педагогічного та соціально-реабілітаційного аспектів.

Логічний аналіз основних понять:

соціальний захист - це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров’я та добробуту населення в конкретних економічних умовах;

соціальна допомога - система заходів, спрямованих на повернення особи до активного життя та праці, відновлення соціального статусу і формування в особи якостей, установок щодо пристосування до умов нормальної життєдіяльності шляхом правового і матеріального захисту її існування, підготовки до самообслуговування з формуванням здатності до пересування і спілкування, повсякденних життєвих потреб тощо;

абілітація - система заходів, спрямованих на опанування особою знань та навичок, необхідних для її незалежного проживання в соціальному середовищі: усвідомлення своїх можливостей та обмежень, соціальних ролей, розуміння прав та обов’язків, уміння здійснювати самообслуговування;

сім’я - динамічна мала група людей, які разом проживають, зв’язані родинними відносинами ( шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки), спільністю формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною моральною відповідальністю;

сім’я з дитиною-інвалідом - сім’я, що виховує дитину-інваліда;

інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав;

дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту;

інвалідність - міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів;

реабілітація інвалідів - система медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму, усуненні обмежень їх життєдіяльності для досягнення і підтримання соціальної і матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство;

соціальна реабілітація - система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування задоволення потреби у забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації;

реабілітаційна установа - установа, підприємство, заклад, у тому числі їх відділення, структурні підрозділи, незалежно від форми власності, що здійснює реабілітацію інвалідів і дітей-інвалідів відповідно до державних соціальних нормативів у сфері реабілітації.

Метод дослідження - інтерв’ю.

Найтиповіші запитання, які виникають у батьків дітей з особливими потребами

1. Кого можна вважати дітьми - інвалідами? До категорії дітей-інвалідів відносять дітей до 16 років, які мають значні обмеження життєдіяльності, які приводять до соціальної дезадаптації в разі порушень розвитку дитини, здібностей до самообслуговування, рухів, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчанням, трудовою діяльністю в майбутньому.

2. Які документи і звідки необхідні для оформлення інвалідності. Це перелік документів, які необхідно подати у відділ соціального забезпечення по місцю мешкання:

довідка з медичним висновком з лікарні;

заява (бланк видається у відділі соціального забезпечення);

копія свідчення про народження дитини;

довідка з ЖЕКу про склад сім'ї;

довідка з місця навчання, якщо дитина шкільного віку, треба написати розписку, про те, що дитина не знаходиться на державному забезпеченні ( наприклад в інтернаті або в інших закладах);

паспорт одного з батьків.

3. Яким чином встановлюється інвалідність дітям? Лікарі різних рівнів можуть рекомендувати встановлення інвалідності дитині, що фіксується в "історії" розвитку дитини, а також в амбулаторній картці хворого. Медики - фахівці лікарсько-контрольної комісії відповідної медичної установи по місцю постійного мешкання оформляють медико-соціальний висновок на дитину інваліда.

4. Який порядок оформлення пенсії дітям-інвалідам? Медико-соціальний висновок на дитину - інваліда оформляється в 2-х примірниках:

перший примірник залишається в установі, яка його видала; другий в триденний термін спрямовується в районний відділ соціального захисту по місцю мешкання дитини.

5. Який об'єм загальної допомоги, яку батьки можуть отримувати від держави? "Закон України про державну допомогу сім'ям з дітьми-інвалідами" визначає допомогу в розмірі мінімальної зарплати, "завдяки" вказівці Кабінету Міністрів №95 від 27.05.99 допомога встановлюється в розмірі 35% від мінімальної зарплати. Допомога виявляється від дня звертання і виплачується щомісяця до 16 років.

6. Як отримати ліки безкоштовно або на пільгових умовах? Якщо дитина знаходиться на амбулаторному лікуванні, то згідно з постановою Кабінету Міністрів №1303 від 17.08.98, при наявності рецепта лікаря ви можете отримати безкоштовні ліки; дитина-інвалід 1 або 2 групи з дитинства при цих же умовах оплачує 50% від їх вартості. Попередження - це стосується державних аптек.

7. Чи зараховується час погляду за дитиною-інвалідом до трудового стажу, оскільки він вимагає постійної присутності однієї з батьків?

Так, за цей час виплачується грошова компенсація, якщо середньомісячний сукупний прибуток на кожного члена сім'ї за попередній квартал не перевищив двократного розміру пенсії.

Додаток Є

Ключові слова:

Амімія - відсутність або ослаблення виразності мускулатури обличчя. Амімія виникає при різних захворюваннях нервової системи, локальних враженнях мозку, при деяких психічних захворюваннях як наслідок парезів, паралічів або розладів координації рухів мускулатури обличчя.

Анамнез - сукупність відомостей про того, хто обстежується (хворому) і розвитку його захворювання. У психіатрії анамнез виступає як засіб дослідження травмуючих конфліктів на життєвому шляху людини і виявлення на цій основі причин відхилень в його психічному розвитку. Анамнез особистості вживається іноді як синонім поняття "історія розвитку особистості".

Аномалія - ненормальність, неправильність, відхилення від норми, від загальної закономірності розвитку.

Аномальні діти - діти, що мають значні відхилення від нормального фізичного або психічного розвитку і внаслідок цього потребуючі виховання і навчання в спеціальних умовах, які забезпечують корекцію і компенсацію нестач розвитку. Такі умови в найбільш адекватній формі створюються в спеціальних учбово-виховних учбових установах.

Дебільність - найбільш легка (в порівнянні з ідіотією та імбецильністю) міра розумової відсталості. Однак знижений інтелект і особливості емоційно-вольової сфери дітей-дебілів не дозволяють їм оволодіти програмою загальноосвітньої школи. Вивчення і засвоєння учбового матеріалу по будь-якому предмету шкільної програми для дебілів надзвичайно складне. Наприклад, опановуючи письмовою і усною мовою, поняттям числа, навичками рахунку, вони випробовують ускладнення в розумінні зв'язків між звуком і буквою, безліччю і його числовим вираженням і т.п. Все це фізіологічно зумовлене недорозвитком аналітико-синтетичних функцій вищої нервової діяльності. Засвоєння навіть елементарних математичних знань вимагає досить високого ступеню абстрактного мислення, а оскільки ця функція у дітей-дебілів

Депривація - психічний стан людини, виникаючий в результаті тривалого обмеження його можливостей в задоволенні основних психічних потреб; характеризується вираженими відмінами в емоційному розвитку, порушенням соціальних контактів.

Дитина-інвалід - Інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Затримка психічного розвитку - особливий тип аномалії психічного розвитку дитини. З.п.р. має різне походження: в одних випадках вона пов'язана з особливостями, а точніше - дефектами конституції дитини, внаслідок чого по своєму фізичному і психічному розвитку він починає відповідати більш ранньому віку ( "гармонічний інфантилізм"); в інш. випадках З.п.р. виникає в результаті різних соматичних захворювань (фізично ослаблені діти ) або органічного враження. Ц.п.с. (діти з мінімальної мозковий дизфункцією). У дітей з З.п.р.. відмічається значне зниження працездатності внаслідок виникаючих у них явищ цереброастенії, психомоторної розторможності, афективної збудливості. У них ускладнене засвоєння навичок читання, листа, рахунку; страждають безпосередня пам'ять і увага;є легкі порушення мовних функцій. Вказані ускладнення компенсуються при спеціальних педагогічних впливах на таких дітей. На відміну від олігофренії, при якій спостерігається стійкий загальний недорозвиток психіки, у дітей з З.п.р. звичайно є парциональний недорозвиток вищих психічних функцій, що носить тимчасовий характер і що долається в дитячому або підлітковому віці. Діти з З.п.р. характеризуються рядом особистісних особливостей: недорозвитком емоційної сфери, тривалим збереженням ігрових інтересів і т.д.

Ігрова терапія - метод лікувально-педагогічного впливу на дітей і дорослих, страждаючих різними емоційними порушеннями, страхами, неврозами і ін. У основі різних методик, що описуються цим поняттям, лежить визнання гри впливовим чинником розвитку особистості.

Ідіотія - сама глибока форма розумової відсталості. Дітям-ідіотам недоступно осмислення навколишнього, мовна функція розвиває вкрай повільно і обмежено (в ряду випадків мова не розвивається взагалі). Для цих дітей характерні порушення моторики, координації рухів орієнтування в просторі; часто ці порушення настільки важкі, що зводять дітей-ідіотів до лежачого образу життя. У них надто повільно і важко формуються елементарні навички самообслуговування, в тому числі і гігієнічні. Діти-ідіоти в правовому відношенні не нездібні, не підлягають навчанню, знаходяться (із згоди батьків) в спеціальних установах (дитячих будинках для глибоко мислено відсталих) системи соціального забезпечення, де ним надається необхідна медична допомога і відхід. По досягненні 18-літнього віку вони переводяться в спеціальні інтернати для хроніків. Державна система допомоги глибоко мислено відсталим не виключає їх вмісту в сім'ї при встановленні опіки.

Ізоляція - відособлення людини або групи людей (групова ізоляція) від звичних умов життя і спілкування з іншими людьми в умовах космічного польоту, зимівель, віддалених експедицій і т.п. Специально И. розглядається в клініці нервових і душевних хвороб: у разах поразки слуху зору, мовної діяльності - при порушеннях артикуляції, мовоутворення і сприйняття мови.

Імбецильність є більш легкої в порівнянні з ідіотією ступенем розумової відсталості. Діти-імбецили володіють певними можливостями до оволодіння мовою, засвоєнню окремих нескладних трудових навичок. Однак глибокі дефекти сприйняття, пам'яті, мислення, комунікативної мови, моторики і емоційно-вольової сфери роблять цих дітей практично що не навчаються навіть у допоміжній школі. У правовому відношенні вони, як і ідіоти, є не дієздатними, і над ними встановлюється опіка. До досягнення повноліття ці діти також знаходяться в спеціальних дитячих будинках для глибоко мислено відсталих. Встановлено, що певна частина дітей-імбецилів може оволодіти деякими знаннями, уміннями і навичками в об'ємі спеціально розроблених для них програм (найпростіші навички читання, листа і рахунків, а також деяких нескладних трудових операцій). Це дозволяє імбецилам надалі досить успішно працювати в спеціально організованих майстернях.

Інвалід - це особа, яка має порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, наслідком якого є захворювання, травми, які призводять до обмежень життєдіяльності викликаючи необхідність його соціальної охорони.

Інвалід дитинства - особа, визнана інвалідом до 16-літнього віку.

Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Інвалідність в дитячому віці - деякі форми спадкової патології, родові травми, перенесені в дитинстві, можуть бути причиною того, що дитина раннього віку, що ще не пройшла найважливіших етапів соціалізації, виявляється інвалідом. У дефектології детально вивчена специфіка сенсорних, мовних, інтелектуальних і рухливих порушень, властивих аномальним дітям. Конкретний дефект (втрата зору або слуху при аномаліях відповідних аналізаторів, моторні порушення при дитячому церебральному паралічі і інш.) накладає специфічний відбиток на формування пізнавальних процесів особистості дитини. Однак не всі аномальні діти можуть бути віднесені до інвалідів. Значна частина дітей з сенсорними дефектами за допомогою специфічних коштів корекції здатні в певній мірі подолати обмеження, що накладаються дефектом.

Наявність у дитини того або іншого порушення (наприклад, втрата слуху на одне вухо) ще не зумовлює аномального розвитку. У таких випадках фізичний і психічний розвиток дітей не порушується, і вони не можуть бути віднесені до категорії аномальних.

Олігофренія - недоумство. Недорозвиток психіки дитини природженого характеру при набутого в перші роки життя. Причинами можуть бути захворювання матері (токсоплазмоз, краснуха, грип) під час вагітності.