розглянути нагляд за дітьми усиновленими іноземцями.
Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: діалектичного пізнання, конкретного і абстрактного, логічного та історичного, системного і порівняльного аналізу та статистичних порівнянь.
Інформаційною базою дипломної роботи є нормативно-правові документи, статистичні збірники, щорічники, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених.
Результати дипломної роботи можуть бути використані в ході подальших досліджень щодо усиновлення дітей як українцями, так й іноземцями.
Структура дослідження. Дипломна робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 35 найменувань. Роботу викладено на 80 сторінках друкованого тексту.
РОЗДІЛ 1. Теоретико-правові основи усиновлення
.1 Поняття та значення усиновлення
Сімейний кодекс України (СК) у ст. 207 наголошує, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки та сина. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ч. 2. ст. 207 СК України)
Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного «заміщення» її сім'ї іншою. Основним завданням цього «заміщення» є подолання процесу «соціального відторгнення» особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім'ї та іноді навіть і під іншим іменем.
Усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей.
Під усиновленням у юридичній науці розуміють юридичний акт, в силу якого між усиновленим (і його нащадками) та усиновителем (і його родичами) виникають ті самі права й обов'язки, що й між родичами за походженням. Одночасно за цим актом усиновлена особа втрачає особисті та майнові права і звільняється від обов'язків щодо своїх батьків та їх родичів. Тобто усиновлення є прийняттям у сім'ю чужих дітей, які втратили своїх батьків (сиріт), або які не можуть виховуватись ними внаслідок певних причин. Не в останню чергу усиновлення задовольняє і особисту мету усиновителів, особливо тих, хто не має власних дітей, - зробити своє сімейне життя більш змістовним [2].
Згідно з ч. 1 ст. 207 СК усиновленням є здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина. Це юридичний акт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою - з другого виникають такі самі права й обов'язки, як й між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.
З наведеного визначення випливає, що усиновлення треба розуміти як юридичний факт, який породжує встановлення нового правового зв'язку, насамперед між усиновлювачем і усиновленим, а також між усиновленим і родичами усиновлювача. Оскільки в результаті усиновлення дитина з юридичної точки зору набуває нових батьків і родичів, то за загальним правилом акт усиновлення припиняє правовий зв'язок дитини з її батьками та іншими родичами. Таким чином, усиновлення - це одночасно і правоутворюючий і правоприпиняючий факт.
Треба звернути увагу на те, що у законодавстві ( наприклад, ч. 1 ст. 226 і частини 3-5 ст. 232 СК) і в літературі з питань теорії сімейного права під усиновленням іноді розуміють правовідношення, яке виникає між усиновлювачем і усиновленим на підставі рішення суду про усиновлення, що набрало чинності. Крім того, термін "усиновлення" вживається для позначення інституту сімейного права, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, і визначає порядок його здійснення і скасування, а також права й обов'язки учасників зазначеного правовідношення [17, 33].
Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України "Про охорону дитинства", у Конвенції про права дитини, у Конвенції про захист дітей і співробітництво в галузі міждержавного усиновлення від 29 травня 1993 р., у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД), у міжнародних договорах України про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах, у Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 (далі - Порядок ведення обліку дітей), у Положенні про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом цього міністерства від 30 березня 1996 р. № 98, у Переліку захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 січня 2002 р. № 16, та в інших нормативно-правових актах.
На виховний елемент усиновлення звертали увагу і правотворці інших країн. Наприклад, у § 46 Закону про шлюб, сім'ю та опіку Угорської Народної Республіки від 06.06.1952 р. зазначено: «Усиновлення має на меті створення сімейного зв'язку між усиновленим та усиновителем і в першу чергу для забезпечення виховання у сім'ї таких неповнолітніх, батьки яких померли або не здатні надати відповідне виховання)» [19, 397].
Усиновлення - це юридичний акт, в результаті якого усиновлений отримує щодо усиновителя і його родичів права й обов'язки, встановлені законом для батьків і дітей, і втрачає їх щодо своїх родичів за походженням. Усиновлення є важливою формою виховання усиновлених (сиріт або дітей, батьки яких з певних причин про них не піклуються). Усиновлення відповідає як інтересам дітей, оскільки вони отримують сім'ю замість втраченої, так і інтересам "усиновителів, задовольняючи їх почуття материнства і батьківства [4].
Усиновлення - це акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самотності [5].
Закон надає дуже важливого значення юридичному оформленню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, а й на підставі рішення суду.
Отже, сьогодні відбулось ускладнення акцентів усиновлення - задоволення інтересів не тільки усиновленого, під якими необхідно розуміти передусім нормальні умови його виховання, а й інтереси усиновителів, які прагнуть, щоб їх сім'я була повною. В результаті усиновлення відбувається певний обмін усіх особистих і майнових прав, бо, з одного боку, припиняються правовідносини дитини з кровними батьками, а з іншого - виникає правовий зв'язок з особами, що їх заміняють [6].
Таким чином, нині адміністративний порядок усиновлення замінений судовим. Безумовно, цей порядок кращий. Адже рішення про усиновлення мають настільки важливе значення для дітей, їх усиновлювачів і батьків, що вони повинні прийматися з додержанням усіх процесуальних гарантій. А це може забезпечити лише судовий процес.
Запровадження судового порядку усиновлення пояснюється й тим, що оскільки метою цього юридичного акту є охорона інтересів дітей, він повинен контролюватись державою. У зв'язку з необхідністю вирішення під час усиновлення складних питань цивільне процесуальне законодавство регламентує судовий розгляд і вирішення пов'язаних з ним справ у порядку окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину (гл. 35-А ЦПК).
Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки: 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або Іноземцями та особами без громадянства.
Усиновлення громадянином України дитини, яка є її громадянином, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК).
Інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітям, які не мають батьків або позбавлені батьківського піклування з інших причин. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК воно провадиться у найвищих Інтересах дитини для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Причому законодавство не встановлює обмежень щодо усиновлення дітей за ознаками раси, національності, ставлення до релігії.
Норми сімейного законодавства, які визначають умови і судовий порядок усиновлення, спрямовані на те, щоб у результаті його здійснення дитина опинилася в сім'ї, де мають бути створені усі необхідні для її повноцінного розвитку умови. Водночас усиновлення відповідає й інтересам усиновлювачів. Адже воно дає можливість людям, які не мають своїх дітей, задовольнити природне почуття батьківської любові й створити повноцінну сім'ю.
Тому усиновлення провадиться лише у тих випадках, коли суд переконається в тому, що громадяни України та іноземці, які бажають бути усиновлювачами, виявляють свідоме прагнення виховувати дітей і піклуватися про них. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (статті 236-239 СК; п. 27 Порядку ведення обліку дітей) [17, 33].
.2 Право на усиновлення як форма особистого влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування
Завдання опіки та піклування визначено у цивільному законодавстві як забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК). Тобто, у вітчизняному законодавстві опіка та піклування розглядається одночасно як окреме особисте немайнове право та як засіб здійснення особистих та майнових прав.
Докладний аналіз змісту права особи на опіку та піклування доводить, що головним чином метою здійснення цього права є налагодження особистого життя шляхом забезпечення власних прав особи через представника. Важливим є те, що таке налагодження стосується не окремого моменту в житті (наприклад, підписання за дорученням особи, яка через хворобу або фізичну ваду не здатна це зробити, тексту правочину, що здійснюється у її присутності іншою особою). Ця допомога має тривалий характер і позначається на всьому процесі життєдіяльності підопічної особи.
Закономірно постає питання, чи охоплюються опікою та піклуванням усі можливі випадки необхідності налагодження власного життя, поза межами сім'ї за допомогою інших осіб або суспільства в цілому. Як було зазначено, сімейне життя особи, виховання, проживання, спілкування та підтримка зв'язків із сім'єю є природним, проте не єдиним випадком влаштування особистого життя людини.
Наприклад, у СК опіка та піклування над дітьми є однією з трьох форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. До таких форм влаштування належить також усиновлення та встановлення, патронату над дітьми. Крім зазначених, у розділі 5 СК серед прав та обов'язків інших членів сім'ї та родичів передбачено права та обов'язки особи, яка взяла у свою сім'ю дитину, що є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування.
Отже, особисте немайнове право на особисте влаштування (право на налагодження життя) можна віднести до групи прав, що забезпечують природне буття людини. Зазначене дає можливість встановити, які ще структурні елементи цього права передбачено у національному законодавстві, а також те, наскільки повно ці складові відображають об'єктивні форми здійснення цього права.
Перше місце у соціальній та правовій структурі влаштування посідає усиновлення. Це не тільки форма особистого влаштування, а також і одна із засад створення сім'ї (ч. 4 ст. З СК). Проте правовий зв'язок, що поєднує усиновлену особу з особою або сім'єю усиновителя, в цілому має певні особливості, що в першу чергу стосуються змісту особистих відносин між усиновителем, його сім'єю, усиновленим та його батьками і родичами.
Дитина може залишитись без батьківського догляду внаслідок дії різноманітних обставин: у разі смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, засудження до позбавлення волі, тяжкої хвороби або тривалої відсутності батьків, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків, відмови батьків взяти своїх дітей із пологових будинків або інших установ. У більшості випадків, якщо батьки тимчасово не мають можливості здійснювати догляд за своїми дітьми, вони влаштовують їх до родичів або інших осіб, а у певних випадках і в державні установи [7].
Кожна дитина має право жити і виховуватись у сім'ї, наскільки це є можливим. А тому сучасна правова теорія, вказуючи на форми влаштування дітей, що залишились без батьківської опіки, ототожнює їх з формами сімейного виховання дітей, які позбавлені батьківського догляду. Наприклад, відповідно до Сімейного кодексу України або Російської Федерації при виборі форм влаштування дитини надають перевагу сімейним формам виховання: передача на усиновлення (удочеріння), під опіку (піклування), у прийомну сім'ю. І тільки якщо немає можливості передати дитину у сім'ю, законом дозволено її направлення до установ для дітей-сиріт і дітей, що залишились без догляду батьків, усіх типів (виховні установи, лікувальні установи, установи соціального захисту) [8].
Встановлений пріоритет сімейного виховання має бути втілено на практиці [9].
Отже, при вирішенні питання щодо влаштування дитини беруть до уваги її етнічне походження, мову, культуру і релігійну належність, а також можливість забезпечити дитині спадковість у вихованні та освіті. Релігійна, культурна та етнічна належність дитини, як і її рідна мова, є якостями, що визначають індивідуальність. А необхідність забезпечення цього права дитини є базовою.
.3 Умови усиновлення
Під умовами усиновлення треба розуміти встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких є обов'язковим під час здійснення цього юридичного акту. Нормативне закріплення умов усиновлення пояснюється його сутністю, що передбачає спрямованість цих умов па забезпечення того, щоб у результаті усиновлення дитині, в силу певних причин позбавленій батьківського піклування, були створені належні умови для виховання в сім'ї.
Як правило, усиновлюються діти раннього віку, що відповідає їх інтересам і сутності інституту усиновлення. Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воно повинно провадитись виключно в інтересах дитини. Це перша умова усиновлення.
Під інтересами дитини треба розуміти забезпечення умов, необхідних для її повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку, що є неодмінним атрибутом належного сімейного виховання. Врахування інтересів дитини передбачає й необхідність визначення способів забезпечення цих умов.
У статтях 208-210 СК наведено перелік осіб, які можуть бути усиновленими. Головним же є те, що відповідно до ч. 1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина. І це є другою умовою усиновлення.
Згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Дитина, яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18 років.
Отже, відповідно до закону усиновлювати можна лише малолітніх і неповнолітніх дітей. Ця вимога виходить з того, що усиновлення таких дітей відповідає їх інтересам, оскільки вони найбільше відчувають потребу у батьківській турботі та увазі. Особи, які досягли повноліття, як правило, не можуть бути усиновлені, оскільки згідно зі ст. 34 ЦК вони мають повну цивільну дієздатність. Тому батьківські права та обов'язки щодо них припиняються.
Однак у ч. 2 ст. 208 СК вперше у сімейному законодавстві України закріплено положення, згідно з яким у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або позбавлена їх піклування. Таким чином, повнолітня особа може бути усиновлена лише за наявності двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2) якщо вона позбавлена батьківського піклування. Усиновленою не може бути особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого життя належним чином виконували батьківські обов'язки.
Наявність у повнолітньої особи власних дітей не є перешкодою до її усиновлення. Крім того, закон не встановлює максимального віку особи, яка може бути усиновленою. Отже, не виключено, що нею може бути особа віком понад 30 років. Вирішуючи питання про усиновлення повнолітньої особи, суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 208 СК).
Особливі правила встановлені законом для усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яку було знайдено. У нормах сімейного законодавства не визначений мінімальний вік дитини, яка може бути усиновлена. Проте у ч. 1 ст. 209 СК закріплено правило, відповідно до якого дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. А згідно з ч. 2 цієї статті дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.
Крім того, у сімейному законодавстві України регламентовано порядок усиновлення братів та сестер. Так, згідно з ч. 1 ст. 210 СК якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Це положення закріплене з метою недопущення розриву родинних зв'язків. Водночас за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із зазначених осіб або про усиновлення їх різними особами.
До осіб, які можуть бути усиновлювачами, закон (ст. 211 СК) пред'являє певні вимоги. Це третя умова усиновлення. Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей. За жодних обставин не можуть бути усиновлювачами особи, які не досягли повноліття. Не можуть бути усиновлювачами й неповнолітні дружина, чоловік, яким знижено шлюбний вік у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 23 СК.
Певні вимоги висуваються й до віку усиновлювача. Останній має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).
Оскільки усиновлення є однією з форм сімейного виховання, усиновлювачами насамперед можуть бути дружина і чоловік, тобто подружжя. Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з того, що нормальні умови для виховання дитини можуть бути створені лише у повній сім'ї [27, 405].
Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (наприклад, сестри, брати). Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну й ту саму дитину. Однак якщо вони проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
Відповідно до ч. 5 ст. 211 СК якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а у разі, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Проте якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Така вказівка закону є цілком виправданою, оскільки фактичне подружжя також є повною сім'єю у правовому і соціологічному значеннях, яка може забезпечити дитині таке ж виховання, що й сім'я, яка складається з осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Закон (ч. 6 ст. 211 СК) не виключає можливості усиновлення дитини одним чоловіком або однією жінкою, якщо вона має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з дитиною. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач, не обмежується.
У ст. 213 СК міститься перелік осіб, яким законом надається переважне право на усиновлення дитини за наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити її. Насамперед таке право має громадянин України, незалежно від того, проживає він на території нашої держави чи за її межами, в сім'ї якого виховується дитина, наприклад, її фактичний вихователь. До зазначених осіб закон відносить і одного з подружжя, який бажає усиновити дитину другого з них, яка проживає в його сім'ї.
Особам, котрі виявили бажання усиновити двох або більше дітей, які є братами чи сестрами, закон надає переважне право на усиновлення тому, що внаслідок цього діти залишаються проживати в одній сім'ї й між ними зберігаються родинні зв'язки.
Переважне перед іншими особами право на усиновлення дитини має також особа, яка є її родичем. При цьому ступінь споріднення значення не має. Отже, такими родичами можуть бути як родичі прямої лінії споріднення, так й інші родичі.
У ч. 2 ст. 213 СК зазначено, що переважне право на усиновлення дитини має подружжя. Це пояснюється тим, що усиновлення є однією з форм сімейного виховання, а нормальні умови для цього можуть бути забезпечені насамперед у повній сім'ї. А це відповідає інтересам як дитини, так і усиновлювача. В окремих випадках дітей, які є громадянами України, у нашій державі можуть усиновлювати іноземці. Це здійснюється на загальних підставах, встановлених гл. 18 СК (ч. 1 ст. 283 СК).
У ст. 212 СК міститься перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Насамперед це особи, визнані судом недієздатними на підставі ст. 39 ЦК, тобто ті, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; особи з обмеженою судом на підставі ст. 36 ЦК цивільною дієздатністю, тобто ті, які страждають на психічний розлад, який істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особи, які внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо ставлять себе або свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом вони зобов'язані утримувати, у скрутне матеріальне становище. Такі особи самі потребують опіки або піклування. Однак у разі поновлення судом дієздатності громадянина, а також скасування обмеження його дієздатності у порядку, встановленому частинами 2-4 ст. 260 ЦПК, у нього з'являється можливість стати усиновлювачем. Це має бути підтверджене рішенням суду, що набрало чинності [27, 420].
Не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав з підстав, передбачених статтями 164 і 242 СК, у тому числі й усиновлювачі. Водночас поновлення батьківських прав особи на. підставі ст. 169 СК відкриває перед нею можливість бути усиновлювачем. Неможливе усиновлення дитини й особами, які вже були усиновлювачами іншої дитини, але з їх вини усиновлення було визнане недійсним чи скасоване (статті 236 і 238 СК).
Відповідно до закону не можуть бути усиновлювачами особи, які перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері. Уявляється, що це пов'язане з тим, що вони не можуть виконувати батьківські обов'язки за станом здоров'я.
Серед осіб, які не можуть бути усиновлювачами, закон (ч. 7 ст. 212 СК) називає тих, хто не має постійного місця проживання і постійного заробітку (доходу). Неможливість усиновлення дітей цими особами пояснюється тим, що відсутність у них постійного місця проживання може призвести до погіршення житлових умов дітей, а також порушення їх житлових прав, гарантованих Конституцією (ст. 47) та іншими законами України, а відсутність постійного заробітку (доходу) - до порушення права дітей на одержання утримання від усиновлювачів.
Не можуть бути усиновлювачами особи, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України, тобто ті, які за станом здоров'я не можуть забезпечити стабільних і гармонійних умов життя усиновленій дитині та виховувати її. Це насамперед особи, визнані у встановленому законом порядку інвалідами І та II груп, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу тощо [17, 34].
Четвертою умовою усиновлення дитини є вільна згода на це її батьків (ч. 1 ст. 217 СК). Усиновлення неможливе, якщо батьки відмовляються дати згоду на нього. Це пояснюється тим, що вони у першу чергу наділяються правами й обов'язками, пов'язаними з вихованням своїх дітей. Наділення батьківськими правами інших осіб спричиняє втрату цих прав батьками.
У літературі з питань теорії сімейного права цілком слушно зазначається, що згода на усиновлення - це одне з найважливіших особистих немайнових прав батьків, порушення якого призводить до істотного порушення їх прав. Адже наслідком усиновлення дитини стає повне припинення правового зв'язку між нею та її батьками.
Згоду на усиновлення треба одержати від обох батьків, незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи окремо від неї. Така згода потрібна незалежно від того, перебувають батьки дитини у шлюбі чи він припинений або визнаний .судом недійсним.
Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою і батьківство щодо неї встановлене у порядку, передбаченому статтями 126-128 СК, або материнство визнане за рішенням суду (ст. 131 СК), також потрібна згода на усиновлення дитини обох батьків.
Для усиновлення дитини матері-одиначки потрібна лише її згода. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їх згоди на усиновлення потрібна згода їх батьків (ч. 4 ст. 217 СК). Така вимога закону пояснюється необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків. Адже без цього вони можуть здійснити акт, про наслідки якого шкодуватимуть усе життя.
Згода батьків має бути усвідомленою. Це означає, що юридичне значення має лише згода батьків, наділених повною цивільною дієздатністю. Воля батьків щодо усиновлення їх дітей повинна формуватися вільно, без стороннього протиправного тиску на неї. Так, якщо батьки дали згоду на усиновлення їх дітей внаслідок погрози, насильства, обману, введення їх в оману тощо, усиновлення має бути визнане судом недійсним згідно з ч. 1 ст. 236 СК.
Частина 2 ст. 217 СК закріплює положення про те, що згода батьків на усиновлення дитини повинна бути безумовною. Отже, даючи таку згоду, батьки не можуть висувати відкладні, скасувальні або будь-які інші умови. У цій же частині зазначеної статті наголошено на тому, що угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам або іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Звідси випливає, що згода батьків на усиновлення дитини не повинна бути обумовлена одержанням ними певного зустрічного задоволення за угодою, наприклад, винагороди тощо, оскільки акт усиновлення є безоплатним. Крім того, відповідно до ст. 216 СК посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку, піклування чи на виховання у сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.
З метою уникнення спорів з приводу того, чи давали насправді батьки згоду на усиновлення їх дитини, у ч. 5 ст. 217 СК закріплене положення про те, що така згода має бути письмовою і засвідчуватись нотаріусом.
Батьки можуть давати згоду на усиновлення дитини конкретною відомою їм особою (особами), якщо усиновлювачами є подружжя. Крім того, вони мають право давати згоду на усиновлення дитини без зазначення імені усиновлювача. У такому разі останнього обирає орган опіки та піклування або Центр з усиновлення дітей з числа осіб, які виявили бажання усиновити дитину.
Виявлення батьками згоди на усиновлення їх дитини не має безвідкличного характеру. Вони можуть відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності відповідним рішенням суду.
У п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" звернено увагу судів на те, що батьки, які дали згоду на усиновлення їх дітей (якщо вона була потрібна), мають викликатися у судове засідання в тому разі, коли наявність цієї згоди викликає сумнів або коли вони подали заяву про її відкликання [30, 234].
У ст. 219 СК встановлені винятки з загального правила ст. 217 СК про необхідність згоди батьків на усиновлення їх дітей. Уявляється, що цілком слушною є вказівка, що усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо вони невідомі. Адже за таких умов жодних відомостей про батьків не мають керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, службові особи органів опіки та піклування, котрі, як правило, володіють інформацією про дітей, позбавлених батьківського піклування, а також державних органів, які здійснюють облік таких дітей, і суди при розгляді справ про усиновлення.
У тих випадках, коли батьки з підстав, закріплених у ст. 43 ЦК, визнані судом безвісно відсутніми, одержати від них згоду на усиновлення неможливо, оскільки вони позбавлені можливості реагувати на це. Якщо лише один із батьків визнаний судом безвісно відсутнім, згода на усиновлення може бути виявлена лише другим з батьків дитини, яка усиновлюється.
Усиновлення дитини може бути проведено без згоди її батьків, якщо вони у судовому порядку визнані недієздатними. Адже такі особи самі потребують опіки і, звісно, не можуть виховувати дітей. Вони не в змозі виявити свою волю, оскільки не усвідомлюють своїх дій і не можуть ними керувати, у зв'язку з чим над ними й встановлюється опіка.
Якщо лише один із батьків визнаний судом недієздатним з підстав, закріплених у ст. 39 ЦК, згода на усиновлення дитини має бути одержана від того з батьків, хто є дієздатним. Коли ж на момент усиновлення дитини дієздатність її батьків або одного з них внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану поновлена судом згідно з ч. З ст. 260 ЦПК, при одержанні їх, його згоди на усиновлення треба керуватися правилами ст. 217 СК.
Відповідно до ст. 166 СК батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, пов'язані з фактом їх споріднення з дитиною, щодо якої вони позбавлені цих прав. Під батьківськими правами, яких можуть бути позбавлені батьки, треба розуміти надані їм до повноліття дитини права на її виховання, представництво і захист її інтересів, витребування дитини від інших осіб, які тримають її у себе, тощо. Якщо лише один із батьків дитини позбавлений батьківських прав, згоду на її усиновлення може давати лише той з них, хто не позбавлений цих прав. У разі поновлення на момент усиновлення дитини батьківських прав її батьків або одного з них усиновлення дитини має здійснюватись із додержанням вимог ст. 217 СК. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо судом буде встановлено, що вони понад шість місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні. Цей факт може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків (п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України") [30, 237].
Таким чином, закон виходить з того, що якщо батьки не виконують своїх обов'язків щодо виховання й утримання дітей, вони не мають права розраховувати на захист своїх батьківських прав. При цьому йдеться і про ті випадки, коли діти не проживають спільно з батьками, а виховуються родичами та іншими особами або перебувають у державних дитячих закладах понад шість місяців, а батьки не виявляють щодо них батьківської турботи і піклування (не відвідують дітей, не листуються з ними, не надають коштів на їх утримання), хоч мають реальну можливість робити це. Така поведінка батьків свідчить про те, що їм байдужі інтереси дітей. Тому можливі заперечення з боку таких батьків проти усиновлення їх дітей треба розглядати як зловживання батьківськими правами [30, 238].
Водночас якщо батьки з поважних причин (через хворобу, перебування у тривалому відрядженні тощо) не беруть участі у вихованні своєї дитини, її усиновлення не може бути проведене без їх згоди.
Як випливає зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 219 СК, відсутність будь-яких відомостей про батьків або родичів є підставою для усиновлення без їх згоди дітей, покинутих у пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я, а також підкинутих і знайдених дітей, зокрема під час стихійного лиха, у районі бойових дій, а також за інших надзвичайних обставин.
На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що це відповідає інтересам дитини (ст. 221 СК).
Відповідно до ст. 245 СК якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цього закладу. На усиновлення дитини, яка перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі і не має батьків, необхідна письмова згода цього закладу (ч. 1 ст. 222 СК), оскільки останній під час здійснення покладених на нього функцій опікуна чи піклувальника повністю замінює батьків, зокрема й у питаннях, пов'язаних із усиновленням дитини.
Водночас заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, у якому перебуває дитина, позбавлена батьківського піклування, може й не дати згоди на її усиновлення. У такому разі з огляду на вказівку ч. 2 ст. 207 СК про те, що усиновлення дитини повинне провадитись у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, суд може постановити рішення про усиновлення дитини і без згоди закладу охорони здоров'я або навчального закладу.
П'ятою умовою усиновлення дитини є її згода на це. Усиновлення настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти у сім'ю усиновлювача набуває першорядного значення.
Усиновлення є серйозною подією в житті дитини ще й тому, що воно, як правило, спричиняє розрив внутрішньосімейних, звичних для неї зв'язків не лише особистого, а й майнового характеру. Саме тому сімейне законодавство надає винятково важливого значення судженням дитини про усиновлення, які набувають правового значення [30, 239].
Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК). Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він пов'язує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому думка дитини щодо її усиновлення має бути виявлена з того моменту, коли дитина в змозі висловити і сформулювати її.
Крім того, закон не встановлює форми вияву згоди дитини на її усиновлення. виявляти й суд у разі залучення останньої до участі у справі як заінтересованої особи. Відсутність згоди дитини має розглядатися судом як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає волі дитини вирішального значення. Адже, як зазначалося, без згоди дитини на ЇЇ усиновлення останнє неможливе. Виняток із цього правила становлять випадки, передбачені частинами 3 і 4 ст. 218 СК (якщо дитина у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення; якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками).
Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, пов'язані виключно з її малолітством і не є перешкодою до налагодження нормальних відносин між нею й усиновлювачем.
Шостою умовою усиновлення дитини є згода другого з подружжя. Оскільки, як вже зазначалось, усиновлення є однією з форм сімейного виховання, бажано, щоб воно здійснювалось обома з подружжя, що й має місце у переважній більшості випадків. Проте якщо один із подружжя не бажає бути усиновлювачем дитини (або не є її батьком, матір'ю), це не може бути перешкодою до її усиновлення другим з них за умови дачі першим із подружжя нотаріально засвідченої письмової згоди на усиновлення дитини другим з них.
Закон передбачає письмову нотаріальну форму вияву згоди того з подружжя, хто не бажає бути усиновлювачем дитини, на ЇЇ усиновлення другим з них (ч. 1 ст. 220 СК). Уявляється, що це положення значною мірою спрямоване на забезпечення інтересів дитини і того з подружжя, хто бажає усиновити її. Адже відповідно до закону відсутність такої згоди може бути підставою для визнання усиновлення дитини за рішенням суду недійсним (ч. 4 ст. 236 СК). За наявності згоди доведення факту її дачі другим із подружжя (або відсутності такого факту) у процесі судового розгляду справи про визнання усиновлення недійсним значно спрощується.
Усиновлення, здійснене одним із подружжя за нотаріально засвідченою письмовою згодою другого з них, який не бажає бути усиновлювачем дитини, породжує батьківські права та обов'язки лише для того з подружжя, хто є усиновлювачем. За цієї умови той з подружжя, хто не схотів бути усиновлювачем дитини, усиновленої його дружиною або чоловіком, є вітчимом чи мачухою.
Згідно з ч. 2 ст. 220 СК усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 35 ЦПК) безвісно відсутнім, оскільки при цьому його згоду на усиновлення одержати неможливо.
Встановлення судом того, що дружина і чоловік припинили сімейні правовідносини і понад рік не проживають спільно, а також того, що місце проживання другого з подружжя невідоме, недостатньо. Необхідно, щоб другий з подружжя у встановленому законом порядку був визнаний судом безвісно відсутнім.
Згідно з ч. 2 ст. 220 СК згода другого з подружжя на усиновлення дитини не потрібна, якщо він визнаний судом недієздатним. Це пояснюється тим, що особи, визнані судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 34 ЦПК) недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, не здатні виявляти свою волю, оскільки вони не усвідомлюють значення своїх дій та (або) не можуть керувати ними. Саме тому над ними встановлюється опіка.
На підтвердження того, що другий з подружжя визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім або недієздатним, а також встановлення судом для чоловіка і дружини режиму окремого проживання повинна подаватися копія відповідного рішення суду, що набрало чинності.
Отже, усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей. Під умовами усиновлення треба розуміти встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких є обов'язковим під час здійснення цього юридичного акту.
РОЗДІЛ 2. Процесуальний порядок та таємниця усиновлення
.1 Порядок здійснення усиновлення
Згідно з п. 2-1 ст. 254 ЦПК справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами нашої держави, іноземцями та особами без громадянства належать до справ, що розглядаються судом у порядку окремого провадження. Порядок розгляду і вирішення судами таких справ визначається статтями 265-1-265-5 ЦПК. Ці справи підсудні місцевим судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників), тобто має місце альтернативна підсудність.
З письмовою заявою про усиновлення до суду може звернутися повнолітній дієздатний громадянин, не позбавлений батьківських прав. Відповідно до вимог ст. 265-2 ЦПК заява про усиновлення має містити: 1) назву суду, до якого вона подається; 2) прізвище, ім'я, по батькові, вік дитини, яка усиновлюється, місце її проживання; 3) клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини і запису заявника (заявників) її батьком, матір'ю; 4) підтвердження його поінформованості про стан її здоров'я. До заяви обов'язково додається висновок органу опіки та піклування (відповідного відділу освіти) про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини, а у разі усиновлення дитини одним із подружжя - також письмова згода на її усиновлення другого з них. Іноземці додають до заяви також дозвіл Центру з усиновлення дітей.
При поданні до суду заяви сплачується державне мито у розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (підпункт "е" п. 1 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито"). Подання заяви про усиновлення через представника не допускається.
Правило, згідно з яким особа, яка бажає усиновити дитину і звернулася до суду з відповідною заявою, має право відкликати її у будь-який час, але до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК), відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства [35, 67].
У процесі підготовки справи до судового розгляду суддя вирішує питання про участь у ньому як заінтересованих осіб представників органу опіки та піклування, а при вирішенні справи, порушеної за заявою громадянина України, який проживає за її межами, або іноземця, - Центру з усиновлення дітей.
Заінтересованість органів опіки та піклування у вирішенні зазначених справ обумовлена їх обов'язком подавати до суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а Центру з усиновлення дітей - тим, що він дає згоду на усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами нашої держави, які проживають за її межами, та іноземцями і здійснює контроль за виконанням усиновлювачем своїх обов'язків, а також за умовами проживання та виховання усиновлених дітей.
Заінтересованими особами є й дитина і повнолітня особа, про усиновлення яких просить заявник. Це пояснюється тим, що судове рішення у справі породжує виникнення взаємних прав та обов'язків усиновленої дитини або повнолітньої особи та усиновлювача. Захищати інтереси дитини у суді мають її законні представники та інші особи, які виконують ці функції (ст. 154 СК; ст. 101 ЦПК).
Головною у діяльності суду є перевірка законності підстав для усиновлення (ч. 3 ст. 265-4 ЦПК). Суд має встановити факти, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує право заявника на усиновлення. Заявник повинен подати, зокрема: 1) висновок відповідного компетентного органу за місцем його проживання про те, що він може бути усиновлювачем; 2) медичні довідки про стан його здоров'я та здоров'я дитини, яку він бажає усиновити; 3) довідку про заробіток та інші доходи; 4) копію Свідоцтва про шлюб (для осіб, які перебувають у шлюбі); 5) копії паспортів цих осіб, відомості про їх житлово-побутові умови. Заявники-іноземці, крім зазначених документів, подають також дозвіл компетентного органу країни проживання на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини, нотаріально засвідчене зобов'язання надавати представникам консульської установи чи дипломатичного представництва України за кордоном інформацію про усиновлену дитину та можливість спілкування з нею (ст. 265-3 ЦПК).
Справи про усиновлення розглядаються за обов'язкової участі заявника (заявників) та заінтересованих осіб, яких суд визнає за необхідне викликати у судове засідання.
З метою додержання таємниці усиновлення відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦПК за вмотивованою ухвалою суду допускається розгляд справ у закритому судовому засіданні. При цьому судове рішення не проголошується публічно, а повідомляється лише особам, які беруть участь у справі [35, 68].
З урахуванням важливості правових наслідків набрання чинності рішенням про усиновлення дитини у ч. 1 ст. 224 СК закріплено положення про те, що суд, постановляючи таке рішення, повинен враховувати обставини, що мають істотне значення, а саме: 1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; 2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; 3) мотиви небажання другого з подружжя бути усиновлювачем, якщо лише один з них подав заяву про усиновлення; 4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується дитиною; 5) особу дитини та стан її здоров'я; 6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
При додержанні всіх умов усиновлення дитини, встановлених СК, а також коли суд дійде висновку, що усиновлення відповідатиме інтересам дитини і що особа, яка бажає її усиновити, здатна виховувати дитину і забезпечити їй стабільні та гармонійні умови життя, він постановляє рішення, яким оголошує зазначену особу усиновлювачем дитини (ч. 2 ст. 224 СК). Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ч. З ст. 224 СК).
Згідно з ч. 4 ст. 224 СК при усиновленні повнолітньої особи суд, постановляючи відповідне рішення, має враховувати мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 265-5 ЦПК за результатами розгляду заяви про усиновлення дитини суд постановляє рішення, яке має відповідати вимогам, що ставляться до кожного судового рішення як акту правосуддя, які закріплені у статтях 202, 203, 209-212 і 231 ЦПК.
У разі задоволення заяви про усиновлення суд у резолютивній частині свого рішення констатує факт усиновлення дитини заявником (заявниками). За його клопотанням у ній також фіксується зміна імені, прізвища, по батькові, дати і місця народження дитини і запис усиновлювачів її батьками. Якщо рішення суду не оскаржене заінтересованими особами в апеляційному порядку і прокурор не вніс на нього апеляційне подання, воно набирає чинності після закінчення одного місяця від дня його проголошення. З цього моменту усиновлення вважається здійсненим (ч. 1 ст. 225 СК) і настають його правові наслідки, передбачені ст. 232 СК. Таким чином, з моменту набрання рішенням суду про усиновлення чинності воно має як право-утворююче, так і правоприпиняюче значення.
На підставі правила п. 4 ч. 1 ст. 218 ЦПК суд може приступити до негайного виконання постановленого ним рішення, якщо затримка його виконання суперечитиме інтересам дитини. Усиновлювач зобов'язаний особисто забрати дитину з місця її перебування (проживання) після пред'явлення йому копії рішення суду про усиновлення [34, 132].
Після набрання рішенням суду про усиновлення чинності його копія надсилається до органу РАЦСу за місцем постановлення рішення для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини, а при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземцями - також до Центру з усиновлення дітей. За бажанням усиновлювача орган РАЦСу видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 2 ст. 225 СК).
Згідно з ч. 1 ст. 235 СК орган опіки та піклування здійснює нагляд за додержанням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні (ч. 1 ст. 235 СК). Відділ освіти за місцем проживання усиновлювача щороку протягом перших трьох років після усиновлення дитини перевіряє умови її проживання та виховання. За результатами перевірки складається звіт, в якому зазначаються відомості про стан здоров'я, фізичний та розумовий розвиток дитини, стосунки у сім'ї. Перевірка провадиться зі збереженням таємниці усиновлення.
Якщо буде виявлено порушення прав дитини, відділ освіти протягом місяця вживає заходів до його усунення, а у разі потреби звертається з клопотанням до суду про скасування усиновлення (п. 27 Порядку ведення обліку дітей). Нагляд за додержанням прав дитини, яка усиновлена, здійснюється до досягнення нею повноліття (ч. 2 ст. 235 СК).
.2 Таємниця усиновлення
Право на таємницю усиновлення тісно пов'язане з проголошеним у ч. 1 ст. 32 Конституції правом людини на таємницю її особистого та сімейного життя. Усиновлювач приймає усиновлену дитину у свою сім'ю на правах дочки або сина. Тому він, як правило, намагається, щоб коло осіб, поінформованих про усиновлення, було якомога більш обмеженим. З огляду на це закон закріплює право на таємницю усиновлення й передбачає певні заходи для її забезпечення.
Відповідно до ст. 226 СК право на таємницю усиновлення має як усиновлювач, так і усиновлена дитина. Згідно з ч. 1 цієї статті особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Тому кожен, кому якимось чином стало відомо про це, має утримуватись від розголошення інформації.
Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення (ч. 2 ст. 226 СК).
Водночас у ст. 7 Конвенції про права дитини передбачене право дитини, наскільки це можливо, знати своїх батьків. Тому відповідно до ч. 3 ст. 226 СК усиновлена дитина після досягнення нею 14 років має право на одержання інформації щодо свого усиновлення. Звідси випливає, що якщо усиновлюється дитина віком 14 і більше років, правило ч. 2 ст. 226 на неї не поширюється. У такої дитини є суб'єктивне право на таємницю усиновлення, але не від неї самої [34, 136].
Згідно з ч. З ст. 227 СК якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від неї самої. А відповідно до ч. 2 цієї статті усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може зашкодити її інтересам. Водночас згідно з ч. 1 ст. 227 СК він вправі вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Отже, у сімейному законодавстві існує два види таємниці усиновлення: від самої дитини і від інших осіб.
Закон встановлює певні заходи забезпечення таємниці усиновлення. Так, ч. 1 ст. 228 СК передбачає обов'язок осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, не розголошувати її, зокрема й тоді, коли це не є таємницею для самої дитини, який безпосередньо випливає з конституційного положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя (ч. 1 ст. 32 Конституції).
Відповідно до ч. 2 ст. 228 СК відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача. Водночас це положення не поширюється на ті випадки, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, судам у зв'язку зі здійсненням провадження у цивільних або кримінальних справах. Проте і службові особи цих органів та судів зобов'язані не розголошувати їх.
Розголошення таємниці усиновлення у багатьох випадках призводить до тяжких сімейних і особистих трагедій та конфліктів, розриву сімейних відносин і до інших негативних наслідків. Тому закон не тільки забороняє розголошувати таємницю усиновлення, а й встановлює кримінальну відповідальність за це. Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.
Заходи, пов'язані із забезпеченням таємниці усиновлення, передбачені також статтями 229-231 СК. Так, особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи (ч. 1 ст. 229 СК). Вирішення ж питання про те, чи варто вчиняти такий запис, залежить від суду, який при його вирішенні повинен керуватись інтересами дитини.
Задоволення судом висловленого у заяві усиновлювача бажання бути записаним у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи повинно бути відображене у рішенні суду (ч. З ст. 265-5 ЦПК). Це рішення після набрання ним чинності стає підставою для внесення органом РАЦСу змін до актового запису про народження усиновлених дитини, повнолітньої особи.
Суд може й відмовити особам, які подали заяву про усиновлення, у задоволенні їх бажання бути записаними у Книзі реєстрації народжень батьками дитини, якщо у процесі розгляду і вирішення справи він встановить, наприклад, що дитині відомо, що усиновлювачі не є її рідними батьками і що в інтересах дитини треба зберегти у Книзі реєстрації народжень відомості про її кровних батьків.
Якщо за допомогою інших гарантованих законом заходів таємницю усиновлення забезпечити неможливо, вона забезпечується шляхом внесення органом РАЦСу змін до відомостей про місце і дату народження дитини (ст. 230 СК). Законодавче встановлення цього положення пояснюється тим, що реалізація закріпленого у ст. 229 СК права усиновлювача бути записаним матір'ю, батьком дитини не завжди гарантує таємницю усиновлення. У деяких випадках зі змісту відповідних документів не можна було б зрозуміти, що усиновлена дитина не є рідною дитиною усиновлювача. Свідченням цього, наприклад, може бути запис про те, що вона народилась у тій місцевості, де усиновлювач ніколи не проживав [35, 78].
У зв'язку з цим закон встановлює правило, згідно з яким особа у поданій до суду заяві про усиновлення може висловлювати клопотання змінити не тільки прізвище, ім'я та по батькові дитини і актовий запис про батьків, а й відомості про місце і дату її народження (ст. 265-2 ЦПК).
Це клопотання розглядається судом одночасно з розглядом питання про усиновлення дитини. У разі його задоволення суд зазначає про це у своєму рішенні (ч. З ст. 265-5 ЦПК).
Після набрання зазначеним рішенням чинності воно стає підставою для внесення органом РАЦСу змін до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи і видачі нового Свідоцтва про народження. При цьому Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється (ст. 233 СК). Водночас треба зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 230 СК дата народження усиновленої дитини може бути змінена судом не більш як на шість місяців. Отже, запис у Книзі реєстрації народжень може відображати у межах шестимісячного строку більш ранню або більш пізню, ніж насправді, дату народження усиновленої дитини [30, 248].
Суд може й відмовити особі, яка виявила бажання усиновити дитину, у задоволенні клопотання про зміну відомостей про місце і дату її народження, якщо у процесі розгляду заяви про усиновлення він встановить, що це не відповідатиме інтересам дитини.
Таким чином, дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення. Зазначене право встановлене законом з метою створення найсприятливіших умов для проживання дитини у сім'ї усиновлювача. Адже розголошення факту усиновлення, у тому числі й повідомлення про це усиновленій дитині, може завдати їй тяжкої душевної травми, значно ускладнити стосунки дитини з усиновлювачем, її виховання і навіть позбавити сенсу подальше збереження усиновлення.
РОЗДІЛ 3. Правові наслідки усиновлення та особливості розгляду справ про усиновлення
Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини, найбільш близькі до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми. У наш час правові засади між батьками і дітьми все більше наближаються до правових засад усиновлення. Якщо раніше кровноспоріднена сім'я завжди основувалась на біологічному походженні, то у наш час у випадках, визначених законом, батьками дитини вважаються особи, що не поєднані з нею генетичним зв'язком.
Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами. У цьому правилі може бути передбачено винятки. Якщо дитину усиновлює лише одна особа, то є можливим збереження правового зв'язку між нею і батьками протилежної усиновлювача статі. Наприклад, може бути збережено правові відносини з матір'ю, якщо усиновлювач є чоловіком, або навпаки. Найпоширенішим є випадок усиновлення дитини новим з подружжя його батька або матері [11].
Залишається відкритим питання про структуру взаємних правових зв'язків між усиновленим, усиновителем та його родиною і родиною батьків усиновленого. Особливо гостро це питання може постати у процесі здійснення права на усиновлення з боку повнолітніх осіб, які бажають бути усиновленими. Є досить спірним те, що у разі смерті матері або батька, засудження їх до довічного позбавлення волі, тривалого строку відбування покарання у вигляді позбавленця волі на певний строк, поміщення на примусове лікування, при усиновленні їх дитини вона повинна втратити особисті права та обов'язки між нею та іншими її родичами за походженням. Закріплена у законодавстві вимога про припинення як майнових, так і особистих прав із моменту здійснення усиновлення не в останню чергу пов'язується з необхідністю забезпечення таємниці усиновлення (дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення; право усиновителя бути записаним матір'ю, батьком дитини; право усиновителя на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини). Проте у ситуації, якщо факт усиновлення не є таємним для усиновленої особи, то недоцільно позбавляти її особистих прав щодо інших її родичів за походженням. З. В. Ромовська зауважує: «Як себе вести щодо рідних матері, батька - це право усиновленої особи, це її особистий вибір» [12].
У зазначеному можна побачити таке закономірне явище: правовий зв'язок може бути припинено між особами, але природний (генетично-біологічний) зв'язок, що лежить в основі усвідомлення людиною категорій «свій», «чужий», рішенням суду про усиновлення відмінити неможливо., Особа повинна сама визначитись із власними бажаннями припинити або продовжувати підтримку інформаційного та емоційного зв'язку з інтими родичами за походженням. Отже, особисті права цієї особи може бути обмежено лише нею або у випадках, встановлених у законодавстві, але не може припинено прийняттям рішення про усиновлення.
Сімейне законодавство, серед іншого, зазначає у ст. 239 СК, що у разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Але якщо врахувати вищезазначене положення, то у разі скасування усиновлення особа, що була усиновленою, повинна отримувати право на відновлення у повному обсязі своїх прав та надбання обов'язків щодо родичів за походженням. Така особа (дитина або повнолітня особа) повинна бути активно діючим суб'єктом, і відновлення її прав, в першу чергу особистих, залежить лише від її суб'єктивного бажання. Тобто якщо усиновлення відбувалось відповідно до ст. 219 СК (усиновлення дитини без згоди батьків), то особу в будь-якому разі не може бути повернуто до своїх батьків, якщо вони є серед живих, а повернення до інших родичів є можливим лише на підставі, передбаченій ст. 261 СК (прийняття дитини у сім'ю на виховання). На особу, що свідомо виявляє своє небажання відновлювати у повному обсязі зв'язки зі своїми кровно спорідненими родичами, не повинно поширюватись правило щодо повернення до них, і така особа не повинна обмежуватись у праві на вибір іншої форми влаштування особистого життя, у тому числі й із переданням під опіку або піклування.
Усиновлення породжує такі ж юридичні наслідки, що й народження дитини, оскільки усиновлена дитина прирівнюється до рідної. Правові наслідки усиновлення передбачені статтями 232 і 234 СК.
Як відомо, факт усиновлення має правоприпиняюче значення, яке дістає вияв у тому, що з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті немайнові та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК).
Повністю припиняються сімейні зв'язки у тому разі, коли дитина усиновлюється подружжям. Якщо ж вона усиновлюється однією особою, збереження або припинення її правового зв'язку з одним із батьків залежить від конкретних обставин. Коли, наприклад, дитина, у якої є мати, усиновлюється жінкою, збереження прав та обов'язків між дитиною і матір'ю виключається. Однак за бажанням батька можливе збереження особистих і майнових прав та обов'язків між ним і дитиною. Якщо ж усиновлення здійснюється чоловіком, за бажанням матері можуть зберігатися зазначені права та обов'язки між дитиною і нею. Подібні ситуації найчастіше виникають при укладенні нового шлюбу тим Із батьків, з ким проживає дитина. У такому разі вона може бути усиновлена вітчимом або мачухою.
Відповідно до ч. 2 ст. 232 СК при усиновленні дитини за бажанням її родичів за походженням може бути збережено правовий зв'язок між ними та дитиною. Однак ці родичі можуть подати до суду заяву про збереження зазначеного зв'язку, якщо:
1) шлюб між батьками дитини припинений внаслідок смерті одного з них або один з її батьків визнаний недієздатним;
2) другий з батьків вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у цьому шлюбі бажають усиновити дитину;
) родичами дитини за походженням є її баба, дід з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, а також рідні брати і сестри.
Суд розглядає зазначену заяву одночасно з заявою про усиновлення і задовольняє її лише за умови, якщо це відповідатиме інтересам дитини. Заінтересовані особи, які звертаються до суду з заявою про збереження правового зв'язку між ними й дитиною, яка усиновлюється, мають право згідно зі ст. 265-4 ЦПК брати участь у розгляді справи про усиновлення.
Згідно з частинами 4 і 5 ст. 232 СК між усиновлювачем і усиновленим виникають усі особисті немайнові та майнові права та обов'язки, які існують між батьками й дітьми. Так, усиновлювачі повинні піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя тощо. Право усиновленої дитини на одержання належного виховання від усиновлювача забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до ст. 154 СК усиновлювачі, як і батьки, мають право на самозахист усиновленої дитини, повнолітньої усиновленої особи. Вони вправі звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів усиновленої дитини як її законні представники без спеціальних на те повноважень, зокрема й тоді, коли згідно з законом вона сама має право звертатися за таким захистом.
Стаття 234 СК з метою забезпечення інтересів дитини як виняток із встановленого ч. 1 ст. 232 СК правила про втрату усиновленою дитиною прав щодо своїх батьків та інших родичів за походженням передбачає збереження деяких її прав, які виникли у цієї дитини до її усиновлення. Відповідно до неї усиновлена дитина зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення [22, 19].
Усиновлена дитина також зберігає право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Дитині, яка втратила годувальника, шкода відшкодовується у повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їй внаслідок втрати годувальника, та інших доходів. Тому якщо дитина, яка втратила годувальника, згодом була усиновлена, вона зберігає право не тільки на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, а й на відшкодування заподіяної цим шкоди.
.1 Правові наслідки визнання усиновлення недійсним
Усиновлення породжує важливі юридичні наслідки, оскільки і в усиновлювача, і в усиновленої особи виникають взаємні особисті немайнові та майнові права й обов'язки. У зв'язку з цим припинення правовідносин, пов'язаних з усиновленням, може в окремих випадках істотно ущемляти інтереси як усиновлених, так і усиновлювачів.
З метою охорони суб'єктивних прав та інтересів усиновленої особи та усиновлювача ч. 1 ст. 236 СК встановлює правило, згідно з яким лише суд може визнати усиновлення недійсним. Право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла 14 років (ст. 240 СК).
Підстави визнання судом усиновлення недійсним можна поділити на: підстави обов'язкового (визначені частинами 1 і 2 ст. 236 СК) і факультативного (необов'язкового, але можливого) визнання усиновлення недійсним (встановлені частинами 3-5 цієї статті).
Згідно з правилами статей 217 і 218 СК умовами усиновлення є згода на нього дитини та її батьків. Тому якщо усиновлення було проведене без їх згоди у тих випадках, коли така згода потрібна, суд повинен визнавати його недійсним. Усиновлення має визнаватися недійсним, якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, що виникають у результаті його здійснення (ч. 2 ст. 236 СК). Це так зване фіктивне усиновлення - тобто таке, яке хоч формально і відповідає усім вимогам закону, але здійснюється про людське око, не для встановлення передбачених сімейним законодавством правовідносин, пов'язаних з усиновленням.
Як правило, таке усиновлення використовується для незаконного набуття усиновлювачем певних суб'єктивних прав (наприклад, на житлову площу, одержання соціальної допомоги тощо). Водночас треба мати на увазі, що для визнання усиновлення недійсним через його фіктивність важливо, щоб вона існувала на день розгляду справи в суді. Якщо ж фіктивне усиновлення перетворилось на реальне і це підтверджено вагомими доказами (дитина проживає у сім'ї усиновлювача, виховується разом з його дітьми тощо), немає підстав визнавати його недійсним.
Таким чином, для визнання усиновлення недійсним із зазначеної підстави треба, щоб його фіктивність була встановлена судом при розгляді та вирішенні справи за відповідним позовом. Згідно з ч. З ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Підробка може полягати як у виготовленні фальшивого документа, на підставі якого було прийняте рішення суду про усиновлення, так і у внесенні до акта обстеження житлово-побутових умов особи, яка бажає усиновити дитину, до довідок про стан здоров'я усиновлювачів або усиновлених, до письмової згоди батьків на усиновлення та до інших документів завідомо неправдивих відомостей. Підробленим може вважатися й документ, зміст якого змінено шляхом підчисток, внесення до нього виправлень тощо [30, 252].
Відповідно до ч. 4 ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним також у разі відсутності згоди на нього осіб, зазначених у статтях 220-222 цього Кодексу (другого з подружжя, опікуна, піклувальника, закладу охорони здоров'я або навчального закладу).
Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з них, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий з подружжя не мав наміру продовжувати з усиновлювачем шлюбні відносини (ч. 5 ст. 236 СК).
Правові наслідки визнання усиновлення недійсним закріплені у ст. 237 СК. Найважливішим із них є анулювання усиновлення, визнаного недійсним, з моменту його здійснення.
Треба звернути увагу й на те, що у разі визнання усиновлення недійсним припиняються не тільки особисті немайнові та майнові суб'єктивні права й обов'язки, встановлені сімейним законодавством, а й суб'єктивні права та обов'язки, визначені житловим законодавством. Так, усиновлювач і його родичі, які вселилися у житлове приміщення, що належить усиновленій дитині, як члени її сім'ї і у зв'язку з цим набули право на користування ним (ст. 65 ЖК), у разі визнання усиновлення недійсним втрачають його.
Згідно з ч. 4 ст. 237 СК у разі визнання усиновлення недійсним дитина, яка не досягла 14 років, за бажанням її батьків або інших родичів передається їм. Однак зробити це можна не завжди (наприклад, якщо ці особи померли, невідомі, визнані судом недієздатними або обмежені у дієздатності, позбавлені батьківських прав, не мають постійного місця проживання тощо). Тому, розглядаючи позов про визнання усиновлення недійсним, суд у кожному конкретному випадку має вирішувати питання про можливість передачі цієї дитини її батькам або іншим родичам. Якщо буде встановлена наявність обставин, що свідчать про неможливість передачі дитини її батькам або іншим родичам, суд повинен приймати рішення про передачу такої дитини на опікування органові опіки та піклування.
Одним із важливих правових наслідків визнання усиновлення недійсним є необхідність поновлення актового запису про народження дитини, яка була усиновлена. Відповідно до п. 2.12 Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення й анулювання актових записів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вноситься виправлення до актового запису про народження усиновленої дитини і поновлюються відомості, записані до її усиновлення. Про це має бути зазначено у рішенні суду після набрання чинності цим рішенням. Суд у місячний строк зобов'язаний надіслати його копію до органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини (ст. 241 СК).
.2 Правові наслідки скасування усиновлення
Скасування усиновлення, як і визнання його недійсним, провадиться виключно за рішенням суду. У ч. 1 ст. 238 СК визначені його підстави. Однак на відміну від підстав визнання усиновлення недійсним їх не можна обмежити чітко визначеними рамками. Закон виходить насамперед з того, що усиновлення скасовується, якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання.
Усиновлення має бути визнане таким, що суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, якщо суд встановить, що усиновлювач ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводиться з нею; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування і бродяжництва; засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини. Крім того, усиновлення може бути скасоване й за відсутності протиправної поведінки усиновлювача.
На думку деяких авторів, якщо усиновлювач надає переконливі докази того, що продовжувати жити з усиновленим для нього нестерпно, усиновлення має бути скасоване. З урахуванням таких поглядів у ч. 1 ст. 239 СК зазначено, що усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо дитина страждає недоумством, на психічну або іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення, а також якщо між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які унеможливлюють їх спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
Оскільки норми сімейного законодавства допускають у виняткових випадках усиновлення повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК), допустимим є і його скасування. Суд може скасувати усиновлення такої особи за взаємною згодою усиновлювача й усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися (ч. З ст. 238 СК). Обставини, що свідчать про це, є підставами для скасування усиновлення. Такими обставинами судом можуть бути визнані, зокрема, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, створення умов, неможливих для спільного проживання, факти насильства щодо усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім'ї тощо [30, 256].
Справи про скасування усиновлення повнолітньої особи, порушені на вимогу усиновлювача або усиновленого, суд має розглядати за правилами, встановленими цивільно-процесуальним законодавством для справ окремого провадження. Згідно з ч. 4 ст. 238 СК усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.
У ст. 239 СК передбачені правові наслідки скасування усиновлення. За загальним правилом усиновлення припиняється з моменту набрання чинності відповідним рішенням суду. З цього моменту права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, припиняються на майбутнє. Водночас відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.
У разі скасування усиновлення дитина може бути передана за бажанням батьків або інших родичів їм. Однак це може бути здійснене не у всіх випадках. Зокрема, якщо батьки або інші родичі дитини невідомі, оголошені померлими, визнані судом недієздатними чи обмежені у дієздатності, позбавлені батьківських прав, а також у деяких інших випадках суд визнає, що така передача суперечитиме інтересам дитини.
Важливим правовим наслідком скасування усиновлення є право усиновленої дитини на поновлення актового запису про її народження у тому разі, якщо вона не бажає надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, одержаними нею у зв'язку з усиновленням. Згідно з п. 2.12 Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення й анулювання актових записів цивільного стану на підставі рішення суду про скасування усиновлення вноситься виправлення до актового запису про народження усиновленої дитини і поновлюються відомості, записані до її усиновлення, про що має бути зазначено у рішенні суду. Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати його копію до органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини.
У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст. 238 СК, коли дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на неї з особи, яка була ЇЇ усиновлювачем, але лише за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу. Стягнення аліментів на дитину у такому разі має провадитись судом за правилами, встановленими ст. 269 СК для стягнення аліментів з осіб, у сім'ї яких вона виховувалась.
3.3 Особливості розгляду справ про усиновлення
У 1996 р. Верховна Рада України, враховуючи велику відповідальність держави щодо майбутнього усиновленої дитини, встановила обов'язковий судовий порядок усиновлення дітей. Таким чином, уже протягом десяти років суди України дотримуються цих вимог, і на сьогодні вже можна говорити про певний досвід, здобутий судами при розгляді справ цієї категорії.
Час від часу ЗМІ наголошують на проблемних питаннях чинного порядку усиновлення дітей, особливо щодо усиновлення громадян України іноземцями. Думки пересічних громадян розходяться: одні категорично заперечують проти усиновлення дітей іноземцями, інші - схвалюють таку практику, наголошуючи на жалюгідному становищі дітей-сиріт і відсутності у них майбутнього в Україні.
Так, Білоцерківський міський суд Київської області розглядає значну кількість справ про усиновлення дітей як громадянами України, так і іноземцями [29, 116]:
2000p. - розглянуто 67 справ, із них 21 - про усиновлення іноземцями;
2001p. - розглянуто 68 справ, із них 47 - про усиновлення іноземцями;
2p. - розглянуто 46 справ, із них 20 - про усиновлення іноземцями;
Водночас відсоток цих справ від загальної кількості розглянутих судом залишається незначним (наприклад, у 2002 р. суд розглянув всього 19314 цивільних справ).
Значна кількість справ про усиновлення (порівняно з судами інших областей) пояснюється розташуванням на території м. Біла Церква трьох будинків дитини, вихованці яких перебувають на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України як такі, що можуть бути усиновлені.
На жаль, лише поодинокі сім'ї українців усиновлюють дітей з будинку дитини - більшість справ розглядається за заявами чоловіків, котрі зареєстрували шлюб з жінками, які мали дошлюбних дітей.
Порядок підготовки й розгляду судами справ про усиновлення регулюють норми Глави 35-А ЦПК України (статті 265-1-265-5), Глави 14 КпШС України та статті 199-199-9 КпШС, а також Постанова КМУ «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів» від 20 липня 1996 р. № 775.
З 1 січня 2004 р. набрав чинності новий Сімейний кодекс України, який також передбачає розгляд справ про усиновлення місцевими судами. Крім того, Сімейний кодекс містить ряд новел, які ми розглянемо далі.
1. Стаття 208 СК передбачає можливість усиновлення як дитини до 18 років, так і «у виняткових випадках» повнолітньої особи, не вказуючи при цьому які саме це можуть бути випадки (крім відсутності в усиновлювача своїх дітей). Залишається відкритим питання, чи може бути проведено таке усиновлення особою, яка має своїх дітей, але з якими вона не проживає однією сім'єю протягом тривалого періоду. Вказівка законодавця на врахування при вирішенні подібних ситуацій «інших обставин» надає суду право вирішувати конкретну справу на власний розсуд.
2. Виходячи з вимог ст. 210 СК, при розгляді справ про усиновлення суд має з'ясувати питання проте, чи є в дитини, яку бажають усиновити, рідні брат чи сестра, які також перебувають на обліку, оскільки їх роздільне усиновлення заборонене. Водночас незрозуміло як має діяти суд у випадку, коли одна дитина перебуває на обліку можливого усиновлення і (бажаючі її усиновити, а брат чи сестра цієї дитини ще не поставлені на облік, оскільки не досягли двомісячного віку. Таке усиновлення формально с законним, але навряд чи справедливим [29, 117].
. СК не передбачає можливості скорочення різниці у віці між усиновителем і усиновленим, на що судам слід звернути особливу увагу. При усиновленні дитини ця різниця має становити 15 років, а для повнолітньої особи 18 років.
. Для спільного усиновлення обов'язковою умовою є перебування осіб у шлюбі. Також встановлена пряма заборона усиновлення дитини, яка мас лише матір, чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі та навпаки.
. Окремо слід зупинитися на вимогах ст. 217 СК щодо згоди батьків на усиновлення дитини.
Так, батьки можуть дати згоду на усиновлення лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Така згода має бути оформлена в письмовому вигляді й завірена нотаріально. (з 1 січня 2004 р. адміністрація державного дитячого закладу, в якому перебуває дитина, позбавляється права посвідчення згоди батьків на її усиновлення).
СК передбачає можливість зменшення за рішенням суду шлюбного віку осіб до 14 років. Оскільки такі особи також мають право надавати згоду на усиновлення своєї дитини, СК, враховуючи їх вік, обов'язково вимагає, крім згоди на усиновлення неповнолітньої особи, згоди на це її батьків.
На наш погляд, на практиці можуть виникнути певні труднощі при дотриманні судами вимог от. 218 СК щодо зголи дитини па усиновлення. Незрозуміло, як суд перевірятиме наявність такої згоди й дотримання вимоги щодо поінформованості дитини про правові наслідки усиновлення [29, 117].
Стаття 219 СК передбачає можливість усиновлення дитини без згоди батьків, які позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється. Виникає питання: як бути в тих випадках, коли суд надасть згоду на таке усиновлення, а батьки скористуються передбаченим ст. 168 СК правом на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Законодавець забороняє лише поновлення батьківських прав у зв'язку з усиновленням їхньої дитини, але не можливості просити права на побачення з нею. Вочевидь, ст. 168 СК має передбачати можливість відмови у побаченні з усиновленою дитиною з метою захисту її інтересів.
Стаття 220 СК передбачає можливість усиновлення дитини без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним тощо. Однак чинне законодавство передбачає можливість скасування рішення суду про визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. Невирішеним залишилося питання, чи має така особа право оспорити усиновлення як таке, що відбулося без її згоди.
6. Стаття 226 СК передбачає право усиновленої дитини після досягнення нею 14 років на одержання інформації щодо її усиновлення, але не визначає, хто може надати таку інформацію без загрози притягнення до відповідальності за розголошення таємниці усиновлення.
7. Також виникають питання щодо вимоги ст. 231 СК про необхідність отримання згоди дитини на заміну її імені. По-перше, законодавство не передбачає в якій формі має бути надана ця згода, по-друге, - з якого віку. Майже всі іноземці, які усиновляють дітей віком до 2-3 років, бажають змінити ім'я усиновлюваній дитині, а за новим СК вони фактично позбавлені такої можливості.
Усиновлення зумовлює правовстановлювальні та правоприпиняючі наслідки. Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами.
3.4 Проблеми застосування іноземного законодавства при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами
Законодавством України, а саме Розділом IV Сімейного кодексу України (СК), Постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» (далі - Порядок), Главою 35 - А Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК), Главою 5 ЦПК детально регулюється порядок розгляду та вирішення справ про усиновлення (удочеріння) дітей іноземними громадянами.
Водночас, враховуючи практику розгляду справ цієї категорії, залишається чимало проблемних питань, серед яких - застосування судами іноземного законодавства.
Наявність іноземного елемента у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, в принципі, не впливає на порядок розгляду-судами цієї категорії справ - вони розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства. Однак особливості провадження, пов'язані з участю іноземних громадян, а також, з вирішенням по суті долі дітей, потребують спеціального врегулювання. Застосовуючи лише внутрішнє законодавство України, не можна бути впевненими у тому, що усиновлення дитини іноземцями в повній мірі відповідає її інтересам. Та оскільки основним критерієм при винесенні судом рішення про встановлення усиновлення дитини іноземними громадянами є відповідність усиновлення інтересам дитини, застосування іноземного законодавства щодо усиновлення є актуальним [19, 397].
Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦПК суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав. У дій нормі йдеться про застосування іноземного матеріального права при кваліфікації правовідносин, не йдеться про застосування іноземного процесуального закону. Тобто, іноземна особа, яка звертається до суду за вирішенням своєї цивільної справи, тим самим погоджується на застосування до нього процесуального порядку, прийнятого у даному суді.
Отже, порядок провадження справ про усиновлення дітей іноземними громадянами визначається цивільним процесуальним законодавством України, а кваліфікація матеріальних правовідносин може бути здійснена як за законом України, так і з застосуванням норм права інших держав (країн проживання усиновителів).
Ст. 291 СК України також допускає застосування сімейного законодавства іноземних держав за умов, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені СК України.
Аналіз законодавства України, а також судової практики дає підставу зробити висновок про те, що у відношенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами можна говорити лише про врахування вимог іноземного законодавства, яке стосується:
) основних вимог, установлених для міждержавного усиновлення;
) правового статусу усиновлених дітей з інших країн.
Суди України мають можливість на підставі п. 21 Інструкції Міністерства юстиції СРСР "Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам юстиції іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ" від 28 лютого 1972 р., у разі необхідності звертатися до Міністерства юстиції, яке може в установленому порядку надавати витяги із законів іноземних держав.
Правила міжнародних договорів, зокрема Конвенції країн-членів СНД (Мінська конвенція), також містять положення щодо надання взаємної правової допомоги про чинне або про те, що було раніше чинним в іноземній державі, законодавство та судову практику.
Україна також бере участь у Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 p., метою якої є створення системи міжнародної взаємодопомоги судовим органам держав-учасниць в отриманні інформації щодо іноземного законодавства. Учасниками зазначеної конвенції є держави, громадяни яких найчастіше є заявниками у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, зокрема, Німеччина, Італія, Франція, Іспанія, Австрія, Росія та ін. Незважаючи на наявність зазначених положень, інструкцій, угод, Центр по усиновленню при Міністерстві освіти і науки України, а також судді при розгляді та вирішенні справ про усиновлення з іноземним елементом, рідко звертають увагу на вимоги, які містять закони держав-країн проживання усиновителів. Проте ці вимоги є суттєвими і повинні розцінюватися судом як підстава для винесення рішення про усиновлення або як підстава для відмови у задоволенні заяви. Про потребу знати і застосовувати норми права іноземного законодавства свідчить практика судів України у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами.
Так, з практики розгляду справ про усиновлення, в яких заявниками є громадяни США, можна зробити висновок, що за законодавством США прохання про імміграцію і натуралізацію усиновленої дитини може бути відхилено у разі, якщо дитина не буде кваліфікована за законом США як сирота. Про це попереджає кандидатів в усиновителі - громадян США Департамент юстиції США та Американська служба імміграції та натуралізації відповідного штату. У документах, які подають до суду заявники - громадяни США, прямо зазначається, що «Вам може бути відмовлено в ухваленні петиції з причини невідповідності дитини класифікації сироти». Або: «Ви можете одержати відмову в реєстрації усиновлення через невідповідність дитини статусу сироти».
За законом України усиновленню підлягають діти, залишені без батьківського піклування. Отже, виникає питання: чи всі діти, які обираються кандидатами в усиновителі громадянами США, можуть бути кваліфіковані за законодавством цієї країни як сироти? У чому полягає класифікація сироти за законами США ? На ці питання відповіді немає.
Такі самі питання виникають і при усиновленні дітей італійцями. Компетентні установи Італії також зауважують, що дозвіл на в'їзд усиновленої дитини в Італію може бути отриманий у разі, якщо усиновлений є неповнолітнім та має статус покинутої дитини згідно із законом № 476 від 31.12.1998 [19, 398].
Крім того, у деяких справах серед документів, які подають італійці, Суд у справах неповнолітніх місця проживання усиновителів, який дає дозвіл на міждержавне усиновлення, зазначає, що кандидати в усиновителі відповідають вимогам для усиновлення неповнолітніх іноземців лише при умові, що вік усиновителів не повинен більш ніж на 40 років перевищувати вік усиновленої дитини. Суд у справах неповнолітніх м. Барі (Італія) наголошує, що відповідно до останніх вимог чинного законодавства щодо різниці у віці між усиновителями та усиновлюваними, вона, згідно зі ст. 6 Закону 184/1983, не може бути менше вісімнадцяти та більше 40 років.
Отже, в Італії забороняється усиновлювати повнолітню дитину, а також, якщо вік усиновителя перевищує на 40 років вік усиновленого. Встановлення цього правила, напевне, є прагненням до того, щоб усиновитель встиг виростити дитину.
Із наведених прикладів можна робити певні висновки при розгляді та вирішенні справ цієї категорії. Але основні засади італійського законодавства про усиновлення, зокрема щодо правового статусу в Італії усиновлених дітей в іноземних державах, у матеріалах справ відсутні. Окремі ж витяги із законодавства, не підкріплені джерелами, не можна застосовувати до всіх громадян-заявників з Італії, оскільки окремі області, міста Італії можуть мати певні відмінності у регулюванні питань міждержавного усиновлення. Так, наприклад, Суд у справах неповнолітніх Венеції, у постанові, що засвідчує придатність до міжнародного усиновлення, зазначає, що вік дитини, яку заявники оберуть для усиновлення, не повинен перевищувати трьох років. На жаль, постанова не уточнює назву закону, який містить таку вимогу. Суд у справах неповнолітніх м. Флоренції, окрім вищезазначених вимог щодо різниці у віці, зауважує також на тому, що подружжя може усиновити лише одну дитину віком до 4 років без статевих та расових обмежень, виключається також наявність інвалідності. Водночас суд у справах неповнолітніх м. Анкона (Італія) зобов'язує при зверненні до компетентних установ міста для отримання дозволу (постанови) на міжнародне усиновлення зразу зазначати вік усиновлюваної дитини, а також щоб максимально обмежити ризик відмови від уже здійсненого усиновлення, зазначений суд постановляє, що подружжя можуть усиновити одну-дві дитини, але не з іншим кольором шкіри. Проте ці вказівки не обґрунтовуються положеннями чинного законодавства Італії [19, 399].
Офіційні установи Ізраїлю надають кандидатам в усиновителі дітей з інших держав документ такого змісту: «Після в'їзду в Ізраїль усиновлена дитина буде зареєстрована як законна дитина батьків-усиновителів, зможе одержати дозвіл на постійне проживання в Ізраїлі і користуватися всіма правами, які належатимуть їй за законодавством держави Ізраїль. В Ізраїлі батько-усиновитель вважається названим батьком, а мати-усиновлювачка - названою матір'ю.
У деяких справах, в яких заявниками є громадяни Ізраїлю, офіційні установи також зазначають, що усиновителями не можуть бути одинокі громадяни (крім родичів усиновлюваного), різниця у віці усиновителя та усиновлюваного має складати не менше 18 років (за законодавством України одинокі громадяни не мають обмежень у праві усиновлювання дітей, а різниця у віці має бути не меншою, ніж 15 років).
Відділ посередництва з усиновлення дітей, Ради районних округів, які готують документи для громадян Німеччини, вказують на те, що дитина з України може бути усиновлена згідно з німецькими правовими інструкціями щодо усиновлення. Проте вказівки на ці інструкції, умови міжнародного усиновлення, які існують в Німеччині, відсутні. Можна лише припускати, що вимоги, які містяться у нашому законодавстві, не суперечать німецькому, оскільки усиновителі-громадяни Німеччини становлять велику кількість усиновителів дітей в нашій країні.
Міністерство Соціальних Послуг Канади, яке видає рекомендаційні листи громадянам цієї країни для іноземних органів влади щодо проведення міжнародного усиновлення, зазначає, що «як тільки усиновлення відбудеться в Україні, законодавство Онтаріо визнає дитину повноправним членом усиновлюваної родини, до дитини буде таке саме ставлення, як і до всіх інших дітей із сімей, визнаних законодавством. Онтаріо ласкаво запрошує дитину з України як законних сина чи доньку».
Проте компетентні установи Канади нерідко зауважують, що Україна не ратифікувала Гаазьку Конвенцію щодо захисту прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 p., а тому немає підстав посилатися на те, що наслідки усиновлення відповідають правилам цієї Конвенції так, як це має місце в європейських державах, які підписали цю Конвенцію.
Заслуговує на увагу вимога законодавства Канади, відповідно до якої кандидати в усиновителі зобов'язані скласти заповіт та фінансове планування на ім'я усиновленого. Більше того, вони повинні також надати згоду від інших осіб на те, щоб ці особи були правовими опікунами дитини.
Іспанські компетентні установи, зокрема Генеральна Дирекція з питань дитинства та сім'ї Уряду Автономної області Андалусії (м. Севілья), завіряють компетентні установи України в тому, що вони зобов'язуються здійснювати контроль за адаптацією у новій сім'ї неповнолітнього, повідомляти українським органам (консульство України) про набуття дитиною громадянства Іспанії, а в разі, якщо дитина залишиться без батьківської опіки, проінформувати про це консульство України.
У розглянутих судами м. Києва справах про усиновлення дітей громадянами Бельгії звернень до законодавства цієї країни щодо міжнародного усиновлення та правового статусу дітей, усиновлених в інших країнах, немає.
Окремої уваги заслуговує законодавство Ірландії, яке зобов'язує надавати витяги із законів щодо міждержавного усиновлення для компетентних установ держав, у яких громадяни Ірландії планують усиновити дитину. Зокрема, в документах, які видаються ірландцям комітетом по усиновленню та Управлінням по охороні здоров'я - офіційними державними установами Ірландії, в компетенції яких знаходиться правове регулювання усиновлення дітей в іноземних державах, зазначені державні стандарти щодо міжнародного усиновлення, зокрема [19, 400]:
Стандарт 1. Здатність громадян Ірландії гарантувати безпеку дитині протягом його/її дитинства;
Стандарт 2. Здатність забезпечити дитину сімейним життям, яке буде сприяти його/її розвитку та добробуту завдяки потрібній увазі фізичному, емоційному, соціальному, освітньому, культурному, духовному розвитку, здоров'ю та іншим вимірам. Незалежно від обставин, у яких може опинитись родина, вони зуміють продемонструвати свою відданість дитині, зрозуміти її потреби;
Стандарт 3. Здатність забезпечити середовище, де оригінальні національність, раса, культура, мова та релігія дитини будуть цінуватися та якісно забезпечуватися протягом дитинства. Це також передбачає, що подружжя розуміє різне походження їх та дитини і зможе належно підготувати дитину до різних проявів расизму та дискримінації у суспільстві;
Стандарт 4. Здатність зрозуміти вплив того факту, що дитина усиновлена в іншій країні, що може впливати на розвиток особистості дитини у дитинстві та пізніше (усиновителі повинні розуміти, що дитина може мати фізичні проблеми чи відставати у своєму розвитку, тому вони будуть звертатися за професійною допомогою у разі необхідності).
Отже, дитина набуває такого самого статусу, якби вона була народжена у законному шлюбі усиновителів, а законні права та обов'язки між дитиною та її рідною матір'ю або опікуном автоматично припиняються.
Відповідно до рішення Комітету по усиновленню Ірландії, у разі, коли усиновлювач(і) є громадянами Ірландії, дитина, яка ще не є громадянином Ірландії, набуває громадянства цієї країни одразу після в'їзду в країну.
Комітет по усиновленню держави Ірландія розглянув також законодавство України щодо усиновлення та прийняв рішення про те, що процес усиновлення, який здійснюється в Україні, відповідає Розділу І Закону про усиновлення Ірландії та може бути занесеним в Реєстр міждержавних актів про усиновлення Комітету [19, 401].
На жаль, документи, які подаються до суду іноземними громадянами-канди-датами в усиновителі, які б містили такі ґрунтовні, засвідчені належним чином витяги із законодавства своїх країн, у судовій практиці майже не зустрічаються. Законодавство Ірландії є винятком із загальних правил, а громадяни Ірландії становлять невелику частку іноземців-усиновителів в Україні.
Отже, кожна країна має особливості в регулюванні процесу міждержавного усиновлення. Виходячи з цього, слід повною мірою враховувати як законодавство держави, громадянином якої є дитина, так і законодавство держави, громадянами якої є кандидати в усиновителі. Тільки комплексне застосування законів може гарантувати якісне вирішення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами.
Судова практика свідчить, що суддям, які розглядають цивільні справи з іноземним елементом, зокрема справи про усиновлення дітей іноземцями, добре відома важкодоступність іноземних законодавчих джерел насамперед із-за їх іншомовності.
Закон (ЦПК, СК) не покладає на суддю обов'язок дізнаватися про норми іноземного права та застосовувати їх при розгляді справ цієї категорії. При виникненні проблемних питань, зокрема щодо правового статусу усиновлених дітей, спадкування, отримання громадянства та ін., здебільшого судді звертаються до міжнародних угод, в яких не дістають конкретних відповідей. Така ситуація не сприяє винесенню законних та обгрунтованих рішень.
Сьогодні суд не може покласти на заявників-кандидатів в усиновителі, які є іноземними громадянами, обов'язок надавати витяги із законодавства їхньої країни, оскільки в законодавстві України відсутня норма права, яка б зобов'язувала їх це робити. У деяких країнах, зокрема у Німеччині, 293 параграф ЦПК навпаки, зобов'язує суддю отримувати необхідні знання зарубіжного права. ЦПК Німеччини оголошує зарубіжне право як таке, що не потребує доказування в рамках особистої компетенції суду. Більше того, Верховний Суд Німеччини зобов'язує суд встановлювати зарубіжне право.
Перекласти іноземне законодавство щодо усиновлення українською мовою і дати можливість ознайомитись з ним кожному судді також досить проблематично. Проте вихід з цього положення слід шукати. І поки немає можливості на державному рівні видавати збірники законодавства інших держав щодо міждержавного усиновлення, за необхідне слід:
. Ввести до Постанови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» пункт, яким зобов'язати іноземних громадян-кандидатів в усиновителі надавати витяг із законодавства країни свого проживання щодо основних вимог, встановлених для міждержавного усиновлення дітей та правового статусу дітей, усиновлених в Україні. Витяги мають бути завірені компетентними установами та перекладені українською мовою.
. Гармонізувати та налагодити співробітництво Міністерства юстиції України з іноземними організаціями, установами та агентствами, які сприяють усиновленню дітей в Україні, які б могли суттєво допомагати судам щодо надання витягів із законодавства та у вирішенні інших проблем і неузгодженостей.
Проте навіть за умов отримання відповідних положень іноземного законодавства, суддям слід обережно оцінювати ці витяги, оскільки іноземці - кандидати в усиновителі можуть проінформувати суд лише про сприятливі для них аспекти іноземного права. Тому це мають бути тільки офіційні витяги з чинного законодавства країни майбутнього проживання усиновлених, завірені відповідними компетентними установами.
Питання про відповідність вимог законодавства країни проживання кандидатів в усиновителі законодавству України, а також щодо правового статусу усиновлюваної дитини, повинні ставитись на стадії підготовки справи до судового розгляду. Проте, як свідчить вивчена автором судова практика, зараз це питання перед суддями не стоїть зовсім, а якщо і виникає, то не доводиться до логічного завершення. Вважаємо, що це значно погіршує якість вирішення справ про усиновлення дітей іноземними громадянами і не відповідає інтересам усиновлених в Україні дітей.
РОЗДІЛ 4. Нагляд за дітьми усиновленими іноземцями
В останні роки Україну почали відвідувати, зокрема, громадяни США з метою усиновлення українських дітей. За даними Відділу міжнародного усиновлення Консульської служби Державного департаменту США у 2002 р. посольством США у Києві видано 1106 віз для дітей, усиновлених американськими громадянами. Україна зайняла п'яте місце за кількістю виданих віз для таких дітей. Якщо порівняти число віз, виданих згаданим Відділом у 1998 р. (всього 180), то можна з упевненістю констатувати, що Україна стала для громадян США однією з основних країн-донорів дітей, яких дають для усиновлення.
Однією з умов усиновлення української дитини іноземними громадянами відповідно до ч. 2 ст. 265 Цивільного процесуального кодексу України є представлення суду засвідченої нотаріусом заяви вказаного громадянина про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації стосовно усиновленої дитини, а також зобов'язання можливості спілкуватися з дитиною дипломатам. Закон не регламентує як переліку тієї інформації, що підлягає наданню українським дипломатам, так і періодичності та засобу її представлення. Деякі автори, розглядаючи таку заяву, зазначили необхідність надавати інформацію про зміну місця перебування дитини. Цілком погоджуючись з думкою останніх, можна зауважити, що відсутність чіткої регламентації за зобов'язаннями іноземних усиновителів (з урахуванням вимог обох країн) позбавляє вказане зобов'язання юридичної ваги у приймаючій країні, надаючи йому силу лише для українського суду, який вирішує питання про усиновлення.
Торкаючись теми міжнародних угод і розглядаючи їх з точки зору законодавства США, насамперед зазначимо, що деякі автори підкреслюють ті величезні труднощі, з якими американські законодавці інкорпорують міжнародне законодавство у свої національні норми. Проте міжнародне усиновлення є тією галуззю права, у якій США активно співпрацює з іншими країнами з питань уніфікації законодавства. Одним з останніх досягнень світового співтовариства з питань міжнародного усиновлення стала названа вище Конвенція, підписана представниками 66 держав у Гаазі (Нідерланди) 29 травня 1993 р. (далі - Конвенція). Хоча у США Конвенція поки що не діє, у 2000 р. обома палатами Конгресу прийнятий Федеральний закон про міжнародне усиновлення (The Intercountry Adoption Act of 2000), що усунув основні розбіжності між законодавством США та положеннями Конвенції. Можна з впевненістю вести мову, що законодавство США, яке регулює питання міжнародного усиновлення, додержується положень Конвенції, а з 2004 р. передбачається, що Конвенція у США набере чинності. Звернемося до положень ст. 9 Конвенції, яка регулює право країни походження дитини одержувати інформацію про усиновлену дитину з приймаючої країни. Пункт «е» зазначеної статті ставить за обов'язок Центральному органу країни, що приймає: відповідати, наскільки це дозволено законом їх Держав, на обгрунтовані запити з боку інших центральних або державних органів влади про надання інформації про конкретну ситуацію щодо усиновлення». Стаття прямо забороняє несанкціоноване та необгрунтоване втручання відомств країни походження дитини у життя сім'ї, яка її всиновила. Формулювання ст. 9 активно обговорювалося представниками країн - учасниць Конвенції. У ході обговорення представники Колумбії, Коста-Ріки і Сальвадору запропонували наділити Центральні органи як країни походження, так і приймаючої обов'язком: «вживати всіх необхідних заходів для одержання після усиновлення наступної інформації від країни в'їзду дитини до моменту одержання дитиною громадянства країни в'їзду». Представники США прямо заперечили проти даної пропозиції, мотивуючи це тим, що у США неможливо здійснити збирання такої інформації у зв'язку з відсутністю системи поліцейського спостереження за громадянами та їх переміщенням у межах країни, а також великою кількістю усиновлених дітей. При визначенні остаточного варіанту Конвенції пропозиція представників країн Латинської Америки не була взята до уваги [26, 40].
Отже, положення Конвенції не зобов'язують усиновителів підтримувати зв'язок з офіційними органами країни походження. Такий зв'язок у деяких випадках може існувати між дитиною та її біологічними батьками (ч. 2 ст. 29). У юридичній практиці США вказане усиновлення називається «відкритим усиновленням». З позиції американського законодавства і судової практики, якщо усиновитель має які-небудь зобов'язання стосовно дитини, то вони винятково визначаються правом останньої одержувати від своїх батьків (усиновителів) утримання, що полягає у наданні дитині їжі, даху, одягу, медичного обслуговування та освіти [26, 41]. Обов'язок усиновителя надавати інформацію про свою дитину в посольство іноземної держави є обов'язком перед державою Україною за її законами, але не має нічого спільного з виконанням ним своїх батьківських обов'язків щодо усиновленого. Якщо усиновителі будуть систематично або випадково порушувати зобов'язання надавати інформацію, то зазначене порушення, за положеннями Конвенції, законів і судової практики США, не розглядатиметься як невиконання батьківських обов'язків, а лише, як порушення зобов'язань, взятих перед державою Україна.
З'ясуємо, які наслідки матиме зміна місця проживання дитини без повідомлення українських дипломатів. Для пошуку усиновителів посольство України зобов'язане буде звернутися до відповідних відомств США. Оскільки згідно з положеннями Конвенції Центральні органи США повинні будуть реагувати на обгрунтовані вимоги з надання інформації та діяти у межах, встановлених законом їх держави, для американської влади порушення абстрактного зобов'язання представляти інформацію у посольство України, передбачене ч. 2 ст. 265 ЦПК, не має жодної сили. Далі. За відсутності єдиної системи поліцейського контролю інформація про будь-яку особу може надходити в різноманітні федеральні відомства, податкові органи, органи соціального захисту, державні і приватні пенсійні фонди, банківські установи тощо. Якщо федеральні органи США все ж почнуть здійснювати заходи за проханням посольства України, то вони повинні будуть зробити запити у зазначені органи, фонди, організації і відомства стосовно осіб, які розшукуються. Проте такі запити розглядатимуться через призму дії Закону про вторгнення в особисте життя 1974 р. Цей Закон забороняє службовцям державних та приватних організацій надавати будь-яку інформацію особистого характеру без попереднього дозволу людини. Наприклад, він обмежує право Відділу з питань дітей Державного департаменту США (Office of Children's issues of US State Department) одержувати і представляти інформацію стосовно усиновлення. Тому американські усиновителі зобов'язані надавати у консульський відділ посольства США спеціальний дозвіл - Privacy Act Waiver Form, у якому особи, його даючи, дозволяють представляти та одержувати інформацію про усиновителя Відділом з питань дітей. Можна припустити, що американські державні установи будуть одержувати і надавати інформацію стосовно усиновленої дитини у межах, чітко визначених Законом про вторгнення у особисте життя.
Поставимо запитання: що буде, якщо за визначених обставин (акти насильства проти дитини, відсутність уваги до неї, смерть усиновителів або одного з них, нездатність усиновителів виконувати батьківські обов'язки внаслідок травми або хвороби тощо) дитину заберуть з-під опіки усиновителів. Коли таке відбудеться, дуже мала вірогідність того, що у вирішенні подальшої долі дитини будуть активно брати участь повноважні представники України. На підставі Закону про громадянство дитини від 2000 р. при в'їзді дитини на територію США вона «...автоматично стає громадянином Сполучених Штатів, коли виконуються усі із зазначених умов: (1) як мінімум один з батьків дитини є громадянином США, за народженням або натуралізацією; (2) вона не досягла віку 18-ти років; дитина знаходиться у США під законною і фізичною опікою громадянина-батька, заснованою на законному дозволі на постійне проживання». Якщо звернутися до обговорення Конвенції, то питання збереження юридично встановленого зв'язку дитини з країною її походження на підставі зберігання дитиною громадянства країни походження і, як результат, право країни походження знати про наслідки усиновлення, піднімалося представниками Росії. Висловлена пропозиція не була врахована. Тому остаточно прийнятий варіант процитованої вище ст. 9 (п. «е») Конвенції. Необхідно зазначити, що позиція влади США у питанні надання громадянства усиновленим дітям не є чимось особливим у світовій практиці. Норма американського Закону про громадянство дитини ідентична положенням ст. 11 Закону України про громадянство, відповідно до якої дитина, громадянин іншої країни або особа без громадянства, усиновлені громадянами України, стають її громадянами автоматично з набранням чинності відповідного рішення про усиновлення. У питанні надання громадянства український законодавець пішов ще далі: дитина стає громадянином України після прийняття рішення про усиновлення, незалежно від того, знаходиться вона на Україні або за її межами [26, 42].
Резюмуючи наведене вище, можна констатувати, що після в'їзду української дитини у США працівникам дипломатичної місії доведеться спілкуватися не з громадянином України (згідно зі ст. 1991 Кодексу про шлюб та сім'ю США або ст. 283 Сімейного кодексу України), а з натуралізованим громадянином США. Тому в разі позбавлення батьківських прав усиновителів у США така дитина передається на усиновлення в іншу сім'ю, а мови про її повернення на Україну, швидше за все, вестися не буде.
Поряд з переліком інформації, який підлягає наданню українським дипломатам, періодичністю та способом її надання, щодо усиновителів з США, можливо, необхідно ввести Privacy Act Waiver Form для набуття права одержувати про неї інформацію і надавати останню стосовно дитини за необхідності третім особам.
Зобов'язання іноземного громадянина, встановлені ч. 2 ст. 2653 ЦПК України, у нашому випадку є зобов'язаннями громадянина США перед державою Україна (винятково за її законами) з дотримання таким громадянином США визначених формальностей щодо неповнолітньої дитини, народженої на Україні, яка підпадає під його повну, легальну опіку. В цьому разі при виникненні розбіжностей сторонами спору будуть американські усиновителі і держава Україна. Як варіант, що, безумовно, потребує детального вивчення, можна запропонувати громадянину США брати на себе зобов'язання не перед державою Україна, а перед дитиною. У цьому випадку після усиновлення, в'їзду на територію США й автоматичного набуття дитиною її громадянства обидві сторони (усиновителі й усиновлений) діятимуть у межах єдиної юрисдикції - на підставі законів і судової практики США. При цьому держава Україна буде представляти законні інтереси дитини при здійсненні всіх необхідних процедур, включаючи й виконання заяви американським усиновителем. Проте стороною заяви, як згадано вище, буде усиновлюваний.
У суд для усиновлення американські усиновителі зобов'язані надати заяву, засвідчену не українським нотаріусом (на чому наполягають Л.Драгневич, Є.Фурса, С.Фурса), а засвідчену консулом посольства США в Україні та легалізовану (апостиліровану) МЗС України. Така дія дозволить одержати документ, готовий у разі потреби для надання його компетентним відомствам США. Заява усиновителя, засвідчена українським нотаріусом, що задовольняє вимоги українського суду, проте не оформлена для надання у відомства США (не легалізована та без перекладу) - не може бути використана негайно у разі потреби [26, 43].
В 2002 році за межі нашої країни було усиновлено понад 11 тис. дітей. Проте лише близько половини з них перебувають на консульському обліку. Про долю решти невідомо нічого. Нині українські діти усиновлюються в 32 країни, світу, серед яких і країни з невисоким соціальним рівнем та нестабільною політичною ситуацією, де контрольна усиновленими дітьми неможливий. Монополія Центру з усиновлення при Міністерстві освіти та науки України на централізований банк даних дітей, що підлягають усиновленню, створили сприятливі умови його працівникам для різноманітних маніпулювань. Співробітники центру практикували підробку документів і всупереч чинному законодавству скорочували перебування дітей на обліку з обов'язкового річного терміну до кількох днів - чим позбавили українців пріоритету на всиновлення. Неодноразово відбувалось усиновлення за підробленими документами, фальсифікувалися медичні довідки про стан здоров'я дітей та інше.
Внаслідок цього в 2005 році був запроваджений мораторій на усиновлення українських дітей іноземцями на один рік. Саме таким чином можна змусити державу звернути увагу на цю проблему та пильніше ставитися до усиновлення українських дітей іноземцями. Крім того був посилений контроль за діяльністю Центру з усиновлення дітей, за їх утриманням і вихованням.
ВИСНОВКИ
Поступово відбувається все більше зближення сім'ї, заснованої на спорідненості, і сім'ї, заснованої на усиновленні. Раніше це зближення в основному відбувалося за рахунок наближення правового регулювання відносин між усиновленими і усиновителями до правового регулювання відносин між батьками і дітьми, а саме усиновлення конструювалося по моделі кровно-спорідненої сім'ї. В даний час правові підстави відносин між батьками і дітьми все більш наближаються до правових підстав усиновлення. Якщо раніше кровно-споріднена сім'я завжди грунтувалася на біологічному походженні, то в даний час, як вже наголошувалося раніше, у випадках, встановлених законом, батьками дитини вважаються особи, що не мають з ним генетичного зв'язку. Наприклад, при вживанні технології штучного запліднення, сурогатного материнства, при визнанні батьківства особою, що знає, що насправді він не є батьком дитини.
Таким чином, соціальне батьківство і материнство одержує таке ж право на існування, як біологічне. З погляду соціології усиновлення також є одним їх різновидів соціального батьківства або материнства. Проте, якщо обов'язки усиновителів практично ідентичні батьківським, то фактичні відносини, що виникають в процесі усиновлення, не завжди нагадують батьківські. В тих випадках, коли дитина вважає усиновлена своїми батьками, їх відносини нічим не відрізняються від споріднених. Якщо ж дитина знає про те, що усиновителі не її батьки, фактичні відносини між ними можуть бути дещо іншими. Безумовно, знання про відсутність біологічного зв'язку набуває в даний час все менше значення. Якщо усиновителі виховували дитину протягом всього її життя, саме по собі виявлення факту відсутності кровної спорідненості, як правило, нічого не змінює у відносинах між ними і дитиною. Проте, якщо дитина усиновлена вже в підлітковому віці, природньо, що вона не може вважати таких усиновителів своїми батьками. Тому законодавство повинне, з одного боку, шляхом збереження таємниці усиновлення забезпечити можливість там, де це можливо, створення видимості кровно-спорідненої сім'ї. З другого боку, там, де відсутність спорідненого зв'язку очевидна, законодавство не повинне штучно моделювати відношення усиновлення за образом і подобою кровної сім'ї.
Розробка теоретичних проблем інституту усиновлення, питання удосконалення сімейного законодавства в сучасних умовах тісно пов'язані з принциповими положеннями Конституції України про охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства.
На сьогоднішній день внаслідок економічних, загострення соціальних проблем велика кількість дітей України залишилась без батьківського піклування. Такі діти привертають особливу увагу правозахисних організацій, які сприяють влаштуванню їх у дитячі заклади та порушують питання щодо усиновлення, в тому числі і міжнародне.
Треба відмітити, що серед усіх форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлення - найкраща, адже усиновлення прирівнює дитину у правовому відношенні до рідних дітей подружжя, а дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім'ю, усиновителі ж, в свою чергу, мають можливість створити справжню сім'ю та задовольнити властиве людям почуття батьківської любові. Усиновлення також відіграє помітну роль і в укріпленні сім'ї. Певна кількість шлюбів розривається через бездітність подружжя. Усиновлення здатне в ряді випадків заповнити цей дефект і попередити розпад сім'ї. Тому таке важливе значення, окрім здійснення соціально-економічних заходів щодо підтримки дитинства, материнства та охорони сім'ї, відіграє правове регулювання влаштування дітей-сиріт шляхом їх усиновлення (удочеріння).
Серед науковців, теоретиків сімейного права відсутня єдність думок щодо визначення поняття, суті усиновлення. Одна група авторів розглядають усиновлення як юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення між особою, яка прийняла дитину у сім'ю і дитиною, правовідношень, прирівняних до правових відносин, що існують між родичами за походженням. Інша група науковців (Вебер Я.Р., Поссе Е.А., Індиченко С.П.) вважають, що усиновлення є юридичним актом, який встановлює між усиновителем і усиновленим такі правові відношення, які існують між батьками і дітьми. Таким чином, авторами обґрунтовуються два види спорідненості: заснована як на кровному, так і на правовому зв'язку осіб. Дане питання розв'язане у Сімейному кодексі України, в якому усиновлення розуміється як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах сина чи дочки, що здійснене на підставі рішення суду .
В чинному законодавстві України чітко визначені умови, за наявності яких законодавець передбачив можливість здійснення усиновлення. До них потрібно віднести: а) бажання громадянина усиновити дану дитину; б) згоду на усиновлення батьків дитини, за винятком випадків, коли такої згоди не вимагається; в) згоду на усиновлення іншого члена подружжя; г) згоду самої дитини на усиновлення; д) дотримання вимог закону, які стосуються особи, яку всиновлюють та усиновителя; є) наявність в сім'ї усиновителя сприятливої обстановки для нормального розвитку і належного виховання дитини.
Усиновлення здійснюється судом в порядку окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права та обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена та виникають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов'язки між усиновленим та усиновлювачем і його родичами за походженням.
До особистих прав усиновителя можна віднести його право визначати в рішенні про усиновлення, що усиновленому присвоюється прізвище усиновителя і по батькові за його іменем, право на особисте виховання дитини, право вимагати повернення усиновленої дитини від другої особи, яка утримує дитину у себе не на підставі закону або рішення суду. На усиновителів покладається обов'язок захисту і представництва прав усиновлених дітей, відшкодування у випадках, передбачених ст.ст. 1178-1180 ЦК України заподіяної ними шкоди, виконання аліментних зобов'язань. Важливим немайновим обов'язком повнолітніх дітей є турбота про усиновителів і надання їм допомоги. Усиновлені та їх нащадки при спадкоємстві після смерті усиновителя або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків. Так само і усиновителі та їх родичі при спадкоємстві усиновленого або його нащадків прирівнюються до батьків і інших кровних родичів усиновленого.
Заслуговує підтримки збереження правових гарантій, що забезпечують таємницю усиновлення. Складнощі з таємницею усиновлення виникли тому, що відповідно до статті 7 Конвенції про права дитини, дитина має право, «наскільки це можливо, знати своїх батьків». Це положення Конвенції сформульовано достатньо м'яко, воно не накладає на держави-учасники безумовного обов'язку надати дитині право одержати інформацію про своїх біологічних батьків. Проте Конвенція формулює таке право і закликає держави забезпечувати його здійснення. В результаті збереження таємниці усиновлення виявилося проблематичним. Проте доводи за її збереження як і раніше переважують аргументи на користь її відміни. Збереження таємниці усиновлення в переважній більшості випадків відповідає інтересам і усиновителів, і дитини. Усиновляючи дитину, усиновителі нерідко зацікавлені в тому, щоб у дитини і у всіх оточуючих не виникало сумнівів в тому, що вони його батьки. Розкриття цих відомостей крім їх волі може заподіяти непоправну шкоду їх відносинам з дитиною і заподіяти їм і дитині важку травму.
Законодавство передбачає припинення правовідносин усиновлення двома шляхами: шляхом визнання усиновлення недійсним та скасування усиновлення. Визнання усиновлення недійсним є позбавленням юридичної сили акту усиновлення з моменту його проведення, внаслідок того, що він не відповідає вимогам чинного законодавства про усиновлення: 1) усиновлення проведене на підставі підроблених документів; 2) усиновлення проведене без наміру породити відносини, встановлені для батьків та дітей (фіктивне усиновлення); 3) усиновлення проведене без згоди дитини і батьків, якщо така згода була необхідна. При визнанні усиновлення недійсним рішення про усиновлення втрачає юридичну силу, а відносини по усиновленню визнаються такими, що взагалі не виникали. При визнанні усиновлення недійсним вважається, що усиновлений не втрачав своїх прав і обов'язків щодо кровних батьків та їх родичів.
Основним критерієм скасування усиновлення є його невідповідність інтересам дитини. Усиновлення скасовується, якщо судом буде встановлено, що воно хоч і проведене з додержанням всіх умов і зі справжнім наміром усиновити дитину, тобто без будь-яких порушень закону, проте внаслідок ряду обставин перестає відповідати інтересам дитини.
Сімейний кодекс України, крім наведеної підстави скасування усиновлення наводить ще й наступні: по-перше, страждання дитиною недоумством, психічною чи іншою тяжкою невиліковною хворобою, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; по-друге, між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. Перша з наведених підстав відповідає інтересам усиновлювачів, оскільки вони природньо бажають усиновителі виховати повноцінну, здорову в фізичному і психічному плані дитину. Друга підстава відповідає інтересам, насамперед, дитини, оскільки за наявності поганих відносин з усиновлювачем вона не буде мати можливості повноцінно розвиватися, виховуватися.
Правові наслідки скасування усиновлення багато в чому відрізняються від наслідків визнання усиновлення недійсним. При скасуванні усиновлення воно припиняє свою чинність лише на майбутнє. Тому всі ті права і обов'язки, що раніше набули усиновитель, його родичі і усиновлений на основі відносин, що виникли з факту усиновлення, зберігаються за ними і після скасування усиновлення. Днем скасування усиновлення є день набрання рішенням суду законної сили.
Сімейний кодекс України передбачає можливість усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами. Врегулювання порядку усиновлення в таких випадках здійснюється на підставі договорів про правову допомогу між Україною та державою, громадянином якої є особа, що виявила бажання усиновити дітей-громадян України.
Але не дивлячись ні на що, усиновлення є якнайкращим видом сімейного виховання дітей, оскільки тоді діти опиняються в умовах, найближчих до тих, які складаються в сім'ї, заснованій на спорідненості.
Отже, як ми бачимо, правові норми інституту усиновлення мають за мету забезпечення інтересів усиновлених і усиновителів, дійсної охорони їх прав і належного виконання обов'язків, дотримання законності та укріплення сім'ї.
Не секрет, що українські сироти сьогодні мають більший «попит» за кордоном, аніж на батьківщині. Якось на засіданні з усиновлення суддя запитала подружжя іноземців: чому ви вирішили взяти саме українську дитину? І почула у відповідь: «Наші знайомі всиновили маленьких українців і щасливі з цими дітьми. Вони - добрі, лагідній прагнуть тепла...»
За даними Служби у справах неповнолітніх Волинської облдержадміністрації, в області сьогодні на обліку перебуває 3135 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Правові підстави для усиновлення мають 755 дітей. За минулий рік було всиновлено 67 маленьких волиння. Як бачимо, «черга» рухається не надто швидко. Але куди рухається: в Україну чи за кордон?
Віддаючи своїх маленьких громадян на чужину, наша країна не тільки втрачає так званий людський потенціал, а й посилює свій негативний імідж в очах цивілізованого світу. Втім доля конкретного малюка, який ще вчора був сиротою, а тепер готовий на весь світ сповістити, що «мама за день його поцілувала 136 разів» набагато важливіша за абстрактні поняття про «імідж держави». Ще одна колишня вихованка інтернату під час телефонної розмови нещодавно зізналася: «Я щаслива, що живу у Франції». Можливо, настане час, коли подібні слова будуть вигукувати каші - вже не сироти - і в Україні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України. Прийнята на пятій сесії ВР України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - С. 142.
. Сімейний кодекс України. Прийнято 10 січня 2002 року № 2947 - ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 8.
. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40. - С. 40 - 44.
. Цивільно-процесуальний кодекс України, затверджений Законом Української РСР від 18 липня 1963 року ( в редакції станом на 29.04.2004 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1963. - № 30. - С. 132.
. Європейська соціальна хартія. Страсбург, 3 травня 1996 року. Офіційний переклад. - Частина ІІ. - Стаття 17.
. Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах. Міжнародна угода від 22 січня 1993 року. Ратифіковано Законом від 10 листопада 1994 року № 240/94 - ВР.
. Конвенція про права дитини. Документи ООН, схвалено на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, резолюція 44/25 від 20 листопада 1989 року. Ратифіковано Постановою ВРУ від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ.
. Європейська конвенція про здійснення прав дітей. Страсбург, 25 січня 1996 року. Офіційний переклад.
. Декларація про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному і міжнародному рівнях. Прийнята резолюцією 41/85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 року.
. Закон України „Про державну допомогу сімям з дітьми від 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 18. - С. 308.
. Закон України „Про охорону дитинства від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 30. - С. 152.
. Порядок передачі дітей, які є громадянами України на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сімях усиновителів. Затверджено постановою Кабміну України від 20 липня 1996 року № 775.
. Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України: Затв. наказом Мін. освіти України від 8 травня 1996 року за № 224/1249.
14. Александров Ю.В. Кримінальне право України: практикум. - К., 2000, - 104 с.
.Андрусів Г.В. Кримінальне право України: Загальна частина. - К., 2002, - 205 с.
16. Ануфриева Л.П. Курс международного частного права. - 3 том. - М., 2000. - С. 385.
17. Білобрицька Л. Усиновлення - проблема моралі та права // Прокуратура, людина, держава. - 2004. - № 3. - С. 33-35.
. Брич Л.П., Навроцький В.О. Кримінальне право України: Особлива частина. - К., 2000. - 208 с.
. Грабовська О.О. Проблеми застосування іноземного законодавства при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами // Держава і право. - 2005. - Випуск 27. - С. 397-403.
20. Драгневич Л., Фурса Є., Фурса С. Згода на усиновлення. Нотаріальна діяльність при усиновленні дітей // Юридичний журнал. - 2003. - № 3. - С 89.
21. Завражнов В. (заместитель председателя Омського областного суда). Усыновление иностранцами детей - российских граждан. - Российская юстиция. - 2001. - № 7. - С. 32.
22. Кокіна В. Скажіть дитині: «Ти не сирота» // Урядовий кур'єр. - 2003. - № 33. - С. 19.
. Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. проф. В.В.Комарова. - Харьков, 2002. - С. 255.
. Пунда О. Право на усиновлення // Юридична Україна. - 2004. - № 8. - С. 39- 45.
. Реліч В. Деякі аспекти усиновлення українських дітей громадянами США // Право України. - 2004. - № 5. - С.40-43.
. Ромовська З. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 405, 420, 436, 454.
28. Сімейне право України / С.П. Індиченко, В.С. Гопанчук. - К.: Вентурі, 1997. - 271 с.
. Санін В. Особливості розгляду справ про усиновлення // Юридичний журнал. - 2003. - № 8. - С. 116-124.
. Сімейне право України / За ред. Ю.С. Червоного. - К.: Істина, 2004. - 400 с.
31. Стефан М.Й. Цивільний процес. - К., 2001. - 695 с.
. Федорина А. Знайти маму: проблеми вітчизняного усиновлення ,, Україна молода. - 2007. - 28 березня. - С. 9.
. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва. - К., 2004. - Кн.1. - 736 с.
34. Чорнооченко С.І. Цивільний процес України. - К., 2004. - 308 с.
. Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право. - К.: КНЕУ, 2003. - 159 с.
Додаток 1.
СПРАВА № 2-5295
Білоцерківський міський суд Київської області, розглянувши на закритому судовому засіданні справу за заявою І. К-ць про усиновлення, при участі у справі в якості зацікавлених осіб Т. Т-ко, В. С-х та орпіпу опіки і піклування відділу освіти Білоцерківської міської ради, встановив наступне.
Заявник І. К-ць звернувся до суду із заявою про усиновлення неповнолітніх Ю. Т-ко 1996 р.н. та Л. Т-ко 1995 р.н.
В судовому засіданні І. К-ць підтримав свої вимоги. Зацікавлені особи представник відділу освіти В. К-ва і Т. Т-ко - просять задовольнити заяву про усиновлення.
В. С-х у судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи повідомлений, копію заяви отримав, заперечень до суду не подав.
Суд, вислухавши пояснення заявника, думку зацікавлених осіб, показання свідків, вивчивши інші докази вважає заяву такою, що підлягає задо-воленню з наведених нижче підстав.
Заявник І. К-ць з 1997 р. перебував у фактичних шлюбних відносинах з Т. Т-ко, з якою зареєстрував шлюб 26 жовтня 2001 p., спільних дітей від шлюбу вони не мають.
Разом із ними однією сім'єю проживають двоє неповнолітніх дітей дружини заявника від попереднього шлюбу: Ю. Т-ко 1996 р.н. та А. Т-ко 1995 р.н. Бажаючи усиновити дітей, заявник звернувся із заявою до відділу освіти Білоцерківського міськвиконкому, і з 12 лютого 2003 р. він був взятий на облік кандидатів в усиновителі за № 345, та отримав висновок про можливість бути усиновителем дітей своєї дружини.
Правовою підставою для усиновлення дітей є те, що їхня мати Т. Т-ко свідомо подала письмову згоду (заяву) на усиновлення своїх дітей заявником, ця згода була засвідчена державним нотаріусом.
Батько дітей - В. С-х понад шість місяців не проживав разом з дітьми і без поважних причин не брав участі в їх вихованні та утриманні, не виявляв щодо дітей батьківської уваги й турботи, що підтверджено зібраними доказами в судовому засіданні.
Діти фізично здорові, сприймають свого вітчима як рідного батька, відповідають взаємністю на чуйне ставлення до лих заявника, між ними фактично склалися такі стосунки, як між батьком і дітьми.
Кандидат в усиповлювачі І. К-ць має середню технічну освіту, фізично здоровий, матеріально забезпечений, батьківських прав не позбавлявся, одружений вперше, до кримінальної відповідальності не притягався, мас постійне житло, зі станом здоров'я хлопчиків та правовими наслідками усиновлення ознайомлений.
Різниця у віці між заявником і хлопчиками становить більше 15 років.
Не встановив суд також інших підстав, які б відповідно до ст. 103 КпШС України не дозволяли заявникові бути усиновителем.
Відповідно до ст. 103-1 КпІІІС України, заявник мас переважне право на усиновлення, оскільки проживає однією сім'єю з дітьми.
Враховуючи наведені обставини, суд вважає, до заява І. К-ця підлягає задоволенню.
Відповідно до статей 114, 115 КпШС України та за бажанням заявника, його дружини суд вважає за необхідне змінити дітям по батькові на «І-ч», записавши його батьком дітей заявника.
Від сплати держмита заявника слід звільнити як потерпілого внаслідок аварії на ЧАЕС.
Керуючись статтями 15, ЗО, 62, 202,202-1,203 ЦПК України, згідно зі статтями 101-107,111-115 КпШС України, суд вирішив: Заяву І. К-ць задовольнити. Усиновити громадянином України І. К-ць 1971 р.н. неповнолітніх Ю. Т-ко 1996 р.н. та А. Т-ко 1995 р.н., змінивши хлопчикам по батькові на «І-ч».
Прізвище, ім'я, дату й місце народження залишити без змін.
Батьком дитини записати І. К-ця, матір'ю залишити Т. Т-ко.
Зобов'язати відділ РАГС внести відповідні зміни до актових записів про народження дітей від 24 вересня 1996 р. за № 1234 та 29 вересня 1995 р. за № 1248, зроблених у відділі РАГС Білоцерківського управління юстиції Київської області.
Від сплати держмита І. К-ця звільнити.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міський суд протягом одного місяця наступного дня після його проголошення.
Додаток 2
СПРАВА № 2-12094
Білоцерківський міський суд Київської області, розглянувши в закритому судовому засіданні справу за заявою О. К-ші про усиновлення, при участі у справі в якості зацікавлених осіб Ж. К-ші, О. Р-ка та відділу освіти Білоцерківської міської ради як органу опіки і піклування, встановив наступне.
Заявник О. К-ша звернувся до суду із заявою про усиновлення Д. К-ші 1986' р.н. В судовому засіданні О. К-ша підтримав свої вимоїн. Зацікавлені особи - представник відділу освіти В. К-ва та Ж. К-ша - просять задовольнити заяву про усиновлення. О. Р-ко в судове засідання не з'явився, надав письмову, нотаріально посвідчену згоду на усиновлення свого сина заявником.
Суд, вислухавши пояснення заявника, думку зацікавлених осіб, вивчивши інші докази у справі, вважає заяву такою, що підлягає задоволенню, з наведених нижче підстав.
Заявник О. К-ша перебуває в зареєстрованому шлюбі з Ж. К-шою з 26 липня 1995 p., від шлюбу вони мають спільну дитину 1996 р.н.
Разом з ними однією сім'єю проживає син дружини від першого шлюбу Д. К-ша 1986 р.н.
Бажаючи усиновити хлопчика, заявник звернувся із заявою до відділу освіти Білоцерківської міської ради, з 2 червня 2003 р. був взятий на облік кандидатів в усиновителі за № 456 та отримав висновок про можливість бути усиновителем хлопчика.
Правовою підставою для усиновлення хлопчика є те, що його батько О. Р-ко свідомо надав письмову згоду на усиновлення свого сина, з присвоєнням йому надалі прізвища «К-ша» та по батькові «О-пич»; ця згода буда засвідчена державним нотаріусом. Свою згоду на усиновлення надав також Д. К-ша. На усиновлення хлопчика нотаріально завірену письмову згоду надала його мати - Ж. К-ша.
Хлопчик фізично здоровий, сприймає свого вітчима як рідного батька, за своєю ініціативою змінив своє прізвище на прізвище заявника, між ним та заявником склалися взаємні чуйні стосунки як між батьком і дитиною. Кандидат в усиновителі О. К-ша 1971 р.н. мас вищу освіту, фізично здоровий, матеріально забезпечений, батьківських прав не позбавлявся, одружений вперше, до кримінальної відповідальності не притягався, мас постійне житло, зі станом здоров'я хлопчика та наслідками усиновлення ознайомлений.
Різниця між заявником і хлопчиком становить менше ніж 15 років, що не відповідає вимогам ст. 103 КпШС України. Але враховуючи, що різниця між ними становить 14 років 11 місяців і вони проживають однією сім'єю протягом 8 років, суд вважає за можливе скоротити цю різницю.
Будь-яких інших підстав, які б відповідно до ст. 103 КпШС України не дозволяли заявникові бути усиновителем, суд не встановив.
Відповідно до ст. 103-1 КпШС України, заявник має переважне право на усиновлення, оскільки проживає однією сім'єю з хлопчиком.
Враховуючи наведені обставини, суд вважає, що заява О. К-ші підлягає задоволенню.
Відповідно до статей 114,115 КпШС України, за бажанням заявника, його дружини та хлопчика, суд вважає за необхідне змінити йому прізвище на «К-ша» та по батькові на «О-вич», записавши батьком заявника.
Суд також вважає за необхідне задовольнити клопотання заявника про застосування до рішення вимог ст. 218 ЦПК України щодо негайного виконання рішення.
Керуючись статтями 15, 30, 62, 202, 202-1, 203, 218 ЦПК України, згідно зі статтями 101 - 105. 107,111 - 116 КпШС України, суд вирішив:
Заяву О. К-ші задовольнити.
Усиновити громадянином України О. К-шою 1971 р.н. неповнолітнього Д. К-шу 1986 р.н., змінивши йому прізвище на «К-ша» та по батькові на «О-вич». Ім'я, дату й місце народження хлопчика залишити без змін, батьком дитини записати О. К-шу, матір'ю залишити Ж. К-шу.
Зобов'язати відділ РАГС внести відповідні зміни до актового запису про народження хлопчика від 3 липня 1986 р. .№ 387, зробленого у відділі РАГС Білоцерківського міського управління юстиції, та знищити оригінал свідоцтва і цю наїждження хлопчика.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міський суд протягом одного місяця з наступного дня після його проголошення.
Рішення вступає в законну силу 11 липня 2003 р.
Додаток 3.
СПРАВА № 2-7749
Білоцерківським міський суд Київської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою Аларкон Біла Хосе Сесар, Хорхе Ґомес Ісабель про удочеріння, при участі у справі в якості зацікавлених осіб Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України, відділу освіти Білоцерківського міськвиконкому як органу опіки і піклування та адміністрації Білоцерківського будинку дитини, встановив наступне.
Заявники Аларкон Віла Хосе Сесар та Хорхе Гомес Ісабель, громадяни Іспанії, звернулися до суду із заявою про удочеріння неповнолітньої вихованки Білоцерківського будинку дитини Д. 3-кої 1999 р.н.
В судовому засіданні заявники підтримали свої вимоги.
Представник Центру з усиновлення в судове засідання не з'явився, про час слухання справи належним чином повідомлений, подав до суду листа, в якому просив слухати справу без представника Центру та задовольнити заяву.
Представник відділу освіти В. К-ва та директор Білоцерківського будинку дитини Т. Г-н заяву визнали, проти удочеріння не заперечують.
Суд, вислухавши пояснення заявників, думку представників зацікавлених осіб, внвчивши інші докази у справі, вважає заяву такою, що підлягає задоволенню з наведених нижче підстав.
Заявники Аларкон Віла Хосе Се-сар та Хорхе Гомес Ісабель перебувають у зареєстрованому шлюбі з 18 жовтня 1980 p., від шлюбу мають двоє дітей.
З 30 липня 2002 р. заявники перебувають на обліку кандидатів в усиновителі в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України під № 568.
На підставі направлень з Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України від 10 квітня 2003 р. № 29 та відділу освіти Білоцерківського міськвиконкому від 10 квітня 2003 р. № 32 заявники познайомилися в Білоцерківському будинку дитини з неповнолітньою вихованкою Д. З-кою 1999 р.н., ознайомилися з її станом здоров'я, соціальним походженням та вирішили її удочерити.
Правовою підставою для удочеріння дівчинки є те, що її самотня мати О. З-ка 6 грудня 2001 р. залишила дівчинку в Фастівській ЦРЛ, про що було складено акт про залишення дитини, а дівчинку було оформлено в дитячий будинок. З цього часу маги дівчинки не проживає разом із нею, без поважних причин не бере участі в її вихованні та утриманні, не виявляє щодо дитини батьківської уваги й турботи, що в судовому засіданні було підтверджено зібраними доказами.
Відомості про батька записані зі слів матері на підставі ст. 55 КпШС України.
Громадяни України не виявили бажання удочерити дівчинку чи взяти її під опіку.
Дівчинка хвора, її діагноз - розлад психологічного й мовного розвитку, затримка психомовного розвитку.
Кандидати в усиновлювачі отримали позитивні характеристики від усіх необхідних державних установ Іспанії та висновок про те, що вони здатні забезпечити догляд, матеріальне утримання І належне виховання дитині, яку вони усиновлюють. Держава Іспанія гарантує в'їзд і проживання усиновленої дитини.
Кандидати в усиновлювачі надали всі необхідні документи, передбачені н. 41 Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затвердженого Постановою КМ У від 20 липня 1996 р. за № 775 (зі змінами та доповненнями). Згідно з наданими документами, заявники є фізично здоровими, матеріально забезпечені, мають хороші житлово-побутові умови, не притягувались до кримінальної відповідальності та не позбавлялися батьківських прав. Різниця у віці між заявниками та дитиною складає більше 15 років.
Суд також не встановив інших підстав, які б відповідно до ст. 103 КпШС України не дозволяли заявникам бути усиновителями.
Заявники дали письмове зобов'язання в разі усиновлення дитини в місячний строк поставити її на консульський облік та надавати цій установі періодичну інформацію про умови проживання і виховання дитини, можливість її представникам спілкуватися з дитиною, а також про надання можливості усиновленій дитині при досягненні нею 18-річного віку визначитися щодо громадянства України.
Всі документи заявників легалізовані в установленому порядку та перекладені на українську мову.
Як пояснили заявники, законодавство Іспанії забезпечує права дівчинки щодо усиновлення в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України.
Відповідно до статей 114 і 115 КпШС України та бажання заявників, суд вважає за необхідне змінити дівчинці прізвище на Аларкон Віла та записати батьками дівчинки заявників.
Відповідно до ст. 216 ЦПК України, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення у зв'язку з необхідністю термінового виїзду заявників з дівчинкою до Іспанії для медичного лікування дитини.
Керуючись статтями 15, ЗО, 62, 202, 202-1, 203, 218 ЦПК України, згідно зі статтями 101-105, 109, 111-115, 199-1 КпШС України, статтями 265-1-265-5 ЦПК України, суд вирішив:
Заяву Аларкон Віла Хосе Сесар та Хорхе Гомес Ісабель задовольнити.
Удочерити громадянами Іспанії Аларкон Віла Хосе Сесар 1955 р.н. та Хорхе Гомес Ісабель 1958 р.н. неповнолітню вихованку Білоцерківського будинку дитини Д. 3-ку 1999 р.н., з присвоєнням їй прізвища Аларкон Віла.
Ім'я, дату та місце народження дитини залишити без змін. По батькові не записувати згідно з традиціями країни.
Батьком дитини записати Аларкон Віла (ім'я Хосе Сесар), матір'ю - Хорхе Гомес (ім'я Ісабель).
Зобов'язати відділ РАГС внести відповідні зміни до актового запису про народження дівчинки, зроблений у виконкомі Малоснітинської сільської (іади Фастівського району Київської області, та знищити оригінал свідоцтва про народження дитини.
Рішення підлягає негайному виконанню.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міський суд протягом одного місяця з моменту його проголошення.
1.