Поняття і система способів забезпечення законності
ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА СПОСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ
План
Вступ
Розділ 1. Поняття законності
1.1 Поняття законності в структурах виконавчої влади
Розділ 2. Поняття і система способів забезпечення законності
2.1 Контроль та його види
2.2 Нагляд та його види
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Законність являє собою складну юридичну категорію, яка має багатовікову історію. Перші паростки даної ідеї з'явилися ще за часів античності. Так, у Греції та античному Римі основною формою організації суспільства була громадська община, що являла собою релігійний союз сімей та племен. Громадяни будучи членами сім'ї, племені та громадської общини, будували суспільні відносини на принципі "демократії", особливістю якої була громадська рівність, виборність та підзвітність, встановлення строків повноважень, невтручання влади в майнові відносини, свобода слова, рівність усіх перед законом.
Законність греки розуміли як міру справедливості, як правильний порядок життя в суспільстві, як гармонічне поєднання різних соціальних елементів в єдине ціле, яким повинен бути поліс. Саме поліс являє собою погоджене ціле, що перебуває в стані гармонії тільки в тому випадку, якщо кожний з його елементів займає відповідне йому місце в житті міста-держави і має ту частину власності, на яку заслуговує. В полісі немає місця абстрактній рівності всіх. Єдиний писаний закон зрівнював усіх громадян поліса, але зрівнював ієрархічно - відповідно до різниці соціальних груп і встановлював згоду між ними на основі пропорційного представництва в судах, народних зібраннях.
Проблема законності складна та багатогранна. Аналіз політико-правових вчень дає можливість акцентувати увагу на даній проблемі для її подальшого вивчення та висвітлення. Тривалий час під законністю розумівся правовий режим точного та неухильного виконання законів й інших нормативних актів усіма суб'єктами права. Тим самим увага приділялася всій наявній системі законодавства, реалізації норм права, відповідності підзаконних актів, які іноді підміняли закон, законові, а не змістовній характеристиці даного поняття. Зміни в суспільному житті, поява нових поглядів щодо правової держави та громадянського суспільства дають можливість по-новому підійти до визначення поняття законності, приділити увагу його змістовній характеристиці.
Зміни, що відбулися в суспільстві, державі та науці, потребують переосмислення методологічних та теоретичних підходів до законності. Сучасні реалії вимагають перш за все визначення світоглядно-методологічної основи законності. В гносеологічному плані це відображається в необхідності більш високого рівня узагальнень та вдосконалення уявлень про законність як багатоаспектну категорію. Дослідження проблем законності потребує комплексного підходу, що враховує теоретичні та практичні фактори, які впливають на її зміст; необхідно зберегти наступність у вивченні проблеми; сприяти подоланню протиріч між теорією та практикою законності; створити умови для визначення тенденцій розвитку наукових досліджень законності.
Розділ 1. Поняття законності
Багатоаспектність законності визначає можливість її дослідження як теоретичної, так і практичної категорії. Для визначення поняття законності потрібно дослідити: визначення вимог, гарантій, сфер вираження та механізмів реалізації законності; співвідношення законності, моральності та справедливості; співвідношення законності та доцільності; визначення законності як принципу правотворчого процесу. Законність як принцип, відправне положення та об'єктивна властивість права в узагальненому вигляді являють собою всезагальну вимогу дотримання та виконання законів. Це матеріально обумовлений, що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права, котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведення в життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення, реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинах чітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одного для комплексної організації і регулювання суспільних відносин.
Виділяють декілька концептуальних підходів до розуміння поняття законності. Один - визначає сутність законності за допомогою системи нормативних вимог, тобто розглядає законність як метод, керуючий принцип правового регулювання та управління державою і суспільством. Другий - визначає законність крізь призму процесу та кінцевого результату правомірної поведінки, тобто визначає законність як режим (стан) діяльності всіх державних органів, посадових осіб, громадських об'єднань, політичних партій, підприємств, установ, організацій та окремих громадян, який ґрунтується на точному і неухильному дотриманні чинного законодавства.
Вихідними положеннями, котрі характеризують зміст принципу законності та забезпечують його єдність, є: реальність законності, тобто досягнення фактичного виконання вимог, які закладені в юридичних нормах учасниками правовідносин, та невідворотність відповідальності за правопорушення; єдність законності - єдина націленість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади в рамках системи права, а також надання всім суб'єктам права рівних можливостей та пред'явлення рівних вимог; верховенство закону - характеризує основне місце закону в системі нормативних актів і відповідність підзаконних актів законові; доцільність законності - вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш оптимальним засобом досягнення мети правового регулювання [8, с.23].
Розглядаючи правовий режим певної держави, можна виділити дві сторони втілення вимог законності. Перша міститься в чинному законодавстві у вигляді юридичного закріплення вимог чіткого, точного та неухильного дотримання правових приписів. Друга відображається в практиці щоденної реалізації права, в соціальній діяльності державних органів з охорони права від порушень.
Говорячи про шляхи та засоби впровадження законності в усі сфери державного життя, слід звернути увагу на механізми, котрі повинні керувати цими процесами. Це соціальний механізм впровадження законності та юридичний механізм.
Під соціальним механізмом слід розуміти сукупність засобів (як юридичних, так і не юридичних), за допомогою яких політичні, ідеологічні, психологічні та юридичні вимоги законності реалізуються в практичній діяльності. Тут, поряд з нормативно-правовими засобами та прийомами впливу, важливе значення має організаційна та культурно-виховна діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності, мікросередовища відносно окремої особистості та суспільства в цілому. Політичні, ідеологічні, економічні заходи, які здійснюються в державі, певною мірою, прямо чи побічно впливають на сферу діяльності права. Такий вплив може бути прогресивним - мати напрям вдосконалення форм та методів управління суспільним життям, а може й навпаки - гальмувати процеси реформування [7, с.41].
Юридичний механізм впровадження законності втілюється в системі засобів та способів перетворення вимог правомірної поведінки в практичну діяльність щодо застосування правових норм. Змістом юридичного механізму є нормативно-правові засоби, котрі становлять постійну основу цілеспрямованої діяльності щодо забезпечення законності та ряд динамічно діючих факторів, які постійно змінюються, - право, тлумачення, правосвідомість тощо. Взаємодія цих факторів постійно віддзеркалюється в моделі законності, що міститься в нормах права, створює юридичний механізм втілення вимог правомірної поведінки в процес застосування права.
Розбудовуючи суспільство з урахуванням орієнтації на принцип законності, не слід забувати про комплекс специфічних факторів, котрі визначаються як гарантії законності. Під гарантіями розуміють ряд засобів та умов, за допомогою яких забезпечується повне та послідовне здійснення вимог законності. Можливо виділити певні групи таких гарантій:
. Загальні - політичні, ідеологічні, економічні та психологічні умови, в межах яких існує правова система. Реально існуючий політичний режим суспільства формує та відображає законність як відносно самостійне явище в політико-правовій сфері. Ідеологічні умови знаходять вираження у притаманній суспільству системі ідей, поглядів, принципів, понять з приводу суті, змісту та соціальної ролі законності в житті держави. Психологічні умови гарантій законності містяться в почуттях, емоціях, хвилюваннях, настроях окремих індивідів, колективів, соціальних груп та суспільства в цілому. Це - уявлення про законне та незаконне, справедливе чи несправедливе в соціальному середовищі. Економічні умови віддзеркалюють наявний стан законності та справедливості у відносинах обмінно-розподільчого типу при виробництві насамперед матеріальних благ.
Загальні гарантії постають як офіційний рівень задекларованої та гарантованої державою справедливості в політико-правовій сфері, за умов, що вони щільно взаємопов'язані та реально взаємодіють. Вони створюють необхідні механізми для найбільш ефективного впливу права на процес упорядкування суспільних відносин [4, с.102].
. Спеціальні гарантії являють собою специфічні юридичні засоби та внутрішні юридичні механізми, що є реальним втіленням законності в правовій сфері. Вони поділяються на наступні групи: загальноправові гарантії, до яких належать розвинутість правової системи в цілому, повнота та незаперечність законодавства, наявність розвинутої юридичної техніки та юридичної процедури, певний рівень правової культури суспільства; організаційно-правові гарантії (тобто діяльність парламенту як гаранта розроблення та прийняття законів), діяльність Президента як гаранта Конституції, діяльність виконавчих органів як гаранта ефективної реалізації законів, діяльність судових органів як гаранта охорони законів, а також діяльність органів спеціального призначення як гаранта ефективності законів та створення умов щодо їх реалізації та захисту; процесуальні гарантії, серед яких наявність ефективних засобів державного примусу, презумпція невинуватості, рівність правового статусу, невідчужуваність прав та обов'язків суб'єктів, нормативно визначений принцип невідворотності покарання за порушення закону.
Основою, що забезпечує єдність законності, є конституційна законність, яка повинна гарантувати свободу особистості, включати в себе рівність усіх перед законом і судом, принципи народовладдя, розподілу влад, володіння громадянами правами і свободами [8, с.147].
Методами забезпечення законності виступають політичні, економічні, організаційні та інші засоби забезпечення дії права. До них відносять: відкритість та обізнаність суспільства про порушення законів і заходи, які вживаються до порушників, широке використання судової системи в зміцненні законності; забезпечення конституційної законності спеціальними структурами, наприклад, діяльністю Конституційного Суду; практичне забезпечення принципу "вся влада закону" в діяльності прокуратури та інших правоохоронних органів; ефективна робота законодавчого органу тощо.
Оскільки законність полягає також у вимозі виконувати чинні закони, вони, безумовно, слугують умовою її здійснення. Законодавство, таким чином, основа, нормативна база без законності [8, с.32]. "Першою умовою законності є сам закон", - писав П.І. Стучка [9, с.132]. Як основа законності, закон багато в чому визначає її характер. Зокрема, детально розроблена система римського права, його кодифікація визначили і високий рівень законності в сфері майнових відносин у Римі. Однак вказані риси закону і законодавства в цілому вимагають і специфічних вимог до нього. Основою дійсної законності може бути тільки ефективне законодавство, що відповідає вимогам суспільного розвитку. Для забезпечення необхідного рівня законності закон має не лише відповідати об'єктивним потребам, а й бути технічно досконалим. При його формуванні слід використовувати сучасний юридичний інструментарій, мати чітку структурну організацію, що базується на прогресивних принципах [10, с.213].
Необхідною умовою законності є забезпечення в законодавстві такого важливого принципу, як верховенство закону і Конституції, оскільки процес руйнування законності найчастіше починається з грубих порушень положень Конституції, з прийняття антиконституційних законів, підзаконних актів, що суперечить законові. Але найголовніше - це те, що закон тільки тоді може бути базою законності, коли в ньому знаходять відображення правові ідеї добра, гуманізму, справедливості, а також закріплені права людини.
Слід погодитися з Ю.А. Тихомировим, який обгрунтовано вважає, що в законі має відбуватися нормативно-зобов'язуюче відображення об'єктивних закономірностей [3, с.412]. Таким чином, генеральний підхід до поняття закону в громадянському суспільстві полягає в тому, що конститутивними рисами закону як юридичної настанови є закономірності права.
Однак одного визначення зв'язків закону із закономірностями ще недостатньо для конструювання його поняття. В законі втілені не тільки об'єктивні закономірності права, але й сам підхід до права, праворозуміння. Закон у соціальному суспільстві має бути формою буття права, а тому вектор імперативності, що складається з реального стану законодавства і розуміння права як гуманістичної цінності, спрямовує поняття закону до права, підвищує це поняття до рівня права. Ю.А. Тихомиров вперше зробив висновок про закон як форму публічної громадянської згоди або про офіційно визнану міру суспільної злагоди, що дозволяє глибше розкрити сутність верховенства закону. Йдеться про забезпечення високої ролі закону в громадянському суспільстві та вираженні соціальних інтересів і волі народу.
Доречно зауважити, що закон і законність ні в якому разі не ототожнюються, оскільки це було б хибно в першу чергу з практичного боку. Сам факт наявності нормативних актів ще не означає механічного встановлення режиму законності. Видання досконалого закону ще не означає саме по собі вирішення проблеми боротьби з правопорушеннями, зміцнення прав і свобод громадян, ліквідування багатьох негативних явищ у суспільному житті. Всі ці проблеми можуть вирішуватися лише зі створенням ефективного механізму реалізації законодавства, забезпечення відповідного рівня політичної і правової культури, належної системи гарантій тощо [10, с.85].
Законність у теорії права розглядається як принцип діяльності державних органів, як політико-правовий режим громадського життя, як конституційна вимога суворого дотримання законів. Саме про це йдеться у ст. 19 Конституції України. Конкретніше законність можна визначити як сукупність вимог, що становлять зміст законності. Це: точне та неухильне дотримання законів усіма, кому їх адресовано, дотримання ієрархії законів та інших нормативних актів, вимоги незаперечності закону, тобто щоб ніхто не міг скасувати закону крім органу, який його видав. Залежно від того, виконуються чи ні ці вимоги, законність може бути формальною (коли вимоги лише проголошуються) і реальною (коли вимоги реалізуються на ділі, фактично). Основа, фундамент, передумова законності - самі закони. Керування поведінкою людей через видання законів, що містять загальні та конкретні правила поведінки - умова законності. У держави немає інших способів управління суспільством, окрім як через видання законів або застосування сили. Ці способи або доповнюють один одного, коли силу застосовують у рамках закону, або сила торжествує - і тоді закони мовчать.
Слід мати на увазі, що саме законність охороняє демократичні права громадян, політичні рухи та організації, забезпечує пріоритетне значення актів парламенту, зобов'язує посадових осіб дотримуватися вимог ієрархії закону та всіх інших нормативно-правових актів.
1.1 Поняття законності в структурах виконавчої влади
У загальнотеоретичному розумінні законність розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.
Матеріальний зміст законності - у сукупності правил, обов'язків, дозволянь, заборон, гарантій законності, що регламентується державою. Вони створюють стан, при якому суспільне життя, всі види державної діяльності підпорядковані неухильній дії права. Законністю досягається узгодженість дій, організованість і порядок, тобто дисципліна в загально - державному масштабі.
Державна дисципліна виражається у забезпеченні законності у сферах державне - управлінській, виробничій, планово - фінансовій, трудовій та у галузях інших відносин.
Під дисципліною в державному управлінні слід розуміти свідоме дотримання Законність в державному управлінні з одного боку передбачає наявність законів, що виражають волю народу, а з другого, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів та підзаконних правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями. Це вимагає від всіх суб'єктів управлінських відносин діяти відповідно до законів і зобов'язує виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.
У сфері функціонування виконавчої влади законність ґрунтується на таких принципах:
загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, посадових осіб та громадян;
єдності законності - однозначного розуміння і застосування законів на всій території держави;
неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Законність у діяльності апарату органів державного управління означає що рішення, які приймаються державним органом, не повинні протирічити чинному законодавству; не можуть виходити за межі його повноважень і можуть прийматись тільки з питань, що віднесені до його компетенції; повинні прийматись у передбачених нормативними актами порядку та формах; усі взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями будуються на основі взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах [8, с.410].
Послідовна і точна реалізація законності не передбачає наявність відповідної системи її гарантій. Дана система вбирає в себе загальні умови законності та спеціальні юридичні або організаційно - правові засоби забезпечення законності.
До загальних належать:
а) політичні;
б) економічні;
в) організаційні;
г) ідеологічні.
До спеціальних юридичних засобів належать:
законність гарантія контроль нагляд
А) організаційно - структурні формування - система державних органів та позадержавних структур в обов'язки яких входить підтримання належного рівня законності;
б) організаційно - правові методи - це напрямки діяльності організаційно - структурних формувань та використовувані ними прийоми і способи забезпечення законності.
До них належать:
1. контроль;
. нагляд;
. звернення до державних органів з питань забезпечення законності із заявами, пропозиціями, клопотаннями та скаргами.
Розділ 2. Поняття і система способів забезпечення законності
У загальнотеоретичному розумінні "законність" розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.
У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юридичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні структури, їх представники, формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотримуватися.
Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями.
Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:
) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;
) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;
) неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.
Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.
Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:
) всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству;
) усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;
) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями (органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.
Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності.
До загальних належать політичні, економічні, організаційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважливішими політичними передумовами законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існувати тільки в умовах незалежного від держави громадянського суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.
Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, партій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.
До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав громадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових ресурсів, послуг тощо.
Велике значення для існування законності і правопорядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.
На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень тощо. Не остання роль для створення умов по зміцненню і підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.
Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організаційно-структурних формувань; б) організаційно-правових методів.
Організаційно-структурні формування - це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.
Організаційно-правові методи - це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.
В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності.
Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування, юридичних наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності: а) контроль; б) нагляд; в) звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності [12, с.140].
Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.
2.1 Контроль та його види
Контроль - органічна частина, функція управління. Звідси випливає, що складовою частиною діяльності органів державної виконавчої влади є організація та застосування контролю. Його сутність полягає в обліку та перевірці суб'єктом контролю того як підконтрольний об'єкт виконує свої обов'язки і реалізує свою компетенцію. Іншими словами контроль являє собою діяльність щодо перевірки фактичного стану справ на підконтрольному об'єкті, виявлення недоліків, помилок, зловживань, їх усунення, а також притягнення до відповідальності винних осіб.
Контрольну діяльність умовно можна поділити на такі етапи (стадії):
) визначення змісту контролю та конкретних строків контрольних заходів;
) залучення до контролю фахівців з певних галузей знань, представників громадськості;
) аналіз підсумків контролю та прийняття відповідних рішень за його висновками;
) вибір шляхів, форми та методи реалізації прийнятих рішень. Таким чином, контроль передбачає не тільки виявлення порушень закону, але і їх усунення. Саме ця якість перш за все характеризує контроль як спосіб забезпечення законності. Під час здійснення контрольної діяльності стан справ на підконтрольному об'єкті оцінюється не тільки з точки зору законності, а і з точки зору доцільності.
Перевірка виконання прийнятих рішень за своїм змістом вужча за контроль і полягає у фактичній оцінці виконання підконтрольним об'єктом конкретного рішення вищестоящого суб'єкта контролю.
Що стосується вимог до рішень, то вони мають бути конкретними, своєчасно доведеними до виконавців та роз'яснені їм. Суб'єкти контролю повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень, аналізувати хід їх виконання.
Вимоги, що висуваються до контролю:
1) підзаконність;
) систематичність;
) своєчасність;
) всебічність;
) об'єктивність;
) гласність;
) дієвість; Види контролю:
А) залежно від суб'єкта що здійснює контроль:
1) парламентський;
) президентський;
) урядовий;
) контроль з боку органів центральної виконавчої влади;
) контроль з боку органів державної виконавчої влади;
) судовий;
) контроль з боку органів місцевого самоврядування;
) громадський.
Б) залежно від обсягу компетенції суб'єкта контролю:
загальний; відомчий; надвідомчий.
8) залежно управлінської стадії: попередній; поточний; наступний.
Г) залежно від спрямованості: зовнішній; внутрішній.
Зупинимося більш детально на видах контролю залежно від суб'єкта, що здійснює контроль.
1. Парламентський контроль.
Його здійснює Верховна Рада України.
Відповідно до Конституції України вона здійснює контроль за: виконанням державного бюджету; діяльністю Уряду; використанням іноземних позик не передбачених бюджетом; додержанням прав і свобод громадян;
Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує Рахункову Палату і Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, які є постійно діючими структурами.
Крім постійно діючих структур Верховної Ради можуть бути створені і тимчасові. Так, згідно із ст.89 Конституції, Верховна Рада створює тимчасові слідчі комісії, а відповідно до ст.42 Закону "Про надзвичайний стан" Верховна Рада контролює стан дотримання цього спеціального режиму.
2. Президентський контроль.
Президент як голова держави контролює додержання законності у сфері функціонування виконавчої влади. Відповідно до ст.102 Конституції України він має право відміняти акти України і АРК, є гарантом забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Для здійснення контрольних функцій при Президенті України, діє його адміністрація, яка в своїй структурі має контрольне управління, функціональним призначенням якої є контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.
3. Урядовий контроль.
Відповідно до ст.113 Конституції Кабінет Міністрів реалізує свої контрольні повноваження шляхом: втілення в життя фінансової, цінової, грошової, кредитної та податкової політики; вжиття заходів щодо забезпечення обороноздатності й безпеки держави; забезпечення зовнішньо економічної і митної справи; безпосереднього керівництва роботою Міністрів, комітетів та інших органів державної виконавчої влади. За результатами такої діяльності Кабінет Міністрів видає постанову та розпорядження.
4. Контроль з боку центральних органів державної виконавчої влади.
Даний вид контролю здійснюється міністерствами, комітетами, відомствами.
Правовою основою їх контрольної діяльності є Положення про те чи інше міністерство, комітет / напр. Положення "Про МВС України" /; "Загальне Положення про міністерство, інший орган державної виконавчої влади України", затверджене Указом Президента України від 12.03.96р., Закон України / напр. "Про державну контрольне - ревізійну службу в Україні" /.
Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий так і надвідомчий характер.
Відомчий контроль - здійснюють всі центральні органи державної виконавчої влади, їх структурними підрозділами відносно підлеглих їм органів, підприємств, установ і організацій. Основними завданнями відомчого контролю є здійснення контролю за виконанням планових завдань, економічним використанням матеріальних і фінансових ресурсів, збереження державної власності, правильності постановки бухгалтерського обліку, станом контрольне - ревізійної роботи, а також припинення фактів безгосподарності та розтрати [4, с.140].
Організація і здійснення відомчого контролю за діяльністю підконтрольних об'єктів в системі МВС України покладено на Міністерство внутрішніх справ України, яке відповідно до п 2,3. Положення про нього, забезпечує законність у діяльності працівників і військовослужбовців системи МВС, організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією
Надвідомчий контроль - здійснюється з метою забезпечення одноманітного вирішення комплексних задач, стосовно ряду галузей управління. На відміну від відомчого контролю, надвідомчий здійснюється суб'єктами контрольної діяльності стосовно непідпорядкованих їм організаційно структур.
Провідною формую надвідомчого контролю є контрольне - ревізійна діяльність, яка здійснюється Державною контрольне - ревізійною службою України, яка діє при Міністерстві фінансів і йому ж підпорядковується. Дана служба має своїми завданнями здійснення державного контролю за витрачанням коштів, матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку, звітності. Контрольне ревізійна діяльність здійснюється у формах ревізій і перевірок.
Ревізія - це документальний контроль фінансове - господарчої діяльності, за наслідками якого складається акт.
Перевірка - обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово - господарчої діяльності, за результатами яких складається довідка або доповідна записка.
Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні відповідно до ст.
КпАП України мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням законодавства з фінансових питань (ст.164 КпАП України).
Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади здійснюється, в першу чергу, державними адміністраціями областей, районів, міст Києва та Севастополя. Їх контрольні неповноваження визначені в ст.16 Закону України від 09.04.1999 р. "Про місцеві державні адміністрації". Відповідно до вказаного Закону місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль за: збереженням і раціональним використанням державного майна; станом фінансової дисципліни, обліку і звітності, виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням збитків, завданих державі, та інш.
Згідно із ст.25 Закону місцева державна адміністрація наділена повноваженнями в області забезпечення законності і правопорядку, прав і свобод громадян, до яких зокрема, належать: забезпечення виконання Конституції України і законів України, рішень Конституційного Суду, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади; забезпечення виконання законодавства про національні меншості і міграцію, про свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання;
забезпечення здійснення заходів щодо охорони громадського порядку, громадської безпеки, боротьби із злочинністю та інш.
Судовий контроль.
Система органів судової влади, які наділені контрольними функціями складають:
А). Конституційний Суд України;
Б), суди загальної юрисдикції;
В), господарчі суди.
Зміст контрольної діяльності перерахованих судів полягає у правовій оцінці, яку дав суд, діям і рішенням органів державного управління та їх посадових осіб, а в разі виявлення порушень закону - вжиття відповідних заходів і притягнення винних до відповідальності [4, с.41].
Конституційний Суд України здійснює контрольні функції під час розгляду справ відносно конституційності актів державного управління, що видаються Кабінетом Міністрів України, при розгляді конституційних подань та звернень.
Під час здійснення судочинства з кримінальних, цивільних та адміністративних справ, суду загальної юрисдикції водночас дають оцінку Громадський контроль - це діяльність громадських організацій, органів самоорганізації населення, трудових колективів щодо виявлення порушень законності у сфері здійснення виконавчої влади.
Даний вид контролю відрізняється від всіх попередніх відсутністю державне - владного змісту в контрольній діяльності суб'єктів громадського контролю. їх рішення, що приймається за результатами перевірок носять, як правило, рекомендаційний характер.
2.2 Нагляд та його види
Нагляд за додержанням законності в сфері державного управління здійснюється у формі адміністративного нагляду та нагляду прокуратури.
Адміністративний нагляд - це особливий вид контрольної діяльності, який здійснюється спеціальними державними структурами з метою спостереження за дотриманням органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами спеціальних правил і норм передбачених нормативними актами
Суб'єктами адміністративного нагляду є інспекції та міліція.
Інспекції умовно можна поділити на дві групи:
) надвідомчі інспекції (податкова, ДАІ, Держпожежнагляд та інш).
) відомчі інспекції, які здійснюють свої функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів цивільної авіації, військова
інспекція безпеки дорожнього руху, інспекція гірничого технагляду, котлонагляду, інспекція особового складу та інш).
Нагляд прокуратури є наступною формою нагляду, як способу забезпечення законності у державному управлінні.
Здійснюючи нагляд, прокурор наділений певними повноваженнями (ст.20 Закону), а саме: витребовувати для перевірки відповідності закону рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти; вимагати проведення перевірок, ревізій діяльності підконтрольних органів; залучати спеціалістів для проведення експертиз; викликати посадових осіб і громадян та вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.
Формами реагування на порушення закону є:
) протест прокурора (ст.21 Закону);
) припис прокурора (ст.22 Закону);
) подання прокурора (ст.23 Закону);
) постанова прокурора (ст.24 Закону).
Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або вищестоящого органу.
У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушення права. Наслідками принесення протесту є зупинення дії опротестованого акта. Протест підлягає обов'язковому розгляду протягом 10 днів з дня його надходження і протягом також строку повідомляється прокурору про наслідки його розгляду [2, с.45].
Письмовий припис про усунення очевидних порушень закону вноситься прокурором (його заступником) органу чи посадовій особі, які допустили порушення або у вищестоящий орган.
Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону носять очевидний характер і можуть завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто.
Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору. Припис може бути оскаржений вищестоящому прокурору, який протягом 10 днів розглядає скаргу і вносить остаточне рішення.
Подання з вимогами усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, вноситься прокурором (його заступником) у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніше як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.
Постанова прокурора про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи виноситься у разі порушення закону посадовою особою або громадянином. Постанова прокурора про дисциплінарне провадження, або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у 10-ти денний строк після її надходження.
Відповідно до ст.25 Закону у протесті, наданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення.
2.3 Звернення громадян
Одним із дієвих засобів забезпечення законності є право громадян на звернення до органів держави з питань забезпечення законності. Дане право закріплено у ст.40. Конституції України, в якій сказано, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
У розвиток конституційних положень 2.10.1996 р. був прийнятий Законом України "Про звернення громадян"; Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19.03.1997р. та Інструкція з діловодства за зверненнями громадян.
Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції / зауваження /, заяви / клопотання / і скарги.
А) Пропозиція / зауваження / - звернення громадян, де висловлюється нарада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя.
Б) Заява / клопотання / - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією чи чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих Рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання
письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
В) Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і законних інтересів громадян, порушених діями / бездіяльністю /, рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб.
Рішення, дії / бездіяльність /, які можуть бути оскаржені:
в разі порушення ними прав і законних інтересів чи свобод громадянина;
які створюють перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;
в разі незаконного покладення на громадянина яких - не будь обов'язків або незаконного притягнення до відповідальності.
Вимоги до звернень:
1/ направляються до компетентних органів;
/ у зверненні вказується прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.
/ форма звернення може бути як письмовою так і усною;
/ письмове звернення повинно бути підписано заявником із зазначенням дати.
Якщо звернення громадян оформлене без дотримання перерахованих вимог, повертаються заявником з відповідними роз'ясненнями не пізніше як через 10 днів від дня його надходження.
Звернення, оформлені належним чином і надані в установленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Письмова звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визначається анонімним і розгляду не підлягає.
До кожного виду звернень встановлено особистий порядок розгляду і форм реагування.
Пропозиції / зауваження / розглядаються обов'язково, а громадяни повідомляються про результати їх розгляду.
Заяви / клопотання / повинні бути: об'єктивно і своєчасно розглянуті;
факти, викладені в них, перевіреними; рішення повинно прийматись відповідно до чинного законодавства; повинно бути забезпечено їх виконання і громадяни повідомляються про наслідки їх розгляду [8, с.410].
Скарга подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду, а в разі відсутності такого органу безпосередньо до суду. До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймались за його зверненнями раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.
Термін подання скарги становить 1 рік з моменту прийняття рішення, що оскаржувалось, але не пізніше 1 місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.
Права громадянина при розгляді заяви чи скарги;
особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у їх перевірці;
знайомитися з матеріалами перевірки;
подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органам, який розглядає заяву чи скаргу;
бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;
користуватися послугами адвоката;
одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;
висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;
вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.
Строки розгляду звернень громадян:
1/.1 місяць від дня находження.
2/.15 днів, якщо не потребують додаткового вивчення;
/.45 днів - якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо.
Висновки
Таким чином, розглянувши ці питання можна дійти висновку, що діяльність державних органів управління підлягають ретельному контролю по здійсненню ними своїх функцій не тільки зі сторони держави, але й громадян.
Виділяють декілька концептуальних підходів до розуміння поняття законності. Один - визначає сутність законності за допомогою системи нормативних вимог, другий - визначає законність крізь призму процесу та кінцевого результату правомірної поведінки.
Вихідними положеннями, котрі характеризують зміст принципу законності та забезпечують його єдність, є: реальність законності, тобто досягнення фактичного виконання вимог, та невідворотність відповідальності за правопорушення; єдність законності, верховенство закону, доцільність законності.
Держава забезпечую законність прийнятих рішень шляхом контролю зі сторони Верховної Ради України, Президента України, Судових органів, Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади. Контроль за додержанням законності здійснюється не тільки за горизонтальним принципом, але й за вертикальним. Відомчий контроль забезпечує законність у підпорядкованих структурах, Над відомчий - у не підпорядкованих. Такий принцип забезпечує більш ретельний контроль за додержанням законодавства.
Таким чином, законність, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, і означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів, заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями.
Методами забезпечення законності виступають політичні, економічні, організаційні та інші засоби забезпечення дії права.
Матеріальний зміст законності - у сукупності правил, обов'язків, дозволянь, заборон, гарантій законності, що регламентується державою.
До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав громадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових ресурсів, послуг. На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень.
Контроль - органічна частина, функція управління, і є складовою частиною діяльності органів державної виконавчої влади.
Рішення, мають бути конкретними, своєчасно доведеними до виконавців та роз'яснені їм. Суб'єкти контролю повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень, аналізувати хід їх виконання.
Важливим інструментом контролю за законністю є здійснення адміністративного нагляду та звернення громадян до органів державного управління з клопотаннями і зауваженнями. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, вноситься прокурором у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.
Одним із дієвих засобів забезпечення законності є право громадян на звернення до органів держави з питань забезпечення законності.
Комплексний підхід до контролю за діяльністю є демократичним, здатним регулювати діяльність різних органів, та забезпечувати законність, захист прав та свобод громадян.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Прийнята на п'ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України /далі - ВВР/ - 1996 №30. ст.141.
. Коваль Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій - К. 2003. - С.216
. Колпаков В.К. Адміністративне право України. - К. Юрінком Інтер. 2004. - с.624
. Кодекс України про адміністративні правопорушення із змінами і доповненнями - ВВР, - 2008 р.
. Бухарев В.И., Римская И.Н. Этика права. Уч. Пособие. - ML: Юрайт, 1988. - С.216.
. Аверянов В.Б. Державне управління: теорія і практика // Київ "Юрінком Інтер", 1998 - с.340
. Вовк Ю.Й. Мадзей С.М. Буган Ю.В. Конституція України: навчальний курс // Тернопіль "Мандрівець", 1996 - с.416
. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. - К.: Юрінком інтер, 2003. - 544 с.
. Закон України "Про місцеві державні адміністрації " від 9 квітня 1999 р // Київ. №586-XIV
10. Hop. В. Стецюк П. Конституція - основний закон України: в запитаннях і відповідях // Львів - Київ, Кальварія - Абрис. 1996