язків.
Суб'єкти сімейних правовідносин. Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення.
Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:
) подружжя;
) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;
) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;
) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.
Для усіх суб'єктів сімейних правовідносин характерною ознакою є наявність право- і дієздатності. Як і у цивільному праві, правоздатність виникає з моменту народження дитини. Однак СК передбачені окремі випадки, за яких сімейна правоздатність може виникати з досягненням особою певного віку. Так, шлюбна правоздатність (право особи на укладення шлюбу) виникає у чоловіків з 18 років, у жінок - з 17 років (ст. 23 СК). При цьому ч. 2 ст. 34 СК передбачає можливість за наявності передбачених сімейним законодавством підстав укладення шлюбу по досягненні особою 14-річного віку. Дієздатність у повному обсязі в таких випадках виникає з моменту укладення шлюбу. Недієздатність учасників сімейних правовідносин спричиняє позбавлення їх певних прав. Так, недієздатність одного з членів подружжя є підставою для визнання недійсним шлюбу (ч. З ст. 39 СК). Недієздатна особа також не може виступати опікуном чи піклувальником (ст. 244 СК), а також усиновлювачем (ст. 211 СК).
У сімейному законодавстві певні юридичні наслідки пов'язуються з поняттям непрацездатності особи. Сімейне законодавство також надає юридичного значення поняттю «особи, які потребують матеріальної допомоги». Так, відповідно до ст. 75 СК такими є особи, заробітна плата, пенсія, доходи від використання їх майна, інші доходи яких не забезпечують їм прожиткового мінімуму, встановленого законом. Потребування матеріальної допомоги одним із подружжя спричиняє виникнення у другого з подружжя обов'язку по його утриманню (ст. 75 СК). Потреба у матеріальній допомозі є другою поряд з непрацездатністю підставою, яка обумовлює виникнення у повнолітніх дітей обов'язку щодо утримання своїх батьків, а також обов'язку у батьків щодо утримання повнолітніх дітей. Суб'єкти сімейних правовідносин мають бути пов'язані спільним проживанням, спільним побутом, наявністю взаємних прав та обов'язків. При цьому сімейне законодавство передбачає випадки, за яких сімейні правовідносини можуть виникати між особами, що не проживають разом. Так, ст. 3 СК встановлює перелік поважних причин, за наявності яких окреме проживання може слугувати підставою для виникнення сімейних правовідносин: навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми та ін. Сімейні правовідносини існують і тоді, коли дитина не проживає спільно з батьками, незалежно від причин (ст. 3 СК). Виходячи з того, що об'єктом сімейного права є майнові та особисті немайнові відносини між його суб'єктами, то відповідно об'єктом сімейних правовідносин можуть бути:
майнові блага (речі);
особисті немайнові блага;
дії, в тому числі послуги.
При цьому для кожного з суб'єктів сімейних правовідносин характерні певні, передбачені сімейним законодавством, об'єкти. Серед інших видів майнових благ сімейне законодавство виділяє гроші, премії, нагороди (ст. 57 СК), речі професійних занять (ст. 61 СК), речі індивідуального користування (ст. 57 СК), нерухоме майно (ст. 69 СК). До цієї групи об'єктів також відносяться аліменти. Стосовно особистих немайнових благ як об'єктів сімейних правовідносин, то до них належать: право на ім'я (зокрема, визначення імені, по батькові та прізвища дитини, їх зміни); право на виховання дитини (ст. 151, 152 СК); право на спілкування батьків і дітей; право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК).
У шлюбних правовідносинах об'єктами є наступні особисті немайнові блага:
право на материнство (ст. 49 СК);
право на батьківство (ст. 50 СК);
право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК);
право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);
право на зміну прізвища (ст. 53 СК);
право на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);
право на особисту свободу (ст. 56 СК) та ін. До дій як об'єктів сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:
обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;
виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК);
обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та ін.
Зміст сімейних правовідносин становлять суб'єктивні сімейні права і обов'язки.
Суб'єктивні сімейні права - це міра можливої поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Суб'єктивний сімейний обов'язок - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Слід згадати про юридичні факти, передбачені сімейним законодавством. Існує в сімейному праві класифікація, критерієм якої є наслідки, що породжують юридичні факти. Отже, за наслідками вони поділяються на:
правоутворюючі (укладення шлюбу, визнання батьківства, встановлення факту материнства або батьківства, усиновлення дитини);
правозмінюючі (зміна прізвища дружиною при укладенні шлюбу, відновлення шлюбу);
правоприпиняючі (припинення шлюбу, позбавлення батьківських прав).
Отже, підставами припинення сімейних правовідносин є такі юридичні факти, як розірвання шлюбу, припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя, позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення, припинення договору про патронат. За змістом прав та обов'язків суб'єктів сімейних правовідносин Є. Ворожейкін розподілив їх на:
шлюбні;
правовідносини між батьками і дітьми (батьківські правовідносини);
правовідносини з приводу виховання і матеріального утримання;
правовідносини з виховання;
правовідносини з матеріального утримання.
Джерелами сімейного права є офіційні форми вираження правових норм, які у сукупності складають сімейне право. Основними джерелами сімейного права України є Конституція України, що визначає основні засади всієї правової системи держави, та Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10.01.02.
Стаття 7 СК України закріплює правові норми, які регулюють сімейні відносини, а саме: норми СК та інших нормативно-правових актів. Проте вона має певний недолік. Правники вважають, що він полягає в ігноруванні того положення, що сімейні відносини регулюються насамперед Конституцією, норми якої є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України). Конституція має вищу юридичну силу, а всі закони, включаючи і СК, і інші нормативно-правові акти, приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Виходячи з цього, якщо будь-який нормативний акт суперечить Конституції, він не тільки повинен бути відміненим Конституційним Судом, а й взагалі не може застосовуватися.
Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми розділу II Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Згідно зі ст. 24 Конституції громадяни мають рівні конституційні права та свободи. Ч. З цієї статті передбачає рівність прав жінки й чоловіка та її гарантії. Вкрай важливе значення для регулювання сімейних відносин мають положення статей 51 і 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин в Україні. Так, відповідно до ст. 51 шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, кожен із подружжя має рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти - піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Згідно з цією статтею сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою. Ст. 52 Конституції передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З ст. 52 утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, яка заохочує та підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ст. 26 Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56 Конституції, що закріплює право громадян на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Для захисту сімейних, як й інших, прав істотне значення має положення ст. 124 Конституції, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуті та конкретизовані в окремих статтях СК.
Проте не можна не до оцінити значення СК України, тому перейдемо до його характеристики як регулятора сімейних правовідносин.
Сімейний кодекс України (2002 р.) визначає засади шлюбу, особисті та майнові права і обовязки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих і майнових прав та обовязків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сімї та родичів тощо. Він регулює сімейні відносини з метою зміцнення сімї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обовязку перед батьками, дітьми та іншими членами сімї, побудови сімейних стосунків на паритетних засадах, почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому, а також відносини усиновлення, опіки і піклування. У той самий час ним не регулюються сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.
СК України складається з семи розділів, які містять 287 статті. Структура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сімю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі - КЗпШС), зазнала суттєвих змін.
По-перше, такі розділи як «Акти цивільного стану» (розділ V) та «Опіка та піклування» (розділ IV) вилучено з нього. Більшість норм про опіку та піклування міститься тепер у новому ЦК (глава 6), хоча окремі норми, наприклад ті, що регулюють опіку і піклування над дітьми, як одну з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, залишено в СК (статті 243-251). Що ж стосується норм, які регулюють реєстрацію актів цивільного стану (раніше назва була дещо іншою - акти громадянського стану), то вони повинні ще знайти своє втілення, за прикладом РФ, у спеціальному законі «Про акти цивільного стану». До тих пір розділ V «Акти громадянського стану» КЗпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК. З нового СК вилучена глава 3 «Позовна давність», хоча залишилася стаття «Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин» і введена стаття «Обчислення строків, встановлених у цьому кодексі».
По-друге, в кодексі зявилися нові глави, наприклад такі, як глава 10 «Шлюбний договір» (статті 92-103), глава 20 «Патронат над дітьми» (статті 252-256) .
Підхід законодавця залишився незмінним у цьому питанні, породжує правові наслідки лише шлюб, зареєстрований у встановленому законом порядку. В звязку з цим викликає подив поява ст. 74 СК, яка поширила на майно, набуте жінкою та чоловіком, що проживають однією сімєю, але не перебувають у шлюбі між собою, правовий режим, що виникає на майно у подружжя, а саме право спільної сумісної власності. Таким чином фактичним шлюбним відносинам надано значення юридичного факту, який служить підставою для поширення на них сімейно-правового регулювання, що ввійшло в протиріччя з ч. 2 ст. 21 СК, відповідно до якої проживання однією сімєю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обовязків подружжя. Винятки з цього правила законодавець не встановив. Вважаємо, що слід погодитися з тими правниками, які підкреслюють, що фактичні шлюбні відносини - це відносини, що стосуються тільки особистого життя людини, вони залежать від волі людини і від того, як вона їх будує, тому втручання держави за встановленим нею правовим регулюванням відносин за типом сімї тут недоречні та необґрунтовані. Так звані фактичні шлюбні відносини - це відносини окремих людей, що ґрунтуються на підставах, які вони самі для себе встановлюють і погоджують. Отже, правове регулювання їхніх особистих, майнових і житлових прав має відбуватися на підставах загального цивільного регулювання.
Отож, можна ствердно сказати, що у СК України усунуті усі виявлені випадки несправедливого, нерозумного правового регулювання.
Конституція України та Сімейний кодекс України є основним регулятором сімейних правовідносин, який складає основу для інших джерел регулювання сімейних правовідносин. Саме тому їм приділено першочергову увагу в моїй курсовій роботі.
3. Цивільний кодекс у системі сімейного законодавства
сімейний правовий закон цивільний
Відповідно до твердження деяких науковців сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та незалежності його до цивільного наводяться кілька аргументів.
.Сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні - з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини повязують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя.
.У першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини.
.Сімейні права та обовязки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати, чи дарувати.
.Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.
Попри вказані твердження в статті 8 СК України визначається порядок застосування до сімейних відносин норм цивільного законодавства. Вона має принципово важливе значення. Закріплення цієї норми в СК України є свідченням недостатності норм сімейного законодавства для регулювання сімейних відносин, тому застосування норм ЦК України є цілком виправданим. Норми Сімейного та Цивільного кодексів нерозривно пов'язані між собою. Це Кодекси нової історичної формації, які мають єдине коріння - сферу приватного життя людини, свободу волі, рівність і майнову самостійність учасників відносин.
Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сімї та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139. Причому в цих випадках позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для субсидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це новий підхід1, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством, а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у законі. Підхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і щодо таких сімейно-майнових інститутів, як право спільної сумісної власності подружжя, права батьків та дітей на майно тощо, а вони є змішаними інститутами, можуть застосовуватися норми цивільного права. Між тим, таке застосування можливе лише до майнових відносин членів сімї та родичів. Що ж стосується особистих немайнових відносин членів сімї, то застосовувати до їх врегулювання норми ЦК неможливо.
Треба відзначити, що коментована стаття зазнала змін. Сьогодні вона існує в редакції Закону № 524-У від 22.12.2006 р. «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». Якщо в первісній редакції було закріплено, що норми ЦК застосовуються лише до майнових відносин членів сім'ї, які не врегульовані СК, то в новій редакції міститься інше правило: якщо особисті немайновї та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СК України, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Це доповнення СК має принципово важливе значення. На рівні закону визнано, що норми цивільного законодавства можуть застосовуватися до регулювання не лише майнових, а й особистих відносин в сім'ї. Такий підхід є цілком виправданим. Дійсно, в ЦК України закріплені норми, що визначають загальний цивільно-правовий статус особи, основні особисті права людини, порядок охорони та захисту цих прав. ЦК України визначає сферу приватного існування людини в суспільстві, межі, які публічна влада не може перетинати за будь-яких обставин.
Сімейні права особи є окремою складовою загального цивільно-правового статусу. Тому, якщо певні особисті немайнові сімейні відносини не врегульовані СК України, то вони можуть бути врегульовані відповідними нормами ЦК України. Враховуючи єдину приватно-правову природу цивільних та сімейних відносин, можна стверджувати, що суперечностей між суттю цивільних та сімейних відносин не існує.
В статті 8 СК України закріплена загальна вказівка щодо можливості застосування до регулювання сімейних відносин норм ЦК України. Окрім цього в окремих бланкетних нормах СК України закріплюються відсилки до Цивільного кодексу. Так, відповідно до ЦК України обчислюються строки, встановлені в СК України (ст. 12 СК); застосовується позовна давність (ч. 2 ст. 20 СК); здійснюється співвласниками розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 68 СК). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (ч. 4 ст. 71 СК). Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до ЦК України (ч. 6 ст. 75 СК).
Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (ст. 103 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 178 СК), неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до ЦК України (ч, 2 ст. 179 СК). Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (ч. З ст. 243 СК); цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються ЦК України (ч. 4 ст. 249 СК); опіка та піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК (ст. 250 СК); особа також може бути звільнена від обов'язків опікуна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК України (ст. 251 СК).
Отож, нерозривний зв'язок двох нормативних актів - Сімейного та Цивільного кодексів - знайшов свій прояв в процесі набрання ними чинності. Відомо, що прийнятий 10.01.2002 р. СК України мав набрати чинності з 1.01.2003 р. Однак пізніше Верховного Радою було прийнято рішення про відкладення цього терміну на один рік, та його «прив'язку» до ЦК України. Перенесення цієї дати на один рік мало серйозні підстави. Серед аргументів було зокрема те, що сімейні відносини регулюються не лише нормами СК, а й ЦК України. При вирішенні питань щодо майнових відносин подружжя, застосування позовної давності, визнання шлюбного договору недійсним, установлення опіки та піклування над дітьми мають застосовуватися норми ЦК. Посилання на нього містяться зокрема у статтях 8, 20, 71, 75, 103, 178, 179, 243, 249-251 СК. За цих обставин для запобігання виникненню прогалини в законодавстві, що негативно вплине на захист прав та свобод людини і громадянина через неможливість вирішення тих чи інших питань, які виникатимуть у сімейних відносинах, пропонується вводити в дію обидва Кодекси одночасно. У зв'язку з цим Законом № 407-ІУ від 26.12,2002 р. було постановлено, що Сімейний кодекс України набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.
4. Закони та інші нормативно-правові акти, що регулюють сімейні правовідносини
До джерел сімейного права України слід віднести ряд законів і підзаконних нормативно-правових актів, які повністю або частково регулюють сімейні відносини: Закони України: «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24.12.94, «Про державну допомогу сімям з дітьми» від 21.11.92, «Про охорону дитинства» від 26.04.01, «Про попередження насильства в сімї» від 15.11.01. Відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обовязковість яких дано Верховною Радою України (далі - ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.
Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори - Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими державами за наявності на це згоди ВРУ1.
Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав - членів СНД, ратифіковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Конвенції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сімї згідно з національними законами, що регулюють здійснення цього права, знайшла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє закріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Розвиток сімейного законодавства, його вдосконалення, підтримка сімї є предметом постійної уваги з боку держави. Так, Верховною Радою України схвалено Концепцію державної сімейної політики (постанова від 17.09.99). У цьому документі підкреслюється, що в усьому світі сімя є інтегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і виступає могутнім фактором формування демографічного потенціалу.
В Україні сьогодні сімя змушена стримувати потреби особистості в материнстві і батьківстві; дедалі більше сімей обирають бездітність або відкладають народження дітей; знижується народжуваність і зростає смертність населення; погіршується здоровя дорослих і дітей, скорочується середня тривалість життя. Рівень життя більшості сімей в Україні значно знизився, оскільки він залежить не лише від розміру доходів, а також від соціально-демографічного складу - кількості дітей, працюючих і утриманців, віку членів сімї, їх освітнього та професійного рівня тощо.
Найбільш уразливими є сімї з дітьми, особливо багатодітні; неповні сімї, в яких дітей виховує одна мати або один батько; сімї з дітьми-інвалідами; сімї людей похилого віку; сімї, в яких немає годувальника. Досить великою є також частка працездатних членів сімї, які не мають регулярного доходу, що ускладнює економічний стан сімї. Більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні негаразди, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрішньо-сімейних звязків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок. Відповідно до Конституції сімя, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Виходячи з потреби створення належних умов для життєдіяльності сімї в Україні загдана Концепція визначає загальну стратегію і пріоритетні напрями державної політики щодо сімї, передбачає здійснення цілісної системи заходів з максимальним урахуванням нових реалій: ринкової економіки, соціального партнерства, політичної демократії, всього того, що покликане зробити життя суспільства, кожної окремої сімї повноправним та ефективним.
5.Договір та звичаї як джерело регулювання сімейних правовідносин
Результатом сучасної реформи сімейного законодавства України є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулювання сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, зближення сімейного і цивільного права. Проте, як вважає Фурса С. з цим погодитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшення диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а ознака, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання - цивільно-правовий договір, сімейне право - сімейний договір.
Отож, Сімейно-правовими можна вважати договори, що укладаються фізичними особами і спрямовані на встановлення, зміну або припинення сімейних прав та обов'язків. У зв'язку з цим не можна віднести до сімейно-правових усі без виключення договори, що закріплені в СК України. Так, договір про патронат має інший суб'єктний склад та особливу правову природу. Згідно із ст. 252 СК України сторонами договору про патронат є юридична особа - орган опіки та піклування та патронатний вихователь. Орган опіки та піклування не набуває за цим договором сімейних прав та обов'язків. Більш того, по відношенню до другої сторони договору він має певні контролюючі функції, що не відповідає природі сімейно-правового договору.
В статті 9 СК України зазначені два терміни - «домовленість» та «договір», причому останній розміщено в дужках. Зазвичай такий текстовий прийом застосовується для визначення двох рівнозначних за змістом понять. Однак авторка СК України - З.В. Ромовська проводить між ними різницю. Зокрема, вона зазначає,що «домовленість» - це щоденні дрібні сімейні договори, поряд з якими Існують ще й «серйозні» договори.
Законодавство встановлює межі договірної ініціативи учасників сімейних відносин. Як відомо, основні вимоги щодо чинності правочинів встановлюються цивільним законодавством. Ці вимоги повною мірою застосовуються І до сімейно-правових правочинів. Зокрема для чинності сімейно-правових договорів необхідне додержання наступних загальних вимог:
) сімейно-правові договори не можуть суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства (ч. 1ст. 203 ЦК України, ст. 9 СК України);
) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
) волевиявлення учасника правочину має бути вільним І відповідати його внутрішній волі;
) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. ч. 2-6 ст. 203 ЦК України).
Слід зазначити, що порушення вимог щодо чинності сімейно-правового правочину спричиняє його недійсність. Сімейно-правові договори можуть належати як до нікчемних,так і до оспорюваних правочинів. Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно із ч. З ст. 215 ЦК України оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, і недійсність правочину встановлена судом.
Цивільне законодавство визначає загальні правові наслідки недійсності правочинів ( ч. ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України). Ці наслідки застосовуються і до сімейно-правових договорів з урахуванням правил, встановлених СК України. Таким чином до загальних наслідків недійсності сімейно-правових договорів належать:
а) повернення кожною із сторін другій стороні у натурі всього, що вона одержала на виконання правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція);
б) відшкодування завданих збитків, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 22 ЦК України);
в) компенсація моральної шкоди, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 23 ЦК України).
Звичай у сімейному праві відіграє важливу роль у регулювання сімейних правовідносин. Зокрема, тут слід згадати рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року, у якому записано: «Право не обмежується лише законодавством як однієї із її форм, а й включає інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства…Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом».
Отож, в загальному розумінні звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті та побуті якого-небудь народу, суспільної групи або колективу. Відповідно правовий звичай - це правило поведінки,яке історично склалося у певному суспільстві. Свого часу Г. Кельзен відзначав джерело виникнення звичаю: «коли люди, які живуть разом в одному суспільстві, протягом певного часу поводитимуться певним однаковим чином у певних однакових умовах, то і в окремого індивіда виникає воління поводитися так, як зазвичай поводяться члени суспільства... Коли ж котрийсь член суспільства поводитиметься не так, як звикли поводитися всі члени суспільства, його поведінка не схвалюватиметься, відкидатиметься іншими, тому що він поводитиметься не так, як воліють поводитися інші. Саме таким чином обставини звичаю стають колективною волею, суб'єктивним значенням якої є повинність».
В правовому контексті основний інтерес складає не будь-який звичай, що історично склався в суспільстві, а лише правовий звичай, тобто правило поведінки, яке є джерелом виникнення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Для романо-германської правової сім'ї, до якої в цілому можна віднести право України, у порівнянні з англосаксонським (загальним) правом, застосування правових звичаїв не є типовим. Романо-германське право без сумніву віддає перевагу закону, хоча і не виключає існування звичаю як джерела права.
При цьому співвідношення звичаю та норм законодавства може мати різні варіанти, що в першу чергу залежить від характеру самого звичаю. В літературі зазначалося, що можна виокремити звичаї, які:
а) виступають «у доповнення до закону» коли звичаї доповнюють та підтримують законодавство;
б) діють «окрім» закону, коли звичаї не суперечать чинному законодавству і виступають самостійним джерелом права;
в) за своєю природою є звичаями «проти закону» коли вони не визнаються доктриною і суттєво обмежуються на практиці. В цілому ж в країнах романо-германського права звичай як джерело права застосовується лише там, де за якихось обставин не застосовуються норми законодавства.
Сьогодні багатовікові традиції значною мірою набули законодавчого визначення. Це той випадок, коли правові норми - це норми, вироблені через звичай за умов, коли основний закон суспільства встановлює, що якийсь чітко визначений звичай є основною для встановлення правової норми. В новому СК України знайшли своє закріплення норми, які визначають правила поведінки сторін у передшлюбний період, зокрема майнові наслідки відмови від шлюбу, долю шлюбних подарунків, порядок укладення шлюбного договору тощо (ст. 31, ст. 92, ст. 93 СК України). Таким чином, звичаї, що склалися в українському суспільстві протягом багатьох років, стали підставою для створення відповідних законодавчих норм і діють сьогодні у доповнення до закону.
Виходячи із змісту коментованої статті можна дійти висновку, що СК України не надає статусу самостійного джерела права. тому діяти "окрім закону" при регулюванні сімейних відносин звичаї не можуть. При вирішенні сімейного спору суд може лише врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Це свідчить про невелике практичне значення звичаю в процесі регулювання сімейних відносин, його значення як певного «дорадчого», а не «вирішального голосу». В сфері сімейних відносин можуть існувати звичаї, що суперечать вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства, тобто ті, що можна віднести до звичаїв, які діють «окрім» закону . Держава не визнає такі звичаї та намагається створити умови для їх витіснення із суспільного життя. В літературі до таких звичаїв справедливо віднесені, наприклад, «звичай платити за дружину калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої» .
Отже, договір та звичай є невідємною складовою сімейних правовідносин як їх регулятор, визнання їх саме такими посилює арсенал захисту, даючи можливість охопити цими регуляторами ту сферу сімейних відносин, яка обійдена законодавством.
Висновок
Можна зробити певні висновки з написаної курсової роботи на тему «Правове регулювання сімейних правовідносин»:
. Сімейні правовідносини - це суспільні, правові відносини, що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обовязками.
Для них притаманними є наступні ознаки: специфічний суб'єктний склад; тривалий характер; невідчужуваність прав та обов'язків; наявність сімейних прав та обовязків.
2. Джерела сімейного права - це офіційні форми вираження правових норм, які у сукупності складають сімейне право.
Основними джерелами сімейного права України є Конституція України, що визначає основні засади всієї правової системи держави, та Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10.01.02.
3. Норми Сімейного та Цивільного кодексів нерозривно пов'язані між собою. Це Кодекси нової історичної формації, які мають єдине коріння - сферу приватного життя людини, свободу волі, рівність і майнову самостійність учасників відносин.
. До джерел сімейного права України слід віднести ряд законів і підзаконних нормативно-правових актів, які повністю або частково регулюють сімейні відносини.
Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори - Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими державами за наявності на це згоди ВРУ.
Звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті та побуті якого-небудь народу, суспільної групи або колективу.
Отже, договір та звичай є невідємною складовою сімейних правовідносин як їх регулятор, визнання їх саме такими посилює арсенал захисту, даючи можливість охопити цими регуляторами ту сферу сімейних відносин, яка обійдена законодавством.
Список використаної літератури
Література
1. Агарков М.М. Предмет и система гражданського права. Избранное труды по гражданському праву. В 2т. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002. - Т.2. - 355 с.
. Антокольсая М.В. Симейное право. - М.: Юристь, 2002 - 248 с.
. Гопанчук В.С. Сімейне право України: Навч. Посіб. - 2-ге вид., перер. Та допов. - К.: МАУП, 2001. - 102 с.
. Науково-практичний коментар Сімейного Кодексу України, Жилінкова, 2008р. - 782 с.
. Научно-практический коментарій Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю.С. Черного. - К.: Истина, 2003. - 603 с.
. Правознавство. В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, С.І. Шимон та ін.; За ред. В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко. - К.: КНЕУ, 2003. - 423 с.
. Правознавство: Підручник / А.І. Берлач, Д.О. Карпенко, В.С. Ковальський, А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, О.О. Підопригора; За ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодія. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 752 с.
8. --Сімейне право України: Підручник / Л. М. Баранова, С37 В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та І. В. Жилінкової. К.: Юрінком Інтер, 2004. <#"justify">9. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - 2-ге вид. перер. І допов. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. - 568 с.
. С. Фурса. Шлюбний конракт у нотаріальному процесі // Право України. - 2002. - №5. - С. 54 - 57.
. Шевченко Я. М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин. Кодифікація приватного (цивільного) права України. - 405 с.
Нормативно - правові акти
1. Конституція України
. СК України: Офіційний текст. - К.: Атіка, 2006.
. Цивільний кодекс України: Офіційний текст. - К.: Атіка, 2007.
. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р.