Збагни її безмежжя духу,
її не клич до себе всує,
А сам до Лесі долети.
Ведуча І: Німецький поет Гете писав: "Хто хоче розуміти поета, мусить піти в його країну". Отож і ми, друзі, щоб зрозуміти цю незвичайну поетесу, помандруємо сьогодні численними дорогами, що простелилися перед Лесею мало не в усі кінці світу. І нехай на голос її душі озоветься наша душа.
Ведуча II: Правда, Леся не поділяла думки, ніби для розуміння" творів треба знати життєпис автора. Але нині її життя належить історії. Все, що створив її поетичний геній, живе сьогодні і житиме завтра.
(Вмикається музика Г.Найзидлер "Чакона" - спочатку голосно, потім поступово стишується).
Ведуча II: Кажуть, що на вдачу і характер письменника впливає спадковість. Коли так, то Леся Українка не випадково була винятковою людиною.
Ведуча І: Предки Лесі з обох боків - і батька, і матері - входять своїм корінням у глибину далеких століть і мають багату історію. Були серед них лояльні до влади, були й бунтарі. І чим ближче до Лесі, тим більше бунтарства.
Лесині предки по батькові у давнину жили в Боснії, на узбережжі Адріатики. У XVII ст. Петро Косач, один з його нащадків, відстоюючи волю і православну віру, прийшов на Україну. Осіли Косачі на Чернігівщині, в місті Мглин, де у 1841 р. народився Лесин батько - Петро, майбутній юрист, громадський і культурний діяч.
Ведуча II: А рід по матері - грецький. "Грецький заволока" у пошуках щастя потрапив на Україну, невдовзі приєднався до коша запорозького і досяг визнання серед козаків. Хутко Богдан Хмельницький запросив його бути драгоманом, тобто тлумачем, перекладачем при козацькому війську. Далі цей рід остаточно українізувався.
Ведуча І: Родинне дворище Драгоманових було на Полтавщині за околицею Гадяча.
Тут народилась і виросла незрівнянна Олена Пчілка - відома українська -письменниця. Звідси пішов у широкий світ Лесин дядько - Михайло Драгоманов - славнозвісний публіцист, історик, український демократичний, громадський і культурний діяч. Віддаймо, ж і ми сьогодні шану і любов.
(Хвилина мовчання на фоні музики, яка звучить голосно і раптово обривається).
Ведуча І: У другій половині XIX ст. на всій Україні існувало лише кільканадцять інтелігентних родин, де панувало українське слово, де дітей виховували в дусі рідної культури.
Ведуча II: Велика сім'я Косачів належала до цієї хороброї, невеличкої громади лише завдяки Олені Пчілці. Тут завжди були в пошані рідна українська мова й рідна пісня.
(Звучить музика: К.Новицький "Ноктюрн").
Ведуча І: Недарма ж Олена Пчілка сама казала про це історикові літератури О.Огоновському: "В дітей мені хотілось перелити свою душу й думки, - і з певністю мушу сказати, що мені це вдалося.
Не знаю, чи стали б Леся і Михась українськими літераторами, коли б не я?.. Від батька вони не могли навчитися навіть української мови, бо він нею і не вмів говорити... Власне, я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою".
(Музика звучить голосно і відразу ж стишується).
Ведуча II: Ось у такій родині в Звягелі (нині Новоград-Волинський), що на Житомирщині, на смарагдових берегах річки Случ і народилась 25 лютого 1871 року майбутня співачка досвітніх огнів.
Ведуча II: 3 усіх шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею.
Середній зріст, тендітна постать. Лагідна і добра, надзвичайно стримана, терпляча та витривала, з виключною силою волі. Мала напрочуд гарну пам'ять.
Ведуча І: Це була обдарована дитина. У чотири роки вона вже читала, у п'ять - навчилась писати й грати на фортепіано, ще через рік - уміла шити і вишивати. Восьмирічною Леся вимережила любому таткові сорочку.
Ведуча ІІ: З дитинства Леся кохалася в народних піснях, казках, переказах. Сама любила співати і танцювати.
Бувало в літню пору вечорову
Маленька Леся з дому поспішала
У гай шукати мавок чорнобрових
Чи сміх почуть русалки в камишах.
Ведуча II: Але маленька Леся не тільки захоплювалась казками, вона створювала їх сама. Дуже любила гру "Юнак і біла Віла", яку сама склала на основі сербських пісень. Вона й називала себе Вілою.
Ведуча І: Найчастіше Леся гралася зі своїм старшим братом Михасем у фантастичні події, пригоди з грецьких міфів, у подорожі до невідомих країн. Леся була то Андромахою з її "Одісеї", а то - Жанною Д'арк.
(Музика вимикається).
Ведуча II: Коли Лесі було 8 років, сім'я переїхала до Луцька, куди перевели працювати батька. Поселилися Косачі над самим Стиром, близько замку князя Любарта.
Ведуча І: Замок став улюбленим місцем розваг Лесі і Михася.
Ведуча II: Появився перший вірш дев'ятирічної Лесі з поетичною назвою "Надія", викликаний арештом тітки Олени Косач та її засланням., (Звучить лютнева музика (3 част.), на фоні якої читається вірш).
Акторка:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро,
Там жити чи вмерти, мені все одно.
Ведуча І: Взимку 1881 року трапився випадок, який наклав відбиток на подальше життя поетеси. У сильний мороз Леся пішла на річку Стир подивитись, як святять воду, і в неї промокли і дуже померзли носи. Спочатку боліла нога, пізніше - рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток.
Ведуча II: Од тої пори треба датувати початок Лесиної "тридцятилітньої війни" з хворобою.
(Вмикається музика: К.Новицький "Соната до мажор", на фоні якої читається вірш).
Акторка:
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Ведуча І: Незабаром сім'я Косачів переїхала в село Колодязне поблизу Луцька.
Акторка: "Дарма, що наш батько черніговець, мати полтавка, всі ми, їх діти, а Леся чи не найбільше, вважали себе за волиняків. На все життя полюбила вона росисті волинські луки, тихі і таємничі лісові озера, предковічні соснові бори...
Дуби і сосни підступали до самої садиби. Прозоре джерельце наповнювало кадуб-криничку. А поряд квіти... Леся дуже любила квіти, особливо польові волошки, їх букети завжди стояли на столі і на вікнах. Навіть у зимку квіти прикрашали кімнати білого Лесиного будиночка в Колодяжному..."
Ведуча І: Леся дуже любила село. Щороку скликала до себе селян на свято Тараса Шевченка. Сама вишила портрет Кобзаря, рушником прикрасила... Сідала ото під портретом, брала "Кобзар"' до рук і читала, а очі сяють, сама аж палає...
Ведуча II: У Колодяжному Леся поринула в його народну поліську стихію. Всі звичаї, оповідання, пісні: колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові - все те Леся знала, всім цікавилася.
Ведуча І: Фольклор та етнографія Волині, які полонили уяву вразливої дівчинки, розбурхували її фантазію, вводили в незвичайний, химерний світ народної міфології. Любов до свого краю, народу, до краси рідної землі - все це органічно ввійшло в її творчість.
(Звучить українська народна мелодія "Козачок", на фоні якої читається вірш).
Акторка:
Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць у моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Вийду в садочок та погуляю.
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!?
Ведуча II: Хвороба підточувала здоров'я, змусила відмовитись від навчання з музики, що було величезним горем для Лесі. Бо чула в собі покликання до музики. Адже то була її найкраща мрія. А які власні композиції грала!
(Звучить фортепіанна мелодія : В.Бетховен "Соната № 30").
Ведуча І: Болючим було прощання з інструментом, якому повіряла свої радощі й смуток.
Акторка:
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго... Жаль мені!
З тобою звикли я ділитися журбою,
Сповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
(Музика вимикається).
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
(Звучить пісня в грамзапису "Знов весна" Муз. П.Гайдамаки, вик.Д.Петриненко).
Ведуча II: Та гри на фортепіано зовсім Леся ніколи не покинула - це була її розрада, її втіха, її пристрасть. Особливо любила твори Лисенка, Чайковського, Шопена, Бетховена.
(Звучить музика Шопена: "Рондо").
Відчуття мелодії, гармонії звуків переливалося в її літературні твори. Збагачене ритмом і музикою, слово Лесі висвічується несподіваними гранями.
Акторка:
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
Сором хилитися, Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися, -
Сон пропаде...
(Музика вимикається і тихо звучить пісня "Сім струн". Муз.Ю.Мейтуса).
Ведуча II: 1893 рік... У Львові вийшла перша поетична книжка-поетеси "На крилах пісень", яка засвідчила прихід в українську літературу нової сили.
Ведуча І: Про цю невелику книжечку заговорили по всій Україні. Іван Франко писав, що від часу Шевченкового "Заповіту" Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини.
(На фоні української мелодії М.Різоля читається вірш).
Акторка: Сторононько рідна!
Коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина несміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне... як глухо, як тихо...
Ой лихо!
Коли ж се минеться!
Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
Ведуча І: То був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів і буйних сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини. Тільки крізь шибку вікна вона бачила, як змінюються пори року - розвиваються бруньки на гілках дерев, обсипається цвіт яблуні, опадає пожовкле листя...
(Звучить пісня на слова Лесі Українки "Стояла я і слухала весну").
Ведуча II: Лікарі радили теплий клімат.-1 почалися мандри в південні краї, в "добровільне вигнання". Як наставала весна, Лесю, як птаха, у вирій тягнуло...
Акторка:
Прощай Волинь! прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок...
Ведуча І: А далі - краса України - Поділля...
І нарешті - Одеса, синє море - простір, краса і одночасно спокій, горді, вільні хвилі...
І все чужина! ох біда самотньому
У місті широкім!
Себе почувать одиноким!
Ведуча II: Збулася давня мрія Лесі - (влітку 1894 року) вона їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова, який викладав у Софіївському університеті. Скільки цікавих людей зустріла поетеса в Болгарії!..
(Звучить музика, на фоні якої говорить акторка: "Сюїта для лютні").
Акторка:
О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати...
(Пауза в тексті, музика звучить голосно, потім стишується).
Мені згадуються ті довгі вечори-ночі, я не можу забути тих речей, що говорились. Скільки хороших, щирих слів, скільки ясних думок!
І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова...
Ведуча І: В Болгарії Леся Українка пережила велике горе втрати дорогої людини. Несподівано помер Михайло Драгоманов...
Вона завдячувала дядькові багато в чому. Це він навчав її, як треба боротися з недолею.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, -
Досвітній огонь запали.
Коли ще зоря не заграла.
(Музика вимикається).
Ведуча II: Найкращими хвилинами життя поетеси був час її творчої праці. Поринала в неї, не помічаючи, як минають години... (Звучить музика М.Різоля).
Акторка:
Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Ведуча І: І в хвилини душевного піднесення, і коли на серці негода, а страждання сковувало тіло, праця ставала найкращою розрадою і порятунком.
Акторка:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!..
(Вмикається музика: «І-а сюїта для лютні»).
Ведуча II: Сумною і в той же час незвичайно багатою сторінкою в біографії Лесі Українки є її дружба з Сергієм Мержинським.
їх єднали спільні погляди на життя, літературу, романтизм, щирість, чесність.
Ведуча І: Все, що оточує тепер її - море, квіти, дерева, навіть каміння, - оживає, одухотворюється, набуває незнаного досі смислу, наповнюється особливим значенням і звучанням.
Акторка:
До кипариса магнолія пишная
Чолом заквітченим ніжно схилилася,
Як молода до свого нареченого.
Спи, моє серце!
Хай пишна магнолія
До кипариса стрункого схиляється.
(Музика вимикається. Звучить пісня "Не жаль мені, що я тебе кохаю". Муз. Ю.Мейтуса).
Ведуча І: Недовгою була радість їх спілкування. Сухоти перемогли життя.
(Музика звучить голосно, коли говорить акторка - стишується).
Акторка: Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама.
Ведуча І: Помирав коханий. На олтар дружби і любові вона могла покласти, не задумуючись, найвищу жертву.
Акторка:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Ведуча І: Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого друга. Та рятунку-не було, і коханий помер на її руках... Втрата дорогої й близької Людини нестерпним тягарем лягла на плечі Лесі.
Акторка:
І білого серпанку на обличчя".
(Вмикається музика і звучить пісня "Горить моє серце". Муз. П. Гайдамаки, Вик. Д.Петриненко).
Ведуча І: Життя стрімко йшло вперед, а Леся постувала себе дуже зле. Необхідно було лікувати загострену недугу, починали боліти легені...
Ведуча II: Невдовзі Леся була на Буковині у своєї посестри Ольги Кобилянської. Краса Карпат, смереками напоєне повітря, мандрівки по гірському краю, зустрічі з друзями-письменниками - Франком, Кобилянською, Стефаником, Маковеєм допомагали переборювати тугу і фізичну недугу.
Ведуча І: Буковинці та галичани влаштували вечір-вшанування добре відомої в їхньому краї поетеси. Всіх присутніх особливо вразив вірш "Товаришці на спомин".
Акторка:
Товаришко! Хто зна, чи хутко доведеться
Я вам на незабудь спишу думки сумні.
Так, ми раби, немає гірших в світі!
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
Не нам, обідраним невільникам, казати:
Речення гордеє: "Мій дім - мій храм!"
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа - сонця не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїм поводирів оддав.
Ведуча І: "Тридцятилітня війна" з туберкульозом гнала поетесу світом... Італія, Швейцарія, Цюріх, Прага... Чужина завжди викликала велику тугу за рідним краєм. І лягають на папір рядки...
(Звучать українські мелодії М.Різоля.).
Акторка:
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись:
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!
(Музика вимикається).
Ведуча І: 1905 рік... поетеса працює в сатиричному журналі "Шершень", бере участь у політично-літературному часописі "Вільна Україна", культурно-освітньому товаристві "Просвіта".
(Звучить музика, на фоні якої читається вірш).
Акторка:
Коли втомлюся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світа далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки потомні.
Ведуча II: ...Тим часом невблаганно насувались ознаки важкої, невигойної недуги. У Лесі виявилися симптоми туберкульозу нирок...
Перемагаючи невимовні фізичні болі, письменниця знаходить силу працювати, не піддаватись зневірі, видаватись навіть бадьорою і жартувати.
Ведуча І: Та кращих днів було мало. Письменниця змушена покинути Україну - холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні. Вона оселилась на півдні. Літом жила на Кавказі, де служив її чоловік Климент Квітка, ну, а взимку треба було шукати ще теплішого краю...
Ведуча II: Поетеса збиралася до Єгипту... Там вона пробула три зими. А скільки прекрасних творів вийшло з-під її пера на цій величній, але такій далекій чужині. І одним з них є "тепла й сердечна" "Бояриня".
Ведуча І: Написана протягом трьох днів, ця поема не зазнала щасливої долі, хоча народжувалася в напружених змаганнях творчого духу з слабосилим тілом. За життя поетеси і до 1989 року, тобто майже 80 років від її написання, - вдумайтесь тільки - "Бояриню" не друкували.
Причини були різні, основна ж така: в умовах жорстокої цензури твір про колонізаторську політику уряду царської Росії на Україні, сваволю московських бояр після возз'єднання 1654 року друкувати було заборонено.
(Звучить українська мелодія М, Різоля).
Акторка:
...Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму - ота руїна?..
Ведуча І: Доля "безталанної матері" України, невідрадне, сплюндроване її становище важко ранить головну героїню поеми Оксану, яка чахне в Москві від туги за рідним краєм.
Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне й бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
леся українка літературний сценарій
Ведуча II: Отак і Леся. Де б вона не була: в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в привітній Грузії, з яких би часів не зачерпувала теми, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов'язувалося з Україною, її болями, її долею...
Ведуча І: Не раз закрадалась підступна думка: лишитись за кордоном. Але тут же перед очі ставала знедолена Україна.
Читець:
Де не була ти на білім світі,
Куди важка недуга не водила,
Але завжди до рідної блакиті
Обернені були твої вітрила.
(Вмикається музика: М.Скорульський "Лісова пісня" (вибірково).
Ведуча І: В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілось багато, а часу залишалось мало. Вона знала про це. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби.
Акторка:
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ведуча II: Саме в такому стані писала навіяну казкою дитинства безсмертну "Лісову пісню", - перлину своєї творчості. Лісова душа поетеси завжди тужила за рідним Поліссям, і вже непереможна ностальгія опановує нею, коли не могла зовсім бувати в краю синіх озер, росистих лук. І виникали в уяві картини, повні ніжної задумливої поліської краси. З шумом лісу і голосом сопілки, з провесною, рястом, пролісками та сон-травою... Ведуча І: Приходила до неї зеленокоса Мавка у зоряному вінку... Зчарував її цей образ ще з дитинства і на весь вік. Маленькою Леся повірила в неї відразу, як тільки дізналась від матері про цю лісову істоту...
Гомоніли води, бринів струмок і на галявину вибігав "Той, що греблі рве". На озері туман хвилює од вітру, відкриваючи блідо-блакитну воду. А з того плеса з'являється Русалка..,
Ведуча І: "Лісову пісню" Леся Українка написала за 10 днів. "Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу! Це була солодка мука, горіння при великій напрузі, що не могла вночі спати, а вдень їсти", - писала Леся до сестри Ольги.
Ведуча. II: І сьогодні "Лісова пісня" вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Це драма - пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока, мудра. Це пісня - дивоцвіт...
Всю силу чуття, "цвіт душі", весь свій поетичний дар перелила Леся, в лісову Мавку.
(Музика вмикається).
Акторка:
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає...
...Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
(Звучить сопілка, спочатку сумно, потім переможно, голосно: "Буковинські народні мелодії").
Ведуча І: В травні 1913 року Леся Українка останній раз відвідала Київ. Українська громадськість влаштувала поетесі врочисту зустріч, відбувся, вечір-концерт на її честь. Виступила на вечорі і сама Леся Українка... Була-бліда, в очах світилася глибока туга, а в руках красувались ніжні весняні квіти, які вона так любила...
(Звучить музика: "Думка" Муз. В.Барвінського. Вик. К.Новицький).
Ведуча II: Лікування не допомагало, хвороба прогресувала. Та ця героїчна жінка продовжує працювати, не полишає своєї єдиної зброї - творчості...
Ведуча І: ...Народжувався новий день...
І серпня 1913 року. А в невеличкому гірському курорті Сурамі відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України, згасала на любих руках матері.
(Музика раптово обривається).
Читець:
Поети тяжко помирають,
Але ж безсмертніють тоді,
Коли талант, мов ключ від раю,
У часі топлять, як воді...
...Безсмертя ще було за смертю,
А смерть стояла при плечі.
Ведуча II: ...Рано обірвалася її пісня, її щиросердий спів. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла незломлена духом, і образ її таким і житиме для нас - сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і в великому творчому горінні.
Ведуча І: Поховали Лесю на Байковому цвинтарі, поряд з батьком та братом Михайлом, а невдовзі там спочила і мати.
Читець:
Над гарячими вдаль століттями
Підвелись твої сині очі;
Ломикаменю, цвіте зоряний,
Бідне серце з важкими мандрами!
Серед літа ідеш із ружами
На Вкраїну, до свого дому.
Де Волинщина і Поліщина,
Лесю, Лесю, легендо вічна
Ведуча II: Ми прощаємося з Лесею Українкою, її безсмертними віршами. Сподіваємось, краплина почутого ввіллється до ваших сердець.