Захист прав власності
Зміст
1.Захист прав власності.
2.Надання службових житлових приміщень і гуртожитків
.Поняття, значення та порядок укладання шлюбного договору.
.Задача
1.Захист прав власності
Питання про захист права власності досить тісно пов'язане з питанням про її охорону. Однак для їх ототожнення підстави відсутні. Перш за все слід підкреслити необхідність розрізняти поняття охорони і захисту права власності. Більшою мірою категорія охорони права власності може розглядатися як міжгалузева. І це природно.
Відносини власності становлять основу нормального функціонування суспільства, тому охорона цих відносин - одне з найважливіших і загальних завдань усієї правової системи України. Таким чином, охорона права власності забезпечується нормами не однієї цивільно-правової галузі, а й інших галузей права (державного (конституційного), адміністративного, трудового, природноресурсового, сімейного права тощо).
Охорона права власності - це створення через нормотворчий процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, що сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і попереджують вчинення правопорушень у цій сфері. Тому про охорону права власності може йтися лише до порушення прав власника.
Інша ситуація складається тоді, коли право власності порушується і виникає проблема про застосування засобів правового впливу на відносини, що виникають внаслідок правопорушення.
Цивільно-правовий захист права власності - це застосування судовими органами у разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.
Порушення права власності, незалежно від того, хто в конкретному випадку є суб'єктом такого права (фізична чи юридична особа, територіальна громада чи держава), завдає шкоди не тільки самому власнику, а й третім особам, які перебувають з ним у правових відносинах. Саме тому згідно зі ст. 48 Закону «Про власність» громадянам, організаціям та іншим власникам юридичне забезпечуються рівні умови захисту права власності.
Цивільно-правові способи захисту характеризуються тим, що всі вони носять майновий та відновлюючий (компенсаційний) характер.
Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється відповідно до ст. 6 ЦК у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу або пені). Однак у контексті зі змістом правової норми, що міститься в ст. 67 ЦК, слід вказати на три принципових положення. По-перше, способи захисту цивільних прав, передбачені в цій статті, не є вичерпними, оскільки законодавством можуть встановлюватися й інші способи. До таких способів, наприклад, належать визнання за позовом власника або особи, права якої порушено, недійсним акта державного управління або місцевого самоврядування, що не відповідає закону і порушує права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном (ст. 57 Закону «Про власність»). По-друге, всі способи, передбачені $я. 6 ЦК, є способами захисту суб'єктивних цивільних прав, але деякі з них пов'язані з цивільно-правовою відповідальністю, а інші - не пов'язані з нею. По-третє, всі передбачені ст. 6 ЦК способи захисту суб'єктивних цивільних прав поділяються на речево-правові та зобов'язально-правові.
Захист права власності здійснюється перш за все рёчево-правовими способами. Характерними рисами таких способів є: спрямованість на безпосередній захист абсолютного суб'єктивного права; відсутність між власником та особою, що порушила його суб'єктивне право власності, зобов'язань. Метою речево-правових способів захисту права власності є поновлення володіння, користування та розпорядження власника щодо речі, яка належить йому на праві власності, або усунення перешкод у здійсненні власником зазначених правомочностей. При цьому захист права власності здійснюється за допомогою речево-правових позовів, що поділяються на два види: позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) і позови про усунення будь-яких порушень права власності, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов).
Крім речево-правових способів захисту права власності існують зобов'язально-правові способи, які здійснюються шляхом подання зобов'язально-правових позовів. Йдеться про випадки, коли власник майна, який, наприклад, витребує його, перебуває з особою, що володіє його майном, у договірних відносинах щодо цього майна (тобто зазначене майно є предметом договору). Позови про витребування майна власником у порядку примушення іншої сторони до виконання свого обов'язку по поверненню майна, що випливає з договору, є зобов'язально-правовими позовами. До цих позовів належать і позови про відшкодування шкоди, заподіяної власникові при загибелі його речі, позови про визнання недійсними угод та позови про відшкодування збитків на підставі охоронних (позадоговірних) зобов'язань.
Нарешті, існують й інші цивільно-правові способи захисту права власності, які не можна віднести ні до речево-правових, ні до зобов'язально-правових. Йдеться, по-перше, про способи, що випливають з окремих інститутів цивільного права. Прикладом цього способу може бути правило про захист майнових прав власника, який був оголошений померлим, у разі його з'явлення (ст. 22 ЦК). По-друге, до інших цивільно-правових способів захисту права власності слід віднести способи, спрямовані на захист інтересів власника у тих випадках, коли його право власності припиняється на підставах, передбачених законом. Прикладом цього способу може бути правило про захист прав власника у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано його майно (ст. 52 Закону «Про власність»).
Оскільки зобов'язально-правові та інші способи захисту права власності детально розглядаються в окремих темах курсу цивільного права, у цій главі висвітлюються лише речево-правові способи захисту права власності.
2.Надання службових житлових приміщень і гуртожитків
Службове жиле приміщення - це окрема квартира чи кімната в комунальній квартирі, що затверджена як службове житло і надається особам, які, з огляду на трудові відносини, мають проживати за місцем роботи чи недалеко від нього.
а) характер трудових відносин працівника, що дає право на користування службовим житлом;
б) жиле приміщення може бути розташоване в будь-якому будинку, але обов'язково за рішенням виконкому міської (районної в місті) ради чи районної державної адміністрації повинно бути включене р перелік службових приміщень;
в) може існувати у вигляді квартири чи окремої кімнати у квартирі;
г) має специфічний режим заселення і виселення наймача і членів його сім'ї.
Категорії працівників, які мають право на одержання і користування службовими жилими приміщеннями, можуть бути різними. Основним критерієм віднесення громадян до такої категорії працівників є специфічний характер виконання трудових обов'язків, коли робочий день працівника розбитий на кілька частин невизначеної тривалості або коли необхідність виклику працівника на місце роботи може виникнути у будь-який час доби.
Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, визначається законодавством. У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України може визначити окремі категорії військовослужбовців, яким можуть бути надані в користування службові приміщення (ст. 119 ЖК України).
Жилі приміщення, надаються народним депутатам України на час постійної роботи у Верховній Раді України, вносяться до переліку службових і вилучаються з такого переліку за рішенням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики і забезпечення діяльності депутатів (ст. 118 ЖК України).
Установлений законодавством порядок заселення і виселення не поширюється на службове житло.
Отже, чинне законодавство визначає порядок визнання житла службовим, категорію осіб, які мають право на одержання й користування житлом, а також режим заселення такого житла і виселення з нього.
Жилі службові приміщення надаються в користування у порядку, встановленому законодавством України, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління, кооперативної чи іншої громадської організації. На підставі такого рішення виконавчий комітет міста (району в місті) чи районної державної адміністрації видає громадянинові спеціальний ордер, який і є єдиною підставою для заселення в службове жиле приміщення (статті 121,122 ЖК України).
Порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними визначається окремим Положенням, затвердженим Верховною Радою України (ст. 126і ЖК України).
Законодавством не передбачено безпосередньої участі профспілкового комітету у винесенні рішення про надання службових жилих приміщень у користування. Одночасно орган профспілки має право здійснювати контроль за правильним наданням службових жилих приміщень.
Форма ордера для надання в користування службового жилого приміщення встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Отже, законодавство України встановлює певний порядок надання службового житла, який відрізняється від іншого порядку надання житла на загальних підставах чи за пільгами
Законодавство України закріплює порядок користування службовими жилими приміщеннями. Щодо користування службовим житлом застосовуються правила договору найму жилого приміщення, за винятком тих, що передбачені статтями 73-76, 79-83,85,90, ч. 6 ст 101,103-106 ЖК України.
Жиле приміщення у користування, відповідно до законодавства України, може надаватися:
а) начальникам житлово-експлуатаційних установ;
б) майстрам технічних ділянок;
в) слюсарям з обслуговування теплових, газових, санітарно-технічних та інших мереж;
г) двірникам; ґ) лісничим; д) директорам деяких навчальних закладів;
є) дільничним інспекторам міліції та іншим посадовим, службовим особам і робітникам.
Користувач службовим жилим приміщенням не має права на: бронювання такого приміщення (статті 73-76); його обмін (статті 79-83, 85); вимогу надання йому жилого приміщення меншого розміру замість того, що він наймає (ст. 90); вимогу надання в постійне користування іншого жилого приміщення в разі капітального ремонту будинку, в якому знаходиться службове приміщення (ч. 6 ст. 101); вимогу змінити договір найму (статті 103-106).
Отже, законодавство поширює на осіб, які користуються службовим житлом, права та обов'язки, передбачені Типовим договором найму житла, крім тих, що прямо передбачені законом
У разі, коли працівник припинив трудові відносини з організацією, виключений з членів колгоспу або вийшов із членів колгоспу за власним бажанням, він підлягає виселенню із службового жилого приміщення разом з усіма особами, які з ним мешкають, без надання йому іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК України).
Законодавство передбачає й випадки, коли особа не може бути виселена із службового житла без надання їй та членам її сім'ї іншого приміщення. Це стосується: інвалідів війни та інвалідів-військовослужбовців, передбачених законодавством; учасників війни; їхніх сімей; інвалідів рядового та начальницького складу ОВС, які стали інвалідами під час виконання ними службових обов'язків; працівників, які відпрацювали в організації, що надала їм службове житло, понад 20 років; осіб, які звільнилися з посади, що дає право на службове житло, але не звільнилися з організації; осіб, яких було звільнено через ліквідацію організації, за скороченням чисельності або штатів працівників; пенсіонерів, інвалідів І та II груп і членів їхніх сімей; одиноких осіб, з якими мешкають неповнолітні діти (ст. 125 ЖК України).
Законодавство передбачає, що в разі виселення осіб, зазначених у ст. 125 ЖК України, із службових приміщень житло, що їм надається, має відповідати вимогам, передбаченим ст. 11 ЖК України. Це означає, що воно повинно бути в межах того самого населеного пункту і відповідати встановленим санітарно-технічним нормам.
Отже, чинне законодавство регулює порядок припинення права користування службовим житлом і випадки, коли наймач і члени його сім 'ї не можуть бути виселені без надання їм іншого житла, що відповідає санітарним і технічним нормам.
Гуртожиток - це особливий вид жилого приміщення, що призначене для короткочасного проживання здебільшого одиноких людей, які поселяються у зв'язку з роботою на підприємстві, в установі та організації чи навчанням у навчальному закладі, яким це житлове приміщення належить. Як гуртожитки використовуються спеціально споруджені приміщення чи переобладнані для цих цілей будинки. Згідно із законодавством, вони можуть бути зареєстровані органом місцевої влади чи місцевого самоврядування.
Чинне законодавство вимагає будувати гуртожитки за типовими проектами; крім жилих кімнат, там мають бути приміщення для занять, культурно-масової роботи, побутового обслуговування та іншого комунального призначення.
Порядок надання жилої площі в гуртожитках громадянам та іншим особам (без громадянства, іноземним громадянам) передбачено ст. 128 ЖК України. право власність розписка житловий
Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи чи організації, органу кооперативної чи іншої громадської організації та відповідним профспілковим комітетом. На підставі такого рішення адміністрація підприємства, установи, організації видає особі спеціальний ордер, що є єдиним документом і підставою для вселення у надане жиле приміщення.
Нині порядок надання жилої площі в гуртожитку регулюється Типовим положенням про гуртожиток. Жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. При одержанні ордера пред'являються паспорти всіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання. Адміністрація підприємства, установи, організації веде облік ордерів, що видаються громадянам на зайняття жилої площі. Бланки ордерів зберігаються як документи суворої звітності. Жила площа в гуртожитках надається в порядку черговості, що визначається адміністрацією підприємства, установи, організації та профспілковим комітетом. Жила площа в гуртожитку надається в розмірі не менше 6 кв. м на одну особу. Громадянам, які вибули з гуртожитку у зв'язку з призовом на дійсну строкову військову службу, а також офіцерам, які вибули з гуртожитку у зв'язку з призовом із запасу на дійсну військову службу на строк до трьох років, повинна бути знову надана жила площа в гуртожитку, якщо після проходження військової служби вони повернулися на те ж підприємство, в установу, організацію.
Мешканці гуртожитків не мають права: обмінювати своє жиле приміщення; переплановувати його; проживати з іншими членами сім'ї; заселяти в свою кімнату інших громадян і тимчасових мешканців.
Внутрішній розпорядок для мешканців гуртожитків установлюється адміністрацією підприємства, установи, організації чи навчального закладу за узгодженням з профспілковим комітетом.
За проживання в гуртожитку береться плата за встановленими розцінками. У гуртожитках для проведення виховної, культурно-масової, фізкультурної роботи і поліпшення побутових умов складаються Положення про раду гуртожитку Гуртожиток обслуговує спеціальний персонал (комендант, вихователі, чергові тощо).
Гуртожитки можуть використовуватися і для сімейних громадян. Ці питання регулюються постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради профспілок «Про використання жилих будинків для малосімейних для тимчасового забезпечення жилими приміщеннями малих сімей» від ЗО вересня 1981 р. Постанову введено в дію з 1 січня 1982 р.
Житло в таких будинках надається адміністрацією певних організацій за згодою осіб, яким надається таке житло. Вони зберігають право перебувати на квартирному обліку.
Працівники, які припинили роботу на підприємстві за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни чи за скоєний злочин, виселяються без надання їм іншого жилого приміщення. У випадках, передбачених ст. 125 ЖК України, а саме: особи, які відпрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надало (надала) їм гуртожиток, не менш як 10 років, звільнені з посади, але не припинили трудових відносин з організацією, звільнені через ліквідацію організації, скорочення чисельності працівників чи штату; пенсіонери за старістю, персональні пенсіонери, члени сім'ї померлого працівника, якому було надано гуртожиток; інваліди праці І та II груп, інваліди І та II груп із загалу військовослужбовців і прирівняних до них осіб; одинокі особи та неповнолітні діти, які мешкають разом з ними, не можуть бути виселені з гуртожитку без надання їм іншого жилого приміщення
Таким особам у межах того самого населеного пункту надається житло чи інше жиле приміщення, яке відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам.
Особи виселяються з гуртожитків також у випадках: знесення будинку; переобладнання його на нежилий будинок; якщо будинку загрожує обвалення. Особам, які мешкають у таких будинках, надається інший гуртожиток чи інше жиле приміщення.
3.Поняття, значення та порядок укладання шлюбного договору
Для нас поняття «шлюбний договір» відносно нове, тоді як за кордоном (у європейських країнах, Америці, тощо) він давно успішно застосовується. 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України» (далі КпШС), котрим була передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб. Згідно з цим законом КпШС доповнений ст. 271, якою передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, що вступають у шлюб. У цій же статті говориться, що порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України. Керуючись згаданим законом, Кабінет Міністрів України розробив «Порядок укладання шлюбного контракту», який був затверджений постановою Кабінету Міністрів України №457 від 16 червня 1993 р. 15 січня 2003 р. був прийнятий Сімейний кодекс України, в якому передбачена глава 10 - «Шлюбний договір», де детально регулюється порядок його укладання, необхідність у згаданій постанові відпала і вона була скасована. Таким чином, на сьогодні у нашій державі поняття «Шлюбний контракт» змінено на поняття «Шлюбний договір». Порядок укладання Шлюбного договору регулюється тільки одним нормативним актом - Сімейним кодексом України (далі СКУ).
Шлюбний договір психологічно не всіма громадянами сприймається позитивно. Вважається, що у шлюб вступають виходячи не з матеріальних, а з особистих обставин, тобто по любові. Але у житті трапляється різне, і один з подружжя, а іноді і обидва жалкують, що своєчасно не визначились з тими чи іншими умовами шлюбних відносин. Тому можна стверджувати, що укладання шлюбного договору - це явище не антиморальне, а цілком соціально-справедливе, його слід застосовувати.
Згідно з міжнародним законодавством і СКУ шлюбним договором регулюється тільки майнові відносини між подружжям. Особисті відносини цим договором регулюватися не можуть. Це могло б призвести до порушення прав людини. Шлюбним договором не може бути передбачено:
яке прізвище обере кожен з наречених при реєстрації шлюбу, яке прізвище і ім'я буде надано дітям, які народяться у подружжя;
пріоритет чоловіка або жінки у вирішенні питань сім'ї, ці питання повинні вирішуватись спільно чоловіком і жінкою;
обмеження у праві кожного подружжя стосовно навчання і за кінченим того чи іншого навчального закладу;
обов'язок одного з подружжя щодо прийняття тієї чи іншої віри;
обов'язок вінчання після реєстрації шлюбу;
працю на присадибній або дачній ділянці;
обмеження кількості дітей у подружжя;
обмеження жінки, яка має дитину (дітей), у праці або громадській діяльності;
обов'язок жінки (чоловіка) вступати у шлюбні відносини.
4. Задача
Громадянин У. домовився з громадянином Г. про купівлю велосипеда. Він сплатив гроші, отримав розписку і , зважаючи на сильний дощ та пізній час, вирішив за згодою Оксани забрати велосипед наступного дня. Коли він прийшов до продавця, виявилося, що велосипед вже продано громадянину Р, який запропонував значно більшу суму. Але громадянин У. вимагав передачі купленого ним велосипеда. Хто правий у даній ситуації? Відповідь обґрунтуйте з посиланнями на норми законодавства.
Розписка - це письмове підтвердження певної дії, яка мала місце, - передання й отримання документів, товарів, грошей, матеріальних цінностей. До розписки входять такі реквізити:
1.прізвище, ім'я, по-батькові та посада того, хто дає розписку;
2.посада, прізвище, ім'я та по батькові того, кому дається розписка;
.у чому конкретно дано розписку (обов'язково слід зазначити точне найменування матеріальних цінностей, предметів);
.дата й підпис того, хто отримує цінності.
Розписка пишеться лише в одному примірнику. Ніякі виправлення в ній неприпустимі.
Розписка - це письмовий документ з підписом, який засвідчує, що особа, котра його написала, отримала товари, гроші, матеріальні цінності тощо і бере на себе певні зобовязання щодо них.
Відповідно до ст. 1051 ЦКУ позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Доречно згадати судову практику із цього приводу. Так, Верховний Суд України в ухвалі від 15.07.2009 р. зазначив:
Частина 2 ст. 1047 ЦКУ допускає предявлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.
Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором (ч. 1 ст. 1051 ЦКУ).
При цьому, за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦКУ, при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошевість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПКУ).
На порушення ст. 214 ЦПКУ суд зазначених вимог закону до уваги не взяв, при вирішенні спору належним чином не перевірив доводи, викладені Особою 1 у її позові, не врахував, що відповідно до вимог ЦКУ розписка є одночасно документом, який підтверджує й передачу грошей позикодавцем позичальнику, й укладення договору позики.
Враховуючи судову практику, яка склалася, розписка є належним доказом того, що договір позики був укладений між сторонами та кошти були отримані, а показання свідків в цих справах мають братися до уваги у виняткових випадках.
Проаналізувавши існуючу практику, слід зазначити, що є випадки доведення безгрошовості виданої розписки та укладеного договору, але для цього потрібні надати письмові докази, що не завжди можливо (наприклад, ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ від 22.04.2009 р.).
Використана література
1. Житловий кодекс України від 16.01.84р. к.: Кондор, 2003. - 120с., із зміна і доповненнями.
. Цивільний кодекс України від 16.01.03р. к.: Кондор, 2003. - 400с., із зміна і доповненнями.
. Цивільне і сімейне право: підручник/ Одеська національна, юридична академія/ Є.О.Харитонов. - К. правова Єдність.. 2009. - 968с.