Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОРУШЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ

.1 Обєкти адміністративних порушень законодавства про державну таємницю

.2 Організаційно-правові питання діяльності державних органів щодо провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю та попередження таких правопорушень

.3 Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством України

Висновки до першого розділу

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

.1 Основні заходи по охороні державної таємниці

.2 Режимно-секретні органи

.3 Допуск громадян до державної таємниці

.4 Обмеження на оприлюднення секретної інформації

Висновки до другого розділу

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ЩО СКЛАДАЄ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ В УКРАЇНІ

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Одним із актуальних напрямів реформування українського адміністративного права є модернізація інституту адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. Одним із видів інформації з обмеженим доступом є державна таємниця. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю була встановлена Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю», який був прийнятий Верховною Радою України 21 вересня 1999 року. Кількість осіб, щорічно притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення порушення законодавства про державну таємницю, за останні пять років збільшилася майже в пять разів.

Результати аналізу правових норм, що регламентують адміністративну відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю, та матеріалів практики провадження за цим видом адміністративних правопорушень свідчать про наявність певних недоліків у нормативно-правовому регулюванні адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

До цього часу в Україні питання адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю комплексно не досліджувались, а розроблялись переважно на рівні коментарів до відповідної статті КУпАП, згадувались у деяких підручниках з адміністративного права та методичних рекомендаціях для підрозділів СБ України. Сьогодні у вказаних вище джерелах міститься чимало суперечливих висновків і рекомендацій, що негативно впливає на стан захисту державної таємниці та на діяльність посадових осіб органів СБ України. Матеріали практики засвідчують про те, що при виявленні конкретних фактів порушень законодавства про державну таємницю іноді відсутня належна правова оцінка співробітниками органів СБ України таких проявів.

Необхідність удосконалення законодавства про державну таємницю, відсутність комплексної наукової розробки питань адміністративної відповідальності за порушення вказаного законодавства, а також прагнення обґрунтувати рекомендації посадовим особам органів СБ України щодо документування та процесуального оформлення порушень законодавства про державну таємницю зумовили вибір теми дипломної роботи.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у зясуванні й вирішенні теоретичних і практичних питань адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю та виробленні пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства та поліпшення правозастосовної діяльності субєктів адміністративної юрисдикції.

Відповідно до поставленої мети визначено такі основні завдання дослідження:

встановити ознаки складів адміністративних порушень законодавства про державну таємницю, зясувати їх вплив на правильну кваліфікацію цього діяння;

дослідити порядок провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю та практику юрисдикційної діяльності щодо цієї категорії справ;

розробити рекомендації посадовим особам органів СБ України щодо правильного застосування ст. 212-2 КУпАП;

сформулювати пропозиції із вдосконалення чинного законодавства України, що регламентує порядок охорони державної таємниці та провадження в справах про порушення законодавства про державну таємницю.

Об'єктом дослідження є система суспільних відносин, що складаються у сфері адміністративно-правового захисту державної таємниці.

Предметом дослідження є адміністративно-правові норми, які передбачають відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю, та практика застосування вказаних норм.

Методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних процесів, який дозволяє враховувати всі взаємозвязки явищ, що розглядаються, обєктивно оцінювати ефективність нормативно-правових актів та правозастосовчої діяльності у сфері боротьби з порушеннями законодавства про державну таємницю. У роботі використовувалися такі методи, як історичний (при вивченні історії розвитку адміністративно-правової заборони порушення законодавства про державну таємницю у вітчизняному законодавстві), порівняльно-правовий (у дослідженні чинного законодавства зарубіжних країн), логіко-юридичний i системно-структурний (під час аналізу складу адміністративного порушення законодавства про державну таємницю й розроблення рекомендацій щодо правильного застосування ст. 212-2 КУпАП), соціологічний (при вивченні правозастосовчої практики у сфері охорони державної таємниці), статистичний (при вивченні даних, що відображають стан провадження в справах про порушення законодавства про державну таємницю).

Теоретичну основу роботи становлять наукові положення, що містяться у працях таких відомих вітчизняних та зарубіжних правознавців, як Г.А. Аванесов, В.Б. Аверянов, А.Б. Агапов, О.Ф. Андрійко, І.В. Арістова, М.І. Бажанов, О.М. Бандурка, Ю.В. Баулін, Д.М. Бахрах,Ю.П. Битяк,А.С. Васильєв, С.Б. Гавриш,О.А. Герцензон, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарук, Е.Ф. Демський,Є.В.Додін, А.Ф. Зелінський, Р.А. Калюжний, А.П. Клюшниченко, Л.В. Коваль, Ю.М. Козлов,В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, М.Й. Коржанський, Ю.І. Крегул, В.М. Кудрявцев, В.В. Леоненко, Д.М. Лукянець, В.В. Макаренко, В.К. Мамутов, М.Я. Масленніков, П.С. Матишевський, О.Г. Нападистий, Н.Р. Нижник, В.Т. Окіпнюк, О.П. Орлюк, О.І. Остапенко, А.А. Піонтковський, Л.Л. Попов,Д.М. Притика, Н.Ю. Пришва, В.І. Ремньов, О.П. Рябченко, Н.Г. Саліщева, А.О. Селіванов, В.М. Селіванов, В.Ф. Сіренко, В.В. Сташис, В.С. Стефанюк, С.Г. Стеценко, В.Я. Тацій, О.С. Телегін, Ю.О. Тихомиров,М.М. Тищенко, А.Н. Трайнін, Г.І. Чангулі, В.К. Шкарупа, В.А. Юсупов, а також у працях інших науковців.

Оскільки дослідження має комплексний характер, то вивчалась інформація, що була опублікована у пресі, судові рішення по справах про порушення законодавства про державну таємницю, статистичні матеріали діяльності СБ України.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОРУШЕНЬ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ

.1 Обєкти адміністративних порушень законодавства про державну таємницю

Аналізуючи обєкт адміністративного порушення законодавства про державну таємницю, автор зазначає, що для правопорушень, відповідальність за які передбачена ст. 212-2 КУпАП, родовим обєктом буде встановлений порядок управління; видовим обєктом - порядок провадження діяльності, повязаної з державною таємницею.

Окремо досліджуємо безпосередній обєкт і предмет кожного з правопорушень, передбачених ст. 212-2 КУпАП. Аналізуючи порядок віднесення інформації до державної таємниці та засекречування носіїв такої інформації, автор доходить висновку про необхідність збільшення кількості державних експертів з питань таємниць у регіонах.

У результаті проведеного аналізу автор зазначає, що склади адміністративних порушень законодавства про державну таємницю є формальними, ці діяння становлять склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких передбачена ст. 212-2 КУпАП, немає проступків, обєктивна сторона яких би характеризувалася діянням із двома різними діями. Обєктивна сторона правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлена п. 2, 4-7, 9ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діяннями, що складаються з альтернативних дій. Обєктивна сторона проступків, передбачених п. 6-9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діянням, що триває. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено ст. 212-2 КУпАП, час вчинення правопорушення включено до конструктивних ознак проступку, передбаченого п. 8 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП. Наявність спеціального дозволу на провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, є конструктивною ознакою обєктивної сторони правопорушення, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

Автор критично підходить до використання у ст. 212-2 КУпАП такого терміна, як «засекречування інформації», і вважає за доцільне замінити цей термін на «засекречування матеріальних носіїв інформації».

Автор обґрунтовує визначення посадової особи, якою слід вважати особу, котра постійно чи тимчасово здійснює функції представника влади, а також обіймає постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських обов'язків або консультативно-дорадчих функцій, чи виконує такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Аналізуючи вітчизняне законодавство, законодавство зарубіжних країн, а також практику провадження діяльності, повязаної з державною таємницею, здобувач доходить висновку про необхідність встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб за порушення законодавства про державну таємницю.

У диспозиції ст. 212-2 КУпАП законодавець не вказав на конкретні мотиви та цілі порушення законодавства про державну таємницю, тому, вони можуть бути різноманітними. Зокрема, мотивом порушення законодавства про державну таємницю може бути прагнення якнайшвидшого виконання поставленого завдання з порушенням деяких вимог режиму секретності. В основі мотивації субєкта можуть бути також інші внутрішні спонукання, які не є низинними: жалість і співчуття, родинні та дружні почуття тощо. Корислива зацікавленість у вчиненні порушення законодавства про державну таємницю може бути у випадку, коли субєкт прагне «заощадити» кошти установи (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 6, 7, 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП). Адміністративне порушення законодавства про державну таємницю може бути вчинене з метою прискорити виконання діяльності, повязаної з державною таємницею (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 5, 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП), приховати від громадськості інформацію про деякі «невтішні» факти (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 2, 3 ч. 1 ст. 212-2 КупАП).

.2 Організаційно-правові питання діяльності державних органів щодо провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю та попередження таких правопорушень

Розглядаючи приводи порушення справи про адміністративний проступок, ми бачимо, що найчастіше такі справи порушуються за результатами офіційних перевірок посадовими особами органів СБ України стану охорони державної таємниці в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях.

Особливої уваги здобувач приділяє доказам в справах про адміністративні правопорушення, засобам їх отримання і фіксації. Аналіз практики провадження в справах про правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, дозволяє дійти висновку, що найчастіше джерелами доказів, які використовуються при провадженні у вказаних справах, є:протокол про адміністративне правопорушення за ознаками ст. 212-2 КУпАП; пояснення особи, яка вчинила таке правопорушення; пояснення свідків (наприклад, осіб, які брали участь у службовому розслідуванні чи в перевірці режиму секретності); матеріали, що підтверджують факт вчинення особою цього правопорушення (акт перевірки режиму секретності чи витяг із цього акта); висновок державного експерта з питань таємниць; копія письмового зобовязання правопорушника щодо збереження державної таємниці; копія трудового договору правопорушника про його діяльність, яка повязана з державною таємницею; копія наказу про призначення особи на посаду, яка передбачає діяльність, повязану з державною таємницею; копія посадових обовязків особи, що притягається до відповідальності, чи виписка із них.

Необхідно замінити норми ст. 255 КУпАП, яка передбачає право уповноважених на те посадових осіб складати протокол про адміністративне правопорушення, на норму, яка б передбачала не право, а обовязок вказаних осіб складати протокол про адміністративне правопорушення.

Крім протоколу про адміністративне правопорушення жодні інші документи (акти, рапорти тощо) не можуть розглядатися як процесуальні документи, що фіксують порушення справи про адміністративний проступок.

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови складається з трьох процедур: підготовки справи про адміністративне правопорушення до розгляду, розгляду справи про адміністративне правопорушення, винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення.

Аналізуючи чинне законодавство України, законодавство деяких іноземних держав, історичний досвід закритого розгляду справ у суді, ми бачимо, що суд повинен вирішувати: чи відносяться відомості, які розглядаються, до державної таємниці і яким має бути судове засідання - відкритим чи закритим.

Запропоновано доповнити чинний КУпАП нормою, яка б передбачала гарантії забезпечення прав громадян під час закритого розгляду справ про адміністративні правопорушення. Крім встановлених у ст. 268 КУпАП, автор вважає за доцільне в Кодексі України про адміністративні проступки передбачити такі додаткові процесуальні права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності: заявляти відводи посадовій особі, котра розглядає справу, експерту, перекладачу з мотивів особистих взаємин, службової чи іншої залежності; з дозволу суду бути присутнім чи брати участь в окремих процесуальних діях.

Аналіз юрисдикційної практики свідчить, що суди майже ніколи не виносять постанову про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1 КУпАП, по справах про порушення законодавства про державну таємницю. На думку автора, така судова практика пояснюється тим, що неповнолітні особи теоретично можуть бути субєктами порушення законодавства про державну таємницю, але практично майже ніколи не наділені повноваженнями, під час реалізацій яких можливе вчинення вказаного правопорушення.

Розглядаючи питання можливості звільнення порушника законодавства про державну таємницю від адміністративної відповідальності при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення, видно, що адміністративні порушення законодавства про державну таємницю до малозначних віднести не можна, тому що вказані правопорушення можуть сприяти вчиненню таких злочинів, як: розголошення державної таємниці; втрата документів, що містять державну таємницю; державна зрада; шпигунство.

Вказане положення є застарілим і не відповідає вимогам ст. 55 Конституції України. Тому обґрунтовуємо необхідність передбачити право особи оскаржити судову постанову по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує механізм подачі скарг на постанови судів по справах про адміністративні правопорушення.

Розгляд справ про адміністративні проступки у суді не формою управлінської (адміністративної) діяльності, а різновидом відправлення правосуддя, тому пропонує, щоб постанови по справах про адміністративні правопорушення переглядав не адміністративний, а загальний суд. Для цього необхідно внести зміни в чинне законодавство, які б передбачали створення у складі загального апеляційного суду судової палати у справах про адміністративні правопорушення, а також регламентували апеляційне провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Аналіз практики провадження в справах про порушення законодавства про державну таємницю дає можливість дійти висновку, що теоретично інститут оскарження постанови суду по справі про адміністративне порушення законодавства про державну таємницю існує, але фактично майже не застосовується, однією з головних причин чого є відсутність дієвого механізму оскарження постанови суду по справі про адміністративне правопорушення.

Реформування інституту оскарження постанов суду по справах про адміністративні правопорушення повинно проводитися в напрямі максимального спрощення процедури оскарження, що зовсім не виключає необхідності її детальної регламентації, тому автор пропонує перелік вимог до скарги на постанову суду по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує процедуру перегляду вказаних постанов.

Аналіз практики провадження в справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, свідчить, що до порушників законодавства про державну таємницю майже ніколи не застосовується примусове виконання постанови про накладення штрафу. Така практика пояснюється тим, що значна частина порушників законодавства про державну таємницю має вищу освіту, більшість з них є посадовими особами і всі вони пройшли спеціальну перевірку перед наданням допуску до державної таємниці, тому ця категорія правопорушників зазвичай поважає судові рішення і виконує їх добровільно.

Проведений аналіз постанов судів по справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю засвідчив, що в більшості випадків до адміністративної відповідальності притягаються посадові особи (керівники підприємств, установ, організацій та начальники режимно-секретних органів), які вчинили правопорушення, передбачені п. 5-7 та 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

Аналізуючи практику провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю, видно, що основними причинами вчинення вказаних проступків є недостатнє знання деякими особами, що мають допуск та доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю, а також нехтування вказаними особами нормами чинного законодавства. Так, деякі керівники підприємств, установ та організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з державною таємницею, вважають, що вони не володіють інформацією, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Також слід зазначити, що порушення законодавства про державну таємницю може бути зумовлене недостатнім фінансуванням заходів, спрямованих на захист державної таємниці.

Є пропозиція класифікувати субєктів попередження адміністративних порушень законодавства про державну таємницю за обсягом їх компетенції на дві групи. До першої групи належать органи й посадові особи умовно загальної компетенції (посадові особи органів СБ України), що здійснюють профілактичну діяльність щодо усіх категорій осіб, які мають допуск і доступ до державної таємниці. Другу групу становлять органи й посадові особи умовно спеціальної компетенції, до обовязків яких належить профілактика порушень законодавства про державну таємницю лише в конкретному органі державної влади, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, діяльність яких пов'язана з державною таємницею.

Наведені пропозиції щодо вдосконалення правових заходів попередження порушень законодавства про державну таємницю, зокрема, автор вважає за доцільне передбачити в Законі України «Про державну таємницю» обовязкове проведення перевірки знання особами, яким надається допуск до державної таємниці, норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства. Вважаємо доцільним збільшити суми штрафів, що накладаються на порушників законодавства про державну таємницю, а також передбачити позбавлення посадової особи права зайняття діяльністю, яка передбачає надання доступу до державної таємниці, на строк до одного року за вчинення повторного протягом року порушення законодавства про державну таємницю.

1.3 Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством України

Державна таємниця - це найважливіші для України відомості в різних царинах її життєдіяльності. І витік такої інформації загрожує як окремим сферам державних інтересів, так і національній безпеці України в цілому. Тому охорона державної таємниці була й залишається складовою частиною загальної системи забезпечення національної безпеки України. На сьогодні одним з найважливіших завдань органів Служби безпеки України є забезпечення збереження державної таємниці від розголошення різноманітними засобами й методами, у тому числі шляхом розслідування справ про факти розголошення державної таємниці й притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Із набуттям чинності нового Кримінального кодексу України постає проблема правильної кримінально-правової оцінки суспільно небезпечних посягань на схоронність секретної інформації.

Новий Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці у статті 328 [1]. Дана кримінально-правова норма не зазнала докорінних змін порівняно зі статтею 67 Кримінального кодексу України, який було прийнято 28 грудня 1960 р., тобто вже сорок років залишається майже незмінною. За цей час інститут державної таємниці та нормативно-правова база його функціонування зазнали суттєвих перетворень. Саме тому, на думку автора, розглядувана кримінально-правова норма з урахуванням сучасних тенденцій у національному законодавстві України потребує подальшого вдосконалення.

Розглядаючи питання кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, необхідно зупинитися на чіткому визначенні усіх конститутивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 328 нового Кримінального кодексу України. Адже неврахування чи неправильна оцінка якоїсь однієї, іноді незначної на перший погляд обставини чи ознаки злочину може призвести до помилки в кваліфікації злочину.

По-перше, відзначимо, що суспільна небезпечність будь-якого злочину полягає в суттєвій шкоді, яка завдається цим злочином обєкту кримінально-правової охорони, або у небезпеці завдання такої шкоди. Суспільна небезпечність розголошення державної таємниці досить висока. Практично кожний факт порушення встановлених правил поводження з державною таємницею становить джерело небезпеки. Як указується в юридичній літературі, при розголошенні державної таємниці суспільна небезпечність полягає в створенні можливості потрапляння відомостей, що становлять державну таємницю, у розпорядження іноземної розвідки чи інших організацій і осіб, які можуть використати їх на шкоду державі, суспільству чи окремим громадянам [2]. У результаті вчинення цього злочину порушується схоронність секретної інформації: вона стає надбанням сторонніх осіб, які можуть передати ці відомості ще більш широкому колу осіб, у тому числі й ворожим елементам. Таким чином, порушення схоронності державної таємниці створює загрозу заподіяння шкоди національній безпеці України. Розголошення державної таємниці може призвести до людських жертв та інших тяжких наслідків з великими матеріальними або моральними збитками: дипломатичних ускладнень, науково-технічних і технологічних втрат, загроз життю й волі осіб, які співробітничають із правоохоронними органами тощо.

Разом з тим, у новому Кримінальному кодексі України кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці, розміщена не в розділі «Злочини проти основ національної безпеки», а в розділі «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації». Тим самим, на думку автора, законодавець дещо применшує значення, що має для національної безпеки схоронність державної таємниці, та обєднує окремі склади злочинів за старою кримінально-правовою традицією як такі, що посягають на «обороноздатність держави».

Однією з головних ознак складу злочину, передбаченого ст. 328 нового КК, є предмет даного злочину - інформація, що становить державну таємницю. Поняття державної таємниці (секретної інформації) міститься у Законі України «Про державну таємницю» (1999), який визначає її як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у встановленому Законом порядку державною таємницею і підлягають охороні державою [3].

Таким чином, у визначенні державної таємниці мають місце наступні ознаки:

. Обмеженість доступу до державної таємниці як виду таємної інформації, тобто відомості, що становлять таку таємницю, підлягають засекречуванню (обмеженню їх поширення і доступу до їх матеріальних носіїв).

. Чітке визначення сфер, у яких може існувати державна таємниця, а саме: оборона, економіка, наука і техніка, зовнішні відносини, державна безпека й охорона правопорядку.

. Передбаченість відомостей, що становлять державну таємницю, Законом, тобто встановлення переліку таких відомостей у спеціальному правовому акті - Зводі, на підставі та в межах якого створюються розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю (формальний критерій).

. Охорона такої секретної інформації державою, тобто встановлення на підставі чинного законодавства єдиного порядку забезпечення охорони зазначеної інформації державно-правовими засобами.

Отже, якщо розголошена інформація не відповідає будь-якій з цих ознак, особа не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 328 нового КК.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому Законом. Чинним на сьогодні є Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом Голови Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. №52. На підставі та в межах цього Зводу органи державної влади України (міністерства й відомства) створюють галузеві або відомчі (міжгалузеві чи міжвідомчі) розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю.

Висновок щодо того, чи є розголошена конкретна інформація державною таємницею, надає згідно із законодавством державний експерт з питань таємниць. Він також визначає ступінь секретності такої інформації і формулює висновок щодо шкоди національній безпеці України в разі її розголошення. Визначальне значення, таким чином, має не гриф секретності, а дійсний зміст відомостей завдає чи не завдає їх розголошення шкоди національній безпеці України в тій чи іншій сфері. Тому в усіх випадках посягання на схоронність державної таємниці необхідно мати висновок Державного експерта з питань таємниць, який несе персональну відповідальність за законність і обґрунтованість свого рішення про віднесення інформації до державної таємниці. Даний висновок має бути чітко викладений, уникаючи двозначності, та містити вказівку щодо ступеня секретності оцінюваної інформації, наявності шкоди національній безпеці у разі розголошення такої інформації, а також посилання на конкретний пункт Зводу та відповідного розгорнутого переліку, щоб слідчий, прокурор або суд могли перевірити правильність віднесення інформації до державної таємниці.

Відповідальність за ст. 328 нового КК настає незалежно від характеру відомостей, що становлять державну таємницю, які були розголошені (окрім інформації у сфері оборони у деяких випадках, які ми розглянемо нижче). Це має значення лише для встановлення тяжкості завданої шкоди, тобто ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину й може бути враховано судом при вирішенні питання про призначення винній особі конкретної міри покарання.

З обєктивної сторони складу розголошення державної таємниці вирішальне значення має перш за все поняття «розголошення». Кримінальне законодавство України не визначає цього поняття й способів вчинення даного злочину. Втім правильне розуміння поняття розголошення дає можливість встановити коло діянь, які з обєктивної сторони утворюють склад вказаного злочину, дозволяє відмежувати його від суміжних з ним складів, а також чітко визначити момент, коли розголошення державної таємниці вважається закінченим.

На думку автора, розголошення державної таємниці слід розглядати як таке діяння (дію або бездіяльність) особи, внаслідок якого секретна інформація, що була їй довірена або стала відома у звязку з виконанням службових обовязків, була сприйнята хоча б однією сторонньою особою. Розголошення шляхом активних дій - це будь-яка форма передачі відомостей, які становлять державну таємницю, сторонній особі, що дозволило їй сприйняти такі відомості. Так, розголошення державної таємниці може відбутися в усній формі (у відкритому публічному виступі лекції, доповіді; у довірчій бесіді; під час розмови чи суперечки в громадському транспорті, на вулиці, в іншому місці в присутності сторонніх осіб тощо), у писемній формі (при листуванні; у відкритих публікаціях; у записах на не облікованих аркушах відомостей, що становлять державну таємницю, і наступній їх втраті і т. ін.), у формі наочної демонстрації чи умисної передачі стороннім особам для передруку, ознайомлення або іншого використання матеріальних носіїв секретної інформації: предметів, обєктів, документів чи матеріалів, відомості про які становлять державну таємницю.

Розголошення шляхом злочинної бездіяльності - це невжиття належних заходів щодо збереження секретної інформації, у результаті чого стороння особа сприйняла таку інформацію. При цьому «секретоносій», нехтуючи правилами поводження із секретними документами, виробами тощо (через неуважність, безпамятність, довірливість), створює умови, за яких стороння особа ознайомилась з державною таємницею, тобто не перешкоджає такому ознайомленню.

Отже, розголошення державної таємниці передбачає обовязкову наявність у процесі діяння другої сторони сторонньої особи, яка сприймає зазначені відомості. Однак у тексті статті 328 нового КК України поняття «стороння особа» відсутнє. Втім дана дефініція набуває значення конститутивної ознаки складу розголошення державної таємниці, тому вимагає наукового тлумачення.

Сторонньою особою визнається будь-яка фізична особа, яка не належить до кола тих, кому державна таємниця довірена або стала відома у звязку з виконанням службових обовязків і якій винний не мав права довіряти відомості, що становлять державну таємницю. До таких осіб належать усі громадяни, що не мають допуску до даного роду відомостей, а також ті, кому й за наявності загального допуску дані відомості не були доступні по службі чи роботі [4]. Таким чином, критерієм визначення сторонньої особи необхідно визнати доступ до державної таємниці. Тому під сторонньою особою необхідно розуміти таку особу, яка виконуючи покладені на неї обовязки, відповідно до її службових повноважень не має доступу до секретної інформації, що розголошується.

Кримінальна відповідальність настає незалежно від того, скільком стороннім особам стали відомі відомості, що становлять державну таємницю. Ця обставина може враховуватися судом при вирішенні питання про призначення винному конкретної міри покарання.

Оскільки адресат розголошення є обовязковою ознакою діяння, автор пропонує в диспозицію статті 328 КК України включити поняття «стороння особа», котра є реальним учасником процесу розголошення та визначає суть діяння. Чим точніше виражені сутнісні ознаки в кримінально-правовій нормі, тим менша кількість помилок може бути зроблена при кваліфікації вчиненого.

Не менш важливо визначити також зміст поняття «сприйняття», від якого досить часто залежить, чи буде діяння особи містити склад закінченого злочину, передбаченого ч. 1 ст. 328 нового КК України. Сприйняття як одна з форм пізнання є відображення у свідомості людини предмета чи явища в цілому в сукупності його властивостей при їх безпосередньому впливі на органи почуттів людини [5]. Разом з тим у сприйнятті завжди проявляються особливості особистості сприймаючого субєкта, тобто в його свідомості інформація, що розголошується, може відбитися лише частково або трансформуватися, спотворитися. Якщо особа усвідомила зміст відомостей, що були їй розголошені, та може їх відтворити в обсязі, який свідчить про перехід державної таємниці у власність такої особи, то це закінчений склад злочину. Якщо ж стороння особа нічого не запамятала або ж володіє розголошеною інформацією в такому обсязі, який свідчить про необізнаність даної особи з державною таємницею, то умисне діяння субєкта необхідно кваліфікувати як закінчений замах на розголошення державної таємниці за статтями 15 і 328 нового КК України.

Таким чином, розголошення державної таємниці, передбачене ч. 1 ст. 328 нового КК, слід вважати закінченим з моменту, коли відомості, що становлять державну таємницю, були сприйняті сторонньою особою в обсязі, який свідчить про перехід даної інформації у власність такої особи.

Іноді можливі ситуації, коли з причин, які не залежали від волі винного, умисно розголошені їм відомості взагалі не були сприйняті сторонніми особами (внаслідок незнання національної мови, глухоти, сильного спяніння тощо). Такі невдалі спроби розголошення державної таємниці слід кваліфікувати також як незакінчений злочин.

При протиправному розголошенні державної таємниці винна особа завжди порушує встановлені правила (порядок) поводження (використання, зберігання, передачі, оголошення тощо) з відомостями, що становлять державну таємницю, які встановлюються Законом України «Про державну таємницю» і відповідними нормативно-правовими актами - інструкціями, наказами тощо. Однак не можна ототожнювати розголошення державної таємниці з порушенням правил поводження з нею. Тільки при порушенні таких правил розголошення фактично немає, а та обставина, що відомості могли бути сприйняті сторонніми особами, є лише можливим наслідком порушення. При розголошенні ж ознайомлення з державною таємницею сторонніх осіб необхідна ознака злочинного діяння.

Якщо відомості, що становлять державну таємницю, стали відомі стороннім особам при повному дотриманні посадовою особою правил поводження з такими відомостями, відповідальність субєкта виключається. Не буде розглядуваного злочину й у тому випадку, якщо саме сприйняття відомостей не було безпосередньо обумовлене фактом порушення встановлених правил поводження з державною таємницею.

Отже, з обєктивної сторони розголошення державної таємниці складається з трьох моментів, які потребують обовязкового встановлення: 1) порушення певних вимог нормативних актів, які встановлюють порядок поводження з державною таємницею, що виявляється в дії або бездіяльності; 2) сприйняття відомостей, що становлять державну таємницю, сторонньою особою; 3) причинний звязок між порушенням винним установлених правил поводження з державною таємницею та їх сприйняттям сторонньою особою.

Субєктивна сторона розголошення державної таємниці характеризується як умисною, так і необережною формами вини. Новий кримінальний закон не робить різниці між умисним і необережним розголошенням державної таємниці. Тобто форма вини не впливає на кваліфікацію, а враховується лише при індивідуалізації покарання в межах санкції закону. Однак у порядку подальшого удосконалення кримінального законодавства автор пропонує диференціювати кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці залежно від форми вини: передбачити в законі окремо умисний і необережний злочини, встановивши підвищене покарання за перший з них. На думку автора, це підвищить ефективність кримінально-правового впливу на носіїв секретної інформації.

Розглядаючи питання щодо наявності вини в діях підозрюваного, важливо встановити, чи усвідомлював він, що розголошені ним відомості становлять державну таємницю. Якщо не знав про це i не повинен був за родом службової діяльності знати, то він i не несе відповідальності за це діяння.

Зазначимо, що при розголошенні субєкт усвідомлює, що доводить державну таємницю до сторонньої особи (або що не вживає для запобігання цьому належних заходів), але не усвідомлює й не може усвідомлювати істинний характер адресата у випадку його належності до іноземної держави чи організації і не має наміру ознайомити з такими відомостями іноземну державу, іноземну організацію чи їх представників.

Передаючи державну таємницю іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам, субєкт державної зради чи шпигунства усвідомлює, що ці відомості будуть використані на шкоду інтересам зовнішньої безпеки України, й бажає цього. При умисному ж розголошенні особа не бажає заподіяння шкоди зовнішній безпеці держави, а в крайньому випадку може лише допускати такі наслідки. У цьому полягає докорінна й принципова відмінність умисного розголошення державної таємниці, передбаченого ст. 328 КК, від випадків розголосу таких відомостей, що утворюють склади державної зради (ст. 111 КК) або шпигунства (ст. 114 КК).

Характеризуючи ознаки субєкта розголошення державної таємниці, необхідно зазначити, що кримінальній відповідальності за розголошення державної таємниці за безпосередньою вказівкою закону підлягають тільки такі особи, яким конкретна секретна інформація була довірена або стала відома у звязку з виконанням службових обовязків. Інакше кажучи, йдеться про спеціального субєкта злочину.

Отже, кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобовязання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у звязку з виконанням службових обовязків.

Крім того, військовослужбовці й прирівняні до них особи за розголошення відомостей не військового характеру, що становлять державну таємницю, які були їм довірені або стали відомі у звязку з проходженням служби й виконанням покладених на них обовязків, також несуть відповідальність за ст. 328 нового КК України. Хоча відносно цієї категорії осіб у тексті закону пряма вказівка відсутня, однак їх службове становище свідчить про те, що вони також є спеціальними субєктами. Однак, якщо військовослужбовець розголошує державну таємницю військового характеру, його діяння за відсутності ознак державної зради слід кваліфікувати за ст. 422 нового КК. Звільнені в запас чи демобілізовані військовослужбовці за розголошення будь-якої інформації, що становить державну таємницю, підлягають відповідальності за ст. 328 нового КК України.

Звичайно, в межах даної роботи неможливо в повному обсязі розглянути всі ознаки складу злочину розголошення державної таємниці, які впливають на кримінально-правову оцінку даного діяння, але автор зробив спробу висвітлити основні з них. Втім підкреслимо, що великого значення для кваліфікації розголошення державної таємниці набуває ретельне встановлення кожної обставини чи ознаки даного злочину. Адже будь-яка з них може докорінним чином вплинути на правильне рішення щодо наявності у діянні особи того чи іншого складу злочину. Ось чому таким важливим є досконале знання законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці України.

Висновки до першого розділу

Характеризуючи ознаки субєкта розголошення державної таємниці, необхідно зазначити, що кримінальній відповідальності за розголошення державної таємниці за безпосередньою вказівкою закону підлягають тільки такі особи, яким конкретна секретна інформація була довірена або стала відома у звязку з виконанням службових обовязків. Інакше кажучи, йдеться про спеціального субєкта злочину.

Отже, кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобовязання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у звязку з виконанням службових обовязків.

РОЗДІЛ 2. ОХОРОНА ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

.1 Основні заходи по охороні державної таємниці

З метою охорони державної таємниці впроваджуються:

) єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;

) дозвільний порядок провадження органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, повязаної з державною таємницею;

)обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;

) обмеження щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також розташування і переміщення обєктів і технічних засобів, що їм належать;

) особливості здійснення органами державної влади їх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, діяльність яких повязана з державною таємницею;

) режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, повязану з державною таємницею;

) спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці;

) технічний та криптографічний захисти секретної інформації.

Єдині вимоги до виготовлення, обліку, користування, зберігання, схоронності, передачі та транспортування матеріальних носіїв секретної інформації встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації мають право провадити діяльність, повязану з державною таємницею, після надання їм Службою безпеки України спеціального дозволу на провадження діяльності, повязаної з державною таємницею.

Надання дозволу здійснюється на підставі заявок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та результатів спеціальної експертизи щодо наявності умов для провадження діяльності, повязаної з державною таємницею. З метою визначення наявності умов для провадження діяльності, повязаної з державною таємницею, Служба безпеки України може створювати спеціальні експертні комісії, до складу яких вводити фахівців органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій за погодженням з їх керівниками. Результати спеціальної експертизи щодо наявності умов для провадження діяльності, повязаної з державною таємницею, оформляються відповідним актом.

Дозвіл на провадження діяльності, повязаної з державною таємницею, надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям за результатами спеціальної експертизи за умови, що вони:

) відповідно до компетенції, державних завдань, програм, замовлень, договорів (контрактів) беруть участь у діяльності, повязаній з державною таємницею;

) мають приміщення для проведення робіт, повязаних з державною таємницею, сховища для зберігання засекречених документів та інших матеріальних носіїв секретної інформації, що відповідають вимогам щодо забезпечення секретності зазначених робіт, виключають можливість доступу до них сторонніх осіб, гарантують збереження носіїв секретної інформації;

) додержуються передбачених законодавством вимог режиму секретності робіт та інших заходів, повязаних з використанням секретної інформації, порядку допуску осіб до державної таємниці, прийому іноземних громадян, використання державних шифрів та криптографічних засобів тощо;

) мають режимно-секретний орган.

Керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, що провадять діяльність, повязану з державною таємницею, мають бути обізнані з чинним законодавством про державну таємницю.

Термін дії дозволу на провадження діяльності, повязаної з державною таємницею, встановлюється Службою безпеки України і не може перевищувати 5 років. Його тривалість залежить від обсягу робіт (діяльності), що здійснюються органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією, ступеня секретності та обсягу повязаних з ними роботами (діяльністю) відомостей, що становлять державну таємницю.

Дозвіл на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, може бути скасований Службою безпеки України на підставі акта проведеної нею перевірки, висновки якого містять дані про недодержання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією умов, передбачених цією статтею.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям, що проводять діяльність, повязану з державною таємницею, за результатами спеціальної експертизи надають відповідні категорії режиму секретності, що зазначаються Службою безпеки України у дозволах на впровадження діяльності, повязаної з державною таємницею.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, яким надано зазначений у цій статті дозвіл, набувають права на доступ до конкретної секретної інформації згідно з рішенням органів державної влади, уповноважених державним експертом з питань таємниць приймати такі рішення. За погодженням з цими органами здійснюється передача секретної інформації або її матеріальних носіїв органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям, які мають дозвіл на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею.

Порядок надання, переоформлення, призупинення дії або скасування дозволу на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, форма акта спеціальної експертизи щодо наявності умов для проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, форма дозволу на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, та категорії режиму секретності встановлюються Кабінетом Міністрів України.

2.2 Режимно-секретні органи

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, що провадять діяльність, повязану з державною таємницею, з метою розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням створюються на правах окремих структурних підрозділів режимно-секретні органи (далі - РСО).

Створення, реорганізація чи ліквідація РСО здійснюються за погодженням із Службою безпеки України. У своїй роботі РСО взаємодіють з органами Служби безпеки України.

До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць, залежно від специфіки діяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях із значним обсягом робіт, повязаних з державною таємницею, вводиться посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обовязки та права керівника РСО.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях з незначним обсягом робіт, повязаних з державною таємницею, де штатним розписом не передбачено створення РСО, облік і зберігання секретних документів, а також заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто їх керівниками або спеціально призначеним наказом керівника працівником після створення необхідних умов, що забезпечують режим секретності. На них поширюються обовязки та права працівників РСО.

Призначення осіб на посади заступників керівників з питань режиму, начальників РСО і їх заступників, а також видання наказу про покладення на окремого працівника обовязків щодо забезпечення режиму секретності здійснюється за погодженням з органами Служби безпеки України та РСО вищестоящих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

РСО комплектуються спеціалістами, яким надано доступ до державної таємниці із ступенем секретності "цілком таємно", якщо характер робіт, що виконуються, не вимагає допуску до державної таємниці із ступенем секретності "особливої важливості". Прийняття до РСО тимчасових працівників не допускається.

Основними завданнями РСО є :

а) недопущення необґрунтованого допуску та доступу осіб до секретної інформації;

б) своєчасне розроблення та реалізація разом з іншими структурними підрозділами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій заходів, що забезпечують охорону державної таємниці;

в) запобігання розголошенню секретної інформації, випадкам втрат матеріальних носіїв цієї інформації, заволодінню секретною інформацією іноземними державами, іноземними юридичними особами, іноземцями, особами без громадянства та громадянами України, яким не надано допуску до неї;

г) виявлення та закриття каналів прострочення секретної інформації в процесі діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації;

д) забезпечення запровадження заходів режиму секретності підчас виконання всіх видів робіт, повязаних з державною таємницею, та під час здійснення зовнішніх відносин;

є) здійснення контролю за станом режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях та на підпорядкованих їм обєктах.

РСО мають право:

а) вимагати від усіх працівників органу держаної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також відряджених неухильного виконання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці;

б) брати участь у розгляді проектів штатних розписів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації та підвідомчих їм установ, підприємств у частині, що стосується РСО, вносити пропозиції щодо структури та чисельності працівників цих органів;

в) брати участь у проведенні атестації працівників, що виконують роботи, повязані з державною таємницею, а також у розгляді пропозицій щодо виплати в установленому нормативними актами порядку компенсації за роботу в умовах режимних обмежень;

г) залучати спеціалістів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації до здійснення заходів щодо охорони державної таємниці;

д) здійснювати перевірки стану й організації роботи з питань захисту державної таємниці і забезпечення режиму секретності у підрозділах органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, а також у підвідомчих їм установах та підприємствах, давати відповідні рекомендації;

є) здійснювати перевірки додержання режиму секретності на робочих місцях працівників, що мають допуск до державної таємниці, вмісту спецсховищ (приміщень, сейфів, металевих шаф, спецваліз, спецпапок тощо), наявності документів, виробів та інших матеріальних носіїв секретної інформації;

є) порушувати перед керівником органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації питання про призначення службових розслідувань за фактами порушень режиму секретності та секретного діловодства, про притягнення осіб до відповідальності згідно з законом, а також давати рекомендації щодо обовязкових для виконання вказівок керівникам підрозділів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації та підвідомчих їм установ, підприємств з питань забезпечення режиму секретності;

ж) брати участь у службових розслідуваннях, у встановленому порядку вимагати від працівників органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації письмових пояснень щодо фактів розголошення ними секретних відомостей, втрати матеріальних носіїв секретної інформації, інших порушень режиму секретності;

з) вносити пропозиції керівників органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації про припинення робіт, повязаних з державною таємницею, в структурних підрозділах, якщо умови для їх виконання не відповідають вимогам режиму секретності; опечатувати приміщення, де ведуться такі роботи або зберігаються матеріальні носії секретної інформації;

й) одержувати від громадян, яким оформляються документи на допуск до державної таємниці, анкетні дані;

і) використовувати засоби звязку та вести в установленому порядку поштово-телеграфне листування з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та їх РСО з питань забезпечення режиму секретності;

ї) мати печатку з найменуванням РСО, а також інші печатки та штампи установленої форми.

Передача функцій РСО будь-яким іншим підрозділам органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації не допускається.

2.3 Допуск громадян до державної таємниці

адміністративний державний таємниця відповідальність

Залежно від ступеня секретності інформації встановлюються такі форми допуску до державної таємниці:

форма 1-для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності "особливої важливості", "цілком таємно" та "таємно";

форма 2-для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності "цілком таємно" та "таємно";

форма 3 - для роботи з секретною інформацією, що має ступінь секретності "таємно", а також такі терміни дії допусків:

для форми 1 - 5 років;

для форми 2 -10 років;

для форми 3-15 років.

Допуск до державної таємниці із ступенями секретності "особливої важливості", "цілком таємно" та "таємно" надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання наказом чи письмовим розпорядженням керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи або організації, де працює, перебуває на службі чи навчається громадянин.

В окремих випадках, які визначаються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, за погодженням із Службою безпеки України громадянам України віком від 16 років може надаватися допуск до державної таємниці із ступенями секретності "цілком таємно" та "таємно", а віком від 17 років - також до державної таємниці із ступенем секретності "особливої важливості".

Допуск до державної таємниці керівникові органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації надається наказом чи письмовим розпорядженням посадової особи, що призначає його на посаду, а у разі, коли орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація не підпорядкована іншому органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємству, установі, організації або не належить до сфери їх управління, допуск до державної таємниці надається зазначеному керівникові наказом чи письмовим розпорядженням керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, яка є замовником робіт, повязаних з державною таємницею.

Якщо потреба громадянина у відомостях, що становлять державну таємницю, не повязана з місцем роботи, служби або навчання, допуск може надаватися за місцем провадження діяльності, повязаної з державною таємницею.

Надання допуску передбачає:

) визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;

) перевірку громадянина у звязку з допуском до державної таємниці;

) взяття громадянином на себе письмового зобовязання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

) одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у звязку з його допуском до державної таємниці;

) ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Рішення про допуск громадянина до державної таємниці приймається не пізніше 5 днів після надходження до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації висновків за матеріалами його перевірки у звязку з допуском до державної таємниці.

Допуск до державної таємниці не надається у разі:

) відсутності у громадянина обґрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;

) сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, а також окремих іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом;

) відмови громадянина взяти на себе зобовязання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у звязку з допуском до державної таємниці;

) наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку;

) наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоровя України і Службою безпеки України.

У наданні допуску до державної таємниці може бути відмовлено також у разі:

) повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе;

) постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном;

) невиконання громадянином обовязків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.

Перевірка громадян у звязку з їх допуском до державної таємниці здійснюється органами Служби безпеки України у місячний строк у порядку, встановленому Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність".

Мотивований висновок органу Служби безпеки України, який здійснював перевірку про неможливість надання громадянинові допуску до державної таємниці, є обовязковим для виконання посадовими особами, уповноваженими приймати рішення про надання допуску до держаної таємниці, але не виключає повторного запису із цього приводу в разі зміни обставин, за яких допуск до державної таємниці визнано неможливим.

Посадові особи, уповноважені приймати рішення про надання допуску до державної таємниці, зобовязані у пятиденний термін письмово повідомити громадянина про причини і підстави відмови у наданні допуску.

Громадянин має право оскаржити цю відмову в порядку підлеглості посадовій особі вищого рівня чи до суду.

Переоформлення громадянам допуску до державної таємниці здійснюється:

) у разі закінчення терміну дії допуску до державної таємниці за необхідності подальшої роботи з секретною інформацією;

) у разі потреби підвищення громадянину форми допуску за необхідності роботи з секретною інформацією вищого ступеня секретності;

) у разі необхідності проведення додаткової перевірки, повязаної з можливим виникненням обставин.

Скасування раніше наданого допуску до державної таємниці можливе у разі виникнення або виявлення обставин, а також після припинення громадянином діяльності, у звязку з якою йому було надано допуск, втрати громадянства України чи визнання його недієздатним.

На прохання громадянина його допуск до державної таємниці скасовується протягом трьох днів з часу звернення з приводу скасування допуску.

Рішення про переоформлення чи скасування допуску приймається посадовими особами, уповноваженими приймати рішення про його надання. Це рішення може бути оскаржено в порядку, передбаченому законодавством.

Громадянина, якому скасовано допуск до державної таємниці, якщо виконання трудових чи службових обовязків вимагає доступу до держаної таємниці, а переміщення на інше робоче місце чи іншу посаду неможливе, може бути в передбаченому законодавством порядку переведено на іншу роботу або службу, не повязану з державною таємницею, чи звільнено.

Порядок надання, переоформлення та скасування громадянам допуску до державної таємниці встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Доступ до державної таємниці надається дієздатним громадянам України, яким надано допуск до державної таємниці та які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання.

Рішення про надання доступу до конкретної секретної інформації та її матеріальних носіїв приймають у формі наказу або письмового розпорядження керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, в яких виконуються роботи, повязані з державною таємницею, або зберігаються матеріальні носії секретної інформації.

Президентові України, Голові Верховної Ради України, Премєр-міністрові України, Голові Верховного Суду України, Голові Конституційного Суду України, Генеральному прокурору України, Голові Служби безпеки України доступ до державної таємниці усіх ступенів секретності надається за посадою після взяття ними письмового зобовязання щодо збереження державної таємниці.

Іноземцям та особам без громадянства доступ до державної таємниці надається у виняткових випадках на підставі міжнародних договорів України, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.

Обовязки громадянина щодо збереження державної таємниці

Громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобовязаний:

) не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у звязку з виконанням службових обовязків;

) не брати участі в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена в порядку, встановленому законом;

) не сприяти іноземним державам, іноземним організаціям чи їх представникам, а також окремим іноземцям та особам без громадянства у провадженні діяльності, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України;

) виконувати вимоги режиму секретності;

) повідомляти посадових осіб, які надали йому допуск до державної таємниці, та відповідні режимно-секретні органи про виникнення обставин, що перешкоджають збереженню довіреної йому державної таємниці, а також про свій виїзд з України;

) додержуватися інших вимог законодавства про державну таємницю.

Не обмежується виїзд у держави, з якими Україна має міжнародні договори, що передбачають такий виїзд і згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України.

На громадянина також поширюється обмеження свободи інформаційної діяльності.

.4 Обмеження на оприлюднення секретної інформації

Підчас підготовки матеріалів для опублікування, поширення у пресі та інших засобах масової інформації або переміщення їх через державний кордон органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни з метою охорони секретної інформації зобовязані керуватися Законом України "Про інформацію" та іншими нормативно-правовими актами про державну таємницю.

Контроль за додержанням законодавства про державну таємницю з метою запобігання її поширенню у пресі та інших засобах масової інформації здійснює центральний орган виконавчої влади з питань інформаційної політики.

Секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.

Обмеження, повязані з державною таємницею, щодо перебування і діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, а також розташування та переміщення обєктів і технічних засобів, що їм належать, визначаються відповідним законодавством.

Органи державної влади, в тому числі правоохоронні, контрольно-ревізійні та суди, з метою охорони державної таємниці мають за погодженням із Службою безпеки України встановлювати порядок здійснення своїх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, повязану з державною таємницею.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, що провадять діяльність, повязану з державною таємницею, вправі відмовити у виконанні запиту щодо надання секретної інформації чи інших подібних вимог органам державної влади, якщо останні не встановили такого порядку або не додержуються його.

Про мотиви такої відмови одночасно повідомляється Служба безпеки України, яка протягом місяця зобовязана прийняти рішення про її обґрунтованість.

Висновки до другого розділу

Отже, органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям, що проводять діяльність, повязану з державною таємницею, за результатами спеціальної експертизи надають відповідні категорії режиму секретності, що зазначаються Службою безпеки України у дозволах на впровадження діяльності, повязаної з державною таємницею.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, яким надано зазначений у цій статті дозвіл, набувають права на доступ до конкретної секретної інформації згідно з рішенням органів державної влади, уповноважених державним експертом з питань таємниць приймати такі рішення. За погодженням з цими органами здійснюється передача секретної інформації або її матеріальних носіїв органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям, які мають дозвіл на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею.

Порядок надання, переоформлення, призупинення дії або скасування дозволу на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, форма акта спеціальної експертизи щодо наявності умов для проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, форма дозволу на проведення діяльності, повязаної з державною таємницею, та категорії режиму секретності встановлюються Кабінетом Міністрів України.

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ ЩО СКЛАДАЄ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ В УКРАЇНІ

Захисту підлягає будь-яка документаційна інформація, неправомірне використання якої може нанести збитків її власнику, користувачу та іншим особам. Об'єкт захисту, мету, основні організаційно-технічні положення технічного захисту інформації (ТІ), неправомірний доступ до якої може завдати шкоди громадянам, організаціям (юридичним особам) та державі, а також категорії нормативних документів з ТЗІ встановлює ДСТУ 3396.0-96 "Захист інформації. Технічний захист інформації. Основні положення", а вимоги до порядку проведення робіт з технічного захисту інформації встановлює ДСТУ 3396.1-96 "Захист інформації. Технічний захист інформації. Порядок проведення робіт".

Метою захисту інформації є:

запобігання відтіканню, розкраданню, втраті, перекручуванню, підробці інформації;

запобігання загрозам безпеки особистості, суспільства, держави;

запобігання несанкціонованим діям зі знищення модифікації, перекручення, копіювання, блокування інформації; запобігання інших форм незаконного втручання в інформаційні ресурси та інформаційні системи, забезпечення правового режиму документованої інформації як об'єкта власності;

захист конституційних прав громадян на збереження особистої таємниці та конфіденційності персональних даних, що є в інформаційних системах;

збереження державної таємниці, конфіденційності документованої інформації згідно з законодавством;

забезпечення прав суб'єктів в інформаційних процесах при розробці, виробництві та застосуванні інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення.

Режим захисту інформації встановлюється:

відносно відомостей, віднесених до державної таємниці, - уповноваженими органами на основі Закону України "Про державну таємницю";

відносно конфіденційної документованої інформації - власником інформаційних ресурсів чи уповноваженою особою на основі Закону України "Про інформацію";

відносно персональних даних - на основі Закону України

"Про захист персональних даних".

Органи державної влади та організації, відповідальні за формування та використання інформаційних ресурсів, що підлягають захисту, а також органи та організації, що розробляють та застосовують інформаційні системи та технології для формування та використання інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, керуються в своїй діяльності законодавством України.

Контроль за дотриманням вимог до захисту інформації та експлуатації спеціальних програмно-технічних засобів захисту, а також забезпечення організаційних заходів з захисту інформаційних систем, що опрацьовують інформацію з обмеженим доступом в недержавних структурах, здійснюються органами державної влади. Організації, які опрацьовують інформацію з обмеженим доступом, що є власністю держави, створюють спеціальні служби для забезпечення захисту інформації.

Власник інформаційних ресурсів або вповноважені ним особи мають право здійснювати контроль за виконанням вимог по захисту інформації та забороняти чи призупиняти обробку інформації у випадку невиконання цих вимог, а також може звертатися в органи державної влади для оцінки правильності виконання та дотримання вимог по захисту його інформації в інформаційних системах. Відповідні органи визначає керівництво України. Ці органи дотримуються вимог конфіденційності інформації та результатів перевірки.

Порядок надання користувачу інформації з вказаними місцем, часом, відповідальними посадовими особами, а також необхідними процедурами встановлює власник документів, масиву документів та інформаційних систем або вповноважені ним особи відповідно до чинного законодавства, а також забезпечує умови доступу користувачів до інформації. Власник документів, масиву документів та інформаційних систем забезпечує рівень захисту інформації згідно з законодавством України.

Ризик, пов'язаний з використанням несертифікованих інформаційних систем та коштів на їх забезпечення, лежить на власнику цих систем і коштів, а ризик, пов'язаний з використанням інформації, отриманої з сертифікованих систем, лежить на споживачі інформації. Власник документів, масиву документів та інформаційних систем повинен сповіщати власника інформаційних ресурсів та систем про всі факти порушення режиму захисту інформації.

Захист прав суб'єктів у сфері формування та користування інформаційними ресурсами, розробки, виробництва та застосування інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення здійснюється з метою попередження правопорушень, неправомірних дій, відновлення порушених прав та відшкодування заподіяної шкоди. Захист прав суб'єктів у вказаній сфері здійснюється судом, арбітражним судом, третейським судом з урахуванням специфіки правопорушення та завданих збитків. Для перегляду конфліктних ситуацій та захисту прав учасників у сфері формування та використання інформаційних ресурсів, створення та використання інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення можуть створюватись тимчасові і постійні третейські суди.

За правопорушення при роботі з документованою інформацією органи державної влади, організації та їх посадові особи несуть відповідальність згідно з законодавством України.

Відповідальність за порушення міжнародних норм та правил у сфері формування та використання інформаційних ресурсів, створення та використання інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення покладається на органи державної влади, організації та громадян згідно з договорами, що укладені ними з зарубіжними фірмами та іншими партнерами, з урахуванням міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Відмова в доступі до відкритої інформації чи надання споживачам завчасно недостовірної інформації можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо домовленості поставки, купівлі-продажу та з інших форм обміну інформаційними ресурсами між організаціями розглядаються арбітражним судом.

Особи, яким було відмовлено в доступі до інформації, та ті, хто отримав недостовірну інформацію, мають право на відшкодування нанесених їм збитків у судовому порядку. Суд розглядає суперечки про необґрунтоване віднесення інформації до категорії інформації з обмеженим доступом, позови про відшкодування шкоди у випадках необґрунтованої відмови в наданні інформації споживачам та інші порушення прав користувачів.

Керівники, службовці органів державної влади та організацій, винні в неправомірному обмеженні доступу до інформації та порушенні режиму захисту інформації, несуть відповідальність згідно з кримінальним та цивільним законодавством про адміністративні правопорушення.

Конституція України, що стала гарантом побудови демократичної правової держави, не могла не врахувати загальносвітових тенденцій інформатизації суспільства. Тому ряд її статей (зокрема ст.17, 32, 34) визначають забезпечення інформаційної безпеки як одну з найважливіших функцій держави і мають стати основою розвитку інформаційного законодавства.

Ми живемо у світі конкурентної боротьби за сфери впливу на міжнародній арені, світових ринках, за пріоритети у науковій, військово-технічній, економічних галузях. Тому захист інформації, охорона державної таємниці є невід'ємними складовими національної безпеки України. А там, де превалюють особливі інтереси держави, інтереси її безпеки, зовнішніх відносин та економіки, чинне законодавство повинно забезпечувати саме їх захист, утвердження інформаційного суверенітету України, її права на встановлення особливого порядку користування і розпорядження інформацією з обмеженим доступом, найважливішою складовою частиною якої є державна таємниця.

В інформаційному просторі ця інформація займає дуже незначну частку і стосується чітко окреслених сфер державної діяльності - оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, що прямо закріплено у статті 6 Закону "Про державну таємницю".

Ще до прийняття цього закону за ініціативою та участю Держкомсекрету України, було підготовлено і прийнято ряд актів Кабінету Міністрів України, спрямованих на попередження розладу раніше існуючої в СРСР системи збереження державних секретів.

Це, зокрема, протокольне рішення Кабінету Міністрів України "Про захист таємної та службової інформації" (13.04.92 р.), затверджені постановами Кабінету Міністрів України "Тимчасовий перелік відомостей, опублікування яких обмежується", "Положення про порядок підготовки матеріалів, призначених для відкритого опублікування" (21.07.92 р.), "Положення про Державну службу України з питань технічного захисту інформації" та "Положення про Державний комітет України з питань державних секретів" та ін.

Створення названих центральних органів виконавчої влади дозволило більш предметно й цілеспрямовано розробляти та втілювати в життя нормативну основу охорони державної таємниці та технічного захисту інформації.

Всього, за нашими підрахунками, на сьогодні в Україні діє близько 60 нормативних актів, що стосуються регулювання відносин в інформаційній сфері. Крім того, видано низку відомчих актів Держкомсекретів України - циркулярних листів, роз'яснень, методик тощо (понад 15), які є обов'язковими для усіх державних органів, підприємств, установ, організацій під час здійснення ними функцій щодо забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, перш за все - державної таємниці.

Робота з удосконалення нормативної бази охорони державної таємниці проводиться і у даний час.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що нам вдалося врегулювати притаманні лише системі охорони таємниць в Україні такі питання, як діяльність Державних експертів з питань таємниць - ключових фігур цієї системи; порядок надання підприємствам, установам і організаціям дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею та порядок охорони державної таємниці під час здійснення міжнародних зв'язків тощо. Визначено роль і місце режимно-секретних органів, що діють у міністерствах, відомствах, на підприємствах, в установах і організаціях.

Сьогодні є підстави стверджувати, що прийняття зазначених та деяких інших законодавчих актів дало змогу створити власну систему захисту державної таємниці, яка вже діє по всій вертикалі і, на наше переконання, цілком себе виправдовує, є досить демократичною і, водночас, надійно захищає життєво важливі інтереси держави.

Але життя не стоїть на місці. Зміни, що відбуваються у суспільстві, розвиток міжнародних відносин, зміни в економіці, процеси приватизації потребують вдосконалення нормативної бази, зміцнення на її основі системи охорони таємниць.

Потребує першочергового нормативного вирішення низка проблем. Це, зокрема, необхідність:

визначення порядку розсекречування документів колишніх СРСР та УРСР, а також документів, які були засекречені до введення в дію ЗВДТ;

вирішення питання щодо адміністративної відповідальності у разі порушення законодавства про державну таємницю (проект Закону з цього питання вже розроблений та переданий на розгляд до Верховної Ради України);

надання категорій режиму секретності підприємствам, установам і організаціям, діяльність яких пов'язана з державною таємницею;

забезпечення режиму секретності в нових умовах господарювання.

Ми намагаємося не відставати від вимог сьогодення. Вже розроблено проект Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про державну таємницю", який знаходиться на розгляді у Верховній Раді України.

Практика засвідчує, що незважаючи на розробку і введення в дію цілої низки законодавчих актів, в Україні доцільно мати єдину інструкцію, що регулюватиме основний спектр правовідносин у сфері охорони державної таємниці і замінить застарілу Інструкцію колишнього СРСР №0126 1987 року. Проект нової Інструкції про порядок забезпечення режиму секретності в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях України вже розроблено. Отримані пропозиції та зауваження від зацікавлених міністерств і відомств. Проводиться копіткий аналіз та опрацювання цього проекту Інструкції.

Зростання загроз для інформації, спричинене лібералізацією суспільних та міждержавних відносин, застосуванням технічних засобів обробки інформації та засобів зв'язку іноземного виробництва, поширенням засобів несанкціонованого доступу до інформації та впливу на неї, визначає необхідність проведення робіт із розробки і впровадження нормативних документів системи технічного захисту інформації.

На сьогодні правову основу забезпечення ТЗІ становлять Концепція національної безпеки України, Закони України "Про інформацію", "Про державну таємницю", "Про захист інформації в автоматизованих системах", інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, що стосуються сфери інформаційних відносин.

Ми розглянули тільки один з аспектів (в цілому вже врегульований) правової основи захисту інформації в Україні - охорону державної таємниці.

Позитивно оцінюючи досягнуте у цьому напрямку, необхідно, на наш погляд, враховувати і те, що чинне законодавство України, незважаючи на закріплення прогресивних у свій час положень, які встановлювали основи правового підґрунтя захисту інформації, зокрема, Закон України "Про інформацію" не повною мірою відповідає сучасному рівню розвитку відносин у сфері інформації та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають у таких сферах, як інформація про особу, інформація для службового користування тощо. Крім того, більшість з існуючих нормативних актів були прийняті до набрання чинності Основного закону нашої держави, а тому потребують приведення у відповідність до Конституції України.

Недосконалість правового регулювання не сприяє розвиткові й вдосконаленню цивілізованих інформаційних відносин та процесу забезпечення інформаційної безпеки країни.

Якщо говорити про безпеку інформації, то, як сказано вище, заходи щодо її забезпечення врегульовані в Україні лише стосовно державної таємниці. Щодо інших категорій інформації, то в чинних інформаційних актах існують лише окремі декларативні норми.

Невизначеними є положення чинного інформаційного законодавства щодо таємної інформації, яка не становить державної таємниці, її захисту, особливостей відкритої інформації як об'єкту захисту, персональних даних, комерційної таємниці та іншої конфіденційної інформації тощо.

Прийнятий у жовтні 1992 року Закон України "Про інформацію" заклав правові основи інформаційної діяльності і, в першу чергу, хоч і не в достатній мірі та не завжди виразно, основи законодавства про охорону інформації з обмеженим доступом, яка за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну та таємну (ст.30). На жаль, існуюча нормативно-правова база не дає чіткого поняття "іншої передбаченої законом таємниці", "службової таємниці", "інформації професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру". Цей перелік можна продовжити (тільки в Законах України згадується близько 20 подібних термінів).

СБУ та Головархівом вже зроблені певні кроки щодо врегулювання цих проблем. Зокрема, практично завершена розробка проекту Інструкції, яка призначена забезпечувати збереження конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Здійснено перші кроки також щодо вивчення та визначення шляхів правового регулювання у сфері таємної інформації, яка не становить державної таємниці. До цієї роботи залучені фахівці у галузі інформаційного права. До кінця року чекаємо результатів їх роботи, хоча розуміємо, що це питання - не пряма функція нашого Комітету.

Але для створення правової основи захисту інформації в Україні в цілому - це проблема не тільки Держкомсекретів України, а багатьох інших міністерств, відомств, наукових закладів.

Висновки до третього розділу

Недосконалість правового регулювання не сприяє розвиткові й вдосконаленню цивілізованих інформаційних відносин та процесу забезпечення інформаційної безпеки країни.

ВИСНОВКИ

Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства - карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі строком від п'яти до восьми років.

Об'єктом злочину є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці що забезпечує безпеку держави

Предмет злочину - певним чином матеріалізовані відомості, що становлять державну таємницю (про їх поняття див коментар до ст. 114).

У разі розголошення учасниками кримінального судочинства, попередженими про заборону такого розголошення, даних досудового слідства чи дізнання, які містять відомості, що становлять державну таємницю, відповідальність має наставати за ст. 387. Розголошення таких, що становлять державну таємницю, відомостей про заходи безпеки щодо осіб, взятих під захист, вчинене службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, або особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, кваліфікується за ст. 381.

В основному за предметом розглядуваний злочин відрізняється від злочинів, передбачених ст. 132 (розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження невиліковної інфекційної хвороби), 145 (незаконне розголошення лікарської таємниці), 168 (розголошення таємниці усиновлення), 232(розголошення комерційної таємниці).

У зв'язку з тим, що відповідно до законодавства України не можуть вважатися державною таємницею деякі види інформації (інформація про стан правопорядку, про незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб тощо), розголошення в засобах масової інформації, скажімо, фактів незаконного експорту озброєння, військової техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції є суспільно корисною (чи суспільно нейтральною) діяльністю і не може тягнути кримінальної відповідальності

об'єктивної сторони злочин передбачає розголошення певних відомостей, яке полягає у діях (усна чи письмова розповідь стороннім особам, по радіо тощо про зміст таємних документів, про таємні вироби чи інші матеріали, аналогічні публікації у відкритій пресі, демонстрування таємних документів, виробів чи інших матеріалів на зібранні або по телебаченню та інше віддання гласності, обнародування певних відомостей), а в окремих випадках і в бездіяльності (якщо, скажімо, недбале зберігання відповідних документів, виробів чи інших матеріалів створило умови для ознайомлення з ними сторонніх осіб)

Диспозиція ст. 328 є бланкетною для вирішення питань про те, чи становлять державну таємницю ті чи інші відомості, чи є особа такою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків тощо, необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.

Злочин є закінченим з моменту, коли хоча б одна стороння особа була ознайомлена зі змістом документа, виробу чи іншого матеріалу, що становлять державну таємницю.

У зв'язку з тим, що існують різні ступені секретності і відповідні форми допуску до інформації ("особливої важливості", "цілком таємної" і "таємної"), розповідь про інформацію більш високого ступеня секретності особі, яка, хоча й має допуск, але не допущена до інформації такого ступеня, також має розцінюватися як розголошення державної таємниці. При цьому наявність допуску в адресата розголошення державної таємниці може бути врахована як обставина, що пом'якшує відповідальність.

Викрадення на підприємствах, в установах чи організаціях офіційних документів, які містять відомості що становлять державну таємницю, з наступним їх розголошенням кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 328 і 357.

Суб'єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Такою визнається особа, що має відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці, наданий відповідно до законодавства України для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково).

Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі (прибиральниця знайшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх розголошення.

Розголошення державної таємниці в сфері оборони (відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю), вчинене військовослужбовцем або військовозобов'язаним під час проходження останнім зборів, кваліфікується за ч. 1 ст. 422. За ст. 328 вказані особи несуть відповідальність лише у випадку розголошення ними інформації у сфері економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, яка становить державну таємницю. Робітники і службовці ЗС та інших військових формувань України за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, несуть відповідальність за ст. 328.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути суб'єктом злочину, передбаченого ст. 328, у випадку, коли відповідний доступ до державної таємниці їм було надано як виняток на підставі міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України відповідно до законодавства України.

Допуск до державної таємниці надається тільки осудним особам віком, як правило, від 18 років (як виняток такий допуск можуть отримати й особи у віці від 16 до 18 років - скажімо, студенти деяких вищих навчальних закладів). Якщо особа, яка не досягла 18-річного віку, фактично отримала відповідний допуск і розголосила відомості, що становлять державну таємницю, вона, відповідно до ст. 21, є суб'єктом цього злочину. Недосягнення нею 18-річного віку саме по собі не виключає особу із сфери суспільних відносин, пов'язаних з охороною державної таємниці, і не припиняє ці відносини. Якщо відомості, що становлять державну таємницю, були розголошені психічно хворою особою, питання про притягнення її до кримінальної відповідальності вирішується на підставі даних про осудність чи неосудність особи, незалежно від того, чи правомірно їй було надано відповідний допуск. Останнє ж може бути враховане судом лише при вирішенні питання про призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно (прямий і непрямий умисел), так і з необережності (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість).

Непрямий умисел є характерним для випадків, коли фактичні наслідки як сприйняття сторонніми особами відомостей, що становлять державну таємницю, особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, передбачає не як бажаний, а як можливий результат, і ставиться до цього байдуже (наприклад, не прибравши зі столу в сейф секретні папери, виходить на певний час із кабінету і залишає там наодинці сторонню особу). Для прямого ж умислу характерним є бажання ознайомити сторонніх осіб із вказаними відомостями (із похвальби, із корисливих мотивів, з метою помсти начальнику тощо).

Ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися як умислом (наприклад, якщо особа, якій були довірені відомості, що становлять державну таємницю, розголосила їх по телебаченню за мотивом неправильно зрозумілих нею суспільних інтересів), так і необережністю (у більшості випадків).

З необережності цей злочин може бути вчинений, наприклад, коди відповідні відомості повідомляються особою надто голосно без врахування того, що їх можуть почути сторонні особи (злочинна самовпевненість), або в присутності інших осіб, яких вона помилково вважає такими, що мають допуск до цих відомостей (злочинна недбалість).

Розголошення державної таємниці кваліфікується за ст. 328 тільки за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 і ст. ст. 111 і 114, здійснюється в першу чергу за змістом умислу винного: державна зрада або шпигунство передбачають, що суб'єкт злочину бажає передати відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, а при розголошенні державної таємниці суб'єкт злочину, який діє навіть і з прямим умислом, бажає передати зазначені відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів. Крім того, злочин, передбачений ст. 328, відрізняється від державної зради і шпигунства змістом безпосереднього об'єкта та об'єктивної сторони і спеціальним суб'єктом.

Недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці, недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства, за відсутністю ознак шпигунства тягне адміністративну відповідальність, передбачену ст. 212-2 КАП.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є розголошення державної таємниці, якщо воно спричинило тяжкі наслідки. Чи є ті або інші наслідки тяжкими - питання факту, яке має вирішуватися залежно від сукупності обставин, що характеризують ступінь секретності інформації, її якість і кількість, до кого вона потрапила, чи була фактично використана на шкоду інтересам України, правам та законним інтересам громадян тощо.

До тяжких наслідків можна віднести випадки, коли внаслідок розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, відповідні державні органи вимушені були істотно змінювати зміст стратегічних, оперативних, мобілізаційних та інших важливих планів, організацію охорони певних об'єктів, систему зв'язку, напрями науково-дослідних чи конструкторських робіт, що було пов'язано із заподіянням державі значної матеріальної шкоди. Тяжкими наслідками розголошення відповідних відомостей про осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їхніх близьких родичів, осіб, які на конфіденційній основі залучаються, плануються до залучення чи залучалися раніше до співпраці з метою виконання завдань оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності (ці відомості відповідно до законодавства є такими, що становлять державну таємницю) мають визнаватися посягання на їх життя, здоров я чи свободу або створення серйозної небезпеки для їхнього життя чи здоров'я.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Антопольский А.Б. Проблемы учета и регистрации информационных ресурсов [Текст] / А.Б. Антопольский // Проблемы информатизации.- 2008.- №2.- С.33-40.

2.Бакут П.А. Информационные ресурсы - вопросы теории и практики / П.А. Бакут // Научно-техническая информация. Серия "Организация и методика информационной работы.- 2007.- №11.- С.16-23.

.Библиотеки и информационные ресурсы в современном мире науки, культуры, образования и бизнеса [Текст]: (Материалы 14-й Международной конференции "Крым 2007"), Алушта 9-17 июня 2007 г.- К.: НПБ Украины, 2007.- 75с.

4.Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність як засіб забезпечення інформаційної безпеки України // Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю «Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні». - К.: Українська Академія державного управління при Президентові України, 2001. - С. 110-112.

5.Благодарний А.М. Адміністративно-правове регулювання деяких видів торговельної діяльності // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Державне регулювання торгівлі в ринкових умовах». - К.: Київський національний торговельно-економічний університет, 2001. - С. 198-201.

6.Благодарний А.М. Актуальні проблеми профілактики адміністративних порушень законодавства про державну таємницю // Збірник наукових праць Національної академії Служби безпеки України. - 2005. - №13. - С. 101-107.

.Благодарний А.М. Деякі питання закритого розгляду справ про адміністративні правопорушення // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників». - К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2001. - С. 92-95.

8.Благодарний А.М. Деякі проблеми адміністративної відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю // Держава і право: Збірник наукових праць. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2002. - Випуск 16. - С. 148-153.

9.Благодарний А.М. До питання закритого розгляду справ про адміністративні правопорушення в суді // Проблеми законності: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого. - 2002. - Випуск 54. - С. 106-110.

10.Благодарний А.М. Окремі питання профілактики адміністративних правопорушень // Юридична Україна. - 2006. - №1. - С. 14-17.

11.Благодарний А.М. Перегляд постанов суду у справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю // Вісник Національного університету внутрішніх справ України. - 2003. - Випуск 22. - С. 152-156.

12.Боднар І.Р. Міжнародна інформація [Текст]: навч. посіб. / І.Р.Боднар.- Львів: Львівська комерційна академія, 2005.- 108с.

13.Браккер М. Культурное наследие: интеграция информационных ресурсов [Текст] / М.Бракккер // Мир библиографии.- 2009.- №4.- С.10-17.

.Войчишин К.С. Створення системи інформаційних ресурсів: стандартизація і сертифікація - основа інформаційної інфраструктури [Текст] / К.С.Войчишин // Інформаційні технології і системи.- 2008.- Т.5, №1-2.- С.69-83.

15.Галатенко В.А. Основы информационной безопасности [Текст] / В.А.Галатенко.- М.: Интерент-ун-т информационных технологий, 2006.- 277с.

16.Громадяни у пошуках інформації: українські реалії [Текст] / Упоряд. С.Г.Підлуська.- К.: Агенство "Україна", 2005.- 180с.

17.Давидова І.О. Управління електронними інформаційними ресурсами: питання методології та організації [Текст] / І.О.Давидова // Вісн. Харк. держ. акад. культури.- 2008.- Вип.10.- С.55-61.

18.Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини [Текст] / О.В.Зернецька.- К.: Освіта, 2002.- 351с.

19.Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы [Текст] / В.Л.Иноземцев.- М.: Логос, 2004.- 304с.

20.Інформаційне законодавство України [Текст]: науково-практичний коментар / За ред. Бондаренко С.В.- К.: Юридична думка, 2009.- 241с.

21.Калюжний Р.А. Інформаційна культура [Текст] / Р.А.Калюжний.- Ірпінь: Національний ун-т ДПС України, 2007.- 254с.

22.Климчук В. Інформаційні технології та тенденції розвитку міжнародної інформації [Текст] / В.Климчук // Вісн. Кн. Палати.- 2006.-№6.- С.15-18.

23.Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України [Текст]: монографія / Б.А.Кормич.- Одеса: Юридична література, 2007.- 471с.

24.Курас І. Інтеграція інформаційних ресурсів - стратегічний напрям забезпечення інформаційних потреб суспільства [Текст] / І.Курас // Бібліотечний вісник.- 2009.- №1.- С.2-6.

25.Ленков С.В. Захист національних інформаційних ресурсів в аспекті інформаційної безпеки України [Текст] / С.В.Ленков // Вісн. Східноукр. нац. ун-ту ім. В.Даля.- 2009.- Т.1, №5.- С.21-28.

26.Макаренко Є.А. Міжнародні інформаційні відносини [Текст]: навч. посібник / Є.А.Макаренко.- К.: Наша культура і наука, 2003.-368с.

27.Маращук А.І. Інформаційні ресурси держави: зміст та проблеми захисту [Електронний ресурс].- Режим доступу: #"justify">.Марчук Ю. Ескіз технології перетворення інформаційного потенціалу в інформаційний ресурс [Текст] / Ю.Марчук // Вісн. Кн. палати.- 2005.- №1.- С.19-22.

29.Маслянко П.П. Інформаційні ресурси та засоби їх створення [Текст] / П.П.Маслянко // Вісн. Східноукр. нац. ун-ту ім. В.Даля.- 2008.- Т.1, №7.- С.132-140.

30.Мастяниця Й.І. Інформаційні ресурси України: проблеми державного регулювання [Текст]: монографія / Й.І.Мастяниця.- К.: НІСД, 2006.-141с.

31.Момот А. Аналіз основних напрямків забезпечення інформаційної безпеки [Текст] / А.Момот // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2008.- Вип.659(Ч.1) №1.- С.265-278.

32.Национальные модели информационного общества [Текст] / Отв.ред. и сост. Е.А.Вартанова.- М.: ИКАР, 2005.- 412с.

.Нестеренко О.В. Єдина державна система електронних інформаційних ресурсів [Текст] / О.В.Нестеренко // Науково-технічна інформація.- 2006.- №4.- С.3-9.

34.Олейник О.В. Информационное общество и информационная безопасность // Развитие телекоммуникаций и построение информационного общества в странах СНГ: Сб. матер. междунар. конгресса, Санкт-Петербург, 21-23 фев. 2001г. - СПб.: Секретариат Совета МПА СНГ, 2001. - С.183 - 186.

35.Олійник О.В., Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України: політико-правові аспекти // Право України. - 2005. - №5. - С. 108 - 111

.Олійник О.В., Захист інформації в умовах інформаційного суспільства // Право України. - 2005. - №10. - С.100 - 103.

.Олійник О.В., Проблеми удосконалення захисту інформаційних ресурсів у процесі розширення міждержавного співробітництва // Юридична Україна. - 2005. - №11. - С. 50 - 56.

.Олійник О.В., Соснін О.В., Шиманський Л.Є. Політико-правові аспекти формування інформаційного суспільства суверенної і незалежної держави // Держава і право. - 2001. - Вип.13. - С. 534 - 541.

39.Орлов П.І. Інформатизація та інформація: нормативно-правове забезпечення [Текст]: науково-практичний посібник / П.І.Орлов.- Х.: Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2007.- 724с.

40.Партико З.В. Теорія масової інформації та комунікації [Текст] / З.В.Партико.- Львів: Афіша, 2008.- 290с.

41.Пархоменко В.Д. Наукові і організаційні проблеми управління інформаційними ресурсами [Текст] / В.Д.Пархоменко // Науково-технічна інформація.- 2007.- №3.- С.31-36.

42.Петров В.В. Національні інформаційні ресурси. Проблеми формування, використання, розвитку і управління [Текст] / В.В.Петров // Реєстрація, зберігання і обробка даних.- 2008.- Т.З, №2.- С.39-50.

43.Рубанець О.М. Інформаційне суспільство: когнітивний креатин постнекласичних досліджень [Текст]: монографія / О.М.Рубанець.- К.: ПАРАПАН, 2006.- 420с.

.Сенченко О.П. Стратегія побудови та розвитку інформаційного суспільства [Текст] / О.П.Сенчеко // Перспективи. Серія: філософія,історія,соціологія, політологія. - 2008.- №2.- С.8-19.

.Ситник Н.П. Влияние информации на человека [Текст] / Н.П.Ситник // Науч. и техн. библиотеки.- 2004.- №8.- С.81-84.

47.Сілкова Г. Інформаційно-аналітичні дослідження в структурі інформаційних ресурсів [Текст] / Г.Сілкова // Вісн. Кн. палати.- 2005.- №2.- С.14-18.

48.Соснін О.В., Олійник О.В. Правові проблеми регулювання інформаційної діяльності // Стратегічна панорама. - 2002. - №4. - С.166 - 173.

49.Уэбстер Ф. Теории информационного общества [Текст] / Ф.Уэбстер; пер. с. англ. М.В.Арапова / под ред. И.В.Маныхиной.- М.: Аспект-Пресс, 2004.- 400с.

50.Хромченко Л.Г. Теоретические основы организации информационной деятельности [Текст] / Л.Г.Хромченко, С.М.Панин.- Харьков-Симферополь: МСУ, СВА МСУ, 2004.- 503с.

.Цаленко М.Ш. Основы теории информационных ресурсов и социальная память [Текст] / М.Ш.Цаленко // Научно-техническая информация. Серия "Организация и методика информационной работы.- 2006.- №12.- С.1-11.

.Чиж І.С. Україна: шлях до інформаційного суспільства [Текст] / І.С.Чиж.- К.: Либідь, 2005.- 119с.

53.Шпакова О. Политика информационной безопасности в Украине: правовой базис [Текст] / О.Шпакова // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- Вип.65(Ч.1), 2008.- С.242-249.

54.Яворський В. Національний реєстр інформаційних ресурсів: черговий абсурд від влади [Електронний ресурс].- Режим доступу: #"justify">55.Яковенко В.Я. Інформаційні ресурси [Текст]: навч. посіб. / В.Я.Яковенко.- Донецьк: Дон Ну, 2005.- 202с.