Фінансова санація
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ
Кафедра Фінансів підприємств та банківської справи
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Фінансова санація
Дніпропетровськ 2012 р.
1. Аналіз причин кризи сильних і слабких сторін підприємства
У вітчизняній науково-практичній літературі поняттю "санаційний аудит" дотепер приділялося дуже мало уваги. Такий стан речей пояснюється тим, що багато економістів не бачать істотної різниці між звичайним аудитом та аудитом, який проводиться на підприємствах, що перебувають у фінансовій кризі. З ухваленням Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яким передбачено можливість досудової санації, а також укладання мирової угоди в ході провадження справи про банкрутство, питання проведення саме санаційного аудиту підприємств набуває надзвичайної актуальності. Адже рішення санаторів, кредиторів, арбітражного суду щодо застосування процедури санації чи мирової угоди значною мірою залежить від висновків санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі.
Які ж інституціональні й функціональні особливості санаційного аудиту? Загалом, аудит - це незалежна експертиза публічної бухгалтерської та фінансової звітності, іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, повноти обліку і його відповідності чинному законодавству, а також формування висновків щодо реального фінансового стану підприємства.
Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності юридичних та фізичних осіб. Звичайний аудит проводиться зовнішніми, незалежними від підприємства органами, як правило, спеціалізованими аудиторськими фірмами або аудиторами .
Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм. Він має свої особливості як щодо методів, так і щодо об'єктів та цілей проведення. Характерною рисою санаційного аудиту є те, що він проводиться на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Головна його мета полягає в оцінці санаційної спроможності підприємства на підставі аналізу фінансово-господарської діяльності та наявного плану фінансового оздоровлення.
Необхідність проведення санаційного аудиту зумовлена потребою користувачів у об'єктивній інформації про фінансовий стан суб'єкта господарювання та реальність санаційної концепції. Необхідність у висновку спеціаліста спричинено також і тим, що користувачі не мають доступу до джерел інформації та спеціальних знань для оцінки цієї інформації. Санаційний аудит можна розглядати як один з інструментів зменшення до прийнятного рівня інформаційного ризику для інвесторів, кредиторів та інших осіб, які бажають узяти участь у фінансовій санації неспроможного підприємства.
Замовниками санаційного аудиту підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі можуть бути:
·нинішні та потенційні власники корпоративних прав підприємства, якщо приймається рішення про збільшення статутного капіталу;
·андерайтери, якщо вирішується питання про викуп ними корпоративних прав нової емісії;
·позикодавець (наприклад, банківський консорціум) - якщо вирішується питання про надання санаційного кредиту;
·саме підприємство - якщо воно виходить з пропозицією про укладання мирової угоди та проведення санації в ході провадження справи про банкрутство;
·потенційний санатор - якщо вирішується питання про санацію підприємства через його реорганізацію (злиття, приєднання);
·державні органи - якщо вирішується питання про надання підприємству державної санаційної підтримки.
Зовнішнім замовникам аудиту необхідна обґрунтована інформація, яка свідчитиме, що:
). дані про фінансово-майновий стан боржника є достовірними й вичерпними;
). план санації є реальним;
). вибрано найліпшу з наявних альтернатив розвитку підприємства.
Ці замовники дають доручення аудитору провести економіко-правову експертизу наявної санаційної концепції та зробити висновок про доцільність вкладання коштів у об'єкт санації.
Санаційний аудит проводиться зовнішніми аудиторами в тісній співпраці з внутрішніми службами підприємства, особливо з відділом контролінгу. Особи, що проводять санаційний аудит, мають бути не лише висококваліфікованими економістами, а й розумітися на галузевих особливостях діяльності того чи іншого підприємства. У правовому та в економічному плані аудитор повинен бути повністю незалежним як від підприємства, аудит якого проводиться, так і від замовника аудиторського висновку (кредиторів та інвесторів) .
Розробка плану санації не є безпосереднім завданням санаційного аудиту. Як уже було зазначено, підготовкою санаційної концепції займаються або внутрішні аналітичні служби підприємства, або сторонні особи: консалтингові фірми, професійні керуючі санацією тощо, хоч у деяких випадках аудитори беруть активну участь у розробці плану санації.
Головним критерієм прийняття рішення щодо санації чи ліквідації підприємства є його санаційна спроможність. Водночас, кінцевою метою фінансової санації суб'єкта господарювання є забезпечення його життєдіяльності в довгостроковому періоді. Отже, санаційна спроможність визначається здатністю підприємства до виживання. Санаційна спроможність це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають здатність до успішного проведення його фінансової санації. До загальних умов санаційної спроможності відносять наявність у підприємства ефективної санаційної концепції та потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:
а). стійких позицій на ринку та реальних можливостей збільшення обсягів реалізації;
б). конкурентних переваг;
в). виробничого та кадрового потенціалу.
У процесі проведення санаційного аудиту використовуються різноманітні методи та інструменти. До головних слід віднести такі: опитування (анкетування) співробітників; факторний аналіз відхилень; аналіз сильних та слабких місць (СОФТ-аналіз); розробка сценаріїв; портфельний аналіз; метод ланцюгових підстановок; нуль-базис бюджетування; вартісний аналіз; трендовий аналіз.
Аналіз причин кризи сильних і слабких сторін підприємства - це етап санаційного аудиту на якому визначається повнота врахування у санаційній концепції всіх причин та факторів, які призвели до кризової ситуації. Перевіряється, чи правильно були використані методи ідентифікації причин кризи. З'ясовується, чи причини кризи ще діють, чи їх уже подолано (чи вони зникли самі собою). Визначається вид та фаза фінансової кризи; систематизуються причини кризи; виявляються фактори, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники діяльності підприємства; систематизуються "сильні" та "слабкі місця" у діяльності підприємства.
Для досягнення поставлених цілей керівництву підприємства важливо знати потенційні можливості, а також слабкі сторони діяльності підприємства. Внутрішні сильні сторони дозволяють підприємству використовувати можливості зовнішнього середовища, а слабкі сторони вказують на можливості небезпеки з боку зовнішнього оточення, які можуть виникнути, якщо керівництво не розробить запобіжні заходи.
Як ефективний інструмент аналізу поточного впливу зовнішнього середовища на діяльність підприємства використовують так званий SWOT-аналіз. Такий аналіз необхідно проводити для того, щоб, виявляючи та ліквідуючи наявні слабкі місця, нарощувати потужність та уникати можливих загроз. Зміст його полягає в тому, що керівник заносить дані, корисні для використання в стратегічному плануванні, в чотири комірки - сильні, слабкі сторони, небезпеки та можливості.аналіз дуже схожий на складання стратегічного балансу: сильні сторони - це активи компанії в конкурентній боротьбі, а її слабкі сторони - пасиви. Справа лише в тому, наскільки сильні сторони (активи) перекривають її слабкі сторони (пасиви) (співвідношення 50:50 визнано небажаним), а також в тому, як використовувати ці сильні сторони і як схилити стратегічний баланс у сторону активів. Практика показує, що SWOT-аналіз є інструментом управління кожного топ-менеджера за кордоном.
Аналіз середовища спрямований на виявлення загроз і можливостей, які можуть виникнути у зовнішньому середовищі по відношенню до організації, а також сильних та слабких сторін, якими володіє організація. Саме для вирішення цього завдання і розроблені певні прийоми аналізу середовища.
Метод SWOT (абревіатура складена з перших букв англійських слів: сила, слабкість, можливості та загрози), який застосовується в стратегічному управлінні для аналізу середовища, є досить широко визнаним підходом, що дозволяє провести сукупне вивчення зовнішнього та внутрішнього середовища. Застосовуючи метод SWOT, вдається встановити лінії звязку між силою та слабкістю, які притаманні організації, зовнішніми загрозами та можливостями. Методологія SWOT передбачає спочатку виявлення сильних та слабких сторін, а також загроз та можливостей, а потім - встановлення звязків між ними, які в подальшому можуть бути використані для формулювання стратегії організації.
І етап - з урахуванням конкретної ситуації, в якій знаходиться організація, складається список її слабких та сильних сторін, а також список загроз та можливостей.етап - встановлення звязків між ними. Для цього складається матриця SWOT.
У верхні та ліві розділи матриці заносяться всі відповідні можливості, загрози, сильні та слабкі сторони.
На перетині розділів утворюються чотири поля: поле «СІМ» (сила і можливості), поле «СІЗ» (сила і загрози), поле «СЛМ» (слабкість і можливості), поле «СЛЗ» (слабкість і загрози). На кожному з даних полів дослідник повинен розглянути всі можливі парні комбінації та виділити ті, які повинні бути враховані при розробці стратегії поведінки організації. У відношенні тих пар, які опинились на:
полі «СІМ» - слід розробляти стратегію з використання сильних сторін організації для того, щоб отримати віддачу від можливостей, які зявились у зовнішньому середовищі;
полі «СЛМ» - стратегія повинна бути побудована таким чином, щоб за рахунок можливостей, які зявилися, намагатися подолати слабкості організації;
полі «СІЗ» - стратегія повинна передбачати використання сили організації для усунення загроз;
полі «СЛЗ» - організація повинна розробляти таку стратегію, яка дозволила б їй позбавитися від слабкості і спробувати запобігти загрозі.
Виробляючи стратегію, слід памятати, що можливості та загрози можуть переходити у свою протилежність. Так, невикористана можливість може стати загрозою, якщо її використає конкурент, і навпаки.
Для успішного аналізу оточення організації важливо не тільки виявити загрози та можливості, але й спробувати оцінити їх з точки зору того, наскільки важливим для організації є врахування в стратегії її поведінки кожної з виявлених загроз та можливостей.
Для оцінки можливостей застосовують метод позиціювання кожної конкретної можливості на матриці можливостей.
Отримані всередині матриці девять полів можливостей мають різне значення для організації. Можливості, що потрапляють у поля «ВС», «ВП», «СС», мають велике значення для організації, і їх необхідно обовязково використовувати. Можливості, що потрапляють у поля «CM», «НП», «НМ», практично не заслуговують уваги організації. Стосовно можливостей, які потрапили на інші поля, керівництво повинно прийняти позитивне рішення про їх використання, якщо в організації є достатньо ресурсів.
Подібна матриця складається для оцінки загроз.
РуйнуванняКритичний станВажкий стан«Легкі удари»
Висока імовірністьПоле «ВР»Поле «ВК»Поле «ВВ»Поле «ВЛ»
Середня імовірністьПоле «СР»Поле «СК» Поле «СВ»Поле «СЛ»
Низька імовірністьПоле «HP»Поле «НК»Поле «НВ»Поле «НЛ»
Ті загрози, які потрапляють на поля «ВР», «ВК», «СР», викликають дуже велику небезпеку для організації та потребують негайного та обовязкового усунення. Загрози, що потрапили на поля «ВВ», «СК», «HP», також повинні знаходитися в полі зору вищого керівництва та бути усунутими в першочерговому порядку. Щодо загроз, які знаходяться на полях «НК», «СВ», «ВЛ», то тут потрібен уважний та відповідальний підхід щодо їх усунення.
Загрози, що потрапили на інші поля, не повинні випадати з поля зору керівництва організації, тому слід здійснювати уважне відстеження їх розвитку, хоча при цьому не ставиться завдання їх першочергового усунення.
. Форми, правила та умови фінансування санації
Форми фінансування суб'єктів господарювання класифікуються за джерелами надходження капіталу та за правовим статусом інвесторів. За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів - власний та позичковий капітал.
Формування власного капіталу відбувається за рахунок внутрішніх джерел - чистий прибуток, амортизація, реструктуризація активів та внесків учасників і засновників які відносяться до зовнішніх джерел.
Позиковий капітал формується за рахунок виключно зовнішніх джерел кредиторська заборгованість та кредитне фінансування.
Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового капіталу. Отже, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів. У виняткових випадках може надаватися державна фінансова підтримка. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів. За формальними ознаками розрізняють два види санації.
Санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів:
зменшення номінального капіталу підприємства;
конверсія власності в борг;
конверсія боргу у власність;
пролонгація строків сплати заборгованості;
добровільне зменшення заборгованості;
самофінансування.
Санація із залученням нового фінансового капіталу:
альтернативна санація;
зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);
безповоротна фінансова допомога власників;
емісія облігацій конверсійної позики;
залучення додаткових позик.
Розглядають також автономну санацію (з використанням власних коштів підприємства та капіталу його власників) і зовнішню санацію (за рахунок коштів кредиторів і держави). Держава може фінансувати санаційні заходи на поворотній або безповоротній основі або непрямо підтримувати підприємство (податкові пільги, створення особливих умов діяльності і т. ін). Можлива чиста санація, що полягає в санації балансу неспроможного підприємства. Спрямована на формальне покриття засвідчених у балансі збитків, вона є необхідною передумовою для залучення коштів інвесторів та кредиторів. Часто слідом за зменшенням статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається двоступінчастою санацією. Фінансова санація зусиллями власників підприємства, за якої акціонер (пайовик) на добровільних засадах може зробити вибір між деномінацією чи консолідацією, з одного боку, та безповоротною фінансовою допомогою підприємству - з іншого називається альтернативною санацією.
Потреба в капіталі
Перш ніж здійснювати заходи щодо залучення фінансових ресурсів, необхідних для санації підприємства, слід визначити потребу в капіталі.
Потреба в капіталі - це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.
Щоб визначити потребу в капіталі, сукупні витрати підприємства доцільно розмежувати на дві групи:
) Капітальні витрати (на заснування (реорганізацію) підприємства, купівлю та введення в дію основних фондів). Капітал має бути мобілізований на довгостроковий період і є інвестиційним.
) поточні витрати (пов'язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці). Визначають як потребу в оборотному капіталі.
Види потреб у капіталі можуть бути такими:
потреба в капіталі, необхідному для придбання факторів виробництва;
для обслуговування залученого капіталу (процентні платежі, дивіденди);
для повернення залучених фінансових ресурсів (погашення кредитів, повернення внесків засновників (учасників);
для сплати податків та інших обовязкових платежів.
Головною метою фінансового менеджменту у процесі санації підприємства є мобілізація фінансових ресурсів для виконання двох основних завдань:
)відновлення (поліпшення) платоспроможності;
)формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
Потреба у грошових коштах визначається згідно з оперативною (Crash) програмою та платіжним календарем. Базою для визначення потреби в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами заборгованості та строками погашення. Потреба в капіталі складається із сум заборгованості, щодо яких не вдалося досягти домовленості про їх списання чи реструктуризацію та строк сплати яких настав або настане найближчим часом, а також платіжні зобов'язання, які можуть виникнути в ході поточної операційної діяльності суб'єкта господарювання. Від правильності визначення обсягу капіталу, необхідного для відновлення платоспроможності та виконання поточних зобов'язань, залежить подальша життєдіяльність підприємства.
Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а також за організаційним та фінансовим планами проекту санації. Визначальним при цьому є обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі.
Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму. Загалом на обсяги потреби в інвестиційному капіталі впливають такі фактори:
виробнича програма;
вартість машин та обладнання, які заплановано придбати;
вартість модернізації існуючих основних фондів;
розмір підприємства;
правова форма організації бізнесу;
вид діяльності (галузь);
місце розташування підприємства;
строк окупності інвестицій.
Потреба в оборотному капіталі, необхідному для забезпечення фінансово-господарської діяльності, визначається за окремими видами оборотних активів:
готовою продукцією;
запасами сировини, матеріалів та напівфабрикатів;
незавершеним виробництвом;
витратами майбутніх періодів.
У вітчизняній практиці потребу в оборотних коштах визначають на основі їх нормування. Сукупний норматив (загальну потребу в оборотних коштах) обчислюють, підсумовуючи нормативи за окремими статтями. До основних факторів, які впливають на обсяг потреби в оборотних коштах відносять такі:
)обсяг виробництва та реалізації продукції протягом періоду, на який визначається потреба в капіталі;
)умови постачання підприємства товарно-матеріальними цінностями: кількість постачальників, строки поставок, форми розрахунків тощо;
)організація процесу виробництва: тривалість виробничого циклу, розмір витрат, номенклатура продукції;
)умови реалізації продукції: кількість споживачів готової продукції, їх віддаленість, форми розрахунків тощо.
Обсяг потреби в капіталі залежить також від ефективності управління дебіторською та кредиторською заборгованістю.
За наявності невиправданої (простроченої) чи безнадійної дебіторської заборгованості виникає порушення фінансової рівноваги, оскільки в підприємства на відповідну суму зменшується обсяг ліквідних оборотних коштів. Одним із методів покриття фінансового дефіциту є порушення строків виконання власних платіжних зобов'язань, тобто використання невиправданої кредиторської заборгованості як джерела поповнення оборотного капіталу. Така політика є ризиковою і може призвести до накладення на підприємство штрафів під час досудового врегулювання господарських спорів або у судовому порядку та до фінансової кризи.
Забезпечення фінансової рівноваги на підприємстві
Забезпечення постійної платоспроможності є основним завданням фінансового менеджменту. Цього можна досягти, додержуючи фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'язань. У процесі фінансового аналізу застосовують різноманітні рівняння фінансової рівноваги, базову модель яких можна подати в так:
(Початковий стан резервів ліквідності + виручка від реалізації + надходження від інвестиційної діяльності) = (Поточні виплати в рамках операційної діяльності + інвестиції + погашення заборгованості (основна сума, відсотки) + виплата дивідендів + кінцевий обсяг резервів).
Альтернативною може бути рівновага чистого прибутку і амортизації (Сash-Flow) та вихідних потоків, що не враховують поточні виплати в межах операційної діяльності. Ще одна базується на рівновазі мобілізованого фінансового капіталу та його використанні.
Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпечення платоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямоване на збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних. Збільшення вхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:
1)мобілізації внутрішніх резервів самофінансування;
)рефінансування дебіторської заборгованості;
)стимулювання збуту основної продукції;
)залучення додаткового акціонерного (пайового) капіталу;
)одержання нових позик,
Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті таких основних заходів:
)зменшення поточних виплат у рамках операційної діяльності (зниження собівартості продукції);
)реструктуризації кредиторської заборгованості;
)перегляду дивідендної політики;
)заморожування інвестицій.
Система санаційних заходів, що ґрунтується на використанні моделей фінансової рівноваги в довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації.
Кредитори та інвестори, маючи на меті гарантувати свої вкладення та не припуститися порушення фінансової рівноваги, вимагають додержання певних правил під час формування структури капіталу. Щоправда, не завжди додержання чи недодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційних рішень, але на практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів є необхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.
Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід зважати, виробляючи стратегію залучення фінансових джерел санації підприємств. Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:
золоте правило фінансування;
золоте правило балансу;
правило вертикальної структури капіталу.
Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правила базуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношення певних статей балансу.
ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО ФІНАНСУВАННЯ
Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в обєктах основних та оборотних засобів.
Підприємство, додержуючи вимог золотого правила фінансування, забезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під час застосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу та пасиву балансу (окремих обєктів інвестування та джерел фінансування). Це можна (і є сенс) робити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності.
Загалом вважають, що має діяти принцип «загального фінансування», згідно з яким усі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів. На практиці застосовуючи золоте правило фінансування, користуються двома умовами, що виражають його зміст:
У разі додержання золотого правила фінансування фінансова рівновага забезпечується за таких умов:
)інвестований капітал своєчасно (у передбачені строки) вивільняється в результаті господарської діяльності;
)існує можливість субституції або пролонгації строків повернення капіталу;
)платежі, строк оплати яких настав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційної діяльності.
ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО БАЛАНСУ
Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів. Загалом це правило вимагає виконання двох умов:
а) основні засоби мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;
б) довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані у стратегічні запаси сировини, неліквідні товари тощо).
Докладніше досліджуючи золоте правило балансу, можна виявити таку саму суперечність, як і в золотому правилі фінансування. Використання золотого правила балансу дає змогу уникнути проблем з ліквідністю, якщо списання активів у результаті господарської діяльності за обсягами і термінами збігається з погашенням залученого капіталу і якщо грошових надходжень достатньо для забезпечення розрахунків у процесі поточної операційної діяльності. У довгостроковому капіталі має також існувати можливість пролонгувати строки погашення існуючих кредитів і залучити новий капітал. Якщо ж такі можливості існують, то дотримання золотого правила балансу є необовязковим.
ПРАВИЛО ВЕРТИКАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ
Правило вертикальної структури капіталу повязане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Привязування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів підприємства, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства.
Аналізуючи вертикальну структуру балансу, обчислюють два основні показники: коефіцієнт фінансової незалежності та коефіцієнт фінансового лівериджу (коефіцієнт заборгованості).
Коефіцієнт фінансової незалежності, «автономії» Кавт визначається як відношення загальної суми власних коштів до підсумку балансу. Чим більше значення коефіцієнта, тим благополучніший фінансовий стан підприємства (менша залежність від зовнішніх фінансових джерел). Якщо частка власних засобів у структурі джерел фінансування збільшується, то Кавт => 1; якщо існує тенденція до фінансування за рахунок позик, то Кавт => 0.
Важливе значення у процесі аналізу структури капіталу має показник фінансового лівериджу Фл = ПК/ВК, що характеризує залежність підприємства від позичкового капіталу і визначається як відношення позичкового капіталу ПК до джерел власних коштів ВК. Коефіцієнт фінансового лівериджу називають також коефіцієнтом заборгованості. Вважають, що зростання показника фінансового лівериджу свідчить про зростання фінансового ризику, тобто про можливість втрати платоспроможності. І навпаки: за вибраних напрямків інвестування ризик кредиторів тим менший, чим менша частина позичкового капіталу в загальній сумі пасивів.
Щодо структури капіталу існують різні погляди. Одні економісти вважають, що співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства має становити 1:1. У такому разі загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення Кавт = 0,5. Згідно з іншими тлумаченнями правила вертикальної структури капіталу, для промислових підприємств частка власного капіталу має становити не менш як 60%; для торгівлі - 50%. Існують також думки, що відношення власного та позичкового капіталу має становити 2 : 1.
Автори вертикальної структури (1:1) свою позицію обґрунтовують тим, що власники підприємства мають брати участь у його фінансуванні внесками чи рефінансуванням прибутку щонайменше в такому самому обсязі, як і кредитори.
На практиці структура капіталу підприємств значною мірою залежить від галузі виробництва, до якої вони належать, форми організації бізнесу, а також від низки інших специфічних факторів.
На вітчизняних підприємствах можна спостерігати дещо викривлену картину.
Аналізуючи структуру капіталу підприємств за окремими формами організації бізнесу, можна виявити таку закономірність: в акціонерних товариствах, і особливо в тих, акції яких котируються на біржі, частка власного капіталу майже вдвічі більша, ніж у підприємств інших форм організації бізнесу. Це можна пояснити тим, що звітність акціонерних товариств публікується в пресі, а для інвесторів, які оцінюють ризиковість своїх вкладень, рівень заборгованості підприємства відіграє вирішальну роль. Саме тому акціонерні товариства прагнуть підвищити показник своєї фінансової незалежності.
Коли йдеться про визначення оптимальної структури капіталу, слід враховувати, що головною метою будь-якого підприємства є максимізація прибутку в довгостроковому періоді. Якщо рентабельність сукупного капіталу (рентабельність активів) перевищує проценти за користування кредитом, то підприємству вигідно буде залучати позики. Проте якщо проценти за користування позиками перевищують рентабельність активів, фінансування за рахунок залучення кредитів слід мінімізувати.
Отже, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупності підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного конкретного підприємства (галузь, форма організації бізнесу, місцезнаходження, прибутковість активів, процентні ставки за користування позиками тощо). Існує думка, що оптимальної структури капіталу на практиці не існує взагалі. Обсяг можливої заборгованості підприємства обмежується готовністю кредиторів надавати позики. Ця готовність залежить від рівня ризику неповернення кредитів. Ризики, повязані з погіршенням структури капіталу підприємств та коливанням рентабельності власного капіталу, оцінюються з огляду на ефект фінансового лівериджу, про який ідеться далі.
ЕФЕКТ ФІНАНСОВОГО ЛІВЕРИДЖУ
Щоб визначити оптимальну структуру капіталу, тобто виявити граничну межу використання позичкового капіталу для конкретного підприємства розраховують ефект фінансового лівериджу Ефл. Цей показник доцільно обчислювати у процесі санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, маючи на меті визначити відхилення від оптимальної структури капіталу та оцінити ризики, що при цьому виникають, а також під час розробки такої стратегії фінансування санації, яка дасть змогу оптимізувати джерела залучення фінансових ресурсів.
баланс санація аудит
Бібліографічний список
1.Економіко-математичні моделі оцінки фінансового стану субєктів господарювання: монографія / О.М. Тридід, О.Г. Тижненко, Л.О. Тижненко. К.: УБСНБУ, 2009. - 213 с.
.Дубинська Е.С. Аналіз сучасних моделей та методик прогнозування кризового стану підприємства/ Е.С. Дубинська // Вісник Донбаської державної машинобудівної академії. - 2009. - №2 (16). - С. 84-89.
.Жалко О.В. Банкрутство як наслідок впливу фінансової кризи на господарську діяльність підприємств / О.В. Жалко // Університетські наукові записки. Економіка. - 2010. - №2. - С.163 - 173.
.Фінансова санація та банкрутство підприємств: Опорний конспект лекцій Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2011. - 150с.
.Банкрутство і санація підприємства: теорія і практика кризового управління: Монографія / ТС. Клебанова, О.М. Бондар, О.В. Мозенков та ін. / За ред. О.В.Мозенкова: - X.: ВД"1НЖЕК", 2010. - 272 с.
.Григорєв В.В., Федотова М.А. Оцінка підприємства: теорія та практикам.: 2010. -133с.
.Гриньова В.М., Коюда В.О. Фінанси підприємств. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2011. - 424 с.
.Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. -К.: КНЕУ, 2011.-412 с.
.Управління фінансовою санацією підприємства / С.Я. Салига, О.І. Дацій, Н.В. Несторенко, О.В. Серебряков. - Київ: Центр навчальної літератури, 2010. - 240 с.
.Федорова Г.В. Фінансовий аналіз підприємства при загрозі банкрутства. - М.: Омега-Л, 2011. - 272 с.