Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання

Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання

Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні проблеми зайнятості населення

.1 Сутність та особливості зайнятості

.2 Форми та види зайнятості

.3 Формування державної політики зайнятості

Розділ 2. Дослідження взаємозв’язку зайнятості та економічного зростання

.1 Економічне зростання та людський розвиток

.2 Вплив доходів та заробітної плати на зайнятість населення

.3 Продуктивна зайнятість у контексті забезпечення економічного зростання

Розділ 3. Перспективи зростання зайнятості для економічного зростання

.1 Стратегія регулювання зайнятості у забезпеченні економічного зростання

.2 Стратегія ефективної зайнятості населення в системі соціальної політики

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Забезпечення життєдіяльності суспільства і розвитку особистості як функції зайнятості здійснюється на ринку праці через фази відтворення трудових ресурсів: формування, розподіл, перерозподіл та використання. У свою чергу, тільки через зайнятість населення суспільно-корисною працею ринок праці виконує свою головну функцію - відтворювальну.

Зайнятість на ринку праці визначає таку фазу відтворення робочої сили, як розподіл і перерозподіл трудових ресурсів відповідно до попиту й пропозиції праці. Вона розподіляє працюючих за видами робіт, галузями виробництва, професіями і спеціальностями, соціальним статусом, за регіонами та поділяє зайнятих на найманих працівників, роботодавців і самозайнятих.

Підвищення ефективності формування державної та регіональних програм зайнятості населення значною мірою залежить від визначення ключових методологічних підходів щодо взаємодії доходів, заробітної плати та зайнятості населення через гармонізацію соціально-трудових відносин. Саме такі категорії, як доходи, заробітна плата, зайнятість населення у їх взаємозв'язку та взаємозалежності відображають формування певного рівня якості трудового життя працівників підприємств, вагомих важелів забезпечення гідної праці персоналу, сталих темпів економічного зростання на основі інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Встановлення належного взаємозв'язку між цими показниками сприятиме, перш за все, забезпеченню ринково-договірними засобами регулювання відповідності рівня заробітної плати працівників ринковій вартості послуг робочої сили як основи товарообмінних процесів на ринку праці. Однак поза увагою не мають залишатися й державні механізми регулювання цих процесів, що й обумовлює актуальність цієї проблеми в контексті забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості населення.

Серед зарубіжних вчених, які займалися висвітленням теоретичних основ категорії зайнятості населення та дослідженням її економічної природи, слід виділити таких науковців, як М. Вебер. Д. Кейнс, Ф. Кене, А. Маршалл, Д Мак-Грегор, К. Маркс, А. Маслоу. М. Мескон, Е. Мейо, Л. Портер, Д Рікардо, П. Самуельсон. А. Сміт, Ф. Тейлор, Й. Шумпетвр.

Суттєвий доробок у дослідження даної проблематики внесли такі вітчизняні вчені, як К Бердяев, Д. Богиня, І. Бондар. А. Богуцький. В, Вернадський, О. Гришнова, М. Долішній. Т. Заяць. Е. Капустін, Т. Кир'ян, А. Колот, С. Мочерний, В. Онікієнко, О. Рудченко, М. Туган-Барзновський. М. Чумаченко, А. Чухно. М. Шмельов та інші.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Роль зайнятості у забезпеченні економічного зростання».

Об’єкт дослідження - економіка України.

Предмет дослідження - роль зайнятості у забезпечеені економічного зростання.

Метою курсової роботи є обгрунтування методологічних підходів щодо визначення впливу доходів населення, заробітної плати на зайнятість населення в умовах сталого економічного зростання.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

) розглянути теоретичні аспекти зайнятості населення;

) дослідити взаємозв’язок зайнятості та економічного зростання;

) показати важливе значення перспектив зростання зайнятості для економічного зростання.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретико-методологічні проблеми зайнятості населення

.1 Сутність та особливості зайнятості

У дореформений період забезпечення зайнятості населення ґрунтувалося на командно-адміністративних методах: громадяни, що досягли шістнадцятирічного віку і не мали обмежень по здоров'ю, були зобов'язані вчитися або працювати. У протилежному випадку вони в примусовому порядку направлялися на роботу чи переслідувались за законом. Іншими словами, усе працездатне населення країни було заручником держави, що наказувала, де і за якою професією має трудитися людина, яку заробітну платню одержувати, які мати пільги.

Відмінною рисою ринкової економіки є те, що людина самостійно приймає рішення, працювати їй чи ні. Держава не має права примусити громадянина працювати, що закріплено у Законі України «Про зайнятість населення».

Намагання забезпечити практично стовідсоткову зайнятість дієздатного населення у збиток економічній ефективності виробництва призвело до того, що на багатьох підприємствах мав місце не дефіцит робочої сили, а її надлишок. У результаті цього в умовах командно-адміністративної економіки при формальній відсутності безробіття воно Існувало у прихованій формі: частина працівників фактично тільки була присутня на роботі, тимчасово чи постійно виконувала невластиві її посаді функції, імітуючи трудову діяльність [7, 45].

Враховуючи весь спектр відносин, які виявляються і перетинаються в змісті поняття "зайнятість", його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід.

Вироблення державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів. Трудові ресурси - це частина працездатного населення, яка володіє фізичними та розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності. Використання трудових ресурсів характеризується показниками зайнятості.

У широкому розумінні сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соціально-трудових відносин між людьми з приводу:

по-перше, забезпечення населення робочими місцями;

по-друге, формування, розподілу і перерозподілу трудових ресурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці;

по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Таке визначення охоплює великий комплекс проблем, за якими стоять структурна, інвестиційна, цінова, грошово-кредитна, кадрова, освітянська, міграційна, демографічна, соціальна політика держави. Ця сукупність соціально-трудових відносин знаходить свій прояв у певних економічних категоріях, таких, наприклад, як індивідуальна або колективна трудова діяльність, процес самої праці, продуктивність праці. її умови, нормування, мобільність та професійна підготовка кадрів, доходи і заробітна плата тощо. Звідси випливає важливий висновок: зведення проблеми зайнятості населення лише до відсутності безробітних - це невиправдане, помилкове і шкідливе з точки зору державної політики зайнятості припущення. Саме такий підхід у подальшому породжує недооцінку активних заходів на ринку праці, негативні наслідки розвитку нерегламентованої та нелегальної зайнятості, інші негаразди і, врешті-решт, те безробіття, в тому числі й приховане, до відсутності якого були зведені проблеми зайнятості.

На жаль, подібне ставлення до зайнятості іноді існує не тільки на побутовому рівні, що приносить шкоду справі. Але це - вади перехідного періоду. За часи соціалізму Україна мала повну зайнятість (при низькій продуктивності праці), і це вплинуло на психологію деяких працівників, ознаки якої і проявляються у спрощеному сприйнятті поняття зайнятості. Лише сучасний підхід до зайнятості у державній політиці, і що особливо важливо, на регіональному та місцевому рівні, дасть правильний напрям вирішенню всіх складних питань зайнятості населення і визначить її провідне місце як у макро-, так і в мікроекономіці.

Існують й інші визначення поняття зайнятості населення. Зокрема, Г.Т. Завіновська [7] вважає, що під зайнятістю населення слід розуміти діяльність частини населення зі створення суспільного продукту. І.С. Кравченко дає таке визначення зайнятості населення: зайнятість - це забезпечення працездатного населення робочими місцями та його участь в суспільно корисній діяльності, що приносить заробіток чи прибуток. Але найбільш широка характеристика поняття зайнятості населення наведена у визначенні В.М. Петюха: зайнятість - це діяльність громадян, яка не суперечить Конституції держави, спрямована на задоволення особистих і суспільних потреб і приносить заробіток (дохід) [9, 12].

Зайнятість населення - найбільш узагальнена характеристика економічної діяльності держави, яка відбиває рівень економічного розвитку, внесок живої праці в здобутки виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їх взаємозв'язків.

Зайнятість є соціально-економічним явищем, а тому вона має економічну та соціальну сутність.

Економічна сутність зайнятості полягає в діяльності людей по створенню валового внутрішнього продукту (національного доходу). Таким чином, чим більше людей зайнято при будь-яких інших умовах, тим більше в суспільстві виробляється матеріальних і духовних цінностей, тим вищий буде рівень життя населення.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю. Демографічна сутність зайнятості полягає у відображенні взаємозалежності зайнятості від статевовікових характеристик населення, його структури тощо.

Саме така двоєдина сутність зайнятості населення і дає підстави чітко визначити, що зайнятість населення є найважливішим елементом соціально-економічної політики держави. Звідси випливають основні функції зайнятості населення:

забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства, в тому числі його непрацездатних членів;

забезпечення життєдіяльності i розвитку особистості;

забезпечення якості робочої сили.

Ці функції зайнятості, в свою чергу, значною мірою забезпечують залежно від її рівня і ступеня продуктивності звужене, просте чи розширене відтворення населення, а також екстенсивне або інтенсивне відтворення робочої сили.

Категорію "зайнятість" прийнято характеризувати такими ознаками, як раціональність, продуктивність та ефективність. Найбільшої значущості надається розробці критеріїв ефективності зайнятості в контексті сучасних економічних перетворень, оскільки наявні в науковій літературі дослідження характеризуються:

) відсутністю єдиного підходу до визначення як власне поняття ефективної зайнятості, так і соціально-економічних її критеріїв;

) абстрактністю у визначенні ефективної зайнятості, ігноруванням специфіки різних рівнів соціально-економічних відносин та відповідних потреб;

) відсутністю розрізнення таких її суттєвих аспектів, як економічного і соціального.

Слід також підкреслити головну характеристику зайнятості за її соціально-економічною суттю. У такому аспекті зайнятість може бути продуктивною і непродуктивною [2].

Продуктивна зайнятість - це така діяльність, яка за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних. Інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили.

Зайнятість, яка не відповідає цим категоріям, є непродуктивною. До неї можна віднести виробництво бракованої і неліквідної продукції, зайнятість у тіньовій економіці, нерегламентовану нелегальну діяльність.

Двоєдина сутність зайнятості та її функції знайшли своє відображення в Законі України «Про зайнятість населення» (ст. 1), а саме: «Зайнятість населення - це є суспільно-корисна діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така. що. як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі» [8].

Однак зайнятість має ще й демографічний зміст. Від демографічного стану суспільства значною мірою залежить розвиток його продуктивних сил, їх відтворення, економічне навантаження на працездатне населення працездатного віку, продуктивність суспільної праці, стан використання трудового потенціалу суспільства. Тому розглядати зайнятість у практичному аспекті без урахування питомої ваги різних статево-вікових груп населення не можна. Ураховуючи соціально-економічну сутність, демографічну ситуацію в країні. Закон України про Зайнятість населення» відносить до зайнятих такі категорії населення [2]:

працюючих по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, що беруть участь у виробництві;

обраних, призначених або затверджених на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

громадян, які проходять службу в збройних силах України, службі безпеки, прикордонних військах, військах внутрішньої та конвойної охорони, органах внутрішніх справ, в інших військових формуваннях України, альтернативну (невійськову) службу;

осіб, які проходять професійну підготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та навчаються а денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

До зайнятих також відносяться громадяни, які зайняті такою суспільно корисною працею, як догляд за дітьми і хворими та ведення домогосподарства.

Що стосується інших країн, то і в них критерії віднесення населення до зайнятого різні. Так, у США зайнятими вважаються [2]:

а) особи, які протягом тижня працюють на момент статистичного опитування за плату або на власних підприємствах;

б) особи, які пропрацювали не менше 15 годин на тиждень безплатно на підприємствах, що належать членам їхніх сімей;

в) тимчасово непрацездатні й ті, хто перебуває у відпустках

Слід відмітити, що українським законодавством у порівнянні з законами США визначено досить жорсткі критерії віднесення населення до зайнятого.

Дослідження процесу формування зайнятості з початку ринкових перетворень дало змогу визначити такі основні тенденції структурних зрушень у зайнятості:

• історичне скорочення зайнятості в усіх сферах економіки;

• виникнення нових недержавних форм зайнятості - малих підприємств, фермерських господарств тощо;

• значні коливання кількості зайнятих у домашньому та особистому підсобному господарстві;

• зростання значення самозайнятості населення;

• високий рівень прихованого безробіття, пов'язаного з неповним та неефективним використанням праці у виробництві. Він характеризується низькою продуктивністю і відбиває фундаментальне порушення балансу між працею та іншими факторами виробництва.

Одним з основних факторів, що зумовлюють виникнення подібних диспропорцій на ринку праці й економіки загалом, слід" вважати утримання на низькому рівні заробітної плати, галузеві відмінності в рівні доходів. Дослідження показали, що взаємозв'язок між зайнятістю та доходами населення має прямо пропорційну залежність. Статистика зазначає основні тенденції руху кількості зайнятих залежно від заробітної плати. Перехід до ринкової економіки на сучасному етапі характеризується поступовим налагодженням ринкового взаємозв'язку між зайнятістю та динамікою заробітної плати на місцевих і галузевих ринках праці, де він є прямим. Проте на національному ринку праці цей зв'язок залишається спотворений внаслідок специфічних умов розвитку і формування ринкових відносин, а також непослідовності економіко-правових кроків на державному рівні.

Аналіз структури зайнятості на місцевих і галузевих ринках праці свідчить про негативні тенденції у їх розподілі: висока питома вага працівників матеріального виробництва, у тому числі сільського господарства, у загальній структурі зайнятих і відносно невелика частка працівників інфраструктурних галузей негативно впливають на рівень продуктивності економіки.

Передбачена логікою ринкових перетворень відмова від будь-якого законодавчого примусу до праці і визнання за особистістю індивідуального права власності на робочу силу має на меті автономне користування нею. Є підстави вважати, що в цьому контексті забезпечення робочими місцями усіх бажаючих працювати, за винятком тих, хто не потребує цього та має законні джерела існування, спричинює в ідеалі повну зайнятість і оптимальне використання трудових ресурсів. У новій системі господарювання збереження роботи не означає збереження робочого місця, тому що держава вже не гарантує забезпечення робочим місцем кожного працездатного. Отже, надаючи значну індивідуальну економічну свободу, ринок праці одночасно вимагає від працівника більш високої якості трудового потенціалу, що дозволяє активізуватися на конкретному ринку трудових послуг. У цьому полягає новий зміст методологічної концепції зайнятості в умовах формування ринку праці [17, 3].

Розвиток ринкових умов господарювання, підприємництва, зміни соціально-економічного середовища впливають на перерозподіл функцій та повноважень управління трудовими ресурсами, на акумулювання передового досвіду.

На організацію управління трудовими ресурсами впливають нові високотехнологічні галузі, гнучкі технології та форми організації виробництва, автоматизація управлінської праці та соціально-економічні умови: розвиток підприємництва, пристосування корпоративних стратегій та структур до нових технологій, інтернаціоналізація бізнесу, виробниче і цілеспрямоване втручання держави у сферу використання трудових ресурсів.

Слід зазначити, що поняття "зайнятість населення" слід розглядати як систему різних видів і форм трудової діяльності, яка вільно вибрана та не заборонена законом. Ця система дає засоби до життя та створює умови для їх отримання, спрямована на забезпечення досягнення збалансованості між потребою населення в робочих місцях та їх наявністю, виходячи з професій, кваліфікацій та режимів праці, з урахуванням потреб виробництва та трудових ресурсів.

Повна зайнятість - це той ідеальний рівень використання економічно активного населення, до якого слід прагнути. Повна зайнятість має бути основним принципом соціальної політики країни. Вона передбачає досягнення збалансованості між потребами населення в робочих місцях та їх наявністю загалом і з урахуванням професій, кваліфікацій, умов і режимів праці, інших якісних особливостей потреб виробництва і трудових ресурсів на всіх рівнях організації народного господарства.

Категорія "трудові ресурси" - це інтегральна сукупність кількісних та якісних характеристик населення стосовно праці. Кількісні характеристики визначаються демографією, якісні - суб'єктивними факторами, які лежать в основі їх конкурентоспроможності на ринку праці.

Якісні характеристики трудових ресурсів, а саме особистісну складову, з розвитком ринку важливо враховувати як визначальну, що передбачає усвідомлення свого обов'язку, гідності, відповідальності, справедливості, в основі якої лежить мораль праці як елемент загальнолюдської моралі.

Якісна характеристика трудових ресурсів має стати визначальною у зв'язку з тим, що на сучасному етапі спостерігається посилення негативних явищ в економіці та суспільстві значною мірою через кризовий стан культури [17, 4].

Відсутність елементів самовідтворення культурного життя необхідного рівня стала основою інволюційних явищ, духовної деградації трудових ресурсів.

Ефективне функціонування системи регулювання зайнятості в умовах ринку передбачає постійне посилення економічних методів управління трудовими ресурсами на всіх рівнях управління, визначення пріоритету конкретних завдань політики зайнятості.

В умовах трансформації суспільства для ефективного використання трудових ресурсів слід застосовувати такі напрями регулювання сфери зайнятості:

• системний, комплексний підхід в управлінні зайнятістю, що охоплює всі соціальні групи працездатного населення;

• адаптація форм управління зайнятістю до специфіки соціально-демографічного складу слабо захищених груп населення, безробітних;

• підвищення мобільності трудових ресурсів між регіонами, галузями, професіями з метою здійснення структурних зрушень в економіці, підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва;

• посилення відповідальності органів управління зайнятістю, виконавчої влади за ситуацію на ринку праці, працевлаштування безробітних, попередження масового безробіття.

Трудові ресурси доцільно аналізувати в розрізі груп незайнятої робочої сили, згрупованих за рівнем працездатності, терміном пошуку праці, соціальним статусом, статтю, віком, освітою, професією та кваліфікацією, що дозволить визначити різну цінність і ступінь конкурентоспроможності продавців робочої сили.

Кон'юнктура ринку праці може характеризуватися працедефіцитним, рівноважним або праценадмірним станом, який складається під впливом технічного базису галузевої структури економіки країни, ступеня розвитку багатоукладної соціальної та виробничої інфраструктури, мобільності та якості трудового потенціалу.

Та в якому б аспекті ми не розглядали проблему зайнятості трудових ресурсів, слід врахувати, що вона є елементом ринку праці. Процес її формування і функціонування опосередковується саме ринком робочої сили. Це створює умови для вільного вибору кожною людиною сфери і місця роботи, звільнення від примусової праці, гнучкого режиму роботи, мобільності робочої сили тощо.

.2 Форми та види зайнятості

Концептуально зайнятість населення можна поділити на такі форми: повну, глобальну та примусову [2].

Повна зайнятість населення - це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на робочу силу в суспільному виробництві.

Але повна зайнятість ніколи не може бути стовідсотковою, тому що завжди існує якийсь рівень (4-6%) добровільного безробіття. Навіть за радянських часів, коли потреба в працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6%. Завжди є певна кількість працездатних громадян працездатного віку, які з різних причин не працюють або не бажають працювати.

Глобальна зайнятість - це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним, тобто ведення домогосподарства, догляд за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість громадян.

Примусова зайнятість здійснюється за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі зумовлені законом.

В економічній теорії розрізняють такі види зайнятості:

. Первинна і вторинна зайнятість. Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи, якщо крім основної роботи і навчання є додаткова зайнятість, яка називається вторинною зайнятістю.

. Зайнятість за характером діяльності: робота в організаціях різних форм власності; робота за кордоном і на спільних підприємствах; служба в армії; навчання в денних навчальних закладах; ведення домашнього господарства; індивідуальна трудова діяльність; виховання в сім'ї дітей; догляд за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку; інші види діяльності, встановлені законом.

. Зайнятість за соціальною належністю: робітники; професіонали, фахівці, технічні службовці; керівники; фермери; підприємці.

. Зайнятість за галузевою належністю: у сфері матеріального виробництва; у невиробничій сфері; в окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство тощо);

. Зайнятість за територіальною належністю: в окремих регіонах; в економічних районах.

. Зайнятість за рівнем урбанізації: у сільській місцевості; у містах.

. Зайнятість за формою власності: державна; приватна; колективна; змішана.

. Зайнятість за особистим використанням робочого часу: повна, неповна, явна неповна, прихована неповна, часткова, стандартна і нестандартна [9, 16].

У межах кожної з наведених видів зайнятості організація праці людей може відрізнятися різними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня.

З огляду на це форми зайнятості класифікують за певними ознаками (рис. 1.1.).

Первинна зайнятість - це основна зайнятість на основному місці роботи, яка є основним джерелом доходів для працівника. Первинна зайнятість регулюється чинним законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку, які діють на підприємствах та установах, галузевими правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами підприємств.

Рис. 1.1 Класифікація форм зайнятості

Вторинна зайнятість - добровільна додаткова постійна або тимчасова трудова діяльність осіб з режимом неповного робочого дня чи тижня, які вже мають основну роботу або зайняті очним навчанням. Це зайнятість, яка приносить додатковий дохід. Вона потребує спеціального правового регулювання.

Особливу актуальність має дослідження якості використання трудового потенціалу. З цієї точки зору розрізняють повну та продуктивну зайнятість, а також неповну зайнятість або недозайнятість.

Повна зайнятість - це діяльність протягом повного робочого дня (тижня), яка забезпечує дохід у нормальних для певного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного часу, або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою. Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Прихована неповна зайнятість відображає порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, низькій продуктивності.

Часткова зайнятість - це добровільна неповна зайнятість.

Окрім зазначених видів зайнятості існують так звані нетрадиційні види зайнятості, до яких належать сезонна, поденна, тимчасова, зайнятість неповний робочий день.

Зайнятість неповний робочий день - це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повний робочий час або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією виробництва.

Тимчасова зайнятість - це робота за тимчасовими контрактами.

Сезонна зайнятість - це зайнятість, яка пов'язана із специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу і оформлюється відповідним контрактом [9, 17].

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена нерегламентована форма зайнятості, яка функціонує як первинна і вторинна зайнятість громадян. Нерегламентована зайнятість - це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Нові тенденції в розвитку економіки зайшли в суперечність із жорсткою регламентацією умов праці на підприємствах з традиційними режимами зайнятості, викликали до життя нові форми організації праці, нестандартні форми функціонування ринку трудових ресурсів - гнучкий ринок праці. Цей процес почався в західних країнах і вже дійшов до України. Гнучкий ринок праці - це сучасна форма функціонування ринку трудових ресурсів, під якою слід розуміти комплекс заходів соціально-економічного, виробничого та юридичного характеру для швидкого пристосування діяльності підприємств до умов господарювання, що постійно змінюються. Гнучкість виявляється в широкому використанні нестандартних форм зайнятості, тобто у гнучкому використанні робочого часу, збільшенні кількості працівників з неповним робочим днем, а також тимчасових працівників, у розширенні та роздробленні робочих функцій, змінності робочих місць тощо.

Перш ніж приступити до детального висвітлення поняття нестандартної зайнятості, необхідно визначити поняття стандартної зайнятості. Стандартна зайнятість - це:

• робота в одного роботодавця;

• повний робочий день, тиждень, місяць, рік;

• законодавчий захист працюючих;

• безстроковий контракт з роботодавцем;

• робота у виробничому приміщенні з засобами праці підприємця.

До нестандартної зайнятості належать всі види, організаційні форми та режими робіт, які виходять за межі поняття стандартної зайнятості. Тобто нестандартна зайнятість - це форми працевикористання робочої сили, які засновані на застосуванні гнучких організаційно-правових умов зайнятості працівників [1]. До нестандартної зайнятості належать: зайнятість, пов'язана з гнучкими режимами робочого часу; зайнятість, пов'язана із соціальним статусом працівників; самостійно зайняті працівники; зайнятість на роботах з нестандартними робочими місцями та організацією праці; надомна праця, "працівники за викликом", зайнятість за нестандартними організаційними формами: тимчасові, сезонні працівники.

Деякі економісти вважають, що повна зайнятість має забезпечувати нормальний дохід і відповідати кваліфікації працівника, а запропоноване місце роботи не повинно бути дуже віддаленим від місця проживання.

Таке розуміння повної зайнятості відрізняється від гарантовано-примусової зайнятості радянського типу, яка виходила не тільки з права громадян на працю, а й одночасно з їх обов'язку працювати, що призводило до надлишкового попиту на робочу силу та над зайнятості [17, 6].

Продуктивна (ефективна) зайнятість досягається тоді, коли робоча сила розподіляється між різними галузями народного господарства та його мікроодиницями так, що дозволяє отримати якомога вищий національний дохід. Продуктивна зайнятість несумісна із збитковістю робочої сили, виробництвом товарів, які не користуються попитом. Тому забезпечення продуктивної зайнятості є одним з основних розділів колективних договорів, які укладаються між підприємцями та організаціями найманих працівників.

Пріоритетною метою політики держави є сприяння повній зайнятості, а пріоритетною метою політики фірми - забезпечення продуктивної зайнятості. Такий підхід відповідає Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) № 168 від 21 червня 1988 року "Про сприяння зайнятості і захист від безробіття", в якій, зокрема, йдеться про необхідність розробки пріоритетної політики на ринку праці, яка сприятиме досягненню всілякими засобами повної, продуктивної та вільно обраної праці [17, 7].

Умови забезпечення продуктивної зайнятості передбачаються й Законом України "Про колективні договори та угоди".

Важливим показником стану зайнятості, який використовується в міжнародній статистиці праці, є поняття неповної зайнятості або недозайнятості.

Неповна зайнятість - це зайнятість певної особи протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою праці, або з неповною ефективністю. Виокремлюють видиму та невидиму неповну зайнятість. Видимо недозайнятими вважаються працівники, які добровільно працюють менше нормативного робочого часу, шукають додаткову роботу й здатні її виконувати. Видима неповна зайнятість вимірюється або в одиницях робочого часу, або кількістю працівників, які підпадають під категорію недозайнятих. Це переважно статистичне поняття.

Невидима неповна зайнятість найчастіше трактується як "аналітична концепція", її основними ознаками вважаються низький дохід громадян, неповне використання кваліфікаційного потенціалу, низька продуктивність праці [17, 8].

Виходячи з причин зайнятості у режимі неповного робочого часу виокремлюють вимушену та добровільну неповну зайнятість. Вимушена неповна зайнятість спричинена економічними мотивами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки, а також неможливістю знайти роботу на повний робочий день.

Вимушена неповна зайнятість із зменшенням заробітної плати у зв'язку зі зниженням ділової активності підприємства МОП визначає як скорочений робочий час або часткове безробіття. А робочий тиждень, якщо його тривалість значно менша за нормальну і за цим режимом працюють на постійній і добровільній основі, вважається неповним робочим тижнем.

Загальний підхід до визначення вимушеної неповної зайнятості та часткового безробіття ґрунтується на положеннях 44-ї, 166-ї та 168-ї конвенцій МОП. Зокрема, у 166-й зазначено: якщо вважається, що тимчасове скорочення нормальної тривалості робочого часу не може запобігти звільненням у зв'язку з тимчасовими економічними труднощами або звести їх кількість до мінімуму, то необхідно розглянути можливість часткової компенсації втрат у заробітній платі за невідпрацьовані нормальні години робочого часу, що фінансуються згідно з національним законодавством та практикою.

В Україні вимушена неповна зайнятість не регламентована законом, що призводить до порушення міжнародних норм. Так, згідно із Законом України "Про зайнятість населення" працюючі в умовах повного і неповного робочого часу належать до однієї категорії зайнятого населення.

Неповна зайнятість може мати й добровільний характер, зумовлений соціальними причинами. Це, як правило, стосується молоді, яка поєднує навчання з працею; матерів, які поєднують виховання дітей з працею; осіб, які за станом здоров'я не мають можливості працювати повний робочий день.

Необхідно розрізняти неповну зайнятість та безробіття. Річ у тім, що в розвинених країнах до категорії безробітних зараховують тільки осіб, які зареєстровані в державних службах зайнятості і які шукають роботу на певну кількість годин у тиждень. У Франції це особи, які не мають роботи і ладні приступити до неї негайно, або шукають роботу навіть на ЗО годин у тиждень. У Голландії - це особи віком до 65 років, які не мають робочого місця та шукають роботу на 25 годин у тиждень.

Крім того, у західних країнах вважається за необхідне запобігти спробам зарахувати до безробітних усіх непрацюючих, за винятком непрацюючої молоді. Робиться це як захід захисту від спекулювання правами безробітних. У Франції, наприклад, щоб зареєструватися безробітним, потрібно не менше одного року трудового стажу та трьох місяців виплати страхових внесків.

У Польщі людина має право на допомогу по безробіттю, якщо вона може та згодна працювати, але не має роботи чи власної справи, не отримує пенсії, а також має не більше ніж 1 га землі, не отримувала пропозицій щодо підходящої роботи, навчання, участі у громадських роботах та впродовж останніх 12 місяців пропрацювала не менше 180 днів [17, 9].

В Україні згідно із Законом "Про зайнятість населення" безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи.

.3 Формування державної політики зайнятості

Трансформація ринку праці від монополізованого до конкурентного стала можливою за умов "революційної ситуації" у сфері зайнятості і передбачає: 1) постійний пошук оптимального співвідношення повноважень центру і регіонів (встановлення макропропорцій зайнятості, визначення стратегічних напрямів відтворення трудових ресурсів), з одного боку, й самостійність господарських організацій у вирішенні оперативних питань кадрової та соціальної політики, з іншого; 2) зростання ролі диференційованого підходу до різних груп зайнятих категорій персоналу на підприємствах, фірмах, малих підприємствах тощо; 3) важливість концентрування уваги в умовах перехідної економіки на соціально-культурній складовій ринку праці; 4) перехід до нових форм зайнятості, що значною мірою залежить від політики владних структур.

Система економічних заходів, як і загалом система державного регулювання зайнятості населення, має бути у руслі загального економічного реформування і відповідати принципам функціонування економіки як цілісної системи.

Згідно із рекомендаціями Міжнародної організації праці і нормативними актами про зайнятість населення при здійсненні державної політики зайнятості необхідно керуватися такими принципами:

• забезпечення рівних можливостей всім громадянам незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

• сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

• добровільність праці, тобто зайнятість заснована на вільному волевиявленні громадян. В основі цього принципу крім права на працю лежать й інші громадянські права, які розширюють свободу використання працівником своєї робочої сили;

• сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з урахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки;

• єдність відповідальності. Означає наявність таких умов: координації діяльності в галузі зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, збільшення і розподіл доходів, запобігання інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління;

• міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян в Україні [5, 3].

Вплив держави на зайнятість має бути непрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятися в активній та заінтересованій участі суб'єктів соціально-трудових відносин (найманих працівників в особі своїх профспілок, роботодавців і уряду) у вирішенні питань розвитку зайнятості та її регулювання.

Реалізація цих принципів сприятиме покращенню стану зайнятості, поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічна мобільність, конкурентоспроможність тощо.

Слід зазначити, що на систему і рівень зайнятості впливає багато факторів. Їх можна поділити на дві великі групи: фактори, що сприяють розвитку сфери зайнятості, і фактори, що стримують розвиток сфери зайнятості.

Важливою проблемою економічної науки, ключовим завданням соціально-економічної політики держави є досягнення повної та ефективної зайнятості. У сучасній економічній теорії і практиці під повною зайнятістю розуміють такий стан економіки, за якого всі бажаючі працювати мають роботу з оплатою на рівні реальної зарплати, що склалася на цей час.

На сьогодні у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі існує два погляди на необхідність державного втручання в сферу зайнятості: кейнсіанський і неокласичний [5, 4].

Перший, кейнсіанський. погляд відстоює необхідність державного регулювання ринкової економіки взагалі і ринку праці зокрема. Причиною виникнення такої точки зору послужила світова економічна криза 30-х років XX століття, що супроводжувалась масовим безробіттям, вихід з якої був знайдений тільки завдяки цілеспрямованому втручанню держави в сферу зайнятості.

Друга точка зору, що належала споконвічно класикам і успадкована її сучасними послідовниками - неокласиками в особі монетаристської школи, полягає в тому, що ринкова економіка має вбудовані важелі саморегуляції, а державне втручання, навпаки, розглядається ними як елемент, що штучно впливає на цілісний організм ринку і шкодить йому. Успіх від реалізації монетаристської програми в економіці розвинутих країн до тепер залишається сумнівним, що, у тім, не заважає прихильникам цієї теорії і до нині аргументувати свою відмову від державного регулювання економіки, залишаючи за нею лише право втручання в грошово-кредитну сферу.

Державне регулювання зайнятості населення здійснюється з використанням ринкового (економічного) механізму або механізму саморегулювання ринку праці. За його допомогою впроваджується економічний метод регулювання зайнятості. Другий механізм можна назвати інституціональним, який здійснює вплив на зайнятість і функціонування ринку праці через певні інститути, які діють у державі За його допомогою впроваджується правовий метод державного регулювання зайнятістю [2].

Ринковий механізм, який держава використовує для регулювання зайнятості, в своїй основі має класичну концепцію функціонування ринку праці. Графічним відображенням її є так званий «хрест Маршала», на якому криві попиту і пропозиції становлять функцію ціни робочої сили, тобто часові ставки заробітної плати. Використання ринкового механізму реалізує економічно заохочувальні методи державного регулювання зайнятості.

Для того щоб внести необхідні корективи в ринковий механізм, використати його рушійну силу в потрібному напрямі, кожна держава має свій інституціональний механізм функціонування ринку праці. Він являє собою широке правове поле (Конституція, закони, постанови, кодекси), а також ЗМІ, різноманітні інституції інфраструктури ринку, адміністративну (державну) статистику тощо [2].

Держава не може скасувати об'єктивні економічні закони, але може створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. Це досягається вдосконаленням права власності та господарського механізму: а також за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, а залежать від їх свідомої діяльності. Саме в цьому і полягає механізм державного регулювання зайнятості через різні державні інституції.

Розділ 2. Дослідження взаємозв’язку зайнятості та економічного зростання

.1 Економічне зростання та людський розвиток

Взаємозв'язок економічного зростання й людського розвитку традиційно є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних і багатьох інших наукових досліджень. Вже стародавні мислителі твердили, що людина має розглядатися не лише як засіб збільшення виробництва, а й як найважливіша мета розвитку. Арістотель вважав, що «багатство - це явно не те благо, якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого», і наголошував на необхідності відрізняти «добре політичне рішення від поганого» з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей».

Адам Сміт, один з найвірніших прихильників вільного підприємництва та приватної ініціативи, розвинув теорію бідності, не вичерпуючи її вимірювання тільки підрахунком спожитих калорій, а поширивши й на соціальне самопочуття людей: «Прогресуючий стан суспільства означає в дійсності радість і достаток для всіх його класів». Оцінюючи роль людини в суспільному прогресі, А. Сміт вважав її не лише джерелом, а й частиною суспільного багатства. У своїй основній праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» він писав, що вирішальна роль у виробництві багатства належить саме працівникові, його навичкам і здібностям. «Зростання продуктивності корисної праці залежить передусім від підвищення вправності та вміння працівника, а потім від удосконалення машин та інструментів, за допомогою яких він працює». Водночас дослідник зазначав, що зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється також збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого та сприяє підвищенню майстерності працівника. Вирішальним чинником зростання багатства й загального добробуту Сміт вважав саме поділ праці, який веде до величезного збільшення продуктивності різноманітних занять і мистецтв.

Д. Рікардо відставання країн в економічному розвитку пояснював поряд з іншими причинами «нестачею освіти в усіх верствах народу». Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватися. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням кількості населення та збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність харчів. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари, відповідно реальна заробітна плата зменшуватиметься. Він зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті, їхня заробітна плата має регулюватися законом попиту і пропозиції. Рікардо також виступав проти втручання держави у функціонування ринку праці та наполягав на необхідності скасування законів на захист бідних [14, 7].

Еволюція класичної політекономії в першій половині XIX століття сприяла тому, що класичні ідеї адаптувалися різними авторами для вирішення теоретичних і практичних проблем соціального розвитку їхніх власних країн. Класичні доктрини дістали відображення в працях багатьох учених, зокрема Томаса Роберта Мальтуса. Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших чинників економічного розвитку, Мальтус вказує на необхідність їх якісного відтворення й у зв'язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. А будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення, та підриває дію стимулів у економічній сфері.

Розвитку світової та вітчизняної соціологічної думки ХІХ - початку XX століття притаманний широкий підхід до постановки і розв'язання проблеми економічного зростання та примноження національного багатства, який не зводився до розгляду природи й дій людини як homo economicus (людини економічної), мета якої - задоволення егоїстичного інтересу максимізації власного доходу. Турбота про примноження національного багатства поєднувалася з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства, його трудової мотивації та ін. Це стало основою для значно ширшого підходу до осмислення природи багатства, його складових, системи людських цінностей і мотивацій.

Видатний економіст XX століття Дж. М. Кейнс (1883-1946 pp.), розробляючи принципи регулювання капіталістичної економіки для забезпечення безперервного розвитку суспільного виробництва, у 1936 р. сформулював завдання підтримання «ефективного» попиту і «повної» зайнятості, ґрунтуючись на найбільшій цінності «індивідуалізму, якщо він може бути очищений від спотворень і зловживань» як «найкращій гарантії особистої свободи в тому розумінні, що порівняно з усіма іншими умовами він надзвичайно розширює можливості здійснення особистого вибору, втрата яких є найбільшою з усіх утрат у гомогенній чи тоталітарній державі». Дж. М. Кейнс наполягав на розширенні державного втручання в економіку та обстоював необхідність «соціалізації інвестицій», стверджуючи, що повніша реалізація індивідуальних здібностей і ініціатив людей сприятиме приросту світового багатства. Отже, він визнавав найважливішими умовами економічного зростання розвиток і реалізацію здібностей людини та розширення можливостей її особистого вибору.

Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги і представників неокласичної школи. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об'єктом дослідження як кейнсіанського, так і неокласичного напрямів у контексті проблем прогресу. Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обґрунтуванню ролі, місця та функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьований механізм проведення кількісного аналізу (економі-ко-математичні методи) макроекономічної взаємодії чинників та їх впливу на динаміку зростання суспільного продукту [14, 8].

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел - теорії факторів виробництва, що беруть початок від Сея, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів - праці і капіталу. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічного зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва та обсягами випуску продукції. Наприкінці 20-х pp. XX ст. математик Ч. Кобб та економіст П. Дуглас на базі граничного аналізу сформулювали виробничу функцію (функція Кобба-Дугласа), яку вони використали для пояснення одного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва. Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їх кількості, отже, була статичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання.

У формуванні концепції людського розвитку принципового значення набув широкий погляд на народне багатство та добробут. Важливий внесок у цей напрямок зробили видатні українські та російські вчені XIX - початку XX століття. Наприклад, російський економіст В. Лєшков вважав широкий і оригінальний погляд на народне багатство та добробут характерною рисою давньої російської науки, зазначаючи, що, по-перше, багатство - це плід праці людини. Проте лише цілісна праця (використання фізичних і розумових зусиль людини-виробника, а також засобів виробництва в умовах певних господарських відносин, моральних правил, законів віри та ін.) створює народне багатство. По-друге, це багатство має бути засобом для всіх людських здібностей і потреб - матеріальних і духовних, «тому воно не може складатися лише з речового майна, з ринкових цінностей, а повинно охоплювати всі умови, необхідні для повного людського життя: і здоров'я, і безпеку, і освіту, і правосуддя, і моральність, одне слово, повний народний добробут» [14, 9].

На формування сучасних уявлень про розвиток як про процес, у центрі якого має бути найповніша реалізація прав і потреб людей, розвиток та реалізація їхніх здібностей і талантів, вирішальний вплив мала запропонована А. Сеном концепція розширення можливостей вибору людини. Основна ідея її - в пропозиції оцінювати добробут за можливостями людей вести такий спосіб життя, який вони вважають належним, а не за рівнем доходу на душу населення чи іншими макроекономічними показниками.

зайнятість економічне зростання

2.2 Вплив доходів та заробітної плати на зайнятість населення

Підвищення ефективності формування державної та регіональних програм зайнятості населення значною мірою залежить від визначення ключових методологічних підходів щодо взаємодії доходів, заробітної плати та зайнятості населення через гармонізацію соціально-трудових відносин. Саме такі категорії, як доходи, заробітна плата, зайнятість населення у їх взаємозв'язку та взаємозалежності відображають формування певного рівня якості трудового життя працівників підприємств, вагомих важелів забезпечення гідної праці персоналу, сталих темпів економічного зростання на основі інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

Встановлення належного взаємозв'язку між цими показниками сприятиме, перш за все, забезпеченню ринково-договірними засобами регулювання відповідності рівня заробітної плати працівників ринковій вартості послуг робочої сили як основи товарообмінних процесів на ринку праці. Однак поза увагою не мають залишатися й державні механізми регулювання цих процесів, що й обумовлює актуальність цієї проблеми в контексті забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості населення.

Проведені дослідження свідчать, що фактичний рівень мінімальної заробітної плати та середньої зарплати як загалом по економіці України, так і по окремих видах економічної діяльності у 2 рази нижче від нормативної вартості послуг робочої сили. Вартість послуг робочої сили на ринку праці має стати фундаментом побудови як оплати праці, так і всієї системи доходів населення [17, 3].

Тому проблеми забезпечення повної, продуктивної та вільнообраної зайнятості населення доцільно вирішувати в комплексі з проблемами реформування оплати праці та інших складових механізму господарювання, особливо в сучасних умовах різноманітності форм власності. Тільки так можна сформувати цивілізований ринок праці, досягти максимальної відповідності ціни товару робоча сила (заробітної плати) її нормативній, тобто суспільно доцільній вартості.

Сучасну державну та регіональну політику зайнятості населення навряд чи можна назвати адекватною - вимогам часу, оскільки відсутній взаємозв'язок між зайнятістю і доходами населення. Це суперечить ролі доходів загалом і їх найважливішої частка заробітної плати як основного регулятора зайнятості. В дослідженнях проблем зайнятості у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) надзвичайна увага приділяється впливу на безробіття реальної заробітної плати як досить автоматичного стабілізуючого фактора.

Методичні підходи, що використовуються для розробки Державної та територіальних програм зайнятості населення мають суттєві вади. Головні з них пов'язані з недорозвиненістю ринкових відносин у галузі формування і використання людських ресурсів, наслідком чого є неринкові принципи формування переважної частини грошових доходів, населення загалом і заробітної плати як основного джерела доходів зокрема.

Наслідком вкрай низького рівня заробітної плати є те, що вона не виконує жодної зі своїх функцій: відтворювальної, мотивуюючої, регулюючої, соціальної та оптимізаційної. Хоча номінальна середньомісячна заробітна плата щороку збільшується, темпи її зростання несуттєво перевищують темпи зростання індексу споживчих цін.

Вартість робочої сили в Україні значно нижча, ніж у Західній Європі, США, Японії, країнах Центральної та Східної Європи, а також у деяких країнах СНД. Наприклад, середньомісячна заробітна плата в Україні у 2006 р. становила $206,2, тоді як у Казахстані - $321,2, Російській Федерації - $394,9.

Низький рівень заробітної плати не мотивує персонал підприємств до збільшення продуктивності праці, подальшого розвитку виробництва, підвищення кваліфікації працівників. Крім того, внаслідок вкрай низького рівня заробітної плати в Україні склалася дуже низька питома вага оплати праці у валовому внутрішньому продукті [17, 4].

Таблиця 2.1 Структура валового внутрішнього продукту в Україні за категоріями доходу за 1995-2006 рр.

Джерело: Статистичний щорічник України за 2006 рік / Державний комітет статистики України, 2007. - 551 с.

Не зважаючи на те, що за досліджуваний період питома вага оплати праці найманих працівників у структурі валового внутрішнього продукту збільшилася з 43,5% у 1995 р. до 49,4% у 2006 p., цей показник в Україні залишається ще, досить низьким порівняно з країнами Європейського співтовариства, де частка оплати праці найманих працівників у ВВП в середньому становить 65%.

Питома вага витрат на оплату праці та відрахування на соціальні заходи в операційних витратах із реалізації продукції (робіт, послуг) у промисловості у 2006 р. становила лише 12,9%, тоді як у більшості країн Європейського співтовариства цей показник коливається від 30% до 35%.

Зазначені та інші недоліки в оплаті праці є наслідком того, що послуги робочої сили ще не стали повною мірою товаром на ринку праці, а їх вартість - рівноважною величиною, що забезпечувала б відповідність між попитом і пропозицією на робочу силу у професійно-кваліфікаційному розрізі. В сучасних умовах рівень заробітної плати як ціни робочої сили значною мірою визначається не в ході конкуренції на ринку праці. Тому виникає необхідність розробки нових, більш досконалих концептуально методичних підходів щодо формування Державної програми економічного і соціального розвитку та Програми зайнятості населення (ПЗН).

Цільовим завданням Державної програми економічного та соціального розвитку, програм зайнятості населення має бути посилення взаємозв'язку та взаємообумовленості рівня зайнятості населення та розмірів грошових доходів на душу населення і заробітної плати як основної їх складової для посилення стимулювання ефективного розвитку економіки на основі повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості.

Державна програма економічного та соціального розвитку, програми зайнятості населення мають містити комплекс взаємопов'язаних заходів щодо забезпечення повної продуктивної зайнятості населення та посилення мотивації до праці за виваженого державного регулювання цих процесів.

Програмні заходи щодо зайнятості населення повинні охоплювати всі напрями економічної політики зайнятості населення та ринку праці. Кінцевою метою цих заходів має бути забезпечення позитивних тенденцій та умов економічного зростання і збільшення на цій основі номінальних і реальних доходів населення та заробітної плати як їх основної складової, а також забезпечення фінансової стабілізації економіки і раціональної соціальної політики.

Економічні та правові методи управління заходами щодо зайнятості населення та ринку праці, передбачені програмами зайнятості, мають застосовуватись із метою створення сприятливих умов для зайнятості населення на підприємствах усіх форм власності.

Дія ринкових механізмів регулювання зайнятості та доходів населення у їх взаємозв'язку та взаємозалежності має доповнюватися державною (регіональною) політикою регулювання цих процесів. При цьому у тих сферах, які безпосередньо не охоплені ринковими відносинами або на які ринкове середовище має побічний вплив (таких, як бюджетна, соціальна сфера тощо), застосовуються заходи прямого впливу держави на процеси зайнятості та зокрема на визначення порядку формування грошових доходів.

Концептуально-методичні підходи до формування ПЗН як складової частини Державної програми економічного і соціального розвитку мають передбачати перехід від державної та регіональної політики дешевої робочої сили до політики дорогої робочої сили з відповідним збільшенням частки оплати праці у структурі собівартості продукції та у ВВП. З цією метою слід, перш за все, сформувати якісну стратегію та чітко визначити основні завдання державної та регіональної політики у сфері зайнятості та оплати праці.

Важливим аспектом політики дорогої робочої сили, яка передбачає зростання частки оплати праці у структурі собівартості продукції та у ВВП, є запобігання масовому вивільненню працюючих і різкому скороченню зайнятості. Цей процес обов'язково має бути об'єктом як державного, так і колективно-договірного регулювання.

Для того, щоб Державна і регіональні програми зайнятості стали складовими частинами Державної та регіональних програм економічного та соціального розвитку необхідно, щоб програми зайнятості всіх рівнів характеризували не тільки сучасний стан і прогнозні показники зайнятості населення та рівня безробіття, ай показники середньооблікової чисельності робітників і службовців. Щодо показників фонду оплати праці та середньої заробітної плати, то їх доцільно визначати у зазначених програмах по середньообліковій чисельності робітників і службовців.

Показники валового внутрішнього продукту та грошових доходів населення доцільно використовувати для розробки програм зайнятості населення усіх рівнів як у номінальному, так і в реальному вимірі; як у розрахунку на душу населення, так і в розрахунку на одного середньооблікового працівника. При цьому для об'єктивного визначення і обґрунтування прогнозних показників зайнятості доцільно визначати всі реальні показники (валовий внутрішній продукт, фонд оплати праці, середньомісячна заробітна плата) у порівняних цінах 1990 p., а не 1995 p., як пропонують статистичні органи [17, 5].

Розробці Програми економічного і соціального розвитку та програми зайнятості населення має передувати:

оцінка доходів населення та заробітної плати за звітній період і до кінця поточного року;

аналіз взаємозв'язку між доходами населення, заробітною платою та зайнятістю;

визначення місця цих показників у програмі зайнятості;

інтеграція цих працівників із макроекономічними показниками соціально-економічного розвитку України, визначеними у проекті плану економічного та соціального розвитку.

Державна (регіональна) політика зайнятості має вдосконалюватися за рахунок розширення меж впливу економічних важелів і, у першу чергу, стимулювання і мотивації до праці, системи формування та розподілу доходів на діяльність підприємств як державної, так і недержавної форми власності, суб'єктів підприємницької діяльності.

При розробці державної та регіональних програм зайнятості населення для забезпечення взаємозв'язку та взаємозалежності політики доходів і заробітної плати з одного боку, і політики зайнятості та ринку праці - з іншого, необхідно визначити:

пріоритетні напрями розвитку політики грошових доходів, заробітної плати, завдання щодо підвищення рівня заробітної плати та інших грошових доходів і забезпечення їх своєчасної)виплати на прогнозний період;

вдосконалення системи виплати допомоги -побезробіттю та ш ляхи забезпечення своєчасної їх виплати;

основні напрями підвищення рівня життя населення;

вплив рівня доходів і заробітної плати на стан зайнятості населення і ринку праці;

основні фактори, що впливають на покращення зайнятості населення за рахунок стимулювання і мотивації до праці, зокрема підвищення фактичної вартості і реальної ціни робочої сили, поліпшення відтворення робочої сили, зменшення обсягів неформальної зайнятості тощо;

спроби сприяння вирішенню проблем зайнятості шляхом реформування оплати праці, посилення стимулювання та мотивації до праці, забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, подолання негативних тенденцій необґрунтованого розшарування населення за рівнем доходів, підвищення адресності надання допомоги по безробіттю;

напрями реформування системи акумуляції коштів на здійснення політики зайнятості населення на основі вдосконалення інституту соціального страхування на випадок безробіття;

перспективи вдосконалення нормативно-правової та організаційно-методичної бази формування політики зайнятості населення у взаємозв'язку та взаємообумовленості з політикою доходів і, зокрема, оплати праці [17, 6].

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Саме обсяг фонду оплати праці визначає можливості фінансування заходів програми зайнятості населення, оскільки відрахування в основне джерело здійснення як державної, так і регіональних програм зайнятості населення. Фонд загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття - здійснюється у відсотках до фонду оплати праці. Тому, чим вищий рівень середньої заробітної плати, тим, за інших рівних умов, більший розмір відрахувань до фонду загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.

У перспективі тягар внесків у Фонд загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття має більш рівномірно поділятися між роботодавцями та застрахованими особами.

Низький рівень заробітної плати і надмірний податковий тиск на роботодавців стають кризовими чинниками і деструктивно впливають на стан зайнятості населення, стимулюють відплив людських ресурсів у сферу тіньового розподілу доходів, ускладнюють дію соціальних компенсаторів для безробітних.

Крім того, деструктивно впливав на стан зайнятості населення високий рівень інфляції, особливо на початку 90-х років минулого століття, який зруйнував основні контрольні індикатори й ускладнив визначення раціональних співвідношень між темпами зниження ВВП, продуктивністю праці, середньою заробітною платою і зайнятістю населення. Це поглибило нееквівалентний характер економічних відносин, оскільки склалися суттєві диспропорції між рівнем акумульованої інфляції, рівнем реальної купівельної спроможності доходів населення та між темпами падіння ВВП і продуктивністю праці з одного боку і реальною заробітною платою та реальними грошовими доходами населення - з іншого.

Такі диспропорції негативно вплинули на стан відтворення робочої сили і, відповідно, загострили проблеми зайнятості населення. Усе це призвело до деградації системи стимулювання і мотивації до праці та системи соціального забезпечення безробітних, стан яких залежить від розмірів середньомісячної заробітної плати. Тому необхідно вирішити питання про суттєве підвищення рівня заробітної плати у контексті реформування господарського механізму та про створення гнучкої та ефективної для ринкових умов системи допомоги безробітним.

Саме реалізація зазначених заходів, врахування їх у прогнозному обґрунтуванні програм зайнятості всіх рівнів і планів економічного та соціального розвитку дозволить усунути деструктивний вплив інфляції, відновити втрачений принцип соціальної справедливості у процесі розподілу первинних суспільних доходів, пом'якшити дискримінацію робочої сили на ринку праці, запобігти розвитку небезпечних процесів маргіналізації населення.

Між чисельністю зайнятих в економіці, фондом оплати праці та середньомісячною заробітною платою існує тісний взаємозв'язок. Так, виходячи з певного розміру фонду оплати праці, більш високому рівню середньомісячної заробітної плати відповідає менша чисельність зайнятих і навпаки. Тобто, між показниками середньої заробітної плати і чисельності працюючих існує зворотно пропорційний зв'язок. У цьому розумінні рівень середньомісячної заробітної плати як основне джерело грошових доходів громадян має безпосередньо впливати на чисельність зайнятих у видах економічної діяльності.

Інтеграція програм зайнятості населення усіх рівнів із програмами економічного та соціального розвитку регіонів та України має передбачати узгодження змісту вищезазначених програм для формування стратегії дій, зокрема, у сферах політики доходів і заробітної плати - з одного боку та політики зайнятості населення - з іншого. З цією метою у плани дій, які щорічно затверджуються для реалізації програм зайнятості населення пропонується включати й заходи з реалізації окремих положень планів економічного та соціального розвитку регіонів і України у сфері доходів населення та рівня життя [17, 7].

Положення про доповнення та координацію змісту державної і регіональних програм зайнятості населення у контексті з відповідними складовими програм економічного та соціального розвитку потребує відпрацювання цих питань у відповідних нормативно-методичних, законодавчо-правових і концептуально-програмних документах державного та регіонального рівнів.

Необхідною умовою успішної реалізації програм зайнятості населення усіх рівнів, інтегрованих із відповідними програмами економічного та соціального розвитку, є суттєве посилення організуючої і координуючої ролі держави у розв'язанні проблем зайнятості у взаємозв'язку з проблемами доходів населення та рівня життя.

Економічними передумовами запровадження нових, більш досконалих, концептуально-методичних підходів до формування державної і регіональних програм зайнятості населення, заснованих на ув'язці грошових доходів населення і/зокрема, оплати праці, із рівнем зайнятості населення можна вважати:

подальший розвиток ринкових відносин у сфері зайнятості населення, розширення обсягів застосування недержавних форм власності;

здійснення заходів структурно-технологічної перебудови суспільного виробництва, наслідком чого має бути зростання темпів вивільнення працівників і зменшення зайнятості населення;

суттєве збільшення середньомісячної заробітної плати працівників;

підвищення якості робочої сили, зниження рівня безробіття, подальше реформування ринку праці;

посилення впливу соціальних партнерів на формування комплексної політики зайнятості у державі та регіонах.

Зростання мінімальної і середньої заробітної плати у прогнозному періоді супроводжуватиметься певним зростанням фондів оплати праці та продуктивності праці. Так, Державним бюджетом України на 2008 р. передбачається, що розмір мінімальної заробітної плати з і грудня 2008 р. становитиме 605 грн на місяць.

Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної; плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб" передбачається, що мінімальна заробітна плата з 2009 р. встановлюватиметься на рівні, не нижчому за розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки Державна та регіональні програми зайнятості населення складаються на середньострокову перспективу, доцільно розробляти ці програми як мінімум за двома можливими варіантами розвитку подій на ринку праці: оптимістичному та базовому (кризовому). В перспективі ж доцільно перейти до прогнозування показників зайнятості населення та ринку праці за трьома варіантами: оптимістичному, проміжному (сприятливому) та базовому (кризовому).

При базовому (кризовому) розвитку подій на ринку праці доцільно зберегти чинну систему соціального забезпечення безробітних громадян, яка перебуває у процесі довготривалого реформування. Одночасно необхідно посилити адресність і вдосконалити форми надання допомоги по безробіттю.

При проміжному (сприятливому) варіанті розвитку подій на ринку праці, для якого характерні стабілізація та відродження сталого зростання економіки, система виплат матеріальної допомоги безробітним має бути повністю реформована на основі запровадження більш ефективного інституту обов'язкового державного соціального страхування громадян України на випадок безробіття, а також розвитку інших організаційно-фінансових механізмів, таких, як добровільне персоніфіковане страхування громадян на випадок безробіття.

Регулювання заробітної плати і доходів населення можна використовувати як вагомий важіль вдосконалення сегментації ринку праці. Це пов'язано з тим, що рівень грошових доходів і заробітної плати впливають не тільки на формування ринку робочої сили загалом, але й на пропорції та обсяги її розподілу за різними видами діяльності по підприємствах різних форм власності [17, 8].

Крім того; диференціація грошових доходів і, зокрема, заробітної плати посилює мобільність робочої сили та конкуренцію на ринку праці, слугує мотивом до вторинної та третинної зайнятості, відтоку робочої сили у «тіньову» економіку. Зниження реальної заробітної плати і низький її рівень сприяють збереженню відносно неефективної зайнятості та застійному безробіттю.

Заходи програм зайнятості населення усіх рівнів мають бути спрямовані на розв'язання проблем працевлаштування вивільнених працівників, безробітних і незайнятого населення в умовах подальшого розвитку ринкових відносин, вдосконалення формування та зростання грошових доходів і заробітної плати, розробки ефективних підходів щодо вирішення проблем, пов'язаних із масовим звільненням працівників при більш активному запровадженні заходів структурної та технологічної перебудови економіки.

Вдосконалення системи надання грошової допомоги, зокрема допомоги по безробіттю, у перспективі мають прискорити процес переходу до повноцінних ринкових відносин.

Політика в галузі доходів і заробітної плати на перспективний період має будуватися таким чином, щоб посилювати здатність ринків праці, пристосовуватись до характерних для ринкової економіки змін. Враховуючи зазначене, програми регулювання доходів і, Окрема, заробітної плати мають посісти важливе місце серед макроекономічних заходів забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості населення.

Важливо вдосконалити систему надання всіх видів допомоги по безробіттю на основі подальшого вдосконалення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування підприємств і громадян на випадок безробіття для того, щоб забезпечити гарантовану матеріальну підтримку громадян на період пошуку роботи у зв'язку з її втратою, а також перепідготовку громадян за новими професіям у разі затяжного періоду безробіття або за умов відсутності попиту на певні професії на рику праці.

Так, середній розмір допомоги по безробіттю у грудні 2007 р. становив лише 339,27 грн, що складає тільки 73,8% законодавчо встановленого мінімального рівня заробітної плати (460 грн). Разом із тим, мінімальний розмір допомоги по безробіттю не повинен перевищувати розмір прожиткового мінімуму, оскільки це може знизити мотивацію безробітних до праці.

.3 Продуктивна зайнятість у контексті забезпечення економічного зростання

Науково-практичне обґрунтування стратегії забезпечення людського розвитку за рахунок економічного зростання є одним з найважливіших напрямів реалізації економічної думки. У межах цієї роботи ми маємо на меті дослідити важливу складову цієї стратегії - забезпечення продуктивної зайнятості. Необхідність зміни пріоритетів економічної політики держави в бік орієнтації на розвиток людини обумовлена не лише глобалізаційними процесами, загальносвітовими тенденціями, загостренням конкуренції у високотехнологічних сферах виробництва, а й істотним відставанням нашої країни від європейської спільноти за соціальними показниками. На перше місце в системі чинників економічного зростання мають вийти проблеми людського розвитку в найширшому розумінні, і однією з найважливіших із них є забезпечення продуктивної зайнятості [3].

Можливість займатися продуктивною працею, забезпечення зайнятості - основна сполучна ланка між досягненням економічного зростання і створенням можливостей для розвитку людини. У цьому випадку під «зайнятістю» розуміються способи отримання засобів існування, а не лише оплачувана робота. З точки зору створення можливостей для людського розвитку зайнятість важлива як трудова діяльність у широкому сенсі слова. У законодавстві України зайнятість населення визначається як трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить чинному законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід). Слід підкреслити, що в цивілізованій країні ця діяльність має відбуватися в безпечних і здорових умовах праці, здійснюватися на підставі законного трудового договору з роботодавцем або бути належним чином оформленою самостійною роботою, приносити трудовий дохід у грошовій або іншій формі, вищий за прожитковий мінімум. На рис. 3.1. схематично зображено роль продуктивної зайнятості в забезпеченні взаємозв'язку економічного зростання та людського розвитку.

Рис. 3.1 Роль продуктивної зайнятості у забезпеченні взаємозв'язку економічного зростання та людського розвитку

Соціально орієнтована держава здійснює економічну політику, пріоритетом якої є людський розвиток, через регулювання сфери зайнятості населення, забезпечення прискорення соціально-економічного розвитку, неухильне поширення продуктивної праці та загальне піднесення життєвого рівня населення [3].

Рис. 3.2 Варіанти стратегій досягнення економічного зростання

Завдання поєднання економічного зростання і людського розвитку можна сформулювати як завдання забезпечення економічного зростання, яке супроводжується створенням нових економічно ефективних робочих місць, що розширює можливості зайнятості. У цілому з урахуванням екстенсивних та інтенсивних факторів економічне зростання, виражене у динаміці ВВП, залежить від динаміки рівня зайнятості, продуктивності праці і чисельності економічно активного населення. Збільшення рівня зайнятості саме і відображає розширення можливостей працевлаштування. Економічне зростання може досягатися як шляхом розширення можливостей, так і шляхом зростання продуктивності праці. На збільшення можливостей працевлаштування позитивно впливає збільшення ВВП на душу населення, тобто зростання продуктивності праці, але збільшення доходів не означає автоматичного розширення можливостей працевлаштування. Показники розширення можливостей у країнах зі схожими показниками темпів зростання доходу на душу населення відрізняються один від одного. Інакше кажучи, однакові показники розширення можливостей можуть бути досягнуті в умовах і швидких і повільних темпів зростання продуктивності праці.

Ідеальний сценарій такий: стійке економічне зростання веде до розширення можливостей зайнятості, сприяючи скороченню безробіття, збільшенню продуктивності праці й підвищенню доходів дедалі більшої частки працюючих. Якщо ж економічне зростання не супроводжується збільшенням кількості робочих місць, збільшення доходів і підвищення продуктивності праці, за інших однакових умов, приносять користь лише тим, хто має роботу, а в цілому відзначається зростання безробіття і збільшення розриву між зайнятими й безробітними.

Отже, важливу роль у забезпеченні того, щоб економічне зростання супроводжувалося розширенням можливостей зайнятості і сприяло людському розвитку, відіграють не тільки темпи такого зростання, а й чинники, за рахунок яких воно досягається і які впливають на кількість і характеристики створюваних робочих місць.

У прагненні до досягнення економічного зростання державам доводиться робити вибір між зростанням, що забезпечує можливості працевлаштування більшої кількості та кращої якості, і зростанням, яке забезпечує тільки щось одне. Схематично варіанти, які існують у країн для досягнення економічного зростання за різних стратегій зайнятості, наведено на рис. 3.2. За яким сценарієм буде розвиватися певна країна, визначають ряд факторів, серед яких: зростання чисельності економічно активного населення, інвестиції в освіту, розвиток науки і техніки, підвищення економічної активності підприємців та держави тощо [14].

Не існує універсального рецепта для одночасного досягнення і економічного зростання, і розширення зайнятості в межах орієнтованої на забезпечення зайнятості стратегії зростання. Водночас, якщо проаналізувати досвід країн, що мали успіх у цій сфері, то можна побачити деякі важливі складові, які могли б бути включені до такої стратегії. У країнах, де успішно створювались робочі місця, це було, як правило, результатом здійснення продуманої стратегії. Не покладаючись на те, що робочі місця виникнуть самі по собі, керівництво цих країн виділило це завдання як пріоритетне. В Японії та Швеції, яким вдавалося зберігати найнижчі рівні безробіття серед промислово розвинутих країн протягом пережитих ділових спадів та підйомів в економіці, існували довгострокові загальнонаціональні стратегії зайнятості, що підтримувались урядами, профспілками та роботодавцями.

Разом з тим країни, що досягли економічного зростання в поєднанні з розширенням можливостей зайнятості, часто для цього на ранніх етапах розвитку за умов надлишку робочої сили ставали на шлях здійснення стратегій зростання, орієнтованих на розвиток працемістких галузей. Вони виявляли та за допомогою різноманітних політичних інструментів заохочували розвиток галузей, здатних найефективніше використовувати наявну в надлишку некваліфіковану та напівкваліфіковану робочу силу.

Соціально-економічні зрушення, що відбуваються в нашій країні, вимагають постійного відстежування та внесення змін до існуючої правової бази державного регулювання трудових відносин. Поглиблення економічних реформ в Україні, зокрема перехід до етапу стабілізації та економічного зростання, формування приватного сектору економіки та існування різних форм власності, розвиток конкурентних відносин, вільний вибір зайнятості, лібералізація цін створили принципово нову соціально-економічну ситуацію і вимагають формування адекватної політики зайнятості та ефективних механізмів її регулювання. Посилення ролі держави у сфері зайнятості дозволить прискорити перехід України до європейських стандартів, вимог інформаційного суспільства, моделі інноваційного розвитку, підвищення ефективності соціально орієнтованого ринкового господарства.

Для сприяння людському розвитку засобами політики у сфері зайнятості держава має забезпечити таку систему пріоритетів:

наближення державних стандартів зайнятості до стандартів Європейського Союзу;

проведення попередньої експертизи проектів нормативно-правових актів щодо їх впливу на рівень і ефективність зайнятості;

підвищення попиту на працю в галузях економіки, що потребують робочої сили високої та середньої кваліфікації та здатні забезпечити її продуктивне використання, а також активне запровадження прогресивних систем оплати праці;

зростання якості національної робочої сили, її конкурентоспроможності, розвиток трудового потенціалу;

обмеження рівня пропозиції праці в нерентабельних, неперспективних сферах господарювання, з важкими умовами праці, екологічно небезпечних;

упередження застійних форм безробіття і неформальної зайнятості, які зумовлюють декваліфікацію населення і посилюють соціальну напругу в суспільстві;

оптимізація процесу вивільнення і перерозподілу робочої сили з метою мінімізації соціальних втрат і нейтралізації можливих негативних економічних наслідків;

мобілізація організаційних, технологічних, соціально-економічних резервів на зниження трудомісткості виробничих процесів, передусім на ос нові їх технологічного оновлення.

Економічне зростання останніх років в Україні створює передумови для створення нових та реконструкції існуючих робочих місць з метою зменшення частки робочих місць із важкими та шкідливими умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва, захисту навколишнього середовища. Створення нових робочих місць через чітко спрямовані інвестиції має стати пріоритетним напрямом і рушійною силою розвитку вітчизняних галузей економіки та регіонів. Але для прискорення цих процесів потрібні стимулюючі механізми, зокрема, спрямовані на реконструкцію робочих місць, вкладання коштів приватного інвестора відповідно до визначених державою пріоритетів регіонального й галузевого розвитку тощо. Необхідно створити передумови для істотного підвищення мобільності робочої сили - професійної, соціальної, територіальної - шляхом належної професійно-освітньої підготовки відповідно до поточних та перспективних вимог економіки та створення реального ринку житла [6].

Відповідно необхідно:

оновити законодавство України про зайнятість населення;

створити механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;

запровадити систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;

розширити практику державного замовлення;

створити систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних, передусім із соціально вразливих верств населення та тих, хто не має роботи понад 6 місяців;

організаційно та інформаційно підтримувати самозайнятих та підприємців, забезпечити консультаційне, інформаційно-рекламне обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників, безкоштовної юридичної консультації, інформації про державні та громадські установи, які

працюють із підприємцями;

сприяти активізації діяльності об'єднань підприємців для захисту своїх інтересів і здійснення спільних заходів;

стимулювати розвиток фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі і з використанням сучасних індустріальних технологій; диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;

законодавчо врегулювати статус і діяльність особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі;

чітко визначати і законодавчо закріпити права самозайнятих та членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у тому числі допомогу у зв'язку з безробіттям, з урахуванням складу сім'ї.

Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з дворічним запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2005 р.) розпочалося збільшення обсягів зайнятості. Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідної економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але потребує глибокого осмислення в державній політиці те, що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових груп. Це є непрямим свідченням того, що зростання попиту на робочу силу забезпечується створенням непрестижних (а можливо, і низько-кваліфікованих) робочих місць. З початком економічного зростання припинився процес відпливу робочої сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі [15].

На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім зі сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення обсягів промислового виробництва й відповідне зменшення попиту на робочу силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижча, ніж у більшості економічно розвинутих країн. До того ж зберігається пріоритет видобувних галузей, характерний для сировинних економік.

Надзвичайно велика чисельність працюючих в Україні сконцентрована у сільському господарстві (понад 20% усіх зайнятих). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить близько 3% загальної чисельності зайнятих, у Франції - 3,6, в Угорщині - 6,3, у Чехії - 4,8%.

Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку. Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Проте помітно нижчими є частки зайнятих у науці та науковому обслуговуванні і фінансовій діяльності, що свідчить про неінноваційний тип розвитку економіки та недостатній розвиток ринкової інфраструктури. Оцінюючи структуру зайнятості в Україні, її зрушення протягом періоду економічного зростання та порівнюючи з європейськими стандартами, слід також ураховувати збереження загального низького рівня продуктивності праці в Україні.

У сфері забезпечення гідної та продуктивної зайнятості, що сприяє реалізації ідей людського розвитку, важливим є прискорення адаптації населення до нових вимог ринку праці, що формуються під впливом світових

інтеграційних процесів. Зусилля органів державної влади мають концентруватися на підвищенні гнучкості та розвитку інфраструктури ринку праці, формуванні дієвих стимулів до створення робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості працівників у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, сприянні розвитку малого бізнесу, підтримці підприємництва і самозайнятості населення, удосконаленні системи підготовки кадрів, розширенні практики оплачуваних громадських робіт.

Повна продуктивна зайнятість населення - найважливіший фактор економічного зростання, котрий визначає рівень та якість життя населення. Повна зайнятість в економіці визначається як стан економіки, коли всі, хто бажає і здатен працювати, забезпечені достатніми видами й обсягами робіт. Продуктивна (повноцінна) зайнятість - зайнятість населення, завдяки якій за допомогою продуктивної праці в безпечних і здорових умовах створюються суспільно корисні ресурси й блага, а сам працівник отримує доходи, що дають йому можливість відтворювати й розвивати необхідні для праці якості та мати життєвий рівень, достатній для себе та своєї сім'ї [15].

Саме тому активну політику зайнятості ми розглядаємо як один з головних інструментів вирішення економічних і соціальних проблем сучасного українського суспільства й розширення можливостей людського розвитку. Тому активна політика зайнятості має стати пріоритетом як економічної, так і соціальної політики держави. Активна політика зайнятості - це комплекс заходів, спрямованих на розширення попиту на продуктивну працю з безпечними і здоровими умовами та оплатою відповідно до законодавства, на поліпшення якості та конкурентоспроможності національної робочої сили, скорочення безробіття, запобігання довготривалому, застійному, масовому безробіттю, добровільне залучення безробітних до активної праці (допомога у працевлаштуванні, сприяння створенню робочих місць, сприяння в перепідготовці, самозайнятості, профконсультування тощо).

Відповідно до принципів МОП в Україні слід проводити активну політику сприяння зайнятості за такими основними напрямами:

пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності в країні;

створення нової виробничої структури підтримки вітчизняного товаровиробника;

розвиток системи нових робочих місць, збільшення потреби в робочій силі в пріоритетних галузях економіки;

стимулювання особистої ініціативи, розвиток підприємництва, малого та середнього бізнесу, що забезпечує створення нових робочих місць;

удосконалення системи оплати праці та соціального захисту;

удосконалення та оновлення системи професійного навчання в навчальних закладах та на виробництві;

недопущення масового вивільнення працівників.

На подальшу перспективу основною метою політики зайнятості, орієнтованої на людський розвиток, має стати досягнення структури зайнятості постіндустріального типу, якій притаманно збільшення чисельності та частки осіб, зайнятих у сфері послуг, передусім в інформаційному секторі економіки [21].

Активні методи підтримки ринку праці передбачають діяльність держави, спрямовану на скорочення рівня безробіття як такого, тобто на забезпечення можливості реалізації своєї трудової активності всім громадянам, а відповідно на забезпечення повної зайнятості всього трудоактивного населення країни.

Велике значення в межах активної політики зайнятості для поліпшення процесу працевлаштування має наявність та повнота інформації в службах зайнятості щодо наявних вакансій.

Важливим є також укладання контрактів тимчасового найму на тристоронній основі між службою зайнятості, тимчасовим працівником і підприємцем. Цією формою найму користуються переважно такі вразливі з погляду зайнятості групи, як некваліфіковані працівники, жінки, молодь, іноземні працівники. Однак за тимчасовими контрактами працюють і висококваліфіковані фахівці: конструктори, дизайнери, архітектори та ін., тобто ті, хто виконує конкретні проекти. Високою організаційною формою тимчасового найму стало працевлаштування через так звані підприємства тимчасового найму.

Ще одним елементом активної політики є організація громадських робіт, яка передбачає створення додаткових робочих місць, але вона забезпечує певною мірою квазізайнятість, оскільки жодна людина не сприймає свою участь у громадських роботах як нормальну трудову діяльність. Майже всі розглядають її як можливість одержання доходів, вищих за звичайну допомогу у зв'язку з безробіттям. Тому організацію громадських робіт можна розглядати як проміжний елемент між активною та пасивною політикою [14].

Сприяння самозайнятості населення як напрям активної політики ринку праці виявив свою високу ефективність передусім в умовах економічної кризи і відповідної обмеженості доступу до найманої праці. Допомога в організації власної справи досить поширена в економічно розвинутих країнах. Коли це стосується безробітних, допомога у відкритті власної справи означає, по суті, оплату урядом створення самими безробітними собі роботи замість компенсації доходів, втрачених унаслідок відсутності роботи [16].

Однією з основних проблем ринку праці, критерієм ефективності його функціонування є ступінь якісної збалансованості між пропозицією робочої сили та попитом на неї, тобто відповідність за професійно-освітньою підготовкою, статтю, віком, рівнем працездатності тощо. У вирішенні цієї проблеми велике значення має професійна підготовка та перепідготовка робочої сили, яка здійснюється цілим рядом структур - як приватних, так і державних. У контексті забезпечення якісної збалансованості пропозиції робочої сили і попиту на неї першочергове значення має підготовка та перепідготовка економічно активного населення за професіями, яких потребує економіка країни, відповідно до її вимог щодо кваліфікації.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є підготовка економічно активного населення до відкриття власної справи. Це передусім стосується мікропідприємництва та самозайнятості. Оскільки далеко не все населення має необхідні для цієї діяльності здібності, кінцевий успіх значною мірою залежить від якості попереднього професійного відбору.

Отже, можливість ефективно працювати, забезпечення продуктивної зайнятості є основною сполучною ланкою між досягненням економічного зростання і створенням можливостей для розвитку людини, тому процеси, що відбуваються в трудовій сфері, і параметри, які їх характеризують, з точки зору людського розвитку ми розглядаємо не лише як одну з позицій, що описує життєві стандарти людини, але і як важливий елемент системи, яка забезпечує цей розвиток. Без трудової діяльності для суспільства не може бути людського розвитку, тому що зникають матеріальна основа цього розвитку і стимули, що забезпечують у майбутньому затребуваність результатів цього розвитку. Завдання поєднання економічного зростання і людського розвитку можна сформулювати як завдання забезпечення економічного зростання, яке супроводжується створенням нових економічно ефективних робочих місць, що розширюють можливості зайнятості. Взаємовплив зайнятості, людського розвитку й економічного зростання є багатоплановим і неоднозначним. Але забезпечення повної продуктивної зайнятості, безперечно, є потужним і однозначно позитивним чинником як економічного зростання країни, так і розширення можливостей людського розвитку [18].

Саме тому активну політику зайнятості ми розглядаємо як один з головних інструментів вирішення економічних і соціальних проблем сучасного українського суспільства та розширення можливостей людського розвитку.

Розділ 3. Перспективи зростання зайнятості для економічного зростання

.1 Стратегія регулювання зайнятості у забезпеченні економічного зростання

У сучасних умовах трансформації економіки відбувається процес формування нової економічної моделі, в якій роль ринку праці значно зросла. Ринок праці виявляє такі нові риси сучасного розвиненого і соціально регульованого ринку [9, 23]:

• свобода вибору пропозиції праці в межах потреб економіки та економічної кон'юнктури, особистих професійних даних, пов'язаних з метою суспільства підвищити статус працівника, рівень його життя;

• свобода конкуренції на ринку праці в усіх її проявах: конкуренція за робочі місця, конкуренція між працівником і роботодавцем за умови праці, за умови купівлі-продажу робочої сили (праці). При цьому обов'язково є межа всіх видів конкуренції на користь соціально вразливих верств населення;

• державна політика зайнятості орієнтована на наближення кількості робочих місць до потреб населення в них, на регулювання суспільно необхідних структурних та технологічних зрушень у виробництві, які впливають на зайнятість;

• державна та суспільна підтримка розвитку трудового потенціалу суспільства, стимулювання професіональної підготовки та підвищення кваліфікації працівників;

• стимулювання таких аспектів соціально-трудових відносин, які сприяють демократизації виробничих відносин, стабілізації та розширенню робочих місць, підтримці зобов'язань та прав роботодавців та працівників, досягненню компромісів, залученню працівників до складу акціонерів підприємства.

При цьому проблема зайнятості (безробіття) в багатьох країнах має тенденцію до загострення і стає однією з головних соціальних проблем. На ц розв'язання спрямовують значні сили та фінансові ресурси, і нерідко вибір між проблемою зайнятості та критеріями ефективності робиться на користь першої. У зв'язку з цим важливу роль відіграє стратегія регулювання зайнятості.

Аналіз особливостей формування ринку праці в Україні свідчить про те, що механізм його регулювання має враховувати, з одного боку, загальні закономірності організації ринку праці, властиві ринковій економіці, а з іншого - соціально-економічні й політичні особливості розвитку нашої держави.

Процеси зайнятості населення регулюються на трьох головних рівнях: державному, територіальному і на рівні підприємства.

Для того щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, слід досягти максимальної узгодженості дій на всіх рівнях, що зумовить поліпшення стану зайнятих громадян і тих, хто шукає роботу.

На державному рівні визначаються мінімально необхідні нормативи функціонування ринку праці, його загальні межі. Держава забезпечує уніфікацію системи соціального й трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і працівників сфери найму, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції місцевих органів управління ринком праці [9, 25].

Окрім використання нормативів прямої дії, держава безпосередньо регулює ринок праці через податкову, кредитно-грошову систему, а також за допомогою інших заходів загальноекономічного характеру. Таким чином, можна говорити про вирішальну роль держави у формуванні ринку праці.

Найважливішим у майбутньому рівнем регулювання ринку праці буде регіональний. Макроекономічне його регулювання не може охопити місцевих особливостей, усіх напрямів економічної активності. На регіональному рівні складаються програми зайнятості населення, вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту й пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону. У конкретному регіоні визначаються свої пріоритети розвитку, потім складається структура останнього і відповідно до цього формується концепція зайнятості, передбачаються заходи стимулювання різних підприємств з метою подолання деформації.

Наступний рівень регулювання ринку праці - підприємство. Тут застосовуються усі заходи, що впливають безпосередньо на працівника. На цьому рівні регулюванню підлягають робочі місця і трудові процеси, планування у сфері кадрової політики, професійне навчання й соціальний захист.

При цьому особлива роль належить стратегічному підходу до регулювання зайнятості трудових ресурсів регіону. Сутність стратегічного регулювання зайнятості регіону насамперед полягає у тому, що управління сферою зайнятості орієнтоване на напрямок довгострокового, конкурентоспроможного значення, на розробку і реалізацію стратегії регулювання зайнятості, в остаточному підсумку на досягнення поставлених цілей стратегії.

Стратегія регулювання зайнятості трудових ресурсів регіону-це система розроблених принципів, напрямів і концепцій, спрямованих на досягнення поставлених довгострокових стратегічних цілей регулювання зайнятості.

Методологія розробки стратегії регулювання зайнятості регіону характеризується системним підходом до визначення цілей, принципів, концептуальних положень з урахуванням стратегії соціально-економічного розвитку цього регіону.

Модель розробки стратегії регулювання зайнятості передбачає аналіз передумов розробки стратегії - факторів, що безпосередньо чи значною мірою впливають на зайнятість, на формування і використання трудових ресурсів і регулювання зайнятості загалом. До них належать [9, 26]:

• соціально економічні показники розвитку країни і регіону, оскільки регулювання зайнятості є невід'ємною складовою регулювання соціально-економічних відносин;

• зовнішні фактори: політико-правові, економічні, техніко-технологічні та ін. Ці фактори виникають поза постійним контролем адміністрації регіону і регіональних установ та впливають на діяльність управління соціально-економічною сферою і зайнятість регіону зокрема. Зовнішніми факторами вважаються такі: зростання валового внутрішнього продукту загалом і на душу населення, а також його тенденція, стадія економічного циклу: рівень інфляції та процентної ставки; середня заробітна плата й діюча система оплати праці; система законодавства, зокрема із соціально-трудових проблем; поява нових професій та нові вимоги у зв'язку з розвитком нової техніки, передових технологій та ін.;

• регіональні фактори і стан зайнятості. Це стан трудових ресурсів і зайнятості, рівень безробіття, соціально-економічний стан регіону, природно-кліматичні умови регіону, діючий механізм регулювання соціально-економічної сфери і сфери зайнятості зокрема. Регіональні фактори безпосередньо впливають на соціально-економічний розвиток регіону, на сферу зайнятості, а також на регіональне регулювання зайнятості. У результаті аналізу передумов розробки стратегії визначаються цілі стратегії. На підставі цілей розроблюються основні положення стратегії (принципи і концептуальні положення стратегії), які у свою чергу перевіряють правильність і якість поставлених цілей.

Принципи стратегії регулювання зайнятості визначають основні вимоги регулювання зайнятості і є підставами регулювання зайнятості, подальшого кроку розробки стратегії, а також підставою коригування цілей стратегії.

Напрями політики регулювання зайнятості визначають форму регіонального регулювання зайнятості (кон'юнктурна політика, стратегічне регулювання тощо), тип політики зайнятості (активна, пасивна) і методи впливу на зайнятість (адміністративні, економічні) [9, 28].

Центральною складовою стратегії регулювання зайнятості є система концепцій, яка передбачає цілеспрямовані заходи і рекомендації щодо реалізації намічених цілей. Підставою вибору варіанта заходів є результат аналізу передумов розробки стратегії, розроблених принципів, напрямів політики і визначення цілей стратегії.

Заключною частиною моделі стратегічного регулювання зайнятості регіону є розробка і реалізація стратегічних змін у системі регулювання зайнятості. Важливими при цьому є інформаційні питання і контрольна функція при реалізації стратегії. Контроль необхідний для виявлення проблем раніше, ніж вони набудуть загрозливого характеру, і є підставою прийняття оперативних рішень і рішень про зміну концепцій стратегії при необхідності.

.2 Стратегія ефективної зайнятості населення в системі соціальної політики

В Україні зайнятість, навіть така, що потребує складної професійної і освітньої підготовки, не забезпечує нормального, не лише за світовими стандартами, а й за колишніми стандартами України, рівня життя. Спостерігається феномен бідності зайнятого населення, що є свідченням порушень прав людини на справедливу винагороду за працю, а також принципових засад формування вартості робочої сили і системи оплати праці.

За умов, коли не лише пенсія, а й заробітна плата в зареєстрованому секторі не забезпечує належних умов життя, основна частина населення України вимушена вдаватись до так званої 'стратегії виживання', яка передусім означає додаткову зайнятість на присадибних ділянках, у неформальному секторі тощо. Це неминуче призводить до істотного перевищення тривалості робочого дня, роботи в несприятливих умовах, практичної відсутності відпочинку і дозвілля, результатом чого є погіршення стану здоров'я людей. А це, в свою чергу, призводить до зменшення тривалості життя, розповсюдження захворювань, які пов'язані з такою ситуацією.

Вкрай важливим напрямом державної політики в нинішніх умовах є підтримка рівня життя соціальне вразливих верств населення. У найважчих умовах опинились сім'ї з дітьми, хоча саме молодь і діти мають бути одним з головних об'єктів соціального захисту держави, а їхній добробут і розвиток -першочерговою ціллю соціальної політики.

З метою розширення зайнятості та підвищення рівня життя населення доцільно запровадити державний механізм взаємопов'язаного регулювання такими важливими процесами, як ринок праці і доходи населення.

Це стосується: створення додаткових робочих місць; надання позик на підприємницьку діяльність, субсидій на розвиток додаткових робочих місць, інших пільгових позик підприємцям; коштів на профнавчання або перенавчання тощо; створення банків даних щодо професій і спеціальностей, бірж тимчасових і громадських робіт; створення умов ефективного функціонування відповідних органів (державних, недержавних, громадських організацій - агентств, бірж, бюро та інше) для забезпечення працевлаштування незайнятого населення; надання інформаційних та консультативних послуг; стимулювання створення нових робочих місць, зокрема для молоді, молодих спеціалістів, інших соціально незахищених груп, особливо в депресивних регіонах з критичною ситуацією на ринку праці [12, 8].

Можливості працевлаштування на нові робочі місця у період трансформації економіки України є вельми обмеженими, адже відбуваються суттєві зміни в структурі робочих місць. За таких умов основним засобом стримування масового безробіття стає стимулювання підприємств і організацій до створення додаткових робочих місць насамперед на приватних і спільних підприємствах, у сфері малого і сімейного підприємництва, на підприємствах і в організаціях комунальної власності. З цією метою доцільно внести пропозиції до служби зайнятості, виходячи з досвіду розвинутих країн, про надання субсидій малим підприємствам за кожне додатково створене робоче місце з повним робочим днем і наймом працівника для його заміщення на невизначений строк. Субсидія має виплачуватись лише за умови, що протягом року не буде зменшена чисельність працюючих на підприємстві, її розмір має компенсувати не менш як половину витрат, пов'язаних зі створенням додаткових робочих місць на малих підприємствах. У державному секторі економіки потрібно відстоювати спрямування інвестиційної політики на розвиток трудомістких виробництв шляхом їхньої реконструкції - як найбільш економного напряму створення додаткових робочих місць; економічну підтримку підприємств, що можуть випускати продукцію на експорт і не відчувати труднощів в її збуті на внутрішньому ринку через зменшення платоспроможного попиту населення. Головний зміст цієї політики має зводитись до пільгового кредитування всіх видів витрат, пов'язаних зі створенням нових та збереженням ефективно діючих робочих місць [18, 14].

Збільшення неформальної зайнятості, нелегальної трудової міграції, зростаючий рівень безробіття, низька соціальна захищеність населення в Україні свідчать про те, що в Україні ще не існує ефективного механізму державної політики зайнятості та й сама вона концептуально знаходиться на стадії формування.

Важливим напрямом соціального захисту населення є розвиток страхування на випадок безробіття. У країнах, де використовуються системи допомоги у зв'язку з безробіттям, можна виділити три підходи до вирішення цих проблем:

обов'язкове страхування від безробіття, яке охоплює певні групи працівників;

добровільне страхування;

соціальну допомогу у зв'язку з безробіттям (фінансується із суспільних фондів чи держбюджету, що залежить від наявності відповідних коштів, рівня доходів тих, хто звертається по допомогу [12, 10].

Зазначені напрями не вичерпують усіх заходів впливу держави на ринок праці. Існує комплекс заходів непрямого регулювання - податкова, інвестиційна, грошово-кредитна, амортизаційна політика, які також певним чином впливають на ринок праці [14, 17].

Узагальнюючи зарубіжний досвід функціонування ринку праці та системи соціального захисту населення, потрібно зазначити, що для формування ринку праці та ефективного механізму соціального захисту населення в Україні доцільно здійснити такі заходи:

розробку і впровадження цільової комплексної програми соціального захисту населення;

розробку заходів щодо сприяння розвитку малого й середнього підприємництва, які обов'язково передбачатимуть економічні пільги;

забезпечення державної підтримки високої мобільності робочої сили;

створення економічних умов для вільного переливу капіталу в соціальну сферу;

запобігання перетворенню безробіття в довгострокове, застійне;

розширення системи соціального страхування в усіх сферах та галузях, що забезпечує нормальні умови для життєдіяльності людини;

надання фінансової допомоги підприємствам при працевлаштуванні окремих категорій громадян, які не конкурентоспроможні на ринку праці;

удосконалення існуючих та запровадження нових методів моніторингу економічної та соціальної безпеки, рівня життя на базі показників його якості, соціально-трудових відносин, соціально-економічного становища окремих міст та селищ, ділової активності підприємств регіону тощо;

приведення державного законодавства про працю у відповідність до міжнародних договорів і зобов'язань України, а також міжнародних правових актів про права людини, конвенцій і рекомендацій МОП, ратифікованих Україною;

створення інформаційно-довідкової системи управління ринком праці.

Висновки

Отже, на основі висвітленого можемо зробити наступні висновки.

Зайнятість - це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня життя працюючого населення; задоволення потреб народного господарства є робочий силі із врахуванням її кількості та якості: задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіта та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку у разі втрати роботи.

Соціально-економічна політика держави в галузі зайнятості повинна мати комплексний характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних цілей в цій сфері: забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови реалізації права громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення.

Саморозвиток і пристосування ринку праці до сучасної економічної ситуації сформували в Україні досить суперечливі соціально-трудові відносини: тінізація доходів, галузева розбалансованість ринку праці, наявність значного прихованого безробіття. Регулювання ринку праці вимагає взаємопов'язаного вирішення проблем у сфері макроекономічної стабілізації, структурної перебудови фінансово-кредитної, бюджетної і податкової політики, соціального захисту населення.

Очевидно, чим більш оперативний і короткочасний характер носить та чи інша проблема зайнятості, тим вище імовірність використання прямого адміністративного впливу. Оскільки рішення питання про наявність надлишкової зайнятості у вітчизняній економіці є пріоритетним, саме заходу для її зниження повинні враховуватися при розробці концепції регулювання економічних відносин зайнятості. Ця концепція повинна включати:

макроекономічне регулювання, що створює загальне середовище, що сприяє ефективної зайнятості (інвестиційна, структурна політика, роздержавлення і приватизація, створення сприятливих умов для дрібного бізнесу) і поліпшенню якісних характеристик людського капіталу;

державну політику зайнятості, що впливає на форми, структуру, рівень зайнятості і безробіття адміністративними, правовими, фінансово-кредитними методами;

регулювання зайнятості на підприємствах за рахунок активізації дій кадрових служб підприємств у напрямок створення внутрішніх ринків праці, їхнього співробітництва з регіональними центрами зайнятості;

регулювання відносин зайнятості за допомогою громадських організацій суб'єктів цих відносин.

Головними стратегічними цілями регулювання зайнятості повинні бути підвищення економічної і соціальної ефективності зайнятості за рахунок зміни її структури, форм, створення умов для розвитку людського капіталу країни, удосконалювання економічних відносин зайнятості. Для цього необхідно знижувати рівень надлишкової зайнятості на підприємствах, гнучко перерозподіляти працівників, що вивільняються, в інші галузі і види зайнятості. Ефективному проведенню подібних заходів буде сприяти активна взаємодія працівників відділів кадрів підприємств і регіональних центрів зайнятості населення.

Не можна сказати, що в даний час такої взаємодії немає. Але вона існує у виді разових, одноразових заходів, що ініціюються лише державною службою зайнятості, хоча задача зниження рівня надлишкової зайнятості - це в першу чергу проблема підприємства. Тому мова повинна йти про створення активних кадрових служб підприємств, внесенні необхідних змін і доповнень у посадові інструкції їхніх співробітників, а також про організацію навчання і підготовки працівників для таких кадрових служб.

Турбота держави про досягнення в країні найбільш повної й ефективної зайнятості як важливої соціальної гарантії для економічно активного населення є найважливішим аспектом державного регулювання ринку праці, механізм формування якого буде постійно удосконалюватися стосовно до нових умов розвитку ринкової економіки, структурної перебудови виробництва, формування ефективної соціальної політики.

Список використаних джерел

1. Базилевич В.Д. Економічна теорія. Політекономія. Підручник. - К., 2008. - 320 с.

. Богиня Д.П., Грішною О.А. Основи е кономіки праці: Навч. посіб. - 3-тє вид., стер. - К.: Зкання-Прес, 2002. - 313 с.

. Васильченю B.C. Державне регулювання зайнятості: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003. - 252 с.

. Дацишин М., Вдович П. Людські ресурси як чинники інвестиційної привабливості регіонів України // Україна: аспекти праці. 2007. - С. 3-7.

. Діденко Я. Формування ефективної політики зайнятості в Україні // Україна: аспекти праці. - 2008. - №2. - С. 3-8.

. Гуць М. Проблеми безробіття та рівня життя населення України // Україна: аспекти праці. - 2007. - №2. - С.13-18.

. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2000. - 200 с.

. Закон України «Про зайнятість населення» за станом на 12 квітня 2005 р. / Верховна Рада України: Офіц. вид. - К.: Парламентське вид-во, 2005. - 32 с.

. Калина А.В. Державне регулювання зайнятості: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2006. - 144 с.

. Карлін М.І. Стимулювання праці в освітньо-науковій сфері: проблеми теорії і практики: Монографія. - Луцьк: Ред.-вид. від. Волин. держ. ун-ту ім.Лесі Українки. - 2005. - 192 с.

. Кучер Г. Соціально вразливі категорії населення і ринок праці в сучасних умовах // Україна: аспекти праці. - 2008. - №2. - С.8-14.

. Левчук Ю.С. Теоретичні аспекти зайнятості населення // Формування ринкових відносин в Україні. - 2007. - № 5. - С. 160-167.

. Лібанова Е.М. Ринок праці: Навч. посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2003. - 224 с.

. Морозова О. Прогнозування розвитку ринку праці молодих фахівців в Україні // Україна: аспекти праці. - 2008. - №3. - С.3-8.

. Мазурок П. Ринок праці: проблеми заробітної плати // Україна: аспекти праці. - 2008. - №5. - C.13-18.

. Павловські О. Вплив доходів та заробітної плати на зайнятість населення // Україна: аспекти праці. - 2008. - № 5. - С. 3-12.

. Петюх В.М. Ринок праці: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 1999. - 228 с.

. Прокопов Ф. Макроекономическая динамика, занятость и безработица в переходной экономике // Человек и труд. - 2007. - № 2, 3 - С. 45-50.

. Попова В., Попов В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні. // Економіка України. - 2008. - №6.-С. 23-29.

. Рябий Є.О. Проблеми, тенденції та шляхи зменшення безробіття в Україні // Економіка та держава. - 2006. - №11. - С. 84-88.

. Сардак С. Особливості функціонування ринку праці України та використання потенціалу саморозвитку для підвищення зайнятості населення // України: аспекти праці. - 2006. - №7. - С 8-12.

. Таршина О.С. Державна політика регулювання зайнятості // Економіка та держава. - 2006. - №1. - С. 77-80.

. www. ukrstat. gov. Ua. Державний комітет статистики України.