я Симона Петлюри серед більшості як українців, так і представників інших народів асоціюють з символом ворога єврейського народу та ініціатором кривавих єврейських погромів, що відбулися під час становлення української державності, але чи було це насправді?
Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт звинувачення Петлюри у різних злочинах різних тогочасних отаманів, зокрема Будьонного.
А розпочалось все з судового процесу над Самуїлом Шварцбардом, який 25 травня 1926 року в Парижі скоїв вбивство голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Це вбивство недруги вбитого і української державності прагнули кваліфікувати як розплату за єврейські погроми в Україні, кару за які повинен нести саме Петлюра, як вища посадова особа на території України в 1919-1920 роках.
Особливо активно працювала в цьому напрямку комуністична пропаганда, намагаючись приписати всі злочини проти єврейської нації саме голові УНР. ЦК КП(б) У навіть прийняв спеціальний документ, яким визначав комплекс заходів щодо паплюження Петлюри напередодні судового розгляду над убивцею. Широко організована кампанія проти Петлюри і неможливість в цих умовах довести зворотне зробили свою справу: вбивцю виправдали, враховуючи численні жертви єврейського населення України в період Директорії.
Так, євреї України дійсно зазнали великих втрат у той час. Але чи взяли до уваги присяжні всі обставини, виносячи виправдувальний вердикт Самуїлу Шварцбарду? Ні. Саме неповне вивчення документів, пов'язаних з освітленням єврейських погромів, вплинуло тоді на рішення суду, що кинув тінь погромництва на пам'ять вже покійного Симона Петлюри. Хоча, за бажання, необхідні документи можна було б представити, у тому числі і свідоцтва власне потерпілих. Ці матеріали в Радянському Союзі були просто заховані. Адже пустити слідство і сам суд по шляху списання на мертвого Петлюру всіх злочинів проти євреїв - це не тільки найулюбленіший метод більшовиків, а ще і удар по українському національно-визвольному руху. Так, було продемонстровано, що українські «самостійники» - суцільні бандити. Організовуючи руками єврея вбивство Петлюри, більшовики добре все прорахували.
На жаль, багато малоосвічених мас сприйняли цю версію, і на багато десятиліть вона залишалася однозначною для її носіїв, у тому числі і серед євреїв, і серед українців. Але, як кажуть, все таємне рано чи пізно стає явним. Відкриті колишні спец хорони, архіви, важливі свідоцтва, що втаємничували від дослідників, у зв'язку з проблемою єврейських погромів, дають можливість спокійно розібратися в цьому делікатному питанні, що зачіпає інтереси і почуття як євреїв, так і українців. І це потрібно зробити сьогодні, незважаючи на окремі протести, зокрема сучасних «партіотично налаштованих» політиків, бо не до кінця вирішене питання про єврейські погроми в Україні і надалі заважатиме повному взаєморозумінню наших двох народів, постійно викликатиме підозру і недовір'я, що не на користь нікому. При цьому давайте не будемо забувати про велике бажання нашої російської сусідки завжди втручатися в українські відносини з іншими країнами.
Так от, ми, українці, повинні визнати - євреї дійсно страждали в роки становлення УНР. Але вся річ у тому, що потрібно глибоко розібратися в причинах цих лиходійств і, не виправдовуючи винних, вказати у кожному конкретному випадку на них. І тоді в цьому переліку ми побачимо не тільки стихійну українську отаманію, що громила євреїв під впливом кинутих більшовиками гасел по типу «Все-усім!», але і організоване цькування з боку білогвардійців, що не мало за розмахом і звірством аналогів, а також погроми польських військ і… більшовицьких, зокрема, козаків, вищезгаданого, Будьонного.
1. Симон Петлюра. Біографія
Народився 22 (10) травня 1879 в Полтаві. Після закінчення бурси у 1895-1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. У 1900 р. став членом Революційної Української Партії (РУП), яка у 1905 році була реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП).
У 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступав проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський. На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». В липні 1906 р. став секретарем київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. обіймав посаду співредактора легального соціал-демократичного часопису «Слово». У 1910 році одружився з Ольгою Більською. У роки Першої світової війни 1914-1918 рр. був працівником Союзу земств і міст, головою Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.
З березня 1917 р. Симон Петлюра - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р пішов у відставку за власним бажанням.
У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.
В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. був звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.
В листопаді 1918 р. став Головним Отаманом Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.
На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.
грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.
З листопада 1920 р. керував роботою уряду у вигнанні УНР на території Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом - Угорщини, Швейцарії.
У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Зі спогадів міністра єврейських справ про Петлюру
«Петлюра був не тільки Головою цього Уряду, він був натхненником усіх українських визвольних змагань, національним героєм, знаним у всій Україні. Його прославляли в народних піснях. Він уособлював у собі всі надії своєї країни. Ця людина завжди спокійна, лагідна, схильна до замирення, котра вміла захопити як найвизначніші уми, так і душі найбільш сумирні, проявляла тверду, наполегливу волю, коли стосувалося це великої справи, якій присвятив він усього себе. Він любив свою країну, і щирість почуттів приваблювала до нього людей. У його абсолютній чесності не сумнівалися навіть відверті вороги. Він добре усвідомлював свою відповідальність перед Україною і вмів працювати задля виконання свого завдання. Дуже культурний та освічений, він любив учитися і вчився до самого дня своєї смерті. Літератор, він трепетно любив книги і вмів знайти в них щось корисне для України. Він мав непереборні переконання, але ніколи не проявляв фанатизму і зневажав дріб'язковість. Він умів дослухатися до опінії інших та визнавати власні помилки.
…Він не був військовим за професією, тож радився із своїми генералами та зважав на їхні стратегічні поради. Проте саме він був командуючим для своїх вояків і провідником незрівнянним. Завдяки неабиякій інтуїції він розумів душу бійця українця і зміг надихнути її на хоробрість, стійкість і безмежну жертвенність.
Він пізнав незрівняну славу. На жаль, зазнав і дні трагічних розчарувань. Його вітали, як Бога, люди, охоплені піднесенням. Та маси бувають невдячними і в якийсь момент втрачають віру у свого Бога.
…На початку 1919 р., під час другого нападу більшовиків, у час єврейських погромів, що стали, по суті, «погромом» усієї України, Отаман не переривав боротьби ні на хвилину, не втрачав з поля зору кінцевої мети. Він, наче добрий батько, чекав, поки бунтівничі дитячі вибрики поступляться здоровому глуздові. Був терплячий, не нарікав. Майже покинутий, оточений у своєму поїзді ворогами, Отаман Симон Петлюра взяв у руки Гвинтівку і залишився на своєму почесному посту.
Але ось як, наче чудом, змінюються події (літо 1919 p.): ворог утікає, і маленька Українська Армія збільшується завдяки новим прихильникам. Народ піднімається проти ворога. Петлюру зрозуміли. Він популярний, більш популярний, ніж будь-коли. Під його орудою знаходиться регулярна армія, він має свої офіцерські кадри. Він добре тримає в руках своїх людей. Спокійний, простий, часто усміхнений посеред найгірших небезпек, найстрашніших випробувань, він проявляє такі сміливість, витримку, холоднокровність, що ними захоплюються старі військовики.
Якщо Петлюрі не вдалося втілити в життя свою мрію про вільну Україну, то це тому, що він опинився перед труднощами, яких ніхто не міг би подолати.» [5]
2. Євреї та УНР
При детальному вивченні подій української революції в око впадає те, що успіхи та нещастя, яких зазнала єврейська громада, прямо повязані з перемогами та поразками українського уряду в його змаганнях створити нормальні умови для мирного, незалежного існування новоствореної української держави. Центральна Рада, котра діяла як вищий політичний орган країни від 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року, започаткувала реформи, що були прогресивними, просвітницькими та демократичними за мірками того часу. В таких умовах єврейська громада дістала більш, ніж широкі права, в порівнянні з сусідніми країнами.
Так, Другий універсал від 16 липня 1917 року забезпечував повну рівність для всіх малих національностей. Згідно з чим уряд, в якому Симон Петлюра обіймав посаду Генерального секретаря у військових справах, 29 липня 1917 року підготував проект «Статуту Верховного Управління», в якому найчисельніші національні меншості (тобто росіяни, євреї, поляки) отримували безпосереднє представництво у Генеральному Секретаріаті, через обраних ними осіб, які займали посади товаришів Генерального секретаря з національних питань. Товариші секретаря мали такі ж повноваження як і Генеральний секретар, але кожен у своїй галузі. Особливе значення з погляду визначення прав національних меншостей мала 20 стаття Статуту, в якій зазначалося, що «всі закони, адміністративні приписи та постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській» [3]
Наступним кроком став Третій універсал від 20 листопада 1917 року, який не тільки проголошував Українську Народну Республіку, а й підкреслював, що український народ, здобувши свою національну волю, твердо охоронятиме вільний національний розвиток народів, що живуть в Україні: «Тому оповідаймо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національну-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя» Як євреї Бунду, так і сіоністи різних напрямків вітали Третій універсал, аналогів якого не було в історії.
січня 1918 року український уряд прийняв Закон про національно-персональну автономію. Цей закон Моше Зільберфарб (перший товариш Генерального секретаря з єврейських справ у Малій раді) порівнював з Великою французькою революцією: «Тоді було проголошено права людини, сьогодні ж - права націй» [3]
Згодом, на фоні погромів, у єврейському таборі почали зростати симпатії до «єдиної неділимої Росії» Як наслідок, у переддень української державності - 24 січня 1918 року під час голосування представники Бунду та група русифікованих євреїв голосували проти універсалу, решта єврейських партій утримались. При цьому в тексті Четвертого універсалу було зазначено про права національних меншин, також було закріплено національно-персональну автономію. [2]
Під час правління Директорії, що по суті була відродженням УНР, Петлюра та Винниченко не вагаючись прийняли пропозицію професора Соломона Гольдельмана про відновлення національно-персональної автономії для національних меншин. Так, 10 грудня 1918 року Директорія прийняла відповідний декрет, а 24 січня 1919 року згідно з одностайним рішенням Ради міністрів цей декрет став законом. Це був не просто жест з боку провідних діячів українського уряду, це був політичний крок, мета якого - досягти порозуміння, а в ідеалі - налагодити співпрацю між євреями та українцями. Однак зусилля Директорії не увінчалося успіхом через майже повну відсутність євреїв у лавах борців за державу. Хоча були серед них і такі, що увійшли до уряду ще у квітні 1918 року. Основна ж маса, здебільшого члени Бунду постійно виступали проти української державності, навіть після оголошення автономних національних меншин. В період розпалу єврейських погромів сили Директорії танули на очах, тому Симон Петлюра закликав створити єврейські загони самооборони. Це могло врятувати значну частину як єврейського, так і неєврейського населення, що потерпало від погромів. Але, на жаль, єврейські ліві партії, особливо Бунд опиралися цим заходам, фактично кидаючи багато єврейських громад напризволяще. Як наслідок нечувані за жорстокістю погроми євреїв були поступово переросли в безмежний погром і нечуване нищення країни з населенням 40 мільйонів… [3] Єврейські погроми та діяльність уряду
Всебічне вивчення документів однозначно свідчить, що уряд УНР, очолюваний Петлюрою (як і армія, якою він керував), не має ніякого відношення до організації єврейських погромів. Навпаки, саме Директорія із самого початку присікла погромників. А якщо спробувати розібратися з причинами погромів, то обов'язково можна переконатися: вони були на руку супротивникам української державності і виникали кожного разу, коли Україна заявляла про самостійний шлях розвитку.
Так, перші погроми сталися вже після прийняття Третього універсалу у листопаді 1917 року, коли розкладена російська армія влаштовувала погром в Умані, а згодом в Гайсині, Літині, Овручі та Рашкові. Щоправда погроми 1917 порівняно з погромами 1919-20 років краще назвати колотнечею, безладдям, жертвами яких були як українці, так і євреї. Євреїв там грабували, зрозуміло, але в той же час нападали на банки, скарбові палати, будинки багатих, не дуже беручи до уваги, якій громаді, визнавцям якої релігії належала здобич. Не дивлячись на безконечні труднощі, Український Уряд зміг у 1917 році, завдяки силам Симона Петлюри, успішно боротися проти злочинства аж до моменту, коли більшовики в перший раз захопили Україну. В той час безладдя ніколи не сягали значного розміру і бували придушені досить швидко. [5]
Під час правління гетьмана Скоропадського напади на євреїв були скоєні разом з селянськими повстаннями проти поміщиків і не мали значного поширення, що ще раз підтверджує продуманість єврейських погромів періоду УНР.
І як тільки влада, яку узяла в свої руки Директорія, проголосила, що відтворює самостійну УНР, знову виникли єврейські погроми. Так, на початку січня 1919 року в Житомирі і Бердичеві відбулась кривава різня здебільшого євреїв, але чимало українців також загинуло чи було поранено. Уряд УНР, потрібно визнати, різко відреагував: призвідники були розстріляні, а одна з військових частин, що брала участь в злочинній акції, була розформована. До речі, і самі євреї тоді усвідомлювали, що погроми - не політика українського уряду, а спланована провокація проти нього. Так, представник єврейської партії Поалей-Ціон Драхлер сказав Петлюрі: «Ми глибоко переконані, маючи достатньо фактів, що житомирський і бердичівський погроми виникали проти волі уряду. Відразу ж після житомирського погрому російські і польські чорносотенці хвалилися: «Задуманий погромний план нам чудово вдався, і - кінець Україні»». [4]
Саме більшовики за їх першої появи в Україні в 1918 р. дали перші зразки погромів нечуваної жорстокості, і ненависть, яку вони викликали, була особливою. Люди перебували в стані постійної паніки, який тривав тижнями, місяцями, роками. «Більшовики.!» Цей вигук був таким же жахливим, як колись зойк, що роздавався в цій самій Україні: «Татари! Татари!». Кожна поява червоних у селі, в місті коштувала життя сотень українських патріотів. Діти, жінки, люди, які абсолютно не займались політикою, піддавались переслідуванню та вбивству.
Багато погромів були проведені без відома більшовицької верхівки, так як солдати та матроси Червоної Армії, що були демобілізовані 1917 року маскувалися під знаменами більшовиків та коїли погроми та грабунки. Такими, наприклад, були погроми в містечках Волині та Поділлі. [3]
Більшовики, однак, не були єдиними винуватцями погромів. Згідно з архівною документацією саме армію Денікіна, яку, субсидувала Антанта, треба звинуватити у найбільш жахливих погромах, що мали тоді місце. Це сумне ствердження виходило не тільки від самих українців, а й від єврейських письменників, які займалися цим питанням. При цьому в кінці 1919 року Урядом Денікіна було видано указ, який відверто стверджує, що всі євреї - більшовики. Одним з прикладів такої вакханалії став погром в Києві: Коли генерал Драгомиров, відомий своїм «лібералізмом», був вимушений унаслідок переважаючої його військам силі більшовиків залишити тимчасово Київ, він звернувся до офіцерів (стенограмою) з наступними словами: «Мої друзі, вам відома, як і мені, причина нашої тимчасової невдачі на Київському фронті. Коли ви, мої героїчні і безсмертні орли, знову візьмете Київ, я вам надам можливість розправитися з брудними євреями».
І справді, коли населення Києва після важких випробувань з радістю зустріло Добрармію, що зайняла місто, та відповіла на цей прийом грабіжками і вбивствами. Близько 20 000 чоловік загинуло таким чином протягом двох днів. Після цих подій представник харківської єврейської общини, пан Супраскін, розмовляв з генералом Шкуро, співробітником генерала Денікіна, і той йому оголосив, що «євреїв абсолютно щадити не будуть, оскільки вони всі - більшовики».
Багато погромів вчинив Нестор Махно, який був відомим анархістом разом з його прибічниками. Вони не визнавали ні української влади, ні влади більшовиків, ані Денікіна, але надавали при нагоді свою допомогу то першим, то другим. Іноді він воював на боці червоних, іноді - разом з українцями, іноді - з російськими добровольцями. Подібним батькові Махно був Григор'єв, що теж бився то за тих, то за інших і ніколи не забував грабувати, ніколи не пропускав нагоди розпочати погром, не роблячи при цьому великої різниці між євреями і християнами. Махно та Григор'єв мали в Україні багато інших їм подібних отаманів розбійницьких банд. Усі були проти уряду Української Республіки. Отже, численні погроми були скоєні на українській території, але групами та бандами, які ніякого підпорядкування Українському Урядові не мали. Навпаки, ці війська Денікіна, більшовицькі банди, або банди Махна та інші були у стані війни з Українською Республікою. [3]
Весь цей час Симон Петлюра - член Директорії і Головний Отаман військ УНР, рішуче присікав погромні настрої в середовищі повстанських загонів. Дізнавшись, наприклад, від міністра єврейських справ УНР, що частини, що проходили станцією Яреськи здійснювали насильства над єврейським населенням, він негайно дав телеграму військовому комендантові станції Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити заходи, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра».
А коли незабаром він очолив і Директорію, то саме за його ініціативою уряд УНР спеціально розглянув питання про єврейські погроми в Камянці-Подільському і Проскурові, вимагаючи від військових керівників «…вжити найрішучіших заходів до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських дій, а винні щоб були притягнені до суворої кари за законами військового часу». [5]
Крім того, від імені уряду видавалося звернення до населення і армії, в якому з'ясовувалися «ті сумні наслідки і величезна шкода, які несуть для Українського народу і для справи визволення Української Народної Республіки протиєврейські погромні події, потрібно закликати населення і козацтво ділом допомогти Народному Уряду знищити в корені всі ці злочинні для нашої республіки явища». [5]
Так, 13 березня 1919 р. в Коростені солдати Червоної Армії почали погром, а вояки армії Петлюри, що вели наступ у тих місцях, зненацька з'явилися та поклали край погромові. У серпні українське військо звільнило Білу Церкву від армій Денікіна та червоних, які чинили погроми в цьому місті. Вояки Петлюри «поводились дуже добре», але ця армія була витиснута бандами Зеленого, і ці останні поспішили розгорнути погром. Зелений був головою великого загону повсталих, що, як і Махно та Григор'єв, часто змінював орієнтацію. Після того, як нещасне містечко Коростень побачило їх у ділі, воно ще змушене було переносити злочини Соколова того самого дня, як Українській Армії вдалося встановити порядок. У Лубнах погром був зупинений сотнею вояків Української Армії, що із зброєю в руках розігнали погромників. Чотирнадцять вояків УНР було вбито в цьому бою, але місто було врятоване. І так бувало часто, та, на жаль, не завжди. Треба визнати, що декілька погромів скоїли недисципліновані загони Української Армії чи то в момент раптового відступу, чи то в момент битви з ворогом. Українські патріоти вважають ці злочини такими ж згубними, такими ж судними для себе, як і для євреїв. Такі погроми, які були в Проскурові, були страшним нещастям для всієї України; вони глибоко порушили комерційне та промислове життя, яке було майже повністю в руках євреїв. Не слід також забувати, за яких трагічних обставин проходили ці криваві погроми. Не слід тим більше забувати і про те, що Уряди УНР засуджували ці насильництва і намагалися всіляко їм протидіяти. [1]
Елементи в Українській Армії, що спричинили погроми були перш за все злочинці, випущені більшовицькою владою з різних в'язниць України та Росії, які вступили до Української Армії в надії на можливість грабунку. По-друге, це були агенти провокатори, заслані більшовиками для збудження розрухів, протиріч в Української Армії. По-третє, це були малоосвічені люди, кинуті проти єврейської нації червоними та реакційними агітаторами, що ставили за мету дискредитувати український національний рух в очах цивілізованого світу.
Але, незважаючи на діяльність уряду, ситуація тільки погіршувалась. Спалахнули протиріччя між селом та містом. Так, в умовах поразки армії у Першій світовій, деморалізації українського війська, соціально-економічного відчуження українці, яких підтримувало в основному село, пересвідчилися, що населення міст вороже ставиться до ідеї незалежності, а тому головним «винуватцем» усіх бід став єврей. Існував стереотип, згідно з яким єврей був насамперед експлуататором та ділком. Новою рисою єврея за часів революції стала асоціація єврея з комунізмом.
Становище Директорії було безнадійним. Крім подолання внутрішніх заворушень, вона мусила воювати проти трьох армій, і кожна з цих армій була чисельнішою та краще озброєною, ніж військо Петлюри. Через постійні зміни воєнної ситуації уряд часто пересувався, при цьому Петлюра продовжував боротьбу за незалежність. Після відставки Винниченка і обрання натомість Петлюри 9 травня 1919 року, він дістав можливість безборонно здійснювати свої наміри. [5]
Так, як уже зазначалось раніше, євреї дістали правоучасті в політичному житті країни. Згідно з принципом соціальної рівності Петлюра видав указ, що дозволяв приймати євреїв до офіцерської школи. Були профінансовані єврейські школи та інші навчальні заклади.
Професор Марк Вішнітцер писав: «Українські євреї мають широкі, гарантовані законом права. Єврейська мова є однією з офіційно визнаних мов, єврейське міністерство стежить за забезпеченням їхніх прав, вільно функціонує іудаїстська церква, чимдалі більше зявляється єврейських шкіл. У новоствореному Камянець-Подільському університеті уряд постановив утворити кафедру єврейської історії та літератури. Отже, єврейський народ дістає дедалі більше прав і можливостей для свого національного розвитку» [3]
Боротьба Директорії проти погромів та інших насильств мала різні форми. Петлюра, розумів, що у його війську є чимало членів колишньої радикально налаштованої «чорної сотні» та взагалі антисемітська налаштованих елементів. Саме тому для забезпечення єврейського населення він реформував армію. Цією важливою справою Петлюра займався у травні-червні 1919 року, коли становище його війська в Галичині було досить надійним. Тоді були реформовані деякі напівпартизанські загони і створені нові регулярні частини. У результаті чисельність війська зменшилась, але воно стало ефективнішим. Також 13 травня 1919 року була створена державна військова інспекція на чолі з полковником Володимиром Кедровським. За допомогою цього органу уряд дістав змогу контролювати та нейтралізувати спалахи антисемітизму. Іще один кроком у боротьбі з анархією та насильством стало прийняття 27 травня 1919 року закону про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Слід зазначити, що серед членів комісії також були представники єврейського населення.
Яскравим приклад боротьби Петлюри з погромами був наказ від 26 серпня 1919 року, в якому він закликав козаків: «не спричинятися до тяжкості недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю і мусить бути усунений від людського співжиття» Так, адютант Петлюри полковник Олександр Доценко повідомляв про те, що під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах, за злочини, вчинені під Райгородом було страчено офіцера Міщука та кількох козаків також було страчено отамана Семесенка. [3]
У свою чергу полковник Кедровський стверджував, що в одному лише Смотричі на Волині за участь у погромах було страчено 14 козаків. Працювали трибунали в містечках Орині, Китайгроді, Тальному, Вахнівці, де щодня відбувались розстріли.
Активна боротьба Директорії проти погромів та різного роду підбурювальної агітації принесла певні результати. Особливо помітно це було у період між червнем та жовтнем 1919 року. Тоді ж Соломон Гольдельман констатував поліпшення ситуації, зазначивши, що невдовзі «реальна військова влада буде в руках отамана Петлюри, він визначатиме поведінку підлеглих йому командирів та війська, а не навпаки». [3]
Зусилля Директорії були схвально прийняті як євреями, так і представниками інших національностей. Так, 26 серпня 1919 року партія «Поалей Ціон» в Камянці Подільському беззастережно виступила за участь євреїв в українському уряді, котрий «разом з Верховним Головнокомандуванням рішуче бореться проти погромів».
Поліпшення внутрішнього стану в країні привело до порозуміння між євреями та українцями. Починаючи з літа 1919 року чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою підтримку українських національних змагань. Чи не найбільш репрезентативною була делегація з Камянця-Подільського, яку складали представники єврейської громади (Мейєр Кляйдерман), рабинів (Гутман), сіоністів (Альтман), ремісників (Якоб Крайс), обєднаних соціалістичних партій (Еліас Боград), партій «Поалей Ціон» (Дрехлер).Вони заявили Петлюрі, що «всі кола єврейського населення готові разом з українським народом захищати незалежну українську державу, бо вірять, що тільки український демократичний уряд здатний гарантувати єврейському народові рівність та забезпечення його національних прав». [3]
Тим часом Директорія не припиняла своєї антипогромницької діяльності. Яскравим підтвердження цього є історія колишнього майора Володимира Клодницького, який у 1962 році одержав нагороду «Смолоскип свободи» від ліги «Бнай Б рит» а те, що у 1919 році йому вдалося зірвати погром у Хмельнику. Як згадує Клодницький, тоді під його орудою були піхотний батальйон, кавалерійський загін, рота польової жандармерії та артилерійська батарея. Цей військовий гарнізон мав охороняти Хмельник, а також не допускати погроми 15-тисячного населення, цього єврейського містечка, які от-от мали спалахнути. У цій ситуації Клодницький зробив усе можливе й неможливе, щоб уникнути кровопролиття.
Отже, політика Петлюри значно поліпшила умови життя українських євреїв, які відповіли йому своєю довірою. Але гірка іронія полягає в тому, що саме тоді, коли єврейські делегації вихваляли Петлюру за його конструктивну працю, за кордоном його зображали лютим антисемітом, на руках якого запеклася єврейська кров. І все це було не випадково. Вороги української держави сподівалися дискредитувати українців, паплюжачи чесне імя людини, котра уособлювала політичні ідеали нації.
Єдине, що могло втішити Директорію після такої відмови, був лист, надісланий їй 20 жовтня 1919 року засновником єврейської територіальної організації Ізраїлем Цангвілем. Цей відомчий діяч писав, що хоча через слабке здоровя він не зможе представити свою організацію в комісії, але анітрохи не сумнівається у добрих намірах українського уряду.
Петлюра продовжував цікавитися долею українського єврейства навіть після того як більшовицькі війська змусили його відступити до Польщі. Він добре знав, що беззаконня, яке панувало тоді в Україні, позначилося насамперед на євреях, і закликав українців не вдаватися до будь-яких антисемітських дій. У своїй прокламації від 1921 року він наказував «безжалісно карати більшовиків, комуністів та інших бандитів, які чинять єврейські погроми та мордують населення», обіцяючи після свого повернення в Україну покарати усіх винних
Плекаючи надію на антибільшовицьке народне повстання, яке б допомогло йому повернутися на батьківщину, Петлюра вживав усіх можливих заходів, для убезпечення єврейського населення. Коли у Карлсбаді зібралися XII сіоністський конгрес, він вирядив туди своїх представників - Романа Смаль-Стоцького та Максима Славинського - з пропозицією створення загонів єврейської жандармерії, які б фінансувалися українською державою. Переговори, які Славинський вів із Володимиром Жаботинським, завершилися 14 вересня 1921 року підписанням відповідної угоди. Ця угода знову ж таки лишилася на папері, оскільки антибільшовицького наступу так і не вдалося здійснити. Однак вона є ще одним важливим свідченням ставлення Петлюри до українського єврейства. [4]
Незважаючи на усю суперечливість жахливих подій періоду 1919-1920 років, можна впевнено сказати, що Симон Петлюра не тільки був непричетним до кривавих єврейських, а згодом і всенародних погромів, а й всіма силами намагався протистояти анархії та антисемітизму, суворо засуджував та карав погромників.
Причин, що зумовили погроми було чимало, але головним чином можна виокремити той факт, що всезагребущі більшовики таким чином намагалися скомпрометувати українську державу та уряд, очолюваний Петлюрою, зокрема. Враховуючи суцільний безлад, спровокований поразкою в Першій світовій війні, а також намагання білогвардійців повернутися до монархії, погроми стали тим кривавим методом громадянської війни, за допомогою якого кожен намагався здобути владу. В цій ситуації найбільше постраждали євреї та мирне населення.
Симон Петлюра будучи головою Директорії УНР намагався зберегти українську державність, використовуючи усі доступні засоби та методи, при цьому жодних натяків на антисемітизм збоку уряду не було. Але, слід зазначити, що, враховуючи сукупність історичних, соціальних, економічних та політичних чинників, а головним чином це була більшовицька агітація, підсилена кривавістю погромів ворожнеча між українським та єврейським народами мала місце. Це проявлялося, зокрема, в політичному житті та небажанні євреїв підтримувати українську незалежну державу. Слід зазначити, що деякі єврейські діячі були вірними Петлюрі за кордоном і навіть підтримували у його бажанні повернути Україні незалежність.
Після остаточного приходу більшовиків в УНР, агітаційна діяльність була ще більш підсилена в сторону всенародного паплюження Симона Петлюри та його прибічників, це була штучно створена акція, завданням якої було відвернення народної уваги від реальних проблем та їх причин. Яскравим прикладом такої діяльності можна назвати не тільки холоднокровне вбивство голови Директорії серед білого дня, а також нікчемний судовий процес, що не тільки виправдав вбивцю Шварцбадера, а й перетворив Симона Петлюру з поборника єврейських прав на жорстокого тирана, антисеміта та анархіста. Даний стереотип міцно завоював позиції серед багатьох людей, зокрема українців і зберігся до сьогоднішнього дня. Особисто мене налякав той факт, що навіть зараз між Петлюрою та Махном ставлять знак рівності. Саме тому я вважаю, що потрібно глибоко розібратися в подіях того кривавого часу, і, нарешті зрозуміти кого варто назвати національним героєм і котрі події слід закарбувати в памяті аби подібне ніколи знову не повторилося.
Список джерел
1.Богацький П.І. «Спогади: З пережитого» #"justify">2.Гарань Олексій «Симон Петлюра і євреї.» Блог Олексія Гараня #"justify">.Гунчак Т.Г. «Симон Петлюра та євреї» // Київ «Либідь» 1993
.Сергійчук В.І. «Симон Петлюра» // Київ «Україна» 2004
.Шульгин Олександр «Україна і червоний жах. Погроми в Україні» // Київ «Видавництво ім. Олени Теліги» 2001
петлюра злочин шварцбард єврейський