Леонід Биков
Леонід Биков
Леонід Федорович Биков (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське) Слов'янського району Донецької області - 11 квітня 1979) - український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).
Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмі «Доля Марини» (1953).
Леонід Биков - лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо. 2001 року у Києві було відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова. На честь Бикова названа одна з вулиць Києва.
Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року в селі Знам'янському Слов'янського району Донецької області. З дитячих років Льоня Биков ріс хлопчаком тямущим, веселим, проте стати актором не думав. Надивившись фільмів про льотчиків («Валерій Чкалов», «Винищувачі»), він марив небом і мріяв вступити в льотне училище.
Однак зовнішні дані у нього були не дуже яркі: маленький зріст і обличчя вічного підлітка. Тому, коли в 1943 році в Барнаулі, куди їх сім'ю евакуювали відразу після початку війни, він з'явився до військкомату, сказав, що йому вже виповнилося вісімнадцять, і попросив відправити його на фронт, його тут же викрили. «Рано тобі ще на фронт, салага, - заявив суворий військком. - Ти спочатку школу закінчи».
Однак свою мрію про льотної кар'єрі наш герой все одно не залишив. У 1945 році, вже будучи в Ленінграді, він вступив в 2-у спецшколу для льотчиків (Аеротуру), де провчився всього лише місяць. Через зріст в 136 сантиметрів його із школи відрахували, і на цьому льотна кар'єра Леоніда Бикова закінчилася. Ось тоді він і вирішив податися в артисти. Але й на цьому поприщі, так само як і у льотній кар'єрі, нашого героя спочатку чекало розчарування. Під час першої спроби в 1946 році вступити до Київської школи акторів він з тріском провалився на вступних іспитах. Тепер круглого невдахи чекало безрадісне повернення додому, глузування друзів-приятелів. Мабуть, щоб уникнути всього цього, Биков і вирушив до Харкова, щоб там повторити спробу стати артистом і вступити в місцевий театральний інститут. І там трапилося несподіване. Чи то відступати нашому герою було вже нікуди і він був наполегливий, чи то харківські екзаменатори виявилися прозорливіший київських, однак іспити Биков здав успішно і був зарахований на 1-й курс інституту.
Закінчивши інститут в 1951 році, Биков потрапив у трупу Харківського театру імені Т. Шевченка. У 1952 році зіграв свою першу роль в кіно. Це був фільм режисерів Ісаака Шмарука і Віктора Івченка «Доля Марини». Леоніду дісталася епізодична роль простого сільського хлопчини Сашка. В інших ролях в картині знімалися зірки тодішнього радянського кіно: Микола Гриценко, Борис Андрєєв, Михайло Кузнєцов. У прокаті 1954 картина справила несподіваний фурор, посівши 2-е місце. Саме ця обставина й зіграла свою позитивну роль у подальшій долі Бикова - його помітили і запам'ятали не тільки глядачі, але і кінематографісти. У результаті в 1954 році режисери Олександр Івановський і Надія Кошеверова запрошують Бикова на велику роль (Петі Мокіна) в свою картину «Приборкувачка тигрів». Фільм мав величезний успіх у публіки. З цього моменту ім'я актора Леоніда Бикова стало відомо всім.
Тим часом майже одночасно із зйомками в «Приборкувачі» на тому ж «Ленфільмі» Биков знімався в іншій картині, де йому вже дісталася головна роль. Це була картина Анатолія Граника «Максим Перепелиця». Успіх цього фільму в прокаті був значно нижче, ніж у двох попередніх, однак для Бикова саме ця картина по-справжньому відкрила двері у великий кінематограф і здобула йому величезну любов глядачів. Після цієї ролі до Бикова інакше як Максим ніхто і не звертався, адже це яскраве підтвердження величезної глядацької любові і поваги.
Биков активно знімається. Правда, в більшості своїй це були ролі, схожі один на одного: такі собі Максими Перепелиці дрібного масштабу. Акторові ж не хотілося до безкінечності експлуатувати одну і ту ж маску (в театрі йому в основному теж діставалися комедійні ролі). Тому, погоджуючись на нові пропозиції, він прагнув вибирати ролі самого різного плану. Так він потрапив у фільми: «Чужа рідня» (1956), «Дорога моя людина», «Добровольці» (обидва-1958), «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки» (обидва-1959).
Несподіваним для Бикова було в 1958 році пропозицію, що надійшла від Олексія Баталова. Той приступав до екранізації «Шинелі» Н.В. Гоголя і запропонував Бикову головну роль. Сказати, що актор був щиро здивований таким вибором, значить, нічого не сказати. Він був просто вражений і… втішений такою довірою. Нічого подібного йому тоді ще ніхто з кінематографістів не пропонував. Тому Биков відразу кинувся до керівництва харківського театру з проханням відпустити його до Москви на зйомки в цій картині. Проте керівники тут же охолодили запал молодої зірки. «Ви і так занадто часто пропадаєте на зйомках», - заявили вони Бикову. - Пора і театру приділити увагу». Коротше, до Москви актора тоді так і не пустили. Головну роль в» Шинелі «у А. Баталова зіграв Ролан Биков.
Тим часом в 1959 році Бикову надійшла ще одна несподівана пропозиція - режисери з того ж «Мосфільму» Семен Туманов і Георгій Щукін задумали знімати фільм «Альошкіна любов» і на головну роль запросили саме його. Спочатку Биков сильно сумнівався, чи варто братися за цю роль. Адже йому вже було за тридцять, а герою фільму ледве виповнилося двадцять, він був закоханий у красиву дівчину, і та, зрештою, мала закохатися в нього. «Який з мене Ромео?» - Ставив собі питання Биков. Однак творці картини на ці його сумніви так і заявили: «Саме такий Ромео, як ви, нам і потрібен». Зрештою згоди Бикова було отримано, і знімальна група вирушила на натурні зйомки на цілину.
Фільм «Альошкіна любов» вийшов на екрани країни в 1961 році. Биков зіграв у ньому одну з кращих своїх ролей в кінематографі і по праву посів одне з провідних місць серед тодішніх радянських зірок.
Коли фільм «Альошкіна любов» вийшов на екрани країни, Бикова у Харкові вже не було. Остаточно порвавши з театром, він виїхав з дружиною і двома дітьми в Ленінград, у місто, яке, власне, і вивело його у великий кінематограф. Рішенню переїхати у це місто немало сприяло і те, що Бикову пообіцяли на «Ленфільмі» дати спробувати себе в кінорежисурі. У результаті в 1961 році разом з режисером Гербертом Раппопортом наш герой зняв короткометражний фільм «Як мотузочок не в'ється…». І хоча картина залишилася практично не поміченою як критикою, так і глядачами, Бикова ця маловдала спроба не відлякала від режисури. У 1963 році він уже самостійно зняв комедію «Зайчик», в якій зіграв головну роль. І хоча в прокаті картина зайняла не найостанніше місце, критика його дружно лаяла. Мабуть, і сам Биков розумів, що зняв не дуже добротне кіно, якщо в розмові з режисером Олексієм Симоновим заявив: «На мені весь середній радянський кінематограф тримається». Так як покладені на нього надій Биков не виправдав, керівництво «Ленфільму» до режисури його більше не допускало. Та він і сам туди вже не рвався. Навіть від численних пропозицій інших режисерів знятися в їх картинах відмовлявся, тому з 1961 по 1964 рік на рахунку Бикова було лише кілька ролей у фільмах: «На семи вітрах» (1962), «Коли розводять мости» (1963), «Обережно, бабуся!» (1964).
У 1965 році Л. Бикову було присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР. А через рік він з родиною (у них народилася ще одна дитина) залишив Ленінград і переїхав до Києва. Причину від'їзду можна знайти у листах Бикова одному з близьких друзів по харківському театру - Миколі Боріченко. В одному з них він пише: «Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Дедалі частіше думаєш, що треба повертатися додому. Але в театрі, очевидно, те ж саме. У чому ж суть? Як же зробити, щоб жити на рівні, може, це наша проклята робота?.»
Мабуть, зміна обстановки була необхідна йому як повітря, і він серйозно сподівався, що рідні стіни допоможуть йому знайти друге творче дихання. На жаль, він помилився. За період з 1966 по 1971 рік Биков не знявся в жодному фільмі не тільки на кіностудії імені О. Довженка, а й на інших. В одному з листів все того ж другу він писав: «Мені здається, що я себе втратив. Іншого визначення знайти не можу. Я в простої вже три місяці. Відмовився від п'яти робіт. Уж дуже все погано. Ходжу за зарплатою. Соромно…»
А ось рядки з іншого листа Л. Бикова: «Всю ніч не спав. Розповісти б всю правду, як загубили театр. Чому з Київської кіностудії пішли режисери Алов і Наумов, Хуцієв, Донський, Чухрай? Ми нарешті почали судити людей за халатне ставлення до техніки. А коли ми нарешті почнемо судити за злочинне ставлення до людей? Найстрашніше - громадська байдужість. Догідництво. Культ міг вирости тільки на грунті догідництва».
Давньою мрією Бикова була постановка картини про героїзм радянських льотчиків в роки війни. Любов до людей цієї професії жила в ньому постійно. Тому, коли наприкінці 60-х зажевріла можливість постановки фільму про військових льотчиків, Биков відразу вхопився за неї. У співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнко і Олександром Сацьким був написаний сценарій майбутнього фільму «В бій йдуть одні «старики»». Проте ставити картину довго не давали, вважаючи її не надто героїчною. Щоб довести зворотне, Биков почав «обкатувати» сценарій на сцені. Читання Биковим окремих шматків сценарію в найрізноманітніших містах Радянського Союзу викликало у слухачів таке захоплення, що ніяких сумнівів в правильності створеного твору у авторів не виникало. Зрозуміли це врешті-решт і керівники кіно України. У 1972 році Биков нарешті приступив до зйомок фільму.
Картина «У бій йдуть одні «старики»» вийшла на екрани країни на початку 1974 року і мала величезну популярність у публіки. На Всесоюзному фестивалі в Баку фільм отримав почесний приз. Він міг би взяти і головний приз цього фестивалю, якби не майже детективна історія, що розгорілася в кулуарах фестивалю.
Справа в тому, що на тому ж фестивалі демонструвався фільм Василя Шукшина «Калина червона». Картина чудова, проте викликала хвилю неприйняття з боку чиновників від кіно. Тому ними була зроблена відчайдушна спроба «засунути» фільм і позбавити його можливості отримати головний приз фестивалю. Для цього українській делегації було запропоновано: «Ваша картина «В бій ідуть самі старики «може стати першою замість «Калини червоної»». Однак члени делегації відмовилися обговорювати це питання без Бикова.» Тоді умовте його!» - Порадили їм чиновники. І ось в другій годині ночі в номер готелю, де проживав Биков, прийшли його колеги по кінематографу. «Ми можемо отримати головний приз замість «Калини червоної»», - повідомили вони режисерові. На що той відповів: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я пошту за честь бути хоч сотим. Адже моя картина - це рядовий фільм про війну, а його - це справжній прорив у заборонену зону, прорив у сферу, про що раніше й думати якось не дозволялося. Так і передайте мої слова керівникам фестивалю».
Після тріумфального успіху фільму «В бій йдуть одні старики» не помічати талановитого режисера було вже неможливо. У тому ж році йому було присвоєно звання народного артиста України. Причому, на відміну від багатьох діячів мистецтва того часу, що заслужили це звання в силу різних причин, а не за талант і популярність в народі, Биков отримав його цілком заслужено.
У 1975 році Биков приступив до зйомок нової картини, і темою її знову стала війна. Фільм називався «Ати-бати, йшли солдати» (сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт). У головних ролях в ньому знялися Володимир Конкін і сам Леонід Биков (це була його 22-га роль). Спочатку зніматися в цій картині Биков не припускав. На роль єфрейтора Святкіна пробувалися багато акторів, але ніхто з них не підійшов. І тоді колеги Бикова заявили: «Льоня, це ж твоя роль. Невже ти не бачиш?» І мали рацію. Краще Бикова цю роль навряд чи б хтось зіграв.
Зйомки картини проходили під Загорською в лютому 1976 року і були досить складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, зайнята в зйомках. Після цієї роботи Биков, повернувшись до Києва, зліг з другим інфарктом.
Проте героїчна праця учасників цієї картини виявився не марним. Це був новий тріумф режисера і актора Леоніда Бикова. У тому ж році йому була присвоєна Державна премія Української РСР.
Однак, дивлячись на офіційні рядки біографії Леоніда Бикова, все ж не варто спокушатися. Всі ці тріумфи, нагороди, звичайно, щиро радували його, але душа його була неспокійна. Загальна лестощі, догідництво, корупція, що панували навколо, не давали йому спокійно жити і працювати. Навіть офіційне приймання такого фільму, як «Ати-бати, йшли солдати», в якому не було ніякої політики, ніякого дисидентства, проходила досить складно. Під час перегляду представник Держкіно раптово… захропів, зморений сном. Потім, прокинувшись, почав задавати безглузді запитання: «А чому це у вашої картини така дивна назва? Якась дитяча лічилка…» Слава богу, у присутніх вистачило духу йому заперечити і відбити багато його причіпки і зауваження.
Знявши два прекрасних фільми про війну, Биков раптово вирішив піти від цієї теми і в 1978 році приступив до зйомок картини «Прибулець». Зйомки фільму проходили у важких для Бикова умовах. У першу чергу йому було важко морально. Будучи людиною чесною і порядною, він не міг бачити, як інші люди, його ж колеги по роботі, вислужуючись перед владою, буквально рвуть зубами один одного в боротьбі за матеріальні блага (квартири, закордонні), пишуть доноси. Мабуть, тому Биков не вступав до лав КПРС, хоча всі ці роки його постійно туди тягнули. Зрештою всі ці зовнішні обставини призвели до трагедії.
На початку 1979 року Биков раптово пише заповіт на ім'я своїх друзів - Миколи Мащенка та Івана Миколайчука. У цьому заповіті Биков просить в разі його смерті (він так і пише: «Я піду найближчим часом, відчуваю, що більше не протягну») подбати про його родину, продати машину і т.д. У цьому ж листі Биков. Віддавав розпорядження і щодо свого майбутнього похорону. Він хотів, щоб його ховали тільки друзі, без всякого офіційного участі (панахида в Будинку кіно, промови чиновників і т.д.). «Не треба ніяких промов над могилою, скажіть лише:» Прощай» - і заспівайте мою улюблену пісню - «Смуглянку». Інакше я встану з труни і піду від вас». І незабаром після його написання Биков дійсно пішов з життя.
квітня 1979 Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався асфальтовий каток, і Биков вирішив його об'їхати. Однак, як тільки він став здійснювати обгін, йому назустріч вискочила вантажівка. Щоб уникнути лобового зіткнення, Л. Биков викрутив кермо вбік і на всій швидкості врізався в каток. На момент смерті Бикову було всього 50 років.
Висновки
биков артист актор сценарист
Леонід Биков був і залишається одним із найгеніальніших вітчизняних акторів та режисерів. І підтвердженням цього є наступні нагороди:
·Орден Жовтневої Революції;
·Заслужений артист РРФСР (1965);
·Народний артист Української РСР (1974);
·Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за акторську роботу» за 1974 рік;
·Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік;
·Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т.Г. Шевченка (1977);
·Нагрудний значок «Відмінник культурного шефства над Збройними Силами СРСР».