Видатні козацькі полководці
Видатні козацькі полководці
1. Іван Богун - полковник вінницький, наказний гетьман Визвольної армії
Про літа, що прожив цей лицар до «Хмельниччини», знаємо небагато. Але відомо, що на час повстання він уже мав чималий військовий гарт, воював у загонах Павлюка й Остряниці і був серед тих козаків, що після поразки повстання пішли на Дон. Принаймні, цілком упевнено можна твердити, що перед початком битви під Жовтими Водами він прибув з Дону, маючи під своєю командою кілька сотень донських козаків, - здебільшого українців, що колись були козаками запорізькими. У битві Богун командував окремим полком повстанців, який пішов на штурм польського табору в перших лавах, разом з полком М. Кривоноса. Згодом його полк гнав поляків аж до урочища Княжі Байраки, де була засідка Кривоноса, і брав участь у розгромі всього війська М. Потоцького. Особливою мужністю відзначався полк І. Богуна і під час Корсунської битви, після якої Богуна призначено кальницьким (вінницьким) полковником.
Хмельницький знав, що на полковника Богуна можна покластися в будь-якій ситуації. Цей могутньої статури чоловік мав здатність уже самою своєю присутністю заспокоювати тих, хто піддавався паніці, вселяти віру в тих, кому забракло мужності.
2. Пилявецька битва
Через неузгодженість дій польських командирів, їхня кіннота вийшла з табору і кинулася на повстанців, тоді як піхотні полки стояли на місці. Помітивши, що ворожа кавалерія не має підтримки піхоти, а відтак атака її на добре укріплений возами та шанцями табір не матиме успіху, гетьман Хмельницький кидає в проміжок між кіннотою й піхотою ляхів чотири полки (серед них - Богуна і Нечая). Це крило в собі певну небезпеку, адже в разі, якби польська кіннота повернула назад, козаки б опинилися у пастці, навіть за умови, що кілька полків проти польської кінноти гетьман повів би сам. Однак Богун своїми щонайрішучішими діями затримав ворожу піхоту, і козацькі кінні полки добре потіснили польських вершників до переправи.
Якщо Кривоноса вважали мастаком на всілякі хитрощі, вигадки та засідки, то Богун мав славу командира, здатного дати лад військові за найскрутніших обставин і підпорядкувати ситуацію собі. Ми вже знаємо, як козаки використали цей його талант під час Берестецької битви. Але ще перед нею війська польського гетьмана Калиновського оточили полк Богуна в його полковому центрі - Вінниці. Калиновський мав величезну перевагу в живій силі та артилерії. Він сподівався, що Богун просто чинитиме опір облозі, витримати якої - це було ясно і Калиновському, й самому Богунові - не зможе. Проте Іван Богун зміркував інакше. Він точно визначив найслабше місце в оточенні, вдарив туди, пробився і привів свій загін у ставку Хмельницького, який саме збирав окремі загони, готуючи полякам генеральний бій. Щоб зрозуміти вагу Богунового прориву, слід пам'ятати: невдовзі перед оточенням Вінниці, Калиновський обступив кільцем у містечку Красному полк іншого героя Визвольної війни - Данила Нечая, і розгромив його. Під час цього бою загинув і сам полковник Нечай.
По смерті Максима Кривоноса в листопаді 1848 року, Іван Богун стає першим полковником, тобто заступником гетьмана Визвольної армії, а також першим радником Хмельницького. Одне слово, стає тим, ким був до своєї смерті М. Кривоніс. Відтак, дедалі частіше бачимо Богуна на чолі всієї, чи, принаймні, значної частини гетьманської армії. Відомо, наприклад, що коли навесні 1653 року на повстанську територію налетіли польські війська під командою генерала Чарнецького, гетьман наказав І. Богуну об'єднати всі загони, що діяли на Правобережжі, і виступити проти нього.
Сили, що їх пощастило зібрати Богуну, були значно меншими проти сил нападників, але це не завадило козацькому полковникові завдати полякам кількох відчутних поразок.
Хоча Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, проте мав власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він рішуче виступив проти возз'єднання України з Росією, засудив рішення Хмельницького укласти з Росією Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Для Хмельницького це, очевидно, не було цілковитою несподіванкою. Загалом він знав позицію Богуна: той вважав, що Україні не слід приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а утверджуватись як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, щоб гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України теж склалася б не так, як вона склалася після Переяславської угоди.
Довідавшись про глибокі суперечності, що запали між Богуном і Хмельницьким, коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Потоцький запропонував Богуну перейти на бік поляків. При цьому він на Бога заприсягнувся, що коли вони гуртом подолають Хмельницького, булаву гетьмана одержить саме він, Іван Богун.
Булава - з рук польського короля? А Україна, отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, Богун пристати не міг. Бо ж проти чого тоді так завзято і стільки років воював?
Рішення Богуна врятувало Україну від нової - затяжної і кривавої - громадянської війни. Існує навіть версія, що Богун повідомив Хмельницькому про переговори, що їх нав'язує йому С. Потоцький. І виник задум: Богун удасть, ніби схиляється до спілки з Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там, з допомогою військ Хмельницького та корпусу росіян, розгромить. Пастка мала зачинитись у районі Брацлава.
На жаль, чи то в полку Богуна, чи в найближчому колі Хмельницького знайшовся зрадник. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів (тепер село Жашківського району на Черкащині) і кинулось навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким командував воєвода Шеремєтєв. Бій почався у січні 1655 року. Перевага була на боці поляків - вони відтіснили українців і росіян від Охматова. Але недалеко. Ті незабаром кинулися відбивати втрачені позиції. Поляки трохи подалися. Так - з перемінним успіхом - бої точилися кілька днів. А потім ударив такий лютий мороз, що битися вже всім стяло несила. Недарма поле битви назвали згодом «дрижиполем».
А долю цієї битви знову ж таки вирішив Богун! Знаний майстер прориву розтрощив неабияк поріділу - не лише від куль та шабель, а й від небувалого холоду - облогу (багато людей з неї позамерзали вві сні) і з'єднався з військами Хмельницького. Він зробив це вночі. А на ранок поляки, що рушили в новий наступ на Хмельницького, з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із… замерзлих на полі бою.
Здолати цього оборонного валу із саней та мерців поляки так і не змогли, й обидва війська відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.
А щодо ідеї спорудження такого валу на «дрижиполі», то Іван Богун згадав свій колишній досвід оборони Умані. Щоправда, вали круг цього міста були звичайні, земляні, але за наказом свого полковника, що надумав повернути собі на користь і фактор холоду, обливали їх водою, перетворюючи на крижані гори. Ні поляки, ні татари так і не змогли здолати їх, і Умань пощастило відборонити.
По смерті Богдана Хмельницького, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Булава гетьмана, як відомо, переходила з рук до рук: Виговський, Ю. Хмельницький, Тетеря, Петро Дорошенко… Одні трималися польської орієнтації, другі - російської, дехто кидав погляди і на Крим з Туреччиною.
Іван Богун жодних позаукраїнських орієнтацій не визнавав. Хоч коли брався до порівнянь, то пропольська здавалася йому лихішою за проросійську, за яку свого часу засуджував гетьмана Богдана Хмельницького. Тож не варто дивуватися, що коли у вересні 1658 року гетьман І. Виговський уклав з поляками Гадяцький договір, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі і через це на Поділлі виникло повстання, то його очолив Іван Богун. Разом з Іваном Сірком, який теж завзято воював з поляками. На допомогу їм прийшов російський воєвода Ромодановський.
Чи тішився цій допомозі росіян Іван Богун? Сумніваюсь. Адже він був серед тих трьох полковників - Ю. Немирич, І. Ковалевський, - які підписали 6 жовтня 1657 року в Корсуні союзний договір зі Швецією. І різко виступив проти Переяславських статей, що їх Росія нав'язала гетьманові Юрію Хмельницькому. Згідно з цими статтями, російські гарнізони мали стояти по всіх великих містах України, а Богунові, що завжди обстоював за непідлеглість України, це аж ніяк не подобалось.
Филон Джалалія - полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Джалалія належав до тих сподвижників Богдана Хмельницького, які пройшли з ним від початку повстання і до смерті самого гетьмана. Як вважають дослідники, за походженням своїм він був із кримських татар. Підлітком, а може, ще в дитинстві, він потрапив до козаків у полон, визнав православ'я і навіки залишився запорізьким лицарем.
Гетьман Хмельницький вдало використовував його татарське походження і його знання татарської та турецької (вони близькі) мов. І коли постало питання, кому очолити українське посольство на переговорах у Стамбулі, Хмельницький, не довго вагаючись, доручив цю місію Филону Джалалії, на якого цілком покладався і на полі бою, і в справах дипломатичних.
З Хмельницьким він познайомився задовго до повстання, коли служив у реєстрі. З деяких джерел випливає, що саме він допомагав майбутньому гетьманові викрадати в наказного гетьмана Барабаша королівську грамоту, прикриваючись якою, той мав змогу збирати під свої прапори вільне козацтво. В пору, коли Хмельницький формував перші повстанські полки, сотник Филон Джалалія перебував у складі війська І. Барабаша та І. Каряїмовича, яке йшло Дніпром, на чайках, - допомагати полякам приборкувати бунтівників. Але ні битися з ним, ні навіть довго агітувати його Хмельницькому не довелося. Джалалія одразу ж перейшов на бік повстанців, особисто вбив І. Караїмовича, що намагався згуртувати навколо себе старшину, аби протистояти Хмельницькому, й очолив полк реєстру, який від 24 квітня 1648 року став полком Визвольної армії. А десь за місяць, коли формувалась територіальна адміністрація, козацька Рада призначила Джалалію полковником прилуцьким, з центром у місті Прилуки, що на півдні Чернігівщини.
Полковник Джалалія відзначався особливою суворістю в ставленні до ворогів, але також був дуже вимогливим до підлеглих. Його полк уславився саме своєю військовою дисципліною, що не раз допомагала козакам у надзвичайно складних ситуаціях. Навряд чи Джалалію так любили, як, скажімо, Д. Нечая, якого навіть поляки вважали за найшляхетнішого з-поміж повстанської старшини; навряд чи шанували, як Богуна чи Кривоноса. Але слухалися беззастережно. І довіряли. Ніхто ніколи не мав сумніву в тому, що на цього суворого чоловіка можна покластися в будь-якій ситуації. І це не раз підтвердилося під час Берестецької битви.
Відомо, що полк Джалалії йшов у перших лавах і в битві під Жовтими Водами, і в Корсунській кампанії. При цьому полковник вражав усіх особистою хоробрістю. А ще - Хмельницький відчув, що в особі полковника має ідейного прихильника. І Джалалія зостався ним навіть у часи, коли серед повстанської старшини сформувалася досить сильна опозиція.
Восени 1648 року гетьман Хмельницький поклав собі дипломатичне закріпити військові досягнення весняно-літньої кампанії. Для цього треба було, щоб кримські татари й далі залишалися союзниками - хай навіть не дуже й надійними - повстанців, а Туреччина зберігала нейтралітет. Не заважаючи при цьому кримському хану виступати проти поляків, чого так домагалися - з огляду на вплив Стамбула на Бахчисарай - польські дипломати. Переговори обіцяли бути нелегкими, оскільки Туреччина вважала козаків своїми традиційними ворогами. Та все ж посольство було сформоване - і 14 жовтня, на чолі з полковником Ф. Джалалією вирушило до Стамбула.
Деякі дослідники, наприклад, І. Крип'якевич, вважають, що під час цього візиту було вкладено договір між Україною і Туреччиною про дружні, союзницькі відносини. Мабуть, так воно й справді було, бо навесні 1649 року до Переяслава, де тоді перебувала ставка гетьмана, прибуло турецьке посольство і - на розвиток попередніх угод та домовленостей - уклало «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі».
Неважко здогадатися, що і знайомився з цим проектом угоди, і брав участь у переговорах з турецькими послами полковник Джалалія. До речі, цей договір про торгівлю немає нічого спільного з традиційними для нашої доби відповідними договорами. Не слід забувати, що Чорне море було постійною ареною морських битв, які завжди починалися чи кінчалися на узбережжях. Тому, по суті, він став своєрідним договором про мир. У ньому зумовлювалося право України заснувати - без перешкод з боку Туреччини - «кілька портових міст нижче порогів, аж до злиття Бугу з Дніпром». А головне, - посилаючись на цей договір, козаки мали право рішучіше боротися з татарським свавіллям.
Між іншим, на цьому дипломатична діяльність Джалалії не скінчилася. На певний час він став послом з особливих доручень. І коли в 1650 році виник конфлікт між гетьманом і молдавським господарем Василем Лупулом, який не тільки зрікся обіцянки віддати за сина гетьмана свою доньку, а й відновив союз із Польщею, - до Ясс прибув Джалалія. Він вручив Лупулові ультиматум, дуже схожий на оголошення війни Молдові. Джалалії зручно було виконувати цю місію ще й тому, що недавно він вкладав договір про дружбу зі Стамбулом, а Молдова була під турецьким протекторатом.
Проте дипломатична діяльність аж ніяк не заважала Джалалії підтримувати репутацію одного з найкращих воїнів, найталановитіших командирів Визвольної армії.
Під час підписання Переяславської угоди полковник Джалалія був серед тих, хто цю угоду готував, хто вів переговори з іноземними посольствами, в тому числі й з російським. Він заприсягнувся на вірність російському цареві. Але як склалася його доля після возз'єднання з Росією, особливо по смерті Хмельницького, - невідомо. А хотілося б знати. Адже Филон Джалалія, цей талановитий полководець і дипломат, є однією з небагатьох постатей, що дружньо поєднують історію українців і кримських татар, яким випало жити сьогодні в єдиній державі, за єдиною Конституцією та під єдиним прапором.
Список літератури
1. Дорошенко Д. Нарис історії України. - К.: Україна, 1991. - 496 с.
. Історія України в особах: ІХ - XVIII ст. / Землинський В., Войцехівська І. та ін. - К.: Україна, 1993. - 339 с.
. З історії української політичної думки. / Борис Кухта. - К.: Видавництво «Ґенеза», 1994. - 234 с.
. Котляр М., Кульчицький В. Довідник з історії України. - - К.: Україна, 1996. - 324 с.
. Крипякевич О. Історія України. - Львів: Україна, 1992. - 423 с.
богун козацький полководець джалалія