Реакция Абрамова

Реакция Абрамова

Вступ

Розділ 1. Християнство у перші століття існування

.1 Релігійні настрої та пошуки в римському суспільстві

.2 Виникнення та поширення християнства

.3 Джерела з історії християнства

Розділ 2. Взаємовідносини римської влади з християнською церквою

2.1 Гоніння І - ІІ ст

.2 Гоніння ІІІ - початку IV ст.

.3 Християнсько-язичницька полеміка

Розділ 3. Проголошення християнства державною релігією Риму

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Християнство і понині залишається найпоширенішою релігією світу. На 2000 р. її прихильниками були 2 млрд. жителів планети, що складало майже третину всього населення Землі. Становлення християнства тісно пов’язане з історією Римської імперії. Виникнення майбутньої світової релігії відбувалось у період становлення у Римі нової системи правління - принципату. Формування християнського канону (перша третина ІІ ст. н.е.) - співпало у часі з утвердженням бюрократично-правової космополітичної держави, у якій розчинились поліси. Взаємовідносини між християнством, з його неполісною ідеологією, та імператорською владою є одним з найбільш важливих моментів для розуміння суті внутрішньої політики Риму у І - ІІІ ст. н.е. Разом з тим, саме реалії існування у межах Римської імперії, де релігійне життя було не приватною, а державною справою, перетворили християнство на феномен світової культури.

Проблема взаємин християнства і Римської держави привертає значну увагу дослідників, як у контексті історії Стародавнього Риму, так і історії християнської Церкви. Висловлюються різні думки з приводу причин конфлікту між християнством та римською державою. Публікуються документи для вивчення історії раннього християнства. Складність проблеми зумовлює актуальність подальшого вивчення різних аспектів даного питання.

Стан дослідження проблеми

Другою зі світових релігій за часом виникнення було християнство, історія якого найтіснішим чином переплелася з історією народів перш за все Європи. Тому історія його походження та розвитку хвилювала і хвилює дослідників, у таборі яких чітко вирізнилися, починаючи з XIX ст., два протилежних напрямки, причому незалежно від віросповідань:

. Традиційно-богословський (християнство створено боголюдиною Ісусом Христом на початку І ст. н.е., передано його учням-апостолам, які зробили його надбанням людства). Представники: Ю. Вельгаузен, А. Гарнак, Р. Ейслер.

. Антиклерикальний (заперечували навіть історичність Христа, а його образ вважали синтезом рис давньосхідних богів - Озіріса, Мітри, Діоніса тощо. Тому в християнстві не вбачали нічого оригінального). Представники: Б. Бауер, Д. Робертсон.

У межах цих різко протилежних напрямків існував й існує цілий ряд проміжних, побіжних, обґрунтованих і необґрунтованих теорій.

Серед представників марксистської школи в СРСР історичність Ісуса Христа визнавали С.С. Аверинцев, А.Ч. Козаржевський, І.С. Свенцицкая; міфологічність образу Ісуса обстоювали А.Б. Рановіч, С.І. Ковальов, Г.М. Лівшиц. З сучасних українських дослідників проблематики взаємин Римської держави з християнством відзначимо праці львівського дослідника О. Петречка та чернівецького - В. Ореховського.

Джерельну основу дослідження склали хрестоматії з історії Стародавнього світу 1955 р., 1974 р. та хрестоматія з історії Стародавнього Риму 1987 р., а також підручники та навчальні посібники з історії християнської церкви, історії світової культури тощо.

Об’єктом дослідження є християнство як складний історичний та релігійний феномен, дослідження якого включає в себе вивчення передумов появи, особливостей становлення й розвитку, організаційного та ідеологічного оформлення, взаємовідносин з римською владою та античним суспільством та впливу на подальший історичний процес.

Предметом дослідження є вивчення раннього християнства в системі державно-правових відносин Римської імперії І - поч. IV ст. н.е.

Метою даної роботи є аналіз взаємин між християнством та римською державою і суспільством у І - на початку IV ст. н.е. Для реалізації мети дослідження нами було окреслено коло завдань:

·   проаналізувати соціально-економічні, суспільні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства;

·        визначити особливості поширення християнства;

·        проаналізувати стан джерельної бази ранньохристиянської історії;

·        охарактеризувати взаємовідносини християн з державною владою;

·        дослідити реакцію античного суспільства на християнство;

·        визначити особливості проголошення християнства державною релігією Риму.

Під час виконання дослідження нами використано наукові методи і способи вирішення поставлених завдань: аналіз теоретичного матеріалу з наукових праць, синтез та узагальнення здобутих наукових фактів, індукція, історіографічний метод. Хронологічні рамки дослідження: I - IV ст. н.е., тобто період ранньої історії християнства.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що дана робота є спробою синтезованого розгляду історичного феномену християнства задля оцінки та узгодження різноманітних наукових гіпотез та парадигм.

Апробація дослідження:

·    звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ ( 10-11 березня 2011 р.), тема доповіді: « Релігійні настрої та пошуки в Римській імперії I-II ст. н.е. », секція " Цивілізаційний процес в історії людства ".

·        звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ ( 21-22 лютого 2012 р.), тема доповіді: « Християнство в системі державно-правових відносин Римської імперії I-IV ст. н.е. », секція " Цивілізаційний процес людства ".

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що її основні положення та висновки можна використовувати вчителям, студентам та учням при вивченні історії Стародавнього Риму та курсу релігієзнавства.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з її мети й основних завдань. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів ( шести підрозділів ), висновків, списку використаних джерел та літератури, що включає 78 позицій, та додатків.

РОЗДІЛ 1. ХРИСТИЯНСТВО У ПЕРШІ СТОЛІТТЯ ІСНУВАННЯ

1.1 Релігійні настрої та пошуки в римському суспільстві

Усі імператори, починаючи з Октавіана Августа (29 р до н.е. - 14 р н.е.), найважливішим засобом зміцнення своєї влади вважали підтримання давньоримської релігії. Цим пояснюється той факт, що разом з іншими титулами вони завжди носили звання верховного жерця міста Риму та Римської імперії. Імператори завжди слідкували за дотриманням культу богів, шанованих у Римі та провінціях, за станом храмів, встановлювали календар релігійних свят, щедро виділяли кошти на утримання жреців. Як верховні жреці вони особисто приймали участь в багатьох релігійних церемоніях, що були обов’язковими для римських громадян.

Важливою складовою римської релігії став культ царських ( правлячих) осіб ( воєначальників, імператорів, сенаторів ). Божественні почесті, що ними вшановували померлих, стирали різницю між людиною та божеством. Процес обожнення набував певних сталих юридичних норм. Його запроваджували після смерті цезаря ( правителя ) ухвалою сенату. Даний процес отримав назву консекрації. Консекрований цезар діставав титул divus (божественний), на його честь споруджувалися храми, організовувався жрецький апарат. Йому могли також надавати імена й атрибути вже існуючих богів. Тому зустрічаються імператори, зображені у вигляді Юпітера, Геркулеса, Марса, Аполлона, а імператриць - у вигляді Юнони, Венери, Вести. Першим з політичних діячів, що був удостоєний такої честі, став Юлій Цезар ( 100 - 44 рр. до н.е. ), якому ще за життя почали ставити статуї в храмах. В його особі вбачали нащадка Венери й розповідали, ніби його смерть провістили дивні знамення. З чорних хмар лунали хлипкі звуки сурм та військових рогів, сонце поблідло, серед зірок з'явилися якісь лики, йшов кривавий дощ і місяць налився кров'ю, а із священних гаїв чулися грізні вигуки. Ніхто не сумнівався, що то душа Юлія Цезаря іде в небо, щоб відтоді жити серед богів.

У пізньореспубліканський період римське суспільство охопила своєрідна манія обожнення. Кожен політичний чи військовий діяч, що мав певний вплив та владу вимагав божественних шанувань. Найвигадливішим у цьому плані став Марк Антоній ( бл. 83 р . до н.е. - 30 р до н.е.), суперник Октавіана. Діставши владу над східними провінціями, він більше думав про те, як зробити своє життя приємним, аніж про державні справи. Марк Антоній оточив себе флейтистами, арфістами, азійськими комедіантами і всюди подорожував з ними. Найбільше він полюбляв, коли його називали Бахусом, і вважав себе новим втіленням цього веселого бога. До Ефесу він в'їхав у супроводі жінок, наряджених вакханками, і юнаків, перевдягнених силенами й сатирами. По всьому місту лунали звуки флейт, сірінг та вигуки на честь нового доброго бога. На зустріч Марку Антонієві виїхала в Сицилію цариця Єгипту Клеопатра. По річці Кідн пливла її позолочена галера з пурпуровими вітрилами; посріблені весла рухалися в такт звукам флейт, музика яких зливалася із звуками лір та сопілок. Цариця, перевдягнена Афродітою, спочивала на ложі під гаптованим золотом балдахіном; хлопчики, які зображали амурів, обмахували її віялами, вродливі рабині, вбрані нереїдами й харитами, сиділи біля стерна і корабельних канатів. Юрми людей йшли дорогою по березі, вигукуючи: нова Афродіта їде на зустріч з новим Діонісом.

Остаточно утвердив культ правителів ( цезарів ) засновник Римської імперії Октавіан Август. Намагаючись не образити почуття римського народу введенням східних форм деспотизму, він діяв дуже обережно, відсуваючи на другий план власну особу і оточуючи почестями свого названого батька, Юлія Цезаря. Завдяки обожненню Цезаря і розширенню культу Венери, яку вважали праматір'ю Юліїв, увесь цей рід був опромінений ореолом божественності. Довкола нього почали створюватись легенди. Розповідали, наприклад, що одного разу Лівія, невдовзі після шлюбу з Октавіаном, їхала до своєї приміської вілли, до неї злетів орел і опустив їй на коліна білу курку, яка тримала в дзьобі лаврову гілку. Ця курка вивела так багато курчат, що з того часу віллу Лівії почали називати курячою, а з посадженої лаврової гілки виріс цілий гай - з нього цезарі брали гілки, щоб прикрасити свої тріумфи. Кожен імператор саджав у тому гаю своє дерево і люди помітили, що в день його смерті дерево засихало. А коли помер імператор Нерон, останній з династії Юліїв - Клавдіїв, засох увесь гай, всі кури подохли, а в храм, що стояв в гаю, вдарила блискавка; статуї імператорів попадали, розбившись на друзки, і з рук самого Октавіана Августа впав золотий скіпетр.

Після Октавіана Августа консекрації був підданий імператор Клавдій ( 41 - 54 рр. н.е. ). А імператор Веспасіан Тит Флавій ( 69 - 79 рр. н.е. ) відкрив собою безперервну серію обожнюваних монархів, їхній культ особливо виявився живучим у різних провінціях імперії, де особа володаря символізувала могутність Риму. Культ Веспасіана поєднувався з культом богині Роми - опікунки Вічного міста.

Поступово і в самому Римі, під впливом східних уявлень, звикли вважати живого імператора богом. Йому надавали титул „ dominus et deus” ( господар та бог ) і падали перед ним на коліна. Таке ставлення існувало тривалий час і навіть в часи християнських імператорів, їм теж давали імена „божественний” чи „святий” або й „вічний”. А після смерті сенат консекрував їх спеціальною постановою у справжніх богів. Християнський імператор Костянтин мав храми на свою честь, як і язичник Марк Аврелій.

У II ст. н.е. ще один смертний став богом. Імператор Адріан ( 117-138 рр. н.е. ), подорожуючи по Греції, зустрів вісімнадцятирічного юнака незвичайної вроди на ім'я Антіной і взяв його до свого двору. Антіной був родом з Віфінії, але предки його прийшли туди з Аркадії, уславленої поетами країни пастухів. Антіной став нерозлучним супутником Адріана. Придворні інтриги не зачепили його, оскільки всі бачили, що Антіной не займається політикою. У ньому було скільки привабливості, що ним захоплювалися всі. Антіной брав участь у всіх подорожах імператора: по Малій Азії, Сирії, Єгипті та Палестині. Це був останній етап його життєвих мандрів. Невдовзі він помер з любові до імператора. Коли Антіною сповістили про швидку смерть його друга, він вирішив віддати себе богам замість Адріана, як легендарна Алкеста. Антіной виплив човном на зелені води Нілу й втопився. В імперському дворі запанувала глибока жалоба. Адріан оголосив, що Антіной не вмер, а повернувся до богів, від яких походив. З того часу йому почали будувати храми, називати на його честь міста, біля статуй прекрасного юнака палили жертовні кадила.

Безпосередньо пов’язане з формуванням культу імператора вшанування Генія Августа, Лаврів Августа та Numen Augusti ( божественної сили Августа ). Державний культ Генія чинного імператора виходив зі сприйняття імператора як paterfamilias римського державного домогосподарства. Культ головних богів римського пантеону мав офіційний характер, він значною мірою був чужим запитам та переживанням нижчих верств римського суспільства. Звертаючись до лаврів, божественної сили та генія імператора, людина сподівалася на розраду, якої не могла отримати під час офіційних церемоній. Після обожнення померлого імператора по всій імперії здійснювалися посвяти на його честь. Для вшанування культу Августа було утворено sodales Augustales. Посмертні статуї встановлюються усім обожненим імператорам. Ймовірно цей процес регламентувався. Майже всі такі статуї були встановлені у перші п’ять років після обожнення. Неповага до культу імператора суворо каралась.

При формуванні зв’язку між Римом та провінціями імператорський культ був ефективнішим за культи традиційних богів. Не існувало іншого культу, який би об'єднав усю імперію, її західні та східні провінції. Більше того, іноді неможливо було визначити єдиний культ для провінції. Лише культ імператора, у якому часто поєднувалося поклоніння Ромі, померлим та живому правителю, сприймався усім населенням, за винятком юдеїв та християн. При усіх відмінностях у західних та східних провінціях, культ еволюціонує до визнання чинного імператора богом за життя. Даний культ ідеологічно обѓрунтовував панування Риму над імперією та панування імператора над підданими. Римляни отримали релігійне обґрунтування права імператора стояти над суспільством. Римське суспільство приймало божественну природу імператора, всупереч факту його народження від смертної жінки та смертності його самого. У подальшому це створить передумови для визнання християнства [10, с. 68].

Проте вже в І ст. до н.е. у середовищі римської аристократії формується скептичне ставлення до наївних уявлень предків про богів та героїв. Виконання релігійних церемоній, зокрема різноманітні форми гадань, вважались позбавленою сенсу формальністю.

Не змінило ситуацію й встановлення нових культів - вшанування «генія» імператорів, які після смерті оголошувалися «божественними», а також культ вшанування богині Роми, як божественної покровительки усієї Римської імперії. Схоже ставлення до релігії відображено в поемі Сенеки «Апоколокінтозіс», у якій висміювалось оголошення «божественним» імператора Клавдія [23,с. 508]. Імператор Веспасіан, передчуваючи наближення смерті, часто жартував: „Я відчуваю, як уже стаю богом”. З І ст. н.е. аристократія все більше схилялась до релігійного скептицизму та стоїцизму Сенеки, Епікета та Марка Аврелія. Згідно цього філософського вчення, світ є прекрасним та незмінним, а окремі прояви зла, подібно до тіней на картинах художників, не в змозі змінити його позитивних рис. Тому справжній мудрець повинен виробити в собі спокійне ставлення до всього, що оточує, не повинен прив’язуватися до зовнішніх благ та засмучуватись через нещастя. Згідно вчення стоїків, щастя полягало у спокої духу, усвідомленні виконаного обов’язку перед природою та суспільством.

Таке філософське вчення як найліпше підходило рабовласникам Римської імперії, оскільки воно закликало до терпіння рабів і плебс, а наявність панів над ними пояснювало як щось природне та непорушне.

Неважко здогадатися, що таке світосприйняття не влаштовувало нікого, крім аристократії. Серед міського та сільського плебсу Італії і, особливо, провінцій користувались популярністю проповідники-кініки. Це були обірвані, довговолосі, бородаті вчителі кінічної філософії, які з сумкою для подаянь мандрували містами й селищами та виступали з викривальними промовами проти знаті. Кініки вчили, що багатство й знатність не дають людині щастя, а щасливим по-справжньому є той, хто зведе до мінімуму свої потреби, відмовившись від усіх задоволень та радощів життя [23, с. 509]. І хоча пропаганда аскетичного способу життя підтримувалася знаттю, але нападки на неї з боку кініків викликали відверте невдоволення, що ще більше посилювало симпатії до філософів-кініків з боку плебеїв.

Більшого поширення серед народів імперії отримали культи богів-рятівників, які, здолавши смерть, самі обіцяли віруючим безсмертя в загробному світі. У людей, котрі жили у бідності та не мали жодної можливості досягти кращого матеріального становища в земному житті, вселялась надія на загробне життя безсмертної душі, на справедливий суд, коли злі отримають покарання, а ті, що невинно страждали - вічне блаженство. У різних провінціях імперії, особливо в її східній частині, ще в елліністичну епоху виникла віра в божественних рятівників, котрі, прийшовши на землю, знищать зло та несправедливість і принесуть людям щастя [23, с. 509].

Існували в ті часи й культи богів-страждальців, котрі помирали та знову воскресали. Таким був Діоніс в Греції, Озіріс у Єгипті, Аттіс в центральних областях Малої Азії, Адоніс у Фінікії. Поряд з цими богами вшановувалися й їхні божественні дружини, котрі вважалися покровительками родючості та материнства - єгипетська Ізіда, «Велика Матір» Кібелла, фінікійська Астарта. В основі цих вірувань містилося обожнення вмираючої на зиму та воскреслої весною рослинності, а також обожнювання зерна. Яке кидають у землю весною і воно відроджується у вигляді нової рослини. Обожнювалося й сонце, що вмирає ввечері для того, щоб знову відродитися вранці. Поступово культи вмираючих та воскреслих богів трансформувались в релігійні культи, що обіцяли вічне загробне життя.

Обрядовий бік цих культів знаходився в повній відповідності з їхнім містичним культом. Культи мали утаємничений характер і були доступними лише «посвяченим». Богослужіння були театралізованими з метою сильнішого впливу на його учасників (музика, чергування світла і темряви), які доводили себе до екстазу (постом, карколомними танцями тощо). У порівнянні із сухою римською релігією ці емоційні східні культи мали величезну притягальну силу і давали релігійний дурман.

Після східних походів Гнея Помпея був запозичений культ іранського божества Мітри, а в перші роки правління Августа усе більшого поширення в західних провінціях імперії набуває культ Ізіди, Озіріса та Серапіса. Їм вклонялися, вважаючи ці божества верховними, а у низці випадків просто єдиним богом, який царює над природою та людьми. Певний час ці єгипетські культи знаходилися під забороною, однак вже Калігула побудував храм Ісіди на Марсовому полі, а в ІІ ст. н.е. єгипетські культи отримали широке розповсюдження на всьому римському Заході. Шанувальники Ізіди і Серапіса зустрічалися в різних італійських містах, особливо приморських. Ісіда вважалася покровителькою мореплавства, і серед моряків було багато прихильників єгипетських культів. Поширеним культ Ізіди був і серед жінок. Святкування проходили два рази на рік: навесні святкували урочисте освячення корабля богині Ізіди, а восени свято присвячувалося спогадам про те, як богині шукали тіло її чоловіка Озіріса, вбитого злим Сетом. Сумне богослужіння переходило в радісне й урочисте у момент знаходження спокою Озіріса і його воскресіння. На чолі общини стояв великий штат жреців, поділений за різними ступенями. Крім того, окремі вибрані члени общини допускалися до особливих таємних посвят, які ще більше принаджували віруючих.

Згідно вірувань шанувальників Мітри, цей бог, породжений скелею, був захисником справедливості, світла, воїном верховного божества Ормузда, котрий послав його на землю.

Постійно ведучи боротьбу з темними силами зла, очолювані злим божеством Аріманом, Мітра вбив уособлення зла - величезного темного бика, з крові та мозку якого він створив корисні для людей рослини й тварин. Після цих подвигів Мітра вознісся на небо, де продовжує боротьбу зі злом. Однак, наприкінці існування земного світу, Мітра знову спуститься на землю, знищить вогнем злий людей, а добрим, котрі вірують у нього, дасть напій безсмертя [23, с. 510].

Щоб заслужити благовоління Мітри, його шанувальники омивались чистою водою, їли священний хліб та вино й урочисто святкували день народження бога 25 грудня. Для богослужінь Мітри існував особливий мітреум, який влаштовувався в печері чи підземному приміщені. Посвяченням передувала підготовка, що полягала в пості і самобичуванні. Молитовні споруди на честь Мітри із зображенням його подвигу (Мітра убиває бика) були розкидані по всій Римській імперії. Головними шанувальниками Мітри були воїни, раби та вільновідпущеники.

Спочатку у Східній частині імперії, а з І ст. н.е. і Італії та навіть в самому Римі набув поширення культ іудейського бога Яхве. В елліністичну епоху поселення іудейських ремісників, купців, воїнів з’явились в багатьох містах Сирії, Малої Азії та Греції. Чисельне іудейське населення поза Іудеєю отримало назву діаспори (з грец. «розсіяння»). Та де б не проживали вихідці з Іудеї, вони продовжували вшановувати бога Яхве як єдине божество.

Задовго до початку нашої ери в Іудеї було створена багата релігійна література, яку Єрусалимські жреці називали другою Торою (законом) або Священним Писанням. У ньому йшлося про створення богом Яхве Всесвіту, Землі, рослинного й тваринного світу та перших людей - Адама та Єви, а також були епічні сказання про предків та стародавніх вождів, літописні зводи та лірика, пророцькі твори, що провіщали визволення за допомогою посланого Яхве вождя-рятівника - месії, який не лише звільнить народ Яхве від чужоземного рабства, а й зробить його першим народом землі.

Історія іудеїв - одна з найцікавіших сторінок античності. Перше єврейське царство (Давній Ізраїль) створив близько Х ст. до н.е. цар Давид і його син Соломон у Палестині. За часів Соломона було збудовано храм на честь єврейського бога Яхве, що впродовж багатьох століть служив центром політичного і релігійного єднання єврейства. По смерті Соломона царство розділилося на дві частини - Північну (Ізраїль) і Південну (Іудею). Постійна ворожнеча між ними ослабила край і полегшила перемогу ворогам. У 722 р. до н.е. Ізраїль завоював ассирійський цар Салманасар V, а в 586 р. царем Нововавилонської держави Навуходоносором II було підкорено Іудею, який частину євреїв пересилив до Вавилону, а на інших - наклав данину.

У свідомості єврейського народу вавилонський полон залишив глибокий слід, породивши, з одного боку, почуття глибокої скорботи за втраченою самостійністю, а з іншого - надії на прихід Месії, який принесе відродження і створить нове, краще царство.

Особливо віра в появу месії посилилась в епоху, коли Іудея опинилась під владою елліністичних правителів, спочатку Птолемея, а наприкінці ІІІ ст. до н.е. Селевкідів.

З 167 р. до н.е. Іудеєю правили первосвященики з дому Хасмонеїв разом з радою жреців Єрусалимського храму Яхве (синедріон). Вони спиралися на чисельних служителів храму - левітів та вчителів закону - знавців та тлумачів священної літератури [50; 68].

В І ст. до н.е. в Іудеї йшла жорстока міжусобна боротьба й іудейські правителі звернулися до Гнея Помпея з проханням про допомогу. Тоді ж римські війська вторглись у Палестину, захопили Єрусалим та перетворили Іудею на залежну країну. Римляни обмежилися призначенням в Іудеї правителями своїх ставлеників, зберігши існування синедріону та верховних жреців храму Яхве. Жрецям дозволили розпоряджатися у питаннях релігійного життя та внутрішнього управління. Першим ставлеником Риму став уродженець сусідньої з Іудеєю області - Ідумеї - цар Ірод, прозваний Великим, (37 - 4 рр. до н.е.), який управляв країною під контролем римського легата Сирії й особливого уповноваженого (прокуратора Іудеї) в часи правління Августа [23, с. 512; 53].

Таким чином, народ Іудеї зазнавав подвійного гніту - як римських намісників, так і власних жреців, які жили в постійній міжусобній боротьбі за владу. Жреці та вчителі закону не ототожнювали себе з іншим населенням країни та називали населення амхаарцями (народ землі). У свою чергу іудейський плебс ненавидів законовчителів, яких називав фарисеями. Таким чином, поступово в Іудеї склались три релігійно-політичні угрупування: вище жрецтво, з котрого комплектувався синедріон та обирались, за згодою римлян, верховні жреці Єрусалимського храму - первосвященики, яких називали саддукеями; нижче жрецтво - вчителі й тлумачі закону, які вимагали достеменного виконання усіх релігійних правил, обрядів та церемоній - фарисеї; сектанти, котрі мешкали в особливих поселеннях та в пустельних місцевостях і займали опозиційну щодо знаті та фарисеїв позицію - єсеї (релігійна секта, що виникла в Іудеї у ІІ ст. до н.е.). Про життя та звичаї єсеїв писав Йосиф Флавій: «…вони визнають безсмертя душі та вважають прагнення до справедливості найвищою метою… це найкращі люди, які цілком віддані землеробській праці… майно у них спільне і багатий користується у них не більшим, ніж бідняк… Вони не мають ні дружин, ні рабів… Живучи самі по собі, вони прислужують один одному, для відання доходами та плодами землі вони за допомогою голосування обирають найбільш достойних осіб… останні повинні піклуватися про доставку хліба та інших припасів…» [ 20, с. 202 - 210].

Крім есеїв, серед іудеїв Палестини та інших провінцій Східного Середземномор’я існували інші секти - назареї і терапевти. Вони, подібно до есеїв, зберігали віру в бога Яхве, але не визнавали офіційних обрядів, встановлених єрусалимськими жрецями [23, с. 513].

Представниками радикального напрямку, що виник у перші роки н.е., були зелоти (або арамейською - канаїти) - «ревнителі» - партія войовничих месіанітів, котрі заперечували будь-яку владу над народом Божим, крім влади самого Бога. Зелоти закликали до збройної боротьби проти Риму. Найрадикальніші з них - сиккарії («кинджальники») - влаштовували терористичні акти [20, с. 228 - 229].

Серед іудейських сектантів, особливо тих, котрі жили за межами Палестини, широкої популярності набули ідеї філософа Філона Александрійського (20 р. до н.е. - 54 р. н.е.). У своїх творах Філон прагнув до еклектичного поєднання ідей грецької філософії (стоїцизму, ідеалізму Платона та піфагорейства) з іудейськими релігійними догмами, а також до алегоричного тлумачення деяких грецьким міфів та книг Біблії.

Згідно вчення Філона, початком світу та оточуючої людину дійсності є «Сущий» (бог Яхве) - недоступний людському пізнанню і такий, який володіє мудрістю й всемогутністю. Він - творець оточуючого матеріального світу, котрий існує та розвивається згідно його волі. Бог наповнює світ та підтримує зв’язок з ним, посилаючи в нього своїх безтілесних вісників (ангелів). Найвищим з цих посланців «Сущого» є Логос (Божественне Слово), який і є Син Божий. Говорячи про людину, Філон протиставляв безсмертну душу, що міститься у тілі, самому фізичному тілу. Згідно його вчення, душа діяльна, а матерія тіла бездіяльна й незмінна. У тілі зосереджено все найгірше, що тягне людину до грубого, матеріального світу, а в душі все найкраще, що допомагає людині наблизитися до «Сущого» шляхом доведення своєї віри до екстазу [23, с. 513 - 514]. Філон проповідував наслідування божеству шляхом аскетизму, зречення всього мирського, покаяння й духовного очищення.

1.2 Виникнення та поширення християнства

У середині І ст. н.е. Римська імперія переживала глибоку політичну кризу, що знайшла відображення у низці повстань в провінціях та громадянській війні 68 - 69 рр. Особливо гостро вона відобразилася на становищі в Іудеї та інших східних провінціях. Тут вибухнуло повстання проти римського панування, яке в 66 р. охопило практично всю країну. Повстанці вигнали та винищили римські загони в Єрусалимі й інших місцевостях Палестини. Вони звернулися за допомогою до іудеїв діаспори, серед котрих були дуже поширені пророцькі твори про близький кінець світу та про прихід месії, який знищить панування злих правителів й встановить тисячолітнє царство Бога в Єрусалимі. Найбільш яскравим твором такого змісту є «Апокаліпсис Іоанна».

Після жорстокої боротьби римським легіонам все ж вдалося зламати спротив іудейських повстанців. Єрусалим було взято штурмом та спалено (70 р.), а повстання - придушено. Поступово згасли осередки спротиву в інших провінціях Римської імперії. Наслідком цього стало те, що багато тисяч іудейських полонених, в тому числі й чисельних сектантів, було продано в рабство. Тисячі інших втікали з Іудеї, рятуючись від переслідувань (73 р.). Більшість біженців оселилося в багатих торгових домах Малої Азії, а також у Греції, Македонії, Італії і навіть самому Римі.

Поразка повстання спричинила серед широких мас населення глибоке розчарування, вони побачили марність надій на появу месії. Збройна боротьба стихла і люди намагались знайти втіху у вірі. Таким чином, було створено сприятливу обстановку для проповідей релігійних вчень.

У цей час у західних провінціях Малої Азії, а також в сусідній з ними Македонії і в Александрії Єгипетській стали виникати серед міського плебсу общини людей, які вірили, що обіцяний Яхве Месія - божий помазаник, грецькою Христос - приходив на землю, але він з’явився не у вигляді переможного вождя, про що мріяли сектанти, а як скромний проповідник, котрий приніс людям духове звільнення. Він закликав до миру, милосердя та всепрощення.

Вивчаючи кумранські рукописи, вчені прийшли до висновку, що перші згадки про подібного проповідника зустрічаються в рукописах есеїв, які були написані ще до повстання 63 - 73 рр. Так, наприклад, в «Коментарях на книгу пророка Хабаккука (Абакума)», знайдених в Кумрані, згадується «учитель справедливості, котрому Бог відкрив таємниці слів його пророків…». Однак «злий жрець» став переслідувати «учителя справедливості» та убив його. Проте «наприкінці днів «учитель справедливості» знову з’явиться й винагородить віруючих, відновить справедливість. Щоправда, в рукописі не згадується ім’я цього проповідника і час, коли він жив. Крім того, серед сектантів були поширені твори про «кінець світу» - апокаліпсиси, коли Божий посланець воскресить усіх померлих та звершить страшний суд над живими й мертвими [23, с. 515].

Цілком можливо, що саме з таких вірувань, а також вчення Філона про Сина Божого, посланого на землю, став складатися культ Божого Сина Ісуса Христа, котрий проповідував в Іудеї в часи принципату імператора Тиберія (30 - 33 рр. н.е.). Разом з тим, слід зазначити, що сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого створювалися значно пізніше його смерті [28, с. 85].

Його ім’я з’явилося у джерелах не одразу. В «Апокаліпсисі» Іоанна згадується лише «агнець Божий», котрий з’явився на землю для суду над живими й мертвими. В іншому найдавнішому християнському творі - «Пастир Єрма», у якому розповідається про видіння автора, мова йде лише про Сина Божого, котрий одночасно є і Духом Святим. Лише у більш пізніх листах (посланнях) апостола Павла називається ім’я Ісуса Христа як засновника нової релігії [23, с. 515 - 516].

Месіанізм був однією з головних основ християнської релігії. Прихильників Христа поєднувала надія на близький прихід Спасителя, крім того, членів ранніх християнських общин згуртовувала ненависть до Риму, вони були переконані, що «велика блудниця» - Рим - скоро буде зруйнований, усі прихильники Риму будуть скинуті й ув’язнені на тисячу років в темниці, а на землі восторжествує Царство Боже на чолі з Христом. Це царство, яке прийде на зміну ненависному Риму, зображалося в найяскравіших фарбах.

Послання з повчаннями створювалися різними проповідниками, котрі переходили від однієї общини до іншої. Вони називалися апостолами. Апостоли виступали на зборах віруючих з проповідями, провіщеннями наближення кінця світу та приходу суворого судді. В одному з найдавніших християнських творів - «Дидахе» («Вчення 12 апостолів») - говориться, що істинний проповідник нової віри не повинен нічого брати у членів общини, крім хліба на дорогу, що йому слід залишатися в общині не більше трьох днів.

Образ месії - Христа - спочатку згадувався лише в загальній формі і тільки пізніше, наприкінці І та на початку ІІ ст. н.е. з’явилися життєписи засновника нової релігії. Ці твори, що містять оповіді про деякі моменти його життя, проповіді про страждання, смерть та воскресіння Христа стали називатися Євангеліями (з грец. - добра звістка). Спочатку їх було більше 10, згодом, в IV ст. керівники християнських релігійних об’єднань оголосили істинними - канонічними (з грец. - порядок, закон) лише чотири з них: Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Більшість інших оповідей про життя та діяння Христа - «Висловлювання Христа», «Акти Пілата», «Євангеліє Петра, Фоми, 12 апостолів, Богоматері та інші - були оголошені хибними - апокрифічними [23, с. 516 - 517].

Згідно канонічної версії, що прийнята та дотримується до нашого часу, засновником християнської релігії є Ієгошуа (Ієшуа) (грецька форма імені Ісус), прозваний своїми послідовниками Христом (грецька форма слова «месія») та Спасителем. Народився він в стародавньому, священному для іудеїв місті Віфлеємі наприкінці 30 року принципату Августа (на думку ряду дослідників, насправді цю дату слід віднести до 4 р. до н.е. - Т.К.). За свої проповіді, які закликали до покаяння перед наближенням кінця світу, та різкий осуд саддукеїв й фарисеїв його схопили, судили Синедріоном та розіп’яли за присудом римського намісника Понтія Пілата, у часи правління імператора Тиберія, приблизно, в 30 р. н.е.

З Євангеліями пов’язані «Діяння апостолів» та «Послання». Головним їх автором є апостол Павло, котрий вважається найбільш ревним прихильником та проповідником нової віри [23, с. 519].

Канонічна версія історії раннього християнства подає розвиток перших християнських общин як єдиної релігійної течії, від якої відокремлювались окремі групи тих, хто починав неправильно трактувати вчення Христа та його апостолів - єретиків. Вперше таке висвітлення найдавнішої історії християнських общин було подано в «Церковній історії», яку написав Євсевій Кесарійський в IV ст. Насправді ж ця історія, яку можна відновити за свідченнями античних авторів, не відповідає офіційній версії.

Як правило різні общини віруючих в Христа доволі сильно відрізнялись одна від одної. Наприкінці І - на початку ІІ ст. н.е. єдиного загальноприйнятого вчення про Христа ще не існувало. Можливо, це пояснюється складністю поширення Священного Писання, тому окремі проповідники, котрі переходили від общини до общини, викладали вчення Христа, спираючись на різноманітні релігійні твори. Одні вірили у близьке друге пришестя Христа та закликали відмовитися від сімейного життя й усіх життєвих благ, готуючись до «кінця світу». Інші дотримувались більш спокійних уявлень. Деякі з християн вважали, що перш ніж стати членами християнської общини, необхідно прийняти іудейську релігію та здійснити всі прийняті обряди. Проти цих іудо-християн виступали прихильники проповідника Павла. Вони наполягали на тому, що релігійне вчення Христа є заміною давньої іудейської релігії, а тому нові члени християнських общин не зобов’язані виконувати іудейські релігійні обряди [23, с. 519].

У деяких общинах, які виникли у Сирії, Єгипті та Малій Азії, широкого поширення отримало вчення проповідників Василида, Валентина, Сатурніна, Маркіона з Понту, котрі називали себе гностиками. Вони змішували різноманітні положення давньоіранських релігійних уявлень (боротьба світлого божества з темним началом матерії, ангелів світла з демонами темряви) з ідеалістичною грецькою філософією, з ідеєю Філона про «Логос» і вважали, що у світі відбувається боротьба вищого духовного начала з творчим началом - деміургом, котрий створив матеріальний світ, у тому числі й людину. Божество ж вдихнуло в людське тіло безсмертну душу. Воно ж і посилає в земний матеріальний світ своїх духовних посланців - еонів, одним з котрих був Христос, який був Параклітом (розрадником людей). Гностичні вчення набули широкого поширення серед членів ранніх християнських общин в ІІ ст. н.е. [23, с. 519 - 520].

Поширення євангельських оповідей, в яких Христос зображався реальною історичною особою, спричиняло неоднозначну реакцію. Намагаючись примирити вчення гностиків з євангельськими оповідями, дехто з проповідників стверджував, що втілення Логоса (Сина Божого) в земній людині було не реальним, а ілюзорним. Прихильники цього вчення називали себе докетами (з грец. докео - те, що видається) [23, с. 520].

Вищезгадані течії та низка їх відгалужень вели між собою жорстку полеміку, в якій лише згодом отримали перевагу прихильники поглядів апостола Павла та євангельських оповідей. До кінця ІІ - початку ІІІ ст. вони стали вважати себе єдиними істинними ортодоксальними християнами, називаючи представників інших течій заблудлими єретиками.

Найдавніші общини, члени яких вірили в месію - Христа, спочатку складались з міського плебсу та рабів. Лише наприкінці ІІ та особливо в ІІІ ст. загострення соціально-політичного становища в Римській імперії призвело до появи християн серед знаті, воїнів, державних службовців імперської адміністрації. Вступати в общини було вигідно і з економічного погляду. Общини великих міст підтримували між собою тісний зв’язок, створюючи умови для розвитку ремесла і торгівлі.

Притік заможних відтісняв бідноту на задній план у християнських общинах. І якщо раніше в християнській літературі звучали тенденції на кшталт: «легше канату пройти крізь вушко голки, аніж багатому увійти в Царство боже», «немає ні елліна, ні іудея, варвара, скіфа, раба чи вільного, але все і в усьому Христос». Відтепер частіше можна було почути: «все ж, слуги, з усім страхом коріться панам, не лише добрим і лагідним, але й суворим» чи «віддай кесареве кесарю, а Боже - Богу».

У найдавніший період свого існування члени християнських общин збирались на свої молитовні зібрання у нічні або ранні світанкові години. Часто вони проходили у схованих від чужого ока місцях - у заміських будинках, сараях, іноді в склепах померлих членів общини, підземних кладовищах - катакомбах. Члени зібрань співали гімни на честь Христа, слухали повчання та проповіді кожного, хто вважав себе «знаряддям Духа Божого». Читали вголос оповіді про Христа. Завершувались ці зібрання загальною трапезою, яка складалась з білого хліба та розведеного водою червоного вина. Зібранням керував вибраний общиною старшина - пресвітер, якому допомагали служки, чоловіки й жінки - диякони й дияконіси. Згідно з легендою, перші керівники християнських общин, апостоли (посланці), не справлялися зі всіма накладеними на них обов’язками і скаржилися, що не можуть одночасно проповідувати, пояснювати «слово Боже» й обслуговувати общину. Це й послужило приводом до утворення спеціальної виборної колегії з 7 чоловік. За її зразком виникла й інша колегія - пресвітерів (старших проповідників і тлумачів Святого Письма), до яких поступово перейшло керівництво всіма справами общини.

У ІІ ст. у великих общинах стали з’являтися особливі господарчі керівники - єпископи (наглядачі, опікуни) [23,с. 521]. Вони спочатку обиралися на общинних зборах і знаходилися під безпосереднім її контролем.

З часом, становище керівників християнських общин стало змінюватися. Якщо у перші століття існування християнських общин пресвітери та єпископи нічим не відрізнялись від маси рядових членів, то з часом, коли в общини стали вступати багаті та знатні люди, старшин почали обирати з їх середовища. У другій половині ІІІ ст. єпископи стають вже одноособовими керівниками общин, котрі спирались на пресвітерів та дияконів. Внутрішнє облаштування общини зазнало й інших змін. Наприклад, зникли жінки-дияконіси, для кліриків (старшин та священнослужителів), згідно звичаю, було встановлено білий одяг. Відтепер лише клірики могли проводити молитовні зібрання й здійснювати служіння Христу. Стали з’являтися численні святкові богослужіння, які проводилися кожне за особливим ритуалом. Відтепер почало урочисто відзначатися у весняні місяці свято на честь воскресіння Христа (Пасха).

Назву цього свята - Пасха - християни запозичили зі стародавньої іудейської релігії. Були внесені зміни також в канонічне пояснення останньої трапези Христа разом зі своїми учнями перед його арештом (таємна вечеря). Тепер вона зображувалась як містичне єднання віруючих з божеством через «спожиття» його тіла (шматочок білого хліба) та його крові (ковток червоного вина).

Піддалася переробці і християнська література. Звідти викидають всю ідеологію з антивласницькими та антидержавними тенденціями. З’являється список канонічних книг, де майже відсутня ідеологія раннього християнства. Вся «пророча» література потрапляє до числа апокрифічних або «підроблених» книг.

Зовнішнім виразом змін у християнських общинах стала поява особливих, будівель для богослужінь (з ІІІ ст.) - «господніх будинків».

Значно змінилось і матеріальне становище християнських общин. Якщо наприкінці І - на початку ІІ ст. кошти общини складались з добровільних внесків її членів, то в ІІІ ст. багато хто з общини вже володів великими ділянками землі, будинками та рабами, яких вони отримували за заповітом від багатих віруючих. Багаті, таким чином, намагались завдяки великим пожертвам отримати після смерті вічне блаженство та прощення своїх земних гріхів.

Усе це призвело до того, що наприкінці ІІ - на початку ІІІ ст. християнські общини були вже не великими сектантськими групами, а стали могутньою силою, яка змушувала правителів Римської імперії звернути на себе увагу.

1.3 Джерела з історії християнства

Джерела раннього християнства можна поділити на дві великі групи: християнські та нехристиянські. Перші з них також поділяють на 3 частини: канонічні, неканонічні та твори апологетів (захисників) християнства. До першої відносять книги Нового Заповіту: чотири Євангелія (Матвія, Марка, Луки, Іоанна), близьку до них книгу Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об’явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Виходячи зі змісту і спрямованості книг Нового Заповіту, їх ділять на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), повчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис). Останні написані близько 68 р. н.е., інші, можливо, у ІІ ст. н.е.

Склад Нового Заповіту, тобто усталений список творів, що його складають ( канон ), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання існуючих нині 26 творів, було зроблено лише в 363 р. н. е. на Лаодикійському соборі ( без Апокаліпсису ). У 419 р. Карфагенський собор увів у канон Апокаліпсис. Зараз важко встановити авторів цих джерел, проте всі вони носять міфологічний характер, а основний сюжет Євангелій - історія життя, смерті та воскресіння Ісуса з Назарета.

Джерела, які не ввійшли в список визнаних церквою книг, вважаються неканонічними, або апокрифічними (наприклад, Вчення 12 апостолів, або Дидахе; Пастор). Причини, з яких ці твори не потрапили до канону ( а деякі знищувалися ), мають політичний характер: то був не до вподоби автор ( багато з авторів - єпископи, які домагалися церковного впливу і влади), то якісь ідеї видавалися несприятливими або дуже суперечили вже визнаним творам. Більшість апокрифів написано в ІІІ ст. і дають свідчення про ідеологію раннього християнства, соціальний склад общин, але не полегшують пошуки конкретно-історичних шляхів виникнення нової релігії.

Для висвітлення складу найдавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті так звані Кумранські рукописи (від назви місцевості Ваді-Кумран, поблизу Мортвого моря). Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Тааміра Мухамед і Ахмед сповістили про знахідку в одній з печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх рукописів, які після кількох перепродажів за великі кошти були придбані Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків рукописів у печерах Мертвого моря ( на території Йорданії ), що триває дотепер. Виявилося, що там жила община, члени якої відокремилися від світу з релігійних міркувань - вони чекали „кінця світу”- і створили спільноту з особливим релігійним побутом. Місцевість звалася Ваді- Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів [ 4, c. 447 ].

Знайдені кумранські рукописи є записами текстів Нового Заповіту, коментарі на духовні книги, богослужбові книги, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них: Статус общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо (усього більше 800 манускриптів), що одержали назву Рукописів Мертвого моря. Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, слід згадати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Заповіту Codex Petropolitanus, який відноситься до 916 р. н.е. і який зберігається в Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам’яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е. і зберігається в Оксфорді. Найдавнішими рукописами Нового Заповіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Іоанна [Іоанн. 18: 31 - 34, 37 - 38].

Здобутий у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н.е. до VIII - ІХ ст. н.е., але найбільша увага приділена останнім двом століттям до н.е. й І ст. н.е. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичний характер первісного християнства.

І, нарешті, до третьої групи християнських джерел відносять твори апологетів християнства («отців церкви»), які після написання Нового Заповіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства. Серед них: Юстин Філософ, чи Мученик (помер бл. 165 р.), який написав «Апологію» і «Бесіду з Трифоном іудеєм», Татіян (помер бл. 175 р.), автор «Промови до еллінів», Афінагор (помер бл. 177 р.), відомий своїм «Проханням на захист християн», Оріген (185 - 253 рр.), який написав близько 2 тис. творів (найвідоміші «Проти Цельса», «Про початки») і, особливо, Тертуліан Карфагенський (бл. 160 - після 220 рр.), автора «Апологетики».

Христологічні дискусії IV ст. н.е. викликали посилену теоретичну діяльність християнських богословів, що вели плідну і активну богословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, листи, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною богословську християнську літературу. Це було продовженням патристики, започаткованої в II-III ст. н.е. християнськими апологетами. Серед них слід виділити - Афанасія Александрійського ( бл. 296 - 373 рр. ), Василія Кесарійського ( бл. 330 - 379 рр. ), названого Великим, його брата Григорія Нісського ( бл. 335 - бл. 394 рр. ), Григорія Назіанзіна ( бл. 330 - бл. 390 рр. ).

До цієї плеяди відносимо також Константинопольського патріарха Іоанна Златоустого ( між 344 і 354 - 407 рр. ), Івана Дамаскіна ( бл. 675 - 753 рр. ), Амвросія Медіоланського ( бл. 340 - 397 рр. ), Августина Блаженного (354 - 430 рр. ), автора творів „Сповідь” та „Про град Божий”, перекладача Старого та Нового Заповіту латинською мовою Єроніма ( помер 420 р.), унаслідок чого християнство отримало Біблію - Вульгату.

До другої групи джерел - нехристиянських - відносять твори істориків, літераторів, філософів і мислителів, в яких збереглися свідчення про раннє християнство. Це дослідження відомих нам авторів - Тацита (Аннали), Йосифа Флавія (Іудейські старожитності), Светонія Транквіла, Плінія Молодшого (Листи) тощо. Хоча деякі з названих творів зазнали переробки християнськими переписувачами у середньовіччі ( наприклад, у тексті творів Флавія чиєюсь рукою зроблені вставки ) [ 4,с.449 ].

Таким чином, незважаючи на наявність значної кількості християнських та нехристиянських джерел, чіткої відповіді на питання про походження християнства вони не дають. Починаючи з виникнення цієї релігії, навколо неї кипіла гостра політична боротьба, вона використовувалася як сильне знаряддя ідеологічної боротьби різними верствами, в різні епохи і для різних цілей. І все це не могло не відобразитися на характері джерел.

РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ РИМСЬКОЇ ВЛАДИ З ХРИСТИЯНСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ

2.1 Гоніння І - ІІ ст

Суттєвою обставиною, що вплинула на розвиток раннього християнства, були так звані гоніння на християн. З’ясування стосунків між християнською церквою і державою пояснювалося цілою низкою обставин. Серед них - наявність чисельних течій та організаційних розгалужень нової релігії, що ворогували одна з одною; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Питання про гоніння християн спірне. Воно було сильно роздуте християнськими істориками: керівники церкви пишалися тими жертвами, на які йшли ранні християни, захищаючи свою віру; вони всіляко вихваляли стійкість і героїзм християнських мучеників.

Проте, насправді, існували мотиви, з яких влада розглядала християнство як таємну, підпільну секту. У боротьбі з опозиційним рухом римський уряд не завжди розбирався в дійсному становищі речей і міг приймати християн за бунтівників, тим більше, що в деяких випадках вони самі давали для цього підстави. За найближчого знайомства з християнами римські адміністратори та особи, які стояли на чолі судових установ, зустрічались з такими фактами, котрі йшли в розріз із загальноприйнятим і твердо встановленим устроєм. З позиції римського державного закону шанування богів і виконання обрядів релігії було першою і головною вимогою в усіх справах, що стосувались християн. Оскільки від ушанування «генія» імператора були позбавлені лише іудеї - вони вважали це своїм особливим привілеєм - інші піддані Римської імперії зобов’язані були в якості доказу політичної лояльності брати участь в культі «генія» імператора та його «божественних» попередників. Проте ці сектанти, на думку римського судді, ухилялись від жертвопринесення, не курили фіміаму перед статуєю імператора та посилались на якесь нове невідоме божество, що не було прийняте в римський пантеон. Крім того, в їх громади збирались маси рабів і плебсу, що спричиняло невдоволення як рабовласників, так і римської адміністрації. Наостанок, ті ж християни дозволяли собі ухилятись від державної, зокрема від військової служби, відкрито визнаючи: «Не можу носити зброю, оскільки є християнином» [ 69, с. 69 ]. Підозри стосовно членів християнських сект всіляко підігрівалися римськими жрецями, або жрецями місцевих храмів у провінціях, а також торговцями жертовними тваринами і ремісниками, які обслуговували місцеві культи, виготовлюючи зображення божеств та інші «священні» предмети. І це не дивно, адже по мірі того як місцеві божества втрачали популярність, усі вищевказані категорії населення втрачали свої прибутки. Про зібрання християнських громад розповідали, що на них, під час непристойних обрядів, вшановується божество з ослячою головою, що члени громад дозволяють собі аморальні вчинки [ 23, с. 523 ].

Самі зібрання сект, котрі проходили вночі або на світанку, були оповиті туманом таємничості, що ще більше посилювало атмосферу недовіри й недоброзичливості щодо них і в кризовій ситуації легко могло викликати переслідування.

Перші відомі нам заходи римського уряду проти християн можна, ймовірно, датувати періодом правління імператора Клавдія. За повідомленням Гая Светонія цей імператор «іудеїв, постійно підбурюваних Хрестом вигнав з Риму» [64, с. 232]. Светоній не диференціює християн та іудеїв. Відомо, що на перших порах християнство поширювалось серед іудеїв і лише згодом до церкви залучаються «язичники». Лише у другій частині «Дій святих апостолів» описано діяльність Апостола Павла серед язичників (глави ХІІІ - ХХVIII). У другому листі до коринфян апостол Павло протиставляє служінню букві закону Мойсеєвого - служіння духу Нового Завіту (2 послання Павла до коринфян, III, 6).

Відокремлення християнства від іудаїзму пов’язане з Іудейською війною (друга половина 60-х років н. е.), коли було зруйновано Єрусалимський храм і відбулось розселення іудео-християн по усій Римській імперії. Мабуть, число християн з язичників переважило число християн з іудеїв десь на середину ІІ ст. н. е. Християнський автор ІІ ст. Юстин стверджує, що християни з язичників чисельніші за християн з іудеїв та самаритян [54, с. 143]. З середини ІІ ст. н. е. латина стає мовою Західної Церкви, з’являється перша християнська література латинською.

За середньовічною церковною традицією вважається, що переслідування християн, як відмінної від іудеїв релігійної групи, почалося з часів правління імператора Нерона, коли християни були звинувачені в підпалі Рима в 64 р. та були піддані масовим стратам і репресіям.

У 64 р. н. е. більша частина Риму була знищена, або частково пошкоджена вогнем. Пожежа спалахнула у липні того року у лавках римських торговців, котрі продавали легкозаймисті товари. Імператор Нерон, дізнавшись про пожежу, повернувся з Анція у Рим і вжив усіх заходів, щоб приборкати стихію та ліквідувати її наслідки. Однак, містом поширилися чутки про причетність імператора до пожежі. Ворожу для Нерона версію передає Діон Кассій: послані самим принцепсом особи підпалили будинки у різних частинах міста. Мотивом Нерона, який вважав Пріама щасливим, бо той бачив одночасно зруйнування своєї держави і свого трону, нібито було бажання побачити кінець міста ще за свого життя [54, с. 143]. Ґрунтом для таких звинувачень принцепса, ймовірно, могла стати поведінка під час пожежі звичайних мародерів, які вигукували, що діють за наказом Нерона, щоб вільно грабувати чуже майно. Як це часто трапляється, чутки згодом обростали подробицями. Тацит, пише: «…Вперто тримались чутки, немовби у той самий час, коли палало місто, Нерон вийшов на домашню сцену й оспівував падіння Трої» [69, с. 77]. Далі історик зазначає: «Отже, щоб покласти край чуткам, Нерон підшукав винуватих та піддав їх найсуворішим карам; це були особи, котрих народ за їх огидні справи через ненависть називав християнами. Найменування їх пішло від Христа, який в часи правління Тиберія був страчений прокуратором Понтієм Пілатом.

Придушене на певний час згубне марновірство знову виникло не лише в Іудеї … але навіть і в Римі … Деякі під час допиту вказали на спільників, потім, за їх свідченнями, звинувачено було велику кількість не стільки у підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їх страчували … вкривали шкурами тварин та віддавали на поталу собакам, розпинали на хрестах, спалювали і, якщо замало було для того дня, змушували їх горіти вночі…».

Розповідає про переслідування християн Нероном і Светоній: «Були покарані християни, коло людей, що прийняли новий та злочинний забобон». Однак, він жодним чином не пов’язує це із пожежею, про яку розповідає окремо.

Наступне, якщо йти за церковною традицією, гоніння проти християн було організоване за часів правління Доміциана. В 95 р. імператор наказав привести до себе онуків Іуди, брата Господнього, як нащадка із роду Давида та небезпечного претендента на престол. Проте, бачачи в них мирних поселян та чуючи мову про духовне царство, Доміциан відпустив їх з миром та припинив почате переслідування [69, с. 80]. Крім того, в тому ж 95 р., за переказами, за наказом Доміциана було вислано на острів Патмос престарілого, останнього на той час, апостола Іоанна, де той нібито написав «Апокаліпсис».

Светоній наводить інший факт. У тому ж таки 95 р., консула Флавія Клемента та його дружину Доміциллу, родичів Доміциана, було звинувачено в атеїзмі - звичайне формулювання щодо прихильників іудаїзму [64, с. 405]. Однак, дотримання іудейських звичаїв у той час не було злочином. Таким чином, можна обґрунтовано припустити, що Флавій Клемент та Доміцилла постраждали як християни. Окрім них було репресовано й інших - декого страчено, декого позбавлено майна. Доміцилла була вислана на Пандатарію, острів поблизу берегів Кампанії [54, с. 144].

Є підстави припустити, що суть конфлікту Доміциана з християнством, як і з іудаїзмом, полягала у неможливості для прихильників цих релігій визнати його божественність. А саме цього, як підтвердження лояльності щодо себе особисто, вимагав останній імператор династії Флавіїв. Він наполягав, щоб звертаючись до нього, усно чи письмово, застосовували формулу «пан наш і бог» [54, с. 145].

Аналіз взаємин Римської держави та християнства у І ст. н.е. дає підстави стверджувати відсутність офіційної лінії щодо християнства. Переслідування християн за Нерона та Доміциана не можна розглядати як державну політику. Проте ситуація змінюється у ІІ ст. н.е., за Антонінів.

На початку ІІ ст. римська влада мала перед собою вже досить організовану християнську громаду, котра, з одного боку, ретельно уникала будь-яких контактів з іудеями, а з іншого - різко відрізнялась від язичницького античного суспільства і за своїм релігійним світобаченням, і за суспільною організацією. Нове вчення, «християнська секта», почала здобувати адептів навіть серед вищих прошарків римського суспільства. Для характеристики становища тогочасних християн ми маємо надзвичайно важливі офіційні пам’ятки - лист Плінія Молодшого до імператора Траяна та відповідь імператора Плінію.

Пліній, займаючи у 111 - 113 рр. посаду легата провінції Віфінія та Понт, робив звіт про становище провінції та запитував думку імператора стосовно важливих та спірних питань. Звернемося до тексту листа. У ньому Пліній пише: «Мені не доводилося бути на слідствах у справі християн і я не знаю, про що слід розпитувати та як слід карати їх. Чимало труднощів викликає й те, чи потрібно розрізняти за віком; давати помилування у випадку каяття… чи переслідувати за саме найменування, навіть якщо б не було інших проступків, чи слід карати за проступок, що міститься в самому найменуванні? Зазвичай, я так чинив з тими, яких приводили до мене зі звинуваченнями у належності до християн. Запитую їх - чи християни вони? Якщо отримую ствердну відповідь, пропоную їм під загрозою смерті вдруге та втретє те ж запитання. Тих, хто виявляв затятість наказую страчувати. Тому що за жодних обставин я ніколи не сумніваюсь в тому, що якою б не була їх віра, затятість та непохитна впертість їх заслуговують на покарання. Інших, котрих спіткало те ж безумство, як римських громадян, я наказав відправити до Риму. Під час розслідування, як це зазвичай буває, довелося наштовхнутися на різні несподіванки. Було подано лист, у якому декілька осіб стверджували, що вони не християни і не були такими. Коли на мою вимогу вони прочитали формулу звернення до богів та вшанували твоє зображення, і крім того, виголосили прокляття Христу, до чого жодним чином, начебто, не можуть бути примушені справжні християни, - я дозволив надати їм свободу. Інші, імена котрих були зазначені в індексі, та котрі називали себе християнами … вказували, що вся вина їх в тому, що вони мали за звичку сходитися в певний день до сходу сонця, щоб разом помолитися Христу як богу й дати один одному клятву, але клятву не на якийсь злий вчинок … після цього вони розходилися, сходилися ж знову для споживання їжі …, що все це вони перестали робити після видання мого указу, котрим, за твоїм наказом, я заборонив товариства та збори. Я вважав за необхідне застосувати допит відносно двох прислужниць, котрі називаються у них дияконісами, щоб дізнатися, в чому істинна правда. Проте й тут я нічого не знайшов, окрім замріяного марновірства, і тому, припинивши слідство, шукаю у тебе поради. Я вважаю це питання особливо важливим через велику кількість звинувачених. … Це марновірство поширилося не лише в містах, але й у селищах. Проте я гадаю, що проти нього можна боротися рішучими заходами. У всякому випадку, беззаперечним є те, що забуті храми стали знову відвідуватись, були поновлені священні урочистості, що були зовсім припинилася; там і тут можна бачити жертовних тварин, виведених на продаж, і на котрих раніше не було покупця. З усього цього легко зрозуміти, яку масу можна навернути на шлях істини, якщо дати місце каяттю та помилуванню» [69, с. 81 - 82].

Траян відповідав на цей лист: «Я схвалюю твої дії стосовно тих осіб, котрих звинувачено в належності до християнства. Тому що в цій справі неможливо виділити щось спільне, що б могло слугувати певним правилом. Розшукувати їх не варто; якщо ж хто-небудь прямо буде звинувачений, то його слід піддати покаранню. Проте, якщо будь-хто стане оскаржувати і скаже, що він не християнин та доведе це на ділі, тобто звернеться до наших богів, така людина повинна отримати помилування, хоча б й залишалася підозра стосовно його минулого. З приводу анонімних листів не починай переслідувань: це могло б стати поганим прикладом і не узгоджується з сучасними вимогами» [69, с. 82].

Таким чином, відповідь імператора констатує вірність рішення Плінія розслідувати справу щодо осіб, на яких поступили доноси як на християн. Проте, розшукувати їх не потрібно, але якщо на них поступить донос і вони будуть викриті - їх слід покарати. Тих же, хто заперечить, що вони християни - слід помилувати. Анонімні доноси не слід брати до уваги.

Отже, сповідування християнства оголошується поза законом. Християни однозначно визнаються злочинцями. Практика Римської імперії передбачала юридичні запити на адресу імператора від приватних чи посадових осіб у разі сумнівів при трактуванні і застосуванні права. Письмова відповідь імператора - рескрипт, яким тлумачились діючі закони. Рескрипти, на відміну від едиктів, зберігали силу закону і після смерті імператора, що їх видав, без необхідності їх повторення.

Уже Тертуліан звернув увагу на суперечливість рескрипту Траяна. Імператор наказує не розшукувати християн, як невинних, але карати їх, як винних. «Якщо засуджуєш, чому не розшукуєш? Якщо не розшукуєш, чому не виправдовуєш?» [54,с.146]. Тертуліан говорить, що проти християн висувається звинувачення не у якомусь злодіянні, а звинувачуються вони у самому імені.

Існує думка, що уже з часу переслідувань 64 р. н.е. християнська релігія перебувала поза законом. Хоча, зі слів Тертуліана можна зробити висновок про наявність якогось законодавчого акту Нерона проти християн, ймовірно, спеціального закону щодо християнства за цього імператора видано не було. За умови існування такого закону Плінію не потрібно було б звертатись за інструкціями до імператора. Отже, саме Траян заклав законодавчу базу переслідування християн.

Близько половини століття після Траяна, нових законодавчих актів проти християн та християнства не приймалось. Християнська традиція (Євсевій, Орозій) наголошує на толерантному ставленні до християн Адріана (117 - 138 рр.) і Антоніна Пія (139 - 161). А от з ім’ям Марка Аврелія (161 - 180 рр.) християни пов’язують четверте гоніння [54, с. 147].

Марк Аврелій, за словами Євтропія, був філософом і за освітою і за способом життя [59,с.404]. Його правління стало продовженням започаткованої імператором Антоніном Пієм тенденції до пом’якшення становища рабів. Панам було заборонено вбивати рабів. Ніхто не мав права надмірно жорстоко ставитись до своїх рабів без законної причини. Відповідальність за безпричинне вбивство свого раба передбачалась така, як за вбивство чужого. Марк Аврелій визнає за рабами, за певних умов, права на майно пана. Якщо ніхто не з’явиться для отримання спадку спадкодавця, раби можуть вимагати закріплення майна за ними [54, с. 147]. Понад усе цей імператор цінував благодіяння. Проте християнам правління цього імператора принесло нові переслідування.

Немає підстав говорити про різку зміну ставлення держави до християн за Марка Аврелія, хоча він симпатизував філософам, які трактували християн вкрай негативно. Останні ставилися до філософів вороже навзаєм. Однак, ініціатива у переслідуванні християн, як і за Траяна, належала не владі, а народним масам. Єпископ Смірни Полікарп охоче спілкується з проконсулом, але пропозицію останнього виступити на свій захист перед народом рішуче відкидає, вважаючи ворожий йому натовп недостойним, щоб перед ним захищатися [54, с. 148]. Єпископ Лугдуна Пофін, вік якого перевищував 90 років, був сильно побитий натовпом і через два дні помер у в’язниці [54, с. 148].

Немає нічого дивного у негативному сприйнятті християн низами суспільства. У народі побутували викривлені уявлення щодо християн. Народ вбачав у християнах ворогів своїх богів чи навіть безбожників. Думка про атеїзм християн могла базуватися на тому, що вони відкидали і римських богів і також іудаїзм, який мав давню історію. Окрім того, християни ухилялись від служби у війську, не брали участі у язичницьких святах, негативно ставились до розваг, якими захоплювався натовп. Тертуліан обґрунтовував Святим письмом заборону відвідувати змагання, циркові та театральні вистави [54, с. 148]. Одруження з нехристиянкою чи нехристиянином було рідкісним явищем, зазвичай християнин одружувався з християнкою. Неприязну реакцію викликала нетерпимість християн, яку, на думку Ф.Зелінського, вони перейняли від іудаїзму [18].

У народі побутувало переконання, що християни поклоняються ослиній голові - Тертуліан зазначає: декому з вас приснилось, що ослина голова є нашим богом [54, с. 148]. Твердили, що християни поклоняються хресту, і, таким чином, християнство сприймалось як фетишизм. Підозрювали, що християни були спільнотою, що практикує магію. Ворожі християнам уявлення підтримувались показами, які давали проти них раби, не витримуючи тортур і говорячи те, що хотіли почути кати. Таким чином, добувались докази про тієстові банкети християн (у грецькій міфології Тієст скуштував страву, приготовану з м’яса його дітей, не знаючи про це) та едіпові зв’язки серед них (Едіп убив Лая, не знаючи, що це його батько, і одружився з Іокастою, не знаючи, що це його мати) [54, с. 149].

Незадоволення нижчих верств населення щодо християн штучно підтримувалось з боку зацікавлених осіб - жерців, філософів. Кінік Кресцент, одягнувши на себе личину демагога, збуджував натовп проти християн, заявляючи, що останні - безбожники та нечестивці. Інший філософ Порфірій, бачачи, що не припиняється якась згубна хвороба, переконував народ, що причина цього у тому, що Ескулап не хоче більше благодіяти світу через поширення християнства. І народ цьому вірив. Правління Марка Аврелія стало часом великих бід. Чума вразила Рим, Італію, провінції та військо.

Вважалось, що між нехтуванням релігійними церемоніями і стихійними лихами є прямий зв’язок. Такі дії, на думку римлян, могли накликати кару не лише на безпосередніх винуватців, але і на оточуючих. Якщо Тибр розлився і затопив межі міста, якщо Ніл не розлився на ниви, якщо небо нерухоме, якщо земля рухається, якщо голод, якщо пошесть, негайно проголошується: християн - левам! Логіка народних мас була проста: богів розгнівали християни, тому слід покарати християн.

Наскільки сильною була ненависть народу до християн можна побачити з опису подій у Галлії під час гонінь 177 р. н.е., який зберігся у Євсевія. Християн не пускали у будинки, лазні та на ринок, забороняли їм з’являтися у громадських місцях. Християн ображали словесно, били, волокли, грабували, кидали у них каміння, ув’язнювали, чинили так, як зазвичай чинить озвірілий натовп з ворогами [54, с. 149].

О.Лєбєдєв звернув увагу, якою небезпечною для християн була ворожість натовпу [42, c. 30]. Імператорська влада шукала підтримки у плебсу. Саме для нього влаштовувались грандіозні видовища як імператорами, так і намісниками провінцій. Незадоволений уже одним хлібом, який безкоштовно роздавався йому у столиці, і цирком, яким його розважали, народ через ненависть почав вимагати ще й смерті християн. Таким чином, уряд лише затверджував своїм авторитетом дії, ініціатива яких належала натовпу.

Гоніння розпочалися під час Парфянської війни, близько 166 р. н.е., за словами Орозія, в Азії та Галлії. У Галлії християнські общини Лугдуна (суч. Ліон) та Вієнни (головне місто аллоброгів, суч. В’єнн) втратили найбільш дієвих людей, на яких трималися місцеві Церкви.

Християни перебували поза законом ще до правління Марка Аврелія. Імператор забезпечив дотримання існуючих законів. Разом з тим, є підстави говорити про нові закони проти християн, видані за його правління. Самі переслідування християн за Марка Аврелія теж свідчать на користь того, що гоніння відбувалися на основі нових законів, виданих цим імператором. На це звернув увагу О. Лєбєдєв: 1 - розшук християн; 2 - намагання навернути християн назад до язичництва; 3 - заохочення доносів на християн; 4 - навіть тих християн, які зреклися, продовжували катувати у в’язниц. Євсевій, наводить свідчення Климента Александрійського, з якого можна зробити висновок, про прийняття якихось нових постанов проти християн [54, с. 150].

Свого часу Траян заборонив розшукувати християн, тепер їх наполегливо розшукують. Так, у Смірні (суч. Ізмір) натовп, збуджений процедурою покарання християн, зажадав розшукати і покарати єпископа Смірни - Полікарпа. Останній, почувши про початок переслідувань християн, на прохання вірних, залишив місто і проживав неподалік, спершу в одному, а потім у іншому селі. Однак, для його розшуку було докладено значних зусиль. Урешті-решт, переслідувачі схопили двох молодих рабів, побили одного з них і той указав на притулок Полікарпа. На суді він визнав себе християнином, був засуджений і спалений [54, с. 150].

На відміну від часів Траяна, уряд намагається домогтися зречення християн своєї віри за будь-яку ціну. При цьому застосовується жорстоке катування. Іноді такі дії досягали результату. Однак, зречення не тягло за собою обов’язкового звільнення звинувачених християн. Так, християнку Бібліаду продовжували катувати і після її зречення, врешті-решт вона знову заявила, що християнка [54, с. 150]. Тих, що не зреклися віри, утримували у в’язниці як християн, тих же що зреклися - як убивць та розпусників. Інколи особисто імператор міг помилувати тих, що зреклися. Різновидом покарання для християн були роботи у копальнях.

Ще однією особливістю переслідувань християн за Марка Аврелія стало заохочення донощиків. Пам’ятаємо, що Траян не лише жодним чином не стимулював донощиків, але й заборонив брати до уваги анонімні доноси. За новими едиктами, як сказано у Євсевія, безсоромні донощики та любителі чужого і уночі і удень грабують людей [54, с. 151]. На християн доносили іудеї, воїни, власні раби. Завдяки цим доносам християн арештовували безпосередньо під час їхніх таємних зібрань.

Християнська традиція висловила думку про припинення, чи хоча б суттєве обмеження переслідування християн на завершальному етапі правління Марка Аврелія. Євсевій, передає, що під час Маркоманської війни римське військо опинилося у скрутному становищі через відсутність води. Воїни одного з легіонів, який нібито повністю складався з християн, звернулися з молитвою до Бога і домоглися чуда: розпочалася злива, яка втамувала спрагу воїнів, а блискавки розігнали наляканих варварів. Після цього, говорить Євсевій з посиланням на Тертуліана, імператор заборонив доноси на християн, погрожуючи смертю донощикам [54, с. 151]. На цій версії Євсевія базується розповідь іншого християнського автора - Орозія. Тертуліан теж розповідає про дощ, який отримав Марк Аврелій завдяки молитвам християн і говорить про погрозу імператора жорстокими покараннями донощикам на християн, але зазначає, що переслідування не були скасовані, а лише послаблені [54, с. 151].

Нехристиянські автори також вказують на втручання Неба у перебіг битви війська Марка Аврелія та варварів. За Діоном Кассієм, римське військо, оточене чисельнішими силами варварів і відрізане від джерел води, страждало від виснаження, ран, спеки та спраги. Врятував ситуацію єгипетський маг Арнуфіс, що супроводжував імператора. Він звернувся з молитвами до Меркурія і цим викликав дощ [54, с. 151]. Юлій Капітолін говорить, що дощ та блискавки з неба своїми молитвами випросив сам Марк Аврелій [54, с. 151]. Таким чином, у самому «чуді» сумніватися у нас підстав немає. Проте, навряд чи імператор пов’язував усе, що сталося, з молитвами християн. О.Лєбєдєв звертає увагу на те, що війна, у ході якої трапився описаний епізод, відбувалася на чотирнадцятому році правління Марка Аврелія, а найсильніше переслідування християн у Галлії припадає на сімнадцятий [42, c. 36]. Отже, ставлення імператора до християн після зазначеного «чуда» зовсім не змінилося. Якщо й існував якийсь лист Марка Аврелія, у якому йшлося про це «чудо», то, ймовірно, лише у інтерпретації Тертуліана імператор пов’язує його з молитвами християн.

Політика держави щодо християн не змінилася і за Коммода, останнього представника династії Антонінів. Близько 184 чи 185 р. н.е. проконсул Азії Арій Антонін, що згодом загинув через безпідставне звинувачення, розпочав суворе переслідування християн. Тоді до нього на суд з’явились усі місцеві християни. Їх число не давало можливості проконсулу розглянути справи щодо них усіх. Тому він обмежився покаранням лише окремих, мабуть, найбільш завзятих християн, а решту розігнав зі словами: «Нікчемні люди! Якщо ви хочете померти, то у вас є кручі і шнури» [54, с. 151 - 152].

Після Марка Аврелія жорстоким гонителем християн був Септимій Север (196 - 211 рр.). Здавалося, що він не повинен би бути гонителем Церкви, оскільки не був прихильним до певної релігії, і до людей інших релігійних переконань ставився байдуже. Більш того, до свого правління за няньку для сина він взяв християнку, в товариші йому для дитячих ігор - хлопчика від іудеїв [59, с. 304 - 305]. Історія свідчить, що на початку свого царювання імператор робив чимало корисного для християн: звільнив декілька високопоставлених осіб, яких притягали до суду за підозру в християнстві. Серед наближених до нього було чимало християн. За свідченням сучасника Тертуліана його вилікував від хвороби очей раб-християнин Прокул, якого імператор велів утримувати при дворі до самої смерті [59, с. 511]. Але на десятий рік свого царювання Септимій Север стає, як і його попередники, жорстоким гонителем християн. Під час подорожування на Сході він був здивований розповсюдженням християнства, і, побоюючись, щоб імперія не розпалась, вирішив зашкодити поширенню Церкви. Імператор видав закон (202 р.), яким під страхом тяжкого покарання заборонялось прийняття християнства [59, с. 510]. Згідно указу, тяжкій карі підлягали ті, що після його оголошення вступали до християнства. Ті ж, які стали християнами до указу, могли вважати себе в безпеці. Але місцевий уряд дав більш широке тлумачення цьому указу: вони притягали до суду не лише тих, хто вперше приймав християнство, але й тих, хто давно дотримувався цієї релігії.

2.2 Гоніння ІІІ - початку IV ст

Криза ІІІ ст. знайшла своє відображення не лише в економіці та політичному житті Римської імперії, але й в її ідеології. Старі ідеї та уявлення відходили у минуле, поступаючись новим. Все це засвідчувало глибокий занепад культури.

Боротьба між релігійними та філософськими течіями, яка в ІІІ ст. була причиною того, що в умовах різкого погіршення становища населення, нестабільності, безперервних воєн та загострення соціальних протиріч у значній мірі займала уми мислителів. Вони задумувалися про причини, які породили усі ці біді, про те, як вийти з цього тяжкого становища. Лише релігія та філософія могли дати на ці питання хоча б видимість відповіді. Загальна ситуація в країні знайшла своє відображення у тому, що релігійно-філософські течії прийняли песимістично-занепадницький характер.

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в основному про потойбічний світ, про сили, які управляють долями світу, про бога, демонів, про вище приречення та вільне волевиявлення, про гріх та очищення. Наука перебувала в занепаді, їй на зміну прийшли скептичні твердження про те, що світ не може бути пізнаним для людини, а Секст Емпірик та інші представники школи філософів-скептиків, більше того, стверджували, що світ не існує поза уявленнями людини, що реальне життя - це лише плід чуттєвого сприйняття [23, с. 649]. Все ще велику роль, як і у часи імператора Августа, продовжувала відігравати ідея «золотого віку», який, нібито, повинен принести підданим імперії «хороший імператор». Як це вже неодноразово повторювалося пізніше у житті інших народів, чим важче ставало життя й чим не тривалішим було правління імператорів, тим більш настійливо вимагали вони від своїх підданих визнання «золотим віком» свого правління. Цей вираз чеканили на монетах, згадували в численних промовах, що проголошувалися перед імператорами. Він був настільки обов’язковим, що навіть колони, котрі писали скарги імператорам на утиски прокураторів, обов’язково починали свої листи із запевнення, що з приходом до влади цього імператора усім стало добре і лише вони одні складають прикре виключення [23, с. 651].

Певна річ, що подібні запевнення не могли нікого обманути, люди дедалі більше й більше шукали втіхи в релігії. У середовищі аристократії із західних провінцій був поширений культ Антонінів - ідеальних правителів, які, нібито, з’являться та влаштують світ без солдат, без варварів, без тиранів та передадуть всю владу сенату. Серед них з’являлись пророки, котрі передвіщали майбутнє пришестя такого солдатського «месії». Дуже часто він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, грози тиранів, приборкувача черні. Такого Геракла вшановували правителі Галльської імперії - імператор Проб (276 - 282 рр.), котрий шукав союзу із західною знаттю, а також імператор Максиміан (285/286 - 305 рр.), котрий придушив повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій вшановувала сонячні культи. В образі Сонця мався на увазі єдиний верховний бог, покровитель імператора, який був таким же великим та недосяжним на землі, як сонце на небі.

Однак у самій армії та у військових колах вшановували Юпітера - бога римської могутності та слави. У середовищі плебсу та солдат не могли прижитися складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена примітивна магія та віра у демонів. Лише культ спасителя Мітри, котрий ясно й чітко давав відповіді на питання, що таке зло і як від нього позбавитися, а також християнство набули тут широкого розповсюдження.

Проте найбільш гостро відчувалась ідеологічна криза в середовищі муніципальних рабовласників та міської інтелігенції. Тут великого поширення набули християнські та нехристиянські гностичні системи. В основному вони були створені уродженцями Сирії та Єгипту, головним чином, в Александрії. Широко розвивались релігійно-філософські школи, які були близькими до платонізму. На філософів-гностиків сильно впливали єгипетські, сирійські та перські містерії, вчення яких викладалося у формі таємних одкровень [23, с. 652 - 653].

Проте якою б великою не була кількість релігійно-філософських течій та вірувань, усіх їх поєднував надзвичайно песимістичний погляд на світ та людство. Усі вони проповідували втечу від суспільства, аскетизм, популярність якого все більше зростала. Гностики поділяли людство на не багатьох обраних, котрі живуть духом, та маси черні, яка приречена на загибель, так як віддається одним лише матеріальним інтересам. Глибока суспільна криза змушувала людей приходити до думки, що зло неминуче присутнє матеріальному світу, що матеріальний світ - гріховний та зіпсований, ні покращити, ні перевлаштувати його неможливо, так як він приречений на загибель. Звідси випливало, що мудрий не повинен і не може служити благу людства, держави, міста. Він зобов’язаний дбати лише про власне спасіння, пізнаючи найвищі таємниці світу духів, щоб потрапити у сферу вищої свободи.

Такий безпросвітний песимізм був настільки поширеним, що справив сильний вплив на тогочасних християнських письменників. Християни змушені були відповідати на питання, поширені у ті часи і це спонукало їх створити власну філософську систему. Першими християнськими письменниками, які поставили перед собою це завдання, були александрійці Климент та Оріген, котрий навчався у платоніків Аммонія та багато запозичив у платоніків і гностиків. Однак, на відміну від них, він намагався обґрунтувати ідею не загального знищення, а загального спасіння. Згодом офіційна церква не визнала його творів, але у свій час Оріген був дуже популярним у середовищі християн [23, с. 653].

Найбільш же простим, доступним та масовим вченням було християнство, яке набувало все більшого поширення. Якщо в попередні часи основна маса віруючих християн, як відзначає критик християнства Цельс, складалась з «неповнолітніх, осіб низького походження, некультурних рабів», а також із «шерстобитників, чоботарів, валяльників та інших невігласів», то наприкінці ІІІ ст. в християнство стали масово переходити воїни, заможні городяни і навіть деякі представники аристократії, серед який, слід відзначити, було багато жінок (матрон) [23, с .256].

Прийнято вважати - така популярність християнської релігії полягала в тому, що на противагу іншим давнім культам християнство не знало племінних та станових обмежень. Як йшлося в одному з послань апостола Павла: «Для Бога немає елліна та іудея, ні вільного, ні раба, але все й у всьому Христос» (Послання Павла). Крім цього, християнство у своєму початковому вигляді до мінімуму спростило релігійні обряди та форми культу, відмовившись від кривавих жертвопринесень, заявляючи, що Христос добровільно прирік себе на страждання і смерть та тим самим раз і назавжди визволив своїх послідовників від необхідності кривавих жертв. Крім того, християнство обіцяло віруючим безсмертя - вічне життя душі і в той же час найвищу справедливість - таке ж вічне покарання для людей злих та неправедних. Приваблювали принижених та пригноблених слова Христа: «І останні стануть першими!» Христос і сам кликав їх до себе: «Прийдіть до Мене усі стражденні й обтяжені!» подібні твердження неможливо було почути з вуст проповідників жодного з конкуруючих з християнством східних культів, а тим більше з вуст жерців культу імператорів.

У середині ІІІ ст. гоніння на християн вступають в нову фазу. Досі в переслідуваннях широку участь брали народні маси; уряд подекуди стримував ці стихійні вибухи і самосуди натовпу, вимагаючи дотримуватись в ставленні до них норм закону. Тепер гоніння на християн відбуваються за ініціативою самого уряду. Римський уряд переконався, що християнство несумісне з державною системою Риму, і поставив собі за мету остаточно придушити його і стерти послідовників цієї релігії з лиця землі. Гоніння стають систематичними: вони проводяться повсюдно, переслідуванню підлягають всі християни без огляду на стать, вік і соціальне становище. Започаткував радикальні зміни у стосунках державної влади в імперії і християн імператор Децій (249 - 251 рр.). Взагалі Децій залишив по собі пам’ять непоганого державного правителя. Але щодо християн він був жорстоким гонителем. Ставлячи собі за мету відновити на всю потужність всі давньоримські заклади, він вбачав у християнській релігії новаторство, небезпечне для держави. Римська релігія, на його думку, заслуговувала на підтримку влади вже тому, що під опікою язичеських богів склалась могутня Римська держава. Християнська релігія заслуговувала знищення вже тільки за те, що розхитувала і заперечувала римську релігію.

У 250 р. Децій зажадав від населення імперії поголовної присяги, яка повинна була виявлятися в участі в ритуалі поклоніння культу імператора. Усім, хто приніс встановлені жертвопринесення до статуй імператора, видавались особливі свідоцтва, ті, хто відмовився це зробити, розглядались як вороги імперії та піддавались покаранням. Багатьох із членів християнських громад було кинуто у в’язниці, інших - стратили. Постраждав під час цих репресій і Оріген. Однак із загибеллю імператора Деція усі переслідування були припинені [66, c. 175] .

У часи цих гонінь відбувалися зміни у ставленні більшості людей до християн. Простий народ все менше брав участі у гоніннях, а інколи висловлював їм глибоке співчуття і підтримку. Така підтримка проти язичників надана була Діонісію Александрійському; Діонісій і чотири пресвітери взяті були під охорону. Про це дізнались язичники, що йшли на весілля у село. Зайшовши в дім, де відбувалось весілля, вони розповіли про цей випадок гостям. Гості повставали зі своїх місць і побігли до міста. Була вже темна ніч. Єпископа і супутників стерегли солдати. Язичники накинулися на охорону з таким криком, що солдати повтікали. Натовп увірвався в темничний дім, схопив Діонісія на руки, його посадили на осла і повезли до найближчого містечка. Звідси вже Діонісій відправився в якесь невідоме місце, де й переховувався. Більшість інших єпископів як з Єгипту, так і з інших місцевостей, якщо не з допомогою язичників, то завдяки їх мовчазному співчуттю також могли переховуватись від гонителів. Так, далеко від своєї пастви пережив це гоніння Кипріан, єпископ Карфагенський. А Григорій Неокесарійський зі всією своєю паствою пішов у понтійську пустелю і залишався там доти, доки не припинилися гоніння.

Гоніння за Деція, хоча і продовжувались недовго - не більше року, -спустошили ряди членів Християнської Церкви. Окрім мучеників і сповідників, Християнська Церква втратила багатьох своїх членів, що зреклися віри. Довготривала тиша перед цим гонінням в значній мірі ослабила в християнському колі моральну напругу, під якою майже постійно жили християни. У цей період тиші християнство приймали ті, в котрих не вистачало мужності прийняти його в часи гонінь. Вони не витримували випробувань і відійшли від віри. Ступінь падіння їх був різним: найнижче падали ті, хто власними руками приносили жертви ідолам, заколювали жертовних тварин або спалювали на олтарі фіміам. Були й такі, хто не приносив жертв, за хабар купували посвідчення щодо принесеної жертви і звільнялися від переслідування. Далі йшли ті, хто не придбав фальшивих посвідчень, але добився, щоб його ім'я було внесено в списки тих, хто приносив жертви. Нарешті, деякі християни зраджували римським слідчим своїх братів або віддавали їм священні книги.

Через декілька років, в 257 р., новий імператор Валеріан, який гостро потребував коштів і прагнув конфіскаціями поповнити імператорську скарбницю, знову зобов’язав усе населення імперії брати участь в імператорському культі.

Він опублікував з цього приводу спеціальний указ, в котрому християнські громади прямо називались організаціями, ворожими римській державі. На цей раз гоніння проходили в більш широких масштабах і з більшою жорстокістю. За свідченням Діонісія Александрійського, Валеріан зробився ворогом християн за порадою друга-фанатика. Але які думки навіяв цей «фанатик» імператору, щоб піддати переслідуванню християн, залишилися невідомими. Валеріан видав два едикти проти християн: першим заборонялось християнам збиратись на богослужіння і відвідувати місця померлих; другим едиктом (258 р.) наказано було всіх єпископів, пресвітерів і дияконів змушувати зректися християнства під загрозою позбавлення майна та прав римського громадянина. Внаслідок цих едиктів багато християнських громад було розгромлено, їх майно конфісковано, а членів кліру (пресвітерів, дияконів, єпископів) кидали у в’язниці, піддавали катуванням і страчували. Зокрема було страчено й главу карфагенської громади Кипріана.

Проте в 260 р. імператор Валеріан потрапив в полон до персів. Його син і наступник Галлієн вимушений був вести постійну боротьбу з різними претендентами на імператорський трон. За браком часу зайнятися іншими проблемами, Галлієн практично припинив переслідування християн. Це призвело до того, що, починаючи з 260 р. і до самого початку IV ст., християнські громади були віддані самим собі, що відобразилося у їх масовому збільшенні та сприяло розвитку.

Прикметним є те, що гоніння не лише не ослабили християнські громади, а, навпаки, посилили згуртованість, призводячи іноді до релігійного фанатизму. Крім того, багато свідків страт мучеників, вражені їх стійкістю, з якою ті приймали смерть, вступили в ряди християнських громад. Пам’ять загиблих шанувалася іншими членами громади, які почали збиратися на молитовні зібрання біля поховань мучеників, вшановувати їх поховання, зображувати їх разом з іншими шанованими християнськими особами. Так з другої половини ІІІ ст. став формуватися культ мучеників, котрий пізніше перетворився в культ святих.

Останнє найжорстокіше гоніння на християн припадає на кінець правління Діоклетіана (284 - 305 рр.). Найважливіші джерела для історії християнства за часів Діоклетіана та Константина - праці Лактанція та Євсевія. Спочатку ритор у Віфінії, згодом вихователь Кріспа, сина Константина Великого, Лактанцій поряд з іншими творами залишив нам історію гонінь на християн, починаючи від часів Нерона. Твір «De mortibus persecutorum» («Про загибель переслідувачів») написаний не пізніше 323 р. та має тенденційний характер. Лактанцій прагнув показати сучасникам та нащадкам великі справи Божі у долі християнства: «Нехай знають усі, як явив Господь велич свою у викоріненні та знищенні ворогів імені свого».

Основна думка у його викладі наступна: переслідування християн завжди супроводжувалось страшними карами, що завжди падали на переслідувачів, або: імператор - погана людина, отже він переслідує християнство, отже на нього очікує поганий кінець [69, с. 83]. Хоча вказана мета позбавляє автора об’єктивності, тим не менш, маючи на увазі, що Лактанцій не вигадував фактів, а лише своєрідно комбінував їх, що він мешкав у східній частині імперії в Нікомедії й добре знав столичні події (Нікомедія була центром тодішнього політичного життя), його твір може вважатися найважливішим джерелом для церковної, а частково й політичної історії часів Діоклетіана.

Євсевій, на прізвисько Памфіл, народився в 264 р. в Палестині, виховувався в Антіохії, з 315 р. був єпископом в Кесарії. Він був наближеною та почесною особою у імператора Константина, виступав з славослів’ям на його тридцятиліття й був автором імператорської біографії, помер в 340 р. Євсевію ми зобов’язані історичною хронологією - «Всесвітня історія». Ця праця збереглася лише в уривках й була продовжена Ієронімом (330 - 420 рр.). З церковної історії Євсевій склав однойменну працю «Церковна історія» (326 р.), де у 8 та 9 книгах розповідається про гоніння Діоклетіана, а також, окремо, монографію «De martiribus Palaestinae» («Про палестинських мучеників») [69, с. 84]. Євсевій писав свою працю з церковної історії в Кесарії, західні події для нього є маловідомими; також свідчень про столичні справи у нього менше ніж у Лактанція, однак він безпосередній свідок того, як виконувалися імператорські укази проти християн у східних провінціях і у Палестині. Євсевій наводить зміст імператорських указів, однак рівноцінне значення надає й місцевим оповідкам про святих і мучеників. Особливо важливе значення має для нас 8 книга церковної історії, тому що свідчення, котрі там містяться, легко перевіряються календарними відмітками палестинських мучеників.

Хоча християнство наприкінці ІІІ ст. не було ще визнане офіційно в імперії, проте поширювалося воно дуже швидко; за Діоклетіана ми бачимо християн вже у палаці. Живопис катакомб свідчить, що християнству в цей час був притаманний високий підйом творчості; відбувалося зародження основ християнського мистецтва. Дружина й дочка імператора Діоклетіана виявляли до них свою прихильність, між палацовою прислугою й урядовими чинами бачимо чимало християн [23, с. 646]. Повсюди будувалися церкви, навіть в Нікомедії, поблизу палацу, був християнський храм. Проте язичництво готувало «останній удар» християнству: неоплатоніки виступили з повним запасом вчення давніх авторів, вони звели філософське вчення на теософію та містицизм і, засвоївши метод християнського віровчення, намагались знайти зв’язок його з найдавнішими міфічними баченнями. Цезар Галерій та Діоклетіан прихильно ставилися до цього нового релігійно-філософського напрямку. Проте чи найголовніша причина ворожого ставлення Діоклетіана до християнства в 303 р. була політичного ґатунку. У реформованій ним імперії усім верствам вказана була своя державна служба, від усіх підданих очікувалося максимальна самовіддача та виконання тих чи інших суспільних завдань. Державі потрібні були сильні й молоді люди: між тим натовпи християн обох статей обирають самотнє життя споглядального характеру, дають обіцянку безшлюбності. Християни уникають державної служби, сумління не дозволяло їм захищати вітчизну й вступати до лав воїнів. Найважливіші державні заходи супроводжувались язичницькими релігійними обрядами у яких, відповідно, християни не брали участь. Крім того, християни також чинили посильний спротив утвердженому культу двох августів, виступали проти вшанування давніх богів - проти тих основ, які, на думку Діоклетіана, котрий був прихильником давньоримських традиції, повинні були об’єднати підданих відновленої імперії.

Християнські автори висміювали та викривали «фальшивих богів». У своїх працях вони використовували, слід зазначити, цитати з язичницьких філософів. Християни доказували неминучість кінця світу та влади Риму, який повинен впасти, як занепали царства ассирійців, персів та македонян. «Золотий вік» Діоклетіана вони називали віком нечестивих, а божественних римських імператорів - розбійниками [23, с. 647].

Усе це не могло подобатися Діоклетіану та його співправителям. Так Галерій, заявив, що християни відвертають від імперії милість зневажених ними богів. Однак, головною причиною жорстокого гоніння проти християн була добре налагоджена церковна організація на чолі з єпископами, що володіла великими коштами. Очевидно, Діоклетіан побачив в ній організацію паралельну державній, яка, відповідно, заважала остаточному зміцненню єдності держави, а тому мала бути знищена.

Джерела не дають певної звістки ні про те, коли, власне, почалося неприхильне ставлення Діоклетіана до християн, ні про те, чим воно було спричинене. Лактанцій вказує на час перед зимою 302/303 р., Євсевій - на 301 - 302 рр. Християнські автори покладають провину за початок нових гонінь на Галерія, співправителя і зятя Діоклетіана, вказуючи, що саме він вмовив імператора почати гоніння на християн [60, с. 217]. Однак це, скоріше за все, є невірогідним. Галерій не міг впливати на Діоклетіана у такій важливій справі, як прийняття указу проти християн, імператор не міг керуватися випадковими думками й капризами [69, с. 85]. Фактична сторона справи полягає у тому, що 24 лютого 303 р. префект міста з деякими офіцерами та чиновниками з’являється в християнській церкві в Нікомедії: вони спалюють священні книги, дозволяють розграбувати цінні речі, знайдені в храмі, й, наостанок, наказують зруйнувати саму будівлю. Наступного дня було оголошено указ про переслідування християн, за яким вийшло ще три. Згідно першого, християнські книги мали бути спалені а церкви зруйновані, християни оголошувались позбавленими громадянських праві честі, а раби-християни, втрачали будь-яку надію на волю.

У зв’язку з указом пов’язані події з пожежею у палаці. Сучасники та свідки цієї події не пояснюють нам причини пожежі, а якщо і згадують про неї, то не узгоджено й непереконливо (за однією версією, палац наказав підпалити Галерій, а потім звинуватив у цьому християн, за іншою - пожежа виникла через блискавку). Так чи інакше, проте спільним для усіх свідчень є те, що невдовзі після оприлюднення указу відбулася пожежа в імператорському палаці, котра мала наслідком другий, більш рішучий указ проти християнства. Згідно нього, наказувалося заарештувати християнських єпископів та посадити їх до в’язниці, придворні слуги-християни в Нікомедії були піддані суворим покаранням та стратам [69, с. 87].

Останній, четвертий указ, Діоклетіана припадає на весну 304 р. Згідно нього усі християни повинні були здійснити жертви на честь язичеських богів. Серед тих, хто змушений був це зробити були дружина й дочка Діоклетіана [23, с. 648]. Загалом, не слід забувати, що Діоклетіан, попри свою негативну позицію щодо християнства, не виходив за рамки законності і думав завершити справу з християнами, позбавляючи їх громадянських прав та залякуючи катуваннями. Кров християн лилася не в силу попередніх указів, а в силу місцевих обставин. Там, де негативне ставлення проти християн було сильнішим та глибшим, звичайно, не обходилося без страт та жорстоких переслідувань. У Римі, наприклад, одного разу у цирку здійнялися вигуки: «Час знищити християн! Август, страть їх!» [69, с. 88]. Менш інтенсивними були гоніння у західних провінціях. Як і за попередніх гонінь, багато знатних й заможних християн легко жертвували вірою. Однак, християни з плебсу піднімали справжні повстання. Усе це розпалювало ненависть християн до правлячої влади, а тому переслідування своєї мети не досягли. Організації християн з цього часу набули ще більшого авторитету. Цьому сприяв і той факт, що римська релігія, яка виникла у давні часи, не зважаючи на усі модернізації, вже не могла відповідати рівню й характеру соціально-економічного та ідеологічного розвитку народів і держав, що входили до Римської імперії [23, с. 648].

Після зречення влади Діоклетіана та Максиміана (305 р.), коли головним августом став Констанций Хлор, укази Діоклетіана, не втрачаючи своєї юридичної сили, однак, виконувалися менш енергійно. А в 310 р., відчуваючи себе безсилими проти християн чи маючи іншу мету, Галерій приготував указ віротерпимості, оприлюднений 30 квітня 311 р. в Нікомедії. Згідно указу репресивні заходи проти християн скасовувались, їм дозволялося жити у своїй вірі, будувати церкви з умовою - не порушувати державного порядку [59, с. 218]. Невдовзі по цьому Галерій помирає.

Отже, майже два з половиною століття тривала політика переслідувань християн. У різних куточках імперії вона мала неоднакову силу. Але навіть і там, де пристрасті місцевого населення і вороже ставлення володарів (на Сході і в Римі) поєднали свої зусилля в боротьбі з християнами, результати далеко не відповідали очікуванням. Якщо і не брати на віру обрахунки, що коливаються між 1/2 та 1/20 частиною усього населення імперії, то лише одна життєздатність нового принципу, розгалуженість християн по великим містам, чітко вибудована організація общини, що знаходилася у суворому підпорядкуванні своїх єпископів, ставила вже нові питання імператорам IV ст.: мова могла йти не про те, бути чи не бути християнству, а про те, користуватися йому лише терпимістю чи верховенством.

2.3 Християнсько-язичницька полеміка

У перші роки існування нової релігії, освічені мешканці культурних центрів не звертали на християн уваги. Полеміка з християнами велась, головним чином, в середовищі іудеїв. Тут розглядали вчення Христа як єресь, а тому всіляко перешкоджали його проповідям у синагогах. Ймовірно, що саме ці суперечки між правовірними іудеями та християнами привернули до останніх пильну увагу мешканців міст у східних провінціях імперії. Основна частина населення вбачала в християнах чужинців, ворожих основам суспільства, греко-римському способу мислення й образу життя. В «Діяннях апостолів» розповідається про те, що в македонському місті Філіппи люди привели Павла разом з його супутником до властей і сказали: «Ці люди, будучи іудеями, збурюють наше місто й проповідують звичаї, котрі нам, римлянам, не слід ні приймати, ні виконувати» (16: 20 - 21). Як бачимо, у сприйнятті римлян християнство було хибним марновірством, так як християни не вклонялись статуям імператорів, статуям богів - покровителям міста, не приносили жертв.

Освічена частина населення імперії спочатку просто не приймала християнства всерйоз. В «Діяннях апостолів» описується випадок, коли члени ареопагу (ради, найдавнішого судового органу Афін) в Афінах брали на кпини слова Павла про воскресіння з мертвих (17:32). Тацит, швидше за все, різко негативно відносився до християн, так як вірив чуткам про їх страшні таємні обряди. Згаданий вище Пліній Молодший, який сам проводив дізнання про християн, зазначав, що не знайшов нічого, окрім «безмірно потворного марновірства», про суть котрого він навіть не став сповіщати імператору [23, с. 790].

Однак, поступово про християн стали писати все більше, хоча ще в ІІ ст. для критиків християнство було лише одним з багатьох хибних вчень, котрі античні автори не могли прийняти. Ось, що, наприклад, пише у своїй праці один з таких авторів - Цецилій: «Розповідають, що об’єктом їхніх обрядів є людина, піддана смертній карі за злочин, і дерево хреста для страти; їм приписують вівтарі, які личать загиблим і злочинним людям, вони шанують те, чого заслуговують (тобто поклоняються хрестові, заслуговуючи на те, щоб на ньому бути розп’ятими - Т.К.)…

Мало того, вони погрожують усій землі і самому всесвіту з його світилами пожежею, передрікають їм загибель, ніби встановлений божественний законом вічний порядок може порушитися, зв’язок усіх елементів - порватися, система небесна - розпастися, та маса, яка її підтримує й оточує, - обрушитись…

Я хотів би все-таки дізнатися, чи воскреснуть з тілом чи без тіла, а якщо з тілом, то з яким, тим самим чи оновленим? Без тіла? Але без нього, наскільки я знаю, немає ні думки, ні душі, ні життя. З тим самим тілом? Але воно давно розклалося. З новим тілом? Але це означає, що народжується нова людина, а не воскресає попередня… Де ж той Бог, який здатний воскресити мертвих, але не може допомогти живим?

А хіба римляни без вашого Бога не управляють, не царствують, не панують над усією землею і не владарюють над вами? А ви тим часом, живучи в страху, в тривозі, відмовляєтесь від пристойних насолод, не відвідуєте видовищ, не берете участі у святах» [74, с. 146].

Проте християнство поки що не займало центрального місця в полі зору античних авторів. Так, Лукіан набагато більше насміхається над давньогрецькими богами й лжепророками та провісниками, до християн же він проявляв деяку поблажливість, що видно з його твору «Про кончину Перегріна». На його думку, християни просто наївні невігласи. Саме ж християнське вчення Лукіана не цікавило. Він говорив про християн як про послідовників розіп’ятого мудреця, який прищепив їм віру в те, що вони брати [23, с. 790 - 791].

Однак, відраза до нової релігійної течії не слабшала. Про християн продовжували поширювати різноманітні чутки. Вони ставали настільки злісними, наскільки збільшувалася кількість прихильників християнства. З кожним роком люди ці ставали все помітнішими: вони не визнавали давніх богів, уникали заняття виборних посад, не брали участі в суспільних святкуваннях.

Типове уявлення, що побутувало тоді про християн ми зустрічаємо в романі Апулея «Метаморфози». Так автор написав про одного з персонажів: «Зневажаючи та попираючи священні закони небожителів, виконуючи замість цього порожні й безглузді обряди якоїсь хибної і святотатственної релігії й стверджуючи, що вона шанує єдиного бога, усіх людей і нещасного чоловіка свого вводила вона в оману, сама зранку віддавалась пиятиці і постійним блудом оскверняючи своє тіло» [23, с. 791]. Так, у творі Апулея знайшли відображення чутки про таїну причастя вином і хлібом, що давало підґрунтя для звинувачень християн у пиятиці.

Схожі мотиви простежуються в трактаті «Октавій» Мунція Фелікса, де зібрані усі звинувачення язичницького натовпу проти християн, в котрих висловлюється ненависть до нового вчення. Мунцій Фелікс - сам прихильник та захисник християнства, оприлюднив їх, можливо для того, щоб наочно продемонструвати їх абсурдність. Тут є все: і звинувачення у пиятиці, і в непристойній поведінці, і в ритуальних вбивствах дітей, а також у вшануванні голови віслюка [23, с. 791]. Останнє було дуже поширеним звинуваченням. Про нього писав в своїй «Апології» Тертуліан, віслюків часто малювали на карикатурах, спрямованих проти християн. Те ж саме можна прочитати в «Історії» Тацита: «У своїх святилищах вони вклоняються зображенню тварини, котра вивела їх з пустелі» [23, с. 791].

Не варто думати, що самі християни лише смиренно вислуховували звинувачення на свою адресу. Вони самі активно виступали у своїх творах на захист власної віри, намагаючись спростувати чутки, пояснити основні принципи своєї релігії.

Так, у середині ІІ ст. імператору Антоніну Пію були направлені два твори християнських публіцистів - Арістида та викладача філософії Юстина. Автори цих текстів намагались переконати імператора в тому, що звинувачення на адресу християн є помилковими [23, с. 791]. Схожі твори, що намагались захистити в очах влади християнське вчення - «Апології», - з’являлись й у більш пізні часи.

Одним з найвидатніших християнських апологетів вважається Квінт Септемій Флоренс Тертуліан. Він був сином римського центуріона, прийняв християнство і став пресвітером в Карфагені. Його перу належить велика кількість богословських трактатів, в котрих Тертуліан давав пояснення з різноманітних питань християнської догматики, культу та моральності. Його літературна діяльність відноситься до кінця ІІ - початку ІІІ ст. Його фанатизм сформульований самим Тертуліаном: «Розіп’ятий Син Божий - не соромно, бо це принизливо. І помер Син Божий - це цілком можливо, тому що безглуздо. А похований Він воскрес - це вірогідно, оскільки неймовірно».

Наведемо ще декілька цитат з Тертуліана, з яких стає зрозумілим його світосприйняття, а водночас і світосприйняття давніх християн: «Язичники, хоч вони й далекі від духовних пізнань, самі приписують ідолам своїм діючу в цьому сенсі силу, хоча й помиляються, застосовуючи води, позбавлені будь-якої сили. У них у звичаї присвячувати деякі таїнства шляхом обливання - в таїнства якої-небудь Ізіди та Мітри… Дійсно, в аполлонових та елевсінських іграх вони поринають у воду та заявляють, що роблять це для відродження і щоб не отримати покарання за гріхи.

Більш чисельні маври, маркомани, парфяни або інші будь-які народи знаходяться в одному місці, а не в усьому світі. Ми існуємо, так би мовити, з вчорашнього дня, а вже наповнюємо все: ваші міста, острови, замки, передмістя, ради, табори, триби, декурії, двір, сенат, форум - вам надаємо одні ваші храми» [23, с. 792 - 793].

Однак суперечки навколо християнства ще довго не вщухали. Наприкінці ІІ ст. розгорнуту критику нового вчення дав філософ Цельс. Він поставив за мету наставити на шлях істини введених в оману християн, показати їм абсурдність їх вчення. Критика Цельса виявилась настільки серйозною, що батько церкви Оріген у своєму апологетичному творі «Проти Цельса» перефразував та процитував практично всю книгу невідомого автора, тим самим зберігши її для нащадків.

Цельс у своїй книзі використав вже достатньо розроблену критику християнства іудеями. Котрі намагались довести, що Ісус не міг бути Сином Божим, а також Месією, про якого так багато писали іудейські пророки. Існував антиєвангельський (іудейський) варіант біографії Ісуса, котрий ґрунтувався на переробці християнських оповідей. Таким чином, всім основним етапам біографії робилася спроба дати логічне пояснення. Наприклад, перебування в Єгипті після втечі від переслідувань царя Ірода пояснювалося як прилучення до магії, з допомогою котрої пізніше Ісус воскрешав з мертвих та здійснював інші чудеса.

До власних аргументів Цельса можна віднести спробу зведення християнських догматів до абсурду, а також встановлення зв’язку найважливіших етичних положень християн із вченнями стародавніх філософів, насамперед, Платона. Цельс доводив, що самі християни погано усвідомили цей зв’язок, а тому не повинні закликати до недотримання традиційних обрядів.

Цельс не був атеїстом, проте в усіх твердженнях прихильників нової віри він намагався знайти раціональне зерно. У суперечці про християнське одкровення він стверджував, що божество неможливо пізнати відчуттям і закликав «осягнути розумом». Хоча Цельс не піддавав сумніву факт реального існування Ісуса Христа, він уявляв його як людину, котру малює його розум. Цей не дивно, у давнину існували культи правителів. Так, у Греції вшановували культ Александра Македонського та його полководців, в Римській імперії - імператорів. Але при цьому у сприйнятті більшості людей вони самі залишались людьми й, незважаючи на вшанування їх самих як богів, за їхнє здоров’я складали жертви давнім богам. Для того щоб підкреслити різницю між античним та християнським вшануванням людини як бога, Цельс наводить як приклад культ загиблого улюбленця імператора Адріана Антіноя. Його вшановували, проте навіть єгиптяни не стали б порівнювати Антіноя з Аполлоном чи Зевсом, хоча їх вірування здавалися Цельсу найбільш прийнятними [23, с. 795]. Зрозуміло, що за усього запозичення, християнство не було сумою лише запозичень із давніх вірувань, як вважали представники так званої міфологічної школи критики християнства (вони заперечували історичність особи Ісуса).

Для Цельса людина була лише частиною космосу, в котрому усі живі істоти існують на рівних умовах, а тому йому видавався чужим християнський антропоцентризм. Його вислів: «Усе видиме - не для людини, але для блага сущого усе виникає та гине», є типовою для античного мислителя, який не міг уявити собі існування поза спільнотою, чи це є поліс, чи космос [23, с. 795].

Бачення християн суперечили й естетичним ідеалам Цельса. Він стверджував, що якщо б божество забажало втілитися в людину, то вибрало б для цього красивого й сильного представника людського роду. У той же час згідно переказам давніх християн Ісус був невеликий на зріс і негарний. Не міг зрозуміти Цельс і звернення християнських проповідей до представників соціальних низів, які особисто у нього викликали відразу. Не розумів він сенсу твердження християн, що потрібно рятувати грішників, а не праведників. З презирством він ставився і до неосвіченості основної маси послідовників нової релігії.

Цельс протиставляв християнству вшанування давніх богів, хоча для нього особисто це було питанням зовсім не віри, а вірності традиції, так як міські культи являли собою єдність громадянського колективу. І хоча в роки життя самого Цельса такої єдності вже не існувало, основній масі людей потрібна була хоча б її видимість, щоб не почувати себе ізольовано у великій державі, якою була Римська імперія. Таким чином, язичницькі культи, міфи й легенди, слугували для єднання тих, хто жив тепер з поколіннями предків.

Крім того, Цельс вважав, що обов’язковою умовою нормального існування громадянина є повсякденна участь його в освяченій віками традиційній релігійній практиці та в суспільному житті. Він стверджував, що участь в державних справах необхідна «задля користі законів та благочестя».

Твір Цельса цінний не лише тим, що демонструє різницю сприйняття людини античної культури та християнина, але й тим, що дає фактичні відомості про соціальний склад християнських релігійних громад, розповідає про існуванні всередині самого християнства різних течій, насамперед гностичних, проти котрих спрямована значна частина його аргументів.

Вчення про воскресіння мертвих та суд Божий, про винагороду для доброчесних та вогонь для нечестивих не містить нічого нового… немов би той, хто, називаючи будь-кого справедливим, показав би його діючим несправедливо, називаючи його морально чистим, показав би вбивцею, називаючи безсмертним, показав би трупом, додаючи до цього, що він провістив усе, що з ним сталося… Але чому заслуговує на довіру це провіщення? Як це труп виявився безсмертним? Який розумний Бог, або демон, або людина, передбачивши те, що з ним станеться, не намагався б, якщо він мав таку можливість, уникнути, а не піддатися тому, про що знав наперед? Якщо він заздалегідь, назвав того, хто його зрадить і хто його зречеться, як же це вони не злякались його як Бога і не відмовилися від думки зрадити його та зректися його? Між тим вони зрадили його та зреклися, жодним чином про нього не думаючи.

Адже, якщо проти людини замислюють зле, і він, довідавшись, завчасно скаже про це зловмисникам, то вони відмовляться від свого наміру… отже, це відбулося не після провіщення - це неможливо, а раз це відбулося, то тим самим доведено, що провіщення не було.

Ось що вони говорять: нехай до нас не вступить жодна освічена, жодна мудра людина; все це у нас вважається поганим. Але якщо невіглас, недалекий, неповнолітній, нехай сміливо йде. Вважаючи лише такого роду людей достойними свого Бога, вони, очевидно, хочуть і спроможні привертати лише неповнолітніх, низького походження, неосвічених, рабів, жінок та дітей. Але що ж поганого в тому, щоб бути освіченим, цікавитися вченнями кращих людей, бути та вважатися розумним? Хіба це не скоріш дещо прогресивне, за допомогою чого краще доходити істини?

Вони безсовісним чином помиляються… висуваючи якогось противника Бога, котрого вони називають дияволом, або, єврейською, сатаною. Взагалі це - профанація, і геть не ознака благочестя стверджувати, що величний Бог, бажаючи принести в чому-небудь користь людям, зустрічає протидію від когось і виявляється безсилим. Таким чином, Син Божий зазнає поразки від диявола; страчений ним, він і нас вчить зневажати покарання, що виходять від нього, провіщаючи, що сатана також об’явиться й покаже велич й дива, привласнюючи собі славу Божу; проте не слід піддаватися облуді… а вірити лише йому самому. Але ж це як раз спосіб дій шарлатана, котрий, влаштовуючи свої справи, заздалегідь приймає заходи проти тих, хто думає інакше та протидіє» [23, с. 796 - 798].

Однак, як зазначалося вище, самі християни не ставилися пасивно до прискіпувань. Вже в ІІІ ст. з’явилася велика кількість захисників нової віри, котрі виступали не лише зі спростуваннями фантастичних чуток про життя християнських громад, не лише спростовували раціоналістичні аргументи проти своєї віри, але й самі виступали з різкою критикою античної культури. Вони знущались над греко-римськими міфами й нерідко використовували при цьому їх критику античними мислителями. Так, Арнобій, який жив наприкінці ІІІ - на початку IV ст. засуджував аморальність язичницьких богів, висміюючи поклоніння статуям [23, с. 798]. Ще до нього Афіногор стверджував, що статуї не є богами, а лише сукупність «землі, каменю та тонкого мистецтва» [23, с. 798].

Також різко критикували християни поведінку язичників, в яких вони вбачали людей розбещених, принаджених до грубих й кривавих видовищ - гладіаторським боям, цькуванням звірів тощо. Карфагенський єпископ Кипріан, який жив в ІІІ ст., ремствував від того, що людей, котрі спостерігали нелюдські вистави, не бентежило те, що їх спрага до розваг є головною причиною кровопролиття та вбивств. Він стверджував, що через несправедливість суду гинуть невинні, тому що «свідки бояться, а судді купуються» [53].

Такій моралі протистояла християнська етика, незважаючи на те, що вона була максималістської, її важко було виконати в реальному житті, але, тим не менш, вона приваблювала своєю непримиримістю до аморальності та цинізму.

Такі активні виступи християн проти язичництва, а також дедалі більше поширення нового вчення серед населення, в тому числі й серед привілейованих верств, потребували з боку противників християнства більш аргументованої критики. Можливо найзначнішим та ерудованим критиком християн став філософ-неоплатонік Порфирій, котрий був учнем і біографом засновника неоплатонізму Плотіна [23, с. 798 - 799].

Після нього лишилося чимало матеріалів для його біографії - послання до дружини Марцелли в «Життєписі Плотіна» та ін. Крім того, детальні відомості про нього надає лексикограф Свіда, софіст Євнапій. Тим не менш в біографії Порфирія є багато легендарного, тому що християни намагалися його очорнити, в той час як Євнапій, із властивою тому часу пустою риторикою, дуже прикрасив, не на користь історичній істині, образ Порфирія. Для прикладу повідомимо, що до християнських легенд відноситься повідомлення історика церкви Сократа, начебто Порфирій був християнином, але, побитий одного разу християнами, почав ставитися до них з ненавистю й виступив проти християнства з книгою заради помсти.

Порфирій був сирійцем, родом з Тіра, тому часто його називали «тірійцем». Його сирійське ім’я - Малх (Цар), котре переробив Плотін в грецьке Порфирій. Народився він в 232 - 233 р., а помер близько 304 р. Порфирій отримав чудову освіту, після чого довго слухав лекції знаменитого філософа Кассія Лонгіна, від якого перейняв схильність та здібність до літературної критики та екзегетики. В 262 р. він переїхав до Риму й приєднався до школи Плотіна; разом з тим, він спробував внести нове в систему свого вчителя, пов’язуючи її з формальною аристотелівською логікою [23, с. 799].

Порфирій писав дуже багато. Найбільш значними його творами вважають «Життєпис Плотіна» та вступ до написаних Плотіном «Еннеад», а від його «Історії філософії» зберігся лише розділ «Життя Піфагора».

Неоплатонівська філософія була філософією занепаду. Із втратою політичної незалежності провінції Римської імперії втратили власну мову й культуру. Право римського громадянства, котре широко роздавалось варварам, втратило цінність, відтепер воно означало лише зрівняння у безправ’ї.

У результаті цього в суспільстві проявилась повна деморалізація. Звідси розквіт магії, містики, намагання виправдати зло, для боротьби з яким не вистачало ані сил, ані бажання, романтичні мрії про потойбічний світ.

Такі релігійно-філософські ідеї знайшли своє завершення в книзі «Еннеади» Плотіна. Порфирій пішов далі за свого вчителя - він намагався знайти форми застосування неоплатонівської філософії на практиці. Тому центром його уваги була мораль, норми поведінки, а здійснити в житті ідеї Плотіна він намагався шляхом пропаганди магії (він називав її теургією) й алегоричним тлумаченням еллінської міфології й релігії.

Фактично, християнство йшло тим же шляхом. Вчення неоплатоніків про Логос зайняло центральне місце в християнському богослов’ї; розроблена ними демонологія цілком підходила до християнської догматики.

Проте, якщо неоплатоніки намагалися зберегти стару релігію, що втратила свою соціально-економічну базу, то християнські богослови й апологети ІІІ - IV ст. були ідеологами нової знаті, що йшла до влади і яка не пам’ятала свого роду. Тому християни і неоплатоніки говорили ніби одне й те саме, але немовби різними мовами.

Порфирій, проявляючи ідейну близькість до християнства. В своїй «Про філософію без оракулів» він фактично визнав божественність Ісуса: «Таким чином назвав його (Христа) найбільш благочестивим і сказав, що душа його, як й інших, після смерті набула безсмертя, і їй вклоняються невігласи християни… Отже, сам він праведник і як усі праведники, перебуває на небесах; тому його не треба ганити, а слід виявляти жаль з приводу нерозумності людей» [23, с. 800]. Водночас він висловлював пристрасну ненависть до цієї релігії.

Праця Порфирія «Проти християн» в 15 книгах, судячи з відгуків церковників і з уривків, що збереглися, являла собою видатний твір. Напевне серед аргументів Порфирія не знайдеться жодного, котрий би не використовувався критиками Євангелій, аж до нашого часу. Крім цього, Порфирій піддав детальному аналізу увесь Старий Заповіт. Судячи зі збережених у Ієроніма незначних цитат та натяків, Порфирій встановив і довів, що книга «Даниїла» написана у часи Антіоха Єпіфана (близько 165 р.), а тому її пророцтва стосуються подій, що вже відбулися. Автор вперше вказав, що так звані книги царя Мойсея написані 1180 років по тому Ездрою та його учнями; що це не здогад, а результат серйозних досліджень, можна зрозуміти з уривків з Євсевія та Феодорита [23, с. 800 - 801]. Можливо, Порфирій мав доступ до джерел зі стародавньої історії євреїв, котрі не дійшли до нашого часу.

Так же детально Порфирій досліджував Новозавітну літературу. Слід зазначити, що Порфирій, очевидно, не застосовував прийому збезчещення особистості окремих християн або християнської організації в цілому. Його аргументація була досить переконливою і без такого роду доказів.

Недивно, що батьки церкви нагороджували Порфирія найобразливішими епітетами. Його книга викликала цілу низку праць у відповідь, з якими виступали Мефодій Тірський, Євсевій, Аполлінарій та Філосторгій, причому Євсевій присвятив спростуванню Порфирія 20 книг, а Аполлінарій - цілих 30 [23, с. 801].

Таким чином, полеміка між античними та християнськими мислителями відіграла важливу роль в історії взаємовідносин Римської імперії з християнською церквою. Завдяки їй християнська методологія та теологія збагатилася надбаннями античної філософії.

християнство влада язичницький

РОЗДІЛ 3. ПРОГОЛОШЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ДЕРЖАВНОЮ РЕЛІГІЄЮ РИМУ

Передумови трансформації християнства в панівну релігію Римської імперії вбачаються у наступному. III ст. н.е. - час важкої та затяжної кризи імперії. Сільське господарство, ремісниче виробництво та торгівля занепали, продуктивність праці знизилася. У провінціях почалися відцентрові процеси, посилюється їх відчуження від Риму, який сильно страждає від зовнішніх нападів. Племена варварів ( германців, сарматів й арабів ) зусібіч вторгаються в межі держави. Все це істотно похитнуло політичні підвалини Римської держави.

На цьому історичному тлі відбувається розвиток християнської церкви. Переслідування християн відмінив спадкоємець Діоклетіана імператор Галерій едиктом 311 р. ( про нього докладніше вище ). Але ще до нього деякі імператори і правителі провінцій інколи намагалися ( і небезуспішно ) спиратися на християнські общини та їхнє духовенство. Первісно такі випадки були поодинокими, а з IV ст. виникає міцний союз імперії з християнством.

До IV ст. християнська церква перетворилася на сильну організацію, у своєрідну державу в державі, що охоплювала майже всю імперію. Дослідники визначають три зони поширення християнства. Перша - зона найефективнішого впливу на населення. Це - Мала Азія, до кордону з Кавказом, потім Вірменія, острови Егейського моря, певні зони Едесси. Друга -зона, де християнство ще набуло повної переваги над іншими релігіями ( Греція, Македонія, Сирія, деякі грецькі міста Палестини, Єгипту, північ Африки та Нумідія, Рим і наближені до нього міста та області , узбережжя північної Італії та Сицилії, Іспанія та Галлія ). Третя, де переможна хода християнства ще тільки починалася, такими були Палестина, частина Аравії та Месопотамії, Епір, Далмація, Центральна та Північна Італія, дунайські провінції, Мезія і Паннонія, Кіренаїка, Лівія, Мавританія.

Приблизні підрахунки дослідників засвідчують, що напередодні перетворення християнства в державну релігію воно не було найпоширенішою релігією в імперії. Навіть у найбільших містах християни складали п’яту, а то й ще меншу частину населення. На Сході імперії налічувалося від 800 до 900, а на Заході - від 600 до 700, разом - близько 1700 єпископських кафедр. Причому більшість з них були подібні до сучасних парафій. Єпископи столиць отримували титул митрополитів. Діоклетіан розділив імперію на 4 префектури. У східній префектурі утворилися митрополії Антіохійська ( Сирія, Палестина, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії ), Александрійська ( Єгипет ) і Константинопольська ( решта провінцій Малої Азії і Балканський півострів ). Три західні префектури ( Італія, Галлія та Іллірія ) увійшли до однієї Римської митрополії. Так утворилися чотири центри християнства [ 4, с. 461].

Незважаючи на свою малочисельність, християнська церква володіла великими багатствами, її членами стали вищі чиновники, військовики, великі землевласники і переважна більшість торгово-ремісничих верств міста. Вона мала могутній апарат управління. За таких умов визнати церкву для держави означало знайти нову соціальну опору. Це стало особливо важливим в епоху домінату, коли імператори намагалися створити міцну владу.

Проте була ще одна вартісна ознака, істотніша, ніж міркування політичного характеру. Цю сторону ніхто з сучасників чітко і ясно не бачив. Вона помітна лише тепер, з відстані в 1700 років. В чому полягало історичне значення християнства ? Чому воно перемогло язичницькі релігії, старий світогляд ? Аналіз історичного розвитку християнства дозволяє стверджувати, що не лише тому, що воно зуміло об'єднати в собі розрізнені релігійні уявлення епохи і потрапити в тон суспільному настрою; не лише тому, що християнство створило вдалу організаційну форму общини ( вона була і в мітраїзмі ).

Християнство перемогло тому, що в ньому вперше виступає зародок нового світогляду. Римське християнство стало предком середньовічного християнства. Воно було також продуктом розпаду язичницького світогляду, більш високою його формою. Те нове, що воно несло в собі, було звільнення особистості, скованої релігією та мораллю полісу. Хоча раннє християнство носило неповний, односторонній характер ( характер морального самовдосконалення людини, її особистісного зв’язку з Богом, її особистої відповідальності за гріхи ), все ж у тривалому історичному процесі звільнення індивіда це було кроком вперед. Ось чому християнство не можна було зупинити переслідуваннями. Визнання його панівною релігією стало не лише розумним політичним заходом, але й було зумовлене конкретною обстановкою початку IV ст., тобто було історичною необхідністю.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт, згідно з яким християнство проголошувалося дозволеною релігією. А в лютому 313 р. співправителі Костянтин та Ліціній Валерій Ліциніан ( 308 - 324 рр. ) ( тимчасові союзники і майбутні непримиримі вороги ) видали Медіоланський ( Міланський ) едикт, що легалізував християнство. Згідно з едиктом, християни отримали право відкрито звершувати свій культ, а церковні організації - володіти будь-яким майном, в т.ч. й нерухомим. Конфісковане раніше майно повертали християнам. Тобто християнство ставало однією з дозволених релігій в імперії.

Сам імператор Костянтин Великий ( 306 - 337 рр. ) християнином не був ( щоправда, за переказами , він хрестився перед смертю ), виховувався в дусі вшанування „Непереможного Сонця” і його союз з християнством носив політичний характер. Саме при ньому сьомий день тижня оголошувався ринковим, тобто вільним від робіт. За вченням астрологів, це був день Сонця, але для християн він був присвячений Христу. З IV ст. 25 грудня - свято „Непереможного Сонця” - почало відзначатися як свято народження Христа.

Церква в свою чергу теж намагалася підтримати імператорську владу. Так, у 315 р. галльські єпископи заборонили християнам дезертирувати з армії під страхом відлучення від церкви. Проте однієї лояльності було замало. Державній владі потрібна була єдина церква з єдиною ідеологією. І коли в християнстві почалися суперечності з теологічних ( богословських ) питань, єретичні рухи, Костянтин скликав у Нікеї ( Мала Азія ) I Вселенський собор ( з’їзд ) єпископів, які повинні були прийняти ряд рішень із суперечливих питань. Імператор організував запрошення єпископів, допоміг привезти їх до Нікеї, відкрив собор, виголосив вступне слово, в якому вимагав від делегатів собору виявити єдність, влаштував урочистий прийом для учасників і військовий парад на їхню честь. Весь час роботи собору Костянтин наглядав за ним, головував на засіданнях, сприяв успіху собору.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - представників виключно східних церков ( Малої Азії, Сирії, Палестини, Єгипту ). Із Заходу було лише 4 представники, двох із яких - пресвітерів Віктора і Вікентія прислав римський єпископ Сильвестр ( 314 - 335 рр.).

Собор більшістю голосів засудив вчення Арія як єресь і прийняв християнський Символ Віри про єдність Бога в трьох іпостасях. По закінченню собору перед єпископами виступив ще раз Костянтин, умовляючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. „Внутрішнє сум’яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва”, - говорив Костянтин до учасників собору. У цьому є сенс соборності. Так чи інакше, але в 325 р. церква вважала себе за таку, що цілком склалася.

На соборі духовенство представляло, насамперед, свою паству, яка була проникнута риторизмами і прагнула зберегти основи ідеалізованого нею давнього апостольського християнства. І для кожного єпископа важливо було показати своїй громаді, що прийняте рішення не заперечує суті попереднього віровчення. Нерідко пристрасті наповнювалися лайливими словами, фізичними розправами. Так, на Нікейському соборі було розірвано на шматки аріанський Символ Віри, а мірлікійський єпископ Миколай побив Арію обличчя.

Щоправда, не всі християнські організації визнали рішення I Вселенського собору ( наприклад, вірменські єпископи ). Імператори намагалися винагороджувати послушні їм християнські церкви, надаючи їм різноманітні прибутки. Наприклад, церкві св. Петра виділили 3710 солідів, св. Павла - 4070, св. Петра і Марцелліна - 3754 солідів тощо. Крім того, Костянтин звільнив духовенство від державних повинностей, прирівнявши його до інших державних чиновників [ 29, с. 54-57].

Отже, склався союз християнства та державної влади і воно стало панівною державною релігією. Визнання Костянтином християнства було розумним політичним кроком. Легалізація християнської церкви була вигідна церкві не менше, ніж державі. Крім безпосередньої вигоди легальності, визнання державою давало церкві знаряддя для внутрішньої боротьби за уніфікацію та єдність.

З одержавленням християнства посилювався процес централізації церкви. У першій половині IV ст. вже виділилося кілька найбільших самостійних центрів: Александрія, Антіохія, Іраклія ( Фракія ), Кесарія ( Понт ), Ефес ( Азія ). У кожному з них була своя церковна ієрархія. Вищі чини церкви називалися по-різному. Нікейський собор визначив почесне місце митрополитові, хоча Константинопольська, Антіохійська, Александрійська церкви зберігали за своїми главами титул архієпископа.

ВИСНОВКИ

Проблематика відношення Римської держави до християнства жодним чином не може розглядатись відокремлено від внутрішньої політики Риму у цілому. Суть цієї політики зводилась до забезпечення широкої соціальної бази існуючому режиму. Усе, що перешкоджало досягненню цієї мети, утому числі діяльність християн, повинно було бути знищене, чи змінене. Усі методи, які ведуть до досягнення цієї мети, у тому числі боротьба з християнством, повинні були застосовуватися. Взаємини між Римом та християнством у І - ІІІ ст. н.е. визначались як позицією християн щодо держави та традиційної релігії, так і сприйняттям християнства римським суспільством.

Позиція християн, які не визнавали традиційних римських вірувань, ухилялись від виконання звичайних для підданих обов’язків, не могла не викликати гостру реакцію уряду. Найбільш ретельні правителі вважають за необхідне боротися із цим «забобоном». Відособленість християн та утаємниченість їхніх обрядів, вели до поширення різноманітних чуток серед народу. Здебільшого під цими чутками не було жодного підґрунтя. Несправедливе переслідування християн за Нерона викликало співчуття простолюдинів, які розуміли надуманість висунутих звинувачень. Проте згодом, саме низи суспільства ініціюють гоніння на християн. Уряд не виступав ініціатором цих переслідувань, а лише спрямовував їх у законне русло. Без такого втручання уряду серед християн було б куди більше мучеників.

Разом з тим, переслідування християн - це відображення позиції римського уряду щодо християнства, яке не вписувалось у традиційну схему римського релігійного життя. Імператори І - ІІ ст. н. е. опиралися на традиційну римську релігію та імператорський культ. Починаючи з доби династії Флавіїв римські монети засвідчують появу східних культів, що набирають офіційного характеру. Але навіть за династії Северів, які прихильно ставилися до східних культів, карбуються монети присвячені в основному римським богам. Ворожість християнства щодо римської релігії потребувала належної реакції з боку правителів. Християни вважали за неможливе для себе виконати певні вимоги уряду. Останній вважав за необхідне покарати християн за невиконання ними їхнього суспільного обов’язку.

Для римських урядовців було природнім, що держава повинна контролювати усі сторони життя громадян, у тому числі і духовну. Християни ж уважали, що релігійне життя людини повинне бути виведене із під опіки держави. Римляни сприймали свою релігію як частину державного устрою. Виходячи з цього, поведінка християн розглядалась як зазіхання на основи державної організації. Найбільш послідовні переслідування християн проводили саме ті імператори, які найбільш ретельно дбали за інтереси держави - Траян, Марк Аврелій та Діоклетіан.

До ІІІ ст. усі звинувачення, за більш близького знайомства з християнами, втратили свою силу, і у простих людей, і у римської інтелігенції почали встановлюватись мирні стосунки з християнами. Прості люди переконались, що християни зовсім не злочинці, а римське освічене суспільство побачило, що у християн почало змінюватися ставлення до греко-римської культури. Дійсно, освічені християни почали позитивно ставитися до неї, знаходячи в ній багато такого, що можна було використати в інтересах християнства. З часом християни перестали ухилятися від різного роду посад, якщо вони не суперечили принципам християнина.

Та коли в суспільній думці відбулися зміни на користь християн, проти них виступила більш грізна сила - сама влада. Імператори, котрі у складних умовах вели боротьбу за відновлення єдності імперії, у християнській церкві, яка на той час набула чіткого організаційного оформлення, побачили силу, що могла загрожувати процесу об’єднання держави. В умовах становлення політичного інституту «домінату» як ідеологічної бази для відновлення єдності, вшанування особи імператора, участь у встановлених жертвоприношеннях і церемоніях на честь правителів і богів була державним обов’язком, що символізувало собою вірність політичній системі. Оскільки християни відмовлялися це робити, то вони, в розумінні римської влади, представляли собою політичних злочинців, які, відкидаючи встановлені приписи, підривають цю політичну систему. Усе це разом взяте і викликало ті страшні гоніння язичників на християнську церкву, які відбувалися протягом другої половини ІІІ ст.

Полеміка між античними ( Цецелій, Лукіан, Апулей, Цельс, Порфирій ) та християнськими мислителями ( Квінт Септемій Флоренс Тертуліан, Арістид, Юстин, Оріген, Арнобій, Євсевій, Аполлінарій ) відіграла важливу роль в історії взаємовідносин Римської імперії з християнською церквою. Завдяки їй християнська методологія та теологія збагатилася надбаннями античної філософії.

Попри переслідування та гоніння, до IV ст. християнська церква перетворилася на сильну організацію, у своєрідну державу в державі, що охоплювала майже всю імперію. Християнство перемогло тому, що в ньому вперше виступає зародок нового світогляду. Римське християнство стало предком середньовічного християнства. Воно було також продуктом розпаду язичницького світогляду, більш високою його формою. Те нове, що воно несло в собі, було звільнення особистості, скованої релігією та мораллю полісу. Хоча раннє християнство носило неповний, односторонній характер ( характер морального самовдосконалення людини, її особистісного зв’язку з Богом, її особистої відповідальності за гріхи ), все ж у тривалому історичному процесі звільнення індивіда це було кроком вперед. Ось чому християнство не можна було зупинити переслідуваннями. Визнання його панівною релігією стало не лише розумним політичним заходом, яке свідомо прийняли імператори Галерій та Костянтин, але й було зумовлене конкретною обстановкою початку IV ст., тобто було історичною необхідністю.

Легалізація християнської церкви була вигідна церкві не менше, ніж державі. Крім безпосередньої вигоди легальності, визнання державою давало церкві знаряддя для внутрішньої боротьби за уніфікацію та єдність.

Незважаючи на наявність значної кількості християнських та нехристиянських джерел, чіткої відповіді на питання про походження християнства вони не дають. Починаючи з виникнення цієї релігії, навколо неї кипіла гостра політична боротьба, вона використовувалася як сильне знаряддя ідеологічної боротьби різними верствами, в різні епохи і для різних цілей. І все це не могло не відобразитися на характері джерел. Дискусії щодо гостро актуальних проблем ранньохристиянської історії продовжують точитися в наукових та теологічних колах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     Андріанов В.М., Бублик С.А., Ібрагімов М.М., Чміль Б.Ф. Релігієзнавство: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 495 с.

2.       Астапова О.Р. Священное царство и царственное священство в религиозно- политической традиции Древнего Ближнего Востока: Египет, Месопотамия, Израиль: Автореф. дис… канд. ист.наук, специальность 07.00.03 - всеобщая история / Рос. гос. гуманит. ун-т. - М., 2009. - 26 с.

.        Амосова Е. В. Спонтанные гонения на христиан как проявление кризиса античного массового сознания // Античный мир и археология. Вып. 10. - Саратов, 1999. -- С. 88-97.

4.       Балух В.О., Коцур В.П. Iсторiя Стародавнього Риму: Курс лекцій. - Чернівці: Книги ХХІ ст., 2005. - 680 с.

.        Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. - К.: Українське біблійне товариство, 1995. - 296 с.

.        Беленький М.С. О мифологии и философии Библии. - М.: Наука, 1977. - 167 с.

.        Бокщанин А.Г. Источниковедение древнего Рима: Учебн. пособие. - М.: Изд-во МГУ, 1981. - 160 с.

8.       Валько В.А. Первісне християнство. - Львів : Місіонер, 1997. - 175 с.

9.       Верпук B.I. Догматичне богослiв’я: Підручник. - Чернівці: Рута, 2002. - 543 с.

.        Виноградов М.А. Культ императора в Древнем Риме // Преподавание истории в школе. - 2006. - № 4. - С. 63 - 69.

.        Виппер Р.Ю. Очерки по истории Римской империи. В 2-х т. Т.2: Рим и раннее христианство. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. - 478 с.

.        Виппер Р.Ю. Рим и раннее христианство. - М., 1954. - 268 c.

.        Голубцова Н.И. У истоков христианской церкви. - М.: Наука, 1967. - 144 с.

.        Джеймс П. Римская цивилизация / Пер. с англ. М.Звонарева. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. - 272 с.

.        Донини А. У истоков христианства. От зарождения до Юстиниана / Пер. с итальянск. - М.: Политиздат, 1979. - 341 с.

.        Егоров А.Б. Правление Веспасиана и Тита // Проблемы античной истории: Сб. науч. статей к 70-летию со дня рождения проф. Э.Д.Фролова / Под ред. А. Ю. Дворниченко. - СПб., 2003. - С. 294.

.        Егоров А.Б. Рим на грани эпох: Проблемы рождения и формирования принципата. - Л.: Изд-во Ленинградс. ун-та, 1985. - 225 с.

.        Зелинский Ф.Ф. Римская империя: Пер. с польск. - СПб.: Алетейя, 1999. 488 с.

.        Илюшечкин В.Н. Идейная борьба в римском обществе I-III вв.: Автореф. дис. канд. ист. наук / Ин-т всеобщей истории АН СССР. - М.,1981. - 22 с.

.        Иосиф Флавий. Иудейские древности: Пер. с греч. В 2-х т. Т.1. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - 640 с.

.        Иосиф Флавий. Иудейские древности: Пер. с греч. В 2-х т. Т.2. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. - 640 с.

.        История Древнего мира. Древний Рим / А.Н.Бадак, И.Е.Войнич, Н.М.Волчек и др. - Мн.: Харвест, 1998. - 864 с.

.        История древнего мира. В 3-х кн. Кн. 3. Упадок древних обществ / Под ред. И.М.Дьяконова, В.Д.Нероновой, И.С.Свенцицкой. - М.: Наука, 1989. - 406 с.

.        История Древнего Рима: Учебник для вузов по спец. «История» / Под. ред. В.И.Кузищина. - М.: Высшая школа, 1981. - 335 с.

.        История Древнего Рима: Учебн. для студентов вузов, обуч. по спец. «История» / В.И.Кузищин, И.Л.Маяк, И.А.Гвоздева, Г.Г.Ершова; Под ред. В.И.Кузищина. - М.: Высш. шк., 2002. - 383 с.

.        Казаков М.М. Проблема христианизации Римской империи // Исследования по зарубежной истории. - Смоленск, 2000. - С. 196 - 204.

28.     Калінін Ю.А., Харковщенко Є.А.. Релігієзнавство: Підручник. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

29.     Карташов А.В. Вселенские соборы. - М.: Эксмо, 2006. - 672 с.

.        Каутский К. Происхождение христианства. - М., 1990. - 464 с.

.        Кнабе Г.С. Древний Рим - история и повседневность: Очерки. - М.: Искусство, 1986. - 206 с.

.        Кнабе Г.С. Римское общество в эпоху ранней империи // История древнего мира. В 3-х кн. Кн. 3. Упадок древних обществ. - М.: Наука, Главн. ред. восточной л-ры, 1982. - С. 76 - 105.

.        Ковалев С.И. История Рима: Курс лекций / Под. ред. Э.Д.Фролова. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. - 742 с.

34.     Козик П.З. Социальные основы направлений в христианстве II-III веков: Автореф. дисс… д-ра ист. наук / Пермск. гос. ун-т им. А.М.Горького. - Пермь, 1974. - 28 с.

.        Косидовский З. Сказания евангелистов: Пер. с польс. Э.Я.Гессен; Послесл. и примеч. И.С.Свенцицкой. - М.: Политиздат, 1981. - 262 с.

.        Кошеленко Г.А. Развитие христианской эстетической теории в конце II - III в. н.э. // Вестник древней истории. - 1970. - № 3. - С. 86 - 106.

37.     Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. Підручник для студентів іст. спец. вищ. навч. закл. - К.: Либідь, 2002. - 592 с.

.        Крист К. Иудейство и христианство в Римской империи // История времён римских императоров от Августа до Константина. - Ростов-на-Дону, 1997. - С. 201 - 230.

.        Кубланов М.М. Возникновение христианства (Эпохи. Идеи. Искания). - М: Наука, 1974. - 215 с.

.        Кузищин В.И., И.А.Гвоздева История Древнего Рима: Учебн. для студентов вузов, обуч. по спец. «История». - М.: Академия, 2005. - 448 с.

41.     Кучер О.Н. Христианство. История и современность. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2007. - 317 с.

.        Лебедев А.П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в Греко-римском мире при Константине Великом. - М., 1994. - 400 с.

.        Лившиц Г.М. Происхождение христианства в свете рукописей Мертвого моря. - Минск: Высш. шк., 1967. - 320 с.

.        Лившиц Г.М. Очерки историографии Библии и раннего христианства. - Минск: Высш. шк., 1970. - 408 с.

.        Лисовый И.А., Ревяко К.А. Античний мир в терминах, именах и названиях: Словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима. - Минск: Беларусь, 2001. - 253 с.

46.     Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів. - К.: Вілбор, 1997. - 479 с.

47.     Лубський В.І., Козленко В.М., Лубська М.В. Первісне християнство: походження та сутність: Навч. посібник / Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К.: ВПЦ Київський ун-т, 1997. - 60 с.

.        Лукач Й. Пути богов. К типологии религий предшествовавших христианству: Пер. с венг. - М.: Политиздат, 1984. - 248 с.

.        Мейендорф И. История церкви и восточно-христианская мистика : Пер. с англ. Л.А.Успенской, Н.Б. Артомоновой. - М.: Институт ДИ - ДИК, 2000. - 576 с.

.        Мень А. Сын человеческий. - М.: Протестант, 1991. - 318 с.

.        Мыслители Рима: Наедине с собой. Сборник / Сост. вступ.ст. и коммент. В.В.Шкоды. - М. - Х.: Эксмо-Пресс-Фолио, 1998. - 830 с.

52.     Ореховський В.О. Держава та Церква в європейському просторі ( I-XVIII ст.). Монографія. - Чернівці: Прут, 2008. - 224 с.

.        Отцы и учители Церкви III века: Антология: В 2-х т. Т.1. - М., 1996. - 378 с.

54.     Петречко О. Рим та християнство у І - ІІ ст. н.е. // Археологічні дослідження Львівського національного ун-ту ім. І.Франка. Вип. 10. - Львів, 2007. -- С. 142 - 155.

.        Прешенди Ф. Несколько наблюдений относительно различия между магией и религией в римской культуре // Вестник древней истории. - 2006. - № 3. - С. 124 - 134.

56.     Пролеев С.В. Античный мир: Философия, история, культура. - М.: Академ-Пресс, 2000. - 470 с.

57.     Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. - М., 1990. - 479 c.

58.     Рогова Ю.К. Рим и иудеи в период ранней империи ( к проблеме взаимодействия античной и древнееврейской цивилизаций ) : Автореф. дис… канд. ист.наук, специальность 07.00.03 - всеобщая история / С.-Петерб. гос. ун-т. - М., 2006. - 24 с.

.        Рыжов К.В. 100 великих монархов. - М.: Вече, 2006. - 480 с.

.        Рыжов К.В. Все монархи мира. Древняя Греция. Древний Рим. Византия. М.: Вече, 1999. - 656 с.

61.     Саган О.Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. - К.: Світ Знань, 2004. - 912 с.

62.     Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. - М., 1987. - 336 с.

.        Свенцицкая И.С. Тайные писания первых христиан. - М.: Политиздат, 1981. - 288 с.

.        Светоний Г.Т. Жизнь двенадцати цезарей: Пер. с лат. М.Л. Гаспарова / Предисл. и примеч. М.Л. Гаспарова; Послесл. М.Л. Гаспарова, Е.М. Штаерман. - М.: Правда, 1988. - 512 с.

.        Семенов Л.Е. Идеология первоначального христианства: методологический и историографический аспекты: Автореф. дис. канд. ист. наук / Казанский гос. ун-т. - Казань, 1982. - 24 с.

.        Сергеенко М.Е. Гонение Деция // Вестник древней истории. - 1980. - № 1. - С. 171 - 176.

.        Соколов Б.В. 100 великий политиков. - М.: Вече, 2006. - 544 с.

.        Сычев Н.В. Книга династий. - М.: АСТ: Восток-Запад, 2005. - 959 с.

.        Успенский Ф.И. История Византийской империи. В 5-ти т. Т.1. Период I (до 527 г.). Период II (518 - 610 гг.) / Ф.И.Успенский. - М.: Астрель - АСТ, 2001. - 624 с.

.        Федосик В. А. Христианская церковь в Римской империи в III - начале IV в. - Минск, 1992. - 208 с.

.        Хрестоматия по истории Древнего Рима: Учебн. пособие для вузов по спец. «История» / Сост. И.А.Гвоздева, И.Л.Маяк, А.Л.Смышляев и др.; Под ред. В.И.Кузищина. - Высш. шк., 1987. - 431 с.

72.     Хрестоматія з історії Стародавнього світу в 3-х т. Т. 3. / За ред. акад. В.В.Струве / Пер. з рос. видання. - К.: Рад. школа, 1955. - 250 с.

.        Хрестоматія з історії Стародавнього світу / О.П.Крижанівський, З.І. Мухіна, М.Д. Мелащенко. - К.: Радянська шк., 1974. - 160 с.

.        Цецилій про догмати християн // Хрестоматія з історії Стародавнього світу / О.П.Крижанівський, З.І.Мухіна, М.Д.Мелащенко. - К.: Радянська шк., 1974. - С. 146.

.        Чобич C.I. Iсторiя християнської Церкви. - Львів: Добра справа, 2001. - 600 с.

.        Шадрина В.Ю. Идеологическая политика императора Траяна: ее сущность и значение: Автореф. дис… канд. ист.наук, специальность 07.00.03 всеобщая история / Моск. гос. открытый пед. ун-т им. М.А.Шолохова. - М., 2005. - 26 с.

.        Шифман И.Ш. Цезарь Август / Отв. ред. Э.Д. Фролов. - Л.: Наука, Ленингр. от-ние, 1990. - 200 с.

.        Штаерман Е.М. Мораль и религия угнетенных классов Римской империи (Италия и западные провинции). - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - 320 с.

ДОДАТОК А

ДОДАТОК Б

Ранньохристиянський символ ІІІ ст. н.е