Внутренний экономический анализ

Внутренний экономический анализ

Курсова робота з предмету „Внутрішній економічний механізм”
ПЛАН

Вступ

1. Виробничо – організаційна та економічна структуризація підприємства.

2. Характеристика структурних підрозділів підприємства, як центрів витрат і доходів.

3. Формування та контроль витрат структурних підрозділів підприємства.

  Класифікація витрат структурних підрозділів

  Формування прямих витрат структурних підрозділів підприємства

  Формування витрат при використанні активів

  Формування витрат на оплату праці та соціальні заходи

  Формування загально виробничих витрат структурних підрозділів підприємства

  Методика визначення виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) підприємства

4. Система економічних показників для оцінки господарської діяльності структурних підрозділів

  Економічна сутність показників для оцінки роботи структурних підрозділів

  Методика визначення показників ефективності роботи структурних підрозділів

  Критерії оцінки показників ефективності структурних підрозділів

5. Формування витрат підприємства на його управління  та збут продукції (робіт, послуг)

6. Формування та розподіл чистого прибутку

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

Додатки.

ВСТУП

          Розвиток економічних відносин обумовлює необхідність трансформації та удосконалення організаційних структур підприємств. З’являються нові їх моделі в різних сферах діяльності, особливістю яких є велика свобода окремих елементів структур, обмін інформацією, прийняття рішень та відповідальність за їхні результати. Їх дослідження має велике значення для визначення шляхів розвитку українських підприємств, які традиційно управлялися за моделями Файоля та Тейлора, що було доцільно у період індустріалізації, але не відповідає економічним реаліям сучасного періоду.

В умовах формування в суспільстві системи ринкових відносин, що супроводжується на початковій стадії цього процесу зниженням ефективності матеріального виробництва, особливої актуальності набуває проблема докорінної зміни механізму управління економікою підприємства. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми має стати посилення впливу внутрішньозаводських економічних важелів на кінцеві результати роботи підприємства. Це можливо, якщо ринкові економічні відносини, що формуються в економіці країни, набувають логічного розвитку на внутрішньозаводському рівні.

          Сучасне підприємство – це складна відкрита виробничо – господарська і соціальна система, яка:

§  складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, дільниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва;

§  взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надходять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва – продукція, роботи, послуги;

§  здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи);

§  має властивості, що притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси протягом життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації); має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

Підприємство як складна виробнича система має виробничу та організаційну диференціацію, що виражається в поділі його на виробничі, обслуговуючі підрозділи та апарат управління з певною функціональною структурою.

          У процесі діяльності підприємства всі його підрозділи вступають у двосторонні вертикальні та горизонтальні відносини. Відносини по вертикалі пов’язані з ієрархічною структурою підприємства й управлінням діяльністю його підрозділів із одного центру – апарату управління. Горизонтальні зв’язки обумовлені внутрішньою кооперацією між підрозділами згідно з технологічною або продуктовою їх спеціалізацією.

          Управління підрозділами та організація відносин між ними ґрунтуються на економічних методах управління, для чого створюється внутрішній економічний механізм. Дослідження принципів і методів побудови такого механізму є основною метою написання даної курсової роботи.

          Курсова робота складається з шісти розділів, у яких послідовно розглядаються питання про передумови і форми функціонування внутрішнього економічного механізму.

1. Виробничо – організаційна та економічна структуризація підприємства.

          Внутрішня побудова підприємства, його виробничої та організаційної системи безпосередньо впливає на створення контуру комунікаційних зв’язків між його підрозділами. Тому питання структуризації підприємства відіграють велику роль під час формування його внутрішнього економічного механізму.

          Зауважимо, що всі підприємства можна поділити на чотири умовно названі типи: „технологічні”, „кон’юнктурні”, „маркетингові” та підприємства технологічної атаки”.

          Підприємства „технологічного” типу функціонують на основі базових технологічних процесів, заміна яких веде до зміни профілю підприємства і по суті до організації нового підприємства. До технологічного типу відносять підприємства металургійного профілю, більшість підприємств хімічної промисловості та ін.

          Для підприємств „кон’юнктурного” типу характерні реактивна взаємодія з ринком, відсутність стабільної технології і виробництво продукції, яка не потребує тривалого освоєння. До таких належать підприємства торгівлі, посередницькі організації, деякі машинобудівні складальні фірми.

          Підприємства „маркетингового” типу орієнтуються на поточні потреби ринку, водночас намагаються заздалегідь підготувати технологію до майбутніх потреб ринку, вони активно впливають на майбутній ринковий попит.

          Підприємства „технологічної атаки” спроможні не лише еволюційно змінити технологію виробництва внаслідок впливу науково-технічного прогресу, а й самостійно або раніше за інших здійснити стрибкоподібні зміни технології.

          Наведена класифікація не є досконалою: одному підприємству можуть бути притаманні характерні риси кількох типів. Проте кожне підприємство ідентифікує основні стимули своєї діяльності в напрямку того чи іншого типу стратегічної поведінки і залежно від цього створює свою виробничу структуру.

          Основою формування виробничих структур підприємств у більшості галузей промисловості є виробничий процес виготовлення продукції. Основні фази цього процесу – заготівельні, обробні, складальні, випробувальні – дають змогу перетворити вихідні ресурси в продукти або послуги.

          Склад цехів та служб, що реалізують виробничий процес виготовлення продукції, форми їх взаємозв’язків покладені в основу виробничої структури підприємства. Основними рівнями типової виробничої структури є: цех – відділення – дільниця – бригада – робоче місце.

          Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

          У процесі формування виробничої структури необхідно враховувати чинники як зовнішнього, так і внутрішнього впливу , що створюють умови побудови раціональних структур. До зовнішніх чинників відносять економічні. правові, науково-технічні, соціально-культурні, екологічні, до внутрішніх – цілі та стратегії розвитку підприємства, ресурсні обмеження, специфіку продукції та технології її виготовлення, чисельність персоналу, потужність виробництва тощо.

          Проте вибір структурних рішень у виробництві визначається передусім такими чинниками:

1. формами спеціалізації та кооперування підрозділів;

2. орієнтацією виробництва;

3. орієнтацій ним середовищем;

4. місцем розташування виробництва.

Форми спеціалізації виробничих підрозділів. Існують дві основні форми спеціалізації – технологічна та предметна. Технологічна структура передбачає виконання цехами підприємства певної частини технологічного процесу. Підрозділи створюються за принципом технологічної однорідності. Прикладами цехів технологічної спеціалізації є: на машинобудівному заводі – ливарні, ковальські, механічні, термічні; на текстильному підприємстві – прядильні, ткацькі, обробні.

Технологічна форма спеціалізації цехів і технологічна виробнича структура характерні для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, які випускають різноманітну та нестійку номенклатуру виробів.

У разі предметної структури основні цехи підприємства спеціалізуються на виготовленні будь-якого виробу, групі однорідних виробів, вузлів, деталей з використанням найрізноманітніших технологічних процесів і операцій. У цехах предметної спеціалізації взагалі здійснюється замкнутий цикл виробництва, у зв’язку з чим їх часто називають предметно – замкнутими. Прикладами таких цехів є цех шестерень на верстатобудівному заводі; цехи двигунів, шасі, коробок швидкостей на автомобільному; цехи рантового, гвинтового взуття на взуттєвій фабриці.

Предметна форма спеціалізації цехів і предметна виробнича структура характерні для підприємств крупно серійного та масового виробництва, які випускають обмежену номенклатуру виробів у великих обсягах.

Поширеним типом виробничої структури для підприємств багатьох галузей промисловості є предметно-технологічна, або змішана, яка характеризується наявністю на підприємстві основних цехів, що організовані як за технологічною, так і за предметною ознаками.

Орієнтація виробництва. Щодо орієнтації виробництва, то розширення предметної спеціалізації сприяє збільшенню кількості виробничих процесів виготовлення наукомістких і капіталомістких виробів. Виробнича структура таких підприємств зорієнтована на розвиток технологій та вимагає формування виробничих підрозділів з жорстокою залежністю від технологічного процесу.

Організаційне середовище та його елементи, наприклад організаційна (управлінська) культура виробництва, характеризують потенційні можливості розвитку виробничої структури та створюють умови для формування нових структурних підрозділів.

Місце розташування виробництва та структурних підрозділів найчастіше визначається вимогами клієнтів у тому чи іншому регіоні. Глобалізація виробничої бази передбачає розташування нових виробництв у регіонах, де можливо забезпечити мінімум витрат, насамперед за рахунок дешевих ресурсів, наближення до ринків збуту та пільгових умов господарювання.

Розглянуті чинники визначають основні параметри виробничої структури. Тому завдання створення раціональної виробничої структури підприємства або розроблення рекомендацій щодо її удосконалення полягає в пошуку такого варіанта виробничої структури, який би найкраще відповідав критерію „керованості” об’єкта і відповідно сприяв підвищенню ефективності управління ним.

     Розвиток виробничих структур не можна розглядати ізольовано від організаційних структур управління, тому що виробнича структура – це лише об’єкт управління. Раціональна структура апарату управління є основою планомірного та ритмічного функціонування виробничої структури.

На розвиток структур управління впливає ряд чинників, до яких належать виробнича структура, трудомісткість та складність управлінської роботи, а також вимоги ринку та ін. Розмаїття та особливості виробництва обумовлюють необхідність застосування різних видів і типів організаційних структур управління. Основними полярними варіантами, між якими можна розглядати всі можливі типи організаційних структур, є:

§  структура, якій не властива жорстка залежність від змін зовнішніх і внутрішніх факторів („механічна структура”);

§  структура, яка істотно залежить від змін зовнішніх і внутрішніх факторів („органічна структура”.)

Традиційні моделі організаційних структур управління ґрунтуються на комбінації лінійних, функціональних і програмних структур, які різняться залежно від виду і типу вихідних елементів (персонал, служби апарату управління).

          У сучасному виробництві частіше виникають продуктові (дивізіон альні) структури. Поєднання централізованого планування та децентралізованого функціонування виробничих підрозділів (дивізіонів) сприяє створенню саме таких структур, які широко застосовуються в умовах багато продуктового виробництва (рис.1).

Рис.1 Дивізіональна структура управління

          Характерними рисами дивізіональної структури є: децентралізація, відносна автономність підрозділів, стандартизація результатів. Критеріями створення центрів прибутку можуть бути: продукт, регіон, територія, споживач, канали просування.

          Вибір організаційної структури виробничого підприємства в перспективі залежить від вибору того чи іншого типу стратегії поведінки на ринку. Для підприємств „кон’юнктурного” і „маркетингового” типів необхідна гнучка внутрішня організаційна структура, яка дає змогу динамічно реагувати на зміни ринкових факторів та не створює перешкод внутрішньо фірмовому переміщенню трудових і матеріальних ресурсів від менш ефективних напрямків діяльності до більш ефективних. Для підприємств „технологічного” типу організаційна структура повинна бути більш механістичною, жорстокою. мати чітко виражений ієрархічний характер. Організаційно – управлінська структура підприємств „технологічної атаки” має бути змішаною. На фоні загальної достатньо визначеної структури з ієрархічним управлінням підприємством доцільно будувати підсистеми зі структурою „планетарного” („гранульованого”) типу, в якій взаємодія членів трудового колективу визначається своєрідним „гравітаційним полем”, що виникає навколо успішно працюючого члена колективу. Така схема була б ефективною для підрозділів підприємства, що здійснюють розроблення та впровадження нових технологій.

          Організаційна структура виробництва передбачає встановлення безпосередніх взаємозв’язків між її основними складовими та розподіл між ними прав і відповідальності.

          Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються за допомогою відповідних методик, інструкцій, положень, нормативів, які на сонові єдності принципів їх підготовки становлять реальний механізм управління економікою.

Для того, щоб проілюструвати наведений вище матеріал розглянемо виробничу структуризацію на прикладі поліграфічне об’єднання „Зоря”.

Об'єднання виготовляє книги у  твердій і м'якій обкладинці, журнали, альбоми по образотворчому мистецтву, дитячі видання, спеціальну літературу, плакати, афіші, малі друковані форми, календарі.

 Побачити продукцію ПО „Зоря” можна на багатьох міжнародних і спеціалізованих виставках і ярмарках.

До складу  підприємства  входять  наступні основні виробничі цехи:

§  галузевий складальний центр у складі наступних ділянок :

·   ділянка набору на фотоскладальній системі " Монотип";

·   ділянка ретуші, монтажу, переконтакту і виготовлення автополімерних  форм;

§  галузевий  фоторепродукційний центр у складі наступних ділянок:

·   ділянка виготовлення форм;

·   ділянка ФОПХ;

·   ділянка проби;

·   ділянка ретуші і комплектування;

§  офсетний цех у складі наступних ділянок:

·   ділянка виготовлення;

·   ділянка друку;

·   ділянка фальцювання, сортування і контролю готової продукції;

·   ділянка підготовки папера;

§  ротаційний  цех у складі наступних ділянок:

·   ділянка друку;

·   ділянка комплектування і збереження напівфабрикатів;

·   ділянка паперово-чистових товарів;

§  палітурний цех у складі:

·   4-х відділень;

·   ділянка контролю й упакування

§  папковий цех у складі наступних ділянок:

·   закрійна ділянка;

·   кришковипускаюча ділянка;

·   позолотна ділянка;

·   клеєварка;

§  виробництво малотиражних видань у складі наступних ділянок:

·   ділянка друку;

·   ділянка палітурно-брошурувальних процесів.

До допоміжних виробництв відносяться: електромеханічний цех, ремонтно-будівельний цех, ділянка збору і пресовки паперових відходів, центральний склад папера.

Структура управління на підприємстві – дивізіональна.

2. Характеристика структурних підрозділів підприємства, як центрів витрат і доходів.

Внутрішній економічний механізм може мати різні форми функціонування. Вони різняться ступенем свободи поведінки підрозділів, формами їх зв’язків і показниками ефективності діяльності. При дещо спрощеному підході можна виділити такі економічні форми функціонування підрозділів:

1. підрозділи – центри витрат;

2. підрозділи – центри прибутку, серед яких виокремлюють:

§  підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток;

§  підрозділи – центри реального прибутку.

Підрозділи, що є центрами витрат, виготовляють, як правило, продукцію внутрішньо коопераційного призначення. Їх діяльність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюється за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв’язки в межах технологічної послідовності обробки.

Підрозділи, що є центрами прибутку, виготовляють або кінцеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продукцію внутрішньо коопераційного призначення, яку передають іншим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибуток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділи предметної та змішаної спеціалізації.

Найважливішою рисою підприємства в сучасних умовах господарювання має бути адаптація до змін навколишнього середовища. І тому особливо важливу роль відіграють статуси підрозділів підприємств

Основними типами статусу промислових підрозділів (і дочірніх підприємств) у складі промислової компанії є наступні.

Центр нормативних витрат. Підрозділ (чи дочірня компанія) одержує з центрального апарата керування твердо-централізоване завдання по:

- обсягу і структурі випуску продукції;

- верхньому ліміту питомих витрат на одиницю випуску (у розрізі видів  продукції, що випускається,);

- рівню трансферних (внутрішніх) цін постачання (для дочірніх підприємств, що є самостійними юридичними особами).

Якщо виробничий підрозділ є центром нормативних витрат, його повноваження зведені до мінімуму. Сфери постачання і збуту централізовані. Функції менеджменту підрозділи простираються фактично тільки на сферу виробництва і фокусуються на задачі зниження питомої собівартості по видах продукції в рамках централізовано установлюваної виробничої програми (питома собівартість є основним показником у системі матеріального стимулювання центра нормативних витрат).

Центр прибутку. У цьому випадку основним централізовано контрольованим показником є розмір розрахункового прибутку підрозділу (дочірньої компанії), тобто  менеджменту підрозділу (при класичному варіанті центра прибутку) передаються повноваження по самостійному:

- визначенню обсягу і структури випуску продукції (виробничої програми);

- визначенню обсягу і структури продажів, а також ціноутворенню;

- визначенню структури і величини виробничих витрат (сукупної виробничої собівартості і питомих виробничих витрат у розрізі видів продукції);

- веденню постачальницької політики (закупівлі матеріальних ресурсів);

- короткостроковому залученню засобів (кредиторська заборгованість та інші розрахунки).

При цьому капіталізація чистого прибутку (тобто  інвестиційна політика) залишається під контролем центрального апарата керування.  

Центр інвестицій. Цей тип делегування повноважень відрізняється від попереднього тем, що підрозділу (а частіше великої дочірньої компанії) передаються повноваження по капіталізації чистого прибутку (інвестиційній політиці) і залученню довгострокових джерел фінансування (емісія акцій, довгострокові кредити і позики).

Слід зазначити, що "повним" центром інвестицій може бути тільки сама промислова компанія в цілому. Адже віддавши керівнику дочірньої структури всі повноваження по розподілі чистого прибутку, центральний апарат керування взагалі позбавляється важелів впливу на політику дочірньої  компанії чи підрозділу.  

Таким чином, для дочірньої структури може йти мова тільки про "усічену" інвестиційному самостійності, коли її керівництву передаються повноваження по інвестиційній політиці в рамках затвердженого ліміту (капітальний ремонт будинків і споруджень, невеликі програми модернізації і т.д.).

Названі три типи центрів відповідальності на практиці зустрічаються рідко. Найчастіше  використовується симбіоз двох чи більш типів (так називаний змішаний центр відповідальності) чи часткова передача повноважень у тій чи іншій сфері. Наприклад, підрозділу можуть бути передані повноваження по самостійній зовнішній реалізації частини виробленої продукції і самостійному визначенню структури і величини собівартості при тім, що політика в сфері постачання в цілому залишається централізованої, і т.п.

Для ПО „Зоря” центрами витрат є офсетний цех, ротаційний  цех, папковий цех а центрами прибутку - палітурний цех та цех по виробництву малотиражних видань

3. Формування та контроль витрат структурних підрозділів підприємства.

3.1 Класифікація витрат структурних підрозділів

          Будь-яка діяльність, у тому числі й виробнича, потребує затрат ресурсів. Затрати ресурсів підприємства у грошовому виразі для досягнення певної мети – це його витрати.

          Розрізняють витрати виробництва і витрати реалізації. Виробничі витрати - це витрати, безпосередньо зв'язані з виробництвом  товарів чи послуг. Витрати реалізації - це витрати, зв'язані з реалізацією виробленої продукції. Вони підрозділяються на додаткові і чисті витрати реалізації. Перші містять у собі витрати на доведення виробленої продукції до безпосереднього споживача (збереження, розфасовка, упакування, транспортування продукції), що збільшують кінцеву вартість товару; другі - витрати, зв'язані зі зміною форми вартості в процесі купівлі-продажу, перетворенням її з товарної в грошову (оплата праці торгових працівників, витрати на рекламу і т.п.), не утворюючої нової вартості і від'ємники з вартості товару.

Економічне розуміння витрат базується на проблемі обмеженості ресурсів і можливості їхнього альтернативного використання. Застосування ресурсів у даному виробничому процесі виключає можливість їхнього використання по іншому призначенню. Наприклад, деревина, використовувана в будівельній справі, не може бути застосована, скажемо, у виробництві меблів, сірників і інших товарів. Вибір визначених ресурсів для виробництва якого-небудь товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. Економічні витрати будь-якого ресурсу, обраного для застосування в виробничому процесі, рівні його цінності при найкращому з усіх можливих варіантів використання.

З позиції окремої підрозділу підприємства економічні витрати - це ті витрати, що повинний нести підрозділ на користь постачальника ресурсів для того, щоб відвернути ці ресурси від їхнього застосування в альтернативних виробництвах. Такі витрати можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Витрати в грошовій формі, що фірма здійснює на користь постачальників трудових послуг, палива, сировини, допоміжних матеріалів, транспортних і інших послуг, називаються зовнішніми чи явними витратами. В цьому разі постачальники ресурсів не є власниками даного підприємства.

У той же час підприємство може використовувати і свої власні ресурси. У цьому випадку теж неминучі витрати. Витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс є неоплачувані, внутрішні (неявні), витрати. Підприємство розглядає їх як еквівалент тих грошових виплат, які б були отримані за самостійно використовуваний ресурс при самому оптимальному його застосуванні.

З позицій економічного підходу до витрат виробництва варто відносити не тільки фактичні витрати, але і не оплачувані підприємством витрати, витрати, зв'язані з упущеною можливістю самого оптимального застосування своїх ресурсів. Відповідно до даного підходу у витратах виробництва варто враховувати усі витрати - і зовнішні, і внутрішні, включаючи в останні і нормальний прибуток.

Неявні (імпліцитні) витрати не можна ототожнювати з так називаними безповоротними витратами. Безповоротні витрати - це витрати, що здійснюються підприємством один раз і не можуть минуле повернуті ні при яких обставинах. Якщо, наприклад, власником підприємства понесені визначені грошові витрати на те, щоб на стіні цього підприємства був зроблений напис з його назвою і родом діяльності, то продаючи таке підприємство, його власник заздалегідь готовий понести визначені втрати, зв'язані з вартістю зробленого надпису. Безповоротні витрати не відносяться до розряду альтернативних, вони не враховуються в поточних витратах фірми, зв'язаних з її виробничою діяльністю.

Виділяють і такий критерій класифікації витрат, як тимчасові інтервали, протягом  яких приймаються ті чи інші господарські рішення.

Витрати, що несе підприємство, зробивши заданий обсяг продукції, залежать не тільки від цін на застосовувані фактори виробництва, але і від того, які саме фактори (ресурси) застосовуються й у якій кількості. Кількість одних ресурсів (праця, паливо, сировина, допоміжні матеріали й ін.) і їхню комбінацію можна змінити порівняно швидко; кількість інших (наприклад, виробничі потужності машинобудівного заводу) може бути змінена протягом  досить тривалого часу.

В залежності від часу, затрачуваного на зміну кількості застосовуваних у виробництві ресурсів, розрізняють коротко - і довгострокові періоди в діяльності підприємства.

 Короткостроковим періодом називають такий часовий відрізок, впродовж якого підприємство не в змозі змінити свої виробничі потужності. Впливати на хід і результативність виробництва вона може лише шляхом зміни інтенсивності використання своїх потужностей. У цей період фірма може оперативно змінювати свої перемінні фактори - кількість праці, сировини, допоміжних матеріалів, палива.

Довгостроковий період - такий часовий відрізок, протягом  якого фірма в стані змінити кількість усіх використовуваних ресурсів, включаючи і виробничі потужності. У той же час цей період по своїй тривалості повинний бути достатній для того, щоб одні підприємства змогли залишити дану галузь, а інші, навпаки, ввійти в неї.

У короткостроковому періоді кількість деяких виробничих факторів залишається незмінним, кількість інших змінюється. Відповідно і витрати в цьому періоді діляться на постійні і перемінні.

Постійні витрати - це такі витрати, величина яких не змінюється в залежності від зміни обсягу виробництва. Наявність таких витрат порозумівається самим існуванням деяких виробничих факторів, тому вони мають місце навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє. До постійних витрат відносять витрати на оплату праці управлінського персоналу, рентні платежі, страхові внески, відрахування на амортизацію будинків і устаткування.

Перемінні витрати - це витрати, величина яких змінюється в залежності від зміни обсягу виробництва. До них відносять витрати на оплату праці, придбання сировини, палива, допоміжних матеріалів, оплата транспортних послуг,  соціальні відрахування і т.п.

          Витрати розподіляють також на прямі та непрямі.

          Прямі витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції (калькуляційну одиницю), тобто об’єкт їх формування – певний вид продукції.

          Непрямі витрати не мають безпосереднього зв’язку з конкретним виробом або такий зв’язок установити досить важко (наприклад витрати на виробничу електроенергію, амортизаційні відрахування на устаткування та ін.)

3.2 Формування прямих витрат структурних підрозділів підприємства

3.2.1 Формування витрат при використанні активів

Формування витрат при використанні активів відбувається наступним чином.

Матеріали. Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських працівників. У вітчизняній практиці їх відносили до загальногосподарських витрат. З 2000 р. вони належать до витрат періоду у складі адміністративних витрат.

Від вартості матеріалів віднімають відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, витрати на матеріали обчислюються за формулою:

де,

          См –витрати на матеріали певного виду, грн.;

          n – кількість найменувань виготовленої продукції;

          Ni – випуск (запуск) виробів і-го найменування в плановому періоді у

        натуральному виразі;

Нм - норма витрат матеріалу на одиницю і-го виробу у натуральному

       виразі;

Цм – ціна одиниці матеріалу, грн. ;

Рт – частка транспортно-заготівельних витрат у вартості купованих

         матеріалів, % (якщо вони не враховані у внутрішній ціні на

         матеріали;

Ві – кількість зворотних відходів з усієї сукупності і-х виробів у

       натуральному виразі;

Цв – ціна одиниці відходів, грн.

          Обчислені величини См підсумовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаються витрати.

Куповані вироби й напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовленої продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати – це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампування, відливки деталей, поковки та ін). Сюди ще можуть зараховуватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені.

Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.

Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного змісту – напівфабрикати власного виробництва підприємства. Витрати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті включають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання технологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливарних цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; випробувань виробів, передбачених технологічним процесом (турбін, двигунів та ін); електроенергії для електропечей, електрохімічних, гальванічних процесів, сушіння тощо.

Витрати на паливо та енергію технологічного призначення обчислюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами витрат і встановленими цінами (тарифів).Коли ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загально виробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.

3.2.2 Формування витрат на оплату праці та соціальні заходи

Заробітна плата робітників, зайнятих у виробництві відповідної продукції (робіт, послуг), безпосередньо включається до витрат і собівартості відповідних видів продукції.

          На більшості промислових підприємств застосовується відрядна форма оплати праці, за якої враховується нормування робіт, точний облік виробітку й виробнича доцільність збільшення обсягу робіт на тому чи іншому робочому місці.

          Витрати на відрядну заробітну плату розраховуються за наступною формулою:

де,

          Св.з -  витрати на відрядну заробітну плату основних виробничих

 робітників, грн..;

          n – кількість найменувань виготовленої продукції;

          Ni – випуск продукції і-го найменування в плановому періоді у

        натуральному виразі;

Зрі – агрегована відрядна розцінка за і-й виріб, грн.

          Відрядна форма оплати праці залежно від специфіки виробництва може застосовуватися в поєднанні з відрядно-преміальною та акордно-преміальною – за виконання та перевиконання встановлених виробничих завдань, технічно обґрунтованих норм, поліпшення якості продукції, економією сировини та матеріалів.

          Дані про виробіток робітників-відрядників використовуються не лише для визначення розміру належної їм заробітної плати, а й для обліку переміщення матеріалів і напівфабрикатів у виробництві. Для підрахунку заробітної плати за відрядною формою необхідно мати точні дані про кількість і якість продукції, виробленої кожним робітником. При цьому забезпечується контроль за відповідністю виробленої продукції кількості використаних матеріалів, деталей чи заготовок, виданих на обробку, та уникнення так званих приписок виробітку, приховування браку і нестачі деталей.

          Погодинна форма оплати праці використовується в умовах механізації й автоматизації виробництва, зокрема, на дільницях і видах робіт із регламентованим режимом виробництва, на потокових лініях, на операціях, де потрібна особлива точність виготовлення виробів, у дослідних виробництвах тощо. Така форма оплати праці застосовується в поєднанні із встановленням нормованих завдань, нормативів чисельності і норм обслуговування для відповідних категорій працівників. Погодинна форма оплати праці залежно від виробничих умов може застосовуватись у поєднанні з преміальною – за досягнення відповідних кількісних і якісних результатів праці.

          Витрати на погодинну заробітну плату розраховуються за наступною формулою:

де,

          Сп.з – витрати на погодинну заробітну плату основних

                      виробничих робітників;

          Чоб – середньо облікова кількість основних виробничих

                     робітників на погодинній оплаті праці, осіб;

          Тп – фонд часу роботи одного основного виробничого

                   робітника в плановому періоді, год.;

          Зт.г – годинна тарифна ставка.

          Заробітна плата за погодинною формою нараховується за урочний робочий час згідно з тарифною ставкою (погодинною, денною, місячною), встановленою з урахуванням кваліфікації робітника і характеру виконуваних робіт.

          Необхідно зауважити, що на практиці частина погодинної основної заробітної плати виробничих робітників є незначною або взагалі вона відсутня, тому цю статтю, як правило, без застережень відносять до змінних витрат.

          Додаткова заробітна плата виробничих робітників. До цієї статті відносяться витрати на виплату виробничому персоналу підприємства додаткової заробітної плати, нарахованої за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з передбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності – у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.

          Відрахування на соціальні заходи.

Вони охоплюють:

§  відрахування на обов’язкове державне пенсійне страхування робітників, зайнятих виробництвом продукції;

§  відрахування на обов’язкове соціальне страхування робітників, зайнятих виробництвом продукції;

§  відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття робітників, зайнятих виробництвом продукції;

§  відрахування на індивідуальне страхування та на інші соціальні заходи робітників, зайнятих виробництвом продукції;

Обчислюється їх сума у встановлених відсотках від заробітної плати (основної і додаткової) виробничих робітників.

На поліграфічному об’єднанні „Зоря” на деяких дільницях використовують бригадну форму оплати з застосування коефіцієнту трудової участі (КТУ). Проілюструємо як проводиться розрахунок заробітку члена бригади, застосовуючи КТУ для розподілу відрядного приробітку і премії (див. табл. А). Загальна сума заробітної плати бригади – 1827.10 грн. за місяць, в тому числі заробітна плата за тарифом – 1097.60 грн., відрядний приробіток і премія – 729.5 грн. Звідси:

·   тарифна заробітна плата кожного члена бригади визначається множенням погодинної тарифної ставки кожного робітника на кількість відпрацьованих ним годин за розрахунковий місяць;

·   розрахункова тарифна зарплата з урахуванням КТУ визначається множенням тарифної заробітної плати кожного робітника на величину встановленого йому КТУ. Підсумувавши зарплату усіх робітників з урахуванням КТУ, одержимо (гр..7) – 1107.07 грн.;

·   відрядний приробіток і премія, які припадають на одиницю суми розрахункових величин, становлять

729.50 : 1107.07 = 0.659;

·   відрядний приробіток і премія, які нараховуються кожному робітникові,  гр. 8 = 0.659 * гр. 7;

·   заробітна плата кожного робітника з нарахованим йому відрядним приробітком і премією за звітний місяць – гр. 9 = гр. 5 + гр. 8.

Таблиця А

Приклад розрахунку заробітку робітника бригади за допомогою КТУ

3.3 Формування загально виробничих витрат структурних підрозділів підприємства

          Зазначені витрати узагальнюються в окремому кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: перша – витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, а друга – витрати на організацію й управління виробництвом.

          Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування охоплює широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтримки його в стані готовності до експлуатації. До них належать:

§  Амортизаційні відрахування на реновацію машин і устаткування, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів.

Під машинами і устаткуванням розуміють все технологічне устаткування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом. а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчислюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служби машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат.

§  Витрати на експлуатацію устаткування. Вони містять різні витрати, у тому числі витрати на електроенергію для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пару, воду, мастила, охолоджувальні рідини, оплату праці обслуговуючого персоналу (наладчиків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.) тощо.

Обчислення планової величини цих витрат не складне, але щодо витрат на енергію і допоміжні матеріали проблематичним є встановлення відповідних норм витрат. Їх потрібно дуже багато, а точність їх невисока внаслідок впливу низки чинників, які важко передбачити. Тому на практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи із фактичного їх рівня за минулий період. Доцільнішим і універсальнішим є метод установлення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно – статистичних норм витрат на 1000 машино – годин роботи устаткування.

Планові витрати на електроенергію можна досить точно визначити на основі сумарної потужності електродвигунів, показників її використання і часу роботи.

          де,

                   Се – планові витрати на електроенергію для приведення в дію машин і

                            устаткування, грн. ;

                   Р – сумарна паспортна потужність електродвигунів устаткування

                         підрозділу, кВт;

                   Тз – завантаження устаткування підрозділу виробничою програмою,

                           маш. – год.;

                   Ко – коефіцієнт одночасної роботи моторів верстатів;

                   Кр – середній коефіцієнт використання виробничої потужності

                             електродвигунів;

                   Км – середній коефіцієнт машинного часу роботи верстатів;

                   Кк.д – середній коефіцієнт корисної дії двигунів верстатів;

                   Це – ціна (тариф) однієї кіловат-години електроенергії, грн.

Другою частиною кошторису загально виробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом.  Склад цих витрат значною мірою залежать від економічного статусу підрозділу. Для підприємства рівня цеху, діяльність якого обмежовується внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:

§  витрати на управління виробництвом, що включають оплату праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення управління;

§  витрати на службові відрядження, що стосуються роботи даного підрозділу, у межах установлених норм;

§  амортизаційні відрахування від балансової вартості основних засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об’єкти амортизації мають, як правило, загальновиробниче призначення і створюють належні умови для здійснення операційної діяльності;

§  некапітальні витрати на удосконалення технології та організації виробництва, підвищення якості продукції. Це такі витрати, як оплата праці інженерів, що зайняті відповідними роботами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх організацій;

§  витрати на обслуговування виробництва, у тому числі оплата праці з відповідними відрахуваннями обслуговуючого персоналу (контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.), витрати на охорону праці та техніку безпеки ( на спецодяг, спец харчування, інструктаж, захисні пристрої тощо);

§  витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.).

§  витрати на швидкозношуваний інвентар;

§  витрати на пожежну і сторожову охорону (оплата праці відповідних працівників, вартість матеріалів і послуг сторонніх організацій та ін.);

§  страхові платежі зі страхування майна, окремих категорій працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров’я тощо;

§  інші витрати загально виробничого призначення: орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріалів, витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріалів (у звіті) та ін.

Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюються в такому самому порядку, як і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування. За кожною статтею підсумовуються по елементні витрати з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. Окремі елементи витрат обчислюються на основі відповідних специфікацій, нормативів, лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління (заводоуправління).

Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої і організаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

3.4 Методика визначення виробничої собівартості продукції

(робіт, послуг) підприємства

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригується у такий спосіб:

o з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, поза виробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

o віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

o додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати поза виробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість продукції.

Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

,

де,

Ст – собівартість товарної продукції;

n – кількість найменувань продукції (послуг);

Сі – собівартість одиниці і-ої продукції (послуги);

Ni – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції – факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний. Згідно з цим методом

Ст. = Ст.р. - ,

де,

          Ст..р. – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість);

m – кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді;

∆Сj – зміна собівартості в плановому (прогнозному) періоді під впливом j – го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів ∆Сот обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

∆Сот = (С₂ – С₁)*N₂,

де,

          С₁, С₂ – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;

          N₂ – обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

          Оскільки в розрахунковій собівартості Ст.р. умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

          ,

де,

          ∆Су.п. – відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді;

          Су.п.б – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді;

          Рв, Ру.п. – зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно – постійних витрат, %.

          Так, наприклад обсяг товарної продукції ПО „Зоря” у 2000 році становив 10200 тис. грн., а витрати на 1 грн. цієї продукції – 0.91 грн. У плановому році передбачено збільшити обсяг виробництва продукції на 10%. Унаслідок запровадження нової техніки було зекономлено 260 тис. грн. Умовно-постійні витрати у 2000 році досягли 2500 тис. грн., а у зв’язку зі зростанням обсягу  виробництва вони збільшаться в плановому році на 4%.

          За таких вихідних умов розрахункові показники становитимуть:

1. плановий обсяг товарної продукції:

Пт = 10200 * 1.1 = 11220 тис. грн.;

2. собівартість товарної продукції за рівнем витрат звітного року:

Стаз = 11220 * 0.91 = 10210 тис. грн.;

3. відносна економія умовно-постійних витрат унаслідок зростання обсягу виробництва продукції становитиме:

;

4. собівартість товарної продукції:

Стп = 10210 – (260 + 150) = 9800 тис. грн.

          У практиці господарювання визначають і регулюють також загальний рівень витрат на одиницю обсягу товарної продукції. У наведеному прикладі планові витрати на 1 грн. товарної продукції становлять 0.87 грн.  і зменшаться порівняно зі звітним роком на 4.4% . Проте треба мати на увазі, що цей показник об’єктивно характеризує динаміку витрат лише за умови незмінних цін і структури випуску продукції.

4. Система економічних показників для оцінки господарської діяльності структурних підрозділів

4.1 Економічна сутність показників для оцінки роботи структурних підрозділів

          Оцінка результатів виробництва основних структурних підрозділів підприємства є першочерговою, оскільки виготовлення продукції є головною метою і змістом їх діяльності. При цьому слід зазначити, що самостійне значення ця оцінка має передусім стосовно внутрішньо коопераційних підрозділів. Що стосується предметно спеціалізованих підрозділів, орієнтованих на виготовлення і поставку продукції на ринок, то їх виробнича діяльність оцінюється у тісному зв’язку з комерційними її наслідками – обсягом продажу і прибутком.

          Оцінка діяльності здійснюється за допомогою певної системи показників. Ці показники не можуть бути однаковими для різних підрозділів, зважаючи на специфіку їх функціонування, але є деякі загальні вимоги до змісту і формуванню таких показників. Коротко розглянемо ці вимоги.

          Показники підрозділів мають бути узгоджені з показниками роботи підприємства, утворювати з ними єдину систему показників і водночас ураховувати специфіку діяльності підрозділу. Необхідність взаємозв’язку показників по вертикалі (підприємство – цех – дільниця – бригада – робоче місце) випливає з єдності цілей діяльності підрозділів усіх рівнів – випуск продукції згідно з установленими потребами з мінімальними витратами, що на рівні підприємства забезпечує максимальний прибуток.

          Змістовна ув’язка показників по вертикалі не означає прямого їх перенесення на нижчі рівні в незмінному вигляді. Такий формалізм у побудові системи планово-оцінних показників підрозділів, що іноді трапляється на практиці, не має сенсу. Якщо, наприклад, показник прибутку є визначальним на рівні підприємства, то це не означає, що він обов’язково має застосовуватись на рівні цеху, а тим більше дільниці. На низових рівнях його замінює в більшості випадків показник витрат. Продуктивність праці та інших ресурсів на рівні підприємства обчислюється на основі обсягу товарної продукції у грошовому виразі, на рівні підрозділів це може бути обсяг продукції у трансфертних цінах, нормо-годинах, натуральних вимірниках тощо. Різні модифікації може мати показник витрат. Отже, основні показники діяльності підприємства трансформуються на рівні підрозділів із урахуванням конкретних умов (закінченості циклу виготовлення продукції, стану нормативної бази, обліку та ін.).

          Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання діяльності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку. Без налагодженого належним чином кількісного обліку економічні показники втрачають свою об’єктивну основу та економічне значення, перестають бути важелями управління. У принциповій схемі, що лежить в основі економічного управління будь-яким підрозділом (планування – оцінювання на основі обліку – мотивація), облік відіграє надзвичайно важливу роль. На багатьох вітчизняних середніх і великих підприємствах деякі важливі показники не застосовуються у низових підрозділах через низький рівень організації їх обліку або його відсутність взагалі. Це стосується передусім показника витрат у дільницях і бригадах.

          При оцінці роботи підрозділів особливе значення має порівнянність такого важливого показника, як витрати (собівартість продукції). Це стосується складу витрат, методики їх обчислення, розподілу непрямих витрат, розмежування чинників впливу на відхилення фактичних витрат від планових на залежні (регульовані) та незалежні (нерегульовані) від місця їх виникнення та ін.

          Згідно з розглянутими вимогами встановлюється система показників за якими планується, контролюється й оцінюється робота підрозділів.

4.2 Методика визначення показників ефективності роботи структурних підрозділів

          Виробництво продукції контролюється й оцінюється за такими показниками: загальний обсяг продукції, виконання плану виробництва з номенклатури (комплектності), ритмічність виробництва, якість продукції.

          Загальний обсяг виробництва визначається у прийнятому вимірнику і за результатами звітного періоду оцінюється відповідність його фактичного рівня плановому або темп (індекс) зміни порівняно з попереднім періодом.

          ,

          де,

                   Рпл.в – виконання плану виробництва продукції, %;

                   Вк.ф, Вк.пл – відповідно фактичний і плановий обсяги кінцевої продукції в прийнятому вимірнику.

          У  підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції замість кінцевої береться обсяг валової продукції (Вс). Перевиконання плану з цього показника не завжди є доцільним, тому тут потрібний глибший аналіз. Збільшення фактичного випуску певних виробів (комплектів, агрегатів, деталей) порівняно з планом має сенс тоді, коли в цьому є внутрішня потреба (поповнення запасів до нормативного рівня) або можливість додаткового продажу на ринку. В інших випадках це може призвести до необґрунтованого збільшення незавершеного виробництва, його некомплектності.

          Виконання плану виробництва з номенклатури продукції обчислюється у такому порядку: на плановий обсяг продукції ділиться фактична його величина, але без урахування перевиконання плану за окремими номенклатурними позиціями або, що те ж саме, - плановий обсяг, зменшується на суму невиконання плану за окремими виробами.

          У першому варіанті обчислення формула його виглядає так:

де,

          Рпл.н – виконання плану виробництва з номенклатури продукції, %

          n – кількість найменувань продукції;

          Вкф – фактичний випуск кінцевої продукції і-го найменування у встановленому вимірі, але не більший за плановий обсяг.

Таблиця 2

Випуск продукції палітурним цехом ПО „Зоря

за травень місяць 2001 року

          Згідно з другим варіантом, Рпл.н обчислюється за формулою:

          ,

де, Вк.н – обсяг невиконаних завдань за всіма видами продукції.

          Це обчислення можна проілюструвати на прикладі таблиці 2. План із загального обсягу виробництва перевиконано на 1.45%

Рпл.в =

          З номенклатури продукції план не виконано. Ступінь його виконання обчислюється за формулою :

Рпл.н = ;

- за формулою :

Рпл.н =

     Як бачимо, план з номенклатури продукціх не може бути виконаний більше, ніж на 100 %, оскільки невиконання плану з однієї номенклатурної позиції не компенсується перевиконанням плану з інших видів продукції. Якщо не виконано завдання хоча б з одного виду продукції, то це означає, що план з номенклатури вже не буде виконано.

Узагальнюючим показником ритмічності роботи певного підрозділу є коефіцієнт ритмічності, який характеризує календарну відповідність фактично виконаної роботи встановленому плановому завданню. Він обчислюється за формулою:

де,

     Кр – коефіцієнт ритмічності виробництва за певний розрахунковий період (здебільшого за місяць);

     Т – кількість календарних відтинків часу, на яку поділену розрахунковий період (днів, декад);

     Вк.ф – фактичний обсяг продукції, виготовлений за t-й відтинок часу (день, декаду) у встановленому вимірі, у межах запланованого (перевиконання не враховується);

     Вк.пл – обсяг продукції, передбачений планом на розрахунковий період.

При обчисленні ритмічності за елементарний календарний відтинок часу береться здебільшого робочий день (доба). Досить часто, особливо в одиничному й дрібносерійному виробництві, розрахунковий період (місяць) поділяється на декади (Т=3). За цих умов у розрахунку може братися не кінцева, а валова продукція.

У таблиці 3 для спрощення обчислення взято подекадний календарний розподіл виробництва продукції механічним цехом за місяць. План виробництва по декадах установлюється на основі кількості робочих днів у кожній декаді. Згідно з формулою  , коефіцієнт ритмічності виробництва становить:

Таблиця 3

Виготовлення продукції палітурним цехом

по календарних періодах місяця, грн..

Це високий рівень ритмічності, близький до своєї нормативної межі - . Але при глибшому її аналізі слід звернути увагу на те, чи не вплинула на рівень ритмічності понадурочна робота. Якщо така робота мала місце, треба обчислити скоригований коефіцієнт ритмічності, вилучивши з фактичного обсягу продукції її кількість, виготовлену в понадурочний час.

4.3 Критерії оцінки показників ефективності структурних підрозділів

Ефективність роботи підрозділів підприємства оцінюється за показниками прибутку або витрат. Показник прибутку характеризує ефективність діяльності тих підрозділів, які виготовляють і постачають продукцію на ринок. Він може застосовуватись і для оцінки роботи внутрішньо коопераційних підрозділів, які виготовляють і постачають продукцію на ринок. Він може застосовуватись і для оцінки роботи внутрішньо коопераційних підрозділів як умовний показник. В усіх цих випадках обсяг і динаміка прибутку однозначно характеризують ефективність діяльності. Проте в більшості випадків внутрішні підрозділи є місцями витрат, а не центрами прибутку. Тому й ефективність їх діяльності визначається за рівнем витрат на певний обсяг виробництва. Економія витрат у місцях їх формування веде до зменшення собівартості продукції і збільшення прибутку підприємства як головної кінцевої мети його діяльності.

З точки зору оцінки діяльності підрозділу його витрати можуть виражатись як абсолютними, так і відносними показниками.

Відносні показники витрат – це витрати на одиницю продукції (калькуляційну одиницю) або на одиницю виміру обсягу продукції (одну гривню, одну нормо-годину). Перший показник у вигляді собівартості одиниці продукції об’єктивно показує динаміку витрат, співвідношення їх планової і фактичної величини. На нього не впливають структурні зрушення у номенклатурі продукції. Основний його недолік – обмеженість однопродуктовим виробництвом. Показник витрат на одиницю виміру обсягу продукції просто обчислюється на всіх рівнях управління, але він має дещо штучну побудову, дуже реагує на зміну структури продукції, тому застосовується рідко. Перевага відносних показників витрат полягає в тому, що їх фактичні величини порівнюються безпосередньо, без будь-яких коригувань.

Абсолютний показник витрат у формі кошторису є універсальним і найбільш поширеним для оцінки роботи підрозділів. Він дає змогу порівняти фактичні витрати і в подальшому з’ясувати їх причини. Основна проблема, яка при цьому виникає, полягає в необхідності перераховувати планові витрати на фактичний обсяг виробництва для забезпечення порівнянності фактичної і планової сум витрат. Такі перерахунки планових витрат не потрібні лише в тих випадках, коли фактичний обсяг виробництва продукції точно збігається з плановим (Рпл.в = 100%).

Для оперативного визначення планових витрат на фактичний обсяг виробництва треба знати їх функціональну залежність від обсягу продукції (зайнятості). Функція витрат, у якій змінною є обсяг продукції, будується на основі їх поділу на змінні та постійні витрати. Якщо обсяг виробництва продукції має натуральний вимір (одно продуктове виробництво), то функція витрат виражається формулою:

С = N * Сз.о + Сп,

 де,   С – загальні витрати (кошторис) за певний період, грн.;

          N – кількість виготовленої продукції у натуральному виразі;

          Сз.о – змінні витрати на одиницю продукції, грн..;

          Сп – постійні витрати за розрахунковий період, грн..

          Така залежність загальних витрат від обсягу виробництва ґрунтується на припущенні, що всі витрати чітко поділяються на постійні та змінні, а останні є тільки пропорційними. Проте в реальних умовах виробництва подібне буває рідко. Деякі змінні витрати не мають пропорційної залежності від обсягу продукції, вони можуть змінюватись як дегресивно (витрати на допоміжні матеріали для обслуговування машин, енергію для приведення їх в дію та ін.), так і прогресивно (витрати на рекламу, оплату праці в деяких випадках тощо). Отже, функція витрат виражає певні ідеальні умови їх формування. У кожній конкретній ситуації обчислення на її основі є приблизними, але вважаються достатніми для аналізу витрат. Підвищення точності зазначеної функції потребувало б уведення у її склад додаткових змінних факторів впливу на рівень витрат, а це ускладнило б модель і зробило б її малопридатною для практичного користування.

Таблиця 4

Витрати палітурного цеху за травень місяць 2000 року, грн..

Для обчислення планових витрат за кошторисом на фактичний обсяг виробництва застосовуємо наступну формулу:

С = Сз * Іпл + Сп,

де,    Сз – змінні витрати за кошторисом, грн..;

          Іпл – індекс виконання плану (відношення фактичного і планового обсягів виробництва -  ).

          При оцінці роботи підрозділів за показником витрат такі перерахунки здійснюються по кожній статті кошторису і по кошторису в цілому. У результаті виявлення відхилення фактичних витрат від планових. Розглянемо цей аналітичний процес за даними таблиці 4, взявши до уваги, що завдання з виробничої програми цех виконав на 101, 45% (Іпл = 1.0145).

          Планові витрати на фактичний обсяг продукції обчислені в таблиці 4 за формулою  С = Сз * Іпл + Сп. Відповідно їх суми становлять:

§  витрати на матеріали – 18720 * 1.0145 + 0 = 18991 грн.

§  витрати на куповані вироби і напівфабрикати – 13300 * 1.0145 + 0 = 13493 грн. і т.д. по всіх статтях змінних витрат.

Загальновиробничі витрати містять як змінні, так і постійні витрати. До змінних належить істотна частка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування. Витрати на організацію й управліня виробництвом, як правило постійні. Отже, планова сума цієї статті коригується на фактичний обсяг виробництва так:

6350 * 1.0145 + (22 065 – 6350) = 22 157 грн.

Планові витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на фактичний обсяг виробництва в складі загальновиробничих витрат становлять:

6350 * 1.0145 + (14 005 – 6350) = 14 097 грн.

Порівняння фактичних витрат з плановими, обчисленими на фактичний обсяг продукції, показує результат діяльності підрозділу за цим критерієм. Як бачимо, понадпланова економія витрат за трьома статтями становить 1602 грн. (891 + 59 + 652). Водночас є перевитрати ресурсів на суму 50 грн. (30 + 15 + 5) і витрати від браку на 130 грн. Загальна економія становить 1422 грн., тобто 2% .

5.   Формування витрат підприємства на його управління  та збут продукції (робіт, послуг)

До витрат, пов’язаних з управлінням підприємством належать:

§  витрати на оплату праці працівників апарату управління підприємства та його структурних підрозділів;

§  відрахування на соціальні заходи;

§  витрати, пов’язані з матеріально-технічним забезпеченням апарату управління та його структурних підрозділів, включаючи транспортне обслуговування, пов’язане з управлінням підприємством;

§  витрати на оплату службових відряджень працівників апарату управління та іншого загальногосподарського персоналу підприємства (без готельного збору);

§  витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства, у тому числі з питань законодавства і передплату спеціалізованих періодичних видань;

§  витрати на оплату послуг за участь у семінарах, що проводяться з метою підвищення професійного рівня працівників апарату управління;

§  витрати на оплату послуг інших підприємств, пов’язаних з управлінням підприємством, якщо штатним розписом підприємства не передбачено відповідні функціональні служби;

§  витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів;

§  витрати на оплату винагороди за професійні послуги;

§  витрати на оприлюднення річного звіту;

§  витрати на проведення аудиту;

§  витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне;

§  представницькі витрати;

§  вартість безкоштовно наданих працівникам апарату управління комунальних послуг;

§  витрати, пов’язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ, включаючи оплату за розрахунково-касове обслуговування, отримання гарантій, вексельного авалю, факторингових і довірчих операцій, облік боргових вимог і зобов’язань, поштово-телеграфних послуг та інших витрат, пов’язаних з грошовим обігом;

До витрат на збут належать витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема:

§  витрати на утримання підрозділів, що пов’язані зі збутом продукції;

§  витрати на утримання, ремонт та експлуатацію основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів, пов’язаних зі збутом продукції;

§  витрати, пов’язані з транспортуванням, перевалкою та страхуванням готової продукції;

§  витрати, пов’язані з забезпеченням правил техніки безпеки та охорони праці;

§  фактичні витрати на гарантійний ремонт та гарантійне обслуговування продукції або гарантійні заміни проданих товарів, якщо на підприємстві не створювався резервний фонд;

§  витрати на проведення передпродажних та рекламних заходів та на дослідження ринку (маркетингу) стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються підприємством;

§  витрати на зберігання, навантаження, розвантаження й пакування продукції;

§  податки та збори встановлені законодавством України;

6. Формування та розподіл чистого прибутку

          Прибуток підприємства залежить від його операційної активності, яка на виробничих підприємствах виражається передусім обсягом виготовлення і продажу продукції. Якщо йдеться про динаміку активності, тобто темп її зміни, то на величину прибутку істотно впливає ще структура витрат, а саме: їх поділ на змінні та постійні витрати.

          Під час аналізу залежності прибутку від операційної активності з’ясовуються два питання:

§  який обсяг виробництва забезпечує цільовий прибуток підприємства;

§  як реагує величина прибутку на зміну обсягу виробництва.

Цільовим у даному випадку називається прибуток, який підприємство хотіло б одержати в певному періоді виходячи зі своїх стратегічних завдань. Тому виникає питання, скільки треба виготовляти і продавати продукції за певних цін і рівня витрат, щоб зазначений прибуток забезпечити. Такий обсяг продукції обчислюється за формулами:

o за натурального виразу обсягу продукції

, або

o у випадку вартісного виміру обсягу продукції

, або ,

де, Nц, Вц – обсяг продукції, що забезпечує цільовий прибуток відповідно у натуральному і грощовому виразі;

          Пц – цільовий прибуток, грн.

Приклад. ПО „Зоря” виготовляє і продає в середньому за рік 20 000 виробів А по ціні 50 грн. Змінні витрати на один виріб А – 30 грн., річні постійні витрати – 300 000 грн. Скільки треба виготовляти виробів А, щоб за даних умов одержати 200 000 грн. прибутку за рік?

Nц =

Для отримання 200 000 грн. прибутку за рік слід обсяг виробництва і продажу продукції довести до 25 000 виробів, тобто збільшити на 5000 шт. Що це правильно, легко перевірити прямим обчисленням прибутку за даного обсягу виробництва.

Пц = 25 000 * (50 – 30) – 300 000 = 200 000 грн.

Тепер щодо відносної реакції прибутку на зміну обсягу виробництва. Цей аспект аналізу називають операційною залежністю. Вона визначається за допомогою такого показника, як операційний ліверидж (важіль).

Операційний ліверидж характеризує приріст прибутку на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

,

де, L – операційний ліверидж;

∆Рп – зміна прибутку, %

∆Рв – зміна обсягу виробництва, %

Операційний ліверидж значною мірою залежить від частки постійних витрат у сукупних витратах підприємства. З її зростанням величина L збільшується і навпаки. Чим більша величина операційного ліверидж, тим чутливіша реакція прибутку на зміну обсягу виробництва і продажу продукції. Це можна показати на простому прикладі з двома варіантами структури витрат.

                                                                                І                           ІІ

Маржинальний прибуток:

І варіант – 700 000 – 350 000 = 350 000 грн.

ІІ варіант – 700 000 – 250 000 = 450 000 грн.

Прибуток у двох варіантах однаковий – П = 700 000 – 600 000 = 100 000

Операційний ліверидж:

І варіант – 350 000 / 100 000 = 3.5

ІІ варіант – 450 000 / 100 000 = 4.5

При збільшенні обсягу виробництва на 10% у І варіанті прибуток зростає на 35% (10*3.5), у другому – на 45% (10*4.5)

Порядок розподілу чистого прибутку на підприємстві ілюструє Рис.2

Рис.2 Приблизна схема розподілу прибутку підприємства

Висновки та пропозиції

          Дослідивши в даній роботі принципи і методи внутрішнього економічного механізму можна зробити наступні висновки:

o Специфіка господарської діяльності підрозділів підприємства впливає   на вибір варіанта організаційної структури. Адже такий вибір у великій мері залежить від характеру ресурсної бази підрозділів і поточної завантаженості їхніх виробничих потужностей і, отже, від частки витрат у поточних витратах підприємства, незалежних від короткострокових і довгострокових коливань обсягів виробництва і збуту;

o у тому випадку, коли ресурсна база підприємства є досить гнучкої, частка періодичних витрат у собівартості незначна. Це означає, що при зменшенні обсягів діяльності дане підприємство може оперативно скоротити свою ресурсну базу без відчутних негативних наслідків (зменшити закупівлі сировини і матеріалів, скоротити персонал);

o як правило, сфера фінансового керування для більшої частини великих підприємств залишається централізованої. Центром інвестицій є підприємство в цілому. Це необхідно для того, щоб забезпечити ефективний механізм внутрішнього переливу капіталу і не допустити нераціонального розпилення ресурсів у підрозділах.

Список використаної літератури

1. Грещак М.Г. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібник – к.: КНЕУ, 2001. – 228с.

2. Герасименко В.В. Ценовая политика фирмы. – М.: Финстатинформ, 1995. – 192с.

3. Доленко Л.Х.Теория стратеги предприятия. – Одесса: Астропринт, 1998 – 158с.

4. Осипов Ю.М. Основы теории хозяйственного мехенизма. – М.: МГУ, 1994. – 368с.

5. Фандель Г. Теорія производства и издержек . Пер. с нем. – К.; ТАКСОН, 1999. – 528с.

Додатки

Звіт про фінансові результати ПО „Зоря” станом на 01.01.2001р.

2.Елементи операційних витрат