Сучасний стан і напрямок розвитку етнології
Сучасний стан
і напрямок розвитку етнології
У світі існує
близько 200 суверенних держав, а народностей налічується від 3 до 5 тисяч.
Отже, немає держав етнічно чистих, вони, як правило, багатонаціональні. У
кожній такій державі є титульні нації й національні меншості, народності,
етнічні групи. Звідси треба необхідність проведення національної політики, що
прагне зміцнити єдність держави шляхом захисту (у першу чергу і як правило)
інтересів державних націй і наданням територіальної й культурної автономії
національним меншостям. В основі національної політики повинна лежати певна
концепція. Вона звичайно формується на тлі загальної теорії - етнології.
Етнос є історично
сформована сукупність людей, що володіють відносно стабільними особливостями
культури (у тому числі мови) і психіки, а також усвідомлять своя єдність і
відмінність від інших таких же утворень (В. Бромлей). Етнічна культура - це ціннісне-відібраний
і організований життєвий і професійний досвід етносу. Границею, що окреслює
зміст етнокультури, є контури її самобутньої системи (мова, символіко-знакова
система); змістом же - позитивний соціальний досвід, накопичений у формах
цінностей, норм, традицій і зразків, звичаїв, вірувань і знань.
Розвитий етнос
має своя самосвідомість. Структура його складається з подань про характерні
риси народу (етнічні автостереотипи), його походженні, історичному минулому,
державності, мові, що ведуть зразках (героях), нормах і цінностях народу.
Видимо, кристалізація форм етнічної самосвідомості відбувається по формулі:
архетип - > менталітет - > форми суспільної свідомості. Приналежність
особистості (групи) до етносу оцінюється через поняття етничність і
закріплюється самоідентифікацією.
У поясненні
природи етничності існують два підходи: а) етничність споконвічний; б) етничність
ситуативна. У першому випадку затверджується, що етничність є первісною
характеристикою людського буття, тому вона є не просто особиста прихильність
або тактична необхідність. Етничність властива людині з народження, супроводжує
його до смерті й не може поширюватися в суспільстві за допомогою соціальної
мобільності. Вона має власну логіку, часто незалежну від інших елементів буття.
Звідси й відомі вираження: заклик крові, рідна земля й т.д. Коли ж говорять, що
етничність ситуативна, то мають на увазі, що вона використовується як мітка,
тип репутації при досягненні особистістю (групою) своїх цілей. Іншими словами,
функції етничності залежать від сформованих потреб у конкретних макро - і
мікроситуаціях.
Деяка містичність
першого підходу й нездатність другого підходу пояснити появу енергетичних
ресурсів при самоідентифікації особистості зі своїм етносом приводять до спроб
синтезу обох позицій. Досить складним питанням є самоідентифікація.
Самоототожнення тієї або іншої людини з який-небудь національної (етнічної)
групою проходить принаймні чотири стадії: а) виникнення емпатії стосовно
етнічної групи; б) становлення ситуаційної ідентичності на основі емпатії; в)
усвідомлення ситуаційної ідентичності й формування надситуаційної ідентичності
(тобто виникнення зв'язків цінностей етносу зі ядром особистості); г) прийняття
усвідомленої стійкої ідентичності в якості особистісної етнічної ідентичності.
У такий спосіб виникає етничність особистості як її риса. Розкриємо зміст цих
стадій. Основним фактором етнічної самоідентифікації є статус етносу. Від нього
відбувається етнічний статус особистості в соціальному середовищі.
Структура етностатуса
як частини соціального статусу складається з: а) об'єктивних факторів (залучення
представників етносу в систему керування, рівень доходів, освіченість); б)
феноменів етнічної свідомості: самооцінки нації в цілому й груп усередині
етносу, оцінки контактуючих етносів. Ступінь самоідентифікації людей зі своєю
етнічною групою можна оцінити також за допомогою виміру схоронності культури й
внутрішньої згуртованості (схоронність мови й відношення до нього, знання
народних звичаїв, обрядів і т.д.).
Типологія
самоототожнення (самоідентифікації) по напруженості може бути визначена як
національно-інтернаціоналістична, індиферентна. Висока самоідентифікація (вона
зростає внаслідок пропагандистських зусиль по розвитку всякого роду ксенофобій,
розподілу націй на корінного й некорінні, сортування людей без визнання їхніх
особистих достоїнств, позбавлення ворога людських прав і достоїнства й т.д.)
може привести до розвитку шовінізму, расизму, націоналізму як ідеологій
поневолення однієї нації іншої. До речі, релігія, будучи феноменом культури, у
певній мері знімає етнічний момент, орієнтуючи людей на єдиного Творця.
Розгул
націоналістичної пропаганди в 90-х рр. привів до різкого пожвавлення
національних забобонів-стереотипів; в 1990 р. 31% російської молоді всіх
національностей був переконаний у тім, що деякі негативні риси людини пов'язані
з його національною приналежністю (40% переконані у зворотному, 28% утруднилися
відповісти). Побутовим націоналізмом охоплені в основному малоосвічених верств
населення, оскільки недолік власного соціального статусу вони неусвідомлено
компенсують за рахунок штучного піднесення статусу своєї національної групи,
чому сприяють етноцентричні мотиви, впроваджувані в масову свідомість
пропагандою.
Як відбувається
саморегулювання міжнаціональних відносин? На Заході існують принаймні чотири
теоретичних версії:
- модель
асиміляції. Вона визначає модифікацію поводження людей убік пануючих
нормативних зразків, коли ці зразки зіштовхуються із пресом нових для них
соціально-економічних і культурних норм (наприклад, у випадку імміграції). Асиміляційні
процеси завершуються не раніше чим у другому поколінні;
- модель "плавильного
казана". Вона характерна для США. Соціокультурна ситуація складалася під
впливом багатьох етнокультур, причому відбулася втрата споконвічної етнічності
багатьма групами емігрантів. Правда, англосаксонська культури залишається домінуючою;
- модель
культурного плюралізму. Найбільш перспективний напрямок рішення проблем
взаємодії етнокультур: різні типи етнічної ідентичності зізнаються як
рівноцінні елементи єдиного соціокультурного континуума;
- модель ядра
(центра) - периферії й внутрішнього колоніалізму. Виявляються протиріччя між
економічною й політичною владою центром і відсталої, залежної від нього периферією.
Виникає етносоціальна стратифікація, що є джерелом міжнаціональних конфліктів.
Гармонізації
міжнаціональних відносин сприяють, по Г. Олпорту, чотирьох ситуації: однаковий
статус, єдність цілей, залежність від співробітництва, а не від суперництва,
позитивна підтримка обох сторін владою, законом, звичаєм, тобто додання
інтересам сторін легітимності.
Керування
міжнаціональним конфліктом (меморандум кону)
Сучасні наукові
дані говорять про те, що етнічна (національна) приналежність є продуктом
політичної, культурної, релігійної й мовної історії суспільства, його традицій,
звичаїв, а іноді й міфів, а не загального походження. Етнічна приналежність і
боротьба за національне самовизначення зіграли в історії двоїсту роль: а)
провідного фактора в падінні імперіалізму, тоталітаризму й твердженні прав і
свобод особи, б) причини руйнівних конфліктів, а також виправдання обмеження
прав і свобод особи в ім'я націй і встановлення деспотичних режимів.
Немає особою
потреби вказувати на приклади (трагедія народів колишніх республік Югославії,
народів Близького Сходу, Чечні й т.д.). Все це вимагає уважного аналізу мір, що
рекомендуються теорією, по профілактиці й подоланню етнічних конфліктів.
Конфлікт є
різновид соціальної взаємодії. У просторі соціальної дії можна виділити
наступну типологію соціальних взаємодій: Конструктивне; Деструктивне Сприяння:
Співробітництво; Спільництво (банда, кліка); протидія: Конкуренція; Конфлікт
Джерелом етноконфлікту
можуть виступати дискримінація, етноцентризм, соціальна параноя. Дозвіл конфлікту
виступає як рух від конфліктних форм взаємодії до співробітництва або
конкуренції, тобто до конструктивної взаємодії.
Спортивне
єдиноборство: Визнаний у даній культурі спосіб виявлення найсильнішого
суперника в даному виді єдиноборства. Суспільно-корисна функція: вид фізичної
культури людини, естетично й емоційно насичене видовище;
Дуель: Культурно
визнаний спосіб дозволу морального конфлікту між представниками дворянського й
офіцерського стану в Європі й у Росії. Спосіб відновлення честі й достоїнства,
поваги й самоповаги особистості;
Бійка: Конфлікт і
протиправне діяння, із соціокультурної позиції, беззмістовне (за винятком
самооборони). Пов'язаний з базовими інстинктами агресії й ворожості,
садистськими похилостями й жорстокістю.
Бійку можна
розглядати як модель етнічного конфлікту, де кожна сторона сама встановлює для
себе правила. У підсумку виходить свавілля, і лише силовий тиск третьої сторони
може його перервати (інакше він може тягтися десятки років і привести до
повного виснаження сил протиборчих етносів).
Етноконфлікт має
принаймні чотири фази (періоду): латентний період, прояв конфлікту, активний
плин конфлікту, наслідку конфлікту.
Латентний період.
Період, найбільш сприятливий для запобігання конфлікту. Щоб уникнути конфлікту
владі треба:
- зміцнювати
принцип єдиного й повного громадянства для всіх жителів. Недостатньо прийняти
закони - треба утягувати національні меншості в процес прийняття й виконання
законів (тобто зняти підозри в несправедливості);
- знову утвореним
державам треба починати з нульового варіанта громадянства, тобто всі живучі на
території держави повинні одержати громадянство. Ця вимога порушена в деяких
державах стосовно росіянином, що чревате етнічною напруженістю;
- здійснювати
соціально-економічну політику, спрямовану на поліпшення життя й підвищення
статусу груп, що раніше піддавалася дискримінації (однак ураховувати, що
позитивна дискримінація може дати й негативні результати, тобто викликати
негативне відношення більшості до меншостей);
- реалізовувати
принципи федералізму, розпилення влади, функціонального федералізму, наприклад,
у сферах освіти й повноважень місцевої влади, культурно-мовної автономії,
сприяючи тим самим стабільності в суспільстві;
- включати в
програми навчальних закладів знання про небезпеки етнічних забобонів, у тому
числі й у власній свідомості (це положення починає реалізовуватися в ряді
країн, наприклад, в Англії);
- підвищувати
відповідальність журналістів (аж до карного переслідування), що пишуть на
етнічні теми: формулювання етнічних процесів повинні бути точними, без погроз і
позначення ворога; необхідно гласно обговорювати конкретні питання без
підбурювання й агресивності. Головна вимога до преси - підтримувати
полікультурність держави.
Особлива роль
належить міжнародним організаціям: необхідно дотримувати об'єктивності у
висвітленні й оцінці подій, зборі даних про паліїв етнічних воєн для переказу
їх згодом суду Міжнародного трибуналу.
Прояв конфлікту.
Етнічна напруженість не завжди переходить у стан війни. Війна - прямий наслідок
зневаги мірами, необхідними в латентний період конфлікту. Соціолог може
встановити наближення до насильницької стадії по наступних сигналах: посиленню
взаємних обвинувачень у зловмисності, посиланням на етнічні стереотипи-забобони
в суспільних дискусіях і політичних акціях, появі повідомлень про звірства, здійснених
якою-небудь етнічною групою, вимогам надзвичайних заходів на благо й захист
етнічних меншостей або для обмеження волі тих, хто їм загрожує. Тут можливі
провокації з боку фанатиків. Не слід упускати з виду й міграцію населення по
етнічній ознаці: таке перегрупування створює напруженість і конкуренцію на
нових місцях розселення, що підсилює конфліктність. Пасивна позиція влади може
бути зрозуміла як зелене світло для нагромадження зброї, створення загонів. Дії
влади:
- зміцнювати
громадський порядок. Необхідно створювати спеціальні поліцейські загони,
нейтральне командування, підсилити вимоги до дисциплінованості частин,
обмежувати пропаганду. Ретельно стежити за схоронністю й рухом зброї.
Підбурювання й участь у вуличних безладдях повинні каратися по всій строгості
закону, а винесені вироки неухильно виконуватися. Одна з помилок - винесення
після конфлікту м'яких, умовних вироків зачинателям, які відчувають у цих
випадках, що нічим особисто не ризикують;
- сприяти
поширенню точної й неупередженої інформації про конфлікт у пресі.
Потрібна активна
діяльність по викриттю слухів. Журналістам і редакторам треба дати відчути, що
вони несуть пряму відповідальність за свою професійну й етичну позицію: закон
повинен швидко й жорстко реагувати на заклики до насильства, наклеп і інші дії,
що виходять за загальноприйняті рамки волі слова. Варто дати зрозуміти
суспільству, що справедливість надійно захищається. Необхідно також залучити
ресурси суспільних наук для досягнення згоди у формулюванні предмета суперечки.
Коли така згода є, то з'являється перспектива подальших переговорів навколо
реальних розбіжностей.
Активний плин
конфлікту. Перше завдання влади - зупинити воєнні дії з метою домогтися
конструктивного рішення етнічних проблем у майбутньому. Необхідні міри:
- рішучі заяви
влади про нетерпимість насильства, супроводжувані впевненими діями армії й
поліції. Палії й вершителі етнічного конфлікту повинні бути затримані,
арештовані й щонайменше вилучені із зони конфлікту;
- недопущення
розколу по етнічній ознаці в структурах, що забезпечують порядок. Якщо це
необхідно, то варто замінити їхніми військами, що вводяться ззовні;
- створення
механізму припинення вогню й вступу в переговори;
- мінімізація
втрат і матеріального збитку (відвід військ, створення нейтральних зон,
міжнародний статус вільних міст і т.д.);
- запобігання
звірств і військових злочинів. Збір даних для судових розглядів повинен бути
голосним.
Наслідку
конфлікту. Будь-який конфлікт рано або пізно закінчується. Необхідно усунути
реальні наслідки конфлікту й примирити вчорашніх ворогів. Для цього треба:
- зробити
загальна заява про втрату й необхідність відтворити єдине цивільне суспільство
на новій основі, тобто в умовах національного примирення;
- додати
відбудовному процесу етнічно нейтральний характер (звільнення заручників,
переказ землі загиблих повинні відбуватися без виділення героїв, жертви війни
повинні одержати компенсацію, біженці - повернутися додому, якщо, звичайно, є
можливість); налагодити медичне обслуговування, особлива турбота повинна бути
виявлена про дітей і жінок, які стали жертвами насильства; провести в життя
заборона на присвоєння власності (боротьба проти мародерства);
- не допускати
героїзації терористів, не дати їм можливості пожинати політичний урожай своїх
подвигів, не допускати їх на керівні пости;
- почати
суспільний діалог на тему позитивних реформ;
- не
драматизувати конфлікт, тому що величезні страждання етносу, націям згодом
принесуть збереження священної пам'яті, прагнення до кревної помсти, передачі
духу конфлікту наступним поколінням. Особлива роль у цьому належить школі й
пресі. Для справедливого рішення цих питань велике значення має своєчасне
розслідування військових злочинів.
Метою всіх цих
мір є повернення країни до вихідної точки й будівництво довгострокових
взаємовигідних і мирних відносин між етнічними групами населяють, що країну
різними.
Тематичні
розділи програми етнокультурного дослідження
Прикладна
соціальна антропологія має потребу в різного роду методичних матеріалах, за
допомогою яких проводяться антропологічні дослідження. Нижче пропонується одна
з можливих рубрикаторів відомостей про окремий народ.
В основу
рубрикатора покладена схема суспільного виробництва, вона містить у собі чотири
основних тематичних розділу, необхідних для опису характеру відтворення життя
будь-якого народу (етносу).
1 розділ.
Виробництво й відтворення матеріальних умов життя. Природно середовище розкривається з
погляду природоохоронної, ре культиваційної (відбудовної) діяльності людини.
Речові фактори середовища перебування містять у собі виробництво предметів
індивідуального споживання й виробництво засобів виробництва. Індивідуальне
споживання відтворює людини як індивідуального суб'єкта громадського життя
(виробництво предметів споживання й засобів виробництва сфери послуг).
Виробництво засобів виробництва служить для відтворення матеріальних умов
життя, соціальних відносин, духовного життя й сфери послуг.
2 розділ.
Відтворення людини як суб'єкта індивідуальної життєдіяльності. Потреби, у задоволенні яких
людина відтворює себе як індивідуальність і член суспільства, є базовими й
розчленовуються на біологічні потреби (голод, спрага, спокій і т.д.), потреби в
безпеці (порядку й організації життя, гарантіях життя), потреби в ідентифікації
й спільності (груповій приналежності, що приносять людині роль, статус,
престиж, а також почуття волі, незалежність), культурні потреби й потреби в
самореалізації (особистісному втіленні).
Відповідно до цих
базових потреб можна виділити три види відтворення людської життєдіяльності:
духовно-культурний, соціобіологічний. Людина відтворює себе, оточуючи себе
безпечним і комфортним середовищем (будинок, одяг, громадський порядок і т.д.),
відновлюючи енергетичні сили (харчування, відпочинок і т.п.), підтримуючи
фізичні сили (гігієна, фізична культура, лікування й т.д.). Культурно людина
робить і відтворює себе в процесі утворення (навчання й освіта) і виховання
(релігійне, світське), безпосереднього спілкування (повсякденного,
ритуального), а також естетичні відносини (безпосереднього,
культурно-опосередкованого).
Соціобіологічне
відтворення людини припускає олюднений спосіб задоволення базових біологічних
потреб, таких, як сексуальна (любов) або релаксаційна (туризм, видовища й
т.д.), і потреб у відтворенні себе як соціальної істоти - професійно-трудова й
цивільна активність, самодіяльність як умова особистісного розвитку.
3 розділ.
Виробництво й відтворення соціальних відносин між людьми. Формально організований
спосіб відтворення (регуляції) соціальних відносин здійснюється системою
державно-адміністративного керування, владою, судово-правовою системою,
політичним життям і професійно-менеджерським керуванням. Нормальним образом
регуляція здійснюється за посередництвом моральних норм, ціннісних установок,
традицій і звичаїв, зразків, етикету й ритуалів.
4 розділ.
Відтворення духовного життя суспільства (етносу).
Духовне життя
формує змісти й цінності для орієнтації всіх видів і форм людської активності.
Звичайно виділяються три види цінностей і змістів: знання (істини й омани),
задуми (реалізовані й утопічні), естетичні цінності (прекрасне - потворне).
Сфера праксеологічної
діяльності насамперед створює задуми по підтримці або зміні відносин; між
людьми - суспільна ідеологія (соціальні, політичні й етичні навчання, соціальне
проектування й т.д.); між людьми й природою - екологія (екологічні навчання й
проекти); між людьми й миром другої природи - технології (інженерія,
проектування, організація й керування й т.п.).
Сфера естетичної
діяльності існує у формах професійного й традиційного народного мистецтва.
Ця схема
рубрикатора окреслює контури життя народу як деякої цілісності. Виділимо з її
тематичні блоки властиво етнокультурного дослідження, але вже з описом
індикаторів.
1 блок. Рідна
мова.
Виміряються: а) мовна компетентність (ступінь володіння рідною й іншою мовами);
б) мовне поводження (основна розмовна мова в школі, родині, у спілкуванні з
однолітками, професійна мова, мова в іноетнічному оточенні); в) мовна перевага
(вибір мови читання книг, газет, прослуховування радіо - і телепередач).
2 блок. Культура. Виміряються: а) знання
фольклору (пісні, казки, легенди, танці, названі респондентом); б) знання
середовища професійної культури (імена національних діячів культури:
письменників, композиторів, художників, учених); національні переваги у виборі
музики, танців, кіносюжетів; в) індикатори матеріальних форм національної
культури - наявність у домашньому побуті предметів національного побуту,
національна кухня; г) частота дотримання звичаїв і традицій (національні й
релігійні свята, ритуали присвяти дітей у суспільство, похорони, обряди
шанування предків).
3 блок.
Національна самосвідомість. Виміряються: а) знання національних героїв, основних подій
історичного минулого свого народу; б) ступінь ідентифікації (Що Вас зв'язує зі
своїм народом?); в) роль соціальних інститутів у прилученні дітей до етнічної
інформації, передачі етнокультурних цінностей (це з'ясовується за допомогою
питання про джерела знань про життя свого й іншого народів).
4 блок.
Демографія (національність, стать, вік, соціальний стан, освіта - своя й
батьків, місце проживання).
Ці блоки
інформації дозволяють непрямим образом з'ясувати також питання асиміляції,
аккультурації й інкультурації, оптації або депортації нацменшин у даній
системі.
Література
1.Бергер П., Лукман Т. Соціальне конструювання
реальності. - К., 2002
2.Курелла А. Своє й чуже. - К., 1999.
3.Тойнби А.Дж. Збагнення історії. - К., 2004.
4.Ерасов Б.С. Социальная культурология. - М., 1994.
5.Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии
мировой культуры. - М., 1995