Соціальна психологія в СРСР. Марксизм
Соціальна
психологія в СРСР. Марксизм
Парадигма
перетворення свідомо орієнтується на конкретну соціально-філософську систему як
єдину основу теорії, експерименту й практичного застосування. Її назва виражає
суть філософії марксизму, сформульованої Марксом в «Тезах про Фейєрбаха». Ідея
Маркса стосовно до будь-яких об'єктів і явищ дійсності проста: щоб пояснити (і
в цьому змісті зрозуміти), треба спробувати їх змінити, перетворити, підкорити.
Будучи доктриною
підкреслено матеріалістичної й логічно бездоганно замкнутої, марксизм не може
визнавати й не визнає принципової специфіки людини як об'єкта наукового
дослідження. Його теж можна пояснити й зрозуміти, якщо почати перетворювати,
формувати й т.п.
Отже, основний
метод пізнання - метод перетворення, конструювання реальності, уявного (у
теоретичній діяльності) або практичного. Головна умова успішності методу -
здатність виявити в об'єкті й використовувати основний рушійний, розвиваючий
цей об'єкт, внутрішнє протиріччя. Діалектичний метод, таким чином, має
пріоритет перед будь-якою теорією. Історичний парадокс цієї схеми полягає в
тім, що породжена їм соціологічна теорія, ставши офіційною ідеологією, на
практиці виключала в остаточному підсумку застосування самого методу, починаючи
з аналізу соціальних конфліктів і протиріч у соціалістичному суспільстві й
кінчаючи дослідженнями внутрішніх психологічних конфліктів радянської людини.
Інший парадокс,
значимий для самої ж соціологічної теорії, полягав у тому, що незважаючи на
положення Маркса про математизацію науки як критерії її зрілості, кібернетика й
конкретна соціологія були довгий час блоковані через осудних їм обвинувачень у
спробах математизувати те, що цілком можна пояснити з позицій марксистської
філософії.
Такий же розрив
між деклараціями теоретичних догм й конкретною практикою характерною і для
моделей людини, суспільства і їхніх взаємодій. Людина-Творець, вільна
автономна, гармонічно розвинена особистість - ідеал у теорії й покірний виконавець
волі будь-якого начальника - ідеал на практиці. Суспільне протиріччя як головна
умова розвиток суспільства - ідеал у теорії й придушення цього протиріччя
найжорстокішим образом - ідеал керування на практиці. У відношенні між
особистістю й суспільством теоретичний ідеал - демократична взаємодія, на
практиці - тоталітарна держава. Ученим були залишені дві можливості вивчення
того, як ідеали здійснювалися на практиці: апологетично доводити, що ніякого
розриву ні «у нас», і викривати завзято приховуваний, існуючий розрив «у них»,
з метою перетворення «їх» у подобу «нас».
У значній мірі із
цією подвійністю зв'язані й проблеми спеціальних, емпіричних методів,
застосовуваних у даній парадигмі: як приміряти абстрактні філософські поняття,
відірвані до того ж від реального життя, за допомогою яких методичних засобів і
прийомів зафіксувати постулюємо теорією характеристики «радянської людини» і
т.д. і т.п.
Незважаючи на всі
ці парадокси соціально-психологічна реальність завзято продовжувала пред'являти
себе хоча б як суспільна потреба в знаннях про «людського фактора», а цього
соціального замовлення, що приступає до виконання, наука не могла ухилитися від
рішення тих же проблем, які вирішувалися й в інших соціокультурних умовах.
Однієї з таких проблем була й проблема предмета. Вона практично відмовилася від
найбагатшої спадщини, залишеного попередниками у вітчизняній науці: філософії,
правознавстві, етнографії й інших науках, зволівши будувати соціальну
психологію заново на основі марксизму.
Підсумком
з'явилися наступні типові подання про предмет соціальної психології.
«Поводження індивіда є функція поводження навколишнього його суспільства» (П.
Блонський). Суспільна психологія повинна вивчатися «як діяльність
нервово-мозкової системи людини, що працює в процесі праці, боротьби й
виробництва і єднальної в цій діяльності колективне поводження людських груп і
мас» (М. Рейснер). «Рефлексологія одною ногою йде в біологію, а іншої в
соціологію. Головний предмет соціальної рефлексології (як однієї з областей
соціології) - вивчення колективу, що може діяти й взагалі проявляти себе як
збірна особистість» (В. Бехтерев). Це наука про поводження «індивідуума в
оточенні інших людей і його взаємодії з ними, а також соціальних об'єднань у
цілому, соціальна психологія - це психологія мас (класова, професійна),
психологія юрби, груп, колективів і т.п.» (Б. Бєляєв) Це «галузь психологічної
науки, що вивчає психологічні закономірності суспільного поводження в широкому
змісті цього слова, колективному суспільному поводженні (класова солідарність,
революційний ентузіазм)» (В. Артемов). Це «психологія суспільних настроїв,
психологія класів» (Л. Войтоловський).
У цьому переліку представлені
практично всі можливі варіанти визначення предмета залежно від орієнтації: на
біологію, психологію, соціологію й марксистську філософію. Багато хто з них
були відтворені знову після тривалої перерви в розвитку теоретичної соціальної
психології, пов'язаним з відомим історичним періодом 50-х років.
Приведемо для
ілюстрації кілька відомих прикладів. Це «психологія мас, націй, колективів, її
динаміка залежно від економічних і політичних умов»; наука «про
соціально-історичну типологію людей, про різні форми між людських взаємин»
(Кузьмін, 1963); вона вивчає «зміну психічної діяльності людей у групі,
психічна взаємодія й взаємовплив людей, динаміку їхнього розвитку» (Мясищев,
1963); «має справа із психічними явищами, з рисами й особливостями особистості,
що виникають в області суспільних відносин людини» (Шорохова, Мансуров,
Платонов, 1963); вивчає «як особливості групової, колективної й масової
психології, що проявляються в сукупній діяльності людей, їхньому спільному
поводженні, переживаннях і способах психологічного спілкування один з одним,
так і особливості поводження й психічного стану індивіда в групі, колективі й
масі» (Паригин, 1971); вона вивчає «закономірності відбиття суспільного буття в
індивідуальній і суспільній свідомості» (Предвечний, Шерковин, 1975); «шар
суспільної свідомості, головним чином, не оформлений ідеологічно» (Горячова,
Макаров, 1979); її предмет - «вивчення дії суспільних відносин у реальних
міжособистісних, конкретних, колективних, групових і особистісних відносинах»
(Абульханова, 1978); «вивчення закономірностей поводження й діяльності людей,
обумовлених їхнім включенням у соціальні групи, а також психологічних
характеристик самих цих груп» (Андрєєва, 1981).
Специфічні риси
марксистської парадигми зафіксовані в її категоріальному апарату. Вона
заснована на базових категоріях марксистської філософії: «діяльність»,
«спілкування», «суспільні відносини», «відбиття», «суспільна свідомість», які
знайшли власний психологічний або соціологічний зміст у результаті спеціальної
теоретичної роботи. Західний дослідник, не знайомий з основами марксистської
філософії цього дисциплінарного переломлення, ідеологічно насиченими дискусіями
навколо того або іншого тлумачення, із працею розуміє зміст теоретичних
досліджень, виконаних у цій парадигмі хоча б тому, що більшість із базових
категорій не піддаються точному перекладу на англійську мову.
Але й у тому
випадку, коли вживаються перекладні терміни, вони мають власний зміст. Такий
приклад категорій «особистість», «колектив». Якщо додати до цьому інтенсивне
наповнення властиво соціально-психологічного понятійного апарата термінами,
запозиченими із західної соціальної психології (наприклад, «соціальна
перцепція», «міжособистісна атракція», «атрибутивні процеси»), то виникне
досить складна й багатошарова картина.
Як ми вже
відзначали, характерною рисою парадигми «перетворення» є її існування як би у
двох вимірах: ідеологічному й практичному. Марксистська соціальна психологія
продовжувала розвиватися, головним чином, завдяки практиці дослідження
реального життя, що і обумовило її основний внесок у загальний розвиток
соціальної психології у світі.
Для характеристики
парадигми за черговим критерієм - вибору основних областей і проблем
дослідження ми скористаємося наступної резюме Г. Андрєєвій. «Як система
наукового знання марксистська соціальна психологія включає наступні розділи: 1)
закономірності спілкування й взаємодії людей; досліджується взаємозв'язок
міжособистісних і суспільних відносин і місце спілкування в них; основні
моменти процесу спілкування: комунікація, інтеракція, соціальна перцепція;
способи впливу в процесі спілкування. 2) Соціальна психологія груп, у рамках
якої аналізуються значення соціальної групи для розвитку особистості, види
соціальних груп, їхні психологічні характеристики, весь спектр групових
процесів, тобто шляхи й форми конкретної реалізації закономірностей спілкування
й взаємодії в більшій і малій соціальній групах. Поряд із традиційним вивченням
лідерства, конформізму, згуртованості та ін., у радянській соціальній
психології особлива увага приділяється розвитку групи, появі в ході цього
розвитку нових якостей, завдяки яким група стає колективом. Всі відносини, що
виникають у групі, розглядаються при цьому як опосередковані спільною
діяльністю. 3) Соціальна психологія особистості: вивчаються способи соціальної
детермінації діяльності особистості, конкретні форми й інститути соціалізації особистості,
а також проблеми формування її соціальних установок і ціннісних орієнтацій».
Ця характеристика
дозволяє зробити три основних висновки для загальної теми книги. По-перше, уже
до кінця 70-х років у радянській соціальній психології сформувалася достатня
кількість «стикувальних вузлів» для міжнародної кооперації (якщо не інтеграції)
з іншими існуючими парадигмами, загальні об'єкти дослідження, загальні проблеми
й т.п. По-друге, основним досліджуваним відношенням є відношення «група»
«індивід» при провідній ролі групи. По-третє, ця група як об'єкт дослідження
має особливі якості: а) це реальна, а не експериментальна група; б) процеси
усередині її опосередковані спільною діяльністю; в) вона розвивається як
колектив у системі соціалістичних суспільних відносин.
На наш погляд,
саме дослідження колективу, теоретичні, емпіричні й прикладні становлять
основний внесок парадигми перетворення в сучасну соціальну психологію, де її
гідно представляють.
Можна без усякого
перебільшення сказати, що ці дослідження, узяті в сукупності, не мають собі
рівних у сучасній соціальній психології. Вони виконані на єдиній теоретичній
платформі. Теорія цього об'єкта розроблена фундаментально й логічно бездоганно,
досить послатися тут на роботи А. Петровського (Петровський, 1982) і Л.
Уманського (Уманський, 1980). Характеристики групи, що спільно працює для
досягнення загальної (у тому числі й із суспільством) мети, емпірично
досліджені у всьому різноманітті аспектів спільної діяльності: згуртованості
(Донцов, 1979), організованості (Чернишов, 1980), і т.п. Уже існують
дослідження, що теоретично узагальнюють цей величезний досвід (Донцов, 1984),
що саме по собі є ознакою високого рівня розвитку досліджень. Розроблено
унікальні апаратурні методики для вивчення проблем сумісності. Дослідження
соціально-психологічного клімату не уступають закордонним дослідженням. Всі три
основні частини дослідження об'єкта: теорія, метод і конкретні методики
органічно погоджені один з одним. Збірник класичних робіт у цій області, будучи
перекладеним на англійську мову, приніс би чималу популярність радянської
соціальної психології.
Однак за тридцять
років дослідження колективу вичерпав до середини 80-х років свій основний
потенціал. Питання про подальшу долю цього об'єкта був підказаний і вирішений
суспільною практикою.
Ще до початку
перебудови перші спроби реальної демократизації виробництва пред'явили
соціальним психологам замовлення на вивчення нових форм організації праці,
наприклад бригадного підряду (Журавльов, Шорохова, 1987). У дослідженнях психологічного
аспекту цих нововведень виявилася висока значимість феномена соціальної
справедливості, зокрема при введенні коефіцієнта трудової участі (КТУ),
прогнозу сумлінності майбутніх партнерів по роботі в бригаді (Мингалєєва, 1986)
і т.п. Відкрився тим самим зовсім новий клас явищ, які вже не могли бути
описані й досліджені з устояних позицій.
Не можна не
відзначити, що й страто метрична теорія колективу, розроблена А.В. Петровським,
ставить фактично ту ж проблему, над якою працював Макаренко, якщо припустити,
що, центральна ланка, внутрішня страта групової структури має під собою ще
один, більше глибокий - моральний (етичний, духовний) - шар. За аналогією із
цим міркуванням т же саме можна сказати й про диспозиційні теорії особистості,
розробленої В. Ядовим. У вищий рівень пропонованої їм структури особистості
легко інтегруються ті ж духовні, моральні цінності.
Можливо, і при
більше еволюційному соціальному розвитку радянська соціальна психологія логічно
пішла б у цьому напрямку, однак реформи, що почалися, зробили цей крок просто
неминучим. Досить поставити запитання про стан «людського фактора» радянського
суспільства: у яких колективах до 1986 р. були «перетворені», сформувалися 15
млн. алкоголіків, 3 млн. щорічно засуджуваних за карні злочини, і мільйони, що
враховуються важко, «несунів», зложилося ядро кримінальної структури, перед
якою нині виявилася неспроможним сама держава?
Одночасно виникає
питання, пов'язане із черговим критерієм парадигми: яка була позиція соціальних
психологів, що працювали в парадигмі перетворення? Відповідь на нього досить
простий: ця позиція була задана ідеологічним, інституціональним і політичним
положенням соціальної психології в радянському суспільстві як інструмента
ідеології й політики правлячого номенклатурного класу. Вона не могла бути й не
була інакше як переважно інструментальною. Це не означає, як це видно з
досліджень колективу, що нею не могли бути отримані дані, значимі в тому числі
для соціальної психології у світі. Однак ідеологічний контроль істотно
обмежував її можливості. Тому радянський соціальний психолог незалежно від його
вибору фактично був соціальним технологом у прикладній сфері й апологетом
офіційної ідеології в області теорії. Щоб переконатися в цьому, досить
зіставити тематику кандидатських дисертацій з діючими на момент їхнього захисту
установками «директивних органів», або глянути із цього погляду на роботи
самого автора.
Історія, як
відомо, не допускає умовного нахилення й видимо даремно міркувати на тему про
те, що було б, якби Росія продовжувала розвиватися еволюційно, без революції
1917 р. і подій, що пішли. Разом з тим досить корисно довідатися, як вирішували
наші історичні попередники багато хто із проблем соціальної психології, яки
виявилися актуальними й понині, причому не тільки в Росії, але й у світі.
Реконструювати повно соціальну психологію - найважливіше й спеціальне завдання
для сучасної вітчизняної науки. Дослідники, які візьмуть на себе така праця,
без сумніву відкриють розсипу ідей і постановок проблем, підштовхнуть до
оригінальних гіпотез.
Для цього їм буде
необхідно перебороти відому однобічність виконаних дотепер робіт на цю тему.
Всі вони були визначені двоєдиною метою: показати, що марксистська соціальна
психологія - єдино правильна й наукова, що в історії вітчизняної соціальної
думки матеріалістична традиція займала важливе місце, підготувавши ґрунт для
подальшого розвитку радянської соціальної психології. Звідси традиційна схема й
перелік найбільш значимих «опорних» імен; Н.Г. Чернишевський, И.М. Сєченов,
Г.В. Плеханов, В.М. Бехтерев, М. Рейснер і т.д.
Ідеалістична
лінія була пророблена набагато більш скромно і є присутнім лише в тім ступені,
у якій вона заважується й журиться лінією матеріалістичної. Книга О.А. Будилової
написана по тій же схемі, як «боротьба двох ліній: матеріалізму й ідеалізму».
Існували, однак дві причини, що визначили деякий вихід за рамки схеми при
всьому старанні виконати соціальне замовлення й зберегти ідеологічну чистоту.
Перша з них - сам матеріал, якому можна було ігнорувати або «перетворювати»
лише ціною свідомої наукової несумлінності. Звідси друга причина - особиста
наукова сумлінність О. Будилової як історика науки. Проте, уже роки через, коли
знову були опубліковані роботи С.Л. Франка, Г. Шпета, И. Ільїна й інших, такого
ж калібру авторів, до цього недоступних для психологічної громадськості, стало
ясно, що О. Будилова зробила лише перший крок до нашої ідейної спадщини, лише
відкрила двері в цю комору. Тим більше показові матеріали, які вона включила у
свою книгу, об'єктивно вирівнявши баланс «двох ліній». Три обставини хотілася б
відзначити, перш ніж переходити до їхнього аналізу.
Вони свідчать,
по-перше, про те, що «істотною відмінністю положення соціально-психологічних
проблем у російській дореволюційній психологічній науці з'явилися їхній зв'язок
із суспільною практикою й включення в галузі психології, що формуються в різних
сферах громадського життя, діяльності».
З них
виявляється, по-друге, що росіяни вчені того часу були в курсі абсолютно всіх
подій у сучасній їм науці: теорій, емпіричних досліджень; володіючи вільно
мінімум двома-трьома європейськими мовами, вони мали прямий доступ до самої
свіжої інформації.
Нарешті, будучи
людьми високоосвіченими філософськи, вони бачили проблеми в широкій
перспективі, не замикаючись рамками якої-небудь однієї доктрини або схеми: вони
не стояли на місці й розвивалися, найчастіше міняючи погляди на протилежні.
«Західний
психолог, що відвідав недавно створений Інститут психології Академії наук СРСР,
випробовує ті ж почуття, що повинне бути випробовував Дарвін при відвідуванні
Галапагоських островів, де він з подивом виявив, що вдалині від древа еволюції
розвиваються незнайомі йому досі види», - так описував свої враження один з
американських психологів в 1975. У цьому немає нічого дивного: адже не знаємо ж
ми нічого про соціальну психологію в Африці. А вона є.
За свідченням
деяких західних дослідників радянської соціальної психології, вона теж
практично була невідома на Заході не до 1979 р., поки не була видана з
ініціативи канадського соціального психолога Л. Стрикленда англійською мовою
перша велика робота, присвячена зіставленню радянського й західного досвіду
заснована на матеріалах спеціальної міжнародної конференції по цій же темі за
участю радянських і західних учених. Справедливості заради треба відзначити, що
й до цього радянські соціальні психологи брали участь у науковому житті
світової психології, у тому числі соціальної. Так, в 1966 р. у Москві пройшов
черговий Міжнародний психологічний конгрес, де на відповідній секції виступали
представники СРСР. В 1976 р. Москву відвідала досить представницька делегація американських
психологів, серед яких були такі стовпи американської соціальної психології як,
Д. Кемпбелл, Р. Зайонц, Л. Фестингер. Цю спільну радянсько-американську зустріч
не випадково порівнювали з космічним проектом «Союз-Апполон», здійсненим у
цьому ж році: та ж незвичайність і ті ж проблеми стикування. Крім того, окремі
соціальні психологи епізодично брали участь у різних міжнародних конференціях,
деякі (3-4 чоловік) були прийняті в Європейську асоціацію експериментальних
соціальних психологів. Однак відсутність публікацій англійською мовою й
загальний комплекс нині відомих усім бар'єрів (ідеологічні шори, обмеження
виїзду, критерії «відданості справі партії», лояльність системі, бюрократизм і
т.п.) істотно перешкоджали поширенню впливу радянського досвіду за межі
радянського блоку, де, навпроти, воно насаджувалося по також відомому каноні:
радянське - значить краще.
У той же час
спроби деяких західних теоретиків застосувати марксистську теорію для рішення
проблем сучасної соціальної психології, не здобули послідовників. Одна з таких
спроб - шведського соціального психолога І. Ізраела була розглянута раніше.
Втім, як показало
наступний розвиток подій, що не робиться - всі (теж) до кращого. Гримнула
перебудова, були зняті багато хто з перерахованих бар'єрів, різко
інтенсифікувався обмежений нині тільки фінансуванням виїзд за рубіж, знята
цензура. І виявилося, що - так само, як і в багатьох інших областях людської
діяльності - нам «на ринок вийти не із чим». Як і багато інших продуктів,
засновані на голій і штучно, примусово впроваджуваної ідеології, радянська
парадигма тихо «пішла на пенсію», продовжуючи жити по інерції в працях вирослих
навколо її фахівців настільки ж поважного віку.
Але життя триває
й нові покоління соціальних психологів Росії, незалежно від того, усвідомлюють
вони це чи ні, коштують наприкінці століття на розпуття як богатир у старій
російській казці. Вони твердо знають одне - назад дороги немає й досвід
старшого покоління корисний хоча б цим. Але що далі?
Перший шлях -
випливати за парадигмою пояснення, опанувати її правилами, вписати у світовий
істеблішмент соціальної психології. Це шлях еміграції, важкий, але спокійний і
ситний.
Другий шлях -
приєднатися до слабкої ще парадигмі розуміння на основі співзвучних
європейських соціокультурних ідей і мотивів. Це шлях реінтеграції в
західноєвропейську культуру, відновлення дореволюційних ідейних зв'язків і
повстання проти істеблішменту, шлях неспокійний і без передбачуваного
результату в доступному для огляду майбутньому.
Нарешті, третій
шлях - власного розвитку на основі чужого й власного досвіду, з обліком своїх і
чужих досягнень і помилок. Це теж шлях інтеграції у світову науку, але на
однакових правах, шлях важкий, але можливий. Про те, що це так, свідчить
коротка, але досить виразна й переконлива історія розвитку соціальної
психології в Російській Імперії до 1917 р. і поза її нашими співвітчизниками,
що уникли в еміграції долі багатьох інших розумних людей того часу.
Література
1. Брушлинський О.В. Мислення й
прогнозування. - К., 2004.
2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K.
Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.
4. Дилигенський Г.Г.
Соціально-політична психологія. - К., 1996.
5. Лебедева Н.М. Введение в этническую
и кросс-культурную психологию. - М, 1998.