Заказ дипломной. Заказать реферат. Курсовые на заказ.
Бесплатные рефераты, курсовые и дипломные работы на сайте БИБЛИОФОНД.РУ
Электронная библиотека студента
 

Тема: Політичні погляди С. Дністрянського, М. Драгоманова та В. Кучабського






План

1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)

2. Михайло Драгоманов (1841-1895) — Політико-правові погляди

3. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності (1895-1945)

Список використаної літератури


1. Державно-правові погляди академіка Станіслава Дністрянського (1870-1936)


Народився в Тернополі, в родині професора Тернопільської гімназії Северина Дністрянського. Освіту здобував у Тернопільській гімназії, а пізніше у Віденському, Берлінському та Лейпцизькому університетах, де набув ґрунтовних знань з методології юридичної та політичної наук.

Працював у Львівському університеті приват-доцентом (1898—1901), надзвичайним професором (1901—1907) і звичайним професором (1907— 1918) юридичного факультету. До 1917 р. очолював кафедру.

Як видатний правник брав участь у роботі міжнародних з'їздів і конференцій юристів. Працював головою комісії з питань реформи цивільного права в Австрії (1918), підготував проект Конституції ЗУНР, організував три з'їзди українських правників у Львові (1914) і Празі (1926 і 1933 рр.), заснував Товариство українсько-руських правників у Львові (1909). Академік УАН (з 1928 р.).

Чимало праці доклав як редактор і видавець. Працював редактором правничих видань НТШ ("Правничої бібліотеки" і "Часопису правничого і економічного") та видавцем "Правничого вісника" — органу Товариства українсько-руських юристів у Львові [1].

Опинившись в еміграції у 1919 р., продовжував викладацьку діяльність як професор Німецького університету та Вільної школи політичних наук у Празі. Водночас показав себе талановитим організатором науки і вищої школи. Один із засновників Українського Вільного Університету за кордоном. Працював деканом факультету права і політичних наук (1921), а пізніше його ректором (1923—1924, 1933—1934), проректором (1934—1935). Фундатор національно-державницького напряму в українській політичній науці. Методологічні основи своєї наукової концепції розробив вже у праці "Звичаєве право та соціальні зв'язки", яка 1902 р. була надрукована в «Часописі правничім і економічнім". Над її обґрунтуванням вчений працював у період еміграції, спираючись на найновіші досягнення методології правової та політичної наук. Помер 1936 р. в Ужгороді [1].

Загальна наука права і політики

Під поняттям „наука” С.Дністрянський розуміє систему знань про навколишній світ, а саме про природу, суспільство та всі явища, які в них відбуваються. За цим критерієм усі науки він ділить на „природні” та „суспільні”, які залишаються інтегральними частинами єдиної науки. Юриспруденцію С.Дністрянський розуміє як найважливішу серед усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні закони для співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливу увагу він звертає на взаємозв’язки різних наук між собою. Через відкритість та взаємозв’язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними науками учений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права, судова медицина та ряду інших. Такий підхід С.Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема.

С.Дністрянський одним із перших виступив проти „позитивістського” трактування правознавства як відокремленої науки. Його основні ідеї на цю проблему викладені у працях „Границі науки права”, „Загальна наука права та політики”, „Погляд на теорію права та держави”. Він наголошував: правознавство охоплює не тільки знання про позитивне право, але й повинно з’ясовувати співвідношення права і суспільства, права й економіки, а також з'ясовувати, в чому полягає суть права в історії людства, народів та держав.

У праці „Звичаєве право — а соціяльні зв’язки. Причини до пояснення § 10 австрійської книги законів цивільних” (1902) аналіз суспільно-економічних відносин допоміг С.Дністрянському зробити висновок про вирішальну роль норм звичаєвого права в економічних або цивільно-правових відносинах суспільства. У ній уперше визначено засади, на яких функціонує та співіснує між різними соціальними групами „звичаєве право”. Учений підкреслював, що суспільство виступає фактичним джерелом права, яке, на його думку, виступає як чинник найважливіших соціальних, етичних та моральних норм, які „авторитарною” силою тої чи іншої соціальної групи визнаються правовими. На них, стверджував С.Дністрянський, новоутворена держава повинна звертати найважливішу увагу і відповідно визнавати їх на державному рівні як джерело права. Учений з’ясував різницю між звичаєм, етичними нормами й правом, встановлював відношення права до держави та звичаєвого права до закону [17, 32].

Первинні норми суспільного життя, на думку С.Дністрянського, мали релігійно-етичний характер. Лише після них з’являються норми економічного та правового характеру. Різниця між нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способі забезпечення цих норм, перших — лише через переконання, других — через примус. Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюють згодом появу прав людини. Первинні регулятивні норми в суспільстві, в яких зосереджений і релігійно-етичний, і економічний, і правовий характер, С.Дністрянський називає звичаями. Вони виникали для задоволення потреб членів суспільства та безпосередньо впливали на формування правових норм. Як наслідок, в таких умовах право первинно виникає у найелементарніших соціальних групах із релігійно-етичних норм. Найважливіші релігійно-етичні норми окремих соціальних груп перетворюються на право, коли авторитетна влада тої чи іншої групи (чоловік, батько, родоначальник, вождь племені) визнає ту чи іншу соціально-етичну норму як правову, тобто загальнообов’язкову.

Отже, первинна система правових норм у концепції С.Дністрянського — це „звичаєве право”. Така система права виникла до появи перших державних утворень. Навіть після виникнення держав, на думку С.Дністрянського, звичай зберігає свою регулятивну функцію. Саме йому повинно відповідати, або принаймні не суперечити, новостворене та діюче державне (позитивне) право.

Порівнюючи юридичну силу правової норми, встановленої у державі, із силою норм звичаєвого права, С.Дністрянський підкреслює, що через нестабільність, плинність та недосконалість норм позитивного права, норми звичаєвого права користуються більшим авторитетом у членів суспільства.

В розумінні С.Дністрянського право — це універсальне явище і природне, і соціальне, і економічне, і політичне, яке існує як у державі, так і поза нею. Право поза державою відрізняється від права в державі лише тим, що державне право забезпечується державним примусом, а природне, соціальне та економічне право — суспільним примусом. Критерієм розмежування права й інших соціальних норм є наявність примусу, при цьому примус може бути як фізичним, так і психологічним чи моральним. З розвитком цивілізації та правової держави, на думку С.Дністрянського, роль морального, а не фізичного примусу постійно зростатиме. Право — це обов’язковий атрибут життя суспільства, який завжди виконував регулятивну функцію. У зв’язку з цим учений виділив потреби окремих суспільних груп та індивідів як безпосередні джерела права. Вони зумовлюють, на його переконання, такі форми права — „звичаєве право”, „закони” та „право юристів”. С.Дністрянський наголошував, що „право юристів” (як практиків так і теоретиків) виступає посередником між „звичаєвим правом” та „законами”. Така точка зору ученого є новаторською, перспективною як для того часу, так і для сьогодення. Вона передбачає розширення меж поняття, видів та форм права, а також перспективу зближення романо-германської з англо-саксонською системою права, зокрема щодо визнання доктрини та судового прецеденту як джерел права [17, 37].

Значну увагу С.Дністрянський приділяв питанням поділу права на публічне й приватне. За ним, критерієм такого поділу є інтерес приватної особи або держави чи суспільства в цілому. Під цим оглядом він підкреслює подвійний характер єдиного права, яке водночас є й абстрактним, і конкретним, і публічним, і приватним.

Розглядаючи природні, соціальні та економічні основи суспільного ладу, український учений дійшов висновку, що подружжя, родина, рід, плем’я, держава, а також народ — це „органічні суспільні зв’язки”, а класи, партії, церква, трудові колективи, а також різного роду громадські об’єднання — це „організаційні суспільні зв’язки”. Треба зазначити, що, дослідивши процеси розвитку суспільства, видатний український правознавець з’ясував форми співіснування та способи розв’язання складніших відносин між органічними та організаційними групами.

Проаналізувавши процес зародження держав, С.Дністрянський звернув увагу на те, що часто одна і та ж сама людина виступає членом декількох суспільних груп, а тому може мати різні соціальні статуси. Варто наголосити, що держава, за С.Дністрянським, утворюється як результат органічної потреби суспільства. Завдання, яке покладається на державу в момент її виникнення, — це утворення правового ладу, який був відсутній на попередніх етапах розвитку людства. Отже, держава повинна була об’єднати у своїх межах соціальні групи нижчого рівня та визнати їх органічне (природне) існування. Крім того, держава, визнавши їхнє існування і після власного виникнення, повинна була зберегти соціальне життя цих груп і визнати створені ними соціально-етичні норми. Державні закони, на думку С.Дністрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правові норми соціальних груп, а навпаки, вони повинні базуватись на цих нормах і якомога більше їм відповідати. Тобто держава, як окреме соціальне об’єднання, отримує право на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появою держави суспільний лад змінюється на правовий.

Держава не скасовує правових норм первісних суспільних об’єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальними об’єднаннями. Оскільки норми первісних соціальних об’єднань часто суперечили між собою, то держава з метою забезпечення правової охорони членів суспільства, узгодження інтересів соціальних об’єднань та подальшого їхнього існування та розвитку, створює власну систему правових норм. Іншими словами, держава створює власну правову систему як механізм узгодження різних правових норм.

На думку С.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою.

Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави [17, 34].

У процесі природного розвитку суспільства, на думку С.Дністрянського, з’являється і народ. Етнічна територія народу збігається первинно з територією держав. Через завойовницьку політику держав їхня територія різко збільшувалась. Часто в історії можна побачити приклади, коли територія однієї держави охоплює етнічні території двох чи більше народів, або етнічну територію певного народу займають дві держави або більше. Така ситуація впливала на боротьбу підкорених народів за власну національну державу. Народ, на думку С.Дністрянського, як свідома, культурна та вища організація суспільства, виникає наприкінці ХVIII ст. Зважаючи на закріплені в кінці ХІХ— на початку ХХ ст. конституційні права народів на самовизначення, народ, як і держава, на думку вченого, є важливими соціальними об’єднаннями вищого рівня. Держава, за С.Дністрянським, не може нехтувати проблемами та потребами того чи іншого народу.

До ознак народу С.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власної етнічної території та власної культури. Власна культура, стверджував учений, відкрила шлях до цивілізації, тобто до утворення на своїй національній території державної організації. На переконання С.Дністрянського, кордонами національної держави мають бути кордони етнічної території народу. Дослідник підкреслював, що держава і народ мають такі спільні елементи, як „територія” і „люди”, але для держави важливішою є „територія”, а для народу — „люди”. Крім того, кордони держави завжди мають політичний статус, а народу —етнічний чи культурний.

Серед форм міждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв’язкову державу” та „зв’язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав не задовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національної держави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавних та міжнародних конфліктів через досягнення миру на землі, а також гармонійного життя суспільства.

Так, у праці „Зв'язок та сполука народів” він висловив ідею одномоментної ліквідації політичних кордонів держав. За таких умов кожен народ повинен визначитись чи створити на власній етнічній території національну державу, чи долучитись за згодою іншого народу до його національної держави. Усе це повинно відбуватись демократичним шляхом, виключаючи будь-яке насильство в процесах утворення національних держав.

Отже, те, що у „зв’язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, а саме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, — не могло стати вихідною точкою для об’єднання різних національних держав. Мета останніх — зберегти народний суверенітет. Об’єднання народів надає їм можливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й — культурну та економічну свободу на землях своїх сусідів. На нашу думку, такі ідеї С.Дністрянського носили водночас і новаторський і утопічний характер [17, 44].

Історію походження української державності С.С. Дністрянський об’єктивно пов’язує з соціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови, права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірної теорії (складової частини теорії природного права). Основою українського права, С.Дністрянський вважає народне право, що твориться стихійно в суспільних зв’язках.

При аналізі етапів розвитку української державності С.С.Дністрянським допущена певна ідеалізація княжої старовини, яка ототожнювалася з народоправством, запереченням існування на східнослов’янських землях феодалізму сеньорно-вассального типу.

 С.С. Дністрянський спробував дослідити питання обмеження княжої (центральної) влади, оскільки він вважав, що “принцип поділу начальної влади” був основною причиною розпаду Київської держави.

Аналізуючи подані С.С. Дністрянським історичні етапи розвитку української державності, можна відзначити, що ним зосереджена увага не на історії народних рухів, а на проблемах державного будівництва, що було нове в дослідах над добою Хмельниччини.

Вчений віддавав перевагу домінантному становищу нації над державою. До основних елементів сутності нації він включав: людей, територію, народну культуру. Основою народного самовизначення повинна служити національна ідея, навкола якої об’єднується народ на боротьбу проти чужих територіальних посягань на основі усвідомлення ним спільної культури, традицій, звичаїв, мови. Реалізація національної ідеї можлива у двох формах, а саме змагання до одної національної держави або національної автономії.

Під національною ідеєю дослідник розумів психологічний чинник, який об’єднує всіх членів окремого народу без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народу до самовизначення.

Вченим був запропонований політико-правовий механізм вирішення національного питання в єдності з етнічним та соціальним. Соціальне за вченим — це наявні в суспільстві правові відносини та соціально-класова структура суспільства. До етнічного науковець перш за все відносив мову, культуру, традиції, звичаї, особливості психології, свідомості.          С.С. Дністрянський був одним із ініціаторів створення і унормування української правничої термінології.

Отже, підсумовуючи, можна відзначити, що в більшості своїх праць вчений користувався методологічним інструментарієм соціологічного позитивізму з елементами матеріалістичної діалектики. Науковець розробив концепцію правової держави, дав грунтовний аналіз основних її ознак, умов створення і подальшого розвитку, сформулював основні теоретичні положення — поняття, ознаки, функції тощо.

Історико-юридичні праці С.С. Дністрянського сприяли новому сприйняттю багатьох аспектів розвитку української державності. Вченим досліджено передумови виникнення української державності та права, формування козацької державності; соціально-політичні і правові аспекти її устрою, співвідношення різних тенденцій у державотворчих процесах; форми і методи державного будівництва, участь у ньому провідних верств населення, причини і наслідки втрати Україною своєї незалежності. Науковець обгрунтував домінуючу роль народних мас в історичному державобудівному процесі. Фундаментальне висвітлення в працях вченого одержала концепція суверенітету народу відносно суверенітету держави.

С.С. Дністрянським зроблено вагомий внесок у розвиток положень конституційного права. Свої здобутки вчений реалізував у розроблених ним конституційних проектах: «Устрій Галицької держави» та «Конституція Західно-Української народної Республіки».

Науковець обґрунтував перспективу руху від авторитарної держави до демократичної. Теоретичною базою такого положення стала вироблена ним концепція самовизначення українського народу в результаті реалізації права нації або окремих регіонів на політичне самовизначення. Основу останнього на думку вченого складала національна ідея як об’єднуючий психологічний чинник українського народу, що усвідомив етнічність своєї території та спільність культури.

С.С. Дністрянський одним із перших підтримав проведення реформи автрійського приватного права. Пропозиції науковця мали позитивне значення для вдосконалення норм тогочасного законодавства, оскільки його концепції носили новаторський характер. Вчений вважав, що законодавець повинен приймати нормативно-правові акти з врахуванням інтересів держави, народу й суспільства, щоб забезпечити спільне життя між собою.

Значно розширивши предмет регулювання сімейно-правових відносин, правознавцем зроблена спроба виділити сімейно-правові відносини в окрему галузь права.

Вчений сформулював основні завдання авторського права. Обгрунтував поняття інтелектуальної власності та застосував узагальнюючий термін «духовні твори» авторів, який аналогічний сучасному терміну «інтелектуальна власність» [17, 51].


2. Михайло Драгоманов (1841-1895) — Політико-правові погляди


Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895)- публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві.

З 1870 р.– доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 р. емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 18891895 рр. – професор Софійського університету.

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої [9, 85].

Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяль-ністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім’я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство.

Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії.

Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети українського і всеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова ідеалам політичної свободи, визнання на цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства.

Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної свободи. Для нього вона була не ідеальним станом політичного суспільства, а найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. "Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки умовою для забезпечення життя і розвитку населення за посередництвом низки заходів соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть бути прийняті самоврядним населенням на свою користь", відзначав він [9, 89].

Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися на досягнення державної єдності, на подолання стану відчуження громадян від політики, формування громадянської політичної культури. " Тільки ця політична свобода: всенародне, земське представництво, з контролем над діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова, зібрань, товариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності уряду з національними інтересами та громадською думкою", - наголошував Драгоманов.

Якщо стан політичної свободи і набував рис "ідеального", то хіба що у порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а лише - піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі була звужена до мінімуму, натомість здійснювалося адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспільного та економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Для нього агітація за політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної свободи він бачив чи не єдиний, а головне - найнадійніший і найкоротший шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими поневоленими імперією націями та народностями Російської держави. Тому драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягнення політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних, ані політичних свобод. "Забезпечення особистих прав і громадського та місцевого самоврядування слугує кращою гарантією і прав національних, які, за сутністю, є нічим іншим, як права особисті; недоторканість певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу", - роз'яснював Драгоманов свою точку зору.

Мріючи про об'єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення політичних прав і свобод за "остаточне вирішення" усіх тих питань, які породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціальних верств населення та життєвих інтересів народів Російської імперії. У цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим неповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини і громадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і юридично забезпечені політичні права і свободи громадянам правових, демократичних держав. Він відзначав: "Впровадження "політичної свободи" у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для закладення твердих основ в їх країні для агітації і за соціально-економічне звільнення народних мас.

Політична свобода давала можливість перейти до формування засад політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в якому були застережені і гарантовані права людини і громадянина, діяли б ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких зазіхань на їх конституційні права, уже не було би потреби в збереженні союзу тих сил, які прагнули до радикальніших змін - економічного, соціального чи політичного характеру. "Тільки таким чином кожний отримає своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою", - пояснював М. Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі "Вільної спілки", де відзначив: коли обов'язки, що беруть на себе члени "Вільної Спілки" щодо встановлення в Росії засад політичної свободи будуть виконані, "члени цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для дій на власний розсуд".

Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свободи для українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства "Вільна Спілка": "Цілі: загально - громадянські:

Права людини і громадянина, - як необхідна умова особистої гідності та розвитку;

 самоврядування, - як основа для руху до соціальної справедливості;

мета окремо-національна;

 політична свобода, як засіб повернення української нації до родини націй культурних".

Це, справді інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної свободи .

Серед праць Драгоманова, присвячених політичним питанням, практично немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем політичних свобод, прав людини і громадянина. Ґрунтовне роз'яснення прав і свобод у рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави (на теренах Російської імперії) Драгоманов залишив у "Вільній Спілці".

Повноту громадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала забезпечити і демократична виборча система. У відповідності зі своїми уявленнями про народну державу він пропонував, щоб згідно виборчого закону "обрані могли представляти не тільки мешканців усіх місцевостей, але й, за змогою, і представників усіх родів занять, а також, не лише більшість, але й меншість".

Боротьба за політичні свободи - засіб суспільної мобілізації

Наголошуючи на першочерговій потребі досягнення політичної свободи, детально характеризуючи правовий зміст та інституційне забезпечення прав людини та громадянина, Драгоманов намагався відповісти й на питання, якими шляхами може бути завойована політична свобода .

Драгоманову притаманне наполегливе бажання доповнити політичні права людини і громадянина комплексом соціально-економічних прав, які повинні надаватися державою. Відповідно до розуміння єдності політичних і громадянських прав, він не уявляв можливостей дійсної політичної свободи, участі громадян у вирішенні державних справ без системи соціально-економічних гарантій з боку держави. Усвідомлюючи необхідність внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактично забезпечені державою на відповідному рівні соціально-економічного розвитку, "зрілий" Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базових соціально-економічних прав. Не сприйняття ним демагогічних маніпуляцій масовими очікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття освіти: "Доступність навчання - початкового для бідних людей дарово або з допомогою, або, в разі потреби, з повним утриманням учня на громадський кошт, при цьому більш здібні учні таким же чином утримувалися б і у середніх, і у вищих школах".

Взірці у поступі до політичної свободи, приклади у боротьбі за права і свободи серед закордонних держав і націй мали стимулювати творчу думку української інтелігенції, надихати українських міщан і селян на активні дії на випробуваній і успішно здоланій іншими народами дорозі історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликав національну інтелігенцію не нехтувати власним історичним досвідом українського народу, тими багатими традиціями, які могли стати ґрунтом для зросту нових процесів у національному русі до визволення. Джерелами нової національної правосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і закликав нові генерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча й критичну увагу на ці традиційні основи нових рухів в українському народі. "От "народ", мужики в своїх перших потребах віками приспособлялись, - нагадував Драгоманов, - і, звісно, виробили багато розумного, поряд з дурним, без котрого не можна було обійтись там, де простого приспособлення було мало... В звичаєвому праві ми здобудемо зерна дуже розумних і справедливих поглядів на власність, сім'ю (жінку, дітей, законних і не законних і т. й.), спадщину і т.і., котрих не вспіли підкосити феодалізм, бюрократизм, католицизм і т.і., і котрі мусять ожити при нових рухах в інтелігенції". Детальніший огляд національних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом із М. Павликом "Про віча".

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійснювати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції розширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що визначала складну картину європейської політичної історії [9, 91].

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "розширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. "виступаючи за політичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне значення цього правового інституту. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало використовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично - правового статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому провідним мотивом його звернень до перспектив державно-правового етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби проти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні накреслення.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхідності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях політичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну свободу як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у протистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською політикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи - найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобуття прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов для розбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу. Проте вважаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливостям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIX ст.

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "народної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення.

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концепцій народного суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави.

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних західноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соціал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі.

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.

Переднє слово (до "Громади", 1878) (Фрагменти)

В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од москвинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика [3], січових товаришів. Далі до кінця ХУІП ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи{...].

От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки {стр.297} тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білої роботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі. [...].

Закладаючи перше цілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим й одчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держаться однакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).

Драгоманов М. Переднє слово (до "Громади", 1878) //Вибране. К., 1991. С. 276-326.


3. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності (1895-1945)


Народився в Пустомитах (Волиці) біля Львова. У 1900—1905 рр. навчався в народній школі (початкова чотирикласна школа) М.Львова. Після її закінчення вступив до Філії Цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові. Про рівень викладання в цій гімназії може свідчити те, що серед її професорів були Ф.Колесса, С.Людкевич, І.Крип'якевич та ін. У 1913 р. з відзнакою закінчив гімназію і записався на відділ права Львівського університету, де провчився два семестри. З весни 1913 р. брав участь у роботі товариства "Січові Стрільці", які стали основою майбутніх військових формувань Українських Січових Стрільців (УСС), Української Галицької Армії,

З початком війни 1914 р. перебував у складі Легіону УСС у якості команданта роти та сотні. Відзначився особистою хоробрістю, мужністю. У вересні 1916 р. був захоплений в полон і до втечі на початку 1918 р. ув'язнений у таборі «Дубовци» біля Царицина. З січня 1918 р. перебував у Києві, взяв участь у створенні Куреня Січових Стрільців під проводом Є.Коновальця. Обирався членом Стрілецької Ради Січових Стрільців, командував сотнею та полком [7].

У 1919 р. у складі дипломатичної місії України виїхав у Швецію. Після саморозпуску УСС з грудня 1919 р. перебував за кордоном. У 1920 р. повернувся до Львова. Був одним із засновників Української Військової Організації (УВО). Продовжував навчання у Львівському таємному українському університеті. Постійно зазнавав переслідувань поліції.

У 1923 р. змушений був виїхати з України. Крім української та польської, досконало опанував німецькою, англійською, грецькою то латинською мовами. За кордоном обіймав посади журналіста, бібліографа у Берліні, Кілі та Любліні. Взяв активну участь у роботі Українського наукового інституту в Берліні. У 1938 р. доктор філософії, професор В.Кучабський став дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Точних даних про місце і дату смерті немає.

Політичні погляди обмежуються державницько-консервативним напрямом. Автор ряду праць з історії та теорії міжнародних відносин, дипломатії. Серед них: "Україна і Польща", "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919", "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на Паризькій мировій конференції 1919 р." та ін.

Після Першої світової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному й політичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяла діяльність В.Липинського, який створив школу консервативних істориків-державників. Однією з найяскравіших постатей в цій школі був В.Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державної концепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створення держави – формування нації. Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідного національного комплексу відчуттів, національного світогляду, національних бажань, на якому грунтується творче змагання конкретної спільності. Кожна нація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головним чином, етнічно однорідну масу.

Думку про доцільність національної політики, незважаючи на жертви, В.Кучабський назвав реакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав. Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомого обману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В.Кучабський заперечував й націоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи, що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави. Саме тому історик заперечував В.Леніну, який вважав, що “революції в рукавичках не роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції – руїна, то мета національної революції – будова…”

У доповіді “Завдання української суспільности під теперішній момент” на студентському з’їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р. молодий ще В.Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу. Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби:

відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу;

орієнтуватися виключно на власні сили;

визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих;

знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому.

В.Кучабський критикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політику і вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницьку політику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин, називаючи це заразою, що з’їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість, застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої руки крикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щоб жити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неї жити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодого покоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращу освіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити його відрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.

В.Кучабський закликав українських істориків, письменників, публіцистів полишити працю на ідеологічній ниві, досконало і об’єктивно вивчити історичну дійсність різних часів і народів та з’ясувати,який шлях, що веде до державності, найкращий. Можна, на його думку, у цій справі повчитися у В.Антоновича, М.Драгоманова, які вирізнялися духовною стабільністю і виховані на традиціях класичної грецької та римської історії. Цього не можна сказати про тогочасних політиків, які не мали достатнього інтелектуального підгрунтя, а тому легко ідеологізувалися, тобто спекулювали абстрактними категоріями та схемами. Саме тому історик був проти того, щоб теоретично мислячі особистості виступали в ролі “практичних політиків”, “ідеологів” і “організаторів”. У цивілізованих державах цим займаються політичні партії. Він вимагав, аби народові говорити правду, не боячись втратити “популярність” чи навіть потрапити під кулі терористів, вважав, що чесним людям було нелегко пробитися до національної політики, бо конкурувати з демагогами, інтриганами і наклепниками неможливо. Ситуація ускладнювалася тим, що процес морально-політичного розкладу зачіпав не лише верхні шари населення, а й проникав до самих низів. Вихід з цієї важкої ситуації вчений вбачав у зверненні до духовних першоджерел, у кристалізації в душах людей нового етосу, який у своїй основі мав бути релігійним, героїчним і аристократичним.

В поглядах на політичну культуру В.Кучабський дотримувався концепції В.Липинського, сутність якої грунтувалася на оптимальному поєднанні політичної науки і політичного досвіду. Виходячи із такого розуміння, він вважав, що політична культура включає не тільки правильну оцінку існуючого, а ще більшою мірою точну оцінку майбутнього. Вона передбачає не лише нові ідеї, що враховують суспільно-політичні реалії, а й сильних вольових людей, здатних втілити ці ідеї в життя. Еліту В.Кучабський розумів як аристократичну верству, здатну розв’язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовної суті народу. Українську еліту 1917-1921 рр. він охарактеризував як таку, що не володіла державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму, продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високо розвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму, для чого необхідно підвищити освітній рівень молоді, відродити дух патріотизму, виховати усвідомлення рівності й спільності поляків і західних українців. Вивчаючи проблему лідерства, В.Кучабський пов’язував появу визначних осіб з відповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типи лідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистості й ті, що можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівну стихію [7].

Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає проблематика, пов’язана з історією становлення і розвитку січового стрілецтва – збройних сил України. По гарячих слідах історичних подій вчений відтворював складний процес організації українського війська, що було важливим чинником національної ідеї, ідеї самостійності українського народу. Стрілецтво, на його думку, уособлювало найкращі риси українського народу: патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу і демократичний устрій. З його появою учений пов’язував зародження національно-державного мислення українського народу і поступове витіснення з української політичної думки автономістських поглядів, соціалістичної ідеї “визволення людини”. Перша світова війна сприяла загартуванню стрілецьких загонів, формуванню в них національного світогляду, подоланню германофільської орієнтації. Основними причинами, які призвели до розвалу української армії, В.Кучабський вважав її непідготовленість до війни, нестачу патріотично налаштованих офіцерських кадрів, втомленість бійців війною, більшовицьку пропаганду. Використавши велику кількість документального матеріалу,спогади учасників визвольних змагань, власні спостереження, В.Кучабський не тільки заклав міцний фундамент історіографії січового стрілецтва, а й створив теоретичні підвалини будівництва української національної армії, показав її місце і роль у процесі творення самостійної держави.

Узагальнивши досвід українського Січового Стрілецтва, яке уособлювало найкраші риси українського народу - патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу, прагнення встановити демократичний устрій, В.Кучабський заклав теоретичні основи формування національних збройних сил. Головною причиною поразки українських визвольних змагань вважав домінування в політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії в складі демократичної Росії. Саме через таку позицію частини української інтелігенції, представникам якої належала провідна роль у Центральній Раді, УНР не вдалося організувати належним чином армію, державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, сконсолідувати різні прошарки народу довкола національної ідеї, захистити державу. Гетьманська держава, хоч і мала деякі переваги перед УНР в організації державного життя, все-таки не стала органічним елементом національно-визвольного руху. Нав'язаний ззовні німецький окупаційний режим не дав змоги об'єднати національно-визвольні і російські контрреволюційні сили в боротьбі з більшовизмом. Зробивши ставку на російську контрреволюцію і спровокувавши тим самим опозицію національно-демократичних сил, гетьманська держава не дістала підтримки в народі. Падіння Гетьманату В.Кучабський розцінив як втрату будь-якої перспективи зберегти українську державність і створити умови для перемоги над більшовизмом. Директорію, яка маневрувала між більшовиками, селянством та Антантою, В.Кучабський визначив як таку, шо виявилася неспроможною керувати українським суспільством, тобто організувати ефективний державний апарат, приборкати отаманшину, створити боєздатну армію, вирішити аграрне питання. Незважаючи на те, що Директорія, порівняно з Центральною Радою, чіткіше відстоювала національно-державницькі позиції, її керівництво не мало ані державотворчого, ані військового досвіду для того, шоб розв'язати складні суспільно-політичні проблеми тогочасної України. 0б’єднання УНР і ЗУНР В.Кучабський вважав безперспективним з огляду на глибокі геополітичні протирічяя між Східною та Західною Україною, різний рівень політичної свідомості народу. Отже, на думку В.Кучабського, українська державність у добу визвольних змагань 1917- 1921 рр. не набрала ані форми демократичної республіки, ані форми консервативної монархії, ані форми диктатури, ані форми радянської влади, оскільки не лише окремі історичні постаті, а й народні маси не були готові до державницького життя. Тільки об'єднання консервативних (аристократичних) та національно-демократичних (вихідців з народної інтелігенції) сил могло забезпечити українському народові здобуття незалежності.

Розглядаючи проблему українсько-польських взаємин, В.Кучабський виявив надзвичайну історичну ерудицію та широту політичного мислення. Його оцінки грунтувалися на позиціях державницького світогляду, шо віддзеркалював основні принципи українського консерватизму. Назвавши політику Національно-демократичної партії Польщі безперспективною через цілковите ігнорування законного права українського народу на державність, В.Кучабський також відкинув федералістичну концепцію Ю.Пілсудського, суть якої зводилася до узаконення розчленованості України і підпорядкування її Польщі. Відносини між українським і польським народами, на думку вченого, могли нормалізуватися лише за умови визнання Польщею права українців на самовизначення, відмови від військової експансії, збереження внутрішньої політичної стабільності.

В.Кучабський став також одним з перших глибоких і послідовних критиків більшовицької ідеології. У його аналізі - наукова та політична цінність висновків щодо перспектив державницьких змагань українського народу в контексті боротьби з російським шовінізмом у формі більшовизму. Виходяди з визнання множинності і національної неповторності культур, В.Кучабський розглядав більшовизм не як інтернаціональне, а передусім як національне, російське явище, що грунтувалося на монголо-візантійських традиціях. Більшовицьку інтернаціоналізацію України історик трактував як суцільну русифікацію українського народу на рівні не лише національно-культурного життя, а й соціально-класової структури суспільства. Головну ознаку цивілізованої держави вчений вбачав не в мові й традиціях, а в здатності нації реалізувати себе в усіх ділянках суспільного життя. Використання гасла “про право націй на самовизначення” задля пропаганди, він назвав геніальним винаходом більшовиків у реалізації російської великодержавницькоі ідеї. Іініційована заходами більшовиків українізація, на думку В.Кучабського, мала на меті, по-перше, приспати національні почуття українців, не дати їм змоги перетворити боротьбу за мову на засіб домагань національної держави; по-друге, розколоти національно-патріотичні сили і в західній, і в радянській Україні, посилити прорядянські настрої, привернути на свій бік національну еліту; по-третє, використати українізацію для піднесення власного престижу в очах світової громадськості, щоб інспірувати антиколоніальну боротьбу проти тогочасної ліберальної системи Заходу [7].


Список використаної літератури


1. Боберський О. Правник, державник, науковець: Станіслав Дністрянський // Тернопільська газета. — 2000. — 15 листоп., портр. — (Галицькі світочі).

2. Гаврош О. Історія одного кохання: Через сто років після шлюбу закохані знову з'єдналися: [Про Станіслава та Софію Дністрянських] // Україна молода. — 2001. — 11 квіт., фотогр. — (Минуле і думи).

3. Гладун З. Станіслав Дністрянський і сучасність // Свобода. — 2000. — 14 листоп.

4. Дністрянський С. Доповідь С. Дністрянського на святочних зборах у Празі з нагоди вісімдесятиліття від дня народження І. Горбачевського // Тернопіль. — 1995. — № 1. — С. 47-49.

5. Збожна О. Є світочі української правової освіти // Свобода. — 2000. — 23 верес.

6. Малик Я., Кондратюк К. Рецензія на книгу С.Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї до державності” // Українські варіанти. – 1998, Ч. 3-4, С. 157-159;

7. Лизанчук В. “Державу Українську може здійснити любов до неї…” Думки з приводу виходу в світ монографії Степана Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї до державності” // Молода Галичина, 1999, - 16 березня. – Ч. 21.

8. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. Посібник для студентів вищ. навч.закладів.-К.: Генеза, 1997

9. Політологічний енциклопедичний словник // Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шевчука, В.Д. Бабкіна, В.П.Горбатенко. 2-е вид., і перероб. – К.: Генеза, 2004.

10. Потульницький. Нариси з української політології 1918 – 1991. – К., 1994.

11. Потульницький. Історія української політології.-К.;1992.

12. Савків Л. «Сирота зрозумів сироту, та й полюбилися»: [Рівно 100 років тому у Львові взяли шлюб С. Дністрянський і С. Рудницька] // Свобода. — 2001. — 21 лип.

13. Семків О.І. Політологія. Хрестоматія. –– Львів.: Світ, 1996.

14. Світоч української юридичної думки: 130 років від дня народження академіка Станіслава Дністрянського: Життєпис ювіляра // Свобода. — 2000. — 14 листоп.

15. Скакун. Драгоманов как политический мислитель. – Харьков, 1993.

16. Станіслав Дністрянський (1870—1935) — правознавець, публіцист, політичний діяч // Визначні постаті Тернопілля: Біогр. зб. / Уклад.: О. Бенч, В. Троян. — К., 2003. — С. 73-74.

17. Станіслав Дністрянський — світоч української правової науки: Матеріали наук. конф. юридичного інституту ТАНГ, присвяченої річниці з дня народження академіка Станіслава Дністрянського. — Тернопіль, 1999. — 86 с.


Похожие работы

Пол , власть и концепция "разделенных сфер": от истории женщин к гендерной...
В 80-е годы ключевой специфической категорией анализа становится «гендер» или « пол -род», альтернативный понятию « пол -секс» и призванный исключить биологический детерминизм, имплицитно присутствующий в последнем.
Пол Пот - дьявол во плоти
Осуществлению извращенной мечты Пол Пота - обратить время вспять и заставить свой народ жить в аграрном обществе марксистского толка - помогал его заместитель Иенг Сари. В своей политике уничтожения Пол Пот использовал термин "убрать с глаз долой".
Выбор пола ребенка до зачатия
В течение веков существовал интерес к попыткам выявить факторы, влияющие на пол ребенка. Пол определяется генетической составляющей сперматозоидов, однако до сих пор неясно, существуют ли какие-то факторы, которые определяют, оплодотворится ли...
Пол и организация: долгие дебаты и актуальные тенденции
Согласно этому критерию формальной организации ? она функционирует независимо от индивидуальных характеристик ее членов как и ее "клиентов" и " пол " не должен влиять на действие в организациях, связанное с их целями.
Пол , брак, семья
ПО СОЦИОЛОГИИ. Тема: Пол , брак и семья. План. Введение. Социальное положение мужчины и женщины в современном обществе.
Данное положение у обоих полов сейчас переживает значительные изменения. Причем самые глобальные связаны с изменением роли...
Электромагнитное поле . Различные виды излучений
Источник возникновения — промышленные установки, радиотехнические объекты, мед. аппаратура, установки пищевой промышленности.
Полы
Минимальные требования, которые заказчик предъявляет к бетонному полу это: пол должен быть ровным и гладким, на нем не должна оставаться пыль, долговечным и недорогим.
Благотворительность

Загружая свои работы, Вы помогаете не только студентам, но и людям, которым Ваша помощь действительно нужна. Чем именно это помогает? Читать дальше…..